Священномученик Миколай Пробатов пресвітер і з ним мученики Косма, Віктор, Наум, Филип, Іоанн, Павло, Андрій, Павло, Василій, Олексій, Іоанн і мучениця Агафія, Агломазовські
День пам'яті (н. ст.)
Місяця жовтня на 29-й день / у неділю, найближчу до 25 січня, — Собор новомучеників і сповідників Церкви Руської (перехідне)
Священномученик Миколай Пробатов народився 1874 року в селі Ігнатьєво поблизу міста Кадом Тамбовської губернії. Він був молодшим сином місцевого Олександра Миколайовича Пробатова і його дружини Єлікониди.
Освіту Миколай здобув у Касимівському духовному училищі, а потім у Тамбовській духовній семінарії. Із листів до брата, які збереглися, видно, що вчився він в умовах великої нужди. Іноді одяг зношувався так сильно, що товариші сміялися над ним, а наставники робили зауваження.
Після закінчення Семінарії він одружився з молодшою дочкою священника села Темирево Єлатемського повіту Варварою Алгебраїстовою. Після Вінчання Миколай і Варвара, за тодішнім благочестивим звичаєм, вирушили у весільну прощу до Саровського монастиря.
1899 року Миколай був висвячений в сан пресвітера і призначений другим священником до храму села Темирево. Але він дуже хотів служити один. Його бажання невдовзі виповнилося: 1906 року він отримав парафію в селі Агломазово, де був дерев’яний Богоявленський храм.
Перед служінням Літургії священник завжди довго і ревно молився. Служив він з натхненням і благоговінням, а про службу церковну говорив: «У мене у вівтарі куточок раю».
На той час у селі Агломазово була велика потреба у відкритті церковнопарафіяльної школи. Стараннями отця Миколая було збудовано простору дерев’яну будівлю, де вільно могли навчатися двісті дітей.
Талановитий проповідник, він старанно проповідував у храмі, а у школі викладав Закон Божий. Сім’я священника жила бідно, але він за треби плати не брав. Взуття завжди мав лише дві пари — зимову та літню.
Після початку Першої світової війни отець Миколай пішов служити полковим священником у перший Бахмутівський полк, який воював проти австрійців. На передовій, у полку він побачив, як мало залишається в людях віри: зі всього особового складу полку храм відвідували не більш ніж тридцять людей. Повернувшись 1917 року додому, отець Миколай з неприхованою скорботою говорив близьким: «Священники вже тут не потрібні, вони тепер радше жителі Неба, ніж землі».
Того ж року сталася революція. Після видання більшовиками декрету про вилучення із храмів метричних книг до отця Миколая з’явився загін солдатів і вимагав видати із церкви книги.
— А хто ви такі, що мені вказуєте? — рішуче зустрів їх отець Миколай. — Скаже моє начальство, тоді передам.
— Ні, — не відступали солдати, — передавай зараз.
— Ну, добре, — відповів священник, — не хочете слухати церковне начальство, зберемо сход селян. І як вирішить народ, так і вчиню.
Зібрали сход, і священник виголосив промову, після якої селяни одразу ж вигнали загін.
У лютому 1918 року більшовики оголосили мобілізацію до Червоної гвардії. Селяни, які чекали від більшовиків миру, вирішили в армію не записуватися, а йти до найближчого повітового міста і розігнати там більшовицьке начальство. Перед виходом вони попросили отця Миколая відслужити для них молебень. Після молебню священник виголосив коротку проповідь, яку закінчив словами: «Благословляю вас іти на боротьбу з гонителями Церкви Христової».
Селяни рушили в повітове місто, до якого було двадцять п’ять верст. Поки йшли, рішучість багатьох розтанула, і вони стали повертатися додому. Знайшлися й ті, хто поспішив до міста, аби попередити більшовиків. Коли селяни, які залишилися, підійшли до міста впритул, по них було випущено чергу із кулемета, встановленого на дзвіниці. Це зупинило повсталих, і натовп швидко розсіявся.
