...

Священномученики Олександр Смирнов і Феодор Ремізов пресвітери

День пам'яті (н. ст.)

Місяця вересня на 25-й день — знайдення мощей / листопада на 1-й день / у неділю, найближчу до 25 січня, — Собор новомучеників і сповідників Церкви Руської (перехідне)

Отець Олександр Смирнов і отець Феодор Ремізов були священниками двох розташованих за пів версти одна від одної церков села Вишегород Верейського повіту Московської губернії. Ці пастирі жили й служили поруч, і зазнати мученицької смерті їм довелося разом.

Священномученик Олександр народився в 1875 році в сім’ї почесного громадянина Василя Смирнова. В 1898 році Олександр Васильович закінчив Московську духовну семінарію і вступив законоучителем до церковнопарафіяльної школи в селі Круглино Дмитровського повіту Московської губернії. 1903 року він був висвячений на священника в Хрестовоздвиженській церкві села Вишегород Верейського повіту.

У 1903–1904 роках отець Олександр був законовчителем у Сотниківській земській школі, а з 1904 року був законовчителем та завідувачем Панівської церковноприходської школи. У лютому 1911 року його було обрано членом благочинницької ради.

Парафіяни любили отця Олександра за простоту в спілкуванні та милосердя. Коли комусь із них була потрібна допомога, він надавав її просто і без сумнівів. Священник неухильно виконував церковний устав, не допускаючи скорочень чи відступів у службах, за що мав велику повагу старообрядців, яких багато тоді жило в цьому повіті. Отець Олександр був наділений від Бога гарним і сильним голосом, тож церковне начальство неодноразово хотіло перевести його до Москви в один із соборних храмів.

У 1918 році радянська влада видала декрет про відокремлення Церкви від держави, подібний до антихристиянських едиктів язичницьких імператорів Риму. Декрет радянської влади забороняв будь-яку форму проповіді, що передбачало навіть заборону на носіння священником ряси поза храмом. Де-не-де погрозами примушували священників змінити свій вигляд і, бувало, за непокору вбивали.

Місцева влада зажадала і від отця Олександра, щоб він перестав ходити селом у рясі та обстриг волосся. Після поради зі своїм старцем-священником отець Олександр сказав, що ніколи не підкориться беззаконному розпорядженню і не відмовиться від зовнішності православного пастиря.

У Верейському районі особливою жорстокістю вирізнявся тоді міліціонер Мужеров. Обурені його лиходійством селяни, не знайшовши на нього управи у місцевих начальників, убили його. На помсту із Москви було послано загін карателів-латишів числом у п’ятдесят вершників, які мали жорстокістю страт залякати селян. Однак не лише селян вони збиралися страчувати, а й усіх священників, яких вдасться захопити. І лише зречення Бога могло врятувати життя.

Священномученик Феодор народився у сім’ї священника Миколая Ремізова. Він був висвячений на ієрея в церкві на честь Покладення ризи Пресвятої Богородиці села Вишегород Верейського повіту Московської губернії.

14 листопада 1918 року в селі відзначали престольне свято — пам’ять безсрібників і чудотворців Косми та Даміана, на яке з’їхалося духовенство та миряни зі всієї округи. Після Літургії, молебня і спільної трапези священники роз’їхалися по парафіях.

Того ж дня, ближче до вечора, в село Нова Борисівка, розташоване поряд з Вишегородом, в’їхав озброєний загін латишів. На шляху їм зустрівся церковний сторож, і вони зарубали його. Селяни, запідозрені у вбивстві міліціонера, були страчені без жодного суду.

Дізнавшись, що отець Олександр удома, карателі послали до нього фельдшерицю, щоб вона запросила його до сільської ради.

— Навіщо я піду? — просто відповів священник. — Я ні в чому перед владою не винний.

— Як хочете, — відповіла та й пішла, але в голосі її пролунала погроза.

Дружина отця Олександра зі старшою донькою Оленою вирішили самі піти до сільської ради, аби подивитися, що там відбувається. У будинку залишилися лише священник та його чотирирічний син Олександр. Невдовзі пролунав гучний стукіт у двері.

Отець Олександр відкрив, і одразу ж будинок наповнився озброєними латишами. Вони вимагали:

— Збирайтеся, вас викликають до начальника.

— Я не можу покинути будинок, де залишається лише маленький хлопчик, — відповів священник.

— Але ж начальник не може чекати! — зі злобою та погрозами почали вони. І вже самі брали і запалювали свічки потовще.

Нема чого робити, нехай буде воля Твоя! Помолившись, отець Олександр одягнув нову теплу рясу, шапку і вийшов надвір.

