Преподобна Ірина Хрисоволантська, Каппадокійська

Місяця липня на 28-й день

Преподобна Ірина Хрисоволантська, Каппадокійська, народилася в середині IX століття в Малій Азії. Її батько Філарет був патрицієм Каппадокії і головним воєначальником. Він був фаворитом візантійського імператора Феофіла і довіреною особою його дружини Феодори. Мати Ірини була прекрасною жінкою, яку поважали у всій країні за доброчесне життя. У їхній родині було дві дочки, Каліника та Ірина. Каліника народилася в 825 році, а через три роки, в 828 році, народилася Ірина. Невдовзі Філарет втратив молоду дружину, тому патриція Софія, старша сестра генерала, була змушена виховувати двох дочок.

Після смерті імператора Феофіла на престол зійшла його дружина Феодора, адже їхній син Михаїл був ще неповнолітнім. Феодора була глибоко віруючою людиною і часто брала участь в церковних справах імперії. З її ініціативи Церква Христова остаточно відновила шанування святих ікон. Коли її син Михаїл досяг повноліття, Феодора вирішила одружити його і попросила Філарета привезти його незаміжню дочку до Константинополя, аби видати її заміж за Михаїла.

Філарет негайно відправив послання своїй сестрі Софії з проханням відправити в Константинополь Ірину, якій тоді було п’ятнадцять років. Її повинен був супроводжувати патрицій генерал Никифор, брат загиблої дружини генерала Філарета. Звістка про те, що Ірина виходить заміж за імператора і носитиме корону імперії, швидко облетіла всю Каппадокію. Єдиною, хто залишився холодним і байдужим до всього цього, була Ірина. З самого початку вона прагнула чернечого життя й аж ніяк не мріяла стати царицею в Константинополі.

Перетинаючи гори Олімп в Малій Азії, Ірина попросила царських чиновників дозволити їй зустрітися з Іоаннікієм Великим, тамтешнім пустельником, і отримати його благословення. Вона чула, що преподобний Іоаннікій вважався святим чудотворцем і з’являвся тільки тим, хто був гідний його бачити, в той час як для інших він був невидимий. Царські чиновники погодилися. Преподобний Іоаннікій побачив їх з вершини гори, де жив, і, володіючи даром прозорливості, зрозумів, яке майбутнє чекає діву. Коли вона наблизилася, він сказав: «Ласкаво просимо, рабо Божа Ірино. Рушай до Константинополя і візьми на себе монастир “Хрисоволанту”. Його черниці потребують тебе». Ірина була здивована почутим, стала на коліна і попросила його благословити її і дати їй духовні настанови.

Коли Ірина прибула до Константинополя, її родичі, які жили там і обіймали державні посади, урочисто зустріли її. Однак Всемогутній Цар царів призначив Ірину для Свого Небесного Царства і влаштував так, щоб молодий імператор одружився на іншій дівчині, Євдокії із Декапотиса, до прибуття Ірини.

Ірина не засмутилася тим, що сталося, а навпаки, відчула радість від такого повороту подій і тільки чекала можливості поговорити з батьком, щоб він благословив її на шлях чернецтва.

Незабаром з’явилася нова можливість для її одруження. Філарет був відправлений з місією до Адріанополя, нині Едірне, де зустрівся з префектом міста, у якого народився син. Філарет вважав найдоречнішим вести переговори про заміжжя дочки. Після розмови обидва батьки дають слово на заручини своїх дітей. Ірина, однак, повідомляє батькові про своє остаточне рішення піти в монастир. Далі відбувся конфлікт між батьком і дочкою, після чого тендітна Ірина серйозно захворіла, її життя опинилося в небезпеці.

Коли її здоров’я відновилося, патрицій Філарет, розуміючи, що Ірина прийняла життєво важливе рішення, вирушив з нею до монастиря Архангелів Михаїла і Гавриїла Хрисоволанта, який знаходився на околиці Константинополя, щоб віддати її туди. Ірина відпустила своїх слуг і роздала нужденним людям не лише дорогі наряди і прикраси, які у неї були від батьків, а й подарунки, отримані від імператора.

