Святитель Іоанн Златоуст
Бесіди на Євангеліє від Матфея
📖Книга также доступна на русском
| ← | → |
Бесіда 3
Мф. 1:1-17. Книга родства Іісуса Христа, сина Давидова, сина Авраамова
Зміст:
Інша причина, чому дається родовід Іосифа, а не Марії. – Чому євангеліст не згадує про Ісава. – Згадка про порочних предків слугує для більшого прославлення Втіленого, навчає нас не соромитися злорадства предків, якщо ми доброчесні, принижує гордість іудеїв, які величалися походженням від Авраама, і показує необхідність пришестя Христового. – Фарес і Зара служать образом народу єврейського і церкви Христової. – Образом останньої служать також Раав і Руф. – Не слід хвалитися не тільки предками, а й власними заслугами. – Доброчесність кожної людини мізерна порівняно з її гріхами. – Забуття добрих справ є найбезпечнішим їхнім сховищем. – Сповідь гріхів – найкращий спосіб умилостивлення і подяки Богові. – Смирення є початком усякої любомудрості і матір’ю всіх благ. – Зразком смирення може служити Давид.
1. Ось уже третя бесіда, а ми ще не закінчили передмови. Отже, не даремно говорив я, що роздуми ці, за властивістю своєю, вельми глибокі. Постараємося ж сьогодні доказати про те, що залишається. Про що ж тепер у нас питання? Про те, для чого євангеліст представляє родовід Іосифа, який нітрохи не був причетний до народження Христа. Одну причину ми вже вказали; треба відкрити й іншу, яка таємничіша і потаємніша за першу. Яка ж це причина? Євангеліст не хотів, щоб при самому народженні відомо було іудеям, що Христос народився від Діви. Але не бентежтеся, якщо сказане мною для вас страшне; я кажу тут не свої слова, але слова отців наших, дивовижних і знаменитих мужів. Якщо Господь і багато чого спочатку приховував у темряві, називаючи Себе Сином Людським; якщо Він і не скрізь ясно відкривав нам Свою рівність з Отцем, – то чому дивуватися, якщо Він приховував до часу і про Своє народження від Діви, влаштовуючи щось дивовижне і велике? Що ж тут дивного, скажеш ти? Те, що Діва збережена і врятована від лихої підозри. Інакше, якби про це від самого початку стало відомо іудеям, вони, перетлумачивши слова в гірший бік, побили б Діву камінням і засудили як блудницю. Якщо вже і в таких випадках, яких приклади часто зустрічалися їм ще в Старому Завіті, вони виявляли свою безсоромність (наприклад, називали Христа біснувальником, коли Він виганяв бісів, вважали Його супротивником Богові, коли зцілював хворих у суботу, незважаючи на те, що субота і раніше вже багаторазово порушувалася), – то чого б не сказали вони, почувши про це? Їм сприяло й те, що в колишній час ніколи не траплялося нічого подібного. Якщо і після численних Його чудес вони називали Іісуса сином Іосифовим, то як би повірили, ще до чудес, що Він народився від Діви? Ось чому і пишеться родовід Іосифа, і заручається йому Діва. Коли навіть Іосиф, чоловік праведний і чудовий, щоб повірити такій події, потребував багатьох доказів, – явлення ангела, сонне видіння, свідоцтво пророків, – то як би прийняли таку думку іудеї, народ грубий і розбещений, і так вороже налаштований до Христа? Без сумніву, їх вкрай обурила б така незвичайна й нова подія, коли вони й слухом не чули, щоб щось подібне трапилося в предків. Хто одного разу увірував, що Іісус є Син Божий, той не став би вже і в цьому сумніватися. Але хто вважає Його підлабузником і противником Бога, як не спокусився б цим ще більше і не мав би зазначеної підозри? Ось чому й апостоли не з самого початку говорять про народження від Діви. Навпаки, вони часто і багато говорять про воскресіння Христове, тому що приклади воскресіння були вже і в колишні часи, хоча й не такі; а про народження Його від Діви говорять рідко. Навіть сама Матір Його не сміла оголошувати про те. Подивися, що говорить Діва самому Христу: “Ось, батько Твій і Я… шукали Тебе” (Лк. 2:48)! Вважаючи Його народженим від Діви, не стали б уже визнавати сином Давидовим; а звідси сталося б багато й інших зол. Тому й ангели сповістили про це одній тільки Марії та Іосифу; коли ж благовістили про народження пастирям, не додали вже про це. Але для чого євангеліст, згадавши про Авраама і сказавши, що він породив Ісака, а Ісак Іакова, не згадує про брата останнього, тим часом як після Іакова згадує і про Іуду, і про братів його?
