Священномученик Павло Гордовський, пресвітер

День пам'яті (н. ст.)

Місяця серпня на 12-й день (також у Соборі святих землі Житомирської)

4 листопада 1880 року в повітовому Радомислі в сім’ї Івана Миколайовича Гордовського, дяка місцевого Свято-Троїцького храму, і його дружини Іустини Петрівни народився хлопчик, який у Хрещенні був наречений Павлом. Разом з двома братами, Іваном та Костянтином, і сестрою Софією він зростав у боголюбивій родині.

Павло навчався у повітовому училищі, а в 1904 році закінчив Київську духовну семінарію. Після цього Радомисльське повітове відділення Київської єпархіальної училищної ради призначило Павла Гордовського законовчителем до церковно-парафіяльної школи села Соловіївки. Через рік він був переведений на таку саму посаду до Коростишева, а з 1907 року навчав Закону Божого учнів другокласної школи села Заболоть.

1909 року Павло подав прохання митрополиту Київському Флавіану про рукоположення в сан священника. Клопотання було задоволене, і Павла Гордовського призначили до церкви на честь Різдва Пресвятої Богородиці села Заньків Радомисльського повіту.

Невдовзі молодий священнослужитель одружився на Ользі Гринцевич, доньці дворянина Володимира Гринцевича, який мав маєток у сусідній Чайківці. Після шлюбу відбулося висвячення Павла на священника.

Через три роки батюшку Павла Гордовського перевели до Різдво-Богородичного храму села Гуменники того самого повіту, а в 1916 році направили до церкви святої мучениці Параскеви в селі Старостинці Сквирського повіту. Скрізь він мав беззаперечний авторитет у парафіян, власним прикладом засвідчував відданість і вірність заповідям Господнім.

У 1914 році ієрея Павла Гордовського було нагороджено набедреником, а єпархіальна училищна рада за зразкову організацію навчально-виховної справи у Гуменницькій церковно-парафіяльній школі відзначила його подякою і похвальним листом.

Отця Павла в церковних документах описано як особу високодуховного настрою, підкреслено його надзвичайну талановитість як проповідника, духівника, регента. У нього була гарно поставлена мова, він чудово співав, маючи красивий баритон. «У всіх місцях учительства і священства влаштував правильно організовані хори півчих», — зазначено в одній із клірових відомостей.

Виголошувані батюшкою проповіді навдивовижу захоплювали парафіян. Люди зі всієї округи сходилися, щоб послухати його духовних повчань і настанов. Окрім того, він завжди заступався за несправедливо скривджених.

Після приходу до влади більшовиків у бік отця Павла стали лунати погрози й залякування. Червоноармійці відібрали у нього наперсний хрест, поглумилися над церковними святинями.

26 липня 1919 року комісар транспортного відділу станції Козятин Лев Кузьмін заарештував батюшку. Проте, аби не викликати протидії парафіян, його спочатку оголосили заручником у справі розслідування диверсії на залізниці, а вже потім висунули офіційні звинувачення в контрреволюції. Слідство посилалося на свідчення місцевого голови комітету бідноти і декількох селян, прихильників більшовиків, що нібито отець Павло виступає проти радянської влади.

На допитах священник всіляко заперечував висунуті проти нього звинувачення, називаючи їх брехливими й вигаданими, оскільки люди, які свідчили супроти нього, не користувалися в громаді довірою і підтримкою й ставилися вороже до Церкви.

У селах парафії відбулися масові сходи селян, які виступили на захист свого духівника, спростовуючи всі звинувачення проти нього. Вони направили письмові протоколи з проханнями звільнити його. Проте в резолюції на ці звернення їх було названо «зборищем куркулів і темної маси», а тому до уваги не взято. Заарештованого священника тим часом відправили в Житомир до Волинської губернської надзвичайної комісії (ЧК).

До Житомира стрімко підкочувалися українські війська, і більшовики готувалися залишити місто, тож заарештованих «контрреволюціонерів», зокрема отця Павла, вирішили швидко позбутися. Відтак 17 серпня за постановою слідчого Желєзнова, який визнав священика «головним оплотом контрреволюції в цьому районі» і «затятим ворогом радянської влади, котрий вів контрреволюційну діяльність», отця Павла після катувань було розстріляно.

Після відходу більшовиків декілька днів потому тіла страчених, вкинуті у декілька ям, відкопали. Понівечене тіло отця Павла передали дружині, і 25 серпня вона поховала його на Руському кладовищі Житомира за всіма християнськими канонами. У гроб поклали хрестик, ікону Успіння Пресвятої Богородиці, Євангеліє. Священник провели в останню путь у кладовищенській церкві святого апостола Якова, брата Господнього. Відспівування звершив Преосвященний Аверкій з місцевим духовенством.

Залишившись удовою, матінка Ольга все своє життя віддала вихованню трьох синів: Володимира, Миколи й Анатолія. «Ольго, вчи дітей», — такою була остання воля отця Павла, викладена у записці, яку він передав дружині із житомирської ЧК.

Ольга Гордовська померла 1979 року в 92-річному віці і похована в Києві на кладовищі в Берковцях. Разом з нею діти й онуки доглядали могилу дорогої людини, пам’ять про яку донесли у своїх спогадах і розповідях нащадкам.

Онук Віталій Гордовський і внучата племінниця мученика Тетяна Ткаченко свого часу подали клопотання про реабілітацію отця Павла. Постановою прокуратури Житомирської області від 31 липня 1996 року Павло Іванович Гордовський був посмертно реабілітований. Відтоді карну справу проти нього було розсекречено, а її зміст, як і трагічна доля священника, стали надбанням громадськості.

25 квітня 2013 року рішенням Священного Синоду Української Православної Церкви священник Павло Гордовський був причислений до лику місцевошанованих святих Житомирської єпархії. Невдовзі, 15 липня, було знайдено його святі мощі. Нині вони спочивають в Преображенському соборі Житомира, де й відбувся чин прославлення священномученика.

19 червня 2014 року Священний Синод УПЦ ухвалив внести ім’я священномученика Павла до місяцеслова.