Оповідання з житій старців, переважно єгипетських, імена яких не збереглися

За часів правління імператора Феодосія неподалік від Константинополя, за межами міста біля воріт, якими імператори зазвичай виїжджали на прогулянку, жив один монах у маленькій келії. Дізнавшись про монаха-відлюдника, який ніколи не виходив із келії, імператор Феодосій почав під час своїх прогулянок наближатися до цього місця. Придворним він наказував не наближатися до келії монаха, а сам під’їжджав і стукав у двері. Монах підводився, відчиняв двері, але не впізнавав імператора, бо той, щоб залишатися невпізнаним, знімав із себе царський вінець.

Після звичайної молитви вони сіли, і імператор запитав монаха:

— Як живуть святі Отці в Єгипті?

Монах відповів:

— Усі моляться Богу за ваше спасіння.

Імператор уважно оглянув келію. У ній він побачив лише кілька сухих хлібів у кошику, що висів на мотузці, прикріпленій до стелі. Імператор сказав:

— Авво, благослови й подай мені їжі.

Монах швидко взяв посуд, наповнив його сіллю та сухарями, долив води, і вони разом скуштували цю їжу. Потім монах подав чашу води імператору, і той випив її. Тоді Феодосій сказав:

— Чи знаєш ти, хто я?

Монах відповів:

— Не знаю, хто ти, пане.

Імператор відповів:

— Я Феодосій, імператор. Я прийшов до тебе, щоб попросити твоїх молитов.

Почувши це, монах упав йому до ніг. Імператор продовжив:

— Блаженні ви, монахи, вільні від мирських турбот! Ви насолоджуєтеся спокійним і безмовним життям, ваше піклування спрямоване лише на спасіння ваших душ, досягнення вічного життя і отримання небесних нагород. Повір моїм словам: я народився царем і царствую, але ніколи не куштував їжі з такою насолодою, як тепер.

Після цих слів імператор з особливою шаною вклонився монаху і вийшов.

Тієї ж ночі раб Божий розмірковував сам із собою:

— Мені вже не личить залишатися в цьому місці. Тепер, слідуючи прикладу імператора, багато людей приходитимуть до мене не лише з народу, але й придворні та сенатори не оминуть мене шаною, як Божого служителя. Хоча вони робитимуть це заради Божого імені, та я боюся, щоб підступний диявол не спокусив мене непомітно, щоб я не почав знаходити задоволення в прийомі знатних осіб, щоб серце моє не насолоджувалося їхніми похвалами й повагою до мене, і щоб не втратити мені смирення.

Розглянувши це, Божий чоловік тієї ж ночі залишив це місце і вирушив до Єгипту, в пустелю, до святих Отців.

Звернімо, улюблені браття, належну увагу на ту ревність, із якою служитель Божий піклувався про збереження в собі чесноти — смирення.

У внутрішній пустелі жив один старець, який багато років проводив у суворій стриманості та духовних подвигах. Якось до нього прийшли деякі брати й, здивовані його способом життя, запитали:

— Отче! Як ти витримуєш це сухе, безплідне та незручне місце?

Старець відповів:

— Усі труди за час, що я тут живу, не можуть зрівнятися навіть із годиною вічних мук геєни. Нам слід у короткий час цього життя підкорятися праці й долати пристрасті тіла, щоб знайти нескінченний спокій у прийдешньому вічному житті.

Один ігумен мав у своєму керівництві десятьох монахів. Один із них був дуже недбалим: не дбав про своє спасіння, їв у невідповідний час, не стримував себе в питті, а язик його був неприборканим. Старець часто його напоумляв, просячи:

— Брате! Подбай про свою душу, бо ти помреш. Якщо будеш жити так недбало, підеш на вічні муки.

Але брат постійно не слухався старця й не зважав на його слова.

Зрештою, він раптово помер. Ігумен дуже засмутився, знаючи, як він жив у великій ліні та байдужості. У скорботі за його долю ігумен почав молитися Богу:

— Господи Іісусе Христе, Боже наш, відкрий мені, що сталося з душею цього брата!

Так він молився довго. Одного разу, стоячи на молитві, ігумен впав у духовне видіння: він побачив вогняну ріку, у якій було багато людей, що палали у вогні й видавали стогони. Серед них він побачив і свого монаха, що стояв у полум’ї по шию. Ігумен сказав йому:

— О брате й сину мій! Хіба я не просив тебе подбати про свою душу, щоб ти не потрапив у ці муки?

Брат відповів:

— Дякую Богові за те, що через твої молитви хоча б моя голова має полегшення.

Був один ігумен, настоятель спільножитного монастиря, святий за життям, прикрашений усіма чеснотами, милосердний до нужденних. Він молився до Бога, промовляючи: «Господи! Знаю, що я грішний, але, покладаючись на Твою доброту, сподіваюся на спасіння нею. Благаю цю Твою милість, Владико, не розлучай мене з моєю духовною родиною і в майбутньому віці, але сподоби моїх дітей разом зі мною вічного життя!»

Часто повторював цю молитву святий. І Господь дав відповідь на його молитву таким чином: в іншому монастирі, неподалік від їхнього, мало відбутися свято. Ігумен із монахами був запрошений на це свято.

Спершу він не хотів іти, але після сновидіння, у якому почув голос: «Іди на свято, тільки відпусти учнів своїх наперед, а сам іди один позаду», він вирішив піти.

Коли настав час, монахи вирушили в дорогу. По дорозі вони побачили посеред шляху лежачого бідняка, хворого й у ранах. Вони спитали про його хворобу, і він зі сльозами відповів: «Я був хворий, а тут на мене напав звір, поранив мене й пішов. Нікому мене підняти й віднести до села». Монахи сказали: «Ми піші, нічим не можемо тобі допомогти, бо з нами немає осла». Сказавши це, вони залишили його й пішли.

Невдовзі прийшов ігумен, побачив бідняка, який лежав і стогнав. Дізнавшись, що трапилося, він запитав: «Хіба не проходили тут монахи незадовго до мене й не бачили тебе?» Бідняк відповів: «Вони стояли наді мною, розпитували про мою біду і пішли, сказавши, що нічим не можуть допомогти».

Ігумен сказав: «Якщо можеш, ходімо разом, потихеньку». Бідняк відповів: «Не можу йти». Тоді ігумен сказав: «У такому разі я понесу тебе на своїх плечах і з Божою допомогою донесу до села».

Бідняк почав відмовляти: «Отче, як ти мене сам понесеш? Шлях далекий, краще йди до села й пошли когось по мене».

Ігумен відповів: «Живий Господь Бог мій! Не залишу тебе!» Сказавши це, він узяв бідняка на плечі й поніс. Спочатку ноша була важкою, як зазвичай важить людина, але поступово вона ставала дедалі легшою, аж поки зовсім не стала невагомою. Ігумен здивувався, що відбувається, аж раптом той, кого він ніс, зник. І почув ігумен голос: «Ти постійно молишся за своїх учнів, щоб вони сподобилися вічного життя, але діла у тебе одні, а в них інші. Якщо хочеш, щоб твоє прохання було виконано, переконай їх чинити так, як чиниш ти. Я — праведний суддя: віддаю кожному за ділами його».

Як не всі новоначальні монахи мають однакове прагнення духу і не всі однаково виховані у благочесті й монастирських правилах, так само й не всі старці мають однаковий ступінь досконалості та досвідченості. Справжнім багатством старців є не сивина волосся, а плоди навчання в молодості, плоди трудів, здійснених у житті.

«Чого не зібрав ти в юності, – каже Писання, – як же можеш придбати у старості твоїй?» (Сир. 25:5). «бо не в довговічності чесна старість, і не кількістю років вимірюється: мудрість є сивина для людей, і непорочне життя— вік старости» (Прем. 4:8-9).

Тому ми повинні наслідувати життя, переймати та засвоювати вчення й настанови не всіх старців, чию голову покрила сивина, які свідчать лише довголіттям, але лише тих, про кого достеменно знаємо, що вони в молодості відзначалися життям, достойним похвали, що вони здобули освіту не самовільно й не в марній гордовитій самовпевненості, а за отцівським переданням.

На жаль, багато старців, які становлять більшість, постаріли в теплохладності (Одкр. 3:15–16) і байдужості, засвоєній ще в юності, але користуються повагою та довірою не через моральну зрілість, а через прожиті ними роки. До них справедливо можна застосувати викриття Господа через пророка: «Чужі пожирали силу його, і він не помічав; сивина вкрила його, а він не знає» (Ос. 7:9).

Такі старці не пропонують новоначальним праведності життя, настанови словами чи прикладом, гідним наслідування, а лише довголіття. Лукавий ворог диявол використовує сивину таких старців для обману юних, показуючи їм повагу, яку ті отримують. Зі спритною хитрістю він намагається їхнім прикладом спокусити й звести навіть тих, хто здатний досягти досконалості за правильного наставництва. Через їхні поради диявол намагається ввести молодих у байдужість, душевну хворобу й згубну відчайдушність.

Для підтвердження цих слів наведу короткий випадок. Один юний монах із ревністю до подвигу прийшов до старця, відомого нам, сподіваючись на його допомогу й зцілення. Він із простотою зізнався, що його турбує плотське бажання та дух любодіяння. Він розраховував знайти в молитвах старця зміцнення у подвигу та зцілення.

Старець почав докоряти йому найжорстокішими словами, стверджуючи, що той, піддавшись такій спокусі, став недостойним імені монаха. Замість розради він наніс йому ще більшу рану, так що монах залишив келію старця в смертельному відчаї.

Сповнений печалі, він вирішив повернутися у світ і одружитися. По дорозі його зустрів авва Аполлос, досвідчений старець. Побачивши його засмучений вигляд, авва спитав про причину. Юнак довго мовчав, але, змушений переконливими словами авви, зізнався у своїх намірах.

Святий Аполлос лагідними словами заспокоїв його, пояснивши, що і його самого турбують нечисті думки, особливо в молодості, і це природно для юного віку. Він запевнив, що не можна впадати у відчай, адже перемога досягається не тільки подвигом, а й милістю та благодаттю Господа.

Старець умовив молодого монаха повернутися в келію і потерпіти хоча б один день, а сам поспішив до обителі згаданого старця. Коли він наблизився до обителі, підніс руки до неба і з плачем промовив таку молитву:

«Господи! Ти єдиний Володар над таємними силами та немочами людини! Ти – благий Лікар, що лікує незбагненно! Оберни брань цього юнака на цього старця, щоб він, хоча б у старості, навчився з власного досвіду співчувати немічам інших і з розумінням ставитися до схильності молодих до пристрастей».

Коли молитва була завершена, авва побачив темного ефіопа біля келії старця, який випускав у нього вогняні стріли. Уражений ними, старець вибіг із келії і почав метатися, як божевільний або п’яний, то заходячи до келії, то виходячи з неї, поки не вирушив тим самим шляхом, яким мав іти юний монах.

Авва Аполлос, побачивши стан старця, зрозумів, що стріли диявола заподіяли йому спустошення розуму й нестерпний збуджений стан. Він підійшов до нього й запитав:

«Куди так поспішаєш? Що змушує тебе забути про спокій, який личить старцеві, і метатися, як юнак?»

Старець, охоплений соромом, не міг нічого відповісти. Його викривала совість і зовнішній вигляд, спотворений збудженим станом. Він зрозумів, що його серцеві бажання стали явними для авви.

«Повертайся, – сказав авва Аполлос, – у свою келію і зрозумій, що до цього часу диявол або не знав тебе, або зневажав. Ти не був серед тих, хто своїми подвигами привертає боротьбу ворога. Після стількох років молитви ти не зміг витримати однієї стріли ворога. Що говорити про відбиття? Ти навіть одного дня не зміг вистояти.

Господь допустив це випробування, щоб ти, принаймні у старості, з власного досвіду навчився співчувати ближнім і не зводити тих, хто піддається спокусам, до відчаю. Молодого монаха, який прийшов до тебе, ти не втішив, а навпаки, штовхнув у безодню відчаю.

Диявол, який раніше зневажав тебе, побачив у душі юнака благий початок і, заздрячи його можливому успіху в подвигах, спрямував на нього свою боротьбу. Пам’ятай: ти маєш навчитися підтримувати тих, хто подвизається, і втішати тих, хто спокушається, м’якими словами. Адже написано: „Рятуй узятих на смерть, і невже відмовишся від приречених на убиття?“ (Притч. 24:11).

Дотримуйся прикладу Спасителя, про Якого сказано: „тростини надломленої не переломить, і льону тліючого не загасить“ (Мф. 12:20). Проси у Бога благодаті, яка дає радісну пісню: „ Господь Бог дав Мені язик мудрих, щоб Я міг словом підкріплювати того, хто знемагає“ (Іс. 50:4). Ніхто не може подолати спокуси або приборкати природні бажання без Божої благодаті».

Молитва авви Аполлоса була почута, і Господь відняв випробування так само швидко, як і допустив його.

Ця розповідь взята з бесіди преподобного Кассіана Римлянина з преподобним Мойсеєм, монахом Єгипетського Скиту. Настанову, до якої входить ця повість, дав преподобний Мойсей преподобному Кассіану та його другові Герману, які тоді були новоначальними монахами. Цю настанову записав преподобний Кассіан, який жив у другій половині IV і першій половині V століть.

Цей період був золотим часом для єгипетського монашества. Першим місцем монашого життя там була пустеля Скит, розташована неподалік від Александрії. У Скиті мешкали монахи, які, за свідченням Касіяна, були особливо обдаровані даром духовного розважання. Вони досягали значного духовного вдосконалення, випереджаючи в цьому ченців інших монастирів Єгипту, що підтверджується також свідченнями святого Іоанна Ліствичника.

Преподобний Арсеній Великий називав Скит столицею чернецтва, уподібнюючи його значення для монашества до ролі Риму для всесвіту. Дар розважання, яким володіли старці Скиту, дозволяв їм особливо успішно керувати новоначальними, спрямовуючи їх до духовного вдосконалення з великою мудрістю. Через це старців Скиту називали вправними наставниками, які майстерно вели своїх учнів до духовного зростання.

Ця історія та її духовні уроки є свідченням високого рівня духовного життя в Скиті та служать джерелом натхнення для християнських подвижників усіх часів.

Вираз «мистецький» (або «вправний») і «мистецтво» зберігся в монастирях і донині. Ним позначають благоразумність окремого чернечого характеру, яка здобувається чистотою життя, вивченням Святого Письма, творів Отців Церкви та досвідом. Ця благоразумність осяяна Божою благодаттю.

Однак навіть у періоди розквіту монашества існувало багато старців, які, не маючи справжньої вправності, користувалися гучною славою святості. Їх возвеличували з одного боку – через людське неуцтво, а з іншого – через підступи сатани, який використовував таких старців як інструмент для знищення ченців і монашества.

На це явище звертає увагу преподобний Мойсей, і це варте особливого розгляду. Він показує спосіб дії падших духів, який незрозумілий для людей, не осяяних Божою благодаттю. До системи дій демонів завжди належали два методи: поширення злих чуток про справжніх рабів Божих і надмірне возвеличення тих, хто служить сатані, але прикривається личиною служителів Божих.

Це цілком узгоджується зі словами Спасителя: « Блаженні ви, коли зненавидять вас люди, і коли відлучать вас, і ганьбитимуть, і відкидатимуть ім’я ваше і знеславлять ім’я ваше заради Сина Людського…. Горе вам, коли всі люди говоритимуть про вас добре! бо так робили з лжепророками» (Лк. 6:22,26).

Святитель Тихон Воронезький зазначає: «Пастирі, які піклуються про спасіння людських душ, зазнають злослів’я й гоніння від злих людей; сатані їхня праця неприємна, тому він нацьковує на них язики злих людей і переслідує їх».

Цей метод сатана застосував навіть проти Самого Спасителя, поширюючи про Нього наклепи (Ін. 7:12; Мф. 28:13-15). Навпаки, як каже святий Єфрем Сирін, при появі антихриста диявол одразу оголосить його по всьому світу з хвалебними відгуками, готуючи людське суспільство до його прийняття через надмірно сприятливі чутки.

Ці застереження важливі для новоначальних ченців при виборі старця-наставника. Не слід захоплюватися громадською думкою, навіть якщо це думка більшості. Керуватися треба світлом Святого Письма і творів Отців Церкви. Спаситель попереджає: «Коли сліпий веде сліпого, то обидва впадуть в яму» (Мф. 15:14).

Тому необачний вибір наставника через неуцтво або легковажність може стати великим лихом для душі. Ченцям важливо шукати справжніх наставників, чия святість підтверджується не людською славою, а благодаттю Божою та духовною вправністю.

Учень одного святого старця був спокушений духом любодіяння, але, з Божою благодаттю, мужньо протистояв нечистим думкам свого серця. Він наполегливо присвячував себе посту, молитві та рукоділлю. Блаженний старець, бачучи його ревність у подвизі, сказав: — Якщо хочеш, синку, я помолюся Господу, щоб Він відняв у тебе цю брань. Учень відповів: — Отче! Хоча я й страждаю, але бачу і відчуваю в собі благий плід. Через цю брань я більше постую, більше молюся і не сплю ночами. Але прошу тебе: моли милосердного Господа, щоб дав мені силу витримувати брань і боротися законно. Тоді святий старець сказав: — Тепер я зрозумів, що ти з вірністю усвідомив: у цій невидимій боротьбі з духами терпінням здобувається вічне спасіння душі твоєї. Так і святий апостол говорив: «Подвигом добрим я подвизався, свій біг закінчив, віру зберіг; а тепер готується мені вінець правди, який дасть мені Господь, праведний Суддя, в день той; і не тільки мені, але і всім, що полюбили явлення Його.» (2Тим. 4:7-8).
Брати розповіли, як одного разу вони були послані своїм аввою до поселення. На старшого з них нападала демонська спокуса до п’яти разів, щоб спокусити його гріхом блуду. Брат, однак, протягом кількох годин протистояв нечистим думкам, відбиваючи їх молитвою. Коли вони повернулися до свого отця, обличчя спокушеного брата було смутне. Він упав до ніг старця і сказав: — Помолися за мене, отче, я впав у блуд. Він щиро розповів, як боровся з помислами. Старець, який мав дар прозорливості, побачив на голові брата п’ять вінців і сказав йому: — Ободрись! Коли ти прийшов до мене, я побачив на тобі вінці. Ти не був переможений. Навпаки, ти переміг, бо не здійснив на ділі того, що пропонували помисли.

Ці приклади свідчать, що боротьба з гріховними помислами — це шлях до духовної перемоги, яку Господь увінчує славою для тих, хто терпляче стоїть у боротьбі.

Один брат страждав від сильного нападу духа любодіяння. Вночі він пішов до святого старця, досвідченого в подвижницькому житті, і сповідав йому свою спокусу. Старець, вислухавши його, втішив словами духовного наставлення, посилаючись на Писання: «Будьте мужні, і нехай кріпиться серце ваше, всі, хто уповає на Господа» (Пс. 30:25). Брат повернувся до своєї келії, але незабаром спокуса з новою силою почала хвилювати його. Знову він пішов до старця, який навчав його терпляче витримувати боротьбу, не впадаючи в зневіру, кажучи: — Вір, сину мій, що Господь Іісус Христос послав тобі допомогу зі святого неба, і ти можеш перемогти цю пристрасть.

Ободрений словами старця, брат повернувся до келії, але знову піддався сильному нападу помислів. Цієї ж ночі він утретє пішов до старця, благаючи його молитися про нього. Старець сказав: — Не бійся, сину мій, і не приховуй своїх помислів. Нечистий дух, будучи викритим, відступить. Ніщо так не руйнує силу демонів, як сповідь своїх нечистих помислів перед святими отцями. Де боротьба найжорстокіша, там і вінець найславніший. Пам’ятай, що Господь дивиться на твою боротьбу й готує тобі вінець за твої подвиги. Священне Писання говорить: «Багатьма скорботами належить нам увійти в Царство Боже» (Діян. 14:22). Після цих слів брат зміцнився в Господі й вирішив залишитися жити біля старця, щоб продовжувати боротьбу під його керівництвом.

Інший брат, страждаючи від духа любодіяння, прийшов до досвідченого старця і просив: — Блаженний отче, молися за мене! Страсть любодіяння дуже непокоїть мене. Старець погодився й почав старанно молитися день і ніч. Через деякий час брат знову прийшов із тією ж проханням. Старець посилив свої молитви. Але брат прийшов утретє, а потім іще багато разів, знову просячи молитов.

Старець засмутився, чому Господь не відповідає на його молитви. Вночі Господь відкрив йому причину: монах був охоплений недбальством і, через слабку волю, насолоджувався гріховними помислами. У видінні старець побачив, як монах сидить, а дух любодіяння постає перед ним у різних жіночих образах, які він із задоволенням розглядає. Ангел Господній стояв поруч і сердився на монаха, бо той не піднімався для молитви, а потурав своїм пристрастям.

Коли монах знову прийшов, старець сказав: Брате, ти сам винен у цій пристрасті, бо насолоджуєшся нечистими думками. Молитви інших не принесуть користі, якщо ти сам не покладеш на себе подвигу посту, молитви, бдіння та покаяння. Як лікарі не можуть вилікувати хворого, якщо той не утримується від шкідливих звичок, так і священні молитви не допоможуть, якщо людина залишається в недбалості.

Ці слова зворушили брата. Він почав суворо постити, молитися і чувати, привертаючи до себе милість Божу. Зрештою, дух нечистої пристрасті залишив його.

Ці приклади нагадують, що духовна боротьба вимагає як Божої благодаті, так і власної ревності. Без наполегливих зусиль душа не може звільнитися від пристрастей і досягти спасіння.

Один пресвітер із Келій, наділений даром прозорливості, одного разу, прямуючи до церкви для служіння літургії, побачив біля келії брата багато демонів у вигляді жінок та інших спокусливих образів. Вони насміхалися й раділи. Старець, зітхнувши, подумав: Цей брат віддався лінощам, і тому злі духи оточили його та глузують із нього.

Після літургії старець зайшов до брата в келію й сказав: Брате, я в скорботі, але вірю, що Бог визволить мене, якщо ти помолишся за мене. Брат, зворушений, відповів: Отче, я недостойний молитися за тебе. Старець наполягав: Не піду, доки не пообіцяєш творити за мене хоча б одну молитву щоніч. Брат погодився, і тієї ж ночі почав молитися. Закінчивши молитву за старця, він замислився: Окаянна душе! Ти помолилася за старця, але чому не молишся за себе? І додав ще одну молитву за себе. Так минув тиждень, коли брат кожної ночі творив дві молитви: одну за старця, одну за себе.

Наступної неділі старець, ідучи до церкви, побачив демонів біля келії брата засмученими. Зрозумівши, що молитва брата пригнічує їх, він попросив його додати ще одну молитву за нього. Брат знову, смирившись, додав молитву за себе, проводячи ніч у чотирьох молитвах. Старець знову прийшов до брата й побачив демонів у повному відчаї. Тоді він порадив брату не зупинятися, а невпинно молитися. Демони, побачивши ревність брата, відступили, прогнані благодаттю Божою.

Скитський пресвітер, провівши ніч у келії старця, запитав: Чи маєте ви одкровення від Бога? Старець відповів: Не маємо. Пресвітер здивувався: — Ми читаємо короткі молитви, і Бог відкриває нам Свої таємниці. А ви, несучи тяжкий подвиг посту, бдіння і мовчання, не отримуєте одкровень. Це тому, що ви дозволяєте гріховним думкам перебувати у ваших серцях. Вони відлучають вас від Бога. Отці, почувши це, вжахнулися й повторювали: — Скверні думки відлучають від Бога.
У пустелі авви Антонія семеро ченців по черзі стерегли фініки, щоб їх не клювали птахи. Коли наставала черга старця, він говорив: Відійдіть від серця мого, гріховні помисли, а від фініків — птахи.
Святі старці переказували нам наступне: один монах, що мешкав у пустелі Скиту, прийшов відвідати святих отців, які жили в місцевості, що називалася Келії, де багато монахів проживало в окремих келіях. Оскільки на той час не знайшлося келії, де він міг би зупинитися, один зі старців, маючи іншу, вільну келію, запропонував її скитянину, кажучи: «Спинися в цій келії на деякий час, поки не знайдеться інше місце для перебування». До скитянина почало приходити багато братів, щоб почути від нього слово про вічне спасіння, бо він мав духовну благодать навчати слову Божому.

Побачив це старець, який надав йому келію, і його охопила заздрість; він почав обурюватися і казати: «Стільки часу я живу в цьому місці, а до мене брати приходять дуже рідко, тільки у святкові дні; до цього ж облесника майже щодня приходить безліч братів». Потім він наказав своєму учневі: «Іди, скажи йому, щоб він вийшов із келії, бо вона мені потрібна».

Учень, прийшовши до скитянина, сказав: «Мій отець послав мене до твоєї святості: просить тебе передати через мене, як ти почуваєшся; він чув, що ти нездужаєш». Той подякував, кажучи: «Моли Бога за мене, отче, бо я дуже страждаю через хворобу шлунку». Учень, повернувшись до старця, сказав: «Він дуже просить, щоб ти потерпів ще два дні, за які він знайде собі іншу келію».

Минуло три дні, і старець знову послав учня до скитянина, кажучи: «Іди, скажи йому, щоб він вийшов із моєї келії; якщо він і далі відкладатиме свій вихід, я сам прийду і жезлом вижену його з цієї келії». Учень пішов до скитянина і сказав йому: «Мій отець дуже непокоїться, дізнавшись про твою хворобу: він послав мене дізнатися, чи почуваєшся ти краще».

Скитянин відповів: «Дякую тобі, владико святий, за твою любов! Ти так щиро піклуєшся про мене! Завдяки твоїм молитвам я почуваюся краще». Учень, повернувшись, сказав старцеві: «Він і зараз просить твою святість зачекати до неділі; тоді він неодмінно залишить келію».

Настала неділя, але скитянин спокійно залишався в келії. Старець, розпалений заздрістю та гнівом, схопив жезл і вирушив, щоб власноруч вигнати скитянина з келії. Побачивши це, учень підійшов до старця й промовив: «Отче, якщо дозволиш, я піду попереду тебе і перевірю: можливо, до нього прийшли деякі брати, і, бачачи твої дії, вони можуть спокуситися».

Старець дав йому дозвіл, і учень, увійшовши до скитянина, сказав: «Ось, отець мій іде до тебе з наміром відвідати. Поспіши вийти йому назустріч і подякувати, бо він робить це з великої сердечної доброти та любові до тебе».

Скитянин негайно встав і, сповнений радості духу, пішов назустріч старцеві. Побачивши старця, ще до того, як той наблизився, він упав перед ним ниць, складаючи поклоніння й подяку, кажучи: «Нехай Господь відплатить тобі, улюблений отче, вічними благами за келію, яку ти люб’язно надав мені заради Його імені! Нехай Христос Господь приготує тобі славну й світлу оселю серед святих у небесному Єрусалимі!»

Старець, почувши це, був зворушений до глибини серця, кинув жезл і кинувся в обійми скитянина. Вони обмінялися братнім поцілунком в Господі, і старець запросив гостя до своєї келії, щоб разом прийняти їжу з подякою Богові.

Наодинці старець звернувся до учня: «Скажи мені, сину, чи передав ти братові ті слова, які я наказував тобі?» Тоді учень щиро відповів: «Отче, з відданості до тебе як до наставника і владики я не наважився сказати йому те, що ти велів, і жодного з твоїх слів я йому не передав».

Старець, почувши це, упав до ніг свого учня, промовляючи: «Від цього дня ти — мій отець, а я — твій учень, бо Христос Господь через твою мудрість і дії, сповнені страху Божого та любові, врятував як мою душу, так і душу брата від гріховної пастки».

Господь дарував Свою благодать, і вони всі перебували в мирі Христовому, що прийшов завдяки вірі, святим старанням і добрим намірам учня. Він, люблячи свого старця досконалою любов’ю у Христі, дуже боявся, щоб його духовний батько, захоплений пристрастю заздрості та гніву, не впав у гріх, здатний знищити всі труди, які той поніс із юності, служачи Христу, для отримання нагороди у вічному житті.

Один брат жив у монастирі, де його любили п’ятеро братів, але один не любив. Через неприязнь цього брата він залишив обитель і перейшов до іншого монастиря. Тут його полюбили восьмеро братів, але двоє були до нього байдужі. Брат знову залишив монастир і вступив у третій. У цьому монастирі сім братів ставилися до нього прихильно, а п’ятеро — ні. Нарешті брат покинув і цей монастир. Дійшовши до іншої обителі, він сів перед її входом і розмірковував: — Якщо я й далі буду слухатися своїх помислів, то в усьому світі не знайдеться місця для моїх переходів. Відтепер я даю обіцянку терпіти. Він узяв папір і написав на ньому питання до себе: — Ти залишив кілька монастирів, не зносячи нарікань і докорів. Тут будуть робити тобі ще більше прикрощів, ніж у попередніх місцях. Згадай причини, які спонукали тебе залишити ті монастирі: усе це ти знайдеш і тут. Чи терпітимеш ти? У відповідь він написав: В ім’я Іісуса Христа, Сина Божого, буду терпіти. Згорнувши записку в сувій, він поклав її у свій пояс, помолився і зайшов до монастиря.

Через деякий час брат почув нарікання від інших ченців на себе. Він засмутився, але тоді діставав записку й читав написану в ній обітницю: «В ім’я Ісуса Христа, Сина Божого, буду терпіти». При цьому він говорив собі: «Ти дав обітницю Богові: проси ж у Нього допомоги». Так брат знаходив утіху.

Невидимий ворог, роздратований терпінням брата, підбурив інших ченців до цікавості, щоб дізнатися, що саме він читає для втіхи. Вони почали говорити між собою: «Цей монах-прийшлий — чаклун: читає щось і позбавляється смутку». Нарешті вони пішли до ігумена й сказали: «Ми не можемо жити з цим братом: він чаклун, носить у поясі якесь заклинання. Якщо хочеш, щоб він залишався в монастирі, то відпусти нас».

Ігумен був чоловіком духовним. Знаючи смирення брата, він зрозумів, що їхні слова були породжені заздрістю, яку насадив диявол. Тому він відповів ченцям: «Ідіть, помоліться, і я буду молитися, а через три дні дам вам відповідь».

Одного разу, коли брат спав, ігумен тихо розстебнув його пояс і прочитав записку, потім поклав її на місце й застебнув пояс. Через три дні монахи знову прийшли до ігумена й запитали: «Скажи нам, як ти вирішив учинити з цим чаклуном?» Ігумен відповів: «Покличте його».

Коли брат прийшов, ігумен запитав: «Чому ти вводиш у спокусу братів?» Брат відповів: «Згрішив, простіть мене й помоліться за мене». Ігумен звернувся до братії: «У чому ваша скарга на нього? Що він зробив?» Монахи відповіли: «Він чаклун, у нього в поясі є якесь чаклунство».

Ігумен сказав братові: «Покажи своє чаклунство». Брат відповів: «Я згрішив, прости мене». Ігумен сказав: «Візьміть у нього це чаклунство». Брат не хотів дозволити розстебнути пояс, але це зробили, і знайшли записку. Ігумен передав записку диякону й наказав прочитати вголос усім, сказавши: «Нехай буде осоромлений диявол, який вчить людей чаклунству».