2. Причиною цього деякі ставлять лукавство Ісава, те саме кажучи і про інших деяких предків. Але я цього не скажу: якби це було так, то чому ж трохи згодом євангеліст згадує про порочних дружин? Очевидно, тут слава Іісуса Христа виявляється через протилежність, не через велич, а через нікчемність і низькість Його предків. Для високого в тому-то й слава велика, якщо він може принизити себе до крайнього ступеня. Отже, чому ж євангеліст не згадав про Ісава та інших? Тому що сарацини та ізмаїльтяни, араби і всі, які походять від тих предків, не мали нічого спільного з народом ізраїльським. Тому й промовчав він про них, а звертається прямо до пращурів Іісуса та народу іудейського, кажучи: “Іаков породив Іуду та братів його”. Тут уже позначається рід Іудейський. ” Іуда породив Фареса і Зару від Фамари”.
Що робиш ти, богонатхненний чоловіче, нагадуючи нам історію беззаконного кровозмішення? Що ж у тому? відповідає він. Якби ми стали перераховувати рід якоїсь звичайної людини, то пристойно було б промовчати про таку справу. Але в родоводі Бога, що втілився, не тільки не повинно промовчати, але ще гучно слід сповістити про це, для того, щоб показати Його промисел і могутність. Він і прийшов не для того, щоб уникати ганьби нашої, але щоб знищити її. Як особливо дивуємося не тому, що Христос помер, а тому, що й розп’ятий (хоча це й ганебно, – але що ганебніше, то більшу показує в Ньому людинолюбство), так можна сказати й про народження: Христові треба дивуватися не тільки тому, що сприйняв на Себе плоть і став людиною, а й ще й тому, що порочних людей удостоїв бути Своїми родичами, не соромлячись анітрохи наших пороків. Так, від самого початку народження Він показав, що не гидується нічим нашим, навчаючи тим самим і нас не соромитися злорадства предків, але шукати тільки одного – чесноти. Людина доброчесна, хоч би походила від іноплемінника, хоч би народилася від блудниці або іншої якоїсь грішниці, не може отримати від цього жодної шкоди. Якщо і самого блудника, якщо він зміниться, колишнє життя анітрохи не ганьбить, то тим паче людину доброчесну, якщо вона походить від блудниці або перелюбниці, анітрохи не може ганьбити порочність її батьків. Утім, Христос чинив так не тільки для нашого навчання, а й для приборкання гордості іудеїв. Оскільки вони, не дбаючи про душевну доброчесність, за будь-якої нагоди вихвалялися тільки Авраамом, і думали виправдатися чеснотою предків, то Господь від самого початку і показує, що слід хвалитися не родом, а власними своїми заслугами. До того ж Він хоче ще показати й те, що всі, і самі праотці, винні в гріхах. Так патріарх, від якого і саме ім’я отримав народ іудейський, виявляється неабияким грішником: Фамар докоряє йому в блудодійстві. І Давид від дружини перелюбної народив Соломона. Якщо ж такі великі мужі не виконали закону, то тим паче ті, які нижчі за них. А якщо не виконали, то всі згрішили, і пришестя Христа було необхідним. Для того євангеліст згадав і про дванадцять патріархів, щоб принизити тим іудеїв, які звеличувалися знаменитими предками. Адже багато хто з патріархів народжені були від рабинь, і однак же відмінність тих, хто народив, не зробила відмінності між народженими. Всі вони однаково були і патріархами, і родоначальниками колін. У цьому-то і полягає перевага Церкви; у цьому відмінність нашої шляхетності, утворена ще в Старому Завіті. Хоч би ти був рабом, хоч би вільним, тобі немає від цього ні користі, ні шкоди; одне тільки потрібно – воля і душевний настрій.
