Священномученик Володимир Мощанський, пресвітер

Місяця серпня на 25-й день

Священномученик Володимир народився 15 червня 1866 року в селі Заборов’я Вишневолоцького повіту Тверської губернії. Батько його, протоієрей Дмитро Костянтинович Мощанський, служив спочатку в Заборов’ї, а останні роки свого життя – в Іллінській церкві на П’ятницькому кладовищі у Вишньому Волочку. Мати, Ганна, була дочкою священика, який служив у місті Стариці. Вона рано залишилася вдовою; будучи дуже побожною, вона годувала всіх бідних і жебраків, і коли померла, всі вони прийшли її ховати, і тоді стало видно, наскільки багатьом вона добродійничала.
Володимир Дмитрович закінчив Тверську Духовну семінарію. Одружився з донькою священика Іоанна Дмитрієвського, Євдокією, і незабаром його висвятили на диякона до храму в селі Рогачеві Ржевського повіту Тверської губернії. У о. Володимира і Євдокії Іванівни народилися дочка Ольга і три сини – Володимир, Олександр і Микола. При народженні останньої дитини Євдокія Іванівна померла, залишивши о. Володимира з маленькими дітьми. Володимира з маленькими дітьми, виховувати яких допомагала її незаміжня сестра Олександра Іванівна.
Наступним місцем служіння о. Володимира був Успенський храм у селі Спаському Кашинського повіту, куди він був висвячений ієреєм. Через деякий час він був зведений у сан протоієрея. У цьому селі о. Володимир служив до гонінь від безбожної влади.
За чуйність до потреб людей, лагідність і милосердя парафіяни любили його як дбайливого пастиря і батька. Незважаючи на убогість коштів, він завжди благотворив нужденним, віддаючи іноді останнє. Коли о. Володимир ішов до церкви, жебраки підходили до нього, і він усіх одягав грішми, тож уже й Олександра Іванівна казала йому: “Отче, ти все роздаєш, у нас уже й у самих майже немає нічого, а ти роздаєш”. Переїхавши згодом до Вишнього Волочка, він жив по сусідству з фабричними робітниками. Бувало, вони отримають зарплату і за три дні її прогуляють, а тим часом у них були сім’ї – і йдуть позичати гроші до отця Володимира. Олександра Іванівна скаже: “Отче, вони ж тобі не віддадуть”. Але о. Володимир, знаючи це, давав усе одно – його добре серце нікому не могло відмовити.
Життя о. Володимир проводив молитовне і пісне. Вранці, якщо не було церковних служб, подовгу молився, а вільний час присвячував читанню Святого Письма. У пости він намагався постити суворіше. Останні роки життя о. Володимир тяжко хворів, і йому прописали ліки, які потрібно було вживати з молоком, проте він вважав за краще не вживати їх у середу і п’ятницю, щоб не порушити піст.
1924 року влада закрила храм у селі Спаському і конфіскувала церковний будинок, у якому жив о. Володимир із сім’єю. Володимир із сім’єю. Було звершено останнє богослужіння, під час якого храм був сповнений тими, хто молився, всі стояли на колінах, багато хто плакав. До найближчого міста Кашина священика проводжала вся парафія – йшли тридцять кілометрів пішки. З Кашина о. Володимир переїхав у Вишній Волочок і оселився в будинку свого батька, який на той час уже помер.
Гоніння все посилювалися, і діти о. Володимира стали просити його, щоб він не служив у храмі, оскільки це загрожує переслідуваннями як для нього, так і для них. Але о. Володимир не погодився. У Вишньому Волочку він служив у Зимовому соборі і ходив містом у рясі. У той час у місті ще були відкриті всі церкви. По вівторках служили акафіст у Казанському соборі, у середу – акафіст великомученику цілителю Пантелеймону в Троїцькій церкві, у четвер – акафіст Миколі чудотворцю в Микільській церкві. Отець Володимир не пропускав жодного з цих богослужінь. Майже щодня священик був у храмі. Тільки останнім часом, коли вік став підходити до сімдесяти років і підступили хвороби, йому доводилося залишатися в будні дні вдома. І тоді він виходив з онукою Ольгою на вулицю і, стоячи біля будинку, з благоговінням і теплотою в голосі говорив: “Це дзвонять у Казанському соборі на обідню, а це в Троїцькій церкві, а це в Миколи чудотворця, а це Єрмаківська церква, а це Зимовий собор”.
