Священномученик В’ячеслав Луканін, диякон

День пам'яті (н. ст.)

Місяця серпня на 3-й день / у неділю, найближчу до 25 січня, — Собор новомучеників і сповідників Церкви Руської (перехідне) / місяця січня на 29-й день — Собор Єкатеринбурзьких святих / у першу неділю після 29 січня — Собор святих Пермської митрополії (перехідне)

4 (17) березня 1882 року, в день пам’яті благовірного князя В’ячеслава Чеського, в губернському місті Пермі, в сім’ї Георгія Оксентійовича Луканіна народився син, якого, охрестивши, назвали В’ячеславом на честь святого Чеського князя. В’ячеслав пішов стопами свого батька-священника. Будучи від народження слабкою дитиною, він часто хворів, але ще в юності сам вибрав собі духовну стезю і вступив до Пермського духовного училища, де працював його рідний батюшка.

Велика сім’я священника Георгія була малозабезпеченою. Першим природним послухом юного вихованця став кліросний спів в училищному храмі, де його дедалі частіше призначали «старшим у хорі».

У 1889 році В’ячеслав вступив на перший курс Пермської духовної семінарії, але не міг вчитися через часті хвороби, що відволікали його від регулярного відвідування навчальних занять.

У 1901 році єпископ Пермський Петро милостиво благословив В’ячеслава Луканіна до архієрейського хору. Бачачи любов регента В’ячеслава до співу, парафіяни Мотовилихинського заводу (адміністративної одиниці) просили його влаштувати при їхній Свято-Троїцькій церкві народний, любительський хор і бути його керівником, регентом.

Єпископ Іоанн, який посів Пермську кафедру, поставив В’ячеслава Луканіна із чину півчих на посаду помічника регента при архієрейському хорі і вихователем півчих архієрейського будинку. Так новим місцем проживання В’ячеслава став архієрейський будинок Пермського владики.

Через рік, 16 липня 1902 року, владика Іоанн призначив В’ячеслава на посаду псаломщика при заводській церкві Святої Трійці міста Кизел Солікамського повіту. Відразу після приїзду туди, 20 липня 1902 року, В’ячеслав взяв під своє керівництво храмовий хор. Про те, як успішно справлявся В’ячеслав зі своїми обов’язками на новому місці, свідчать численні архієрейські грамоти і подяки, які він отримував за свої труди.

Там само, в Кизелі, в 1903 році В’ячеслав одружився з дівицею Марією Гордіївною Галкіною. Через рік у В’ячеслава і Марії Луканіних народилася перша дочка Галина. Загалом у сім’ї Луканіних народилося дев’ять дітей, троє із яких померли в дитинстві, а остання дочка Людмила народилася 31 серпня 1918 року через два тижні після мученицької загибелі свого батька в Нев’янську.

25 березня (7 квітня) 1905 року, на свято Благовіщення, єпископ Пермський Павло висвятив В’ячеслава Луканіна у стихар. У 1906 році В’ячеслав став членом «Православного Братства святителя Стефана Пермського».

26 листопада (8 грудня) 1912 року В’ячеслав Луканін був висвячений в сан диякона Пермським єпископом Палладієм. Прийнявши цей сан, отець В’ячеслав не залишив управління церковним хором, а продовжував керувати ним, як і раніше.

За весь час служіння в Кизелівському заводі отець В’ячеслав багаторазово був удостоєний особистої похвали і грошових нагород за свої труди з організації діяльності хору від пана Пепеляєва, головного управителя всіх маєтків князя Семена Абамелек-Лазарєва. Сучасники називали отця В’ячеслава Луканіна «людиною з оксамитовим голосом».

27 червня 1916 року отця В’ячеслава перевели на Серебрянський завод Кунгурського повіту на посаду псаломщика. Майже відразу після переведення він подав прохання піти за штат, і місяць потому, 18 липня, його прохання було задоволено. Перебуваючи за штатом через свої численні хвороби, отець В’ячеслав продовжував служити і керувати дитячим церковним хором у Серебрянському церковному дитячому притулку.

Недовго прослужив він у Серебрянській церкві. У жовтні 1916 року отець В’ячеслав переїхав служити до міста Шадринськ Єкатеринбурзької єпархії, де викладав церковний спів у Шадринському Олексіївському реальному училищі. Звідти отець В’ячеслав повернувся до Пермської єпархії.

4 березня 1918 року його призначили як регента до Нев’янського заводу Єкатеринбурзької єпархії, де згодом він прийняв мученицьку кончину.

