Блажен муж1 Співає натхненний Божественний співак, вдаряє в звучні струни. Коли оглушував мене шум світу, я не міг дослухатися до нього. Тепер, у тиші усамітнення, починаю прислухатися до співака таємничого. І звуки, і пісня його стають мені ніби зрозумілішими. Ніби відкривається в мені нова здатність, здатність слухати його і здатність розуміти його. Розслуховую у звуках його нове почуття, у словах новий сенс, чудовий, чудовий, як Божа премудрість. Саул! Припини шаленіти: нехай відступить від тебе дух лукавий… співає святий Давид, цокає в стрункі гуслі. Саулом називаю мій розум, тривожний, обурений думками, що виходять від владики-миродержця.
Він – розум мій – поставлений Богом під час встановлення царства ізраїльського – під час створення, і потім під час спокути людини – на царя, володаря душі й тіла; непослухом Богові, порушенням заповідей Божих, порушенням єднання з Богом він позбавив себе гідності та благодаті. Душевні й тілесні сили йому не покірні; сам він під впливом лукавого духу. Співає святий Давид, віщає слова Неба. І звуки псалтирі його – звуки небесні! Предмет співу: блаженство людини .
Браття, послухаємо вчення Божественне, викладене в Божественному піснеспіві. Послухаємо словеса, послухаємо звуки, якими говорить, якими гримить до нас Небо. О ви, ті, що шукають щастя, що женуться за задоволеннями, що жадають насолод! Прийдіть: послухайте священної пісні, послухайте вчення спасительного. Доки вам блукати, нишпорити по долах і горах, по непрохідних пустелях і нетрях? Доки мучити себе працею безперестанною і марною, що не увінчується ніякими плодами, ніякими придбаннями міцними? Схиліть покірне вухо: послухайте, що говорить Дух Святий устами Давида про людське блаженство, якого прагнуть, якого жадають усі люди. Нехай замовкне все навколо мене! І всередині мене нехай замовкнуть самі думки мої! Нехай мовчить серце! Нехай живе, діє одна побожна увага! Нехай входять у душу, за посередництвом її, святі враження і думки! Був Давид царем і не сказав, що престол царів – престол блаженства людського.
Був Давид полководцем і героєм, від юних літ до старості сперечався з чужинцями в кривавих сутичках, скільки дав битв, стільки здобув перемог, на береги Євфрату з берегів Іордану пересунув кордони свого царства і не сказав, що у славі зброєносця й завойовника – блаженство людини. Зібрав Давид незліченне багатство, зібрав його мечем своїм. Золото лежало в коморах його як би мідь, а срібло накидано в них було як би чавун. Але не сказав Давид, що в багатстві – блаженство людини. Мав Давид усі земні втіхи – у жодній із них не визнав блаженства людського. Коли Давид був юнаком, коли заняттям його було – пасти овець батька його Ієссея: раптово, за велінням Божим, приходить пророк Самуїл, святим єлеєм помазує убогого пастуха на царя ізраїльському народові. Час помазання свого на царство Давид не назвав часом блаженства. Дні дитинства проводив Давид у пустелі дикій. Там м’язи його почали відчувати в собі мужність м’язів богатиря: без зброї, з одними руками, кидався він на лева і ведмедя, душив лева і ведмедя. Там душу його почало рухати, наповнювати небесне натхнення. Руки, що трощили лева й ведмедя, влаштували псалтир, доторкалися до струн, напружених і приведених до злагоди дією Духа: видалися гармонійні, втішні, духовні, розумні звуки. Далеко, далеко, через часи, через століття й тисячоліття, понеслися ці звуки, повторилися й повторюються незліченними голосами, прославили ім’я Давида всіма кінцями землі, всіма століттями її християнського побуту. Життя пустельного, життя, повного подвигів дивовижних, дивовижного натхнення, Давид не назвав блаженством людини.
“Блажен муж”, – оспівує він, – у якому б місці, у якому б званні, у якому б стані й сані не був цей чоловік, “хто не йде до ради нечестивих, і на дорозі грішних не стоїть, і на місці згубників не сідає” (Пс. 1:1 Пс. 1:2
Блаженне серце, зріле в пізнанні волі Божої, яке побачило ” що добрий Господь” (Пс. 33:9
Буду втішатися заповідями Твоїми, бо я їх дуже люблю.Благий для мене закон уст Твоїх, більше за тисячі золота й срібла. Я ж полюбив заповіді Твої більше, аніж золото і дороге каміння. Слово Твоє заховав я в серці моїм, щоб не згрішити перед Тобою.Радію я від слів Твоїх, як той, що одержав велике багатство.Постав мене на стежку заповідей Твоїх, бо я бажаю її.(Пс. 118:104,10,32,47,72,127,11,162,35
Серце його чим більше прочитує цю книгу, тим більше просвітлюється духовним розумом, тим більше розпалюється до течії шляхом благочестя і чесноти. Воно набуває вогняних крил віри, починає зневажати всякий страх ворожий, переноситися через усяку прірву, дерзати на всяке благе починання. Блаженне таке серце! Таке серце: “блажен муж”. Приходить ніч з її тінями, з блідим світлом, що його видають нічні світильники неба, збирає людей з поверхні земної в їхні намети, в їхні притулки. У цих притулках нудьга, порожнеча душі; намагаються заглушити свою муку божевільною розвагою; неробство, зіпсованість вдач віддаються галасливим розвагам, і посудини храму Божого – розум, серце, тіло – використані Валтасаром на вживання злочинне. Раб землі, раб тимчасових життєвих турбот, що ледь вирвався з турбот, у яких він потопав протягом дня, готує в тиші нічній нові турботи до наступного дня; і дні його, і ночі, все життя – жертва марнота й тлінню. Тліє смиренна лампада перед святими іконами, розливає томне світло в ложниці праведника. І він зі своєю турботою, з безперервним, з турботою, що з’їдає його піклуванням. Він приносить у ложницю спогад денної діяльності своєї, звіряє її зі скрижалями, на яких накреслено одкровенну людині волю Бога, – з Писанням; недоліки у своїх вчинках, у думках, у серцевих рухах лікує каяттям, омиває слізьми; для поновлення і посилення подвигів просить у Неба нових сил, нового світла. Благодатне світло, вишеприродна сила сходить від Бога в душу, що приносить молитви з болючим відчуттям убогості, слабкості, удобопадковості людської. Так “день дневі передає слово, і ніч ночі ночі сповіщає знання” (Пс. 18:3 Пс. 1:3
Таке дерево не боїться пекучих променів сонця, не боїться посухи: коріння його завжди насичене вологою; не чекають вони дощів, не терплять ніколи нестачі в харчуванні, тієї нестачі, від якої дерева, що ростуть на гірських і сухих місцях, часто хворіють, часто в’януть, вмирають. Дереву, що росте на висоті, відкритому для впливів вітрів і сонця, яке зрідка п’є дощ небесний, яке зрідка освіжається росою небесною, подібна людина, яка налаштована на благочестя, але живе неуважним, неуважним, неуважним життям, мало і поверхнево займається вивченням Закону Божого. Іноді і вона освіжається росою зворушення; іноді і на її висохлу душу падає цілющий слізний дощ покаяння; іноді і її розум і серце збуджені рухом до Бога; але цей стан не буває, не може бути постійним, навіть тривалим. Думки і відчуття релігійні, коли не просвічені ясним і повним пізнанням волі Божої, не мають жодної визначеності, жодної ґрунтовності, і тому не мають сили і життя. Той, хто навчається в Законі Божому день і ніч, подібний до дерева, насадженого “при вихідних водах”. Безперестанку б’ють біля самого коріння його прохолодні свіжі води; безперестанку його розум і серце – це коріння людини – занурені в Закон Божий, насичуються святим 3аконом Божим; безперестанку киплять для нього чисті, сповнені сили, струмені життя вічного.
Ці води, ця сила, це життя: Дух Святий, що мешкає у Священному і святому Письмі, що мешкає в заповідях Євангелія. Хто заглиблюється постійно в Писання, вивчає його в смиренні духу, просячи в Бога розуміння молитвою; хто спрямовує за євангельськими заповідями всі справи свої, всі потаємні рухи душі, той неодмінно стає учасником Святого Духа, що живе в них. “Причасник я є, – сповістив про Себе Дух Святий, – усім, хто боїться Тебе, і тим, хто зберігає заповіді Твої” (Пс. 118:63 2 . Вивчення Закону Божого вимагає терпіння. Це вивчення є здобуття душі своєї: “у терпінні вашому, – велить Господь, – здобувайте душі ваші” (Лк. 21:19
Божественна наука – Премудрість Божа, Боже Слово. Говорить про неї син Сирахів: “Премудрість синів своїх піднесе, і заступає тих, хто шукає її. Хто любить її, той любить життя, і ті, хто до неї вранці, сповняться веселощів; хто тримається її, успадкує славу, і куди заходить, Господь благословить його; хто служить їй, служитиме Святому, і тих, хто любить її, Господь любить; хто слухає її, судити матиме народи, а хто слухає її, вселиться надію, що надіявся”. Така Божественна наука! Така премудрість Божа! Вона – одкровення Боже! У ній – Бог! До неї доступ – смиренням! До неї доступ – відкиданням свого розуму! Неприступна вона для розуму людського! Відкинутий він нею, визнаний божевіллям! І він, зухвалий, гордий ворог її, богохульно визнає її юродством, спокушається на неї за те, що вона з’явилася людям на хресті, і опромінює їх із хреста. Доступ до неї – самовідданістю! Доступ до неї – розп’яттям! Доступ до неї – вірою! Продовжує син Сираха: “Як увіруєш, то успадкуєш її” (Сир. 4:12-17
Тісний і сумний шлях наш до премудрості Божої! Веде нас до неї свята віра, зневажаючи, розтрощуючи протидію і розуму, і серця, і тіла занепалих. Тут потрібне терпіння! Тут потрібні твердість, постійність, довготерпіння! “У терпінні вашому здобувайте душі ваші”. Хто хоче принести плід духовний – нехай здійснить з терпінням тривалу, сповнену різних переворотів і лих війну проти гріха! Той тільки може побачити плід Духа на дереві душі своєї, хто виплекає цей плід, святий, ніжний, багатьом і мужнім терпінням! Послухаємо, послухаємо ще Премудрого! “Премудрість, – віщає він, – суворо ходить із ним” – учнем своїм – “у перших, острах і страх наведе на нього. І помучить його в покаранні своєму: доки не знайде віру душі його, і спокусить його у виправданнях своїх. І знову повернеться прямо до нього, і звеселить його, і відкриє йому таємниці свої” (Сир. 4:18-21 Діян. 1:7
Звершується над такою людиною обіцяне Сином Божим: “ріки від утроби його витечуть води живі. Це ж говорить про Духа, Його ж хочуть прийняти віруючі в ім’я Його” (Ін. 7:38-39 Пс. 1:3 Пс. 1:3 Пс. 1:4
Для них порожній пил, нікчемний пил помилково представляється хмарою. Заплющ на хвилину очі, і пролетить хмара пилу, що носиться сильним, миттєвим диханням вихору, не пошкодивши твого зору. Через хвилину ти відкриєш очі, подивишся – де хмара велика? Пошукаєш її сліду, і немає хмари, немає після неї ніякого сліду, немає ніякої ознаки буття її. Грізною піснею, грізними звуками продовжує Давид вимовляти грізне, фатальне визначення на нечестивих. “Заради цього не воскреснуть нечестиві на суд, а грішниці – на раду праведних” (Пс. 1:5 3 , – за визначенням Духоносців. Сам цей розум – ознака воскресіння. Так, навпаки, тілесне мудрування – невидима смерть душі (Рим. 8:6
Духовний розум – дія Святого Духа. Він бачить гріх, бачить пристрасті в собі й інших, бачить свою душу й душі інших, бачить тенета миродержителя, нищить усяку думку, що підноситься на розум Христовий, відганяє від себе гріх, у якій би видозміні він не наблизився, бо духовний розум – царство, світло Святого Духа в розумі й серці. “Не воскреснуть нечестиві” для духовного міркування! Це міркування – “порада” одних “праведних”, їхнє надбання. Воно неприступне, незбагненне для нечестивих і грішних. Воно – Богобачення, і тільки “чисті серцем побачать Бога” (Мф. 5:8 Пс. 1:6 Пс. 1:6
1847 року. Миколаївський Бабаївський монастир
* * *
1 Пс. 1.
2 Так пояснено цей вірш прп. Пименом Великим, див. Патерик Скитський.
3 Св. Ісаак Сирин. Слово 38.
Іосиф, священна повість, запозичена з книги Буття Священна повість, запозичена з книги Буття (гл. 32-50)4
Дивовижно приходить до праведників посеред їхніх лих думка подяки Богові5 – сказав Апостол: “бо це є воля Божа про Христа Іісуса в вас” (1Сол. 5:18 Бут. 32
Ще в літа юнацтва, Ісав, охоплений заздрістю, робив замах на життя Іакова. Щоб уникнути передчасної, насильницької смерті, Іаков пішов у Месопотамію. Він пробув там двадцять років. Час міг би зцілити уражене злістю серце Ісава… ні, він іде назустріч братові з озброєною дружиною. Численність натовпу, войовничий вигляд його, викривали зловмисний намір. Час не зцілив ненависті в Ісаві: змужнів він, змужніла в ньому й ненависть до брата. Злякався Іаков: не знав, що робити: він наважився розділити маєток свій, що складався з домашніх і численних отар, на два полки. “Якщо розлючений Ісав, – міркував він, – порубає один полк, то, можливо, виснажиться гнів його, і він не доторкнеться до іншого полку”. За двома полками стояли дружини і діти Іакова, позаду всіх стояла друга дружина його, Рахіль, з єдиним сином своїм Іосифом, наймолодшим із синів Іакова. Вони посіли останнє місце, як наймолодші, але це місце дала їм також особлива передбачлива любов дружини і батька, як найбезпечніше. Око любові кмітливе, кмітливе й око ревнощів.
Зробивши таке розпорядження, праведник поспішає у звичайний притулок праведників, поспішає встати перед Богом у побожній молитві. “Досить мені, – сповідається він Богові, – від усієї правди, від усієї істини, що створив ти рабу Твоєму, із жезлом бо цим перейшов Іордан цей, а тепер я був на два полки” (Бут. 32:10
Глибоке, справжнє смирення! Воно одне гідне стояти перед Богом, воно одне гідне розмовляти з Богом: ніколи воно не залишається Богом. Його слухає милостиво Бог, виливаючи рясні щедроти на того, хто молиться зі смиренням. Змінилося, за помахом Божим, серце Ісава: досі воно палало ворожнечею, тепер раптово запалало любов’ю до брата. Ісав кидає меч, біжить в обійми брата, і плачуть два брати в обіймах один в одного (Бут. 34-35 Бут. 34-35
В околицях кущі його, розкинутої поблизу Хеврона, вони випасали численні отари свої, іноді йдучи і досить далеко, на інші, більш огрядні пасовища. Іаков перебував постійно вдома, де утримували його і літа, і духовний успіх. Воно приваблювало розум і серце старця до Бога, і тому полюбив він усамітнення в кущі. Ніколи і непритаманно такій людині вдаватися в життєві турботи. Завжди при ньому був – його розрада – улюблений син, прекрасний душею і тілом, Іосиф. Служіння старцю-батькові й увага до глибокого, святого вчення батька-Боговидця становили все заняття, всю насолоду юнака. У душу його падало слово благочестя, як падає насіння на огрядну землю, і скоро принесло плід: засяяла в душі Іосифа свята чистота. У чистоті серця починає відбиватися Бог, як у дзеркалі тихих, прозорих вод відбивається сонце.
Доброчесність Іосифа збудила в братах не змагання, а заздрість: так, на нещастя, найчастіше трапляється в людському суспільстві. Брати винайшли і піднесли злий наклеп на Іосифа – який саме, замовчує Писання. Але проникливий і благодатний Іаков не був обманутий хитро сплетеною вигадкою, він продовжував любити – любити Іосифа, і на знак особливої любові подарував синові строкатий одяг. Яскравість і розмаїття кольорів особливо шанувалися і донині шануються на кочовому сході. Чи не був одяг цей символом заплямовоного протилежними обставинами життя, що чекало на юнака? Натхнення навіяло прозорливому старцю зобразити пророцтво не словом – символом: строкатим одягом.
Звідси починаються дивні пригоди Іосифа. Він слугує прообразом, далекою біблійною тінню Господа нашого Іісуса Христа, а для діяльного життя є прикладом благочестивої та доброчесної людини, яка зазнає різноманітних, дивних нещасть, під час яких зберігає вона вірність благочестю та чеснотам, ніколи та ніде не покинута Богом, усюди збережена, та врешті-решт прославлена дивовижно. Послухаємо, послухаємо цікаву розповідь про дивовижні й повчальні пригоди зодягненого пророком-батьком у строкатий одяг. Брати Іосифа (Бут. 37
З відвертістю, що не підозрює жодного зла, він переказує його братам: видно, сон залишив у душі юнака надзвичайне враження, яке потребувало пояснення. Він хотів викликати, почути це пояснення з вуст старших братів. “Примарилося мені, – говорив він їм, – ніби всі ми в’яжемо снопи на полі; мій сніп раптом піднявся і встав прямо, а ваші снопи звернулися до снопа мого і вклонилися йому”. Брати відповідали: “Невже ти будеш справді царювати над нами або станеш паном нашим?” І подвоїли брати ненависть до нього за благодатний сон, за святу відвертість його, що вразила їх, перетлумачену, спотворену ними, святу відвертість його. Іосиф бачить новий сон. З дитячою невинністю, ніби на виправдання першого сну і на доказ, що знаменні сни приходять до нього мимоволі, незалежно від нього, розповідає він сон батькові й братам: “Бачив я, – каже він, – ніби сонце, місяць і одинадцять зірок поклонилися мені”. Батько, почувши розповідь сина, зупинив юнака.
“Що – сон, бачений тобою? – сказав він йому. – Невже я, мати твоя і брати твої поклонимося тобі до землі?” Досвідчений і духовний батько зупинив сина не тому, що визнав сон його марнославною мрією, власним витвором душі, що не страждає на високовір’я, а щоб зберегти юну душу від впадання в високовір’я і водночас суворим зауваженням хоч якось загасити заздрість і ненависть у братах. Так християнські аскетичні наставники заповідають не звертати особливої уваги на всі загалом явища, що представляються почуттям душевним і тілесним: заповідають дотримуватися за всіх загалом явищ розсудливої холодності, рятівної обережності6. Бувають сновидіння від Бога, чому слугують прикладом і доказом сни Іосифа, але стан того, хто бачить сни і бачення, небезпечний, дуже близький до самообману.
Зір недоліків наших – ось безпечне бачення! “Дух смиренний і смиренний” (Пс. 1:19
Йому була відома ненависть їхня до юнака: але чи могла йому прийти думка, щоб ця ненависть зросла до задуму, до змови, до рішучості вчинити братовбивство? Незлобивість старця була незлобивістю досвідченою – не та дитяча незлобивість, якої сповнений був Іосиф, що йшов прямо на ніж, як агнець. Мудрий Іаков, за всього духовного успіху свого, за всієї досвідченості, накопиченої за багаторічне страдницьке життя, не міг уявити собі, щоб буйні сини його були здатні до жахливого злочину братовбивства. Властиво святині не мислити зла про ближніх; їй властиво найбільш явних, відкритих лиходіїв вважати менш злими, ніж якими вони є насправді. І бачимо ми багатьох святих людей, не обдурених явним гріхом, обдурених багатою любов’ю своєю, своєю довірливістю до ближніх.
Старець! надовго ти розлучаєшся з улюбленим твоїм сином, Іосифом! Ти маєш дар і пророцтва, і прозорливості; але на цей час Бог, який незбагненно влаштовує долю людини, закрив від тебе майбутнє непроникною завісою. Ти відпустив Іосифа на кілька днів – побачиш його після багатьох скорботних років. А він побачить землю Ханаанську, те місце, де розкинута хата твоя, коли настануть дні поховання твого – і тільки на короткі дні цього поховання! Сюди принесуться кістки його; сюди повернеться з ними численне потомство його, і озброєною рукою вступить у володіння спадщиною праотця свого – тепер юнака Іосифа. Пішов Іосиф з дому батьківського, з Хеврона, прийшов до Сіхема. Там уже не було його братів. Він не знав, де знайти їх – і почав шукати і розпитувати. Раптово зустрівся з ним незнайомий чоловік, який запитав його, кого він шукає. Іосиф відповідав йому: “Шукаю братів моїх; скажи мені, чи не знаєш, де вони зі стадами своїми?” Незнайомець відповів: “Пішли звідси; я чув, вони говорили між собою: підемо в Дофаїм”. За словами цього чоловіка, якого начебто доля навмисне привела на зустріч Іосифу, щоб скерувати його до його приречення, юнак починає знову шукати братів – жертва жерців своїх – і знаходить їх у Дофаїмі. Здалеку впізнали вони його, почали змовлятися про вбивство.
