Священномученик Павло Брянцев пресвітер

День пам'яті (н. ст.)

Місяця травня на 19-й день / у неділю, найближчу до 25 січня, — Собор новомучеників і сповідників Церкви Руської (перехідне) / у Неділю третю після П’ятидесятниці — Собор Санкт-Петербурзьких святих (перехідне)

Священномученик Павло народився 23 жовтня 1889 року в селі Пом’ялово Новоладозького повіту Санкт-Петербурзької губернії в сім’ї псаломщика Троїцької церкви Олексія Павловича Брянцева і його дружини Марії Миколаївни. Олексій Павлович помер 1902 року, і відтоді Марія Миколаївна почала отримувати допомогу від єпархіальної піклувальної установи, а діти були прийняті на навчання на казенний рахунок.

Павло закінчив Олександро-Невське духовне училище і 1908 року вступив до Санкт-Петербурзької духовної семінарії. Закінчивши її 1911 року, він став учителем Ларіонівського земського училища в Новоладозькому повіті Санкт-Петербурзької губернії. 18 липня 1914 року його призвали до діючої армії, і 11 листопада того ж року він був поранений в бою під Ловичем. За мужню поведінку на фронті Павло Олексійович був нагороджений срібною медаллю на Георгіївській стрічці. 6 червня 1916 року через поранення він був визнаний непридатним до військової служби. У госпіталі він познайомився зі своєю майбутньою дружиною, сестрою милосердя Євдокією Олексіївною Свиридовою, яка була знайома з великою княгинею Єлизаветою Федорівною і просила її допомогти Павлу Олексійовичу.

10 листопада 1916 року велика княгиня надіслала клопотання ректору Петроградського університету, просячи його «посприяти зарахуванню до числа студентів Петроградського університету колишнього сільського вчителя Павла Олексійовича Брянцева. Перебуваючи в 217-му Ковровському полку рядовим, Брянцев був поранений у ногу, і в нього одна нога коротша за іншу. Внаслідок цього каліцтва, він не може вчителювати в початковому училищі, оскільки йому важко багато ходити, а шкільному вчителю доводиться під час занять бути весь час у русі, щоб стежити за роботою всіх учнів. Для продовження педагогічної діяльності Брянцеву необхідно здобути вищу освіту. Це дасть йому можливість бути викладачем у середньому навчальному закладі».

У 1916 році Павло Олексійович був прийнялтий на історико-філологічний факультет Петроградського університету. У 1918 році його направили вчителем до Виндино-Островської єдиної трудової школи. 3 травня 1919 року митрополит Петроградський Веніамін (Казанський) висвятив його на диякона до храму Пресвятої Трійці в селі Пом’ялово, а 1921 року він був висвячений на священника і став служити в селі Меміно Петроградської єпархії.

9 грудня 1933 року отця Павла заарештували з групою духовенства і мирян Волховського і Киришського районів. Переконувачий висловити своє ставлення до радянської влади слідчим, священник, знаючи, що рукописи написаних ним віршів уже перебувають в ОДПУ, заявив, що він є давнім ворогом більшовиків і вважає їх ворогами трудящих. Одним із мотивів його приходу на служіння в Церкву, за його словами, була ненависть до більшовиків, а Церква залишалася на той момент єдиною легальною організацією, яка негативно оцінювала більшовицьку революцію. Він виклав свої погляди у формі, запропонованій слідчими, і, проявивши явну малодушність, визнав себе винним, а також і однодумних з ним священників. Отець Павло заявив, що вони агітували селян проти організації колгоспів і вірш про Дем’яна Бідного він написав на прохання благочинного. Він визнав, що його твори є контрреволюційними, і розповів, що переписав їх у шести примірниках та поширив. Під тиском слідчого він підписався під свідченнями, що визнає себе винним «у тому, що взяв участь у контрреволюційній діяльності групи священників, яка мала на меті шляхом розповсюдження провокативних чуток про війну і загибель радянської влади, а також шляхом використання релігійних забобонів селянських мас зірвати заходи радянської влади в галузі колгоспного будівництва… у тому, що написав контрреволюційні вірші, які закликають до об’єднання духовенства і вірян для боротьби з радянською владою».

26 лютого 1934 року трійка ОДПУ засудила отця Павла до п’яти років ув’язнення в концтаборі, і його відправили до Північно-Східного табору. В одному із листів він написав рідним: «Шлю вам сердечний привіт і бажаю всього найкращого, а найбільше — тихого і безтурботного життя в домашній обстановці, що найдорожче. Я ось не зумів утриматися і потрапив за одинадцять тисяч кілометрів. Але це все нічого. Втрапити мені й треба було — сам обрав цей шлях, а от погано, що пів року я не маю звісток… і з’явився я сюди з сильно виснаженим організмом, тому, як слабосильний, несу обов’язки сторожа. Чергую на посту дванадцять годин на добу. Захворів на цингу, а вилікуватися тут нічим…»

У лютому 1938 року проти священника було розпочато нову «справу», яку табірні слідчі об’єднали зі справою святителів Онуфрія та Антонія і ув’язненого в табір духовенства. 27 лютого отця Павла викликали на допит до слідчого, який заявив, що йому відомо, що на їхній підконвойній ділянці існує контрреволюційна організація, до якої входить підслідний, і зажадав, щоб він вказав її членів. Перерахувавши кілька імен, слідчий зажадав назвати, хто очолює контрреволюційну організацію і через кого здійснюється зв’язок з волею. Навчений гірким досвідом першого слідства і табірними стражданнями, отець Павло заявив, що йому нічого не відомо про існування контрреволюційної організації, а також і про її діяльність. Якщо деякі ув’язнені і висловлювали своє невдоволення радянською владою, то в чому воно виражалося, він не пам’ятає.

17 березня 1938 року священника Павла Брянцева було засуджено разом з іншими до розстрілу, але він помер ще до виконання вироку, 13 травня 1938 року, і був похований в безвісній могилі.