Отець Володимир виховував онуку Ольгу, яка переїхала до нього після смерті матері, коли їй було вісім років. Перший час він навчав її сам з усіх предметів, але насамперед навчив молитов. Навчав за старими дореволюційними підручниками, але найкраще вона запам’ятовувала, коли розповідав священик. Коли в школі взялися перевіряти її знання, то одразу прийняли до п’ятого класу. Але дитину всього можна навчити в школі. І їй веліли вивчити частівку: “Нинче в церкву не ходила і не каялася попу, я такого крокодила навіть бачити не хочу!” Прийшовши додому, вона з дитячою простодушністю прочитала цю частівку дідусеві. Олександра Іванівна тільки ахнула і сказала: “Та що ж це таке!” А о. Володимир промовчав, уважно подивився на онуку і сказав: “А ти подумала, Олю, що твій дідусь – священик?” І таке в неї було каяття, що вона впала на коліна і попросила вибачення.

Коли здоров’я о. Володимира не дозволяло йому служити. Володимира не дозволяло йому служити, він приходив до храму молитися, хрестив немовлят, відспівував небіжчиків, служив панахиди на П’ятницькому цвинтарі, де в Іллінській церкві служив колись його батько і де за вівтарем було сімейне поховання Мощанських. На П’ятницький цвинтар він приходив у всі батьківські суботи, найчастіше з родичами. Бувало, що вся родина збиралася біля родових могил Мощанських і довго чекала на о. Володимира. Володимира, бо перед тим, як прийти сюди, він ішов в інше місце, де тоді не було поховань, і служив панахиду та молився тут, наче йому було відкрито, що не в родовій, а в тюремній могилі йому судилося бути похованим. Іноді вже й Олександра Іванівна докірливо скаже: “Ну що ти, батьку, так довго, ми всі тебе зачекалися”. Він нічого не відповідав, але наступного разу, коли йшов служити на цвинтар, заходив помолитися на місце свого майбутнього поховання.
Прийшов час нещадних гонінь 1937 року. Перед святом Стрітення, 13 лютого 1938 року, біля його будинку зупинилася машина, звідки вийшли троє співробітників НКВС. Вони пред’явили документ на обшук і арешт; перекидали письмовий стіл і всі речі; забрали п’ять карбованців сріблом радянських грошей, один паперовий миколаївський рубль, шість столових і чотирнадцять чайних срібних ложок, кишеньковий годинник із ланцюжком, золотий браслет, золотий хрестик хрестильний і наперсний срібний хрест. У в’язниці лікар обстежив стан здоров’я сімдесятидворічного священика і виписав довідку: склероз серця, стареча дряхлість; придатний до фізичної праці третьої категорії.
У самий день арешту слідчий допитав якусь свідка, вона показала: “Мощанського Володимира Дмитровича я знаю з 1937 року… як служителя культу в минулому часі, а в даний час він проводить служби виключно у великі духовні свята і причому не зареєстрований у відповідних органах радянської влади… Із розмов вірян мені відомо, що Мощанський прибув із Кашинського району до міста Вишній Волочок. Мощанський налаштований до існуючого ладу і заходів партії та радянської влади вороже, систематично висловлює серед вірян контрреволюційні антирадянські погляди, спрямовані на підрив радянської влади, завдає образи радянській конституції, кажучи, що це обман і свобода більшовиків тільки на папері. Влітку 1937 року Мощанський, виходячи з церкви після служби, сказав вірянам, які вийшли: “Ви, віруючі, моліться Господу Богу, Він дасть вам щастя, а ці… без Бога пропадуть, та й ви самі бачите, що у них життя йде все гірше і гірше з кожним днем, у місті немає нічого, а в селі від колгоспного життя колгоспники плачуть”. 1 грудня 1937 року Мощанський, ідучи у напрямку до П’ятницького цвинтаря спільно зі служителем культу Успенським Володимиром Васильовичем, вів розмову з приводу майбутніх виборів до Верховної Ради. Мощанський сказав: “Та що там іти голосувати, це тільки формальність, більшовики давно їх вибрали, тож ми тут у голосуванні відіграємо маленьку роль…” Також у великі духовні свята Мощанський робив обхід могил померлих і разом із цим обходом наносив образи наявному ладу, кажучи: “Раніше за царату як жили всі добре, а тепер вільна країна довела духовенство до того, що ходи по могилках та озирайся, а то підійдуть і заарештують, адже незаконних арештів духовенства багато, та ледве й не всі, а все кричать – свобода слова, свобода преси, у нас демократія”.