Коли прочитали написане: «В ім’я Іісуса Христа, Сина Божого, терплю», тоді брати були осоромлені. Вони вклонилися ігумену до землі, кажучи: «Ми згрішили, прости нас». Ігумен сказав їм: «Навіщо ви вклоняєтеся мені? Поклоніться Богові й уклоніться до ніг цього брата».

А братові він сказав: «Помолися за них, щоб їм був прощений гріх». І брат помолився за ченців до Бога.

Один старець жив у монастирі неподалік Олександрії. Цей старець був дуже запальним і малодушним. Молодий монах, почувши про нього, дав обітницю перед Богом, кажучи: «Господи, за все зло, яке я вчинив, я піду й житиму з цим старцем, терплячи від нього все й служачи йому, як раб». Так він і зробив: прийшов до старця й почав жити з ним.

Старець ставився до нього, як до пса, щодня знущався з нього. Але Бог помітив терпіння брата. Через шість років життя з цим старцем він побачив уві сні когось страшного, з великим сувоєм у руці. Явлений сказав йому, що половина написаного в сувої стерта, і додав: «Ось, половину твого боргу стер Владика! Потурбуйся про решту».

Поруч із ними жив інший духовний старець, який завжди чув, як запальний старець ображає брата, а той схиляється йому до ніг, але старець не прощає. Зустрічаючи молодого монаха, духовний старець казав йому: «Що, чадо? Як минув сьогоднішній день? Що-небудь здобули? Чи стерли щось із сувою?» Брат, знаючи, що цей старець духовний, не приховував від нього своїх справ і відповідав: «Так, отче, сьогодні ми трохи потрудилися».

Коли ж він проводив день спокійно, не бувши ні ображеним, ні битим, ні вигнаним, то приходив до духовного старця ввечері, плачучи й кажучи: «Ох, авва! Сьогодні був невдалий день: нічого не здобули, провели день спокійно».

Через наступні шість років брат помер. Духовний старець розповів, що бачив брата перед Богом серед сонму мучеників, з великим дерзновенням молитовно заступаючись за свого старця: «Господи, як Ти помилував мене через нього, так помилуй і його з Твоєї благості й заради мене, Твого раба». Після сорока днів брат узяв старця до себе в місце упокоєння. Ось яке дерзновення мають перед Богом ті, хто терпить скорботи заради Нього.

Брате! Щодня випробовуй себе, розглядай перед Богом своє серце й досліджуй, що в ньому знаходиться. Чи не ховається там приниження ближнього, ненависть, злість, заздрість, підозри чи спокуса? Пильнуй, щоб якийсь гріховний яд не був насіяний у твоєму серці. Пам’ятай, що сказав Господь: Якщо не простите кожен братові своєму від серця їхніх провин, «Так і Отець Мій Небесний учинить з вами, якщо кожен з вас не простить від серця свого братові своєму провин його» (Мф. 18:34-35).

Хто боїться впасти в геєну, той викорінює з серця всі види лукавства, щоб воно не стало причиною його падіння. Пильнуй, щоб щось гріховне не відвернуло тебе від любові до Бога.

Один старець усамітнено перебував у своїй келії. Він прожив у ній багато років, ніколи не полишаючи покаяння. Завжди говорив: «Цей вік Бог дав для покаяння. Якщо витратимо його марно, живучи негідно, то будемо дуже шкодувати, але вдруге його вже не знайдемо».
Один старець-подвижник жив у печері й мав таку пильність розуму, що завжди, де б він не був, навіть поза келією, часто перевіряв свій розум, говорячи: «Що це? Де ми?» Якщо знаходив розум у славослов’ї Бога й молитві, то казав: «Добре, добре». А якщо помічав, що розум зайнятий чимось стороннім, то докоряв собі: «Повернися негайно до свого діла». Також він завжди говорив собі: «Час мого відходу близький, але я ще не бачу в собі нічого доброго».
Один учень розповідав про свого отця: він протягом двадцяти років не спав, лежачи на боці, а спав сидячи на тому стільці, на якому працював. Їжу він приймав раз на другий, третій або п’ятий день. Я запитав його: «Авво, чому ти так живеш?» Він відповів: «Я завжди тримаю перед очима суд Божий, і, дивлячись на нього, не можу цього видіння перенести». Одного разу ми виконували правило, і я читав псалми. Через забудькуватість я пропустив одне слово й не звернув на це уваги. Коли ми закінчили молитву, старець сказав мені: «Я, виконуючи моє служіння, уявляю собі, що переді мною горить вогонь, і через це мій розум не може ухилитися ні праворуч, ні ліворуч. Де ж був твій розум, коли ти читав псалми й пропустив слово? Хіба ти не знаєш, що, молячись, стоїш перед Богом і говориш Йому?»

Іншим разом старець вийшов уночі й побачив, що я сплю посеред двору келії. Він зупинився неподалік і почав плакати, кажучи: «Де його думка, якщо він спить так спокійно?»

Один брат усамітнився в монастирі, і його молитва завжди була такою: «Господи! немає в мені страху Твого. Пошли мені або тяжку хворобу, або якесь випробування, щоб хоча б так моя окаянна душа відчула Твій страх. Я знаю, що мій гріх сам по собі непростимий: я багато згрішив перед Тобою, Владико, згрішив важко й тяжко. Але через Твою милість, за святою волею Твоєю, прости мені мій гріх. Якщо ж це неможливо, то карай мене тут, щоб земними муками трохи полегшити майбутню кару. Почни мене карати вже зараз, Владико, але не в гніві Твоєму, а у Твоєму людинолюбстві».

Брат цілий рік молився так, із сокрушенням і смиренням серця, дотримуючись суворого посту. Увесь цей час його не покидала думка про слова Господа: «Блаженні ті, що плачуть, бо вони втішаться» (Мф. 5:4).

Одного разу, коли брат, охоплений скорботою, за звичаєм сидів на землі й плакав, його здолав легкий сон. Уві сні йому з’явився Христос, Який милостиво поглянув на нього й сказав тихим голосом: «Що з тобою? Чому ти плачеш?» Брат відповів: «Господи! я впав». Христос сказав на це: «Встань». Брат відповів, усе ще сидячи на землі: «Я не можу встати, якщо Ти не простягнеш Своєї руки й не піднімеш мене». Господь простягнув руку й підняв його. Потім Він знову запитав тихо: «Чому ти плачеш? Через що скорбиш?» Брат відповів: «Господи! як мені не плакати й не скорбіти, коли я так прогнівив Тебе?» Тоді Господь простягнув руку, торкнувся долонею серця брата й, погладивши його, сказав: «Не скорби: Бог допоможе тобі. Я більше не буду карати тебе, бо ти сам себе покарав. За тебе Я пролив Свою кров, і проллю також Своє людинолюбство на кожну душу, яка приносить покаяння».

Брат, прокинувшись після видіння, відчув своє серце сповненим невимовної радості й отримав запевнення, що Бог змилувався над ним. Решту свого життя він провів у великому смиренні, славлячи Бога, й відійшов до Нього в такому настрої покаяння.

Один брат, прийнявши чернецтво, оселився в Нітрійській пустелі. Поруч із його келією була келія іншого брата, який щоденно оплакував свої гріхи. Коли ж довго не приходили до нього сльози, він докоряв своїй душі, кажучи: «Чому ти, окаянна, не плачеш і не ридаєш? Якщо не хочеш плакати, то я змушу тебе». З цими словами він брав лозу й бив себе нею по оголеному тілу, поки не з’являлися сльози.

Брат, що жив поруч, дивувався цьому й молив Бога, щоб Він відкрив йому, чи правильно чинить той, хто так себе мучить. Однієї ночі він побачив уві сні брата, увінчаного вінцем і стоячого серед мучеників. До нього підійшов якийсь чоловік і сказав: «Насолоджуйся видом доблесного мученика. І ти постраждай заради Христа, і сподобишся такого ж вінця, як у мучеників».

Один брат-подвижник виконував молитовне правило разом із іншим братом. Переможений сльозами, він залишав псалмоспів і віддавався плачу. Одного разу другий брат запитав його: «Яка думка приходить тобі на правилі, що ти так гірко плачеш?»

Перший відповів: «Прости мене, брате! Коли я стаю на правило, завжди стою, наче перед суддею, а себе бачу обвинуваченим і випробуваним, суддя ж говорить: “Чому ти згрішив?” Я не знаходжу слів для відповіді, уста мої замовкають, і я залишаю псалмоспів, віддаючись плачу. Прости мене, що засмучую тебе. Якщо хочеш, давай будемо виконувати правило окремо».

Другий брат відповів: «Ні, отче! Хоча я й не плачу, але, дивлячись на тебе, оплакую себе». Бог, бачачи смирення другого брата, дарував і йому дар сліз.

Два брати відреклися від світу й, вирушивши до Нітрійської гори, перебували в послуху. Бог дарував їм дар сліз. Одного разу святий старець побачив уві сні обох братів: вони стояли на молитві, тримаючи в руках аркуші з написаним текстом, і поливали їх сльозами. У одного брата написане легко стиралося, у другого — з великим зусиллям, і текст виглядав так, наче був написаний блідими чорнилами.

Старець помолився Богу, щоб Йому було пояснено це видіння. І Ангел Господній з’явився до старця й сказав: «Написане на аркушах, яке ти бачив, — це їхні гріхи. Один грішив через природні слабкості, тому написане стирається легко; другий же впав у гріхи нечестя й осквернився через протиприродне, тому йому потрібна більша праця для покаяння».

Відтоді старець часто говорив цьому братові: «Потрудись, брате! Бліде стирається важко». Однак він не відкривав братові свого видіння до його смерті, щоб не послабити його старанності, а лише повторював: «Потрудись, брате! Бліде стирається важко».

Один старець жив разом зі своїм учнем на горі святого Антонія Великого. Одного разу вони вирушили до Єгипту, щоб задовольнити свої потреби, і взяли з собою учня.

Прибувши до міста й пробувши там тиждень, вони побачили, як мешканці, чоловіки й жінки, щоранку виходили до гробниць і оплакували своїх померлих до третьої години (дев’ятої ранку). Дивлячись на це, старець сказав учню: «Брате! Бачиш, як рано вони починають свій плач? Повір мені: якщо й ми не будемо чинити так само, то потрапимо у вічну загибель».

Повернувшись до своєї келії, вони зробили собі гроби на значній відстані один від одного. Щодня виходили до цих гробів і, сидячи біля них, кожен оплакував свою душу, як оплакують померлих. Якщо після ранкової молитви учень засинав, старець будив його, кажучи: «Брате! Вже цілу годину ті, кого ми бачили, плачуть біля своїх гробів».

Учень постійно скаржився старцю: «Отче! У мене жорстке серце, я не можу плакати». Старець відповідав: «Змуси себе, чадо, потерпи трохи й працюй над собою. Бог, бачачи твої старання, пошле Свою благодать і допоможе тобі, і тоді ти будеш плакати без зусиль.

Послухай, сину мій: коли серце буде уражене стрілою плачу, воно вже не матиме зцілення. Так само, коли Бог уразить серце сльозами, цей біль залишиться до самої смерті. Серце, уражене плачем, куди б не пішло, завжди носить із собою плач і смуток. Чи займається чимось, чи їсть, чи п’є, чи спить – при всьому цьому душа його завжди перебуває в плачі».

Одного разу старець побачив, що учень наситився їжею через прихід відвідувачів. Він сказав йому наодинці: «Брате! Хіба ти не знаєш, що плач подібний до запаленого світильника? Якщо його не охороняти ретельно, він тьмяніє й гасне. Плач зникає від надлишку їжі, від зайвого спокою у сні, від наклепів і злоріччя, від багатослів’я. Усяке тілесне задоволення руйнує його. Той, хто любить Христа, повинен ділитися з Христом усім, що має».

Учень запитав: «Отче! Що означає “ділитися з Христом”?» Старець відповів: «Якщо в тебе є добрий хліб, залиш його для хворих, а сам їж той, що гірший. Якщо маєш гарне вино, додай до нього трохи кислого заради Христа, Який заради тебе куштував оцет. Якщо споживаєш плоди або ягоди, не насичуйся ними, але залиш трохи для бідних, кажучи: це – частка Христа. Якщо подушка під твоєю головою м’яка, заміни її на камінь.

Якщо в келії холодно, терпи й скажи собі: “У деяких взагалі немає келії”. Якщо хтось тебе образить, помовчи заради Христа, подумавши: “І Христа ображали заради мене”. Якщо готуєш їжу, не готуй її смачною, щоб не потрапити в полон до пристрасті сластолюбства. Живи в подвигу й смиренні, завжди пам’ятаючи, як жили святі. Якщо смерть застане нас у смиренні й плачі, ми увійдемо у вічний спокій.

Якщо тобі спаде на думку приготувати в свято щось смачніше, не слухай цієї думки, щоб не святкувати, як це роблять юдеї. Монах має святкувати в множині плачу, сліз і розчулення.

Якщо почуєш, що хтось тебе ненавидить, обмовляє або обмовляє тебе, пошли йому подарунок, наскільки це можливо, щоб мати сміливість сказати в день суду: «Відпусти мені, Владико, провини мої, як і я відпустив своїм боржникам».

Коли до тебе приходять відвідувачі, побачивши їх здалеку, стань на молитву і скажи: «Господи Іісусе Христе, визволи нас від злоріччя й осуду ближніх!» Потім прийми їх із любов’ю, почастуй чим можеш і, побесідувавши благочестиво, відпусти з миром.

Якщо хочеш здобути плач, переконай себе, щоб усе, що ти маєш у келії, було скромним, подібним до майна бідних. Книги не прикрашай блискучим оправленням. Не носи нового одягу, доки не зносиш старого. Утримуй своє серце від жадання чогось іншого, крім Христа.

Якщо тобі важко встати на утреню, не давай їсти своєму тілу, бо сказано: «Якщо хто не хоче трудитися, той хай і не їсть» (2Сол. 3:10).

Істинно кажу тобі: якщо світська людина щось украде, це вважається їй за провину. Так само Бог вважає за провину всякому ченцеві, якщо він, не через послух, хворобу або важку працю, пропускає церковну службу. Однак і від хворого, і від того, хто працює, очікується розумна молитва, яка може звершуватися навіть без участі тіла.

Бережися злоріччя: злоріччя — це смерть душі. Якщо брат принесе тобі подарунок на знак любові, а ти знаєш, що він бідніший за тебе, то віддяч йому подарунком ще більшої вартості. Якщо ж не маєш чим віддячити, поклонися братові до землі й скажи: «Прости мене заради Господа; я убогий, а Господь віддасть тобі нагороду за твою любов».

Якщо ти чуєш чи читаєш розповідь про житія святих отців, почни й ти жити, подібно до них, призиваючи ім’я Господнє, щоб Він укріпив тебе. Постійно перебувай у добрих справах, які почав, возсилаючи хвалу Богові. Якщо ж ти покинеш якусь справу через неміч, визнай свою слабкість, зрозумій своє окаянство, смири свої думки й невпинно докоряй душі через недосконалі чи незакінчені добрі справи.

Якщо ти впав у плотські гріхи, не згадуй і не розмірковуй, як ти їх учинив, бо таким спогадом і роздумами осквернюється душа. Молися до Христа за свої гріхи, кажучи: «Господи, Ти знаєш мої гріхи, і Ти, якщо хочеш, можеш очистити їх, а я не насмілююся навіть думати про них».

Якщо живеш у пустелі й розумієш, що Бог відвідує тебе Своєю благодаттю, то хай не підноситься твоє серце. Навпаки, скажи: «Бог, бачачи мою розслабленість і неміч, творить Свою милість зі мною, щоб я зовсім не ослаб, а терпляче перебував у подвигу». Якщо ж ти вознесешся через дар Божої благодаті, то Бог забере цей дар.

Якщо брань любодіяння запалює твоє серце, віднайди її початок, з’ясуй, на чому вона базується, з чого почалася, і виправ це. Брань любодіяння виникає у людині через багатоїдство, надмірне пиття, довгий сон, марнославство й величання, коли людина вважає себе кращою за братів, думає, що благоговійно служить Богові, веде цнотливе життя, засуджує інших і вважає їх грішними.

Без цих причин брань любодіяння не виникає. Якщо приборкаєш своє черево, не будеш засуджувати тих, хто грішить, і не будеш думати про себе, що живеш правильно чи що твої діла угодні Богові, то брань любодіяння відступить. Живи, наскільки можеш, у бідності й нестачі, допомагаючи знедоленим і потребуючим.

Плач і сльози властиві тим, хто перебуває в убогості та має в серці милість до всіх ближніх, без винятку та розрізнення.

Один старець-подвижник мав учня, ледачого брата, який, бачачи, що старець постить і не їсть по шість днів, сказав йому: «Отче! Дехто каже, що надмірний піст приводить до гордості». Старець відповів йому: «Якщо розуміти це так, то чи не лінощі й недбалість приводять до смирення?

Хіба не потрібно тоді йти до міста, одружитися, їсти м’ясо й пити вино? Горе нам, чадо! Ми обмануті й введені в оману нашим ворогом! Замість того щоб приймати й наслідувати це обманювання, говори у всякій своїй справі та щогодини: якщо Бог покличе мене сьогодні смертю, що мені буде від праведного Судді? І зверни увагу, що тобі відповість совість. Якщо вона засуджує тебе за щось або викриває в якійсь справі у високомудрствуванні, то негайно залиш таку справу й почни іншу, ту, якою ти надієшся догодити Богові.

Монах-подвижник має щогодини бути готовим до відходу в шлях, який чекає душу після її розлучення з тілом. Їси ти, чи п’єш, чи щось інше робиш, говори в собі постійно: якщо зараз покличе мене Господь, що буде? І спостерігай, що тобі відповідає совість, і старайся зробити те, що вона тобі скаже.

Якщо ти берешся за великий піст, чування, подвиги й труди, але потім ослаб у них, не впадай у малодушність, а почни знову, і не переставай так діяти навіть до дня своєї смерті. У якому стані відійдеш, у такому й будеш судимий: або в пості, чуванні й праці, або в лінощах. Тому ти маєш щогодини, щороку, щомісяця й щотижня розглядати себе, у якій чесноті ти досяг успіху – чи в чуванні, чи в пості, чи в молитві, чи в безмовності, а головне – чи досяг успіху в смиренні.

Справжній успіх душі полягає в тому, щоб щодня ставати покірнішим Богові й говорити собі: кожна людина краща за мене. Без цієї думки, навіть якщо хтось творить чудеса чи воскрешає мертвих, – він далекий від Бога».

Якщо підеш до якогось старця, щоб запитати про щось, і він за молитвою запропонує тобі сісти, скажи йому зі смиренням: «Отче! Скажи мені слово про спасіння й вічне життя, як їх здобути, і помолися за мене, бо я маю багато гріхів». Більше нічого не кажи, якщо сам старець не запитає про щось.

Якщо брат довірить тобі свою таємницю, а інший буде заклинати тебе відкрити її, дивись, не видай таємниці свого брата й не бійся заклинання: заклинаючий сам понесе гріх свого заклинання.

Якщо в тебе немає умиління в душі, знай, що ти маєш гордість у серці або впадаєш у об’їдання: і те, й інше не дозволяє душі прийти до умиління. Якщо в тебе скінчилися тілесні потреби, не кажи людині: «Дай мені», а поклади свою надію на Господа, і не залишай Бога, і Він тебе нагодує.

Той, хто просить у людей, не вірить, що Бог може йому допомогти. Коли ж хтось сам дасть тобі чи принесе, прийми з вдячністю, якщо потребуєш, як те, що послав Бог. Якщо ж не маєш потреби, не приймай: можливо, ворог спокушає тебе, щоб ти взяв те, що тобі не потрібно.

Привчи себе не дивитися на чиєсь тіло, а якщо можливо, то навіть і на своє. Якщо Бог дасть тобі плач і умиління, не думай у серці своєму, що ти робиш щось велике. Навпаки, ще більше смиряйся й докоряй собі. Коли Бог бачить, що людина пишається своїми сльозами в серці, Він забирає від неї плач, і серце її стає жорстоким, як камінь. Бог залишає її, щоб вона смирилася й пізнала свою неміч.

Якщо ти не маєш смирення в душі, здобудь його тілесним подвигом: через тіло воно перейде до душі. Якщо ти запитуєш свого отця про щось і чуєш слово Боже, постарайся виконати те, що почув. Якщо ж швидко ослабнеш або забудеш і не виконаєш, не переставай знову запитувати. Той, хто запитує, чує, але не виконує, засуджує себе й смиряється, і через це отримує від Бога певну милість. Той же, хто не запитує, не чує, не переступає, не смиряється й не отримує милості.

Якщо хтось хвалить тебе в обличчя, згадай свої гріхи й скажи йому: «Брате! Ради Господа, не хвали мене: я окаянний і негідний похвали».

Якщо хвалить тебе людина відома, скажи так: «Прости мене, владико!» А в собі молись Богові, кажучи: «Господи! Покрий і визволи мене від марної людської похвали». Якщо впадеш у любодіяння, і місце проживання тієї особи, з якою ти згрішив, буде поруч, залиш це місце, бо, живучи там, ти не матимеш можливості покаятися.

Якщо побачиш своїми очима брата, який чинить блуд або інший гріх, не осуджуй його, а помолися за нього Богові, кажучи: «Господи! Збережи брата мого і мене від спокуси демонів!» Додай до цього: «Проклятий будь ти, дияволе! Це твоє діло; брат мій не зробив би його сам по собі». І слідкуй за своїм серцем, щоб воно не осудило брата, бо інакше відступить від тебе Святий Дух. Якщо перед тобою брат буде наклепувати на іншого брата, не підтримуй цього й не говори: «Так, це правда». Краще мовчи або скажи: «Брате! Я сам грішний: будучи серед осуджених, я не можу судити іншого». Так ти врятуєш і себе, і душу того, хто говорить із тобою, від осуду.

Якщо захворієш і попросиш у когось щось, необхідне тобі, а він не дасть, не засмучуйся через це в своєму серці. Навпаки, скажи: «Якби я був достойний отримати, Бог вклав би в серце брата мого, і він дав би мені». Щодо прийняття речей монахи поділяються на три стани. Отці наші, які досягли досконалості, рідко приймали щось від когось. Середні не просили нічого, але якщо їм щось давали, вони приймали це з вдячністю, як послане Богом. Ми ж, якщо недостатньо сильні, щоб здобувати необхідне працею, просимо зі смиренням, постійно соромлячи й докоряючи себе як немічних.

Коли Бог пошле плач і умиління душі твоїй, чи то на короткий час, чи на багато днів, залиш будь-яке рукоділля й перебувай у цьому плачі та умилінні, як у найважливішій справі. Можливо, день твоєї смерті вже близько, і саме тому Бог послав тобі плач і умиління, щоб через них ти здобув милість. Як диявол, бачачи наближення кінця людського життя, особливо старається погубити людину, так і Бог при кінці життя дає особливий засіб для спасіння.

Очевидно, що ті подвиги і вчинки викликають гордість, які здійснюються напоказ людям або з гордовитою метою досягти високого духовного стану.

Подвиги, що ґрунтуються на розумі, приводять до смирення. Вони ведуть до смирення, якщо здійснюються з метою покаяння, приборкання власних пристрастей. Святі Отці, досягнувши надприродного благодатного стану, проходили через надзвичайні подвиги; взагалі, древні монахи, завдяки міцності свого тілесного складу, якої тепер майже не зустрічається, були здатні до великих подвигів. Ми не можемо здійснювати такі подвиги, але подвиг, відповідний нашим силам і спрямований на приборкання пристрастей, можливий і для нас. Такий подвиг є по-справжньому корисним і необхідним.

Один монах мав сестру по плоті, монахиню. Почувши, що вона хвора, він прийшов до її монастиря, щоб відвідати хвору. Вона була рабою Божою, великою у святому подвижництві. Не допускаючи чоловіків до побачення з собою, вона відмовилася прийняти навіть брата, щоб не дати приводу чоловікам входити в жіночий монастир. Монахиня наказала передати монаху: «Іди, господине брате, до своєї келії і молися за мене: за благодаттю Бога і Спасителя нашого побачу тебе в майбутньому віці, у Царстві Господа нашого Ісуса Христа».
Монах зустрів на дорозі монахинь. Побачивши їх, він звернув з дороги вбік. Тоді ігуменя сказала йому: «Якби ти був досконалим монахом, то, побачивши нас, не побачив би в нас жінок».
Два брати, монахи, прийшли до сусіднього міста, щоб там продати свої річні труди, і зупинилися в заїжджому дворі. Після того як продали рукоділля, один із них пішов придбати все необхідне, а інший залишився в готелі. За спокусою диявола той, хто залишився, впав у гріх блуду. Коли брат повернувся, то сказав йому: «Ось, ми забезпечилися всім необхідним — повернімося до келії». Але той відповів: «Я не можу повернутися».

Коли ж брат почав його переконувати, запитуючи: «Чому ти не хочеш повернутися до келії?», той зізнався у своєму гріху: «Я, — сказав він, — коли ти пішов, упав у блуд, і тому не можу повернутися». Брат, прагнучи врятувати душу свого товариша, сказав йому, заприсягнувшись: «І я, відлучившись від тебе, так само впав у блуд; однак повернімося до келії і розпочнемо покаяння. Богові все можливо: Він може дарувати нам прощення за наше покаяння та врятувати від вічного вогню, від мук у пеклі, де немає місця для каяття, де вогонь не вгасає і де нескінченні жорстокі страждання».

Вони повернулися до своєї келії, а згодом пішли до святих отців, упали до їхніх ніг, з плачем і стогоном, проливаючи рясні сльози, і сповідали своє падіння.

Святі старці наставили їх на шлях покаяння та дали їм відповідні настанови, які вони ретельно виконували. Брат, який не згрішив, приніс покаяння, як і той, що впав у гріх, через велику любов, яку мав до свого брата.

Господь зглянувся на подвиг цієї любові: відкрив святим отцям істину про те, що завдяки любові того, хто не згрішив, але взяв на себе подвиг покаяння для спасіння брата, прощення було дароване і грішникові. У цій події сповнилися слова Писання: «Ми повинні класти душі свої за братів» (1Ін. 3:16).

У одному спільножительному монастирі жив монах, уже старий і зразковий у своєму благочестивому житті. Він був уражений важкою і нестерпною хворобою, яка принесла йому тривалі страждання. Братія не могли знайти способу допомогти йому, оскільки монастир не мав потрібних засобів для лікування.

Дізнавшись про важкий стан старця, одна раба Божа звернулася до настоятеля монастиря з проханням дозволити їй забрати хворого до своєї келії, яка знаходилася в місті. Вона прагнула доглядати за ним, оскільки в місті було легше здобувати необхідне для його лікування. Настоятель звелів братії віднести хворого до її келії.

Жінка з великою шаною прийняла старця і почала доглядати за ним в ім’я Господнє, сподіваючись на нагороду в вічності, яку вірила отримати від Христа Спасителя. Понад три роки вона служила йому, але недобрі люди, виходячи зі своєї власної зіпсованості, почали підозрювати їх у нечистих стосунках.

Дізнавшись про це, старець звернувся в молитві до Господа: «Ти, Господи Боже наш, один знаєш усе. Ти бачиш тягар моїх хвороб і убогість мою, милостиво споглядаєш на мої страждання, які через неміч мою тривають так довго й цілковито знесилили мене, що я потребую служіння цієї раби Твоєї, яка доглядає мене заради імені Твого. Віддай їй, Господи і Боже мій, гідну нагороду у вічному житті, як Ти обіцяв у благості Твоїй тим, хто заради імені Твого служитиме нужденним і немічним».

Коли наблизився день його кончини, багато святих отців і братів з монастиря зібралися до нього. Старець сказав їм: «Прошу вас, владико, отці й браття: після моєї смерті візьміть мій жезл і вставте його в насип над могилою. Якщо він пустить коріння і дасть плід, знайте, що моя совість чиста стосовно раби Божої, яка служила мені. Якщо ж жезл не оживе, то знайте, що я осквернився падінням».

Чоловік Божий спочив. Після його кончини отці за його заповітом увіткнули жезл у могильний насип, і той ожив, пустив листя і вчасно приніс плід. Усі здивувалися й прославили Бога.

Багато людей навіть із сусідніх країн з’їжджалися, щоб побачити це чудо, і величали благодать Спасителя. «Ми самі бачили це деревце, — свідчать письменники цієї оповіді, — і благословили Господа, який покриває Своїм Божественним промислом усіх, хто служить Йому в простоті й істині».

Ця подія показує, наскільки небезпечними є легковажні судження та осуд ближніх, які ґрунтуються на поверхневому погляді на їхні дії, погляді, що найчастіше походить із власної зіпсованості. Осуджуючи людину, яка здається грішником, легко можна осудити святого та праведника. Так помилялися багато людей, які забули заповідь Господа про те, що перед осудженням необхідно ретельно зважити (Мф. 23:23), що потрібно судити людей за їхні плоди (Мф. 7:20), а не за зовнішні обставини, і що судити слід не по обличчю, а праведним судом: «Не судіть по зовнішності, а судіть судом справедливим» (Ін. 7:24).

Один брат пішов до річки набрати води. Там він зустрів жінку, яка прала одяг, і впав із нею в блуд. Після гріха він узяв водонос із водою та повернувся до своєї келії. Демони напали на нього, почавши сильно засмучувати його думками: «Навіщо ти повертаєшся до келії? Для тебе немає спасіння! Повернися у світ!»

Брат зрозумів, що вони намагаються довести його до остаточної загибелі, і відповів думкам: «Звідки ви прийшли? Чому намагаєтеся довести мене до відчаю? Я не згрішив. Повторюю вам: я не згрішив». Відбивши таким чином помисли, брат повернувся до своєї келії та продовжив у ній безмовно жити, як і раніше.

Бог відкрив те, що сталося, одному зі старців, сусідові брата, сповістивши, що цей брат упав, але в самому падінні здобув перемогу. Старець прийшов до брата й запитав його: «Як ти поживаєш?» Той відповів: «Добре, отче!» Старець знову запитав: «Чи не сталося з тобою останнім часом чогось неприємного?» «Ні, нічого», — відповів брат. Тоді старець розповів про своє одкровення. Брат виклав йому все, що сталося. Вислухавши, старець сказав: «Воістину, твоє розсудливе міркування зруйнувало всю силу ворожу».

Один монах жив у пустелі. У нього була знайома ще в мирському житті, навіть родичка — молода жінка. Через багато років вона дізналася, де перебуває монах, і, навіяна дияволом, пішла до пустелі, щоб знайти його. Знайшовши його, вона увійшла до його келії, назвалася родичкою і залишилася з ним. Монах упав із нею в гріх.

У тій самій пустелі жив інший монах. З ним сталося наступне: коли наставала пора трапези, глечик із водою, приготованою для пиття, сам собою перекидався, і вся вода виливалася на землю. Це повторювалося кілька днів поспіль. Монах вирішив піти до першого монаха і розповісти про те, що відбувається з глечиком і водою.