Інцидент був вичерпаний, але більшовики ніколи не прощали тим, хто виступав проти них. До Агломазово було направлено каральний загін. Звістка про загін досягла села, і священник благословив домашніх піти до сусіднього села Калиновець, де служив брат дружини отця Миколая.
Домашні пішли, залишився лише старший син Олександр. Отець Миколай запропонував і йому піти, тим паче матері, можливо, буде потрібна допомога. Однак Олександр не побажав залишити батька.
Священник одягнув теплий ватяний підрясник і вийшов із дому. Здалеку з’явився загін карателів. «Римські легіони йдуть», — похитавши головою, сказав отець Миколай.
Карателі розташувалися неподалік храму, у великому цегляному будинку. Усіх заарештованих зводили до підвалу будинку. Списки на арешти складав сільський учитель Петро Филипович, місцевий безбожник, який не любив храм і священника.
Двох червоногвардійців відправили за священником. Після арешту отця Миколая в його будинку провели обшук. Вдома був лише син священника, Олександр. Карателі перерили всі речі, але нічого не знайшли.
Заарештованих допитували з побоями та знущаннями. Отця Миколая били по п’ятах, змушуючи танцювати. «Я і раніше ніколи не танцював, і перед смертю не буду», — відповів священник.
Вчитель, складаючи список, включив до нього декількох жінок. Проте начальник карального загону імена жінок викреслив, залишивши лише одну — Агафію. Вона була зовсім самотня, і за неї не було кому просити. Довго і витончено знущалися з неї кати, але вона все переносила мовчки.
Зрештою, було оголошено, що всіх заарештованих буде розстріляно. Перед смертю всі посповідалися. О сьомій годині вечора червоногвардійці вивели із підвалу вісімнадцять засуджених на смерть і повели до річки Цна. Біля річки їх поділили на дві групи: одну повели берегом річки ліворуч, іншу повели праворуч. Невдовзі пролунала команда червоногвардійцям вишикуватися і приготуватися до стрільби. Засуджені стовпилися навпроти. Отець Миколай, здійнявши руки, молився, вимовляючи слова голосно. Усі почули:
— Господи, прости їм, вони не знають, що роблять.
Пролунав залп. Уже зовсім стемніло, і кати, схоже, не збиралися перевіряти, хто живий, а хто мертвий. Але отець Миколай, зібравши сили, підвівся і зі здійнятими руками продовжував молитися вголос:
— Достойно есть, яко воистину блажити Тя, Богородицу…
Другим залпом його було вбито.
Із вісімнадцяти осіб було вбито тринадцять. Решта вночі доповзли до найближчих хат і були заховані жителями. Від них і стали відомі подробиці розстрілу. Вбиті були староста храму Косма Єгорович, селяни Віктор Краснов, Наум і Филип (батько з сином), Іоанн, Павло, Андрій, Павло, Василій, Олексій, Іоанн і Агафія.
Згодом дружина отця Миколая повернулася додому. Вона звернулася до влади за дозволом поховати священника біля церкви. «Що? — обурилися карателі. — Собаці — собача смерть. Його треба відвезти на звалище. Ще дякую скажіть, що в яр не звалили, на кладовищі дозволяємо поховати».
Відспівувати і ховати мученика прийшли священники сусідніх парафій: отець Павло Мальцев із села Усади й отець Максим із села Старе Березово. Отець Павло був дуже дружній з отцем Миколаєм, і вони домовилися заздалегідь, аби, якщо когось уб’ють, інший прийшов відспівувати та ховати.
Відспівували отця Миколая в його будинку. Вікна завісили чорною щільною матерією, аби карателі не могли бачити, що відбувається всередині. Тіло мученика перенесли зі столу в гроб, і почалося повільне відспівування.
Ховали отця Миколая глибокої ночі. Священники несли гроб на кладовище. Там уже була вирита могила на місці поховання близького отцю Миколаю парафіянина, гроб якого було добре видно у ясному світлі місяця і зірок. І линув тихий спів останніх поховальних молитов.