Пролунали в зібранні братів жахливі слова про брата: “Ось, іде сновидець. Уб’ємо його і скажемо: його з’їв хижий звір. Подивимося, що буде тоді з його снами!” Слідом за жахливими словами піднялися і злочинні руки. Але Рувим, старший син Іакова, забрав його в них. “Не будемо вбивати його, – сказав він їм, – власними руками! Спустіть його в один із тутешніх ровів, рук же ваших не покладайте на нього!” І думав Рувим, що пом’якшав, повернути старцеві-батькові улюбленого сина. Вони зняли з Іосифа строкатий одяг і кинули його в глибокий, сухий колодязь – живого в жахливу могилу. У рові Іосиф, у щелепах смерті!.. Святий юначе, тяжким досвідом починається твоя духовна досвідченість! Дивовижна твердість душі твоєї, що перенесла таку люту скорботу! Твердість у лихах дається непорочною, бездоганною совістю. Навчи нас здобувати і чистоту твою, і твердість – могутні опори для серця в мінливостях життя. Іосиф у рові. Що роблять брати? Вони сіли їсти… Дозріла ненависть! Коли якась пристрасть дозріє в душі, душа вже не відчуває своєї смертної недуги. Страшніше бути серцем у цій глибині злоби, ніж тілом, при душі ангельській, у рові глибокому. Сини Іакова вчинили злодіяння, наче виконали обов’язок: стільки природнилася їм ненависть до брата. “І сіли їсти хліб” (Бут. 37:25
Коли відбувалася ця трапеза, звичайно, на ній не було нічого доброго. Буйно відбувалася вона. Як інакше могли обідати вбивці? Гучний регіт переривав страшне мовчання: то був регіт душі, яка скинула з себе одяг сором’язливості, насолоджується злобою, що засвоїлася, наситилася. Вискакували часом пекельні слова – ніби з темної прірви – із сердець, що зважилися на братовбивство. Похмурі, звіроподібні були обличчя тих, хто обідав. Зір і слух їхні похмуро, дико блукали всюди. Не керувала вже тут розсудливість. Яка розсудливість! Коли пристрасті оволодіють людиною, тоді розум, позбавлений панування, служить догідливим і винахідливим слугою пристрастям для задоволення їхніх лукавих, примхливих, злочинних вимог.
Бенкетують сини Іакова над могилою з живим мерцем, і ось їхні погляди, що метушаться, раптово вбачають мандрівників. То були ізмаїльтяни, купці. Вони з’явилися від Галаада, на дорозі до Єгипту. Їхні верблюди були рясно нав’ючені стираксою, бальзамом і ладаном: ці товари везли вони для продажу в Єгипет. На шаленій трапезі почувся голос: “Що нам користі, якщо вб’ємо брата і приховаємо кров його? Продамо його цим ізмаїльтянам! Руки ж наші нехай не будуть на ньому: адже він брат нам і плоть наша!” Голос цей був голос Іуди, четвертого в синах Іакова; Іуда запропонував продаж брата-праведника. Через багато століть з’явиться інший Іуда, він скаже про іншого Праведника, про саму Боголюдину: “Що ви хочете мені дати, а я вам віддам Його?” (Мф. 26:15
Задзвеніли златниці… уже витягнуто з колодязя Іосифа і поспішно продано аравійцям. Жодного спірного слова ні про ціну, ні про полоненого не сказано ні з того, ні з іншого боку. Не промовчало б Писання про гідне пам’яті слово, якби воно було сказано. Писання в цій повісті передає і ті слова, які скільки-небудь варті зауваження. Звучать златниці… їх було двадцять. Як схожий дзвін цей із дзвоном тридцяти срібників!… Блаженний юнак, проданий за двадцять златниць! Ти удостоївся бути прообразом Проданого за тридцять срібників! Рувима не було за обідом. Не був він учасником в намірі і змові злочинній, не був і на бенкеті, на якому святкували вдале лиходійство. Таємно приходить він до рову, і кличе похованого. Немає відповіді. Знову кличе… немає відповіді! У розпачі він рве на собі одяг, прибігає до братів, каже їм: “Немає юнака в рові! Куди тепер подінуся я?..” У відповідь зазвучали златниці. Їх було двадцять: дев’ять братів, присутніх під час продажу, довели, що вони не забули відсутнього десятого. Тим часом сини Іакова придумували, як приховати від старця-батька вчинок свій з Іосифом.
Вони закололи козеня, в крові його обагрили строкатий одяг, і послали його батькові з жорстким питанням: “Ми знайшли це; дізнавайся – одяг це сина твого, чи ні?” – він упізнав її, він сказав: “Це – одяг сина мого: звір лютий з’їв його? Лютий звір викрав Іосифа!” Розірвав Іаков на собі одяг, вдягнув на себе покривало і багато днів оплакував сина. Зібралися до нього сини й дочки, вони втішали старця. Але він не хотів втішитися, говорив: “Зійду зі наріканням до сина мого в пекло”. Довго повторював він ці слова і довго плакав. Ізмаїльтяни привели Іосифа в Єгипет (Бут. 39
Прибігають вони. “Дивіться, – каже їм єгиптянка, – цей молодий євреянин введений у дім наш, щоб посваритися над нами!.. Він прийшов до мене… він сказав мені… я закричала гучним голосом… почувши крик мій, він утік від мене… ось верхній його одяг у руках моїх!” Вона зберегла цей одяг до повернення Пентефрія. Іншим разом одяг – німий, почутий лжесвідок на Іосифа. Коли повернувся вельможа, дружина переказала йому подію. Вона говорила жалібно і тихо: “До мене приходив молодий євреянин, якого ти ввів до нас, щоб збезчестити нас, і пропонував мені беззаконня. Коли ж я голосно закричала, він утік, залишивши в мене свій верхній одяг”. Почувши розповідь правдоподібну, в якій простотою і холодністю розповіді майстерно прикривалися страшна буря душевна і пекельні наклепи, бачачи в руках дружини доказ події – одяг Іосифа, доказ, проти якого, мабуть, не було спростувань, Пентефрій сильно обурився. Розпитування і суд визнав він зайвими, непотрібними, – так злочин раба в очах його був зрозумілим, жвавим, очевидним. Він велів кинути Іосифа до в’язниці, в якій утримувалися державні злочинці, – до твердині – так називає цю в’язницю Писання. Господь, який обрав Іосифа від днів його дитинства, Господь, який допомагав йому в полоні і в будинку Пентефрія, не залишив його і в темниці. Прихилилося до Іосифа серце начальника в’язниці: він ввірив юному в’язню всю в’язницю, всіх в’язнів, ув’язнених у ній, і, подібно до Пентефрія, спочив з усією довіреністю на турботах Іосифа.
Через деякий час, завинили перед єгипетським царем двоє вельмож його: старійшина виночерпій і старійшина над хлібами (Бут. 40 Бут. 40
Іосиф відповідав: “Ось значення цього сну: три лози – три дні. Пройдуть ще три дні, і згадає фараон про тебе, поверне тобі колишній сан твій старійшини виночерпія: ти будеш подавати чашу фараону, як і раніше. Тоді, в благополуччі твоєму, згадай про мене. Зроби мені милість: повідай про мене фараонові, і виведи мене з цих похмурих стін. Я вкрадений з єврейської землі, і тут не зробив нічого лихого, а мене кинули в цю жахливу темницю”. Старійшина над житницями, почувши тлумачення сприятливе, також переказав свій сон Іосифу: “І я, – говорив він, – бачив сон. Мені уявилося, що тримаю на голові три кошики з хлібами. У верхньому кошику було всякого роду печиво, яке вживав фараон. Раптово налетіли птахи, почали клювати печиво”. Іосиф відповідав: “Ось значення сну: три кошики – три дні. Пройдуть ще три дні – і зніме фараон з тебе голову твою! труп твій повісять на дереві; птахи небесні з’їдять тіло твоє”. Настав третій день: це був день народження фараона. Він дав бенкет своїм придворним; у бесіді з ними згадав цар про двох ув’язнених старійшин: старійшині виночерпію повернув колишній сан, і той знову почав подавати чашу фараонові, а старійшину над житницями звелів стратити, за пророцтвом Іосифа. І забув старійшина виночерпій про Іосифаа. Ще потрібно було праведникові томління в темниці! Ще потрібні йому були усамітнення і морок в’язниці, щоб душа його глибше поринула в молитву, нею ще більше наблизилася до Бога, ще світліше осяялася розумом духовним. Минуло два роки, фараон бачить сон (Бут. 41
Йому уявилося, ніби він стоїть при річці: ось виходять з річки сім корів, огрядних, прекрасних і стали ходити прибережним пасовищем. За ними вийшли з річки інші сім корів, худих, неприємного вигляду, – теж почали ходити з першими берегом річки. Раптово худі корови пожрали огрядних, і непомітно було, щоб огрядні зійшли в них: вони зберегли свій колишній вигляд виснаження. Прокинувся фараон. Потім знову засинає, бачить інший сон: бачить наче з одного стебла виросло сім колосків, наповнених зрілими зернами, за ними виросло інше сім колосків, тонких, наче висушених спекою та вітром. Ці тонкі колосся поглинули в себе сім перших повних колосків. Прокинувся фараон, зніяковіла душа його; з настанням ранку він наказує скликати всіх учених і мудреців Єгипту і переказує їм сон свій. Але вони не могли витлумачити сновидіння, яке викликало в царі замисленість і збентеження. Тоді старійшина виночерпій сказав фараону: “Тепер згадую гріх мій! Коли ти, царе, прогнівався на рабів твоїх, на мене і на старійшину над житницями, наказав ув’язнити нас у в’язницю, що при будинку начальника охоронців, кожен з нас, в одну і ту ж ніч, побачив сон. Там із нами був молодий євреянин, раб начальника охоронців; ми розповіли йому сни свої, і він витлумачив їх. Мені передбачив повернення сану, а товаришеві моєму – страту.
Так і сталося з обома нами”. Фараон послав у в’язницю за Іосифом, велів привести його до себе. Вивели Іосифа з твердині: вивела його рука Божа. За звичаєм країни обстригли йому волосся, змінили на ньому одяг: він постав перед обличчям фараона. Єгипетський цар переказав йому сни свої і скаржився на мудреців, що вони не могли витлумачити цих видінь. “Я чув про тебе, – говорив фараон Іосифу, – що ти пояснюєш сни, коли тобі перекажуть їх”. Іосиф відповідав: “Без Бога не може фараон отримати задовільної відповіді”. Мимоволі Іосиф виявляє свій духовний стан! Він сповідує явну, дивовижну, суттєву Божественну дію, дію Святого Духа, яка не залежить від людини, яка відвідує людину за Вищою волею і відкриває їй таємниці. Це невидиме спілкування з Богом, цю благодатну дію відчував у душі своїй Іосиф: до такої висоти духовного процвітання піднесли його сталість у чеснотах, лиха, страждання, або, правильніше, благодать Святого Духа, яка постійно змінює чеснолюбних, а особливо – страждальців безневинних. “Обидва сни твоїх, – сказав він фараону, – мають одне значення; сни твої – один сон. Сім корів огрядних знаменують сім років родючих; сім повних колосків знаменують те саме. Сім корів худих і сім колосків висохлих означають сім років голоду. Бог показує фараонові те, що Він намірився зробити. Настануть сім років: протягом їх будуть у Єгипті рясні жнива. Прийдуть інші сім років, і від убогості їх забудеться велика кількість першого семиріччя. Голод вразить, згубить землю. Самі сліди великої кількості, що передувала, згладяться наступною за нею убогістю: тому що голод буде дуже сильний. Двічі повторився сон фараона: це підтвердження вислову Божого, і знак, що Бог прискорить привести у виконання Своє визначення.
Царю! Виглянь у себе розумного чоловіка, і доручи йому землю єгипетську. Нехай протягом семи врожайних років збирається п’ята частина всього врожаю; зібрана пшениця повинна надійти у відання фараона і зберігатися в містах. Таким чином складуться хлібні запаси для семи років неврожайних, і земля не загине від голоду”. Сподобалися слова Іосифа фараонові й тим, хто його оточував. Фараон сказав їм: “Де ж нам знайти іншу людину, яка б, як ця, мала в собі Духа Божого?” Потім, звертаючись до Іосифа, каже йому: “Бог відкриває тобі таємниці, і тому немає людини, яка б зрівнялася з тобою мудрістю і розумом. Будь головою в домі моєму; нехай підкоряються тобі всі люди мої! Хіба одним престолом я буду вищим за тебе. Поставляю тебе над усією землею єгипетською”. Фараон зняв перстень з руки і надів його на руку Іосифа, одягнув його в червлений одяг, поклав на нього золоту гривню, і наказав посадити його на другу колісницю свою: у ній возили нового сановника містом; перед колісницею йшов оповісник, сповіщаючи народу про сан і владу Іосифа. Тоді Іосифу виповнилося тридцять років. Фараон одружив свого наперсника з Асенехою, донькою жерця іліопольського, і перейменував його, назвавши – “Псонфомфаніх”. Що б означало це найменування? Воно означає “Спаситель світу “7. Утворив Іосиф сходження на землю Боголюдини до занепалого і заблукалого роду людського, коли був посланий батьком до братів, які пасли худобу далеко від батьківської кущі. Утворив Його, коли був проданий братами іноплемінникам. Утворив Його поховання своїм ув’язненням у в’язниці; раптовим піднесенням і славою своєю утворив славу Його воскресіння.
Дочка жерця іліопольського, що вступила в шлюб з Іосифом,зображала Церкву Христову, що склалася з язичників. Порятунком народу від смерті ознаменувалося спасіння людства від смерті вічної. Роздавач речового хліба був прообразом Того, Хто і “Хліб, що зійшов з небес”, і Роздавач цього небесного хліба (Ін. 6:41
Народ єгипетський закричав до фараона, просячи хліба. Фараон відповідав підданим: “Ідіть до Іосифа і робіть те, що він скаже вам”. Іосиф відчинив запасні житниці, почав продавати звідти хліб єгиптянам. Голод лютував по лицю землі. Жителі сусідніх країн почули, що в Єгипті продають хліб, і, пригнічені голодом, почали приїжджати до Єгипту, щоб придбати пшеницю. Мудрий, завбачливий правитель заготовив запасний хліб у кількості, здатній не тільки прогодувати свій народ, а й залучити гроші інших народів у єгипетську державу. Серед інших земель, пригноблених голодом, нудилася земля ханаанська. Не вистачало їжі і сімейству святого патріарха. Чутка, що в Єгипті продається хліб дійшла до старця (Бут. 42
Продажем хліба займався сам Іосиф. Коли брати постали перед ним, він одразу впізнав їх; але вони анітрохи не підозрювали, що стоять перед братом, проданим у раби за двадцять златниць. І як їм було впізнати його? Коли вони розлучилися з ним, йому ледь минуло сімнадцять років; тепер він наближався до сорокарічного віку. Змінений роками, він не менш змінений був величчю і блиском сану, першого в царстві єгипетському, яке випередило майже всі інші держави освіченістю, могутністю, внутрішнім устроєм. Поставши перед Іосифом, брати низько вклонилися йому, чолом до землі. Іосиф згадав сни свої… Мудрий, доброчесний Іосиф! Він відклав до іншого часу оголосити себе братам. Скільки ця велика душа мала над собою влади! Чи не з’їдалося серце його бажанням негайно дати про себе радісну звістку старому, святому батькові, який понад двадцять років нічого не знав про нього, і, вважаючи загиблим безповоротно, сумував невтішно? Він не прислухається до потягу милостивого, великодушного серця, обирає спосіб дії, необхідно потрібний для користі, і своєї, і братів своїх. Іосиф знав грубі, неприборкані звичаї цих людей; це були напівдикі пастухи, які дорослішали на кочовищах, які провели все життя при отарах, на привіллі буйної свободи, просто неба, в безлюдних пустелях. Вони не знали жодної влади над собою, не знали жодної кермо влади: батькові чинили непокору; заподіювали йому часті образи; всяке побажання своє, хоч би яке воно злочинне не було, приводили до виконання; руки їхні нерідко бували заляпані кров’ю невинних.
Такими зображує Писання синів Іакова. Їм потрібен був урок. Для власного благополуччя їх необхідно було познайомити з покірністю, з благопристойністю. Жорстокі душі, які звикли зневажати совість і страх Божий, інакше не могли бути вражені, приведені до тями і самопізнання, як тортурами страху людського. Передбачаючи тривалий голод, Іосиф передбачав і необхідність переселення сімейства Іаковлева з Палестини до Єгипту. Чи не тому він назвав братів своїх, при першому їхньому приїзді до Єгипту, наглядачами?.. Якби брати його внесли із собою на нову вітчизну свою неприборканість, своє буйство, незабаром накликали б на себе обурення єгиптян; незабаром занепав би добробут Іаковлевої сім’ї, добробут самого Іосифа; ця сім’я і він зазнали б найбільших нещасть. Набуте довготривалими стражданнями повинно було захистити, зберегти мудрою поведінкою. Іосиф обійшовся з братами поважно, суворо, як суворий володар. “Звідки ви?” – запитав він їх. Вони відповідали: “Із землі ханаанської: прийшли купити хліба”. Він заперечив: “Ви спостерігачі: прийшли видивитися нашу країну!” Вони відповідали: “Ні, пане! раби твої прийшли купити хліба. Усі ми брати, сини одного старця. Ми прийшли з мирним настроєм: раби твої не спостерігачі”. Він сказав: “Ні, ні: ви прийшли видивитися землю!” Вони відповідали: “Нас дванадцять братів. Раби твої – із землі ханаанської. Менший із нас залишився при батьку, а одного… не стало”. Іосиф зауважив: “У ваших словах є брехня! Правду я сказав, що ви спостерігачі. Клянуся недоторканністю фараона, ви не вийдете звідси, якщо менший брат ваш не приїде до мене. Цим ви повинні виправдати себе. Пошліть одного з-поміж вас: нехай приведе брата. Ви ж залишитеся тут під вартою, доки не з’ясується, чи справедливі слова ваші, чи ні. Якщо вони виявляться несправедливими… Присягаюся недоторканністю фараона, ви спостерігачі!” – і з цими словами віддав їх під варту.
Минуло три дні. На третій він закликає їх і каже: “Я з числа тих, хто боїться Бога. Ось як вчините: якщо ви з мирним настроєм, то йдіть, відвезіть куплену вами пшеницю; один же з вас буде утриманий тут під вартою. Наступного разу приведіть до мене брата вашого: цим ви доведете істину слів ваших. Якщо ж не приведете меншого брата, то нижче побачите обличчя мого!” Іосиф говорив із братами своїми за посередництвом перекладача. Він ще не відпустив їх остаточно, і, в той час, як зайнявся з іншими покупцями, сини Іакова почали потихеньку розмовляти між собою єврейською мовою. Чи могли вони припускати, що грізний єгипетський вельможа розуміє їх! А він напруженим слухом і увагою стежить за кожним словом; кожне їхнє слово вловлює душа його, сповнена святої любові, що діє зі святою, спасительною мудрістю. “Право, – говорили один одному сини Іакова, – переслідує нас гріх, який ми вчинили над братом нашим! Ми знехтували глибокою скорботою його, ми не послухали його, коли він благав нас: за нього прийшла на нас ця напасть!” Рувим сказав іншим: “Чи не казав я вам, не ображайте юнака? Ви мене не послухали: ось кров його стягується”. Пронизували чутливе серце Іосифа слова братів. Він вийшов на хвилину від них і полегшив обтяжене серце потоками сліз. Потім знову прийшов до них, обрав із середовища їхнього Симеона, наказав покласти на нього перед очима їхні кайдани.