Влітку 1918 року на території Нев’янського заводу і в прилеглих Шуралінському й Верхньо-Тагільському заводах розташувався революційний загін «Червоні орли». Це був особливий, каральний загін, утворений в місті Катайську органами радянської влади для «утихомирення» й придушення будь-яких повстань, мітингів і виступів населення проти більшовицької влади. У краєзнавчому музеї Катайська залишилися численні спогади червоноармійців із цього загону, у котрих вони з цинізмом і похвальбою писали про те, як вбивали священників і мирян.

Людей четвертували, живцем закопували в землю, знущалися, застосовували до них найзвірячіші тортури. Траплялося, що змучених страждальців, які вмирали і просили води, червоноармійці кидали в калюжі пролитої ними самими крові, змушуючи її пити…

Найпоширенішим способом знищення церковних служителів були розстріли, четвертування та утоплення. Топили не лише в річках, а й у колодязях.

«Червоноорловцям» не було інколи навіть і двадцяти років. За ці-то «подвиги» багато хто із них потім отримуватиме персональні пенсії: як самі, так і їхні діти, й онуки…

Влада на території Нев’янського заводу змінювалася тоді дуже часто: то червоні, то білі… На той час з боку місцевої «червоної» влади був наказ про те, щоб не проводити ніяких «збіговиськ» з будь-яких приводів.

За спогадами учасників подій, 6 (19) серпня 1918 року мало знову відзначатися престольне свято Спасо-Преображенського собору в Нев’янську. Напередодні отець В’ячеслав зі своїм хором, гостями і хористами Свято-Троїцького храму міста Кизела, які приїхали спеціально на це торжество, сиділи ввечері в будинку й обговорювали наміри щодо проведення храмових урочистостей. Був вечір. Вікно в будинку було погано зашторено, і промінчик світла трохи просочувався на вулицю. Була комендантська година.

Виявивши світло, червоноармійці увірвалися до будинку і заарештували всіх, хто там був. Наступного дня під конвоєм усіх їх привели до Спасо-Преображенського собору і за вівтарем змусили рити могили.

Отець В’ячеслав був серед парафіян і також рив могилку. Він з гідністю попросив червоноармійців дозволити йому помолитися перед смертю в соборі. Не почувши відповіді, отець В’ячеслав повільно пішов до собору, тихо читаючи молитву «за упокій» своєї душі. Увійшовши до храму, він бачив, як «червоноорловці» зривають зі стін ікони, кидають їх на підлогу, водночас виламують дорогоцінні оклади, трощачи все, що потрапляло їм під руки. Він було заступився, але не міг бути почутий. Стоячи спиною до «варварів», отець В’ячеслав молився перед образами.

Бачачи, як він молиться, один із «орловців» вистрілив отцю В’ячеславу в спину. Цим пострілом його і було вбито наповал, вбито просто в храмі, під час молитви… Диякона волоком витягли із собору і кинули в могилку, вириту його руками. Того дня були розстріляні й всі, хто був з ним, про що свідчать записи в метричній книзі Спасо-Преображенського собору Нев’янського заводу за 1918 рік.

Отець В’ячеслав прийняв мученицьку смерть за Христа 16 серпня 1918 року.

За збереженими документами отець В’ячеслав разом з парафіянами був похований біля вівтаря правого краю Спасо-Преображенського собору. Відспівував священномученика В’ячеслава разом з безіменними братами священник Іоанн Риболовлєв, який пізніше сам буде репресований.

Старожили розповідають, що у 80-ті роки ХХ століття під час прокладання водопроводу за вівтарем собору зняли шар землі, де виявили три гроби. Пізніше, у 90-ті роки, під час розриття землі в рамках проведення робіт з відновлення собору були знову виявлені останки невідомих людей. Але розкопки призупинили, а імена покійних залишилися невідомими. Місце це було до часу засипано землею в очікуванні подальших доль Божих.

У суботу 16 серпня 2003 року в місті Нев’янську відбулася довгоочікувана подія, а саме переосвячення відновленого Спасо-Преображенського собору. За Божим промислом воно збіглося з днем мученицької кончини священномученика В’ячеслава Луканіна. І храм Божий знову був окроплений водою, як колись, вісімдесят п’ять років тому, він був освячений мученицькою кров’ю диякона В’ячеслава.

Коли в радянські часи собор перебував у нарузі й під його дахом знаходився один із цехів місцевого заводу, люди, які там працювали, неодноразово чули в «цеху» ангельський спів, не здогадуючись про його походження.