Велике огласительне слово

УкраїнськаРосійська

Передмова

Керівникам для благочестивого життя необхідне огласительне слово, щоб Церква могла примножуватися від примноження кількості людей, які спасаються, коли слово віри, яке викладають, досягає і до слуху невірних. Але не один і той самий спосіб вчення придатний для всіх, хто приступає до слова. Навпаки, слід узгоджувати оглашення з розмаїттям вірувань, маючи на увазі одну й ту саму мету слова, але неодноманітно користуючись засобами, що ведуть до неї. Бо іншими поняттями предзанятий той, хто іудействує, а іншими – той, хто живе в еллінстві; аномей же, маніхей, послідовники Маркіона, Валентина, Василіда та решта списку тих, хто заблукає в різних єресях, оскільки кожен з них предзанятий власними поняттями, роблять за необхідне вступати в боротьбу з їхніми власними упередженнями. Бо з родом хвороби міркувати треба і спосіб лікування: не вилікуєш одним і тим самим в елліні багатобожжя і в іудеї невір’я в єдинородного Бога; і введених в оману єресями не відвернеш одним і тим же від брехливих, ними складених понять про догмати. Чим виправив би інший Савеллієва послідовника, тим не принесе користі аномею; суперечка з маніхеєм не буде корисною іудею. Але, за сказаним, слід дивитися на упередження в людях і вести мову згідно з помилкою кожного під час кожної співбесіди, попередньо викладаючи певні початки й розумні вимоги, щоб із того, що визнається згідно з обома сторонами, думка послідовно розкривалася сама собою.

Тому, коли йде співбесіда з ким-небудь із елліністів, добре покласти такий початок розмови: запитати, чи припускає він, що є Божество, чи згоден із вченням атеїстів? Якщо стверджує, що Бога немає, то нехай майстерно і премудро розпорядником у світі приведений буде до визнання, що є якась сила, яка показує цим про себе, що вона понад усе. Якщо ж не сумнівається, що Бог є, але схиляється на пропозиції безлічі божества, то будемо з ним міркувати в такому порядку: досконалим чи недостатнім визнає він Божество? І оскільки, ймовірно, єству Божому припише досконалість, то вимагатиму в нього досконалості в усьому, що умоуявлено в Божестві, так, щоб не уявлялося воно змішаним із протилежностей, із недостатнього і досконалого. Але чи підлягатиме мисленню відносно сили, або відносно поняття про добро, або відносно премудрості, нетлінню та вічності і всякого іншого боголіпного уявлення; на підставі цього міркування згідно визнаємо про єство Боже, що в усьому вбачається досконалість. Коли ж буде відступлено нам це, тоді неважким стане розум, що розважається безліччю богів, привести до сповідання єдиного Божества. Бо якщо погоджується про предмет визнавати його в усьому досконалим, стверджує ж, що багато досконалих, у яких відмінні риси ті самі, то за всією необхідністю повинен буде в тих, хто не розрізняється ніякою видозміною, але представлений в одних і тих самих рисах, або вказати особливість, або, якщо думка не знаходить нічого особливого, не вигадувати відмінності в тому, в чому немає того, що розрізняє. Бо, якщо не відшукує ні такої різниці, що одне більше, а інше менше, оскільки поняття досконалості не припускає меншості; ні такої, що одне гірше, а інше краще, тому що ніхто не припустить Божества в тому, що не зовсім не має найменування найгіршого; ні такої, що одне старе, а інше нове, тому що не завжди наявне не підходить під поняття про Божество; навпаки, і саме поняття про Божество одне, бо, відповідно до розуму, ні в чому не відшукується ніякої особливості: то хибне уявлення безлічі богів за всією необхідністю примушене обмежитися сповіданням єдиного Божества. Якщо однаково приписують благість і справедливість, премудрість і могутність, в один і той самий спосіб визнають нетління і вічність, а також будь-яке благочестиве мисленнєве уявлення, то усуненням усякої в будь-якому відношенні різниці необхідно усувається з догмату думка про множину богів, так як тотожність в усьому до єдиного догмату підносить і віру.

Глава 1
Буття Сина Божого

Але оскільки слово благочестя і в єдності єства вбачає якусь відмінність іпостасей, то, щоб суперечкою з еллінами вчення наше не було захоплене в іудейство, майстерним певним розрізненням понять слід знову виправити похибки і в цьому. І ті, хто не визнають наш догмат, не допускають, що Божество безсловесне. Того, що вони визнають, достатньо для утвердження нашого вчення. Бо хто визнає, що Бог не безсловесний, той, без сумніву, погодиться, що небезсловесний має слово. Але подібно називається словом і людське слово. Тому якщо скаже, що подібно до наших слів розуміє і Боже слово, то в такий спосіб зведеться до вищого поняття. За всією необхідністю треба вірити, що слово, як і все інше, співвідноситься з єством. Бо і в людстві вбачаються якась сила, і життя, і мудрість; але через цю подібойменність ніхто не буде уявляти собі, нібито в Бозі такі самі і життя, і сила, і мудрість; навпаки, у міру нашого єства применшується з ним разом і значущість таких іменувань. Оскільки єство наше тлінне і немічне, то і життя тому недовговічне, і сила не самостійна, і слово летюче. У міркуванні ж Єства верховного, з величчю споглянутого в Ньому, підноситься і все, що стверджується про Нього. Тому про Слово Боже буде визнано, що, хоча називається Воно Словом, проте ж не має подібності з нашим словом, яке перетворюється на щось нездійсненне, і не в одному пориві того, що вимовляється, вся Його іпостась. Навпаки того, як наше єство, будучи швидкоплинним, має швидкоплинне і слово, так Природа нетлінна і має завжди суще вічне і самостійне Слово. Якщо ж внаслідок цього буде визнано, що Слово Боже існує вічно, то за всією необхідністю треба буде визнавати, що іпостась Слова – в житті. Бо недозволено думати, нібито Слово, подібно до каміння, існує неживим. А якщо існує щось як розумне і безтілесне, то, звичайно, воно живе. Якщо ж розлучено з життям, то, без сумніву, вже не іпостась. Натомість доведено, що нечестиво визнавати Боже Слово неіпостасним. Отже внаслідок цього доведено також, що Слово це треба уявляти собі в житті. Оскільки ж, цілком ймовірно, кожен упевнений, що природа Слова є простою і не показує в собі жодної двоїстості та складності, то ніхто не буде уявляти собі Слово в житті за причастям життя. Бо якщо стверджувати, що одне полягає в іншому, то таке припущення не виключає складності; навпаки ж, коли визнано простоту Слова, за всією необхідністю треба думати, що Слово є не причастя життя, а саме життя. Тому якщо Слово живе, будучи самим життям, то, звісно, має силу вільного волевиявлення, адже ніщо, що не має волевиявлення, не належить до числа живих. Внаслідок же сказаного благочестиво зробити висновок, що воля ця є і могутньою. Бо якщо хтось не визнає могутнім, то цим самим подає, звичайно, думку про безсилля. Але поняття про безсилля далеке від поняття про Божество, тому що в Божественній природі не вбачається нічого непослідовного. За всією необхідністю силу Слова треба визнавати такою ж, якою є і переднамір, щоб у простому не виявлялося будь-якого змішання і збігу протилежностей – безсилля і сили, які вбачаються в одному і тому ж переднамірі, якщо тільки на одне вистачить у Нього сили, а для іншого Воно безсиле. Необхідно також визнавати, що воля Слова, на все маючи силу, не має нахилу ні до чого поганого, тому що всяке прагнення до зла чуже Божому єству. Навпаки того, що є доброго, всього того хоче, а чого хоче, то, без сумніву, для Нього можливо; можливого ж не залишає Воно нездійсненним, але всякий намір зробити добре призводить до дієвості; добро ж – світ і все, що в ньому виявляється мудрим і майстерним. Отже, все є справою Слова живого і самостійного, бо Воно – Слово Боже, – Слова, яке вільно обирає, бо живе, Слова, яке може все, що не обирає, Слова, яке обирає, без сумніву, добре, премудре і що тільки найкраще за значенням.Отже, оскільки світ, як визнано, є чимось добрим, у попередніх же словах доведено, що світ є справою Слова, яке вільно обирає та має силу творити добре; і це Слово є інше з Тим, чиє воно Слово (бо це іменування деяким чином є відносним), і в назві “Слово” потрібно мати на увазі й Отця Слова; не будучи будь-чиїмось словом, Воно не було б і Словом. Отже, якщо розуміння тих, хто слухає, за відносним значенням назв розрізняє і саме Слово, і Того, від Кого Воно, то немає небезпеки, щоб наше таїнство, перебуваючи в боротьбі з еллінськими поняттями, поступилося тим, хто віддає перевагу іудейській думці; навпаки, так само уникне воно неузгодженості у вченні і еллінів, і іудеїв, сповідуючи, що є живе, дієве і творче Боже Слово, якого не допускає іудей, і що нерізноманітні за своєю сутністю і саме Слово, і Той, від Кого Воно. Як про своє слово говоримо, що воно від розуму, але не зовсім одне й те саме з розумом і не зовсім інше з ним, бо воно від розуму, тобто щось інше, а не розум; а оскільки призводить до виявлення самого розуму, то не може бути представлено інакшим від розуму. Навпаки, будучи одне з ним за природою, яке в підметі; так і Слово Боже за самостійністю Своєю відрізняється від Того, від Кого має іпостась, а оскільки показує в Собі те саме, що вбачається в Бозі, то за природою є одне й те саме з Ним, яке знаходимо за тими ж самими ознаками. Бо чи благість, чи могутність, чи премудрість, чи вічність буття, чи непричетність до пороку, смерті й тління, чи досконалість в усьому, чи будь-що зовсім подібне до цього, зробиться ознакою, яка входить до поняття про Отця, то за тими ж самими ознаками знайдеш і Слово, яке існує від Нього.

Глава 2
Буття Сина БожогоАле як Слово у вищій Природі пізнаємо за схожістю з нашим словом, у такий самий спосіб будемо приведені й до поняття про Дух, у своєму єстві вбачаючи деякі тіні й подоби невимовної могутності. Але наше дихання є залучення повітря, речовини чужорідної нам, яку за необхідності втягують і вливають до складу нашого тіла, і воно під час вимови нами слова стає голосом, який виявляє собою силу слова. Благочестиво ж думати, що в Божому єстві є Божий Дух, бо визнано, що є Боже Слово, бо Слово Боже не повинно бути недостатнім за наше слово, що й сталося б, якби, коли наше слово уявляється нам разом із духом, Боже Слово, за віруванням нашим, уявлялося без Духа. Боголіпна ж і та думка, що не чуже, подібно до нашого подиху, ззовні, втікає і в Бога і робиться в Ньому Духом. Навпаки ж, як, почувши про Боже Слово, визнали ми Слово не чимось неіпостасним, від научіння похідним, за допомогою голосу вимовленим і таким, що після вимови розсіюється, не чимось, що зазнає подібного до того, що, як бачимо, буває з нашим словом, а таким, що самосутньо існує, вільним, дієвим і всемогутнім, – так, навчені і про Духа Божого, що супроводжує Слово й виявляє Його дієвість, маємо на увазі не подих подиху. Бо, без сумніву, до знищення було б приведено велич Божої сили, якби і в Бозі Дух припустили ми чимось подібним до нашого дихання. Навпаки, розуміємо самоіснуючу силу, яка сама по собі в особливій іпостасі уявляється, невіддільна від Бога, в якому вона є, і від Слова Божого, що її супроводжує, не в небуття виливається, але, подібно до Слова Божого, іпостасно існує, вільна, саморухома, дієва, обирає завжди добре, і для кожного починання має супутню бажанню силу.Глава 3
Неосяжність ТрійціТому, хто до точності заглиблюється в глибини таїнства, той, хоча охоплює душею якесь скромне за незбагненністю поняття про вчення богознавства, не може, однак, з’ясувати словом цієї невимовної глибини таїнства: як одне і те саме і числиме, і уникає числення; і роздільним видається, і полягає в одиниці; і розрізняється за іпостассю, і не ділиться в підлягаючому; і знову інше є Той, Хто має Слово і Духа. Але, коли зрозумієш те, що розрізняється в Ньому, єдність єства не допускає знову поділу, так що держава єдиноначальності не ділиться, розтинаючись на різні Божества, і вчення не узгоджується з іудейським догматом, але серед двох припущень проходить істина, яка нищить кожну з єресей, і з кожної запозичує для себе корисне. Бо догмат іудея знищується сповіданням Слова і вірою в Духа, а багатобожницька омана еллінів знищується єдністю за єством, що відкидає думку про множину. Але знову після належного виправлення нечестивого припущення в тому й іншому нехай залишаться з іудейського поняття єдність єства, а з еллінства – одна відмінність за іпостасями. Бо ніби певним виправленням тих, хто грішить про єдине, є число Трійці, а тих, хто вдається до безлічі, – вчення про єдність.Глава 4
Відповідь на заперечення іудеївАле якщо іудей перекословить цьому, то наша йому відповідь не буде для нас скрутною за власним його вченням. Бо виявлення істини вичерпається в догматах, у яких він вихований. Що Слово Боже і Дух Божий являють собою самосутньо існуючі сили, якими створено все, що прийшло в буття, і містяться всі істоти, це ясно доводиться богонатхненними Писаннями. Але досить згадати про одне свідчення, відшукування ж багатьох надати більш працьовитим. Сказано: “Словом Господнім стверджені небеса, і Духом уст Його — все воїнство їхнє” (Пс. 32:6). Яким Словом і яким Духом? Слово – не вислів, і Дух – не подих. Бо невже подібним до нашого єства людиноподібно уявлятимуть собі й Божество і навчатимуть, що Творець Всесвіту діє таким самим, як і ми, словом і таким самим духом? Але чи станеться від промов і від подиху така сила, достатня до складання небес і сил небесних? Бо якщо Боже Слово подібне до нашої промови і Дух Божий подібний до нашого духу, то в подібних, без сумніву, і сила подібна, і Боже Слово має стільки ж сили, скільки й наше. Але не дієві й не іпостасні дихання, що виходять разом із промовами. Недієвими і неіпостасними видають їх, звісно, ті, які Боже зводять до подібності з нашим словом. Якщо ж, як каже Давид, небеса утвердилися Словом Господнім і сили їхні здобули склад свій у Божому Дусі, то тверде таїнство істини, яке вчить сповідувати Слово в сутності й Дух в іпостасі.Глава 5
Перехід до вчення про Боговтілення. Створення людини та її свободаАле, хоча буття Божого Слова і Духа однаково не заперечить і еллін із загальних понять, і іудей на підставі Писань, проте ж, домобудівництва Бога Слова по людству однаково не схвалить кожен з них, вважаючи неймовірним і непристойним стверджувати це про Бога. Тому тих, хто заперечує з іншого початку, переконаємо повірити і цьому. Чи вірять вони, що приведене все в буття Словом і премудрістю Того, Хто Створив Всесвіт, чи неймовірним для них є і це положення? Але якщо не погоджуються, що створенням істот керували Слово і премудрість, то початком Всесвіту поставлять безсловесність і немудрість. Якщо ж це безглуздо і нечестиво, то, без сумніву, погоджуються, що і за їхнім визнанням керують істотами Слово і премудрість. Але в тому, що передувало цьому, доведено, що Слово є не сама ця промова, або від будь-якого пізнання, або від мудрості, що походить, а певна за сутністю існуюча сила, яка вільно обирає все добре і відповідно до обрання має змогу зробити це. А оскільки світ є добро, то причиною його є сила, що жадає і творить добро. Якщо ж самостійність усього світу залежить від сили Слова, як показала послідовність мови, то за всією необхідністю і для частин світу не слід вигадувати будь-якої іншої причини складу їх, крім того ж Слова, Яким все прийшло в буття. Але чи побажає хто назвати Його Словом, або премудрістю, або силою, або Богом, або іншим чим високим і високоповажним, не будемо про це турбуватися. Бо хоч би який вислів або ім’я, що вказує на підмет, що позначається цими звуками, є одне – вічна Божа сила, що творить істоти, що винаходить досі нездійсненне, що утримує приведене в буття, що передбачає майбутнє. Отже, цей Бог, Слово, Премудрість, Могутність, як виявилося, за зв’язком мови є Творець єства людського, не якоюсь необхідністю приведений до влаштування людини, але за надлишком любові привів у буття таку живу істоту. Бо не повинно було залишатися і світлу Його незримим, і славі несвідомої, і доброті незвіданій, і всьому іншому, що вбачається в єстві Божому, пустим, якби не було причасника, який насолоджується цим. Тому якщо людина для того і приходить у буття, щоб стати причасником божественних благ, то за необхідності влаштовується такою, щоб їй бути здатною до причастя благ. Як око через природно приховане в ньому проміння буває в спілкуванні зі світлом, вродженою силою привертаючи до нього споріднене, так необхідно було в людському природі розчинитись у чомусь спорідненому з Божеством, щоб згідно з цим бажати йому притаманного. Бо і в єстві безсловесних що отримало в долю жити у воді й у повітрі, те й влаштовано згідно з кожним родом життя, тож за відомим складанням тіла в тому й іншому з безсловесних властиві й споріднені одному повітря, іншому – вода. Так і людині, приведеній у буття для насолоди божественними благами, повинно було мати в єстві щось споріднене з тим, чого вона причетна. Тому-то прикрашена вона і життям, і словом, і мудрістю, і всіма божественними благами, щоб через кожний із цих дарів мати їй жадання властивого. Оскільки ж серед благ, властивих Божому єству, є і вічність, то належало, без сумніву, єству нашому, за влаштуванням своїм, не бути позбавленим частки і в ній, і мати в собі безсмертя, щоб за вродженою йому силою могло пізнавати вищу Сутність і бажати вічності Божої. Це і книга світобудови багатоосяжним словом висловила в одному вислові, коли говорить, що людина створена за образом Божим. Бо в цій подібності за образом полягає, звісно, обчислення відмінних рис Божества, і до такого вчення близьке те, що історично розповідає про це Мойсей, у вигляді розповіді пропонуючи нам догмати. Цей рай, ця відмінна властивість плодів, куштування яких служить не для наповнення шлунка, але дає тим, хто скуштував, знання і вічність життя, – все це згідно з тим, що про людину побачили ми перш, а саме, що природа її спочатку була доброю і була рясною благами. Але оскаржувати, можливо, стане сказане той, хто дивиться на сьогодення і подумає викрити це вчення в неправді, тому що людину бачить тепер не в тому, але, мабуть, майже в протилежному стані. Бо де богоподібність душі? Де тіло, що не підлягає стражданню? Де вічність життя? Людина смертна, пристрасна, скорогибнуща, по душі і по тілу схильна до всякого роду пристрастей. Це і подібне до цього стверджуючи про єство і нападаючи на це, той, хто заперечує, вважатиме, що запропоноване вчення про людину ним спростоване. Але, щоб мова анітрохи не ухилилася від природного зв’язку, коротко поміркуємо і про це. Справжня непослідовність людського життя не служить достатнім викриттям, нібито людина ніколи не була в доброму стані.

Оскільки він є Боже діло і Бог цю живу істоту з благості привів у буття, то ніхто не має права так думати про те, чому причиною творення була благодать. Навпаки, інша тому провина, що в такому стані ми тепер позбавлені кращого. Початок же у нас і для цього знову слова не поза тим, на що згодні ті, хто заперечує. Хто створив людину бути причасником власних Своїх благ і в людській природі приготував привід до всіх для неї досконалостей, щоб при кожному бажання прагнуло подібного, той не позбавив би найкращого і найдорогоціннішого з благ – розумію дар непідневольного рабства і свободи. Бо якби якась необхідність взяла гору над людським життям, то з цього боку став би хибним образ, через цю несхожість зробившись далеким від Першообразу. Бо єство, підпорядковане і поневолене будь-яким потребам, чи могло б іменуватися образом єства царственого? За такого уподібнення в усьому Божеству людині повинно було, без сумніву, мати в єстві самовладдя і незалежність, щоб причастя благ було нагородою чесноти. Отже, запитаєш: чому ж по всьому вшанований найкращими дарами проміняв блага на гірше? Але і на це відповідь зрозуміла. Будь-яке походження зла мало початок не в Божому бажанні, тому що порок не підлягав би осуду, творцем і батьком приписуючи собі Бога. Навпаки, зло зароджується якось усередині, створюване вільним волевиявленням тоді, коли відбувається якесь віддалення душі від благого. Бо, як зір є діяльність природного єства, а сліпота – позбавлення природної діяльності, так і чеснота протилежна пороку. Неможливо уявити іншого походження пороку, крім відсутності чесноти. Як за від’єднанням світла настане морок, а при світлі його немає, так, поки в єстві добро, порок сам по собі нездійсненний; видалення ж кращого робиться походженням протилежного. Отже, оскільки в цьому і полягає відмітна властивість свободи, щоб бажане обирати вільно, то винуватець для тебе справжніх бід – не Бог, який влаштував природу неробочу і незалежну, а нерозуміння, яке замість доброго обрало погане.Глава 6
Як сталося падіння людиниʼАле запитаєш, можливо, і про причину гріха по дозволу, бо до цього веде зв’язок мови. Отже, знову знайдеться у нас ґрунтовний якийсь початок, з якого поясниться і це питання. Таке певне вчення, прийняте нами від отців. І вчення це не нечуване сказання, але в самому єстві нашому черпає свою ймовірність. Двояке щось помічається в істотах, оскільки погляд на них ділиться на розумовий і чуттєвий. І, крім того, у єстві істот не може залишатися нічого невідповідного під цей поділ. Ці-то види істот розрізняються між собою великою безоднею, так що ні чуттєве не має ознак розумових, ні розумове – чуттєвих, а навпаки, кожне відрізняється протилежними рисами. Бо єство розумове є чимось безтілесне, невловиме, таке, що не має вигляду, а чуттєве за самим ім’ям підлягає спостереженню почуттів. Але, як у самому чуттєвому світі за великого взаємного протистояння стихій помітна певна стрункість, що встановлюється з протилежного тією Премудрістю, Яка править Всесвітом, і, таким чином, у всьому створінні відбувається згода із самою собою і союз одностайності нітрохи не розривається природним протистоянням, – так, подібно до цього, за Божою премудрістю відбувається якесь змішання і злиття чуттєвого з розумовим, тож усі однаковою мірою бувають причетні прекрасному, і жодна з істот не залишається без частки в найкращому єстві. Тому відповідна розумному єству область є тонка, розумна, легкорухома сутність, яка за пресвітнім жеребом у власному єстві має велику спорідненість із розумовим. Але за найкращим промислом і з єством чуттєвим буває якесь зрозчинення розумового, щоб у створінні, як каже апостол, “ніщо ж” було “відмічено” (1Тим. 4:4) і позбавлене Божественного спілкування. Тому-то суміш із розумового і чуттєвого показується єством Божим у людині, як навчає книга світобудови. Бо сказано: ” Взявши пір’я від землі, сотворив Бог людину” (Бут. 2:7) і власним Своїм вдуненням дав творінню життя, щоб земне звеличилося з божественним, а єдина певна благодать рівночесно проходила по всьому створінню, коли розчиняла подільне єство з єством земним. Отже, оскільки розумне створіння створено раніше, і кожна з ангельських сил за Владою, що править усім, забезпечена якоюсь діяльністю для створення Всесвіту, то була певна сила, поставлена утримувати надземну країну та володіти нею, на це саме укріплена тією Силою, яка домобудівничо творить у Всесвіті. Потім уготована земна істота, зображення гірської сили (і ця жива істота – людина, в якій боговидна краса розумового єства поєднана з невимовною якоюсь силою); і той, кому дано в уділ дивитись над усім надземним, визнає для себе небезпечною та нестерпною, якщо з підручного йому єства виявиться якась сутність, яка уподібнюється до вищого достоїнства.