У вчинках мудрого Іосифа все має свою причину. Про причину, через яку кайдани стали долею дикого і лютого Симеона, а не іншого когось із братів, замовчує Писання; але з того ж Писання видно, що саме йому потрібен був більш суворий урок. Усі десять братів дозволяли собі тяжкі провини, але Симеон заплямував себе жахливим убивством Сіхемлян, чим піддав усе сімейство святого патріарха страшній небезпеці, від якої воно було врятоване особливим заступництвом Промислу. І чи не його руки піднімалися на інше вбивство, більш жахливе і злочинне?.. Іосиф віддав таємний наказ наповнити пшеницею мішки братів і в мішок кожного вкласти гроші, віддані за пшеницю, понад те дати їм на дорогу їжі. Очевидно, кожен окремо заплатив за взяту ним пшеницю: ця риса – одна з тих, якими зображуються перед нами віддалені звичаї біблійної давнини. Навантаживши віслюків пшеницею, сини Іакова вирушили у зворотний шлях. На першому таборі один із них, маючи намір нагодувати віслюка, зняв із нього мішок, який якось розв’язався, і побачив вузлик своїх грошей у мішку, поверх пшениці. Він закричав братам: “Мої гроші мені повернуто! ось вони… у мішку моєму”. Жахнулося серце їхнє, вони зніяковіли, і говорили один одному: “Що Бог робить із нами?” Прибувши в землю ханаанську, до батька, вони розповіли все, що трапилося з ними, говорили: “Чоловік, пан землі тієї, обійшовся з нами дуже суворо, навіть посадив нас у в’язницю, як спостерігачів. Ми сказали йому: Ні! Пане, ми не наглядачі! ми прийшли з мирним настроєм. Нас дванадцять братів, ми сини батька нашого; одного з нас… не стало, а менший при батьку, в ханаанській землі. Відповів нам той чоловік, пан землі: Ось що буде для мене доказом, що ви не шпигуни, а люди з мирним настроєм: одного з вас залиште тут у мене, а самі, взявши купленої для дому вашого пшениці, ідіть, а меншого брата вашого приведіть до мене. З цього дізнаюся, що ви не наглядачі, але люди мирні: і тоді віддам вам брата вашого, що залишається в мене тепер заручником, і ви будете торгувати вільно в єгипетській землі”. Коли вони висипали пшеницю з мішків, у кожного разом із пшеницею випав вузлик з його грошима, відданими за пшеницю. Побачивши вузлики своїх грошей, вони злякалися. Побачив ці вузлики їхній батько і також злякався. “Ви, – сказав він їм, – зробили мене зовсім бездітним! Іосифа немає; Симеона немає: і Веніаміна чи хочете взяти? Через вас обрушилися на голову мою всі ці біди”. Рувим відповів йому: “Двох синів моїх убий, якщо не приведу Веніаміна до тебе назад”. Старець відповів: “Не піде син мій із вами! Брат його помер; він залишився один: якщо трапиться йому зло на дорозі, на яку ви вирушаєте, то ви зведете старість мою з сумом у пекло”. Голод посилювався, посилювався, здолав землю (Бут. 43
Прибувши туди, постали перед Іосифом. Побачив Іосиф Веніаміна, брата свого по матері, і обурилася душа його. Він покликав управителя свого дому і сказав йому: “Веди цих людей до дому мого і приготуй гарний обід: опівдні вони будуть обідати зі мною”. Домоправитель виконав за наказом Іосифа, повів братів у дім його. Вони, бачачи, що їх ведуть до дому Іосифа, говорили один одному: “Нас ведуть сюди з нагоди грошей, знайдених у наших мішках, щоб навести на нас наклеп, звинуватити нас, узяти в раби, і заволодіти ослами нашими”. Тому, біля воріт будинку, не входячи в них, вони приступили до домоправителя і говорили йому: “Благаємо тебе, вислухай нас. Коли ми приходили вперше за купівлею хліба і, взявши насипаними наші мішки, вирушили у зворотний шлях, на першому стані розв’язали мішки наші і раптово побачили гроші свої, кожен у своєму мішку; ці гроші ми принесли тепер назад, вагою. А для купівлі нового хліба принесли інші гроші. Хто ж віддане нами срібло за перший хліб вклав у мішки наші, ми не знаємо”. “Заспокойтеся, – відповідав домоправитель, – не бійтеся нічого. Бог ваш, Бог батьків ваших послав вам багатство в мішки ваші. А гроші, внесені вами, значаться у мене в парафії, і вважаються в числі отриманих”. Він вивів до них Симеона. Потім принесли воду, їм умили ноги, а ослам дали корм. Вони виклали дари і, приготувавши їх, очікували на вихід Іосифа до полудня. Коли Іосиф повернувся в дім, брати піднесли йому дари і вклонилися чолом до землі. Він запитав їх: “Чи здорові ви? – потім додав, – чи здоровий старець, батько ваш, про якого ви мені розповідали? Невже він живий ще?” Вони відповідали: “Ще живий і здоровий раб твій, батько наш”. “Благословенна ця людина перед Богом!” – сказав Іосиф. Вони низько вклонилися йому. Відшукавши очима між ними Веніаміна, Іосиф запитав: “Чи це менший брат ваш, якого ви обіцяли привести до мене? – і на ствердну відповідь їхню промовив: Бог нехай помилує тебе, дитя моє!” Зніяковів Іосиф; сильно забилося його серце; сльози хлинули з очей. Поспішно пішов він у свою спальню, там наситився слізними потоками; потім умив обличчя, вийшов до братів і, утримуючи себе, сказав: “запропонуйте трапезу”. Для нього приготовлено було окремо, а окремо для синів Іакова, і окремо для єгиптян, які того дня обідали у вельможі.
Єгиптяни, оповідає Писання, не могли бути за одним столом з євреями; вони, за своїм повір’ям, цуралися всякого пастуха-вівчаря. Синів Іакова посадили прямо проти Іосифа, за роками їхніми. Здивувалися вони, побачивши себе розсадженими за старшинством. Їм подавали страви, кожному окремо частину його: частини накладав сам Іосиф, і Веніаміну накладав більше, ніж іншим братам. Поставлено було і вино. Відлягло серце у синів Іакова за трапезою розкішною і привітною. Не звиклі обмежувати себе, пустельні пастухи поїли досхочу і випили рясно. Ця трапеза прообразувала духовну трапезу Христа Спасителя, пропоновану християнам на Божественній Літургії. Господь благоволив стати братом нашим, Він придбав панування над світом – таємничим Єгиптом, – а братам Своїм, які страждають під тягарем гріха, “приготував трапезу, що впивається державною чашею” (Пс. 22:5 Бут. 44
Настав ранок: сини Іакова вирушили в дорогу з нав’юченими хлібом ослами. Коли вони вийшли з міста, і були ще недалеко, Іосиф каже домогосподарю своєму: “Йди скоріше в погоню за цими людьми, наздожени їх і скажи: що це? Ви за моє добро відплатили злом? Навіщо ви вкрали мою срібну чашу? Чи не та ця чаша, з якої п’є пан мій? Та в ній же він і волхвує”. Домоправитель, наздогнавши їх, повторив від слова до слова наказане Іосифом. Вони відповідали: “Даремно так каже пан! Ні, раби твої не зробили цього. Якщо гроші, знайдені нами в мішках наших, ми принесли знову із землі ханаанської, то з чого нам красти з дому пана твого срібло й золото? У кого знайдеш чашу, той нехай буде страчений, і ми віддамося в рабство панові нашому”. Домоправитель відповів: “Нехай буде за словом вашим: у кого знайдеться чаша, той нехай стане рабом до пана мого”. Вони поспішно зняли мішки з ослів, і кожен розв’язав мішок свій. Домоправитель почав обшукувати зі старшого, дійшов до молодшого; чаша знайшлася в мішку Веніаміна.
У розпачі вони розтерзали на собі одяг, поклали мішки на віслюків і повернулися в місто. Іосиф був у домі своєму: вони прийшли до нього і впали перед ним на землю. “Що ви зробили? – сказав він їм, – хіба ви не знали, що немає на землі ворожителя… подібного до мене?” Іуда відповідав: “Пане! нам нема чого відповідати тобі, нема чого говорити, нема чим виправдатися! Бог карає таємний гріх рабів твоїх. Віддаємо себе в раби пану нашому. Нехай будемо рабами твоїми, ми і той, у кого знайшлася чаша”. “Навіщо мені, – сказав Іосиф, – бути несправедливим? Той, у кого знайшлася чаша, нехай буде рабом моїм, а ви йдіть вільно до батька”. Тоді Іуда, приступивши до нього, сказав: “Пане! Благаю тебе, дозволь мені сказати перед тобою кілька слів і не прогнівайся на раба твого: я знаю, що ти другий за фараоном. Пане! Ти питав рабів твоїх: чи маєте ви батька чи брата? І ми сказали панові: є в нас старий батько і менший брат, що народився, коли вже батько був у похилому віці. Їх було два в матері: старший… помер; цей залишився один, і батько полюбив його. Ти сказав рабам твоїм: приведіть його до мене, хочу бачити його. Ми сказали пану: неможливо юнакові залишити батька свого; якщо він покине батька – батько помре. Ти ж сказав рабам твоїм: якщо не прийде менший брат ваш, то ви не побачите більше обличчя мого. Коли ми прийшли до раба твого, батька нашого, то передали йому слова пана нашого.
Батько сказав нам: ідіть знову, купіть хліба. Ми відповідали: не можна нам іти! Якщо менший брат наш піде з нами, то підемо, бо без нього нас не допустять перед обличчям чоловіка. Твій раб, батько ж наш, сказав нам: Ви знаєте, що дружина моя народила мені двох.Один пішов від мене до вас: ви сказали, що його з’їв звір; відтоді й донині я не бачив його. Якщо й цього візьмете і трапиться з ним дорогою якесь зло, ви зведете старість мою з сумом у пекло. Отже, якщо я піду тепер до раба твого, батька нашого, а юнака не буде зі мною – адже душа його прив’язалася до душі… цього! – і побачить батько мій, що немає з нами юнака, він помре. І зведуть раби твої старість раба твого, батька нашого, з сумом у пекло. Я, раб твій, узяв юнака в батька, сказавши йому: Якщо не приведу його до тебе і не поставлю перед тобою, нехай буде гнів твій на мені в усі дні життя мого. Нехай же я буду рабом твоїм замість юнака… так! рабом пану… А юнак нехай іде з братами своїми. Як мені йти до батька без юнака? Не знести мені тієї прикрості, яка вразить батька мого”. Іосиф не міг далі утримувати і приховувати себе (Бут. 45
Усі віддалилися; тоді з плачем і криком вигукнув Іосиф братам: “Я – Іосиф!.. невже ще живий батько мій?” Брати прийшли в цілковите здивування, не могли нічого відповідати йому. Іосиф сказав їм: “Наблизьтеся до мене”. Вони підійшли до нього. “Я – Іосиф, – повторив він їм, – я – брат ваш, якого ви продали в Єгипет. Не сумуйте ж, що ви продали мене сюди… Щоб це вас не турбувало, не мучило! Бог, що промишляє про спасіння ваше, послав мене сюди.Ось другий рік на землі голод, і ще залишилося п’ять років, в які марно будуть орати землю, в які жнив не буде. Бог послав мене перед вами приготувати вам притулок на землі і прогодувати наше численне сімейство. Не ви продали мене сюди: сюди послав мене Бог, зробив немов би батьком фараонові, паном над усім домом його і владикою всієї єгипетської землі. Покваптеся повернутися до батька мого і скажіть йому: ось що говорить тобі син твій, Іосиф: “Бог зробив мене паном Єгипту: прийди до мене, не зволікай. Ти оселишся в гесемській землі, будеш поряд зі мною, ти і сини твої, і сини синів твоїх, і вівці твої, і воли твої, і всі стада твої. Я буду доставляти тобі їжу, бо ще протягом п’яти років буде голод на землі. Ваші очі бачать, і очі Веніаміна, брата мого, бачать, що я, моїми устами кажу вам це. Розкажіть батькові моєму всю славу і владу, які дані мені в Єгипті, які ви бачили на власні ваші очі. Поспішайте, приведіть батька мого сюди”. Він кинувся на шию до Веніаміна, і, обійнявши його, плакав, і Веніамін обійняв його і також плакав. Потім зі сльозами він обіймав усіх братів своїх. Тоді відкрилися уста їхні, досі закарбовані страхом і здивуванням: вони вступили в бесіду з Іосифом. Дійшла чутка до будинку фараонового про прибуття братів Іосифа; зраділи фараон і двір його. Фараон сказав Іосифу: “Скажи братам своїм: так зробіть, наповніть мішки ваші хлібом, ідіть у землю ханаанську і, взявши батька вашого, переселіться до мене з усім майном вашим. Багатства Єгипту відчинені для вас”. Іосиф подарував братам, кожному, по дві зміни сукні, а Веніаміну п’ять змін і триста золотих монет. Батькові своєму він послав багато дарунків на десяти ослах і дав десять мулів із хлібом на дорогу. Обдарувавши так братів своїх, він відпустив їх; відпускаючи, сказав: “На шляху не сваріться між собою”. Потрібна була вільним вихованцям пустелі така настанова: звісно, тепер вони дали їй належну вагу, пам’ятали й зберегли її. Повернулися сини Іакова в ханаанську землю, до батька свого, сказали йому: “Син твій Іосиф живий: він-то і керує всією єгипетською землею”. Жахнувся Іаков, не повірив їм. Вони запевняли його, переказували в точності всі слова Іосифа. Коли ж старець побачив багаті дари і колісниці, послані за ним Іосифом, тоді ожив дух його, і сказав Іаков: “Велике для мене, якщо живий ще Іосиф! Піду, побачуся з ним, перш ніж померти мені”. Патріарх піднявся з усіма домашніми, з усім майном; досягнувши так званого Клятвеного Колодязя, приніс поблизу нього жертву Богові (Бут. 46 Бут. 47 Євр. 11:21 Бут. 48 Бут. 50
* * *
4 Преподобний Єфрем Сирін, церковний письменник IV століття, склав оповідь про прекрасного Іосифа, у літературній формі того часу. Ця повість читається, за вказівкою церковного Статуту, на утрені у вівторок Страсного тижня.
5 Подяка Богу становить частину розумного чернечого діяння і полягає в подяці та славослів’ї Богові за все, що трапляється – і приємне, і скорботне. Це ділання заповідано Апостолом від імені Господнього: “про все дякуйте,”
6 Див. Глави дуже корисні Григорія Синаїта, главу 10. Добротолюбіє, ч. 1. Цієї думки тримаються і всі інші Отці Церкви.
7 Porro ab Aegiptiis didicimus, quod in linqua eorum resonet: Salvator mundi, S. Hieronimi. Liber de nominibus hebraicis.
8 Записки на книгу Буття московського митрополита Філарета.
9 Записки на книгу Буття московського митрополита Філарета.
10 Преподобний Ісаак Сирин. Слово 1.
Послання до братії Сергієвої Пустині з Ніколо-Бабаєвського монастиря Возлюблені Отці та Браття! Дякую вам за пам’ять вашу про мене грішного, за любов Вашу до мене. Благословення Боже нехай спочиє над Вами і над усіма, хто перепливає життєве море з метою спасіння, з метою досягнення Божественної пристані. Хто ж дивиться єдино на вигоди, переваги, насолоди скороминущого світу, до того немає в мене слова. Під час подорожі моєї з Сергієвої пустині, через Москву, до Бабаєвського монастиря, я відвідав багато чернечих обителей і бачив на досвіді те, що святі Отці описують у своїх Боговдохновенних книгах. Бачив, що у всякому місці: і в пустелі відокремленій, і серед галасливого багатолюдства – ті з християн, які вникають у Слово Боже і намагаються здійснювати його життям, наповнюють м’язи свої – розум і серце – повчанням до блаженної вічності. Навпаки, ті, які нехтують вправою в Слові Божому, виконанням святих Божих заповідей, перебувають у сумному затьмаренні гріховному, у полоні в гріха, в цілковитій безплідності, незважаючи на те, що живуть у глибокій пустелі. Пустельне життя, не поєднане з духовними заняттями, вигодовує, тучнить, посилює гріховні пристрасті11. Так наставляють нас святі Отці; так є насправді. Слово Боже – життя вічне: той, хто харчується ним, “живий буде навіки” (Ін. 6:51 Флп. 3:1 Лк. 21:19 Лк. 8:15 Мф. 24:13 Євр. 10:38 Гал. 6:2 Іс. 35:10 Ін. 1:5 Архімандрит Ігнатій, який просить Ваших святих молитов і доручає себе Вашим святим молитвам, 1847 року. Миколаївський Бабаївський монастир.
* * *
11 Преподобний Кассіан Римлянин. Про гнів, Добротолюбіє, ч. 4. 12 Слово 2.
Слово про страх Божий і про любов Божу Служіння людини Богові, законопокладене Богом, ясне і просте. Але ми стали такими складними і лукавими, такими далекими від духовного розуму, що потребуємо найретельнішого керівництва і настанови для правильного і угодного служіння Богові. Вельми часто ми приступаємо до служіння Богові за посередництвом такого способу, який суперечить встановленню Божому, заборонений Богом, який приносить душам нашим не користь, а шкоду. Так, дехто, прочитавши у Святому Письмі, що любов є найвищою з чеснот (1Кор. 13:13 1Ін. 4:8 Рим. 5:5 1Кор. 3:16 Лев. 10:1-2 Іс. 50:11 Мф. 22:13 1Кор. 12:31 1Кор. 13:1-3,8-10 Кол. 3:14 1Ін. 4:7 1Ін. 4:16 1Ін. 4:13 Рим. 5:5 Ін. 15:10,4:6 Рим. 8:12,8:6 Об. 3:20-21 1Ін. 3:6 Євр. 11:38 Кол. 3:5 Пс. 2:11 Пс. 33:12 Пс. 110:10 Притч. 1:7 Сир. 1:18,11,13 Притч. 14:27,8:13,23:17 Пс. 111:1,2 Пс. 127:1 Пс. 33:8,10 Пс. 118:38,120 Іс. 11:2 Мф. 5:22,25,26,29 Мф. 6:15 Лк. 12:16-20 Мф. 10:28 Лк. 12:5 Лк. 12:35-37 Мк. 13:37 Йов. 4:14-15 2Пет. 3:10 Об. 6:14 1Сол. 4:16 Ін. 5:28 1Кор. 4:4 Пс. 110:10 Бут. 22:12 Пс. 118:63 Мф. 10:38 Гал. 5:24 Пс. 18:10 1Ін. 4:18 Пс. 88:8 Ін. 15:9-10 Флп. 2:8 Ін. 12:49,50 Ін. 14:21,23-24 Мф. 13:44 Рим. 3:23-24 1Кор. 2:9 Ін. 6:51,33 Ін. 6:51 1Ін. 4:8 Лк. 22:30 Пс. 103:15 Мф. 11:28 Ін. 21:20 Повт. 32:9 Лк. 15:18-19 Лк. 15:20 Мф. 8:8 Лк. 18:13 1844 року. Сергієва пустинь. *) ко́ви (застар.) – підступні умисли, підступи.
* * *
13 Слово 28, гл. 45, за перекладом Паїсія Нямецького.
14 За поясненням прп. Варсонофія Великого, Відповідь 158.
15 Слово 48.
16 Калліста та Ігнатія Ксанфопулів, гл. 5. Доброт. ч. 2.
17 Калліста та Ігнатія, гл. 6.
18 Слово 72.
19 Слово 5-е.
20 Слово 2-е
21 Слово 49.
22 Прп. Ніл Сорський. Слово 7.
23 Алфавітний Патерик і Достопам’ятні Сказання.
24 Слово 1.
25 Алфавітний Патерик.
26 Cassianus lib. IV. De instititutis, renuntiantiam, cap. XXXIX.
27 Сар. 35.
28 Прп. Авва Дорофей. Повчання 4 про страх Божий.
29 Прп. Макарій Великий, Бесіда 37, гл. 2, 3.
30 Листи затворника Георгія, ч. 2, лист 37, видання 1860.
31 Слово 89.
32 Св. Ісаак Сирин. Слово 55-те.
Долі Божі Немає сліпого випадку! Бог керує світом, і все, що відбувається на небі й у піднебесній, відбувається за судом премудрого і всемогутнього Бога, незбагненного в премудрості та всемогутності Своїй, незбагненного в управлінні Своєму. Бог керує світом: розумні створіння Його нехай підкоряються Йому, і слуги Його нехай споглядають побожно, нехай славословлять у здивуванні й здивуванні величне управління Його, яке перевищує розум їхній, величне управління Його! Бог керує світом. Сліпотливі грішники не бачать цього управління. Вони вигадали чужий розуму випадок: відсутність правильності в погляді своєму, тупості свого погляду, погляду затьмареного, погляду спотвореного, вони не усвідомлюють; вони приписують управлінню Божому відсутність правильності та сенсу; вони хулять управління Боже, і дію премудру визнають і називають дією божевільною. “Господь Бог наш: по всій землі долі Його”, – (Пс. 104:7 Пс. 18:10 Пс. 147:1,2 Пс. 147:8 Бут. 32:28 Пс. 147:9 Пс. 35:7 Пс. 17:22-23 Пс. 118:108 Пс. 118:7 Пс. 9:25-26 Пс. 118:120 Мф. 10:29-30 Пс. 16:2 Пс. 118:137 Рим. 11:33-34 Рим. 11:32 Рим. 11:8 Пс. 17:12 Ін. 13:2-27 Діян. 3:14-15,18 Діян. 4:24-28 Мф. 18:7 Рим. 9 Бут. 1:5 Пс. 138:16 Ін. 1:1-2 Вих. 3:1 Мф. 6:27 Мф. 5:36 Ін. 1:2 Ін. 8:31-34,36 Бут. 2:5-6 Бут. 3:16 Бут. 3:16-19 Пс. 50:7 Об. 22:11,15 Бут. 2:7,22,3:11-12 Пс. 118:125,89:13,16 Пс. 37 Рим. 5:10 2Пет. 3:8 Ін. 6:38 Ін. 18:11 Флп. 2:6-8 Ін. 5:30 Мф. 26:37 Мф. 26:38 Мф. 26:39 Лк. 22:44 Мф. 26:39 Лк. 22:42 Мф. 26:52-54 Ін. 19:10-11 Ін. 19:11 Мф. 16:22-23 Діян. 1:7 Флп. 2:5-8 Євр. 12:1-3 Євр. 13:12-13 Євр. 12:5-6 1Пет. 2:21 1Пет. 2:20-21 1Пет. 4:12 1Пет. 4:13 1Пет. 4:17 1Пет. 4:18 1Пет. 4:17 1Пет. 4:18 1Пет. 5:5 1Пет. 5:6-7 1Пет. 4:19 Євр. 12:8 2Кор. 12:7 Пс. 118:75 Пс. 118:39 Пс. 118:71 Пс. 118:30 Пс. 118:102 Пс. 118:52 Пс. 118:43 Пс. 118:175 Пс. 118:164 1Кор. 11:32
* * *
33 Як Іаковом, так і Ізраїлем названий тут народ ізраїльський за ім’ям свого родоначальника, який при народженні названий Іаковом, і перейменований Ізраїлем після того, як сподобився Боговідения. У духовному сенсі Ізраїлем називаються християни, які досягли значного духовного успіху.
