Преподобномученик Іларіон (Громов), ієромонах
День пам'яті (н. ст.)
Місяця вересня на 28-й день / у четверту суботу після Пасхи — Собор новомучеників, які в Бутові постраждали (перехідне)
Преподобномученик Іларіон, в миру Іван Андрійович Громов, народився 1864 року в селі Крупшево Каблуковської волості Тверського повіту Тверської губернії в селянській родині. Іван Андрійович вступив послушником до Пантелеймонівського монастир на Афоні. Там він подвизався до 1914 року, коли його перевели на подвір’я Афонського монастиря в Москві. Тут він прийняв чернечий постриг з ім’ям Іларіон, був висвячений на ієромонаха і призначений старшим ченцем. Він керував різними монастирськими послухами.
З 1922 року, у зв’язку з розпочатими гоніннями на Православну Церкву і масовим закриттям монастирів, ієромонах Іларіон став служити понадштатним священником у храмі Григорія Неокесарійського в Москві.
У грудні 1930 року ОДПУ за розпорядженням радянського уряду розпочало заходи щодо виселення із Москви священнослужителів, ченців і черниць закритих монастирів та активних мирян. 17 січня 1931 року ієромонаха Іларіона викликали до ОДПУ на допит.
8 лютого 1931 року Особлива Нарада при Колегії ОДПУ засудила отця Іларіона і всіх заарештованих разом з ним на три роки заслання. Половину заарештованих відправили до Казахстану, а половину, до якої потрапив і ієромонах Іларіон, відправили до Північного краю на будівництво залізничної гілки в глухій тайзі, де умови праці та життя були дуже важкі. Сюди було заслано багато духовенства, і багато хто тут помер від хвороб та непосильної праці.
1934 року, після закінчення строку заслання, отець Іларіон повернувся до Москви. За документами, виданими на засланні, він спробував отримати паспорт, але йому в цьому було відмовлено. Ієромонах поїхав до Володимира, отримав документи і оселився у свого духовного сина в місті Пєтушки. Там він прожив декілька років, час від часу приїжджаючи до Москви для духовного окормлення своїх духовних чад.
У Москві отець Іларіон ходив до храму Ризополоклання на Донській вулиці. Але оскільки з огляду на нагляд влади за церковним життям служити він не міг, то служив на квартирах своїх духовних дітей. У багатьох із них було влаштовано невеличкі домашні церкви, зокрема у квартирі диякона Іоанна Хренова, який служив колись у храмі Сорока мучеників поблизу Новоспасського монастиря. Матеріально допомагав отцю Іларіону його духовний син Микола Рейн.
Під час одного із приїздів до Москви 10 січня 1937 року отця Іларіона збив трамвай. Ушкодження було не смертельне, але все ж за отцем Іларіоном потрібен був догляд. Його взяла до себе духовна дочка, яка зробила йому паспорт за документами, даними у Володимирі. Згодом протягом кількох місяців він жив у різних духовних дітей, оскільки на одному місці залишатися довго було небезпечно: гоніння на Церкву не лише не вщухали, а дедалі більше й більше посилювалися.
26 серпня 1937 року ієромонаха Іларіона заарештували, ув’язнили в Бутирській в’язниці в місті Москві і допитали. Отець Іларіон не визнав себе винним. Слідчий не наполягав на цьому, для нього було достатньо свідчень лжесвідка, з яким отець Іларіон був знайомий, а також і того, що священник був судимий за контрреволюційну діяльність у 1931 році.
5 жовтня 1937 року слідство було закінчено. Отця Іларіона звинуватили в тому, що “він був активним учасником контрреволюційної церковно-монархічної групи, на квартирах своїх однодумців звершував таємні богослужіння, проводив систематичну антирадянську агітацію, висловлював фашистські настрої, поширював контрреволюційні провокаційні чутки про нібито гоніння на релігію і духовенство, які існують в СРСР”.
8 жовтня трійка НКВС засудила отця Іларіона на розстріл. Ієромонах Іларіон (Громов) був розстріляний 11 жовтня 1937 року і похований в безвісній спільній могилі на полігоні Бутово під Москвою.