Священномученик Михаїл Накаряков, пресвітер

День пам'яті (н. ст.)

Місяця липня на 22-й день / у неділю, найближчу до 25 січня, — Собор новомучеників і сповідників Церкви Руської (перехідне)

Священномученик Михаїл Накаряков народився в 1866 році. Він служив у Преображенській церкві села Усольє неподалік від міста Солікамська.

У храмі отець Михаїл був третім священником. Парафіяни більше за інших любили його, особливо за милосердя і нестяжательність. Якщо потрібно було щось попросити, то завжди зверталися до отця Михаїла.

Окрім служб у храмі, він викладав Закон Божий у церковно-парафіяльній школі, роблячи це з любов’ю і благоговінням до предмета. Коли збиралися пожертви в храмі на подарунки дітям із бідних сімей, то збирачі спочатку підходили до отця Михаїла, знаючи, що він дасть більше за всіх. На Великдень батюшка обходив будинки бідняків і роздавав гроші, інколи кажучи: «це на взуття», «це на подарунки дітям».

У червні 1918 року після арешту архієпископа Андроника священники Пермської єпархії перестали служити. Таким було розпорядження владики, віддане їм ще до арешту: якщо влада заарештує будь-кого зі священнослужителів, перестати служити всім, поки не відпустять; і народу так пояснити — щоб вимагали звільнення священника. Духовенство припинило служити, і разом зі всіма перестав служити отець Михаїл.

Влада, побоюючись народного обурення, стала викликати священників до ЧК, аби змусити їх відправляти треби. Був викликаний і отець Михаїл. У відповідь на погрози він сказав:

— Я присягу давав перед хрестом під час висвячення — підкорятися своєму архієреєві. І поки він не віддасть розпорядження — вінчати, відспівувати — я служити не буду. Ви його відпустіть, і тоді я буду звершувати треби.

Через кілька днів отця Михаїла заарештували і відправили до в’язниці Солікамська.

Напередодні дня пам’яті пророка Ілії єпископ Феофан (Ільменський) за всенічною просив парафіян старанно молитися за отця Михаїла, оскільки тому загрожував розстріл. Весь народ молився за нього, багато хто плакав.

Після всенічної парафіяни обрали представників для переговорів з владою. Парафіяни запропонували відпустити отця Михаїла під заставу, але представники влади відмовили: «Він занадто популярний, зібрав навколо себе народ, його занадто багато слухаються».

Тим часом було вирішено вбити батюшку, але, щоб уникнути народного обурення, оголосили, що священника Михаїла Накарякова відправлять на примусові роботи до Чердині. Деякі солдати варти були із місцевих селян, вони добре знали отця Михаїла і розкрили обман.

У ті дні священник перебував у в’язниці на Усольці. 3 серпня звідти взяли на розстріл трьох ув’язнених: лікаря, офіцера й отця Михаїла. До кожного заарештованого приставлено було по два конвоїри; вони, допомагаючи священникові забратися на віз, заговорили з ним напівголосно:

— Батюшко, ми тебе веземо розстрілювати, а нам тебе шкода. Ми всі пам’ятаємо тебе, ти нас учив, допомагав сім’ям. Не можемо ми тебе вбити. Ми стрілятимемо в повітря, а ти падай, а то інакше тебе застрелимо, а ми цього не хочемо.

— Ні вже, що розпорядилися робити зі мною ваші начальники, те й робіть, — сказав священник.

Приїхали на місце страти в ліс. Лікаря й офіцера одразу розстріляли, а отця Михаїла конвоїри повели вглиб лісу. Там вони стали стріляти поверх голови. Священник стояв навпроти червоноармійців, колись своїх парафіян, і мовчав. Тоді один із конвоїрів підійшов до отця Михаїла впритул і з такою силою вдарив його прикладом, що священник знепритомнів.

Прокинувшись, він побачив: сутеніє, якісь попереду тіні миготять. Він пішов просто на них і натрапив на трупи лікаря й офіцера, а неподалік червоноармійці сідали на віз. Священник став читати відхідну молитву.

— А піп-то ще живий, — сказав один із них і в темряві кілька разів вистрілив навмання.

Кулі влучили в праву руку, в ліву ногу і в груди священника. Наступного дня червоноармійців послали закопувати трупи. Під’їхавши, вони побачили, як отець Михаїл сидить на пні.

— Батюшко, ти хіба живий? Як же ми тебе живим закопуватимемо? Ну, гаразд, може, обійдеться, повеземо тебе звідси.