Наступного дня слідчий допитав завідувача контори Союзутиль, він показав: “Знаю Мощанського Володимира Дмитровича з 1931 року як сусіда. Мощанський весь час служив у Зимовому соборі священиком. Мощанський контрреволюційно налаштований, антирадянську агітацію проводив серед мешканців міста Вишнього Волочка у відкритій формі під різними приводами, вихваляв життя дореволюційного часу, відкрито виступав проти радянських законів, поширював провокаційні чутки образливого характеру на адресу радянських учених… Восени 1937 року перед виборами до Верховної Ради в розмові з ним на запитання, чому він… став служити, Мощанський став погрожувати, кажучи: “Що вам треба, чому ви так вороже ставитеся до релігії?” І від мене пішов. На другий день після цієї розмови з Мощанським дружина мене стала сварити, що я так ставлюся до священика, тобто Мощанський зумів за цей час переконати мою дружину, яка виступила на захист священика. 23 листопада… у присутності учнів восьмих-дев’ятих класів Мощанський проводив контрреволюційну агітацію, спрямовану на розповсюдження провокативних чуток образливого характеру проти наших науковців, кажучи: “Науковець Павлов перед смертю заповідав, щоб наявні церковні будівлі не ламати та не займати під музеї, ось бачите, і науковці заступаються за релігію”. На запитання, звідки ви це дізналися, Мощанський замовк. Влітку 1937 року Мощанський свою контрреволюційну агітацію проводив у полі на вигоні худоби серед відсталих жінок, які мають корів”.

Того ж дня співробітник Вишне-Волоцького НКВС допитав священика:
– Коли ви прибули в місто Вишній Волочок і звідки?
– У місто Вишній Волочок я прибув із села Спаського Кашинського району.
– Назвіть, кого ви знаєте з духовенства Вишнього Волочка.
– Із духовенства я знаю Всеволода Федоровича Зосимовського, священика собору, Олександра Олексійовича Кобарова, священика собору, Івана Микитовича Воронцова, священика собору, Володимира Васильовича Успенського, настоятеля храму.
– Ви звинувачуєтеся в контрреволюційній антирадянській агітації, дайте з цього питання правдиві свідчення.
– Себе я в цьому винним не визнаю і свідчень або прикладів із цього питання дати не можу.
16 лютого слідчий продовжив допит “чергових свідків”. Як майже завжди у справах про православних священиків, такими свідками були обновленці, які виконували часто роль “судових убивць”. Обновленський священик храму на кладовищі показав: “Знаю Володимира Дмитровича Мощанського із січня 1938 року. Він теж служитель культу, тільки тихонівського порядку. Мощанський контрреволюційно налаштований. Контрреволюційну агітацію Мощанський проводив відкрито і систематично, під усілякими приводами. Крім того, Мощанський формально відмовився від служіння, але насправді є активним провідником антирадянських розмов і вже тим вчиняє злочин, коли нелегально хрестить немовлят і бере участь у службах. 28 січня 1938 року Мощанський відкрито став говорити: “Новообрядці – це зрадники православної землі, вони її продали антихристам-комуністам”. У продовженні розмови Мощанський заявив: “За нами йде вся маса віруючих, а за вами ніхто”. Крім того, Мощанський є активним організатором зустрічі Нового року в церкві по-старому… 3 лютого 1938 року я зайшов у Зимовий собор, де службу вів священик Мощанський. Після служби Мощанський підійшов до церковного старости, і йому голова двадцятки став щось казати; на це йому Мощанський суворо відповів: “Тихіше, тут є шпигуни”.
