Священномученик Максим Горлицький, пресвітер

День пам'яті (н. ст.)

Місяця серпня на 24-й день / у першу неділю після 11 травня — Собор Карпаторуських святих (перехідне) / у Неділю третю після П’ятидесятниці — Собор Галицьких святих (перехідне) / місяця серпня на 12-й день — Собор святих Житомирської землі / жовтня на 10-й день — Собор Волинських святих

Священномученик Максим Сандович, званий Горлицьким, народився 19 / 31 січня 1886 року в селі Ждинь на Підкарпатті в родині лемків-уніатів. На той час ці землі входили до складу Австро-Угорської імперії. Його батько Тимофій володів великим господарством і був псаломщиком у церкві, а мати Христина була хатньою господинею.

Після закінчення чотирикласної школи в сусідніх Горлицях Максим продовжив навчання в Яслі, а через деякий час перейшов до гімназії в містечку Нови-Сонч. Там він своєю глибокою вірою привернув увагу своїх однокласників із “Руської бурси”, влаштованої та підтримуваної на добровільні пожертви лемків. Максим мав звичай виконувати піснеспіви на честь Матері Божої, особливо на службах утрені та вечірні. Він також дивував учнів своїм палким прагненням стати ченцем і до того ж у монастирі з найсуворішим уставом. Сам Максим любив часто молитися і дотримуватися суворого посту.

Після чотирьох років навчання в гімназії Максим провів три місяці у василіанському монастирі в Крехові, але його атмосфера виявилася чужою для молодої людини. Він розчарувався в побаченому в монастирі духовному житті. Продовжуючи духовні пошуки, 1904 року він залишив монастир і вступив послушником до відомої своїми багатими традиціями Почаївської лаври. Під час одних зі своїх пастирських відвідин єпископ Житомирський і Волинський Антоній (Храповицький) звернув увагу на молодого й здібного послушника. Як нагороду за зразкову поведінку він направив його для подальшого навчання до Волинської духовної семінарії в Житомирі.

Навчання в семінарії тривало шість років. Після її закінчення з найкращими результатами в 1911 році Максим одружився з донькою сільського священника села Нове-Березове поблизу Хайнувки Пелагією Григорук. 17 листопада 1911 року Максим був висвячений на священника тоді вже архієпископом Антонієм (Храповицьким). Владика запропонував молодому священникові трудитися на душпастирській ниві в Київській єпархії, однак отець Максим твердо вирішив повернутися на Батьківщину, до краю лемків, серед яких зростав і ширився рух за повернення із унії в православ’я. Він присвятив себе важкій місіонерській праці серед такого близького йому народу.

Своє служіння отець Максим розпочав у селі Граб на Лемківщині. Лемки, які проживали тут, вирішили повернутися в православ’я. Безпосередньою причиною вже давно назрілого рішення стало розпорядження місцевого священника-уніата отця Филимона Киселевського прибрати із богослужбових і метричних книг слово “православний”. Спалахнув конфлікт. Єпископ уніатської єпархії надав отцю Киселевському відпустку, і він виїхав до Сполучених Штатів Америки. Віряни склали й подали старості петицію, в якій запропонували на вільне місце отця Максима Сандовича. Той погодився посісти його.

2 грудня 1911 року отець Максим відслужив першу Літургію в селі Граб. Відтоді почалися переслідування і страждання священника. Невдовзі австро-угорській владі на нього був зроблений донос, і він був заарештований на вісім днів. Крім того, його зобов’язали заплатити штраф розміром чотириста крон.

Вийшовши із в’язниці, отець Максим став об’їжджати села в околиці і звершувати богослужіння. Поступово він став для своїх парафіян не просто священником, а другом і визнаним духовним авторитетом.

