Священномученик Володимир Четверин, пресвітер

День пам'яті (н. ст.)

Місяця серпня на 20-й день / у неділю, найближчу до 25 січня, — Собор новомучеників і сповідників Церкви Руської (перехідне)

Священномученик Володимир Четверин народився 1874 року в селі Барахман-Гарт Ардатовського повіту Симбірської губернії в простій, благочестивій сім’ї. З юності полюбив він шлях учительства і забажав усім серцем нести людям світло Христової віри.

Спочатку він був учителем школи грамоти, потім сім років пробув учителем церковно-парафіяльної школи в селі Кутьєво Карсунського повіту, а після досягнення двадцяти дев’яти років, палаючи любов’ю до Господа і бажаючи всі сили свої покласти на служіння Йому, подав прохання про висвячення у священний сан до Симбірської випробувальної комісії. Відзначивши смиренність і міцність віри молодого подвижника, єпархіальне начальство призначило Володимира Четверина на посаду псаломщика спочатку в селі Юльов Карсунського повіту, а потім у Великій Рязані, Вирипаївці та Сурському Острозі.

Бажаючи бути прикладом своїм учням у знанні та виконанні Христових заповідей і відчуваючи безмежну відповідальність за них перед Господом, Володимир Четверин вступив на місіонерські курси до Казанської духовної академії. Успішно закінчивши їх, Володимир у віці тридцяти шести років був висвячений на священника до церкви села Сирятино Ардатовського повіту. Він встигав не лише справно служити Господу, звершуючи церковні таїнства та відправляючи необхідні людям треби, а й учителювати у місцевій церковно-парафіяльній школі, будучи також законовчителем у школі сусіднього села.

Після села Сирятино отець Володимир служив у церкві на честь Різдва Христового села Барахман-Гарт. Найшанованішою іконою в ній була Казанська ікона Божої Матері, перед якою пастир старанно і слізно молився за всю свою паству.

Терплячи життєві скорботи, славлячи Господа за радощі, подавані за невтомне піклування про здобуття чеснот, укріпляючи стражденних, допомагаючи жебракам, проходив славний шлях свого земного життя ієрей Володимир.

Але настала година великої смути на Русі. Не видно було ні кінця, ні краю неправедним діянням: безбожники руйнували церкви, розкрадали церковне майно, використовували ікони і священні предмети для світських потреб. Брат повстав на брата, і безліч мучеників та сповідників Христових муками й навіть смертю своєю засвідчили вірність Господу.

Постраждав за Христа і отець Володимир, показавши нам, грішним, силу віри Божих угодників, яка в дні гонінь не зменшується, а більше підноситься, живлячись любов’ю і ревністю про Господа.

У той час у людей без суду і слідства відбирали хліб, прирікаючи їх на голодну смерть, тому парафіяни храму Різдва Христового без сумніву довірили зберігання зерна своєму улюбленому батюшці Володимиру. Він же, люблячи ближніх своїх, як себе, за заповіддю Господньою і за прагненням чистого свого серця, поставився до цього доручення зі всією відповідальністю і ретельністю. Коли ж дехто із селян захотів вилучити весь хліб в обмін на фальшиві гроші, отець Володимир розгадав цю лукаву змову і став на захист парафіян, не побоявшись кривдників.

Гонителі, втративши сором і совість, зажадали від святого порушити таємницю сповіді й видати метричні книги. Однак безстрашний ієрей вважав за краще зазнати мук, ніж порушити священницьку присягу і видати церковне надбання. Тоді з’явилися лжесвідки, які не посоромилися свідчити проти свого священника. Звинуватили батюшку «в невиконанні припису радянської влади про передачу метричних книг, у розрусі фінансового стану в країні та в нездачі наявної вогнепальної зброї», а жителів села обманом змусили шукати собі іншого священника.

19 серпня 1918 року ієрей Володимир востаннє відслужив Божественну літургію, після чого гонителі віри Христової заарештували невинного батюшку, не висунувши йому жодного обвинувачення. Ненависникам імені Христового не потрібно було ніяких приводів, окрім вірності Богу, щоб засудити християнина на страждання і навіть на смерть.

Відтоді почалися чесні страждання священника. Його виснажували допитами, намагаючись змусити зректися віри Христової, звинувачували в «пропаганді проти радянської влади». Але страстотерпець, чужий до будь-якої політики, з честю відповідав наклепникам, що служіння священника полягає не в протистоянні земній владі, а в тому, щоб воля Божа була «яко на небеси и на земли».

Наклеп й арешт батюшка, зі смирення свого, прийняв покірно і навіть із радістю. Жителі Барахман-Гарта, які залишилися без пастирської опіки, пам’ятаючи про те, що Богові все можливо, укріпляли отця Володимира своїми безперервними молитвами і просили зняти арешт з парафіяльного священника. Заступився за невинного страждальця і благочинний Ардатовського повіту отець Константин Беневоленський.

Однак гонителі були невблаганні, і гідний пастир був засуджений на смерть. О першій годині ночі 1 вересня 1918 року отець Володимир був виведений на розстріл. Підбадьорюваний і укріплений Святим Духом Утішителем, він, мов смиренний агнець, перетерпів усі страждання без нарікання й сподобився мученицької кончини.

За свої чесні страждання священномученик Володимир сподобився стояння праворуч від престолу Господнього, явним свідченням чого є його пречесні мощі, які дивовижним чином збереглися нетлінними в могилі, крізь яку протікав холодний ключ. Нетлінними залишилися й натільний хрестик і Святе Євангеліє, вкладене в руку святого.

Тропарі, кондаки, молитви та величання