Преподобний Макарій Жовтоводський, Унженський

День пам'яті (н. ст.)

Місяця липня на 25-й день / січня на 23-й день — Собор Костромських святих / червня на 7-й день — Собор Іваново-Вознесенських святих / у неділю після 26 серпня — Собор Нижньогородських святих (перехідне)

Преподобний Макарій народився в Нижньому Новгороді від благочестивих батьків. Батька його звали Іваном, а матір звали Марією. Ще в дитинстві Макарій дивував їх: коли дзвонили до утрені, він починав неспокійно перевертатися в колисці і плакати. І на будь-який церковний дзвін Макарій так відгукувався, а в інший час мовчав. Довго батьки не могли зрозуміти, в чому річ, і затурбувалися.

Одного разу у свято задзвонили в церкві, батьки стали збиратися до утрені, а маленький Макарій, як завжди, почав кричати і плакати. «Якби він перестав плакати, — сказав батько, — взяли б його з собою на службу». Макарій одразу ж заспокоївся, а коли його принесли до церкви, він почув спів півчих, засміявся і потім усю службу весело посміхався матері. Тоді батьки зрозуміли, чому плакав Макарій, і відтоді стали його носити до храму. Він щоразу дуже радів, а якщо його залишали вдома, знову починав кричати і плакати. Батьки побачили, що на їхній дитині спочиває Божа благодать.

Коли Макарій підріс, його віддали на навчання книжної грамоти, і в ній він невдовзі досяг такого успіху, що перевершував не лише однолітків, а й старших. Він і схожий був більше на дорослого, ніж на юнака: незважаючи на природну кмітливість і живий розум, за норовом він був статечний і розважливий. Грати з дітьми Макарій не любив, він терпляче сидів за книжками та щодня ходив до храму. Всі його любили, батьки раділи за нього і дякували Богові.

Отрок Макарій почув про чернецтво і таємно вирішив покинути рідну домівку й піти в монастир. Він вибрав Печерську обитель, яка знаходилася на березі Волги.

Чернець Макарій старанно працював і виконував будь-який послух. Він у всьому підкорявся наставникові, братії догоджав, ні з ким не сперечався, мовчав набагато частіше, ніж говорив. Коли розмовляв з кимось, то робив це обов’язково стисло й незлобиво і намагався якнайшвидше закінчити розмову. Скоро про нього заговорили як про великого подвижника вже не тільки в монастирі, а й за його межами.

Батьки святого, не маючи від сина жодних звісток, усюди про нього розпитували і дуже сумували, але не втрачали надії його знайти.

Після трьох років їм це вдалося. Вони зраділи і прославили Бога за те, що дарував їм сина-подвижника.

Макарій, як і раніше, трудився в обителі. Незабаром він перевершив усіх ченців, які жили там, і здобув загальну пошану й повагу. Обтяжуючись цим, Макарій вирішив піти із монастиря і оселитися в безлюдному місці. Так само, як раніше рідну домівку, покинув він обитель: помолившись, поклався на промисел Божий і пішов світ за очі.

Довго ходив він болотами і лісами, аж поки не вийшов до річки під назвою Лух. Обравши місце, він побудував собі хижу. Тут він став жити сам у безмовності і молитві.

Але довго таїтися від людей у нього не вийшло. Невдовзі про Макарія дізналися жителі навколишніх сіл і міст та стали приходити до нього за настановами й духовною допомогою, а дехто, бажаючи піти від світу, згодом і оселився поруч з ним. Коли набралося достатньо братії, утворився монастир, а ще через деякий час було збудовано храм на честь Богоявлення Господа нашого Іісуса Христа.

Минуло кілька років, і, як колись, для святого стала обтяжливою пошана. Окрім того, миряни, які у великій кількості приходили до нього по пораду, порушували його безмовність. Не терплячи такого життя, преподобний поставив одного із братії настоятелем і потайки від усіх залишив монастир.

Знову мандрував він лісами. Місце, де святий Макарій зупинився цього разу, мало назву Жовті Води і знаходилося на східному березі Волги, недалеко від невеликого озера.

З часом ім’я Макарія стало відомим не лише в простому народі, а й серед князів, які надсилали зі своїх маєтків до монастиря все потрібне. Обитель славилася своїм зовнішнім виглядом і міцністю стін та будівель, але найбільше праведністю й старанністю ченців, які богоугодним життям наслідували настоятеля.

Проте невдовзі спокій і благоденство обителі були порушені. Під час набігу війська татарського воєначальник Улуахмета більшість ченців буто вбито, лише декількох взяли в полон. Монастир же було спалено.

