Невидима брань. Частина друга

Глава 1. Про пресвяте таїнство Євхаристії.

До цих пір я пропонував тобі, любий читачу, чотири знаряддя, які потрібні для перемоги над ворогами в невидимій боротьбі: не надіятися на себе, непохитна надія на Бога, протистояння гріху та боротьба з ним і молитва. Тепер я хочу вказати тобі ще на одне могутнє в цьому ділі знаряддя, а саме на пресвяте таїнство Євхаристії. Оскільки це таїнство серед инших є найвищим, то і в числі духовних знарядь є найсильнішим і найвразливішим для ворогів. Чотири знаряддя, про які ми говорили, отримують свою силу від благодатних сил та дарів, які стяжаються Христовою кров’ю; таїнство ж це і є сама Кров Христова і саме Тіло Христове, з присутністю самого Христа-Бога. Тими чотирма знаряддями ми боремось з ворогами силою Христовою; в цьому Христос Господь вражає ворогів наших нами або разом з нами. Бо, хто їсть Тіло Христове і п’є Кров Його, той з Христом перебуває і Христос з ним, як Він сам сказав: “Хто споживає Тіло Моє і Кров Мою п ‘є, той у Мені перебуває, а Я- в ньо­му” (Ін. 6:56). Тому, коли ми отримуємо перемогу над ворогами, то це Кров Христова перемагає їх, як написано в Одкровенні: “І вони перемогли його (диявола) кров’ю Агнця” (Од. 12,11)

Це пресвяте таїнство, ця всепереможна зброя, найперше ж Христос, який є в цьому таїнстві, може бути дієво прийняте двома способами: по-перше, тайно, в тайні Тіла і Крові Христових, з належним приготуванням, тобто з сокрушенням серця, сповіддю, очищенням через покуту та потрібним постом, по-друге, духовно й мисленно в умі та серці. Перше може бути настільки частим, на­скільки це можливо, відповідно до зовнішніх обставин, внутріш­нього стану та розсуду духовного отця; а друге – кожну мить: так що тобі завжди можна мати в руках цю всемогутню зброю і безнас­танно охоронятися нею від ворогів. Зрозумій це, й причащайся свя­тих Христових таїнств якнайчастіше, якщо тільки маєш дозвіл від свого духовного отця. Думкою і духовно приймати Христа Господа ревнуй безнастанно: керівництво для цього є в попередніх главах про молитву.

Глава 2. Як треба приймати святе таїнство Євхаристії, або приймати Христа Господа тайно, – в таїнствах.

Для досягнення мети, з якою приступаємо до цього божествен­ного таїнства, треба нам мати особливі наміри, робити особливі діла, приймати особливі заходи – перед причастям, під час причас­тя і після причастя. Перед причастям необхідно через таїнство по­каяння очистити себе від усякої скверни гріхів, як смертних, так і не смертних, і виконати покуту, яку дав отець після сповіді, з’єдну­ючи з цим тверду рішучість від усього серця, всією душею, всією силою і всією думкою служити одному Господу Іісусу Христу й ро­бити все, вгодне Йому. Оскільки Він у цьому таїнстві дає нам Тіло своє і свою Кров, з душею і Божеством і всією силою воплочення, то, роздумуючи, яке мізерне є те, що ми Йому даєм, порівняно з тим, що Він дає нам, постановимо в серці робити все можливе на Його славу, і якщо б нам довелося оволодіти найвищим даром, який коли-небудь приносили Йому земні та небесні творіння, то виявимо готовність принести це без вагань Його Божій Величі.

Побажавши прийняти це таїнство, щоб перемогти й побороти його силою своїх і Господніх ворогів, ще з вечора або навіть раніше, починай думати як сильно наш Спаситель, Син Божий і Бог бажає, щоб ти з прийняттям цього таїнства звільнив для Нього місце у сво­єму серці, аби, з’єднавшись з тобою, Він допоміг тобі вигнати звід­ти всі твої пристрасті та перемогти всіх твоїх ворогів.

Це бажання нашого Господа настільки велике та палке, що його не може в досконалості вмістити жоден сотворений ум. Ти, зрештою, щоб хоч трохи наблизитись до цього, потрудись закар­бувати в своєму умі дві такі думки: перша – як невимовно радісно всеблагому Богу перебувати в щирому спілкуванні з нами, як запевнює сама священна Премудрість, говорячи: “….моя бо втіха: бути з людськими синами” (Притч. 8:31) і друга – як сильно ненавидить Бог гріх, тому що він стоїть на перепоні Його з’єднання з нами, яке для Нього так бажано, й тому що він прямо протилежний Його Божим досконалостям. Будучи з природи безмежно благим і чистим світ­лом та невимовною красою, не може Він не бридитися гріха – крайнього зла, темряви, нечистоти, мерзоти та сорому в наших душах. І ця Божа ненависть до гріха така велика, що від початку весь Його промисел щодо нас і встановлення Старого та Нового Завіту були спрямовані на знищення і згладження його слідів, особливо ж предивне страждання Спасителя нашого Іісуса Христа, Сина Божо­го і Бога. Деякі богослови та вчителі навіть кажуть (згадай розповідь св. Діонісія Ареопагіта про видіння Титу), що якби була потреба, то Господь Іісус готовий був би перенести багато інших смертей задля знищення сили гріха. Так переслідує його Боже обурення.

Зрозумівши з таких думок і споглядань, наскільки велике бажання має Бог увійти в твоє серце, щоб остаточно перемогти там твоїх ворогів, які є і Його ворогами, ти не можеш не відчувати в я собі живого бажання прийняти Його, нехай Він зробить в тобі таку надію на ділі. Надихнувшись таким чином мужністю і прийнявши дерзновення від вірної надії, що в тебе може увійти небесний архистратиг твій Іісус, викликай частіше на боротьбу ту пристрасть, яка тебе турбує і яку бажаєш перемогти. Вражай її ненавистю, зневагою, відразою, відновлюючи водночас у собі молитовне ба­жання протилежної їй чесноти і готовність на відповідні діла. Ось що треба тобі робити ввечері перед причастям.

Вранці перед св. причастям пройди одним взором ума всі свої захоплення, неправди, прогріхи, які зроблені тобою з часу поперед­нього причастя, згадавши при цьому з яким осліпленням і без стра­ху все це робилося, ніби не було в тебе Бога, Судді, що бачив це, мало того, щоб визволити тебе від таких діл, Він переніс страшні муки та ганебну смерть на хресті, які ти схвалював, коли, схиля­ючись до гріха, свої сороміцькі похоті ставив вище від Божої волі, вище від твого Спасителя. Соромом нехай вкриється лице твоєї душі при усвідомленні такої невдячности та безстрашности. Але не допусти, щоб відчувати себе розчавленим від збентеження, і всяке невірство далеко віджени від себе. Це довготерпеливий Господь, схилившись на милість твоїм покаянням і виявленою тобою готов­ністю відтепер служити Йому єдиному, іде до тебе і в тебе, щоб без­мірною безоднею своєї милости потопити та поглинути безодню твоєї невдячносте й твого маловірства та безстрашносте. Приступи до Нього зі смиренним почуттям негідности, але з повною надією, любов’ю і відданістю, приготовляючи Йому в своєму серці просто­рий кивот, нехай вселиться Він в тебе весь. Як і яким чином? Виже­ни із серця всяку думку про будь-що сотворене, а не тільки саму пристрасть і співчуття до неї, та зачини його двері, нехай не ввійде в нього ніщо й ніхто, окрім Господа.

Після причастя св. таїнств увійди відразу в тайни свого серця і, поклонившись там Господеві з благоговійним смиренням, звернись до Нього мисленно такими словами: “Ти бачиш, всеблагий мій Гос­поди, як легко я впадаю в гріхи на згубу собі, і яку силу має наді мною пристрасть, і наскільки сам я безсилий визволитись від неї. Поможи мені та підкріпи безсилі мої зусилля, або радше сам візьми зброю мою і нею замість мене врази цього страшного ворога мого.

Після цього, звернувшись до Небесного Отця Господа нашого Іісуса Христа і нашого, який разом з Ним у цих таїнствах своєю ми­лістю зійшов, і до Духа Святого, який своєю благодаттю тебе збудив і приготував до прийняття Тіла й Крові Господніх і по прийняті їх тепер щедро отінює, поклонись єдиному Богу, в Тройці Святій славному і нам благому, та віддавши благоговійну Йому подяку за велику до тебе милість, виявлену в цей момент, як певний дар, постав неухильну рішення, готовність і порив до боротьби зі своїм гріхом в очікуванні перемогти його силою єдиного Бога в Трьох Особах. І знай, що допомоги від Бога не отримаєш, якщо не будеш докладати всіх зусиль для поборення своєї пристрасте, і якщо, пра­цюючи старанно, надієшся лиш на свої сили, то успіху також не будеш мати. Працюй старанно, але успіху очікуй лишень від Божої допомоги. Допомога, без сумніву, прийде й, зробивши твої зусилля всесильними, подасть тобі легку перемогу над тим, з чим борешся.

Глава 3. Як заглибленням у таїнство Євхаристії зігрівати в собі любов до Бога.

Щоб заглибленням в небесну тайну Тіла та Крові Христових розігріти в собі більшу любов до Бога, звернись помислом до спо­глядання любови, яку явив тобі Бог у цьому таїнстві. Бо великий Бог і Вседержитель, не задовольнився тим, що створив тебе за образом і подобою своєю, ні тим, що, коли ти, згрішивши та образивши Його, був позбавлений свого чину, послав Сина свого Єдинородного прожити тридцять три роки на землі, щоб здобути тебе, й через страшні страсті та мученицьку хресну смерть викупити та визволити тебе із рук диявола, якому ти себе підкорив гріхом, і знову поставити тебе в свій чин. Але, крім того, зволив установити таїнство Тіла і Крові в їжу тобі для пронизання твоєї істоти всією силою спасительного промислу. Це останнє бажання сильної Божої до тебе любови зроби для себе предметом постійного споглядання і заглиблення, щоб, бачивши всесторонню її повноту та надлишок, живити ним і швидше запалювати своє поривання та любов до Бога.

1. Подумай про те, коли став любити тебе Бог, і побачиш, що цьому немає початку. Бо наскільки сам Він вічний за своєю Божес­твенною природою, то настільки ж вічна й любов Його до тебе, через яку Він перед всіма віками постановив в раді своїй у дивний і неосяжний спосіб. Побачивши це, зрадій духовною радістю і ска­жи; “Отже, ще в безодні вічности моя нікчемність була бачена й люблена безмежним Богом; ще тоді думав Він про моє благо й через бажання невимовної своєї любови постановив дарувати мені в їжу Сина свого Єдинородного. Чи можу я після цього дозволити собі хоча одну мить не бути злученим з Ним всією моєю думкою, всім моїм серцем.

2. Подумай також, що всяка взаємна любов сотворінь між со­бою, якою б вона великою не була, має свою міру та свою межу, за яку не може вийти. Лишень Божа любов до нас немає меж. Тому, коли випало в особливий спосіб задовольнити її, Він віддав на це Сина свого, рівного Йому за величчю і безмежністю, як істинно єдиного й однієї з Ним природи. Отже, любов Його така велика, як великий дар, і навпаки, дар Його такий великий, як любов. Те і те настільки велике, що більшої міри не може навіть уявити жоден створений ум. Виміряй і ти цю безмірну любов хоча б можливою для тебе міркою любови.

3. Подумай ще, що Бог полюбив нас не через яку-небудь необ­хідність, але через свою природну благість, полюбив незалежно ні від чого, сам від себе, настільки безмірно, наскільки й недосяжно.

4. Задумайся також про те, що з нашого боку не могло бути від­дано цій любові жодне похвальне діло, яке було б гідне її, що без­межний Бог за це багатством любови поповнив нашу всесторонню бідність, що Він полюбив нас тому, що так захотів через своє благо­воління, і не тільки полюбив, але й дарував нам себе, недостойним своїм сотворінням.

5. Любов ця, якщо подивишся на її чистоту, не змішана, як лю­бов сотворінь, з очікуванням від нас якого-небудь добра взамін. Бо Бог не має потреби в якому-небудь иншому добрі, оскільки Він самодостатній і всеблаженний. Тому, якщо зволив вилляти на нас невимовну благість і любов, то вилляв не задля блага, очікуваного від нас, а власне для нашого блага. Думаючи про це, чи можеш ти не промовляти до себе: “О, яке диво! Всевишній Бог приклав серце своє до мене, до свого маленького сотворіння! Що ж хочеш Ти від мене, Царю слави? Чого очікуєш від мене, який не що инше є як порох і попіл? Бачу добре, Боже мій, при світлі безмірної Твоєї любови, що в Тебе одне при цьому бажання, яке найбільше показує світлість Твоєї до мене любови, а саме, що Ти зволив дати мені са­мого себе в їжу й пиття не для чого иншого, як тільки щоб пере­мінити всього мене в себе, не тому, щоб мав Ти потребу в мені, але тому, що я маю крайню потребу в Тобі. Бо таким чином Ти живеш у мені, а я в Тобі, і через це єднання я стаю як Ти, і скажу по-людськи: через з’єднання мого земного серця з Твоїм небесним серцем твориться в мені єдине Божественне серце.

Від таких думок не можеш ти не сповнитися здивуванням і радістю, бачачи, як високо оціненив тебе Бог і як Він любить тебе. Зрозумій, що Він безмірною своєю любов’ю до тебе нічого иншого не шукає й не бажає, як тільки притягнути твою любов до себе й тебе собою ублажити, відірвавши від усякої пристрасти до сотворінь і до себе, щоб ти таким чином зміг принести Йому, Богу тво­єму, всього себе як цілопалення, і щоб від сьогодні впродовж всього твого життя лишень любов до Нього та щире бажання вгоджувати Йому володіли твоїм умом, волею, пам’яттю й усіма твоїми почут­тями. Всяке благодіяння Божої любови до тебе може так подіяти на твою душу, але найкраще можна це осягнути при спогляданні Бо­жественного таїнства Євхаристії, на яке споглядаючи умом, відкрий і своє серце та вилий такі благоговійні молитви та любовні зітхання: “О, їжа пренебесна! Коли ж наступить час для мене бути повністю поглинутим, не иншим яким вогнем, але вогнем Твоєї Любови! Коли, несотворена Любове, Хлібе життя! коли ж стану жити Тобою єдиним, для Тебе єдиного та в Тобі єдиному? Коли, Життя моє, життя красне, життя солодке і вічне, Манно небесна – коли, відвернувшись від всякої иншої земної їжі, стану я бажати лишень Тебе й живитися лишень Тобою? Коли настане це, солодкість моя, благо моє верховне. О, Господи мій, пребажаний і всеблагодатний, вирятуй моє бідне серце із кайданів усякої пристрасти та схильности недоброї, прикраси його святими чеснотами Твоїми й наповни таким настроєм, щоб я міг з усією щирістю все робити тільки для одного – вгодити Тобі! Тоді нарешті я досягну того, що, відкривши Тобі моє серце, вже гідне Тебе, призову Тебе й любов’ю змушу Тебе увійти в нього. Ти ж, Господи мій, увійшовши всередину, почнеш, не стрічаючи опору, робити всі дії, які звичайно робиш в душах, відданих Тобі”.

У таких любих думках і почуттях можеш ти проводити вечір і ранок, готуючись до св. причастя. Потім, коли ось-ось надійде година причастя, зі смиренням і теплотою в серці живіше уяви, хто Той, Кого повинен ти прийняти в себе, і хто ти, який повинен при­йняти Його.

