22 січня 2028

(Еф. 6:10-17)
Апостол одягає християн у всеозброєння Боже. Доречно підійшло це слідом за попереднім уроком. Бо якщо хто, послухавши покликання Божого, сприйняв початок нового життя, за допомогою благодаті Божої, доклавши до того зі свого боку "все старання" (2 Пет. 1:5), то на нього після цього чекає не спочивання на лаврах, а боротьба. Він залишив світ — світ за це почне гнати його; він врятувався від влади диявола — диявол гнатиме слідом за ним і ставитиме йому пастки, щоб збити його з доброго шляху і знову повернути у свою сферу; він зрікся себе, відкинув самість з усією ордою пристрастей, але цей гріх, який живе в нас, не відразу розлучається зі своїм привільним життям у самодогоджанні і щохвилини буде зазіхати під різними приводами знову оселитися всередині тих самих порядків життя, які так багато живили й годували його колись. Три вороги — кожен з незліченним військом — але головнокомандувач — диявол, а найближчі помічники його — біси. Вони всім орудують у гріховному житті, противнику життя духовного. Тому Апостол проти них і озброює християнина, так ніби інших не було зовсім. Каже: "наша боротьба не проти крові й плоті, а проти начальств, проти властей, проти мироправителів темряви цього віку, проти духів злоби піднебесних" (Еф. 6:12). Бо якби не було їх, і битви, можливо, не було б. Так само якщо вони відбиті і переможені, то відбиття і поразка інших нічого вже не варті. Отже, дивись усякий, куди слід спрямовувати стріли або, принаймні, з якого особливо боку слід себе захищати. І захищай! Апостол прописав кілька знарядь, але всі вони сильні лише Господом. Тому досвідчені борці духовні й передали нам: іменем Господа Іісуса бий ворогів.

(Лк. 18:2-8)
Щоб зробити більш виразною ту істину, "що треба завжди молитися і не сумувати" (Лк. 18:1), якщо не скоро буде почута молитва, але все продовжувати молитися, Господь сказав притчу. Притча ця про суддю, який Бога не боявся і людей не соромився, а задовольнив, врешті-решт, прохання удовиці – не тому, що Бога побоявся і людей посоромився, а тому тільки, що вдова та не давала йому спокою.

Тож якщо така загрубіла людина не встояла проти невідступності прохання, то чи Бог, людинолюбний і багатомилостивий, не виконає прохання, яке невідступно, зі сльозами й скрушеним серцем, підноситься до Нього?! І ось відповідь на те, чому молитви наші часто не чуються. Тому що підносимо прохання наші до Бога не старанно, ніби мимохідь, і до того ж так, що помолившись одного разу нині, завтра чекаємо виконання своєї молитви, не думаючи попотіти і перетрудитись в молитві. Ось і не чується і не виконується молитва наша, тому що самі не виконуємо, як слід, покладеного для молитви закону старанної невідступності з надією.

(Мк. 13:31-14:2)
На що вчора навів нас апостол, те нині прямо говорить нам Євангеліє. «Пильнуйте, будьте насторожі і моліться, бо не знаєте, коли настане час цей» (Мк. 13:33). «Тож пильнуйте... щоб, коли він несподівано прийде, ви не спали» (Мк. 13:35-36). Треба чекати, і щомиті тримати в думці, що ось-ось з'явиться Господь і засяє, як блискавка від одного кінця Всесвіту до іншого. Іншим здається, що це очікування Господа можна замінити очікуванням смерті. Добре і це, чи хоч це. Але очікування Господнього пришестя одне, а очікування смерті інше. Інша думка про те та інше; інше і почуття, що народжується під дією тієї та іншої думки. Дня Господнього чекай, коли все скінчиться безповоротним визначенням. Після смерті все ж триватиме ще час невирішеного стану; а день Господній все розподілить на вічні віки і закарбує так, що вже не чекай зміни. Чекав, кажеш. І ще чекай. І все чекай. Але це, скажеш, отруїть усі радощі. Не отруїть, а лише вижене з порядків твого життя такі радості, які незаконно користуються цим ім'ям. І будеш радіти, але тільки в Господі. І чекати Господа за такої радості можна, і якщо Господь застане тебе в цій радості, не покарає, а похвалить.

(Лк. 6:17-23)

Ублажає Господь убогих; тих, що голодні; тих, що плачуть; тих, кого ганьблять, — під тією умовою, якщо все це Сина Людського заради; ублажається, отже, життя, оточене всякого роду нестатками і злиднями. Утіхи, достаток, шана, за словом цим, не являють собою блага; та воно так і є. Але доки в них спочиває людина, вона не усвідомлює того. Тільки коли звільниться із зачарування їхнього — бачить, що вони не представники блага, а тільки примари його. Душа не може обійтися без утіх, але вони не в матеріальному; не може обійтися без скарбів, але вони не в золоті і сріблі, не в пишних домівках і одежах, не в цій повноті зовнішній; не може обійтися без шани, але вона не в раболіпних поклонах людських. Є інші утіхи, інший достаток, інша шана — духовні, споріднені душі. Хто їх знайде, той не захоче зовнішніх; та не лише не захоче, а зневажить і зненавидить їх заради того, що вони загороджують духовні, не дають бачити їх, тримають душу в затьмаренні, сп'янінні, у примарах. Через те такі всією душею віддають перевагу вбогості, скорботі і безвісності, почуваючись добре серед них, наче в безпечній якійсь огорожі від зачарування спокусами світу. Як же бути тим, до кого все це йде саме собою? Бути у ставленні до всього того, за словом св. апостола, як той, хто не має нічого.