Царственні страстотерпці: цар Миколай, цариця Олександра, царевич Олексій, великі князівни Ольга, Татіана, Марія та Анастасія

День пам'яті (н. ст.)

Місяця липня на 4-й день / у неділю, найближчу до 25 січня, — Собор новомучеників і сповідників Церкви Руської (перехідне) / місяця січня на 23-й день — Собор Костромських святих / січня на 29-й день — Собор Єкатеринбурзьких святих / у Неділю третю після П’ятидесятниці — Собор Санкт-Петербурзьких святих (перехідне)

Липневої ночі 1918 року в Єкатеринбурзі в підвалі Іпатіївського будинку сталося жахливе злодіяння — розстріл імператора Миколая ІІ, його родини й вірних їм людей, які добровільно залишилися з царственними в’язнями й розділили їхню долю. 17 липня 1918 року ті, хто носив вінці за життя, увінчали собою великий сонм новомучеників і сповідників, які в ХХ сторіччі постраждали за Христа.

Святий цар-мученик Миколай ІІ з’явився на світ у Царському Селі 19 травня 1868 року. Спадкоємець престолу народився в день пам’яті праведного Іова Багатостраждального, а своє ім’я отримав на честь святителя Миколая. Хлопчик змалку прагнув наслідувати своїх святих покровителів і вирізнявся щирим благочестям. Близькі відзначали: «Миколай має душу чисту, мов кришталь, яка гаряче всіх любить».

Освіту майбутній монарх отримував строго в православному дусі. Маючи неабиякі здібності, царевич успішно закінчив вищий курс економічних, юридичних та військових наук і пройшов вишкіл у піхоті, кавалерії, артилерії та на флоті.

Восени 1891 року десятки губерній знемагали від голоду, і цар Олександр ІІІ поставив сина на чолі Комітету з надання допомоги голодувальникам. Тоді майбутній цар на власні очі побачив людське горе і невтомно працював, щоб полегшити страждання свого народу.

Навесні 1894 року, переконавшись у непохитному рішенні царевича Миколая одружитися з принцесою Алісою Гессен-Дармштадтською, батьки нарешті дали йому своє благословення. Тоді він написав: «Спаситель сказав: “Все, що ти попросиш у Бога, дасть тобі Бог”. Слова ці нескінченно мені дорогі, тому що протягом п’яти років я молився ними, повторюючи їх щоночі, благаючи Його полегшити Алісі перехід у Православну віру й дати мені її в дружини».

Чин приєднання Аліси Гессен-Дармштадтської до Православної Церкви звершив Іоанн Кронштадтський. Під час миропомазання принцеса була наречена Олександрою на честь святої цариці-мучениці. «Твоя країна буде моєю країною, — сказала Олександра Федорівна нареченому, — твій народ — моїм народом, а Бог твій — моїм Богом» (Рут. 1:16).

Прощаючись з сином, Олександр ІІІ заповів: «…ти несеш відповідальність за долю своїх підданих перед Престолом Всевишнього. Віра в Бога і святість твого царського обов’язку хай будуть основою твого життя». У день смерті імператора великий князь Миколай Олександрович в глибокій скорботі промовив, що не бажав царського вінця, але, боячись ослухатися волі Всевишнього й волі батька, приймає його.

Миколай ІІ зійшов на престол 2 листопада 1894 року. Початок його правління відзначився ділами любові й милосердя: отримали полегшення в’язні, було пробачено безліч боргів, була надана значна допомога нужденним вченим, письменникам і студентам.

Вінчання на царство відбулося 27 травня 1896 в Успенському Соборі Кремля. Після Божественної Літургії імператор прийняв Святе Миропомазання, увійшов Царськими вратами до вівтаря і причастився Святих Христових Тайн як священнослужитель.

За фатальним збігом обставин дні коронаційних торжеств були затьмарені трагедією на Ходинському полі. В очікуванні подарунків там зібралися близько пів мільйона людей. Під час роздачі сталася страшна тиснява, що забрала понад тисячу життів. Наступного дня государ і государиня були присутні на панахиді за загиблими й надавали допомогу сім’ям постраждалих.