Дорогою, коли стемніло, він зупинився на ночівлю в руїнах старого язичницького храму й почув, як демони між собою говорили: «Цієї ночі ми привели такого-то монаха до гріха блуду». Почувши це, він здивувався. Зранку він дістався келії першого монаха, знайшов його в глибокій печалі й запитав: «Брате! Що робити мені? Коли тільки хочу з’їсти їжу, глечик із водою перекидається, і вся вода проливається».

Перший монах відповів: «Ти прийшов запитати мене про глечик, який перекидається, і воду, що проливається, а я хочу запитати тебе: що робити мені? Цієї ночі я впав у гріх блуду». Другий монах сказав: «Я це вже знаю». «Звідки ти міг це дізнатися?» — запитав перший. Другий відповів: «Зупинившись дорогою на нічліг у язичницькому храмі, я почув, як демони говорили про твоє падіння та хизувалися ним; це мене дуже засмутило». Перший монах сказав: «Я йду звідси, повертаюся у світ». Другий почав його відмовляти, кажучи: «Не роби цього, любий брате! Навпаки, перетерпи спокусу й залишайся на цьому місці. Жінку відправимо назад, нехай іде у своє місце. Очевидно, що ця спокуса була влаштована підступністю лукавого диявола. Тим більше ти повинен залишитися тут до кінця свого життя, трудячись душею й тілом, молячи з допомогою серцевого плачу й сліз благість Господа нашого та Спасителя, щоб знайти милосердя у страшний день великого суду Божого».

Так, пристрасті живуть у нас. Це необхідно знати, і знати добре. Відходячи в пустелю, ми беремо ці пристрасті із собою. У пустелі, не знаходячи їжі для свого живлення, пристрасті стають менш активними, бо їх виснажує і приборкує подвиг. Проте вони стають витонченішими. При найменшій необачності, коли з’являється спокуса, вони діють із особливою силою та лукавством.

Подвижнику необхідно мати повну недовіру до себе, до своєї непохитності, до свого уявного безпристрасного стану. Той, хто відійшов від спокус, повинен боятися їх навіть більше, ніж той, хто живе серед спокус.

У нашому серці може статися раптово найстрашніше, найжахливіше перетворення. Спокуси не припиняють дошкуляти навіть тому, хто лежить на смертному одрі, і відступають лише тоді, коли душа покидає тіло.

Один брат запитав старця: «Авво! Що мені робити? Мене постійно мучать помисли любодійства, і вони не дають мені спокою навіть на годину; через це моя душа дуже страждає». Старець відповів: «Слідкуй за собою, дитино! Коли біси сіють у твій розум пристрасні думки, не приймай їх і не розмовляй із ними. Зазвичай біси постійно приходять до нас і невтомно намагаються підловити нас у чомусь. Але вони не мають можливості змусити нас насильно: у твоїй владі прийняти їх або відкинути».

Брат сказав: «Що мені робити, отче? Я немічний: похіть долає мене». Старець відповів: «Будь уважним до себе, дитино, і розпізнавай прихід демонів. Коли вони починають лише говорити з тобою, не відповідай їм, але встань, впади лицем до землі й молися, промовляючи: “Господи Іісусе Христе, Сину Божий, допоможи мені й помилуй мене”.»

Брат сказав: «Авво! Я змушую себе так робити, але залишаюся байдужим: у моєму серці немає умиління, і я не відчуваю сили цих слів». Старець відповів:

«Просто кажи ці слова, і Бог допоможе тобі. Як сказав авва Пімен і багато інших отців, чародій, коли використовує заклинання, сам не знає сили вимовлених слів. Але змія, почувши ці слова, відчуває їхню силу, підкоряється й заспокоюється. Так і ми, хоча й не розуміємо сили сказаного, але біси, чуючи це, зі страхом відступають».

Один брат, що перебував у монастирі Енат, Александрійському монастирі, впав у гріх. Від сильного смутку біси привели його до відчаю. Але він, як досвідчений подвижник, побачивши себе переможеним скорботою, почав змушувати себе до доброго уповання й казав: «Вірю у милосердя Боже, що Бог змилується наді мною». Коли він це говорив, біси заперечували йому: «Звідки ти знаєш, що Бог змилується над тобою?» Він відповів їм: «А ви хто? Яке вам діло, чи зробив я щось, чи ні? Ви — сини темряви, геєни й спадкоємці загибелі. Якщо Бог милостивий і благий, то вам яке до цього діло?»

Таким чином, біси були посоромлені братом і відступили від нього без успіху. Брат, завдяки упованню на Боже милосердя й Його допомозі, прийшов до покаяння й спасся.

Один брат страждав від нападу блудних помислів і прийшов до старця, просячи його помолитися Богу за визволення від цієї боротьби. Старець зжалився над братом і молився за нього Богу протягом семи днів. На восьмий день, коли брат, за наказом, прийшов до старця, той запитав його: «Брате! Як твоя боротьба?» Брат відповів: «Отче! Мені зовсім не стало легше». Старець, почувши це, здивувався й знову вночі став молитися за брата. Тоді перед ним постав диявол і сказав: «Повір мені, старче: у перший же день, коли ти почав молитися за нього, я одразу відступив від нього. Але він має власного демона й власну боротьбу, які походять від його горла й черева. У цьому я не винен! Він сам викликає в собі боротьбу тим, що їсть, п’є й спить без міри, скільки хоче. Через це боротьба не залишає його».
Один брат розповідав: «Одного разу мене сильно бентежили помисли хтивості до жінки. Я не знав, що робити від їхнього натиску й нічних мрій. Уже був близький до того, щоб залишити пустелю й повернутися у світ. Тоді в моїй думці з’явилося рішення піти у внутрішню пустелю, щоб відвідати старців. Я негайно вирушив і протягом двадцяти днів відвідував святих отців, що постаріли в пості. Серед них я знайшов найвеличнішого й найдосвідченішого в розсудливості та подвигах святого авву Памва. Йому я наважився сповідати свою боротьбу.

Старець сказав мені: “Не дивуйся тому, що з тобою сталося. Ти страждаєш не через слабкість, а через подвиг. Це доводить те, що ти живеш у місці, бідному на життєві потреби, і позбавлений спілкування з багатьма людьми. Блудна боротьба буває трьох видів: 1. Вона виникає, коли тіло перебуває в доброму здоров’ї. 2. Від попередніх учинків і думок. 3. Від заздрості демонів та інших причин. Ти бачиш мене: я вже старий, сімдесят років живу в цій келії, піклуючись про своє спасіння. Однак у такій старості й досі зазнаю спокус і нападів”.

Він говорив мені, запевняючи клятвою: “Повір мені, дитино, що протягом дванадцяти років мене не залишав блудний демон ні вдень, ні вночі, постійно нападаючи нечистими думками та мріями. І я казав сам собі: Бог залишив мене, і тому я переможений пристрастями. Я вирішив краще померти, ніж осквернитися плотською пристрастю. Я пішов у пустелю з наміром віддати себе звірам на поживу. Знайшовши лігво ведмедя, я увійшов до нього, роздягнувся до гола й упав на землю, готуючись до того, що звірі, прийшовши, з’їдять мене”».

«До вечора звірі прийшли, обнюхали мене з голови до ніг, і коли я подумав, що вони мене з’їдять, вони пішли геть, не завдавши мені жодної шкоди. Зрозумівши, що Бог змилувався наді мною, я повернувся до своєї келії. Однак через короткий час блудний демон знову почав мене турбувати. Від великої скорботи й печалі я впав у хулу. Ворог, побачивши моє збентеження, явився мені у вигляді дівчини-ефіоплянки, яку я колись бачив під час жнив, коли вона збирала колоски. Він підійшов до мене, сів мені на коліна й настільки помрачив мене, що здалося, ніби я згрішив із нею.

У сильному розпачі я вдарив її по щоці, і вона одразу зникла. Але від цього удару я не міг протягом двох років піднести руку до уст через лютий сморід. Коли я впав у крайню малодушність і втратив надію, я знову пішов у пустелю. Там я знайшов маленьку змію, узяв її й приклав до своїх потаємних членів, думаючи, що вона вкусить мене, і я помру. Я приставив її голову до своїх членів, але вона не торкнулася мене. І ось я почув голос, який сказав:

“Памво, іди до своєї келії й відтепер будь спокійним. Я дозволив тобі зазнати цих спокус, щоб ти не мислив високо про себе й не вважав, що можеш зробити щось добре без Моєї допомоги. Усвідом свою неміч і не покладайся на свій подвиг, а прибігай до Моєї допомоги”. Заспокоївшись після цього, я повернувся до своєї келії. І відтоді боротьба мене більше не турбувала. Я перебував у мирі, покладаючи всю свою печаль на Бога».

Розповідали про одного старця, що, йдучи якось дорогою, він побачив жіночий слід. Щоб ніхто з братів, побачивши його, не піддався спокусі, старець засипав слід землею.
Один монах боровся зі спокусою блудних думок. Вставши, він пішов до старця та розповів йому про свої помисли. Старець вислухав його, наставив і з миром відпустив. Повернувшись у келію, брат відчув полегшення, але незабаром спокуса повернулася. Тоді він знову звернувся до старця. Так він приходив до нього кілька разів. Старець терпляче наставляв його, радячи не впадати у відчай і щоразу приходити, коли спокуса знову з’явиться. «Коли ворог викривається, він втрачає свою силу, – казав старець. – Ніщо так не ослаблює дух блуду, як викриття помислів, і ніщо не радує його більше, ніж коли ці помисли залишаються прихованими».
Жили два монахи, рідні брати по плоті й брати по духу. Лукавий диявол намагався розлучити їх будь-яким способом. Одного вечора, за їхнім звичаєм, молодший брат запалив лампаду й поставив її на свічник. Через злісний намір демона свічник упав, і лампада згасла. Лукавий прагнув цим спровокувати сварку між братами: старший, охоплений гнівом, скочив і почав бити молодшого. Але той упав йому до ніг і благав: «Заспокойся, владико мій, я знову запалю лампаду». Через те, що він не відповів на гнів гнівом, лукавий дух, посоромлений, негайно відступив від них.

У ту ж ніч демон прийшов до свого князя й пожалівся: «Я нічого не зміг зробити цим монахам через смирення молодшого брата, який поклонився в ноги старшому й просив у нього прощення. Бог, побачивши його покору, пролив на нього Свою благодать, і я тепер страждаю й нестерпно мучусь, не зумівши розлучити їх».

Цю розмову почув жрець-ідолопоклонник, який перебував поблизу. Страх Господній і любов до Іісуса Христа охопили його серце. Усвідомивши, що поклоніння ідолам є великим обманом і загибеллю для душі, він залишив усе, поспішив до монастиря до святих Отців і розповів їм, що демони говорили між собою. Навчений священними настановами Отців і утверджений у вірі в Господа Спасителя, він прийняв святе хрещення, а згодом і чернецтво. За допомогою Божої благодаті він досяг великої духовної досконалості: настільки вирізнявся лагідністю й смиренням, що всі навколо дивувалися його великій покорі. Він навчав, що смирення душі знищує всю силу наших супротивників – демонів.

Сам Господь наш Іісус Христос за допомогою смирення переміг диявола і зруйнував його силу. До цього додавав, що він часто чув, як демони розмовляли між собою. Зокрема, вони говорили: «Коли ми пробуджуємо в людських серцях гнів, і хтось зі смертних терпляче зносить образи й приниження, звертаючись до джерел миру зі словами: “Я згрішив”, – тоді ми одразу відчуваємо повне знищення нашої сили, а тих, хто так чинить, осяває благодать Божої всемогутності».

Таку дію смирення проти гніву, дратівливості й злоби відчувають усі ченці, які уважно живуть за заповідями Євангелія і борються зі своїми пристрастями. Але ті, хто піддається пристрастям і задовольняє їхні вимоги, не знайомі з блаженними досвідами, які дає життя за Євангелієм. Вони ходять у темряві моральній, що є передвісником темряви пекельної, її образом і зарукою.

Два брати перебували у ворожнечі між собою. Під час гонінь на християн їх схопили за святу віру, і, піддавши численним мукам, посадили до в’язниці. Один із них сказав іншому: «Брате! Нам слід примиритися і не тримати гніву один на одного, адже завтра ми повинні померти й постати перед Господом». Але інший брат відмовився примиритися.

Наступного дня їх вивели з в’язниці, щоб відсікти їм голови. Брату, який бажав примирення, спершу відрубали голову: він у вірі відійшов до Господа. Другий же, який не захотів примиритися, зрікся Христа. Мучитель запитав його: «Чому ти не зрікся вчора, до катувань, щоб уникнути ран, а зробив це сьогодні?»

Той відповів: «Я порушив заповідь Господа мого: не примирився з братом своїм. Через це Бог залишив мене й відняв Свою допомогу. Позбавлений її, я зрікся Христа».

Серед святих старців був великий муж, якому Христос дарував таку благодать, що він, за дією Святого Духа, бачив те, чого інші не могли побачити. Він розповідав, що якось багато братів сиділи разом, ведучи бесіду. Коли розмова була душекорисною й для повчання наводилися вислови зі Святого Письма, серед братів перебували святі Ангели. На їхніх обличчях сяяла радісна усмішка, і вони з насолодою слухали бесіду про Господа.

Коли ж розмова переходила на суєтні теми, Ангели сумували й негайно віддалялися від бесідників. Натомість з’являлися найогидніші кабани, вкриті виразками, які починали кружляти навколо братів. Це були демони: вони набирали вигляду кабанів і веселилися з пустослів’я та багатомовності монахів.

Побачивши це, блаженний старець повернувся до своєї келії й всю ніч плакав і ридав. Його зітхання та сльози лилися від болю за сумний недуг нашого падіння. Він постійно наставляв і закликав отців і братів у монастирях, кажучи: «Остерігайтеся, браття, багатомовності й суєтних розмов, які приносять душі шкоду й загибель. Ми навіть не усвідомлюємо, що такими бесідами робимося ненависними Богові та Його Ангелам. Писання говорить: “При багатослів’ї не минути гріха” (Притч. 10:19). Багатомовність розслаблює душу й розум, наповнює їх пустотою».

Монахам нашого часу слід читати й перечитувати цю історію.

Декілька монахів, вийшовши зі своїх келій, зібралися разом і розмовляли про благочестя, монаший подвиг і засоби угодження Богові. Серед тих, хто розмовляв, два старці побачили Ангелів, які тримали монахів за їхні мантії та хвалили їх за бесіду про віру Божу. Старці промовчали про це видіння.

Іншим разом монахи знову зібралися в тому ж місці, але почали говорити про одного брата, що впав у гріх. Тоді святі старці побачили смердючого, нечистого кабана. Зрозумівши свій гріх, вони відкрили іншим і про видіння Ангелів, і про видіння кабана.

Після цього старці почали розмірковувати між собою, що кожен із нас повинен єднатися духом із ближнім своїм – із його плоттю, із усією його сутністю, співстраждати йому у всьому, радіти з ним у радості, оплакувати його скорботи як свої власні. Просто кажучи, ставитися до ближнього так, ніби ми з ним маємо одне тіло й одну душу. Писання свідчить, що ми – одне тіло в Христі, а також говорить: «Декілька монахів, вийшовши зі своїх келій, зібралися разом і розмовляли про благочестя, монаше подвиг і засоби догодження Богові. Серед тих, хто розмовляв, два старці побачили Ангелів, які тримали монахів за їхні мантії та хвалили їх за бесіду про віру Божу. Старці промовчали про це видіння.

Один зі старців захворів і протягом багатьох днів не міг приймати жодної їжі. Його учень наполегливо просив дозволу приготувати йому трохи киселю. Старець погодився. У них був посуд із медом і ще один подібний посуд із льняною олією, яка вже зіпсувалася й не годилася ні для якого вжитку, хіба що для лампади.

Учень помилково додав до киселю не мед, а цю протухлу олію, вважаючи, що додає мед. Старець скуштував їжу, нічого не сказавши, і мовчки продовжив їсти. Коли йому подали третю порцію, старець сказав учневі: «Сину! Я більше не можу їсти».

Учень, бажаючи, щоб старець ще трохи поїв, сказав: «Авво! Кисіль добрий, я сам його спробую». З цими словами він скуштував кисіль і зрозумів свою помилку. Він упав до ніг старця, кажучи: «Горе мені, авво! Я отруїв тебе. Який гріх ти наклав на мене, нічого мені не сказавши!»

Старець відповів: «Не засмучуйся! Якби було угодно Богові, щоб я скуштував доброї їжі, ти поклав би мед, а не те, що поклав».

Один брат запитав старця, кажучи: «Отче! Що мені робити? Я не можу подолати помисли». Старець відповів: «Я ніколи не зазнавав нападів помислів». Брат спокусився цими словами, пішов до іншого старця й сказав йому: «Ось що сказав мені такий-то старець! Я спокусився на нього, бо сказане ним не властиве людині».

Другий старець відповів: «Не без причини сказав тобі це слово Божий чоловік. Піди й зі смиренням попроси, щоб він пояснив тобі сказане». Брат повернувся до першого старця й сказав йому: «Авво! Прости мене: я нерозважливо вчинив, що пішов від тебе, не попрощавшись. Але поясни мені, прошу тебе, яким чином ти живеш без боротьби з помислами?»

Старець відповів: «З того часу, як я став монахом, я ніколи не насичувався ні хлібом, ні водою, ні сном — і це не допустило мене до тієї боротьби з помислами, про яку ти запитуєш».

Брат пішов від старця, отримавши допомогу від його слів.

Один брат часто приходив до келії великого старця й крав у нього харчі. Старець бачив це, але не викривав його. Натомість він почав більше займатися рукоділлям, кажучи: «Гадаю, цей брат має потребу». Через це старець терпів велику нужду, відчуваючи сильний брак хліба. Коли старець був на смертному одрі, братія оточили його.

Побачивши серед них брата, який постійно крав у нього хліб, старець сказав: «Підійди до мене, брате!» Брат виконав це. Тоді старець узяв його руки й почав цілувати, кажучи: «Дякую цим рукам! Завдяки їм я сподіваюся увійти до Царства Небесного». Ці слова глибоко зворушили брата. Він приніс покаяння й став строгим монахом, беручи приклад зі старця, чиї дії залишилися йому живим свідченням.

Один брат тим більше радів духом, чим більше його зневажали й глузували з нього. Він казав: «Ті, хто зневажає нас і насміхається з нас, дають нам засоби до вдосконалення, а ті, хто хвалить нас, завдають шкоди нашим душам. Писання говорить: “Люди мої! Благословляючі вас лестять вам” (Іс. 3:12)».
Інший старець, коли його хтось кривдив, поспішав, якщо кривдник був близько, сам віддячити йому добром; якщо ж той жив далеко, то надсилав йому подарунки через інших.
Два старці жили в одній келії, і між ними ніколи не виникало навіть найменшого невдоволення. Побачивши це, один із них сказав іншому: «Давай посваримося хоча б раз, як сваряться люди». Інший відповів: «Я зовсім не знаю, як може виникнути сварка».

Перший сказав: «Ось, я поставлю між нами глиняний посуд і скажу: це моє. А ти скажеш: це не твоє, а моє. З цього виникне суперечка, а з суперечки — сварка».

Домовившись так, вони поставили посуд між собою. Один сказав: «Це — моє». Інший відповів: «А я вважаю, що це — моє». Перший знову сказав: «Це не твоє, а моє». Тоді другий відповів: «Якщо це твоє, то візьми його». Таким чином, вони не змогли дійти до того, щоб посваритися.

Ось плід життя за євангельськими заповідями й звичка до смирення. Серце, що здобуло цю звичку, нездатне до сварливості й суперечок: воно готове поступитися у всьому, щоб уникнути спору та сварки.

Ось переклад тексту українською мовою з дотриманням літературного стилю та духовного змісту:

Один брат, живучи в спільножитному монастирі й часто піддаючись гніву, сказав сам собі: «Піду в пустелю: можливо, там, не маючи з ким сваритися, я звільнюся від цієї пристрасті». Він залишив монастир і став жити на самоті в пустелі.

Одного разу він наповнив свій посуд водою й поставив його на землю. Сосуд раптово перекинувся. Те саме сталося вдруге. Утретє глечик знову перекинувся, і монах, розсердившись, схопив його й жбурнув об землю. Глечик розбився.

Повернувшись до себе, брат почав розмірковувати над тим, що сталося, і зрозумів, що ворог насміявся з нього. Тоді він сказав: «Ось я сам, але й тут мене перемогла пристрасть гніву. Повернуся до монастиря: видно, всюди потрібні боротьба з самим собою, терпіння, а особливо допомога Божа». Вставши, монах повернувся до своєї обителі.

Святі наставники монашества суворо забороняють монахам, які сильно піддаються гніву, жити на самоті, в пустелі чи в затворі. У самотньому житті пристрасть гніву посилюється й зростає; у спільному житті вона лікується, але тільки за умови, якщо монах вирішить кожного разу, коли піддається гніву чи запальності, просити прощення й каятися, а не виправдовувати себе й не звинувачувати інших.

Один брат запитав старця: «Благослови мені мати при собі дві золоті монети через неміч мого тіла». Старець, побачивши його бажання, що він хоче тримати їх при собі, відповів: «Май».

Брат повернувся до своєї келії, але думки почали його тривожити, кажучи: «Як ти думаєш? Чи справді благословив тобі старець мати гроші, чи ні?» Вставши, він знову прийшов до старця й сказав йому: «Ради Бога, скажи мені правду, бо думки тривожать мене через ці дві золоті монети».

Старець відповів: «Я бачив твоє бажання мати їх, тому й сказав тобі: май їх, хоча й непотрібно мати більше, ніж те, що необхідно для тіла. Ці дві монети стали твоєю надією, ніби Бог більше не піклується про нас. Але легко може статися, що ти їх втратиш, і тоді зникне й твоя надія. Поклади свою надію на Бога, бо Він піклується про людей».

Святе Письмо називає сріблолюбство ідолопоклонством, бо воно переносить любов серця — віру й надію — від Бога до грошей, робить гроші богом, а істинного Бога знищує для людини. У сріблолюбця немає Бога: його бог — його багатство.

Нестяжання — одна з обітниць чернецтва. Нестяжанням, як і дівством або непорочним удівством, монах відрізняється від мирянина, який зобов’язаний виконувати всі заповіді Христові нарівні з монахом. Відкидання нестяжання є відкиданням чернецтва й порушенням обітів, даних при постриженні. Бог обіцяв віддати кожному за ділами його. Це особливо чітко видно в житті сріблолюбців.

Ставши добровільно чужими для Бога через сріблолюбство, вони змушені розлучатися зі своїм ідолом — капіталом, за загальним, усім відомим, хоча й невідомим для сріблолюбця, законом смерті, а часто й раніше смерті. Вони переходять у вічність лише з відчаєм.

Зауважено, що монахів-капіталістів частіше спіткає раптова смерть, яка або зовсім позбавляє їх покаяння, або застає їх у такому душевному розладі, що їхнє покаяння обмежується лише формальним, зовнішнім дотриманням обрядів. Душа, яка заздалегідь померла для істинного Бога й визнала богом ідола, стає нездатною до щирого покаяння, яке є вираженням життя в Бозі.

Ідол, залишений померлим своїм шанувальником, стає джерелом спокуси й багаторазовою причиною гріха для тих, хто претендує на його володіння. Ідолопоклонник, який залишив цей світ і нічого не взяв із собою у вічність, продовжує «жити» на землі злочинами, які щедро витікають із залишеного ним капіталу.

Монахи-капіталісти! Почуйте Господа Бога вашого, Який кличе вас до спасіння з тієї прірви, в якій ви загрузли! Прислухайтеся, поки ще маєте час для послуху! Прислухайтеся, щоб зробити ваші капітали невід’ємною власністю вашої душі: «Продавайте майно ваше і давайте милостиню. Приготуйте собі гаманці, що не старіють, і скарби, що не зменшуються на небесах, куди злодій не наближається, і де міль не точить, бо де скарб ваш, там і серце ваше буде» (Лк. 12:33-34).

Нехай це стане для вас надійною запорукою вашого вічного блаженства або, навпаки, вічного нещастя.

Один монах у Нітрії, більш бережливий, ніж скупий, забувши, що за тридцять срібняків був проданий Господь наш Ісус Христос, накопичив сто золотих монет, займаючись ткацтвом полотна. Монах помер, а золото залишилося.

Монахи зібралися на раду, щоб вирішити, що робити з цими грошима. У тому місці жило близько п’яти тисяч монахів, кожен в окремій келії. Дехто пропонував роздати гроші бідним, інші — передати до церкви, деякі — віддати родичам померлого.

Однак Макарій, Памво, Ісидор та інші святі старці, під дією Святого Духа, який перебував у них, вирішили поховати гроші разом із їхнім власником, сказавши померлому: «Срібло твоє нехай буде з тобою на погибель» (Діян. 8:20).

Ця подія викликала такий страх і жах серед усіх монахів Єгипту, що відтоді вони вважали тяжким гріхом мати навіть одну золоту монету. Такий вчинок міг здатися жорстоким, але ті, хто його здійснював, були лише знаряддями Святого Духа.

Враження, яке спричинило раптове покарання Ананії та Сапфіри за сріблолюбство (Діян. 5), також здається суворим, навіть надмірно жорстоким. Але виконавцем був Святий Дух, і перед Його діями повинно замовкнути будь-яке людське судження, яке не здатне бути суддею Божих дій.

Дії неосяжного й досконалого Бога природно не підлягають і не можуть підлягати суду обмеженої людини. У ранній Церкві, коли благодать Духа діяла з особливою силою й очевидністю, покарання винних перед Святим Духом були швидкими й наочними.

Так, за розповіддю преподобного Кассіана, святий старець єгипетського Скиту Мойсей за одне протиріччя Духоносному Макарію Великому негайно піддався біснуванню.

Покарання й кари існують і нині. Але тепер довготерпіння Божого й Його милість до нас, немічних і пристрасних, дарують нам більше часу для розгляду нашого життя під проводом Божого слова й для покаяння. Однак перебування в закам’янілості й нерозкаяності неминуче призведе до покарання й кари.

Один монах мав брата-мирянина, який був бідняком. Усе, що монах заробляв, він віддавав братові, але той біднів ще більше, чим більше монах йому допомагав. Побачивши це, монах пішов до одного старця й розповів йому про те, що відбувається.

Старець відповів: «Якщо хочеш послухати мене, більше нічого йому не давай, а скажи: “Брате, коли я мав, я давав тобі; тепер ти працюй, і те, що заробиш, віддавай мені”. Усе, що він принесе тобі, приймай і передавай якомусь подорожньому або нужденному старцю, просячи їх молитися за нього».

Монах виконав цю пораду. Коли до нього прийшов брат-мирянин, він зробив так, як заповідав старець, і мирянин пішов від нього засмученим. Однак через деякий час брат повернувся й приніс із саду кілька овочів. Монах, прийнявши їх, віддав старцям, просячи їх молитися за брата. Прийнявши це приношення, мирянин повернувся додому.

Через деякий час він знову приніс овочі й три хлібини. Монах прийняв їх і вчинив так само, як і вперше. Мирянин, отримавши благословення, пішов. Утретє він приніс уже багато харчів, а також вина й риби. Монах, побачивши це, здивувався й, скликавши бідних, влаштував для них трапезу.

При цьому він запитав у мирянина: «Чи не потребуєш ти кількох хлібів?» Той відповів: «Ні, владико! Раніше, коли я брав у тебе щось, це було як вогонь, що входив до мого дому й пожирав його. Тепер же, коли я нічого не приймаю від тебе, я маю все з надлишком, і Бог мене благословив».

Монах пішов до старця й розповів йому все, що сталося. Старець сказав: «Хіба ти не знаєш, що майно монаха — це вогонь? Куди воно входить, там усе спалює. Твоєму братові корисніше самому заробляти працею й творити милостиню, щоб за нього молилися святі мужі. Так він отримає благословення, і його майно примножиться».

Одного разу до Скиту прийшла невідома, але поважна людина. Він приніс із собою багато золота й попросив настоятеля пустелі роздати його братам. Пресвітер відповів: «Братія не мають у цьому потреби». Але оскільки гість був дуже важливою особою й наполегливо просив виконати його прохання, пресвітер запропонував йому поставити ящик із золотими монетами біля входу до церкви, а братам сказав: «Кому потрібно, нехай бере гроші з ящика».

Ніхто з братів не доторкнувся до золота, навіть не поглянув на нього. Тоді старець сказав вельможі: «Бог прийняв твоє приношення. Піди й роздай золото бідним». Вельможа пішов, отримавши велику користь для своєї душі.

Один чоловік приніс старцеві гроші, кажучи: «Ось тобі на твої потреби: ти вже старий і хворий». Цей чоловік сам був хворий на проказу. Старець відповів: «Ти прийшов забрати у мене Пастиря мого, Який годував мене вже шістдесят років? Я стільки часу прожив у своїй хворобі й ні в чому не мав потреби, бо Бог постачав мені все необхідне й годував мене». Старець не погодився взяти гроші.
Якось греки прибули до єгипетського міста Острацін із наміром роздати милостиню. Вони запросили економів церкви, щоб ті вказали їм на найбільш нужденних. Економи привели їх до прокаженого. Греки почали давати йому милостиню, але він відмовився прийняти, кажучи: «Ось! Я маю трохи пальмових гілок, з яких плету мотузки, і цим живу».

Потім економи повели греків до келії вдови, у якої були дочки. Коли вони постукали в двері, до них підійшла одна з дочок. Вона була одягнена в лахміття, яке ледве прикривало її наготу. Матері вдома не було: вона вийшла кудись за потребами свого ремесла, займаючись випіканням хлібів.

Греки почали давати дочці одяг і гроші, але вона не захотіла прийняти, сказавши, що мати приходила й сказала їй: «Будь спокійна: я, з Божої милості, знайшла роботу на сьогодні, з якої ми матимемо харч».

Коли повернулася мати, греки просили її прийняти милостиню, але вона також відмовилася, кажучи: «Мій промислитель — Бог, а ви сьогодні хочете забрати Його в мене!»

Греки, побачивши таку віру, прославили Бога.

Таким було духовне налаштування християн перших століть християнства! Не тільки монахи, але й християни, які жили серед світу, жили для вічності, а не для тимчасового. Усе їхнє піклування було спрямоване на догоджання Богові, тоді як на тимчасове й матеріальне вони звертали лише мінімальну увагу.

Один старець зазнав тяжкого спокуси від помислів. Це випробування тривало десять років. Він уже впав у відчай і казав сам собі: «Я згубив свою душу! Як той, хто остаточно загинув, повернуся в світ!» Коли він уже майже залишив монаше життя, почув голос: «Десятьма роками твоєї боротьби ти увінчаний. Повернися до свого місця: Я визволю тебе від усіх злих помислів». Старець негайно повернувся й залишився в своєму монашому подвигу. Не можна впадати у відчай через боротьбу, яку спричиняє нашестя помислів. Якщо ми ревно протистоїмо їм, то ця боротьба плете для нас тим світліші вінці.
Два рідні брати за плоттю вступили до монастиря. Один із них був великим подвижником, а інший мав великий послух. Коли авва наказував йому: «Зроби це», він виконував, і знову: «Зроби інше», — і він також робив. Завдяки своєму послуху його хвалили брати монастиря.