3. Крім сказаних, є ще причина, з якої євангеліст згадав про історію кровозмішення Іудиного. Не без мети до Фареса приєднаний Зара. Мабуть, марно і зайве було б після Фареса, від якого належало вести родовід Христа, згадувати ще про Зару. Для чого ж згадане? Коли Фамарі прийшов час народити їх і почалися хвороби, Зара перший показав руку. Повивальна бабця, побачивши це, щоб помітити первістка, перев’язала йому руку червоною ниткою. Коли ж рука була перев’язана, немовля приховало її, і тоді народився Фарес, а потім Зара. Бачачи це, повитуха сказала: “Як ти розірвав собі перешкоду “3 (Бут. 38:29)? Чи помічаєш таємниче проутворення? Не без причини про це для нас написано, – бо не варто було б оповідати про те, що сказала колись повитуха, і розповідати, що той, хто народився другим, перший виставив руку. Отже, що означає це проутворення? По-перше, вирішує це питання ім’я немовляти: Фарес означає поділ і розсічення. По-друге, сама подія: не за природним порядком відбувалося те, що рука, яка з’явилася, будучи перев’язана, знову сховалася. Тут не було ні розумного руху, ні природного порядку. Народитися іншому тоді, коли один показав руку, можливо, природно; але приховати її, щоб дати шлях іншому, – це вже суперечить закону народжуваних. Ні, тут була присутня благодать Божа, яка влаштувала народження немовлят і накреслила через них для нас деякий образ майбутніх подій. Що ж саме? Ті, хто ретельно вникав у цю подію, кажуть, що ці немовлята утворили два народи. Потім, щоб ти знав, що буття другого народу передує походженню першого, немовля не показується все, а тільки простягає руку, але і її знову приховує, і вже після того, як брат його весь вийшов на світ, і він весь з’являється. Так і сталося з тим і іншим народом. Спочатку за часів Авраама з’явилося життя церковне, потім, коли воно сховалося, стався іудейський народ із життям підзаконним, а після того з’явився вже цілий новий народ зі своїми законами. Тому-то повитуха і каже: “Як ти розірвав собі перешкоду”? Закон, що прийшов, припинив свободу життя. І Писання зазвичай називає закон перешкодою. Так пророк Давид каже: “Зруйнував Ти огорожі її, так що обривають її всі, хто проходить дорогою” (Пс. 79:13). І Ісайя: “обніс його огорожею” (Іс. 5:2). І Павло: “і зруйнував перешкоду, що стояла посеред” (Еф.2:14).
