Мученик Михаїл Єрогодський, читець

День пам'яті (н. ст.)

Місяця серпня на 18-й день / у неділю, найближчу до 25 січня, — Собор новомучеників і сповідників Церкви Руської (перехідне)

Михаїл Петрович Єрогодський (зустрічається і написання «Єрегодський») народився 17 вересня 1878 року в сім’ї потомственого церковнослужителя-псаломщика. Імовірно, це і вплинуло на його бажання слідом за батьком, дідом та прадідом присвятити себе служінню Богу.

Преосвященним Гавриїлом, єпископом Великоустюзьким, він був допущений до виконання обов’язків псаломщика замість свого батька, який був на той час хворий. Люди, які присвячують себе Богу і життя своє намагаються привести у відповідність із заповідями Господніми, світяться зсередини, змінюються зовні, немов в очах відбивається їхня душа, котра доторкнулася до вічності. Саме таким у спогадах людей залишився Михаїл Єрогодський: красивим, променистим.

«Платні, одержуваної в церкві, не вистачало, щоб прогодувати велику сім’ю, тому батьки та їхні шестеро дітей багато працювали на власному полі». Зі спогадів однієї із доньок Михаїла Єрогодського, Єлизавети, стало відомо, що, аби посадити город, Михаїлу Петровичу зі старшими синами довелося розкорчовувати ліс, а на отриманому полі посадили картоплю, жито.

Господарство у родини було міцне, вони мали коня, корову. Жила сім’я у великому двоповерховому будинку, основне місце в якому займала батькова бібліотека.

Наближався 1937 рік, і життя родини вимірювалося вже годинами. Кожен день приносив нові нещастя. Багатодітну сім’ю обклали непомірними податками, виплатити які батьки були не в силах, і поступово у них відібрали коня, корову. Михаїла Петровича двічі відправляли до села Кослан на примусові роботи, щоразу на один рік. А тим часом сім’ю позбавили житла, залишивши їй тільки дві невеликі кімнатки. Забрали й ріллю Єрогодських, щоб побудувати лікарню, надавши натомість клаптик неродючої землі.

Гонінь зазнали й малолітні діти Михаїла Єрогодського. Їх не перевели до третього класу, тож і їм довелося іти на лісозаготівлі, окрім старшого брата В’ячеслава. Його взяли працювати до контори, але поставили умову, щоб він відмовився від батька, і юнак пішов із дому.

За тих нелюдських умов, у яких опинилася сім’я Єрогодських, Михаїл Петрович ще знаходив у собі сили допомагати іншим. Він був потрібен селянам, яким заборонили ходити до церкви. Засмучені, розгублені люди не знали, що робити. На допомогу їм прийшов Михаїл Петрович, який став збирати парафіян у себе в будинку.

Однак їх вистежили, і наступного дня після зборів вірян директор школи викликав доньок Михаїла Єрогодського Євгенію і Єлизавету й став допитувати, хто й чому приходив до них у будинок. Але дівчатка відповіли: «Ми нічого не знаємо, спали на грубці і нічого не бачили».

Новим потрясінням для людей стало руйнування на їхніх очах церкви. Михаїл Єрогодський працював у полі, заготовляв сіно, і до нього прибігли селяни й все розповіли. А в цей час храм обезголовили, і земля здригнулася від болю, коли величезний важкий дзвін упав на неї, не витримавши удару. Земля наче розступилася, прийнявши його у свої надра. Затремтіли будинки, почувся дзвін розбитого скла — так убивали храм.

Коли Михаїл Петрович прибіг у село, з храму вже віддирали дошки, Єрогодський став умовляти, благати, аби залишили будівлю, що вона ні в чому не винна і може ще послужити людям. Але не слухали його молоді сатрапи, а продовжували вбивати церкву. Тоді Михаїл Петрович звернувся до односельців по допомогу. Дивовижно, але церкву, радше, саму будівлю вдалося відстояти.

Біля храму запалало величезне багаття. Оберемками виносили книги, через вікна в багаття летіли ікони. Ті дівчата, які були поспритніше, вихоплювали із багаття ікони, які ще не встигли спалахнути, і несли їх додому.

Зруйнувавши старий світ, людям стали нав’язувати інше життя, інші ідеї, але заважав Михаїл Єрогодський. Вирішено було його прибрати.

10 серпня 1937 року Михаїл з дружиною, як завжди, працювали в полі за сімнадцять верст від села, коли прибулий нарочний наказав Михаїлу Петровичу прямувати за ним до сільської ради. Вночі до малолітніх дітей Єрогодського прийшли з обшуком. Євгенія спала і нічого не чула, а Єлизавета стала свідком крадіжки.

Тато із сільської ради не повернувся, а вранці приїхала мати. Дізнавшись, що чоловіка забрали, жінка не могла повірити, довго плакала. Вона казала, що він пройшов три війни і залишився живим, а зараз його забрали назавжди.

Що ж сталося того трагічного дня? Михаїлу Петровичу не дозволили попрощатися з сім’єю. Його і ще декількох людей посадили у віз і повезли до Кослана. Селяни дізналися про це і вийшли на дорогу попрощатися. Багато хто плакав, хтось потай намагався сунути в руку хліб, гроші. Дорога, якою відвозили невинно засуджених людей, досі не заростає, хоча все навколо давно поросло вербою.

В обвинувальному висновку про Михаїла Петровича було написано: «піп-білобандит, систематично проводить к/р (контрреволюційну — ред.) агітацію, заявляє, що до колгоспу вступати не треба. Пише одноосібникам колективні заяви з вимогою виділити їм сінокоси з погрозою, що інакше всю худобу буде зарізано».

Дітлахи чекали, коли повернеться батько, бігали на дорогу і все дивилися — чи не покажеться віз… Так можна було все життя чекати на батька, але невдовзі родині Михаїла Петровича довелося боротися за своє існування. У Єрогодських забрали все майно, конфіскували будинок. Не дозволяли навіть жалісливим селянам надавати допомогу сім’ї «ворога народу»: все, що приносили люди Єрогодським, наступного дня відбирали. Водночас хвору жінку з дітьми змушували платити податок.

Минуло тридцять років. Одного разу до будинку доньки Михаїла Єрогодського Єлизавети зайшов незнайомий чоловік і повідомив, що її батька одразу після приїзду в Сиктивкар розстріляли. Пізніше стало відомо, що 29 серпня 1937 року трійка  Управління НКВС засудила його на найвищу міру покарання, а 31 серпня 1937 року вирок було приведено у виконання.