Той є Син Божий, зодягнений в недосяжну велич, перед яким трепечуть небеса та всі сили, – є Святий святих, світліший від сон­ця, недосяжна чистота, в порівнянні з якою нечистою стає кожна сотворена чистота, – Який з любови до тебе прийняв вид раба, захотів бути ненавидженим, збезчещеним і розп’ятим злобою без­законного світу, перебуваючи в цей час з Богом, по правиш якого є життя і смерть усього світу. Хто ж ти? Ти – ніщо, через свою розбе­щеність, лукавство та злобу став найнижчим і найгіршим від уся­кого нікчемного й нечистого створіння, посміховиськом злих бісів, який замість подяки щедрому Богові за такі великі блага, захоплю­ючись своїми фантазіями та похотями, зненавидів свого великого Благодійника і Владику й безцінну Кров Його, яку за тебе пролито. А Він при цьому, у своїй безнастанній і незмінній любові до тебе кличе тебе до своєї божественної трапези, а іноді й змушує при­ступити до неї страшними погрозами, нагадуючи тобі сказане до всіх своє слово: “Якщо не споживатимете Тіло Чоловічого Сина й не питимете Його Кров, не матимете життя в собі” (Ін. 6:53), – І як не зачиняє перед тобою дверей свого милосердя, так не відвертає від тебе свого обличчя, хоч ти через свої гріхи і прокажений, і роз­слаблений, І сліпий, і бідний, і в полоні різних пристрастей.

Ось чого лишень Він вимагає від тебе: 1) щоб ти пошкодував в своєму серці за тим, що образив Його; 2) щоб ти якнайбільше не­навидів гріх, – будь-який, і малий, і великий; 3) щоб ти повністю віддав себе Йому, з одним наміром і щирою любов’ю дбав лишень, щоб завжди й в усьому, в кожному ділі виконувати Його волю і бути покірним Йому; 4) щоб ти мав сильну віру в Нього та твердо упо­вав, що Він помилує тебе, очистить від усіх твоїх гріхів і захоронить від усіх ворогів твоїх, видимих й невидимих.

Підкріпившись такою невимовною до тебе Божою любов’ю, приступи до святого причастя зі страхом святим і любов’ю, кажучи: “Недостойний я, Господи мій, прийняти Тебе, бо стільки разів я гнівив Тебе моїми гріхами, а не оплакав всіх таких нечестивих діл моїх. Недостойний я, Господи мій, прийняти Тебе, бо не очистив ще себе від намірів і пристрастей до того, що не миле Тобі. Недостойний я, Господи мій, прийняти Тебе, бо ще не упокорився перед Тобою зі всією щирістю і любов’ю. О Боже мій, всесильний і безмірно бла­гий! Сам Ти, через своє всещедре чолові колюбство, дай мені прий­няти Тебе, що з вірою прибігаю до Тебе”. Прийнявши св. причастя, увійди в своє серце і, забувши все матеріяльне, звернись до Бога такими чи подібними словами: “Все­вишній Царю неба й землі! Хто примусив Тебе ввійти в негідне сер­це моє, коли я і злий, і бідний, і сліпий, і голий? Ніхто, звичайно, а тільки безмірна Твоя любов до мене. О, любов несотворена! О, лю­бов солодка! Чого Ти хочеш від мене вбогого? Нічого, як я розумію і бачу, крім любови моєї до Тебе; нічого крім того, щоб на вівтарі мого серця не горів жоден инший вогонь, крім вогню моєї любови до Тебе, який би палив усяку иншу любов і всяке инше бажання, крім бажання всього мене принести Тобі в жертву цілопалення і запах пахощів. Нічого иншого ніколи Ти не шукав від мене й тепер не шукаєш і не бажаєш. Послухай, Господи, нині й обіти серця мого! Це з’єдную з бажанням Твоїм моє бажання; і як Ти всього себе дав а мені, і я всього себе віддаю Тобі, нехай буду весь у Тобі. Знаю, Господи, що цьому не можна бути, якщо залишиться в мені який-небудь слід самолюбства, якщо буде ховатися в мені співчуття і схильність до своєї волі, до своїх думок, до самовгодних звичок; тому хочу й рвуся противитися від сьогодні собі у всьому, що невгодного. Тобі побажає душа моя, і примушувати себе до того, що вгодне Тобі, хоча б усе в мені та поза мною противилось цьому. Сам я не маю сили досягнути цього, але якщо відтепер Ти зі мною, то дуже ? уповаю, що Ти сам будеш творити в мені все потрібне. Пориваюсь і шукаю, і нехай буде серце моє єдине з Твоїм серцем; і уповаю, що це буде мені благодаттю Твоєю. Пориваюсь і шукаю нічого не бачити й не чути, ні про що не думати й нічому не співчувати, крім того, до чого поведе й на що буде вказувати Твоя воля, яка визна­чена Твоїми заповідями, та уповаю, що це буде мені дією сили Твоєї в мені. Пориваюсь і шукаю не відходити увагою від серця, в якому є Ти, й там безнастанно споглядаючи Тебе, зігріватися променями світла, яке від Тебе виходить; і уповаю, що це буде для мене дотор­ком і обняттям долоней Твоїх. Пориваюсь і шукаю, нехай відтепер Ти будеш для мене світлом, силою і радощами; і уповаю, що це буде мені спасительними діями Твоїми на душу мою. Про це й молюсь і безнастанно молитися буду. О, премилосердний Господи! Нехай так мені буде”.

Потурбуйся потім день за днем щораз то більше сповнюватися вірою в силу пресвятого таїнства Євхаристії, і не переставай дивуватися цій дивній тайні. Подумай, як Бог під видом хліба та вина являє тобі себе і справді є в тобі, щоб зробити тебе святим, препо­добним і блаженним. Бо блаженні ті, які, не бачили, вірують, за словом Спасителя: “Щасливі ті, які не бачивши увірували” (Ін. 20:29). І не бажай, щоб у цьому житті Бог являв себе тобі під якимось иншим видом, крім цього таїнства. Намагайся зігрівати в собі тепле бажання хотіти його, й щоденно роби успіхи в ревній готовності творити лишень Божу волю і в духовній мудрості робити її царицею й правителькою всіх твоїх діл: і духовних, і душевних, і тілесних. І щоразу, як причащаєшся цієї безкровної жертви, й себе самого приноси в жертву Богові, тобто виявляй повну готовність через лю­бов до Господа, який пожертвував собою за нас, терпіти всяку скор­боту та всяку напасть, які можуть зустрітися у твоєму житті.

Св. Василій Великий, зі слів св. Павла, повніше окреслює обо­в’язок, який накладається св. причастям на причасників, що ті, що причащаються Тіла та Крові Господа, сповіщають смерть Його (1Кор. 11:26). Смерть же була прийнята Господом за всіх людей, і за причасників – для чого? “А Він умер за всіх, щоб ті, що живуть, жили вже не для самих себе, а для Того, Хто за них умер і воскрес” (2Кор. 5:15). Отже, ті, що причащаються з вірою і любов’ю, з го­товністю до віддання життя бути вірним Божим заповідям і кожній, виявленій Ним волі, беруть на себе обов’язок вже не жити більше для себе, для світу та гріха, але для прийнятого ними у св. причасті Господа Бога, за них померлого й воскреслого.

Нарешті, прийнявши у св. причасті Господа, Який пожертвував себе за тебе, і бувши спільником сили цієї жертви, в її ім’я піднеси до небесного Отця, після подяки та славослів’я, молитви і про твої потреби, душевні та тілесні, потім за св. Церкву Божу, за рідних, добродіїв і за душі померлих.

Поєднана з жертвою, якою Син Божий випросив нам від Бога Отця всяку милість, молитва ця буде почута й не залишиться без плоду.

Глава 4. Про духовне причастя.

Причащатися Господа в тайні Тіла та Крові можна тільки у визначений час, хто як може та намагається, але не більше одного разу в день. Внутрішньо ж, в дусі, причастя Його сподоблятися – тобто перебувати в Його благодаті, в безперервному з Ним спілкуванні і, якщо Він захоче, серцем відчувати це спілкування – можемо кожну годину та кожну мить. Причастившись Тіла та Крові Господа, ми, за Його обітницею, приймаємо Його самого, і Він вселяється в нас зі всіма своїми благодатями, даючи й серцю, готовому, відчувати це. Після причастя справжні причасники завжди перебувають у благодатному стані. Тоді серце вкушає Господа духовно. Оскільки ми і тілом обмежені, і оточені зовнішніми справами та відносинами, в яких з обов’язку повинні брати участь, то духовне вкушання Господа через роздвоєність нашої уваги й почуття день у день послаблюється, закривається і ховається. Ховається відчуття вкушання Господа, але спілкування з Господом не переривається, якщо, на нещастя, не переможе якийсь гріх, що порушує благодатний стан. З солодкістю вкушання Господа не може зрівнятися ніщо. Тому ревнителі, відчувши її зменшення, поспішають відновити її в силі, й, відновивши, відчувають, що ніби знову вкушають Господа. Це і є духовне причастя Господа. Таким чином воно присутнє між одним і другим Його причас­тям в святих таїнствах. Але воно може бути й безперервним у тому, хто завжди зберігає своє серце чистим і постійно тримає свою увагу та почуття піднесеними до Господа. Водночас воно є даром благо­даті, яка дається тим, хто старанно, не шкодуючи себе, трудиться для Господа.

Але й те, якщо хтось часом вкушає Господа в дусі, є даром бла­годаті. Від нас є тільки бажання цього дару, спрага та пильне шу­кання. Але є також діла, які відкривають йому шлях і сприяють його прийняттю, хоч він завжди приходить раптово. Діла ті – це чиста з дитячим риданням сердечна молитва та особливі акти само­зречення в ряді чеснот. Коли немає на душі гріха, коли не відкидаються гріховні думки та почуття, тобто коли душа чиста й взиває до Бога, то що може перешкодити Господу дати душі себе смаку­вати, а душі відчути це смакування. Саме так і є, якщо тільки Гос­подь не бачить, що для блага душі треба трохи продовжити спрагу Його та жагу незадовільненою. Між актами самозречення найсильнішими в цьому відношенні є смиренний послух і потоптання, звільнення себе від наживання майна, благодушне перенесення наклепів і все це в дусі повного віддання себе на Божу волю. Такі дії найбільше уподібнюють того, хто так чинить, до Господа, й Господь, який є присутній, дає себе відчути його душі. Чисте й ста­ранне виконання всіх Божих заповідей має своїм плодом вселення Господа в серце з Отцем і Святим Духом (Ін. 14:23).

Духовне причастя Господа не слід плутати з мисленним згаду­ванням про причастя Його в таїнствах Тіла та Крові, навіть якщо б це супроводжувалося сильними духовними відчуттями та великою спрагою причаститися Його у святих таїнствах. Не потрібно також плутати й того, що дається присутніним у храмі при звершенні таїнства Євхаристії. Вони сподобляються Божого освячення і бла­говоління, як учасники в принесенні безкровної Жертви вірою, сокрушенням і готовністю жертвувати себе на славу Божу, й у міру цих намірів; однак це не те саме, що причастя, хоч воно тут таки може відбутися.

Глава 5. Про подяку Богові.

Кожне благо, яке маємо, та всяке добро, яке робимо, є Боже й від Бога. Тому нашим обов’язком є дякувати Йому за все, за кожне бла­го, яке отримуємо від щедрої Його правиці, явне чи ні, за всякий доб­рий дар, за кожен добрий подвиг і за всяку добру перемогу над воро­гами нашого спасіння, як нам і заповідано: “…за все дякуйте: така бо воля Божа щодо вас у Христі Іісусі” (Сол. 5,18). Дбай, щоб зігрівати в собі почуття подяки до Бога щойно прокинувся зі сну, потім упро­довж дня і засинай також зі словами подяки на вустах, тому що ти занурений в Божі благодіяння, серед яких є і сон. Богові не потрібні твої подяки, але Божі благодіяння тобі необ­хідні. Пристановищем і сховищем цих благодіянь у тобі є вдячне серце. Найкращим засобом, щоб зберегти прихильність благодійника до себе, – говорить св. Златоуст, – є пам’ять про добро та безпе­рервна подяка. І св. Ісаак пише: “Подяка того, хто приймає, спонукає того, хто дає, давати дари ще більші від попередніх. Хто невдячний за мале, той і невдячний буде за велике. Дар не збільшується тільки тоді, коли немає за нього подяки” (Сл. 2). Святий Василій Великий додає до цього благотворну пересторогу: “Тому, що ми не дякуємо за блага, які отримали від Бога, то щоб привести нас до тями, необхідно їх у нас забрати. Як очі не бачать дуже близько, але вимагають відповідної від­стані, так і невдячні душі через втрату благ звичайно починають відчувати попередню милість і, не відчуваючи ніякої вдячности до свого благодійника, поки користувалися дарами, після втрати шкодують за минулим (Слово про подяку, т. 4, с. 74).

Почувши сказане, ти можеш спитати, як розігріти в собі почуття вдячности Богові та завжди його зберігати? Розглянь усі Божі благодіяння до людського роду, й до тебе самого, й частіше думай про них і прокручуй в своїй пам’яті, і якщо в тебе є серце, то не зможеш не підносити до Бога подячних пісень. Приклади цього ти знайдеш у молитвах і в писаннях святих. Ось як описує св. Василій Великий Божу щедрість до нас. “Ми із небуття приведені в буття, створені за образом Створителя, маємо розум і слово, які станов­лять досконалість нашої природи, та якими ми пізнали Бога. Ре­тельно вивчаючи красу творінь, у них ми вбачаємо великий Божий промисел і Божу премудрість. Ми можемо розрізняти добре й пога­не; самою природою ми навчені вибирати корисне та відвертатися від шкідливого. Будучи відгороджені від Бога гріхом, ми знову по­кликані до спілкування з Богом, визволені кров’ю Єдинородного Сина від ганебного рабства. А надія воскресіння, і насолода ангель­ськими благами, царство на небесах – обіцяні блага, які перевер­шують силу розуміння і слова”. (Твори св. Василія Великого, т. 4, с. 51) Читай цей опис Божих благодіянь або вибери собі якийсь инший, або сам склади, додавши сюди й блага, тобі дані Богом осо­бисто. І повторюй це частіше думкою і словом, не тільки кожний день, але багато разів на день, і будеш перебувати у вдячності Богу. Але збуджене почуття не любить залишатися таємним, і шукає виявлення. Як нам виявити перед Богом свою вдячність? Роби те, що хоче від тебе Бог, який плекає тебе своєю щедрістю. Чого ж хоче Бог? Обдаровуючи тебе своїми благами, Бог хоче, щоб ти, бачачи їх, безнастанно згадував про Нього, – і згадуй; хоче, щоб ти припав до Нього всією любов’ю, – і припади; хоче, щоб ти ні в чому не відступав від Його волі і намагався у всьому Йому догоджувати, – і чини так; хоче, щоб ти у всьому на Нього єдиного надіявся, – і на­дійся; хоче, щоб ти, згадуючи як часто ображав свого Доброчинця злими та сороміцькими ділами, відчував у собі жаль за вчинене, каявся в тих гріхах, оплакував їх, поки не змиришся зі своєю совістю і не отримаєш свідчення, що й Бог пробачив тобі все, – і роби так.