19 березня співробітник НКВС, маючи перед собою протоколи допитів “чергових свідків”, приступив із запитаннями до о. Володимира.
– Ви обвинувачуєтеся в контрреволюційній агітації. Дайте докладні свідчення.
– Контрреволюційної агітації я не проводив і винним себе в цьому не визнаю.
– Зачитую показання свідка про проведення вами контрреволюційної агітації. Чи визнаєте себе винним?
– Вважаю показання свідка неправдоподібними і їх категорично заперечую.
– Зачитую показання свідка про поширення вами наклепницьких чуток образливого характеру на адресу радянських учених. Визнаєте ви це?
– Так, дійсно, така розмова мала місце, але я не говорив із метою проведення контрреволюційної агітації, ця розмова стосувалася тільки одного вченого, про якого я і зараз залишаюся при своїй думці.
– Що вас змусило стати на цей контрреволюційний шлях?
– Оскільки я священик, то мене молодь намагалася втягнути в розмову, але я завжди намагався цього уникати і більше мовчати, але цю розмову я не міг пропустити повз, не стерпів і дав відповідь.
– Ви слідству говорите неправду. Слідство наполягає дати правдиві свідчення. Що вас змусило стати на цей контрреволюційний шлях?
– Я слідству кажу тільки правду, ніяких інших причин не було.
Наступного дня слідчий вивів старого священика на очну ставку з “черговим свідком”.
– Добре пам’ятаю, – показував свідок, – у жовтні 1937 року Мощанський у присутності вірян на одній із могил сказав: “Ось настав час, нас, духовенство, переслідують за релігію, адже раніше цього цар не робив, а тепер вільна країна, і арешт за арештом, а подивитися, кого заарештовують, так можна сміливо сказати – невинних людей”. У січні 1938 року Мощанський біля П’ятницької церкви сказав: “Склали всенародну конституцію, вибрали таємним голосуванням уряд, а на ділі проводять інший, всупереч усім своїм законам, але цьому народ не вірить, а тільки більше озлоблюється на радянську владу”.
Слідчий, звертаючись до священика, сказав:
– Обвинувачений Мощанський Володимир Дмитрович, ви обвинувачуєтеся в проведенні антирадянської агітації. Чи підтверджуєте ви свідчення свідка?
– Антирадянської агітації я не проводив і винним себе в цьому не визнаю. Також заперечую показання свідка.
– Обвинувачений Мощанський Володимир Дмитрович, ви говорите неправду, слідство наполягає дати правдиві свідчення про контрреволюційну агітацію, яку ви проводили.

– Я кажу тільки правду, що контрреволюційну агітацію я ніколи не проводив.
22 березня слідчий провів очну ставку священика з наступним свідком, який сказав:
– 23 листопада 1937 року в присутності кількох учнів восьмих-дев’ятих класів Мощанський проводив контрреволюційну агітацію, спрямовану на розповсюдження провокативних чуток образливого характеру проти наших вчених, заявляючи: “Вчений Павлов перед смертю заповідав, щоб наявні церковні будівлі не ламати і не займати під музеї, ось бачите, і вчені йдуть за релігією”.
– Обвинувачений Мощанський Володимир Дмитрович, чи підтверджуєте ви показання свідка?
– Так, підтверджую показання свідка.
27 квітня було складено обвинувальний висновок і ухвалено рішення передати справу до суду для заслуховування її в закритому засіданні. 27 червня 1938 року о десятій годині ранку священика доставили в будівлю народного суду для слухання справи. Навіть для суддів, які бачили всяке, вигляд немічного старця, якого передбачалося засудити до семи років ув’язнення у виправно-трудовому таборі з подальшою поразкою в правах, викликав здивування. Голова суду зачитав обвинувальний висновок і запитав, чи все священику в ньому зрозуміло. Отець Володимир відповів:
– У чому мене звинувачують – це мені зрозуміло. Винним себе визнаю в тому, що я говорив, але тільки не з метою агітації; я сказав, що люди вчені теж вірять у Бога. Більше я нічого не говорив. Винним себе в антирадянській агітації не визнаю.