Подвижник, побачивши це, заразився заздрістю до брата. Він подумав: «Випробую тепер свого брата, чи має він справжній послух». Підійшовши до авви, подвижник сказав: «Відпусти мого брата зі мною: мені потрібно сходити в одне місце». Авва погодився.

Подорожуючи разом, вони прийшли до річки, в якій було багато крокодилів. Подвижник, бажаючи випробувати брата, сказав йому: «Спустись у річку й переправся через неї». Брат спустився, і крокодили підійшли, почали лизати його тіло, але не завдали йому жодної шкоди. Подвижник, побачивши це, сказав: «Виходь із води; ходімо далі».

Продовжуючи шлях, вони натрапили на мертве тіло, що лежало на дорозі. Подвижник сказав: «Якби в нас була якась стара тканина, ми могли б накрити нею мерця». Молодший брат відповів: «Помолімося: можливо, Бог воскресить його». Коли вони встали на молитву, мрець воскрес. Подвижник похвалився, кажучи: «Моє подвижництво стало причиною воскресіння мертвого».

Бог відкрив усе це авві монастиря: як подвижник випробовував брата, посилаючи його в річку з крокодилами, і як воскрес мрець. Коли вони повернулися до монастиря, авва сказав подвижнику: «Навіщо ти так учинив із своїм братом? Знай, що саме його послух став причиною воскресіння мертвого».

Деякому старцю-пустельнику житель села постачав усе необхідне.

Одного разу сталося так, що селянин затримався на кілька днів, і старець опинився в нестачі: у нього не було ні матеріалів для рукоділля, ні харчів. Це засмутило його. Не маючи ні роботи, ні засобів до існування, він сказав своєму учневі: «Чи не сходиш у село, щоб покликати селянина, який зазвичай постачає нам усе потрібне?» Учень відповів: «Зроблю, отче, як накажеш».

Після цієї розмови вони довго чекали, терплячи нестачу, але селянин так і не приходив. Тоді старець знову сказав учневі: «Чи не підеш у село, щоб привести селянина?» Учень відповів: «Зроблю те, що накажеш». Так він відповідав, хоча боявся йти в село через можливі спокуси; разом із тим він обіцяв іти, щоб виявити послух своєму отцю. Це знав і старець, але, відчуваючи потребу, сказав учневі: «Сподіваюся на Бога наших отців, що Він захистить тебе від усякої спокуси».

Після молитви старець відпустив його. Учень прийшов у село, знайшов будинок, де жив їхній селянин, і постукав у двері. Вийшло так, що вдома нікого не було, окрім доньки селянина. Вона відчинила двері, і брат почав запитувати її про батька, чому той затримався. Вона запросила монаха увійти до будинку, схопила його за руку й силоміць потягла до себе.

Він противився, але вона виявилася сильнішою й увела його в будинок. Монах, побачивши, що його тягнуть до гріха, а його думки вже почали схилятися до того ж, застогнав із глибини серця й закликав до Бога: «Господи! Ради молитов мого отця, який послав мене, спаси мене в цю годину!»

Щойно він це сказав, як опинився раптово біля річки неподалік від свого монастиря й повернувся до отця неоскверненим.

Один зі святих старців послав свого учня набрати води. Криниця була на великій відстані від келії старця. Учень, вирушивши по воду, забув узяти із собою мотузку, якою опускався глечик у криницю. Він помітив це лише тоді, коли дійшов до криниці, і дуже засмутився, бо дорога до келії була далекою.

Не знаючи, що робити, і не бажаючи повертатися без води, він у великому засмученні став на молитву й зі сльозами промовив: «Господи! Змилуйся наді мною з великої милості Твоєї. Ти створив небо й землю, море й усе, що в них; Ти єдиний створив усі дива. Змилуйся наді мною заради слуги Твого, який послав мене».

Закінчивши молитву, він вигукнув: «Кринице! кринице! Слуга Христовий, мій отець, послав мене набрати води».

Негайно вода піднялася до самого краю криниці. Брат наповнив свій глечик водою й повернувся до келії, славлячи всемогутнього Бога. А вода в криниці опустилася на свій звичайний рівень.

Один юнак мав намір відректися від світу. Часто він приймав таке рішення, але думки відволікали його, обплутуючи різними життєвими турботами, адже він був багатим.

Одного дня він твердо вирішив відректися від світу. Демони оточили його й підняли густу куряву перед його обличчям. Побачивши це, він зняв із себе одяг, кинув його вбік і, оголеним, побіг до монастиря.

Бог відкрив про це одному старцю, сказавши: «Встань і прийми Мого воїна».

Старець встав, зустрів оголеного юнака. Дізнавшись про причину його обнаження, він здивувався й дав юнакові чернечий одяг.

Коли до цього старця приходили брати, щоб запитати про різні умови монашого життя, старець давав їм відповіді. Але коли вони запитували про відречення від світу, він казав: «Про це запитуйте брата, бо я не досяг такої самовідданості, як він».

Один зі старців Скиту послав свого учня до Єгипту привести верблюда, щоб відвезти туди зроблені ним кошики. Коли учень вів верблюда, його зустрів інший старець і сказав: «Якби я знав, брате, що ти йдеш до Єгипту, то попросив би тебе привести для мене ще одного верблюда».

Брат передав це своєму старцю. Той, сповнений великої любові, сказав учневі: «Іди, сину мій, відведи верблюда до нього й скажи: ми ще не готові, виконай свою потребу. Ти ж вирушай із цим верблюдом до Єгипту, а потім приведи його назад, щоб відвезти й наші кошики».

Брат зробив, як було наказано: він пішов до іншого старця й сказав йому: «Мій отець каже: оскільки ми ще не готові, візьми верблюда й виконай свою потребу».

Старець нав’ючив верблюда й вирушив до Єгипту. Коли там він зняв поклажу з верблюда, брат узяв його, щоб знову відвезти до Скиту. Вирушаючи в дорогу, він сказав старцю: «Помоліться за мене».

Старець запитав, куди він іде. «Іду до Скиту, — відповів брат, — щоб привезти сюди й наші кошики».

Старець, почувши це, розчулився, пожалкував про те, що сталося, і зі сльозами сказав: «Простіть мене, найдорожчі! Ваша любов позбавила мене плоду».

Один старець, зробивши свої кошики й перев’язавши їх мотузками для відправлення, почув, як його сусід говорив: «Що мені робити? Торговий день наближається, а мені нічим перев’язати мої кошики».

Старець негайно розв’язав власні кошики, а мотузки приніс сусідові, кажучи: «Ось! Ці мені зайві. Візьми їх і перев’яжи свої кошики».

Із великої любові він зробив так, щоб справа брата була завершена, хоча його власна залишилася недокінченою.

Поблизу одного спільножитного монастиря жив відлюдник, який здійснював багато добрих справ. Одного разу до нього прийшли кілька монахів із монастиря, через що він був змушений поділити з ними трапезу раніше, ніж у звичайний для себе час.

Після трапези братія запитала його: «Чи не відчуваєш ти, авво, певного смутку через те, що сьогодні прийняв їжу не у свій звичайний час?»

Він відповів їм: «Я приходжу у смуток лише тоді, коли дію за своєю волею».

Було два брати: один із них був старцем, а інший — молодим. Старець запропонував молодшому жити разом і просив його про це. Молодший відповів: «Я — грішний: ми не можемо жити разом».

Старець сказав: «Можемо», — і знову просив його про те ж.

Старець вів надзвичайно чисте життя й не хотів навіть чути, щоб монах коли-небудь мав лукаві помисли. Тоді молодший сказав: «Дай мені тиждень на роздуми, і тоді знову поговоримо».

Коли минув тиждень і старець прийшов до нього, той, бажаючи випробувати старця, сказав: «Авво! Цього тижня я впав у велику спокусу».

Старець запитав: «І хочеш покаятися?»

Коли молодший висловив бажання покаятися, старець сказав: «Половину цього гріха я беру на себе».

Тоді молодший сказав: «Тепер ми можемо жити разом». І вони залишалися разом до свого переселення у вічність.

Один брат сказав старцеві: «Авво! Ось я часто запитую святих отців, щоб вони дали мені настанову для спасіння моєї душі, але що б вони не сказали, я нічого не пам’ятаю».

У старця було два порожніх глечики. Він сказав братові: «Візьми один із цих посудин, налий у нього води, вимий його, вилий воду й постав глечик догори дном на його місце».

Брат виконав це один раз, а потім, за наказом старця, зробив те саме вдруге й утретє. Тоді старець сказав йому: «Принеси обидва глечики сюди».

Коли брат приніс, старець запитав: «Який із цих двох глечиків чистіший?»

Брат відповів: «Той, у який я наливав воду й який мив».

На це старець сказав: «Так само й та душа, сину мій, яка часто чує слово Боже: хоча вона не зберігає в пам’яті нічого з почутого, проте очищається більше, ніж та, яка ніколи не запитує й не чує слова Божого».

Один брат запитав старця: «Якщо брат винен мені трохи грошей, чи дозволиш ти мені попросити у нього повернути їх?»

Старець відповів: «Скажи йому один раз зі смиренням».

Брат запитав: «Якщо я скажу один раз, а він нічого не дасть, що мені тоді робити?»

Старець відповів: «Більше одного разу не проси».

Брат знову запитав: «І що ж мені робити, якщо я не можу подолати свої думки, які змушують мене турбувати брата про повернення грошей?»

Старець сказав: «Нехай твої думки турбують тебе, але ти ні в якому разі не засмучуй свого брата, бо ти — монах».

Один брат запитав старця: «Що ти думаєш, авво? Чи можуть святі мужі розпізнати прихід Божественної благодаті, коли вона сходить на них?»

Старець відповів: «Не завжди. Учень одного Великого старця провинився в чомусь, і розгніваний старець сказав йому гучним голосом: “Іди й помри”. Той одразу впав і помер.

На старця напав жах. З великим смиренням він почав благати Бога: “Господи Іісусе Христе! Воскреси його: надалі я ніколи безглуздо не скажу такого слова”. Коли він помолився, учень одразу воскрес».

Один брат прагнув усамітнитися в пустелі, але його рідна мати противилася цьому. Він говорив їй: «Мамо! Відпусти мене, бо я хочу спасти свою душу». Не маючи змоги втримати його, мати відпустила сина.

Він пішов у пустелю, але через недбалість згаяв усе своє життя. Тим часом його мати померла.

Через деякий час він сам занедужав і впав у забуття. У цьому стані він був перенесений на суд і побачив там свою матір серед засуджених. Мати, побачивши його, здивувалася й сказала: «Що це, сину? І ти прийшов на це місце осуджених! Де ж твої слова, які ти завжди повторював мені: “Хочу спасти свою душу”?»

Він засоромився, почувши це, і стояв, не маючи чим відповісти. І ось пролунав голос, який наказував повернути його, а замість нього взяти іншого брата з спільножтного монастиря.

Повернувшись до себе, він розповів усім, що бачив і чув. Щоб підтвердити свої слова, він попросив, щоб хтось сходив у цей монастир і перевірив, чи помер той брат, про призив якого він чув. Посланий знайшов, що це дійсно так.

Одужавши, брат замкнув себе в затворі й залишався там безперервно, розмірковуючи про своє спасіння, приносячи покаяння й оплакуючи своє колишнє недбале життя. Його умиління досягло надзвичайного розвитку.

Багато хто умовляв його трохи пом’якшити своє покаяння, щоб не завдати шкоди своєму здоров’ю через безперервний плач. Але він не погоджувався й говорив: «Якщо я не міг витримати докору своєї матері, то як витримаю докори й муки в день суду, перед Христом і Його Ангелами?»

Один брат, який особливо досяг успіху в смиренні, жив усамітнено в Єгипті. У нього була сестра-блудниця, яка мешкала в місті й погубила багато душ. Старці часто умовляли цього брата, і лише з великими зусиллями змогли переконати його піти до сестри, щоб відвернути її своїми умовляннями від гріховної погибелі, яку вона поширювала.

Коли він наблизився до місця, де вона жила, один із знайомих, побачивши його, поспішив зайти до неї раніше й повідомив про прихід брата з пустелі. Почувши це, вона, переповнена радістю, залишила своїх коханців, яких у той час частувала, і з непокритою головою вибігла назустріч братові.

Коли вона побачила його й хотіла обійняти, він сказав: «Сестро моя найдорожча! Пожалій свою душу, бо через тебе гинуть багато людей. Подумай, які муки приготовані тобі, якщо ти негайно не звернешся до покаяння».

Вона здригнулася й запитала: «Чи знаєш ти напевно, що для мене ще є якась надія на спасіння?» Він відповів: «Якщо ти тільки захочеш, то й зараз для тебе є надія на спасіння».

Вона впала до ніг брата й благала його, щоб він забрав її з собою в пустелю. «Піди, — сказав він, — покрий голову й іди за мною».

«Ходімо швидше! — відповіла вона. — Краще я пройду через натовп людей у безладному вигляді й з непокритою головою, ніж повернуся в дім гріха».

Дорогою брат навчав її покаянню. Коли вони побачили монахів, що йшли назустріч, він сказав їй: «Зійди з дороги на короткий час, поки монахи пройдуть: не всі знають, що ти моя сестра». Вона зробила так.

Коли монахи пройшли, брат покликав її: «Ходімо, — сказав він, — продовжимо наш шлях». Вона не відповіла. Брат обережно підійшов до неї й побачив, що вона померла, а її ступні були всі в крові, бо вона була без взуття.

Плачу й ридаючи, він повідомив старцям про те, що сталося. Вони почали розмірковувати про її спасіння й не дійшли згоди. Але Бог відкрив одному зі старців, що покаяння блудниці було прийняте, тому що вона відкинула всяке піклування про мирські речі, знехтувала всім заради зцілення своєї рани, щиро зітхала про свої гріхи й оплакала їх.

Троє благочестивих чоловіків, які піклувалися про своє спасіння, прийняли чернецтво.

Один обрав для свого подвигу примирення тих, хто свариться; другий — відвідування хворих; третій пішов у пустелю, щоб жити в мовчанні. Перший, намагаючись припиняти сварки між людьми, не зміг примирити всіх, кого намагався помирити. Засмучений, він прийшов до того, хто обрав служіння хворим, але знайшов і його пригніченим, адже той визнав, що виконання його доброчинності перевищує його сили. Порадившись між собою, вони вирішили відвідати третього товариша, який усамітнився в пустелі.

Прийшовши, вони розповіли йому про своє сум’яття й попросили поділитися, що він здобув у своєму пустельному житті. Помовчавши трохи, той налив води в посудину й сказав їм: «Подивіться у воду». Вода була каламутною. Через деякий час він знову сказав: «Тепер подивіться у воду, адже вона вже стала спокійною». Поглянувши, вони побачили у воді свої обличчя, ніби в дзеркалі.

Тоді він сказав їм: «Подібне відбувається й із людиною: коли вона перебуває серед людей, то не може побачити своїх гріхів через постійний неспокій і суєту. Але коли вона усамітнюється, особливо в пустелі, тоді починає бачити свої провини».

Небезпечно і згубно для душі братися за виконання високих чеснот передчасно, не досягнувши відповідного їм духовного зростання. Серед чеснот існують матері та доньки: якщо хтось прагне осягнути матерів, не здобувши спершу доньок, ці чесноти стають для нього причиною духовної смерті, тобто викликають душевний розлад. Святі Отці велять швидше залишати такі чесноти; інакше розлад поглиблюється і перетворюється на загибель.

Очевидно, що самовільне відвідування хворих без послуху і без керівництва досвідченого наставника, а особливо примирення тих, хто свариться, хоч і є великими чеснотами, жодним чином не відповідають духовному рівню початківців у монашестві.

Для їх здійснення необхідне власне, суттєве духовне зростання. Ті, хто через незнання і сліпу ревність покладають на себе високий подвиг і розуміють, що він перевищує їхні сили та приносить їм шкоду, мають залишити його і перейти до такого способу життя, який відповідає їхнім здібностям і духовному віку.

Іноді подвиг видається яскравим і вражаючим, але приносить не спасіння, а загибель; іноді ж він настільки позбавлений зовнішньої привабливості, що навіть кидає тінь на подвижника, однак його користь є суттєвою і багатою.

Одного разу старець прийшов до іншого старця. Господар сказав своєму учневі: «Приготуй нам трохи сочевиці і замочи сухарі». Учень виконав наказ. Тим часом старці занурилися в духовну бесіду й залишалися в ній до шостої години (дванадцятої години ночі) наступного дня. Тоді господар знову сказав учневі: «Сину! Приготуй нам трохи сочевиці». Учень відповів: «Вона вже була приготована ще вчора». Старці встали і скуштували їжі.

Ця розповідь показує міцність тілесного складу давніх монахів і те духовне становище, якого вони досягали. Подібні подвиги можуть стати спокусою для гордовитого захоплення або нещасного самообману. Саме такі явища зараз майже виключно трапляються під виглядом незвичайних подвигів, щоб підсилити власне марнославство і ввести в оману ближніх. Світ схильний захоплюватися цим.

Тому читачам цієї повісті, запропонованої для духовного споглядання і смиренного повчання, потрібна особлива обережність. Вона не повинна спонукати до нерозсудливого, гріховного, гордовитого наслідування, яке може призвести до духовної шкоди.

Один брат приніс до своєї келії свіжого хліба і запросив старців на обід.

Скуштувавши по шматочку хліба, вони зупинилися. Брат, знаючи про їхнє суворе стримання, почав зі смиренням благати їх, кажучи: «Ради Бога, сьогодні з’їжте їжі досита». І вони з’їли ще по шматочку хліба. Ось приклад справжніх монахів, які постили в простоті серця, але, запрошені з іменем Божим, спожили більше, ніж хотіли.

Єгипетські монахи зазвичай їли сушений хліб, який заготовляли на цілий рік. Тому частування свіжим хлібом мало особливе значення.

Один старець довго жив у пустелі. Одного разу до нього прийшов брат і застав його хворим. Брат обмив обличчя старця, приготував йому їжу з припасів, які приніс із собою. Старець, побачивши це, сказав: «Повір, брате! Я вже забув, що люди турбуються про їжу». Брат запропонував йому також чашу вина. Побачивши це, старець заплакав і сказав: «Я думав, що помру, так і не скуштувавши вина».
Один брат ішов дорогою разом із матір’ю, яка вже була старою. Коли вони дійшли до річки, мати не змогла її перейти. Син підняв свою мантію, обгорнув нею руку, щоб якомога уникнути дотику до тіла матері, і так переніс її через річку. Мати, помітивши це, запитала його: «Чому ти обгорнув руку?» Він відповів: «Тіло жінки – це вогонь. Дотик до нього може викликати у моїй душі спогад про інших жінок».
Одного брата непокоїла пристрасть любодіяння: вдень і вночі він відчував у своєму серці немовби палаючий вогонь. Але брат мужньо боровся, не поступався спокусливим помислам і не погоджувався з ними. Минуло багато часу, і пристрасть відступила, не здолавши його через його пильність і тверезість духу. Негайно після цього в його серці засяяло світло.
В одному з єгипетських монастирів був юнак-грек, який не міг погасити вогню плотської пристрасті ні суворим стриманням, ні найсуворішими подвигами. Коли про це випробування дізнався настоятель монастиря, він застосував такий спосіб для спасіння юнака. Старець наказав одному з братів, поважному й суворому чоловікові, затіяти сварку з юнаком, осипати його образами, а потім, після цих образ, прийти й поскаржитися на нього.

Це було виконано. Були покликані свідки, які засвідчили правоту обвинувача. Юнак, бачачи, що його несправедливо обмовили, почав плакати. Щодня він зітхав, щодня проливав сльози, будучи сповнений скорботи. Він залишався на самоті, позбавлений будь-якої підтримки, і лежав біля ніг Іісуса. У такому стані він провів цілий рік.

Після року старець запитав юнака про помисли, які раніше його турбували: чи вони досі мучать його? Юнак відповів: «Отче! мені й жити несила! Який уже блуд?» Таким чином, завдяки мудрості духовного наставника, юнак здолав пристрасть любодіяння і врятувався.

Один брат боровся зі спокусою любодіяння. Вставши вночі, він пішов до старця і розповів йому про свої помисли. Старець утішив його. Заспокоївшись від цієї розмови, брат повернувся до своєї келії. Але знову дух любодіяння почав його спокушати. Він знову прийшов до старця. Це повторювалося багато разів.

Старець не докоряв йому, але говорив слова, корисні для його душі: «Не піддавайся дияволу і не ослаблюй своєї душі. Навпаки, кожного разу, коли демон нападає на тебе, приходь до мене: викриваючи його, він відступить. Ніщо так не засмучує і не послаблює демона любодіяння, як викриття спокусливих помислів і мрій, які він приносить; і навпаки, ніщо так не тішить його, як коли ці помисли приховуються й замовчуються».

Підбадьорений старцем, брат приходив до нього одинадцять разів, викриваючи свої помисли. Нарешті брат сказав: «Покажи любов, авво, і скажи мені ще слово настанови». Старець відповів: «Повір мені, сину мій: якби Бог допустив, щоб помисли, які турбують мене, перейшли до тебе, ти б не витримав їх і неодмінно впав би». Після цих слів спокуса любодіяння залишила брата через смирення старця.

Розповідали про одного старця, який прийшов у Скит із сином, ще немовлям, віднятим від грудей. Хлопчик виріс у монастирі й не знав, що існують жінки. Коли він подорослішав, демони почали показувати йому вночі образи жінок. Він розповів про це своєму батькові, який здивувався.

Одного разу вони разом пішли до Єгипту, і хлопець, побачивши жінок, сказав: «Авво! Ось ті, які приходили до мене вночі в Скиті». Батько відповів: «Це – мирські монахи: у них свій зовнішній вигляд, а у відлюдників – свій». Старець дивувався, як демони могли показувати образи жінок у Скиті. Вони поспішно повернулися до своєї келії.

Один чоловік прийшов у Скит, щоб стати монахом, і привів із собою сина, ще немовля, лише відняте від грудей. Коли син досяг юнацького віку, демони почали його спокушати та турбувати. Юнак сказав батькові: «Піду в світ, бо не можу витримати плотської пристрасті». Батько намагався його втішити. Через деякий час юнак знову сказав: «Я не маю сил витримувати це бажання. Відпусти мене, я піду в світ».

Батько відповів: «Ще раз послухай мене. Візьми із собою сорок хлібів і пальмових гілок на сорок днів, піди у внутрішню пустелю й залишайся там сорок днів. Нехай буде воля Божа».

Юнак послухався батька, встав і пішов у пустелю. Там він проводив час у подвигу і праці: плів мотузки з сухих пальмових гілок і харчувався сухим хлібом. Коли минуло двадцять днів, він раптом побачив демона, що наближався до нього в образі жінки-ефіоплянки з огидною зовнішністю і жахливим смородом. Не в змозі переносити її зловоння, юнак відштовхував її від себе.

Вона сказала: «Я — та, що здається солодкою у серцях людських. Але через твій послух й подвиг Бог не дозволив мені звабити тебе і явив тобі моє зловоння».

Юнак підвівся, дякуючи Богу, повернувся до батька і сказав: «Тепер я не хочу йти в світ. Я пізнав, як діє диявол і яке його зловоння». Батькові також було відкрито про все це. Він відповів синові: «Якби ти пробув усі сорок днів у внутрішній пустелі й повністю виконав мої настанови, то побачив би ще більше».

Одного разу брат прийшов до старця й сказав йому: «Мій брат ходить туди-сюди, і це мене засмучує». Старець відповів: «Терпи великодушно, брате: Бог, бачачи твою терплячість, приверне твого брата до тебе. Неможливо суворістю та жорстокістю відвернути когось від спокуси, бо демон не виганяє демона. Швидше ти привернеш його благістю. І наш Бог притягує до Себе людей благістю».

Після цього старець розповів йому таке: у Фіваїді жили два брати. Один із них потрапив у спокусу любодіяння й сказав іншому: «Я повертаюся в світ». Другий брат заплакав і відповів йому: «Я не дозволю тобі повернутися в світ і втратити працю та чистоту свою». Але перший наполягав: «Я не залишуся тут. Я йду. Якщо підеш зі мною, я повернуся назад, якщо ж ні — я залишуся у світі назавжди».

Другий брат порадився із великим старцем, і той сказав йому: «Іди з ним. Завдяки твоєму труду Бог не дозволить йому впасти». Другий брат пішов у світ разом із першим. Коли вони прийшли до одного поселення, Бог заради труда другого брата, який пішов із першим із любові й проти своєї волі, відняв у першого брата бажання грішити. Перший сказав другому: «Повернімося в пустелю. Ось, я уявляю, що вже згрішив із жінкою: яку користь я отримав із цього?»

Вони повернулися до своєї келії, не піддавшись душевній загибелі.

Брат запитав старця: «Що мені робити? Мене мучать нечисті помисли».

Старець відповів: «Коли жінка хоче відлучити сина від грудей, вона помазує соски чимось гірким. Немовля за звичкою тягнеться до грудей, але, відчувши гіркоту, відвертається. Так і ти додай гіркоту до своїх помислів».

Брат запитав: «Що це за гіркота, яку я маю додати?» Старець відповів: «Це спогад про смерть і про ті муки, які приготовані грішникам у майбутньому віці».

Два монахи, піддавшись спокусі похоті, залишили пустелю і одружилися. Через деякий час вони сказали один одному: «Яку користь ми отримали з того, що відкинули ангельський образ і занурилися в цю нечистоту, яка веде до вічного вогню й мук? Повернімося в пустелю і принесімо покаяння за наш гріх».

Повернувшись у пустелю, вони благали отців прийняти їхнє покаяння і визнання провини. Отці замкнули їх у затворі на рік, даючи кожному рівноцінну кількість хліба та води. Зовні обидва монахи здавалися однаковими.

Коли закінчився строк покаяння, вони вийшли із затвору. Один був блідий і дуже засмучений; другий — світлий і радісний. Отці здивувалися, бо обидва отримували однакову їжу та пиття. Вони запитали того, хто був виснаженим і засмученим: «Якими помислами ти займався в затворі?» Він відповів: «Я уявляв собі пекельні муки, які я заслуговую за своє зло, і від страху «присохли кості мої до плоті моєї» (Пс. 101:6)».

Запитали вони й другого: «А ти про що думав у своїй келії?» Він відповів: «Я дякував Богові за те, що Він визволив мене з нечистоти цього світу й від майбутніх мук, і повернув мене до ангельського життя. Непрестанно згадуючи про Бога, я радів».

І сказали отці: «Перед Богом однаково прийняте покаяння обох».

Одного брата демони спокушали пристрастю. Прийнявши образ прекрасних жінок, вони протягом сорока днів безперестанку нападали на нього, намагаючись втягнути в нечистий гріх. Брат мужньо боровся і не допустив собі поразки. Бог, побачивши його добрий подвиг, нагородив його такою чистотою, що з того часу він не відчував у собі жодних проявів плотських бажань.
Один із старців Фіваїди розповідав про себе, що він був сином жерця ідольського. Коли він був дитиною, часто сидів у храмі й спостерігав, як батько приносив жертви ідолам. Одного разу, після того як батько вийшов із храму, хлопчик таємно зайшов туди і побачив сатану, який сидів на троні, а перед ним стояло численне військо. Раптом з’явився один із його князів, вклонився і доповів: – «Я був у такій-то країні, зчинив там війну, велике сум’яття, пролив кров і прийшов доповісти тобі». Сатана запитав: «За скільки часу ти це зробив?»

Князь відповів: «За тридцять днів». Сатана наказав бити його батогами, сказавши: «Тільки стільки зробив за такий тривалий час!» Потім прийшов інший демон, поклонився і сказав: – «Я був у морі, підняв бурю, потопив кораблі, вбив багато людей і прийшов доповісти тобі». Сатана запитав: «За скільки часу ти це зробив?» Демон відповів: «За двадцять днів». Сатана також наказав його побити, сказавши: «Чому за стільки днів ти зробив так мало?» Третій демон розповів: – «Я був у такому-то місті, де святкували весілля. Я зчинив сварки, велике кровопролиття, а також убив самого нареченого й прийшов доповісти тобі». Сатана спитав: «За скільки днів ти це зробив?» Демон відповів: «За десять». Сатана й цього наказав побити за недостатню ревність. Нарешті, прийшов ще один демон, поклонився й сказав: – «Я був у пустелі. Протягом сорока років я боровся з одним монахом і лише цієї ночі здолав його, вплутавши в любодіяння».

Сатана, почувши це, встав із трону, почав цілувати демона, зняв із себе царський вінець, поклав на голову демона і посадив його поруч із собою, сказавши: «Ти здійснив велику і славну справу».

Побачивши й почувши це, син жерця сказав собі: «Монаший чин, мабуть, має велике значення». Він прийняв християнство і вступив у монашество.

Один монах зазнав спокуси похоти. Одного разу він прийшов до одного з сіл Єгипту, де побачив дочку ідольського жерця, полюбив її й запропонував батькові віддати її за нього заміж. Жрець відповів: «Я не можу віддати її за тебе, не спитавши мого бога».

Прийшовши до демона, якому він поклонявся, жрець сказав: «Ось, монах прийшов до мене й хоче одружитися з моєю дочкою. Чи віддати її за нього?» Демон відповів: «Спитай у нього, чи відречеться він від свого Бога, від хрещення й обітів монашества».

Жрець повернувся до монаха й сказав йому: «Відречись від свого Бога, хрещення й обітів монашества — тоді я віддам тобі свою дочку». Монах погодився, і негайно побачив, як із його уст вилетіло щось подібне до голуба, що піднялося на небо.

Жрець знову пішов до демона й сказав: «Він обіцяв виконати всі три умови». Демон відповів: «Не віддавай йому своєї дочки, бо його Бог ще не відступив від нього й досі допомагає йому».

Жрець повернувся до монаха й сказав: «Я не можу віддати тобі дочку, бо твій Бог досі допомагає тобі й не залишив тебе».

Почувши це, монах подумав: «Я, нещасний, відрікся від Бога, хрещення й обітів монашества, але всеблагий Бог досі допомагає мені, окаянному! Якщо Бог виявляє до мене таку милість, чому ж я маю відступати від Нього?»

Опритомнівши й усвідомивши свій стан, він прийшов до одного великого старця й розповів йому про те, що сталося. Старець сказав: «Залишайся зі мною в печері й проведи в пості цілих три тижні, а я молитимуся Богу за тебе». Старець подвизався за брата, молячись до Бога й кажучи: «Господи! Благаю Тебе: даруй мені цю душу й прийми її покаяння». Бог почув молитву старця. Коли минув перший тиждень, старець прийшов до брата й запитав: «Чи бачив ти щось?» Брат відповів: «Так, я бачив голуба, що стояв у висоті небесній над моєю головою». Старець сказав: «Будь уважним і молися Богу ретельно». На другому тижні старець знову прийшов і запитав: «Чи бачив ти що-небудь?» Брат відповів: «Я бачив, як голуб опустився до моєї голови». Старець заповів йому: «Будь пильним і молися». Коли минув третій тиждень, старець знову прийшов і запитав: «Чи бачив ти ще щось?» Брат відповів: «Я бачив, як голуб опустився й став над моєю головою; я простягнув руку, щоб утримати його, але він злетів і увійшов у мої уста». Старець дякував Богові й сказав брату: «Ось, Бог прийняв твоє покаяння. Відтепер уважай на себе й ретельно дбай про своє спасіння». Брат відповів: «Відтепер я залишуся з тобою до самої смерті».