34 Св. Ісаак Сирин, Слово 56.
35 Запеклість, нечуття, засліплення розуму і серця.
36 Прп. Авва Дорофей, повчання 11.
37 “Ангели, – каже святий Іоанн Дамаскін, – називаються безтілесними і нематеріальними порівняно з нами. У порівнянні ж з Богом, єдиним незрівнянним, все виявляється грубим і речовим”. Виклад православної Віри, книга 2-а, гл. 3, Про Ангелів. Наука, в сучасному розвитку її, визначає з усією виразністю, що все обмежене – в силу необхідності – і речове.
38 Св. Іоанн Дамаскін, Виклад Православної Віри, Книга 2, гл. 3, Про Ангелів.
39 Фізика.
40 Патерик Скитський.
41 Св. Іоанн Дамаскін, Виклад Православної Віри, книга 2, гл. 3, про Ангелів.
42 Св. Іоанн Дамаскін, Виклад Православної Віри, книга 4, гл. 13.
43 Це відноситься до одних плотських людей, у яких душа не оживлена дією Божественної благодаті. Пожвавлені цією дією мають про душу більш ясне поняття.
44 Гіпотези.
45 Трупом називається тіло людське в перших ступенях розкладання після того, як його залишила душа, але яке ще не розклалося остаточно.
46 Декарт і його послідовники визнають душу субстанцією, абсолютно протилежною тілу, що не має з ним нічого спільного, що не має ніякого відношення до простору і часу: ми визнаємо такою субстанцією єдиного Бога.
47 Точний виклад Православної Віри св. Іоанна Дамаскіна, книга IV, гл. 13.
48 За поясненням блаженного Феофілакта Болгарського 17-го вірша 14-го розділу Євангелія від Луки.
49 Найчисленніша армія Римлян, владик всесвіту, простягалася до 12-ти легіонів. Очевидно, що тут намір Слова Божого полягав у тому, щоб висловити поняття про таке воїнство, яке є численнішим і сильнішим за всяке людське військо
50 Той, хто зручно запинає нас.
51 Не звернувши уваги на нанесене Йому безчестя.
52 Наруга.
53 З особливою ясністю видно це з книги Йова. Праведник спершу обчислював свої чесноти, і представив їх у прекрасній, мальовничій картині; коли ж він очистився і вдосконалився скорботами, тоді змінилося в ньому поняття про себе: він побачив себе таким, що нібито зник перед величчю Божества, визнав себе землею і попелом.
Рада душі з розумом Душа. – Сумую нестерпно, ніде не знаходжу відради. Не знаходжу відради і розради ні поза, ні всередині мене. Не можу дивитися на світ, сповнений безперервної спокуси, обману, душогубства. Необережне споглядання світу, деякі необережні погляди на його спокуси, незнання токсичності його вражень, дитяча, недосвідчена довірливість до нього привернули в мене його стріли, сповнили мене смертельних виразок. До чого мені дивитися на світ? Навіщо цікавитися про нього, детально вивчати його, або прив’язуватися до нього, коли я лише короткочасна мандрівниця у світі. Неодмінно я залишу його, і не знаю, коли залишу. Щодня, щогодини я маю бути готовою до заклику у вічність. Хоч би яке тривале було моє поневіряння пустелею світу, воно мізерне перед невимірною вічністю, перед якою рівні і години, і дні, і роки, і століття. Самий світ з усім величезним стовпотворенієм своїм повз іде: “земля і діла, що на ній є, згорять” (2Пет. 3:10 Ін. 6:60 Мф. 10:39 Ін. 12:25 Кол. 3:14 Кол. 2:8 Ін. 15:5
* * *
54 Калліста Катафігіота, Доброт., ч. 4, гл. 3. 4, гл. 3.
55 Брат просив преподобного Сисоя Великого сказати йому слово на користь. Старець відповідав йому, що чернець має бути нижчим за ідолів. На запитання ж брата, що б означало бути нижче ідолів, старець сказав: “Писання говорить про ідолів, що вони “вуста мають і не промовляють, очі мають і не бачать, вуха мають і не чують” (Пс. 113:13-14
Бачення гріха свого Настане той страшний час, настане та страшна година, в яку всі гріхи мої постануть оголеними перед Богом-Судією, перед Ангелами Його, перед усім людством. Передбачаючи стан душі моєї в цей грізний час, сповняюся жаху. Під впливом живого і сильного передчуття, з трепетом поспішаю зануритися в розглядання себе, поспішаю повірити в книзі совісті моєї відмічені гріхи мої ділом, словом, думкою. Давно нечитані, застояні в шафах книги просочуються пилом, сточуються міллю. Той, хто взяв таку книгу, зустрічає велике утруднення в читанні її. Така моя совість. Її давно не переглядали, вона насилу могла бути відкрита. Відкривши її, я не знаходжу очікуваного задоволення. Тільки великі гріхи значаться досить ясно; дрібні письмена, яких безліч, майже згладилися – і не розібрати тепер, що було зображено ними. Бог, один Бог може зблідлим письменам повернути яскравість і позбавити людину від совісті лукавої (Євр. 10:22 Пс. 37:5,39:13 Пс. 39:13 Пс. 37:6,8,11 Пс. 54:22 Бут. 3:23-24 1Сам. 3:9 Ін. 16:13 Лк. 17:20 Пс. 50:5 Пс. 37:19 Пс. 50
* * *
56 Св. Ісаак Сирин, Слово 55.
57 Наслідування, Московського видання, 1834 р., кн. 3, гл. 2. У вказаному нами місці західного письменника розпалювання, зарозумілість і самообману виставляються так яскраво і мальовничо, що вважається незайвим представити увазі читача сам текст: “Говори, Господи, бо раб Твій чує. Я – раб Твій! Вразуми мене, нехай пізнаю свідчення Твої. Нахили серце моє до слів уст Твоїх, і нехай зійде, як роса, слово Твоє. Сини Ізраїлеві говорили колись Мойсеєві: “Говори ти до нас, і ми слухатимемо; Господь же нехай не говорить до нас, щоб нам не померти. Не так, Господи, не так молю я! А з пророком Самуїлом смиренно й ревно благаю: говори, Господи, бо раб Твій чує. Нехай не говорить мені Мойсей або інший хто з пророків: але говори Ти, Господи Боже, що дарує натхнення і просвітлення всім пророкам. Ти один, без них, можеш досконало навчити мене; вони ж без Тебе не можуть мати жодного успіху. Можуть звучати слова їхні, але Духа не повідомляють! Вони витончено говорять, але, коли Ти мовчиш, не запалюють серця! Вони передають букви, але Ти відкриваєш сенс! Вони вимовляють таїнства, але Ти відчиняєш розум іносказань! Вони оголошують Твої веління, але Ти подаєш силу до виконання! Вони показують шлях, але Ти даєш міцність проходити його! Вони діють тільки ззовні, але Ти наставляєш і просвіщаєш серця! Вони зрошують зовні, але Ти даруєш плодоношення! Вони волають словами, але Ти даєш слуху розуміння! І тому нехай не говорить мені Мойсей! Говори Ти, Господи, Боже мій, вічна Істина. Нехай не помру і не залишуся безплідним, якщо буду наставлений тільки зовні, внутрішньо ж не буду запалений, і нехай не буде мені в суд слово чуте і невиконане, – пізнане, і любов’ю не обійняте, – увіруване і не дотримане. І так, говори, Господи, бо раб Твій чує: Ти маєш дієслова життя вічного”. Зухвалість цього пихатого велемовства і марнослів’я наводить жах і глибоку печаль на душу, виховану вченням Православної Церкви. Усунуто тут покаяння! Усунуто розтрощення духу! Тут рішуче прагнення до найближчого і найтіснішого з’єднання з Богом! Такий взагалі настрій аскетичних західних письменників. Один із них, висловлюючи своє неправильне розуміння гідності Божої Матері, підсумовує несамовите велериччя так: “Отже! Кинемося в обійми Богоматері!” Протилежний цей настрій настрою, який викладає свята Східна Церква своїм чадам. “Аще не були б святі Твої мали молитвеники, – говорить вона в одному з піснеспівівів своїх, – і милості Твоєї милуючу нас, як би ми, Спасе, не сміли співати Тебе, Його ж славословлять безперестанку Ангели” (Тропар на Великому Повечір’ї). В іншому піснеспіві вона каже: “До Богородиці старанно нині притікаємо, грішні і смиренні, і припадемо, в покаянні кличучи з глибини душі: Владичице, допоможи, на нас зглянувшись, допоможи, гинемо від безлічі провин, не відверни твоєї раби твоїх, на тебе ж бо і єдину надію маємо” (Канон молебний до пресвятої Богородиці). Незрозумілий стан самообману і бісівської принади для тих, хто не вихований духовним подвигом за переданням Православної Церкви: визнають вони цей тяжкий стан за стан найправильніший, благодатний. Той, хто потрудився перекласти “Наслідування” з латинської мови на російську, помістив наприкінці книги свої настанови для читача. Вказуючи на 2-й розділ 3-ї книги, на цей живопис самообману і самовпевненості, він радить перед усяким благочестивим читанням приводити себе в настрій, зображений у цьому розділі. Очевидно, що таким настроєм надається свобода пояснювати Святе Письмо за власним бажанням, знімається зобов’язання слідувати поясненню, зробленому святими Отцями і прийнятому Церквою. Це – догмат протестантизму.
58 Прп. Григорій Синаїт. Про принади тощо. Доброт., ч. 1. Св. Калліст та Ігнатій Ксанфопули, гл. 73. Доброт. ч., ч. 2.
59 Прп. Ісаак Сирин, Слово 55.
60 Його ж слово 36.
61 Св. Ісаак Сирин, Слово 21.
Про образ і подобу Божу в людині “Створимо людину за образом Нашим і за подобою” (Бут. 1:26 Бут. 1:25 Бут. 1:31 Ін. 14:9-10 Лк. 24:49 Ін. 14:17 Еккл. 1:15 1Кор. 2:16 Ін. 14:8 Рим. 8:15-16 1Кор. 11:1 Рим. 13:14 Ін. 15:4-5 Ін. 6:56 Гал. 2:20
* * *
62 Св. Димитрій Ростовський. Літопис.
63 Тропарі по Непорочних у суботу, гл. 5. Псалтир з послідуванням.
Роздум, запозичений з 1-го послання св. Апостола Павла до Тимофія, що стосується переважно чернечого життя Слово Боже є заповіт: тим, хто прийняв Слово Боже, воно приносить спасіння і блаженство (I, 5). Любов народжується від чистоти серця, непорочної совісті й нелицемірної віри (I, 5). Обробляй ці чесноти, зберігаючи уважність до себе і мовчання, щоб досягти любові, яка – верх і сукупність християнської досконалості. Чистота серця порушується прийняттям гріховних помислів, особливо блудних; непорочність совісті – довільними гріхами; віра послаблюється сподіванням на свій розум, нещирістю і самолюбством. Хто захоче міркувати про істину без просвіти згори, той тільки вдасться в порожні бесіди і дебати, ухилиться від шляху, що веде в любов (I, 6-7). Від позачасового, такого, що перевищує знання, марнославного міркування про істину народилися єресі, помилки і богохульство. Сталість у православному сповідуванні догматів віри живиться і зберігається справами віри і непорочністю совісті. Ті, хто не керуються вірою у своїх вчинках і порушують непорочність совісті довільним ухилянням у гріхи, не зможуть зберегти свого знання догматів у належній чистоті та правильності: це знання, як знання про Бога, вимагає необхідної чистоти розуму, яка властива одним тільки доброчесним і цнотливим (I, 19). Один Бог і Один Посередник між Богом і людьми – Боголюдина, Іісус Христос (II, 5). Ніхто не може приступити і наблизитися до Бога без цього Посередника. Той, хто відкидає Посередника, відкидає і Бога. “Хто відкидає Сина, той не має Отця. Хто не вірує в Сина, не побачить життя, але гнів Божий перебуває на ньому” (1Ін. 2:23 Ін. 3:36 1Тим. 2:8 1Тим. 3:6-7 1Тим. 4:1 Мф. 10:38-39 Мк. 9:21 Мф. 25:12,7:23 Ін. 3:17 Ін. 1:5 Ін. 3:18-20 1Тим. 6:11,16
* * *
64 Прп. Макарій Великий. Бесіда 4, гл. 9.
65 Прп. Макарій Великий. Бесіда 8, гл. 6.
66 Прп. Макарій Великий. Бесіда 37, гл. 2, 4.
67 Досвідчений доказ сказаного бачимо у святому мученику Арріані. Він, будучи ідолопоклонником, у сані ігемона, обагрив себе кров’ю багатьох святих мучеників, потім увірував у Христа і віру закарбував урочистим сповідуванням її і своєю кров’ю. Четьї-Мінеї. Страждання св. мученика Филимона в 14 день грудня, також св. мучеників Тимофія і Маври 3 травня.
68 Слово 26.
Про істотне діяння монаха Істотне діяння монаха – молитва, як те діяння, яке з’єднує людину з Богом. Всі інші діяння служать або підготовчими, або допоміжними засобами для молитви, або ж даються тим, які, через моральну неміч або через брак розумових здібностей, не можуть займатися цілком молитвою. Говорить преподобний Марк Подвижник: “Тим, хто не може терпіти в молитві, добре перебувати в служінні (займатися працями і рукоділлям у послуху), щоб не втратити того й іншого, але тим, хто може, краще не дбати про краще “69. Преподобний Марк, пояснюючи слова Господа: “Робіть не те, що гине, а те, що перебуває на вічне життя” (Ін. 6:27 Лк. 17:21 Мф. 6:33 Рим. 12:2 Флп. 4:5-6 1Пет. 4:7,5:7 Мф. 6:31,33 Лк. 16:10 Пс. 118:128 Лк. 18 Діян. 6:2-5 Пс. 4:8 Лк. 17:21 Мф. 15:19-20 Мф. 23:26 Еккл. 11:9 Еккл. 10:4 Лк. 12:29 Мф. 5:3 1Кор. 2:9 Як. 4:4 1Кор. 2:2 Лк. 18:7 Лк. 6:30 Мф. 5:42 Мф. 19:21 Мк. 10:21 1Тим. 2:8 Мф. 6:6 1Сол. 5:17 2Кор. 10:4-5 Сир. 6:18-20
* * *
69 Слово 4.
70 Слово 4.
71 Слово 3, гл. 1.
72 Ліствиця. Заголовок 28 Слова.
73 Про три образи молитви. Доброт., ч. 1.
74 Так названий він Святими Ксанфопулами. Доброт., ч. 2, гл. 18.
75 Никифор монах. Слово його, Доброт., ч. 2.
76 Доброт. ч. 2.
77 Слово 2.
78 Настанова 11.
79 Настанова 4. За виданням 1844 р.
80 Ліствиця. Слово 28, гл. 46.
81 Слово 2.
82 Слово 28, гл. 55.
83 Никифора Монашествуючого Слово. Доброт., ч. 2.
84 Доброт., ч. 4. Про авву Филимона.
85 Про третій образ уваги і молитви Святого Симеона Нового Богослова. Доброт., ч. 1.
86 Ліствиця. Слово 4, гл. 2.
87 Ліствиця. Слово 28, гл. 31.
Дух молитви новоначального Вступ Тут пропонується вчення про якість молитви, властивої тому, хто починає йти до Господа шляхом покаяння. Головні думки викладені кожна окремо з тією метою, щоб їх можна було читати з великою увагою й утримувати в пам’яті з більшою зручністю. Читання їх, живлячи розум істиною, а серце смиренням, може давати душі належний напрямок у її молитовному подвигу і служити до нього підготовчим заняттям. Молитва є піднесення прохань наших до Бога. Підстава молитви полягає в тому, що людина – істота занепала. Вона прагне до отримання того блаженства, яке мала, але втратила, і тому – молиться. Притулок молитви – у великому милосерді Божому до роду людського. Син Божий для спасіння нас приніс Себе Отцю Своєму в умилостивну, примирливу жертву: на цій підставі, бажаючи зайнятися молитвою, відкинь сумнів і двоєдушність (Як. 1:6-8 Мф. 9:13 Мф. 4:17 Пс. 50:19 Мф. 5:3 Мф. 5:4 Лк. 18:1-8 Пс. 37:7-8 Пс. 2:11 Іс. 66:2 Пс. 101:18 Іс. 57:15 Мф. 18:3 Рим. 12:12 Кол. 4:2 Пс. 72:27 Пс. 108:7 1Сам. 2:9 Мф. 6:33 Лк. 22:42 Йов. 1:5 Рим. 8:26
Висновок Хто нехтує вправою уважною, розчиненою покаянням молитвою, той не має успіху духовного, не має плодів духовних, перебуває в темряві різноманітної самообману. Смирення є той єдиний жертовник, на якому дозволено людям приносити молитовні жертви Богові, – єдиний жертовник, з якого молитовні жертви приймаються Богом111; молитва є матір’ю всіх істинних, божественних чеснот. Неможливо, неможливе жодне духовне процвітання для того, хто відкинув смиренність, хто не потурбувався вступити у священний союз із молитвою. Вправа молитвою є заповіт Апостола: “безперестанку моліться”, – говорить нам Апостол (1Сол. 5:17 Мф. 7:7 Пс. 120:4
* * *
88 Прп. Ісаак Сирин. Слово 55.
89 Ці слова вимовив ієросхимонах Афанасій, який мовчав у вежі Свенського монастиря Орловської єпархії, деякому мандрівникові, який відвідав його в 1829 році.
90 Ліствиця. Слово 7, гл. 64, за виданням Московської Духовної Академії 1851 р.
91 Св. Ісаак Сирин. Слово 89.
92 Він же. Слово 11.
93 Прп. Григорій Синаїт. Про спокусу, ідеже і про інші багато прийменників. Доброт., ч. 1. “Коли бачить когось диявол, – каже святий Григорій, – що плачевно живе, не перебуває там, що від плачу, що приходить, смиренності боїться”.
94 Ліствиця, Слово 28, гл. 9.
95 Прп. Мелетій, що в Галісійській горі подвизався. Вірш про молитву; Ліствиця, Слово 28, гл. 21.
96 Ліствиця, Слово 28, 17.
97 Порада старця, ієромонаха Серафима Саровського. Про те, що корисно молитися із заплющеними очима, сказано і в 11 настанові його, про молитву. Видання 1841 року. Москва.
98 Прп. Марк Подвижник. Про тих, хто намагається від справ виправдатися, гл. 34. Доброт., ч.1.
99 Прп. Григорій Синаїт. ” Як личить безмовствуючому сидіти і творити молитву”. Доброт., ч. 1.
100 Прп. Калліст і Ігнатій. Про безмовність і молитву. Слово 73. Доброт., ч. 2 і Ліствиця. Слово 28, гл. 42.
101 Ліствиця. Слово 28, гл. 45.
102 Прп. Максим Капсокаліві. Співбесіда з прп. Григорієм Синаїтом. Доброт., ч. 1.
103 Прп. Симеон Новий Богослов. Про перший образ молитви у прп. Синаїта, гл. 131. Доброт., ч. 1.
104 Ліствиця. Слово 28, гл. 59.
105 Там саме, гл. 1.
106 Вищезгаданий вірш прп. Мелетія. Слово про сокровенне діяння Феоліпта, митрополита Філадельфійського. Доброт., ч. 2.
107 Св. Димитрій Ростовський, ч. 1. Внутрішня людина, гл. 4. 108 Прп. Макарій Великий. Слово 3, гл. 1. Ліствиця. Слово 28, заголовок. Відповідно до цього повчають і інші Отці.
109 Св. Ісаак Сирин. Слово 5.
110 Св. Ісаак Сирин. Слово 21.
111 Думка прп. Пимена Великого. Алфавітний Патерик.
Слово про келейне молитовне правило “Увійди в келію твою, і, зачинивши двері твої, помолись Отцю твоєму, що в таємниці, і Отець твій, що бачить у таємниці, воздасть тобі явно” (Мф. 6:6 Ін. 4:23 Лк. 1:48 Мк. 2:27 Ін. 5:19 Ін. 12:49 Ін. 5:30
* * *
112 Слово св. Феоліпта. Доброт. ч. 2.
113 Прп. Матой. Алфавітний Патерик Скитський, буква М.
114 Прп. Ісаак Сирин. Слово 17.
