Мученик Максим Рум'янцев - Благовіст

День пам'яті (н. ст.)

Місяця липня на 31-й день / у неділю, найближчу до 25 січня, — Собор новомучеників і сповідників Церкви Руської (перехідне) / місяця червня на 7-й день — Собор Іваново-Вознесенських святих

Максим Іванович Рум’янцев народився в середині п’ятдесятих років XIX століття в селі Вандишки Кінешемського повіту Костромської губернії в селянській сім’ї. Батьки його померли, коли Максиму ледве минуло десять років, і він оселився в домі брата Єгора та його дружини Єлизавети. У них він прожив до п’ятнадцяти років, після чого пішов мандрувати. Де і як мандрував Максим, невідомо, але, повернувшись майже через тридцять років на батьківщину, він знав службу церковну напам’ять, хоча залишався неписьменним. Під час мандр він прийняв подвиг юродства, який не полишав до самої смерті.

Повернувшись до рідного села, Максим Іванович жив то у брата в лазні, то в благочестивій сім’ї Груздьових, які шанували блаженного за прозорливість, то в сім’ї Кочеріних, а то де доведеться.

Ходив Максим Іванович цілий рік босоніж і в одних і тих самих, вдягнутих одна на іншу, сорочках. Якщо хто-небудь дарував йому чоботи, то він пхав у них папір, щоб незручно було ходити, а потім все одно віддавав. У лазні він ніколи не мився, а як увійде до лазні в брудних сорочках, у тих самих сорочках і вийде.

У селі багато хто, особливо спочатку, глузував з Максима Івановича, а хлопчаки, бувало, пускали в нього каміння. Але благодушно все це переносив блаженний, пам’ятаючи, що всі, хто подвизається за Христа, гнані будуть.

На той час, коли він оселився в селі після багаторічного подвигу мандрування і юродства, він досяг берегів блаженної безпристрасності, і Господь став відкривати йому Свою благу волю про інших людей.

Зокрема, коли Андрію Груздьову довелося вирушати на Першу світову війну, його охопив смуток. Підійшовши до юродивого, він сказав:

— Прощавай, Максиме Івановичу, може, не повернуся.

— До побачення, солодкий пане, — відповів Максим Іванович. Багатьма чудесами засвідчив Господь блаженного, тож не залишилося в Андрія сумніву: він повернеться живим. І повернувся.

Серце Максима не приліплювалося ні до чого земного. Гроші він зневажав, а якщо йому хтось їх давав, то він потре їх, потре їх, та й кине або суне куди-небудь.

Максим Іванович був у близьких духовних стосунках з єпископом Кінешемським Василієм. «Багатьох я бачив подвижників, молитовників і духовних людей, — говорив про нього святитель, — але цей ближче за всіх до Бога».

Владика Василій ходив до блаженного Максима Івановича пішки. Коли б він не задумав прийти, Максим Іванович завжди заздалегідь знав про його відвідини.

Незадовго до свого арешту Максим Іванович прийшов до священника Миколая Житникова і сказав: «Отче Миколаю, збираймо багаж». І справді, невдовзі їх обох було заарештовано.

Головою першого в тих місцях колгоспу був Василь Сорокін, а син його, Володимир, працював у колгоспі трактористом. Обидва вони не любили блаженного і писали доноси владі, щоб ті заарештували його. Зрештою, взимку 1928 року до будинку, де тоді жив Максим Іванович, під’їхали сани з візником-міліціонером. Андрій Груздєв, який побачив це, запитав:

— За що ви його заарештовуєте?

— Та нам не шкода, — відповів міліціонер, — він нам не заважає, але на нього вже третю заяву подано, щоб його заарештувати. Тож збирайся, Максиме Івановичу, поїхали.

Збирати Максиму Івановичу було нічого, жодного майна в нього не було. Сів він у сани, і вони вирушили. Дорогою їм зустрілася жінка, яка, впізнавши блаженного, запитала:

— Куди це ти, Максиме Івановичу, поїхав?

— До Царя на обід, — відповів блаженний.

У Кінешемській в’язниці Максима Івановича піддали жорстоким мукам, поперемінно тримаючи то в спеці, то в холоді. Але недовго він тут пробув, і його перевели до іншого міста. Там блаженний опинився разом з отцем Миколаєм Житниковим, який став свідком його смерті і написав із ув’язнення кінешемцям, що блаженний Максим помер як великий праведник.