Одним із тих, кого нападники полонили, був старець Макарій. Його привели до Улуахмета. А ім’я преподобного було добре відоме поміж них, бо він і татар, які до нього приходили, завжди люб’язно приймав. Коли воєвода дізнався, що за людина стоїть перед ним, він розгнівався: «Як ви посміли, — сказав він своїм воїнам, — знаючи святе життя цього старця, поглумитися над ним і його обителлю? Чи знаєте, що за таких, як він, доведеться тримати відповідь перед Богом, Котрий один і у них, і у нас?!» І велів відпустити святого, а з ним й інших полонених: декількох ченців і близько чотирьохсот мирян, не рахуючи жінок, дітей та старих.

На прощання воєначальник сказав Макарієві: «Ідіть із цих місць негайно і більше ніколи сюди не повертайтеся, оскільки земля ця відтепер належатиме Казанському ханству».

Преподобний попросив дозволу поховати своїх ченців. «Ось Божа людина, — сказав воєначальник, — піклується не тільки про живих, а й про мертвих». І дозволив йому забрати вбитих.

Святий пішов до обителі, від якої залишилося саме лише згарище. Побачивши трупи братії, які лежали всюди, Макарій заплакав. Потім, проспівавши належні молитви, він поховав їх згідно зі звичаєм і став радитися з людьми, які були з ним, куди їм іти. Вирішили рушити до міста Галича.

Був червень. Ішли вони багато днів; боячись татар, пробиралися непрохідними лісами і болотами. Скоро закінчилися їстівні припаси, всі знесилилися і втомилися, почалися скорботи.

Якраз тоді зустрівся їм у лісі лось. Його загнали і збиралися вбити. Попросили на те благословення у преподобного Макарія. А був Петрів піст, і до свята залишалося три дні. Старець велів лося відпустити, відрізавши у нього перед тим вухо, і сказав: «Майте віру, і промисел Божий нас не залишить: у день закінчення посту нам знову зустрінеться цей лось, і тоді ми його з’їмо на славу Божу. Поки ж прошу вас потерпіти ці три дні, і врятує нас Господь від смерті по вірі нашій».

Так і сталося: у день святих первоверховних апостолів Петра і Павла, коли люди зовсім знесилилися, по молитві старця вийшов до них той самий лось з відрізаним вухом. Вони взяли його голими руками і привели до преподобного Макарія, який і благословив вжити лося в їжу.

Наситившись, усі дякували Богові, а Макарій сказав: «Відтепер у вас не буде нестачі в їжі по вірі вашій». І справді, всю дорогу їм траплявся то лось, то олень, то ще якийсь звір. Так прийшли вони в межі міста Унженська.

Коли преподобний Макарій прийшов до міста, всі жителі радісно зустріли його. Вони багато чули про святість старця і готові були тут же віддати йому всілякі почесті. Але Макарій прагнув лише безмовності та усамітнення й одразу став розпитувати про безлюдне місце, де міг би оселитися. Йому показали місце за п’ятнадцять верст від Унженська, неподалік від річки, на березі лісового озера. Там на галявині преподобний поставив хрест, а поруч збудував келію.

Це було в 1439 році, а трохи пізніше благоволінням Божим знову виникла обитель. І так жив Макарій, за своїм звичаєм вдень і вночі служачи Богові молитвами й посницькими трудами та, окрім того, даром зцілення, який одержав в останні роки життя.

Через п’ять років преподобний відчув наближення смерті. На той час йому виповнилося дев’яносто п’ять років, із них вісімдесят він прожив у чернецтві.

Знаючи, коли і як помре, Макарій прийшов до Унженська. Перед смертю він заповідав, щоб його тіло віднесли до створеної ним обителі і там поховали. Тоді, помолившись і благословивши всіх, хто був біля нього, преподобний тихо відійшов до Господа. Це сталося 25 липня 1444 року.

У цей день місто й околиці наповнилися дивовижними пахощами, які виходили немовби від смирни і фіміама. Люди, де б не знаходилися, вдихали ці пахощі і поспішали припасти до тіла преподобного.

Все місто оплакувало старця. Зі свічками й кадилами та зі співом псалмів його тіло перенесли до монастиря, де і поховали. Усі хворі і каліки, які приклалися до його мощей, отримали зцілення. Чудеса від чесних останків преподобного Макарія відбувалися і багато років потому.

Мощі преподобного спочивають у Макарієво-Унженському Троїцькому монастирі поблизу міста Макар’єва під Костромою, у Свято-Троїцькому соборі, побудованому 1669 року ігуменом Митрофаном, майбутнім святителем Воронезьким. Там само знаходиться келійна Смоленська ікона Божої Матері, яка належала преподобному Макарію. За монастирем, на пагорбі, зберігся в каплиці колодязь, викопаний його руками.

Тропарі, кондаки, молитви та величання