Преподобномученик Анатолій (Смирнов), ієромонах

Місяця липня на 29-й день

Отець Анатолій був високоосвіченим ченцем, який вів подвижницьке життя. Він був чудовим співаком і неабияким регентом, писав духовну музику. На початку XX століття отець Анатолій серед інших ченців Глинської пустелі (преподобномученики ієромонахи Серафим (Богословський) і Феогност (Пивоваров)) був запрошений до Свято-Троїцького чоловічого місіонерського монастиря, який було засновано в 1882 році єпископом Олександром (Кульчицьким) на березі озера Іссик-Куль з метою поширення православ’я в Туркестанському краї та духовної просвіти азійських кочівників.

У Свято-Троїцькому монастирі Глинські ченці зблизилися з ченцями Пахомієм (Русиним) та Іраклієм. Зараз, коли минуло майже століття, неможливо точно встановити біографічні дані казахстанських подвижників і фактичну сторону описуваних подій. Достовірно відомо лише те, що до 1909 року ченці Серафим і Анатолій були покликані до кафедрального міста Вірний, нині Алма-Ата, де прийняли священний сан і звершували своє служіння в Успенській церкві Туркестанського архієрейського будинку, за що 1912 року були удостоєні права носіння пов’язки. Також вони духовно опікувалися нещодавно заснованою Іверсько-Серафимівською жіночою обителлю. Відомо, що в 1916 році ієромонах Анатолій керував архієрейським хором у Вознесенському Кафедральному соборі міста Вірний.

Після подій, що вразили Вірний, а саме приходу в березні 1918 року до влади більшовиків і розстрілу єпископа Пимена (Бєлолікова), ченці пішли в гори і за вісім верст від міста, в гірському урочищі Медео, створили й облаштували скит на сопці Мохнатій. Ієромонах Серафим облаштував у ньому церкву, вириту в схилі гори. Пізніше цей скит віддали черницям, а братія вирішила шукати більшого усамітнення. Нове місце для скиту було знайдене на горі Кизил-Жар і було вказане Богом: під час пошуку ченці зупинилися на ніч в Аксайській ущелині поблизу пасіки біля підніжжя Кизил-Жарської гори і раптом побачили на горі яскраве світло. Піднявшись на гору, оглянули місце, звідки з настанням сутінків виходило неземне сяйво, і, повернувшись, говорили: “Яке чудове це місце! Як там радісно! Яка там святість, краса яка, яка благодать!”

Тут вони і поставили келії на відстані приблизно ста метрів одна від одної та вирили три печери: одну для зберігання продуктів, дві інші для молитви. Печери ці існують і понині. Служили ченці у великій дерев’яній келії отця Анатолія.

В Аксайських горах монахи косили сіно, вирощували картоплю, біля джерела поруч зі скитом садили гвоздики…

Одного разу отець Серафим бачив у тонкому сні таке: “Ідуть вони втрьох, отець Анатолій, отець Феогност й отець Серафим, ущелиною і бачать: храм стоїть, краси незвичайної. Зайшли в нього всі втрьох, але отець Анатолій вийшов із храму і втік. І висять у цьому храмі п’ять палаючих панікадил. Ось одне із них, центральне панікадило, заколивалося, заколивалося, обірвалося і впало на підлогу. Друге панікадило захиталося і впало. Третє панікадило захиталося, але не впало, втрималося, а два панікадила висіли нерухомо”. Цей сон виявився згодом віщим.

Літо 1921 р. було дуже дощовим, і в день святкування Тихвінської ікони Божої Матері сталася сильна повінь. У серпні 1921 року всі п’ять ченців Аксайського скиту пішли в місто Вірний до Микільської церкви на свято цілителя Пантелеймона. Двоє із них залишилися в місті, а троє повернулися до скиту. Вранці 11 серпня 1921 року були вбиті озброєними червоноармійцями-грабіжниками ієромонахи Серафим і Феогност, а отець Анатолій, попереджений отцем Серафимом, втік на пасіку по допомогу і залишився живий. Він і відспівував, і ховав, і служив сорокоуст за вбитими ченцями. Після всього, що сталося, отець Анатолій і отець Пахомій, які залишилися живими, жити в скиту не залишилися.

Ієромонах Анатолій після 1921 року певний час жив у місті Вірному, служив у Всіхсвятському храмі Іверсько-Серафимівського монастиря, який після закриття обителі деякий час діяв. Там само він керував хором і писав музику. У середині 20-х років він пішов до Сухумі, де жив у горах і вів листування з Верненськими черницями. Невдовзі вони отримали звістку про арешт і розстріл отця Анатолія.