Священномученик Миколай Арістов диякон

День пам'яті (н. ст.)

Місяця травня на 28-й день / у неділю, найближчу до 25 січня, — Собор новомучеників і сповідників Церкви Руської (перехідне)

Священномученик Миколай народився 1872 року в селі Страхово Климовської волості Каширського повіту Тульської губернії у дворянській родині. Його батько був власником маєтку біля села Страхово, а біля села Овечкіно мав понад п’ятсот десятин землі. Миколай здобув освіту в гімназії і протягом двох років, у 1895–1896 роках, був управителем маєтку у поміщика Аляб’єва в Тульському повіті. Найбільше його вабила тоді художня фотографія, котра набула в цей час великого поширення і досягнула значних успіхів як за якістю, так і за художністю виконання, і Миколай вступив учнем фотографа до фотографічної майстерні в Сергієвому Посаді. У 1900 році він завів свою фотомайстерню в місті Олександрові.

У Миколая Степановича та його дружини Лідії було дві доньки, під час народження третьої дитини дружина під час пологів померла, а через півроку померло і немовля, тож згодом Миколай Степанович жив вдівцем, сам виховуючи дочок. Будучи благочестивою церковною людиною, він і дочок виховав у благочесті та любові до Церкви. І воістину, кого Господь любить, того карає: одна із доньок захворіла на менінгіт і, хоча вона вижила, наслідки цієї хвороби залишилися у неї до кінця життя.

1917 року Миколай Степанович переїхав із доньками до Сергієвого Посада і відкрив тут фотомайстерню, але відмовився від неї в 1929 році, коли остаточно визначилися масштаби економічної руйнації країни, знищення будь-якої людської ініціативи та розграбування народу більшовиками. Крім того, залишок свого життя Миколай Степанович бажав цілком присвятити служінню Церкві. І Господь прийняв його намір та приготував йому мученицький прекрасний вінець.

У липні 1930 року Миколай Степанович був висвячений на диякона до церкви святих апостолів Петра і Павла в Сергієвому Посаді, раніше перейменованому на Загорськ, і 5 квітня наступного року він був заарештований і поміщений до Бутирської в’язниці в Москві.

Відповідаючи на запитання слідчого, диякон Миколай сказав: “Проти влади нічого не говорив і вважаю, що за радянську владу, як за державу, в котрій ми живемо і від котрої залежимо, ми повинні молитися, щоб поліпшити становище Церкви та запобігти гонінню на Церкву, тобто домогтися, щоб радянська влада не влаштовувала гоніння на релігію, яке ми зараз частково і відчуваємо, – зокрема, я вважаю, що заарештований за те, що віддав себе на служіння Богу”.

Диякона Миколая звинуватили в тому, що він був членом загорської філії контрреволюційної організації і займався антирадянською монархічною агітацією. Влада мала на увазі під цим поминання в храмі за упокій російських імператорів, коли диякону Миколаю доводилося читати вголос їхні імена за поданими записками. Цього для співробітників ОДПУ виявилося достатньо, щоб винести суворе рішення.

6 червня 1931 року Колегія ОДПУ засудила диякона Миколу Арістова до розстрілу; його було розстріляно 10 червня 1931 року, і він був похований у спільній невідомій могилі на Ваганьковському кладовищі в Москві.

Після того, як отця Миколая розстріляли, донькам винесли із в’язниці речі, які у нього залишалися, і записку, в якій він просив молодшу доньку Надію не залишати своїм піклуванням хвору сестру. Надії було тоді двадцять три роки, і вона працювала в школі вчителькою. Одразу ж після розстрілу батька її викликав директор школи і сказав: “Вас бачили в храмі, — або церква, або школа”. Без найменших вагань Надія вибрала Церкву, одразу ж написала заяву про звільнення і влаштувалася на іншу роботу.

Незабаром після мученицької кончини батька сестри прихистили у своєму будинку сім’ю заарештованого священника, протоієрея Володимира Медведюка. Молитвами батька-мученика Надія безтурботно і благочестиво прожила життя, доглядаючи за сестрою.