Священномученик Миколай Околович, пресвітер

День пам'яті (н. ст.)

Місяця серпня на 17-й день / у неділю, найближчу до 25 січня, — Собор новомучеників і сповідників Церкви Руської (перехідне)

Священномученик Миколай народився 4 травня 1863 року в селі Ужлятино Вітебського повіту в сім’ї псаломщика. З дитинства він вирізнявся глибокою вірою в Господа і любов’ю до храму Божого, які були виховані в ньому благочестивими батьками.

Після завершення навчання у Вітебському духовному училищі, 1877 року він вступив до Вітебської духовної семінарії, яку закінчив за першим розрядом. З 1883 до 1887 року Миколай навчався в Московській духовній академії, після закінчення якої отримав звання магістра.

Вирізняючись мирним настроєм духу і вродженою тактовністю у відносинах з людьми навколо, майбутній священномученик ще в шкільні роки здобув прізвисько «Миколай Миротворець». Ці дари стали основою його подальшого служіння на ниві місіонерської проповіді. Указом єпископа Полоцького і Вітебського Маркела (Поппеля) 4 грудня 1887 року Миколай Околович був призначений на посаду протирозкольницького місіонера Полоцької єпархії.

У 1888 році він одружився з Олександрою Михайлівною Децикевич, донькою протоієрея Михаїла Децикевича. У сім’ї Миколая Фомича і Олександри Михайлівни народилися два сини й дві доньки. Невдовзі Миколай був висвячений владикою Маркелом на диякона, а 2 лютого 1888 року був рукопокладений на пресвітера.

4 березня 1889 року священника Миколая було призначено законовчителем Полоцького кадетського корпусу. Одночасно він був членом Полоцької єпархіальної піклувальної установи, головою Ради Полоцького церковного братства і головою Полоцького повітового відділення Училищної ради. 15 серпня 1897 року він був нагороджений «за особливу старанність і ревність у справі благоустрою місцевих церковнопарафіяльних шкіл» грамотою Святішого Синоду і Святою Біблією.

На першому Місіонерському з’їзді, що проходив у Вітебську з 5 до 10 червня 1901 року, священник Миколай Околович було одноголосно обраний його головою і затверджений на цій посаді керуючим Полоцькою єпархією Преосвященним Тихоном (Никаноровим).

Важка хвороба, яка спіткала отця Миколая, змусила його змінити умови проживання, і 1907 року він тимчасово переїхав на служіння до Воронезької єпархії. З 13 серпня 1907 року до 1 липня 1913 року протоієрей Миколай був ректором Воронезької духовної семінарії і головним редактором «Воронезьких єпархіальних відомостей». У Семінарії його стараннями було влаштовано обсерваторію, біологічну та електричну станції. Одночасно він був головою Воронезької єпархіальної місіонерської ради і брав участь у діяльності чотирнадцяти культурно-освітніх і благодійних установ.

Повернувшись до Вітебська, отець Миколай був призначений у грудні 1912 року законовчителем Двинського реального училища, що в сучасному Даугавпілсі в Литві. Своє педагогічне служіння, яке тривало тридцять років, отець Миколай завершив у травні 1919 року в Річиці, де від жовтня 1917 року перебувало евакуйоване із Двінська реальне училище. Після завершення німецької окупації він покинув Річицю і з травня 1919 року жив у Вітебську.

Перша світова війна і громадянська смута після неї порушили перебіг церковного життя на Вітебщині і на всій Білоруській землі. Братовбивча війна, переслідування священнослужителів, знищення храмів і парафій, обновленський розкол, руйнування традиційного селянського устрою — все це було страшною дійсністю народного і церковного життя.

За розпорядженням нової влади було закрито Вітебську духовну семінарію. Однак з благословення архієпископа Інокентія (Ястребова) і під керівництвом протоієрея Миколая при кафедральному Свято-Миколаївському соборі Вітебська стала діяти Пастирська школа. Одночасно отець Миколай читав лекції з історії релігій, загальної та руської церковної історії, з основного, морального і догматичного богослов’я, а також їздив з місіонерськими цілями в місця проживання сектантів.

У 1922 році протоієрей Миколай став настоятелем Вітебського Миколаївського кафедрального собору. Незабаром почалася відома кампанія з вилучення церковних цінностей, яка торкнулася, зокрема, і кафедрального собору, і приписних до нього Успенського собору та лікарняної церкви на честь ікони Божої Матері «Всіх скорботних Радість». Зберігаючи в серці заповіт Христа Спасителя «не боятися тих, що вбивають тіло, а душі не можуть убити» (Мф. 10:28), отець Миколай з притаманною йому мудрістю й розважливістю прагнув уникнути марного кровопролиття та навіть зумів повернути до Успенського собору вилучені літургійні сосуди, що дало змогу відновити богослужіння.

Утім, у долях Святої Церкви знову справджувалися слова святителя Василія Великого про те, що «неправедні судді не поважають ні сивини, ні подвигів благочестя, ні життя, ні юності, ні старості, які проведені за Євангелієм… і віддають покаранню без будь-якого доказу зведених обвинувачень».

Багатьох священнослужителів було поміщено до в’язниць. 1922 року було заарештовано й отця Миколая. Його утримували під вартою протягом кількох тижнів і умовно засудили на один рік позбавлення волі.

Втративши після арешту можливість служити в Миколаївському соборі, отець Миколай звершував своє служіння в Новинкинській церкві Полоцького повіту. До осені 1924 року він був настоятелем Комшанської церкви Невельського повіту.

У 1924 і 1927 роках до протоієрея Миколая письмово зверталися обновленські діячі митрополит Іосиф (Кречетович) і архієпископ Олександр (Щербаков) з пропозицією перейти в обновленство, прийняти архієрейський сан і очолити Полоцьку єпархію. На це майбутній священномученик незмінно відповідав рішучою відмовою, зберігаючи непохитною свою вірність Матері-Церкві.

З жовтня 1924 року до арешту в 1931 році протоієрей Миколай Околович був настоятелем Іллінської церкви Вітебська. Після закриття в 1929 році батальйонної Микільської церкви він прийняв до кліру свого храму її священника Ігнатія Іосафатова і взяв під свою опіку паству закритої церкви. Відтоді, відчуваючи, що часи стають дедалі важчими, отець Миколай щодня звершував Божественну літургію і не полишав у годину випробувань молитов за мир усього світу. Він надавав людям духовну підтримку, утримував їх від відчаю, прагнув спрямовувати серця людські до Христа і звертав їхні духовні погляди до вічності.

Протоієрей Миколай був діяльним ревнителем відродження закритих парафій і повернення заблукалих із обновленського розколу в лоно Святої Церкви. З 1929 до 1931 року він був благочинним міських церков Вітебська, і завдяки його зусиллям під омофор Патріаршої Церкви протягом цього часу повернулося близько сорока парафій. На богослужіннях у нововідкритих храмах збиралися тисячі вірян.

24 квітня 1931 року протоієрея Миколая Околовича, якому виповнилося вже шістдесят вісім років, знову заарештували за звинуваченням в антирадянській і антиколгоспній агітації. Помер священномученик в 1934 році, перебуваючи в ув’язненні. Його життя стало свідченням апостольського сповідання про те, що «ні смерть, ні життя… ні теперішнє, ні майбутнє, ні висота, ні глибина… не може відлучити нас від любові Божої в Христі Іісусі, Господі нашому» (Рим. 8:38-39).