Схіархімандрит Гавриїл (Бунге)
«Туга, смуток, депресія: Духовне вчення Євагрія Понтійського про акедію»
| ⇦Попередній розділ |
Висновок
Наші екскурси у світ духовного вчення Євагрія, як може здатися, завели нас у незвідані й дивовижні краї. Але це враження оманливе. Зневіра, як її уявляє Євагрій, – надзвичайно складне й суперечливе явище, свого роду роздоріжжя. Той, хто опинився тут, має зробити духовний вибір: або ступити на шлях, який рано чи пізно приведе його до смерті, або піти дорогою життя. Депресія може знаменувати собою як кінець, так і початок справжнього життя.
Зневіра – це порок, пристрасть, від якої людина буквально страждає, як і від будь-якої іншої хвороби душі. І, як будь-яка пристрасть, своїм невидимим корінням вона глибоко сягає «самості» (philautia, себелюбства), хворобливої та руйнівної замкненості в собі, що може набувати тисячі різних облич і врешті-решт убиває в людині саму здатність любити («О, самосте, всесвітня ненависнице!» – вигукує Євагрій). Свою силу вона черпає в ірраціональному пожаданні, відчужене бажання якого за своєю сутністю ніколи не може бути повністю задоволене:
«Ти ніколи не вгамуєш пожадання. Подібно до того, як у гнівливих людей постійно й з будь-якого приводу виробляється жовч, незалежно від їжі, яку вони приймають, так само і той, хто йде за своїми пожаданнями, чи то в їжі, чи то в речах, суттєво посилює свою жагу»[1].
Неможливість задовольнити егоїстичне пожадання самості пояснюється тим, що за своєю сутністю воно є неприродним:
Fecisti nos ad Te, Domine, et inquietum est cor nostrum donec requiescat in Te.[2]
Сама сутність Бога, для якого було створено людину, – це любов; взаємна любов іпостасей Пресвятої Трійці досягає своєї повноти в безумовному даруванні себе.
Євагрій також добре знає про бажання, спрямоване до Бога, яке він теж називає ненаситним[3]. Однак ця ненаситність має зовсім іншу природу. Вона не пов’язана з нестачею того, що бажане й що ніколи не може втамувати спрагу серця, а пояснюється обмеженістю самої людської істоти перед лицем Бога. Так Євагрій пише:
«Існує одне бажання, благословенне й вічне, – бажання істинного пізнання; і, кажуть, воно є невід’ємним від розуму»[4].
Це бажання властиве розуму й спрямовується до Бога – Fecisti nos ad Te, Domine – воно знаходить задоволення та блаженство саме в тій незадоволеності, що виникає від безмежності Самого Бога. І парадоксальним чином Євагрій говорить:
«В єдності (Бога і створеного розуму) … панує невимовний мир, і лише чисті уми вічно насичуються цією ненаситністю».[5]
Цей «невимовний мир» нагадує «мирний стан і невимовну радість», які воцаряються в душі після переможної боротьби зі зневірою.
Зовсім інакше йде справа з егоїстичним пожаданням. Неможливість отримати задоволення, почуття обману в своїх туманних бажаннях неминуче занурюють нас у смуток, а потім породжують розчарування та спустошеність, за якими негайно приходить зневіра. Саме тому будь-яка думка може послужити приводом до зневіри тією мірою, якою всі думки пов’язані з «плотськими пожаданнями». Хоча смуток і зневіра не завжди є тотожними, у Євагрія вони часто виступають як взаємозамінні поняття.
Однак, на відміну від смутку, зневіра викликає одночасне тривале збудження двох ірраціональних частин душі: ярісної та пожадливої. Отже, зневіра є парадоксальною: у ній співіснують невдоволеність і агресивність. Вона, подібно до дволикого Януса, дивиться назад і вперед – не задовольняється теперішнім і жадає майбутнього. Це пояснює суперечливий характер її крайніх проявів: апатії та надмірної активності. Будучи змішанням і підсумком усіх пристрасних думок, вона може бути тривалою і, зрештою, перерости у різні форми психічної депресії, яка може привести до самогубства – останньої спроби втечі.
Оскільки найбільш характерним проявом зневіри є саме схильність до втечі в різних формах, усі ліки, які пропонує Євагрій, можна звести до одного – терпіння. Терпіння може повністю зцілити від цієї хвороби – надмірного себелюбства. Адже терпіти означає не піддаватися натиску ірраціональних бажань. Максим Сповідник у своїх «Сотницях про любов» майже дослівно повторює слова Євагрія; він цілком справедливо наводить у цьому контексті слова Христа: «Терпінням вашим спасайте душі ваші».[6]
Проте це терпіння не має нічого спільного зі сліпою покорою, швидше, воно є усвідомленим очікуванням Бога. Адже вийти з пекельного кола зневіри можна тільки тоді, коли людина здатна пробити пролом у темниці власного «я», своєї безнадійної ізольованості, щоб відкритися справжньому особистісному існуванню для іншого і тим самим відкрити своє серце для справжньої любові – знову знайти себе у даруванні себе іншому.
Як би це не виглядало парадоксально, лише один крок відділяє зневіру від найвищих висот містичного життя, «прихованого з Христом у Бозі»[7]. Але як нелегко наважитися на цей маленький крок! І ніхто не може змусити зробити його – і багато хто, на жаль, обирає протилежний напрямок, не до життя, а до смерті в марноті розваг світу, позбавляючи себе єдиного досвіду, що справді вартий здобуття в цьому житті.
«Піди, народе Мій, увійди в свої оселі і зачини за собою двері, сховайся на мить, поки не мине гнів; бо ось, Господь виходить із Своєї оселі»[8].
Цей крок за межі самого себе кожен повинен зробити сам, і все ж ми не самотні в цьому, бо немає числа тим, хто вже здійснив його до нас. Звісно, спершу, можливо, доведеться пройти через «ніч» і «небуття», які описують Ісаак Сирин, Хуан де ла Крус та багато великих містиків, але саме в центрі цієї темряви раптом засяє над тобою світло, не від цього світу.
І якщо тоді нещасне й зламлене людське істота, слідом за Антонієм Великим, батьком монахів, звернеться до Господа з питанням, сповненим подиву й докору:
«Господи, де Ти був? Чому не явився на початку, щоб покласти кінець моїм стражданням?»
Тоді почує він цю дивну й таємничу відповідь:
«Я був тут, Антонію, але чекав, щоб побачити твою боротьбу»[9].
Бо Бог так любить Своє створіння і шанує його свободу, що залишає за людиною право та можливість самому зробити цей останній крок назустріч до Нього.
[1] J. Muyldermans. Évagre le Pontique. Les “Capita Cognoscitiva” dans les versions syriaques et armenirnnes // Le Muséon. 1934. № 47. P. 101. nᵒ 14.
[2] Аврелий Августин. Исповедь 1, 1. Пер. с лат. М. Сергиенко. М. Изд-во Сретенского монастыря, 2012. С. 11.
[3] Centurien Suppl. 53.
[4] Kephalaia Gnostika IV, 50.
[5] Kephalaia Gnostika I, 65.
[6] De Oratione 124.
[9] Athanasius, Vita Antonii 10. Русский перевод жития Антония Великого см. в кн.: Святитель Афанасий Великий. Творения в 4 т. Т. III. M.: Спасо – Преображенский Валаамский монастырь, 1994. С. 178 – 251.