Бачиш, яке широке поле для вдячности, які розмаїті способи виконання цього обов’язку! Завдяки цьому усвідом, як непростимо грішить той, хто виявляється невиправним, і запалай ревністю, аби не заплямувати себе цим гріхом. Невдячність до людей називається чорною. Яке підбереш слово, щоб ним назвати невдячність до Бога? Отже, завжди зігрівай у собі почуття вдячности Богові, особ­ливо дбай про це в храмі під час літургії, на якій приноситься Бого­ві безкровна жертва – Євхаристія, що значить подяка. Пам’ятай, що ти нічим иншим не зможеш виразити подяку Богові як тільки повною готовністю все своє життя і себе самого принести в жертву Богові на славу Його всесвятого імени.

Глава 6. Про віддання на Божу волю.

Той, хто покаявся, віддає себе на служіння Богові, й відразу по­чинає служити Йому виконанням Його заповідей і Його волі. По­чинається самовіддана праця. Заповіді – не важкі, однак, хто їх виконує, зустрічає багато перепон, особливо у своїх внутрішніх нахилах і звичках. Невтомний подвижник з Божою поміччю врешті все перемагає.

Подвижник робить усе сам, хоч з Божою допомогою. Але з пер­ших днів досвід дає йому зрозуміти, що, які б він не докладав зусилля, звершується тільки те добре діло, на яке сходить сила з висоти. Що далі, тим більше росте переконання в цьому. Зі встановленням миру внутрі, воно набирає сили і стає домінуючим, і врешті пере­ростає в абсолютну відданість на Божу волю, в повне віддання себе Божій дії. Божа дія в подвижниках за спасіння починається з пер­ших хвилин навернення до Бога, і це навернення вона сама й тво­рить. Однак воно зростає мірою того, як подвижник, відвертаючись від себе, приступає до Бога й, упевнившись у своєму безсиллі, утверджується в надії на Божу силу. Коли нарешті він усього себе віддасть Богові, то Бог діє в ньому, вказуючи на належне діло і виконуючи його. Це – вершина християнської досконалости, “бо то Бог викликає у вас і хотіння і діяння за своїм уподобанням”(Флп. 2:13). Зерно такого стану, як говорилося в нас на початку, вбачається в тому, щоб надіятися не на себе, а на Бога; а тут воно показується як таке, що вже дозріло. У чому суть абсолютної відданости на Божу волю, взнається тоді, коли вона виявиться в своїй силі. Вона приходить сама по собі, й немає жодних особливих правил для її здобуття, щоб можна було сказати: роби те й те, і отримаєш. Вона росте непомітно, коли не надіємось на себе й надіємось на Бога. Я згадав про неї тому, що потрібно було де-небудь згадати, а згадування в кінці попередньої глави про принесення себе в жертву Богові подало причину згадати про неї тепер. Віддання себе повністю на волю Божу – це і є від­дання себе Богові на цілопалення.

Засвідчується цей стан умертвленням себе – своїх розумінь, бажань і почуттів або смаків, щоб жити Божим розумом, в Божій волі. В цьому ділі нас випередив Господь Спаситель. Він усього себе віддав Богові й Отцю і в собі – нас, бо “ми – члени тіла Його” (Еф. 5,30). Отже, поспішімо вслід за Ним, бо Він за нас дав слово Богу Отцю (Ін. 17:19), очікуючи, що ми справді будемо такими й так зробимо. Чому таке жертвоприношення відбувається в кінці, а не на початку? Тому, що жертва Богові повинна бути досконалою, без­доганною. Досконалість на початку є предметом, який шукається, а не наявним. Коли ж отримують його, тоді й в жертву треба при­нести себе. На цю жертву чоловік спочатку тільки посвячує себе, а в кінці приносить себе в жертву. До досягнення досконалости не можна себе принести в жертву цілопалення. Інші жертви можна принести: жертву умилостивленім, жертву очищення, жертву подя­ки, однак не жертву цілопалення. Поставити собі це за мету можна, можна говорити про це, але це буде слово, а не діло. Воно творить­ся без слів. Знай, що якщо ще маєш прив’язання до чого-небудь земного, якщо спираєшся на що-небудь в тобі або поза тобою, крім Бога, якщо знаходиш смак в чому-будь сотвореному й насолоджу­єшся тим, – то ти ще не здатний до цілопалення.

Потрудись спочатку відвернутися від всього, зроби, щоб в тобі завмерло все життя і залишилось одне життя в Бозі, аби вже не ти жив, а жив у тобі Бог Отець і Христос Господь і Дух Святий, і тоді віддай себе Богові, або тоді ти будеш відданий Богові. А до цього май для Бога жертвою дух сокрушенний і серце сокрушенне і сми­ренне, й задовольняйся цим до певного часу, але не завжди. Бо все-таки ти повинен нарешті дійти до того, щоб себе принести Богові в цілопалення.

Глава 7. Про теплоту в серці й про охолодження та сухість серця.

Духовна теплота в серці є плодом почуття до Бога й до всього божественного. Зародження її починається разом з наверненням до Бога в покаянні. Під час покаянних трудів над очищенням серця вона щораз то посилюється, і з такої, що переривається, або час від часу відвідує серце, поступово переходить в безперервну, поки нарешті стане звичайним станом серця.

Коли св. Іоанн Ліствичник радив: намагайся завжди бути в почутті до Бога та божественного, то розумів цю теплоту. Кожен предмет, який солодить серце, – водночас зігріває його, тому тепла в серці багато. Духовна теплота народжується від дії на серце духов­них предметів, що буває в ході духовного життя. Характерна риса її – відірвання від усього сотворенного й заполонення уваги Богом і всім божественним. Цією рисою вона відрізняється від теплот душевних і тілесних, як небо від землі. Почуття духовної теплоти скупчене та є простим і поодиноким, але по суті – воно є злиттям в одне багатьох духовних рухів, як про­мінь сонця є злиттям семи райдужних променів. У ньому є благого­віння, сокрушення, зворушливе припадання, поклоніння, свята ревність, любов до Бога. Оскільки всі ці духовні почуття не відразу встановлюються в серпі, так і духовна теплота не зразу стає влас­ністю нашого серця.

Поки духовна теплота в серці не зробиться постійним його ста­ном, до тих пір вона приходить і відходить. Приходить або сама со­бою, як небесний гість, або буває плодом духовних вправ – читання, розважання, молитви, актів самозречення і доброчинства. Відходить тоді, коли увага відхилиться від духовних предметів, а за ним і серце скуштує і насолодиться чимось недуховним. Цим, як водою вогонь, гаситься духовна теплота.

Хочеш зберегти в серці духовну теплоту? Будь увагою всередині й: молитовно стій в серці перед Богом, не допускай блукання помислів, що розсіюють, не пускай в серце співчуттів до чого-небудь душевного та плотського, відразу переривай зародження клопітливости, зберігай живою ревність про боговгодження і про спасіння душі. А в зовнішніх справах тримай розумний лад, спрямовуй їх до головної твоєї мети, й роблячи одне, не завантажуй думки турботою про инше. Однак додам, коли пізнаєш цю теплоту, ти не зможеш не намагатися зберегти її. Спілкуючись, ти станеш вживати придатні до цього засоби, а вживаючи їх, побачиш, як тобі зручніше зберегти свою теплоту. Якщо розумно візьмешся за це діло, то духовна теп­лота стане тобі вірною наставницею і навчить тебе, як справитися зі своїм нутром і як тримати себе в зовнішніх ділах й у всій своїй поведінці, щоб її зберегти.

Наскільки солодка присутність духовної теплоти в серці, на­стільки ж гірко, болісно та страшно, коли вона відійде. Відходить вона тоді, коли увага й серце відхиляються від духовного та звер­таються до недуховного. Під цим розуміється не щось гріховне, бо той, хто відчув духовну теплоту, буває до цього неохочий, а все ду­шевно-плотське, суєтне, земне, матеріальне. Щойно схилиться до цього увага, духовна теплота відразу зменшується. Коли ж і серце до цього схилиться, вона зовсім відходить і залишає по собі байдужість до всього божественного та до самого Бога, й до всіх ду­ховних вправ і занять, які робилися, щоб зберегти цю теплоту. Хто опам’ятається відразу та поспішить вернутися у свій звичайний стан, в якому приходить теплота, то теплота рано чи пізно відновлюється. Але хто не зверне на це уваги й через розсіяність, захоп­лення і надію на себе дозволить собі свідомо не поспішати в цій охолоджуючій атмосфері, й тим більше, якщо й на ділі задоволь­нить свої недуховні смаки, то в нього й сама ревність про духовне життя захитається, або й зовсім завмре. Останнє є передвісником падіння в попередні звичайні гріхи, які не забаряться напасти на безпечного. Але той, хто опам’ятався, і звідси легко може верну­тися до свого попереднього духовного стану.

Так завжди відбувається охолодження. Стається це з нашої вини, а зокрема через послаблення уваги й чування над собою або через спокуси навколишнього світського середовища, коли прина­ди світу обманом виводять людину з нутра, або через підступи дия­вола, якому вдається виманити людину із себе назовні, в чому він деколи має успіх, додаючи до природніх рухів образів і свої, най­більш привабливі, иноді діючи якимось чином і на тіло. Але яка б причина не була, дія охолодження починається виходом уваги зсе­редини й встановлюється прив’язанням серця до чого-небудь, спо­чатку пустого й суєтного, а потім пристрасного й гріховного. І в цьому завжди винна сама людина. Бо ні світ, ні диявол не змушу­ють волю, а тільки спокушають її.

Буває охолодження і від благодаті. Духовна теплота в істинно­му своєму вигляді є плодом присутности в серці благодаті. Коли присутня благодать, то на серці тепло, а коли відходить – холодно. Відходить благодать і тоді, коли чоловік сам виходить назовні до непотрібних речей. І тоді цей відхід благодаті й називається кара­ючим. Але деколи благодать сама відходить, щоб Божі раби досягли більшого духовного успіху. І тоді цей відхід називається повчаль­ним. Але наслідок і в цьому випадку такий самий – охолодження, почуття пустоти в серці, бо відійшов гість і відвідувач. Різниця в цих охолодженнях та, що охолодження, яке стається з нашої вини, розслаблює саму ревність про духовне життя; а охолодження внас­лідок повчального відступу благодаті ще більше розпалює її: що є однією із цілей повчального відступу благодаті. Благодать Божа сама, повчально, відходить з таких причин: щоб розігріти ревність, яка деколи послаблюється від довгого перебування в спокої; щоб людина уважніше роздивилася і відхи­лила співчуття та заняття, які не прямо належать до боговгодного життя і не мають своєї цілі в Бозі; щоб відновити в більшій силі сві­домість та почуття, що все добро, яке в нас є, плід Божої благо­даті; щоб на майбутнє більше цінували Божі даяння, і більше турбу­вались про пильнування їх, та глибше смирялися; щоб щиріше від­давали себе в руки Божого провидіння, з абсолютним відреченням і приниженням себе; щоб не прив’язувались тільки до духовних потіх і не ділили таким чином свого серця надвоє, бо Бог хоче, щоб воно ціле належало Йому; щоб і при дії благодаті Божої не опускали рук, а безнастанно працювали на Божій дорозі, напружуючи всі сили, які дав нам Богом саме для того. Таким чином, коли охолодження випливає з повчального відступу Божої благодаті, то причиною цього є ти сам: бо благодать Божа хоч відступає сама, але відступає, дивлячись на тебе. Тому, коли ти відчуваєш в собі охолодження до речей і занять духовних та до всього божественного, ввійди в себе й роздивись, з якої причини воно сталося. Якщо в цьому твоя провина, то поспіши її усунути й згладити, ревнуючи не про повернення духовних потіх, а скоріше про знищення того, що здається негідним Богові. Якщо ж не побачиш нічого такого, скорись Божій волі й скажи собі: “Так хотів Бог. Нехай буде воля Твоя, Господи, на мені немічнім і нікчемнім”. А потім, терпи та чекай, не дозволяючи собі яким-небудь чином від­ступати від звичайного порядку свого духовного життя і духовних практик та вправ. Перемагай несмак до них заставлянням, не звер­таючи уваги на помисли, які казатимуть, що таке заняття є безплід­не; охоче пий цю чашу гіркоти, промовляючи до Господа: “Бачиш смирення моє і труд, і не залиши милости Твоєї мене”, і кріпи себе на це вірою, що цю чашу піднесла тобі Божа любов, яка бажає тобі більшої духовної досконалосте.

Не на Фавор тільки охоче йди вслід за Господом, але й на Голготу, тобто не тільки тоді, коли відчуваєш в собі всередині божест­венне світло й духовні потіхи та радощі, але й коли нападають зать­марення, скорботи, туга й гіркота, які доводиться часом відчувати душі від диявольських спокус, внутрішніх і зовнішніх. Нехай навіть охолодження буде супроводжуване таким затьмаренням і збенте­женням, що ти не будеш знати, що тобі робити й куди звернутися, не бійся і при цьому; стій твердо в своєму чині, тримайся на цьому хресті покірно, далеко відкидаючи від себе всяку земну потіху, яку надумає запропонувати світ, або тіло, по науці ворога. Намагайся також окривати цю неміч свою від кожної особи, й не говори про неї нікому, крім свого духовного отця, не нарікаючи на післаний на тебе тягар, а швидше шукай повчання як на майбутній час уникати, а цю благодушно перенести, поки Богові вгодно буде тримати тебе в ній.

Твої молитви, причастя й инші духовні вправи продовжуй ро­бити як звичайно, і роби їх не для отримання духовних насолод, не для того, щоб тебе зняли з цього хреста, а для того, щоб була тобі подарована сила благодушно перебувати на ньому на славу розіп’я­того за нас Христа Господа й завжди жити й діяти так, як це Йому вгодно. Якщо деколи й не можеш ти в цьому стані молитися і пере­бувати в добрих думках, як звичайно, через велике затьмарення і збентеження ума, то роби все це як можеш, тільки без лінивства й послаблення собі; і те, що не можеш ти виявити у досконалості ді­лом, буде прийняте як зроблене в досконалості по твоєму бажанні, шуканні та зусиллі. Перебувай в цьому бажанні, шуканні й зусиллі, й побачищ дивні плоди цього натхнення і силу, які виповнюють твою душу.

Запропоную тобі зразок, як треба тобі взивати до Бога під час такого затьмарення ума. Взивай: “Чому побиваєшся, душе моя, і три­вожишся в мені? Надійсь на Бога, бо я ще буду Його прославляти: Спасителя обличчя мого і мого Бога” (Пс. 43:5). “Чому, о Господи, стоїш здалека, ховаєшся під час скорботи?” (Пс. 10:1). “Не покидай мене, о Господи; мій Боже, не віддаляйсь від мене!” (Пс. 38:22). Згадай молитву, якою за Божим натхненням молилась Сара, люба жінка Товії, під час своєї скорботи, й промов, взиваючи: “По правді знає кожен, хто працює для Тебе, Господи, що це життя, якщо піддаєть­ся випробуванням, буде увінчане, і якщо буде в скорботі, то прийме визволення, і не перейде в тління по Твоїй милості. Ти не хочеш нашої загибелі: після бурі та хвиль подаєш спокій, після плачу та сліз даруєш радість. Нехай буде Твоє Ім’я благословенне на віки, Боже Ізраїля!

