Священномученик Єфрем (Кузнецов), єпископ Селенгинський

День пам'яті (н. ст.)

Місяця серпня на 23-й день / у неділю, найближчу до 25 січня, — Собор новомучеників і сповідників Церкви Руської (перехідне) / у неділю перед 26 серпня — Собор Московських святих (перехідне) / місяця листопада на 5-й день — пам’ять отців Помісного Собору Руської Православної Церкви 1917–1918 років

Єпископ Єфрем, у миру Єпіфаній Андрійович Кузнецов, народився 1876 року в сім’ї забайкальських козаків. «У ранньому дитинстві, — згадував він 1916 року, — Господь послав мені сирітство з його звичними в простонародному середовищі тяжкими супутниками — бідністю, нестачею і хворобами. Але цей хрест навчав мене смирення, терпіння, розуміння страждань ближнього і співчуття. Під вагою цього хреста пом’якшало моє серце, міцнішала віра в Бога і надія тільки на Його невимовне милосердя на шляхах мого життя».

Батько, помираючи, заповів синові вчитися. Але отрок, який пас отари у своїх рідних і обробляв землю, щоб мати прожиток, міг розраховувати тільки на закінчення сільського училища. На хлопчика звернув увагу жалісливий парафіяльний парафіяльний пастир. Скориставшись проїздом через станицю іркутського владики Веніаміна (Благонравова), він поставив Єпіфанія перед ним на коліна і просив прийняти його хоча б на напівказенне утримання в духовному училищі, поручившись за нього, що той присвятить себе служінню Церкві.

Закінчуючи училище, Єпіфаній передчував солодкість служіння псаломщиком у сільському храмі. Він знав своє становище й межу своїх можливостей і не думав про більше. Але знову відкрилася воля Божа про нього.

Закінчивши в 1898 році Іркутську духовну семінарію, Єпіфаній Кузнєцов прийняв рукоположення. У сані священника він проходив служіння в рідній станиці. На другому році пастирства його спіткало важке горе, а саме смерть дружини. Молодий священник сильно сумував, великою втіхою була для нього участь у його житті архієпископа Владивостоцького Євсевія, який знав Єпіфанія Кузнєцова, будучи ректором Іркутської духовної семінарії. Отець Єпіфаній цінував його і називав пізніше своїм духовним батьком. Глибоко співчуваючи горю молодого пастиря, архієпископ Євсевій надіслав йому декілька послань, сповнених батьківської любові.

Владика переконав його продовжувати навчання у вищій духовній школі. У 1903 році отець Єпіфаній закінчив Казанську духовну академію. Йому було присвоєно звання кандидата богослов’я. Він з особливою вдячністю згадував ректора Академії, майбутнього митрополита Антонія (Храповицького, 1863–1936 рр.), якого називав видатним за розумом і чистотою життя святителем свого часу.

У цей час отець Єпіфаній виявив неабиякий інтерес до місіонерства. У ці роки ним була написана історія місіонерства в Забайкаллі.

1904 року батюшка почав місіонерську діяльність у складі Забайкальської Місії. Він вдумливо і глибоко ставився до просвіти забайкальських язичників.

Прийнявши чернечий постриг з ім’ям Єфрем, він був возведений в сан ігумена, а в 1909 році отримав сан архімандрита.

Призначений начальником Забайкальської Духовної Місії, отець Єфрем успішно працював над наверненням язичників. Особливо плідною була проповідь серед місцевих корейців. Із охрещених корейців в Читі була утворена окрема парафія. При Місіонерській церкві був особливий причет, який складався із корейця-священника і корейця-псаломщика, на котрих було покладено обов’язок бути духовними керівниками православних корейців.

20 листопада 1916 року архімандрит Єфрем був висвячений на єпископа Селенгинського, вікарія Забайкальської єпархії. Рукопокладення очолював архієпископ Владивостоцький Євсевій (Нікольський).

Архієрейське служіння єпископа Єфрема тривало менше двох років. Це були роки важкого випробування і для Церкви, і для кожного її служителя. Преосвященний Єфрем з високою християнською гідністю витримав ці випробування. Його відданість Православ’ю і ревність у захисті інтересів Церкви були відомі не лише вірянам, а й представникам нової революційної влади. У вересневому номері «Забайкальських єпархіальних відомостей» 1917 року ідеться про прохання єпископа Єфрема до влади дозволити йому прибути до Чити. Хоча владика Єфрем давав підписку про визнання Тимчасового уряду і лояльність, представник служби громадської безпеки заборонив йому в’їзд до Чити і клопотав перед крайовим комісаріатом про припис покинути Забайкалля.

Єпископ Єфрем брав участь у роботі Священного Помісного Собору (1917–18 рр.) у статусі заступника члена собору. Він був заступником Мелетія, єпископа Забайкальського і Нерчинського.

Після закриття Священного Собору у квітні 1918 року владика Єфрем залишався в Москві. 2 червня його заарештувала Всеросійська надзвичайна комісія (ВЧК) на квартирі протоієрея Іоанна Восторгова. В ув’язненні він проявив себе як стійкий, мужній сповідник.

23 серпня (5 вересня) 1918 року єпископ Єфрем був розстріляний на Ходинському полі. Смерть за Христа він прийняв спокійно. Перед розстрілом владика благословив в’язнів, разом з ним приведених на страту.

Високим подвигом завершилося життя святителя, який явив чистоту віри, висоту благочестя і незламну ревність.