4. Інші стверджують, що слова: “Як ти розірвав собі перешкоду”? сказані про новий народ, оскільки він своєю появою скасував закон. Чи бачиш, що не з небагатьох і незначних причин євангеліст згадав про всю історію Іуди? Для того ж згадується про Руф і Раав, з яких одна була чужоземка, а інша блудниця, тобто, щоб навчити тебе, що Спаситель прийшов знищити всі наші гріхи, прийшов як лікар, а не як суддя. Подібно до того, як ті взяли в заміжжя блудниць, так і Бог поєднав із Собою розпусну природу. Пророки здавна застосовували це і до синагоги; але вона виявилася невдячною до свого Чоловіка. Навпаки, Церква, одного разу звільнена від батьківських пороків, залишилася в обіймах Нареченого. Поглянь і на те, що в пригодах Руфі схоже з нашими. Вона була чужинкою і доведена до крайньої бідності, – і, однак, Вооз, який побачив її, не знехтував її бідністю, і не знехтував низьким її походженням. Так само і Христос, сприйнявши Церков’їноплемінну і вельми збіднілу, зробив її учасницею великих благ. І як та ніколи не вступила б у такий шлюб, якби не залишила наперед батька, і не знехтувала домом, родом, вітчизною і родичами, так і Церква, коли залишила батьківські звичаї, тоді стала люб’язною Нареченому. Про це і пророк, звертаючись до Церкви, каже: “Забудь народ твій і дім батька твого. І забажає Цар краси твоєї” (Пс. 44:11-12). Так вчинила і Руф, і через те стала матір’ю царів, так само як і Церква, бо від неї походить Давид. Отже, євангеліст склав родовід і помістив у ньому цих дружин для того, щоб такими прикладами присоромити іудеїв і навчити їх не звеличуватися. Руф була родоначальницею великого царя, і Давид не соромиться цього.
Неможливо, абсолютно неможливо через чесноти або пороки предків бути чесним або безчесним, знаменитим або невідомим. Навпаки, я маю сказати, – хоч би мої слова здалися і дивними, – що той-то більше і знаменитий, хто, будучи народжений не від добрих батьків, став добрим. Отже, ніхто нехай не пишається предками; але, розмірковуючи про прабатьків Господніх, нехай відкладе всяке марнославство, і хвалиться своїми заслугами, а краще і ними не хвалиться. Від самовихваляння фарисей став гіршим за митаря. Якщо хочеш показати велику чесноту, не пишайся, і тоді покажеш ще більшу; не думай, що, вчинивши що-небудь, ти вже й усе зробив. Якщо ми стаємо праведними тоді, коли, будучи грішниками, вважаємо себе тим, що ми справді є, як трапилося з митарем, то скільки більше тоді, коли, будучи праведними, вважаємо себе грішниками? Якщо смиренномудрість і грішників робить праведними, хоча б то й не була смиренномудрість, але щира свідомість; і якщо щира свідомість має таку силу в грішниках, то – дивись, чого не зробить смиренномудрість у праведниках? Отже, не губи трудів своїх, не роби, щоб твій піт був пролитий марно, і ти, пробігши тисячі теренів, позбувся всякої нагороди. Господь набагато краще за тебе знає твої заслуги. Якщо ти даси чашу холодної води, – Він і цього не знехтує. Якщо подаси один овол, якщо тільки зітхнеш, – Він усе прийме з великою прихильністю, і згадає, і визначить за це великі нагороди. Для чого ж ти розглядаєш свої чесноти, і постійно виставляєш їх нам напоказ? Чи ти не знаєш, що, якщо хвалиш самого себе, не будеш уже похвалений Богом? Так само, якщо ти принижуєш самого себе, Він безперестанку прославлятиме тебе перед усіма? Він не хоче зменшити нагороду за труди твої. Що я кажу: зменшити? Він усе робить і влаштовує, щоб і за мале увінчати тебе, і шукає всіляких приводів, за що б позбавити тебе від пекла.
