Священномученик Афанасій Кислов пресвітер

День пам'яті (н. ст.)

Місяця серпня на 10-й день / у неділю, найближчу до 25 січня,  — Собор новомучеників і сповідників Церкви Руської (перехідне) / у Неділю третю після П’ятидесятниці  — Собор Псковських святих (перехідне)

Протоієрей Афанасій Григорович Кислов народився в березні 1880 року у селі Тараскино в селянській родині. Батьки його були бідні, працювали за наймом. У сім’ї Кислових було троє дітей: Афанасій, старший, і дві дівчинки. Коли Афанасію виповнилося чотири роки, сім’ю спіткало велике горе: батько сімейства помер від розриву серця. Невдовзі його молода вдова теж померла, і діти залишилися круглими сиротами.

Усіх трьох узяв на виховання у свою сім’ю парафіяльний священник, протоієрей Іосиф Ніканович. Згодом на допиті в 1937 року отець Афанасій скаже, що, як сирота, був вихований в сім’ї своїх «хрещених батьків». Мабуть, він не захотів ставити під удар сім’ю Нікановичів і приховав у такий спосіб їхню приналежність до духовного стану, сказавши, що отець Іосиф, який звершив над ним таїнство Хрещення, був усього лише його хрещеним батьком.

Протоієрей Іосиф Ніканович, потомствений пастир, ростив прийомних дітей так само, як і своїх. Підрослого Афанасія він визначив на навчання, а сестер видав заміж. Афанасій закінчив чотирирічне «народне училище» — так він розповість на допиті про свою первинну освіту. У віці шістнадцяти років він поїхав на заробітки до Петербурга і влаштувався писарем при торговій конторі.

Незабаром після одруження з дочкою отця Іосифа Анною Афанасій Григорович прийняв рішення присвятити своє подальше життя служінню Церкві. З 1908 до 1910 року він навчався на псаломщика. Його шлях розпочався не без участі та рекомендацій прийомного батька, протоієрея Іосифа Нікановича, який давно прозрів у ньому хороші задатки до духовного життя.

Після закінчення навчання Афанасій був призначений псаломщиком до Успенської церкви села Яслуйжі (Айзкалне) Прейліського повіту Вітебської губернії (нині ця парафія знаходиться в Латвії).

У 1910 році Преосвященний Серафим (Мещеряков), єпископ Полоцький і Вітебський, висвятив Афанасія в сан диякона. Шість років отець Афанасій служив у церкві великої парафії село Сиротино Вітебської губернії.

Революція 1917 року й подальші сумні події не змінили бажання отця Афанасія служити Богові, і з 1918 року він був дияконом у церкві Вознесіння Господнього села Хвощно Вітебської області.

На священника отець Афанасій був рукопокладений 1924 року. Його призначили настоятелем церкви села Рудня Межанського району Вітебської єпархії. Отець Афанасій прийняв сан священника, коли гоніння від богоборців набували дедалі ширшого розмаху. Цим кроком він свідомо ступив на шлях страждань за ім’я Христове.

Унаслідок гонінь, масових арештів церковних ієрархів і все більшого хаосу у вищому церковному управлінні духовенству на місцях, на парафіях, надзвичайно важко було орієнтуватися в тому, що відбувається. Отець Афанасій залишався в лоні патріаршої Церкви. Це дуже показово щодо особистості отця Афанасія, який удостоївся згодом від Господа мученицького вінця за віру.

Гоніння на Церкву тривали. Храми та майно обкладали податками. У 1927 році від парафії Рудненської церкви зажадали непомірно великого податку. У разі його несплати на священника очікував арешт. Сім’я жила в постійному страху. Тягнулися з останніх сил, продавали навіть найнеобхідніше, приймали від людей будь-яку допомогу, самі голодували. Однак тверда впевненість отця Афанасія, що все відбувається з волі Божої, покривала скорботи і давала сили жити.

У 1929 році на Хрещення Господнє отець Афанасій разом з парафіянами здійснив вихід «на Йордань» для звершення чину великого освячення води. На річці Ловать, якою колись проходив шлях із варяг у греки, він освятив в ополонці воду. Парафіяни з радістю понесли до своїх домівок агіасму, велику християнську святиню.

Про молебень на Ловаті одразу стало відомо владі. Негайно до Рудні з’явилася опергрупа, батюшку заарештували і відправили в слідчий ізолятор райцентру Межі. Протягом місяця він перебував під арештом. Йому «пощастило»: слідчу справу на нього не було заведено. Але в катівнях СІЗО батюшку страшенно били.

Додому отець Афанасій повернувся напівмертвим. Проте, одужавши, він знову поспішив звершувати богослужіння, котрі були для нього як виконанням пастирського обов’язку, так і великою відрадою, потребою душі.

У 1930 році церкву обклали ще більшим податком. Парафіяни істотної допомоги надати більше не могли. Батюшка став вчиняти найрізноманітніші спроби знайти кошти для покриття податків. Він навмисно їздив до рідної сестри позичити гроші, однак потрібну суму набрати не зміг. З дня на день у сім’ї очікували співробітників НКВС.

На сімейній раді було вирішено повернутися на батьківщину Кислових, на Псковщину. Зміна місця проживання могла запобігти неминучому арешту і давала надію знайти способи для продовження існування сім’ї.

