Святитель Миколай (Могилевський) сповідник, митрополит Алма-Атинський

День пам'яті (н. ст.)

Місяця серпня на 26-й день — знайдення мощей / жовтня на 12-й день / у неділю, найближчу до 25 січня, — Собор новомучеників і сповідників Церкви Руської (перехідне) / вересня на 10-й день — Собор Липецьких святих / листопада на 27-й день — Собор новомучеників і сповідників Радонезьких

Святитель Миколай, у миру Феодосій Никифорович Могилевський, народився 1877 року в сім’ї скромного псаломщика. Батько був суворий, прищеплював дітям любов до порядку, до церкви, до церковного співу, формував почуття відповідальності за кожну виконувану справу, а мати була сама любов. Велику роль у вихованні хлопчика зіграла бабуся, яка довгими зимовими вечорами розповідала житія святих угодників Божих.

1904 року здійснилася заповітна мрія Феодосія: у Нило-Столобенській пустині він був пострижений в мантію з ім’ям Миколай. Потім за наполяганням братії закінчив він Московську духовну академію.

У жовтні 1919 року в Чернігові архімандрит Миколай був висвячений на єпископа Стародубського, вікарія Чернігівської єпархії. Подальше служіння єпископа Миколая проходило під благодатною опікою святителя Феодосія Чернігівського, якого владика дуже шанував.

1923 року преосвященний Миколай був призначений єпископом Каширським, вікарієм Тульської єпархії, де на той час був дуже скрутний стан. Обновленці захопили більшість парафій. Але зі своєю маленькою паствою єпископ Миколай з ревністю протидіяв ворогам Православ’я. Наслідком цієї боротьби був арешт владики, який відбувся 8 травня 1925 року.

Пробувши під вартою більше двох років, владика після звільнення був призначений на Орловську кафедру. В Орлі він служив до свого наступного арешту.

Згадуючи свої поневіряння по таборам, Владика багато розповідав про Саров, де йому довелося пробути досить довгий час: «Після закриття та розорення монастиря в його приміщеннях був створений виправно-трудовий табір, до якого я і потрапив. Коли я переступив поріг цієї святої обителі, серце моє сповнилося такої невимовної радості, що важко було її стримати. “От і привів мене Господь до Саровської пустині, — думав я, — до преподобного Серафима, до якого протягом свого життя не один раз звертався я із гарячою молитвою”. Я перецілував у монастирі всі решіточки і всі віконця. У ті часи ще була ціла келія преподобного Серафима. Я увесь той час, що перебував у монастирі, так і вважав, що перебуваю на послуху у преподобного Серафима, по молитвам якого Господь подає нам таку втіху, що ми можемо служити, знаходячись під вартою, Літургію і причащатися Святих Христових Таїн».

1941 року владика Миколай було возведено в сан архієпископа. Невдовзі після початку радянсько-німецької війни архієпископа Миколая спіткало чергове випробування. 27 червня 1941 року він був заарештований і доставлений до тюрми Саратова. Пробувши в Саратові загалом шість місяців, владика Миколай був направлений до Казахстану, у місто Актюбинськ, а звідти до міста Челкар Актюбинської області.

Владика їхав на вільне заслання, але в арештантському вагоні. На станцію Челкар потяг прибув пізно вночі. Охоронці виштовхали владику на перон у спідній білизні та розірваному ватнику. В руках у нього було тільки посвідчення, з яким він мав двічі на місяць з’являтися до місцевого відділку НКВС. Одна бабуся прихистила його в сараї, де у неї знаходилися корова та свиня. Владиці на цей час вже йшов шістдесят п’ятий рік. Голова його була вся біла, і вигляд його викликав співчуття. Владика намагався влаштуватися на роботу, але ніхто його не брав — він виглядав старше за свій вік. Сповідник був змушений збирати милостиню, щоб не померти з голоду.

До глибокої осені 1942 року владика продовжував жебракувати. Фізичні сили його були майже вичерпані, а від недоїдання і холоду здоров’я було підірване. Він швидко втрачав сили. І, врешті, настав той момент коли Владика втратив свідомість. Після цього він певний час провів у лікарні.

10 жовтня 1944 року владика Миколай надіслав до НКВС прохання, в якому просив зняти з нього звання «вільного засланця», дозволити йому поїхати в Росію «і там посісти єпископську кафедру за призначенням Патріаршого Синоду». Постановою Особової наради при НКВС від 19 травня 1945 року його було достроково звільнено. 5 липня 1945 року згідно з рішенням Священного Синоду була створена Алма-Атинська і Казахстанська єпархія, керуючим який був призначений архієпископ Миколай (Могилевський).

Владика прибув до Алма-Ати 26 жовтня 1945 року в день святкування Іверської ікони Божої Матері. Величезна ревність була у Владика до богослужінь, які він звершував з щонайбільшим можливим для приходського храму наближенням до монастирського уставу. Служив він завжди благоговійно, ніколи не поспішав. А коли хор пришвидшував богослужіння, він виходив із вівтаря і казав: «Хто тут на поїзд поспішає?» Усім ставало соромно, і хор одразу уповільнював темп.

Молитовний настрій не залишав владику і в усі дні його хвороби. У неділю 23 жовтня 1955 року він востаннє причастився Святих Христових Таїн. Коли черниці в їдальні заспівали «Совет превечный…», святитель Миколай зі своєї спальні, напружуючи голос, закричав їм: «Матушки, матушки, на цьому поставимо крапку. Тепер почнемо чин поховання єпископа». Спів припинили, але сліз стримати не могли.

Особливо напружено і гучно молився владика в ніч з 23 на 24 жовтня. Можна було розчути його слова: «Господи, не засуди мене за ділами моїми, але вчини зі мною з милості Твоєї!» Багато разів він повторював з глибоким почуттям: «Господи! Милості прошу, а не суду!»

25 жовтня 1955 року велелюбна душа владики Миколая тихо і мирно відійшла до Господа. Під час похорону всю дорогу від храму до кладовища (близько 7 км) гроб з його тілом віряни несли на руках. За гробом, згідно з підрахунками міліції, йшло до сорока тисяч осіб.

У 2000 році сповідник Христової віри, чудотворець та молитовник митрополит Алма-Атинський і Казахстанський Миколай (Могилевський) був причислений до лику святих. 8 вересня 2000 року були знайдені його чесні нетлінні мощі святителя. Їх перенесли до Микільського собору міста Алма-Ати, де вони перебувають у раці в південному боковому вівтарі храму.

Тропарі, кондаки, молитви та величання