Слово про церковну молитву Без жодного сумніву, найвизначнішою за гідністю своєю з усіх будівель земних є храм, або дім Божий, церква, слова ці тотожнозначущі115. Хоча Бог присутній всюди, але в церкві присутність Його проявляється особливим чином, найвідчутнішим і найкориснішим для людини. Тоді тільки явлення Бога ще корисніше і ще відчутніше для людини, коли людина сама стане храмом Божим, ставши обителлю Святого Духа, подібно до Апостолів та інших найбільших святих. Але такого стану досягають вельми рідкісні з християн. І тому залишаючи до іншого часу бесіду про нерукотворний, боготворний, словесний храм Божий – людину – і про богослужіння, яке в ньому повинно відбуватися, поговорімо тепер про речовий Божий храм, створений руками людськими, про молитовні співи, які відбуваються в ньому, про обов’язок християнина ретельно відвідувати храм Божий, про користь такого відвідування. Божий храм є земним небом: “у храмі слави Твоєї Господи стоячи, на небі стояти нам”, – оспівує свята Церква116. Храм є місцем спілкування Бога з людьми: у ньому відбуваються всі християнські таїнства. Божественна Літургія і хіротонія не можуть бути здійснені ніде, як тільки в храмі. І інші таїнства також мають звершуватися в храмі: за крайньої потреби допускається звершення їх, особливо сповіді та Єлеопомазання, в будинках. Вдень і вночі храм Божий оголошується славослів’ям Бога; для слів світу цього в ньому немає місця. Усе в храмі Божому свято: і самі стіни, і поміст, і повітря. Постійно береже його Ангел Божий; Ангели Божі і святі торжествуючої Церкви сходять у нього. Присутність у такій священній будівлі становить найбільше щастя для земного мандрівника. Святий пророк Давид, хоча був царем, хоча мав великі й чудові палати, хоча володів усіма засобами земної насолоди й розваги, але, ніби розглянувши все й оцінивши все належним чином, сказав: “Одне прошу від Господа, те прошу: щоб жити мені в домі Господньому всі дні життя мого, щоб бачити красу Господню, і щоб відвідувати храм святий Його” (Пс. 26:4 Ін. 7:14 Діян. 3:1 Лк. 18:10 Пс. 50:19 Пс. 17:7 Лк. 18:11-12 Лк. 18:14 Пс. 5:8 Рим. 8:26
* * *
115 Нова скрижаль, гл. 1.
116 Послідування Утрені, тропар після Славослів’я.
117 Твори Святителя. Ч. 1. Внутрішня людина.
118 Прп. Макарій Великий. Слово 1, гл. 3; Слово 3, гл. 2 і 3.
119 Слово 40.
120 Про сім служб див. Нову Скрижаль, ч. 1, гл. 13.
121 Див. житіє св. Ігнатія Богоносця. Грудень 20 д., св. Ісаака Сирина, слово 71.
Слово про молитву усну і голосну Ніхто з тих, хто бажає досягти успіху в молитві, нехай не насмілюється легко мислити і судити про молитву, яку вимовляють вустами і голосом за уважності розуму, як про діяння, яке малозначне і не заслуговує на повагу. Якщо святі Отці говорять про безплідність усної і голосної молитви, не поєднаної з увагою, то з цього не повинно випливати, щоб вони відкидали або принижували і саму усну молитву. Ні! Вони тільки вимагають при ній уваги. Уважна усна і голосна молитва є початком і причиною розумної. Уважна усна і голосна молитва є разом і молитва розумна. Навчимося спершу молитися уважно усною і голосною молитвою, тоді зручно навчимося молитися і одним розумом у безмовності внутрішньої клітки. Усна і голосна молитва вказана нам Священним Писанням, приклад і її, і голосного співу подав Сам Спаситель, подали святі Апостоли за спадкоємством від Господа. І “оспівавши”, після закінчення таємної вечері, оповідає святий Євангеліст Матвій про Господа і Його Апостолів, “виходили на гору Елеонську” (Мф. 26:30 Ін. 11:41-42 Діян. 16:26 1Сам. 1:13 Євр. 13:15 1Кор. 14:8-9 Пс. 46:8 Єр. 48:10
* * *
122 Передмова від Писань святих Отців про уявне діяння, серцеве і розумове зберігання та ін.
123 Внутрішня людина, гл. 3.
124 Слово 40.
125 Св. Петро Дамаскін, Про третє видіння. Доброт., ч. 3.
126 Житіє його. Четьї-Мінеї, 24 травня.
127 Слово 31.
128 Див. житіє преподобного.
129 Рукописне житіє прп. Іларіона Суздальського.
130 1-ша з молитов ранкових: “Від сну вставши…”
131 6-а з ранкових молитов: “Тебе благословимо, Вишній Боже…”
132 Слово про три образи молитви св. Симеона Нового Богослова. Доброт,, ч. 1.
133 Прп. Григорій Синаїт. 15 глав про безмовність, глава 8. Доброт., ч. 1.
Слово про повчання, або пам’ять Божу Під ім’ям повчання, або пам’яті Божої, святі Отці розуміють якусь коротку молитву, або навіть якусь коротку Духовну думку, до якої вони призвичаїлися і яку вони намагалися засвоїти розуму й пам’яті замість усякої думки. Чи можна замінити однією духовною, короткою думкою про Бога всі інші думки? – Можна. Святий Апостол Павло каже: “Не маю судити, що у вас є, але тільки Іісуса Христа, і Його розіп’ятого” (1Кор. 2:2 Кол. 2:3 Лк. 21:36 Мф. 25:33 1Пет. 4:7,5:8-9 1Сол. 5:17 Флп. 4:6 Кол. 4:2 1Тим. 2:8 1Кор. 6:17 Лк. 18:7-8 Діян. 1:14 Іс. 56:7 Діян. 6:2,4 Лк. 24:49 Ін. 11:39,43-44 Пс. 38:4 Євр. 12:29 Йов. 38:11 1Кор. 2:9 Мк. 10:30 2Кор. 2:16 Пс. 72:25,28
* * *
134 Слово 12.
135 Требник або особлива книга, що містить чин постриження в малу схиму. Настоятель, вручаючи новопостриженому вервиці, заповідає йому безперестанну молитву Іісусову. Прийняттям чоток новопострижений дає обітницю виконувати заповіт настоятеля.
136 Св. Ісаак Сирин, Слово 21.
137 Antonii Magni Opera. Patrologiae Graecae.
138 Слово 4, гл. 17.
139 Collatio X, cap. X.
140 Житіє преподобного Досифея в книзі преподобного авви Дорофея, також у Четьих-Мінеях лютого 19.
141 Канонник, Молитви на сон грядущим. Також житіє Преподобного.
142 Четьї-Мінеї. 9 січня.
143 Письмовий патерик із бібліотеки єпископа Ігнатія.
144 Слово 52.
145 15 глав про безмовність, глава 2. Доброт., ч. 1.
146 Св. Ісаак Сирин. Слово 72.
147 Слово 21, гл. 7.
148 Алфавітний Патерик Скитський, буква Н.
149 Слово 8.
150 Слово 69.
151 Cassiani callatio X, cap. X.
152 Доброт., ч. 2. Ксанфопулов гл. 21.
153 Про авву Филимона. Доброт., ч. 4.
154 Дивись вище про повчання преподобного Ісайї Пустельника, що уподібнює душу, огороджену повчанням, дому, звідусіль зачиненому й ув’язненому.
155 Слово 28, гл. 17. Про стояння і пріснодвіжімості розуму дивись глави святого Калліста Катафігіота. Доброт., ч, 4.
156 Слово 28, гл. 31.
157 Ліствиця. Слово 28, гл. 25.
158 Преподобний Ісаак Сирин. Слово 55.
Слово про молитву розумну, сердечну і душевну Хто з постійністю і благоговінням займається уважною молитвою, вимовляючи слова її голосно або пошепки, дивлячись за потребою, і укладаючи розум у слова, хто під час молитовного подвигу постійно відкидає всі помисли й мріяння, не лише гріховні й марнославні, а й, мабуть, благі, тому милосердний Господь дарує у свій час розумну, сердечну й душевну молитву. Брате! Некорисно тобі передчасне отримання серцевої, благодатної молитви! Некорисно тобі передчасне відчуття духовної солодкості! Отримавши їх передчасно, не набувши попередніх відомостей, з яким благоговінням і з якою обережністю треба зберігати дар благодаті Божої, ти можеш вжити цей дар на зло, на шкоду і погибель душі твоєї159. До того ж власними зусиллями розкрити в собі благодатну, розумну і сердечну молитву неможливо: бо з’єднати розум із серцем і душею, роз’єднані в нас падінням, належить єдиному Богові. Якщо ж будемо нерозважливо примушувати себе, і шукати розкриття одним власним зусиллям тих дарів, що дарує нам єдиний Бог, то зазнаємо марних трудів. І добре, якби шкода обмежувалася втратою трудів і часу! Часто гордовиті шукачі станів, властивих оновленому єству людському, піддаються найбільшому душевному лиху, яке святі Отці називають принадою. Це логічно: найосновніша точка, від якої вони починають дію, помилкова. Як же від хибного початку не бути і наслідкам хибним? Такі наслідки, звані принадою, мають різні види і ступені. Спокуса буває здебільшого прикрита, а іноді і явна, нерідко ставить людину в стан засмучений, разом смішний і найжалюгідніший, нерідко призводить до самогубства і кінцевої загибелі душевної160. Але принада, зрозуміла для багатьох у її явних наслідках, має бути вивчена, осягнута на самому її початку: у думці хибній, яка слугує основою всіх помилок і тяжких душевних станів. У помилковій думці розуму вже існує вся будівля принади, як у зерні існує та рослина, що має вийти з нього після насадження його в землю. Сказав святий Ісаак Сирин: “Писання говорить: “Не прийде царство Боже з дотриманням” (Лк. 17:20 1Кор. 2:9 Бут. 3:5 1Царів. 18 Мф. 21:13 Єз. 16:49 Мф. 5:22 Мк. 11:25-26 Мф. 5:44 Ін. 4:24 Флп. 4:5-6 1Пет. 4:7,5:7 1Тим. 2:8 Пс. 118:128 Пс. 39:9 Пс. 96:10 1Кор. 15:50 Пс. 50:19 Ін. 5:44 Кол. 2:18 Лк. 6:48 Пс. 103:22-23 Розумною , коли вимовляється розумом із глибокою увагою, за співчуття серця; Серцевою , коли вимовляється сполученими розумом і серцем, причому розум ніби сходить у серце і з глибини серця виголошує молитву; Душевної , коли звершується від усієї душі, за участю самого тіла, коли звершується з усього єства, причому все єство стає немов би єдиними вустами, що вимовляють молитву. Святі Отці в Писаннях своїх часто укладають під одне іменування розумної молитви і серцеву, і душевну, а іноді розрізняють їх. Так, преподобний Григорій Синайський сказав: “Безперестанно клич розумне або душевне”. Але нині, коли вчення з живих вуст про цей предмет вкрай зменшилося, вельми корисно знати визначальну відмінність. В інших більше діє розумна молитва, в інших – серцева, а в інших – душевна, дивлячись на те, як кожен наділений Дарувальником усіх благ, і природних, і благодатних177; іноді ж в одному й тому самому подвижнику діє та чи та, чи то інша молитва. Така молитва вельми часто і здебільшого супроводжується сльозами. Людина тоді частково пізнає, що означає блаженна безпристрасність. Вона починає відчувати чистоту, а від чистоти живий страх Божий, що з’їдає витонченість плоті дивним, досі не знайомим людині жахом, що наводиться, від ясного відчуття предстояння свого перед Богом, як перед Богом. Християнин вступає в нове життя і новий подвиг, які відповідають його оновленому душевному стану: колишнє клеко для харчування його не йде. Всі діяння його стікаються в одне в блаженне безперестанне покаяння. Розуміючи, нехай розуміє: сказано найпотрібніший, душевно-спасительний, найважливішого значення зведення для істинного ділка, хоча слова і прості. Цей стан зобразив Великий Пимен у відповіді своїй на запитання, як має поводитися уважний безмовник? Великий відповідав: “Подібно людині, яка загрузла в багнюці по шию, яка має тягар на шиї, і взиває до Бога: помилуй мене “178. Глибокий плач, плач духу людського, спонукуваного до плачу Духом Божим, є невід’ємним супутником серцевої молитви; духовне відчуття страху Божого, благоговіння і розчулення супроводжує молитву душевну. У досконалих християн обидва ці відчуття переходять у любов. Але й ці відчуття належать до розряду благодатних. Вони – дари Божі, що подаються свого часу, чужі навіть осягненню того, хто трудиться в їхній царині, хоча б він і трудився правильно. Серцева молитва діє найбільше під час моління ім’ям Господа Іісуса; душевною молитвою моляться ті, хто здобув серцеву молитву, коли вони займаються молитовним словом і псалмоспівом. Розумна, сердечна, душевна молитва заповідана людині Богом і в Старому, і в Новому Завіті. “Возлюби Господа Бога твого”, – велить Бог, – “усім серцем твоїм, усією душею твоєю, усім розумом твоїм, усією силою твоєю. Ця є перша заповідь” (Мк. 12:30 Повт. 6:5 Гал. 5:22-23 1Кор. 6:17 Ін. 14:27 Ін. 16:33 Флп. 4:7 Ін. 6:33 Іс. 9:6,7 Пс. 71:7 Пс. 28:11 Пс. 36:11 Ін. 16:14 Пс. 84:11 Рим. 14:4 Пс. 75:3-4 Пс. 118:145 Мф. 18:20 Мф. 19:14 Пс. 75:3 Ін. 14:27 Іс. 26:12 Сир. 30:25 Рим. 14:17-18 Флп. 4:7 Мф. 11:28-29 Пс. 100:4 Пс. 103:20-21 Пс. 125:1-2 Пс. 50:19
* * *
159 Св. Ісаак Сирин. Слово 5: “Не повинно нам передчасно шукати великих заходів, щоб Боже дарування не спожилося через швидкість прийняття його. Усе, легко набуте, легко і втрачається; все ж, набуте із серцевою хворобою, зберігається ретельно”.
160 Прп. Симеон Новий Богослов. Про перший образ уваги і молитви. Доброт., ч. 1. Також: Аскетичні Досліди, ч. 1. Про Ісусову молитву. Розмова старця з учнем його.
161 Слово 55.
162 Житіє преподобного Досифея. Книга повчань прп. авви Дорофея.
163 Слово 21.
164 Слово 41.
165 Слово 41.
166 Досвід показує, що зустріч із жіночою статтю, з розпусним товариством та з іншими спокусами діють незрівнянно сильніше на ченця, ніж на мирянина, який завжди обертається серед спокус. Дія ця на ченця тим сильніша, чим уважніше і суворіше його проживання. Пристрасті в ньому змучені голодом і кидаються з шаленством і несамовитістю на свої предмети, коли не буде вжито заходів обережності. Якщо збуджена пристрасть і не вчинить убивства, то може завдати страшної виразки, для лікування якої знадобиться багато років, кривава праця, а найбільше – особлива милість Божа.
167 Справжній вірш Писання читається так: “Це беззаконня Содоми, сестри твоєї, гордість, в ситості хліба, і в достатку вина, і сластолюбство вона та й дочки її”
168 Прп. Марк Подвижник. Слово до Миколи інока.
169 Прп. Марк Подвижник. Слово 7, Про постування і смирення.
170 Прп. Ісая Пустельник. Слово 8, гл. 1. Цей чернець, який глибоко заглиблювався в себе, говорив: “Іноді бачу себе подібним до коня, який блукає без вершника: хто знайде його, сідає на нього, коли ж цей відпустить, то схоплює інший, і так само сідає на нього”.
171 Св. Іоанн Карпафійський, гл. 87. Доброт., ч. 4..
172 За поясненням прп. Макарія Великого (Бесіда 37, гл. 5) і прп. Марк Подвижник, Слово 6.
173 Слово 56.
174 Прп. Ніл Сорський Слово,11.
175 “Перш за всіх (духовних дарів) непаріння дарується розуму Господом”. Калліст і Ігнатій Ксанфопули, гл.24. Доброт., ч. 2.
176 Бесіда прп. Максима Капсокаліві з преподобним Григорієм Синаїтом. Доброт., ч. 1.
177 Відмінність показано вище.
178 Алфавітний Патерик.
179 Варсонофій Великий. Відповідь 184-й. Св. Григорій Палама. Послання до черниці Ксенії.
180 Св. Ісаак Сирин. Слово 15.
181 Керівництво до духовного життя преподобних Варсонофія Великого та Іоанна Пророка, відповідь 59.
182 Ліствиця, Слово 28, гл. 61.
183 Слово 19. Ця ж думка поміщена преподобним і в 17 Слові його.
184 Слово 56.
185 Доброт. ч., ч. 1, гл. 114.
186 Настанова 11 про молитву.
187 Четьї-Мінеї, 19 червня. Житіє преподобного Паїсія Великого.
188 Настанови 3 і 4. Про мир душевний і про зберігання його. Москва, видання друге 1844 року.
189 Повчання преподобного авви Дорофея про смирення.
190 Слово 25, гл. 3.
191 Слово 48.
192 Слово про тих, хто думає виправдатися справами, гл. 35. 193 Слова 25, 28. 194 Преподобний Симеон, Новий Богослов, називає такий стан нашого єства роздратуванням його. Слово 3. 195 Преподобний Симеон. Новий Богослов. Слово 10. 196 Ліствиця. Слово 29, гл. 10. 197 Слово, 28, гл. 38. 198 Преподобний Ніл Синайський. Глави про молитву, гл. 61. 199 “Коли повернув Господь полонених Сіонові, як ми були втішені!. Тоді уста наші були сповнені веселощів і язик наш радісних вигуків; тоді говорили серед народів: «Велике вчинив Господь над ними!”
Слово про молитву Ісусову 200 Починаючи говорити про молитву Ісусову, закликаю на допомогу недоумкуватості моїй всеблагого і всемогутнього Іісуса. Починаючи говорити про молитву Ісусову, згадую вислів про Господа праведного Симеона: “Ось він лежить на падіння і повстання багатьох в Ізраїлі, і його можна сперечатися на знамення” (Лк. 2:34 Пс. 30:19-20 Пс. 19:8 Ін. 14:13-14 Ін. 16:23-24 Мф. 18:3-4 Мк. 9:36-37 Діян. 4:7-12 Рим. 10:13 Флп. 2:8-10 Пс. 71:8,11,14-15,17,19 Пс. 71:9 Пс. 8:2-3 Пс. 112:1-3 Пс. 28:2 Пс. 9:11 Пс. 73:21 Пс. 39:5 Пс. 118:55 Пс. 117:10-12 Пс. 43:6-9 Пс. 137:1-3 Пс. 110:9 Пс. 78:9 Пс. 53:3-4 Пс. 68:36-37 Ін. 11:25 Пс. 142:11 Пс. 79:19 Пс. 60:6-8 Пс. 149:1-3 Пс. 85:11-13 Пс. 139:14 Пс. 102:1 Пс. 148:11-13 Мк. 16:17 Ін. 13:27 Мф. 12:43-45 Ін. 11:25 Мк. 16:17 Мк. 9:17-27 Мф. 14:33 Сир. 48:21 Євр. 4:12 Лк. 10:17 Лк. 10:19 Мк. 16:17 Лк. 10:20 Лк. 10:21-22 Пс. 6:9-10 Еккл. 3:1 Йов. 38:11 246 . Інше – молитися з увагою, за участю серця, інше – сходити розумом до сердечного храму і звідти приносити таємничу молитву, сповнену сили і благодаті Божественних. Друге походить від першого. Увага розуму під час молитви привертає серце до співчуття; під час посилення уваги, співчуття серця розуму обертається на з’єднання серця з розумом: нарешті, з увагою, засвоєною молитвою, розум сходить до серця для найглибшого молитовного священнослужіння. Все це відбувається під проводом благодаті Божої, за її благоволінням і розсудом. Прагнення до другого, перш ніж здобути перше, не тільки марне, але може бути причиною найбільшої шкоди, щоб запобігти цій шкоді, прикрите молитовне таїнство від цікавості й легковажності в книзі, призначеній для загального вживання чернецтва. У ті блаженні часи, за великої кількості живих сосудів благодаті, могли вдаватися до поради їхньої у всіх особливих випадках ті, хто потребував поради. Між Раїфськими ченцями, для яких написана блаженним Іоанном “Ліствиця”, процвітала розумна молитва під керівництвом досвідченої, духовної настанови. Про це святий письменник знову висловлюється досить акуратно (притчами – Ред.) і прикровенно (таємниче – Ред.) у слові до пастиря. Висловлюється він так: “Насамперед, о чесний отче, потрібна нам духовна сила, щоб тих, яких ми забажали ввести до Святая Святих, яким намірилися показати Христа, що спочиває на їхній таємничій і таємничій трапезі, – особливо поки вони перебувають у присілку біля цього входу, і коли побачимо, що їх тіснить і пригноблює народ, щоб перешкодити їм бажаний вхід, – ми могли, взявши за руку, як немовлят, звільнити від народу помислів. Якщо ж немовлята вкрай голі й немічні, то необхідно нам підняти їх на рамена (плечі – Ред.), і підносити на раменах, доки вони не пройдуть крізь двері входу, точно знаю: зазвичай там буде всіляка тіснота й тиснява. Чому і сказав дехто про цю тісноту: “ця праця є переді мною, доки не ввійду в святило Боже” (Пс. 72:16-17 Лк. 17:11 Пс. 50:21 Діян. 3:6 Мф. 25:7 Пс. 33:9 Ін. 5:3 Ін. 13:18 Ін. 15:16 Іс. 26:19 Мф. 5:8 Мф. 7:8 260 . Досвід не забариться показати, що під час вживання способу, особливо спочатку, треба вимовляти слова з надзвичайною неквапливістю, щоб розум встигав уміщатися в слова, як у форми; цього не можна досягти під час поспішного читання. Спосіб святого Іоанна досить зручний і під час здійснення молитви Іісусової, і під час келейного читання молитвословій, навіть під час читання Святого Письма й отцівських книг. Привчатися до нього треба, ніби читаючи по складах – з такою неспішністю. Той, хто привчився до цього способу, здобув молитву усну, розумну і сердечну, властиву кожному, хто проводить діяльне життя. Святіший Калліст, патріарх Константинопольський, так міркує про молитву: “Безперестанна молитва полягає в безперестанному призиванні імені Божого. Чи розмовляє хто, чи сидить, чи ходить, чи робить щось, чи їсть, чи займається чимось іншим, повинен у всякий час і на всякому місці призивати ім’я Боже, за заповітом Писання: “Безперестанку моліться” (1Сол. 5:17 Пс. 50:17 Євр. 13:13 Мф. 22:12-13 1Тим. 2:4 Лк. 12:49 Іс. 6:7 Притч. 3:34 Мф. 13:44 Еккл. 11:6 Кол. 4:2 Єр. 8:21 Мф. 11:12 Мф. 11:12 Іс. 21:3 Пс. 37:7-9 Притч. 22:28 Еккл. 4:10 2Кор. 13:5 Мф. 9:17 Мк. 10:47 Йов. 2:8 Мк. 2:4 1Тим. 1:7 Іс. 8:12-13 Мал. 4:2 Ін. 1:4 Діян. 9 1Кор. 1:18 1Кор. 1:22-26 2Тим. 2:19 Ін. 15:9 Ін. 15:10 Рим. 12:2 Пс. 103:25 1Царів. 19:12 Діян. 4:12 Мф. 7:21
* * *
200 Про молитву Іісусову вміщено статтю в 1 частині Дослідів: оскільки в цьому слові є свої особливості, то не вважаємо зайвим пропонувати його увазі боголюбців. Про повторення ж, які за необхідності вступили в нього зі згаданої статті, можна сказати, що повторення стільки спасительних істин аж ніяк не марне. “”Так писати вам”, – каже Апостол, – бо мені неліностно, а вам твердо” (Флп. 3:1 1Сол. 5:17262 Пс. 45:11
Мандрівник332 Звідки Ти прямуєш? Де Твоє звичайне поселення? Де Ти був досі? Чому досі залишав мене на самоті, у бідності, у злиднях, у смерті жахливій? Пізнавши Тебе, я пізнав, що без Тебе таким був мій стан! Так був він тяжкий! Я стояв на порозі темного пекла, я був повалений у глибоку, невихідну прірву. Не залишай мене! Не можу бути без Тебе! Якщо залишиш – знову я в дверях пекла, знову в прірві, знову в лихолітті нестерпному і невимовному.