Був тихий осінній вечір, нещодавно випав перший сніжок, і з темряви світлом, символом земної чистоти, розливалася довкола білизна. Тримаючи палаючі свічки, кати вели отця Олександра до сільської ради, долю його було вирішено. Як живого покійника, призначеного для поховання, супроводжувала його блюзнірська хода катів. Їм хотілося поглумитися над ним, обсипати глузуваннями, але вони не сміли. Кати зніяковіли, на яву відчувши благодатну силу священника, який йде поруч.

Дорогою вони зустріли отця Феодора, який ішов під конвоєм. Священникам оголосили, що вони будуть зараз страчені.

— Тоді треба помолитися, — сказав отець Олександр.

— Молись, — дозволив начальник загону.

Священники, схиливши коліна, стали молитися до Бога. Блаженна і свята смерть мучеників, і світлозорий непорочний Христовий жереб. Отримавши запевнення з неба про те, що душа його буде удостоєна мученицького вінця, і навіть про найближчу долю катів, отець Олександр сказав:

— Я готовий. Тепер робіть зі мною, що хочете, але знайте, що ви незабаром загинете.

Тільки-но він це сказав, кат змахнув шашкою і розсік йому голову. Священник упав навколішки і підняв руку для хресного знамення. Настав другий удар шашкою. Але священник живий. Кати вистрілили в голову і в шию та двічі проткнули живіт багнетом до спини й одного разу впоперек від бока до бока.

Але диво! Священник був силою Божою живий. Страх напав на мучителів. І тоді один із них, підійшовши до отця Олександра впритул, завдав останнього удару — у серце.

Після цього кати приступили до отця Феодора, який став викривати їх у жорстокості та вбивствах. У відповідь вони стали бити його по обличчю. Коли він упав, кат двічі вистрілив у нього. Одна куля влучила у вухо, інша влучила у плече. Отець Феодор був ще живий, але вони не стали його добивати: таким було враження від вбивства безвинних священників, що карателі поспішали покинути скоріше місце страти.

Селянам у селі вони казали: “Ну й піп цей Олександр, ніколи ще таких ми не бачили”. І далі розповіли про долю, яку він їм сповістив.

Слова отця Олександра справдилися точно. За декілька днів весь загін карателів було знищено під селом Балабановим.

Свідками мученицької смерті священників були деякі городяни, які запаслися на селі продуктами і збиралися додому. Побачивши загін карателів, вони сховалися і з укриття спостерігали за тим, що відбувається. Як тільки карателі поїхали, городяни кинулися бігти, лише через деякий час розповівши, що сталося.

Наступного дня рано-вранці один із місцевих жителів біля в’їзду до Нової Борисівки почув стогін. Він зліз з коня і побачив отця Феодора, який лежить на снігу. Неподалік він виявив тіло отця Олександра. Житель оголосив про це селянам, але коли вони прийшли, отець Феодор уже помер.

На третій день відбулося відспівування та поховання священномучеників. На поховання зібралося багато народу. Відразу після вбивства влада із боязні перед народом поспішила визнати священників невинними і прислала на поховання своїх представників, які йшли серед парафіян з білим знам’ям на знак невинності мучеників.

На дев’ятий день після смерті отець Олександр з’явився уві сні дочці Олені і наказав їй зібрати кісточки голови, що залишилися на місці вбивства, вказавши і саме місце. Приблизно через рік після смерті він з’явився сину Олександру, одягнений у ризи сліпучої білизни.

У двадцятих роках будинок священника було спалено. З усього майна вціліла серед попелища лише фотографія отця Олександра, що обгоріла по краях.

Мощі священномучеників Олександра і Феодора були знайдені 8 жовтня 1986 року. Відтоді всі, хто просив священномучеників про молитовну допомогу, отримували її від скорих ходатаїв і заступників.

2000 року священномученики були прославлені в лику святих.

Тропарі, кондаки, молитви та величання

Гражданський шрифтЦерковнослов'янськоюУкраїнською

Тропарь, глас 1:

Бескровную Жертву Богу приносяще, / предстояли есте престолу земнаго храма. / Излиявше же кровь свою за Христа, / днесь предстоите Небесному Престолу Царя Славы, / святии священномученицы Александре и Феодоре, // молитеся непрестанно спастися душам нашим.

Кондак, глас 2:

Пастырие Христовы, Александре и Феодоре, священномученик чудная двоице, мужественне веру православную пред мучители исповедовавшии и кровию своею землю Русскую обагрившии, страдания ваша днесь благочестно восхваляем и мощи ваша умильно лобызаем, молите непрестанно о всех нас.

Ще в розробці

Ще в розробці