Миколай ІІ був пройнятий любов’ю до людини й вірив, що в політиці так само треба дотримуватися заповітів Христа. Імператор став натхненником першої всесвітньої конференції із запобігання війн, яка відбулася 1899 року в Гаазі. За весь час свого царювання він не підписав жодного смертного вироку, жодне прохання про помилування не було ним відхилене.

Государ щедро допомагав нужденним із власних коштів. Чотири мільйони рублів царських грошей, які з часу правління імператора Олександра ІІ перебували в Лондонському банку, Миколай Олександрович витратив на утримання шпіталів та благодійних установ. «Він скоро роздасть усе, що має», — казав керівник кабінету його величності, аргументуючи цим своє бажання покинути посаду. «Його одяг часто був поремонтований, — згадує слуга царя. — Не любив він марнотратства й розкоші. Цивільні костюми велися у нього з женихівських часів, і він користувався ними».

Після вбивства царської сім’ї в Єкатеринбурзі були знайдені військові шаровари імператора. На них виявили латки й позначки: «Виготовлено 4 серпня 1900 р.», «Відновлено 8 жовтня 1916 р.».

Дивовижно щирий погляд імператора завжди світився непідробною добротою. Одного разу Миколай Олександрович відвідав крейсер «Рюрик». У складі матросів був революціонер, який присягнувся вбити самодержця. Але заколотник не виконав обіцянки. «Я не зміг цього зробити, — пояснив він. — Ці очі дивилися на мене так лагідно, так ласкаво».

Християнські чесноти государя — лагідність і доброта серця, скромність і простота — багатьом були незрозумілі, сприймалися як слабкість характеру. Однак завдяки саме цим моральним якостям в Миколаї ІІ втілилася величезна духовна сила, потрібна для царського служіння.

Миколай ІІ володів рідкісною витримкою й мужністю. Глибока віра в Промисел Божий зміцнювала його й давала той цілковитий спокій духу, який ніколи не залишав імператора. «Скільки років я жив біля царя, жодного разу не бачив його в гніві, — згадував його слуга. — Завжди він був дуже рівний і спокійний».

Дружина государя, цариця Олександра, уроджена Аліса Вікторія Єлена Бригіта Луїза Беатриса, народилася 25 травня 1872 року в Дармштадті, в сім’ї великого герцога Гессенського Людвіга IV і великої герцогині Аліси, уродженої принцеси Великої Британії й Ірландії. Втративши матір, яка заразилася дифтеритом під час надання допомоги хворим, принцеса Аліса з шести років жила у бабусі, англійської королеви Вікторії. Там вона отримала виховання й освіту. Дівчина вільно говорила й писала кількома мовами, в юності відвідувала лекції в Гейдельберзькому університеті й отримала диплом бакалавра філософії. За веселість і красу в сім’ї її називали «сонячний промінь».

Перша зустріч юної принцеси Гессен-Дармштадтської й шістнадцятирічного спадкоємця престолу Російської імперії відбулася в 1884 році. Тоді старша сестра Аліси, майбутня преподобномучениця Єлизавета, виходила заміж за великого князя Сергія Олександровича, дядька царевича. Між молодими людьми зав’язалася міцна дружба, яка згодом переросла в глибоке й дедалі більше кохання.

Після входження до лона Православної Церкви й одруження Олександра Федорівна прагнула стати справжньою помічницею своєму чоловіку. Государиня була природженою сестрою милосердя. Вона відвідувала хворих і ніколи не нарікала, не шкодувала себе, вважаючи за обов’язок «залишатися вірною Христу і піклуватися про тих, хто поруч».