Ось переклад тексту українською мовою:

Одного разу в Скиту було влаштоване частування для братії. Одному зі старців, що були присутні, подали чашу вина. Він відмовився пити й сказав тому, хто приніс: «Забери від мене цю смерть». Інші, хто також брав участь у трапезі, побачивши це, більше не стали пити вина.
Іншого разу в Скит принесли посудину з вином із початкового збору, щоб кожному з братів дали по одній чаші. Один із братів, входячи до трапезної й помітивши, що подають вино, повернувся й побіг через критий хід. Хід провалився.

Інші брати, почувши гучний звук, побігли подивитися, що сталося. Вони знайшли брата, який лежав, ледь дихаючи, й почали докоряти йому, кажучи: «Так тобі й треба за твоє марнославство!» Але авва, утішаючи його, сказав: «Залиште мого сина: він учинив добре. Живий Господь! За мого часу цей хід більше не буде відновлено: нехай усі знають, що в Скиту через чашу вина провалився критий хід».

Настоятель Скиту одного разу пішов до Олександрійського архієпископа.

Коли він повернувся, брати запитали його: «Що там у місті?» Він відповів: «Повірте мені, браття, крім архієпископа я не побачив там жодної людини». Почувши це, вони здивувалися й запитали: «Що ж, на твою думку, сталося з усім тим численним людом?»

Пресвітер розвіяв їхній подив, сказавши: «Я змусив себе не дивитися на жодну людину». Браття отримали настанову з цих слів, які свідчили про особливе збереження чистоти очей.

Розповідали про одного старця, що одного разу йому дуже захотілося огірка. Він узяв огірок і повісив його перед своїми очима. Не дозволивши бажанню перемогти себе й не торкнувшись огірка, старець докоряв собі й приносив покаяння за саме бажання.

Властивість людських бажань така, що необхідно навчитися долати їх у дрібницях. Той, хто звик перемагати дрібні бажання, зможе стримувати й великі.

Той, хто зазнає поразки від малих бажань, обов’язково зазнає її й від великих. Неможливо подолати ні пристрасті пожадливості, ні пристрасті гніву, не навчившись перемагати всі бажання загалом, чим єдино виправляється зіпсованість волі.

Один зі старців був дуже хворий; із його нутрощів виходило багато крові. Один із братів приніс сухі смокви, зварив страву, поклав у неї смокви, приніс старцеві й просив його скуштувати, кажучи: «З’їж трохи, це буде дуже корисно для тебе».

Старець подивився на нього уважно й сказав: «Істинно кажу тобі: я б хотів, щоб Бог дозволив мені страждати від цієї хвороби ще тридцять років».

І старець жодним чином не погодився, навіть у такій тяжкій хворобі, скуштувати трохи приємної їжі. Брат повернув приготовлене назад до своєї келії.

Досвід самозречення, стриманості та міцності духу древніх

У Нижньому Єгипті був один відлюдник, який користувався славою за своє усамітнення в келії в пустельному місці. З намови сатани одна жінка розпусної поведінки, почувши про відлюдника, сказала знайомим юнакам: «Що ви мені дасте, якщо я спокушу вашого відлюдника?» Вони погодилися щедро винагородити її.

Увечері вона, нібито збившись із дороги, підійшла до келії відлюдника й постукала в двері. Він вийшов, побачив її, засмутився й запитав: «Як ти сюди потрапила?» Вона, удавано плачучи, відповіла: «Я збилася з дороги й прийшла сюди».

Змилосердившись над нею, він впустив її в сінці перед келією, а сам увійшов до келії й замкнув двері. Але окаянна почала кричати: «Авво! Тут мене з’їдять звірі!»

Він знову засмутився, але боявся Божого суду за жорстокість, і сказав собі: «Звідки прийшло мені це випробування?» Відчинивши двері, він впустив її до келії.

Тоді диявол почав розпалювати його серце до неї вогнем хтивості. Зрозумівши, що це діяння диявола, відлюдник сказав собі: «Шлях ворога — темрява, а Син Божий — світло». З цими словами він запалив лампаду.

Відчуваючи, що бажання посилюється, він сказав: «Оскільки ті, хто задовольняє свої бажання, потрапляють у муки, випробуй себе: чи витримаєш ти вічний вогонь». З цими словами він поставив один із пальців руки у вогонь лампади.

Палець почав горіти, але він не відчував болю через надмірне полум’я тілесної пристрасті, і до світанку спалив усі пальці на руці. Окаянна, побачивши це, від жаху немов окам’яніла.

Рано-вранці ті юнаки прийшли до відлюдника й запитали: «Чи приходила сюди ввечері жінка?» Він відповів: «Приходила. Ось вона: спить там».

Юнаки підійшли до неї й знайшли її мертвою. Вони сказали: «Авво! Вона померла». Тоді він, відкривши мантію, показав їм свої руки й сказав: «Ось що зробила зі мною ця дочка диявола: вона знищила всі мої пальці».

Розповівши їм усе, що сталося, він додав: «Але Писання говорить: «Не віддавай злом за зло» (1Пет. 3:9)». Помолившись, він воскресив померлу. Вона покаялася й благочестиво провела залишок свого життя.

Невидимі вороги для посиленої, невидимої боротьби зазвичай обирають ніч. У таких випадках дуже корисне світло від лампади або, що краще, від свічок. Завдяки дії зору й відволіканню душа позбавляється зосередженого впливу демонічних думок і фантазій, дія яких природно слабшає через розсіювання уваги.

Старці розповідали таке про одного садівника, який, обробляючи свій сад, усе зароблене роздавав на милостиню, а для себе залишав лише необхідне для прожитку. Згодом сатана навіяв йому думку: «Накопич трохи грошей, щоб мати їх для своїх потреб, коли постарієш або занедужаєш».

Садівник почав накопичувати й назбирав глиняний посуд із монетами. Після цього він захворів: у нього почала гнити нога. Накопичені гроші він витратив на лікарів, але ті не змогли йому допомогти.

Його відвідав досвідчений лікар і сказав: «Якщо не погодишся відрізати свою ногу, вона згниє повністю». Було призначено день для операції.

У ніч перед цим днем садівник усвідомив свій гріх, почав каятися, зітхати й плакати, кажучи: «Згадай, Господи, милостині, які я раніше давав, працюючи у своєму саду й витрачаючи зароблені гроші на служіння хворим».

Коли він промовляв це, йому явився Ангел Господній і запитав: «Де гроші, які ти накопичив? Де обраний тобою предмет твоєї надії?»

Садівник тоді зрозумів, у чому полягав його гріх, і сказав: «Господи! Я згрішив. Прости мене: відтепер я більше так не вчиню».

Тоді Ангел торкнувся його ноги, і вона миттєво зцілилася.

Лікар, згідно з домовленістю, прийшов із хірургічними інструментами, щоб відрізати ногу, але не знайшов садівника вдома. На його запитання: «Де садівник?» йому відповіли: «Із самого ранку пішов працювати в сад».

Лікар пішов до саду й, побачивши садівника, який копав землю, прославив Бога, який миттєво дарував зцілення від хвороби, невиліковної людськими засобами.

Один старець сказав: «Коли людині допускається випробування, з усіх боків множаться труднощі, щоб вона впала в малодушність і нарікання».

При цьому старець розповів таку історію: «Один брат жив у безмовності в келії, і на нього найшло випробування: ніхто не хотів приймати його до своєї келії; якщо хтось зустрічався з ним, відвертався й не відповідав на привітання. Якщо він потребував хліба, ніхто не допомагав йому; коли братія поверталася з жнив, ніхто не запрошував його, як це було прийнято, до трапези.

Одного разу він повернувся з жнив і в його келії не було жодного шматка хліба. Але брат, як і в усіх подібних випадках, приніс подяку Богові. Бог, бачачи його терпіння, забрав випробування. І ось, хтось постукав у двері. Це була невідома людина з Єгипту, яка привела верблюда, навантаженого хлібом. Брат, побачивши це, заплакав і сказав: «Господи! Я недостойний навіть найменшого випробування».

Після закінчення випробування братія стали привітними до нього, як у келіях, так і в церкві, і почали запрошувати його до себе для підкріплення їжею».

Один чоловік, побачивши брата, який із особливою ревністю ніс гріб із мертвим тілом, сказав йому: «Мертвих носиш? Краще було б, якби ти носив живих, бо “миротворці синами Божими назвуться” (Мф. 5:9)».
Один брат жив у кіновійному монастирі й усі звинувачення, які братія покладали на нього, навіть звинувачення в блуді, приймав на себе. Деякі з братів, не знаючи його подвигу, почали нарікати на нього, кажучи: «Скільки зла він наробив і навіть не хоче працювати!» Настоятель, знаючи його подвиг, сказав братії: «Для мене цінніша одна рогожа, сплетена цим братом зі смиренням, ніж усі ваші, зроблені з гординею». Щоб підтвердити судом Божим, який цей брат, авва наказав принести рогожі роботи братів і рогожу роботи звинуваченого брата. Потім розвели вогонь, і авва поклав у вогонь усі рогожі. Робота братів, які нарікали, згоріла, але рогожа брата залишилася неушкодженою.

Братія, побачивши це, замовкли, попросили в брата прощення й відтоді вважали його своїм отцем.

Один брат запитав старця: «Що мені робити? Мої думки не дозволяють мені пробути в келії навіть одну годину». Старець відповів: «Сину мій! Повернися до своєї келії, займися рукоділлям, невпинно молися Богу, поклади свої тривожні думки на Господа й не дозволяй нікому й нічому спокушати тебе й змушувати покинути келію».

До цього старець додав таке: Жив у світі юнак, який мав батька й бажав стати монахом. Він багато просив батька, щоб той відпустив його до монастиря, але батько не погоджувався. Згодом, умовлений близькими друзями, батько все ж погодився. Юнак, залишивши батьківський дім, вступив до монастиря. Постригшись у ченці, він почав виконувати монастирські послухи з усією ретельністю й постився щодня. Потім він став приймати їжу раз на два дні, а згодом — лише раз на тиждень.

Настоятель монастиря, бачачи це, дивувався й славив Бога за його стриманість і подвиг. Через деякий час юний монах почав наполегливо просити настоятеля дозволити йому піти на усамітнення в пустелю.

Авва сказав йому: «Сину! Відкинь цю думку: ти не зможеш винести тяжкого подвигу пустельницького життя, особливо ж спокус і хитрощів диявола. Якщо спіткатиме тебе випробування, не буде кому тебе заспокоїти й захистити від нападів ворога».

Але монах почав ще наполегливіше благати про дозвіл. Авва, бачачи, що утримати його неможливо, помолився й відпустив його. При цьому монах сказав настоятелю: «Дозволь, авво, комусь провести мене й показати, куди я маю йти».

Авва послав із ним двох ченців зі свого монастиря. Вони йшли пустелею день і два, ослабли від спеки й, упавши на землю, лежали. На них найшов легкий сон, і ось прилетів орел, який, ударяючи їх крилами, розбудив.

Потім орел відійшов і сів перед ними на землі. Вони встали й, дивлячись на орла, сказали молодому монаху: «Ось твій Ангел: вставай і йди за ним». Він встав, попрощався з братами й пішов за орлом.

Орел полетів до того місця, де він сів, і монах дійшов туди. Тоді орел знову піднявся, перелетів на відстань однієї стадії й знову сів; так само монах ішов за ним. Орел знову піднявся й відлетів недалеко, а монах продовжував іти за ним.

Це тривало протягом трьох годин. Нарешті орел звернув праворуч і більше не показувався. Монах пішов у тому ж напрямку й, побачивши раптом три пальми, джерело води й маленьку печеру, сказав сам собі: «Ось місце, яке Господь приготував для мене».

Він увійшов до печери й почав безмовно жити в ній, харчуючись фініками та п’ючи воду з джерела. Так він прожив у цьому місці шість років пустельником, нікого не бачачи.

І ось, одного разу до нього прийшов диявол у вигляді старця-авви; його обличчя було страшним. Брат, побачивши його, злякався, впав обличчям до землі й почав молитися, потім підвівся. Диявол сказав: «Помолімося, брате, ще». Вони помолилися, і коли закінчили молитву, диявол запитав його: «Скільки часу ти тут живеш?» Він відповів: «Шість років».

Диявол сказав: «Ти — мій сусід! А я лише чотири дні тому дізнався, що ти тут живеш. Моя келія недалеко звідси; вже одинадцять років я не виходив із неї, вийшов лише сьогодні, коли дізнався, що ти мій сусід. Почувши це, я подумав: схожу до цього чоловіка Божого, поговорю з ним про користь для душ наших. Скажу йому, що наше пустельницьке життя не приносить нам жодної користі, адже ми не причащаємося святих Тіла й Крові Христових. Я боюся, щоб нам не стати чужими Христу, якщо ми залишимося без цього таїнства.

Знай, брате, що за три милі звідси є монастир, де служить пресвітер. Ходімо туди в неділю або через два тижні, причастимося Тіла й Крові Христових і повернемося до своїх келій».

Порада диявола сподобалася брату. Коли настала неділя, диявол знову прийшов, кажучи: «Ходімо, пора». Вони вирушили й прийшли до зазначеного монастиря, де був пресвітер; увійшли до церкви й стали на молитву.

Після закінчення молитви брат озирнувся й, не побачивши того, хто його привів, подумав: «Куди він подівся? Чи не відійшов у якійсь справі?» Він довго чекав, але той не повертався. Потім він вийшов із церкви й почав його шукати. Не знайшовши, він почав питати у братів монастиря: «Де той авва, який увійшов зі мною до церкви?»

Вони відповіли: «Ми нікого не бачили; бачили тільки тебе одного».

Тоді брат зрозумів, що це був демон, і сказав собі: «Дивися, з якою хитрістю диявол вивів мене з моєї келії! Але раз уже я тут, то зроблю добре діло: причащуся Тіла й Крові Христових і повернуся до своєї келії».

Після літургії в церкві, коли брат збирався повертатися, авва монастиря зупинив його, сказавши: «Не відпущу тебе, поки не розділиш із нами трапезу».

Після трапези брат повернувся до своєї келії.

І ось знову прийшов до нього диявол, цього разу в образі світського юнака, почав оглядати його з голови до ніг і сказав: «Це точно він!» Потім знову почав його оглядати. Брат запитав: «Чого ти так дивишся на мене?»

Він відповів: «Думаю, що ти мене не впізнаєш. Хоча, як тебе впізнати після стількох років! Я — сусід твого батька, син такого-то. Як же, твій батько не так звався? А ім’я матері твоєї не таке було? Сестра твоя мала таке ім’я; твоє колишнє ім’я було таке.

Мати й сестра твоя померли вже понад три роки тому, а батько помер тільки-но й зробив тебе своїм спадкоємцем, сказавши: “Кому мені залишити моє майно, як не моєму сину, святій людині, яка залишила світ і живе відлюдницьким життям заради Бога? Йому залишаю всі свої блага”. Потім, звернувшись до нас, він сказав: “Якщо хтось із вас має страх Божий і знає, де знаходиться мій син, нехай повідомить його, щоб він прийшов, прийняв майно й роздав його бідним заради своєї душі й моєї”.

Багато хто вирушив шукати тебе, але не знайшли. А я, прийшовши сюди у своїх справах, упізнав тебе. Не зволікай! Іди, продай усе й виконай волю свого батька».

Брат відповів: «Мені не варто повертатися у світ».

Диявол сказав: «Якщо ти не підеш, майно пропаде, а ти відповіси перед Богом. Що поганого я тобі раджу, коли кажу: піди й роздай майно бідним і сиротам, як добрий розпорядник, щоб блудниці й розпусники не розкрали залишене для нужденних? Що важкого в тому, якщо ти підеш, виконаєш волю свого батька, подаси милостиню заради спасіння своєї душі, а потім повернешся до келії? Що ще говорити?»

Обманувши брата, диявол повернув його у світ; він провів його до міста й там залишив. Монах хотів увійти в дім свого батька, як той, хто вже помер для цього світу. І ось, назустріч йому виходить сам батько. Побачивши його, батько не впізнав і голосно запитав: «Хто ти?» Монах знітився і не міг нічого відповісти. Батько почав наполягати: «Звідки ти?»

Монах, перебуваючи в замішанні, сказав: «Я твій син». Батько здивовано запитав: «З якої причини ти повернувся сюди?» Монах засоромився розповісти справжню причину свого повернення й відповів: «Любов до тебе змусила мене повернутися, бо я дуже шкодував за тобою». Він залишився в домі батька. Через деякий час упав у любодіяння і зазнав суворого покарання від свого батька.

Нещасний монах не звернувся до покаяння, а залишився у світі. Тому я й кажу вам, браття: монах ні за яких обставин не повинен залишати свою келію, хто б його до цього не спонукав.

У цій повісті два аспекти заслуговують на особливу увагу: зусилля диявола, спрямовані на те, щоб вивести монаха з його келії, та передчасне прийняття монашим життям пустельницького подвигу, до якого він не був готовий.

На відлюдника диявол діяв явно, тоді як на монахів, які живуть у громаді, він впливає через помисли. Однак у суті обидва ці способи дії однакові. Щоб вивести відлюдника з келії, диявол використав найпристойніші приводи. Так само, намагаючись привчити монаха до виходів із келії чи монастиря, а також до блукань, він діє через привабливі приводи, пропонуючи начебто спасіння. Проте в результаті такі дії призводять до тяжких гріхів і духовного падіння, навіть якщо зовні виглядають благими.

Перший вихід відлюдника не призвів до душевної шкоди, щоб створити враження безпечності таких дій і позбавити душу корисної обережності. Аналогічно, під час перших виходів монаха з келії чи монастиря прихована небезпека залишається невидимою для його розуму. Це допомагає дияволу привчити монаха до таких виходів, особливо до безцільного блукання, що врешті-решт веде до душевного безладу.

Саме тому в ученнях Святих Отців часто зустрічається настійне заохочення монахів до терплячого перебування в монастирі чи келії. Вони радять якомога більше обмежувати і скорочувати свої виходи у світ, ніколи не робити цього самовільно чи за власною примхою.

Життя пустельника в пустелі чи затворі обирали лише ті монахи, які або отримали особливий заклик від Бога, або за вказівкою духоносного наставника, який бачив у них здатність до такого подвигу через благодатне спостереження за їхнім душевним станом.

Самовільний вибір такого способу життя, як і вибір за порадою недосвідчених або недобросовісних людей, завжди супроводжувався нещастями.

Навіть за Божого покликання відлюдництво та затвор становлять надзвичайно важкий подвиг, що вимагає протистояння занепалим духам. Але Бог, Який покликав, підтримує і захищає обраного Ним, керуючись лише Своїм відомим задумом.

Самовпевненість, якою обов’язково заражені душі тих, хто обирає високий подвиг самовільно, особливо порушуючи послух і діючи вперто й пристрасно, стає запрошенням для диявольських спокус. При цьому Божа допомога і покров відкидаються. Душа, яка піддалася диявольським помислам і його волі, не може протистояти йому у відкритій боротьбі. Не розпізнавши диявола в помислах та внутрішніх спонуках, неможливо впізнати його і тоді, коли він явиться в образі.

Отці однозначно заявили, що безмовність вбиває тих, хто не дозрів для неї. Безліч досвідів підтверджують правдивість цього твердження.

Щоб показати, як діє диявол під личиною благовидності та наскільки хитро він може обманювати навіть святих Божих, якби не покривав їх Божий захист, наведемо приклад спокуси, яку зазнав преподобний Петро Афонський.

Цей великий чоловік, перебуваючи у світському житті, був воєначальником. Він був покликаний до чернецтва через дивні промисли Божі, а згодом — до відлюдницького життя на горі Афон. До початку цього подвигу Петро вже мав дар чудотворення, але після вступу в боротьбу з демонами він зазнав важких випробувань і вийшов із цієї боротьби переможцем.

Після численних випробувань, які преподобний Петро Афонський мужньо подолав, диявол вирішив знову спробувати обманути й погубити його, прийнявши образ одного з його колишніх слуг, які були при ньому під час його світського життя, коли він був воєначальником.

Афонська гора в той час була необжитою, покритою густими лісами й урвищами. Демон, прийнявши людський вигляд, припав до ніг преподобного, привітав його, сів поруч і почав плакати, виголошуючи такі слова:

– «Ми чули, наш володарю, що тебе було взято в полон, ув’язнено в Самарі, і ти перебував у темній темниці. Але Бог, за молитвами святителя Миколая, звільнив тебе і привів у Грецькі землі. Ми, твої домашні, зі сльозами шукали тебе повсюди, обійшли безліч міст і сіл, розпитуючи про тебе. Не знайшовши, ми в молитвах звернулися до святителя Миколая, аби він відкрив нам, де ти перебуваєш, наше скарбництво. І швидкий помічник усім, святий Миколай, почув нас і сповістив про тебе. Ми, твої раби, зраділи, а я поспішив випередити інших, щоб прийти до тебе, мого господаря.

Повернися до свого дому, щоб усі, хто бажає бачити тебе, змогли побачити. І Бог прославиться через тебе, адже Він чудесно звільнив тебе з полону. Не турбуйся про безмовність: у нашому місті є монастирі й пустельні місця, зручні для відлюдництва. Ти зможеш обрати місце для свого подвигу.

Розсуди сам, що більше угодно Богові: чи відлюдництво в горах і печерах, яке приносить користь лише тобі, чи життя благочестивого мужа серед багатьох людей, яке навертає їх до Бога та наставляє на шлях спасіння. Воістину краще друге, адже сам Бог у Святому Письмі свідчить: «якщо здобудеш дорогоцінне із нікчемного, то будеш як Мої вуста» (Єр. 15:19).

Ти знаєш, скільки людей у нашому місті перебуває в темряві гріхів і потребує твого прикладу, який приведе їх до покаяння. Велика нагорода чекає на тебе від Бога, якщо ти повернешся й навернеш їх до спасіння. Чому ж ти так зневажаєш нас, твоїх вірних слуг, уникаючи нас і ховаючись у цій пустелі?»

Так диявол намагався хитрістю спокусити святого, використовуючи благопристойні слова і перекручуючи духовні істини.

Коли демон виголошував свої слова й багато подібного до них, преподобний Петро на мить завагався в душі, але твердо відповів: «У це місце мене привів не чоловік і не Ангел, а Сам Бог і Божа Матір. Якщо не буде їхньої волі й наказу, щоб я залишив це місце, то я звідси не вийду». Почувши це, демон зник.

Через сім років диявол знову намагався спокусити святого, явившись йому у вигляді світлого Ангела, назвавши себе архистратигом Господнім. Він оголосив, що має повеління від Господа, наказуючи Петру залишити гору й повернутися у світ для блага багатьох людей. Щоб довести правдивість своїх слів, демон спробував здійснити чудо. Але святий, залишаючись твердим у своїй вірі, дав відповідь, подібну до першої. Після цього демон знову зник.

Святі могли відбивати напади ворога тільки завдяки милості Божій і благодаті, яка жила в них і просвітлювала їх. Як можна витримати такі напади, спираючись лише на сліпу самовпевненість, перебуваючи в духовній темряві та під владою диявола? Самомилування та самовпевненість, які притаманні таким душам, лише обманюють їх.

Варто звернути увагу, що правда плотського мудрування, яку проповідують духи, завжди тотожна правді, яку проголошує вороже до Бога суспільство, але ця правда протилежна істині Євангелія.

Один старець жив у пустелі в безмовності. Його келія була далеко від джерела води, на відстані двадцяти миль. Одного разу, йдучи по воду, він сильно втомився й почав думати: «Чому я повинен терпіти такі труднощі? Краще перенесуся ближче до води й буду жити там».

Під час цих роздумів він озирнувся й побачив когось, хто йшов за ним і помічав його сліди. Старець запитав: «Хто ти?» Той відповів: «Я — Ангел Господній, посланий рахувати твої кроки, щоб за кожен крок ти отримав нагороду». Почувши це, старець зміцнився духом і з терпінням переносив віддаленість своєї келії від води.

Один брат, відчуваючи неспокій від помислів, які спонукали його залишити монастир, відкрив це своєму авві. Авва сказав йому: – «Іди, безмовствуй і віддай своє тіло як заставу стінам своєї келії, домовившись із ними, що не покинеш її. А на помисли свої не звертай жодної уваги; нехай вони турбують тебе, скільки хочуть, тільки ти не залишай свою келію».
Інший брат протягом дев’яти років боровся з помислами, які спонукали його залишити монастирське співжиття. Щодня він збирав свою постіль і був готовий піти, але ввечері говорив собі: «Завтра вийду звідси». Коли ж наставало ранок, він казав помислам: «Заради Господа залишуся тут ще один день».

Так він відкладав свій вихід із дня на день протягом дев’яти років, і Господь забрав у нього цю спокусу.

Один брат, піддавшись спокусі та смутку, занедбав своє монаше правило. Коли він хотів знову повернутися до його виконання, смуток знову заважав йому, і він казав собі: «Коли ж я зможу повернутися до того стану, в якому був раніше?»

Відчаюючись, він не знаходив у собі сил розпочати подвиг наново. Тоді він пішов до старця і розповів про свій стан. Старець, вислухавши його, сказав притчу: «Один чоловік мав землю, яку через свою недбалість занедбав: вона поросла бур’янами й терням. Згодом він вирішив обробити її й сказав синові: “Іди й очисть це поле”. Син прийшов, але побачив, що поле густо заросло бур’янами й терням. Упавши духом, він сказав собі: “Коли я викорчую весь цей бур’ян і очищу землю?”

З цими думками він ліг на землю й заснув. Так він робив кілька днів поспіль. Тоді прийшов батько й запитав: “Чому ти досі нічого не зробив?” Син відповів: “Я збирався працювати, але, побачивши багато бур’янів і терня, зневірився, впав на землю й заснув”. Батько сказав йому: “Сину! Якби ти кожного дня обробляв хоча б ту частину землі, на якій лежиш, то поступово очистив би все поле й виконав моє доручення”.

Син послухався й, працюючи щодня потроху, швидко очистив і обробив землю». Старець сказав брату: «Так і ти, брате, поступово входь у подвиг і не впадай у відчай. Бог Своєю благодаттю поверне тебе до твого попереднього стану».

Брат послухався, терпляче залишався в келії й діяв за порадою старця. Він знайшов душевний мир і досяг успіху у Господі Іісусі Христі.

Один старець часто хворів. Якось трапилося, що протягом одного року він зовсім не хворів. Це дуже засмутило старця, і він, плачучи, сказав:

– «Господь мій залишив мене й не відвідує мене».

У Фіваїді один старець жив у пустелі в печері, де вів безмовне життя. У нього був учень, ревний подвижник. Старець мав звичай щовечора давати учневі настанови для душевної користі. Після цього вони разом молилися, і старець відпускав його спати.

Одного разу до них прийшли кілька благочестивих мирян, які знали про велике стримання старця. Вони отримали від нього утіху й пішли. Увечері старець, як зазвичай, почав навчати учня. Під час бесіди старця подолав сон, і він заснув, а брат залишився стояти, чекаючи, коли старець прокинеться, щоб завершити молитву.

Старець довго не прокидався. Учень, втомлений чеканням, відчув спокусу потихеньку піти й лягти спати. Але він подолав цю думку й залишився на місці. Сон почав схиляти його до відходу ще раз, і так повторювалося до семи разів. Однак брат із твердістю щоразу долав ці помисли й залишався на своєму місці.

Після півночі старець прокинувся й побачив учня, що сидів поруч. Він запитав:

– «Чому ти досі не пішов?»

Учень відповів:

– «Тому, отче, що ти мене не відпустив».

Старець запитав:

– «Чому ти не розбудив мене?»

Учень сказав:

– «Я не наважився потривожити тебе».

Вони встали, помолилися й після закінчення утрені старець відпустив брата спати.

Коли старець залишився один, він увійшов у духовне захоплення. Йому було показано місце слави з троном, над яким знаходилося сім вінців. Старець запитав того, хто показав йому це:

– «Кому належить це місце та ці вінці?»

Той відповів:

– «Учневі твоєму дарував Бог це місце й трон за його життя, а ці сім вінців — за те, що він здобув цієї ночі».

Старець, повний благоговіння, покликав брата й запитав:

– «Скажи мені, що ти зробив цієї ночі?»

Учень відповів:

– «Прости мене, отче, я нічого не зробив».

Старець, думаючи, що учень приховує правду через смирення, сказав:

– «Я не заспокоюся, поки ти не розкажеш мені, що ти робив чи про що думав цієї ночі».

Брат, не знаючи за собою нічого особливого, відповів:

– «Прости мене, отче, я нічого не зробив, хіба що сім разів відчував спокусу піти й лягти спати, але не пішов, бо ти мене не відпустив».

Старець зрозумів, що учень був увінчаний Богом стільки разів, скільки разів подолав свої помисли. Він нічого не сказав братові, щоб не зашкодити його смиренню, але розповів це духовним отцям.

Навчімося з цього, що Бог нагороджує навіть за перемогу над малими помислами. Благо людині змушувати себе заради Бога у всякій справі: «Царство Небесне силою здобувається, і хто докладає зусилля, здобуває його» (Мф. 11:12).

Один старець-відлюдник захворів. Біля нього не було нікого, хто міг би послужити йому, тому він, піднімаючись зі свого ложа, їв те, що знаходив у келії. Так тривало багато днів, і ніхто не відвідав його.

Коли минуло тридцять днів, Господь послав до нього Свого Ангела для служіння. Ще протягом семи днів Ангел доглядав за старцем. Тим часом брати згадали про нього й сказали один одному:

– «Підемо навідати такого-то старця: можливо, він хворий».

Коли вони прийшли й постукали у двері, Ангел відійшов від старця. Тоді старець із келії закричав:

– «Браття! Ідіть звідси».

Вони зняли двері з петель, увійшли й запитали, чому він кричав. Старець відповів:

– «Протягом тридцяти днів я страждав від хвороби, і ніхто не прийшов до мене. Але вже сім днів, як Господь послав Свого Ангела, який служив мені. А коли ви прийшли, він відійшов».

Після цих слів старець відійшов у мирі.

Браття здивувалися й прославили Бога, кажучи: «Господь не залишає тих, хто надіється на Нього».

Один брат запитав старця:

– «Що мені робити, якщо я, живучи в якомусь місці, зазнаю смутку й не матиму ні з ким порадитися чи відкрити свою боротьбу, яка обтяжує мою душу?»

Старець відповів:

– «Вір у Бога: Він пошле Свого Ангела й Свою благодать. Він Сам стане для тебе втіхою, якщо ти будеш звертатися до Нього зі скорботою в дусі».