Але як у пристрасть заздрості впав той, кого зовсім не для зла створив Творець, що створив Всесвіт за добротою, описувати це в подробицях не входить до цієї праці, а для невіруючих можна буде і коротко запропонувати про це слово.Відмінність чесноти і пороку представляється не як відмінність будь-яких двох іпостасних явищ. Навпаки того, як неіснуючому протиставляється існуюче, і не можна сказати, нібито неіснуюче іпостасно відрізняється від існуючого, (стверджуємо ж, що небуття протилежне буттю), так само і порок протилежний поняттю чесноти не як щось саме по собі існуюче, а як щось, що можна зрозуміти за відсутністю кращого. І, як говоримо, що зору протилежна сліпота, під сліпотою розуміючи не щось само по собі наявне, але позбавлення попередньої здатності, так стверджуємо, що і порок вбачається в позбавленні добра, наче певна тінь, що з’являється після віддалення променя. Тому, оскільки єство нестворене не допускає до себе руху, супроводжуваного перетворенням, перетворенням, зміною, все ж здійснене творінням у спорідненості зі зміною, бо й сама іпостась створіння розпочалася зміною, тим, що Божественною силою неіснуюче було перетворене на існуюче, а створеною була і згадана сила, вільним рухом обирає угодне їй; то, оскільки зміжила вона розуміння для доброго і чужого заздрості, подібно до того, як затулила руками очі і в сонці вбачає темряву, через те саме, що не захотіла збагнути добре, збагнути протилежне доброму – і це заздрість. Незаперечно ж, що початок кожної речі є причиною того, що безпосередньо за ним відбувається. Наприклад, слідують за здоров’ям добробут, діяльність, життя в задоволенні; за хворобою – неміч, недіяльність, життя нудне, а так само і все інше безпосередньо за своїм початком. Тому, як безпристрасність служить початком і основою життя доброчесного, так від заздрості схильність до пороку, яка виникла, стала шляхом до будь-якого зла, що з’явилося слідом за нею. Бо хто одного разу здобув схильність до зла, огидою від благодаті породивши в собі заздрість, той, подібно до каменя, що, відриваючись від вершини гори, власною вагою женеться по схилу, і сам, розірвавши природні зв’язки з добром, обтяжившись і схилившись до пороку, самовільно, наче тягарем якимось захоплений, доходить до крайньої межі лукавства, після сили розуму якусь від Творця мав для сприяння причастя кращого, зробив сприявицею винаходу злісних речей, доходить до крайньої межі лукавства, і після того, як силу розуму якусь від того, хто Створив, мав як посприяння до причастя кращого, зробив пособницею до винаходу злісних вигадок, підступно з обманом приступає до людини, переконавши її самій собі завдати смерті й стати самогубцем. І, як людина, укріплена Божим благословенням, великою була за гідністю, бо поставлена була царювати над землею і над усім, що на ній; мала чудовий вигляд, бо стала образом краси первісної; була безпристрасною за природою, бо була подобою Безпристрасного; була сповнена зухвальства, віч-на-віч насолоджуючись самим богоявленням; це ж у супротивника розпалювало пристрасть заздрості, а неможливо йому було якимось зусиллям і з примусу зробити те, що хотілося, бо сила Божого благословення пересилила його примус, – то хитрує тому зробити людину відступницею від сили, що її укріплює, щоб вона стала вразливою для її злісної недоброзичливості. І, як у світильнику, коли гніт охоплений вогнем, якщо хто, не маючи сил погасити полум’я подихом, домішає до олії воду, то цією вигадкою ослабить полум’я, так і опірник, обманом домісивши до людського свавілля ваду, зробив так, що почало згасати й слабшати благословення, з убогістю якого за необхідністю входить протилежне. Протиставляється ж як життю – смерть, силі – неміч, так благословенню – прокляття, дерзновенню – сором, і всякому благу зрозуміле протилежно. Тому-то тепер, коли подібний початок послужив приводом до такого кінця, людство бачимо серед справжніх зол.Глава 7
Чому Бог не винуватець злаІ ніхто нехай не запитує: невже Бог, передбачаючи людське лихо, яке спіткає людей через нерозсудливість, розпочав творення, тоді як людині, можливо, було б корисніше не приходити краще до буття, ніж перебувати в лихолітті. Бо це в основу омани своєї покладають залучені в обман маніхейськими догматами, нібито доводячи цим, що Творець природи людської не добрий. Якщо, хоча й нічого не знає Бог про те, що існує, однак же, людина в злі, то не встоїть поняття про благодать Божу, якщо тільки Богом введена в життя людина, яка мала жити в злі. Бо якщо доброго єства і діяльність неодмінно добра, то скорботне і скороминуще життя це, кажуть супротивники, не може бути визнане творінням Доброго. Навпаки, винуватцем такого життя треба вважати іншого, що має природу, схильну до недоброго. Усе це й таке інше для тих, хто глибоко прийняв у себе, подібно до оманливої якоїсь фарби, єретичну спокусу, з огляду на видиму ймовірність, має, здається, деяку силу, але для тих, хто більше заглиблюється в істину, ясно вбачається, наскільки це нетверде і яким підручний слугує вказівкою обману. І мені здається, добре буде апостола представити захисником цього вибачення. Бо в Посланні до Корінфян він розрізняє тілесні й духовні стани душ, показуючи, гадаю, словами своїми, що добрі чи погані речі слід оцінювати не почуттям, а, поставивши розум поза тілесними явищами, природу хорошого й протилежного йому обговорювати саму в собі. Бо “духовний, – сказано в апостола, – випробовує… все” (1Кор. 2:15). У тих, хто поширює подібні до сказаного вище вчення, причиною вигадки їх могло, гадаю, послужити те, що, обмежуючи добре приємністю тілесної насолоди (оскільки природа тіла, будучи складною і близькою до розкладання, за необхідністю підлягає стражданням і недугам, і за цими стражданнями послідує таке ж хворобливе якесь відчуття), думають вони, що створення людини – це справа недоброго; тож якби уявний погляд їхній простягнувся вище і, відвернувши розум від прихильності до задоволень, безпристрасно споглядали б вони на єство істот, то визнали б, що зло не інше що є, як порок. Усякий же порок, який не є чимось, що само по собі існує і виявляється самостійним, має ту відмінну рису, що він є нестачею добра. Бо поза вільним свавіллям немає ніякого самобутнього зла; але зло тому і називається злом, що воно не добро; неіснуюче ж не відбулося; а творець того, що не відбулося, не є Творцем істот, що відбулися. Отже, не причина зла Бог – Творець істот, а не того, чого не існує; Той, хто створив зір, а не сліпоту; доброчесність, а не позбавлення її, вказав на подвиг волі; тим, хто живе доброчесно, припустив благий кінець, і тому, що подобається Йому самому, підпорядкував природу людську не якимось необхідним примусом, як натхненний якийсь сосуд, мимоволі привертаючи її до доброго. Але якщо, коли в ясну погоду чисто сяє світло, добровільно хтось затуляє зір повіками, то не сонце – причина того, що людина не бачить.

Глава 8
Значення хвороб і смертіАле обурюється, звісно, той, хто має на увазі руйнування тіла, і важко йому робиться, що життя наше розбивається смертю. Отже, в сумній цій події нехай вбачає надлишок Божого благодіяння, бо це скоріше, можливо, приведе його в здивування милостивому піклуванню Божому про людину. Бажано жити причетним до життя за насолодою бажаною. А якщо хто проводить життя в муках, то такий визнає для себе кращим не існувати, ніж існувати і страждати. Тож дослідимо, чи має щось інше на увазі Податель життя, крім того, щоб життя наше було для нас якомога кращим?Оскільки вільним рухом втягнули ми себе в спілкування зі злом, з якимось задоволенням, наче отруту якусь, приправлену медом, домішавши до єства зло, а через це втративши блаженства, яке, як уявляємо, в тому й полягає, щоб не страждати, перетворилися на ваду, то з цієї причини людина, подібно до якоїсь убогої судини, знову розкладається на землю, щоб після відокремлення сприйнятої ним скверни, воскресінням, могла бути відтворена в первісний вигляд. Такий же догмат викладає нам Мойсей історично і загадками. Втім, і в загадках вчення, що міститься, зрозуміле. Бо говорить він, що, коли перші люди торкнулися забороненого і оголили себе від блаженства, тоді Господь накладає на первозданних “ризи шкіряні” (Бут. 3:21), як мені здається, не до цих саме шкір звертаючи сенс мови (бо з яких забитих тварин знято шкіри і придумано вбрання людям?). Але оскільки всяка шкіра, відокремлена від тварини, мертва, то думаю, що після цього Той, Хто Лікує нашу ваду, щоб не назавжди в нас залишалася вона, звісно, промислительно, наклав на людей можливість вмирати, що була відмінністю єства безсловесного. Бо риза є чимось ззовні на нас накладеним, що служить тілу на тимчасове вживання і не зріднюється з єством. Тому, за особливим доглядом, з єства безсловесних перенесено мертвість на єство, створене для безсмертя, покриває його зовнішність, а не внутрішність, об’ємно об’єднує чуттєву частину людини, але не торкається самого Божого образу. Та й чуттєве розкладається, а не знищується, бо знищення є перетворення на ніщо, а розкладання є дозвіл знову на ті стихії світу, з яких річ склалася. Але, що в цих стихіях, то не загинуло, хоча й уникло від осягнення нашого почуття. Причина ж розкладання очевидна з наведеного нами прикладу. Оскільки чуттєвість має властивість до великого і земного, найкраща ж і вища оцінка прекрасного зі схвалення почуттів стала погрішною, а погрішність в оцінці прекрасного призвела до здійснення протилежного стану, то частина нас самих, що виявилася непридатною, розкладається від прийняття в себе протилежного. Приклад же виражається так: поклади, що складено з бріння якусь посудину і за якимось умислом наповнено розтопленим свинцем. Влитий же в неї свинець затвердів і залишається таким, що не може бути вилитий, але господар посудини хоче зробити її придатною для себе; знаючи ж слюсарське мистецтво, відбиває зі свинцю черепки, а потім знову для власного вживання робить посудину в колишньому вигляді, ненаповнену домішаною речовиною. Так і Творець нашої посудини, оскільки до чуттєвої частини, розумію тіло, домішалася вада, розклавши всю речовину, що прийняла в себе зло, і знову відтворивши у воскресінні без домішки протилежного, відновлює посудину в первісну красу. Але зв’язок деякий і спілкування гріховних пристрастей буває в душі й тілі, тобто деяка схожість смерті тілесної з душевною смертю, тому що, як у плоті смертю називаємо видалення життя чуттєвого, так і в душі відлучення життя істинного називаємо смертю ж. Тому, оскільки, згідно зі сказаним раніше, одне якесь є спілкування зла, яке вбачається в душі й тілі (бо зло приходить у дію через душу і через тіло), то смерть розкладання внаслідок накладення мертвих шкір не стосується душі, бо як може розкластися те, що нескладне? А оскільки є потреба, щоб якимось лікуванням і від душі забрали скверни, що приросли до неї, то тому в теперішньому житті для подолання таких ран запропоновано лікування чесноти; якщо ж душа залишається незалікованою, то зберігається для неї лікування в житті майбутньому. Але, як у тілесних стражданнях є деякі відмінності: одні з них зручно, а інші насилу сприймають лікування, і для припинення страждання, що вкоренилося в тілі, вживаються різання, припікання і гіркі ліки, так подібне щось для зцілення душевних недуг обіцяє і майбутній суд. Для людей слабких це загроза і повстання печалей, щоб страхом хворобливої відплати вціломудрилися ми до уникнення пороку, а по вірі людей більш осмислених це зцілення і цільба від Бога, що підносить створіння Своє до первісної благодаті.

Як ті, які різанням або припіканням зводять з тіла неприродно нарослі мозолі й бородавки, не без муки надають лікування благодійнику, проте не на шкоду тому, хто терпить, виробляють різання, так і всі речові надмірності, які озлобляють душі наші, запекшілі від спілкування з пристрастями, під час суду обрізуються й згладжуються цією невимовною мудрістю та силою Того, Хто лікує тих, хто хворіє, як говорить Євангеліє, за сказаним: “Не вимагають здорові лікаря, але хворі” (Мф. 9:12). Оскільки ж у душі відбулася велика спорідненість зі злом, то, як зрізання бородавки, що свербить, коле поверхню тіла (бо те, що зрослося понад природу з природою, якимось співчуттям пов’язується з тим, що підлягає, і відбувається дивне певне злиття чужого з нашим, тож відчуття, розлучаючись з неприродним, в’язне й болить), – так, коли душа виснажується й, як каже деінде пророцтво, “стомлюється … в докорах” (Пс. 38:12) про гріх, тоді через глибоко проникнуту приналежність до зла обов’язково послідують за цим якісь несказанних і невимовних хвороб, опис яких не можна описати словом тією ж мірою, що й сутність очікуваних благ. Бо і ті й інші не підкоряються силі слів і недоступні ворожіння розуму. Тому, хто дивиться на ту мету, яка у премудрості Домобудівника, що будує у Всесвіті, той ніяк не знайде підстави Засновника людей через легкодухість найменовувати винуватцем зол, кажучи, що Він або не знає майбутнього, або й знає, але створив людину не без нахилу до недоброго, тому що, знаючи майбутнє, не зупинив прагнення до того, що робиться. Бо, що людство ухилиться від добра, це знав Той, Хто все утримує силою прозорливості і нарівні з минулим бачить майбутнє. Але, як бачив Він ухилення, так розумів і заклик людини знову до добра. Тому що було краще? Чи зовсім не приводити в буття наш рід, бо передбачав, що в майбутньому згрішить проти прекрасного, чи, привівши в буття, і наш рід, що захворів, знову покликати до первісної благодаті? Унаслідок же тілесних страждань, які необхідно спіткають нас через швидкоплинність єства, іменувати Бога творцем зла або зовсім не визнавати Його творцем людини, щоб не міг бути визнаний винуватцем того, що заподіює нам муки, – це ознака крайньої малодушності тих, хто оцінює добро й зло почуттям, і хто не знає, що за своєю сутністю добро тільки те, чого не торкається почуття, а зло – одне тільки відчуження від добра. Розрізняти ж добро і зло за працями і задоволеннями властиво єству безсловесному; у безсловесних розуміння істинно хорошого не має місця, тому що непричетні вони розуму і думки.А що людина є прекрасною Божою справою, приведеною в буття для ще прекраснішого, це очевидно не тільки зі сказаного, а й із тисячі інших свідчень, які, з огляду на незліченність, ми оминемо мовчанням. Наіменувавши ж Бога Творцем людини, не забули ми, про що міркували спочатку, звертаючись до еллінів, де нами було доведено, що Боже Слово, як самосущне і іпостасне, разом є і Бог, і Слово, що поєднує всю творчу силу; краще сказати, Воно – Сама ця сила, має прагнення до всякої справи доброї, призводить до виконання все, чого забажає, бо Його бажанню супутня сила; Його веління та діло є життя істот; Ним приведена до життя і людина, богоподібно прикрашена всіма достоїнствами. Оскільки ж за єством незмінно тільки те, що не як створене має буття, а що нестворене єством зроблено з неіснуючого, то, прямо розпочавши буття перетворенням, завжди продовжує змінюватися, чи воно чинитиме відповідно до єства, коли зміна спрямована безперестанку на краще, чи збожеволіє з прямого шляху, коли послідує рух у протилежний бік. Отже, оскільки до створених належить і людина, то мінливість єства поповзла у неї в протилежний бік. А як одноразове віддалення від благ послідовно запроваджує всі види зол, так що відразою від життя запроваджено смерть, з убогістю світла сталася пітьма, через відсутність доброчесності її замінено вадою, і через відсутність будь-якого з благ зайняте його місце в списку протилежним, то людину, яка в такі й подібні лиха впала через нерозуміння (неможливо було і зберегти розсудливість тому, хто відвернувся від розсудливості, і захотіти чого-небудь мудрого тому, хто віддалився від мудрості), кому належало знову покликати до первісної благодаті? Кому належало виправлення занепалого, або заклик загиблого, або керівництво заблукалого? Кому іншому, звичайно, як не Господу єства?! Бо одному тільки Тому, Хто дав життя спочатку, можливо і разом пристойно було покликати і життя, що гине. Це-то і чуємо в таїнстві істини ті, кого навчаємо, що Бог створив людину спочатку і врятував її, коли та впала.

Глава 9
Чи гідне Бога те, що говориться про Христа?Але щодо викладеного досі той, хто заперечує, дивлячись на зв’язок промови, погодитись, можливо, з вченням, тому що в сказаному, мабуть, немає нічого чужого боголіпному способу мислення. Але не з таким настроєм прийме, що слідує далі і чим найбільше посилюється таїнство істини. Людське народження, дорослішання від дитинства до повноліття, споживання їжі, пиття, стомлення, сон, сум, сльози, обмовляння, судилище, хрест, смерть, покладання в труну – все це, входячи до складу таїнства, ослаблює якось віру людей низького способу мислення, так що вони внаслідок сказаного раніше не приймають і того, що говориться згодом. Не допускається і боголіпна думка про воскресіння з мертвих через непристойність поняття про смерть. Але думаю, що, звільнивши дещо думку від плотської недолугості, треба наперед зрозуміти про хороше й нехороше, що таке саме по собі і за якими ознаками розуміється те й інше. Бо ніхто з людей розсудливих, звісно, не стане суперечити, що за природою одне тільки з усього ганебне, саме порочна пристрасть; у чому ж немає вади, те чуже від усякого сорому. А те, до чого не домішано нічого протилежного, то, без сумніву, належить до числа хорошого, і істинно хороше не має домішки протилежного. Усе ж, що вбачається в царині доброго, богоподібне. Тому нехай або доведуть, що народження, виховання, зростання, поступове вдосконалення єства, випробування смерті, повернення від смерті – це вади; або якщо погоджуються, що перераховане не належить до вад, то, за необхідністю, визнають, що чуже від вади анітрохи не ганебне. Коли ж доведено, що, без сумніву, це добре, чи не жалюгідні ті, хто через свою нерозумність стверджує, нібито хороше не є богоподібним?Глава 10
Як Божество могло обмежуватися тілом?Але скажуть: єство людське мале й обмежене, а Божество безмежне – як же безмежне може бути охоплене атомом? Але хто каже, нібито обмеженістю плоті як би посудиною якою охоплена безмежність Божества? І під час нашого життя духовне єство не буває ув’язнено всередині меж плоті. Навпаки, тілесний об’єм обмежується власними частинами, а душа рухами думки вільно простягається по всьому створінню, підносячись до небес, занурюючись і в безодні, проходячи всю широту Всесвіту, з допитливістю розуму проникаючи в підземелля, а нерідко торкається думкою і небесних чудес, не обтяжуючись тягарем тіла. Якщо ж душа людини, необхідністю єства з’єднана з тілом, вільно буває всюди, то яка потреба стверджувати, нібито Божество обмежується єством плоті, і за доступними нашому розумінню прикладами не скласти про Божественне домобудівництво якоїсь пристойної здогадки? Як у світильнику вбачається вогонь, що оголошує собою підкладену речовину, і Слово розрізняє вогонь на речовині та речовину, що запалює вогонь, насправді ж не можна, відокремивши це одне від іншого, показати полум’я саме по собі, окремо від речовини, навпаки, і полум’я, і речовина становлять із себе одне: так (у цьому прикладі ніхто нехай не бере до розгляду винищувальну силу вогню, а навпаки, взявши в образі одне те, що доречно, нехай відкине невластиве й невідповідне), подібно до того, як полум’я, як бачимо, залежить від підкладеної речовини й не полягає в речовині, що перешкоджає, уявивши собі єднання і зближення Божественного єства з людством, і під час зближення цьому зберегти боголіпну думку, увірувавши, що Божество, хоча було і в людині, не підлягало ніякому обмеженню?Глава 11
Як Божество поєдналося з людством?Якщо ж запитуєш: як Божество з’єднується з людством? – то дивись, спершу слід тебе запитати: яка спорідненість у душі з плоттю? Якщо ж невідомий спосіб з’єднання душі твоєї з тілом, то, звісно, не повинно тобі думати, щоб і те стало доступним твоєму осягненню. Але, як тут і впевнені ми, що душа є чимось іншим із тілом, тому що плоть, роз’єднана з душею, робиться мертвою і бездіяльною, і не знаємо способу з’єднання, так і там, хоч і визнаємо, що природа Божественна надзвичайно відрізняється від природи смертної та швидкоплинної, однак не вмістимо для нас розуміння способу, яким Божество з’єднується з людством. Навпаки того, що Бог народився в людському єстві, не сумніваємося в цьому через чудеса, про які розповідають, але відмовляємося досліджувати, як народився, бо це вище за доступне для думок. Бо вірячи, що всяке тілесне і розумове буття здійснене єством безтілесним і незробленим, разом із вірою в це не входимо в дослідження, з чого і як здійснене. Але приймаючи, що приведено в буття, залишаємо незвіданим той спосіб, яким склався Всесвіт, як зовсім несказаний і непояснений.

