Священномученики Варсонофій (Лебедєв), єпископ Кирилівський, і з ним Іоанн Іванов пресвітер, преподобномучениця Серафима (Сулимова) ігуменя і мученики Анатолій Барашков, Миколай Бурлаков, Михаїл Трубніков і Филип Маришев

День пам'яті (н. ст.)

Місяця вересня на 2-й день / у неділю, найближчу до 25 січня, — Собор новомучеників і сповідників Церкви Руської (перехідне)

Священномученик Варсонофій, в миру Василій Павлович Лебедєв, народився в 1871 році в селі Старухино в сім’ї псаломщика. У родині було вісім дітей. Батько святителя, Павло Михайлович Лебедєв, помер, коли Василію було лише сім років, а старшій дитині виповнилося чотирнадцять. Мати сиріт залишилася без засобів до існування і вже наступного дня після смерті чоловіка не знала б, чим нагодувати дітей, якби добра людина не надіслала голодній родині мішок житнього борошна.

Через крайню бідність сім’ї Василій був зарахований до Боровицького духовного училища на казенний рахунок. Мати не мала матеріальної можливості допомагати синові, казенне утримання не завжди було достатнім, і тут майбутньому священноіноку мимоволі довелося суворіше постити, ніж своїм товаришам. Вранці перед заняттями йому часто доводилося обмежуватися шматком хліба й чашкою холодної води і після цієї скромної трапези сідати за уроки. Ці обставини не пробудили в його серці заздрості, а привчили до утримання, загартували волю і виховали в ньому почуття милосердя й співчуття до людей.

Після закінчення училища Василій вступив до Новгородської духовної семінарії. Усі вільні від занять години він віддавав читанню стародруківської літератури і до кінця п’ятого класу значно перевершував однолітків-семінаристів знаннями з предмету розколу.

1 квітня 1895 року, у Велику Суботу, у Стрітенському храмі Антонієвого Димського монастиря Василій Лебедєв прийняв чернечий постриг з нареченням імені Варсонофій. 9 квітня він був рукопокладений на ієродиякона, а 30 липня був висвячений на ієромонаха і призначений на посаду місіонера. Відтоді почався час цілковитого служіння отця Варсонофія місіонерській справі.

Указом Святішого Синоду від 10 лютого 1909 року ієромонах Варсонофій був затверджений на посаді єпархіального місіонера-проповідника з возведенням у сан архімандрита.

Бачачи подвижницьке служіння отця Варсонофія, новгородський архіпастир спробував домогтися призначення його одним із вікаріїв єпархії. 7 січня 1917 року відбулося його наречення, а наступного дня він був висвячений на єпископа Кирилівського, вікарія Новгородської єпархії. Під час наречення архімандрит Варсонофій у своєму слові сказав:

«Знаю я добре, як високо дивиться віруюча паства на свого святителя. Але заразом зі свого місіонерського досвіду я прекрасно знаю і те, як вороги Церкви Христової і як багато із немічних членів Церкви пильно стежать за будь-яким вчинком, за будь-яким словом усно, а особливо в пресі сказаним від єпископа, як вони пильно стежать навіть за будь-яким рухом архіпастирів церковних і як вороги Церкви Христової підмічені за кимось із святителів немочі й гріхи — цю особисту пляму — намагаються перенести на всю Церкву Христову, зі злорадством кричать всім: “Ось як ваша Церква робить!” — і тим спричиняють збентеження навіть серед віруючих членів Церкви. При цій думці, усвідомлюючи свої немочі й гріхи та споглядаючи на висоту святительського служіння, страх і жах бентежать душу мою… бентежать, проте не приводять у відчай, бо на самі свої сили я ніколи ні в чому не надіявся і не надіюся, “человек бо есмь”. Так і у виконанні покладених на мене святительських обов’язків — цих добрих справ, на свої власні сили я не надіюся, а й тут покладуся на милосердя і допомогу Божу…»

До кінця січня єпископ Варсонофій служив у храмах Новгорода, а потім поїхав до міста Кирилов. З цього часу почався новий і останній період його місіонерської та релігійно-просвітницької діяльності, під час якого він проводив суворе, аскетичне життя подвижника і відвідував із проповіддю храми та обителі вікаріатства. Звістка про його майбутнє служіння в тій чи іншій парафії збирала безліч вірян, які хотіли почути благодатне слово архіпастиря, котрий полюбився їм.