У 1930 році Кислови переїхали до Себезького району Псковського округу. Батюшці вдалося зареєструватися священником Микільської церкви села Прихаби Себезького району. Отець Афанасій став звершувати богослужіння. Оселився він з сім’єю в селі Смагино, за кілометр від церкви. На кліросі співала і читала одна черниця. Вона ж була і дзвонарем, і сторожем.

Матінка Анна Іосифівна дуже любила церкву і богослужіння, але для неї брати участь у ньому було небезпечно, та й сімейні клопоти були чималі. Батюшка благословив їй пекти просфори. Коли матінка їх випікала, у домі все завмирало. Усі знали, що звершується особлива, свята справа; старші діти допомагали. Благоговіння до святині та страху Божого старші Кислови привчали своїх дітей змалку.

Наскільки було можливо за обставинами того часу, отець Афанасій продовжував парафіяльну діяльність. Хрестив він вдома, де для цього була припасена старовинна купіль. Зважаючи на відсутність хресних, батюшка часто благословляв свою доньку Таїсію бути хресницею. Він також таємно їздив звершувати треби на прохання парафіян.

У 1935 році на Великдень отця Афанасія заарештували просто в храмі, під час богослужіння. Протягом двох тижнів він перебував під арештом «для з’ясування обставин». Його відпустили без заведення «справи».

Отець Афанасій після цього арешту знову повернувся додому напівживим. Він мовчав, нічого не розповідав, і тільки одного разу у нього вирвалося, що він сидів у камері разом з кримінальниками, які сідали на нього верхи і змушували його по черзі на собі возити. Але духом батюшка залишався міцним і, одужавши, знову повернувся до престолу Божого.

Жити легально священникові до кінця 30-х років стало небезпечно. Рідні та близькі не раз просили Афанасія сховатися, але він завжди відповідав їм так: «Іісус Христос страждав, і я піду страждати за Нього…» Як згадують діти отця Афанасія, він давав зрозуміти, що знає, якою смертю помре. Розуміння цього прийшло до них через багато років, після того як відбулася ця смерть…

Вночі 13 серпня 1937 року отця Афанасія заарештували. У будинку провели обшук, перевернули все догори дном. Забрали церковні книги, зокрема й сімейні реліквії: старовинну Біблію, Євангеліє в срібному окладі, великий срібний хрест, наявні гроші. Діти під час обшуку плакали, особливо молодші. Анни Іосифівни під час арешту не виявилося вдома. Матінка поїхала в область, до міста Калінін, домагатися повернення землі під город, який був у них конфіскований.

Батюшку вивели на вулицю. За п’ятдесят метрів від будинку чекав автомобіль. Діти побігли слідом. Отець Афанасій попрощався з ними, благословив кожного із них, і його відвезли до Себежа. Більше вони батька не бачили.

Наступного дня матінка зібрала передачу і послала до в’язниці районного центру старшого сина Леоніда. Але отця Афанасія вже не було там: його відвезли до міста Калінін. Ніяких звісток відтоді ні від нього, ні від слідчих органів на запити сім’ї не надходило.

Слідчий у справі отця Афанасія за день до арешту, 12 серпня 1937 року, допитав чотирьох лжесвідків з-поміж селян Прихабської парафії. Усі вони під тиском слідства дали свідчення на батюшку про його нібито антирадянську діяльність.

Єдиний допит священника Афанасія відбувся 13 серпня 1937 року після нічного арешту. На всі зведені слідством звинувачення в антирадянській діяльності він відповів негативно.

Особлива трійка при УНКВС СРСР у Калінінській області звинуватила Кислова Афанасія Григоровича в тому, що він «систематично вів контрреволюційну агітацію проти радвлади і колгоспного будівництва… поширював провокаційні чутки про війну і загибель радвлади».  Його було засуджено за статтею 58-10 Кримінального кодексу РРФСР на найвищу міру покарання — розстріл.

23 серпня 1937 року отця Афанасія Кислова розстріляли в катівнях внутрішньої в’язниці НКВС міста Твері. Відомостей про місце його поховання немає.

Сім’я Кислових залишилася в Прихабах. Троє старших дітей у пошуках роботи поїхали хто куди. Життя стало нестерпним. Як і припускала Ганна Іосифівна, довелося їй «ходити по світу, збирати шматочки хліба, щоб хоч трохи нагодувати шістьох малих дітей. Вона була готова на будь-яку роботу, але її не брали. Зі школи дітей виганяли за те, що їхній батько був священником. У школі широко розгорталася антирелігійна кампанія. “Релігія — опіум для народу”, “релігія — дурман”… Під гітару зі сцени вчителька співу виконувала спеціально складені нею частушки “Про попа Афанасія”, у яких батюшка злісно висміювався. Дітей принижували, висміювали, дражнили. Вдома діти плакали, мати втішала — вони ж знали, яким був їхній батько!» (За спогадами Т. А. Кислової).

Протягом багатьох років родина Кислових надсилала запити до різних інстанцій, намагаючись з’ясувати долю глави сімейства, сподіваючись, що отець Афанасій живий. І тільки 1970 року стало відомо, що його розстріляли незабаром після арешту в 1937 році.