Пригадай і Христа Господа, який у Гефсиманському саду та на хресті, через безмірні страждання, почувався покиненим своїм не­бесним Отцем, і, відчуваючи подібне, взивай від серця Його сло­вами: “Нехай буде Твоя Господи, воля! Нехай буде не як я хочу, але як Ти хочеш!” (Мф. 26:39). Учини так, і твоє терпіння, твоя молитва почне підноситись до Бога як полум’я жертви твого серця. І ти за­свідчиш цим, що тебе наповнює жива готовність волі з міцною, як смерть, любов’ю іти вслід за Христом Господом з хрестом на раменах, по кожній стежці, якою б Він не кликав тебе до себе. Це істинне життя в Бозі! Бажати і шукати Бога заради Бога, і мати Його – вкушати так і такою мірою, якою Він хоче. Якщо б люди ставали на шлях життя в Бозі з таким настроєм, і твердістю його вимірювали свої успіхи в цьому плині, а не припливами духовних солодощів і втіх, то вони не були б так легко обмануті ні самі собою, ні підступами ворога, й, зустрічаючи сухість і охолодження, не знемагали б без користі, аж до нарікання. А навпаки, з подякою в приймали їх і терпіли у впевненості, що, як того хоче Бог, то це сталося їм на благо, й, не звертаючи на них уваги, з більшою ревністю і з більшим самовідреченням продовжували йти шляхом боговгодного життя, зі всім його устроєм.

Деколи трапляється, що тоді, як душа знемагає в такому охоло­дженні й у такому несмаці до всього духовного, то ворог нападає сильніше, піднімаючи недобрі помисли, сороміцькі порухи й при­надні сни. Мета у нього одна, щоб, упавши у відчай від почуття, що Бог її лишив, людина опустила руки й схилилася до чогось прист­расного, бо тоді йому вже легко запровадити її у вир гріховного життя. Знаючи це, стій твердо. Нехай вирують навколо серця грі­ховні хвилі; але поки є в тебе небажання гріха та бажання бути вір­ним Богові, то корабель твій цілий. Благодать Божа відібрала від тебе свої втіхи, але вона поряд і наглядає, і не залишить тебе без допомоги, поки воля твоя на боці добра. Стій твердо, сповнюючись упевненістю, що ця буря швидко мине, а разом з нею закінчиться і твоя сухість. Вір, що це допущено задля твого добра, бо, перетер­півши спокусу, вийдеш з неї з більшою свідомістю своєї немочі, збільшим смиренням і більшою упевненістю в завжди готовій для тебе Божій допомозі. Про подібні бурхливі ворожі напади я вже мав нагоду тобі говорити. Ще раз їх переглянь.

Глава 8. Про пильнування та іспит совісти.

Скільки сил зберігай, брате, совість свою чистою і в думках, і в – словах, і в ділах, нехай буде вона завжди бездоганною і ніколи нехай не осуджує й не гризе тебе. Якщо будеш так робити, то вона набере більше сил у тобі й у твоїй внутрішній і зовнішній діяльнос­ті, і, ставши володаркою над всім, почне добре керувати твоїм жит­тям. Чиста совість і твоє життя вчинить бездоганним, бо тоді вона буде чутливою і сильною на добро й проти зла. Вона є законом, що Бог накреслив у серцях людей, аби освітити їх шляхів і належно керуватися у всьому, як вчить апостол Павло, називаючи її “ділом закону, написане в їхніх серцях” (Рим. 2:15). Основуючись на цьому, св. Ніл дає кожному такий урок: “У всіх своїх ділах, як світильни­ком, користуйся керівництвом совісти”.

Зберігати совість свою бездоганною тобі треба у чотирьох аспектах: щодо Бога, щодо себе самого, щодо ближніх і щодо всіх речей, які в тебе в руках. Усе це ти знаєш, лишень нагадаю тобі найголовніше. Щодо Бога – перебувай в Божій пам’яті й ходи в Божій присутності. Усві­домлюй себе ношеним і хороненим Божою силою, і веденим до то­го кінця, для якого Він покликав тебе до буття; і себе і все своє посвячуй на служіння Богу й на славу Його імени; у Ньому живи, на Нього уповай і Йому віддай свою долю, тимчасову і вічну.

Щодо себе, – будь справедливий до себе й кожній частині своєї природи віддавай належне: дух твій, що шукає Бога, небесного та вічного, нехай панує над душею і тілом, які мають призначення влаштовувати тимчасове життя; душа, яка кориться навіюванням духа, шию ума нехай нахиляє богооб’явленій істині й нею нехай освячує всю царину свого знання; волю нехай тримає в Божих заповідях, не даючи їй схилятися до своїх похотей; серце нехай вчить знаходити смак тільки в Божих речах й в усьому, що носить відбитки та служить виразом божественного, й у цьому дусі нехай провадить свої діла й життєві та суспільні порядки; тілу давай по­трібне й, зберігаючи в цьому строгу міру, візьми собі за правило ніколи ні в чому не “дбати про тіло в похотях” (Рим. 13:14). Дотри­муючись цього, ти будеш добрим управителем й істинним добро­чинцем для себе. Щодо ближніх, – шануй усіх, як Божий образ, усім бажай добра и твори добро скільки можеш, перед усіма смиряйся і всім догоджай в межах добра. Радій з тими, що радіють, і плач з тими, що плачуть. Нікого не осуджуй і не понижуй, навіть в думці й у почутті. Від тих, що шукають у тебе поради та настанови, не ховай Істини, якщо знаєш. Сам в учителі нікому не набивайся. А найбільше зберігай мир і згоду зі всіма, з готовністю на різні зі свого боку жертви, уникай кого-небудь спокусити.

Щодо речей,- з повагою стався до всього, як до творіння Божого, яке Бог дає тобі у володіння, зберігай та використовуй його на Божу славу, будь задоволений всякою мірою його і дякуй за це Богові. Ні до чого не плекай пристрасти й на все дивись, як на зовнішні способи та засоби, щоб вільно користуватися ними й не мати до них прив’язання і перешкод у своїх добрих починах – не дозво­ляй собі спочивати в них, не хвались своїм, не заздри чужим, не будь скупим і не будь марнотратником не на добро.

У тому чи иншому вигляді все це доводиться виконувати щодень кожному. Якщо так добре будеш жити, то будеш мати й доб­ру совість, наслідуючи св. Павла (Євр. 13:18).

Хто хоче добре жити, так і робить, намагаючись ні в чому не згрішити й нічим не заплямувати своєї совісти. Однак при цьому проскакують або думки та почуття, або слова, а то й неправдиві діла, часом непомітно, або й помітно, та запорошують чисте облич­чя совісти, так що до кінця дня, рідко хто не стає подібним на мандрівника, який йшов по курній дорозі й у якого всюди набилася пилюка: і в очі, і в ніс, і в рот, і в волосся, і покрила все обличчя. Тому й треба кожному, хто дбає про спасіння, робити ввечері іспит совісти й, виявивши прогрішення, яких допустився впродовж дня в думках, словах і ділах, очистити їх покаянням, тобто зробити те саме, що робить запорошений мандрівник: він миється водою, – а рев­нитель спасіння очищує себе покаянням, сокрушенням і сльозами.

Іспит повинен з’ясувати все – добре й недобре, правдиве й не­правдиве. Що побачиш правдивим по суті діла, подивись, чи прав­диве воно за наміром і метою, чи правдиве воно за способом вико­нання, і чи правдиво виглядає по виконанні, чи не зробив це напо­каз або задля догоджання людям чи собі, – чи до місця це, чи до часу, чи до особи; й нарешті, чи не похвалився ти перед собою, чи не помріяв про себе, не віддавши хвали Богові. Правдиве діло є правдиве лишень тоді, коли воно робиться із покори Божій волі та на славу Божу, з повним самовідреченням і самозабуттям.

Що побачиш неправдивим, з’ясуй, як так сталося, що ти вчи­нив це, маючи бажання робити лишень правдиве, які були до цього внутрішні й зовнішні нагоди та причини, й що би ти мав робити в цьому випадку, аби не згрішити, та чому ти цього не зробив. Потім, осудивши себе, а не когось иншого чи щось инше, з’ясуй, як треба тобі триматися, щоб знову не згрішити в подібних випадках, і постанови рішуче виконувати це, без ухиляння й послаблення собі або на догоду людині, використовуючи таким чином і нечистоти для підживлення ниви свого серця.

Закінчивши іспит, за все добре подякуй Богові, та не присвоюй собі в цьому жодної частки, бо істинно “Бог викликає у вас і хотіння і діяння за своїм уподобанням” (Флп. 2:13), і без Нього не можемо ми творити нічого доброго (Ін. 15:5). Подякувавши Богові, забудь те, наслідуючи св. Павла, щоб за його прикладом з більшим старанням прямувати до того, що попереду (Флп. 3:13). У всьому злому покайся і сокрушись перед Господом, ганьблячи себе за те, що на своїй тра­пезі предложення ніколи не приносиш Йому абсолютно чистих хлібів, а завжди зі сміттям, та постанови строго пильнувати себе наступного дня, щоб нічого не було неналежного, не тільки в ділах і словах, але й у думках і почуттях.

Ті, що все це беруть до уваги, тобто іспит і кінцеву його дію, діють протягом дня так, що ввечері іспит совісти стає в них тільки повторенням денного, його виправленням і доповненням. І не можна не погодитися, що такий спосіб діяння кращий та природніший. Від совісти не сховаєш того, що допущено недоброго. Помі­тивши це, вона відразу починає непокоїтися. Чи не природніше відразу її заспокоїти самоосудженням, сокрушенням і постановою випра­витися, аніж залишати це до вечора?

Подам тобі ще деякі вказівки щодо цього.

Якнайретельніше розбирай свої діла і, заглиблюючись в їх при­чину, нещадно себе суди. Чим далі будеш заглиблюватися у все, що є в тобі й від тебе, і неправдиве усувати, а в правдивому утверджуватися, тим скоріше очиститься твоя совість; подібно як з криницею: чим глибше її копають, тим чистіша буває в ній вода.

Совість, пізнавши добро та зло, почне вимагати дії відповідно до першого і переслідуватиме судом та доріканням за допущення другого. Але поки вона дійде до повного пізнання одного і другого або поки здобуде навик “розрізняти добро від зла” (Євр. 5:14), вона деякою мірою залежатиме від инших душевних сил, зокрема від розсудливосте. Розсудливість, поки не очиститься серце від пристрастей, нерідко буває підкуплена останніми, які затьмарюють око совісти, заводять її в оману, й вона признає не раз чорне за біле. Тому, поки ти ще борешся з пристрастями, при іспиті совісти став свої діла перед дзеркалом Божого слова й ним керуйся при визна­ченні їх якости та гідности. При цьому не соромся і не лінуйся звертатися до свого духовного отця.

Починай і закінчуй обмірковування своїх діл щирою молитвою, нехай Господь дасть тобі очі бачити таємне свого серця, бо “лукаве над усе у світі серце людське – і ледаче!Хто його збагнути може?” (Єр. 17:9). Бо “Бог більший, ніж наше серце, і Він усе знає” (Ін. 3:20), “Він один знає серця всіх синів людських” (Цар. 8,39). У серці гли­боко сховані неправдиві почуття, які деколи миттєво проходять в ділах, а деколи, не помічені, обкаджують їх гріховним запахом. Ось і молись з пророком Давидом: “…від гріхів таємних очисти мене!” (Пс. 19:13).

Глава 9. Про приготування до боротьби з ворогами у смертну годину.

Хоч усе наше життя на землі є безнастанною боротьбою, яку нам треба вести до кінця, але найголовніша й найвирішальніша бо­ротьба очікує нас в годину смерти. І хто падає в цей момент, той вже не встає, і не дивуйся цьому. Бо якщо ворог наважувався при­ступати до безгрішного Господа при кінці Його перебування на землі, як сказав сам Господь: “…надходить бо князь світу цього. Що­правда, у Мені немає він нічого” (Ін. 14:30), то що може стримати його від нападу на нас грішних в кінці нашого життя. І святий Василій Великий говорить в тлумаченні 7-го псалма на слова: “…щоб не вхопив хтось із них, мов лев, душу мою, щоб не роздер так, що й нікому було б порятувати” (Пс. 7:3), що найневтомніші борці, які все життя боролися з бісами й уникнули їх пасток, і які встояли проти їх нападів, в кінці життя підлягають князем цього віку огляду, чи не знайдеться в них чого-небудь грішного. І тих, в яких знайдуть рани або плями й відбитки гріха, затримують у своїй владі, а ті, у яких не знайдуть нічого такого, вільно минають його й перебувають з Христом.

Якщо таке діло, то не можна не звертати на це уваги й треба заздалегідь готуватися зустріти цей час, щоб успішно його перебу­ти. Приготуванням має бути все життя. А добре приготуєшся до цього часу тоді, коли впродовж усього життя мужньо боротимешся з ворогами свого спасіння. Набувши протягом життя добру звичку перемагати ворогів, ти й у годину смерти легко здобудеш вінець перемоги.

Також частіше роздумуй з увагою про смерть, тримаючи на думці все, що має тоді статися. Якщо так чинитимеш, то ця година не застане тебе зненацька. Тому й не злякає тебе, або не злякає сильно, і твоя душа, не збентежена страхом, виявиться міцнішою та сильнішою в боротьбі й переможе ворога. Світські люди уникають думки про смерть, щоб не переривати своїх плотських утіх і насо­лод, які несумісні з пам’яттю про смерть. Тому в них щораз то біль­ше росте й міцніє прив’язаність до благ світу, яка не зустрічає жодних перешкод. Але, коли прийде година прощатися з життям та зі всіма улюбленими речами й утіхами, вони непомірно бентежаться, мучаться й бояться.

Щоб така думка про смерть принесла потрібний плід, тобі тре­ба, представляючи себе на смертному одрі, уявити й ворожі спокуси, що можуть на тебе напасти тоді, водночас відновлюючи і ті думки та почуття, які в змозі будуть їх відбити. Які саме ворожі напади можливі і як їх відбити, я викладу тобі для того, щоб ти, доки жи­вий, звик мисленно вправлятися в них, а коли надійде година смерти, використав їх і на ділі. Бо ту боротьбу й той бій, який буває тільки один раз, потрібно вміти й звикнути добре прийняти тому, кому треба неминуче їх зустріти, щоб не зробити помилки й не зазнати втрат, яких вже виправити не можна.

Глава 10. Про чотири ворожі спокуси, які приходять в годину смерти. Перша спокуса: проти віри, та про спосіб її перемагання.

Чотири найголовніші і найнебезпечніші спокуси, яким у годи­ну смерти звичайно піддають нас вороги-біси; 1) хитання віри; 2) відчай; 3) марнославство; 4) різні образи, у вигляді яких біси яв­ляються вмираючим.

Що стосується першого, то коли підступний ворог почне сіяти в тобі помисли невірства або, з’явившись видимо, заговорить проти віри, то ти, не входячи з ним у спір, збуди в собі віру в те, на що він нападає, і скажи йому зі святим обуренням: “Відійти геть з очей моїх, сатано, батько брехні. Я і слухати тебе не хочу. Від всієї душі завжди вірив і вірую у все, в що вірить моя мати – свята Церква. Цього для мене досить. І в жодному разі не допускай помислів не­вірства, а стій твердо, згідно зі Святим Писанням: “Коли вельможі гнів на тебе запалає, не кидай твого місця” (Еккл. 10:4). Усвідом і тримайся цієї свідомости, що це тільки підступ диявола, який на­магається збентежити тебе в останню годину. Якщо не зможеш твердо стояти умом, то стій бадьоро бажанням і почуттям, не дозволяй їм схилитися до пропонованого, хоч би воно прикривалося словами Писання, які наводить душогубець-ворог. Бо що б він не нагадував тобі із Писання, усе це скеровується тобі на згубу через кривотлумачення і перекручення істини Божих слів.