Коли настав смутний час, спочатку після зречення від престолу государя Миколая II, а потім після захоплення влади більшовиками, єпископ невпинно закликав народ до віри, до життя в Церкві, спонукав народ, як дітей, так і дорослих, навчатися істин віри в храмі Божому та вказував на негожість вигнання Закону Божого зі шкіл. Бачачи погіршення становища православних, він відкрив у Кирилові Братство православних жінок і мужів.

За двадцять кілометрів від Кирило-Білозерського монастиря розташований Ферапонтів монастир, заснований другом преподобного Кирила преподобним Ферапонтом. Внаслідок антицерковних указів Катерини II монастир було скасовано і перетворено на парафіяльну церкву. Тільки на початку ХХ століття було отримано дозвіл на відкриття у Ферапонтовому жіночої чернечої обителі. Засновниця Леушинського монастиря ігуменя Таїсія (Солопова) запропонувала сестрам, хто матиме таке бажання, йти до Ферапонтового. Серед інших пішла черниця Серафима (Сулимова), майбутня ігуменя монастиря.

Преподобномучениця Серафима, в миру Єлизавета Миколаївна Сулимова, народилася в 1858 році в місті Устюжна Череповецького повіту Новгородської губернії. У 1874 році вона вступила до Леушинського монастиря і через десять років була зарахована як послушниця. 14 лютого 1901 року вона була пострижена в чернецтво з ім’ям Серафима.

У 1902 році черниця Серафима була призначена казначеєю Леушинського монастиря, а 2 липня 1906 року стала ігуменею Ферапонтового монастиря. Вона вирізнялася розсудливістю, з насельницями монастиря була лагідна, за обставин і сувора, намагаючись життя в монастирі влаштовувати відповідно до монастирського кставу.

Наприкінці січня 1918 року було опубліковано декрет радянської влади про відокремлення Церкви від держави і перехід усього церковного майна у власність держави. 27 лютого парафіяльна рада Ферапонтового монастиря за участю членів Ферапонтівського виконавчого комітету зробила опис майна. 8 квітня 1918 року парафіяльна рада ухвалила, що «всі справи, які стосуються парафії та монастиря, мають вирішуватися неодмінно через парафіяльну раду… і ніяких осіб, як приватних, так і офіційних, які приїжджають до парафіяльного Ферапонтового монастиря як для огляду, так і з іншою метою, без уповноважених парафіяльної церковної ради не допускати».

На початку травня 1918 року Кирилівський виконавчий комітет ухвалив заново провести опис ризниць і всього церковного майна у всіх монастирях Кирилівського повіту. У неділю 6 травня ігуменя Серафима попросила монастирського священника Іоанна Іванова оголосити парафіянам про приїзд комісії. Після закінчення літургії священник сказав:

«Православні! Сьогодні або завтра до нас приїдуть якісь люди проводити опис монастирського майна, але опис уже було проведено радою; допускати чи не допускати їх — ваша справа, але в разі, якщо ображатимуть церкву і сестер, — захистіть».

Того дня всенічна розпочалася, як зазвичай, о шостій годині вечора. О сьомій прибули четверо членів комісії, які розмістилися в корпусі для приїжджих. Відразу зажадавши до себе ігуменю, вони заявили їй, що приїхали описувати майно. «Проти опису нічого не маю, — відповіла вона, — але мушу повідомити голову парафіяльної ради та уповноважених».

Члени комісії погодилися приступити до опису наступного дня зранку. Ігуменя послала за головою парафіяльної ради Кочуровим. Не встиг він прийти, як перед монастирем стали збиратися селяни, не згодні з діями комісії. Ігуменя, вийшовши до них, спробувала їх заспокоїти:

— Комісія тільки зніме копію з нашого опису і завтра ж поїде.

— Не допустимо до опису! Не допустимо їх ночувати при монастирі! — кричали селяни.

Здійнявся галас. Селяни стали виганяти із монастиря членів комісії, і кому дісталося кулаком, кому поліном.

У храмі в цей час тривала служба. Глухо долинав зовні шум, але отець Іоанн продовжував служити. Бачачи, однак, що прочани захоплені зовнішнім галасом, священник голосно сказав: «У Бога — вічність, у Бога — краса! А весь цей галас, усе це — тимчасове і минуще».

Служба підійшла до кінця. Тим часом троє членів комісії втекли, услід їм було зроблено селянами кілька пострілів, для залякування. Четвертий був схоплений натовпом, який мав намір розправитися з ним. Отець Іоанн вийшов на паперть храму і, бачачи, що над схопленим збираються вчинити самосуд, заступився за нього. Натовп відпустив бранця.

