Священномученик Олександр Архангельський, пресвітер

День пам'яті (н. ст.)

Місяця липня на 20-й день / у неділю, найближчу до 25 січня, — Собор новомучеників і сповідників Церкви Руської (перехідне) / місяця вересня на 10-й день — Собор Липецьких святих

Священномученик Олександр Архангельський народився 1 лютого 1874 року в селі Сошка Липецького повіту в сім’ї псаломщика Миколая Никаноровича Архангельського. У 1896 році він закінчив Тамбовську духовну семінарію і вступив до храму псаломщиком. Тоді ж він познайомився з дочкою протоієрея Капітона Алєксєєва Катериною, яка і стала його дружиною.

Коли Катерина Капітонівна тяжко захворіла, її поклали до земської лікарні, і Олександр Миколайович узяв як хатню помічницю глуху дівчинку-сироту. Одного разу він разом з дівчинкою вирушив відвідати дружину. Проїжджаючи вулицею, вони побачили, що несуть Казанську ікону Божої Матері. Олександр Миколайович велів кучерові зупинитися і, підійшовши до людей, які несли ікону, попросив, щоб дозволили понести ікону хворій дівчинці. Вони дозволили. Після того, як відслужили молебень за здоров’я, Олександр Миколайович з дівчинкою поїхали далі; коли вони проїжджали через міст, вибухнула гроза. Дівчинка стала злякано хреститися, і Олександр Миколайович з подивом запитав її: «Ти що, Марфушо, хіба чуєш?» І вона відповіла, що добре чує. Це було явне чудо і прояв милості Божої.

1904 року Олександр Миколайович був висвячений в сан диякона до храму села Сторожові Висілки Воронезької єпархії, а за два роки був рукопокладений на священника. Сім’я у отця Олександра до цього часу була велика, у ній було семеро дітей.

У селі, що належало до парафії священника, померли чоловік і дружина, селяни, і у них залишилися сиротами двоє дітей. Анітрохи не сумніваючись, отець Олександр взяв їх на повне забезпечення. Вони тільки ночувати ходили до своєї хати, а весь інший час проводили в будинку священника.

Село, де знаходився храм і жив священник, було великим, а його головна вулиця простягалася майже на десять кілометрів. Отець Олександр цілими днями або перебував у храмі, або ходив з требами по домівках парафіян. На всі великі свята до храму з’їжджалося безліч прочан із навколишніх сіл, багато хто із них залишався ночувати у священника в будинку; тоді на підлогу постилали солому і всім завжди вистачало місця.

Катерина Капітонівна була хорошою помічницею чоловіка, і, хоча її здоров’я було слабким, вона всім намагалася приділити увагу, всіх вітала і всіх годувала. Сім’я священника була дружною, діти безмежно любили батька і матір та були дуже слухняні.

Отець Олександр ніколи не проходив повз чужу біду, навіть якщо опинявся всього лише випадковим її свідком. Якось поїхав він до міста Усмань провідати дітей, які там навчалися в гімназії. Проїжджаючи через село, він побачив пожежу. Він одразу ж зупинив візок і побіг до будинку, що горів, із якого встигнув винести трирічну дівчинку. Батьки в цей час були відсутні, і він віддав дівчинку сусідам.

Отець Олександр був людиною аполітичною. Отримавши 1917 року текст зречення від престолу імператора Миколая II, він прочитав його народу в храмі без жодних пояснень.

Прийшовши до влади, більшовики зажадали від священника віддати свій будинок під школу. Отець Олександр покірливо погодився. Вони зажадали віддати представникам Культурно-просвітницького відділу книги й журнали — він віддав і їх; зажадали віддати домашні меблі — він віддав і їх. Але школа проіснувала недовго: вчителі та учні стали часто хворіти і, пов’язавши це з проведенням занять в будинку, забраному в ієрея Божого, вчителі забажали закриття школи, що було виконано владою.

У 1918 році влада спробувала заарештувати священника, прагнучи неодмінно вбити його.

Під свято Покрови Божої Матері отець Олександр пізно повернувся додому, промоклий під дощем і втомлений. Він пройшов до кухні, щоб лягти на піч, і раптом почув тупіт кінських копит, який стих біля його будинку. Він зрозумів, що це приїхали за ним. Отець Олександр вийшов у сіни і, дещо змінивши голос, запитав: «Хто тут? Зараз відчиню». Потім пройшов до їдальні і сказав домашнім: «Спаси вас усіх Господь! Я іду, хай позбавить і мене Господь від їхніх рук». І спустився через вікно у двір.

Домашні відчинили двері й запалили світильник; він тремтів і згасав від вітру. Один із прибулих запитав: «Хто тут живе?» Йому відповіли: «Священник». Тоді троє приїжджих пройшли до будинку, і один із них запитав: «Де він?» Катерина Капітонівна і дочка Катерина стали відповідати, що на требу або на млин поїхав.

— А хто з нами говорив? — запитали вони.

Катерина Капітонівна відповіла, що це був син. Син, дещо змінивши голос, підтвердив це, і вони повірили. Після цього ретельно обшукали весь будинок і поставили одного вартового у дворі, а іншого поставили на вулиці.

Отець Олександр тим часом прийшов до однієї зі своїх парафіянок, старенької Марфи Іванівни, і попросив: «Марфо Іванівно, сховай мене, за мною женуться бандити». «Батюшко, — відповіла вона, — всі знають, що ти до нас ходиш і я до тебе ходжу. Краще тобі піти подалі». Він визнав її пораду розсудливою і вирушив у сусіднє село Мансурівка до одного зі своїх парафіян, і той сховав його в соломі.

Рішучість заарештувати священника була, однак, такою великою, що безбожники стали проводити повальні обшуки в будинках вірян і дісталися до цього будинку. Проводячи обшук, вони стали проколювати солому багнетами, але милістю Божою не зачепили священника.

Рано вранці отець Олександр пішки пішов у місто Усмань, а звідти поїхав до Воронежа, де отримав призначення до храму в селі Липівка. Тут він прослужив два з половиною роки. Після цього рік служив у храмі села Мечешка, а потім, до самого свого арешту, служив в Успенській церкві в селі Бутурлинівка Воронезької єпархії. Під час служіння в Бутурлинівці отець Олександр був возведений у сан протоієрея і призначений благочинним.

У 1929 році посилилися гоніння на Православну Церкву. 8 квітня 1930 року отець Олександр був заарештований. На допитах він не визнав себе винним.

Минули свята преподобного Серафима Саровського і пророка Іллі. Увечері 2 серпня обвинуваченим оголосили вирок. Потім їх завантажили в машину, щоб відвезти на околицю Воронежа і вчинити розправу. О десятій годині вечора того ж дня архімандрит Олексіївського монастиря Тихон (Кречков), ієромонахи Георгій (Пожаров) та Косма (В’язников), священники Іоанн Стеблін-Кам’янський, Сергій Гортинський, Феодор Яковлєва, Олександр Архангельський та Георгій Нікітін і миряни Євфимій Гребенщиков і Петро В’язников були розстріляні.