Священномученик Никодим (Кротков), архієпископ Костромський

День пам'яті (н. ст.)

Місяця серпня на 8-й день / у неділю, найближчу до 25 січня, — Собор новомучеників і сповідників Церкви Руської (перехідне) / місяця січня на 23-й день — Собор Костромських святих / травня на 23-й день — Собор Ростово-Ярославських святих /  жовтня на 27-й день — Собор святих Київської духовної академії / листопада на 5-й день — пам’ять отців Помісного Собору Руської Православної Церкви 1917–1918 років

Миколай Васильович Кротков, майбутній священномученик, народився 29 листопада 1868 року в селі Погрєшино Середського повіту Костромської губернії, у сім’ї священника. Родина була така бідна, що в роки навчання в духовному училищі, а потім у семінарії батьки відправляли Миколая до Костроми без жодної копійки. Але Господь не залишав Свого обранця без допомоги.

Після закінчення семінарії Миколай Васильович повінчався з дівицею Аполінарією Андріївною Успенською, а 25 лютого 1890 року був висвячений на священника до Петро-Павлівської церкви села Тезино Кинешемського повіту. Цю парафію становили робітники трьох великих фабрик, близько десяти тисяч осіб. Богослужіння в храмі відбувалося щодня. Отець Миколай запровадив у церкві духовні читання з повчаннями, перед якими зазвичай служив акафіст.

Тільки сімейне життя в отця Миколая не склалося: померла дитина, а слідом за нею померла і любима дружина. Із глибини переживань, просвітлених сердечною молитвою, народилося рішення прийняти чернецтво і залишити парафію.

Отець Миколай продовжив освіту, вступивши до Київської духовної академії. На четвертому курсі він прийняв чернецтво з нареченням імені на честь праведного Никодима.

В особистому житті отець Никодим задовольнявся найпростішою обстановкою. Він вирізнявся щирістю і прямотою у стосунках з людьми; завжди доступний, він ніколи не показував свого начальницького становища. Талант адміністратора та його особисті достоїнства були відзначені церковним священноначаллям, і архімандрит Никодим був обраний для архієрейської хіротонії.

11 листопада 1907 року він був рукопокладений на єпископа Аккерманського, вікарія Кишинівської єпархії. Почалися архієрейські будні. Обстановка в Бессарабії була складною. За пишними фасадами імперського благоденства вирували руйнівні революційні пристрасті, націоналістичні спокуси набирали сили. Опертися на місцеву еліту не представлялося можливим.

Попри всі труднощі архіпастирського служіння, зайнятість і різноманітні турботи, владика знаходив час для історичних розвідок, був головою Церковного історико-археологічного товариства, ініціював комплексну роботу з вивчення нещодавньої історії єпархії.

Окрім того, владика постійно проповідував, вважаючи усвідомлену церковність народу найпершою справою свого архієрейського сумління. Його праці значною мірою воскрешали й оживляли парафіяльне життя.

16 листопада 1911 року указом імператора владика Никодим був призначений єпископом Чигиринським, другим вікарієм Київської єпархії. Образ найвищою мірою лагідного архіпастиря встиг глибоко закарбуватися в душах вірян Бессарабського краю, який майбутній священномученик назвав тоді “колискою свого архієрейства”…

У Києві, куди владика Никодим був призначений, він незмінно старанно трудився на благо Матері Церкви, як чадолюбний батько й пастир охороняючи її від розділень і спокус.

Коли почалася Перша світова війна, святитель намагався всіма доступними засобами допомогти стражденній Вітчизні. Він дбав про створення притулків для біженців і для сиріт убитих воїнів, відвідував шпиталі, розмовляв з пораненими, керував збором пожертв на подарунки на Великдень воїнам діючої армії і сам вирушав на фронт.

14 грудня 1918 року Київ зайняли загони Симона Петлюри. У передріздвяні дні владику Никодима заарештували, і дев’ять місяців він провів у полоні спочатку в Галичині, а потім у Польщі, розділяючи тяготи вигнання з митрополитом Антонієм (Храповицьким) та архієпископом Євлогієм (Георгієвським).

Отримавши свободу, митрополит Антоній і єпископ Никодим повернулися до Києва, зайнятого військами Денікіна. Владика Никодим одразу ж узявся за церковні справи. Незважаючи на тиск різних політичних сил, він відстоював тільки інтереси Церкви.