Потім старець додав:

– «Я чув, що в Скиті сталося щось подібне. Там був брат, який зазнав важкого випробування й не мав до кого звернутися, щоб розповісти про свою внутрішню боротьбу. Він вирішив увечері приготувати свою мантію й залишити місце. Але вночі йому явилася благодать Божа в образі дівиці. Вона втішила його, сказавши:

– “Нікуди не йди, залишайся тут зі мною. Нічого поганого не станеться через те, що ти зазнаєш цих випробувань”.

Брат повірив її словам, залишився, і серце його відразу зцілилося».

Якось у Келліях відзначали свято, і братія обідала в церкві. Серед присутніх був один брат, який сказав прислужнику трапези:

– «Я не їм вареної їжі».

Служитель покликав помічника й перед усіма братами сказав:

– «Цей брат не їсть вареного, принеси йому солі, щоб він посипав свій хліб».

Тоді один зі старців підвівся й сказав брату:

– «Краще було б тобі сьогодні з’їсти м’ясо у своїй келії, ніж почути такі слова про себе перед усім братством».

Один брат, який утримувався від звичайної їжі й не їв хліба, прийшов до старця. У той самий час до старця завітали мандрівники, і він приготував для них трохи каші.

Коли всі сіли за стіл, стриманий брат поставив перед собою замочений горох і їв його. Після трапези старець відвів брата вбік і сказав йому:

– «Брате, якщо ти приходиш до когось у гості, не виявляй свого способу життя. Якщо ж хочеш ніколи не порушувати своїх звичаїв, залишайся в келії й не виходь ні до кого».

Брат визнав справедливість цих слів і з того часу, коли приходив до братів, дотримувався загального порядку.

Якось старці прийшли до Александрії на запрошення архієпископа Феофіла, який просив їх бути присутніми під час молитви й руйнування язичницьких храмів.

За одним столом з архієпископом їм подали теляче м’ясо. Старці їли, нічого не питаючи. Архієпископ, узявши шматок м’яса, подав одному зі старців, що сидів поруч, кажучи:

– «Цей шматок добрий, скуштуй його, авво».

Старці відповіли:

– «Ми думали, що їмо овочі; якщо це м’ясо, то ми не можемо його їсти».

Після цього вони відмовилися від м’ясної їжі.

У деякому монастирі жили два брати, які вели високодуховне життя й були удостоєні бачити благодать Божу один над одним.

Якось один із них у суботу вийшов із монастиря й побачив чоловіка, який їв рано. Він сказав йому:

– «Уже в цей час ти їси?»

Наступного дня, під час Божественної літургії, другий брат побачив, що благодать, яка була на першому братові, відступила від нього. Це його засмутило. Повернувшись до келії, перший брат запитав:

– «Чому я не бачив над тобою благодаті, як раніше? Що ти зробив?»

Другий відповів:

– «Я не знаю за собою ніякого гріха — ні вчинку, ні помислу».

Перший сказав:

– «Чи не сказав ти якогось недоброго слова?»

Другий згадав подію суботи й сказав:

– «Так, я побачив чоловіка, який їв рано, і сказав йому: “Уже їси?” Ось у цьому мій гріх. Допоможи мені, побудь зі мною два тижні, й будемо просити Бога простити мене».

Вони так і зробили. Після двох тижнів перший брат знову побачив благодать Божу, яка повернулася до другого. Вони були втішені й вознесли подяку Богові, Єдиному Благому.

У кінці минулого століття у Валаамському монастирі жив старець Ксенофонт, який був навернений у лоно Церкви з переконаного розкольника та вчителя розкольників. Його навернення сталося завдяки видінню небесних сил під час Божественної літургії, яку звершував в Невській Лаврі ієромонах.

Повернувшись до Церкви, Ксенофонт як великий подвижник оселився у Валаамському монастирі. Там, подібно до двох іноків, про яких розповідає церковна повість, він став постійним свідком проявів благодаті Божої під час звершення Божественної літургії.

Одного разу до Валаамського монастиря приїхали фінляндці-лютерани, які увійшли до церкви під час служби. Їхня зовнішня неохайність викликала осуд у серці Ксенофонта. Він зневажив їх у своїх думках. Благодать Божа негайно відступила від нього.

Старець зрозумів причину цього й почав приносити покаяння перед Богом. Лише через місяць Ксенофонт знову удостоївся бачити прояви благодаті Божої.

Ця історія нагадує про те, наскільки важливими є смирення та відсутність осуду ближніх для збереження благодаті в душі.

У Скиту, коли священнослужителі звершували Божественну літургію, на приношення сходив Святий Дух у вигляді орла. Це явище бачили лише священнослужителі.

Одного разу один із братів попросив у ієродиякона деякої речі. Диякон відповів, що не має часу. Після цього під час літургії, за звичаєм, не з’явилося орлина подоба. І сказав ієромонах ієродиякону: «Ми в чомусь згрішили — або ти, або я. Відійди від святої трапези, і якщо орлина подоба з’явиться, то стане зрозуміло, що його не було через тебе».

Коли диякон відійшов, орел одразу зійшов. Після завершення богослужіння ієромонах запитав диякона: «Що ти зробив?» Диякон відповів: «Не знаю за собою жодного гріха. Хіба що брат приходив до мене, просив чогось, а я відмовив йому, сказавши, що мені не час». Ієромонах сказав на це: «Орел не сходив, тому що брат був засмучений тобою». Диякон пішов до брата і попросив у нього прощення.

Один зі святих Отців, побачивши брата, який перебував у стані недбальства, гірко заплакав: «Горе мені! — сказав він. — Як брат грішить сьогодні, так я згрішу завтра». Потім, звернувшись до свого учня, додав: «Який би тяжкий гріх не вчинив брат у твоїй присутності, не осуджуй його; але май у серці своєму усвідомлення, що ти грішиш більше за нього, навіть якщо він мирянин, за винятком тих випадків, коли він вимовляє богозневагу, що належить до єресі».
До одного пустельника приходив пресвітер із ближньої церкви і давав йому Святі Тайни. Одного разу хтось прийшов до пустельника і наговорив йому на пресвітера. Коли пресвітер за звичаєм прийшов, щоб подати Святе Причастя, пустельник, охоплений спокусою, не відчинив йому дверей. Пресвітер, побачивши це, пішов.

І ось до пустельника пролунав голос: «Люди привласнили собі Мій суд».

Після цього пустельник впав у видіння: він побачив золотий колодязь, золотий посуд, золоту мотузку і воду надзвичайно чистої якості. Він побачив якогось прокаженого, який черпав воду й наповнював нею посуд.

Пустельник захотів пити, але не міг, бо воду черпав прокажений. І знову був голос до нього: «Чому ти не п’єш цієї води? Що тобі до того, хто її черпає? Він лише черпає й наливає у посуд».

Пустельник, прийшовши до тями й усвідомивши значення видіння, покликав пресвітера й, як і раніше, попросив його подати Святе Причастя.

Ось переклад тексту українською мовою:

Один брат жив у безмовності у своїй келії. Демони, прийнявши вигляд Ангелів, намагалися звабити його: вони приходили до нього, будили, показували світло й запрошували до Божественної служби. Брат пішов до старця й сказав йому: «Авво! Ангели приходять до мене й запрошують на Божественну службу».

Старець відповів: «Не слухай їх, сину: це демони. Коли вони прийдуть будити тебе, скажи їм: “Я сам встану, коли захочу”».

Отримавши таку настанову, брат повернувся до своєї келії. Наступної ночі демони, як зазвичай, знову прийшли будити його. Але він відповів їм так, як заповів старець: «Я встану, коли сам захочу, а вас не слухаю».

Демони заперечили: «Цей злий старець, лицемір, збив тебе з пантелику! До нього приходив брат, просив у борг грошей; гроші у старця були, але він обманув брата, сказавши, що не має їх, і не дав. З цього ти маєш зрозуміти, що він лицемір».

Брат рано вранці пішов до старця й переказав йому слова демонів. Старець відповів: «Те, що у мене були гроші, – правда. Але я не дав їх брату, який просив у борг, тому що знав: це зашкодить його душі. Я визнав за краще порушити одну заповідь, аби виконанням її не порушити десять інших. Якби я дав йому гроші, це могло б викликати велике сум’яття, причиною якого стали б ці гроші. А ти не слухай демонів, які хочуть звабити тебе».

Зміцнений словами старця, брат повернувся до своєї келії.

Не слід приймати жодних доброчесностей, які пропонують демони, навіть якщо вони здаються піднесеними чи блискучими. Усе, що пропонується демонами, потрібно без винятків відкидати.

Добровільне підкорення демонам, навіть за їхнього запрошення чи наполягання, позбавляє людину духовної свободи й робить її знаряддям демонів. Велике лихо – підкоритися демонам і стати їхнім знаряддям! Це лихо обіймає весь світ, але світ його не розуміє.

Один із отців розповідав про великого старця, який, коли до нього приходили за повчальним словом, із великим дерзновенням говорив: «Ось! Я приймаю на себе образ Бога й сідаю на престол суду. Чого бажаєш ти? Кажеш: “Помилуй мене”. Відповідає тобі Бог: “Якщо ти хочеш, щоб Я помилував тебе, – ти помилуй своїх братів, і Я помилую тебе. Якщо ти хочеш, щоб Я простив тебе, – ти прости ближньому своєму”. Чи за Богом це діло? Ні, за нами; ми маємо бажати спасіння».
Розповідали про одного старця в Келліях, що він був великий подвижник. Коли він займався своєю працею, до його келії прийшов інший, також святий чоловік. Той, хто прийшов, стоячи зовні, почув, що старець сперечається зі своїми помислами й каже: «Допоки я заради цього одного слова забуватиму все, що знаю?»

Стоячий біля дверей спочатку подумав, що старець сперечається з якимось відвідувачем. Він постукав у двері з наміром примирити тих, хто сперечається між собою. Увійшовши до келії й побачивши, що в ній нікого немає, він, будучи трохи знайомий зі старцем, запитав його: «З ким ти сперечався, авво?»

Старець відповів: «З моїми помислами. Чотирнадцять книг я вивчив напам’ять. Я почув ніби нікчемне слово зовні келії, і коли, повернувшись у келію, захотів займатися Божою справою, усе, вивчене напам’ять, ніби забулося, і лише те слово, яке я почув зовні, приходить мені на пам’ять у годину мого служіння. Через це я сперечався зі своїми помислами».

Це спокуса, невідома людям, розсіяним у світі, але знайома інокам, які ведуть уважне життя. Особливо відома вона подвижникам, що займаються умною молитвою.

Нікчемне слово чи предмет зі світу, ворожого Богу, гостро вкарбовується в душах чистих. Часто це брудне й згубне враження не можуть стерти ні потоки сліз, ні посилений подвиг, ні глибокі знання в богослов’ї, ні тривалий час.

Усім монахам потрібно ретельно берегти себе, а особливо затворникам і пустельникам.

Брати з кіновійного монастиря прийшли в пустелю й зупинилися в одного зі самітників, який прийняв їх із радістю. Побачивши, що вони втомлені від важкої дороги, він запропонував їм трапезу раніше встановленого часу, як це звично для самітників. Він запропонував їм усе, що мав у келії, й заспокоїв їх.

Коли стемніло, вони прочитали дванадцять псалмів, так само, як і вночі. Старець не спав і почув, як вони розмовляли між собою: «Самітники втішаються в пустелі більше, ніж ми в наших монастирях».

Рано вранці, коли брати зібралися йти до іншого самітника, сусіда, старець сказав їм: «Передайте йому від мене привіт і скажіть: “Не поливай овочів”».

Вони прийшли до сусіда й передали слова самітника, в якого ночували. Другий самітник зрозумів значення слів старця й залишив відвідувачів без їжі до пізнього вечора. Коли стемніло, він звершив довге моління до Бога, після чого сказав: «Скоротимо трохи правило заради вас, бо ви втомилися з дороги».

Потім додав: «Ми не маємо звичаю споживати їжу щодня, але заради вас скуштуємо трохи». Він запропонував їм сухий хліб і сіль, додавши трохи оцту до солі для гостей.

Після цього вони розпочали псалмоспівання, яке тривало до ранку. Потім самітник сказав: «Заради вас ми не звершуємо повністю наше правило, щоб ви могли відпочити, адже ви в дорозі».

Коли розвиднілося, брати захотіли піти, але самітник зупинив їх, сказавши: «Залиштеся на кілька днів; пробудьте з нами три дні, як це звично у самітників». Брати, побачивши, що він їх не відпускає, втекли таємно.

Ось переклад тексту українською мовою:

Одного разу монахи з Єгипту прийшли до Скиту, щоб побачитися зі старцями цієї пустелі. Побачивши, що вони виснажені голодом і через велике стримання їдять поспіхом, вони соблазнилися. Настоятель це зрозумів і не захотів відпустити єгипетських братів, не зціливши їх.

З цією метою він віддав наказ у церкві народу — “народом” тут названо монахів через їхню численність, — сказавши: «Браття! Постіться й продовжуйте своє стримання».

Відвідувачі з Єгипту хотіли піти, але настоятель їх затримав. Уже після першого строку посту вони відчули виснаження, оскільки їм пропонували їжу лише раз на два дні, тоді як мешканці Скиту споживали їжу лише раз на тиждень.

Коли настала субота, єгиптяни сіли за трапезу разом зі старцями. Вони почали поспішно їсти, але один зі скитських старців затримав руку одного з них, кажучи: «Їж спокійно, як личить монаху».

Єгиптянин відштовхнув руку старця, сказавши: «Залиш мене! Я помираю, не споживши нічого вареного протягом цілої тижня».

Старець на це зауважив: «Якщо ви, споживаючи їжу раз на два дні, так виснажилися, то чому соблазнилися братами, які цілий тиждень перебувають у такому стриманні?»

Вони попросили вибачення й пішли, отримавши духовне наставлення й умиротворення.

У цій повісті з ясністю представлено ступінь стримання давніх подвижників, яка, як і інші тілесні подвиги, була їм можлива завдяки міцності тілесного складу, якою користувалися всі загалом. На початку нинішнього століття в нас ще були подвижники й подвижниці, хоча й дуже небагато, які витримували цілотижневе неспоживання їжі. Відповідно до цього, вони потребували дуже короткого сну, незначного одягу як улітку, так і взимку.

Духовна праця й духовний успіх значною мірою залежать від тілесної міцності.

Для прикладу того, наскільки різняться тілесна будова давніх людей і їхні потреби від будови та потреб сучасних, наведемо історію про преподобного Досифея. Він зображується слабким тілом, розніженим вихованням і хворобливим юнаком. Цей хворобливий і слабкий юнак, дуже стриманий у їжі – його навіть до вступу в монастир називали постником – вживав за обідом, окрім іншої їжі, шість аптекарських фунтів або п’ять із половиною звичайних фунтів хліба. Цього кількості достатньо для двох людей із найміцнішою тілобудовою в наш час.

Один брат, відрікшись від світу й прийнявши чернецтво, негайно замкнув себе в затворі, кажучи: «Хочу бути безмовником». Сусіди-старці, почувши це, прийшли до нього, вивели його із затвору й змусили обійти всі келії братів, щоби принести кожному покаяння, кажучи: «Простіть мене! Я – не безмовник, а лише щойно отримав початки чернецтва».
Один брат сказав великому старцеві: «Авво! я б хотів знайти старця, який би відповідав моїй волі, і жити з ним!» Старець відповів на це: «Добре твоє бажання, владико мій!»

Брат, не зрозумівши слів старця, подумав, що той визнав його думку правильною та схвалив її. Старець, помітивши це, сказав йому: «Ось як! Якщо знайдеш старця, який відповідатиме твоїй волі, ти збираєшся жити з ним? Це означає, що ти хочеш не того, щоб самому слідувати волі свого старця, а того, щоб старець підкорився твоїй волі. І в цьому ти сподіваєшся знайти успіх».

Тоді брат зрозумів свою помилку й, вставши, упав до ніг старця, приносячи покаяння й кажучи: «Прости мене! Я дуже марнославився, думаючи, що сказав добре, але нічого доброго не було ні в моїх словах, ні в моїх думках».

Один брат, який жив у келіях, намочив у воді пальмове листя, а коли сів плести мотузки, його помисли почали схиляти його піти до якогось старця для відвідин. Потім, обміркувавши, він сказав сам собі: «Піду через кілька днів». Але помисли знову говорили йому: «А якщо старець за цей час помре, що ти зробиш?» – «Піду зараз і поговорю з ним, тим більше, що погода літня». Але знову він сам сказав собі: «Та зараз немає часу».

Тоді помисли знову нашіптували йому: «Коли приробиш тростини до циновок, тоді буде час». А він знову відповідав собі: «Коли використаю це пальмове листя, тоді піду». Проти цього знову говорили помисли: «Але сьогодні гарна погода». З цими словами він піднявся, залишив підготовлене листя й пішов, взявши із собою мантію.

Поруч із його келією жив старець, чоловік прозорливий; побачивши, що брат поспішно кудись іде, він закричав йому: «Полонений! Полонений! Куди біжиш? Підійди до мене». Коли той підійшов, старець сказав йому: «Повернися до своєї келії». Брат розповів старцю про нашестя помислів, яких він зазнав, і, просвітлений настановами старця, повернувся до своєї келії.

Увійшовши до неї, він упав ниць і почав приносити покаяння. Коли він зробив це, демони раптом закричали голосно: «Переміг нас монах, переміг нас!» Циновка, на якій він лежав, перетворилася на попіл, наче спалена вогнем, а демони зникли, наче дим. Так брат навчився розпізнавати їхні хитрощі.

Демони намагаються схилити людину до спілкування з ними та до підкорення собі не завжди явними й гріховними помислами. Спершу вони навіюють дії, які не здаються осудними, часто навіть виглядають добрими, але згодом, здобувши вплив і владу над людиною, занурюють її в беззаконня, які є наслідком початкового підкорення демонам. Це показує, наскільки вузький і важкий шлях думки, і з якою уважністю треба йти ним.

Одного разу деякий старець прийшов на гору Синай. Коли він залишав її, на дорозі зустрів його брат, який, зітхаючи, сказав: «Авво! ми у скорботі через посуху: дощу у нас немає». Старець відповів йому: «Чому ж ви не молилися і не просили дощу у Бога?» Брат відповів: «І молилися, і старанно просили Бога, але дощу немає». Старець сказав: «Гадаю, що ви не молилися достатньо ретельно. Хочеш знати, що це так? Давай станемо разом на молитву».

З цими словами він простягнув руки до неба і почав молитися. І тут же пішов дощ. Брат, побачивши це, злякався і впав до ніг старця, а старець одразу ж утік звідти.

Один брат прийшов відвідати старця, а, йдучи від нього, сказав: «Авво! прости мене: я завадив тобі виконувати твоє правило». Старець відповів: «Моє правило – прийняти тебе за заповіддю гостинності й відпустити з миром».
Розповідали про одного старця, який жив у Сирії біля дороги. Його подвиг полягав у тому, що він удень і вночі приймав кожного монаха, який приходив із пустелі, і з любов’ю пропонував йому трапезу. Одного разу до нього прийшов пустельник. Старець просив його скуштувати їжі, але той відмовився, сказавши: «Сьогодні я постую». Постити тоді означало зовсім не вживати їжі.

Старець засмутився й сказав: «Не відверни лиця твого» (Пс. 68:18) і не зневажай мене, щиро прошу тебе. Помолімося Богу! Ось дерево: давай звернемося до волі того з нас, по чиїй молитві дерево нахилиться». Пустельник став на коліна і помолився, але нічого не сталося. Потім на коліна став старець-странноприємець; і в ту ж мить дерево нахилилося. Побачивши це, вони зраділи і прославили Бога.

Одного разу два брати прийшли до одного старця. Цей старець не мав звичай приймати їжу щодня. Побачивши братів, він прийняв їх із радістю й сказав сам собі: «Піст має свою нагороду». Потім додав: «Той, хто приймає їжу заради любові, звершує дві доброчесності: відсікає власну волю і виконує заповідь гостинності».
У Єгипті жив старець у пустельному місці, а неподалік від нього мешкав інший старець — маніхей, якого члени його секти називали пресвітером. Якось маніхей вирішив відвідати однодумця. Проте дорогою його застала ніч, і він опинився біля оселі православного і святого мужа.

Маніхей роздумував, чи постукати у двері, щоб попроситися на ночівлю. Його зупиняли сумніви, адже він розумів, що старець знає про його єресь і, можливо, відмовить. Проте потреба змусила його постукати.

Старець відчинив двері, впізнав гостя й прийняв його з радістю, нагодував і поклав спати. Лежачи, маніхей розмірковував про цей прийом і дивувався: «Він не виказав жодного підозри щодо мене! Воістину, це раб Божий». На ранок маніхей упав до ніг старця й сказав: «Відтепер і я православний, і не залишу тебе». Він залишився жити зі старцем.

Один монах із Фіваїди отримав від Бога благодать служіння, завдяки якій допомагав усім, хто потребував. Якось у одному селі він організував вечерю любові для бідних. До нього прийшла жінка в дуже старому одязі.

Монах, побачивши її рубище, опустив руку в мішок, щоб дати багато, але його рука стислася, і він зміг дати лише мало. Після цього прийшла інша жінка, добре одягнена. Монах, подивившись на її вбрання, вирішив дати їй небагато, але рука його розкрилася і взяла багато.

Зацікавившись, він дізнався про обох жінок. З’ясувалося, що та, яка була в гарному одязі, належала до числа знатних осіб, але потрапила в бідність і зберегла вбрання лише через повагу до своїх родичів. Перша ж навмисно вдягла рубище, щоб викликати жалість і отримати більшу милостиню.

Подібну благодать Божу мав Симеон Христа ради юродивий: перебуваючи в убогості й наготі, він роздавав значну кількість золота нужденним, не отримуючи цього золота ні від кого. Служіння монаха, про якого йдеться в повісті, було доручене йому через Божественну благодать. Воно не було результатом його власного вибору, а також не було звичайною практикою в монашестві. Це — винятковий подвиг, здійснюваний за Божим покликанням і благодаттю, і він не може слугувати прикладом для наслідування.

Той, хто не має покликання до виняткового подвигу, зобов’язаний проводити життя за загальними правилами монашества. Це дозволяє уникнути небезпек самовільного прийняття подвигу, який може бути непосильним без особливого Божого покликання та підтримки.

Один старець казав: «Часто трапляється, що людина робить багато добра, але диявол вкладає в її серце дріб’язкову розрахунковість у незначних речах, щоб викрасти ту нагороду від Бога, яку вона могла б отримати за свої справи. Одного разу, коли я був в Оксиринху й гостював у пресвітера, що подавав багато милостині, до нього прийшла вдова й попросила трохи пшениці. Він сказав їй: “Принеси мірку, я відміряю тобі”. Вона принесла, і він, відмірявши рукою, сказав: “Ця мірка надто велика”. Ці слова збентежили вдову, і вона, засоромившись, пішла. Коли вона вийшла, я запитав його: “Авво, ти дав пшеницю вдові в борг чи як милостиню?” Він відповів: “Як милостиню”. Тоді я сказав: “Якщо ти дав усе даром, то чому дозволив собі бути дріб’язковим у такій дрібниці й викликати збентеження у вдови?”»
Один старець жив разом із братом за правилами співжиття. Старець був дуже милосердним. Коли настав голод, до них почали приходити люди за милостинею, і старець давав хліб усім, хто просив. Брат, побачивши це, сказав: «Віддай мені мою частку хліба, і ти можеш робити зі своєю частиною, що хочеш». Старець поділив хліб. Він продовжував роздавати свою частку милостині, і про це швидко дізналися люди, тож до нього приходило ще більше нужденних. Бог, бачачи його добру волю, благословив його хліб. Тим часом брат, який забрав свою частку й нічого нікому не давав, швидко витратив увесь хліб. Він прийшов до старця й сказав: «У мене залишилося дуже мало хліба. Прийми мене знову до спільного співжиття». Старець відповів: «Як хочеш, будь ласка». Вони знову почали жити разом. Знову настав голод, і люди знову стали приходити до старця за милостинею. Одного разу в них самих закінчився хліб. Брат побачив це, і в цей момент прийшов бідний і попросив хліба. Старець сказав братові: «Дай йому хліб». Брат відповів: «Авво, у нас більше немає хліба». Старець сказав: «Піди й пошукай». Брат пішов, відчинив двері комори, де вони зазвичай зберігали хліб, і побачив, що комора повна хліба. Він злякався, але дав хліб бідному. Таким чином, він усвідомив віру й добродійність старця та прославив Бога.
Один із монахів Скиту, збираючись на жнива, зайшов до одного великого старця і запитав його: «Авво! Я вирушаю на жнива: скажи, як мені поводитися?» Старець відповів: «Якщо я щось скажу тобі, чи виконаєш ти це?» Брат сказав: «Так! Я послухаюся тебе». Старець промовив: «Якщо хочеш послухатися мене, то не йди на жнива; потім прийди до мене, і я скажу тобі, що робити». Брат відмовився від жнив і прийшов до старця. Старець сказав йому: «Іди до своєї келії і протягом п’ятдесяти днів їж тільки хліб із сіллю один раз на день, а потім знову прийди до мене, і я дам тобі настанову, як поводитися». Брат зробив так і знову прийшов до старця.

Старець, знаючи, що цей монах – чоловік подвигу, навчив його, як потрібно перебувати в мовчанні у келії. Брат повернувся до своєї келії, впав обличчям на землю і три дні та три ночі плакав перед Богом. Після цього думки казали йому: «Ти піднісся! Ти став великим!» Монах, стримуючи ці гріховні думки, зі смиренням звертав розум до своїх гріхів і казав: «Ось тут – усі гріхи, вчинені мною». Коли ж приходила думка, що він багато знехтував Божими заповідями, і схиляла його до зневіри, – він казав сам собі: «Здійсню своє мале служіння Богові моєму і вірю, що Він змилосердиться наді мною».

Коли він таким чином долав думки, навіяні злими духами, – духи з’явилися йому нарешті явно, кажучи: «Ти привів нас у збентеження». Монах запитав: «Чим?» Духи відповіли: «Коли ми підносимо тебе, ти звертаєшся до смирення; а коли ми приносимо тобі своє смирення, тоді ти підносишся».

І демони мають своє смирення. Такого смирення вимагав від Боголюдини сатана, обіцяючи за це щедру нагороду у вигляді земних почестей і благ. «І, вивівши Його на високу гору, диявол показав Йому всі царства світу в одну мить, і сказав Йому диявол: Тобі дам владу над усіма цими царствами і славу їхню, бо вона мені передана, і я кому схочу, даю її; отже, якщо Ти поклонишся мені, то все буде Твоє» (Лк. 4:5-7).

Те ж саме мучителі казали святим мученикам, звинувачуючи їх у гордості, вимагали від них смирення, яке полягало у згоді поклонитися ідолам і відректися від Христа, обіцяючи за таке смирення винагороду у вигляді земних благ. Таке ж смирення вимагає світ, що діє за принципами і в дусі князя цього світу: це смирення він любить, прославляє і нагороджує своїми марними почестями.

Світ ненавидить Христове смирення, а святі Божі настільки ненавиділи демонське смирення, що погоджувалися на всі труднощі, позбавлення й страждання, аби лише не підкоритися йому. Вони воліли прийняти насильницьку й ганьбливу смерть, аніж згодитися на демонське смирення, адже в ньому – відречення від Бога. Смирення, яке проповідує тілесна мудрість, лицемірство і марнославство, є смиренням демонським.

Тим, хто веде чернече життя, диявол часто підсовує своє смирення, щоб через нього довести їх до зневіри, слабкості й відчаю.

Це розуміння необхідне для сучасних ченців: воно навчить їх відрізняти демонське смирення від Христового. Христове смирення, якому вчить Сам Христос, зосереджує надію людини на Ньому, і воно чуже зневірі. Таке смирення ніколи не шукає блиску й успіху в цьому світі, але завжди перебуває під знаменням Хреста Христового, будучи ненависним, гнаним і приниженим як видимими, так і невидимими представниками світу.

Звернімося до розповіді. Духоносний старець швидко підвів брата, який підкорився його волі, до високого духовного вдосконалення, заклавши його на основі рішучого самозречення. Монахи безплідної Скитської пустелі жили у повній бідності. Коли в Єгипті дозрівав хліб, який потребував багато рук для збирання, скитські монахи наймалися на цю роботу й отримували плату зерном.

Зароблене зерно вони мололи, одразу випікали з нього хліби, сушили їх і харчувалися ними весь рік. У Скиту не було свіжого хліба. Те, що монах за наказом старця відмовився йти на жнива, хоч це ззовні виглядало безглуздим і ставило його в складне становище з річним продовольством, – було справою великого самозречення.

Наслідувати такі надзвичайні вчинки духоносних мужів неможливо для тих, хто не досяг рівного їм християнського вдосконалення. Однак марнославство й сліпа запальність часто спонукають людей на таке наслідування, що веде до вірної загибелі як їх самих, так і їхніх ближніх.

Один мирянин, який мав трьох синів, відрікся від світу й прийшов у монастир, залишивши синів у місті. Коли він пробув три роки в монастирі, його думки почали постійно нагадувати йому про синів. Він дуже журився за ними, тим більше, що при вступі в монастир не сказав авві, що у нього є діти.

Авва, побачивши його засмученим, запитав: «Що з тобою? Чому ти такий сумний?» Тоді чоловік відкрив йому, що в нього є троє синів у місті, і що він хотів би привести їх до монастиря. Авва дозволив йому це зробити. Прибувши до міста, він дізнався, що двоє з його синів уже померли, залишився лише один. Забравши його, він повернувся до монастиря. Але авви там не знайшов. На запитання, де авва, браття сказали: «Він пішов до пекарні».

Брат, узявши свого сина, пішов туди ж. Авва, побачивши його, привітав і, обнявши привезеного сина, запитав у батька: «Чи любиш ти його?» Батько відповів: «Так!» Авва знову запитав: «Дуже любиш?» – «Так!» – відповів чоловік. Тоді авва сказав: «Отже, якщо любиш його, то візьми й кинь його в піч». Піч була повна вогню.

Батько взяв сина і кинув його у палаючу піч, – і піч одразу наповнилася замість вогню прохолодною росою.

Ця розповідь ілюструє дивовижний дар послуху древніх ченців, який був наслідком благодаті Божої, а не лише людської волі.

Один старець сказав: «Той монах, який від душі віддає себе в послух духовному отцю, отримує більшу нагороду, ніж той, хто живе відлюдником у пустелі». До цього він додав: «Один із отців розповідав, що бачив чотири чини на небі: перший чин складався з хворих, які дякують Богові; другий – із тих, хто займається гостинністю і ретельно служить ближнім; третій – із тих, хто живе в пустелі, позбавлений людського товариства; четвертий – із тих, хто кориться духовним отцям і перебуває у послуху їм заради Бога. Чин тих, хто перебуває у послуху, був прикрашений золотою прикрасою і вінцем та мав більшу славу, ніж три перші чини.

