Священномученик Павло Малиновський, пресвітер

День пам'яті (н. ст.)

Місяця серпня на 30-й день / у неділю, найближчу до 25 січня, — Собор новомучеників і сповідників Церкви Руської (перехідне)

Священномученик Павло народився 15 жовтня 1874 року в сім’ї диякона Троїцької церкви села Шелота Вельського повіту Вологодської губернії, нині Верховазький район Архангельської області, Василія Петровича Малиновського. Коли Павлу ще не виповнилося й року, батько його помер, і мати, Олександра Миколаївна, виховувала трьох синів сама. Двоє старших, Палладій і Олександр, закінчили Тотемське духовне училище казенним коштом. Молодший, Павло, у віці чотирнадцяти років вступив до Вологодської духовної семінарії, 1894 року закінчив її і був призначений на посаду наглядача в Усть-Сисольському, нині Сиктивкар, духовному училищі.

Через чотири роки, 28 січня 1898 року, єпископ Великоустюзький Гавриїл висвятив Павла Васильовича на священника до Усть-Вимської Благовіщенської церкви. Окрім цього, з 1898 року він був завідувачем і законовчителем місцевої чоловічої двокласної церковно-парафіяльної школи.

Отець Павло був одружений з Афанасією, донькою священника Павла Мотохова, який служив у тій самій Благовіщенській церкві. У родині Малиновських було тринадцять дітей, для яких батько був прикладом у всьому. Стриманий, спокійний, у міру суворий, він учив своїх дітей бути чесними, добрими, справедливими. Після смерті дружини всі турботи про велике сімейство лягли на його плечі. Сильний духом, він не опустив руки, виховав усіх своїх дітей порядними людьми. Парафіяни йшли до нього зі своїми бідами й прикрощами, і для кожного отець Павло знаходив слова розради й підтримки, хоча сам і його сім’я всі ці роки зазнавали злиднів та поневірянь.

У 1933 році Усть-Вимську Благовіщенську церкву було закрито безбожною владою. Деякий час отцю Павлу вдалося послужити в Ибській Казанській церкві тієї самої парафії, але в червні 1935 року, попри клопотання отця Павла, влада закрила і її. Після цього батюшка жив як селянин, але залишався вірним служінню Богу і ввіреній йому пастві. Він таємно відспівував померлих, хрестив немовлят, звершував інші таїнства, вселяв у душі й уми парафіян віру в добро і любов до Іісуса Христа.

Отець Павло відкрито говорив про те, що руйнування і знищення православної віри є згубним, адже православ’я багато століть формувало душі людей, виховувало найкращі моральні якості, об’єднувало і згуртовувало людей у найважчі історичні часи. Він невтішно відгукувався про колгоспних активістів, недавніх сільських нероб і про колективізацію, яка веде до руйнування вікових селянських традицій, а також переховував «куркулів», у котрих радянська влада відібрала все нажите важкою працею.

Ще 1921 року отець Павло притягався радянською владою до відповідальності за нездачу церковних цінностей. У 1931–1932 роках він перебував на обліку в ОДПУ як «антирадянський елемент» («згрупував навколо себе чернецтво, через яких веде антирадянську діяльність»). У 1936 році священник був обвинувачений за статтею 192 Кримінального кодексу РСФРР «Порушення обов’язкових постанов місцевих органів влади… або постанов, наказів і інструкцій окремих відомств…», але був виправданий судом.

Отця Павла знову заарештували 6 серпня 1937 року, одночасно з ієреєм Миколаєм Кириловим, і помістили до Сиктивкарської в’язниці. 23 серпня трійка при Управлінні НКВС автономної республіки Комі засудила отця Павла Малиновського за звинуваченням у «систематичному проведенні контрреволюційної агітації за відкриття церкви в с. Иб» на найвищу міру покарання.

12 вересня 1937 року отець Павло був розстріляний в Сиктивкарі і похований в безвісній могилі.

У серпні 2000 року священномученик Павло Малиновський був причислений до лику святих.