Священномученик Веніамін (Казанський), митрополит Петроградський

День пам'яті (н. ст.)

Місяця липня на 31-й день / у неділю, найближчу до 25 січня, — Собор новомучеників і сповідників Церкви Руської (перехідне) / у Неділю третю після П’ятидесятниці — Собор Санкт-Петербурзьких святих (перехідне) / місяця липня на 30-й день — Собор Самарських святих / листопада на 5-й день — пам’ять отців Помісного собору Руської Православної Церкви 1917–1918 років

Священномученик Веніамін, митрополит Петроградський і Гдовський, у миру Василій, народився 1873 року в Німенському погості Андріївської волості Каргопольського повіту, нині Архангельської області, в сім’ї священника Павла і Марії Казанських. Батьки виховували сина в благочесті та християнських чеснотах. Полюбивши читання житій святих, отрок захоплювався їхніми духовними подвигами, шкодуючи через те, що в сучасному йому світі він позбавлений можливості постраждати за віру православну.

Цікавість Василія Казанського до корисних для душі книг і старанність у вивченні церковної грамоти визначили вибір життєвого шляху: після закінчення Петрозаводської духовної семінарії юнак вступив до Санкт-Петербурзької духовної академії. Студентом брав активну участь у діяльності «Товариства поширення релігійно-моральної просвіти в дусі Православної Церкви», влаштовуючи бесіди серед робітників.

У 1895 році Василій прийняв чернечий постриг з ім’ям Веніамін і був висвячений на ієродиякона, а наступного року був рукопокладений на ієромонаха. Після закінчення Академії в 1897 році зі ступенем кандидата богослов’я ієромонах Веніамін був призначений викладачем Святого Письма до Ризької духовної семінарії. З 1898 року він був інспектором Холмської семінарії, а через рік став інспектором Санкт-Петербурзької семінарії. У 1902 році, після возведення в сан архімандрита, отець Веніамін був призначений ректором Самарської семінарії, а через три роки став ректором Санкт-Петербурзької семінарії.

Священник за покликанням, архімандрит Веніамін невдовзі був піднятий на найвищий щабель пастирського служіння: 24 січня 1910 року в Свято-Троїцькому соборі Олександро-Невської лаври він був висвячений на єпископа Гдовського, Петербурзького вікарія. Серед тих, хто звершував чин наречення, були митрополити Санкт-Петербурзький Антоній (Вадковський, † 1912) і Московський Володимир (Богоявленський, † 1918), архієпископ Ярославський Тихон (Бєллавін, † 1925), майбутній патріарх, та інші ієрархи.

Святительський сан владика Веніамін сприйняв як обов’язок пастирського подвигу й апостольської проповіді. Його часто бачили у найвіддаленіших і найбідніших кварталах столиці, куди він поспішав за першим покликом, наче парафіяльний священник, у простій рясі, без зовнішніх відмінностей єпископського сану, і де хрестив дитину або напучував того, хто вмирав. Чимало праці доклав він для спасіння занепалих жінок, виступаючи з проповідями в «Товаристві Пресвятої Богородиці». Вплив його настанов був великий, і багато заблукалих розкаялися в гріховному житті.

Він завжди знаходив шлях до сердець простих людей, за що був щиро любимий паствою, яка називала його «наш батюшка Веніамін». Євангельська простота святителя, чуйність, сердечність, доступність у поєднанні з відкритим обличчям, тихим, проникливим голосом і всеосяйною усмішкою викликали прихильність до нього навіть іновірців.

Події 1917 року спричинили зміни і в житті Церкви: після Лютневої революції правлячих архієреїв стали обирати на єпархіальних з’їздах кліру і мирян. Якщо в деяких єпархіях це спричинило чвари і негаразди, то вибори в Петрограді пройшли на рідкість спокійно: переважна більшість голосів була віддана вікарному єпископу Веніаміну. З 6 березня він був архієпископом Петроградський і Ладозький, а 13 серпня, напередодні відкриття Помісного собору, був призначений митрополитом Петроградським і Гдовським.

Відразу ж після обрання на Петроградську кафедру святитель заявив: «Я стою за вільну Церкву. Вона повинна бути далека від політики, бо в минулому вона багато від неї постраждала. І тепер накладати нові пута на Церкву було б великою помилкою. Найголовніше завдання зараз – це влаштувати і налагодити наше парафіяльне життя».

У той смутний час важко було знайти людину настільки далеку від політики, як митрополит Веніамін. Приступивши до здійснення своєї програми, він усі сили спрямував на захист православного народу від жорстоких гонінь, розпочатих проти нього ворогами істини Христової. По суті, вони почалися в січні 1918 року після видання декрету «Про відокремлення Церкви від держави і школи від Церкви», який на ділі сприймався владою на місцях як сигнал до повсюдного знищення головним чином Православної Церкви та її служителів, до грабежу церковного майна. Усією країною прокотилася хвиля закриття й руйнування храмів і монастирів, осквернення й знищення святих ікон і мощей, масових арештів, тортур, заслань та страт єпископів, священників, ченців і черниць, мирян, позбавлення Церкви і її служителів матеріальних засобів для існування.

Насильство над Церквою не припинилося і після закінчення громадянської війни. Небувала розруха і голод, що охопили країну в 1921 році, послужили приводом для нових гонінь на Церкву, які проводилися під гаслом «походу пролетаріату на церковні цінності». Їхнє вилучення в Петрограді почалося в березні 1922 року.

Митрополит Веніамін ні хвилини не вагався у вирішенні цього питання. Являючи приклад високої християнської любові, він благословив передачу церковних цінностей, що не мають богослужбового вжитку, на потреби бідних, розглядаючи це рішення як виконання свого пастирського обов’язку. «Ми все віддамо самі», — казав святитель.

Однак до голосу владики Веніаміна влада не вважала за потрібне прислухатися. Вона оголосила, що цінності будуть вилучені у формальному порядку як майно, що «належить державі». У місті, в деяких церквах, уже почалася їхня конфіскація. Вилучення цінностей супроводжувалося звилюванням народу, проте серйозних заворушень, гострих сутичок і арештів поки що не було.

Відчувалося наближення розправи. Її прискорив оприлюднений 24 березня 1922 року в «Петроградській правді» лист дванадцяти осіб, які були організаторів обновленського розколу. Вони звинувачували все вірне патріарху Тихону духовенство в опорі вилученню церковних цінностей та в участі в контрреволюційній змові проти радянської влади. 29 травня 1922 року було заарештовано митрополита Веніаміна, а 10 червня того ж року розпочалося слухання справи, у якій було притягнуто ще вісімдесят шість осіб.

Святитель Веніамін на процесі був, як і завжди, простим, спокійним та милостивим і переконував у невинності інших людей. Перед обличчям смерті, що чекала на нього, він, звертаючись до трибуналу, мовив: «Я не знаю, що ви мені оголосите у вашому вироку, життя або смерть, але що б ви в ньому не проголосили, я з однаковим благоговінням зверну свої очі до неба, покладу на себе хресне знамення (святитель під час цього широко перехрестився) і скажу: “Слава Тобі, Господи Боже, за все”».

5 липня 1922 року трибунал оголосив вирок, а в ніч із 12 на 13 серпня  митрополита Веніаміна і разом з ним архімандрита Сергія (Шеїна), мирян Юрія Новицького та Івана Ковшарова було розстріляно на околиці Петрограда.

Тропарі, кондаки, молитви та величання