Я запитав того, хто показував мені все це: «Чому цей чин, який здається меншим за інші, має більшу славу, ніж решта?» Він відповів: «Тому що ті, хто займається гостинністю, роблять це за власною волею. Так само ті, хто обрав відлюдницьке життя в пустелі, за власною волею залишили людське товариство. Але чин тих, хто віддав себе в послух, перебуває у повній залежності від Бога і духовних отців, тому й має більшу славу».

Добра справа – послух, який виконується заради Бога! Наслідуйте, хоча б частково, о діти, цю чесноту! Послух – це спасіння для всіх віруючих. Послух – матір усіх чеснот. Послух – це двері в Царство Небесне.

Послух відкриває небеса і підносить людину від землі. Послух – це життя разом з Ангелами. Послух – це їжа всіх святих: виховані ним, як молоком, вони через нього досягли досконалості».

Один старець перебував у пустелі відлюдником і думав у собі, що він досяг досконалості в чеснотах. Він молив Бога, кажучи: «Покажи мені, в чому полягає досконалість душі, – і я виконаю це». Богові було до вподоби смирити його помисли, тому й було сказано йому: «Іди до такого-то архімандрита і виконай усе, що він тобі накаже». Бог відкрив і архімандриту про те, що до нього прийде відлюдник, раніше, ніж той прийшов, і звелів: «Ось! до тебе прийде такий-то відлюдник: скажи йому, щоб він узяв батіг і пішов пасти твоїх свиней».

Відлюдник прийшов до монастиря, постукав у ворота, його ввели до архімандрита. Привітавшись один з одним, вони сіли. І сказав відлюдник архімандриту: «Скажи, що мені зробити, щоб спастися?» Архімандрит запитав: «Чи виконаєш ти все, що я тобі накажу?»

Відлюдник відповів: «Виконаю». На це архімандрит сказав: «Візьми довгий батіг, – іди, паси свиней». Відлюдник негайно виконав це. Ті, хто знав його раніше і чув про нього, коли побачили, що він пасе свиней, говорили між собою: «Бачили ви великого відлюдника, про якого була така слава? Він збожеволів! Він зійшов із розуму! Він пасе свиней!»

Бог, побачивши його смирення і те, що він терпляче переніс людське безчестя, звелів йому знову повернутися на своє місце.

Один чоловік, якого мучив біс і який від дії демона, що в ньому жив, пускав багато піни, ударив по щоці старця-відлюдника. Старець підставив йому іншу щоку. Демон, не витримавши дії смирення, одразу ж вийшов із одержимого.
Брат запитав старця: «Якщо хтось із братів принесе мені помисли ззовні, чи дозволиш, авво, сказати йому, щоб він не повідомляв мені марних думок, чи ні?» Старець відповів: «Не роби цього». Брат: «Чому?» Старець: «Тому що ми самі не можемо виконати того, що вимагаємо від ближнього. Сказавши ближньому: “Не роби цього”, можемо згодом самі вчинити те ж саме». Брат сказав: «Як же тоді слід чинити?» Старець відповів: «Якщо збережемо мовчання, не відповідаючи нічого, то цей спосіб щодо ближнього буде достатнім».
Брат запитав старця: «Яке справжнє значення странництва?» Старець відповів: «Знаю брата, який дотримується странництва. Він перебував у церкві, де відбувалася вечеря любові; він сів за трапезу, щоб насититися їжею разом із братами. Дехто сказав про нього: “Навіщо він тут?” А йому сказали: “Встань і вийди”. Він підвівся і вийшов. Інші засмутилися, що його вигнали, і покликали назад. Після цього один із братів запитав його: “Що ти думав, і що було у тебе на серці, коли тебе спершу вигнали, а потім покликали назад?” Він відповів: “Поклав у серці своєму, що я рівний псові, який виходить, коли його виганяють, а коли кличуть — приходить”».

Ось переклад тексту українською мовою:

Одного разу до деякого старця у Фіваїді прийшли відвідувачі; вони привели з собою одержимого, щоб старець його зцілив. Довго благали вони старця, і він сказав демону: «Вийди із створіння Божого».

Демон відповів: «Вийду, але спершу дай відповідь на моє запитання: хто — козлища, а хто — агнці?» Старець відповів: «Козлища — такі, як я, а хто є агнцями, знає Бог». Демон, почувши це, вигукнув гучним голосом: «Виходжу через твоє смирення!» — і негайно вийшов.

Деякому брату явився диявол, обернувшись у вигляд Ангела світла, і сказав йому: «Я Архангел Гавриїл, посланий до тебе». Старець на це відповів: «Переконайся, чи не до когось іншого ти посланий, адже я недостойний того, щоб Ангели були послані до мене». Диявол одразу зник.

Старці говорили: «Якщо навіть по-справжньому явиться тобі Ангел, не приймай його легковажно, але смирися, кажучи: “Я, живучи у гріхах, не гідний бачити Ангелів”».

Розповідали про іншого старця, що він перебував у мовчанні в своїй келії, переносячи спокуси від демонів. Демони очевидно з’являлися йому, але він зневажав їх. Диявол, бачачи, що старець його переміг, явився йому і сказав: «Я — Христос». Старець закрив очі. Диявол повторив: «Я — Христос. Чому ти закрив очі?» Старець відповів: «Я не бажаю бачити Христа тут, але в майбутньому житті».

Після цього диявол більше не з’являвся.

Демони, бажаючи спокусити іншого старця, сказали йому: «Хочеш побачити Христа?» Він відповів їм: «Анафема вам і тому, про кого ви говорите. Я вірю в мого Христа, Який повелів: “Тоді, якщо хто скаже вам: «ось, тут Христос», або «там», – не вірте.” (Мф. 24:23)». Після цих слів старця демони одразу зникли.
Розповідали про деякого старця, який провів сімдесят тижнів у пості, вживаючи їжу лише раз на тиждень. Він просив у Бога, щоб Йому відкрили значення одного з висловів у Святому Писанні, але Бог не відкривав йому. Побачивши це, старець сказав сам собі: «Ось! Я доклав немалих зусиль і нічого не досягнув. Піду до брата мого і спитаю його». Коли він вийшов із келії та зачинив за собою двері, Господь послав до нього Ангела, який сказав йому: «Сімдесят тижнів, проведених тобою в пості, не наблизили тебе до Бога. Але тепер, коли ти смирився і вирішив звернутися із запитанням до брата твого, я посланий до тебе, щоб розтлумачити значення вислову». Виконавши це, Ангел відступив від нього.
Деякий брат запитав старця: «Якщо я живу з іншими братами і бачу щось недоречне, чи маю я сказати їм про це? Що ти порадиш?» – «Якщо ці брати старші за тебе або твої ровесники, ти знайдеш більше спокою, якщо промовчиш. Якщо зробиш так само і стосовно молодших, це буде ще правильніше». Брат запитав: «Що ж мені робити, отче? Дух мій обурюється».

Старець відповів: «Якщо ти обурюєшся, то застережи їх один раз із покорою. Якщо вони не послухають тебе, то вклади душевний подвиг свій перед обличчя Боже, і Сам Бог утішить тебе. Сутність служіння Богу полягає в тому, щоб віддавати себе з самозреченням Богові й відмовлятися від своєї волі. Стережися, щоб твоє життя було за Богом. Скільки розумію: краще — мовчати, у мовчанні — смирення».

Брати прийшли до одного святого старця, який жив у мовчанні в пустельному місці, і побачили біля його монастиря хлопців, що пасли худобу і виголошували недоречні слова. Поспілкувавшись зі старцем, висповідавши йому свої думки та відчувши душевну користь від його настанов, брати запитали його: «Авво! Чому ти дозволяєш цим хлопцям бути біля тебе й вигукувати непристойності?» Старець відповів: «Повірте мені, браття, – іноді я пориваюся заборонити їм, але зупиняю себе, кажучи: якщо я не зможу витерпіти цього невеликого непокою, то як зможу витримати більше випробування, якщо Бог попустить його на мене? З цієї причини я нічого їм не говорю, щоб у мені утворився навик терпляче переносити те, що трапляється».
Деякий брат був у скорботі на іншого брата, і той, дізнавшись про це, прийшов для примирення. Але перший не відчинив йому дверей. Другий пішов до одного старця й розповів йому про те, що сталося. Старець відповів:
«Подумай – чи немає причини цьому у твоєму серці? Чи не вважаєш ти себе правим у своєму серці? Чи не маєш наміру звинуватити свого брата, а себе виправдати? Через це Бог і не торкнувся його серця, і він не відчинив тобі дверей. Але те, що я скажу тобі, істинне: навіть якщо він і винен перед тобою, поклади в своєму серці, що ти винен перед ним, і виправдай свого брата. Тоді Бог вкладатиме в його серце бажання примиритися з тобою».

При цьому старець розповів брату наступну історію: було два благочестивих мирянина, які, дійшовши згоди, вирішили прийняти чернецтво. Захотівши виконати євангельське слово, але не маючи належного розуміння його, вони оскопили себе нібито заради Царства Небесного. Архієпископ, дізнавшись про це, відлучив їх від церкви.

Вони, вважаючи, що вчинили правильно, обурилися на нього і сказали:
«Ми зробили це заради Небесного Царства, а він відлучив нас! Підемо до Єрусалима і звернемося за судом до архієпископа Єрусалимського». Вони вирушили і представили свою справу архієпископу Єрусалимському. Той відповів: «І я вас відлучаю». Засмучені, вони вирушили зі скаргою до архієпископа Антіохійського, але й той відлучив їх. Тоді вони сказали один одному: «Підемо до Рима до папи: він захистить нас від усіх цих».

Прибувши до архієпископа Рима, вони пояснили свій вчинок, кажучи:
«Ми прийшли до тебе, бо ти — старший за всіх». Але папа сказав їм:
«І я вас відлучаю: ви впали в оману».

Відлучені всіма, вони впали у відчай і сказали один одному:
«Ці єпископи підтримують один одного і узгоджені між собою, бо потребують таких стосунків для своїх соборів. Але підемо до Божого чоловіка, святого Єпіфанія, єпископа Кіпрського: він пророк і не дивиться на обличчя людське». Коли вони наблизилися до міста, де був єпископом Єпіфаній, йому було відкрито про них, і він послав їм назустріч сказати: «Не входьте до цього міста».

Тоді вони повернулися і сказали: «По-істині, ми винні; навіщо ж виправдовуємо себе? Можливо, ті нас відлучили несправедливо, але невже так само вчинив і цей пророк? Адже Бог відкрив йому про нас». І дуже докоряли собі за свій вчинок. Серцевидець, побачивши, що вони щиро звинуватили себе, відкрив це єпископу Єпіфанію. Єпіфаній знову послав до них, велів привести їх до себе, утішив, прийняв до церковного спілкування. Він також написав до архієпископа Александрійського: «Прийми синів твоїх, бо вони принесли щире покаяння».

Старець, який розповів цю історію, додав: «У тому полягає оздоровлення людини і саме цього хоче від неї Бог: щоб людина покладала вину на себе і з покорою підкорялася Богові».

Брат, почувши це, пішов до іншого брата, постукав у двері. Той, щойно зрозумівши, що він прийшов, негайно відчинив двері, і, ще до того, як той попросив прощення, щиро обійняв його. Між ними встановився найглибший мир.

Одного разу до монастиря старця прийшли розбійники й сказали: Ми хочемо забрати все, що є в твоїй келії. Старець відповів: Якщо бажаєте, діти мої, беріть.

Вони забрали все, що знайшли, і пішли, але забули про мішечок, який був схований. Старець, узявши мішечок, поспішив за ними, гукнув і сказав: Діти мої, візьміть те, що забули в келії.

Розбійники, здивовані терпінням і смиренням старця, повернули назад усе майно і принесли покаяння. Вони говорили один одному: Це справжній чоловік Божий.

Розповідали про одного старця, при якому жив юнак. Одного разу старець побачив, що юнак робить щось шкідливе для своєї душі, і сказав йому: Не роби цього. Юнак не послухав. Старець, побачивши це, відклав турботу про нього і залишив його на суд Божий. Юнак замкнув двері келії, де були хліби, і залишив старця без їжі на три дні. Старець не сказав йому: Де ти? Що робиш? Сусід старця, дізнавшись, що юнак пішов, приготував трохи каші й передав її старцю через стіну, прохаючи, щоб той поїв. Він також запитав: Що робить юнак так довго поза келією? Старець відповів: Коли він матиме час, то повернеться.
Одного разу кілька філософів вирішили випробувати монахів. Побачивши монаха в мантії, добре одягненого, вони сказали йому: Ти, підійди сюди.

Монах, обурившись на грубий виклик, відповів їм різко. Пізніше повз них проходив інший монах, старець із простолюду, але чоловік великої доброчесності. Філософи сказали йому: Ти, монаше, старий дурню, підійди сюди.

Він підбіг до них. Вони вдарили його по щоці, а він підставив другу. Філософи негайно встали, вклонилися йому й сказали: Ти – справжній монах. Вони посадили його посеред себе і запитали: Що ви робите у цій пустелі? Ви постите, і ми постимо. Ви стримуєте своє тіло подвигами, і ми стримуємо. Що б ви не робили, ми робимо те саме. Отже, що такого особливого ви робите в пустелі?

Старець відповів: Ми перебуваємо в надії на благодать Божу й бережемо наш розум. Філософи сказали: Це ми не можемо. Вони відпустили його, наставлені його словами.

Ось зразок звичаїв давнього освіченого суспільства!

Святий Іоан Златоуст, описуючи надзвичайну розкіш оздоблення будинків у його час, розповідає наступну історію: деякий ФІЛОСОФ був запрошений у будинок до однієї з сучасних знаменитостей. Будинок вражав мармуром та іншими прикрасами, підлога була застелена килимами. Гість, увійшовши до будинку, плюнув господареві в обличчя; на запитання господаря про причину такого зухвалого вчинку він відповів, що відчув потребу виконати природну потребу і, знайшовши у будинку всюди лише вишуканість, був змушений обрати обличчя господаря.

Один старець мав дуже вправного учня. Якось, розгнівавшись на нього, він вигнав учня зі своєї келії. Учень вийшов, але сів біля дверей келії й терпляче чекав. Старець відчинив двері, побачив учня і почав просити у нього прощення, кажучи: «Ти – отець мій! Твоє смирення і терпіння перемогли мою слабкість. Входь до келії, і відтепер будь моїм старцем і отцем, а я буду твоїм новоначальним і учнем, бо твої діла перевищують мою старість».
Один старець був охоплений пристрастю до пияцтва. Щодня він робив циновку, продавав її в сусідньому селі, а виручені гроші пропивав. Згодом до нього приєднався брат, який також щодня виготовляв по циновці. Старець брав обидві циновки, продавав їх, пропивав виручені гроші, а братові приносив лише невелику кількість хліба пізно ввечері. Так тривало три роки, і брат мовчав, нічого не докоряючи старцю.

Після трьох років брат сказав сам собі: «Я голий і терплю великий недостаток у хлібі. Встану і піду звідси». Але інша думка заперечила: «Куди мені йти? Я приєднався до старця заради Бога». Подумавши так, брат залишився. Невдовзі йому явився Ангел Господній і сказав: «Нікуди не йди, бо завтра ми прийдемо за тобою».

Наступного дня брат попросив старця: «Не йди сьогодні нікуди, бо за мною прийдуть мої і заберуть мене». Коли настав час, коли старець зазвичай вирушав у село, він сказав братові: «Не прийдуть сьогодні, сину мій, бо вже пізно».

Брат відповів: «Точно прийдуть». І посеред цієї розмови брат мирно помер. Старець заплакав, кажучи: «Горе мені, сину мій! Стільки років живу я в недбальстві, а ти за короткий час спас свою душу терпінням». Відтоді старець почав вести тверезе і доброчесне життя.

Один старець у Скиту захворів і забажав з’їсти трохи свіжого хліба. Один із братів-подвижників, почувши це, взяв свою мантію, поклав у неї сухий хліб і пішов у Єгипет. Там він обміняв сухий хліб на свіжий і приніс його старцеві. Брати, побачивши свіжий хліб, здивувалися, але старець відмовлявся його куштувати, кажучи: «Це – кров брата». Та брати благали його, кажучи: «Заради Бога, скуштуй, щоб не стала марною жертва брата». Після довгих прохань старець погодився і скуштував.
Якось троє братів вирушили на жнива і найнялися викосити певну ділянку поля. Один із них захворів уже в перший день і повернувся до своєї келії. Двоє залишилися працювати. Один із них сказав іншому: «Брате! Ти бачиш, що третій брат наш захворів. Надихнися ревністю – і я також надихнуся нею – з надією на Бога і за молитвами нашого брата ми вдвох виконаємо роботу, яку мали виконати втрьох, і викосимо поле». Завдяки їхнім зусиллям вони викосили весь визначений їм обсяг роботи.

Коли прийшов час отримувати платню, вони покликали хворого брата і сказали йому: «Прийди, брате, отримай свою частку платні за працю». Той відповів: «Яку платню я можу отримати, якщо не працював?» Вони ж сказали: «Жнива завершилися завдяки твоїм молитвам, тому прийди і візьми свою частку».

З цього між ними виникла суперечка. Хворий брат відмовлявся, кажучи: «Я не візьму грошей, бо не працював». Двоє інших братів наполягали, що він має взяти платню. Урешті всі троє пішли до великого старця, щоб він вирішив їхню справу.

Хворий брат сказав старцеві: «Ми пішли втрьох на жнива за платню. Але в перший же день я захворів і повернувся до келії, не змігши працювати навіть одного дня. Тепер ці брати наполягають, щоб я взяв частку платні за роботу, якої не виконував».

Двоє інших братів сказали: «Це правда, що ми пішли втрьох. Але якщо б ми працювали всі разом, то лише з великими труднощами змогли б викосити це поле. Завдяки ж молитвам нашого брата ми вдвох впоралися з цією роботою швидше, ніж могли б утрьох. Тому ми й кажемо йому: “Прийди і отримай свою частку”, а він відмовляється».

Старець, почувши цей спір, здивувався і сказав одному зі своїх монахів: «Удар у било, щоб усі брати з келій зібралися тут».

Коли брати зібралися, старець сказав: «Прийдіть, брати, і послухайте сьогодні праведний суд». Потім він переказав усе, що почув, і присудив першому братові взяти свою частку платні і використати її на власний розсуд. Той брат вийшов засмученим і плакав, наче над ним вчинили несправедливість.

Один старець розповідав: «Наші отці мали звичай відвідувати келії новоначальних братів, які вступали на шлях відлюдницького життя, і спостерігати, щоб ніхто з них не зазнав розумового розладу від демонських спокус.

Якщо вони знаходили когось, хто піддався такому стану, то приводили його до церкви, ставили чашу з водою і звершували молитву за того, хто потрапив у спокусу. Після цього всі брати умивали руки у воді й обливали нею брата, що страждав від спокуси, і той одразу очищувався від впливу спокуси».

Один брат сказав старцеві: «Коли я бачу брата, про якого чув щось погане, я не можу змусити себе запросити його до моєї келії. Якщо ж бачу брата, якого вважаю добрим, то приймаю його охоче». Старець відповів: «Якщо ти робиш добро доброму братові – це мало. Зроби ще більше добро тому, хто перебуває в немочі».
Один брат доглядав старця. Сталося так, що на тілі старця утворилася рана, яка сильно смерділа. Брат, що прислужував йому, подумав: «Залиш це місце, бо ти не можеш терпіти смороду, який іде від цієї гнійної рани». Щоб перемогти ці помисли, він приніс посудину з водою, обмив рану старця і зберіг цю воду в посудині. Щоразу, коли йому хотілося пити, він пив із цієї посудини.

Помисли знову почали дошкуляти йому, кажучи: «Якщо ти не хочеш піти, то принаймні не пий цієї смердючої води». Але брат, долаючи себе, продовжував виконувати свій подвиг і пив воду, якою обмивав рану. Бог, бачачи труди та любов цього брата, перетворив суміш води й гною на чисту воду, а старцеві дарував зцілення невидимим лікуванням.

Про одного великого старця зі Скиту розповідали: «Кожного разу, коли братія будували келію, він із радістю виходив, закладав фундамент і не залишав місце будівництва, поки келія не була завершена. Одного разу він вийшов на будівництво дуже засмучений. Братія запитали його: “Авво, чому ти сумний?” Він відповів їм: “Це місце буде зруйноване, діти мої. Я бачив, як у Скиту зайнявся вогонь; але братія його загасили. Потім вогонь знову спалахнув, і знову братія його загасили. Утретє вогонь розгорівся, охопив увесь Скит, і вже не було можливості його загасити. Через це я сумний”».
Був один великий прозорливий старець, який стверджував: «Благодать, яку я бачив, що сходить під час хрещення, бачив також і під час постриження, коли хтось приймає ангельський образ».
Про одного старця розповідали, що він молив Бога, щоб Той відкрив йому демонів. Йому було дано одкровення: «Тобі не потрібно це бачити». Але старець наполегливо просив, кажучи: «Господи, Ти можеш захистити мене Своєю благодаттю від будь-якої шкоди, якщо я побачу їх». Тоді Бог відкрив очі старця, і він побачив демонів, які, подібно до бджіл, оточували людину, скрегочучи на неї зубами, але Ангели Божі забороняли їм завдати шкоди.
Одному старцеві була дана благодать бачити приховане. Він говорив: «Я бачив у спільножитньому монастирі, як один із братів у своїй келії займався розумною молитвою, а демон стояв зовні келії. Доки брат молився, демон не міг увійти. Але щойно брат припинив молитву, демон одразу увійшов у келію».
Один старець розповідав: «Два брати жили поруч із моєю келією: один – чужинець, інший – місцевий. Чужинець жив дещо недбало, а місцевий був великим подвижником. Прийшов час, і чужинець помер у мирі. Прозорливий старець, їхній сусід, побачив безліч Ангелів, які супроводжували його душу. Коли вона наблизилася до входу в небо, про нього був зроблений запит. Але пролунав голос із небес: «Хоч і правда, що він жив трохи недбало, але за його странництво відкрийте йому вхід до неба».

Після цього помер і місцевий брат, і всі його знайомі прийшли попрощатися з ним. Старець, помітивши, що Ангели не прийшли супроводжувати душу подвижника, здивувався. Падаючи ниць перед Богом, він молив: «Чому чужинець, який жив недбало, удостоївся такої слави, а подвижник – ні?» І пролунав голос до старця: «Подвижник, умираючи, бачив плачучих родичів, і це втішило його душу. Чужинець, хоч і жив недбало, помер у повній самотності, і від цього він плакав. Бог втішив його».

У пустелі поблизу Нікополіса жив відлюдник, якому прислуговував дуже благочестивий мирянин. У місті жив багатій, який потопав у гріхах. Настав час, і цей багатій помер; все місто разом із єпископом вийшли на його похорон із запаленими свічками. Прислуговуючий відлюднику був свідком цієї похоронної церемонії. За звичаєм, він приніс хліби у пустелю й побачив, що відлюдника з’їв звір. Він упав ниць перед Богом, молячись: «Не встану з землі, доки Ти, Господи, не відкриєш мені, що це означає. Один, що потопав у гріхах, був похований із таким вшануванням, а другий, що служив Тобі день і ніч, зазнав такої страшної смерті!»

І ось з’явився йому Ангел Господній, який сказав: «Грішник, про якого ти говориш, мав кілька добрих діл, що стосувалися земного життя, і він отримав за них нагороду тут, але там він не знайде спокою. Відлюдник же був прикрашений усіма добродіяннями, але, як людина, мав деякі незначні гріхи. Він зазнав покарання за них тут, щоб постати перед Богом чистим». Утішений цими словами, благочестивий мирянин повернувся додому, прославляючи Бога за Його праведні суди.

Один старець зі Скиту прийшов до міста Теренаф, щоб перепочити. Братія, побачивши, що він знесилений від посту, запропонували йому трохи вина. Інші, дізнавшись про його прибуття, привели до нього людину, одержиму бісом. Біс почав лаяти старця, кричачи: «До цього винопивця ви мене привели!» Старець, через своє смирення, не хотів виганяти біса, але, почувши це нарікання, сказав: «Вірю моєму Христу, що ти вийдеш раніше, ніж я доп’ю цю чашу». Старець почав пити, і біс закричав: «Опікаєш мене!» — і, перш ніж старець закінчив чашу, біс вийшов із одержимого за благодаттю Христовою.
Розповідали про одного брата, який жив самітником у пустелі і протягом багатьох років був обманюваний демонами, приймаючи їх за ангелів.

Час від часу до нього приходив його батько за плоттю. Якось батько, вирушаючи до сина, узяв із собою сокиру, маючи намір дорогою назад нарубати трохи дров. Один із демонів, передбачивши прихід батька, явився до сина і сказав: «Ось диявол іде до тебе в образі твого батька, щоб убити тебе. У нього є сокира. Ти випередь його: вирви сокиру й убий його».

Батько прийшов, як завжди, а син, схопивши сокиру, вдарив і вбив його. Тоді нечистий дух напав на самітника і задушив його.

Багато хто, піддавшись обману демонів, скоювали страшні злочини, зокрема вбивства і самогубства. Явна демонська спокуса найчастіше траплялася і трапляється з відлюдниками й затворниками.

Два великих старця вирушили через пустелю поблизу Скиту. Йдучи, вони почули тиху розмову, що лунала з-під землі. Невдовзі вони виявили невелику печеру. Увійшовши всередину, старці побачили стареньку жінку — святу діву, яка лежала хвора. Дослідивши печеру і не знайшовши в ній нічого, окрім болящої, вони запитали її:

— Старице! Як давно ти тут перебуваєш, і хто тобі допомагає?

Вона відповіла:

— Ось уже тридцять вісім років я живу в цій маленькій печері, служачи Христу і перебуваючи в повному задоволенні. За всі ці роки, до сьогоднішнього дня, я не бачила жодної людини. Але вас послав Бог, щоб ви поховали моє тіло.

Сказавши це, вона спочила в мирі.

Старці, прославивши Бога, поховали тіло, віддавши його землі, і повернулися до своїх келій.

Розповідали про одного старця, який вирушив у пустелю, одягнений у простий льняний одяг. Пройшовши три дні, він побачив під каменем зелену траву та людину, схожу на звіра. Старець тихо зійшов із каменя й схопив цю людину. Це був нагий старець, який вирвався з його рук і побіг.

Мандрівник побіг за ним, вигукуючи:

— Зачекай мене, бо я йду за тобою заради Бога.

Той, обернувшись, відповів:

— І я заради Бога тікаю від тебе.

Брат зняв із себе льняний одяг і продовжив бігти за старцем. Побачивши це, старець зупинився і став чекати його. Коли той наблизився, сказав:

— Ти відкинув усе мирське, тому я зупинився, щоб дочекатися тебе.

Брат благав його промовити слово спасіння. На це старець відповів:

— Утікай від людей, мовчи — і спасешся.

Один старець прийшов до міста, щоб продати кошики свого рукоділля. Продавши їх, він випадково сів біля входу до дому одного багатія, який уже помирав. Сидячи там, старець побачив чорних коней, на яких сиділи чорні страшні вершники. Кожен із них тримав у руці палаючий жезл. Діставшись дверей дому, вони злізли з коней, залишили їх біля входу і поспішно увійшли до дому.

Умираючий багатій, побачивши їх, закричав голосно: «Господи, допоможи мені!» Але ті відповіли йому: «Тепер ти згадав про Бога, коли сонце для тебе померкло? Чому ж до цього дня ти не шукав Його, поки для тебе світив день? Але нині, у цю годину, ти вже не маєш частки ні в надії, ні в утісі».

Один великий старець ходив пустелею і побачив двох ангелів, які супроводжували його: одного праворуч, іншого ліворуч. Подорожуючи разом, вони побачили на дорозі труп. Старець затулив ніс, щоб не чути смороду; те саме зробили і ангели. Коли вони відійшли трохи далі, старець запитав ангелів: «Невже і ви відчули сморід?» Вони відповіли: «Ні! Ми затулили ніс, наслідуючи тебе. Ми не відчуваємо зловоння цього світу, але той сморід, який виходить від душ грішників, ми відчуваємо».
Воїн запитав старця: «Чи приймає Бог покаяння?» Старець довго й повчально говорив йому про це і нарешті додав: «Скажи мені, дорогий, якщо твій плащ буде порубаний мечами ворогів, ти викинеш його?» Воїн відповів: «Ні, я його полагоджу й буду носити далі». На це старець сказав: «Якщо ти дбаєш про свій одяг, то хіба Бог не буде милосердним до Свого творіння?»
Один брат, зазнавши зневаги від іншого брата, прийшов і поскаржився на це старцеві. Старець відповів йому: «Угамуй свої думки тим, що брат не хоче завдати тобі зневаги, але твої гріхи привели до цього. У кожному випробуванні, яке трапляється з тобою, не звинувачуй нікого, але завжди говори: це сталося зі мною через мої гріхи».

Один старець прийшов до іншого старця і сказав: «Я помер для світу». Перший відповів йому: «Не довіряй собі, доки душа твоя не розлучиться з тілом. Ти кажеш: я помер; але диявол живий, і його підступи безмежні».
Недалеко від пустелі, яка межує з долиною, що зрошується річкою Ніл, знаходиться багато монастирів. У кожному з них проживають сотні монахів, які прагнуть жити під керівництвом авви, нічого не роблячи за власною волею, але у всьому залежачи від його влади й вказівок. Якщо хтось із монахів побажає вести піднесеніше життя, його переводять у пустелю для усамітнення, але лише з дозволу свого авви, бо головною чеснотою у них є послух. Тим, хто за повелінням авви оселився в пустелі, з монастиря постачають хліб і деяку їжу.

Одного разу, коли я перебував в одному з цих монастирів, авва послав хліб двом отрокам, щоб передати одному з відлюдників, який нещодавно оселився в пустелі й поставив собі хатину на відстані не більше шести миль від монастиря. Старшому отрокові було п’ятнадцять років, а молодшому дванадцять. Коли вони поверталися, їм трапився аспид незвичайної величини. Отроки зовсім не злякалися його, а змій, наче зачарований, підійшов до їхніх ніг і схилив свою синювату шию. Молодший з отроків схопив аспида рукою, загорнув у мантію й поніс із собою. Повернувшись у монастир, він, наче переможець, розгорнув мантію й із певною прихованою пихою показав звіра братії.

Коли всі почали звеличувати віру й доброчесність юнака, авва, керуючись вищим розумінням, суворо докорив отрокам за те, що вони розголосили те, що Бог здійснив через них. Обох було покарано різками, щоб уберегти їхню молодість від марнославства, вказавши, що чудо сталося силою Божою, а не їхньою вірою. Авва навчав їх служити Богові смиренням, а не пишатися чудесами чи доброчесністю, адже краще мати немічну совість, ніж марнославну доброчесність.

Відлюдник, почувши про це та про те, що діти зазнали небезпеки через зустріч із змієм, а самі були суворо покарані за перемогу над ним, попросив авву, щоб йому більше не присилали ні хліба, ні будь-якої іншої їжі.

Так пройшло вісім днів, протягом яких людина Божа піддала себе небезпеці голоду. Члени його тіла горіли від посту, але розум, звернений до неба, не слабшав. Тіло знемагало від голоду, але віра залишалася непохитною.