22 грудня 1911 року комісар поліції наказав запечатати двері церкви в Грабі, але це не зупинило отця Максима і він продовжував служити в приватних будинках. Однак 16 січня 1912 року священника знову заарештували, цього разу на сім тижнів. Його було ув’язнено до в’язниці в Яслі, а жителям села Граб було заборонено спілкуватися з селянами навколишніх сіл. Проте черговий арешт не охолодив місіонерський запал священника.

Отець Максим був людиною добродушною, скромною і прямолінійною. Людям, з якими він зустрічався, передавався його оптимізм. Водночас він мав сильну волю і непохитний характер, тим самим позитивно впливаючи на своїх побратимів.

Великим постом 1912 року отця Максима звільнили із в’язниці, проте вже 28 березня його знову заарештували. Того дня він був разом з матінкою в гостях у знайомого священника Ігнатія Ходима у Снятині. Цього разу отцю Максиму висунули звинувачення в шпигунстві на користь Росії. Причиною арешту були нібито проведені ним обміри мосту на річці Черемош. Звинувачення в шпигунстві були висунуті також отцю Ігнатію Худиму, настоятелю парафії в Бродах, студенту юридичного факультету Василю Колдрі та редактору щомісячника “Руська матиця” Шимону Бендашуку. Усіх їх посадили до в’язниці у Львові.

Отця Максима помістили в камеру зі звичайними злочинцями, йому було відмовлено в контактах з православними, і він був позбавлений права отримувати кореспонденцію. Тільки завдяки винятковій силі волі та мужності отець Максим міг переносити ті приниження, яких зазнавав у в’язниці. Минали дні, тижні, місяці, а процес ніяк не починався. Усе пояснювалося надією влади на те, що священник зречеться своїх поглядів. У цей час у в’язниці його відвідав посланник уніатського митрополита Андрея Шептицького священник Микита Романюк. Він запропонував в’язневі приєднатися до унії в обмін на свободу, однак зустрів рішучу відмову.

Процес розпочався приблизно через два роки після арешту отця Максима, 9 березня 1914 року. На лаві підсудних він опинився разом з трьома вже згаданими обвинуваченими. Судовий процес тривав майже три місяці і був одним із найгучніших на той час. У присутності багатьох зарубіжних кореспондентів і великої кількості зацікавлених суд вислухав декілька сотень свідків, численних експертів з релігійних питань, представників австрійського Генерального штабу. Перед суддями вималювалася справжня картина: обвинувачені не були винні в пред’явлених їм злочинах, вони лише бажали відкрито сповідувати не греко-католицьку, а православну віру.

Обвинуваченню не вдалося довести, що вони шпигували за завданням Росії. Важливими були також клопотання архієпископа Антонія (Храповицького) і російського імператора Миколая II, а також чудовий захист адвокатів. 6 червня 1914 року суд присяжних одноголосно визнав підсудних невинними, підкресливши, що вони не займалися політикою, а їхня діяльність не мала на меті зміну державних кордонів Австро-Угорщини.

Уже 7 червня 1914 року отець Максим був випущений із в’язниці та повернувся до рідної Ждині. Інші обвинувачені на процесі, не почуваючись у безпеці в Галичині, виїхали за кордон, а саме до Росії і Швейцарії. Тим часом отець Максим зупинився у своїх родичів і, незважаючи на підірване тривалим ув’язненням здоров’я, продовжив душпастирську діяльність, звершуючи, зокрема, богослужіння в Грабі. Так тривало лише шість тижнів.

1 серпня 1914 року почалася Перша світова війна. Знову почалися арешти людей, підозрюваних у проросійських симпатіях, а також масові репресії проти православних вірян. Уже 4 серпня отець Максим був заарештований. Було конфісковано всі його богослужбові книги, книжки російською, українською та польською мовами і навіть православні ікони, привезені ним колись із Житомира. В оточенні жандармів, побитого, його повели до в’язниці в Горлиці. Наступного дня австрійські жандарми заарештували його близьких: вагітну дружину Пелагію, отця Тимофія, псаломщика, брата Миколу та інших членів родини.