Під час голоду 1898 року Олександра Федорівна пожертвувала голодувальникам восьму частину річного доходу імператорської сім’ї. Государиня влаштовувала благодійні базари для допомоги хворим, відкрила училище сестер милосердя, влаштувала по всій країні навчальні майстерні для бідних, на особисті кошти спорудила будинок для солдатів-інвалідів російсько-японської війни, де їх навчали ремесла. Олександра Федорівна часто передавала грошову допомогу нужденним через своє оточення, намагаючись приховати свою причетність.

Царське подружжя являло собою зразок по-справжньому християнського сімейного життя. Стосунки государя й государині відрізнялися щирою любов’ю, глибокою вірністю і взаєморозумінням. «Не віриться, що сьогодні двадцятиріччя нашого весілля! — записав 30 листопада 1914 року в щоденнику Миколай Олександрович. — Рідкісним сімейним щастям Господь благословив нас; тільки б зуміти протягом решти життя виявитися гідним такої великої Його милості».

Бог благословив їхній шлюб народженням чотирьох дочок, Ольги, Татіани, Марії та Анастасії, і сина Олексія. Довгоочікуваний спадкоємець престолу народився 12 серпня 1904 року і став улюбленцем усієї сім’ї. «У душі цієї дитини не закладено жодної порочної риси, — говорив один із вчителів царевича, — душа її — найблагодатніший ґрунт для всього доброго насіння».

Невиліковна спадкова хвороба — гемофілія, виявлена ​​у хлопчика після народження, постійно загрожувала його життю. Ця недуга вимагала від сім’ї величезного напруження душевних і тілесних сил, безмежної віри й смирення.

Цар і цариця виховували дітей у відданості своєму народові й ретельно готували їх до майбутньої праці й подвигу. «Чим вище людина, тим швидше вона повинна допомагати всім і ніколи не згадувати свого становища, — казав государ, — такими мають бути і мої діти».

Царевич і великі княжни виховувалися в простоті й строгості. Вони спали на жорстких ліжках без подушок, одягалися просто, вбрання і взуття від старших переходили до молодших, їжу вживали найпростішу. «Вони вели скромне життя, — писала наближена до родини особа, — були простими в поводженні й не надавали значення своєму царському становищу».

Царська сім’я не любила урочистостей і гучних промов, етикет був для них тягарем. Цариця й великі княжни нерідко співали в храмі на кліросі під час Божественної Літургії, увечорі займалися рукоділлям, говорили про Бога, молилися. «Обовязок батьків щодо дітей — підготувати їх до життя, до будь-яких випробувань, які пошле їм Бог, — писала государиня. — Для Бога немає неможливого. Я вірю, що той, хто чистий своєю душею, буде завжди почутий, і йому не страшні жодні труднощі в житті, бо вони нездоланні тільки для тих, хто мало і неглибоко вірить».

За час перебування Миколая ІІ при владі були побудовані сотні монастирів і тисячі храмів не лише на його батьківщині, а й у світі. По всій країні були відкриті десятки тисяч церковно-парафіяльних шкіл. Імператор підтримував розвиток церковної архітектури, іконопису, стародавнього церковного співу і дзвону, сприяв прославленню святих. Государ відкрив кордони країни біженцям-християнам і став на захист гнаних, коли турки вирізали вірмен, гнобили слов’ян. Цар без вагань відповів на прохання про допомогу, коли влітку 1914 року Австро-Угорщина напала на беззахисну Сербію, і захистив країну.

Імператор глибоко усвідомлював свій обов’язок царського служіння і не раз казав: «Міністри можуть змінюватися, але тільки я несу відповідальність перед Богом за благо нашого народу». Залишаючись рішучим противником введення конституційного правління, Миколай ІІ прагнув залучити до управління державою найвидатніших людей, умиротворити політичні пристрасті й дати країні внутрішній мир.