Якщо цей підступний змій спитає тебе: “А що вчить Церква?” – то не відповідай і не звертай уваги на його слова, і стався до нього зневажливо, знаючи, що він є сама брехня і лукавство, й що почав говорити з тобою, аби впіймати тебе на словах; заглибся в спогля­дання віри у своєму віруючому серці. Але якщо відчуваєш себе міцним у вірі та сильним в помислі й бажаєш посоромити ворога, то дай йому відповідь, що свята Церква вірить в те, що істина є одна. Якщо він знову спитає: “Яка ж ця істина?”, – то ти йому скажи: та істина, в яку він вірить, а саме, що Христос Господь хрестом вразив тебе в голову й сокрушив твою владу. А потім поглянь оком ума свого на розіп’ятого за нас Господа і помолись до Нього: “Боже мій, Творче й Відкупителю! Прийди скоріше мені на допомогу, і не дай мені хоч трохи похитнутися в істині Твоєї святої віри, але дозволь, щоб, як родився я по Твоїй благості в цій істині, так в ній перебу­ваючи закінчив моє смертне життя на славу Твого імени”.

Глава 11. Друга спокуса в годину смерти – відчай.

Друга спокуса в годину смерти, якою ворог намагається вра­зити нас, є страх при згадуванні великої кількості наших гріхів. Страху цього уникнути не можна, але він зменшується вірою у відкуплення гріхів наших хресною смертю Христа Спасителя. А ворог, затемнюючи цю віру, роздмухує страх за гріхи, аби придушити вся­ку надію на спасіння і вразити безнадійністю та відчаєм. Тому, брате мій, заздалегідь готуйся до відбиття такого нападу, й від цього часу постанови, наближаючись до воріт смерти, міцніше тримати пере­можне наше знамено – хрест Христовий, тобто мати в серці міцну віру у відкупительну силу хресної смерти нашого Господа. Коли ж, вступаючи в ці ворота насправді, відчуєш напади відчаю, то пере­дусім поспіши усвідомити, що вони є навіюванням ворога, а не результатом пригадування своїх гріхів. Такому пригадуванню власти­во породжувати смирення, сокрушення та скорботу в серці за обра­зу праведного Бога, але й усе милостивого; тому воно, хоч вражає страхом, але таким, який не гасить надії на Божу милість і, будучи нею просякнутий, дає місце сміливому упованню спасіння, відби­ваючи всяке почуття відкинутости. Знаючи це, ти не можеш не ви­знати, що коли пригадування гріхів придушує тебе і кидає у відчай, забираючи всяку надію на спасіння і вражаючи страхом відкину­тости, то все це є диявольськими підступами. Якщо усвідомиш це, тобі вже не важко буде мати тверде уповання: воно й розжене всякий відчай.

Тверде уповання занурює в споглядання Божого милосердя, в безодню якого той, хто відчув його, кидає превелику кількість своїх в гріхів, утверджуючись у переконанні, що Бог хоче й шукає нашого спасіння, а не згуби. Зміцнюватися це переконання може завжди, а найбільше через безмежну силу хресної смерти Господа Спасителя. Тому нам завжди треба ховатися у тінь хреста, особливо у таких випадках. Входячи у ворота смерти, ось якою молитвою треба помолитися до Господа Бога твого: “Господи! Я маю багато причин боятися, щоб Ти не осудив мене й, за Твоєю правдою, не відкинув мене за мої гріхи; але ще більшу маю сміливість надіятися на помилування, через безмежне Твоє милосердя, в Христі Іісусі, нашому Відкупителеві й Спасителі. Тому молю безмірну Твою благість, поми­луй мене, бідне створіння, яке осуджується своїми гріхами, але омивається безцінною Кров’ю Твого Сина та Бога нашого, нехай прославляє Тебе навіки. Всього себе віддаю в Твої руки, зроби зі мною за Твоєю милістю. Ти – єдиний Владика мого життя”.

Глава 12. Третя спокуса в годину смерти – марнославство.

Третьою спокусою в годину смерти є спокуса марнославства та переоцінення себе, яка навіює уповати на себе та на свої діла. Тому, як завжди, так і в годину смерти, не дозволяй своїй увазі зупинятися на собі та на своєму і поринати в задоволення собою і своїми ділами, хай би ти перевершував у чеснотах усіх святих. Що ж до твого задоволення, то нехай воно завжди буде в Бозі. І надійся ли­шень на Його милосердя й страждання Господа Спасителя, щоб спастися, всіляко понижуючи себе у власних очах до останнього свого подиху. А якщо тобі прийде на ум яке-небудь твоє добре діло, то думай, що це Бог зробив його тобі й тобою, а не ти, й що воно від Нього єдиного сталося.

Прибігай під покров Божого милосердя; однак не дозволяй собі очікувати його як якоїсь віддачі за тривалу й велику боротьбу, яку ти витримав, і за перемогу, яку в ній отримав. Перебувай завж­ди в спасительному страху, визнаючи щиро, що всі твої поривання, зусилля і подвиги були б марні й безплідні, якщо б Бог не взяв їх під крила свого благовоління, не співдіяв їм і не діяв у них. На це милостиве Боже благовоління і тепер поклади все своє уповання.

Якщо підеш за цими моїми порадами, то будь певний, що вороги твої в годину смерти не матимуть жодного успіху в своїх нападах на тебе. І відкриється тобі вільний шлях, яким з радістю пе­рейдеш ти з землі в небесний Єрусалим, твою бажану батьківщину.

Глава 13. Четверта спокуса в годину смерти – привиди.

Якщо б ворог, злий, лукавий і впертий, який ніколи не втомлю­ється нас спокушати, захотів у годину смерти спокусити тебе якими-небудь привидами, видіннями і переображеннями в ангела світ­ла, то ти стій твердо, з усвідомленням власної вбогости та нікчемности. І скажи йому зі сміливим і мужнім серцем: “Вернись, пога­ний, у свою темряву. Як недостойному, мені не належить видіння й одкровення. Одне мені потрібно – безмірну благість Господа мого Іісуса Христа, молитви й заступництво Владичиці нашої Богородиці та Приснодіви Марії і всіх святих”. Хай навіть за деякими вірними ознаками тобі спало на думку, що бачиш істинні видіння, які дав тобі Бог, то й тоді не поспішай їм вірити, а швидше занурся у свідо­мість власної негідности та нікчемности. Не бійся, що тим образиш Бога, тому що Йому завжди бувають приємні наші смиренні почут­тя. Якщо такі видіння необхідні для тебе, то Бог знає як зробити, щоб ти не закривав на них своїх очей, знявши з тебе вину за по­вільність у вірі в те, що вони від Нього. Бог, який подає смиренним благодать, не забере її через дії, які вони творять у смиренні.

Такими є найбільш вживані засоби, якими ворог нападає на нас у смертну годину. Однак для нападу він використовує й усяку иншу пристрасть, якою був зв’язаний у житті хтось із вмираючих і в яку найбільше впадав, і намагається збудити її, щоб той помер у пристрасному настрої, який може вирішити його долю. Тому перед наближенням години великої боротьби нам треба, любі, озброїтися проти своїх сильних пристрастей і мужньо, ставши з ними до бою, перемогти їх і очиститися від них, щоб досягти легкої перемоги й а тоді, в останню годину, яка може прийти будь-якої миті. У цьому відношенні Господь звертається до кожного: “…воюй проти них, аж поки їх цілком не знищиш!” (1Сам. 15:18).

Глава 14. Про духовний мир серця.

Твоє серце, любий, створено Богом для того, щоб воно Його єдиного любило і служило Йому за обитель. Тому Він взиває до те­бе, щоб ти віддав Йому своє серце, говорячи: “Дай мені, сину, твоє серце” (Притч. 23:26). Але так, як Бог є мир, що перевищує всякий ум, то необхідно, аби серце, яке хоче прийняти Його в себе, було мирне й вільне від усякого збентеження, бо тільки в мирі місце Його, як співає Давид (Пс. 75:3). Потурбуйся насамперед утвердити своє серце в мирному устрої, так, щоб усі твої чесноти, всі діла й под­виги були спрямовані на здобуття цього миру, найбільше ж твої доблесні діла боротьби з ворогами твого спасіння, як сказав вели­кий мовчальник Арсеній: “Всю свою турботу зверни на те, щоб внутрішній твій настрій був у Бозі, й переможеш зовнішні пристрасті”.

Мир серця бентежать пристрасті; не допускай пристрастей до серця, і воно завжди буде в мирі. Борець у невидимій боротьбі сто­їть озброєний біля воріт серця і відбиває тих, які намагаються увій­ти в нього і його збентежити. І доки серце перебуває в мирі, доти перемога над ворогами є легкою. Мир серця – це і мета духовної боротьби, і наймогутніший засіб для отримання в ній перемоги. То­му, коли пристрасне збентеження прокрадеться в серце, не кидайся на пристрасть, щоб її побороти, а зійди скоріше в серце, й нама­гайся повернути його до мирного стану. Як тільки серце сповниться миром, то й боротьбі кінець.

Життя людини є не що инше, як безперервна боротьба й без­перервне випробування. А Іов сказав: “Чи ж то життя людини на землі не служба?” (Йов. 7:1). Спокуса викликає боротьбу – й ось боротьба. Через цю боротьбу тобі потрібно завжди чувати та ревно берегти своє серце й наглядати за ним, щоб воно перебувало в мирі та спокої. Коли підніметься в твоїй душі який-небудь бентежний рух, стань з ревністю на його подолання і умиротворення серця, щоб під дією цієї спокуси не зійти на манівці. Бо людське серце подібне на годинникову гирю і на корабельне стерно. Збільш або зменш вагу гирі – й відразу зміниться рух усіх годинникових коліс і стрілки годинника перестануть правильно показувати час. Повер­ни направо або наліво стерно, то відразу зміниться рух корабля, і він зійде з того курсу, якого тримався раніше. Так, коли серце бен­тежиться, все наше нутро приводиться в безладний рух і наш ум тратить правильність свого мислення. Ось чому треба умиротворювати серце, щойно воно збентежиться чим-небудь внутрішнім або зовнішнім в час молитви чи в инший час.

І знай, що тільки тоді ти будеш вміти добре молитися, коли навчишся добре діяти в подвизі збереження свого внутрішнього миру. Сюди і спрямовуй свою увагу, обдумуючи, як досягти того, щоб кожне твоє діло робилося з умиротвореним серцем, з задово­ленням і радістю. Якщо коротко: безнастанним подвигом усього твого життя повинно бути зберігання миру свого серця, не допус­каючи впасти йому в будь-яке безладне замішання, і всі свої діла ти маєш робити в цьому мирі зі скромністю, як написано: “Сину, вико­нуй діла свої скромно” (Сир. 3:17), – і сподобишся обіцяного блажен­ства: “Блаженні тихі, бо вони успадкують землю” (Мф. 5:4).

Глава 15. Про способи збереження внутрішнього миру.

Щоб зберегти внутрішній мир, роби ось що:

1. Найперше тримай упорядкованими свої зовнішні почуття і втікай від вольности у своїй зовнішній поведінці, – а саме, не ди­вись, не говори, не махай руками, не ходи та нічого иншого не роби як-небудь, поспіхом, але завжди благочинно й поволі. Звикнувши тримати себе з благочинною повільністю у своїх зовнішніх руках і ділах, легко й без зусиль досягнеш того, щоб мати мир у собі, у своєму серці. Бо, за свідченням отців, внутрішній чоловік свій настрій приймає від зовнішнього.

2. Постанови любити всіх людей і зі всіма жити в згоді, як заповідає св. апостол Павло: “Коли можливо, оскільки це від вас залежить, будьте з усіма людьми в мирі” (Рим. 12:18).

3. Бережи совість свою незаплямованою, щоб ні в чому не осуджувала тебе й ні за що не дорікала, але була мирна й щодо Бога, й щодо всіх зовнішніх речей. Таке пильнування совісти народжує, поглиблює і збільшує внутрішній мир, як запевняє пророк Давид: “Глибокий мир тим, що закон Твій люблять, – вони не спіткнуться” (Пс. 119:165).

4. Звикай без збентеження переносити різні неприємності та образи. Це правда, що перш ніж набудеш такий навик, тобі дове­деться багато помучитися і постраждати серцем через брак досвіду керування собою в таких випадках. Але коли набудеш його, то твоя душа почне черпати велику втіху з самих неприємностей, які тобі траплятимуться. Маючи рішучість, день у день все краще й краще ти будеш справлятися зі собою, і швидко досягнеш того, що, при всіх бурях ззовні й усередині, навчишся зберігати свій дух у мирі.

Якщо так станеться, що ти не зможеш дати раду своєму серцю і, відігнавши журбу та скорботу, встановити в ньому мир, то вдайся до молитви й перебувай у ній, наслідуючи Господа Спасителя. Він три рази молився у Гефсиманському саду, аби дати тобі приклад, що у всякій скорботі та журбі серця твоїм прибіжищем має бути молитва, й що, який би ти не був засмучений і не в дусі, тобі не слід відступати від неї, поки твоя воля повністю не погодиться з Божою волею і серце твоє, осягнувши мир, наповниться сміливістю радо зустріти, прийняти й перенести те, чого перед цим лякалося і бажало уникнути, як і Господь жахався, тужив і був смутний, а після молитви, умиротворившись, спокійно сказав: “Уставайте, ходімо! Ось наблизився Мій зрадник” (Мф. 26:46).

Глава 16. Мир у серці встановлюється поволі.

Постійно дбай про те, щоб не допускати свого серця до смутку та тривог, й у всякий спосіб намагайся тримати його в мирному та спокійному настрої. І Бог, бачачи, як ти для цього працюєш і вправляєшся, своєю благодаттю влаштує в душі твоїй місто миру, і серце твоє стане тоді домом утіхи, як говориться в псалмі: “Єруса­лиме, збудований, як місто” (Пс. 122:3). Тільки Бог хоче від тебе, щоб ти кожен раз, як почнеш чимось турбуватися, відразу віднов­лював в собі мир, і був в мирі у всіх своїх ділах та заняттях. Знай, що тут необхідна терпеливість. Бо як не за один день будується місто, так і не думай за один день здобути внутрішній мир. Бо й це не що инше є, як влаштування дому для Бога миру та скинії для Все­вишнього, щоб ти був храмом для Нього. Знай також, що сам Бог є і Той, Хто влаштовує в тобі цей дім, і без Нього всяка праця твоя марна, як написано: “Коли Господь та не будує дому, дарма працюють його будівничі” (Пс. 127:1). Знай ще, що основою цього миру в серці є смирення та уникання діл, занять і починань тривожних та тур­ботних. Що торкається першого, то хто не знає, що смирення, мир у серці та лагідність так тісно між собою зв’язані, що де є одне, там є й инше. Хто тихий серцем і лагідний, той і смиренний, і, навпаки, хто смиренний серцем, той лагідний і має мир у серці. Тому й Гос­подь поставив їх у нерозривному союзі, коли сказав: “Навчіться від Мене, бо Я лагідний і сумирний серцем” (Мф. 11:29). Щодо другого, бачимо прообраз в давній історії, а саме в тому, що Бог хотів, аби дім для Нього побудував не Давид, якому довелося все життя вести боротьбу й бути в тривогах, а його син Соломон, який, згідно зі своїм іменем, був царем мирним і ні з ким не вів боротьби.

Глава 17. Для миру серця потрібно втікати від почестей і любити смирення та вбогість.