Ти приходиш! Я не бачу образу ходи Твоєї; бачу Твоє пришестя, бачу не тілесними очима – відчуттям. Ти не даєш ні часу, ні способу роздумати – хто Ти? Несподівано з’являєшся в душі, Невидимий і Незбагненний! З’являєшся з невимовною тихістю і тонкістю, разом із владою і силою Творця, бо змінюєш усю людину: змінюєш, втілюєш, відтворюєш, оновлюєш і розум, і серце, і тіло! Ти – Сильний – входиш у дім, зв’язуєш міцного, розкрадаєш посудини дому, розкрадаєш не на погибель – на спасіння! І дім, і посудини були колись Твоїми, Ти їх влаштував, влаштував для Себе, вони самі віддалися в сумний полон хижакові. І були вони досі – розум мій, душа моя, тіло моє – під владою лютого володаря, діяли під його впливом. Ти приходиш: вони відтепер надходять у Твоє розпорядження, починають діяти під Твоїм впливом, святим, блаженним. Як назву Тебе? Як скажу про Тебе братії моїй?
Як передам їм ім’я Мандрівника, що ухилився під дах душі моєї, під дах, що занепав, що прийшов до остаточної руйнації, відкритий для вітрів рвучких, для дощу і снігу, – під дах, що лише придатний для притулку безсловесних? Що знайшов ти в серці моєму, до якого приходили поперемінно різні гріховні помисли, входили в нього безперешкодно, знаходили в ньому, як у яслах, як у кориті свиней, ласу їжу різноманітних пристрасних почуттів? Мені здається, я знаю ім’я Гостя мого! Але, зважаючи на нечистоту мою, боюся вимовити ім’я. Одне неблагоговійне проголошення великого і всесвятого імені може піддати осуду! Скільки страшніше сама присутність Іменованого! Але Ти присутній! Твоя безмірна милість привела Тебе до скверного грішника, щоб грішник, пізнав гідність і призначення людини, скуштувавши самим досвідом, побачивши відчуттям, “яко благ Господь” (Пс. 33:9
Як же назву Мандрівника, що витає у мене, витає в мені? Як назву дивовижного Гостя, який прийшов утішити мене в моєму вигнанні, зцілити від хвороби незцілюваної, вилучити з прірви похмурої, вивести на поле Господнє солодке, наставити на стежки праві та святі, що прийшов від’єднати непроникну завісу, яка дотепер випросталася перед очима моїми, закривала від мене величну вічність і Бога мого? Як назву Наставника, який сповіщає мені вчення про Бога, вчення нове і водночас давнє, вчення Божественне, а не людське? Чи назву Наставника світлом? Я не бачу світла, але він просвіщає розум мій і серце понад усяке слово, понад усяке земне вчення, без слів, з невимовною швидкістю, якимось дивним – так висловлю невимовне – дотиком до розуму, або дією всередині самого розуму. Чи назву Його вогнем? Але Він не спалює, навпаки – зрошує приємно і прохолоджує. Він – такий собі “голос холоду тонкого” (1Царів. 19:12
Досі говорю лише про дію, не називаючи, хто діє. Найменувати мені Його – страшно! Огляньте мене, браття! Роздивіться те, що відбувається в мені! Ви скажіть мені, що в мені відбувається? Ви скажіть мені, хто здійснює? Відчуваю, відчуваю в собі присутність Мандрівника. Звідки Він прийшов, як у мені з’явився – не знаю. З’явившись, Він перебуває невидимим, цілком незбагненним. Але Він присутній, тому що діє в мені, тому що володіє мною, не знищуючи моєї вільної волі, захоплюючи її в Свою волю невимовною святістю Своєї волі. Невидимою рукою взяв Він розум мій, взяв серце, взяв душу, взяв тіло моє. Тільки-но вони відчули цю руку, як ожили! З’явилося в них нове відчуття, новий рух – відчуття і рух духовні! Я не знав досі цих відчуттів і рухів, навіть не відав, не припускав існування їх. Вони з’явилися, і від явищ їхніх сховалися або скувалися відчуття і рухи тілесні та душевні; вони з’явилися, як життя, – і зник, як смерть, колишній стан. Від дотику руки до всієї істоти моєї розум, серце і тіло з’єдналися між собою, склали щось ціле, єдине; потім занурилися в Бога, перебувають там, доки їх тримає там невидима, незбагненна, всемогутня рука. Яке ж почуття охоплює мене там? Об’ємна вся істота моя глибоким, таємничим мовчанням, поза всякою думкою, поза всяким мріянням, поза всяким душевним рухом, що продукується кров’ю; суботствує і водночас діє вся істота моя під управлінням Святого Духа. Управління це незрозуміло словом. Перебуваю як сп’янілий, забуваю все, харчуюся недоведеною, нетлінною їжею, перебуваю поза всім чуттєвим, у царині нематеріального, у царині, що вища не тільки за речовину, вища за всяку думку, всяке поняття: не відчуваю самого тіла мого. Очі мої дивляться і не дивляться, бачать і не бачать, вуха чують і не чують; усі члени мої упоєні – і я хитаюся на ногах моїх, тримаюся за що-небудь руками, щоб не впасти мені, або лежу, повалений на одр, ніби в хворобі безболісній та в розслабленні, яке сталося від надмірної сили. “Чаша” Господня, чаша Духа упоює “державно” (Пс. 22:5 Ін. 3:8 Флп. 4:7
Божественний Мандрівник відходить, ховається так само непомітно, як непомітно приходить і з’являється. Але Він залишає в усьому створінні моєму аромат безсмертя, нематеріальний, як і Сам Він нематеріальний, аромат духовний, життєдайний, відчутний новим відчуттям, яке Він насадив або воскресив у мені. Пожвавлюючись, живлячись цими пахощами, пишу і розповідаю слово життя братії моєї. Коли ж вичерпаються ці пахощі, коли пролунає в душі моїй запах смертних пристрастей, тоді й слово моє – без життя, заражене смородом і тлінням!..
Якщо хто, чуючи з вуст грішника слово велике про дії Духа, вагається невір’ям, бентежиться думкою, вважаючи, що сповіщена дія є дією мани демонів, нехай відкине думку ганебну. Ні, ні! Не така дія, не такі властивості омани! Скажи, чи властиво дияволу, ворогові, вбивці людей, ставати лікарем їхнім? Чи властиво дияволу з’єднувати воєдино розсічені гріхом частини і сили людини, виводити їх з поневолення гріху на свободу, виводити зі стану протидії, боротьби міжусобної, у стан священного в Господі миру? Чи властиво дияволу витягувати з глибокої прірви незнання Бога і доставляти живе, досвідчене Богопізнання, яке вже не потребує жодних доказів ззовні? Чи властиво дияволу проповідувати і докладно пояснювати Викупителя, проповідувати і пояснювати наближення до Викупителя покаянням? Чи властиво дияволу відновлювати в людині занепалий образ, приводити до ладу розладнану подобу? Чи властиво приносити куштування злиднів духовних і водночас воскресіння, оновлення, з’єднання з Богом? Чи властиво дияволу підносити на висоту Богослов’я, на якій людина буває як ніщо, без думки, без бажання, вся занурена в дивовижне мовчання? Це мовчання є вичерпання всіх сил істоти людської, що кинулися до Бога, і, так би мовити, зникають перед нескінченною величчю Бога (Йов. 42:6
Божественна дія – нематеріальна: не видима, не відчувається, не очікується, неуявна, непоясненна жодним порівнянням, запозиченим із цього століття; приходить, діє таємниче. Спершу показує людині гріх її, ростить в очах людини гріх її, безперестанку тримає страшний гріх перед її очима, приводить душу до самозасуду, виявляє їй падіння наше, цю жахливу, темну, глибоку прірву погибелі, в яку поринув рід наш через гріх нашого праотця; потім помалу дарує сувору увагу та скорботу серця під час молитви. Приготувавши таким чином посудину, раптово, несподівано, нематеріально доторкається до розсічених частин, і вони з’єднуються воєдино. Як доторкнувся? Не можу пояснити: я нічого не бачив, нічого не чув, але бачу себе зміненим, раптово відчув себе таким від дії самовладного. Творець подіяв при відтворенні, як діяв Він при створенні. Скажи: зліплене із землі тіло Адама, коли лежало ще не оживлене душею перед Творцем, чи могло мати поняття про життя, відчуття його? Коли раптово оживилося душею, чи могло спершу роздумати, чи прийняти душу, чи відкинути її? Створений Адам раптово відчув себе живим, мислячим, бажаючим! З такою ж раптовістю відбувається і відтворення. Творець був і є необмежений Владика – діє самовладно, вищеприродно, понад усяку думку, усяке осягнення, нескінченно тонко, духовно цілком, нематеріально.
Але ти ще вагаєшся сумнівом! Дивишся на мене і, бачачи перед собою великого грішника, мимоволі запитуєш: невже в цьому грішнику, в якому дія пристрастей така явна і сильна – невже в ньому діє Дух Святий? Справедливе запитання! І мене воно приводить у подив, жах! Захоплююся, грішу, чиню перелюб із гріхом, зраджую Бога мого, продаю Його за мерзенну ціну гріха. І незважаючи на мою постійну зраду, на мою поведінку зрадницьку, віроломну, він перебуває незмінним. Незлобивий, Він очікує довготерпляче мого покаяння, всіма засобами залучає мене до покаяння, до виправлення. Ти чув, що говорить у Євангелії Син Божий? “Не вимагають, – каже Він, – здоров’я лікаря, але хворі. Не прийшов покликати праведників, але грішників на покаяння” (Мф. 9:12-13
І гріх-то привертає Святого Духа до людини! Привертає Його гріх, який не здійснюється вчиненням, але видимий у собі, визнаний, оплакуваний! Що більше людина вдивляється в гріх свій, що більше вдається до плачу про себе, то вона приємніша, доступніша для Духа Святого, Який, як лікар, приступає тільки до тих, хто усвідомлює себе хворим, а навпаки – відвертається від тих, хто “багатіє” марнославною самою себе самовпевненням (Лк. 1:53 Діян. 20:24
Але якщо в тобі криється очікування благодаті – остерігайся: ти в небезпечному становищі! Таке очікування свідчить про приховане удостоєння себе, а удостоєння свідчить про приховану самовпевненість, в якій гордість. За гордістю зручно піде, до неї зручно приліплюється омана. Спокуса є ухилення від Істини і Святого Духа, що сприяє Істині, ухилення до брехні і духів відкинутих, що сприяють брехні. Омана існує вже в самовпевненості, існує в удостоєнні себе, в самому очікуванні благодаті. Це її первісні види, так брунька, цвіт, зародок – первісні види зрілого плоду. Від хибних понять є хибні відчуття. З хибних понять і відчуттів складається самоспокушання. До дії самоспокуси приєднується зваблива дія демонів. Демони є першопрохідцями і начальниками в області брехні: той, хто довільно підкоряється демонам, потрапляє під їхній насильницький вплив. Як затьмарений і спокушений брехнею, яку він визнає за істину, він втрачає самовладдя, не помічаючи того. Такий стан – стан зваби. У нього входимо, в нього падаємо через гордість нашу і самолюбство. “Хто любить душу свою, той погубить її, а хто ненавидить душу свою в цьому світі, той у вічне життя збереже її” (Ін. 12:25
* * *
332 Цю статтю запозичено з досвіду ченця, який займався розумною молитвою і прийшов від неї в те сп’яніння, про яке говорить святий Ісаак Сирин наприкінці 55-го Слова. Таке захоплення є дією духовного відчуття, як той же Ісаак Сирин у 38-му Слові сказав: “Духовний розум є відчуття життя вічного, а життя вічне – відчуття Божественне, тобто дароване Святим Духом”. Про духовне відчуття говорить преподобний Макарій Великий у 7 бесіді; прп. Симеон Новий Богослов у Слові 1-му; преподобні Григорій Синаїт і Ніл Сорський називають його благодатною молитовною дією. Найменування Мандрівник, у сенсі статті, вжито в 4-й бесіді прп. Макарія Великого.
Таємниче пояснення 99-го псалма ” Вигукніть Богові вся земля” (Пс. 99:1 Бут. 3:19
Щоб землі ожити і вигукнути Богові, потрібне попереднє знищення в ній роз’єднання, виробленого в ній падінням, потрібне з’єднання її з собою і в собі. Вигукнути Богові може тільки “вся земля”: тільки вся цілісна, возз’єднана із самою собою і в собі істота людини, керована розумом, нерозкрадана і непохитна в молитві чужими помислами, може спрямуватися всіма силами своїми до Бога; тільки всі кістки можуть звернутися з живим словом істинної молитви до Бога; всіма кістками названо в Писанні всі складові частини людини, зібрані та відтворені Господом, сполучені воєдино між собою, з’єднані воєдино з Господом (Пс. 34:10 Ін. 14:23 Ін. 14:21 Пс. 38:14
“Працюйте Господу в радості, і ввійдіть перед Ним у радості” (Пс. 99:2 Ін. 1:18 Мф. 5:8 1Тим. 6:16 Пс. 17:10-12
Радість і веселощі властиві душі, яка відчула пожвавлення, відчула звільнення з полону, в якому тримали її гріх і занепалі духи, відчула осяяння Божественної благодаті, відчула, що дією цієї благодаті вона представлена перед обличчям Божим, зведена на непорочне й блаженне служіння Богові. Радість і радість такі сильні, що Святий Дух запрошує того, хто відчув їх, до вигуку. Як не вигукнути від радості тому, хто визволився, ожив, окрилатів, піднісся з землі на небо? Вигук належить духу людському. Воно сильне, але духовне: плоть і кров не мають, і не можуть мати в ньому участі. Самовільна дія їх усувається: вони надходять у підпорядкування діючої благодаті Божої, служать знаряддями в істинному подвигу і вже не захоплюють людину в неправильні стани і дії.
” Повідайте, яко Господь той є Бог наш: той створив нас, а не ми: ми ж люди Його, і вівці пажиті Його” (Пс. 99:3
“Увійдіть у врата Його у сповіді, у двори Його у співах: сповідуйтеся Йому, хваліть ім’я Його” (Пс. 99:4
“Яко благий Господь, на віки милість Його, і навіть до роду і роду правда Його” (Пс. 99:5 Пс. 18:10 Пс. 84:11
* * *
333 Слово 58-е, за слов’янським перекладом. На ці слова преподобного Єфрема Сиріна посилається святий Іоанн Ліствичник у Ліствиці своїй: “Хто, перш ніж до майбутньої слави, сподобився такої безпристрасності, якої сподобився святий Сиріянин? Славний у пророках Давид говорить Господу: “ослабни ми, та спочию”
334 “У світлі живому неприступному”
335 Прп. Марк Подвижник. Про Закон Духовний, глави 13 і 14-та.
336 Ранкова молитва.
337 “Долі Господні істинні, виправдані вкупі”
Слово про спасіння і про християнську досконалість Багато хто говорить про спасіння, багато хто бажає врятуватися; але якщо запитати їх, у чому полягає спасіння, то відповідь для них робиться дуже скрутною. Не біда, якби справа закінчувалася однією скрутністю у відповіді! Ні: шкідливий наслідок, що випливає звідси, дуже значний. Незнання, у чому полягає порятунок, надає діям нашим на терені чесноти невизначеність, неправильність. Мабуть, ми робимо багато добрих справ; але, по суті, робимо дуже мало справ для спасіння. Чому це? Відповідь дуже проста: тому, що не знаємо, у чому полягає спасіння наше.
Щоб знати, у чому полягає спасіння наше, треба знати наперед, у чому полягає наша загибель, тому що спасіння потрібне тільки для загиблих. Той, хто шукає порятунку, цим самим за необхідністю визнає себе загиблим: інакше навіщо б йому шукати порятунку? Загибель наша сталася через знищення спілкування нашого з Богом і через вступ у спілкування з занепалими і відкинутими духами. Спасіння наше полягає в розірванні спілкування із сатаною і у відновленні спілкування з Богом338.