Вранці 1 серпня 1914 року почалася Перша світова війна. З перших її днів государ об’їжджав фронт, міста й села, благословляючи війська й підбадьорюючи народ. Цариця займалася пристосуванням палаців під шпиталі, формуванням санітарних поїздів і складів медикаментів. Олександра Федорівна і старші княжни стали сестрами милосердя в Царськосельському шпиталі. Государиня працювала в операційній. Очевидці згадували: «Вона подавала стерильні інструменти хірургу, допомагаючи під час найскладніших операцій, приймаючи із його рук ампутовані руки й ноги, прибираючи закривавлений і завошений одяг». Імператриця виконувала свою роботу зі смиренням і невтомністю людини, якій Бог наперед приготував це служіння. Підбадьорював стражденних і царевич Олексій, подовгу розмовляючи з пораненими вояками.

Влітку 1915 року, в найтяжчий для армії час, цар прийняв на себе верховне командування військами. Поки государ очолював військо, не було віддано ні п’яді землі. До лютого 1917 року армія стійко трималася, однак відбулася Лютнева революція. У столиці посилювалися хвилювання, а в діючій армії спалахнув «генеральський бунт»: вищі чини армії попросили государя відректися від престолу «заради порятунку Росії і перемоги над зовнішнім ворогом». Це прохання підтримали також найближчі родичі. Імператор Миколай ІІ передав царську владу старшому із роду – брату Михаїлу. Того дня государ записав у щоденнику: «Навколо зрада, боягузтво і обман».

21 березня 1917 року стало відомо про арешт царя і цариці Тимчасовим урядом. Призначена ним слідча комісія під час численних обшуків та допитів не знайшла жодного факту, що викривав би їх у державній зраді. На запитання, чому ще не опубліковане їхнє листування, один із членів комісії отримав відповідь: «Якщо ми його опублікуємо, то народ буде поклонятися їм, як святим».

Перебуваючи в ув’язненні в Царському Селі, царська сім’я невпинно трудилася. Навесні государ з дітьми очищали парк від снігу, влітку працювали на городі, рубали й пиляли дерева. Невтомність царя так вразила солдатів, що один із них сказав: «Адже якщо йому дати шматок землі і він сам працюватиме на ньому, то скоро знову собі всю Росію заробить».

У серпні 1917 року царську сім’ю повезли під охороною до Сибіру. «Як я люблю мою країну, зі всіма її недоліками. Вона мені все дорожча й дорожча, і я кожен день дякую Господу за те, що Він дозволив нам залишитися тут», — писала Олександра Федорівна, перебуваючи в ув’язненні.

Наприкінці квітня 1918 року, у дні Страсної седмиці, в’язнів привезли під конвоєм до Єкатеринбурга. Царська сім’я усвідомлювала наближення смерті. Тими днями велика князівна Татіана в одній зі своїх книг підкреслила рядки: «Ті, хто вірив у Господа Іісуса Христа, … опинившись перед неминучою смертю, зберігали той самий дивовижний спокій духу, який не полишав їх ні на хвилину. Вони йшли спокійно назустріч смерті тому, що сподівалися вступити в інше, духовне життя, яке відкривається для людини за гробом».

У неділю 14 липня, за три дні до мученицької кончини, на прохання государя в будинку дозволили відправити богослужіння. Тоді вперше ніхто із царственних в’язнів не співав під час служби, вони молилися мовчки. Замість читання молитви «Со святыми упокой», диякон і священник її заспівали. Царська сім’я опустилася на коліна. Так вона підготувалася до смерті, прийнявши похоронне напуття.

Велика князывна Ольга писала з ув’язнення: «Батько просить передати всім тим, хто залишився йому відданий, і тим, на кого вони можуть мати вплив, щоб вони не мстилися за нього — він усіх пробачив і за всіх молиться, і щоб пам’ятали, що те зло, яке є зараз у світі, буде ще сильнішим, але що не зло переможе зло, а тільки любов».

За промислом Божим царственні мученики були взяті із земного життя всі разом, в нагороду за безмежну любов, яка міцно пов’язала їх в одне нероздільне ціле.

Останній російський імператор Миколай II і його сім’я були розстріляні влітку 1918 року в Єкатеринбурзі. У 2000 році святі царственні страстотерпці були причислені до лику святих.