Святитель Герасим, єпископ Великопермський, Устьвимський

День пам'яті (н. ст.)

Місяця січня на 24-й день / січня на 29-й день

Святитель Герасим, єпископ Великопермський (Устьвимський), став гідним наступником засновника Устьвимської єпархії, просвітителя Пермського краю святого Стефана († 1396; пам’ять 26 квітня / 9 травня). Попередником святителя Герасима був єпископ Великопермський Ісаакій (1397–1416), який більшу частину часу проводив у Москві, а 1416 року пішов на спокій.

Єпископ Герасим був возведений на Пермську кафедру після 1416 року, у важкий час, коли стан справ у єпархії був вельми неблагополучним. Паства, що складалася із зирян, які прийняли християнство, страждала від нападу диких язичницьких племен вогулів. Також вона потерпала від гноблення з боку користолюбної новгородської та в’ятської вольниці, яка користувалася тим, що край був слабко захищений урядом.

Святий Герасим невсипуще дбав про влаштування своєї пастви і поширення віри Христової. Він не шкодував ні трудів своїх, ні сил у постійних роз’їздах Пермською землею, проникаючи до найглухіших місць і надаючи допомогу в найбезвихідніших обставинах. Господь благословив діяльність ревного пастиря. 1429 року святитель Фотій, митрополит Київський (Московський) і всієї Русі (1408–1431), писав: “Відкинувши оману і морок, нині країна Пермська чисто і православно звершує службу Божу за законом християнським”.

Владика Герасим був учасником Московських Соборів: 1438 року, який засудив Флорентійську унію та її прихильника митрополита Київського Ісидора (1437–1441), і 1441 року, який визначив поставляти митрополитів всієї Русі собором руських єпископів. Це свідчить про те, що сучасники дорожили думкою святителя Герасима і він користувався великим авторитетом. Без сумніву, на цих Соборах святитель клопотав за свою паству перед великим князем Василієм II (1425–1462), просячи їй допомоги і пільг.

В останні роки святительства єпископа Герасима почастішали набіги вогулів на християн-зирян. Не шкодуючи здоров’я, з небезпекою для життя святитель сам їздив у стан вогулів. Прохання та переконання його подіяли на дикунів, і вони на деякий час залишили в спокої зирян, віддалившись в місця свого осілого життя.

Ім’я святого Герасима всюди стали вимовляти з благоговінням, але сили його вже були підірвані. Душевні прикрощі й недуги старості остаточно розладнали його здоров’я. Одного разу хворий святитель повертався до себе після відвідування прилеглих до Усть-Вими парафій, де, мабуть, звершував богослужіння, оскільки з ним було архієрейське облачення. На Усть-Вимському лузі, поблизу містечка і соборної церкви, святителя спіткала мученицька смерть. Він був задушений омофором рукою вогулича, якого взяв на виховання. Імовірно, дикун діяв за намовлянням своїх шаманів, яким було дороге знищуване язичництво.

Святитель Герасим прийняв мученицьку кончину 24 січня. Рік його смерті точно невідомий. Цілком імовірно, помер він близько 1441 року.

Тропарі, кондаки, молитви та величання