Преподобний Пимен Угреський

День пам'яті (н. ст.)

Місяця серпня на 17-й день / у неділю перед 26 серпня — Собор Московських святих (перехідне)

Преподобний Пимен, у миру Петро Дмитрович М’ясников, народився 10 серпня 1810 року в місті Вологді. Батьки його, Дмитро Опанасович і Авдотья Петрівна, були людьми благочестивими, чесними й заможними і походили із торгового стану.

Коли Петру було вже років десять–одинадцять і він міг вільно читати, хлопчик взявся до читання Біблії великого й чіткого друку єлизаветинських часів, яка була в батьківському домі. Читання Божественної книги мало на нього великий вплив і залишило в розумі юнака незабутні сліди. Він охолов до всього тимчасового і, розмірковуючи більше про небесне, ніж про земне, став думати, як би йому вступити в монастир.

Батько його був церковним старостою на своєму приході, і Петро, коли тільки міг, неодмінно бував у церкві. Він часто також ходив у Духів монастир і, зустрічаючись там з одним подвижником, познайомився з ним. Цей подвижник, до якого Петро почав ходити, підтримував у юнакові його благочестивий настрій.

Досягнувши сімнадцятирічного віку, Петро дістав собі книгу «Алфавіт Духовний» і, прочитавши її, остаточно утвердився в думці відмовитися від світу.

Юнак став послушником Новоєзерського монастиря, де був помічником келаря. Після смерті архімандрита Феофана, яка настала 3 грудня 1833 року, Петро прожив в обителі ще кілька місяців, а в червні вирушив на батьківщину, до Вологди, клопотати про своє звільнення від суспільства.

Отець Ігнатій (Брянчанінов), який був на той час ігуменом Лопотового монастиря, забезпечив Петра двома листами, із яких один був написаний відомому Оптинському старцю і вчителю, отцю Леоніду (Наголкіну), а інший був написаний отцю Іларію молодшому, котрий жив колись у Свірському монастирі разом із Брянчаніновим. Завдяки цим двом листам Петра радо прийняли в Оптиній пустині.

За рекомендацією ігумена Ігнатія (Брянчанінова) 1834 року ієромонаха Іларія призначили настоятелем Миколо-Угреського монастиря Московської єпархії з возведенням у сан ігумена. Відбуваючи на своє нове місце служіння, він взяв з собою послушника Петра як свого келійника. Юнакові тоді було двадцять чотири роки.

Тижні через два після приїзду Петро подав прохання про своє прийняття до братства монастиря. При настоятельських келіях для келійника особливої комірчини не було, а в передній був відгороджений кут з вікном. Тут прожив Петро перші п’ять років свого перебування в Угреській обителі.

26 березня 1838 року ігумен Іларій постриг послушника Петра в мантію і нарік йому ім’я Пимен на честь великого подвижника чернецтва, ніби провіщаючи йому, що і його ім’я в сучасному йому чернецтві буде шануватися й залишиться приснопам’ятним. Після того новопострижений цілий тиждень незмінно перебував в Успенській церкві, де прийняв чернецтво, і невдовзі, звільнений від посади келійника, отримав окрему келію. Усі колишні його послухи залишилися за ним, а замість келійного він отримав послух церковний.

У лютому 1839 року чернець Пимен був рукопокладений на ієродиякона.

Ігумен Іларій мало турбувався про матеріальні потреби обителі, думаючи більше про духовний її лад. Тож ієромонаху Пимену доводилося піклуватися про її добробут, і на ньому лежали всі тяготи управління. Мало-помалу він освоювався з ними і непомітно готувався до тієї багатосторонньої діяльності, якої зажадала від нього згодом багатолюдна і велика обитель.

16 жовтня 1853 року стараннями отця Пимена і за підтримки митрополита Московського Філарета Миколо-Угреський монастир було перетворено зі штатного на спільножительний. Ієромонах Пимен був возведений в сан ігумена і призначений настоятелем обителі, бо ігумен Іларій подав прохання про звільнення на спочинок.

