...

Праведний Димитрій Горський

День пам'яті (н. ст.)

Місяця грудня на 15-й день / травня на 14-й день — Собор Старобільських святих

Праведний Димитрій народився 1740 року. Його батько, селянин Ігнатій, жив у слободі Осинівській Старобільського повіту Харківської губернії і промишляв ткацтвом. Димитрій також навчився ремесла батька. Він одружився і залишився жити на тому самому місці.

Попри похилий вік Ігнатій вів нетверезий спосіб життя. Він нерідко промотував спільний з сином заробіток, і це часто слугувало приводом для сварок. Одного разу, повернувшись втомленим додому із польових робіт, Димитрій застав свого батька нетверезим. Маючи буйний норов, Ігнатій став дошкуляти синові, що й послужило початком сварки. Розгнівавшись, Димитрій рукою вдарив батька. Одразу ж схаменувшись, він вискочив із дому. Відтоді його душею оволоділа сильна скорбота через скоєне.

Дочекавшись недільного богослужіння, Димитрій поспішив до храму. Після служби він розповів парафіяльному священникові про свою скорботу. Той порадив випросити прощення в батьків і згладити свій гріх постом. Повернувшись додому, Димитрій упав у ноги батькові і, обливаючись сльозами, каявся й просив пробачення. Протверезілий Ігнатій охоче пробачив сина.

Але ні піст, ні покаяння не повернули Димитрію душевної тиші. Він ставав дедалі задумливішим, дедалі менше спілкувався з ріднею. Проводячи ночі без сну, невдовзі він став схожий на тінь. Родичі вирішили, що на нього “навели порчу”. Випробувавши різні методи народної медицини і не отримавши результатів, вони залишили Димитрія в спокої.

Невдовзі помер батько, недовго прожила і дружина Димитрія. Він залишився з донькою. Вільний час праведник присвятив слізній молитві і каяттю у своєму гріху.

Одного разу навесні він пішов до Києво-Печерської Лаври, щоб у святинь і київських старців знайти спокій своїй змученій душі. Прийшовши до Лаври, охоплений побожним жахом, Димитрій застиг біля порога Великої Успенської церкви. Сумуючи через свій гріх, у глибині душі він думав, що ангел Божий, який стоїть на сторожі храму, не допустить туди такого великого грішника. Довго він стояв занурений у свої думки, не наважуючись переступити поріг храму, доки не відчув на плечі чиюсь руку. Озирнувшись, Димитрій побачив сліпого схимника, прозорливця Вассіана. Взявши Димитрія за руку, старець сказав йому: “Хіба ти не знаєш, що Христос за грішників помер?!” — і ввів його до храму.

Вражений красою храму і лаврського співу, Димитрій поринув у слізну молитву. Наступного дня він сповідався ієромонаху-духівнику. Той, вислухавши сповідь, пояснив усю тяжкість вчинку Димитрія, наклав на нього єпітимію і благословив причаститися Святих Христових Таїн. Прийнявши Святе Причастя, Димитрій нарешті отримав довгоочікуваний душевний мир. Помолившись у Лаврі і вклонившись мощам святих, він повернувся додому.

Димитрій продовжив звичайний перебіг свого життя, трудячись і відвідуючи богослужіння. Так минуло багато років. Потім він продав своє майно, роздавши частину жебракам, а частину залишивши своїй дочці. Коли він залишив рідну домівку, йому було сорок два роки. Спочатку він вирушив у прощу на рік, поклоняючись святиням і розмовляючи з духовними людьми: священниками, ченцями, старцями. Після повернення до свого села він оселився на правому крутому березі річки Айдар, за пів версти від села Закам’янки (нині Новопсков на Луганщині) і слободи Осикової, в уступах глинистої гори. Тут він викопав землянку й оселився в ній для звершення подвигів посту і молитви. Пустельна місцевість знаходилася на гірській височині. Від неї він отримав згодом прізвисько Горський.

У келійній безмовності святий Димитрій продовжував свій молитовний подвиг. Ніч проводячи за читанням Псалтирі, вдень він трудився на невеликому городі, влаштованому біля його келії.

Подвижник вів дуже суворе і пісне життя. Зазвичай його їжею були овочі з городу і сухарі, які приносили односельці. Згодом біля гори забило джерело. Місцеві жителі називали Димитріївським і вважали цілющим.

Зображень Димитрія Горського не збереглося, але дійшов його опис. Високий на зріст, сухий і тонкий тілом, до старості мав він прямий стан; довгасте його обличчя обрамляли білосніжне волосся і борода, яка доходила до пояса; приємна усмішка пожвавлювала його добре і привітне обличчя, яке мало відбиток постійного смутку; очі були сірого кольору, швидкі і проникливі.

Чутка про подвижника скоро облетіла всі околиці, і до печерки Димитрія потягнувся народ. Спочатку він приймав відвідувачів неохоче Але потім, за порадою духівника, він вирішив не відмовляти людям, які приходять до нього за допомогою. З часом місця перед келією старця стало не вистачати для всіх охочих послухати його. Тому Димитрій для зручності слухачів і щоб не порушувати тишу своєї пустельної келії обрав для спілкування зручне місце на вершині гори. Туди він піднімався з печерки вранці та ввечері. Сидячи на дикому камені, що лежав там, він вислуховував своїх відвідувачів і давав поради духовної мудрості.

Усе, що народ ніс до його келії, подвижник приймав з любов’ю. Більшу частину принесеного він роздавав нужденним, собі залишав лише найнеобхідніше. Однак грошей він не приймав, навіть не торкався до них, пам’ятаючи, що через них сталася його сварка з батьком. Не у всіх приймав подвижник приношення. Були випадки, коли, викриваючи таємний гріх відвідувача, святий Димитрій зовсім відсилав його від себе. Особливою любов’ю старця користувалися діти. Він завжди був добрий до них, намагався чимось почастувати й наставляв християнських істин.

Незважаючи на постійний піст, молитовні бдіння і подвиги пустинножительства, праведний Димитрій дожив до глибокої старості, провівши в затворі сорок шість років. Наприкінці земного життя він став рідко виходити до відвідувачів, віддаючись молитовній безмовності.

Незадовго до преставлення подвижник захворів. Передчуваючи близькість смерті, Димитрій побажав причаститися. Священник Закам’янської церкви прийняв його передсмертну сповідь і причастив його Святих Христових Тайн. Невдовзі, в ніч на 15 грудня 1828 року, на вісімдесят дев’ятому році життя, праведний Димитрій віддав свій дух Господу.