Преподобномученик Пахомій (Русин)

Місяця липня на 29-й день

Преподобномученик Пахомій, у миру Прохор Петрович Русин, народився 1880 року в Курській губернії. Він подвизався у Свято-Троїцькому місіонерському монастирі в Туркестані, неподалік від міста Вірний, нині Алма-Ата.

З метою поширення Православної віри в Туркестанському краї і духовної просвіти азійських кочівників, святитель Туркестанської кафедри єпископ Олександр (Кульчицький) забажав запалити на берегах Іссик-Кульського озера місіонерську дороговказну зірку. У 1882 році він освятив обране місце і поставив дерев’яний хрест там, де мав намір заснувати чоловічий Свято-Троїцький місіонерський монастир. Перші насельники монастиря доклали багато зусиль для зведення монастирських стін і будівель та облаштування господарства, терплячи недоброзичливе ставлення кочових племен, що оберталося нерідко відкритим нападом на послушників і потравленням монастирських пасовищ.

Примноження братії відбулося 1886 року, коли до монастиря приїхали одинадцять ченців із Михайлівської Закубанської пустині, а 1894 року на береги величного Іссик-Кульського озера вирішили відправитися з острова Валаам вісім ченців на чолі з ігуменом Севастіаном, несучи із собою дух Валаамської обителі.

Кілька років потому, вже на початку ХХ-го століття, до монастиря були запрошені із Різдво-Богородицької Глинської пустині Курської єпархії декілька ченців, серед яких були ченці Серафим, Феогност і Анатолій. Відомо, що вони були освіченими монахами, які вели високе подвижницьке життя. Окрім того, отець Серафим був наділений іконописним талантом і мав прекрасний співочий голос, отець Анатолій був чудовим співаком і неабияким регентом, а отець Феогност мав хороші управлінські здібності.

У Свято-Троїцькому монастирі Глинські ченці зблизилися з ченцями Пахомієм та Іраклієм. Зараз, коли минуло майже століття, неможливо точно встановити біографічні дані казахстанських подвижників і фактичну сторону описуваних подій. Достовірно відомо лише те, що до 1909 року ченці Серафим і Анатолій були покликані до кафедрального міста Вірний, де прийняли священний сан і несли своє служіння в Успенській церкві Туркестанського архієрейського дому, за яке 1912 року були удостоєні права носіння набедреника. Також вони духовно опікувалися нещодавно заснованою Іверсько-Серафимівською жіночою обителлю.

Після подій, що вразили Вірний, а саме приходу в березні 1918 року до влади більшовиків і розстрілу єпископа Пимена (Бєлолікова, пам’ять 3 вересня), ченці пішли в гори, за вісім верст від міста, у гірське урочище Медео, та створили й облаштували скит на сопці Волохатій. Ієромонах Серафим облаштував у ньому церкву, вириту в схилі гори. Пізніше цей скит був відданий ними черницям, а братія вирішила шукати відокремленішого місця. Таке місце знайшли вони на горі Кизил-Жар. Там вони поставили келії і вирили печери. Був і престол.

Отець Пахомій до 1916 року був також переведений у місто Вірний, і подальший його шлях Господь пов’язав з Глинськими подвижниками Серафимом і Анатолієм. Чернець Іраклій, ієромонахи Феогност і Пахомій залишалися в Іссик-Кульському монастирі до 1919 року. Отець Феогност того ж року був затверджений там на посаді благочинного і помічника духівника для мирян. Після нападу киргизів на монастир у 1916 році було закатовано багато старих ченців. У 1919 році монастир було закрито.

У 1921 році до Кизил-Жарського скиту приїхали троє червоноармійців на конях з рушницями. Отець Серафим пригостив їх чаєм і поклав спати. Сам він не спав, читав правило. Під ранок червоноармійці підійшли до нього, наставили рушницю в спину і вистрілили. Він встиг крикнути: “Анатолію!” Потім червоноармійці доріжкою пішли до отця Феогноста, який ночами зазвичай молився в печері. Можливо, втомившись від нічної молитви, він приліг у своїй келії відпочити. Як лежав він, схрестивши на грудях руки, так і залишився — вони вистрілили йому в серце.

Наступного дня приїхала міліція. Місце оглянули й дозволили ховати. Вирили могилу, покрили її дошками і без гробів, загорнувши ченців у мантію, поховали. Пізніше ієромонах Анатолій відспівав їх на Мохнатій сопці. Після всього, що сталося, отець Пахомій, отець Іраклій і отець Анатолій жити в скиту не залишилися.

Ієромонах Пахомій після 1921 року деякий час таємно жив разом з мандрівником Віктором (Матвєєвим) у скиту на горі Горельник в урочищі Медео. Отець Пахомій був мовазний, а коли хтось просив у нього слів настанови, він закликав творити Іісусову молитву.

У 1935 році його заарештували й посадили до Алма-Атинської в’язниці, де він зазнавав знущань і в 1936 році був розстріляний. Мандрівник Віктор також прийняв мученицьку кончину близько 1936–1937 років.