Преподобномученик Сергій (Шеїн), архімандрит - Благовіст

День пам'яті (н. ст.)

Місяця липня на 31-й день / у неділю, найближчу до 25 січня, — Собор новомучеників і сповідників Церкви Руської (перехідне) / у Неділю третю після П’ятидесятниці — Собор Санкт-Петербурзьких святих (перехідне) / місяця листопада на 5-й день — пам’ять отців Помісного собору Руської Православної Церкви 1917–1918 років

Священномученик архімандрит Сергій, в миру Василій Павлович Шеїн, народився 30 грудня 1870 року в селі Колпна Новосільського повіту Тульської губернії. У Святому Хрещенні був названий на честь святителя Василія Великого. Він був десятою дитиною в сім’ї колезького секретаря Павла Васильовича Шеїна і його дружини Наталії Якимівни.

Виховання юнака було просякнуте благодатним духом церковності. Незадовго до своєї мученицької кончини він говорив: «Я в Церкві з дитинства, постійно біля Церкви обертався, з нею зріднився».

У 1893 році Василій Павлович закінчив Училище правознавства і послідовно обіймав низку відповідальних керівних посад, був помічником статс-секретаря в Урядовій Раді, а в 1913 році від своєї рідної Тульської губернії був обраний членом Державної Думи IV скликання, маючи чин дійсного статського радника.

Переконаний монархіст, Василій Павлович у Думі приєднався до фракції націоналістів і поміркованих правих, ухиляючись, утім, від активної політичної боротьби та працюючи в Комісії у Церковних справах. Загальний напрямок Думи був, безумовно, чужий Церкві та самодержавству, але «тим, які люблять Бога, усе сприяє для блага» (Рим. 8:28), і Василій Павлович прагнув отримати максимальну користь для Церкви в тих обставинах, які попустив Господь.

У 1917–1918 роках він увійшов до складу Секретаріату Помісного собору Руської Православної Церкви як секретар. Був останнім, хто вітав Святішого Патріарха Тихона на його обранні 21 листопада 1917 року.

У день пам’яті святого благовірного великого князя Олександра Невського, 30 серпня 1920 року, Василій Павлович був постриджений в чернецтво з ім’ям Сергій на честь преподобного Сергія, ігумена Радонезького. Невдовзі він прийняв священство і був возведений в сан архімандрита, а у квітні 1921 року був призначений настоятелем Петроградського Патріаршого Троїцького подвір’я на Фонтанці. Отець Сергій обіймав також посаду заступника голови Правління Церковного Товариства об’єднаних Петроградських Православних парафій.

Тягар настоятельства посилювався обов’язком сімейним: на утриманні отця Сергія перебували дві сестри, які залишилися без служби й засобів до існування і лише на нього покладали свою надію.

Сумлінно несучи хрест свого чернецтва, палаючи духом, отець Сергій був, за його власними словами, лише слабкою фізичною ниткою прив’язаний до малочасного земного життя. Але ворог нашого спасіння, який витончився в божевільних спробах повалити Церкву Христову, приступив до зовні іншого, не схожого на попередній, етапу гонінь. З сатанинською переконливістю й хитрістю суспільству і самим гнаним доводили, що вони страждають не за Христа. Часто під час цього мучеників звинувачували в тому, що вони погані християни; богоборці ставили їм за провину відсутність християнських чеснот, від смирення до співчуття до ближніх. Були також спроби протиставити так звану «загальнолюдську» моральність моральності християнській. У цей спокусливий, зокрема й для багатьох вірних, час уникнути тенет миродержця міг тільки смиренний і бездоганно слухняний Церкві християнин. Будь-який самовпевнений крок вправо або вліво був згубним.

10 червня 1922 року в Петрограді розпочався «обвинувальний процес у справі про опір вилученню церковних цінностей». Отцю Сергію, зокрема, закидали членство в Товаристві Православних парафій. Провину його посилювали також «обтяжувальні обставини», такі як дворянське походження і вища освіта.

Даючи свідчення, отець Сергій був сповнений почуття глибокої внутрішньої гідності, але без найменшого натяку на зарозумілість і презирство до тих, хто так на це заслуговував. Своїх націоналістичних переконань він не намагався приховати. На запитання про його ставлення до злободенних проблем церковно-громадського життя отець Сергій цілком щиро відповідав: «Церква так багата різнобічним духовним життям, що можна знайти в ній цікавість і задоволення й поза питаннями церковно-громадського життя».

Один із обвинувачів так згадував пізніше про архімандрита Сергія: «З якою неприхованою огидою і водночас поблажливою жалістю він дивився й говорив із нами, які перебували у складі суду. Страху смерті, в’язниці для нього, як, утім, і для багатьох із них, не існувало; серйозний був противник».

Співкамерником отця Сергія на Шпалерній вулиці в будинку попереднього ув’язнення був протоієрей Михаїл Чельцов, якому він поступився своїми зручнішими нарами, виправдовуючись тим, що «ченцеві не личить ніжитися». У камері вони разом читали акафісти, служили панахиди за померлими близькими. Отцю Михаїлу домашні передали до камери шостий том зібрання творів святителя Іоанна Златоуста, але він, обтяжений думами, не зміг його читати. Отець Сергій, навпаки, втішався читанням Златоуста і розмовляв про прочитане з отцем Михаїлом. Перед розставанням отець Сергій сповідався у протоієрея Михаїла. Надалі все своє життя отець Михаїл дякував Господу за коротке знайомство з отцем Сергієм.

Останні слова отця Сергія, сказані комуністичним катам, були: «Я ні з ким не борюся — тільки з самим собою».

5 липня було оголошено вирок трибуналу, за яким священномучеників митрополита Петроградського і Ладозького Веніаміна (Казанського) й разом з ним архімандрита Сергія (Шеїна), мирян Юрія Новицького та Івана Ковшарова було засуджено на розстріл.

У ніч на 31 липня (13 серпня за новим стилем) 1922 року вони, поголені й одягнені в лахміття, були розстріляні. За деякими відомостями, це відбулося на околиці Петрограда на станції під назвою Порохові.

1992 року новомученик Сергій (Шеїн) був прославлений в лику святих.