Преподобномученики Серафим (Богословський) і Феогност (Пивоваров)

Місяця липня на 29-й день

З метою поширення Православної віри в Туркестанському краї і духовної просвіти азійських кочівників, святитель Туркестанської кафедри єпископ Олександр (Кульчицький) забажав запалити на берегах Іссик-Кульського озера місіонерську дороговказну зірку. У 1882 році він освятив обране місце і поставив дерев’яний хрест там, де мав намір заснувати чоловічий Свято-Троїцький місіонерський монастир. Перші насельники монастиря доклали багато зусиль для зведення монастирських стін і будівель та облаштування господарства, терплячи недоброзичливе ставлення кочових племен, що оберталося нерідко відкритим нападом на послушників і потравленням монастирських пасовищ.

Примноження братії відбулося 1886 року, коли до монастиря приїхали одинадцять ченців із Михайлівської Закубанської пустині, а 1894 року на береги величного Іссик-Кульського озера вирішили відправитися з острова Валаам вісім ченців на чолі з ігуменом Севастіаном, несучи із собою дух Валаамської обителі.

Кілька років потому, вже на початку ХХ-го століття, до монастиря були запрошені із Різдво-Богородицької Глинської пустині Курської єпархії декілька ченців, серед яких були ченці Серафим, Феогност і Анатолій. Відомо, що вони були освіченими монахами, які вели високе подвижницьке життя. Окрім того, отець Серафим був наділений іконописним талантом і мав прекрасний співочий голос, отець Анатолій був чудовим співаком і неабияким регентом, а отець Феогност мав хороші управлінські здібності.

У Свято-Троїцькому монастирі Глинські ченці зблизилися з ченцями Пахомієм та Іраклієм. Зараз, коли минуло майже століття, неможливо точно встановити біографічні дані казахстанських подвижників і фактичну сторону описуваних подій. Достовірно відомо лише те, що до 1909 року ченці Серафим і Анатолій були покликані до кафедрального міста Вірний, де прийняли священний сан і несли своє служіння в Успенській церкві Туркестанського архієрейського дому, за яке 1912 року були удостоєні права носіння набедреника. Також вони духовно опікувалися нещодавно заснованою Іверсько-Серафимівською жіночою обителлю.

У 1916 році ієромонах Анатолій керував архієрейським хором у Вознесенському Кафедральному соборі міста Вірний.

Після подій, що вразили Вірний, а саме приходу в березні 1918 року до влади більшовиків і розстрілу єпископа Пимена (Бєлолікова, пам’ять 3 вересня), ченці пішли в гори, за вісім верст від міста, у гірське урочище Медео, та створили й облаштували скит на сопці Волохатій. Ієромонах Серафим облаштував у ньому церкву, вириту в схилі гори. Пізніше цей скит був відданий ними черницям, а братія вирішила шукати відокремленішого місця. Таке місце знайшли вони на горі Кизил-Жар. Там вони поставили келії і вирили печери. Був і престол.

Отець Пахомій до 1916 року був також переведений у місто Вірний, і подальший його шлях Господь пов’язав з Глинськими подвижниками Серафимом і Анатолієм. Чернець Іраклій, ієромонахи Феогност і Пахомій залишалися в Іссик-Кульському монастирі до 1919 року. Отець Феогност того ж року був затверджений там на посаді благочинного і помічника духівника для мирян. Після нападу киргизів на монастир у 1916 році було закатовано багато старих ченців. У 1919 році монастир було закрито.

Духівником скиту був ієромонах Серафим (Богословський). Народився він у місті Глухові в 70-ті роки. У миру його звали Олександром. Батько його, Євфимій, був управителем у поміщика. Мати Марія була жінкою лагідною і благочестивою, безперестанно відвідувала храм Божий. У сім’ї було двоє дітей: Сашко і його старша сестра.

Матері Олександра було відкрито Богом, що її син прийме мученицьку кончину. Коли він був ще хлопчиком-гімназистом, вона якось, прокинувшись вранці, плакала і говорила: “Сину мій, я бачила уві сні, що ти будеш мучеником”. Вона безперестанку через нього плакала, а він дуже любив і жалів її. Якось він грав на баяні і співав церковні піснеспіви. Мати слухала. Раптом він помітив, що вона плаче, і запитав: “Мамо, що ти плачеш?” Вона відповіла, що під час його співу бачила вінець над його головою і ангелів з ним тазнову повторила, що смерть його буде мученицькою. Ці слова матері глибоко запали в його душу.

Олександр так міркував: “Якщо кончина моя буде мученицькою, що шукати мені в миру!” І, досягнувши юнацького віку, пішов у Глинську пустинь. Проживаючи там, отець Серафим мав своїм духівником помічника братського духівника ієромонаха Домна (Аггєєва), духовний зв’язок з яким не припинявся і після його смерті.

Одного разу, після зречення Миколи Другого від Престолу, послушниця Феоктиста пішла до отця Серафима в ущелину. Піднялася в гору, ще двері келії не встигла відчинити, а батюшка зустрічає її на порозі й каже: “Знаю, навіщо прийшла. Мені Домн сказав: Серафиме, Серафиме, Царя прибрали і швидкими, швидкими кроками все піде до погибелі”.

У 1921 році в Кизил-Жарський скит приїхали троє червоноармійців на конях з рушницями. Отець Серафим пригостив їх чаєм і поклав спати. Сам він не спав, читав правило. Під ранок червоноармійці підійшли до нього, наставили рушницю в спину і вистрілили. Він встиг крикнути: “Анатолію!” Потім червоноармійці доріжкою пішли до отця Феогноста, який ночами зазвичай молився в печері. Можливо, втомившись від нічної молитви, він приліг у своїй келії відпочити. Як лежав він, схрестивши на грудях руки, так і залишився — вони вистрілили йому в серце.

Наступного дня приїхала міліція. Місце оглянули й дозволили ховати. Вирили могилу, покрили її дошками і без гробів, загорнувши ченців у мантію, поховали. Пізніше ієромонах Анатолій відспівав їх на Мохнатій сопці. Після всього, що сталося, отець Пахомій, отець Іраклій і отець Анатолій жити в скиту не залишилися.

Могила преподобномучеників Серафима і Феогноста в Аксайській ущелині завжди шанувалася вірянами. У 1991 році на ній було встановлено поклонний хрест, пізніше було зведено капличний покров. Відомо чимало випадків зцілень і чудес, що відбуваються на могилі преподобномучеників. Наразі на місці Кизил-Жарського скиту відкрився чоловічий монастир — Аксайська Серафимо-Феогностівська пустинь.

Преподобномученики Серафим (Богословський) і Феогност (Пивоваров) були прославлені в 1993 році як місцевошановані святі Алма-Атинської єпархії. У серпні 2000 року вони були причислені до лику святих для загальноцерковного шанування.

Тропарі, кондаки, молитви та величання