Преподобний Симон Воломський

День пам'яті (н. ст.)

Місяця липня на 12-й день / у Неділю третю після П’ятидесятниці — Собор Вологодських святих (перехідне)

Преподобний Симон Воломський, в миру Симеон Михайлович, народився 1586 року в сім’ї селянина монастирської Волоколамської вотчини. 1607 року, у Смутний час, його батько, розорившись, вирушив на північ, а Симеон пішов до Москви. Там він знайшов притулок у одного кравця і навчився кравецтва.

Невдовзі святий Симеон покинув Москву і пішов до Устюга, де, оселившись, харчувався від праць рук своїх. Через деякий час, спонукуваний благочестям, попрямував він на острів Соловецький для поклоніння преподобним Зосимі і Савватію.

У Соловецькому монастирі Симеон навчився грамоти і церковного співу. Солодким було для нього читання божественних книг і бесіда з духовними старцями про спасіння душі. Однак через велелюдність у прославленій обителі Симеон, який прагнув усамітнених і мовчазних подвигів, перейшов до пустельного монастиря на честь Грузинської ікони Божої Матері, розташованого на Чорній горі, на річці Пінезі. Там він благав ігумена Макарія постригти його в чернецтво.

Після багатьох повчальних промов настоятель виконав його благочестиве бажання і змінив його мирське ім’я Симеон на схоже ім’я Симон. Юнакові тоді було двадцять чотири роки. Зі всією старанністю віддав він себе службі монастирській, покірно виконуючи всі важкі послухи, маючи завжди в серці своєму пам’ять смертну і безперестанку повторюючи богонатхненні слова Давида: «Поглянь на страждання моє і на біль мій, і прости всі гріхи мої» (Пс. 24:18).

Завдяки суворому подвижницькому життю преподобний Симон здобув любов і повагу братії. Слава про його рівноангельське життя стала поширюватися в околиці. Але святий побажав цілковитої безмовності, й ігумен, знаючи про високу його чесноту, відпустив його на усамітнення.

Деякий час він подорожував монастирями Новгородської, Московської та Вологодської єпархій, а потім 1613 року оселився за вісімдесят верст від Устюга, у глухому і непрохідному місці Волми, або Воломському лісі, на річці Кічменьзі. Полюбилося це дике місце преподобному Симону, і він молився Господу і Пречистій Його Матері, щоб дозволили йому оселитися там для спасіння душі.

Святий облаштував собі тісну келію і став обробляти землю цілком на самоті. Харчувався він овочами, які сам саджав, а іноді хлібом, котрий збирав як милостиню в навколишніх селищах, бо протягом п’яти років ніхто не знав про його відлюдницьку келію, обгороджену дрімучим бором. Дізнавшись же про оселю преподобного, місцеві жителі намагалися його витіснити, але він благодушно перетерпів гоніння й утримався на вибраному місці.

Коли потроху стали збиратися до преподобного Симона учні, він побажав влаштувати обитель. Випросивши у царя Михаїла Феодоровича жалувану грамоту на обране ним місце, преподобний поставив церкву в ім’я Воздвиження Хреста Господнього. Однак незабаром після освячення храм спалили навколишні селяни, які побоювалися, що до храму відійдуть їхні землі.

Преподобний Симон не занепав духом і побудував нову церкву, також на честь Воздвиження Хреста Господнього. 1620 року, коли будівництво було завершено, він пішов до Ростова, щоб просити в архієпископа Варлаама антимінс і потрібне начиння. Але святий не лише отримав все необхідне для богослужіння, а й прийняв від руки його і сан священства. Повернувшись до своєї обителі, преподобний Симон уже сам освятив нову церкву.

Святий ігумен Симон був для братії прикладом працьовитості, смирення, простоти сердечної. Піст і молитва були головним ділом ченців. Однак ворог роду людського продовжував налаштовувати проти святого старця деяких селян. Даровані царем Михаїлом Феодоровичем жалувані грамоти на володіння землею в окрузі на десять верст викликали у них заздрість і злобу.

Одного разу три лиходії напали на святого старця, коли він сам рубав ліс, навалили на нього колоду і погрожували вбити, якщо він не віддасть їм грамоту на землю. Ледве ублагав їх преподобний Симон відпустити його, щоб пошукати грамоту. Повернувшись до своїх, він розповів про пригоду, яка з ним трапилася, і про небезпеку, що загрожувала. Монастирські люди зібралися, аби впіймати цих трьох нападників, але ніде не змогли знайти їх.

12 липня 1641 року, коли більшість ченців обителі пішли на свято на честь Прокопія Устюзького (пам’ять 8/21 липня), зловмисники пробралися до монастиря і, знайшовши преподобного самого, знову стали вимагати грамоту. Преподобний благав їх відпустити його до церкви для її відшукування. Там він упав ниць перед іконою Матері Божої і зі сльозами молився, дякуючи Владичиці за те, що дозволила йому оселитися в цій пустелі, і ввірив Їй зібрану ним отару та самого себе в годину смертну. Молився він і Господу Іісусу, щоб послав ангела миру прийняти душу його й причислив його до вибраного Свого стада.

Вставши від молитви, він причастився у вівтарі запасними Дарами, які зберігалися в ковчезі, і, укріплений Чесними Тілом і Кров’ю Христовими, вийшов до лиходіїв та мовив: «Тепер робіть зі мною, що хочете». Жорстокосердні, не розчулившись смиренністю старця, піддали його катуванню, після чого відсікли йому голову й кинули тіло поблизу келії.

Кілька днів лежало повалене тіло, і ні звірі, ні птахи не торкалися його. Повернулися братія із Великого Устюга і з жахом знайшли блаженного свого наставника мертвим перед дверима його келії. Викликаний із Архангельської обителі міста Устюга ієромонах Єфрем звершив відспівування, і тіло преподобного Симона було з честю поховано з лівого боку створеного ним храму.

Незабаром біля могили святого стали відбуватися чудеса, в основному зцілення хворих. 1646 року почалося шанування преподобномученика. Йому було складено службу з описом життя і чудес.

Тропарі, кондаки, молитви та величання