Отже, брате мій, якщо любиш мир серця, то намагайся увійти в нього через двері смирення. Иншого входу, крім смирення, немає. Щоб осягнути смирення, треба зробити зусилля над собою, треба прийняти в любовні обійми різні свої незадоволення й скорботи, як рідних сестер, й уникати слави й почестей, бажаючи бути від кожного приниженим і невідомим, і ні від кого не отримувати опіки й утіхи, крім одного Бога. Утверди у своєму серці, впевнившись у Його благості, такий помисл, що Бог є твоїм єдиним прибіжищем, а все инше є для тебе колючки, які, щойно вкладеш їх у своє серце, завдадуть тобі смертельної шкоди. Якщо випаде тобі перенести від когось ганьбу, не журись, але перенось це з радістю та впевненістю, що в цей час Бог з тобою. І не бажай иншої понести й не шукай чогось иншого, як тільки страждання за любов до Бога та за те, що служить найбільшій Його славі.

Застав себе радіти, коли хтось скаже тобі образливе слово або осудить тебе, або виявить до тебе презирство. Бо під такою знева­гою й безчестям схований великий скарб, і якщо ти охоче приймеш їх, то дуже швидко станеш духовно багатим, про що не буде знати навіть той, хто зробить тобі таке добро, тобто той, хто зневажить тебе. Не шукай ніколи, щоб тебе хтось любив у цьому житті та ша­нував, аби тобі було легше співстраждати з розіп’ятим Христом, не зустрічаючи ні від кого й ні від чого в цьому перепони. Стережись себе як найлютішого ворога, і не йди за своєю волею, ані за своїм умом, ні за своїм смаком і почуттям, якщо не хочеш загубитися. Тому тримай завжди напоготові проти себе зброю, й коли твоє бажання прихилиться до будь-чого, хай і святого, то поклади це бажання, оголене від усього стороннього, перед твоїм Богом, з гли­боким смиренням молячись до Нього, що нехай буде в цьому Його, а не твоя воля. Й учини це зі щиросердечним відданням себе на Божу волю, без усякої домішки самолюбства, знаючи, що сам в собі ти нічого не маєш і сам у ділі твого спасіння нічого зробити не зможеш.

Оберігай себе від помислів, які видаються святими й розпалю­ють для них нерозумну ревність, про які говорить Господь: “Стере­жіться лжепророків, що приходять до вас в овечій одежі, а всередині – вовки хижі; Ви пізнаєте їх за плодами їхніми” (Мф. 7:15). Плодом є нудьга та поразка духа. Знай, що все, що відсуває тебе від смирення й від внутрішнього миру та спокою, під яким би гарним виглядом воно не приходило, – лжепророки, які, закриваючись овечою оде­жею, тобто лицемірною ревністю зробити добро ближньому без розбору, є істинно хижі вовки, які крадуть у тебе смирення, мир і спокій, так необхідні для кожного, хто міцно бажає досягти успіху в духовному житті. І чим більше якесь діло здається на перший пог­ляд прикрашене святістю, то тим строгішому випробуванню воно повинно бути віддано, але без упередження й тривоги. Якщо при цьому допустищ деколи помилки, то не падай духом, але смирись перед Богом й, усвідомивши свою неміч, візьми собі як урок на майбутнє. Бо може бути, що Бог допустив це, аби смирити в тобі яку-небудь рису гордині, яка є незнана тобі й глибоко схована.

Коли відчуєш, що твоя душа вражена яким-небудь вістрям отруйного терня, тобто пристрастю або пристрасним помислом, не бентежся від, цього, але зосередь увагу й додай зусиль, щоб не допустити їх до серця. Повернись до нього обличчям і переходь у наступ, тримаючи серце недосяжним для пристрасти і чистим перед Богом, якого ти таким чином завжди будеш мати присутнім у собі, в глибині свого серця, задля чистоти його настрою. Водночас освітлюй своє внутрішнє переконанням, що все, що трапляється з тобою і в тобі, приходить задля творо випробовування й навчання, аби ти нарешті навчився правильно розрізняти, що веде тебе до спасіння, й наслідуючи це, сподобився отримати вінець правди, який приготований тобі Божою благістю.

Глава 18. Душі треба перебувати усамітненою в собі, аби Бог осінив її своїм миром.

Оскільки Бог і Господь для того зволив створити твою душу, щоб вона була житлом і храмом власне для Нього самого, то тобі треба тримати її у великій пошані і не допускати, аби вона прини­жувалася нахилом до будь-чого, що є нижче від неї. Все твоє ба­жання й очікування нехай буде завжди звернено до цих невидимих Божих відвідин. Однак пам’ятай, що Бог не відвідає твою душу, якщо не знайде її усамітненою в собі.

Бог хоче, щоб вона була усамітнена в собі, тобто щоб була без усяких бажань, а найбільше – без власної волі. Щодо останнього тобі не слід самому, не обдумавши, приймати рішення про будь-які строгі подвиги й невмотивовані злигодні, або шукати нагод постраждати з любови до Бога, йдучи за своєю волею. На це тобі треба мати дозвіл духовного отця, який керує тобою як Божий намісник. Його у всьому слухай і Бог за його посередництвом спрямує твою волю на те, що сам хоче й вважає корисним для тебе. Ніколи нічого не роби за своєю волею, але нехай робить в тобі сам Бог те, чого бажає від тебе. Твоє бажання нехай буде завжди вільне від тебе самого. Тобто сам собою нічого не бажай, а якщо чогось і забажа­єш, то нехай буде твоє бажання таке, щоб, чи станеться за твоїм бажанням чи ні, ти не журився, а був спокійний духом, ніби й нічо­го не бажав.

Такий настрій і є істинна свобода серця та усамітненість, тобто, коли воно не є зв’язане ні умом, ні волею до будь-чого. Якщо так покажеш Богові свою душу, настільки вільною й усамітненою в собі, то побачиш, які дивні діла зводить Він зробити в ній; голов­не – Він осінить тебе божественним миром, який є даром, що може стати в тобі кивотом для всіх инших дарів, як говорить великий Григорій Солунський. “О, дивне з’єднання, таємна скарбниця Все­вишнього, в якій одній Він зволив слухати звернені до Нього твої слова, і сам говорити до серця твоєї душі! О, пустине та усамітнення, в якому збудувався рай! Бо тільки в ньому одному Бог дає мож­ливість бачити Його й говорити до Нього”. “Підійду лишень ближче та подивлюся на це велике диво, чому то не згоряє кущ”, – говорить Мойсей у Синайській пустелі, багатій на умові споглядання. Але якщо й ти хочеш удостоїтися цього ж, то ступи босими ногами на це місце, бо ця земля – свята. Оголи спочатку свої ноги, тобто наміри душі своєї, і нехай будуть вони оголені й вільні від усякої земної речі. Не бери ні сумки, ні палиці в цю дорогу, як заповідав Господь своїм учням (Лк. 10:4). Тобі не треба вже бажати нічого від цього світу, й нікого не вітай на цій дорозі, як наказував отроку своєму Єлисей і Господь заповідав своїм учням, весь свій помисл, всі наміри й всю любов звертаючи до єдиного Бога, а не до яких-небудь створінь. “Зостав мертвим ховати своїх померлих” (Мф. 8:22), а ти йди один землею живих, і смерть нехай не має в тобі частки.

Глава 19. Про розважливість у ділах любови до ближніх задля душевного миру.

Господь сказав у Євангелії, що Він прийшов кинути вогонь лю­бови на землю нашого серця і що Йому дуже хочеться, аби вогонь цей швидше розгорівся (Лк. 12:49). Любов до Бога не має міри, як Бог – не має меж і міри. Але любов до ближніх повинна мати свою межу. Якщо ти не будеш її тримати в належних рамках, то вона може завдати тобі великої шкоди_у кинути тебе в згубу. Воістину ти повинен любити ближнього, але так, щоб не завдати шкоди своїй душі. Роби всі діла свої просто й свято, не маючи на меті нічого иншого, крім вгодження Богові, й це захоронить тебе від хибних кроків у ділах любови до ближніх.

У цих ділах найважливішим є сприяти спасінню ближніх. Але тут нерідко втручається нерозумна ревність, яка нічого не прино­сить, крім шкоди, і ближнім, і собі. Показуй приклад щирої віри й святого життя, і будеш, подібно до апостолів, ароматом Христовим, що приваблює всіх наслідувати Його. Але не набридай усім своїм словом: ти тільки зруйнуєш цим мир і з иншими, й сам у собі. Будь ревним і сильно бажай, щоб усі пізнали істину тією мірою, якою пізнав її ти, аж до сп’яніння цим вином, яке Бог обіцяв і сьогодні всім подає даром (Іс. 55:1) – така спрага спасіння ближнього хай буде в тебе завжди; але треба, щоб вона виходила від любови до Бога, а не від нерозумної ревности. Бог сам посадить таку любов до братів у твоїй душі після відречення її від всього, й у свій час прийде зібрати плід. Сам ти не сій нічого, лиш підноси Богові зем­лю серця твого, чисту від бур’янів і тернин, а Він посіє на ній насін­ня, як і яке хоче. Це насіння і принесе плід у свій час.

Завжди пам’ятай, що Бог хоче бачити твою душу, аби з’єднати її з собою, відреченою від усього. Дай Йому діяти в тобі й не зава­жай втручаннями своєї волі. Сиди без усякого задуму щодо себе, крім одного – завжди догоджати Богові, покірно приймаючи Його волю. Ось уже вийшов господар і шукає працівників у свій виноградник, згідно з Євангельською притчею. Відклади всяку турботу та всякий помисл, звільнись від турботи про себе й від пристрасти до будь-чого дочасного, й Бог зодягне тебе собою і дасть тобі те, про що ти й не мріяв. Забудь, наскільки можеш, про себе, та нехай живе в твоїй душі одна любов до Бога.

Водночас маєш бути поміркованим у ревністі про инших, щоб зберіг тебе Господь у мирі й душевному спокої. Пильнуй, аби не зазнала твоя душа шкоди в своєму головному добрі: миру серця та нерозумних турбот про користь инших. Те, звідки можеш черпати збагачення цим благом, є повна, з відреченням від усього покора твоєї душі Богові. І чини це не задля віддачі тобі: навіть гадки не май, що ти робиш щось гідне цього. Бог діє у всьому, й від тебе Він не бажає нічого, крім того, щоб ти смирився перед Ним і віддавав Йому свою душу вільною від усього земного, тримаючи в глибині серця одне бажання, аби сповнилося на тобі у всьому й через усе Божа воля.

Глава 20. Душа, яка зреклася своєї волі, має віддавати себе Богові.

Уповай, брате, на Бога, який закликає всіх: “Прийдіть до Мене всі втомлені й обтяжені, і Я облегшу вас” (Мф. 11:28), – і йди за цим покликом, очікуючи водночас пришестя Святого Духа. Із закрити­ми очима кинься в море божественного промислу та волі, нехай но­сять тебе, як бездушну річ, сильні хвилі Божої волі, без жодного опору твоєї волі, щоб таким чином тебе швидше прибило до при­стані спасіння і християнської досконалости. Чинячи так багато разів на день, намагайся, наскільки можливо, усамітнюватися – як внутрішньо, так і зовнішньо, – щоб усіми силами душі віддатися таким діям, які особливо сильні в будуванні міцної любови до Бога, зокрема: молитві, безнастанному призиванню найсолодшого імени Господа Спасителя, сльозам, які проливаються з любови до Нього, теплій побожності перед Ним та иншим духовним практикам. Ці вправляння нехай будуть без примусу й насильства серця, щоб не знесилитися тобі нерозумними втомливими вправами, не охоло­нути від цього й не зробитися нездатним до прийняття дії благодаті, Подбай у цьому ділі про поради досвідчених, і творячи його, нама­гайся звикнути до того, щоб завжди перебувати в спогляданні Божої святости та безчисленних Його благостей, і зі смиренням приймай солодкі краплі, які впадуть в твою душу з Його невимов­ної доброти.

Зрештою не набридай Богові в таких виявах Божого благово­ління до тебе, а смиренно перебувай у внутрішньому усамітненні, очікуючи сповнення на тобі Божої волі. І коли Бог дасть тобі їх без жодних твоїх зусиль, тоді спробуєш, які вони солодкі й добро-плідні. Ключем, яким відчиняються таємні скарбниці духовних дарів знання і божественної любови, є смирення, самозречення і віддання себе Богові на всякий час і в усякому ділі. Цим же ключем зачиняються також двері незнання і духовної холодности.

Намагайся, скільки можеш, мовчки стояти з Марією під хрес­том біля ніг Христа Господа, й будь уважний до того, що буде Він промовляти до твоєї душі. Пильнуй, аби твої вороги, серед яких найбільший є ти сам, не перешкодили цьому святому стоянню в мовчанні перед Господом. Коли бажаєш умом своїм знайти Бога й спочити в Ньому, не призначай Йому місця і меж своєю немічною і вузькою фантазією. Бо Він – безмежний і є всюди й у всьому, а краще – все є в Ньому. Ти знайдеш Його всередині себе, у своїй душі, щоразу, як істинно будеш шукати Його. Бог сам бажає бути з нами, синами чоловічими, щоб робити нас гідними себе, хоч Він не має в цьому жодної потреби.

Читаючи Божественне Писання, не гортай просто сторінку за сторінкою, а роздумуй над кожним словом, і якщо деякі слова змусять тебе заглибитися в себе або породять сокрушення, або наповнять твоє серце духовною радістю і любов’ю, то зупинись на них. Це Бог наближається до тебе, смиренно прийми Його відкритим серцем, бо Він сам хоче, щоб ти причастився Його. Якщо задля цього доведеться тобі щось залишити невиконаним, що було визначено для цієї духовної вправи (тобто читання), – відкинь хвилювання. Бо мета всіх духовних вправ, як зрештою і цієї – сподобитися прийняти Бога, і коли тобі це дано, не треба зупинятися на засобах до цього. Подібно й коли роздумуєш про якийсь божественний предмет, особливо про окремі страждання Іісуса Христа, то на тому, що тебе зворушить, зупинись і зосередь свою увагу, щоб як­найдовше утримати це святе почуття.

Однією із великих перешкод для збереження внутрішнього миру є, брате мій, зв’язування себе, як незмінним законом, загаду­ванням читати в день стільки-то катизм із Псалтиря, стільки-то глав з Євангелія і апостольських послань. Ті, що взяли собі це за правило, звичайно спішать усе прочитати, не турбуючись про те, чи приходить в серце зворушення від прочитаного й чи в умі народжу­ються які-небудь духовні думки та образи. І коли не вдається їм усього прочитати, то вони тривожно бентежаться не про те, що залишилися без духовних плодів на збудування свого внутрішнього чоловіка, а що не все прочитано. Послухай, що говорить про це св. Ісаак Сирин (Сл. ЗО): “Якщо хочеш сповнитися насолодою від славослов’я і осягнути зміст проказуваних тобою слів Духа, то від­клади в бік кількість стихів, і нехай заглиблюється твій ум у вивчення слів Духа, доки твоя душа подивом до промислу не пробудиться до високого їх розуміння і через це не почне славословити Бога або сповнюватися корисною печаллю. У рабському вправлянні немає миру для ума, а збентеження забирає смак від змісту й зрозумілости та краде думки, подібно як п’явка висмоктує життя із тіл разом з кров’ю їх членів” (див. Сл. 52).

