Ікона Божої Матері «Не ридай Мене, Мати»

Перехідне святкування в десяту п’ятницю після Пасхи.

«Не ридай Мене, Мати» є іконографічною композицією, іменованою за першими словами ірмосу дев’ятої пісні канону на Велику Суботу преподобного Косми Маюмського. Вона відома в двох основних іконографічних варіантах, ідейний зміст яких напряму пов’язаний з подіями Страсної седмиці. Сюжетну основу композиції становить мотив оплакування Богоматір’ю мертвого Сина.

Іконографія сформувалася під впливом композицій євангельського циклу, перш за все зображень «Зняття з Хреста» і «Оплакування — покладення у гроб». Підсумком символічного переосмислення цих композицій стала поява самостійного образа мертвого Спасителя, представленого поза реальною обстановкою страти. Така іконографія відома як у православній, так і в католицькій традиціях.

Іконографія Христа у гробі виникла у Візантії не пізніше ХІІ століття. У грецькій традиції вона отримала назву Acra Tapeinosis (грецькою «Найвище умалення»), а в руській отримала назву «Туга, або Смирення нашого Господа».

З часом композиція ускладнилася. По боках додалися напівфігури Богоматері й Іоанна Богослова, котрі предстоять Христу, як у «Розп’ятті».

З XVI століття з’являється новий варіант іконографії, який отримав назву «Не ридай Мене, Мати». У ньому Марія не предстоїть Христу, а припадає до Його лику, як у «Покладенні у гроб», обіймаючи і підтримуючи Його тіло. Господь представлений в центрі на тлі хреста, зі схиленою на праве плече головою і заплющеними очима.