Преподобномученики Мгарські: Амвросій ігумен, Аркадій, Іоанникій, Іона, Іосиф, Никанор, Афанасій, Феофан, Серапіон, Никострат ієромонахи, Іуліан ієродиякон, Іоанникій, Герман, Назарій, Парфеній, Патапій і Доримедонт

День пам'яті (н. ст.)

Місяця липня на 24-й день / вересня на 29-й день — Собор Полтавських святих

Наприкінці червня 1919 року до Спасо-Преображенського Мгарського монастиря, що на Полтавщині, прибув більшовицький Антоновський полк. Ченці були вигнані, а приміщення зайняті червоноармійцями. Братії монастиря довелося тулитися по сараях. Місця для солдатів було досить, але вони, імовірно, заради блюзнірства, зайняли також і теплу церкву, що знаходилася під одним дахом з архієрейськими покоями. Там вони влаштовували оргії, приводили жінок, ходили в шапках і палили. Окрім того, у вівтарі більшовики зламали шафу, звідки викрали шовкові і вовняні підризники. З ікони Божої Матері були зірвані фіранки і срібний вінець, котрий, як потім передавали, кощунники надягали на коня.

У церкві розмістилося понад п’ятсот осіб. За тиждень до приходу Добровольчої армії більшовики пішли із монастиря, залишивши в теплому храмі розруху й осквернені ікони, але ніяких репресій братія тоді не зазнала.

Першого серпня 1919 року до монастиря прибув невеличкий загін Добровольчої армії, але під тиском сил противника, що переважали, наступного дня відступив, і більшовики знову увійшли до монастиря. Відразу ж після вступу до обителі вони стали грабувати й бешкетувати, відняли у ченців усі запаси продовольства і худобу.

5 серпня, напередодні престольного свята, близько четвертої години пополудні, перед початком всенічної, в фаетоні приїхали кілька більшовиків і розпорядилися зібрати всіх ченців в огорожі Мгарського монастиря. За їхніми словами, це потрібно було зробити для перепису.

Не підозрюючи нічого лихого, монахи стали збиратися в зазначеному місці. Коли прийшов настоятель ігумен Амвросій і двадцять чотири ченці, більшовики оголосили, що вони заарештовані за те, що нібито зустрічали добровольців і допомагали їм переправитися через річку Сулу біля монастиря. Заарештованим наказали принести із лісу дрова і скласти їх на площі. Спочатку ченці не зрозуміли, для чого було зроблено це розпорядження, але через деякий час, коли кожен із них приніс по дві оберемки дров, один із більшовиків, які супроводжували ченців, сказав: «Досить, вистачить з них для кожного», — на основі чого братія зробила висновок, що їх хочуть спалити.

Але з невідомих причин після переговорів між собою червоноармійці змінили наміри: вони стали поспішати, звеліли запрягти дві пари волів у вози й навантажити їх житом і пшеницею та, відібравши всі ключі, погнали заарештованих ченців під конвоєм до Лубен. Всі більшовики, які віддавали розпорядження, за винятком одного, були у військовій формі.

Спершу заарештованих ченців привели до військового комісаріату, де протримали близько двох годин в окремій кімнаті. Настоятеля монастиря ігумена Амвросія повели до кабінету комісара Бакая, де він пробув понад годину. Імовірно, в кабінеті був і голова виконавчого комітету Пузин. Із кабінету ігумен вийшов дуже сумним і став про щось тихо говорити з отцем ключарем.

Близько дванадцятої години ночі за наказом комісара Бакая заарештованих ченців привели під конвоєм на вокзал, де протримали близько двох годин, після чого погнали швидким кроком Пирятинським шляхом. Їх супроводжували сім червоноармійців: два верхових і п’ять піших. Куди і навіщо вели братію Мгарського монастиря, більшовики нікому не говорили. Але із розмов між солдатами ставало ясно, що червоні відступають до Лазорок і, ймовірно, змусять ченців там працювати.

Коли ченці пройшли п’ять верст і зупинилися біля економії Климової, за сім верст від Лубен, їх наздогнав і зупинив загін кавалерії. Почувся голос гладко поголеної людини середнього зросту, років двадцяти п’яти, одягненого в сіру тужурку. Це був комісар Бакай. Він наказав розділити ченців на три партії по вісім чоловік.

У першій партії опинився ігумен Амвросій. Він став благати комісара пощадити братію. Але до нього впритул підійшов Бакай і, промовивши крізь зуби «досить вам морочити людей», вистрілив у нього впритул з револьвера. Ігумен впав на землю, і одразу ж за командою Бакая «виконавча команда, шикуйсь!» солдати дали залп по решті семи монахах.

У цій групі був ієромонах Іларіон. Куля пройшла крізь нього, і він впав разом з іншими, але через деякий час отямився і поповзом добрався до канави при дорозі. Почувши, що наближається другий загін, він сховався в кущах, що ростуть над канавою. Звідти він бачив, як більшовики цього загону добивали пострілами ченців, які ще стогнали, і грабували їхній одяг. Бранців, які залишилися, повели далі, і коли пройшли близько однієї версти, то відділили ще вісім чоловік і також дали по ним залп.

Згодом ієродиякон Ісаакій дав наступні свідчення: «Стріляли вони по монахах майже в упор. Перебував я в другій партії і після залпу впав, прикинувшись убитим. Після того з мене зняли чоботи і пішли далі, прийнявши мене за убитого.

Ієродиякон Євсевій говорив: «Із нашої групи було вбито п’ять осіб, а решта врятувалися, впавши на землю і прикинувшись вбитими <…>. Стріляли вони в нас кроки за чотири, не більше».

