17 травня 2026

(Ін. 9:1-38)

Сперечається простота віри з лукавим невір'ям. Віра, прийшовши до сліпця, що прозрів, просвітила очі розуму його, і він ясно бачить істину. Дивіться, як у нього все логічно. Запитують його: ти що про Нього, що дарував зір, скажеш? "Це пророк" (Ін.9:17), - відповів він, тобто посланник Божий, наділений силою чудодійною. Незаперечно правильний висновок! Але освіченість книжна не хоче бачити цієї правоти і шукає ухилитися від наслідків її. А оскільки це не вдавалося, то вона звертається до некнижної простоти зі своїм спонуканням: "воздай славу Богові; ми знаємо, що чоловік Той грішник" (Ін.9:24).

Простота віри не вміє зв'язати цих понять - грішність і чудодійність, і висловлює це відкрито: "Чи грішник Він, не знаю, одне знаю, що був сліпий, а тепер бачу" (Ін.9:25). Що можна сказати проти такого невідання? Але логіка невіруючих уперта, і за всієї очевидності не соромиться стверджувати, що не знає, звідки Той, Хто відкрив очі сліпому. "Це й дивно, - каже їм здорова логіка віри, - що ви не знаєте, звідки Він, а Він відкрив мені очі. Але ми знаємо, що грішників Бог не слухає; але хто шанує Бога і творить волю Його, того слухає. Від віку не чувано, щоб хто відкрив очі сліпонародженому. Якби Він не був від Бога, не міг би творити нічого" (Ін.9:30-33). Здавалося б, після цього нічого не залишалося, як схилитися перед силою такого висновку. Але книжна вченість терпіти не може здорової логіки віри і вигнала її геть... Піди тепер, доводь істину віри тим, у яких розум зіпсувався від завзятості в невір'ї. Невіри всіх часів - люди одного покрою.