Мучениця Анна Шашкіна

День пам'яті (н. ст.)

У неділю, найближчу до 25 січня, — Собор новомучеників і сповідників Церкви Руської (перехідне) / місяця квітня на 28-й день / травня на 23-й день — Собор Ростово-Ярославських святих

Мучениця Анна народилася 13 лютого 1888 року в селі Пігаскіно Пошехонського повіту Ярославської губернії в сімʼї селянина Василія Шашкіна. Закінчивши сільську школу, Анна жила разом з батьками і з часом мала намір вступити в монастир. Вона часто їздила до Павло-Обнорського монастиря, що був у Вологодській губернії, до його настоятеля архімандрита Никона (Чулкова), до якого за порадою і молитовною допомогою зверталося тоді багато тих, хто шукав спасіння; серед них було багато жінок та дівчат, і отець Никон згодом заснував із них чернечу громаду в селі Захарово, яка через гоніння на Церкву, що розпочалися, існувала спочатку під виглядом сільськогосподарської артілі, а потім комуни. Як раніше Павло-Обнорський монастир, так тепер, після його закриття безбожниками, чернечу громаду в Захаровому стали відвідувати віряни, зустрічаючись тут з архімандритом Никоном.

У середині тридцятих років із заслань та увʼязнення стали повертатися священники, заарештовані в 1929–1931 роках, і вони починали знову служити в храмах; тим часом обновленці, які захопили за цей час за підтримки влади православні храми, ледве утримували їх, не маючи пастви. І тоді вони знову закликали радянську владу і НКВС до сприяння в боротьбі проти Православної Церкви.

На початку 1936 року обновленці міста Пошехоння-Володарська писали владі: «Через обставини, що вкрай ускладнилися… з боку тихоновської громади при Успенській церкві міста Пошехоння-Володарська, які виражаються… у відкритій боротьбі з обновленською орієнтацією… Вони… відкрито засуджують храм, як єретичний…

У тихонівців дуже часто бувають нелегальні збори. 7 січня 1936 року Смирнов Олексій Євграфович, як головний керівник тихонівської громади, ввечері зібрав у себе гостей, близько двадцяти пʼяти осіб, зокрема був Петро Богородський, ігуменя Леоніда, багато колишніх черниць та інші особи, і закінчився цей пир далеко за північ. А чому це не може бути нелегальним зібранням? Адже це невідомо нам, про що вони вели бесіду.

Крім цього, користуючись настанням святкувань з нагоди святок, наклеп і навушництво пішли в усі села цього району з закликом до… бойкотування всіма силами всіх обновленських служителів культу; спокушаючи темні сили вірою у святість Бога лише тихонівщини… близько все це бачачи, як гніздо ворожнечі і нелегальності, просимо вас передати нам наш храм, щоб уникнути наслідків, а так само небажання мати таких сусідів, де, крім релігійних цілей, переслідуються залишки колишніх царських звичок…

А тому ще раз переконливо просимо вас… щоб уникнути всіх наслідків не тільки за наш храм, а й за район, припинити докорінно розвиток цього гнізда нелегальності та передати храм нам, обновленцям».

Наприкінці 1936 року, ще до одержання наказу про масові арешти, співробітники Ярославського НКВС розпочали арешти духовенства і вірян в області. 10 січня 1937 року Анну Василівну Шашкіну викликали на допит, і слідчий запитав її, чи правда, що вона збирала підписи мешканців, які хотіли належати до тихонівської громади. Анна Василівна пояснила, що 1935 року помер син її брата, і парафіяльний їхній священник Петро Богородський відмовився брати участь у його похованні, зазначивши, що мешканці цього села не належать до православної громади, і нехай вони спершу визначаться: до православного храму ходитимуть чи до обновленців; тоді вона взялася зібрати підписи мешканців — тих, хто вважає себе православними.

— А ви до якої орієнтації належите? — запитав її слідчий.

— Я особисто належу до тихонівської орієнтації.

— Чому ж тоді Богородський вимагав підписів за тихонівську громаду від усього вашого села?

— Я цього пояснити не можу.

Наступного разу слідчий викликав Анну Василівну на допит 20 лютого і став докоряти в замиканнях, тим часом як відомо, що вона знайома зі старостою храму Олексієм Євграфовичем Смирновим, який давав їй читати книжку Сергія Нілуса «Протоколи сіонських мудреців», і слідчий одразу ж на допиті предʼявив цю книжку.

— Чому ви приховували від слідства відомості про книгу Нілуса і контрреволюційні міркування по суті її змісту?

— Я приховувала про книгу Нілуса «Протоколи сіонських мудреців» тому, що не хотіла видати Смирнова, який суворо наказував, щоб ми ніколи нікому нічого про це не говорили.

— Отже, ви знали, що книга «Протоколи сіонських мудреців» є контрреволюційною книжкою, тому й приховували знайомство з нею від слідства?

— Мені Смирнов говорив, що книга ця заборонена, але чому, не сказав.