Глава 12
Які докази, що Бог з’явився у плоті?А хто вимагає доказів того, що Бог з’явився нам у плоті, нехай зверне погляд на силу. Бо і взагалі, що є Бог, на це навряд чи має хто інший доказ при свідченні справ. Тому як, дивлячись на Всесвіт, розглядаючи закони домобудівництва у світі, благодіяння, що згори чиняться нашому життю, розуміємо, що над усім є певна сила, що творить те, що відбувається, та охороняє створіння, – так і в міркуванні Бога, що з’явився нам у плоті, достатнім доказом Божого пришестя визнаємо багатодієві дива, в описаних справах відкривши все, чим вирізняється єство Боже. Боже діло – оживотворяти людей; Боже діло – охороняти створіння промислом; Боже діло – подавати їжу і пиття тим, хто отримав в спадок тілесне життя; Боже діло – благодійничати тому, хто цього потребує; Боже діло – виснажену неміччю природу знову повернути до себе здоров’ям; Боже діло – рівним чином володіти всім створінням: землею, морем, повітрям, надповітряними просторами; Боже діло – на все мати тяжіючу силу, і насамперед бути сильнішим за смерть і тління. Тому якби в оповіді про Бога, що втілився, бракувало чогось із цього, то чужі нашої віри по праву відкидали б наше таїнство. А якщо все, з чого складається поняття про Бога, вбачається в сказаннях про Нього, що перешкоджає вірі?Глава 13
Як може Бог народитися і померти?Але кажуть: народження і смерть властиві природі тілесній. І я кажу те саме. Але, що перед народженням і що після смерті, в тому немає нічого спільного з нашим єством. Бо, дивлячись на обидві межі людського життя, з чого починаємо і чим закінчуємо? Людина, почавши буття стражданням, стражданням і довершує. А там і народження почалося не пристрастю, і смерть скінчилася не стражданням, бо і народженню не передувало почуття задоволення, і за смертю не послідувало тління. Не віриш ти диву? Радію цій невірі. Тим самим, що те, що розповідається тобі, вважаєш таким, що перевищує віру, визнаєш, звичайно, що чудеса ці надприродні. Тому доказом божественності Того, Хто з’явився, нехай буде тобі саме те, що проповідь повідомляє не події природні. А якби те, що розповідається про Христа, містилося в межах єства, то де було б Божественне? Якщо ж слово перевищує природу, саме те, чому не віриш, для тебе доказ, що той, кого проповідують, є Бог. Людина народжується від подружнього подружжя, а після смерті віддається тлінню. Якби проповідь містила в собі це, то, звісно, не подумав би ти, що той, у кому засвідчені відмінні властивості нашого єства, є Бог. Оскільки ж чуєш, що, хоча Він народився, проте ж і способом народження, і тим, що не допустив до себе зміни через тління, виступив із загальних із єством нашим меж, то внаслідок цього добре буде обернути невір’я на інше: не вшановувати Його однією з видимих у природі людиною. Хто не вірить, що такий є людина, той за всією необхідністю буде приведений до віри, що Він є Бог. Бо той, хто оповідав, що Він народився, оповідав разом, що і народився так саме. Тому якщо внаслідок сказаного правильно, що Він народився, то з цього ж самого, звісно, ймовірно й те, що народився саме так. Бо той, хто сказав про народження, додав, що народився від Діви. І той, хто згадав про смерть, засвідчив і про воскресіння після смерті. Тому якщо з чутного допускаєш, що народився і помер, то з того ж самого допустиш, звичайно, що і народження, і смерть Його вилучені від страждання. Але це вище за єство, отже, не в межах єства, звичайно, і Той, Хто виявляється народженим надприродно.Глава 14
Яка ж причина такого приниження Божества?Відтак яка ж, кажуть, була причина Божеству зійти до такого приниження, за якого вагається віра, дивуючись, чи точно Бог – сутність невмістима, немислима, несказанна, що перевищує всяку славу й усяку велич, з’єднується з малоцінною оболонкою людського єства, тож і високі Його діяння принижуються цим з’єднанням із нікчемним?Глава 15
Відповідь на поставлене вище запитання і початок відповіді на наступне: чому Він не врятував людину одним велінням?Не важко дати на це боголіпну відповідь. Запитуєш про причину, через яку Бог народився серед людей? Якщо віднімеш від життя надані згори благодіяння, то не в змозі будеш сказати, чому пізнаєш Божество. Бо з того, що відчуваємо, пізнаємо Благодійника; маючи перед очима те, що відбувається, по ньому робимо висновок про природу того, хто діє. Тому якщо особлива ознака природи Божої є людинолюбство, то маєш відповідь на запропоноване тобою запитання, маєш причину явлення Божого серед людей. Неіснуюче наше єство потребувало того, хто лікує; людина, що зазнала падіння, потребувала того, хто підіймає; та, що ухилилася від життя, потребувала того, хто оживляє; та, що віддалилася від причастя добра, потребувала того, хто підносить до добра; ув’язнений у темряві почав потребувати пришестя світла; полонений відчув потребу в іскупителі, в’язень – у захисника, той, хто перебуває під тягарем рабства, – у визволителі. Невже цього було мало і негідно того, щоб схилити Бога зійти для відвідування єства людського, коли людство було в такому жалюгідному становищі?! Але можна було, кажуть, і людині зробити благодіяння, і Богові перебувати нестражденним, бо Той, Хто з волі Своєї, Хто Створив Всесвіт і єдиним рухом волі Здійснив неіснуюче, чому і людину не вводить повноважною якоюсь і Божественною владою, викравши в сили, яка чинила опір, в первісний стан, якщо це Йому заманеться, але йде далекими обходами, вдягаючись у тілесне єство, вступаючи в життя за допомогою народження, переходячи по порядку всі віки, потім пізнаючи смерть і, таким чином, досягаючи мети Воскресінням власного Свого тіла, наче неможливо Йому було, перебуваючи на висоті Божественної слави, врятувати людину Своїм велінням, залишивши осторонь такі околичності? Тому необхідно, щоб і таким запереченням протиставили ми істину, і ніщо не перешкоджало вірі тих, хто допитливо досліджує таємниче вчення. Отже, розглянемо спершу (що частково досліджено вже й вище) те, що стоїть на противагу чесноті. Як світлу темрява і життю смерть, так, очевидно, чесноті протилежна вада, а не інше що крім неї. Як із безлічі істот, що вбачаються у творінні, ніщо інше не є протилежним світлу і життю: ні камінь, ні дерево, ні вода, ні людина, ні будь-яка інша істота, окрім тієї, яку власне вважають протилежною, якими є темрява і смерть, – так і в міркуванні про доброчесність ніхто не скаже, що будь-яке створіння, окрім поняття гріха, розуміє протилежним до нього. Тому якби вчення наше стверджувало, що Божество народжене порочно, то той, хто заперечує, мав би випадок нападати на віру нашу, бо про Боже єство думаємо невідповідне й несхоже. Бо недозволено стверджувати, нібито справжня премудрість, благість, нетління (і якщо ще є якесь високе поняття й іменування) впадає в протилежне. Отже, якщо справжня чеснота є Бог, а чесноті протилежне не єство якесь, а порок, Бог же народжується не в пороці, а в людському єстві, і одне тільки непристойне й ганебне – порочна пристрасть, у якій Бог і не був, і бути за Своїм єством не може, то чому соромляться цього сповідування, що Бог з’єднався із людським єством, коли у складі людини відносно чесноти не вбачається нічого протилежного? Бо ні дар слова, ні дар розуму, ні здатність здобувати пізнання, ні інше щось подібне до цього, що становить особливість людської сутності, не суперечать поняттю чесноти.

Глава 16
Чи зазнало Божество страждання?Але сама мінливість нашого тіла, кажуть, є страждальний стан, і, хто в тілі, той буває в стражданні, але Божество безпристрасне. Отже, дивне це поняття про Бога, якщо тільки стверджують, що безпристрасний за природою входить у спілкування зі стражданням. Але і на це скористаємося знову тією ж відповіддю, що страждальним станом дещо називається у власному розумінні, а інше – за неточним слововживанням. Що стосується вільного волевиявлення і від чесноти обертає до пороку, то справді є страждання; все ж, що в єстві вбачається перехідним, таким, що йде особливою послідовністю, то у власному розумінні можна назвати скоріше справою, ніж стражданням. Такі, наприклад, народження, зростання, підтримання тіла за допомогою їжі, що надходить і виходить, збіг у тілі стихій і знову розкладання того, що склалося, і перехід у споріднене. Чого ж, за сказанням нашого таїнства, торкнулося Божество? Чи власне так званого страждального стану, який є порок, або природного руху? Якби у вченні стверджувалося, що Божество допустило до себе недозволене, то треба було б тікати від такого безглуздого догмату, як такого, що не пропонує про Боже єство нічого здорового. Якщо ж каже, що Бог торкнувся нашого єства, і перше буття, і особливе існування якого походять від Бога, то в чому грішить проповідь проти боголіпного способу мислення, коли в поняттях про Бога не входить до віри жодного стражденного розташування? Бо не говоримо, що лікар піддається стражданню, коли лікує стражденного, – навпаки, той, хто доглядає за хворим, хоча й торкається недуги, сам залишається вільним від страждання. Якщо народження саме по собі не є стражданням, то і життя ніхто не назве стражданням. Навпаки того, до людського народження призводить сладострастість і прагнення живих до пороку – це є недуга єства. Але таїнство говорить, що Божество чисте від того й іншого. Тому якщо народження чуже сластолюбству і життя – пороку, то яке залишається страждання, в якому б, за словами таїнства благочестя, мав спілкування Бог? Але якщо стражданням назве хто розлучення тіла і душі, то справедливо було б перш за все назвати так з’єднання обох. Бо якщо розірвання з’єднаних є стражданням, то і сполучення роз’єднаних може бути стражданням, бо і в поєднанні роздільних, і в поділі тих, хто перебував у зв’язку, є певний рух. Тому, чим іменується останній рух, тим слід називати і попередній. Якщо ж перший рух, який називаємо народженням, названий буде стражданням, то стражданням же слід назвати і той, яким дозволяється з’єднання тіла і душі. Але про Бога говоримо, що був Він у тому й іншому рухові нашої природи – і в тому, яким душа з’єднується з тілом, і в тому, яким тіло розлучається з душею. А про людський склад, з причини невимовного і непередаваного цього з’єднання, змішаного в міркуванні того й іншого, також чуттєвого і духовного, передбачено те, що єднання одноразово з’єднаних, розуміючи душу і тіло, продовжується і назавжди. Бо, коли єство наше, слідуючи властивому для нього порядку, і у Втіленому змушене було до розділення душі й тіла ніби липким якимось складом, розумію Божественну силу, знову сполучив Він розділене, привівши розірване в нерозривне єднання. І це є воскресіння – того, що колись було пов’язане і після розпаду взаємно з’єднується, повернення до нерозривного єднання, щоб людству повернулася первісна благодать і знову вступили ми у вічне життя, коли порок, що домішався до єства, внаслідок розпаду нашого складу зникає в нас, як буває це з рідиною, яка, коли посудину з нею розбито, не будучи огороджуваною нічим, розливається і пропадає. Але, як початок смерті, ставшись в одному, перейшов на весь людський рід, так само і початок воскресіння через Єдиного розпростерся на все людство. Хто сприйняту Ним душу знову з’єднав із власним Своїм тілом тією силою Своєю, яка під час першого укладання була злита і з тілом, і з душею, Той у певний, більш загальний спосіб, з’єднав духовну сутність із чуттєвою, початок за порядком успішно звівши з кінцем. Бо коли в сприйнятому Ним на Себе людському складі після дозволу душа знову повернулася в тіло, тоді з’єднання розділеного, як від якогось початку, в можливості однаково переходить на весь людський рід. І це є таїнство домобудівництва Божого про людину і воскресіння з мертвих. Хоча смертю розлучається душа з тілом і не порушується необхідний порядок єства, проте ж Бог воскресінням знову зводить їх між собою, щоб послужити для них розмежувальною межею того й іншого, і смерті, і життя, коли, як у Собі Самому складе розділене смертю єство, так і Сам стане початком з’єднання розділеного.

Глава 17
Відновлення питання: чому не одним велінням врятував людину, але знадобився такий обхідний шлях?Але не вирішене ще зроблене нам заперечення, скаже хтось інший, у сказаному ж знаходить для себе велику силу те, що пропонують нам невірні. Бо якщо, як показало слово, у Христі стільки сили, що в Його владі повалення смерті та входження життя, то чому не волею єдиною здійснює бажане, а манівцем здійснює наше спасіння: народжується, виховується, випробуванням смерті спасає людину? Можна Йому було і не піддаватися цьому і спасти нас. На таке зауваження людям благомислячим достатньо сказати у відповідь, що хворі не наказують лікарям, як доглядати за ними, і з благодійниками не входять у змагання про рід лікування, не кажуть, чому той, хто лікує, доторкнувся до члена, який страждає, і для припинення хвороби вигадав такий засіб, коли потрібен був інший; навпаки, дивлячись на кінець добродіяння, з вдячністю приймають доброчинність. Але оскільки, як каже Пророк, “безліч благодаті” Божої приносить потаємну користь (Пс. 30:20) і ще не вбачається ясно в теперішньому житті (а якби очікуване було перед очима, то не мало б сили все те, що кажуть всупереч невірні; тепер же те, що вбачається нині, однією вірою чекає прийдешніх віків, щоб стати для них відвертим), то необхідно будь-якими висновками відшукати, наскільки це можливо, розв’язання запропонованого запитання, подібне до тих, що були до нього раніше.Глава 18
Історичний доказ пришестя Божого у світ: ідолопоклонники та іудеїТим, хто увірував, що Бог приходив у світ, марно, можливо, і засуджувати це пришестя, нібито воно здійснене не премудро і не найкращим яким способом. Бо для тих, котрі не надто упираються проти істини, важливим доказом Божого пришестя слугує явлення перед майбутнім життям у теперішньому віці, маю на увазі свідоцтво самих подій. Хто не знає, як усі частини Всесвіту наповнювала демонська принада, за допомогою ідолопоклонства запанувавши над людським життям, як усім народам у світі перетворилося на закон в ідолах служити демонам, заклавши в жертву тварин і приносячи на жертовники мерзенності? Але відтоді, як, за словом апостола, “з’явилася благодать Божа спасительна для всіх людей” (Тит. 2:11), що прийшла в єстві людському, все, як дим, перетворилося на ніщо, чому припинилися несамовитості провісників і провіщань, знищилися щорічні святкування і криваві скверни гекатомб; у багатьох народів зовсім не стало храмів, притворів, капищ, жертовників і всього іншого, що служителі ідолів направляли на спокушання самих себе й тих, хто використовував це, тож у багатьох місцях і не пам’ятають, чи коли-небудь таке траплялося; по всьому ж Всесвіті споруджено натомість в ім’я Христове храми й жертовники, скрізь гідне й безкровне священнодійство і високу любомудрість, що більше ділом, ніж словом прославляється, недбалість про тілесне життя й презирство до смерті, яке явно показали ті, кого примушували гонителі відступити від віри, начебто начебто нарікаючи на тілесні уразливі місця та засуджуючи на смерть, чого, звісно, не зазнали б самі, якби не мали ясного й безперечного доказу Божого пришестя. Те ж саме досить сказати іудеям на знак, що Той, хто прийшов, – Той, у Кого вони не вірять, бо до Христового Богоявлення славна була в них столиця царів в Єрусалимі, славний його храм, законні щорічні жертви, і все, що для таємничників, здатних розуміти, докладно викладено законом в загадках, відповідно до узаконеного в них від самого початку служіння благочестя, було досі безперешкодно. Але як побачили Очікуваного, про Якого заздалегідь навчені були і пророками, і законом, і вірі в Того, Хто з’явився, віддали перевагу замість сповненого оман, марновірства, яке, погано відкинувши, зберігали вислів закону, служачи більш за звичаєм, ніж за розумом, – то після цього благодаті, що з’явилася, вони не прийняли, і що було достойного в їхньому богослужінні, те залишилося в самих тільки оповідях про це; храму не впізнаєш і по слідах; славний цей град залишено в руїнах; не залишається в іудеїв нічого з узаконеного в давнину – навпаки, і саме високоповажне ними в Єрусалимі місце за велінням можновладців зробилося для них недоступним.Глава 19
Необхідно все ж таки переконувати невіруючихУтім, оскільки все це ні елліністам, ні головним викладачам іудейських вчень не здається таким, що є ознаками Божого пришестя, то добре буде особливо розповісти про зроблені заперечення: чому єство Боже з’єднується з нашим, саме собою рятуючи людство, а не наказом звершуючи припущене? Тому який же може бути в нас початок, який би послідовно промову нашу привів до поставленої мети? Який, крім цього викласти коротко благочестиві поняття про Бога?

Глава 20
У Божих діях повинні виявитися разом благість і справедливістьОтже, за визнанням усіх, треба вірити, що Бог не тільки могутній, а й справедливий, благий, премудрий, має все, що розум відносить до найкращого. Тому під час справжнього домобудівництва слід не того хотіти, щоб у тому, що відбувається, одна з богоподібних властивостей виявлялася, а інша ні. Бо взагалі жодне з високих цих іменувань саме по собі, поодинці, окремо від інших, не є чеснотою. І добре, якщо не пов’язане зі справедливим, премудрим, могутнім, не є справді добрим, бо несправедливе, непремудре або немогутнє не є добрим. І могутність, відокремлена від справедливого і премудрого, не є чеснотою, тому що такий рід могутності є звірячий і насильницький. А також сказати слід і про інше: якщо мудре виступить з меж справедливого або якщо справедливе не буде разом із могутнім і добрим, то подібне до цього дехто радше називає у власному розумінні пороком. Бо чому будь-хто зарахує до добра те, чому бракує досконалості? Якщо ж у думках про Бога належить стікатися всім досконалостям, то подивимося, чи домобудівництво Боже про людину має нестачу в якомусь із боголіпних понять? У Бозі, звичайно, шукаємо ми знаків доброти. Чи можливе якесь більш явне свідчення доброти, ніж це – зробити своїм того, хто тікав на протилежний бік, і природності постійній, незмінній у добрі, не узгоджуватися в діях з мінливістю людської волі? Бог не прийшов би, як каже Давид, “щоб спасти нас” (Пс. 79:3), якби не благодать вклала такий намір. Але й доброта цього наміру не принесла б користі, якби не премудрість робила людинолюбство дієвим. Бо що до тих, які в хворобливому стані, то багатьом, можливо, хотілося б, щоб хворий не страждав. Але це добре веління ті тільки приводять у виконання над хворими, яким у зціленні хворого сприяє якась сила мистецтва. Отже, з добротою, без жодного сумніву, має бути пов’язана мудрість. Яким же чином у тому, що сталося, разом із добротою виявляється і мудрість? Таким, що добре бачимо не в одному тільки намірі. Бо як намір став би явним, не будучи виявленим подіями? Справи ж, що послідовно відбуваються в будь-якому зв’язку і в порядку, показують премудрість і мистецтво Божого домобудівництва. А оскільки, за сказаним раніше, мудрість, пов’язана зі справедливістю, без сумніву, робиться чеснотою (узята ж окремо, сама по собі не залишиться і добротою), то у вченні про домобудівництво спасіння людського добре буде розглядати у взаємному зв’язку дві властивості – розумію премудрість і справедливість.Глава 21
Початок пояснення справедливості домобудівництва спасіння: людина вільно ухилилася від благаТому яка справедливість? Пам’ятаємо, без сумніву, сказане, як випливало, на початку слова, а саме, що людина влаштована за подобою Божої природи, зберігаючи в собі цю подобу до Божества і в інших добрих якостях, і в свободі волевиявлення, але, за необхідністю, природи мінливої. Бо хто початок буття має через зміну, тому неможливо, звісно, не бути мінливим, бо сам перехід із небуття в буття є певна зміна, під час якої нематеріалізоване Божою силою перетворене в сутність. І з іншої причини в людині необхідно виявляється мінливість з тієї самої причини, що людина була подобою природи Божої, а те, що уподібнюється, якби не мало будь-якої відмінності, звісно, було б тотожне з тим, чому уподібнюється. Тому, оскільки відмінність від Першообразу створеного за образом полягає в тому, що Першообраз за природою незмінний, а образ не такий, навпаки ж, з викладеної причини і здійснився через зміну, і змінюється, звісно, через те саме, що є подібність, а зміна є рухом, який безперервно тягнеться з одного стану, у якому річ перебуває, в інший, – то є два види такого руху: один відбувається завжди на добро, у ньому надходження вперед не має зупинки, тому що не досягається межа шляху; інший протилежний, у тому його і спроможність, що не буває спроможним, тому що противлення добру, як сказано раніше, в такому ж сенсі відрізняється від добра, в якому те, що не існує, ми називаємо відмінним від того, що існує, і небуття від буття. Отже, оскільки через незворотне і мінливе прагнення і рух неможливо природному єству в самому собі перебувати нерухомим, то до чого-небудь неодмінно спрямовується свавілля, яке природно втягується в рух побажанням кращого. Але інше справді добре за природою, а інше не таке і прикрашене якоюсь ознакою хорошого. Вирішувати це поставлений усередині нас розум, і нам належить або знайти справді хороше, або, відвернувшись від нього, через якусь обману видимістю захопитися протилежним, як щось подібне, за переказом народної байки, трапилося із псом, який, побачивши у воді віддзеркалення того, що ніс у роті, кинув справжню їжу, роззявивши ж пащу, щоб схопити подобу їжі, залишився голодним.

