24 грудня 2026

(Лк. 21:28-33)
"Дивіться ж за собою, щоб ваші серця не обтяжувались об'їданням та пияцтвом і житейськими турботами, і щоб день той не настав для вас несподівано" (Лк. 21:34). "День той", тобто останній день світу або кожного з нас, приходить, як тать, і захоплює, як сітка; тому й наказує Господь: "тому пильнуйте у всякому часі і моліться" (Лк. 21:36). А оскільки ситість і заклопотаність - перші вороги бдіння і молитви, то наперед ще вказано, щоб не допускати себе до обтяження їжею, питвом і печалями житейськими. Хто поїв, попив, повеселився, спати – виспався і знову за те саме, в того якому бути бдінню? Хто і день і ніч зайнятий одним житейським, тому чи до молитви? "Що ж, – скажеш, – робити? Без їжі не можна; і її треба добути. Ось і турбота". – Та Господь не сказав: не працюй, не їж, не пий, а "нехай не обтяжиться серце ваше цим". Руками працюй, а серце тримай вільним; їсти – їж, але не обтяжуй себе їжею; і вина випий, коли потрібно, але не допускай до збурювання голови і серця. Відокрем зовнішнє твоє від внутрішнього і останнє постав справою життя твого, а перше - додатком: там будь увагою і серцем, а тут тільки тілом, руками, ногами й очима: "пильнуйте завжди і моліться", щоб сподобитися безбоязно стати перед Сином Людським. Щоб сподобитися цього, треба тут ще, в житті своєму, стати перед Господом, а для цього один засіб – пильна молитва в серці, що звершується розумом. Хто так налаштується – на того не прийде "день той" несподівано.

(Лк. 21:37-22:8)
Увійшов сатана в Іуду і навчив його, як зрадити Господа: той погодився і зрадив. Увійшов сатана тому, що були відчинені для нього двері. Внутрішнє наше завжди замкнене; Сам Господь стоїть зовні і стукає, щоб відчинили. Чим же воно відчиняється? Співчуттям, схильністю, згодою. У кого все це хилиться на бік сатани, у того він і входить; у кого, навпаки, все це хилиться на бік Господа, у того входить Господь. Що входить сатана, а не Господь, у цьому винна сама людина. Не допускай сатані угодних думок, не співчувай їм, не налаштовуйся за навіюванням їхнім, і не погоджуйся на них, - сатана походить-походить близько, та й відійде: адже йому ні над ким не дано влади. Якщо ж заволодіває він кимось, то тому, що той сам себе віддає йому в рабство. Початок усьому злу - думки. Не допускай поганих думок і назавжди зачиниш тим двері душі твоєї для сатани. А що думки приходять недобрі - що ж робити; без них нікого немає на світі, і гріха тут ніякого немає. Прожени їх, і всьому кінець; знову прийдуть, знову прожени - і так все життя. Коли ж приймеш думки і станеш ними займатися, то не дивно, що і співчуття до них з'явиться; тоді вони стануть ще невідв'язнішими. За співчуттям підуть погані наміри то на ті, то на інші недобрі справи. Невизначені наміри визначаться потім прихильністю до одного якогось; починається вибір, згода і рішучість - ось і гріх усередині! Двері серця відчинені навстіж. Як тільки згода відбувається, вскакує всередину сатана, і починає тиранити. Тоді бідна душа, як невільник або як в'ючна тварина, буває гнана і стомлюється у скоєнні неналежних справ. Не допусти вона поганих думок - нічого б такого не було.

(Гал. 5:22-6:2)
"Ті, котрі Христові, плоть свою розп'яли з пристрастями й похотями" (Гал. 5:24). Нині перевернувся цей порядок: розпинають плоть, але не з пристрастями і похотями, а пристрастями і похотями. Скільки мучать нині тіло обжерливістю, пияцтвом, блудними справами, танцями та гуляннями! Найжорстокіший господар не мучить так свою ледачу тварину. Якби дати нашій плоті свободу і розум, то перший голос її був би проти хазяйки своєї — душі, що вона незаконно втрутилася в її справи, внесла в неї пристрасті, їй чужі, і, виконуючи їх у ній, мучить її. По суті, потреби тіла нашого прості й без пристрастей. Подивіться на тварин: не об'їдаються, зайвого не сплять, задовольнивши тілесні потреби своєчасно, потім цілий рік залишаються спокійними. Це лише душа, забувши свої найкращі прагнення, налаштувала собі з простих потреб тіла безліч протиприродних прагнень, які через безмірність свою стали протиприродними і тілу. Усіляко, однак, щоб відсікти від душі прищеплені нею до себе пристрасті плотські, необхідно розпинати плоть, тільки зовсім у протилежному розумінні, тобто не даючи їй вдосталь і необхідного, або задовольняючи її потреби незрівнянно меншою мірою, ніж скільки вимагає її природа.

(Лк. 6:17-23)

Ублажає Господь убогих; тих, що голодні; тих, що плачуть; тих, кого ганьблять, — під тією умовою, якщо все це Сина Людського заради; ублажається, отже, життя, оточене всякого роду нестатками і злиднями. Утіхи, достаток, шана, за словом цим, не являють собою блага; та воно так і є. Але доки в них спочиває людина, вона не усвідомлює того. Тільки коли звільниться із зачарування їхнього — бачить, що вони не представники блага, а тільки примари його. Душа не може обійтися без утіх, але вони не в матеріальному; не може обійтися без скарбів, але вони не в золоті і сріблі, не в пишних домівках і одежах, не в цій повноті зовнішній; не може обійтися без шани, але вона не в раболіпних поклонах людських. Є інші утіхи, інший достаток, інша шана — духовні, споріднені душі. Хто їх знайде, той не захоче зовнішніх; та не лише не захоче, а зневажить і зненавидить їх заради того, що вони загороджують духовні, не дають бачити їх, тримають душу в затьмаренні, сп'янінні, у примарах. Через те такі всією душею віддають перевагу вбогості, скорботі і безвісності, почуваючись добре серед них, наче в безпечній якійсь огорожі від зачарування спокусами світу. Як же бути тим, до кого все це йде саме собою? Бути у ставленні до всього того, за словом св. апостола, як той, хто не має нічого.