Горлицька в’язниця була переповнена селянами зі всієї округи. В одній камері знаходилися по 20–25 осіб. Священник намагався духовно підбадьорити і втішити всіх заарештованих. Смертні вироки виносили без жодного слідства і суду, а на захід увесь час вирушали поїзди з в’язнями до концентраційних таборів Талергоф і Терезин.

У суботу 5 вересня із Зальцбурга прибув загін австрійських жандармів у кількості шести осіб. Із Лінца приїхав ротмістр Дітріх. Імовірно, саме він особисто прийняв рішення засудити отця Максима на смертну кару без проведення будь-якого слідства. Інша, менш правдоподібна версія подій свідчить про те, що страту було здійснено згідно з депешею із військового штабу в Кракові, яку отримали в Горлицях об одинадцятій годині ночі.

6 вересня о п’ятій годині ранку до камери отця Максима увійшов тюремний охоронець Ножиньський і велів священнику збиратися в дорогу. У цей же самий час дружину і батька священника, які перебували в інших камерах, перевели до камери, вікна якої виходили на тюремний двір. А перед дверима камери священника вже зібралися ротмістр Дітріх, суддівський радник Калчинський, чотири жандарми і два солдати під командою вахмістра.

О шостій годині священника вивели із камери. Зі зв’язаними за спиною руками і зав’язаними очима, ведений під руки двома солдатами, священник став біля стіни тюремного двору за чотири кроки перед двома жандармами із розстрільної команди. На одязі крейдою було позначено місце, де знаходиться серце.

Пролунали постріли, і священномученик упав на землю. Однак отець Максим був ще живий, тому ротмістр Дітріх, який керував стратою, із власного револьвера вистрілив йому в голову. Розправа відбувалася на очах вагітної дружини священника, його батька та інших ув’язнених жителів Ждині, які спостерігали за стратою із вікон своїх камер.

Тіло розстріляного поховали на горлицькому кладовищі в рові, під парканом, де зазвичай ховали померлих, які не заслуговують на християнське поховання. Родичам було відмовлено в присутності на похованні останків. Лише 1922 року на прохання батька, котрий так само, як і матінка Пелагія, пройшов через концентраційний табір Талергоф, тіло священника ексгумували, поклали до металевого гробу і поховали на кладовищі в Ждині.

Отець Максим Сандович був одним із перших православних місіонерів серед лемків на території Австро-Угорської імперії. Його смерть стала поштовхом до повернення багатьох лемків у православ’я. Православні лемки завжди вважали отця Максима народним героєм, борцем за незалежність народу і своїм духовним батьком. На його честь складали пісні та вірші. У домівках лемки ставили невеличкі портрети-іконки свого небесного покровителя. Після Другої світової війни ікони мученика стали з’являтися і в православних церквах. На згадку про мученицьку кончину отця Максима лемки звершували прощі до місця його спочинку.

У міжвоєнний період 9 вересня 1934 року в двадцяту річницю мученицької смерті отця Максима в селі Чарному на Лемківщині було споруджено пам’ятник святому. Ініціатором його встановлення став священник Константин Гаврилков, а учасником урочистостей став єпископ Симон (Іванов), посланець митрополита Діонісія (Валединського). Рік потому в селі було утворено церковне братство в ім’я Максима Сандовича.

Рішенням Священного Синоду Польської Автокефальної Православної Церкви від 7 липня 1994 року священномученик Максим Сандович був причислений до лику святих. Його урочисте прославлення відбулося 9–10 вересня 1994 року в Ждині і Горлицях. Мощі святого, згідно з рішенням Священного Синоду Польської Церкви, були залишені на родовому кладовищі. У Горлицях, на місці страти святого, було освячено пам’ятну дошку.

Урочистості зібрали тисячі людей, зокрема сорок священників і багато вірян із Канади, Словаччини, України, США та Польщі. Очолював їх Предстоятель Польської Автокефальної Православної Церкви митрополит Василій.