Викопали могилу, засипали землею тіла розстріляних, посадили отця Михаїла на віз і повезли. Однак везти через села скривавленого священника, засудженого на розстріл, було небезпечно, і, бажаючи його якнайшвидше позбутися, червоноармійці запитали:

— Батюшко, скажи, куди тебе сховати?

— Ви мене не ховайте, — спокійно відповів той.

Тим часом в’їхали до села, стали питати жителів, хто б прихистив священника. Але жах від діяльності каральних більшовицьких загонів був такий великий, що ніхто із селян не наважився надати притулок пораненому. Поїхали до будинку парафіяльного священника, але той, побачивши здалеку червоноармійців і пораненого батюшку, замахав руками, роблячи знаки, щоб вони швидше проїжджали повз. Просили конвоїри, щоб хто-небудь із жителів хоча б перев’язав рани. Проте чи то жорстокосердий усе траплявся народ, який, мов зачарований, не міг отямитися від жаху, котрий наводили всюди більшовики, чи то невіруючий, а можливо, не вірили в щирість червоноармійців, та тільки ніхто не погодився надати священникові притулок і перев’язати рани.

Поїхали далі. У сусідньому селі жінка напоїла отця Михайла парним молоком, але прихистити відмовилася, і конвой повіз його далі. Так його привезли назад до в’язниці. У камеру його помістили разом з білим офіцером Пономарьовим. Священник розповів йому про все, що з ним сталося, і додав:

— Знай, що якщо будуть мене забирати і казатимуть, що на роботу, — це означає, поведуть на розстріл.

Справді, наступного дня тюремна варта оголосила отцю Михаїлу й офіцеру, щоб збиралися на роботу. Пам’ятаючи слова священника, Пономарьов приготувався до найгіршого. Їх вивели у двір. Один із конвоїрів легенько ударив священника прикладом по голові, другий стукнув з іншого боку, і так били по черзі, поки не вбили.

Заклопотані вбивством отця Михаїла кати забули про офіцера. Він тим часом перебрався через паркан, кинувся в річку і сховався за палею мосту. Виявивши його відсутність, варта вирушила на пошуки, але вони ні до чого не привели. Пономарьов бачив, як червоноармійці притягли тіло священника на берег річки, прив’язали до нього великий камінь, розгойдали і кинули у воду.

Наступного дня жінки прийшли на берег полоскати білизну. На середині річки, хрестоподібно розкинувши руки, з хрестом на грудях лежав закатований напередодні священник. Жінки підняли крик, звідусіль став збігатися народ, і звістка швидко дійшла до чекістів. До річки підігнали коня, червоноармійці виловили із води тіло священника, поклали на віз і повезли із міста.

Чудо було явне, і за возом, що нехідко котився, пішов натовп народу. Червоноармійці намагалися відігнати народ то лайкою, то погрозами, але це не допомогло. Вони стали стріляти поверх голів, але люди продовжували йти. Тоді вистрілили по натовпу, декого поранили, і лише після цього народ зупинився.

Дружина отця Михаїла приїхала додому в Усольє в жалобі. Її стали відвідувати парафіяни і питати:

— Рідна матінко, де ж наш батюшка? Де наш годувальник? Що з ним?

Вона докладно про все розповіла. Через кілька днів представники влади попередили її: якщо про свого чоловіка розповідатимеш, сама туди ж підеш.

Єпископ Феофан відслужив за отцем Михаїлом всенічну, поминаючи його на службі як священномученика. Після всенічної він покликав до себе його сина Миколая, який служив дияконом у Троїцькому храмі в Пермі, і сказав:

— На спомин про твого батька-мученика будеш висвячений у сан священника. Іди слідом за батьком.

Після рукопокладення отець Миколай служив у селі Кольцові. Часто у церковних справах він відвідував Пермь, куди переїхали його мати і сестри.

Після мученицької кончини отця Михаїла влада довго переслідувала його сім’ю, позбавляла продуктових карток, не допускала дітей вчитися в школі, але сім’я молитвами мученика жила безбідно. Господь не залишав їх. Бувало, хто-небудь із дітей або матінка вийде вранці із дому, а на порозі лежить пакет з їжею, припорошений снігом, із запискою.

Деякі парафіяни поминали отця Михаїла як мученика і зверталися до нього у своїх молитвах. Один із учнів парафіяльної школи, де викладав священномученик, став священником. Під час гонінь він був заарештований і у в’язниці, бачачи неминуче наближення смерті, став старанно молитися мученикові, щоб сподобив Господь пережити ув’язнення і вийти на волю. І Господь молитвами священномученика Михаїла виконав його прохання: він дожив до кінця строку й ще довго прослужив потім у храмі.