5. Ось чому, хоча б ти потрудився тільки одинадцяту годину дня, Господь дасть тобі повну нагороду. “Хоча нема за що врятувати тебе, – скаже Він, – Я це роблю для Себе, щоб ім’я Моє не опоганилося” (Порівняйте: “Не для вас Я зроблю це, дім Ізраїлевий, а заради святого імені Мого. Не заради вас Я зроблю це, говорить Господь Бог, нехай буде вам відомо”.- Єз. 36:22,32.). Якщо тільки зітхнеш, тільки розплачешся, Він сам негайно скористається усім цим, як нагодою до твого спасіння. Отже, не будемо звеличуватися, будемо називати себе непотрібними, щоб бути благопотрібними. Якщо ти сам називаєш себе гідним похвали, то ти непотрібний, хоча б і справді був гідний похвали; навпаки, якщо ти сам називаєш себе непотрібним, станеш благопотрібним, хоча б був негідний похвали. Ось чому треба забувати про свої добрі справи. Але ти скажеш: як можна не знати того, що нам абсолютно відомо? Що ти кажеш? Ти невпинно ображаєш Господа, живеш у млості й веселощах, і не знаєш того, що ти грішив, відмовляючись від усього, а не можеш забути про свої добрі справи? Хоч страх набагато сильніший, але в нас буває навпаки: щодня ображаючи Бога, ми не звертаємо на те й уваги, а якщо подамо бідному хоча б малу монету, то носимося з цим постійно. Це крайнє безумство, і найбільший збиток для того, хто збирає. Забуття добрих своїх справ є найбезпечнішим їхнім сховищем. І як одяг і золото, якщо ми розкладаємо їх на торгу, привертають багатьох зловмисників, а якщо прибираємо й приховуємо їх удома, то зберігаються в цілковитій безпеці, так якщо й добрі свої справи ми постійно тримаємо в пам’яті, то дратуємо Господа, озброюємо ворога й спонукаємо його до викрадення, а якщо ніхто не знатиме їх, окрім Того, Кому належить знати, то вони перебуватимуть у безпеці. Отже, не вихваляйся постійно своїми добрими справами, щоб хто-небудь не позбавив тебе їх, щоб із тобою не сталося того самого, що було з фарисеєм, який носив їх на язиці своєму, звідки й викрав їх диявол. Хоча він і з подякою згадував про них, і все підносив до Бога, але і це не врятувало його, тому що тому, хто дякує Богові, не пристойно паплюжити інших, показувати свою перевагу над більшістю та звеличуватися перед грішниками. Якщо ти дякуєш Богові, то тим тільки й задовольняйся; не кажи про це людям, і не засуджуй ближнього, тому що це вже не є справою подяки. Хочеш знати, як потрібно висловлювати подяку? Послухай, що кажуть три сини: “Згрішили ми, і вчинили беззаконно” (Дан. 3:29); “бо праведний Ти в усьому, що вчинив із нами” (Дан. 3:27), “і все, що Ти навів на нас… зробив за істинним судом” (Дан. 3:31). Сповідувати свої гріхи і значить дякувати Богові; хто сповідує свої гріхи, той показує цим, що він винен у незліченних гріхах, і тільки не отримав гідного покарання. Він-то найбільш і дякує Богові. Отже, будемо остерігатися хвалити себе за добре, тому що це робить нас і перед людьми ненависними, і перед Богом мерзенними. Тому що більше робитимемо добра, то менше говоритимемо про себе. Таким тільки чином можемо здобути найбільшу славу і в Бога, і в людей; точніше ж сказати – у Бога не тільки славу, а й нагороду, і велику відплату. Отже, не вимагай нагороди, щоб отримати нагороду; сповідуй, що ти спасаєшся благодаттю, щоб Бог і сам визнав Себе твоїм боржником не тільки за твої добрі справи, а й за твою доброзичливість. Коли ми робимо добро, то Він нам винен буває тільки за наші справи; а коли зовсім і не думаємо, що зробили якусь добру справу, то Він нам залишається винним і за таку нашу прихильність, до того ж більше, ніж за справи, – так що така наша прихильність дорівнює самим чеснотам, а без неї і самі справи не важливі. Так і ми виявляємо прихильність до наших слуг особливо тоді, коли вони, в усьому служачи нам з ретельністю, думають, що ще не зробили для нас нічого важливого.