Вона вступила до монастиря, підкорилася його правилам, підстригла світле волосся й одягла волосяницю, була лагідною і смиренною з черницями та служила їм у всьому, не зважаючи на те, що була зі знатного роду. Вона не пропускала жодної церковної служби, часто в своїй келії читала житія святих, щоб наслідувати їх, і закликала черниць чинити так.

Одного разу, прочитавши житіє Арсенія Великого, вона зазначила, що він безперервно молився з вечора до наступного ранку з простягнутими до Бога руками, і їй так сподобалося, що вона вирішила це зробити. Вона попросила настоятельку благословити її на такий подвиг молитви. Спочатку настоятелька відмовлялася, вважаючи, що це її дуже сильно виснажить, але, бачачи її рішучість, погодилася.

Ірина почала такий молитовний подвиг ще до закінчення року перебування в монастирі, але Божа благодать дала їй сили. Вона молилася, простягнувши руки до неба, подібно до пророка Мойсея, з вечора до наступного ранку, іноді з ранку до вечора протягом тижня, а іноді з вечора до наступного вечора, будучи нерухомою.

Протягом трьох років Ірина молилася таким чином. Побачивши це, демон вирішив спокусити її, але йому це не вдалося, тому що Ірина повністю відкинула плотські насолоди, славу, гроші та одяг. Вона носила єдину рясу, яку надягала на Великдень і знімала на наступний Великдень, після чого віддавала одному з бідняків. Раз на день вона їла хліб, воду і деякі овочі. Вона зневажала славу і не гребувала найважчою працею в монастирі.

Оскільки демон не зміг спокусити її зі шляху, який вона вибрала, він став нагадувати їй про задоволення, які вона раніше відчувала. Але як би він не старався, Ірина розуміла його наміри, сповідувала їх настоятельці і таким чином позбувалася спокуси й продовжувала свою боротьбу.

Одного разу вночі перед нею з’явився демон у вигляді чорного страшного «араба» і став ображати її: «Чи зі мною ти борешся, нещасна жінко? Почекай трохи, і пізнаєш всю мою силу». Але свята перехрестилася, і біс зник.

Наступного дня він знову спробував оволодіти її розумом. Вона впала ниць зі сльозами на очах і стала просити допомоги у Бога, Його Пречистої Матері і архангелів. Дні і ночі вона проводила в слізних молитвах, поки сяйво Боже не осяяло її і не звільнило від нечистих помислів.

Багато жінок відвідували її щодня, і вона навчала їх своїм лагідним, м’яким норовом, і багато хто відмовився від мирського життя й залишився в монастирі. Сили демона не наважилися більше її спокушати, і в страху тікали від неї, мов від вогню.

В цей час настоятелька захворіла. Всі черниці зібралися в її келії і плакали, знаючи, що настав її кінець, а вона була дуже доброчесною. Перед смертю вона сказала їм: «Не шкодуйте через мене, тому що у вас буде хороша ігуменя, здібніша і розсудливіша, слухайте її, нашу сестру Ірину». Сказавши це в свою останню годину і звернувшись до Бога зі словами: «Помилуй мене, Господи Боже», — вона віддала свою душу Господу.

Свята Ірина в цей момент не була присутня і не почула останніх слів настоятельки, а черниці нічого їй не сказали. Після поховання настоятельки черниці стали молитися Богу, щоб Він просвітив їх для вибору угодної Йому настоятельки.

Патріархом в той час був Мефодій сповідник, якому довелося пережити багато страждань від іконоборців, гонителів Православ’я. Він був сповнений Святого Духа та дару чудес і пророцтв. Ірина не хотіла супроводжувати черниць, коли вони готувалися йти до патріарха, але вони вмовили її і взяли з собою.

Коли вони вклонилися патріархові, він запитав черниць, кого вони пропонують на місце ігумені. Вони відповіли, що він, з Божою допомогою, має вказати їм найгіднішу. Тоді Патріарх сказав: «Я знаю, що всі ви бажаєте, щоб нею стала сестра Ірина, і ви маєте хорошу думку про неї і Богу вона угодна, і я радий, що Господь вказав мені на добрі діла раби Своєї».