Глава 22
Справедливість домобудівництва спасіння – у ненасильстві над дияволомОтже, оскільки розум, помилившись у побажанні справжнього добра, ухилився до того, чого не існує, лестощами поганого порадника та винахідника пороку переконаний, нібито добре те, що протилежне доброму, бо лестощі не подіяли б, якби на вуді пороку не був на кшталт наживки начеплений привид хорошого, – отже, оскільки людина добровільно зазнала цього лиха, через хтивість підпорядкувавши себе ворогові життя, то вимагай від мене потроху всього, що притаманне поняттям про Бога: благість, правда, могутність, нетління і якщо чим ще означається досконалість. Бог, як добрий, сповнюється милосердя до занепалого і, як премудрий, знає спосіб, як повернути; справою ж мудрості був і суд справедливості, бо істинну справедливість ніхто не припише нерозсудливості. Тож що ж у цьому справедливо? Те, що проти того, хто нас опанував, не вжито жодного насильницького повновладдя, і через надлишок сили Той, хто захопив нас у того, хто нами володів, не залишив тому, хто поневолив людину сластолюбством, жодного приводу до виправдання. Так, ті, хто віддав свободу свою за гроші, – раби тих, хто купив, які стали продавцями самих себе, і ні їм самим, ні комусь іншому не дозволено проголошувати їхню свободу, хоч би ті, хто продали себе на це лихо, були люди і благородного походження. Та й якщо хто, піклуючись про продане, застосує насильство проти того, хто купив, то, самовладно забираючи придбане у власність законно, вшанований буде несправедливим. Але, якщо завгодно, знову купити такого ніякий закон не забороняє.Глава 23
Премудрість домобудівництва спасіння – у приховуванні БожестваОскільки ми себе в такий самий спосіб добровільно продали, то той, хто визволяє нас по доброті, знову мав винайти не насильницький, але справедливий спосіб повернення. А цей спосіб такий: увійти в угоду з тим, хто володіє, щоб узяв, яку забажає, ціну за того, ким володіє. Тому що ж, як імовірно, краще було власникові обрати і взяти? По ходу справи можна скласти деяку здогадку про його побажання, а потім зрозумілими для нас будуть ознаки шуканого. Отже, хто з причини, представленої на початку цього твору, заздрістю до того, хто має добро, заплющив очі для добра і в собі породив морок вади і захворів початком і основою нахилу до лихого та немовби матір’ю інших вад – любоначаллям, той чи обміняв би на щось, що має, окрім чого-небудь очевидно вищого та більшого, щоб повніше задовольнити в собі пристрасті зверхності, за меншу отримуючи більшу винагороду? Але в тому, що оповідається від віку, ні в чому не знав нічого подібного до того, що вбачав у видимому тоді, у позашлюбній вагітності та безпристрасному народженні, у цнотливих сосках, у голосах невидимих істот, що згори свідчать про надприродну гідність, у зціленні природних недуг, що Він робив без будь-яких засобів, а одним тільки словом і прагненням волі, у поверненні померлих до життя, в залякуванні демонів, у владі над повітряними хвилями, у ходінні по морю, тим часом як безодня не ділиться на дві частини і не оголює дно тим, хто проходить, подібно до того, що було в чудотворенні Мойсеєвому, але поверхня води зверху перетворюється на сушу під стопою і з надійною пружністю підтримує слід, у роздаванні їжі будь-якої кількості, у рясних частуваннях серед пустелі для багатьох тисяч засновників, яким не небо дощить манну, не земля, з власного свого єства готуючи їжу, доставляє те, що задовольняє потреби, але з таємничих скарбниць Божої сили виходить щедрість, готовий хліб, який обробляють руками тих, хто прислужує, і який примножується насиченням тих, хто їсть, і насолода рибами, які не морем принесло для їхньої потреби, але Той, Хто і самий рід риб посіяв у морі. І хто опише по порядку одне за одним євангельські чудеса? Цю-то силу вбачаючи в Ньому, ворог бачив, що пропоноване йому в обмін більше за те, що має. Тому Його обирає стати ціною за утримуваних під вартою смерті. Але ворогові неможливо було споглядати на непокритий нічим образ Божий, не побачивши в ньому будь-якої частини тієї плоті, яку підкорив уже собі гріхом. Тому Божество прикриває себе плоттю, щоб ворог, дивлячись на знайоме і споріднене з ним, не жахався наближення сили, яка надлишково зростає, і, помітивши, що сила непомітно все більше і більше проявляється в чудесах, визнав для себе те, що з’явилося, жаданішим за те, що є, аніж страшним. Бачиш, як благість сполучається зі справедливістю і премудрість не відділяється від них. Уявити, щоб Божественна сила стала доступною через тілесне покривало, і домобудівництву за нас не став на заваді страх високого явлення, – це, без сумніву, служить доказом разом і благості, і премудрості, і справедливості. Бо побажати врятувати є свідчення доброти; стати ж спокутною ціною за того, що має інший, показує справедливість, а замислом недоступне для ворога зробити доступним – є доказ найвищої премудрості.

Глава 24
У чому проявилася могутність БожестваАле тому, хто уважно слідував за порядком сказаного, природно запитати, де ж убачається в сказаному могутність Божества, де нетління Божественної сили? Тому, щоб і це стало зрозумілим, розглянемо наслідки таїнства, в яких найбільше показується поєднана з людинолюбством могутність. Отже, по-перше, саме те, що всемогутнє єство змогло знизитися до низості людства, слугує більшим доказом могутності, ніж великі й надприродні чудеса. Якщо Божественною силою відбувається що-небудь велике і високе, то це якось природно і послідовно. І анітрохи не виявляється дивним для слуху, якщо сказати, що всяке створіння у світі та все, що мисленево уявляється поза видимим, складені Божественною могутністю, здійснені Божою волею, як їй угодно. А поблажливість до приниженого є якийсь надлишок сили, що не зустрічає жодної перешкоди в надприродному. Бо, як сутності вогню притаманне прагнення вгору, і ніхто не вважатиме гідним подиву те, що з полум’ям робиться природно, а якщо хто побачить, що полум’я тече донизу, подібно до важких тіл, то подібне до цього зарахують до чуда, як вогонь залишається вогнем і в образі руху відступає від єства, прагнучи донизу, – так і Божественна могутність, що перевершує все, не стільки показує велич небес, сяйво світил, впорядкування Всесвіту, безперестанне домобудівництво істот, скільки поблажливість до немочі нашого єства. Як високе вбачається в приниженому і висота не принижується? Як Божество, з’єднавшись із людським єством, і останнім робиться, і першим перебуває? Бо, за сказаним раніше, сила, що чинила опір, не мала можливості стати в спілкування з Богом, що був явно присутній, і перенести нічим не прикрите Його явлення. Тому, щоб тому, хто вимагає за нас викупу, можна було взяти його, Божество сховалося під завісою нашого єства, і ворог, як жадібна риба, разом із приманкою плоті проковтнув гачок Божества, а в такий спосіб, коли життя стало на місце смерті, а світло з’явилося на місце пітьми, то знищилося те, що видається протилежним світлу і життю. Бо немає можливості і темряві залишатися в присутності світла і бути смерті, коли діє життя. Отже, коротко повторивши весь хід таїнства, ми абсолютно виправдаємо Божественне домобудівництво перед тими, хто звинувачує за те, що Божество не саме собою здійснює спасіння людське. Бо в усьому про Божество повинні мати боголіпні поняття, не розуміти про нього інше високо і не зводити іншого з боголіпної гідності, але вірити, що в міркуванні Бога неодмінно має місце кожна висока і благочестива думка, що за зв’язком залежать одна від одної. Отже, доведено, що благість, премудрість, справедливість, могутність, недоступність тлінню – все відкривається в понятті домобудівництва про нас. Благість осягається в волі врятувати загиблого. Премудрість і справедливість показані в способі нашого спасіння. А могутність видно в тому, що став Він у подобі людській, у приниженому вигляді нашого єства і смерті подав про Себе надію, нібито вона в силах за подобою людей оволодіти Ним; але, будучи в її владі, здійснив те, що властиве Йому за Божеством; властиво ж світлу знищення пітьми, а життю – винищення смерті. Отже, оскільки, збігши з правого шляху, на самому початку ухилилися ми від життя і були втягнуті в смерть, то чи вчимося чогось неймовірного з таїнства, якщо спіткають опоганених гріхом чистота, померлих – життя, заблукалих – дороговказ, так що і нечистота очищається, і оману виправляють, і померле повертається в життя?Глава 25
Відповідь тим, хто дивуються, що Божество було в людському єствіА що в єстві нашому перебувало Божество, це не вкрай малодушним, які спостерігають за тим, що є, анітрохи не дає підстави вважати те дивним. Бо хто таке по душі немовля, яке, дивлячись на Всесвіт, не вірить, що у всякій речі є Божество, яке проникає, об’ємно її і в ній перебуває? Бо все залежить від Сущого і нічому неможливо бути, маючи буття не в Сущому. Тому якщо все в Божестві й Воно в усьому, то чого соромляться в домобудівництві таїнства, що навчає, що серед людей перебував Бог, про Якого вірять, що Він і тепер не поза людьми? Бо, хоча спосіб присутності Божої в нас неоднаковий з тим, проте ж що Бог у нас, однаково визнається і нині і тоді. Як тепер у нас перебуває Той, Хто утримує єство в бутті, так тоді вступив у єднання з нашим, щоб воно з’єднанням із Божественним стало Божественним, відокремлене від смерті, позбавлене від муки супротивника. Бо Його повернення від смерті і для смертного роду робиться початком повернення в життя безсмертне.

Глава 26
Виправдання премудрості домобудівництваАле інший, можливо, досліджуючи цю справедливість, що вбачається в цьому домобудівництві, і премудрість, приходить до думки, що в такому способі задуманий за нас Богом якийсь обман. Бо те, що Бог, непізнаний ворогом, не відвертим Божеством, але прихованим під природою людською, входить до того, хто ним володіє, – це, певною мірою, є певним обманом та спокусою, тому що тим, хто обманює, властиво сподівання тих, проти кого зловмисники зловмислюють, звертати на одне, а робити не те, на що вони сподівалися. Але, у кого перед очима істина, той погодиться, що саме це найбільше притаманне справедливості і премудрості. Бо справа справедливості – віддавати кожному належне, а справа премудрості – і не порушувати справедливості, і доброї мети людинолюбства не розлучати з правдивим судом, але те й інше доброзичливо сполучати між собою, справедливою відплатою, чого варте, а доброю благодаттю не відступаючи від мети людинолюбства. Отже, подивимося, чи не вбачаються в тому, що сталося, обидві ці якості. Бо відплата по гідності, якою вводиться в обман обманщик, показує справедливість. А мета того, що відбувається, робиться свідченням доброти того, хто діє. Справедливості властиво відплачувати кожному тим, чому хто раніше поклав початки і причини, як і земля віддає плоди за родом вкладеного в неї насіння. А премудрості властиво в способі відплати подібним не відступати від кращого. Бо, як той, хто зловмисник на життя, і той, хто зцілює того, хто зазнав зловмисників, однаково домішують до їжі склад, тільки один домішує отруту, а інший – зцілення від отрути, і спосіб зцілення анітрохи не шкодить меті добродіяння, і хоча обидвоє домішуються до складу в їжу, але, звертаючи увагу на мету, одного хвалимо, а на іншого обурюємося, – так і тут, згідно із законом справедливості, ошуканник сприймає те, чому насіння вклав за власним бажанням, бо той, хто обдурив людину принадою задоволення, і сам обдурюється людським виглядом. У меті ж зробленого є зміна на краще. Бо один вжив обман до розтління природи, а справедливий, водночас добрий і премудрий, вигадкою обману скористався для порятунку розтлінного, роблячи доброчинним не лише для того, хто загинув, а й для того, хто спричинив нашу загибель. Бо від наближення смерті до життя, темряви до світла, тління до нетління відбувається знищення і перетворення на ніщо найгіршого, користь же від цього для того, хто очищається. Бо, як після домішки малоцінної речовини до золота ті, хто обробляє його, все чуже і непридатне винищуючи перетворенням на їжу вогню, дорогоцінну речовину знову приводять до природного їй блиску, і не без зусиль, щоправда, відбувається це відокремлення, тому що впродовж певного часу винищувальною силою вогню знищується домішка, принаймні служить якимось зціленням золоту виснаження в ньому того, що в ньому було на шкоду його доброті, – точно так само, коли смерть, тління, темрява і, коли є якесь ще породження пороку, виникли у винахідника зла, наближення Божественної сили, подібно до вогню, знищивши протиприродне, робить природному створінню благодіяння нетлінням, хоч і важким є таке розділення. Тому й самому противнику, якби відчув він благодіяння, не здалося б сумнівним, що вчинене справедливо і спасительно. Як нині ті, кому під час лікування роблять порізи і припікання, обурюються на лікарів, страждаючи від болю від різання, але, якщо від цього одужують і хворобливе відчуття припікання минає, то принесуть подяку тим, хто вчинив над ними це лікування, – точно так само, коли після закінчення тривалого часу вилучено буде з природи зло, нині до них домішене і споріднене з ними, оскільки відбудеться відновлення тих, хто перебуває нині у злі, до первісного стану, одноголосна подяка буде віддана всьому створінню і всім, хто зазнав муки під час очищення, і навіть тим, хто не мав потреби на початку очищення. Це і подібне до цього викладає велике таїнство Божого втілення. Бо тим самим, що долучився до людства, прийнявши на себе все властиве природі: народження, виховання, зростання, і дійшовши навіть до смерті, здійснив Він усе сказане раніше, і людину визволивши від гріха, і лікуючи самого винахідника гріха. Бо очищення хвороби, хоча воно й важке, є лікування недуги.Глава 27
Народження Боголюдини не суперечить поняттю про БогаА тому, хто вступив у єднання з природою нашою, звісно, слід було у всіх її властивостях прийняти спілкування з нами. Бо, як ті, що змивають нечистоту з одягу, не роблять так, щоб інші плями залишити, а інші вивести, але всю тканину від одного кінця до іншого очищають від забруднення, щоб одяг став однакової ціни у всіх частинах своїх, від миття отримавши рівну чистоту, – так, оскільки життя людське опоганене гріхом на початку й наприкінці та в усіх середніх частинах, то сила, яка змиває, повинна торкнутися всього й не робити так, щоб одне виліковувати очищенням, а інше залишали без виліковування. Тому-то, оскільки життя наше двома межами відокремлене і тут і там, маю на увазі початок і кінець, то на обох межах виправна для природи сила виявляється такою, що і початку торкнулася, і до кінця простягнула свою дію, і оголосила все, що в середині між початком і кінцем. А оскільки вхід у життя це, для всіх людей один, то той, хто приходить до нас, звідки має переселятися в це життя? З неба, можливо, скаже той, хто зневажає людське буття, як щось ганебне і безславне. Але людство не було на небі; ніяка хвороба гріха не оселялася в пресвітньому житті. А Той, Хто вступив у єднання з людиною з метою користі, здійснив це єднання. Тому, де не було зла, і не жили людським життям, чому хтось зажадає, щоб там зодягнувся Бог у людину, краще ж сказати, і не в людину, а в якогось кумира і подобу людини?

Але яке було б виправлення нашому єству, якби, коли хворіє земна жива істота, Божественне відвідування прийняла якась істота інша, небесна? Бо неможливо зцілити хворого, якщо не прийняв подолання власне стражденного члена. Тому якби хворе було на землі, Божественна ж сила не торкнулася хворого, маючи на увазі пристойне для себе, то марною була б для людини праця Божественної сили над тим, що не має нічого спільного з нами. Бо Божеству так само непристойно (якщо взагалі дозволено під непристойним розуміти щось інше, окрім пороку, і безслав’я не більше зменшується, принаймні для того, хто через недалекість постачає Божественну велич у тому, щоб не допускати спілкування з властивостями нашого єства), якщо вбрання Божества буде тілом небесним, а не земним. Бо перед Всевишнім і Неприступним за висотою єства все створіння однаково відстоїть від Нього долу і все рівнозначно нижче від Нього. Абсолютно неприступне не те, що для іншого є доступним, а інший наблизитися до того не може, – навпаки, Воно однаково вище за всіх істот. Тому земля не далі за гідністю, і небо не ближче, і істоти, що мешкають у кожній стихії, у цьому відношенні не відрізняються між собою, тож одні торкаються недоступного єства, а інші відокремлені від Нього; хіба припустимо, що сила, яка володіє всім, не однаково проникає в усі істоти, але в інших надлишкова, а в інших вона недостатня, і внаслідок цього здається, що Божество за різницею в більшому й меншому, вищому й нижчому складно, саме із собою не схоже, якщо тільки за своєю суттю уявляється як таке, що буде від нас далеке, а комусь іншому – як таке, що є близьке, й через близькість стане легкозбагненним. Але істинне вчення ні внизу, ні вгорі не бачить нічого для порівняння з високою гідністю, тому що всі однаковою мірою нижчі від сили, яка всією керує, тож якщо земне єство вважатимуть негідним єднання з Божеством, то не знайдеться жодного іншого, яке б мало цю гідність. Якщо ж усі однаковою мірою позбавлені цієї чесноти, то Богу пристойно добродіяти тому, хто має в тому потребу. Отже, сповідуючи, що цілюща сила з’явилася там, де була хвороба, чи увірували ми у що-небудь чуже для боголіпного поняття?Глава 28
Про те, що наше народження і відповідні члени тіла – не зло, але, навпаки, мають бути в пошаніАле насміхаються над єством нашим і ганьблять спосіб нашого народження, а через це думають зробити смішним таїнство, ніби непристойно для Бога таким шляхом увійти в спілкування з людським життям. Але про це сказано вже було раніше, а саме, що одне тільки мерзенне за своїм єством – зло, і якщо ще щось має властивість до пороку. А порядок єства, встановлений Божою волею і законом, далекий від докору в пороці. Інакше звинувачення впаде на Творця єства, якщо і єство вкорінене буде в чомусь мерзенному і непристойному. Отже, якщо Божество чуже одного пороку, а порок за єством не існує, таїнство ж говорить, що Бог був у людині, а не в пороці, і якщо шлях для людини у світі, яким народжуване вступає в життя, один, то за яким же законом для Бога ухвалюють інший спосіб вступу в життя, хоча й визнають вірним, що виснажене в пороці єство відвідано Божественною силою, але з незадоволенням дивляться на спосіб відвідування через незнання, що всякий устрій тіла сам по собі має рівну ціну і ніщо, що сприяє в ньому підтримці життя, не заслуговує на осуд, як будь-що нечесне або погане. Бо весь устрій органічних членів спрямований до однієї мети; мета ж ця – людині перебувати в житті. Тому, як інші органи підтримують у людині теперішнє життя, будучи розділеними кожний для особливої дії, і ними в порядку утримуються чуттєва і діяльна сили, так родовищні органи мають промисел про майбутнє, запроваджуючи собою спадкоємство єству. Тому якщо будеш дивитися на користь, то після якого з тих, кого визнають шляхетними, будуть вони другими, і після якого по справедливості не можуть бути визнані кращими? Бо не оком, не слухом, не язиком, не іншим яким чуттєвим органом безперервно триває рід наш; все це, як сказано, слугує для теперішнього вживання, а в тих органах зберігається безсмертя людству, тож смерть, яка завжди проти нас діє, певною мірою недієвою і безуспішною є, бо природа відновлює себе, винагороджуючи нестачу тими, що народжуються. Отже, що ж непристойне містить у собі наше таїнство, якщо Бог вступив у єднання з людським життям за допомогою того, чим єство бореться зі смертю?Глава 29
Чому Бог зволікав із приходом?Але залишаючи це, зазіхають знову іншим спаплюжити вчення і кажуть: “Якщо вчинене Богом прекрасне і боголіпне, то для чого сповільнював благодіяння? Чому, хоча порок був від початку, не припинив його зростання в більшу міру?” На це в нас коротке слово, що уповільнення благодіяння нам було справою премудрості й промислу про корисне для єства. Бо і в тілесних хворобах, коли який-небудь зіпсований сік проникне в свердловини тіла, доки не виявиться на поверхні все, що протиприродно увійшло всередину, майстерно слідкуючи за перебігом хвороб, не дають лікарських засобів, що стискають тіло, а чекають, щоб усе, що криється всередині, вийшло назовні, і тоді вже проти виявленої хвороби вживають лікарські засоби. Отже, після того, як хвороба гріховна одного разу вразила єство людства, спільний для всіх Лікар очікував, щоб жодного виду лукавства не залишилося прихованим у єстві. Тому не одразу після Каїнової заздрості та братовбивства починає лікування людини, бо не став ще видимим порок тих, хто розбестився за часів Ноя, і не виявилися і жорстока хвороба содомського беззаконня, і богоборство єгиптян, і гординя ассірійців, і беззаконне Іродове дітовбивство, і все інше, що згадується історією, і що поза історією зроблено в подальших пологах, коли корінь зла різноманітно проріс у людських бажаннях. Отже, оскільки порок досяг найвищої міри, не було вже жодного виду лукавства, на яке б не наважилися люди, то, щоб лікування діяло на всяку недугу, лікує тому, щоб хвороба, яка починається, не почалася, а прийшла на повну силу.