Разом з військами Денікіна митрополит Антоній покинув Київ. Але єпископ Никодим з благословення митрополита залишився, бо це збігалося з його внутрішнім переконанням, що Церква не повинна залишатися без архіпастиря. І київська паства відповіла владиці любов’ю та визнанням.

Після шести місяців перебування в Києві владика Никодим отримав указ патріарха Тихона про возведення його в сан архієпископа з призначенням на Таврійську кафедру. Виконуючи благословення патріарха, з ризиком для життя владика перетнув лінію фронту і в червні 1920 року приїхав до Сімферополя. Через багато років цей подвиг послуху стане на передсмертних допитах основою для звинувачення у шпигунстві на користь Денікіна, а благословення патріарха Тихона вважатиметься обтяжувальною обставиною.

Невдовзі армія Врангеля під тиском більшовиків стала залишати Крим, а з нею і всі охочі. Проте й цього разу архієпископ Никодим вирішив не залишати стражденну Вітчизну і свою паству.

У 1922 році влада оголосила про вилучення церковних цінностей. Голод у Поволжі був використаний як зручний привід для нанесення смертельного удару по Православній Церкві. Незалежно від того, хто і наскільки підкорився вилученню, всі були звинувачені в опорі владі, у розкраданні та недбалому зберіганні церковного майна. Розкольницька група “Жива церква”, підтримувана владою, захопила Таврійське єпархіальне управління.

Незабаром архієпископи Никодим і Димитрій (Абашидзе) та багато представників духовенства були заарештовані. На відкритому судовому засіданні владика Никодим тримався бадьоро та незалежно й у своїх промовах відхиляв від себе і духовенства звинувачення в опорі вилученню цінностей. Однак вирок йому було винесено зі всією суворістю: вісім років позбавлення волі. На шляху до Нижегородської в’язниці владика захворів на тиф і опинився в тюремній лікарні.

Господь зберіг святителя для майбутніх трудів. Ув’язнення тривало недовго, бо вже на початку вересня 1923 року оголошено було амністію. Проте на свою кафедру архієпископу Никодиму так і не довелося повернутися. У Москві його знову заарештували і вислали до Туркестанського краю на два роки. Після другого заслання до міста Турткуль в Узбекистані владика був позбавлений права проживання у великих містах, а також в Українській СРР. Він вибрав місцем свого вигнання село Тезино Кинешемського району, де колись починав свій шлях служіння Церкві.

10 липня 1932 року архієпископ Никодим отримав призначення на Костромську кафедру. Згодом відновилися колишні церковні зв’язки: владика матеріально підтримував ієрархів і священників, які перебували на засланні. Під його святительський омофор стали збиратися близькі за духом священники і миряни, які поверталися із заслання та ув’язнення. На останньому слідстві це тлумачитимуть як “сколочування контрреволюційної повстанської групи реакційних церковників”.

Костромська влада була роздратована церковною активністю архієрея, який не давав зачиняти храми й боровся за кожну можливість зміцнити парафії і внутрішнє життя Церкви. У 1934 році безбожники підірвали Костромський Успенський кафедральний собор. Близько восьми століть у цьому храмі перебував чудотворний образ Феодорівської Божої Матері, перед яким молилися благовірні князі Олександр Невський і Димитрій Донський та багато поколінь православних людей. Стараннями владики святиню було врятовано.

У ніч на 4 грудня 1936 року, напередодні свята Введення до храму Пресвятої Богородиці, владику Никодима заарештували за доносом його секретаря і відправили до Ярославської в’язниці. Його засудили на п’ятирічне заслання до Красноярського краю.

Владиці було вже сімдесят років. Стан його здоров’я так погіршився, що він навряд чи міг бути відправлений на заслання. 3 вересня без порушення кримінальної справи сповідникові було пред’явлено нове обвинувачення. Почалися нові нічні допити і знущання. Архієпископа Никодима залишили останні сили.

21 серпня, в день знайдення чудотворної Толзької ікони Пресвятої Богородиці, в ярославській тюремній лікарні закінчилося багатостраждальне життя мученика і сповідника, який з честю проніс нелегкий хрест архіпастирського служіння в найстрашніші роки в історії Православної Церкви.

Тропарі, кондаки, молитви та величання