Святий Мефодій висвятив Ірину в сан диякониси Великої Христової Церкви, адже вона була чистою і неопрочною, а потім поставив її ігуменею. Пояснивши їй, як управляти черницями для спасіння їхніх душ, він відпустив усіх з Богом.

Черниці поверталия з великою радістю, і тільки Ірина плакала, зі свого смирення вважаючи, що вона не достойна бути старшою над усіма. Заспокоюючи її, черниці казали: «Не переживай через нас. Ми завжди перебуватимемо в послусі тобі з Божою допомогою і всіма своїми силами».

Коли всі повернулися до монастиря, то подякували Богові і радісно проводили Ірину до її келії. Залишившись на самоті, вона впала на підлогу і молилася Богу, щоб Він укріпив її в несенні покладеного на неї хреста настоятельського служіння.

Ірина докладала всіх сил, молячись і постячись, каючись та не даючи спокою своєму тілу, і Бог просвітлював і направляв її на правильне віросповідання. З материнською любов’ю мудра Ірина навчала цього і своїх духовних чад.

Вона надавала великого значення сповіді і щоранку пропонувала сестрам сповідатися. Часто її відвідували і миряни, аби просити у неї керівництва. Ірина молилася, щоб їй був посланий дар бачити, що приховує у своєму серці той, хто сповідається.

Одного ранку, коли Ірина заходила до храму помолитися, вона побачила перед собою ангела і почула від нього таке привітання: «Радуйся, рабе Всевишнього, Ірино. Він послав мене до тебе на допомогу, відповідно до твого прохання. Я буду завжди поруч з тобою, щоб показувати тобі, які таємниці приховують людські серця».

Відтоді ангел був завжди поруч з нею і показував внутрішній світ людей, які приходили до Ірини за порадою. Справді, з такою тонкістю вона виправляла помилки і давала мудрі поради, що всі, черниці й миряни всіх станів, постійно прагнули до неї для виправлення своїх гріхів.

Одного разу вночі, коли вона молилася в своїй келії зі здійнятими до неба руками, демони стали кричати і лякати її, щоб відволікти від молитви, але нічого не досягли. Тоді один із них наблизився до неї і сказав: «Доки ти мучитимеш нас своїми молитвами і заподіюватимеш нам страждання?» Але свята Ірина не злякалася і не зрушила зі свого місця.

Тоді демон схопив свічку і підпалив покривало на її голові. Вогонь швидко перекинувся не тільки на її одяг, а й на тіло. Вона ледве не згоріла живцем, але із сусідньої келії вибігла черниця, яка теж молилася в цей час і, відчувши запах гару, вибігла подивитися, що відбувається. Черниця стала гасити вогонь і зрушила з місця святу, яка, опустивши руки, сказала: «Навіщо ти зробила це, чадо моє? Навіщо ти позбавила мене таких благ? Ми не повинні думати про те, що пов’язано з людиною, а тільки про те, що пов’язано з Богом. До цієї хвилини ангел стояв переді мною та сплітав мені вінок із різних квітів, і, коли він уже збирався надягнути його мені на голову, прийшла ти й завадила цьому, і ангел зник».

Почувши це, черниця розплакалася. Коли вона стала знімати зі святої напівзгорілий одяг, то від неї виходили дивовижні пахощі. Весь монастир сповнився цих пахощів, і черниці відчували його ще протягом багатьох днів, що дуже дивувало їх. А оскільки іншого вбрання у преподобної Ірини не було, то одна черниця принесла їй своє, а Всемогутній Бог наступного ж дня зцілив обпалені місця на її тілі і примножив на ній Свої дари.

Свята Ірина ще більше посилила свої молитовні подвиги. Під час Великого посту, до Пасхи, вона зовсім не їла хліба, а лише раз на тиждень вкушала трохи овочей і пила трохи води. Під час великих свят вона не спала всю ніч, молилася на самоті і співала псалми.