Глава 30
Чому не відразу після пришестя Христового зник гріх? Чому не всі увірували?Якщо ж хто думає викрити наше вчення тим, що і після вживання лікування життя людське оскверняється ще гріхами, то нехай веде його до істини одна зі знайомих йому подібностей. Як у змії, якщо отримає смертельний удар у голову, не одразу разом із головою помирає частина тіла, що тягнеться позаду, але, хоча голова мертва, проте ж хвіст одухотворений ще власною своєю дратівливістю і не позбавляється життєвої сили, – так можна бачити, що й вада, уражена смертельним ударом, турбує ще життя своїми залишками. Але, переставши і за це засуджувати вчення таїнства, ставлять йому в провину те, що не всіх людей пронизує віра. І кажуть: “Чому благодать простяглася не на всіх – навпаки того, деякі приступили до вчення, чимала ж частина залишається неприступною, без сумніву, бо Бог або не хотів, або не міг, щоб благодіяння для всіх було щедрим? А те й інше не звільняє від осуду. Бо непристойно Богу і не хотіти, і не бути в силах робити добро”. “Тож якщо віра є щось добре, то чому, – запитують, – благодать не на всіх”? Отже, якби і нами в слові було стверджувано це, що віра по Божому велінню дається на долю людям, і одні покликані, а інші не мають частки в покликанні, тоді доречно було б зводити таке звинувачення на таїнство. Якщо ж покликання для всіх рівноцінне, не розрізняє ні чеснот, ні вікових категорій, ні різниці за народами (бо для цього на самому початку проповіді служителі слова за натхненням Божим раптом стали одномовними з усіма народами, тож ніхто не був позбавлений можливості брати участь у благах), то чи ґрунтовно звинувачують ще Бога в тому, що не всіма взяло гору слово? Бо Той, Хто має владу над Всесвітом через надлишок честі, наданої людині, надав іншому і в нашій бути владі, і над цим кожен сам єдиний пан. А це є свавілля, щось не рабське, але самовладне, що полягає у свободі думки. Отже, подібне звинувачення справедливіше покласти на тих, які не були приведені до віри, а не на того, хто закликав до згоди. Бо коли Петро на початку проповідував слово в багатолюдному зібранні іудеїв, і одного разу три тисячі прийняли віру, невіруючих було більше, ніж тих, що увірували, однак апостола не засуджували за невіруючих. Бо за спільної пропозиції благодаті тому, хто відкинув її добровільно, несправедливо було звинувачувати в цьому лихолітті не себе, а іншого.Глава 31
Чому Бог не приведе всіх до віри, якщо Він хоче цього?Але не бракує хитрого заперечення і на подібне до цього. Бо кажуть: “Бог, якби хотів, міг би і тих, хто наполегливо опирається, примусово залучити до прийняття проповіді. Але де буде їхня свобода? Де похвала тим, хто процвітає?” Одних неживих і безсловесних можна чужою волею приводити до чого завгодно; словесне ж і розумне єство, якщо перестало діяти вільно, втратило разом і дар розумності. Бо на що буде вживати розум, якщо влада обирати, що заманеться, лежить на іншому? Якщо ж свавілля залишається недієвим, то за необхідністю знищується чеснота, що зустріла собі перешкоду в нерухомості свавілля. Якщо ж немає чесноти, то життя втрачає ціну, розум поступається місцем долі, від’єднуються похвали у тих, хто процвітає, гріх непереможний, відмінність у житті не визначена. Бо хто ще матиме право засуджувати нестриманого або хвалити цнотливого, коли у кожного готова ця відповідь: “З усього, що буває з нами, ніщо не в нашій волі, але людські бажання наймогутнішим пануванням призводять до того, що завгодно тому, хто володіє”. Отже, не милості Божої вина, що не у всіх буває віра, а прихильності тих, хто приймає проповідь.Глава 32
Навіщо потрібна була смерть і до того ж така ганебна – на хресті?Що ще понад це вимовляють ті, хто заперечує? Найбільше те, що найвищому єству зовсім не повинно було доходити до випробування смерті, а й без цього через надлишок сили можна було зі зручністю зробити що завгодно. А якщо і неодмінно це було потрібно з якоїсь таємничої причини, то не слід було піддаватися ганьбі безчесного образу смерті. Бо яка смерть, кажуть, була б безчеснішою за хресну? Тому що ж скажемо і на це? Те, що народження робить необхідною смерть. Бо Той, Хто одного разу визнав себе причетним до людства, Той повинен був прийняти на себе всі відмітні властивості єства. Тому, оскільки життя людське вирізняється двома межами, і, якби той, хто переступив одну межу, не торкнувся наступної за нею, намір залишився б досконалим наполовину, бо не торкнувся б іншої відмітної властивості в єстві нашому. Але, можливо, інший, точніше вивчивши таїнство, з більшим правом скаже, що не через народження настала смерть – навпаки, заради смерті прийнято народження. Бо Присноживучий приймає на себе тілесне народження, не в житті маючи потребу, але нас повертаючи від смерті до життя. Отже, оскільки мало відбутися повернення від смерті цілого єства нашого, то, ніби до лежачого простягаючи руку і для цього припавши до нашого трупа, настільки наблизився до смерті, що торкнувся змертвіння і власним Своїм тілом дає єству початок воскресіння, силою Своєю відновивши цілу людину. Оскільки не від іншого, але з нашого змішання була богоприймальна плоть, у воскресіння возвеличена разом із Божеством, то, як у нашому тілі дієвість одного з чуттєвих органів приводить до співчуття все, що сполучається з цим членом, так, оскільки все єство є нібито однією певною живою істотою, воскресіння частини поширюється на все, через безперервність та єднання єства, будучи передаваним від частини до цілого. Тому що неймовірного дізнаємося з таїнства, якщо той, хто стоїть, схиляється до занепалого, щоб відновити того, хто лежить? Про хрест же, чи не містить він у собі іншого якогось глибшого поняття, нехай доказуються випробувачі сокровенного. А яке дійшло до нас за переказами, полягає в такому. У Євангелії говориться і робиться все згідно з вищим і божественним життям, і немає нічого такого, у чому не виявлялося б неодмінно якесь домішування Божественного до людського, і коли слово або діло робиться по-людськи, що розуміється в потаємному сенсі вказує на Божество. І в цьому відношенні послідовно буде не те, щоб на одне звертати увагу і не брати до уваги інше, а те, щоб, як у безсмертному вбачають людське, так і в людині доказуватися Божественного. Бо, оскільки Божеству властиво проникати в усе і розпрощатися з єством істот у будь-якій частині (ніщо не може перебувати в бутті, не перебуваючи в сущому, власне ж і первісно суще є Боже єство, про яке за необхідністю примушує вірити, що Воно у всіх істотах, саме перебування істот), то від хреста, за зовнішнім своїм виглядом розділеного чотиричастинно, так що від середини, в якій сполучається він сам із собою, нараховуються чотири кінці, навчаємося тому, що під час смертного домобудівництва на ньому розпростертий був Той, Хто все пов’язує й сполучає із Собою, різні єства істот приводячи Собою в єдину згоду і стрункість. Бо в істотах уявляється інше або вгорі, або внизу, або думка йде до того, що на сторонніх межах. Тому оглянемо розумом склад або небесних, або підземних, або по обидва боки Всесвіту меж, усюди думці нашій зустрічається Божество, яке одне споглядається в істотах, у будь-якій їхній частині, і містить все в бутті. Але єство це треба найменовувати Божеством, або Словом, або Могутністю, або Премудрістю, або іншим чим високим і найздібнішим показати предмет, вчення наше нітрохи не сперечається про слово, або ім’я, або спосіб мовлення. Отже, оскільки все створіння до Нього спрямовує погляд, навколо Нього складається і через Нього робиться саме з собою зв’язним, бо Ним зв’язується верхнє з дольним і одне з одним те, що з боків, то повинно було не слухом тільки керуватися нам до розуміння Божества, а й зір зробити вчителем вищих понять, чим подвигнувшись, і великий Павло тайноводить народ ефеський, вченням вклавши в них силу пізнати, що є “глибина, і висота, і широта, і довгота” (Еф. 3, 18). Бо кожен кінець хреста називає власним його ім’ям, висотою називаючи те, що вгорі, глибиною – те, що внизу, а широтою і довготою – поперечні простягання. А в іншому місці подібне поняття ясніше, як гадаю, представляє філіппійцям, яким каже, що за “ім’я Іісуса Христа всяке коліно вклониться, і небесних, і земних, і пекельних” (Флп. 2:10). Тут під однією назвою об’єднує середнє і земне, назвавши земним усе, що в середині між небесним і пекельним. Ось що дізналися ми про таїнство хреста. А що після цього по порядку містить у собі вчення, то таке, що й невірні не визнають у цьому нічого чужого боголіпному поняттю. Бо те, що не залишився у пануванні смерті, що виразки, зроблені на тілі залізом, не стали ні малою перешкодою до Воскресіння, що вільно з’являється учням після Воскресіння, коли хоче; перебуває з ними, будучи невидимим, стає посеред, не маючи потреби входити дверима, зміцнює учнів подихом Духа, обіцяється бути з ними, ніяким не обмежується простором, видимим чином сходить на небо, а духовно перебуває всюди, і що ще подібного до цього містить у собі історія, анітрохи не має потреби в допомозі висновків для доказу, що це божественно і є діло найвищої й усе перемагаючої сили. Про це, гадаю, не треба й говорити докладно, тому що вчення саме по собі показує надприродність. Але, оскільки деяку частину таємничих вчень становить і домобудівництво купелі (чи завгодно комусь буде назвати це хрещенням, або просвітництвом, або пакибуттям, сперечатися про ім’я не станемо), то добре сказати коротко і про це.

Глава 33
Хрещення – народження в нетлінне життя. Відповідь на подив, як вода може відроджуватиКоли почують від нас подібне до такого: оскільки мертвотне переходить до життя, то слід було, щоб замість першого народження, яке вводить у життя смертне, винайдено було інше народження, яке б не розтлінням починалося і не зотлінням закінчувалося, а вводило народженого в життя безсмертне. Бо, як від смертного народження і народжене за необхідністю смертне, так народжене народженням, що не допускає розтління, не підлягає зотлінню смерті. Коли почують це і подібне до цього і дізнаються заздалегідь спосіб, а саме, що молитва до Бога, покликання небесної благодаті, вода, віра потрібні для звершення таїнства відродження, тоді, дивлячись на видиме, не можуть вірити, знаходячи, що те, що робиться тілесно, не відповідає обітниці. Чому, кажуть, молитва і покликання Божественної сили, що відбувається над водою, робляться головною причиною життя для посвячуваних? Для них, якщо не вкрай наполегливі, щоб довести їх до згоди на цей догмат, достатньо простого слова. Бо запитаю: оскільки кожному відомий спосіб плотського народження, то як робиться людиною те, що покладається в основу складу живої істоти? Але про це неможливо сказати нічого такого, що за будь-яким висновком знайшло б собі ймовірність. Бо що спільного у людського насіння з якістю, що вбачається в людині? Цілком сформована людина є істотою словесною й осмисленою, обдарованою розумом і знанням, а насіння вирізняється якоюсь вологою якістю, і поняття про нього не містить у собі нічого більшого, ніж те, що можна вгледіти почуттям. Тому яку, ймовірно, відповідь дадуть нам запитані, як повірити, що людина утворилася з насіння, таку ми дамо тим, хто запитує, про відродження, яке здійснюється водою. Бо і там всякий запитаний насамперед може сказати, що людина утворюється Божественною силою, без присутності якої насіння залишилося б нерухомим і бездіяльним. Отже, якщо там не підмет продукує людину, але Божественна сила в єство людське перетворює видиме, то крайня буде несправедливість там, засвідчуючи про таку велику силу в Бозі, думати, що в цій справі Божество неспроможне виконати Свою волю. Кажуть: “Що спільного між водою і життям?” Що ж спільного, запитаємо і ми, між вологістю і Божим образом? Але там анітрохи не дивно, якщо з волі Божої волога перетворюється на найблагороднішу живу істоту. Так само і про це скажемо: нічого немає дивного, якщо присутністю Божественної сили народжене в тлінному єстві перетворюється на нетління.Глава 34
Звідки ми знаємо, що благодать Божа діє в хрещенні?Але вимагають доказу, що Божество, яке закликається, присутнє під час здійснюваних освячень. Той, хто вимагає цього, нехай знову прочитає досліджене раніше. Бо аргумент полягає в тому, що Божественна сила, що з’явилася нам у плоті, служить підтвердженням цього вчення. Якщо доведено, що Той, Хто з’явився у плоті, Хто показав Своє єство чудесами здійсненого Ним є Бог, то доведено разом і те, що в увесь час заклику перебуває Він при тому, що відбувається. Як у кожної істоти є якась особливість, що знайомить із єством, так особлива властивість Божественного єства є істина. Але Бог пообіцяв завжди залишатися причетним до тих, хто кличе Його, бути серед віруючих, у всіх перебувати і бути присутнім з кожним, тому іншого доказу про присутність Божу при тому, що відбувається, ми не потребуємо, як самими чудесами запевнившись, що Бог є, так і не сумніваючись, що за неправдою обітниці обіцяне виконується. А що молитовне закликання передує в Божественному домобудівництві, це служить якимось надлишком на доказі, що те, що здійснюється, приводиться у виконання Богом. Бо якщо і за іншого способу народження людей прагнення тих, хто народжує, хоча б вони і не закликали в молитві Божество, як сказано вище, народжуване виробляють Божою силою, при видаленні якої зусилля їхні недієві та марні, то тим паче за духовного способу народження, де Бог, як віримо, пообіцяв бути присутнім під час того, що робиться, і справі надав Свою силу, і де наше прагнення має спрямованість до жаданого, якщо належним чином долучиться допомога молитви, розпочате здійсниться більш благоуспішно. Але, як ті, хто молиться Богові, щоб засяяло їм сонце, анітрохи не уповільнюють цим того, що неодмінно повинно бути, і ніхто не скаже, що марна ретельність тих, хто молиться, якщо просять Бога про те, що неодмінно буде, так і ті, хто вірить, що за не хибним обітницею Того, Хто сповістив, благодать неодмінно притаманна тим, хто відроджується, завдяки цій таємничій домогосподарській справі, або здобувають збільшення якоїсь благодаті, або не відвертають від себе тієї, яка вже є. Що Бог неодмінно притаманний, запевняє в цьому те, що Той, хто обітницю дав, є Бог, а свідченням Божества є чудеса, тому немає жодного сумніву, що Бог є притаманний у всьому.

Глава 35
Сенс триразового занурення при ХрещенніСходження ж у воду і триразове перебування в ній людини містить у собі інше таїнство. Оскільки спосіб порятунку нашого став дійсним не стільки внаслідок викладеного припису, скільки від того самого, що зробив Той, Хто вступив у спілкування з людиною, сам справою здійснивши життя, щоб сприйнятою Ним і обожженою плоттю врятувало все їй споріднене й однорідне, то необхідно було примислити певний спосіб, у якому була б певна спорідненість і подібність у тому, що відбувається між наступним і попереднім. Тому треба бачити, у чому виявляється чинним Началовождь життя нашого, щоб, як каже апостол, за Начальником (Євр. 12:2) спасіння нашого благоуспівало наслідування в наступних. Як ті, хто вчаться стрункому в озброєнні руху, за помітними ними у тих, хто навчився військових порядків, досягають військової досвідченості, а хто не виконує на ділі того, що йому раніше показано, той залишається позбавленим такої досвідченості: таким самим чином і за однакової старанності в добрі неодмінно однаково необхідно наслідувати й наслідувати Начальника нашого спасіння, приводячи в дію те, що Ним раніше було показано. Бо неможливо спрямувати до рівної межі тих, хто йде неоднаковими шляхами. Як ті, кому важко проходити звивинами лабіринтів, якщо зустрінуть когось досвідченого в цьому, йдучи позаду нього, проходять різноманітними й оманливими виворотами будівель, де не пройти б, якби йшли не слідами того, хто веде, так зрозумій, що і лабіринт цього життя є непохідним для єства людського, якщо ніхто не триматиметься тією самою стежиною, якою Той, Хто Був у цьому лабіринті, поставив Себе поза його огорожею. Лабіринтом же називаю алегорично невихідне тління смерті, в якому ув’язнений жалюгідний рід людський. Що ж бачили ми в Начальнику спасіння? Триденну мертвість і знову життя. Отже, належало, щоб і в нас задумано було якусь таку саму подобу. Тож яке ж це замислення, яким і в нас здійснюється наслідування вчиненого Ним? Усе померле має для себе своє власне і природне місце – землю, на яку схиляється і в якій буває сховане. Але велику між собою спорідненість мають земля і вода, єдині зі стихій, які важкі, прагнуть донизу, одна в іншій перебувають і одна одною утримуються. Тому, оскільки смерть Началовождя нашого життя супроводжувалася похованням під землею і сталася за загальним законом єства, то наслідування смерті, що здійснюється нами, зображується в найближчій до землі стихії.І як та Людина згори, сприйнявши на Себе мертвість разом із покладанням у землю, триденним повстала знову до життя, так і всякий, хто в єднанні з Ним за єством тіла, маючи на увазі досягти успіху в тому ж, тобто досягти цієї межі життя, замість землі наливаючи воду і занурюючись у цю стихію, триразовим повторенням наслідує триденну благодать воскресіння.Але подібне до цього сказано було і раніше, а саме, що за домобудівництвом Промислом Божим на єство людське накинута смерть, щоб, після очищення від пороку під час дозволу тіла і душі, людина знову воскресінням відтворена була здоровою, безпристрасною, чистою і чужою від усякої домішки пороку. Але в Начальникові нашого спасіння домобудівництво сприйнятої смерті набуло остаточної досконалості, цілком приведене до виконання з особливою метою; бо смертю роз’єднано з’єднане і знову зведене воєдино розділене, щоб після очищення єства розкладанням того, що було в поєднанні, – маю на увазі душу і тіло, повернення розрішеного в один знову склад зробилося чистим від чужорідних домішок. А оскільки в наступних Начатках природ їхнє єство не вміщує в себе точного наслідування в усьому, але, прийнявши в себе нині, скільки можливо, інше надає наступному за цим часу, то чому ж тут наслідування? Тому, що в образі умертвіння, що подається за допомогою води, відбувається знищення пороку, що домішався, щоправда, не досконале знищення, але деяке припинення безперервності зла, за умови збігу двох допомог для винищення зла, покаяння того, хто згрішив, і наслідування смерті, якими людина відрікається дещо від союзу зі злом, покаянням будучи приведений до ненависті до пороку та до відчуження від нього, а смертю виробляючи знищення зла. А якби тому, хто наслідує, можливо було прийняти на себе досконалу смерть, то зроблене ним було б не наслідуванням, а ототожненням, і зло знищилося б у цілісності єства нашого, тож, як каже апостол, людина раз назавжди вмерла б гріху (Рим. 6:2). Але оскільки, за сказаним, такою мірою наслідуємо найвищу силу, якою вміщає це злиденність нашого єства, то, тричі виливаючи на себе воду і знову піднімаючись від води, наслідуємо спасительне поховання і воскресіння, яке здійснилося в триденний термін, уявивши в думці те, що, як у нашій владі вода, і перебування у воді, і зникнення з неї, так у владі Того, Хто володарює над Всесвітом, було, занурившись у смерть, як ми у воду, знову увійти у власне Своє блаженство.

Тому якщо хто візьме до уваги, що більш узгоджено з розумом, якщо судитиме про те, що робиться, за силою кожного, то не знайде жодної розбіжності в тому, що роблять ті й інші, скільки можливо в міру єства. Бо, як людина, якщо захоче, може безпечно торкатися води, так і Божественній силі в нескінченну кількість разів легше смерть і те, щоб прийняти її і не піддатися стражданням. Тому-то необхідно нам у воді вбачати подумки благодать воскресіння і через це пізнавати, що однаково для нас зручно і хреститися у воді, і знову прокинутися від смерті. Але, як у справах життєвих одне головніше за інше, і, хоча справа не була б успішною без цього іншого, проте ж, якщо хто початок порівнює з кінцем, то початок справи, який порівнюють із кінцем, видається нічим (бо що рівного між людиною й тим, що належить до складу цієї живої істоти, однак же, якщо немає останньої, не станеться і першої); так і те, що у великому воскресінні по природному єдності важливіше, тут має свої початки й причини, адже неможливо здійснитися тому, якщо б не передувало це. Неможливо ж, кажу, людині без відродження в лазні хрещення досягти воскресіння, маючи на увазі не просто відродження і зміну нашого єства (бо до цього, поза сумнівом, повинно йти єство за домобудівництвом того, хто заснував, спонукуваним навіть власними потребами, хоча людина отримає благодать в лазні хрещення або залишиться і непричетною до цього освячення), але відновлення у стан блаженний, божественний і далекий від усяких печалей. Бо не все, що воскресінням знову повертається в буття, входить у те саме життя, але велика прірва між тими, хто очистився, і тими, хто має потребу в очищенні. Для кого в цьому житті передувало очищення лазнею хрещення, тим буде вихід до спорідненого, а чистому засвоюється безпристрасність, і що в безпристрасності блаженство, – то безсумнівно. Але в кому огрубіли пристрасті і не зроблено жодного очищення скверни ні таємничою водою, ні закликом Божественної сили, ні виправленням за допомогою покаяння, той, за всією необхідністю, має бути у відповідному до цього стані. А підробленому золоту личить горнило, щоб після винищення домішки до них пороку згодом довгі століття єство їхнє зберігалося чистим перед Богом. Тому, оскільки у вогні й у воді є якась очисна сила, то таємничою водою обмиті від скверни зла не мають потреби в іншому роді очищень, а не освячені цим очищенням, за необхідності, очищаються вогнем.Глава 36
Віра і вода покладають початок вічному спасіннюІ загальний зміст, і вчення Писання показують, що не омитому до чистоти від усіх нечистот пороку неможливо вступити в божественний лик. Це-то, будучи малим саме по собі, служить початком і основою великих благ. Малим же називаю за легкістю поспішання. Бо яка праця в цьому – вірити, що Бог всюдисущий, що, як той, що є у всіх, притаманний і тим, хто кличе Його життєдайну силу, а як той, що є притаманний, творить те, що Йому притаманне? Особлива ж властивість Божої діяльності – порятунок тих, хто має в Ньому потребу, а порятунок дійсно відбувається очищенням у воді, і той, хто очистився, робиться причасником чистоти; справді ж чисте є Божество. Бачиш, що дещо мале спочатку, тобто віра і вода, такі благоуспішні; віра надана нашій волі, а вода в тісному зв’язку з людським життям; але яке велике й важливе благо, що походить від них, коли у властивості з ним перебуває і Божество!Глава 37
Таїнство ПричастяАле оскільки істота людська є чимось подвійним, розчиненим із душі й тіла, то тим, кого потрібно спасати, й тим, і іншим потрібно слідувати за Тим, Хто керує життям. Тому душа, з’єднавшись із Ним вірою, у цьому має підставу спасіння, бо в єднанні з життям є прилучення життя. А тіло в інший спосіб вступає в прилучення і єднання зі Спасителем. Бо як, прийнявши за чиїмось зловмисним наміром у себе отруту, згубну її силу послаблюють іншою речовиною; і протиотруті так само, як і згубній речовині, треба увійти у внутрішності людини, аби нею всьому тілу приділено було цілющу силу: так, вкусивши того, хто руйнує наше єство, за необхідністю потребуємо того, щоб те, що руйнується, з’єднувалося знову воєдино так, щоб така протиотрута, коли її приймемо ми, своєю протидією відіб’є шкідливість отрути, перш за все, повідомлену тілу. Що ж це за протидія? Не інше що, як те Тіло, яке виявилося сильнішим за смерть і послужило початком нашого життя. Бо як, за словом апостола, “малий квас усе змішує” робить подібним до себе (1Кор. 5:6), так і Тіло, віддане на смерть Богом, входячи в наше тіло, ціле змінює і перетворює на Себе. Як після домішування згубного до здорового все розчинення стало ні до чого не придатним, так і безсмертне Тіло, коли буває в тому, хто прийняв Його, все перетворює на Своє єство. Але неможливо чомусь стати всередині тіла інакше, як увійшовши у внутрішності вживанням їжі та пиття. Тому необхідно можливим для єства способом прийняти в себе життєдайну силу Духа.