Між тим Святий Дух сповістив авві, щоб він відвідав свого учня. Авва пішов до нього з благоговійною турботою дізнатися, чим живиться подвижник благочестя, який відмовився, щоб люди приносили йому хліб. Відлюдник, побачивши, що до нього йде сам старець, поспішив назустріч, подякував йому та запросив до своєї хатини. Коли вони разом увійшли в келію, то побачили кошик із пальмових гілок, наповнений теплими хлібами; він висів, прикріплений до перекладини.

Спочатку вони відчули запах свіжоспеченого хліба, а взявши його в руки, виявили, що хліби були наче щойно з печі. Однак зовнішнім виглядом вони не нагадували єгипетських хлібів. В обох серця сповнилися подиву, і вони визнали цей дар небесним: відлюдник стверджував, що дар був зісланий завдяки приходу авви, а авва вважав, що це сталося завдяки вірі та чеснотам подвижника. У великій радості вони спожили небесний хліб.

Повернувшись до монастиря, авва розповів про це братії. Його оповідь так запалила душі всіх монахів, що багато з них хотіли негайно залишити монастир і переселитися до пустелі для священного усамітнення.

Я відвідав пустелю, розташовану приблизно за дванадцять миль від Нілу. Один із братів, який добре знав місцевість, був моїм провідником. Ми прийшли до старця-відлюдника, який жив біля підніжжя гори. Там, що є великою рідкістю для цих місць, знаходився колодязь. Старець мав вола, єдиним завданням якого було приводити в рух колеса, що піднімали воду з колодязя, який, за розповідями, мав глибину понад тисячу футів. Біля келії був город, що ряснів овочами, що виглядало справжнім дивом серед пустельного піску, випаленого сонцем, де зазвичай жодне насіння не може прорости.

Завдяки майстерності святого мужа та його праці разом із твариною, часте поливання перетворило піщаний ґрунт на родючий. Ми були вражені яскравою зеленню та плодючістю цього садочка. Город забезпечував їжею і вола, і його господаря; нам також було запропоновано трапезу з різних овочів.

Після вечері, коли настала ніч, старець запросив нас пройти до пальми, що стояла за дві милі від його келії. Плоди цього дерева він споживав як їжу. У пустелі рідко, але трапляються фінікові пальми. Чи є вони споконвічними для цих місць, чи виникли завдяки сонячному світлу, я не знаю. Можливо, Бог, провидячи, що святі оселяться в цій пустелі, приготував пальми для їхнього живлення. Це підтверджує те, що в багатьох захованих пустелях цієї країни ростуть пальми з великою кількістю фініків, тоді як інших плодоносних дерев тут зовсім немає.

Коли нас привели до пальми, ми побачили біля неї лева. Побачивши його, я і брат, який мене супроводжував, дуже злякалися, а старець спокійно підійшов до звіра. Ми, тремтячи, пішли за ним. За його наказом лев тихо відійшов убік і чекав, поки старець набере плодів із дерева. Наповнивши руку фініками, старець простягнув їх звіру. Лев, прийнявши їжу, поводився спокійно й лагідно, як найслухняніша домашня тварина. Після того як він з’їв плоди, звір пішов. Ми ж, усе ще тремтячи від страху, дякували Богові, споглядаючи силу віри старця та нашу власну неміч.

Ми бачили й іншого чудесного мужа. Він жив у маленькій печері, яка була настільки тісною, що вміщувала лише одну людину. До нього під час трапези звикла приходити вовчиця, і рідко коли вона помилялася з часом, не потрапляючи саме в годину вживання їжі. Вовчиця завжди чекала біля входу до печери доти, доки пустельник не виносив їй залишків від своєї трапези. Тоді вона лизала йому руки та йшла, наче виконала свій обов’язок і отримала задоволення.

Одного разу пустельник на тривалий час залишив печеру, супроводжуючи відвідувача, брата, і повернувся лише пізно вночі. У цей час вовчиця прийшла, як зазвичай, у годину трапези. Відчувши, що печера порожня, і господаря немає, вона увійшла всередину, уважно шукаючи його. У печері висів кошик із пальмового листя, в якому було п’ять хлібин. Вовчиця дістала одну хлібину, з’їла її й пішла.

Коли пустельник повернувся, він побачив пошкоджений кошик і помітив, що однієї хлібини бракує. За залишками крихт він легко здогадався про винного. Його підозра підтвердилася тим, що в наступні дні вовчиця не приходила, боячись у своїй провині знову з’явитися перед господарем, якого вона образила. Перервана дружба з твариною засмутила пустельника.

Призвана його молитвами, вовчиця через сім днів повернулася і сіла, як завжди, біля печери в час трапези. Однак, дивіться, яка була її сором’язливість: вона не наважилася підійти так близько, як раніше, але сиділа осторонь, опустивши очі в землю від глибокого сорому. Так вона ясно показала, що просить пробачення.

Пустельник, зглянувшись над нею, наказав їй підійти ближче, і, ласкаво погладивши її по голові, пригостив подвійною порцією хліба. Отримавши пробачення, вовчиця повеселішала і знову почала виконувати свій звичний обов’язок — відвідувати пустельника.

Звернімо увагу на силу Христа, якій підкоряється все, навіть нерозумне. Перед Ним втихомирюється все звірине: вовчиця служить! Вовчиця визнає провину за крадіжку! Вовчиця відчуває сором за свій гріх! Призвана, вона приходить, підставляє голову, розуміє, що їй дароване пробачення, так само, як і відчуває сором за свою провину.

Це — Твоя сила, Христе! Це Твої чудеса, Христе! Тобі належать дивні діла, які звершуються служителями Твоїми в ім’я Твоє! Варто плакати невтішно через те, що звірі відчувають Твою велич, а люди — ні.

У пустелі мешкали чимало людей, які не мали жодного житла, навіть найпростішого шалашу: саме таких здебільшого називали відлюдниками. Вони харчувалися корінням трав і не мали постійного місця перебування, переходячи з одного місця на інше, щоб уникнути зустрічей із людьми.

Одного з таких відлюдників вирішили відвідати два монахи з Нітрії, попри велику відстань між Нітрією та тією пустелею. На це їх надихнули два мотиви: раніше він був їхнім знайомим і другом, коли жив у монастирі, а також чутки про його праведне життя. Після довгих пошуків, які тривали сім місяців, вони нарешті знайшли його в глибині пустелі, що прилягала до Мемфіса, де він, за його словами, прожив уже дванадцять років. Хоча відлюдник уникав будь-яких контактів із людьми, він не відмовився провести з друзями три дні.

На четвертий день, коли брати вирушили назад, а він проводжав їх, вони побачили левицю дивовижної величини, яка вийшла їм назустріч. Звір, зустрівши трьох людей, без вагань обрав того, кого потребував: левиця впала до ніг відлюдника, запрошуючи його йти за нею. Вона то йшла попереду, то раптово зупинялася й озиралася на ченців, ясно даючи зрозуміти своє бажання, щоб відлюдник пішов за нею. Таким чином, вона привела їх до своєї печери, де годувала п’ятьох вже дорослих левенят, які народилися сліпими й залишалися такими.

Мати, по черзі виносячи левенят із печери, клала їх до ніг відлюдника. Святий зрозумів, чого вона просить, і, закликавши ім’я Христа, поклав руки на їхні заплющені очі: левенята одразу прозріли. Їхнім очам відкрився світ, якого вони були позбавлені так довго. Брати, які прийшли до відлюдника, повернулися до монастиря, наповнені духовною радістю, і розповіли про побачену славу Христа й віру Його угодника.

У цих краях мешкав ще один відлюдник, який оселився поблизу Сієни.

У перші дні перебування в пустелі, харчуючись травами й корінням – піщані ґрунти тут породжували напрочуд солодкі й ароматні трави – через невміння розрізняти їстівне він часто хворів на шлунок. Визначати якість коріння за запахом було нелегко: вони всі мали однаковий солодкий аромат, але деякі містили смертельну отруту. Від такої їжі його нутрощі були пошкоджені, почалися сильні болі, часта блювота, шлунок ослаб. Він більше не смів нічого їсти, боячись як голодної смерті, так і отруєння.

На сьомий день повного голодування, ледь дихаючи, відлюдник побачив, як до нього підлетів птах, відомий як казуар. Птах наблизився, і відлюдник кинув йому пучок трав, зібраних раніше, які він боявся їсти. Казуар, відкинувши отруйні трави, вибрав для їжі безпечні. Таким чином, святий муж, навчившись від птаха, що можна їсти й чого слід уникати, уникнув як голодної смерті, так і небезпеки отруєння отруйними травами.

Повідомляю вам про два великі й дивовижні чуда, здійснені послухом.

Один брат, зрікшись світу і прийшовши в монастир із великою ревністю, благав прийняти його до братства. Авва почав говорити йому про численні труднощі цього життя: про важкість праці, якою живе братство, і про суворість свого керівництва, яке, за його словами, жодна людина не зможе витримати. Він радив брату знайти інший монастир, де устав легший, аби той не брав на себе більше, ніж здатен.

Але ці слова не похитнули бажання брата. Навпаки, він заприсягся виконувати будь-який наказ і навіть піти у вогонь, якщо це буде велінням авви. Тоді авва вирішив перевірити його й наказав увійти до великої печі, яка саме палала, бо в ній випікали хліб. Брат без вагань виконав наказ і ступив у середину полум’я. Полум’я, переможене його вірою, подібно до віри юнаків єврейських, згасло. Жар у печі вмить зник, а той, кого всі вважали загиблим, був як під росою — неушкоджений, що здивувало всіх. О, Христе! Що дивного, що вогонь не торкнувся Твого воїна, коли Духом Божим керувався авва, даючи суворий наказ, а учень виявив повний послух і довіру!

У цьому ж монастирі інший брат просив прийняти його до братства. Йому поставили умову дотримуватися закону послуху. Коли брат запевнив, що буде повністю покірним, авва — маючи в руках сухий жезл — встромив його в землю й наказав поливати доти, доки він не проросте. Брат із терпінням щодня носив воду з річки Ніл, що знаходилася за дві милі від монастиря. Рік минув, але брат продовжував поливати сухий жезл, попри відсутність результату. Наступного року його праця не припинялася. У третьому році, коли він продовжував наполегливу працю, жезл проріс.

Я сам бачив це деревце, що утворилося з жезла: воно й досі стоїть біля входу в монастир, зі своїми зеленими гілками свідчачи, наскільки великим є послух і якою могутньою є віра.

Молодий чоловік, багатий і зі славного роду, мав дружину й маленького сина, служив трибуном у військовому загоні в Єгипті. Участь у походах проти племені біcмеїв дала йому змогу ознайомитися з пустелею. Він бачив оселі святих і почув слово спасіння від блаженного пустельника Іоанна. Без вагань він залишив мирську славу, армію й пішов у пустелю. Там він швидко досяг досконалості в багатьох чеснотах. Сильний у пості, смиренний серцем, він став прикладом ревності до доброчинства.

Проте в його душу закрався помисел від диявола: що краще повернутися додому, щоб дбати про спасіння сина, дружини й усього дому, адже це буде угодніше Богові, ніж самітництво. Введений у оману удаваною праведністю, він покинув свою келію, де жив чотири роки, і пішов назад до світу. По дорозі він зайшов до монастиря для поради.

Авва й братія намагалися відмовити його від цього наміру, але він не послухав. Ледве він відійшов на таку відстань, що зник із їхніх очей, як впав у біснування: із його уст пішла піна, а тіло почало корчитися в судомах. Його принесли назад до монастиря, зв’язаного ланцюгами. Два роки він залишався в такому стані, поки за молитвами братії Бог не звільнив його від біса.

Після цього він повернувся до пустелі, сам виправившись і ставши прикладом для інших, що не можна залишати прийнятого чернечого життя через хибну праведність чи легковажність.

Ми знали одного брата, який походив, за мірками цього світу, зі шляхетного роду. Його батько був комітом, надзвичайно багатою людиною. Син залишив батьків і з великою ревністю прийшов до монастиря. Старець, щоб випробувати його смирення, негайно наказав йому покласти на плечі десять великих кошиків, які потрібно було носити вулицями міста й продавати, хоча навіть не було великої потреби у продажу. При цьому старець додав умову: брат не мав права продавати всі кошики відразу, навіть якщо хтось захоче їх купити, а лише по одному.

Брат із повним послухом виконав це. Подолавши сором заради любові до Христа, він узяв кошики на плечі, носив їх вулицями, продавав, як було наказано, і всю виручку приніс до монастиря.

Один брат приніс авві Іоанну в пустелі Скит чудові смокви з Лівії Мареомійської. Авва одразу послав ці плоди двом юнакам, щоб вони віднесли їх до одного старця-відлюдника, який мешкав у внутрішній пустелі й хворів. Його оселя була розташована на відстані 18 миль від церкви.

Юнаки взяли плоди й вирушили в дорогу. Несподівано з’явився густий туман, і вони загубилися. Весь день і всю ніч вони блукали пустелею, не зумівши знайти келію хворого. Знесилені через втому та голод, вони стали на коліна для молитви й віддали душі Господу.

Їхні сліди в піску довго залишалися видимими, поки легкий вітер не засипав їх. Їх знайшли в положенні молитви, з неторкнутими смоквами. Юнаки воліли померти, ніж з’їсти що-небудь без дозволу авви: вони віддали перевагу втраті земного життя, ніж порушенню послуху старцю.

Один брат ішов пустелею. День уже схилявся до вечора. На його шляху трапилася печера, і він зайшов до неї, щоб провести там ніч. За звичаєм, брат розпочав псалмоспіви; настала північ. Завершивши нічне моління, він сів відпочити. Раптом перед його очима з’явилося безліч полчищ демонів, які стікалися до печери з усіх боків. Демони густими натовпами рухалися, одні — попереду свого князя, інші — позаду.

Князь демонів був вище всіх на зріст і мав страшний вигляд. Він сів на найвищий трон і почав суворо розглядати справи кожного зі своїх підлеглих. Тих, хто не зміг спокусити своїх супротивників, він з ганьбою проганяв від свого лиця, називаючи їх лінивими й несумлінними, з жахливим гнівом дорікаючи їм за марну втрату часу і зусиль. Натомість тих, хто спромігся звести з дороги праведних людей, князь вихваляв як найхоробріших воїнів, які служать прикладом для всіх. Решта демонів підтримували його, захоплено вигукуючи.

Серед інших духів з’явився один надзвичайно злий дух, який у великій радості сповістив, що цієї ночі йому вдалося перемогти монаха, який був відомий усім своєю праведністю. Він розповів, що протягом п’ятнадцяти років безупинно боровся з цим монахом, і, зрештою, звалив його в блудний гріх. Усі присутні демони раділи цій звістці, а князь хвалив цього духа як найвидатнішого борця.

Почало світати, і всі демони зникли з очей брата. Монах, який бачив це видіння, засумнівався в правдивості слів нечистого духа, пам’ятаючи слова Євангелія: «Диявол людиновбивця споконвіку і не встояв в істині, бо нема в ньому істини. Коли говорить він неправду, говорить своє, бо він лжець і батько неправди» (Ін. 8:44).

Через це він вирушив до Пелузії, де жив той брат, про падіння якого стверджував демон. У Пелузії він зустрів іншого брата, добре знайомого йому. Запитавши в нього, він дізнався, що тієї самої ночі, коли злий дух хвалився своїм успіхом, цей брат дійсно залишив свій монастир і впав у блуд у сусідньому селищі.

Почувши це, мандрівний монах гірко зітхнув і заплакав.

Розповів один старець, який мав честь бути єпископом міста Оксиринха, наступне, ніби почуте від іншого, але насправді пережите ним самим:

«Одного разу я вирішив відвідати внутрішню пустелю, що прилягає до оазису, де живе плем’я мазиків, сподіваючись знайти й побачити якогось служителя Христового. Через чотири дні у мене закінчилися запаси їжі.

Я зупинився, не знаючи, що робити; але незабаром, поклавшись на Бога, вирішив продовжити подорож. Я йшов ще чотири дні без їжі. Потім моє тіло вже не витримувало ні посту, ні труднощів дороги: я знесилів і впав на землю.

Тоді прийшов хтось і торкнувся пальцем моїх губ, як лікар змазує очі лікувальним засобом. У ту ж мить я набрався сил — настільки, що здавалося, я зовсім не подорожував і не терпів голоду. Відчувши повернення сил, я встав і продовжив свою подорож пустелею.

Ще через чотири дні я знову знесилів від утоми, але, піднявши руки до неба, знову побачив того чоловіка, який зміцнив мене вперше. Він знову торкнувся губ, наче провівши риску, і я знову набрався сил.

Після сімнадцяти днів у пустелі я знайшов хижу, поряд із якою росла пальма, і побачив чоловіка, чиє волосся служило йому одягом. Його вигляд був страшним. Побачивши мене, він став на молитву. Коли я закінчив молитву словом “амінь”, він зрозумів, що я людина, узяв мене за руку й запитав: “Як ти сюди потрапив? Чи зберігається досі цей світ? Чи тривають гоніння на християн?”

Я відповів: «Завдяки молитвам справжніх служителів Господа Іісуса Христа я подорожую цією пустелею. Що ж до гонінь, то вони припинилися завдяки владі Христовій. Тепер, прошу, розкажи мені, як ти опинився тут?»

Він, плачучи й зітхаючи, почав говорити: «Я був єпископом. Коли почалося гоніння, я зазнав численних катувань, а згодом, не витримавши мук, приніс жертву ідолам. Опам’ятавшись, я зрозумів свій злочин і віддав себе смерті в цій пустелі. Тут я живу вже сорок дев’ять років, сповідаючись перед Богом і благаючи Його пробачити мене. Бог дав мені їжу з цієї пальми, але я не отримував утіхи від прощення аж до сорок восьмого року. Лише тоді я дізнався, що Господь простив мене».

Закінчивши цю розповідь, він раптом підвівся, поспішно вийшов із хижі й довго молився. Очевидно, він бачив небесні сили, які прийшли за ним.

Після молитви він підійшов до мене. Я подивився на його обличчя й затремтів від страху: воно стало схожим на вогонь. Але він сказав: «Не бійся. Бог послав тебе, щоб ти поховав мене й передав тіло моє землі». Ледве він сказав це, як ліг, простягнув руки й ноги та помер.

Розірвавши навпіл верхній одяг, я половину залишив собі, а другою половиною обгорнув його святе тіло й поховав його в землі.

Після поховання пальма миттєво засохла, а хижа розвалилася. Я довго плакав, благаючи Бога дозволити мені залишитися на цьому місці, але Господь не виконав мого прохання. Я зрозумів, що на це немає Його волі.

Молячись, я вирушив назад до людських осель. На шляху знову з’явився той чоловік, який двічі торкався моїх губ. Він зміцнив мене, і я зміг повернутися до братів, яким розповів усе це, закликаючи їх не впадати у відчай, а знаходити Бога через покаяння».

Розповів один старець:

«Жила дівиця вельми похилого віку, яка досягла великих успіхів у страху Божому. Я запитав її, що привело її до монашого життя?

Вона, перериваючи слова зітханнями, розповіла мені таке:

“Мої батьки, шановний отче, померли, коли я ще була в дитячому віці. Батько був скромний і тихої вдачі, але слабкий і хворобливий тілом. Він настільки був занурений у турботу про своє спасіння, що лише зрідка хтось із жителів нашого села міг його побачити. Якщо інколи він почувався краще, то приносив додому плоди своєї праці; більшу ж частину часу проводив у пості й стражданнях. Його мовчазність була настільки великою, що ті, хто не знав його, могли подумати, що він німий.

Мати ж моя вела життя надзвичайно розгульне і настільки розпусне, що подібної до неї жінки не було у всій окрузі. Вона була така балакуча, що здавалося, ніби вся її істота — це один суцільний язик. Вона постійно сварилася з усіма, проводила час у пиятиках із найрозпуснішими чоловіками. Вона розтратила все, що належало дому; чимале багатство не задовольняло її потреб. Батько передав їй управління домом, але вона настільки зловживала своїм тілом, оскверняючи його нечистотами, що мало хто в селі уникнув блудних зв’язків із нею. Вона ніколи не відчувала жодного болю; від народження і до старості користувалася бездоганним здоров’ям.

Так минуло життя моїх батьків. Батько мій, змучений тривалою хворобою, помер. Щойно він помер, як небо затягнули хмари, почався дощ, блискавки й грім не припинялися три дні й три ночі. Через таку негоду його поховання відкладали три дні. Жителі села, похитуючи головами, дивувалися й казали: “Ця людина настільки була неприємна Богові, що навіть земля не приймає його для поховання”.

Проте, щоб його тіло не почало розкладатися в домі, зробивши перебування в ньому неможливим, його поховали як могли, хоча негода не припинялася. Мати моя, здобувши більшу свободу після смерті батька, з іще більшим запалом віддалася розпусті й, перетворивши наш дім на дім розпусти, вела життя в розкошах і веселощах.

Коли прийшла її смерть, вона удостоїлася пишного похорону; здавалося, сам повітряний простір брав участь у проводі її тіла.

Після її смерті я залишилася сиротою в юному віці, і тілесні бажання вже почали діяти в мені. Якось увечері я почала роздумувати, чиє життя вибрати за приклад для наслідування: батька, який жив скромно, тихо й стримано, але за все своє життя не бачив для себе нічого доброго, усе провів у хворобах і скорботах, а коли помер, то земля навіть не прийняла його тіла. Якщо таке життя було приємне Богові, то чому ж батько, який обрав його, зазнав стількох страждань?

Краще жити, як жила мати, — говорило мені моє мислення: віддатися насолодам, розкоші, плотському задоволенню. Адже моя мати не пропустила жодної нагоди для задоволення своїх пристрастей! Увесь свій час вона провела в пияцтві, насолоджуючись здоров’ям і щастям.

Тож як бути? Жити так, як жила мати! Краще довіритися своїм очам і тому, що очевидне, насолоджуватися життям, аніж вірити в невидиме й відмовлятися від усього”.

Коли я, нещасна, погодилася в своїй душі вибрати життя, подібне до життя моєї матері, настала ніч, і я заснула. Уві сні переді мною постав хтось високий на зріст, із суворим і страшним поглядом; він люто глянув на мене і грізно запитав: “Відкрий мені помисел свого серця”.

Я, злякавшись його, не насмілилася навіть поглянути на нього. Ще гучніше й різкіше він повторив наказ, щоб я зізналася, яке життя вибрала”.

Розповів один старець:

“Була одна дівчина, яка досягла глибокого страху Божого. Я запитав її, що привело її до монашого життя?

Вона, перериваючи слова зітханнями, розповіла таке:

«Одного разу мені наснився страшний сон. До мене з’явився грізний чоловік, високий і страшний на вигляд. Він суворо запитав мене: “Відкрий свої помисли, що діється в твоєму серці”.

Злякавшись і втративши здатність згадати свої думки, я відповіла, що не мала ніяких помислів. Але він нагадав мені все, про що я роздумувала в таємниці душі моєї, обличивши мене. Засоромлена, я почала благати його про прощення і пояснила причину своїх помислів. Тоді він сказав мені: “Іди і подивися на обох – на свого батька і матір, а тоді обери життя, яке хочеш”.

З цими словами він схопив мене за руку й повів. Привів він мене на велике поле, краси невимовної, з численними садами, повними плодовитих і різноманітних дерев, і ввів у ці сади. Там мене зустрів батько. Він обійняв мене, поцілував і назвав своєю дочкою. Я кинулася йому в обійми й почала благати, щоб мені залишитися з ним. Але він відповів: “Зараз це неможливо. Та якщо підеш слідами моїми, то невдовзі прийдеш сюди”.

Коли я знову почала благати його дозволити залишитися, той, хто показував мені це видіння, знову схопив мене за руку й сказав: “Іди, я покажу тобі твою матір, яка горить у вогні, щоб ти зрозуміла, за чиїм життям із батьків тобі слід спрямувати своє життя”.

Він поставив мене в темному й похмурому домі, де чувся скрегіт зубів і панувало велике горе. Там я побачила палаючу піч із киплячою смолою, біля якої стояли страшні стражі. Я глянула всередину і побачила свою матір: вона була занурена у вогонь по шию, скреготала зубами, горіла у вогні, а навколо неї ширився жахливий сморід від невсипущого черв’яка.

Побачивши мене, вона голосно закричала зі слізьми, назвала мене дочкою і сказала: “О горе мені, дочко моя! Ці муки – наслідки моїх власних учинків. Я зневажала стриманість і всі доброчесності, вважала їх посміховиськом. Я була впевнена, що моє життя в розпусті й насолодах триватиме вічно. Пияцтво й ненаситність я не вважала гріхами. І ось тепер я успадкувала геєну вогненну, страждаю в цих тортурах за коротке життя в гріхах. За незначну радість гріховного життя я розплачуюся страшними муками.

Це – моя нагорода за зневагу до Бога. Тепер мене охопили нескінченні й невимовні біди. Але ще є час для допомоги! Згадай, що ти живилася молоком мого тіла. Якщо ти коли-небудь отримувала від мене щось, умилосердься наді мною. Жар цього вогню пекучий, але він не знищує мене. Черв’як, що їсть мене, не засинає. Простягни руку, витягни мене з цього місця”.

Я відмовилася зробити це, бо боялася тих страшних стражів, що стояли поруч. Але вона продовжувала кричати: “Дочко моя! Не зневажай сліз своєї матері. Згадай мої муки в день твого народження. Не покидай мене! Я гину в геєні вогненній”.

Я не змогла втриматися від сліз. Разом із нею я почала голосити, кричати й ридати. Її зойки розбудили моїх домашніх. Вони запалили світло і запитали, чому я так кричу. Я розповіла їм своє видіння.

Після цього я вирішила наслідувати життя свого батька, бо, за милосердям Божим, я побачила, які страшні муки чекають на тих, хто веде порочне життя».

Розповідав старець: «Одного разу єпископу одного міста донесли, що дві християнки, які перебувають у шлюбі, ведуть гріховний спосіб життя. Ця новина глибоко засмутила єпископа. Вважаючи, що, можливо, й інші поводяться подібним чином, він звернувся з молитвою до Бога, просячи в Нього просвітлення і вказівки. Господь відповів на його молитву.

Після звершення страшної Божественної жертви, коли віруючі підходили до причастя Святих Тайн, єпископу було відкрито, в якому духовному стані знаходяться душі кожного. Він бачив, що обличчя грішних людей були темні, наче обпалені полум’ям, а очі їхні були червоними й налитими кров’ю. Водночас у праведників обличчя сяяли світлом, а одяг був сліпуче білим.

Тіло Христове одних, хто приймав Його, спалювало і опалювало, інших – осявало світлом і освячувало, роблячи їх схожими на світло. Коли Господь входив у їхні вуста, то Його світло розливалося по всьому тілу. Серед цих чоловіків були як пустельники, так і ті, хто жив у подружжі.

Після чоловіків почали підходити жінки. Єпископ бачив, що серед них також одні мали темні обличчя і червоні очі, а інші – світлі, сповнені сяйва. Коли ж до причастя підійшли ті дві жінки, яких звинуватили перед єпископом, він звернув на них особливу увагу.

Його вразило, що їхні обличчя були світлими, а одяг – білим і незвичайно чистим. Коли вони причастилися, їх повністю огорнуло світло.

Знову звернувся єпископ до Бога з молитвою, благаючи пояснити побачене. Тоді йому з’явився Ангел Господній і наказав поставити запитання щодо всього, що він бачив.

Єпископ запитав про цих двох жінок: чи справедливо їх було звинувачено. Ангел відповів, що все сказане про них було правдою. Тоді єпископ здивувався: «Як же так, що під час причастя їхні обличчя сяяли, вони були одягнені у білосніжний одяг, і від них ішло світло?» Ангел відповів: «Це сталося тому, що вони щиро покаялися у своїх гріхах, відвернулися від гріховного життя і через сльози, зітхання і сповідь стали достойними Божого дару. Вони також дали обіцянку ніколи не повертатися до гріхів, якщо Господь простить їх. За це вони отримали Боже прощення, були звільнені від гріхів і тепер живуть у стриманості, благочесті й праведності».

Єпископ дивувався не стільки їхньому наверненню, що трапляється з багатьма, скільки благодаті Божій, яка не лише звільнила їх від вічної муки, але й сповнила своєю милістю. Тоді Ангел сказав йому: «Ти справедливо дивуєшся, як людина. Але Господь наш за своєю природою є благим і милосердним. Він не лише прощає гріхи тим, хто залишає гріховний шлях і приходить до Нього через покаяння, але й удостоює їх честі.

«Бо так полюбив Бог світ, що віддав Сина Свого Єдинородного» (Ін. 3:16). Христос помер за нас, коли ми ще були Його ворогами (Рим. 5:8). Тим більше Він визволяє нас від пекельних мук, коли ми, ставши Його домочадцями, каємося у своїх гріхах. Господь дарує радість блаженства, яку приготував для всіх праведників (Ін. 14:3).

Пам’ятай, що жоден людський гріх не може перевищити милосердя Божого, якщо людина очищає свої провини покаянням і добрими справами. Бог знає слабкість людської природи, силу пристрастей і хитрість диявола. Тому Він довготерпеливий, як добрий батько, прощаючи тим, хто впав у гріх, і чекаючи їхнього виправлення. Коли ж вони звертаються до Нього і просять милосердя, Він звільняє їх від мук і дарує блага, які приготував праведникам».

Тоді єпископ сказав Ангелові: «Прошу тебе, поясни мені ще, чому обличчя грішників і праведників виглядають по-різному». Ангел відповів: «У тих, чиї обличчя світлі й радісні, життя наповнене стриманістю, чистотою і праведністю. Вони скромні, милосердні та співчутливі…». Ті ж, обличчя яких були чорні, віддані блуду та іншим беззаконням.

Ті, у кого очі були червоні й налиті кров’ю, живуть у злобі й неправді, люблять обманювати, хитрувати, зневажають святині й є людиновбивцями».

Ангел додав: «Допомагай тим, кому бажаєш спасіння. Саме тому твоя молитва була почута, щоб, отримавши це одкровення, ти навчав своїх учнів розпізнавати гріхи, виправляв їх настановами та переконаннями, звертав їх через покаяння до Господа нашого Іісуса Христа, Який помер за них і воскрес із мертвих.

Згідно з мірою своїх сил, старанності та любові до Господа твого, дбай про них, щоб вони наверталися від своїх гріхів до Бога. Відкрито кажи їм про гріхи, яким вони піддаються, і переконуй, щоб вони не втрачали надію на спасіння. Коли вони приноситимуть покаяння і звертатимуться до Бога, – отримають спасіння душам своїм і багатство майбутніх благ. А ти, наслідуючи Господа твого, Який залишив Небо й зійшов на землю для спасіння людей, отримаєш велику нагороду».

Умова, яку проголошує Євангеліє і передають Отці Церкви, умова, за якої покаяння приймається, і каючому дарується прощення, повторюється й тут. Щоб покаяння було істинним, той, хто кається повинен залишити свої смертні гріхи й більше не повертатися до них.

⇦Попердній розділ

Наступний розділ⇨

Святитель Ігнатій (Брянчанінов) Отечник

Святитель Ігнатій (Брянчанінов)
Отечник