Отже, якщо і ти бажаєш, щоб твої добрі справи були великі, то не вважай їх великими, і тоді вони будуть великі. Так і сотник говорив: “Я недостойний, щоб Ти ввійшов під дах мій” (Мф. 8:8), і через це став достойним і заслужив здивування більше за всіх іудеїв. Так і Павло говорив: “Недостойний називатися Апостолом” (1Кор. 15:9), і через це став першим з усіх. Так і Іоанн говорив: “У Якого я негідний розв’язати ремінь взуття” (Лк. 3:16), і за те був другом Нареченого, і ту руку, яку вважав негідною доторкнутися до чобіт, Христос поклав на Свою голову. Так і Петро говорив: “Вийди від мене, Господи! бо я людина грішна” (Лк. 5:8), і за це став основою Церкви. Справді, ніщо так не приємно Богові, як якщо хтось вважає себе в числі найбільших грішників. Це є початок усякої любомудрості: смиренний і розбитий ніколи не буде ні марнославлятися, ні гніватися, ні заздрити ближньому, словом – не буде плекати в собі жодної пристрасті. Розбиту руку, скільки б ми не старалися, ніяк не можемо підняти вгору; якщо подібним чином розтрощимо і душу, то хоча б тисяча пристрастей, насміхаючись, підносили її, вона анітрохи не підніметься. Якщо той, хто плаче про життєві справи, виганяє всі душевні хвороби; то той, хто набагато більше оплакує свої гріхи, стане любомудрим. Хто ж, скажеш ти, може так розтрощити своє серце? Послухай Давида, який особливо цим прославився, подивися на сокрушення його душі. Коли він, здійснивши вже безліч подвигів, наразився на небезпеку втратити батьківщину, дім і саме життя, і в саму хвилину нещастя побачив, що один низький і нікчемний воїн лається на його лихо та ганьбить його, то не лише сам він не відповів лайкою, а й заборонив і воєначальнику, який хотів його вбити, кажучи: “Залиште його, бо Господь велів йому” (2Сам. 16:11). І іншим разом, коли священики просили в нього дозволу нести за ним ківот, то він не погодився, але що сказав? “Поверни ковчег Божий у місто. Якщо я знайду милість перед очима Господа, то Він поверне мене і дасть мені бачити його і житло його. А якщо Він скаже так: “немає Мого благовоління до тебе”, то ось я; нехай творить зі мною, що Йому завгодно” (2Сам. 15:25-26). А те, що він робив по відношенню до Саула, не раз, не два, але багаторазово, яку показує висоту мудрості? Така поведінка була вищою за старий закон, і наближалася до заповідей апостольських. Тому він все приймав від Господа з любов’ю, не досліджуючи того, що з ним відбувається, але намагаючись єдино про те, щоб завжди коритися і слідувати даним від Нього законам. І після звершення таких великих подвигів, бачачи належне собі царство в руках мучителя, батьковбивці, братовбивці, гнобителя, біснуватого, він не тільки тим не спокушався, а й казав: якщо завгодно Богу, щоб мене гнали, я поневірявся й тікав, а ворог мій був у пошані, то я приймаю це з любов’ю і ще дякую за незліченні нещастя. Він не так чинив, як багато безсоромних і зухвалих, які, не здійснивши й найменшої частини його подвигів, ледь побачать когось у благополучному стані, а себе хоча б у малій скорботі, незліченними хуліннями гублять душу свою. Не такий був Давид, але в усьому показував лагідність. Тому й Бог сказав: “Я знайшов Давида”, сина Єссеєва, чоловіка за серцем Моїм (Пс. 88:21). Постараємося і ми мати таку душу, і що б з нами не трапилося, будемо переносити з лагідністю, і тут, до здобуття царства, зберемо плоди смирення. “Навчіться від Мене, – каже Господь, – бо Я кроткий і смиренний серцем, і знайдете спокій душам вашим” (Мф. 11:29). Отже, щоб нам насолоджуватися спокоєм і тут, і там, з усією ретельністю будемо насаджувати в душах наших матір усіх благ, тобто смиренномудрість. За допомогою цієї чесноти ми зможемо без хвилювань переплисти і море теперішнього життя, і досягти тихої пристані, благодаттю і людинолюбством Господа нашого Іісуса Христа, Якому слава і держава на віки віків. Амінь.
* * *
3 У Септуагінті: “заради тебе розірвалася перешкода” – і.Н.