Оскільки ж одне тільки це богоприймальне Тіло прийняло в Себе цю благодать, і доведено, що нашому тілу неможливо інакше досягти безсмертя, як у спілкуванні з безсмертним, ставши причетним нетлінню, то слід розглянути, як стало можливим, що одне це Тіло, яке у цілому Всесвіті завжди розділяють стільком тисячам вірних, у кожному з частини робиться цілим і саме в собі також перебуває цілим. Тому, щоб віра наша, звертаючи увагу на послідовність мови, не мала жодного сумніву в міркуванні запропонованої думки, слід зайнятися трохи в слові природослів’ям тіла. Хто не знає, що єство тіла нашого саме по собі, у власній своїй іпостасі, життя не має, але за допомогою сили, що притікає ззовні, підтримує себе і перебуває в бутті, безперервним рухом привертаючи до себе те, чого бракує, і відторгаючи від себе зайве. І, як якесь хутро, наповнене будь-якою вологою, якщо влите буде виходити дном, не збереже свого вигляду за об’ємом, якщо в порожнечу, яка відбувається, не буде зверху вливати що-небудь інше; тому хто дивиться на об’ємну поверхню такої посудини, той знає, що вона не належить до власної видимості, але що влите в хутро додає вигляду зовнішньому її об’єму; так і устрій нашого тіла для свого складу, наскільки відомо нам, не має нічого власного, але перебуває в бутті силою, що приходить у нього, і ця сила є і називається “їжа” та ще й не одна й та сама для всіх тіл, що харчуються, але певна кожній пристойна, що дається в уділ Домобудівником природи. Бо одні з тварин харчуються, вириваючи собі коріння, іншим їжею служить трава, а їжа інших – м’ясо. Людині здебільшого їжею буває хліб, і для підтримання і збереження вологості питвом – не тільки вода, але нерідко підсолоджувана вином на допомогу тій теплоті, яка в нас. Тому, хто дивиться на це, той, по можливості, має на увазі обсяг нашого тіла. Бо коли буває це в мені, відповідно своєю властивістю робиться кров’ю і тілом, після перетворення їжі силою, що змінює, у вигляд тіла.Після дослідження цього поясненим способом має знову повернутися думкою до запропонованого. Бо запитувалося, як одне це Тіло Христове оживляє весь людський рід тих, у кому є віра, усім будучи поділюваним, але саме не применшуючись. Отже, можливо, ми близькі вже до правдоподібної відповіді. Бо якщо іпостась усякого тіла буває з харчів, а харчі – це їжа й пиття, і для їжі слугує хліб, а для пиття – вода, підсолоджувана вином; а Слово Боже, згідно з поясненням, що викладено в перших розділах, як Бог і Слово, вступило в єднання з людським єством, і, перебуваючи в нашому тілі, не якийсь інший новий склад улаштувало єству людському, а звичайними та пристойними засобами продовжувало існування Тіла Свого, харчами й питтям підтримуючи його іпостась; а їжею ж був хліб, – то тому, як відносно нас, про що сказано вже неодноразово, хто бачить хліб, той певним чином бачить людське тіло, бо хліб, перебуваючи в тілі, стає тілом, так і там богоприймальне Тіло Того, Хто брав хліб на їжу, у певному відношенні було з Ним одне й те саме через те, що в тілі єство тіла було принесене їжею, як сказано. Бо, що властиво всякій плоті, те визнано і про цю Плоть, а саме що і це Тіло підтримувалося хлібом. Але Тіло те вселенням Бога Слова перетворено на зведене до Божеського достоїнства, тому небезпідставно вірю, що хліб, освячуваний Божим Словом, і нині перетворюється на Тіло Бога Слова. Бо і те Тіло насправді було хлібом, освячувалося ж перебуванням Слова, що жило у плоті. Тому від чого хліб, у тому Тілі перетворившись, прийняв Божественну силу, від того ж самого рівне цьому буває і нині. Бо там благодать Слова святим робила Тіло, склад якого був із хліба і яке деяким чином саме було Хліб; і тут також хліб, за словом апостола, “освячується… Словом Божим і молитвою” (1Тим. 4:5), не їжею й питвом входячи до Тіла Слова, а безпосередньо перетворюючись на Тіло Слова, як сказано Словом: “Це є Тіло Моє” (Мф. 26:26). А оскільки всяка плоть живиться і вологою (бо без поєднання з нею землянисте в нас не може продовжувати життя; як твердою і міцною їжею підкріплюємо тверде в тілі, так і волозі доставляємо приріст з однорідної з нею речовини, яка, перейшовши в нас, прелагаючою силою обертається на кров, особливо якщо у вина запозичить силу до перетворення на теплоту), то тому Богоприймальна Плоть Бога Слова до складу Свого прийняла і цю частину. І Слово, що з’явилося, для того з’єдналося з тлінним людським єством, щоб спілкуванням з Божеством обожилося і людство, тому за домобудівництвом благодаті за допомогою плоті повідомляє Себе всім, хто увірував, у кого склад із вина і хліба, розчинившись із тілами їхніми, щоб єднанням з безсмертним і людина стала причасницею нетління. Дає ж це, силою благословення єство видимого перетворивши на Тіло і Кров.

Глава 38
Потрібно ще коротко викласти хрещальну віруУ сказаному, гадаю, ні малого немає упущення щодо того, що вимагає дослідження про таїнство, крім вчення про віру, яке коротко викладемо і в цьому творі. А для тих, хто потребує досконалішого пояснення, запропонували вже ми його в інших своїх працях, з можливою для нас ретельністю в точності розкривши це вчення. Це ті наші твори, в яких входили ми в змагання з противниками і самі по собі займалися дослідженням щодо пропонованих нам питань. У цьому ж слові розсудили ми стільки сказати про віру, скільки містить у собі євангельське слово, щоб народжуваному духовним відродженням знати, від кого він народжується і яким робиться живою істотою. Бо цей тільки вид народження у владі людини – стати тим, чим сама обере.Глава 39
Необхідна умова народження згори – віра в ТрійцюІнші народжувані походять на світ від похоті тих, хто народжує; народжуваний же духовно залежить від свободи народжуваного. Отже, оскільки небезпека в тому, щоб за свободою наданого кожному вибору не помилитися в справді корисному, то кажу, що тому, хто прагне власного свого народження, добре буде передбачити своїм розумом, який батько принесе йому користь і від кого краще утворитися його єству, бо сказано, що таким породженням вільно обираються батьки. Отже, оскільки все существуюче ділиться на два роди – на створене і нестворене – і єство нествореного володіє незмінністю і непорушністю, створіння ж через непостійність мінливе, то той, хто з розуму обирає корисне, яке єство вибере скоріше стати чадом, те, що здається непостійним, чи те, що має непорушність, сталість і завжди однакове перебування в добрі? І як в Євангелії викладено про три Лиця і про три Імена, від яких буває народження віруючих, так і народжений у Трійці однаково народжується від Отця, Сина і Святого Духа, бо про Дух Євангеліє говорить так: “Народжене від Духа дух є” (Ін. 3:6), і Павло народжує про Христа (1Кор. 4:6), і Отець є отець усім (Флп. 1:2), то нехай тверезіє при цьому думка слухача, щоб не стати йому породженням єства непостійного, коли можливо винуватцем власного свого єства зробити непорушного і незмінного. Бо за прихильністю серця в того, хто приступає до домобудівництва, і те, що відбувається, має силу, тож той, хто сповідує Святу Трійцю нестворену, вступає в безповоротне й незмінне життя, а хто через хибне розуміння бачить у Трійці єство створене й після цього хреститься в неї, той знову народжується в безповоротне та мінливе життя, тому що народжене за потребою однорідне з єством тих, хто його народжує. Тому що корисніше: чи увійти в життя безповоротне, чи знову валятися в житті непостійному і мінливому? Отже, оскільки для будь-кого, хто має скільки-небудь розуму, зрозуміло, що постійне незрівнянно краще, ніж непостійне, досконале – за недостатнє, таке, що ні в чому не потребує, – за таке, яке потребує, те, що нікуди йти вище, і те, що завжди перебуває в досконалості добра, що з успіхом тягнеться вперед, то тому, хто має розум, необхідно обрати одне з двох: або увірувати, що Свята Трійця – єство нестворене, і, отже, Її в духовному народженні зробити вождем власного життя, або, якщо хто визнає, що Син і Святий Дух поза єством першого, істинного і доброго Бога, маю на увазі Отця, і під час відродження не приймаючи віри в Трійцю, то нехай не залишається в невіданні, що, сам себе віддаючи єству недостатньому, яке потребує того, хто робить добро, і відкинувши віру в істоту, яка перевищує його, деяким чином вводить себе знову в однорідне із собою. Бо, підкорившись чомусь створеному, сам того не помічаючи, надію порятунку покладає не в Бозі. Бо всяке створіння в спорідненості із собою має й інші створіння через те саме, що нарівні з ними приходить у буття з небуття. І, як у будові тіла всі члени мають взаємну спорідненість, хоча одні з них за гідністю нижчі, а інші вищі, так і тварне єство з’єднане між собою за загальним законом для тварюки, і різниця в нас за перевагою та недостатністю не позбавляє тварюку спорідненості із самою собою. Бо в тому, що однаково видається нам тим, що раніше не існувало, хоча в інших відношеннях і була б різниця, з цього боку не знаходимо жодної відмінності за єством. Тому якщо людина, будучи створінням, думає, що створіння – і Дух, і Єдинородний Бог, то, навпаки, повинна буде звільняти себе від безнадійності переходу в кращий стан. Бо те, що відбувається в ній, подібно до понять Никодима, який, дізнавшись від Господа, що має народитися згори, але не вміщуючи ще в розумі вчення про таїнство, захопився помислами до материнської утроби (Ін. 3:4). Тому якщо людина звернеться не до Природи нествореної, а до спорідненої і, так само як сама вона, службового створіння, то народження її буде далеким, а не згори. Євангеліє ж говорить, що народження спасенних згори (Ін. 3:3).

Глава 40
Без чого Хрещення марнеАле здається мені, що це огласительне слово у сказаному досі не містить ще достатнього вчення. Бо треба, гадаю, звертати увагу і на те, що після цього і що залишають у нехтуванні багато хто з тих, хто приступає до благодаті хрещення, самих себе вводячи в оману і вважаючи себе тільки відродженими, а не справді такими роблячись. Бо перевтілення нашого життя, що відбувається відродженням, не буде перевтіленням, якщо залишимося в тому ж стані, в якому й тепер. Хто перебуває в тому ж стані, про того не знаю, чому можна було б подумати, що він став кимось іншим, коли не змінилося в ньому жодної з відмінних ознак. Бо що спасительне відродження приймається для оновлення і преложення єства нашого – це явно кожному, але людство саме по собі від хрещення не приймає зміни; ні розум, ні розуміння, ні пізнавальна здатність, ні інше, що власне слугує відмітною рисою єства людського, не зазнає змін, бо зміни були б на гірше, якби змінилася будь-яка з цих відмітних властивостей єства. Отже, якщо народження згори робиться відтворенням людини, а це не допускає зміни, то треба розглянути, з перетворенням чого благодать відродження досконала. Явно, що з викресленням поганих ознак у єстві нашому відбувається перехід у краще. Отже, якщо, за словом Пророка, вимившись у цій таємничій лазні, стали ми чистими за своєю волею, змиваючи “лукавства з душ” (Іс. 1:16), то стали кращими і перетворилися на краще. Якщо ж лазня послужила тілу, а душа не скинула з себе пристрасної нечистоти – навпаки, життя після тайнодійства схоже з життям до тайнодійства, то, хоча сміливо буде сказати, однак скажу і не відмовлюся, що для таких вода залишається водою, бо в народжуваному анітрохи не виявляється дару Святого Духа, коли не тільки мерзенна дратівливість, пристрасть до хтивості, розпусні й непристойні думки, пихатість, заздрість, гординя слугують наругою Божого образу, а в нього й прибутки неправди залишаються, і перелюбом набута дружина навіть після цього продовжує служити його пристрасті. Якщо це і подібне до цього однаково буває і до, і після хрещення в житті охрещеного, то не можна визначити, що в ньому змінено, бачачи його таким самим, як був він раніше. Скривджений, обмовлений, позбавлений власності не вбачають на собі жодної зміни в сказаному. Не чують і від нього Закхеєвих слів: “якщо кого скривдив чим, поверну вчетверо” (Лк. 19:8). Що говорили про нього до хрещення, те саме кажуть і тепер; тими самими називають іменами – користолюбцем, ласим до чужого, таким, що радіє людській біді. Отже, хто залишається таким самим, яким був, і потім розголошує про зміну в ньому на краще, здійснену хрещенням, нехай чує Павлове слово: “Якщо… хто думає, що він може бути кимось, то він, не маючи нічого, розумом лестить собі” (Гал. 6:3), бо, щоб тобі “бути кимось”, треба стати цим. “Коли ж… прийняли Його, – говорить про відроджених Євангеліє, – то дасть їм галузь чадом Божим бути” (Ін. 1:12). А хто став чиїмось чадом, той, звісно, однорідний із тим, хто народив. Тому якщо прийняв ти Бога, став чадом Божим, покажи волевиявленням, що і в тобі Бог, покажи в собі Того, Хто народив. За якими ознаками пізнаємо Бога, тими ж ознаками і тому, хто став сином Божим, належить довести близькість свою з Богом. “Ти розкриваєш долоню Свою і насичуєш усе живе дарами Твоїми” (Пс. 144:16), “залишає беззаконня” (Міх. 7:18), “розкаюється… у злі” (Іон. 3:10), “благ Господь усяким” (Пс. 144:9), “і не гнівається на всякий день” (Пс. 7:12), “правий Господь Бог… і нема неправди в Ньому” (Пс. 91:16) і все подібне до цього, що дізнаємося про Бога з різних місць Писання. Якщо ти такий, то дійсно став чадом Божим. А якщо залишаєшся з колишніми ознаками пороку, то марно розголошуєш про своє народження згори. Пророцтво скаже тобі, що ти син людський, а не син Вишнього, любиш суєту, шукаєш брехні (Пс. 4:3). Хіба не знаєш, що людина не інакше робиться сином Божим, як тільки коли робиться святою? До цього необхідно додати й інше, що блага, за обітницями уготовані тим, хто жив добре, такі, що не можуть бути зображені словом. Бо як зобразити те, “чого “не бачило того око і вухо не чуло, і на серце людині не приходило” (1Кор. 2:9)? Та й болісне життя грішників не має жодного порівняння з тим, що засмучує почуття до тутешнього життя, – навпаки того, якими відомими тут найменуваннями не назвеш тамтешні покарання, не в малому буде різниця. Бо, чуючи слово “вогонь”, навчений ти уявляти подумки щось інше, ніж вогонь тутешній, бо вогню тому віддається, чого немає в тутешньому. Бо той вогонь не згасає, для цього ж вогню відкрито досвідом багато гасячих засобів, а між вогнем, що гаситься, і тим, що не допускає згасання, велика різниця. Тому останній є щось інше, а не те саме, що й перший. І знову чуєш ти про хробака; не звертайся подумки за однойменністю до хробака земного. Бо додавання, що черв’як не вмирає, наводить на думку, що має на увазі іншу якусь індустрію, понад відому нам. Отже, оскільки надано надії майбутнього життя, щоб за праведним судом Божим від сваволі кожного народжувалося те, що співзвучно йому, то справою доброчесних буде дивитись не на теперішнє, а на те, що буде після, а впродовж цього короткого й тимчасового життя покладати підвалини невимовного блаженства, і благим свавіллям зробити для себе чужим випробування лихоліть як тепер, у цьому житті, так і після всього, у вічній відплаті.

Предисловие

Руководителям к благочестивой жизни необходимо огласительное слово, чтобы Церковь могла приумножаться от приращения числа спасаемых, когда преподаваемое слово веры достигает и до слуха неверных. Но не один и тот же способ учения пригоден для всех приступающих к слову. Напротив того, надлежит соображать оглашение с разностями верований, имея в виду одну и ту же цель слова, но неоднообразно пользуясь ведущими к ней средствами. Ибо иными понятиями предзанят иудействующий, а иными – живущий в эллинстве; аномей же, манихей, последователи Маркиона, Валентина, Василида и остальной список заблуждающихся по разным ересям, поскольку каждый из них предзанят собственными своими понятиями, делают необходимым вступать в борьбу с их собственными предубеждениями. Ибо с родом болезни соображать должно и способ врачевания: не уврачуешь одним и тем же в эллине многобожие и в иудее неверие в единородного Бога; и введенных в заблуждение ересями не отвратишь одним и тем же от обманчивых, ими составленных понятий о догматах. Чем исправил бы иной Савеллиева последователя, тем не окажет пользы аномею; спор с манихеем не будет полезен иудею. Но, по сказанному, надлежит смотреть на предубеждения в людях и вести речь сообразно с заблуждением каждого при всяком собеседовании, предварительно излагая некие начала и разумные требования, чтобы из признаваемого согласно обеими сторонами мысль последовательно раскрывалась сама собою.

Поэтому, когда идет собеседование с кем-либо из эллинствующих, хорошо положить такое начало речи: спросить, предполагает ли он, что есть Божество, или согласен с учением атеистов? Если утверждает, что Бога нет, то пусть искусно и премудро распоряжаемым в мире приведен будет к признанию, что есть некая сила, показывающая этим о себе, что она превыше всего. Если же не сомневается, что Бог есть, но склоняется на предложения множества божества, то будем с ним рассуждать в таком порядке: совершенным или недостаточным признает он Божество? И так как, вероятно, естеству Божию припишет совершенство, то потребую у него совершенства во всем, что умопредставляется в Божестве так, чтобы не представлялось оно смешанным из противоположностей, из недостаточного и совершенного. Но будет ли подлежать умозрению относительно к силе, или относительно к понятию о добре, или относительно к премудрости, нетлению и вечности и всякому иному боголепному представлению; на основании этого рассуждения согласно признаем о естестве Божием, что во всем усматривается совершенство. Когда же будет уступлено нам это, тогда нетрудным сделается ум, развлекаемый множеством богов, привести к исповеданию единого Божества. Ибо если соглашается о подлежащем признавать его во всем совершенным, утверждает же, что много совершенных, у которых отличительные черты те же, то по всей необходимости должен будет у не различающихся никаким видоизменением, но представляемых в одних и тех же чертах или указать особенность, или, если мысль не находит ничего особенного, не придумывать различия в том, в чем нет различающего. Ибо, если не отыскивает ни такой разности, что одно больше, а другое меньше, так как понятие совершенства не допускает меньшинства; ни такой, что одно хуже, а другое предпочтительнее, потому что никто не предположит Божества в том, чему не вовсе чуждо наименование худшего; ни такой, что одно старо, а другое ново, ибо не всегда существующее не подходит под понятие о Божестве; напротив того, и само понятие о Божестве одно, потому что, согласно с разумом, ни в чем не отыскивается никакой особенности: то погрешительное представление множества богов по всей необходимости принуждено ограничиться исповеданием единого Божества. Если равно приписываются благость и справедливость, премудрость и могущество, одним и тем же образом признаются нетление и вечность, а также всякое благочестивое умопредставление, то устранением всякой во всяком отношении разности необходимо устраняется из догмата мысль о множестве богов, так как тождество во всем к единому догмату возводит и веру.

Глава 1
Бытие Сына Божия

Но как слово благочестия и в единстве естества усматривает некое различие ипостасей, то, чтобы спором с эллинами учение наше не было увлечено в иудейство, искусным неким различением понятий надлежит опять исправить погрешности и в этом. И не признающие наш догмат не допускают, что Божество бессловесно. Признаваемого же ими достаточно к утверждению нашего учения. Ибо, кто признает, что Бог не бессловесен, тот, без сомнения, согласится, что небессловесный имеет слово. Но подобоименно называется словом и человеческое слово. Поэтому если скажет, что подобно нашим словам разумеет и Божие слово, то следующим образом возведется к высшему понятию. По всей необходимости должно верить, что слово, как и все прочее, сообразно с естеством. Ибо и в человечестве усматриваются некая сила, и жизнь, и мудрость; но по сей подобоименности никто не будет представлять себе, будто бы в Боге таковы же и жизнь, и сила, и мудрость; напротив того, по мере нашего естества умаляется с ним вместе и значительность таковых именований. Поскольку естество наше тленно и немощно, то и жизнь поэтому скорогибнуща, и сила не самостоятельна, и слово летуче. В рассуждении же Естества верховного, с величием созерцаемого в Нем, возвышается и все утверждаемое о Нем. Поэтому о Слове Божием будет признано, что, хотя называется Оно Словом, однако же не имеет сходства с нашим словом, преходящим в нечто неосуществившееся, и не в одном порыве произносимого вся Его ипостась. Напротив того, как наше естество, будучи скоротечным, имеет скоротечное и слово, так Естество нетленное и всегда сущее имеет вечное и самостоятельное Слово. Если же вследствие этого будет признано, что Слово Божие существует вечно, то по всей необходимости должно будет признавать, что ипостась Слова – в жизни. Ибо непозволительно думать, будто бы Слово, подобно камням, существует неодушевленным. А если существует нечто как разумное и бесплотное, то, конечно, оно живет. Если же разлучено с жизнью, то, без сомнения, уже не ипостась. Напротив того, доказано, что нечестиво признавать Божие Слово неипостасным. Итак вследствие этого доказано также, что Слово это должно представлять себе в жизни. Поскольку же, по всей вероятности, всякий уверен, что естество Слова просто и не показывает в себе никакой двойственности и сложности, то никто не будет представлять себе Слова в жизни по причастию жизни. Ибо если утверждать, что одно состоит в другом, то такое предположение не исключает сложности; напротив того, когда признана простота Слова, по всей необходимости надобно думать, что Слово есть не причастие жизни, а сама жизнь. Поэтому если Слово живет, будучи самой жизнью, то, конечно, имеет силу свободного произволения, потому что ничто не имеющее произволения не принадлежит к числу живых. Вследствие же сказанного благочестиво заключить, что произволение это и могущественно. Ибо если кто не признает могущественным, то этим самым подает, конечно, мысль о бессилии. Но понятие о бессилии далеко от понятия о Божестве, потому что в Божественном естестве не представляется ничего несообразного. По всей необходимости силу Слова должно признавать такой же, каково и преднамерение, чтобы в простом не оказывалось какого-либо смешения и стечения противоположностей – бессилия и силы, усматриваемых в одном и том же преднамерении, если только на одно достанет у Него силы, а для другого Оно бессильно. Необходимо также признавать, что произволение Слова, на все имея силу, не имеет наклонности ни к чему худому, потому что всякое стремление ко злу чуждо естеству Божию. Напротив того, что есть доброго, всего того хочет, а чего хочет, то, без сомнения, для Него возможно; возможного же не оставляет Оно неисполнимым, но всякое произволение сделать доброе приводит в действенность; добро же – мир и все, что в нем оказывается мудрого и искусного. Итак, все есть дело Слова живого и самостоятельного, потому что Оно Слово Божие, – Слова, свободно избирающего, потому что живет, Слова, могущего все, что ни избирает, Слова, избирающего, без сомнения, доброе, премудрое и что только лучшее по значению.Итак, поскольку мир, как признано, есть нечто доброе, в предыдущих же словах доказано, что мир есть дело Слова, свободно избирающего и имеющего силу творить доброе; и это Слово есть иное с Тем, чье оно Слово (потому что это именование некоторым образом есть относительное), и в названии «Слово» необходимо подразумевать и Отца Слова; не будучи чьим-либо словом, Оно не было бы и Словом. Итак, если разумение слушающих по относительному значению названий различает и само Слово, и Того, от Кого Оно, то нет опасности, чтобы наше таинство, находясь в противоборстве с эллинскими понятиями, уступило предпочитающим иудейское мнение; напротив того, равно избежит оно несообразности в учении и эллинов и иудеев, исповедуя, что есть живое, действенное и творческое Божие Слово, которого не допускает иудей, и что неразличны по естеству и само Слово, и Тот, от Кого Оно. Как о своем слове говорим, что оно от ума, но не совершенно одно и то же с умом и не вовсе иное с ним, поскольку оно от ума, т. е. нечто иное, а не ум; а поскольку приводит в обнаружение сам ум, то не может быть представляемо инаковым от ума. Напротив того, будучи одно с ним по естеству, каково в подлежащем; так и Слово Божие по самостоятельности Своей отличается от Того, от Кого имеет ипостась, а поскольку показывает в Себе то же, что усматривается в Боге, то по естеству есть одно и то же с Ним, находимым по тем же самым признакам. Ибо благость ли, могущество ли, премудрость ли, вечность ли бытия, непричастность ли пороку, смерти и тлению, совершенство ли во всем или что-либо совершенно этому подобное сделается признаком, Входящим в понятие об Отце, то по тем же самым признакам найдешь и существующее от Него Слово.