часть
ЧАСТИНА ПЕРША Весь рід людський перебуває в погибелі, у падінні. Ми втратили спілкування з Богом у самому корені й джерелі нашому: у наших праотців, за посередництвом їхнього довільного гріха. Вони були створені непорочними, не причетними до гріха і тління: від самого створення свого стали причасниками Святого Духа; отримавши буття природне за людством, разом отримали і буття надприродне від з’єднання з Божественною Природою. Довільно відкинувши підпорядкування Богові, довільно вступивши в підпорядкування дияволу, вони втратили спілкування з Богом, свою свободу і гідність, віддали себе в підпорядкування і рабство занепалому духу. Вони довільно відкинули життя, закликали в себе смерть, вони довільно порушили цілісність дарованого їм при створенні добра, отруїли себе гріхом339. Як початки роду людського, вони повідомили і не перестають повідомляти свою заразу, свою загибель, свою смерть усьому людству. Адам, створений за всесвятим образом і подобою Божою, який мав породити відповідне потомство, опоганив Образ, знищив Подобу, породив потомство, відповідне опоганеному образу, знищеній подобі. Святе Письмо, яке засвідчило, що людина створена за образом Божим (Бут. 1:27 Бут. 5:3 Пс. 50:7 Рим. 5:10
Бог, за невимовною милістю Своєю, покликав знову рід людський у спілкування із Собою. Це зробив він за посередництвом найдивовижнішого, незбагненного способу. Однією з трьох Осіб Своїх, Всесвятим Словом, Він прийняв людство, зачавшись в утробі Пресвятої Діви дією Всесвятого Духа, усунувши від Себе звичайне людське зачаття від чоловічого насіння, зачаття, яке повідомляло всім людям заразу гріховну. У такий спосіб з’явилася в роді людському непорочна Людина, якою створений праотець. Ця непорочна Людина була причасником Божественної Природи, подібно до первозданної, але незрівнянно більшою мірою: первозданний був святою за благодаттю людиною, а Бог, що втілився в людях, став Боголюдиною. Усі гріхи людські Він прийняв на Себе. Він міг зробити це, тому що, будучи людиною, був і всемогутнім, вседосконалим Богом. Прийнявши всі людські гріхи на Себе, Він приніс Себе як спокутну жертву правосуддю Божому за людство, яке згрішило, Він здійснив спокуту, бо міг зробити це. Необмежено і нескінченно Святий спокутував Своїми стражданнями і смертю численні, але обмежені, гріхи людські – і Святе Письмо з усією справедливістю свідчить про Нього: “Ось Агнець Божий, що приймає на Себе гріхи світу” (Ін. 1:29 Ін. 6:29 Ін. 17:3
Ті, які дають добрим справам занепалого єства не заслуговуючу на них високу ціну, впадають у найбільшу душевно-шкідливу похибку. Вони впадають, не розуміючи того, в приниження і відкидання Христа. Часто чується від них запитання: “Чому не врятуватися язичникам, магометанам, лютеранам і всім подібним, явним і прикритим ворогам християнства? Між ними багато найдоброчесніших людей”. Очевидно, що питання і заперечення походять від цілковитого незнання, в чому полягає загибель і спасіння людські. Очевидно, що таким запитанням і запереченням принижується Христос, висловлюється думка, що Викуплення і Викупитель не були необхідністю для людей, що люди можуть задовольнити своє спасіння власними засобами. Коротше, цим питанням і запереченням відкидається християнство. Чесноти занепалого людського єства мали свою ціну, подібно до постанов старозавітних, до пришестя Христового, вони приводили людину в стан, здатний прийняти Спасителя. “Світло прийшло у світ”, – сказала Боголюдина про своє пришестя до людей, – “і полюбили люди людей більше за темряву, ніж за Світло, бо вони боялися їхніх діл зла. Усякий, хто чинить зле, ненавидить Світла і не приходить до Світла, щоб не викрилися діла його, бо вони лукаві, а хто творить істину, то приходить до Світла, щоб викрилися діла його, бо вони зроблені на Бозі” (Ін. 3:19-21
“Не на обличчя дивиться Бог, але в усякому народі боїшся Його, і правду чиниш, і приємний Йому є” (Діян. 10:34-35 Діян. 10:3-6
Подібна до дії природного добра дія Старого Завіту. Ухилення від нього до пришестя Христового, було відступом від Бога; бажання залишитися при ньому, після пришестя Христа, стало відступом від Бога (Гал. 5:4
Настільки ж душепагубна похибка тих, які, засліплюючись гордістю і самолюбством, дають своїм добрим справам, справам занепалого єства, не властиву їм ціну. “Розбійник і хижак – той, – каже преподобний Макарій Великий, – хто “не входить дверима, але пролазить інакше” (Ін. 10:1 Іс. 64:6 Іс. 1:6 Гал. 2:16 Лк. 14:26 Гал. 5:4 Гал. 2:21 Ін. 9:41 Мф. 9:13 Флп. 3:4-9 Гал. 2:17 Рим. 3:20-24
За непорушним законом подвижництва, рясна свідомість і відчуття своєї гріховності, що дарується Божественною благодаттю, передує всім іншим благодатним дарам. Воно готує душу до прийняття цих дарів. Душа нездатна прийняти їх, якщо попередньо не прийде в стан блаженної убогості духу. “Коли розум побачить гріхи свої, кількістю подібні до піску морського, то це служить ознакою просвіти душі, ознакою її здоров’я “347. Прийшовши в цей стан, святитель Тихон Воронезький сказав: “Пізнаємо гріхи наші: це бо є початок покаяння348. Покаємося, визнаємо себе недостойними нічого. Чим недостойнішими визнають себе вони (угодники Божі): тим Бог, як благий і милосердний, більше їх удостоює349. Що наше власне? Неміч, розтління, темрява, злість, гріхи “350. Остерігаймося смертоносної омани! Остерігаймося пов’язаного з помилкою зречення від Христа! Остерігаймося вірної втрати спасіння за засвоєння думки помилкової, ворожої Вірі! Тим потрібніша обережність у наш час, що нині з особливим зусиллям поширюється проповідь про висоту чеснот і успіхів занепалого людства, з відкритою метою залучити всіх на терені цих чеснот і цього процвітання. Висміюючи всесвяте добро християнства, проповідь ця намагається вселити до нього презирство і ненависть.
Справи порятунку є справами Віри, справами Нового Завіту. Цими справами виконується не людське розуміння, не людська воля, але воля Всесвятого Бога, відкрита нам у заповідях Євангелія. Християнин, який бажає успадкувати спасіння, повинен зробити такі справи:
1) Увірувати в Бога так, як Бог велить вірувати в Нього, тобто прийняти вчення про Бога, яке відкриває Бог, прийняти християнство, що зберігається у всій чистоті й повноті в надрах Православної Церкви, насадженої Боголюдиною на Сході, яка поширилася зі Сходу всесвітом, досі перебуває в цілості лише на Сході й містить Богом передане християнське Вчення неспотвореним, без зміни та без домішки до нього вчень людських і бісівських351. “Вірувати належить, – каже Апостол, – тому, хто приходить до Бога, як є, і тим, хто шукає Його, благодійник буває” (Євр. 11:6 Мк. 16:16
2) Той, хто увірував, повинен принести покаяння в колишньому своєму довільно гріховному житті, і твердо зважитися проводити життя Богоугодне. “За святим, якого ви кликали”, – заповідає святий Апостол Петро християнам, – “і самі святі в усьому житті будьте, як чада послуху, не змінюючись першими незнаннями вашого пристрасті” (1Пет. 1:14-15 Мф. 3:2 Мф. 4:17 Мф. 10:6-7
3) Ті, хто увірував у Бога, відкинув гріховне життя для вступу в спілкування з Богом, вступають у це спілкування за допомогою початкового християнського таїнства – святого Хрещення: Хрещення є народження в Божественне життя. Неможливо вступити в природне існування, не народившись за законом природи, неможливо вступити в спілкування з Богом, у чому полягає істинне наше життя або наше спасіння, не вступивши в християнство за допомогою святого Хрещення. Таким є Божественне встановлення. Хрещенням вступаємо в відродження (Тит. 3:5 Ін. 3:3,5 Іс. 9:6 Ін. 1:12-13 Євр. 2:1
4) Перебування в усиновленні Богу, що доставляється через святе Хрещення, підтримується життям за євангельськими заповідями. Втрачається перебування в усиновленні відступом від життя за євангельськими заповідями. Те й інше засвідчив Сам Господь: “Коли ж заповідей Моїх будете дотримуватися, – сказав Він, – то перебуватимете в любові Моїй. Якщо ж хто в Мені не перебуватиме, викинеться геть, як різка, і висихає, і збирають її, і у вогонь кладуть, і згорає” (Ін. 15:10,6
5) Боголюдина, народивши нас на спасіння святим Хрещенням, вводить нас у найтісніше спілкування із Собою іншим великим, незбагненним таїнством, таїнством Євхаристії, за посередництвом якого ми сполучаємо та змішуємо353 наші тіло й кров із Тілом і Кров’ю Боголюдини. “Той, хто їсть Мою плоть, – сказав Господь, – і той, хто п’є Мою кров, у Мені перебуває, і Я в ньому. Той, хто їсть Мою плоть і п’є Мою кров, матиме вічне життя. Якщо ж не з’їсте плоті Сина людського і не п’єте крові Його, то життя не матимете в собі” (Ін. 6:56,54,53 Лк. 17:37
6) Для підтримання немочі нашої, для зцілення ран гріховних, одержуваних нами після Хрещення, для підтримання святині, якою закарбовані ми святим Хрещенням, у цілості, Бог дарував нам таїнство сповіді. Цим таїнством поновлюється і відновлюється стан, що доставляється святим Хрещенням354. До таїнства Сповіді треба вдаватися якомога частіше: душа тієї людини, яка звикла часто сповідувати свої гріхи, утримується від гріхів спогадом про майбутню сповідь; навпаки того, несповідувані гріхи зручно повторюються, нібито скоєні в темряві або вночі355.
ЧАСТИНА ДРУГА Євангеліє згадує про два блаженних стани: про стан спасіння і про стан християнської досконалості. Якийсь багатий і знатний юнак іудейський припав до ніг Боголюдини і просив сказати йому, що він повинен робити, щоб успадкувати вічне життя, спасіння? Іудею, тобто, тому, хто правильно вірить у Бога, Господь відповідав: “Якщо хочеш увійти в життя, то дотримай заповідей” (Мф. 19:17
Недуга змінилася у своїй видимій формі, залишаючись, по суті, тією самою, якою була і раніше – прагненням до боговідступництва. Іудеї не висловлювали тієї непереборної схильності до ідолопоклонства, що намовляла, руйнувала і духовний, і громадянський добробут їхній упродовж цілого тисячоліття, від вишестя їхнього з Єгипту до переселення до Вавилону. Сатана не тягнув їх до відступу від Бога і до поклоніння собі за посередництвом поклоніння ідолам: іншу підступність, більш дійсну, іншу згубну прірву, незрівнянно глибшу і похмурішу, він придумав і приготував для них. Сатана залишив іудеїв служителями істинного Бога за зовнішністю. Мало цього, він захопив їх до посиленої, неправильної поваги до обрядових постанов і старечих переказів, водночас викрав повагу до заповідей Божих, він захопив їх до докладного й витонченого вивчення Закону Божого за буквою, водночас викрав у них вивчення Закону Божого життям; знання Закону Божого по букві він вжив як засіб втягнення в жахливу гордість, у жахливу самовпевненість, за яких вони, називаючи себе і представляючись іншим чадами Божими, насправді були ворогами Бога і чадами диявола (Ін. 8:44 Лк. 19:8-10 Мф. 7:23 Мф. 19:20-21 Мк. 10:21 Флп. 3:15 Флп. 3:20,12 Пс. 46:10 Флп. 3:20 2Сам. 23:2 Пс. 83:2-3 Пс. 41:2-3 Пс. 119:5 Флп. 1:21,23 Флп. 3:12-14
Християнська досконалість є даром Божим, а не плодом людської праці й подвигу, подвигом доводиться тільки дійсність і щирість бажання отримати дар: подвигом, що приборкує й приборкує пристрасті, єство людське стає спроможним і готується до прийняття дару. Від людини залежить очистити й прикрасити, і то за допомогою Божою, оселю в собі для Бога, пришестя Бога в цю оселю залежить єдино від Божого благовоління (Ін. 14:23 Лк. 14:33 Мф. 6:31-33 2Кор. 6:4-10 Мф. 19:27 Флп. 1:29
Для досягнення досконалості, слідом за виснаженням (роздачею – Ред.) маєтку на жебраків, необхідно взяти хрест свій (Мк. 8:34 Євр. 12:6-9 1Пет. 4:12-19 2Кор. 12:10 1Пет. 5:7 Як. 1:2 Йов. 1:21,2:10 1Сол. 5:18 Притч. 13:25 Діян. 5:41 Ін. 15:18-19 Ін. 16:33 1Кор. 10:13 Пс. 33:20-21
Інша частина хреста складається з довільних подвигів духовних, встановлених і заповіданих Богом, якими приборкують гріховні побажання тіла, а отже, і душі. Про них святий апостол Павло сказав: “умертвляю тіло моє і поневолюю, щоб, проповідуючи іншим, сам не був неключим” (1Кор. 9:27 1Пет. 4:1 Гал. 5:24 1Тим. 5:5-6 Гал. 6:8
Після роздавання майна жебракам і після розірвання зв’язку зі світом, першою справою для подвижника Христового повинно бути видалення з середовища спокус в відокремлену чернечу обитель. Таким віддаленням згладжуються раніше отримані гріховні враження і відвертається можливість заражатися новими враженнями. До такого віддалення запрошує істинних служителів Бога сам Святий Дух: “Вийдіть з їхнього середовища, і відлучіться, каже Господь, і до нечистоти не доторкайтесь, і Я прийму вас, і буду вам у Отця, і ви будете Мені синами і дочками, каже Господь Вседержитель” (2Кор. 6:17-18
Другий подвиг полягає в помірному пості. Піст для новоначальних визначається монастирською трапезою. У трапезі треба вживати їжу, не дозволяючи собі пересичення, втім, стільки, щоб тіло було здатне до послуху; поза трапезою їжу вживати заборонено отцівським переданням і монастирським статутом. Ті ченці, яких Бог привів до життя мовчазного і до постійної вправи в молитві й богомисленні, повинні вживати їжу один раз на день366, не насичуючись і вживаючи всі види страв, дозволених чернецтву, дивлячись по тому, що послано буде Богом. За такої свободи суворо треба спостерігати, щоб вона не дала приводу до насолоди або надмірності. Справжня насолода чекає на нас у майбутньому віці, а тут, на шляху до нього, заборонимо собі насолоду, задовольняючи лише природну потребу, а не пристрасну примху. Усамітнення і піст – такі істотні приналежності чернечого життя, що від них ченці одержали в давнину свою назву: монах (monacos, solitarius, від слів грецького monos, латинського solus – один) означає відокремлений; ченці називалися також і пісниками.
Третій подвиг – бдіння. Початковий чернець тоді задовільно вправляється цим подвигом, коли неупустимо присутній при всіх церковних послідуваннях. Для того, хто проводить безмовне життя, подвиг пильнування особливо важливий. У цей подвиг зводить ченця жива пам’ять, ніби передчуття смерті і подальшого за нею безстороннього суду Божого. Чернець намагається попередити страшне стояння на цьому суді побожним і трепетним стоянням на молитві, нібито перед обличчям і поглядами Самого Бога. Він сподівається випросити й отримати тут прощення гріхів, щоб, після відходу душі з тіла, здійснити шлях від землі до неба без усякого страху, і тому невідступно стоїть при дверях Божого милосердя під час келейної усамітненої молитви своєї, стукає в ці двері плачем, стукає тяжкими зітханнями, смиренними словами, які виходять з глибини хворобливого від гріховності серця. У міру того, як посилюється духовне відчуття Страху Божого, посилюється подвиг пильнування. Але спочатку треба примушувати себе до цього подвигу, без якого неможливо здобути остаточну і досконалу перемогу над пристрастями. Треба прийти в стан, заповіданий Господом: “Нехай будуть стегна ваші підперезані, і світильники палаючі, і ви подібні до тих, хто чекає Господа свого, коли він повернеться зі весілля, щоб, коли прийде, і штовхне, нехай відчинять Йому двері. Блаженні раби ті, що їхній Господь, прийшовши, знайде тих, хто пильнує. Амінь, говорю вам, яко буде вдягнутий, і посадить їх, і, пройшовши, послужить їм. І якщо прийде в другу варту, і в третю варту прийде, і знайде їх так, блаженні раби тії. Знайте ж це, що коли б відав господар дому, о котрій годині прийде злодій, то пильнував би й не дав би підкопати дому свого. Будьте ж і ви готові, бо прийде Син Людський тієї години, коли ви не думаєте” (Лк. 12:35-40
Для складання видимого хреста необхідно потрібні два бруси в поперечному з’єднанні між собою; так і для складання невидимого хреста необхідні і скорботи довільні – подвиги, які утримують тіло в розп’ятті, і скорботи ззовні, які приборкують і упокорюють дух людини, постійно схильний до гордості внаслідок ушкодження падінням. Із сукупності цих скорбот складається той хрест, який заповідано нам узяти на себе і наслідувати Христа, без якого наслідування Христа неможливе. Ті, хто не розіп’яли плоті своєї, хто не приборкали в ній гріховних прагнень і прагнень, хто захоплюються пристрасними відчуттями та помислами, не можуть бути у спілкуванні з Христом, перебуваючи за допомогою насолоди та захоплення гріхом у спілкуванні з сатаною. “Ті, що існують по плоті”, сказав святий Апостол Павло, тобто, ті, що проводять тілесне життя, що живуть своїм тілом, що рясно живлять його, що утішають, що не жаліють, “Богові догодити не можуть” (Рим. 8:8 Рим. 8:5 Рим. 8:6-7 Флп. 3:18-19 Флп. 3:17 2Кор. 11:27 Пс. 34:13
Що означає наслідувати Христа (Мф. 19:21 Рим. 8:10 Рим. 8:14 1Кор. 15:47-49 Рим. 8:16 Рим. 8:17 Рим. 12:2 Рим. 8:17 Рим. 8:18 Гал. 6:14
Гідний глибокого розгляду і здивування зв’язок між тілом і духом людським. Спосіб думок людини, її сердечні почуття багато залежать від того стану, в якому перебуває її тіло. “Під час утіснення утроби, – зауважив святий Іоанн Ліствичник, – упокорюється серце: коли ж утроби задовольняються, тоді помисли заражаються зверхністю “371. “Душа інакше не може прийти в смирення, – сказав Пимен Великий, – як зменшенням їжі для тіла”. Настоятель деякого гуртожитку запитав у Великого: “Чому я не відчуваю в собі страху Божого?” “Як відчувати тобі страх Божий, – відповів Великий, – коли черево твоє начинене пирогами і сирами? “372 При насиченні тіла серце наше не може не породжувати розпусних відчуттів, а розум – розпусних помислів і мрій, які силою своєї та захопливістю здатні змінити найрішучіше благе свавілля, схилити його до насолоди гріхом; тому-то святий Іоанн Ліствичник сказав: “Той, хто догоджає своїй утробі і разом бажає перемогти духа блудного, подібний до того, хто погашає пожежу олією “373. Святий Ісаак Сирин каже: “Полюби убогий одяг, щоб принизити думки, що животіють у тобі: високомудрість, кажу, серця. Той, хто любить блиск, не може здобути смиренних помислів, тому що “серце всередині відображається відповідно до зовнішнього образу “374. Святий Апостол Павло, перераховуючи діла тілесні, назвав між ними “ворожнечі, завзяття, заздрості, люті, чвари, спокуси, єресі” (Гал. 5:20
Убоге Слово це написав я, багатогрішний Ігнатій, на збудження собі, на заклик до подвижницького життя. Помітив я, що ті предмети духовного вчення, які викладу письмово, особливо пояснюються для мене самого, і іноді бувають недаремні для улюблених братів моїх за сучасністю викладу. Якщо хто прочитає це Слово, нехай пробачить мені недоліки пізнання мого і слова! Якщо хто прочитає це Слово і знайде в ньому що-небудь корисне для душі своєї, того благаю звернути увагу на це убоге Слово і за понять, які воно дає, ретельно розглянути себе.
Необхідно, необхідно всім взагалі християнам виконати з точністю заповіт Спасителя, Який сказав: “Хто хоче душу свою врятувати, той занапастить її, а хто занапастить душу свою заради Мене та Євангелія, той врятує її” (Мк. 8:35 Ін. 12:25 Пс. 17:30-31
Наслідуймо життя, поведінку, спосіб мислення святих угодників Божих! Не зупинимося для спасіння нашого зректися нашого занепалого єства! Для істинної любові до себе, відкинемо оманливу любов до себе, наше самолюбство! Для спасительної діяльності за заповідями Євангелія, відкинемо від себе діяльність за законами єства занепалого, коханого для світу, ворожого Богові! Зненавидимо уявні добрі справи, що виникають із псевдоіменного розуму, із рухів крові, із сердечних почуттів, хоч би якими б не видавалися нам наші почуття й помисли піднесеними, непорочними, святими. Ці справи здатні лише до розвитку в нас згубних самолюбства, гордині, самообману. Вони не просвіщають очей душі, як просвіщає їх заповідь Господня (Пс. 18:9 Лк. 18:10-14 1Кор. 1:18 Лк. 6:19
Святі Отці всіх часів постійно висловлювали своє ставлення до відвертого Божого вчення словом: вірую. У сучасному суспільстві, яке величає себе переважно освіченим і християнським, безперестанку лунає вираз сердечного ставлення, запоруки до Божественного Одкровення у слові: я думаю. Звідки з’явилися ці застава і слово? З незнання християнства. Сумне видовище, коли син Східної Церкви розмірковує про християнську Віру поза вченням своєї Церкви, всупереч її вченню Божественному, розмірковує свавільно, неосвічено, богохульно. Таке міркування чи не є зреченням від Церкви, від християнства? Давайте злякаємося нашого невігластва, що тягне нас у вічну погибель; вивчимо християнство; полюбимо послух святій Церкві, улюблений для всіх, хто має знання Віри християнської. Станьмо ретельними виконавцями євангельських заповідей, виконуватимемо їх, як раби неключимі (Лк. 17:10 1Кор. 15:50
Рятуйтеся, улюблені брати, рятуйтеся! “Спасайтеся з цього розбещеного роду” (Діян. 2:40 Ін. 16:33 Мф. 28:20
* * *
338 Требник. Послідування святого Хрещення.
339 Послання святого Григорія Палами до черниці Ксенії.
340 Про відмінність між образом і подобою Божою в людині, див. твори св. Димитрія Ростовського, Літопис, том 4, стор. 15. 1840 г.
341 Бесіда 23 на Діяння Апостольські.
342 Бесіда 31, гл. 4.
343 Бесіда 37, гл. 2.
344 Преподобний авва Дорофей, Повчання 1, про відкидання світу.