Чернець Християн показав на слідстві: «Перебував я в третій групі. Коли зробили в нас залп, я впав на землю і прикинувся вбитим. Перед відходом вони хотіли зняти чоботи, але, знайшовши їх поганими, залишили. Я не був зовсім поранений».

В останній групі з восьми чоловік був дивом врятований ієромонах Феофіл. Він свідчив: «Нас також провели близько однієї версти, а потім зупинили, відвели в канаву і вчинили в нас залп із гвинтівок на відстані п’яти кроків від нас. Коли після першого залпу ми попадали на землю, то вони зробили кілька пострілів по лежачих і, не перевіряючи, хто вбитий, поспіхом пішли далі. Із третьої групи, в якій перебував і я, залишилися в живих, окрім мене, ієродиякон Нифонт, ієродиякон Євсевій і монах Християн <…>. Коли вони розстрілювали, було дуже темно <…>. Розстріляні тоді були такі ченці: 1) ігумен Амвросій, 2) ієромонахи Аркадій, 3) Іоанникій, 4) Іона, 5) Іосиф, 6) Никанор, 7) Афанасій, 8) Феофан, 9) Серапіон, 10) Никострат, 11) ієродиякон Юліан, 12) ченці Іоанникій, 13) Герман, 14) Назарій, 15) Парфеній, 16) Патапій, 17) Доримедонт».

У зв’язку з тим, що сталося, було складено протокол огляду.

«1919 року вересня 22 дня судовий слідчий Лубенського окружного суду у найважливіших справах в присутності понятих, які нижче підписалися, здійснював огляд теплої церкви в Мгарському чоловічому монастирі з метою з’ясування, які ушкодження були вчинені більшовиками, при чому виявилося наступне: тепла церква знаходиться під одним дахом з архієрейськими покоями, на площі, поблизу собору. Усередині церкви є такі пошкодження: 1) Північні ворота, які знаходяться в лівій половині іконостасу, зірвані з петель і стоять притуленими до іконостасу; 2) в іконі Божої Матері, яка поміщена в лівій половині іконостасу, на шиї Божої Матері є слід від удару багнетом; 3) в іконі св. Афанасія, яка поміщена в правій бічній двері іконостасу, є біля ока слід від удару багнетом; 4) в кіоті перед правим кліросом з ікони Благовіщення Божої Матері зірваний віночок. На цьому протокол огляду закінчено».

Того ж дня судовим слідчим у найважливіших справах на підставі обстежень Лубенського повітового лікаря Георгія Івановича Омельченко був складений «Протокол судово-медичного огляду» всіх поранених, але не добитих під час розстрілу ченців Мгарського монастиря. Ієромонаху Іларіону було завдано вогнепальненя поранен «в область правої половини грудей, причому куля від вхідного отвору в другому міжреберному проміжку спереду пройшла через праву легеню на виходi поблизу нижнього кута правої лопатки. Рана ця, як така, що проникла в грудну порожнину, повинна бути віднесена до розряду тяжких ран». Ієродиякону Модесту куля влучила в обличчя, зруйнувавши перегородку носа. Також були оглянуті й інші ченці.

Через поспіх карателів і завдяки темній ночі вціліли: ієромонах Іларіон, 67 років, ієродиякон Ісакій (в миру Іван Паценко), 61 рік, ієромонах Митрофан, ієромонах Феофіл (у миру Федір Михайлов), 52 роки, ієродиякон Нифонт, 51 рік, ієродиякон Євсевій (в миру Євфимій Юрченко), 42 роки, чернець Християн (в миру Мирон Сидоренко), 49 років, і ієродиякон Модест (в миру Матфей Дудка), 44 роки.

Дізнання про розстріл 5 серпня ченців Мгарського монастиря вчинив наглядач державної варти у Лубенській волості Василь Микитович Пономаренко. Він допитав ченців Іларіона, Ісаакія, Модеста і Нифонта, які залишилися в живих, і 30 вересня 1919 року доповів судовому слідчому у найважливіших справах Лубенського окружного суду. «За їхніми словами, – писав в звіті Пономаренко, – під час розстрілу було так темно, що зовсім неможливо було розрізнити людини. Окрім того, вони висловили припущення, що більшовиків могли налаштувати проти ченців біженець та вчителька, які проживали в монастирі і які вороже ставилися до монахів і не раз говорили, що всіх їх давно слід було перевішати».

Ієродиякон Ісаакій, один із тих, хто дивовижним чином був врятований під час розстрілу, говорив, що особи більшовиків, які піддали їх арешту, йому невідомі, але він впізнав тих, хто проживав деякий час в монастирі: біженця Григорія Чека, писаря із села Мгарі, і комуністку Ксенію Костянтинівну, жительку Лубен. Як з’ясувалося, вона була начальницею комуністичних шкіл, де до ченців і взагалі до православної віри ставилися вороже. Отець Ісаакій також розповів про те, що 5 серпня «біженець [Григорій Чек] зустрів на балконі гостиниці ієромонаха й завдав йому побоїв палкою, причому кричав, що всіх ченців потрібно вішати».

Для подальшого розслідування Лубенський окружний суд звернувся до Полтавського архієрея з проханням «вирити тіла розстріляних більшовиками 17 ченців для проведення над ними судово-медичного розтину. Але єпископ Олексій 23 жовтня 1919 року відкинув цю пропозицію: “Не знаходжу можливим турбувати прах мучеників діставанням їх із могил”».

У 2008 році рішенням Священного Синоду Української Православної Церкви преподобномученики Мгарські були причислені до лику святих.

Тропарі, кондаки, молитви та величання