Глава 2
Бытие Сына БожияНо как Слово в превысшем Естестве познаем по сходству с нашим словом, таким же образом будем приведены и к понятию о Духе, в своем естестве усматривая некоторые тени и подобия неизреченного могущества. Но наше дыхание есть привлечение воздуха, вещества чуждого нам, по необходимости втягиваемого и вливаемого в состав нашего тела, и оно-то во время произношения нами слова делается голосом, который обнаруживает собою силу слова. Благочестиво же думать, что в естестве Божием есть Божий Дух, так как признано, что есть Божие Слово, потому что Слово Божие не должно быть недостаточнее нашего слова, что и последовало бы, если бы, когда наше слово представляется нам вместе с духом, Божие Слово по верованию нашему представлялось без Духа. Боголепна же и та мысль, что не чуждое, подобно нашему дыханию, извне, втекает и в Бога и делается в Нем Духом. Напротив того, как, услышав о Божием Слове, признали мы Слово не чем-либо неипостасным, от научения происшедшим, с помощью голоса произносимым и по произнесении рассеивающимся, не иным чем претерпевающим подобное тому, что, как видим, бывает с нашим словом, но самосущно существующим, свободным, действенным и всемогущим, – так, наученные и о Духе Божием, сопровождающем Слово и обнаруживающем Его действенность, уразумеваем не дуновение дыхания. Ибо, без сомнения, в уничтожение было бы приведено величие Божией силы, если бы и в Боге Дух предположили мы чем-то подобным нашему дыханию. Напротив того, разумеем самосущую силу, которая сама по себе в особой ипостаси представляется, неотделима от Бога, в котором она, и от Слова Божия, которое сопровождает, не в небытие изливается, но, подобно Слову Божию, ипостасно существует, свободна, самодвижна, действенна, избирает всегда доброе, и для всякого предприятия имеет сопутственную хотению силу.Глава 3
Непостижимость ТроицыПоэтому, кто до точности вникает в глубины таинства, тот, хотя объемлет душой некое скромное по непостижимости понятие об учении боговедения, не может, однако же, уяснить словом этой неизреченной глубины таинства: как одно и то же и числимо, и избегает счисления; и раздельным кажется, и заключается в единице; и различается по ипостаси, и не делится в подлежащем; и опять иное есть Тот, Кто имеет Слово и Духа. Но, когда уразумеешь различаемое в Них, единство естества не допускает опять разделения, так что держава единоначалия не делится, рассекаемая на разные Божества, и учение не согласуется с иудейским догматом, но среди двух предположений проходит истина, низлагающая каждую из ересей, и из каждой заимствующая для себя полезное. Ибо догмат иудея низлагается исповеданием Слова и верою в Духа, а многобожное заблуждение эллинствующих уничтожается единством по естеству, отвергающим мысль о множестве. Но опять по надлежащем исправлении нечестивого предположения в том и другом пусть останутся из иудейского понятия единство естества, а из эллинства – одно различие по ипостасям. Ибо как бы неким исправлением погрешающих о едином есть число Троицы, а вдающихся в множество – учение о единстве.Глава 4
Ответ на возражение иудеевНо если иудей прекословит этому, то наш ему ответ не будет для нас затруднителен по собственному его учению. Ибо обнаружение истины исчерпается в догматах, в которых он воспитан. Что Слово Божие и Дух Божий суть самосущно существующие силы, которыми сотворено все пришедшее в бытие и содержатся все существа, это ясно доказывается богодухновенными Писаниями. Но достаточно упомянуть об одном свидетельстве, отыскивание же многих предоставить более трудолюбивым. Сказано: «Словом Господним небеса утвердишася, и Духом уст Его вся сила их» (Пс. 32:6). Каким Словом и каким Духом? Слово – не речение, и Дух – не дуновение. Ибо неужели подобным нашему естеству человекообразно будут представлять себе и Божество и станут учить, что Творец Вселенной действует таким же, как и мы, словом и таким же духом? Но произойдет ли от речений и от дуновения такая сила, достаточная к составлению небес и сил небесных? Ибо если Божие Слово подобно нашему речению и Дух Божий подобен нашему духу, то у подобных, без сомнения, и сила подобна, и Божие Слово имеет столько же силы, сколько и наше. Но не действенны и не ипостасны дыхания, исходящие вместе с речениями. Не действенными и неипостасными выдают их, конечно, те, которые Божие низводят до подобия с нашим словом. Если же, как говорит Давид, небеса утвердились Словом Господним и силы их возымели состав свой в Божием Духе, то твердо таинство истины, научающее исповедовать Слово в сущности и Дух в ипостаси.

Глава 5
Переход к учению о Боговоплощении. Создание человека и его свободаНо, хотя бытия Божия Слова и Духа равно не оспорит и эллин из общих понятий, и иудей на основании Писаний, однако же, домостроительства Бога Слова по человечеству равно не одобрит каждый из них, находя невероятным и неприличным утверждать это о Боге. Поэтому прекословящих из другого начала убедим поверить и этому. Веруют ли они, что приведено все в бытие Словом и премудростью Создавшего Вселенную, или невероятно для них и это положение? Но если не соглашаются, что созданием существ управляли Слово и премудрость, то началом Вселенной поставят бессловесие и неискусство. Если же это нелепо и нечестиво, то, без сомнения, соглашаются, что и по их признанию управляют существами Слово и премудрость. Но в предшествовавшем этому доказано, что Слово есть не само это речение, или от какого-либо познания или от мудрости происшедшее, но некая по сущности существующая сила, свободно избирающая все доброе и согласно с избранием имеющая возможность сделать это. А так как мир есть добро, то причина его есть сила, вожделевающая и творящая добро. Если же самостоятельность всего мира зависит от силы Слова, как показала последовательность речи, то по всей необходимости и для частей мира не должно примышлять какой-либо иной причины состава их, кроме того же Слова, Которым все пришло в бытие. Но пожелает ли кто наименовать Его Словом, или премудростью, или силою, или Богом, или иным чем высоким и досточтимым, не будем об этом беспокоиться. Ибо какое бы ни было найдено речение или имя, указывающее на подлежащее, обозначаемое этими звуками, есть одно – вечная Божия сила, творящая существа, изобретающая дотоле неосуществленное, содержащая приведенное в бытие, предусматривающая будущее. Итак, этот Бог, Слово, Премудрость, Могущество, как оказалось, по связи речи есть Творец естества человеческого, не какой-либо необходимостью приведенный к устроению человека, но по преизбытку любви приведший в бытие такое живое существо. Ибо не должно было оставаться и свету Его незримым, и славе незасвидетельствованной, и благости неизведанной, и всему прочему, что усматривается в естестве Божием, праздным, если бы не было наслаждающегося этим причастника. Поэтому если человек для того и приходит в бытие, чтобы сделаться причастником божественных благ, то по необходимости устраивается таким, чтобы ему быть способным к причастию благ. Как глаз по причине естественно скрытого в нем луча бывает в общении со светом, врожденной силой привлекая ему сродное, так необходимо было в естестве человеческом сраствориться чему-то сродному с Божеством, чтобы сообразно с этим желать ему свойственного. Ибо и в естестве бессловесных что получило в удел жить в воде и в воздухе, то и устроено сообразно с каждым родом жизни, так что по известному сложению тела в том и другом из бессловесных свойственны и сродны одному воздух, другому вода. Так и человеку, приведенному в бытие для наслаждения божественными благами, должно было иметь в естестве что-либо сродное с тем, чего он причастен. Поэтому-то украшен он и жизнью, и словом, и мудростью и всеми боголепными благами, чтобы по причине каждого из этих даров иметь ему вожделение свойственного. Поскольку же в числе благ, свойственных естеству Божию, находится и вечность, то надлежало, без сомнения, естеству нашему по устройству своему не быть лишенным удела и в ней и иметь в себе бессмертие, чтобы по врожденной ему силе могло познавать превысшее Существо и желать вечности Божией. Это и книга миробытия многообъемлющим словом выразила в одном речении, когда говорит, что человек сотворен по образу Божию. Ибо в этом подобии по образу заключается, конечно, исчисление отличительных черт Божества, и к такому учению близко то, что исторически рассказывает об этом Моисей, в виде повествования предлагая нам догматы. Этот рай, это отличительное свойство плодов, вкушение которых служит не к наполнению желудка, но дает вкусившим ведение и вечность жизни, – все это согласно с тем, что о человеке усмотрено нами прежде, а именно что естество его первоначально было доброе и изобиловало благами.Но оспаривать, может быть, станет сказанное тот, кто смотрит на настоящее и подумает обличить это учение в неправде, потому что человека видит теперь не в том, но, по-видимому, почти в противоположном состоянии. Ибо где богоподобие души? Где не подлежащее страданию тело? Где вечность жизни? Человек смертен, страстен, скорогибнущ, по душе и по телу расположен ко всякому роду страстей. Это и подобное этому утверждая о естестве и нападая на это, возражающий положит, что предложенное учение о человеке им опровергнуто. Но, чтобы речь нимало не уклонилась от естественной связи, кратко рассудим и об этом. Настоящая несообразность человеческой жизни не служит достаточным изобличением, будто бы человек никогда не был в добром состоянии. Поскольку он есть Божие дело и Бог это живое существо по благости привел в бытие, то никто не вправе так думать о том, чему причиной создания была благость. Напротив того, иная тому вина, что в таком состоянии мы теперь лишены предпочтительнейшего. Начало же у нас и для этого опять слова не вне того, на что согласны возражающие. Кто сотворил человека быть причастником собственных Своих благ и в естестве человеческом уготовал повод ко всем для него совершенствам, чтобы при каждом вожделение стремилось к подобному, тот не лишил бы наилучшего и драгоценнейшего из благ – разумею дар непорабощения и свободы. Ибо если бы какая-либо необходимость возобладала над человеческою жизнью, то с этой стороны стал бы неверен образ, по этому несходству сделавшись далеким от Первообраза. Ибо естество, подчиненное и порабощенное каким-либо необходимостям, могло ли бы именоваться образом естества царственного? По такому уподоблению во всем Божеству человеку должно было, без сомнения, иметь в естестве самовластие и непорабощенность, чтобы причастие благ было наградой добродетели. Итак, спросишь: почему же по всему почтенный наилучшими дарами променял блага на худшее? Но и на это ответ ясен. Всякое происхождение зла имело начало не в Божием изволении, потому что порок не подлежал бы порицанию, творцом и отцом приписывая себе Бога. Напротив того, зло зарождается как-то внутри, составляемое свободным произволением тогда, когда происходит какое-то удаление души от благого. Ибо, как зрение есть деятельность естества, а слепота – лишение естественной деятельности, так и добродетель противоположна пороку. Невозможно представить иного происхождения пороку, кроме отсутствия добродетели. Как за отъятием света последует мрак, а при свете его нет, так, пока в естестве добро, порок сам по себе неосуществим; удаление же лучшего делается происхождением противоположного. Итак, поскольку в этом и состоит отличительное свойство свободы, чтобы желаемое избирать свободно, то виновник для тебя настоящих зол – не Бог, устроивший естество нерабственное и независимое, но неразумие, вместо хорошего избравшее худое.

Глава 6
Как произошло падение человекаНо спросишь, может быть, и о причине греха по произволу, ибо к этому ведет связь речи. Итак, опять найдется у нас основательное некое начало, из которого объяснится и этот вопрос. Таково некое учение, принятое нами от отцов. И учение это не баснословное сказание, но в самом естестве нашем черпает свою вероятность. Двоякое нечто примечается в существах, так как взгляд на них делится на умственный и чувственный. И, кроме того, в естестве существ не может оставаться ничего неподходящего под это разделение. Эти-то виды существ различаются между собой великой бездной, так что ни чувственное не имеет признаков умственных, ни умственное – чувственных, а, напротив того, каждое отличается противоположными чертами. Ибо естество умственное есть нечто бесплотное, неосязаемое, не имеющее вида, а чувственное по самому имени подлежит наблюдению чувств. Но, как в самом чувственном мире при великом взаимном противлении стихий приметна некая стройность, устанавливаемая из противоположного той Премудростью, Которая правит Вселенной, и, таким образом, во всей твари происходит согласие с самой собой и союз единодушия нимало не расторгается естественным противлением, – так, подобно этому, по Божией премудрости происходит некое смешение и срастворение чувственного с умственным, так что все в равной мере бывает причастно прекрасного и ни одно из существ не остается без удела в наилучшем естестве. Поэтому соответственная умному естеству область есть тонкая, разумная, удободвижная сущность, по премирному жребию в собственном естестве имеющая великое сродство с умственным. Но по наилучшему промышлению и с естеством чувственным бывает некое срастворение умственного, чтобы в твари, как говорит апостол, «ничтоже» было «отметно» (1Тим. 4:4) и лишено Божественного общения. Поэтому-то смесь из умственного и чувственного показывается естеством Божиим в человеке, как научает книга миробытия. Ибо сказано: «Взем персть от земли, созда Бог человека» (Бут. 2:7) и собственным Своим вдуновением сообщил созданию жизнь, чтобы земное превознеслось с божественным и единая некая благодать равночестно проходила по всей твари при растворении дольнего естества с естеством премирным. Итак, поскольку умная тварь осуществлена прежде и каждая из ангельских сил по Власти правящей всем снабжена некою деятельностью к составлению Вселенной, то была некая сила, поставленная содержать надземную страну и обладать ею, на это самое укрепленная той Силой, Которая домостроительствует во Вселенной. Потом уготована земная тварь, изображение горней силы (и это живое существо – человек, в котором боговидная красота умственного естества срастворена с неизреченной некой силой); и тот, кому дано в удел смотрение над всем надземным, признает для себя опасным и несносным, если из подручного ему естества окажется какая сущность, уподобляющаяся превысшему достоинству.Но как в страсть зависти впал тот, кто вовсе не для зла сотворен Создавшим Вселенную по благости, описывать это в подробности не входит в настоящий труд, а для неверующих можно будет и кратко предложить об этом слово.Различие добродетели и порока представляется не как различие каких-либо двух ипостасных явлений. Напротив того, как не существующему противополагается существующее и нельзя сказать, будто бы не существующее ипостасно отличается от существующего, (утверждаем же, что небытие противоположно бытию; таким же образом и порок противоположен понятию добродетели не как что-либо само по себе существующее, но как нечто разумеемое под отсутствием лучшего. И, как говорим, что зрению противоположна слепота, под слепотою разумея не что-либо само по себе существующее, но лишение предшествующей способности, так утверждаем, что и порок усматривается в лишении добра как бы некая тень, появляющаяся по удалении луча. Поэтому, так как естество несозданное не допускает до себя движения, сопровождаемого превращением, преложением, изменением, все же осуществленное творением в сродстве с изменением, потому что и самая ипостась твари начата изменением, тем, что Божественной силой не существующее преложено в существующее, а созданной была и упомянутая сила, свободным движением избирающая угодное ей; то, поскольку смежила она разумение для доброго и чуждого зависти, подобно закрывшему руками взоры и в солнце усматривающему тьму, по тому самому, что не захотела уразуметь доброе, уразумела противное доброму – и это зависть. Неоспоримо же, что начало каждой вещи есть причина непосредственно за ним происходящего. Например, следуют за здравием благосостояние, деятельность, жизнь в удовольствии; за болезнью – немощь, недеятельность, жизнь скучная, а равно и все прочее непосредственно за своим началом. Поэтому, как бесстрастие служит началом и основанием жизни добродетельной, так от зависти происшедшая наклонность к пороку стала путем ко всякому вслед за ней оказавшемуся злу. Ибо, кто однажды возымел склонность ко злу, отвращением от благодати породив в себе зависть, тот, подобно камню, который, отторгаясь от вершины горы, собственной тяжестью гонится по скату, и сам, разорвав естественные связи с добром, отяготев и преклонившись к пороку, самовольно, как бы бременем некиим увлеченный, доходит до крайнего предела лукавства, и после того, как силу разумения некую от Сотворившего имел в содействие к причастию лучшего, сделал содейственницей к изобретению злобных измышлений, коварно с обманом приступает к человеку, убедив его самому себе нанести смерть и стать самоубийцей. И, как человек, укрепленный Божиим благословением, велик был по достоинству, потому что поставлен был царствовать над землей и над всем, что на ней; имел прекрасный вид, потому что соделался образом красоты первообразной; бесстрастен был по естеству, потому что был подобием Бесстрастного; исполнен же дерзновения, лицом к лицу наслаждаясь самым богоявлением; это же в противнике разжигало страсть зависти, а невозможно ему было каким-либо усилием и по принуждению произвести, что хотелось, потому что сила Божия благословения превозмогла его принуждение, – то ухищряется поэтому сделать человека отступником от укрепляющей его силы, чтобы стал он удобоуловимым для его злокозненности. И, как в светильнике, когда фитиль объят огнем, если кто, не имея сил погасить пламя дуновением, примешает к маслу воду, то этой выдумкой ослабит пламя, так и сопротивник, обманом примешав к человеческому произволению порок, сделал так, что стало угасать и ослабевать благословение, с оскудением которого по необходимости входит противоположное. Противополагается же как жизни – смерть, силе – немощь, так благословению – проклятие, дерзновению – стыд, и всякому благу разумеемое противоположно. Поэтому-то теперь, когда подобное начало послужило поводом к такому концу, человечество видим среди настоящих зол.

Глава 7
Почему Бог не виновник злаИ никто да не спрашивает: неужели Бог, предвидя человеческое бедствие, какое постигнет людей по неблагоразумию, приступил к созданию, тогда как человеку, может быть, было бы полезнее не приходить лучше в бытие, нежели пребывать во зле. Ибо это в основание заблуждения своего полагают вовлеченные в обман манихейскими догматами, будто бы доказывая этим, что Творец естества человеческого не добр. Если, хотя и ничего не знает Бог о существующем, однако же, человек во зле, то не устоит понятие о благости Божией, если только Богом введен в жизнь человек, который имел жить во зле. Ибо если доброго естества и деятельность непременно добрая, то скорбная и скорогибнущая жизнь эта, говорят противники, не может быть признана созданием Доброго. Напротив того, виновником такой жизни надо полагать иного, имеющего естество, склонное к недоброму. Все это и тому подобное для глубоко принявших в себя, подобно обманчивой какой-то краске, еретическое это обольщение по причине видимой вероятности имеет, кажется, некоторую силу; но для более проникающих в истину ясно усматривается, как это нетвердо и каким подручным служит указанием обмана. И мне кажется, хорошо будет апостола представить защитником этого извинения. Ибо в Послании к Коринфянам он различает плотские и духовные состояния душ, показывая, думаю, словами своими, что хорошее или худое надлежит оценивать не чувством, но поставив ум вне телесных явлений, естество хорошего и протвоположного ему обсуждать само в себе. Ибо “духовный, – сказано у апостола, – востязует… вся» (1Кор. 2:15). У распространяющих подобные сказанным выше учения причиной измышления их могло, думаю, послужить то, что, ограничивая доброе приятностью телесного наслаждения (поскольку естество тела, будучи сложным и близким к разложению, по необходимости подлежит страданиям и недугам, и за этими страданиями последует такое же болезненное некое чувство), думают они, что сотворение человека есть дело недоброго; так что если бы мысленный взор их простерся выше и, отвратя ум от расположения к удовольствиям, бесстрастно воззрели они на естество существ, то признали бы, что зло не иное что есть, как порок. Всякий же порок, не как что-либо само по себе существующее и оказывающееся самостоятельным, имеет ту отличительную черту, что он есть недостаток добра. Ибо вне свободного произволения нет никакого самобытного зла; но зло потому и называется злом, что оно не добро; несуществующее же не состоялось; а создатель несостоявшегося не есть Создатель существ состоявшихся. Следовательно, не причина зол Бог – Творец существ, а не того, что не существует; Создавший зрение, а не слепоту; добродетель, а не лишение таковой указавший в подвиг произволению; живущим добродетельно предположивший благой конец, и тому, что угодно Ему самому, подчинивший естество человеческое не каким-либо необходимым принуждением, как одушевленный некий сосуд, невольно привлекая его к хорошему. Но если, когда в ясную погоду чисто сияет свет, добровольно кто-либо заслоняет зрение веками, то не солнце – причина того, что человек не видит.Глава 8
Значение болезней и смертиНо негодует, конечно, у кого в виду разрушение тела, и тяжело ему делается, что жизнь наша сокрушается смертью. Итак, в горестном этом событии да усматривает преизбыток Божия благодеяния, ибо это скорее, может быть, приведет его в удивление милостивой попечительности Божией о человеке. Желательно жить причастным жизни по наслаждению вожделенным. А если кто проводит жизнь в мучениях, то таковой признает для себя более предпочтительным не существовать, нежели существовать и страдать. Поэтому исследуем, имеет ли что иное в виду Податель жизни, кроме того, чтобы жизнь наша была для нас как можно лучшей?Поскольку свободным движением вовлекли мы себя в общение со злом, с каким-то удовольствием, как бы отраву некую, приправленную медом, примешав к естеству зло, а через это лишившись блаженства, которое, как представляем, в том и состоит, чтобы не страдать, преобразились в порок, то по этой причине человек, подобно какому-то скудельному сосуду, опять разлагается в землю, чтобы по отделении воспринятой им скверны воскресением мог быть воссоздан в первоначальный вид. Такой же догмат излагает нам Моисей исторически и загадками. Впрочем, и в загадках заключающееся учение ясно. Ибо говорит он, что, когда первые человеки коснулись запрещенного и обнажили себя от оного блаженства, тогда Господь налагает на первозданных «ризы кожаны» (Бут. 3:21), как мне кажется, не к этим именно кожам обращая смысл речи (ибо с каких закланных животных сняты кожи и придумано одеяние людям?). Но поскольку всякая кожа, отделенная от животного, мертва, то думаю, что после этого Врачующий нашу порочность, чтобы не навсегда в нас оставалась она, конечно промыслительно, наложил на людей возможность умирать, которая была отличием естества бессловесного. Ибо риза есть нечто извне на нас налагаемое, служащее телу на временное употребление, не сродняющееся с естеством. Поэтому, по особому смотрению, с естества бессловесных перенесена мертвость на естество, сотворенное для бессмертия, покрывает его внешность, а не внутренность, объемлет чувственную часть человека, но не касается самого Божия образа. Да и чувственное разлагается, а не уничтожается, ибо уничтожение есть превращение в ничто, а разложение есть разрешение опять на те стихии мира, из которых вещь составилась. Но, что в этих стихиях, то не погибло, хотя и избегло от постижения нашего чувства. Причина же разложения явна из приведенного нами примера. Поскольку чувственность в свойстве с дебелым и земным, лучшая же и высшая оценка прекрасного по одобрению чувств стала погрешительной, а погрешность в оценке прекрасного произвела осуществление противоположного состояния, то часть нас самих, соделавшаяся непотребной, разлагается от принятия в себя противного. Пример же выражается так: положи, что составлен из брения некий сосуд и по какому-то умышлению наполнен растопленным свинцом. Влитый же в него свинец отвердел и остается таким, что не может быть вылит, но хозяин сосуда хочет сделать его годным для себя; зная же скудельное искусство, отбивает со свинца черепки, а потом опять для собственного употребления делает сосуд в прежнем виде, ненаполненный примешанным веществом. Так и Создатель нашего сосуда, поскольку к чувственной части, разумею тело, примешался порок, разложив все вещество, принявшее в себя зло, и снова воссоздав в воскресении без примеси противного, восстанавливает сосуд в первобытную красоту. Но связь некоторая и общение греховных страстей бывает в душе и теле, т. е. некое сходство смерти телесной с душевной смертью, ибо как в плоти смертью называем удаление жизни чувственной, так и в душе отлучение жизни истинной именуем смертью же. Поэтому, так как, по сказанному прежде, одно некое есть общение зла, усматриваемое в душе и теле (потому что зло приходит в действие через душу и через тело), то смерть разложения вследствие наложения мертвых кож не касается души, ибо как может разложиться то, что несложно? А поскольку есть потребность, чтобы каким-либо врачеванием и от души отняты были приросшие к ней скверны, то поэтому в настоящей жизни для уврачевания таковых ран предложено врачевство добродетели; если же душа остается неуврачеванной, то сберегается для нее врачевание в жизни будущей. Но, как в телесных страданиях есть некоторые разности: одни из них удобно, а другие с трудом принимают врачевание и к прекращению укоренившегося в теле страдания употребляются резания, прижигания и горькие лекарства, так подобное нечто к уврачеванию душевных недугов обещает и будущий суд. Для людей слабых это угроза и восстание печалей, чтобы страхом болезненного воздаяния уцеломудрились мы до избежания порока, а по вере людей более осмысленных это врачевание и цельба от Бога, возводящего тварь Свою в первоначальную благодать. Как те, которые резанием или прижиганием сводят с тела неестественно наросшие мозоли и бородавки, не без мучения оказывают уврачевание благодетельствуемому, однако же не ко вреду терпящего производят резание, так и все вещественные излишества, какие ожесточают души наши, оплотяневший от общения со страстями, во время суда обрезываются и изглаждаются этой неизреченной мудростью и силой врачующего болящих, как говорит Евангелие, по сказанному: «Не требуют здравии врача, но болящий» (Мф. 9:12). Поскольку же в душе произошло великое сродство со злом, то, как срезывание зудящей бородавки колет поверхность тела (ибо сверх естества с естеством сросшееся каким-то сочувствием связуется с подлежащим и происходит странное некое срастворение чуждого с нашим, так что чувство, разлучаясь с неестественным, уязвляется и болит), – так, когда душа измождается и, как говорит негде пророчество, «истаявает… в обличениях» (Пс. 38:12) о грехе, тогда по причине глубоко проникшего свойства со злом необходимо последуют за сим некие несказанные и невыразимые болезни, описание которых не изобразимо словом в той же мере, как и естество чаемых благ. Ибо и те и другие не подчиняются силе слов и недоступны гаданию разума. Поэтому, кто взирает на ту цель, какая у премудрости Домостроительствующего во Вселенной, тот никак не найдет основания Зиждителя людей по малодушию наименовать виновником зол, говоря, что Он или не знает будущего, или и знает, но сотворил человека не без наклонности к недоброму, потому что и зная будущее не остановил стремления к тому, что делается. Ибо, что человечество уклонится от добра, это знал Тот, Кто все содержит силой прозорливости и наравне с прошедшим видит будущее. Но, как видел Он уклонение, так разумел и воззвание человека снова к добру. Поэтому что было лучше? Вовсе ли не приводить в бытие нашего рода, так как предвидел, что в будущем погрешит против прекрасного, или, приведя в бытие, и заболевший наш род снова воззвать в первоначальную благодать? По причине же телесных страданий, необходимо постигающих нас по скоротечности естества, именовать Бога творцом зол или вовсе не признавать Его создателем человека, чтобы не мог быть почитаем виновником того, что причиняет нам мучение, – это знак крайнего малодушия в оценивающих добро и зло чувством, которые не знают, что по естеству добро только то, чего не касается чувство, а зло – одно только отчуждение от добра. Различать же добро и зло по трудам и удовольствиям свойственно естеству бессловесному; у бессловесных уразумение истинно хорошего не имеет места, потому что непричастны они ума и мысли.