345 Прп. Марк Подвижник. Про Закон Духовний, гл. 4.
346 Підтверджують цю вимогу всі Євангелісти.
347 Святий Петро Дамаскін. Книга 1, стаття 2. Добротолюбство, ч. 3.
348 Келейні листи, том 15, лист 73.
349 Келейні листи, том 15, лист 70.
350 Келейні листи, том 15, лист 11.
351 Требник, послідування сповіді.
352 Прп. авва Дорофей, Повчання 1.
353 “Змішай із нами Себе, і возмести тіло Своє в нас”. Ці слова св. Іоанна Златоуста наводять святі Ксанфопули в 92 розділі свого твору про безмовність і молитву. Доброт., ч. 2.
354 Требник, послідування сповіді.
355 Ліствиця, слово 4, гл. 53.
356 Викриттями Господом злочестя іудеїв наповнені сторінки Євангелія, особливо 23 розділ від Матвія і 8 розділ від Іоанна.
357 Ліствиці Слово 29, гл. 5.
358 Слово 85.
359 Бесіда 8, гл. 4, 5.
360 Житіє великомученика Димитрія Солунського, Георгія Побідоносця та ін.
361 Histoire du Christianisme par Fleury, Livre V, chap. XVII.
362 За російським перекладом видання 1822 р.
363 Добротолюбіє, ч. 3, книга 1, статті під заголовком ” Як без смиренномудрія неможливо спастися”.
364 Алфавітний Патерик.
365 Житіє прп. Симеона, Нового Богослова. Рукопис. Житіє це надруковано утриманням Оптиної Пустині.
366 За порадою св. Петра Дамаскіна. Див. статтю під заголовком: “Потрібне і неабияке показання семи тілесних діянь”. Доброт., Книга 1, ч. 3.
367 Слово 14, гл. 30.
368 Ліствиця, слово 14, гл. 52.
369 Ліствиця, гл. 29.
370 Див. Житіє його. Четьї-Мінеї, 13 грудня.
371 Слово 14, гл. 22.
372 Алфавітний Патерик.
373 Слово 14, гл. 21.
374 Там само, гл. 21.
375 Преподобний Симеон, Христа ради юродивий, вказав у відкиданні Хреста Христового причину помилки і загибелі Орігена. Четьї Мінеї, 21 липня.
376 Алфавітний Патерик.
377 Повчання про то, щоб не складати свій розум.
378 Добротолюбіє, ч. 1, про закон Духовний, гл. 2.
379 Вислів преподобного Памви. Патерик Алфавітний.
Слово про різні стани єства людського по відношенню до добра і зла 1.Вступ Христовий подвижник, щоб вірно судити про себе і правильно діяти щодо себе, має необхідну потребу в правильному понятті про своє єство. Істинна думка є джерелом усіх благ, думка хибна є джерелом хибної діяльності й тих плодів, які неодмінно мають народитися від неї. Якщо ми бачимо подвижництво, не увінчане духовними плодами, або увінчане плодами самообману, то повинні знати, що причиною цього був хибний напрямок, хибна вихідна точка діяльності. На жаль! Нерідко погляд розуму вражається сумним видовищем, що збуджує серце до гірких сліз. Що може бути сумнішим за те видовище, коли подвижник, який провів своє життя в надрах святої обителі, у безперестанному служінні Богові, у безперервних подвигах, побачить, коли безсторонньо подивиться на себе, своє рішуче безпліддя, побачить, як у ньому зростали та укріплялися різні пристрасті, які під час вступу його в чернецтво були дуже слабкими, майже недієвими? Що може бути сумнішим за видовище, коли те ж саме він побачить і в побратимах своїх? Тим сумніше це видовище, що навернення і виправлення себе робиться у відомому віці й становищі вельми скрутним. Велика і блаженна справа – коли ми звеличимо в собі Христа. Велике нещастя – нещастя, яке полягає у відчуженні від Бога і в часі, і у вічності – коли ми розвинемо в собі своє занепале я.
2. Станів єства людського у ставленні до добра і зла – три Щоб уникнути великого лиха – відчуження від Бога і в часі, і у вічності, вступимо на стежки праві та святі. Щоб здобути правильну християнську діяльність, з виразністю вивчимо єство людське в трьох його станах: у стані після створення, у стані після падіння, у стані після відкуплення380. Тоді тільки може бути правильною, душеспасительною, богоугодною діяльність християнина, коли він діє або намагається діяти виключно за законами єства людського, оновленого.
3. Про стан єства у ставленні до добра і зла, після створення людини У стані після створення, людське єство було зовсім непричетне до зла. У ньому жило і діяло одне цілісне добро. Ніякого досвідченого поняття про зло людство не мало. Воно знало тільки, що існує зло, що досвідчене пізнання зла згубне для людства (Бут. 2:9,17,3:2
4. Про стан після падіння людини У занепалому єстві людському добро змішане зі злом. Зло, що прийшло в людину, так змішалося і злилося з природним добром людини, що природне добро ніколи не може діяти окремо, без того, щоб не діяло разом і зло. Людина куштуванням гріха, тобто досвідченим пізнанням зла, отруєна. Отрута проникла в усі члени тіла, в усі сили і властивості душі: вражені недугою гріховною і тіло, і серце, і розум. Згубно лестячи собі й обманюючи себе, занепалі люди називають і визнають свій розум здоровим. Здоровим розум був до занепаду; після занепаду у всіх людей, без винятку, він став лжеіменним, і для спасіння повинен бути відкинутий (1Тим. 6:20-21 Пс. 37:11 Лк. 11:13
Відокремлення власними зусиллями зла, що прийшло, від природного добра стало для людини неможливим. Зло проникло в самий початок людини: людина зачинається в беззаконнях, народжується в гріхах (Пс. 50:7 Рим. 3:10-12 Рим. 7:18 Бут. 6:3 Рим. 7:24 Рим. 6:6 Діян. 19:12 Рим. 8:8 Рим. 6:6 Рим. 7:24
Чудово описує Апостол змішання добра зі злом у занепалій людині, наданій власним зусиллям для творення добра, причому за необхідністю зло проникає з єства, спотворює його добро, і нищить задуми розуму, що марно намагається ввести в душевний храм істинне служіння Богові. “Закон, – каже Апостол, – духовний, а я плотський, проданий гріху.. Бо не розумію, що роблю: тому що не те роблю, що хочу, а що ненавиджу, те роблю. Якщо ж, якщо не хочу я, то роблю це, то не я роблю це, але живий у мені гріх. Бо за внутрішньою людиною знаходжу насолоду у законі Божому: але в членах моїх бачу інший закон, що протиборствує законові розуму мого і бере мене в полон закону гріха, який перебуває в членах моїх.. Нещасна я людина! Хто визволить мене від тіла цієї смерті? Тим же сам я розумом моїм працюю закону Божому, а плоттю – закону гріховному” (Рим. 7:14-25 Рим. 8:14 Рим. 6:6 1Кор. 15:50 Рим. 13:14 1Кор. 15:49
У суспільстві занепалого людства деякі люди називаються добрими. Так називаються вони неправильно, відносно. У цьому суспільстві називається доброю та людина, яка робить найменше зла, а злою та, яка робить найменше добра. Утім, зла людина може до того досягти успіху в злі, що вся діяльність її перетворюється на безперервну низку злодіянь. У точному сенсі доброї людини – немає. Немає людини, яка б у занепалому стані своєму робила чисте добро, не заплямоване злом: “Ніхто не є благим, але єдиний Бог” (Мк. 10:18 Лк. 11:13 Рим. 4:2-3 Йов. 1:8 Рим. 4:2-8 Гал. 2:18-26
Мало того, що гріх через падіння став ніби природним людині, стільки властивим їй, що Писання назвало гріх душею людини (Мф. 10:39 Мф. 16:24
Таке досвідчене пізнання людського падіння недоступне для християнина, який живе посеред світу, пов’язаного турботами, відторгаємого від самоаналізу безперервною розвагою. Не до нього наше слово. Нехай добрими справами в надрах Православної Церкви, особливо милостинею і цнотливістю, він заробляє своє спасіння. Ми розмовляємо з ченцями, які цілком віддали себе на служіння Богові, бажають побачити в собі Царство Боже, що відкрилося в силі і славі. Непорушний духовний закон подвижництва вимагає, щоб людина спершу розірвала узи речовини, якими вона зв’язана ззовні, і потім вже приступила до розірвання тих уз, якими вона зв’язана в глибині свого розуму і серця духами злоби. “Двояким чином і двоякого роду узами, – каже св. Макарій Великий, – виявилася людина. Макарій Великий, – виявилася людина зв’язаною після злочину нею заповіді та після вигнання її з раю: (виявилася зв’язаною) у світі цьому предметами світу і любов’ю до світу, тобто до тілесних побажань і пристрастей, до багатства та слави, також любов’ю до створінь, до дружини та дітей, до родичів, до вітчизни, до місць, до одягу, коротше сказати: любов’ю до всіх видимих речей, від яких Слово Боже велить їй зректися за власним бажанням (тому що людина поневолює себе всьому видимому довільно), щоб, розв’язавшись і звільнившись від усього цього, вона змогла виконати волю Божу досконало. Усередині ж себе (людська) душа пов’язана, ув’язнена, оточена стінами й окута узами мороку до такої міри духами злоби, що не може, як би їй хотілося, любити Бога, вірити в Нього і шанувати Його “385. Далі в бесіді своїй великий угодник Божий і наставник ченців навчає, що тільки ті, хто скинув із себе пута світу і віддав себе на істинне і виняткове служіння Богові, можуть відкрити в собі полон свій, своє рабство, свою вічну смерть. Навпаки, той, хто заздалегідь не потурбувався про розв’язання пут, покладених на нього речовиною, тобто видимим світом і земним тимчасовим життям з його становищем і відносинами, ніколи не пізнає, не помітить свого полону і не побачить духів злоби, що в ньому діють. Він залишається назавжди чужим сам собі: плекаючи в собі потаємні пристрасті, не тільки не пізнає їх, але вельми часто визнає спонукання їх за спонукання правди і дію їх за дію благодаті Божої, або за розраду совісті. У самому чернечому житті тілесний подвиг, яким би він не був великим, не може сам собою відкрити внутрішніх уз і внутрішнього лиха: для цього необхідний подвиг душевний. Тілесний подвиг, не супроводжуваний душевним, більш шкідливий, ніж корисний, він служить причиною незвичайного посилення душевних пристрастей: марнославства, лицемірства, лукавства, гордині, ненависті, заздрості, зарозумілості386. “Якщо внутрішнє діяння по Богу, – сказав великий Варсанофій, – не допоможе людині, то даремно вона трудиться в зовнішньому “387.
Наступні духовні подвиги відкривають для подвижника його внутрішній полон, слугуючи причиною збудження брані в помислах і почуттях: 1) істинний послух; за нього новопочатковий подвижник, відсікаючи заради Бога свою волю і свої міркування для виконання волі й міркувань подвижника, який досяг успіху, який здобув неухильний послух до Бога, неодмінно збудить до протидії гордого занепалого ангела і тим відкриє його присутність у собі. Якщо подвижник не спокуситься злісними уявленнями лукавого, який прагне під різними приводами відволікти від послуху, і перебуватиме постійним у подвигу, то збудить до заздрості та лютої боротьби невидимого ворога, який не забуде підняти в подвижнику різноманітні гріховні мріяння, думки, відчуття, захоплення, і тим виявити зло, яке у надзвичайному розмаїтті ховалося у глибині сердечної та уявлялося зовсім неіснуючим; 2) читання, вивчення і виконання євангельських заповідей, які, відсікаючи діяльний гріх, переважно винищують гріх у самому розумі, у самому серці. Виконання цих заповідей або, правильніше, зусилля до виконання заповідей, за необхідністю викриває гріх, що живе всередині нас, і збуджує жорстоку внутрішню боротьбу, в якій беруть найсильнішу участь духи злості; 3) безчестя та інші скорботи також виявляють гріх, який таїться в глибині душі. Скорбота з тієї причини і називається спокусою, що вона відкриває потаємний стан серця. Природно, що в людині, яка ще перебуває під владою гріха, вона викриває гріх, який живе в глибині душі і виявляється серцевим прикрістю, сумом, помислами нарікання, обурення, самовиправдання, помсти, ненависті. Посилена дія цих пристрастей у душі, особлива навала і натиск помислів і мрій, слугує безсумнівною ознакою дії занепалого гордого духа; 4) уважна молитва, особливо молитва ім’ям Господа нашого Іісуса Христа, за зусилля з’єднує серце з розумом, викриває змія, який гніздиться у серцевій глибині, і, вбиваючи його, спонукає до руху. Преподобні Калліст і Ігнатій Ксанфопули у творі своєму про безмовність і молитву наводять такі слова святого Іоанна Златоуста: “Благаю вас, браття, ніколи не зневажати і не зневажати правила молитви. Чув я колись отців, які говорили, що не чернець той, хто знехтує або знехтує цим правилом, але він повинен – чи вживає їжу, чи питво, чи перебуває в келії, чи перебуває в послусі та в подорожі, чи що інше робить – безперестанку волати так: Господи Іісусе Христе, Сину Божому, помилуй мене, щоби ім’я Господа нашого Іісуса Христа, що безперестанку згадується, роздратувало на бійку ворога. Бо нудьгуюча душа може все знайти таким спогадом, і зле, і благе. Спершу вона побачить зло у нутрощах серця свого, а потім (потаємне в ньому) добро (тобто благодать Божу, насаджену в кожного православного християнина святим Хрещенням “388. Такий стан внутрішньої боротьби треба переносити благодушно, як наставляє преподобний Макарій Великий, з безсумнівною вірою і надією на Господа, з великим терпінням, чекаючи від Господа допомоги і дарування внутрішньої свободи. Битва не може бути увінчана перемогою, і свобода не може бути набута власними зусиллями людини: те й інше – дар Божий, що дарується подвижникові у свій час, відомий одному Богу389.
Вельми помилково чинять ті, які, перебуваючи під владою пристрастей, вимагають від себе безпристрасності. При такій неправильній вимозі від себе, що походить від неправильного поняття про себе, вони приходять у незвичайне збентеження, коли проявиться будь-яким чином гріх, що живе в них. Вони приходять у зневіру, у безнадію. Їм видається, через неправильний погляд їхній на себе, прояв гріха чимось незвичайним, чимось, що відбувається поза порядком. Тим часом прояв гріха в помислах, почуттях, словах і справах (тут ідеться не про смертні гріхи і не про гріхи довільні, але про захоплення), є проявом логічним, природним, необхідним. “Якщо пристрасть турбує нас, – каже преподобний авва Дорофей, – то ми не повинні цим бентежитися: бентежитися тим, що турбує нас пристрасть, є справою нерозумності й гордості і походить від того, що ми не знаємо свого душевного стану та уникаємо праці, як сказали Отці. Тому ми і не досягаємо успіху, що не знаємо міри нашої і не маємо терпіння в розпочатих нами справах, але без зусиль хочемо набути чеснот. Чому дивується пристрасний, коли пристрасть тривожить його? Навіщо бентежиться? Ти здобув її, маєш у собі і бентежишся! Прийняв у себе і застави її, кажеш: навіщо вона турбує мене? Краще терпи, подвизайся і моли Бога “390 (Рим. 14:22
Ті, хто споглядають у собі гріх, через це споглядання весь день земного життя проводять у наріканнях на гріховність свою, розумово показують себе, свій тяжкий стан Господу і волають у хворобі серцевій: “Очі мої завжди до Господа, Він звільнить від сіті ноги мої. Поглянь на мене і помилуй мене, бо я самотній і пригнічений. Багато скорбот у серці моїм, виведи мене з бід моїх. Душу мою врятуй від меча, єдину мою — від люті пса. Яка бо користь людині, коли світ увесь придбає, а душу ж свою відпустить? Або що дасть людина зраду за душу свою? Спаси мене з лев’ячої пащі, нещасне життя моє — від рогів бика, бо супостат мій диявол, як лев, гарчавши, ходить, прагнучи мене поглинути. Побач смирення моє і працю мою, і облиш усі гріхи мої. Побач ворогів моїх, яко примножилися і ненавистю неправедною зненавиділи мене. Збережи душу мою”, яко душу Іова, раба твого, “і визволи мене, щоб не посоромився, бо сподіваюся на тебе” (Пс. 24:15-17 Пс. 21:21-22 Мф. 16:26 1Пет. 5:8 Йов. 2:6 Пс. 39:2-4 Лк. 18:7-8 Рим. 8:28 1Кор. 10:13
Причина попущення Божого спокушатися подвижнику від духів злоби і гріха полягає в необхідності для людини пізнання в точності і подробиці її падіння, без чого не може бути нею, як має бути, пізнаний і прийнятий Спаситель. Необхідно пізнати своє занепале єство, його нахили, властиву йому діяльність, щоб згодом, прийнявши благодать Святого Духа, яку доставляє Викупитель, не вжити її на зло собі, не приписати її дій собі, а бути гідною її посудиною і знаряддям. Говорить святий Григорій Синаїт: “Якщо людину не залишать і не переможуть і не оволодіють, поневоливши всяку пристрасть і помисел, і духом переможуть, не знаходячи ніякої допомоги ні від справ, ні від Бога, ні від когось іншого, від чого вона приходить майже у відчай, будучи спокушаною звідусіль, то не може прийти до розтрощення духу, визнати себе меншою за всіх, найостаннішою та рабинею всіх, найнезначнішою від самих бісів, як мученика, що мучився і перемагався ними. Це – (спостережливе) попускаєме Промислом і каральне смирення, слідом за яким дарується Богом друге, високе, яке є Божественна сила, що діє Богом і здійснює Ним все; (людина) бачить її в собі як знаряддя, і цим знаряддям здійснює Божі Чудеса”.392 392. Так пояснюється те чудове видовище, яке являють собою Святі Божі: вони, будучи судинами Святого Духа, разом бачили, визнавали, сповідували себе найбільшими грішниками, гідними страт тимчасових і вічних. Вони ґрунтовно пізнали і вивчили своє занепале єство, в якому нічого немає неоскверненого, і тому все благе, що за допомогою їхнього здійснення здійснювала Божественна благодать, що вселилася в них, вони з цілковитим переконанням приписували Їй і постійно тремтіли, щоб не виник з занепалого єства якийсь помисел або якесь почуття, образливі для Святого Духа393. Не корисний для людини швидкий перехід від стану боротьби до стану духовної свободи. Святий Макарій Великий зауважує, що “нерідко душі, будучи вже причасницями Божественної благодаті, будучи сповнені небесними насолодами і насолоджуючись спокоєм духу, але не засвідчені, не випробовувані скорботами, завданими злими духами, перебувають у немовлячому віці, і, так би мовити, не здатні до Царства Небесного. “Якщо ж ви не покарані, – каже Божественний Апостол, – то, до чого всі були причасницями, то ви розпусники, а не сини” (Євр. 12:8 Вих. 3:21-22
Поклавши надію на всесильного і всеблагого Бога нашого, спробуємо, за допомогою істинного чернечого життя, крізь хмару, дим і бурю безперестанку виникаючих у нас думок, зійти до душі нашої, полоненої й умертвілої гріхом, зіпсованої смердючістю, спотвореної, що лежить у гробі падіння. Там, у серцевій безодні, ми побачимо і змія, який убив нашу душу396. Глибоке й точне пізнання падіння людського вельми важливе для подвижника Христового: тільки з цього пізнання, ніби із самого пекла, він може молитовно, в істинному розтрощенні духу, звернутися до Господа, за повчанням святого Симеона, Нового Богослова: “Боже і Господи всіх! Всякого подиху і душі має владу, Єдиний зцілити мене можеш, почуй благання мене, нещасного, і гніздового змія, що гніздиться в мені, натхненням Всесвятого і Животворящого Духа умертвив, спокутуй “397. У стані падіння гріх і диявол так гвалтують людину, що вона не має жодної можливості опиратися їм, але мимоволі захоплюється ними398 не в смертні гріхи, як ми сказали вище, а найбільше – в замахи уявні. У старанних399 подвижників внутрішнє хвилювання вельми рідко попускається виявитися і словом, не тільки ділом.
5. Про стан після викуплення людини Викупленням оновлено людське єство. Боголюдина оновила його Собою і в Собі. Таке оновлене Господом єство людське прищеплюється, так би мовити, до єства занепалого за допомогою Хрещення. Хрещення, не знищуючи єства, знищує його стан падіння, не роблячи єства іншим, змінює його стан, долучивши людське єство до єства Божого (2Пет. 1:4
Хрещення є разом і умертвіння, і оживотворення, разом і поховання, і народження. У купіль Хрещення занурюється, в ній поховається і вмирає гріховне ушкодження гріховного єства, і з купелі повстає єство оновлене; у купіль занурюється син старого Адама, з купелі виходить син Нового Адама. Це засвідчено Господом, який сказав: ” Якщо хто не народиться водою і Духом, не може ввійти в царство Боже, народжене від плоті – плоть є, від Духа – дух є” (Ін. 3:5-6 Мф. 12:43-45 Гал. 3:27 Гал. 3:28 Кол. 2:3 Рим. 5:19