Після цього було викликано свідків, які давали свідчення на попередньому слідстві. Один із них сказав, що священик заявляв, що “раніше жилося краще, все було, свобода слова, а тепер ходи між могилками та озирайся, а то заарештують…” Інший свідок на суді пояснив: “Восени 1937 року в розмові з Мощанським про нову конституцію він мені сказав: “Що ви до мене так ставитеся вороже, хіба релігія це ганьба?” 23 грудня 1937 року, як записав секретар суду, який вів стенограму засідання, свідок показав, що “священик… говорив, що Бог є і що, коли академік Павлов помирав, він говорив, щоб у Ленінграді не закривали жодної церкви, оскільки Павлов сам вірив у Бога”. Останнім давав свідчення священик-обновленець; він сказав, що Мощанський налаштований антирадянськи, він нападав на обновленців, називав їх антихристами, говорив, що вони зрадили віру.
Отець Володимир, вислухавши всі звинувачення, висунуті проти нього, заперечив, що якщо колись щось і говорив, то не з метою агітації.
На цьому судове засідання закінчилося; судді пішли, щоб винести вирок – сім років ув’язнення з подальшою поразкою у виборчих правах на три роки.
Отець Володимир подав скаргу, просячи переглянути несправедливий вирок. На час, поки суд розглядав скаргу, о. Володимира повернули у Вишневе. Володимира повернули до Вишневолоцької в’язниці. Усі камери тут були переповнені, ув’язненим майже цілодобово доводилося стояти і навіть на підлозі не було місця прилягти. Коли наглядач відчиняв двері, то люди мимоволі вивалювалися в коридор. Отець Володимир у в’язниці суворо постив і майже всі посилки, які передавала йому Олександра Іванівна, роздавав співкамерникам. В ув’язненні протоієрею Володимиру виповнилося сімдесят два роки. Стан його здоров’я ставав дедалі гіршим і гіршим, а тюремна адміністрація зволікала вживати жодних заходів, тож врешті-решт ув’язнені в камері обурилися, почали стукати в залізні двері й кричати: “За що ви мучите старого священика? У чому він винен? Ми теж віримо в Бога”.
16 серпня 1938 року Спеціальна Колегія Верховного суду, розглянувши справу, ухвалила, що вирок підлягає скасуванню “на тій підставі, що такий важливий документ, як протокол судового засідання, головуючий не підписав”, свідчення одного зі свідків записано плутано, зазначено, що не Мощанський вів антирадянські розмови, а цей свідок. На цій підставі вирок суду підлягає скасуванню, а справу передано до того ж суду зі стадії судового слідства.
Адміністрація в’язниці не поліпшила становище священика, залишивши його в загальній камері. Не витримавши важких умов ув’язнення, протоієрей Володимир Мощанський помер 7 вересня 1938 року. 15 вересня копії ухвали Спецколегії Верховного суду були переслані начальнику Вишневолоцької в’язниці для передачі однієї з них священику, але вручити копію було вже неможливо.
Ув’язнені самі зробили труну. Отця Володимира одягли в чисту білизну, яку він зберігав у в’язниці на випадок смерті. Труну поставили на віз і повезли на П’ятницьке кладовище повз будинок священика.

Олександра Іванівна не знала, що о. Володимир помер. Володимир помер, і ще кілька днів носила до в’язниці передачі. Після смерті о. Володимира його образ став являтися начальнику господарської частини в’язниці. Куди б він не йшов, щоб не робив, перед його поглядом стояв старий священик. Це тривало і вночі, так що він зовсім втратив сон. І ось на світанку дев’ятого дня з моменту кончини о. Володимира, щойно розсіялися сутінки, він пішов вулицею в бік кладовища. Він не знав адреси його близьких, але мимоволі, за навіюванням Божим, зупинився перед будинком священика і постукав у вікно. Олександра Іванівна відчинила кватирку і запитала, що йому потрібно. “Вийдіть, одягніться, ваш дідусь помер, я покажу вам могилку”. Олександра Іванівна вийшла, і він відвів її на цвинтар і показав могилу о. Володимира. Володимира, де ще за життя він служив панахиди. Згодом на цьому місці поставили хрест і поховали сина і доньку священика – Володимира та Ольгу.