Часто ясними зоряними ночами стариця Ірина любила стояти поза своєю келією і молитися. В одну із таких ночей інша черниця також звершувала нічне стояння на вулиці, сховавшись за келію святої Ірини, і побачила, як два дуже високих кипариси, котрі завжди стояли з лівого і правого боку біля входу до храму, зігнулися перед святою, немов молячись разом з нею.

Одного разу в день свята Василія Великого, після закінчення вечірні, свята проводила в молитві всю ніч. Коли наближалася година світанку, вона почула голос, який сказав їй: «Сповіщаю, що йде судно, яка везе особливі плоди; скуштувавши їх, зрадіє душа твоя». Після Божественної літургії свята сказала черниці, яка була на головних воротах, відкрити двері монастиря і привести чоловіка, який чекав за ними.

Коли свята Ірина зустріла чоловіка, який увійшов, він розповів їй дивовижну історію. Він був моряком, власником судна з Патмосу. Корабель відплив із північної частини острова до іншого міста. Коли вони відпливли і були вже в декількох метрах від берега, він та інші його моряки побачили поважного старця, який кричав їм, щоб вони зупинилися. Але це було неможливо через сильний вітер, який направляв судно у відкрите море.

Тоді старий став щосили кричати, щоб корабель зупинився. Корабель сам собою зупинився, а старий пішов їм назустріч по воді. Він з’явився перед здивованими моряками і подав капітанові три яблука зі словами: «Коли прибудете до царя, передайте їх патріархові і скажіть йому, що цей дар відправив йому Господь Бог через раба Свого Іоанна, це райські яблука». Потім дістав інші три яблука і віддав їх боцману, додавши: «Ці передай ігумені Ірині Хрисоволантській і скажи їй, що це плоди із райського саду, про які мріяла її чиста душа». Благословивши екіпаж і корабель, старий зник, і їхній шлях легко був відновлений.

Завершивши свою розповідь, моряк вклонився Ірині і передав яблука. Свята взяла їх зі сльозами радості й дякувала святому апостолу і євангелісту Іоанну. А в келії своїй вона на колінах дякувала Іісусу за посланий Ним добрий знак рабі Його, розуміючи, що це був Божественний дар, як запрошення її на небеса.

Коли настав час Великого посту, вона розрізала одне яблуко на тонкі шматочки і їла по одному щодня, утримуючись від будь-якої їжі або навіть води. У Великий четвер після служби, коли всі черниці прийняли Святе Причастя, Ірина розрізала друге яблуко і дала по одному шматочку кожній сестрі. І тільки тоді вона повідала їм історію про Божественного дару. Третє яблуко Ірина зберегла на останні дні свого земного життя.

Свята Ірина дізналася про свою блаженну кончину від ангела, який з’явився їй 26 липня і відкрив, що 28 липня наступного року, після свята великомученика Пантелеймона, вона постане перед престолом Божим.

Після отриманого небесного сповіщення стариця послідовно готувалася до свого відходу з земного життя. Вона влаштувала справи монастиря і вказала гідну наступницю. За тиждень до великого для неї дня вона постувала, вживаючи тільки райське яблуко, і кожного дня приймала Святе Причастя.

На світанку в неділю Ірина востаннє взяла участь в богослужінні, причастилася, обійняла кожну із сестер, у кожної попросила прощення, а потім стала на коліна перед Царськими вратами, підняла руки і стала молитися востаннє молитися Господу, просячи прийняти у Свої руки душу її.

Після цього вона тихо і спокійно пішла до своєї келії і заснула на своєму ліжку. Коли черниці увійшли до келії, то, оточивши її у благоговійній тиші, побачили її посмішку. За цією небесною посмішкою всі розуміли, що її душа знайшла блаженство і спокій. Преподобна Ірина Хрисоволантська віддала свій дух Господу в глибокій старості в 921 році.

На поховання стариця зібралися до монастиря тисячі людей зі всього Константинополя. Патріарх благословив поховати її в каплиці великомученика Феодора.