Того ж дня члени Ферапонтівського виконавчого комітету зателефонували до Кирилівської ради депутатів і повідомили, що вигнання з монастиря комісії стало наслідком агітації священника проти радянської влади.

9 травня, після служби, треб і хресного ходу до сусіднього села Ємішево, отець Іоанн повернувся додому у Ферапонтово тільки надвечір. Він одразу був заарештований загоном озброєних з ніг до голови червоногвардійців. Здебільшого це були уродженці села Ферапонтового, які втекли з фронту. Тепер вони пригадали священникові, як ще восени 1917 року він викривав їх у проповіді за боягузтво, сказавши, що вони тікають з фронту, мов зайці. Під час арешту вони нарочито квапили священника, декілька разів ударили його, не дозволили вдягнутися тепліше, і він вийшов із дому в легкій рясі, з наперсним хрестом.

Отець Іоанн благословив червоногвардійців і сів у віз. Конвоїри розташувалися по краях, направивши на нього хто пістолет, хто гвинтівку. Дорогою йому запропонували зректися Бога, обіцяючи в цьому разі залишити в живих, але священник відмовився і його ув’язнили в Кирилівській в’язниці. Отця Іоанна звинуватили в тому, що він закликав народ до розправи з комісією.

Слідча комісія, яка приїхала до Ферапонтового від Кирилівської ради депутатів, відкинула свідчення всіх, хто свідчив на користь отця Іоанна, під тим приводом, що священник писав їм із в’язниці листи, які виявили чекісти. Тих, хто писав йому, на цій підставі визнали співучасниками. Слідча комісія цікавилася тільки думкою тих, хто був налаштований проти Церкви і бажав закриття храму та монастиря.

12 травня ігуменю Ферапонтового монастиря Серафиму викликали до Кирилівського виконавчого комітету для допиту і піддали арешту в місті Кирилові. Її звинуватили в підбурюванні селян. Напередодні її від’їзду до Кирилова до неї з’явилися близько сорока селян із двох сіл і зажадали ключі від усіх монастирських комор для огляду продовольчих запасів. Ігуменя віддала їм ключі, і вони, очолювані комісаром, пішли оглядати. Знайшли шістнадцять мішків вівса і п’ятнадцять мішків жита, які й забрали.

Незабаром величезний натовп народу зібрався до монастиря, і почалося його пограбування: ходили по келіях, забирали не лише борошно, а й сухарі, зламували скрині, крали гроші, домашнє начиння, ображали сестер, погрожували їх розігнати. Грабіж тривав два дні. Грабували жителі Ферапонтового і сусідніх сіл.

29 травня грабіж повторився. Було взято близько ста пудів борошна, а насельницям наказали виселятися. У монастирі залишилися вісім сестер для догляду за городами, худобою і гостиницею. Хліба не було залишено зовсім.

14 вересня, у суботу, єпископ Варсонофій і археолог Олександр Іванович Анісімов були в Горицькому монастирі, де оглядали місцеві старожитності. Єпископ поспішав повернутися того ж дня до Кирило-Білозерського монастиря, бо неодмінно хотів молитися за всенічною, щоб наступного дня служити Літургію.

На зворотному шляху із Гориць до Кирилового єпископ розмовляв з Олександром Івановичем. Так проїхали три версти, залишилося ще чотири. Раптом за Богатирівським полем з’явилася підвода поштаря, який віз двох червоногвардійців. Вони вже побували в Кирило-Білозерському монастирі, але, дізнавшись, що єпископ поїхав, залишили там загін червоногвардійців, а самі вирушили до Гориць.

Коли екіпаж єпископа наблизився, червоногвардійці зіскочили з підводи. Один із них підійшов до владики і запитав:

— Ви Варсонофій?

— Я, — відповів владика.

Після цих слів червоногвардієць сів в екіпаж поруч з кучером, обличчям до єпископа, а інший примостився позаду, за піднятим верхом екіпажа. Настало тяжке мовчання. Так деякий час і їхали мовчки. Нарешті єпископ запитав червоногвардійця, який сидів навпроти:

— Ви комісар будете?

— Ні, я інструктор Червоної гвардії, — відповів той.

І потім знову настало мовчання, яке перервав владика:

— За що ж ви мене заарештували?

— Ось папір, — відповів червоногвардієць і простягнув папір.

Владика Варсонофій і Олександр Анісімов прочитали: «Єпископа Варсонофія наказано заарештувати і доставити до в’язниці». Анісімов напівголосно став заспокоювати владику, звертаючи його увагу на те, що арешти в наш час стали звичайною справою. Владика зауважив:

— Якщо й розстріляють, то що ж зробиш.

