Мученик великий князь Константин Бринковяну

Місяця серпня на 16-й день

28 жовтня 1688 року помер Шербан Кантакузіно, господар, тобто правитель, Валахії, за правління якого було побудовано багато святих обителей і розпочато друкування першого повного видання Біблії румунською мовою. Того дня валаські бояри звели на престол племінника покійного господаря, логофета Константина Бринковяну. Він був високоосвіченою людиною, знав грецьку, латинську та церковно-слов’янську мови. Молодим був покликаний на державну службу, виконуючи свої обов’язки під час правління Георге Дуки та Шербана Кантакузіно.

Його правління почалося у важкий для Валахії час, коли турки вели тривалу війну з австрійцями. Новий господар, володіючи чудовими дипломатичними здібностями, зміг зберегти дружні стосунки зі всіма протиборчими сторонами. Ввірену йому країну було врятовано від спустошень, які несе з собою війна, і грабежів з боку ворогуючих армій.

У таких сприятливих умовах двадцять шість років його правління стали добою найбільшого розквіту Православної Церкви, культури і мистецтва країни. Будувалися нові храми і монастирі, відкривалися різні школи, друкувалися книжки різними мовами, надавалася всіляка підтримка людям обізнаним і освіченим. Помісним Церквам, які перебували під пануванням Порти, спрямовували значну матеріальну допомогу.

Окрім того, Бринковяну був опікуном Академії, навчального закладу, який знаходився в монастирі святого Савви в Бухаресті, і її реорганізатором. На чолі Академії він поставив ученого грека Севастоса Кумінітіса. Одночасно з Академією відкрилися й інші школи в стінах монастирів, у яких викладання велося церковнослов’янською та румунською. В окремих монастирях були засновані бібліотеки, для яких отримували книги класичними мовами із культурних центрів Заходу. Особливо відомі бібліотека монастиря Мерджінені та бібліотека монастиря Хурезі, заснована самим Константином Бринковяну.

Господар Валахії також був одним із найбільших ктиторів монастирів і церков. Влітку 1690 року було закладено монастир Хурезі, або Хорезу, з храмом на честь імператорів Константина і Єлени. Спільно зі спетаром Михаєм Кантакузіно господар звів монастир у Римнику-Сераті з соборним храмом Успіння Божої Матері. Благовірний господар, крім нових монастирів, частково перебудував і наново розписав храми в багатьох монастирях. У Бухаресті господарем було зведено три храми, з них до наших днів дійшла лише церква монастиря Св. Георгія Нового в центрі столиці. У цій церкві були покладені 1720 року останки святого мученика, які були таємно доставлені сюди з Константинополя дружиною господаря Марією.

Константин Бринковяну надавав постійну допомогу церквам, чернечим громадам і парафіям на Балканах та Близькому Сході, які опинилися під турецьким пануванням. Митрополит Анфим надрукував грецькою мовою десятки назв книжок, серед яких були й богослужбові, призначені для християн Константинопольського, Александрійського та Єрусалимського Патріархатів. Були влаштовані друкарні в Антіохійському патріархаті та Грузії.

Господар надавав значну матеріальну допомогу всім чотирьом православним патріархатам Сходу, чернечим обителям Афону, монастирю святої Єкатерини на горі Синай, монастирям у материковій частині Греції та на островах. У Константинополі він звів церкву святителя Миколая в кварталі Галата. Багато патріархів і архієреїв Сходу вважали Бухарест своєю другою резиденцією, проводячи тут значну частину часу, безбідно існуючи на доходи, отримані від волоських монастирів.

Час розквіту церковного життя, освіти і мистецтва в князівстві Валахія завершився після позбавлення влади Константина Бринковяну. Інтриги і доноси його ворогів у Константинополі, а також факт переходу одного із його бояр на бік російської армії під час Прусського походу 1711 року Петра I, викликали в Оттоманської Порти підозру в нелояльності господаря. Його викликали разом з сім’єю до Константинополя. Прибувши туди в березні 1714 року на Страсній седмиці, всі вони були ув’язнені у фортеці Єдикуле, тобто Семивежній. В’язням було обіцяно зберегти життя, але тільки в обмін на перехід у мусульманство. Благочестивий господар рішуче відкинув цю пропозицію.

15 серпня 1714 року, в день Успіння Божої Матері, коли господарю щойно виповнилося шістдесят років, його вивели разом зі всіма на місце страти. Його секретар розповідає, що Бринковяну встиг звернутися з останнім словом до своїх синів: “Сини мої, будьте сміливішими! Ми втратили все, що мали на цьому світі; спасімо, принаймні, свою душу, омивши всі наші гріхи своєю кров’ю!” Потім у присутності султана, послів іноземних держав, дружини й дочок, приведених на це жорстоке видовище, господарю та його чотирьом синам відрубали голови.

Раніше за всіх був страчений Янаке Векереску, найближчий радник господаря, після чого були відрубані голови чотирьох синів: Константина, Штефана, Раду і Матея. І лише потім, після того, як господар став свідком трагедії своїх синів, прийшла його черга. Голови святих мучеників було піднято на піки і пронесено Константинополем, а тіла їх наступного дня кинуто в Босфор. Рибалки-християни виловили тіла святих у морі й поховали їх у грецькому монастирі на острові Халкі.

Дружину Марію, її доньок та їхніх чоловіків, а також її племінників заслали в ув’язнення в одне з міст Малої Азії, звідки вони змогли повернутися до Волощини тільки через два роки.

Своєю мученицькою смертю Константин Бринковяну явив усьому світу дивовижний приклад жертовності, готовності йти на смерть заради правої християнської віри і заради блага рідної країни. Подвижницька його кончина викликала глибокий відгук у душі румунського народу. Уже тоді почалося його шанування як мученика православної віри.

20 червня 1992 року Священний Синод Румунської Православної Церкви прославив Константина Бринковяну, його синів і радника Янаке в сонмі мучеників.