Якщо справді бажаєш у чеснотах прожити дане тобі життя, то не май иншої мети, крім тієї, щоб здобувати Бога, де Він зволить себе явити тобі. І коли сподобишся цього, то відкинь усяке инше діло, й не рушай в ньому вперед, забудь все инше та спочивай в єдиному твоєму Бозі. Коли ж буде вгодно Його величності відійти від тебе, й припинити являти свою близькість до тебе в цьому випадку, тоді знову можеш звертатися до звичайних своїх духовних вправ і продовжувати їх, пам’ятаючи про ту ж головну мету: здобути через них свого Бога, аби, здобувши Його, знову вчинити так само, як я сказав вище, тобто зупинити звичайне вправляння, щоб спо­чивати в Ньому єдиному. Пам’ятай про це добро, про яке сказав тобі, бо є багато духовних осіб, які позбавляють себе спасительного плоду – миру від своїх духовних вправ – тим, що продовжують їх, вважаючи, що будуть мати шкоду, якщо не доведуть їх до кінця, у впевненості, звісно, оманливій, що в цьому і є суть духовної досконалости. Йдучи таким чином за своєю волею, вони часто знесилю­ють і мучать себе, однак не отримують істинного спокою та внут­рішнього миру, в якому справді здобувається і спочиває Бог.

Глава 21. Не шукай утіх і насолод, а єдиного Бога.

Вибирай завжди важке та скорботне, й не люби втіх та задо­волень, від яких не буває жодної користи для душі, люби бути в під­порядкуванні та залежності від волі инших. Кожне діло нехай буде для тебе кроком до зближення з Богом, і жодне діло нехай не буде тобі перешкодою на цьому шляху. Ось що повинно тебе звеселяти: один Бог нехай буде для тебе солодкою втіхою, а все инше скор­ботою. Всяку журбу свою підноси до Бога. Люби Його та віддай Йому все своє серце, без найменшого вагання та страху. І Він знайде спосіб вирішити всі твої непорозуміння і підняти тебе, якщо ти впав. Одним словом, якщо ти полюбиш Бога, то отримаєш від Нього всяке благо. Всього себе принеси в жертву Богові, в мирі та спокої духа.

А щоб успішніше йти цим шляхом, без утоми та збентеження, вкладай свою волю у волю Божу. Чим повніше вкладатимеш її, нічого собі не залишаючи, тим більше отримаєш сили та втіхи. Завжди й при всякому ділі поновлюй намір і рішучість своєї душі бути у всьому приємним Богові. Не будуй задумів на майбутнє, бо не знаєш, “що день може вродити” (Притч. 27:1), але тримай себе нічим не зв’язаним і вільним. Однак це не забороняє будь-кому піклуватися з розумном і старанням про те, що потрібно для його и стану та звання. Бо така турбота згідна з Божою волею і не є перепоною внутрішньому мирові у відданості Богові, й у всякому успіху в дусі. У всякому ділі май рішучість зробити все, що можеш, що належить і що обов’язкове для тебе, до всього иншого ж будь пасивний, і смиренно покоряйся тому, що випливає із цього для тебе ззовні.

Що завжди можна тобі робити, це – приносити в жертву Богові свою волю і нічого понад те не бажай. Внаслідок цього, завжди маючи свободу і не будучи нічим та ніким зв’язаним, ти завжди радітимеш та матимеш у собі мир. В такій свободі духа полягає те велике благо, про яке чуєш ти в писаннях святих. Вона є не що инше, як стійке перебування внутрішнього чоловіка в собі, через яке він не виходить з бажанням шукати що-небудь поза ним. І весь час, як триматимеш себе в такій свободі, будеш водночас смакувати ту божественну й невимовну радість, яка нероздільна з Царством Божим, що є всередині нас, як сказав Господь: “…бо Царство Боже є між вами” (Лк. 17:21).

Глава 22. Не падай духом, коли відходить або переривається внутрішній мир.

Часто тим, хто йде Божим шляхом, трапляється відчувати, як відходить і переривається в них святий мир, солодке внутрішнє уса­мітнення і люба свобода, а деколи від рухів серця підіймається така курява, що й не видно дороги, по якій треба йти. Коли й тобі випаде відчути щось подібне, то знай, що таке допускає тобі Бог для твого блага. Це і є та боротьба, за яку святі увінчалися світлими вінцями. Стій же мужньо, згадуючи це під час випробування. Водночас, як і при всякому иншому смутку, глянувши на Господа, говори Йому від щирого серця: “Господи, Боже мій! Поглянь на Твого раба, й нехай буде на мені Твоя воля. Знаю і визнаю, що істи­на Твоїх слів тверда та обіти Твої правдиві. І на них уповаю й стою я, не хитаючись на Твоєму шляху”. Блаженна та душа, яка віддає себе таким чином Господу щоразу, як відчуває смуток і скорботу! І якщо, незважаючи на це, боротьба вперто продовжується, і ти не можеш так швидко, як би хотілося, узгодити свою волю з Божою волею, то не тужи й не падай духом, а продовжуй віддавати себе Богові, щиро схилившись перед Його постановами, й цим перемо­жеш. Пригадай, яку боротьбу мав Христос у Гефсиманському саду, коли Він, як чоловік, жахаючись смерти, взивав: “Отче Мій, якщо можливо, нехай мине ця чаша Мене; а потім, віддавшись у Божі ру­ки, повною і свобідною волею в глибокому смиренні сказав: “Однак не як Я бажаю, а лише – як Ти” (Мф. 26:39).

Коли перебуваєш у важкому стані, не роби жодного кроку, не піднісши спочатку своїх очей до розіп’ятого на хресті Господа. Там побачиш напис великими літерами, як тобі слід поводитись під час скорботи. Спиши це звідти на себе самого не буквами, а своїми дія­ми, тобто, якщо відчуєш шум самолюбивого жалю, не слухай його й через слабкість не сходи з хреста, але вдайся до молитви та терпи зі смиренням, намагаючись перемогти свою волю, й твердо заба­жати нехай буде на тобі Божа воля. Якщо з таким плодом відійдеш від молитви, то радій і святкуй. Якщо не досягнеш цього, то душа твоя залишиться пісною, не покуштувавши властивої їй їжі. Вправляйся, аби ніщо, навіть на короткий час, не вселялося в твою душу, крім єдиного Бога. Ні про що не журись і нічим не засмучуйся. Не звертай очей своїх на лукавства инших і на погані їх вчинки, але будь як мале дитя, яке, за своєю добротою, не помічає їх і минає без шкоди.

Глава 23. Ворог має багато підступів для розладу внутрішнього миру – стережись!

Наш ворог диявол радіє, коли душа бентежиться і серце тривожиться. Тому він усіляко намагається збентежити наші душі. Перше його діло в цих підступах – збудження самолюбства, щоб через нього відійшла благодать, яка будує і береже внутрішній мир. Для цього він навіює думку, ніби все, що є і здається добрим для нас, здобуто нашими власними зусиллями та працею, і, відігнавши таким чином смирення та простоту, змушує нас до великої самооцінки та високої думки про власну особу, вкриваючи забуттям дію к Божої благодаті, без якої ніхто не може навіть імени Господа назвати, як свідчить св. Павло: “Ніхто не може сказати: Господь Іісус як лише під впливом Духа Святого” (1Кор. 12:3). Ця благодать дається всім вірним, а її присутність служить знаком того, що вони є істин­но віруючими. Прийнявши її, віруючий не робить вже й не може робити нічого справді доброго без допомоги цієї благодаті; і вона, згідно з обіцянкою Господа, завжди є з ним; ворог же не може нічого зробити з віруючим, доки вона є в ньому й отінює його. Ось її він і намагається різними способами віддалити. І перше, що робить для цього, – навіює почуття, що ми є щось, до того ж дуже важливе щось. Згодом тому, хто прийняв таке переконання, ворог пропонує нове: впевненість, що він кращий від инших, ревніший і багатший ділами. Зумівши посіяти таке переконання, далі ворог доводить його до осудження і зневаги инших, за якими невідступно слідує гординя. Все це може статися в серці в одну мить, і благодать одразу зменшує свою дію, внаслідок чого з’являється неувага до себе, послаблення ревности, породження помислів, спочатку пустих, а потім пристрасних. Потім з’являються порухи самих при­страстей, що призводить до бурі в серці. І внутрішній мир – загуб­лений. Це – одноразовий стан, і якщо той, хто потерпів, опам’я­тається, то повертається у себе, сокрушається, кається і за допо­могою молитви відновлює звичний для нього внутрішній стан. Ворога вигнано, однак він не впадає у відчай, а знову й знову при­ходить з цими навіюваннями та з тією ж метою – розладнати внут­рішній мир.

Знаючи це, брате мій, протистав ворожим підступам чуйну пильність до себе, за словом Господа: “Чувайте й моліться, щоб не ввійшли у спокусу” (Мф. 26:41). Будь уважний до себе, щоб ворог не підкрався і не обікрав тебе, позбавивши цього великого скарбу – внутрішнього миру та душевної тиші. Ворог намагається розлад­нати душевний мир, бо знає, що коли душа збентежена, то йому легше скерувати її на що-небудь погане. А ти пильнуй свій мир, знаючи, що, коли душа в мирі, ворогові немає до неї доступу, й тоді вона готова до всякого добра й робить, долаючи різні перешкоди, його охоче та легко. Аби тобі легше було це осягнути, намагайся передбачати підступи ворога. Підступ ворога – самовпевнений помисл. Хай тобі буде законом – кожен помисел, який зменшує в тобі переконання, що все добре є від Бога, що без допомоги Його благодаті ти ні в чому не можеш досягнути успіху, вважай явно ворожим, і з гнівом відкидай його та пересліду, поки не зникне. Діло Духа Святого – вести наші душі, за найменшої нагоди, до єднання з Богом, розпалюючи в них солодку до Нього любов і бла­гу впевненість у Ньому та тверде на Нього уповання. Все инше, що протилежне цьому, – це діло ворога.

Він усі способи та засоби, які тільки може придумати, вживає на те, щоб вносити в душу розлад: наводить зайві страхи на серце, збільшує знемагання душі, не дає їй зберегти належні наміри й на­солодитися ні сповіддю, ні святим причастям, ні молитвою, але робить так, що вона це все переживає без смиренної мужности та любови, зі страхом і смутком; робить так, що зменшення релігійних почуттів і втрату внутрішньої насолоди, які часто трапляються під час молитви та инших духовних вправ, душа приймає з безнадійною скорботою. Ворог їй навіює, що таке збідніння Бог допускає не задля нашого добра, а всі її діла й труди ні до чого не приводять, а тому краще відмовитися від усього цього. Таким ось чином він доводить врешті душу до такого смутку та безнадійности, що вона й справді починає думати, ніби все, що робить, є марним та без­плідним, і що Бог зовсім забув про неї, залишив її.

Однак це – відверта брехня. Хай душа відчуває сухість і бід­ність релігійних почуттів та духовної насолоди, але вона, незважа­ючи на це, може чинити різні добрі діла, слідуючи за простою вірою та озброївшись святим терпінням і постійністю. Зрештою, щоб ти краще зрозумів і щоб це не завдало тобі шкоди, якщо Бог захоче для твого блага допустити або послати тобі таке збідніння духовного почуття й насолоди, я викладу в наступній главі, які блага випливають зі смиренної терпеливости, яку виявляє хтось під час сухости й охолодження серця, щоб ти навчився не втрачати душевного миру й щоб тебе не поглинула скорботи, якщо доведеться тобі пережити той чи той бентежний напад помислів і пристрасних порухів.

Глава 24. Не треба бентежитися зменшенням духовних почуттів та цінними внутрішніми спокусами.

Хоч у сьомій главі я вже говорив про сухість, охолодження та засмучення серця, які відчуває душа від цього, зараз, однак, ще щось додам: багато користи дає душі таке засмучення і сухість сер­ця або зменшення духовної радости та насолоди, коли приймаємо їх і переносимо зі смиренням та терпеливістю. І якщо б чоловік знав наперед, яку з цього можна взяти користь, то, звісно, не за­смучувався б тоді, коли б переживав такий стан. Він не вважав би, що ця гірка бідність внутрішніх духовних потіх є знаком Божого неблаговоління, а бачив би в ній діло особливої до себе Божої любови, й тому прийняв би це з радістю, як велику Його милість.

Уже те є гідне втіхи, що подібні стани переживають переважно особи, які з особливою ревністю віддаються на служіння Богові та з особливою увагою намагаються уникати всього, що може Його образити. І відчувають це не на початку свого навернення до Бога, а вже опісля, як багато попрацюють для Нього, коли досить очис­тять своє серце священною молитвою і сокрушенням, коли відчу­ють деяку духовну насолоду, теплоту та радість і коли внаслідок цього постановлять повністю посвятити себе Богові, й уже почнуть це діло. І не бачимо, щоб грішники й ті, які живуть у постійній су­єті, відчували щось подібне та піддавались таким спокусам. З цього чітко видно, що ця гіркота є чесною і дорогоцінною трапезою, до якої Бог запрошує своїх улюблених на частування, й хоч вона деколи не дуже приємна, але приносить нам багато користи, попри те, що цього не помічаємо, коли її їмо. Бо душа, перебуваючи в стані такої сухости, смакуючи цю гіркоту й страждаючи від таких спокус та помислів, одне згадування про які приводить в трепет, отруює серце та майже зовсім нищить внутрішнього чоловіка. Перебува­ючи в такому стані, вона вчиться не довіряти собі та не покладатися на свій добрий настрій, а набувати істинного смирення, якого так бажає від нас Бог. До цього вона запалюється шуканням теплішої до Бога любови, ретельнішої уваги до своїх помислів і сильнішої мужности для перенесення таких спокус без шкоди, й виходить з цієї боротьби зі “звичкою розрізняти добро від зла”, як сказав св. Пав­ло (Євр. 5:14). Хоча душа, ще раз наголошую, не бачачи цих таєм­них плодів, бентежиться і втікає від згаданої гіркоти, оскільки не бажає навіть трохи побути без духовних утіх, і без них усяке инше духовне вправляння вважає даремно загубленим часом та безплід­ною працею.

Глава 25. Різні спокуси даються нам на добро.

Щоб було тобі зрозуміліше, як взагалі посилає нам Бог різні спокуси на нашу користь, запам’ятай те, що скажу. Чоловік, за сво­єю зіпсованою природою, є гордий, славолюбець, любить, щоб всі бачили його, вперто тримається своїх думок та висновків і бажає завжди бути доцінений усіма, і навіть вище, ніж є насправді. Така самооцінка та висока думка про себе дуже згубні в ділі духовного життя, так, що однієї її тіні вистачить, щоб не дати чоловікові досягнути справжньої досконалости. Тому чоловіколюбний Отець наш небесний, премудро дбаючи про всіх нас, особливо про тих, які щиро віддали себе Йому на служіння, спокусами, які нам допус­кає, уводить нас у такий настрій, в якому можемо уникнути страш­ної небезпеки від цієї самооцінки, та майже примусово дійти до іс­тинного смиренного пізнання себе. Так зробив Він зі св. апостолом Петром, допустивши йому тричі зректися Його, щоб він пізнав свою неміч і перестав надіятися на себе, і зі святим Павлом, на яко­го після того, як взяв його до третього неба й відкрив йому свої божественні тайни, наклав важку спокусу, щоб він, носячи в собі таке свідчення власного безсилля і нікчемности, досягнув успіху в смиренні й хвалився тільки своїми немочами, та щоб ця велич тайн, яких він удостоївся від Бога, не ввела його у вивищення, як сам він про себе свідчить: “А щоб я не загордів надмірно висотою об’явлень, дано мені колючку в тіло, посланця сатани, щоб бив мене в обличчя, щоб я не зносився вгору” (2Кор. 12:7).