Щодо моральних якостей отця Пимена можна сказати, що він не був ні користолюбним, ні корисливим. Маючи в руках десятки і сотні тисяч, він не зберіг власне для себе жодного рубля і всі гроші, які були у нього, велів записати монастирськими.

Отець Пимен був у ставленні до братії вельми вимогливим. Водночас, коли потрібно було втішити кого-небудь, нагородити чи допомогти, він не соромився і давав повною мірою. Старшим із братії, коли відпускав їх побувати в Москві, ігумен давав по п’ять, по десять рублів і більше. Коли після багатьох років проживання в монастирі хто-небудь із ієромонахів відпрошувався на прощу до Києва або на батьківщину і це було далеко, то отець Пимен давав значну, достатню з надлишком для подорожі кількість грошей, відповідну до потреб кожного.

Преподобний умів вимагати, умів стягувати. Караючи суворо, він, однак, любив і втішити людину гідну з братії, умів щедро й не соромлячись нагородити та заохотити.

Окрім того, святий Пимен завжди носив у кишені безліч срібних монет. Коли перехожий, жебрак, погорілець, робітник або мандрівник просив у нього грошей, він не відмовляв ніколи. Опустивши руку в кишеню і беручи до уваги те, ким був прохач, він давав стільки, скільки вважав за потрібне й достатнє.

Отець Пимен також не відмовляв послушникам, які живуть у монастирі і добре поводяться, платив за них податі або оброк, навіть якщо це становило кілька десятків рублів. «Він трудиться для монастиря і братії, — говорив отець Пимен, — чому ж монастирю й не допомогти йому?»

У пісні дні та під час багатоденних постів отець Пимен, згідно з уставом, помірно вживав належну їжу. Протягом Великої Чотиридесятниці він, хоча й суворо утримувався від риби, не мучив себе надмірною стриманістю, а казав: «Дай Боже дотриматися в точності і того, що нам належить за уставом, не мудрувати, а в простоті виконувати».

Преподобний Пимен був завжди старанний до церковного богослужіння. Глибоко пройнятий духом чернецтва, він суворо дотримувався уставу церковного і не дозволяв ніяких відступів ні в самій службі, ні в годинах богослужіння, які, одного разу встановлені, ніколи не змінювалися. Сам він, поки дозволяло йому здоров’я, завжди приходив на утреню, яка починалася о третій годині в будні, а в недільні та у святкові дні на годину або пів години раніше. Настоятель особисто призначав, кому із ієромонахів або ієродияконів читати Шестипсалміє, вибирав із Прологу читання з шостої пісні та залишався до кінця. На ранню обідню він молитися не залишався, а приходив до пізньої. Вельми часто в будні преподобний сам читав кафізми або канон, не дуже голосно, але так виразно, що у всій церкві чулося кожне його слово.

24 серпня 1858 року за видатні заслуги в облаштуванні монастиря митрополит Московський Філарет возвів преподобного Пимена в сан архімандрита.

У 1866 році відбулася подія, вельми важлива для Угреського монастиря, яка принесла велику честь отцю Пимену і заслужила йому повсякчасну, нескінченну подяку тисяч людей: заснування і відкриття монастирського народного училища.

1869 року архімандрит Пимен був призначений благочинним спільножительних монастирів Московської єпархії. Бажаючи сам бути справжнім ченцем, він намагався утвердити цей дух не лише в керованій ним Угреській обителі, а й у всіх спільножительних монастирях, що були в його віданні.

Праведна кончина отця Пимена настала 17 серпня 1880 року. Шанування преподобного почалося одразу після його преставлення, безліч прочан приходили до місця його поховання. Каплиця над могилою отця Пимена ніколи не бувала порожньою. Багато людей приносили йому свої молитви, зітхання, скорботи і радощі.

З відкриттям Угреської обителі в 1990 році відновилося шанування преподобного Пимена.