Мученики і сповідники Михаїл, князь Чернігівський, і боярин його Феодор, чудотворці

День пам'яті (н. ст.)

Місяця лютого на 14-й день — перенесення мощей / вересня на 20-й день / у першу суботу після 29 червня — Собор Чернігівських святих (перехідне)

Про юнацькі роки святого Михаїла, князя Чернігівського, майже нічого не відомо. Є відомості, що змалечку він мав любов до Бога, з великим милосердям ставився до бідного люду і зовсім не прагнув мирської слави. Добрим здоров’ям княжич не відзначався, а тому мав надію лише на милість Божу.

Отже й зібрався він у 1186 році до Божого угодника Никити Переславльського (пам’ять 24 травня) у Переславль-Залєський. То вже був час завершення життя преподобного Никити. Перед виходом із дому Михаїлу з’явився біс в образі незнайомого ченця з порадами відмовитися від подорожі, та не послухав його молодий князь. Пізніше преподобний Никита, почувши про це, прокляв того біса ім’ям Іісуса Христа і прибив його до стовпа, на якому звершував свої подвиги. Тому й молиться народ преподобному Никиті Стовпнику про вигнання лукавих духів. А князю Михаїлу святий Никита вручив дерев’яний посох і тим зцілив його від розслаблення.

Літописець повідомляє, що в 1206 році батько Михаїла Всеволод Чермний захопив Київ і став великим князем Київським, а сину віддав на князювання Переяслав, проте ненадовго. У 1212 році батько помер, а князь Михаїл жив у Чернігові під захистом свого дядька Мстислава, князя Чернігівського.

У 1223 році Михаїл взяв участь у з’їзді руських князів у Києві. Якраз на той час монгольське військо підступило до половецького степу, і половецькі посли прибули до Києва просити допомоги. Невдовзі, з вимогою не втручатися, сюди прибули й монгольські посли. От і постало питання перед Києвом, на чиєму боці бути. Його вибір був на користь сусідів-половців, а монгольських послів було вбито.

Таке рішення означало початок війни. Невдовзі татаро-монголи на річці Калці розгромили русько-половецьке військо. Там само загинув батьків брат Мстислав Святославович, князь Чернігівський. Управління князівством перейшло до рук племінника, Михаїла. Але й тут воно виявилося не тривалим, бо князя запросили до себе новгородці.

За досить короткий час князь Михаїл багато чого встиг зробити для Новгорода. За нього новгородцям було повернуто старовинні права та привілеї. Проте туга за рідним краєм зробила своє, і ніякі умовляння новгородців не допомогли. Навпаки, князь Михаїл їх запевнив, що Новгород і Чернігів мають стати побратимами й він все робитиме для цього.

Тепер він ревно зайнявся благоустроєм Чернігівського князівства. На початку 1238 року в його руках опинився навіть великокняжий київський престол.

Коли шестисоттисячна орда підступила до Києва, зрозумів великий князь, що не встояти йому. Не став він вести з нею переговори, а невідкладно, разом зі своїм боярином Федором, відправився до Угорщини.

Чимало дослідників звинувачували його в бездіяльності й відсутності мужності під час воєнної небезпеки. Але це безпідставні звинувачення. Це не була втеча, бо на Київщині залишалася його сім’я. В Угорщині він мав надію умовити короля та разом з Польщею і Німеччиною влаштувати опір монголо-татарам. Святий князь навіть посилав на Ліонський Собор у Франції 1245 року митрополита Петра Акеровича з закликом організувати хрестовий похід проти Орди, однак нічого із того не вийшло.

Довелося князю жити прибульцем на чужій землі, поневіряючись і переховуючись. Але в серці його завжди жила рідна Батьківщина, і повернувся князь з боярином Федором додому.

Багато князів тоді повернулися на рідну землю, поклонившись нечестивому завойовникові, щоб отримати ярлики. Далі вони займали свої князівства й сплачували данину Батию. Князю Михаїлу також невдовзі порадили, що треба збиратися до Орди, бо без ярлика нічого не буде.

У 1246 році і князь Михаїл разом з вірним боярином Федором прибув до Сарая, столиці Орди. На той час татари ще сповідували поганську віру й вимагали від прибулих руських князів вклонятися їхнім бовванам і виконувати поганські обряди.

А там був заведений звичай, що всі, хто приходив до хана, мали пройти між рядами вогнищ для знищення злих намірів. Татарські жерці були впевнені, що після цього навіть отрута, занесена до ставки хана, втрачає свою силу. За інтенсивністю кольору полум’я колегія жерців визначала справжні наміри прибулого. Потім належало вклонитися монгольським богам.

Із руських князів, які до цього побували в Сараї, ніхто не відмовився від такої процедури. Князь Михаїл і боярин Феодор були першими. Жерцям князь Михаїл пояснив: «Я — християнин, а християнин поклоняється тільки Богові — Творцеві світу!» Ці слова були негайно донесені хану Батию.

Тим часом інші присутні руські князі стали вмовляти Михаїла «покоритися», виконати вимоги хана. Зверталися до князя з гіркими сльозами, бо знали, який буде в іншому випадку наслідок. Боярин Феодор зі свого боку, навпаки, радив князеві згадати євангельські слова, які говорив йому духівник, владика Іоанн: «…хто хоче душу свою зберегти, той загубить її; а хто загубить душу свою заради Мене і Євангелія, той збереже її. Бо яка користь людині, коли вона придбає ввесь світ, а душу свою занапастить?» (Мк. 8:35-36).

Саме ці слова для князя були солодкими й радісними. У своєму житті він надто багато настраждався, щоб зараз, у цю відповідальну мить, зректися останнього — батьківської віри.

Тортури були страшними. І князя, і боярина Федора по-звірячому били, топтали. Їх мучили, доки не відсікли голови. Князівські уста і після того повторювали: «Я — християнин».

Так 20 вересня 1246 року святі мученики, князь Михаїл і його боярин Феодор, віддали свої душі в руки Господу. Їхні тіла були викинуті на поживу голодним псам, але протягом багатьох днів залишалися недоторканними, бо беріг їх Господь.

Християни зуміли перевезти тіла мучеників до Чернігова. Там вони були захоронені у напівзруйнованому Спаському соборі.

Через деякий час хан Батий був убитий угорським королем Владиславом. Злому життю настав злий кінець.

У 1578 році за вказівкою царя Іоанна Грозного мощі святих мучеників були перенесені до Москви, у новозбудований храм їхнього імені. Два століття потому їх перенесли до Стрітенського собору міста. Упокоїлися вони в 1774 році у вівтарі Архангельського собору Московського Кремля. Знаходяться там вони й сьогодні.

У рідному Чернігові, на території колишньої садиби гетьмана Полуботка, у 1805 році також було закладено церкву на честь святих Михаїла і Феодора.

Воістину сказав святий псалмоспівець Давид: «Рід праведних благословиться» (Пс. 111:2). Прикладом цього є рід святого Михаїла, князя Чернігівського. Святе християнське служіння продовжили його діти і внуки. Прчиислені до сонму православних святих його дочка, черниця Суздальського монастиря преподобна Єфросинія Суздальська (пам’ять 25 вересня) й онук, благовірний князь Олег Брянський (пам’ять 20 вересня).

Тропарі, кондаки, молитви та величання