Отже, Бог, який співчуває нашій нещасній беззаконній схильності (високо про себе завжди думати), допускає, щоб на нас різними шляхами нападали спокуси, часто дуже важкі, щоб ми, пізнаючи свою неміч, смирилися. У цьому Господь виявляє і свою у благість, і свою премудрість: бо те, що найбільше видається нам шкідливим, приносить найбільшу користь, тому що смиряє, а сми­рення є найпотрібніше та найкорисніше для душі. Якщо таким чином всі спокуси даються, щоб навчити нас смирення, то звідси випливає, що й раб Божий, який відчуває в своєму серці гіркий стан: сухість, духовну холодність, бідність духовних потіх, – досвідчує це, щоб навчитися бути смиренним, думаючи, що воно поси­лається через його гріхи, що ніхто не має такої нужденної душі, як він, що жоден не працює для Бога з такою холодністю душі, й що такий стан спадає тільки на тих, кого залишає Бог, а отже, – і він залишений, до того ж заслужено. З таких смиренних помислів народжується ось яке благо: той, хто спочатку думав про себе, що він є щось, і то щось дуже важливе, то тепер, після відчуття гіркого ліку, посланого йому зверху, починає думати, що він найгірший чо­ловік в світі, навіть християнином негідний зватися. І справді, він ніколи не прийшов би до такої принизливої про себе думки й не осягнув такого глибокого смирення, якщо б не змусили його ці особ­ливі спокуси, ця велика скорбота та гіркота серця. Тому вони є великою милістю, яку в цьому житті дає Бог нашій душі, яка себе смиренномудро віддає, щоб Він, за власним промислом, зцілив її такими ліками, які досконало знає і вважає необхідними для її оздоровлення та приведення в добрий стан.

Крім того плоду, який дається душі згаданими спокусами через зменшення духовних утіх, душа отримує ще й багато инших плодів. Хто сокрушений такими внутрішніми скорботами, повинен зразу прибігати до Бога, вимолюючи у Нього швидку допомогу, й старан­но робити все, що вважає добрим для оздоровлення душевної скорботи та прогнання гіркоти серця; і щоб на майбутнє позбутися такого душевного мучеництва, мусить твердо постановити йти шляхом духовного життя, уважаючи на порухи серця, уникаючи на­віть тіні гріха й кожного, навіть легкого, зіпсуття, яке може його віддалити від Бога й Бога від нього. Таким чином ця скорбота, яку він вважав ворожою та шкідливою його меті, стає для нього жалом, яке спонукає шукати Бога, з більшою ревністю втікати від всього того, що не згідне з Божою волею. Якщо коротко: всі скорботи та муки, що переносить душа під час внутрішніх спокус і збіднення духовних утіх і насолод, є не що инше, як лік, посланий Божою любов’ю, яким Бог очищає душу, якщо вона зі смиренням і терпін­ням переносить їх. Таким терпеливим борцям скорботи та муки готують вінець, який здобувається тільки за їх допомогою, і вінець тим славніший, чим болісніші бувають муки серця, які пережива­ються під час спокус.

Із цього випливає, що не треба нам надто засмучуватися і му­чити себе – як через инші зовнішні спокуси, що нападають на нас, так і через внутрішні, – як то часто роблять недосвідчені в цих питаннях, хибно вважаюче те, що виходить від Бога, диявольським, або породженням своїх гріхів, або наслідком власної недосконалости. Знаки Божої любови вони вважають знаками Його гніву, добро та дари – бичами та ударами, яких завдає Він через велику злість на них. Вони все, що робили й роблять, вважають марною працею, нічого не вартою, а втрату – тим, що не має ліку. Але якщо б вони вірили, що спокуси не завдають їм жодної шкоди в ділі здобуття чеснот, а навпаки – примножують їх, коли душа приймає їх зі смиренням і переносить з подякою, і якщо б вірили, що вони допущені Божим благоволінням, то не бентежилися б занадто й не втрачали миру в серці через те, що піддаються тим спокусам, пере­носять недоречні й сороміцькі помисли та бувають сухі й холодні під час молитви та инших духовних вправ. Краще б вони плекали більше смирення своїх душ перед Богом й у своєму серці постанов­ляли у всякому ділі виконувати Божу волю, оскільки Бог бажає, щоб тільки таким чином Йому догоджали в цьому світі, й скільки сил намагалися б перебувати в мирі та спокої, приймаючи все, що станеться, немовби з руки небесного Отця, з якої походить і ця гірка чаша, яку вони п’ють зараз. Бо, нехай і від диявола буває якась спокуса, або від людей, або від гріхів, але вона залежить від Бога й Ним посилається нам на добро та на відвернення якоїсь більшої спокуси.

Глава 26. Ліки проти збентеження легкими прогріхами та слабкостями.

Якщо трапиться так, що впадеш у якийсь невеликий гріх ділом або словом: стривожишся через якусь випадковість, або осудиш, або почуєш, як осуджують инші, або посперечаєшся про щось, або відчуєш нетерпеливість, суєту, підозру до инших, або поставишся халатно до чогось, – то не треба дуже засмучуватися, тужити і впа­дати у відчай, думаючи про те, що ти вчинив, а до того ще й дода­вати печальні про себе думки, що ти ніколи не звільнишся від цих слабкостей, або що сила твого бажання працювати для Господа є слабка, або що ти неналежно йдеш Божим шляхом, – у кожному подібному випадку, через слабкість духа та тугу, обтяжуючи свою душу багатьма иншими страхами.

І як результат, ти соромишся зі сміливістю стати перед Богом, бо був Йому невірний, і марнуєш час на розглядання своїх гріхів: як довго в них перебував, чи здружився з ними, бажав їх чи ні, відкинув чи ні той або той помисел тощо. І чим більше себе мучиш, тим щораз поглиблюється в тобі розлад духа, журба та небажання сповідатися. А якщо й підеш на сповідь, то висповідаєшся із бентежним страхом, і після сповіді знову не знаходиш спокою, або тобі здається, що не все сказав. І таким чином ти живеш гірким життям, неспокійним і неплідним, марнуючи багато часу. А стається так тому, що ми забуваємо про свою звичайну неміч та про те, як душа має ставитися до Бога: якщо душа впадає в якийсь легкий і не­смертний гріх, то їй треба зі смиренним покаянням і надією звер­татися до Бога, а не мучити себе зайвою тугою, журбою і гіркотою.

Кажу це про легкі гріхи, бо тільки в них властиво падає душа, яка веде строге життя, що описуємо тут. Ми звертаємося до тих, хто живе духовним життям і на ділі прагне успіху в ньому, уникаючи смертних гріхів. А для тих, що не живуть строго, а як випаде, не турбуючись, якщо й смертним гріхом образять Бога, потрібне инше слово. Усе сказане вище – не для них. їм треба глибоко тужити й гірко плакати, завжди строго осуджувати свою совість і сповідатися без жалю до себе, виявляючи всі гріхи, а також не позбавляти себе засобів, які необхідні для лікування та їх спасіння.

Покаяння завжди повинно бути натхненне й просякнуте твер­дим упованням на Бога, і при легких щоденних падіннях, а ще біль­ше при важких гріхах, в які впадає деколи й відданий раб Божий, за допуском Бога. Бо покаянне сокрушення, яке тільки мучить і гризе серце, ніколи не збудує в душі доброго настрою, якщо не поєдна­ється з твердим упованням на Божу доброту та милосердя. Таке уповання повинно безнастанно наповнювати серця ревнителів, які хочуть досягнути вищих ступенів християнської досконалости. Во­но оживляє і всі сили душі та тіла. Але багато тих, що стали на шлях духовного життя, але не плекають в собі уповання на Бога, зупиня­ються на цьому шляху з розслабленим серцем, без просування впе­ред, і тому стають нездатними для отримання благодатних благ, які помістив Господь на їхньому шляху і яких звичайно сподобляться лишень ревнителі, що йдуть невтомно по ньому вперед.

Найкраще ж тим, що відчувають якусь тривогу в серці, розгуб­леність або роздвоєння своєї совісти, звертатися до свого духовного отця або до когось иншого, хто досвідчений в ділі духовного життя, з молитвою, щоб Господь відкрив через них істину і дав погідне роз­в’язання всіх сумнівів, і врешті – заспокоєння.

Глава 27. Збентеженому треба відразу відновити душевний мир.

Щоразу, як впадеш у якийсь легкий гріх, хай це буде тисячу разів на день, щойно зауважиш це, не мучся й не марнуй часу, але відразу смирись й, усвідомивши власну неміч, звернись з надією до Бога й заволай до Нього із глибини серця: “Господи, Боже мій! Я зробив це тому, що я вже такий є, що від мене марно очікувати щось инше, крім таких гріхів, або ж іще гірших, якщо благодать Твоя не допоможе мені, а покине мене самого. Жалію за зроблене, а особливо за те, що не відповідаю праведним життям на Твої турботи про мене, а щораз нижче падаю. Прости мені та дай силу більше не ображати Тебе і ні в чому не відступати від Твоєї волі. Бо я щиро бажаю працювати і догоджати Тобі, й у всьому бути Тобі слухняним”. Учинивши так, не хвилюйся думкою: чи простив тобі Бог? Господь близько й слухає зітхання своїх рабів. Віднайди спокій у цій впевненості та продовжуй звичні заняття, ніби з тобою нічого й не трапилося.

Таким чином маєш робити не раз і не два, а й сто разів, якщо потрібно, і щохвилини, до того ж із таким самим досконалим упо­ванням і сміливістю до Бога, як і вперше. Діючи так, ти будеш при­носити хвалу безмежній Божій доброті, якого ти завжди повинен споглядати безмежно милосердним до нас. Як наслідок, ти безнас­танно матимеш успіх у своєму житті й завжди йтимеш уперед, не марнуючи ні часу, ні праці.

Зберігати свій внутрішній мир, упавши в гріх, ти можеш ще так: усвідомлюючи свою нікчемність і смирення перед Богом, зга­дай про великі милості, тобі особисто явлені Богом, й, ожививши в собі любов до Нього, схили себе до подяки Йому та хвали Його, а також самим ділом подякуй і воздай Йому хвалу з глибини душі. Оскільки подяка й хвала Богові є найвищий вияв нашого живого союзу з Ним, то плодом твого падіння, якщо ти розумно до нього поставишся, буде, з Божою допомогою, твоє зближення з Госпо­дом. Це варто пам’ятати тим, що дуже бентежаться і засмучуються в малих гріхах, щоб побачити свою сліпоту в таких випадку та ту велику шкоду від власної нерозсудливости. Власне для них і є ця остання вказівка, що дає в руки ключ, яким душа відкриває велику духовну скарбницю, щоб невдовзі збагатитися благодаттю Господа нашого Іісуса Христа, якому належить усяка слава, честь і покло­ніння з безначальним Його Отцем і Святим Духом, нині й на віки вічні. Амінь.

Післямова

Коли у воїнів є цнотливість, слухняність, порядок і військова звитяга, вони робляться страшними для супротивників… Те саме повинно бути й у нас у боротьбі з демонами, але ж не буває, бо ополчаємось ми не проти них одне з одним, а одне проти одного з ними. Дивуватися треба не тому, що нас перемагають, але ще більше тому, що, нічого не роблячи для перемоги, бажаємо перемогти.

Преподобний Ісидор Пелусіот

Слова Святителів

“He вдамося до смутку і розслаблення, якщо побачимо, що вороги оточили нас своїми підступами і лукавством. Сітка їхня й уловлення полягають у тому, що вони намагаються або потопити нас у лінощах, печалі й непорозумінні, або занурити в хтивість, або збудити до гніву на ближнього, коли він що-небудь зробить проти нас. То вони спокушають наш погляд тілесною красою, то зводять нас пожадливістю смачної їжі, то видають образливим слово, сказане нашим ближнім, то навіюють заперечити слово ближнього, то повчають виголошувати суд над братією й казати: “цей добрий, а цей не добрий”. Не вдамося, повторюю, до засмучення і розслаблення, якщо звідусіль нападуть на нас такі помисли і впливають на нас такі потяги, навпаки, закличемо від щирого серця словами Давида: Господь — просвіта моя і спаситель мій, кого мені боятися? Нехай стане проти мене військо — не злякається серце моє! Нехай війна почнеться проти мене — навіть тоді уповатиму!” (Пс. 26:1,3)”.

Авва Ісая

“Два, точно два в мені розуми: один добрий – він слідує всьому прекрасному, а інший занепалий – він слідує поганому. Один розум прагне до світла і готовий поклонитися Христу, а інший розум – плоті й крові – тяжіє до темряви і погоджується віддатися в полон веліару. Один впивається земним, шукає для себе корисного не в постійному, а в скороминущому, любить бенкети, сварки, обтяжливе перенасичення, бруд темних справ і обмани, йде широким шляхом і вкритий непроникним туманом непорозуміння, бавиться власною згубною бідою. А інший захоплюється небесним і сподівається, як справжнім, в одному Богові покладає надію життя, тутешнє ж, схильне до різних випадковостей, вважає нічого не вартим димом, любить труди й благі турботи і йде тісним шляхом життя. Бачачи їхню боротьбу. Дух великого Бога зійшов зверху і подав допомогу розумові, припиняючи повстання неспокійної плоті або втихомирюючи хвилюючі води чорних пристрастей. Але плоть і після цього має несамовиту силу і не припиняє брані…”.

Святитель Григорій Богослов

“Всякий християнин має двояке народження, старе і плотське, духовне і нове, і одне іншому протилежне. Плотське народження є плоть, духовне є дух. “Народжене від плоті є плоть, а народжене від Духа є дух” (Ін. 3:6). А оскільки обидва ці народження одне одному протилежні, то звідси повстає битва і брань між плоттю і духом: “плоть бажає протилежного духу, а дух – протилежного плоті” (Гал. 5:17). Плоть хоче умертвити дух, дух же плоть. Плоть хоче пишатися, величатися, підноситися, дух же не хоче, але хоче смиренномудрствувати. Плоть хоче гніватися, злобитися, сваритися, мстити ділом і словом, але дух цього не хоче, а хоче все з лагідністю прощати. Плоть хоче в неробстві жити, лінуватися, але дух відвертається від цього, а хоче в благословенних працях вправлятися. Плоть хоче гуляти, пиячити, розважатися, але дух відвертається від цього і хоче або помірно жити, або постити. Плоть хоче шукати слави, честі, багатства в цьому світі, але дух все це зневажає, до єдиних вічних благ прагне, Християнину, як оновленому, потрібно жити не за плоттю, а за духом, і підкоряти плоть духу за апостольським закликом: “духом живіть, і похоті плотські не чиніть” (Гал. 5:16).

Святитель Тихон Задонський

“Людина до викуплення роду нашого Спасителем не могла опиратися пристрастям, хоча б і хотіла: вони насильно захоплювали її, вони володарювали над нею проти волі її. Християнин, за посередництвом святого Хрещення, скидає з себе ярмо пристрастей; він отримує силу і можливість противитися пристрастям, зневажати їх. Але й викупленій людині, людині оновленій, поміщеній у духовний рай – у Церкві, – надано свободу: за своїм бажанням вона може або чинити опір пристрастям і перемогти їх у Господі, або підкорятися і поневолитися їм.

Кожен опір, вчинений проти вимоги пристрасті, послаблює її; постійний опір скидає її з престолу. Кожне захоплення пристрастю підсилює її, постійне захоплення пристрастю поневолює пристрасті того, хто захопився нею.

Опір християнина пристрастям має простягатися до розп’яття плоті з пристрастями і похітьми; він має простягатися в обраних духовних борцях до пролиття крові: віддай кров і прийми Дух.

Необхідний подвиг для християнина; але не подвиг звільняє християнина від панування пристрастей: звільняє його правиця Вишняго, звільняє його благодать Святого Духа”.

Святитель Ігнатій Ставропольський.

Переклад: Сергій Г.

⇦Частина перша