— У звʼязку з переписом населення СРСР, серед населення міста поширювали контрреволюційні провокаційні чутки, які випливають зі змісту книжки «Протоколи сіонських мудреців» і ваших міркувань про прихід антихриста, про печать і так далі. Ці чутки поширювали ви з метою зриву заходів радянської влади з перепису. Підтверджуєте ви це?

— Ні, це я заперечую, жодних контрреволюційних провокаційних чуток я не поширювала і про ці чутки нічого не чула.

Викликавши наступного разу на допит Анну Василівну, слідчий став домагатися від неї, щоб вона сказала, як давно вона чула про архімандрита Никона і від кого, але вона на це запитання відповідати відмовилася.

4 березня 1937 року слідчий знову викликав її на допит і знову став запитувати про отця Никона: як давно і як близько вона була з ним знайома, але і цього разу вона нічого не відповіла, і того самого дня слідчий оголосив їй, що її заарештовано як підозрювану.

18 березня слідчий знову викликав Ганну Василівну на допит і заявив:

— Вам предʼявлено постанову про притягнення вас як обвинуваченої у злочині, передбаченому статтею 58-ю. Обставини злочину викладені в підписаній вами постанові. Визнаєте ви себе винною в цьому?

— Визнаю, що зі Смирновим я звʼязок мала, кілька разів відвідувала його будинок, а також часто разом ходили до… церкви. Книгу Сергія Нілуса «Протоколи сіонських мудреців» я у Смирнова бачила, її читала Гудкова, яка мені розповідала її зміст, але контрреволюційних чуток я серед населення не поширювала. Жодних питань про війну, про перемогу фашизму, про відновлення в СРСР капіталістичного ладу тощо ми зі Смирновим і Гудковою не обговорювали. Богородського я знаю як священника, і, справді, за його завданням я збирала підписи за тихонівську церкву, але нікого не залякувала, підписувалися всі добровільно… Архімандрита Павловського монастиря Никона я знаю. Бувала кілька разів у нього в монастирі, коли ще він був відкритий. У 1924 році Никон був у місті Пошехоння-Володарську, був у нашому домі, а після закриття монастиря я з ним звʼязку не маю і де він, не знаю.

— Скільки часу ви жили в Никонівській «комуні»?

— Я членом Никонівської «комуни» не була, але в «комуні» була кілька разів.

— А навіщо ви «комуну» відвідували?

На це запитання Анна Василівна відповідати відмовилася.

— Ви знали, що Никонівська «комуна», по суті, була нелегальним монастирем, організованим для боротьби з радянською владою?

Анна Василівна і на це запитання відповідати відмовилася.

— Кого ви відвідували із членів «комуни»?

— У «комуні» я зупинялася у завідувачки, Анни Олександрівни Соловйової.

— Звідки вам відома Соловйова?

— Соловйову я знала через її тітку, черницю Таїсію. Крім того, Соловйова, коли бувала в місті, зупинялася в мене.

— Маючи звʼязок з керівницею «комуни», ви не могли не знати цілей і завдань цієї «комуни».Слідство вимагає від вас відвертих свідчень.

Анна Василівна відмовилася відповідати на це запитання.

3 квітня відбувся останній допит, під час якого слідчий знову спробував дізнатися у Анни Василівни, що вона знає про місце, де перебуває архімандрит Никон.

— Звʼязку з архімандритом Никоном я не маю і де він перебуває нині, не знаю, — відповіла Анна Василівна.

— А навіщо і до кого ви їздили восени 1936 року в Тутаївський район?

— Восени 1936 року я дійсно їздила в… гості до своєї знайомої на імʼя Євдокія… прізвище її я не знаю. Була в неї три дні.

— А як ви знайомі з Євдокією?

— Я з Євдокією знайома давно. Коли раніше ходила до Тутаєва, то зупинялася в неї ночувати, і вона, коли бувала в місті, теж ночувала у мене.

— Як же ви не знаєте її прізвища?

— Прізвища її я справді не знаю, і не знаю, чим вона займається.

— Ви явно брешете. Ви до Тутаївського району їздили з ціллю відвідування архімандрита Никона, який переховується від покарання і проводить активну контрреволюційну роботу. Вимагаю від вас відвертих свідчень.

— Ні, у архімандрита Никона я не була і де він переховується, не знаю.

— За що був розстріляний ваш дядько, Олександр Федорович Шашкін, і сидів його син, Василій Олександрович Шашкін?

— Мій дядько, дійсно, 1918 року був розстріляний, але за що, я не знаю. Також не знаю, за що сидів його син, до революції він був урядником.

15 серпня 1937 року Особлива нарада при НКВС засудила Анну Василівну до пʼяти років увʼязнення у виправно-трудовому таборі, і її відправили з першим етапом у Північно-Східні табори НКВС. Анну Василівна Шашкіна померла 11 травня 1940 року в лікарні окремого табірного пункту Милга в одному з Північно-Східних таборів НКВС, і її було поховано в невідомій могилі.