Коли наблизилися до міста, верх екіпажу опустили. Інструктор сів на козли обличчям до коня, другий червоногвардієць помістився на відкинутий верх. Картина єпископа, який їде під конвоєм, вселяла в душі зустрічних тривогу. Діти, бачачи єпископа в такому положенні, хрестилися. «Ева, хрестяться!» — по-бісівськи засміявся червоногвардієць, який сидів на задку.

Так вони під’їхали до Святих воріт монастиря. Єпископ сказав своєму супутникові: «Ви тут зійдіть». Виходячи із екіпажу, той запропонував надіслати єпископу білизну або їжу, але владика на це сказав: «Пришліть духівника, ієромонаха Адріана».

Тут червоногвардійці зажадали, щоб єпископ вийшов із екіпажу. Владика, зійшовши на землю, помолився, повернувшись до каплиці, що стояла біля Святих воріт, і повернувся поглядом до міського собору. Потім під конвоєм червоногвардійців він пішки рушив брудною дорогою до в’язниці, що розташовувалася за пів версти від монастиря. Там, він зустрів ігуменю Серафиму та інших заарештованих. В’язні говорили, що час зараз такий, що їхній арешт може скінчитися розстрілом. Єпископ на це відповів:

«Я не боюся насильницької смерті, але я не смію думати, щоб Господь знайшов мене гідним мученицької кончини».

Усю ніч єпископ провів на молитві. Одні казали, що він співав псалми, інші казали, що звершував всенічну.

Наступного дня, у неділю, 15 вересня, приблизно о п’ятій годині ранку єпископа Варсонофія, ігуменю Серафиму та чотирьох мирян вивели із в’язниці й повели в напрямку до Гориць. Разом з єпископом та ігуменею були засуджені на розстріл Миколай Бурлаков, Анатолій Барашков, Михаїл Трубников і Филип Маришев. Їх супроводжував загін катів із двадцяти осіб.

Стара Горицька дорога проходила поряд з Кирило-Білозерським монастирем вздовж берега Сіверського озера. Повільно йшли в’язні, супроводжувані конвоєм. Благодатна молитовна тиша, мир Христовий сходив у душі. Потягнулася зліва кромка води. Так дійшли до верстового стовпа, на якому було позначено, що до Гориць звідти п’ять верст, а до Кирилова дві. Тут карателі наказали зупинитися і звернути з дороги праворуч. Тепер сумнівів не залишалося — ведуть розстрілювати.

«Ось і наша Голгофа», — сказав святитель, наблизившись до місця страти.

Святі мученики були розстріляні 15 вересня на світанку. Могилу для убитих наказали копати купцям. Того ж дня братія монастиря на чолі з намісником, ігуменом Феодоритом, звернулася до влади з проханням дозволити перенести тіло єпископа до обителі. Влада дозволила викопати тіло в ніч на 16 вересня між четвертою і шостою годинами ранку. Ченці розкопали могилу і стали піднімати тіло владики. Але тут втрутилися червоногвардійці. Вони стріляли у повітря і вимагали, щоб могилу було зарито. Монахи показали письмовий дозвіл на перенесення тіла єпископа до монастиря, підписаний головою місцевого виконавчого комітету Волковим.

«Ми всіх вовків перестріляємо, — заявили червоногвардійці. — Що нам виконавчий комітет!» На їхню вимогу молита була зарита.

Наступного дня ввечері за зачиненими воротами обителі єпископ Мисаїл (Крилов), який проживав у ній на спочинку, звершив заочне відспівування вбитих. 23 вересня, на дев’ятій день мученицької кончини Преосвященного Варсонофія, у новгородському Софійському соборі була відслужена заупокійна Літургія. Перед панахидою єпископ Олексій звернувся до молільників зі словом, присвяченим пам’яті святителя-мученика.

Священник Ферапонтового монастиря Іоанн Крилов був розстріляний через декілька днів після розстрілу єпископа й ігумені, 19 вересня.

Місце поховання мучеників довгий час було шановане православними, які протягом багатьох років приходили сюди молитися, вдаючись до молитовного заступництва мучеників. У 1960-х роках влада, бачачи, що шанування пам’яті мучеників, незважаючи на всі гоніння, не зменшується, знищила всі ознаки могили, звівши на цьому місці господарські будівлі.

17 грудня 1998 року на місці розстрілу мучеників було встановлено хрест.