А что человек есть прекрасное Божие дело и приведенное в бытие для более еще прекрасного, это явно не только из сказанного, но и из тысячи других свидетельств, которых множество по их бесчисленности обойдем молчанием. Наименовав же Бога Творцом человека, не забыли мы, о чем рассуждали вначале, обращаясь к эллинам, где нами было доказано, что Божие Слово, как самосущное и ипостасное, вместе есть и Бог, и Слово, сообъемлющее всю творческую силу; лучше сказать, Оно – Сама эта сила, имеет стремление ко всякому делу доброму, приводит в исполнение все, чего ни пожелает, потому что Его хотению сопутствует сила; Его изволение и дело есть жизнь существ; Им приведен в жизнь и человек, богоподобно украшенный всеми достоинствами. Поскольку же по естеству неизменно только то, что не как сотворенное имеет бытие, а что несозданным естеством произведено из несуществующего, то, прямо начав бытие превращением, всегда продолжает изменяться, будет ли оно поступать согласно с естеством, когда изменение направлено непрестанно к лучшему, или совратится с прямого пути, когда последует движение в противоположную сторону. Итак, поскольку к созданным принадлежит и человек, то переменчивость естества поползнулась у него в противоположную сторону. А как однократное удаление от благ последовательно вводит все виды зол, так что отвращением от жизни введена смерть, с оскудением света произошла тьма, по отсутствии добродетели она замещена пороком, и по отсутствии какого-либо из благ занято его место в списке противоположным, то человека, в такие и подобные бедствия впадшего по неразумию (невозможно было и сохранить благоразумие отвратившемуся от благоразумия и восхотеть чего-либо мудрого удалившемуся от мудрости), кому должно было снова воззвать к первоначальной благодати? Кому приличествовало исправление падшего, или воззвание погибшего, или руководство заблудшего? Кому другому, конечно, как не Господу естества?! Ибо одному только Давшему жизнь вначале возможно и вместе прилично было воззвать и жизнь погибающую. Это-то и слышим в таинстве истины научаемые, что Бог сотворил человека вначале и спас его, когда тот пал.Глава 9
Достойно ли Бога то, что говорится о Христе?Но касательно изложенного доселе возражающий, смотря на связь речи, согласится, может быть, с учением, потому что в сказанном, по-видимому, нет ничего чуждого боголепному образу мыслей. Но не с таким расположением примет, что следует далее и чем наиболее усиливается таинство истины. Человеческое рождение, возрастание от младенчества до совершеннолетия, вкушение, питие, утомление, сон, печаль, слезы, оклеветание, судилище, крест, смерть, положение во гроб – все это, входя в состав таинства, ослабляет как-то веру людей низкого образа мыслей, так что они вследствие сказанного прежде не принимают и того, что говорится впоследствии. Не допускается и боголепная мысль о воскресении из мертвых по неприличию понятия о смерти. Но думаю, что, освободив несколько помысл от плотской дебелости, должно наперед уразуметь о хорошем и нехорошем, что такое само по себе и по каким признакам понимается то и другое. Ибо никто из людей рассудительных, конечно, не станет противоречить, что по природе одно только из всего постыдно, именно порочная страсть; в чем же нет порока, то чуждо всякого срама. А, к чему не примешано ничего противоположного, то, без сомнения, принадлежит к числу хорошего, и истинно хорошее не имеет примеси противоположного. Все же, что усматривается в области хорошего, боголепно. Поэтому пусть или докажут, что рождение, воспитание, возрастание, постепенное усовершенствование естества, испытание смерти, возвращение от смерти суть пороки; или если соглашаются, что исчисленное не принадлежит к порокам, то по необходимости признают, что чуждое порока нимало не постыдно. Когда же доказано, что, без сомнения, это хорошо, не жалки ли по своему неразумию утверждающие, будто бы хорошее не боголепно?Глава 10
Как Божество могло ограничиваться телом?Но скажут: естество человеческое мало и ограниченно, а Божество беспредельно – как же беспредельное может быть объято атомом? Но кто говорит, будто бы ограниченностью плоти как бы сосудом каким объята беспредельность Божества? И во время нашей жизни духовное естество не бывает заключено внутри пределов плоти. Напротив того, телесный объем ограничивается собственными частями, а душа движениями мысли свободно простирается по всей твари, возносясь до небес, погружаясь и в бездны, проходя всю широту Вселенной, с пытливостью ума проникая в подземелья, а нередко касается мыслью и небесных чудес, не тяготясь бременем тела. Если же душа человека, необходимостью естества соединенная с телом, свободно бывает всюду, то какая необходимость утверждать, будто бы Божество стесняется естеством плоти, и по доступным нашему разумению примерам не составить о Божественном домостроительстве какой-либо приличной догадки? Как в светильнике усматривается огонь, объявший собою подложенное вещество, и Слово различает огонь на веществе и вещество, воспламеняющее огонь, на самом же деле нельзя, отделив это одно от другого, показать пламень сам по себе, в отдельности от вещества, напротив того, и пламень и вещество составляют из себя одно: так (в этом примере никто да не принимает в рассмотрение истребительную силу огня, а напротив того, взяв в образе одно то, что прилично, да отринет несвойственное и несоответственное), подобно тому что пламя, как видим, зависит от подложенного вещества и не заключается в веществе, что препятствует, представив себе единение и сближение Божеского естества с человечеством, и при сближении этом сохранить боголепную мысль, уверовав, что Божество, хотя было и в человеке, не подлежало никакому ограничению?

Глава 11
Как Божество соединилось с человечеством?Если же спрашиваешь: как Божество соединяется с человечеством? – то смотри, прежде следует тебя спросить: какое сродство у души с плотью? Если же неизвестен способ соединения души твоей с телом, то, конечно, не должно тебе думать, чтобы и то стало доступно твоему постижению. Но, как здесь и уверены мы, что душа есть нечто иное с телом, потому что плоть, разъединенная с душой, делается мертвой и бездейственной и не знаем способа соединения, так и там, хотя признаем, что естество Божеское велелепно отличается от естества смертного и скоротечного, однако же невместимо для нас уразумение способа, каким Божество соединяется с человечеством. Напротив того, что Бог родился в естестве человека, не сомневаемся в этом по причине повествуемых чудес, но отказываемся исследовать, как родился, потому что это выше доступного помыслам. Ибо веруя, что всякое телесное и умственное бытие осуществлено естеством бесплотным и несозданным, вместе с верой в это не входим в исследование, из чего и как осуществлено. Но принимая, что приведено в бытие, оставляем неизведанным тот способ, каким составилась Вселенная, как вовсе несказанный и неизъяснимый.Глава 12
Какие доказательства, что Бог явился во плоти?А кто требует доказательств того, что Бог явился нам во плоти, пусть обратит взор на силу. Ибо и вообще, что есть Бог, на это едва ли имеет кто другое доказательство при свидетельстве дел. Поэтому как, взирая на Вселенную, рассматривая законы домостроительства в мире, благодеяния, свыше оказываемые нашей жизни, понимаем, что выше всего есть некая сила, которая творит совершающееся и охраняет существа, – так и в рассуждении явившегося нам во плоти Бога достаточным доказательством Божественного пришествия признаем многодейственные чудеса, в описанных делах открыв все, чем отличается естество Божие. Божие дело – оживотворять людей; Божие дело – охранять существа промыслом; Божие дело – подавать пищу и питье получившим в удел плотскую жизнь; Божие дело – благодетельствовать нуждающемуся; Божие дело – истощенное немощью естество снова возвратить в себя здравием; Божие дело – равно обладать всей тварью: землей, морем, воздухом, надвоздушными пространствами; Божие дело – на все иметь довлеющую силу, и, прежде всего, быть сильнее смерти и тления. Поэтому если бы в сказании о воплотившемся Боге недоставало чего-либо из этого, то чуждые нашей веры по праву отвергали бы наше таинство. А если все, из чего составляется понятие о Боге, усматривается в сказаниях о Нем, что препятствует вере?Глава 13
Как может Бог родиться и умереть?Но говорят: рождение и смерть свойственны естеству плотскому. И я говорю то же. Но, что прежде рождения и что после смерти, в том нет ничего общего с нашим естеством. Ибо, взирая на оба предела человеческой жизни, с чего начинаем и чем оканчиваем? Человек, начав бытие страданием, страданием и довершает. А там и рождение началось не страстью, и смерть кончилась не страданием, ибо и рождению не предшествовало чувство удовольствия, и за смертью не последовало тление. Не веришь ты чуду? Радуюсь этому неверию. Тем самым, что рассказываемое тебе почитаешь превышающим веру, признаешь, конечно, что чудеса эти сверхъестественны. Поэтому доказательством божественности Явившегося да будет тебе само то, что проповедь сообщает не события естественные. А если бы повествуемое о Христе заключалось в пределах естества, то где было бы Божественное? Если же слово превышает естество, само то, чему не веришь, для тебя доказательство, что проповедуемый есть Бог. Человек рождается от супружеской четы, а по смерти предается тлению. Если бы проповедь заключала в себе это, то, конечно, не подумал бы ты, что тот, в ком засвидетельствованы отличительные свойства нашего естества, есть Бог. Поскольку же слышишь, что, хотя Он родился, однако же и способом рождения, и тем, что не допустил до себя изменения через тление, выступил из общих с естеством нашим пределов, то вследствие этого хорошо будет обратить неверие на другое: не почитать Его одним из видимых в природе человеком. Кто не верит, что таковой есть человек, тот по всей необходимости приведен будет к вере, что Он есть Бог. Ибо повествоваший, что Он родился, повествовал вместе, что и родился так именно. Поэтому если вследствие сказанного верно, что Он родился, то по этому же самому, конечно, вероятно и то, что родился именно так. Ибо сказавший о рождении присовокупил, что родился от Девы. И упомянувший о смерти засвидетельствовал и о воскресении по смерти. Поэтому если по слышимому допускаешь, что родился и умер, то по тому же самому допустишь, конечно, что и рождение и смерть Его изъяты от страдания. Но это выше естества, следовательно, не в пределах естества, конечно, и Тот, Кто оказывается родившимся сверхъестественно.

Глава 14
Какова же причина такого унижения Божества?Поэтому какая же, говорят, была причина Божеству снизойти до такого унижения, при котором колеблется вера, недоумевая, точно ли Бог – существо невместимое, недомыслимое, иеизглаголанное, превышающее всякую славу и всякое величие, соединяется с малоценной оболочкой естества человеческого, так что и высокие Его действия уничижаются этим соединением с ничтожным?Глава 15
Ответ на поставленный выше вопрос и начало ответа на следующий: почемy Он не спас человека одним повелением?Не затрудняемся дать на это боголепный ответ. Спрашиваешь о причине, по которой Бог родился среди людей? Если отнимешь от жизни оказанные свыше благодеяния, то не в состоянии будешь сказать, почему познаешь Божество. Ибо из того, что испытываем, познаем Благодетеля; имея перед глазами совершающееся, по нему заключаем о естестве действующего. Поэтому если особый признак естества Божия есть человеколюбие, то имеешь ответ на предложенный тобою вопрос, имеешь причину явления Божия среди людей. Немоществовавшее наше естество возымело нужду во врачующем; человек, подвергшийся падению, возымел нужду в подъемлющем; уклонившийся от жизни возымел нужду в оживотворяющем; удалившийся от причастия блага возымел нужду в возводящем ко благу; заключенному во тьме стало нужно пришествие света; пленник ощутил потребность в искупителе, узник – в защитнике, содержимый под игом рабства – в освободителе. Неужели этого было мало и недостойно того, чтобы преклонить Бога снизойти для посещения естества человеческого, когда человечество было в таком жалком положении?! Но можно было, говорят, и человеку оказать благодеяниe, и Богу пребыть нестраждущим, ибо по изволению своему Создавший Вселенную и единым движением воли Осуществивший несуществующее, почему и человека не вводит полномочной некоей и Божественною властью, похитив у сопротивной силы, в первоначальное состояние, если то Ему угодно, но идет дальними обходами, облекаясь в телесное естество, вступая в жизнь посредством рождения, переходя по порядку все возрасты, потом вкушая смерть и, таким образом, достигая цели Воскресением собственного Своего тела, как будто невозможно Ему было, пребывая на высоте Божественной славы, спасти человека Своим повелением, оставив в стороне такие околичности? Поэтому необходимо, чтобы и таким возражениям противопоставили мы истину, и ничто не препятствовало вере пытливо исследующих таинственное учение. Итак, рассмотрим сперва (что отчасти исследовано уже и выше) стоящее в противоположность добродетели. Как свету тьма и жизни смерть, так, очевидно, добродетели противоположен порок, а не другое что кроме него. Как из множества усматриваемых в творении существ ничто другое не состоит в противоположности свету и жизни: ни камень, ни дерево, ни вода, ни человек, ни какое-либо иное существо, кроме того, что собственно почитается противоположным, каковы тьма и смерть,– так и в рассуждении добродетели никто не скажет, что какую-либо тварь, кроме понятия порока, разумеет ей противоположной. Поэтому если бы учение наше утверждало, что Божество рождено порочно, то возражающий имел бы случай нападать на веру нашу, так как о Божием естестве думаем несообразное и несходное. Ибо непозволительно утверждать, будто бы истинная премудрость, благость, нетление (и если еще есть какое высокое понятие и именование) впадает в противоположное. Итак, если истинная добродетель есть Бог, а добродетели противоположно не естество какое, но порок, Бог же рождается не в пороке, но в естестве человеческом; и одно только неприлично и постыдно – порочная страсть, в которой Бог и не был, и быть по естеству Своему не может, то почему стыдятся этого исповедания, что Бог соединился с естеством человеческим, когда в составе человека относительно к добродетели не усматривается ничего противного? Ибо ни дар слова, ни дар разума, ни способность приобретать познания, ни другое что этому подобное, составляющее особенность человеческой сущности, не противны понятию добродетели.Глава 16
Пpетеpпело ли Божество страдание?Но самая изменчивость нашего тела, говорят, есть страдательное состояние, и, кто в теле, тот бывает в страдании, но Божество бесстрастно. Следовательно, странно это понятие о Боге, если только утверждают, что бесстрастный по естеству входит в общение со страданием. Но и на это воспользуемся опять тем же ответом, что страдательным состоянием иное называется в собственном смысле, а иное – по неточному словоупотреблению. Что касается свободного произволения и от добродетели обращает к пороку, то подлинно есть страдание; все же, что в естестве усматривается переходным, идущим особой последовательностью, то в более собственном смысле можно назвать скорее делом, нежели страданием. Таковы, например, рождение, возрастание, поддержание тела посредством притекающей и извергаемой пищи, стечение в теле стихий и опять разложение сложившегося и переход в сродное. Чего же, по сказанию нашего таинства, коснулось Божество? Собственно ли так называемого страдательного состояния, которое есть порок, или естественного движения? Если бы в учении утверждалось, что Божество допустило до себя недозволенное, то должно было бы бежать от такого нелепого догмата, как не предлагающего о Божием естестве ничего здравого. Если же говорит, что Бог коснулся нашего естества, и первое бытие и особое существование которого возымели начало от Бога, то в чем погрешает проповедь против боголепного образа мыслей, когда в понятиях о Боге не входит в веру никакого страдательного расположения? Ибо не говорим, что врач подвергается страданию, когда врачует страждущего, – напротив того, ухаживающий за больным, хотя и касается недуга, сам остается свободен от страдания. Если рождение само по себе не есть страдание, то и жизнь никто не назовет страданием. Напротив того, к человеческому рождению приводит сладострастие и стремление живых к пороку – это есть недуг естества. Но таинство говорит, что Божество чисто от того и другого. Поэтому если рождение чуждо сластолюбию и жизнь – пороку, то какое остается страдание, в котором бы, по словам таинства благочестия, имел общение Бог? Но если страданием назовет кто разлучение тела и души, то справедливо было бы прежде наименовать так соединение обоих. Ибо если расторжение соединенных есть страдание, то и сопряжение разъединенных может быть страданием, потому что и в сочетании раздельных и в разделении состоявших в связи представляется некое движение. Поэтому, чем именуется последнее движение, тем надлежит называть и предшествующее. Если же первое движение, которое именуем рождением, названо будет страданием, то страданием же должно назвать и то, которым разрешается соединение тела и души. Но о Боге говорим, что был Он в том и другом движении нашего естества – и в том, которым душа соединяется с телом, и в том, которым тело разлучается с душой. А о человеческом составе, по причине неизреченного и невыразимого этого срастворения, смешанного в рассуждении того и другого, т. е. чувственного и духовного, предусмотрено то, что единение однократно соединенных, разумею душу и тело, продолжается и навсегда. Ибо, когда естество наше, следуя свойственному для него порядку и в Воплотившемся подвигнуто было к разделению души и тела как бы липким каким составом, разумею Божественную силу, снова сопряг Он разделенное, приведя расторгнутое в неразрывное единение. И это есть воскресение – того, что прежде было сопряжено и по разложении взаимно соединяется, возвращение в неразлагаемое единение, чтобы человечеству возвратилась первоначальная благодать и снова вступили мы в вечную жизнь, когда примешавшийся к естеству порок по причине разложения нашего состава исчезает в нас, как бывает это с жидкостью, которая, когда сосуд с ней разбит, не будучи ограждаема ничем, разливается и пропадает. Но, как начало смерти, происшедши в одном, перешло на весь человеческий род, таким же образом и начало воскресения через Единого распростирается на все человечество. Кто воспринятую Им душу снова соединил с собственным Своим телом той силой Своей, которая при первом составлении срастворена была и с телом и с душой, Тот неким более общим способом соединил духовную сущность с чувственной, начало по порядку успешно сведя с концом. Ибо когда в воспринятом Им на Себя человеческом составе по разрешении душа снова возвратилась в тело, тогда соединение разделенного, как от некоего начала, в возможности равно переходит на весь человеческий род. И это есть таинство домостроительства Божия о человеке и воскресения из мертвых. Хотя смертью разлучается душа с телом и не нарушается необходимый порядок естества, однако же Бог воскресением снова сводит их между собой, чтобы послужить для них разграничительным пределом того и другого, и смерти и жизни, когда, как в Себе самом составит разделенное смертью естество, так и Сам соделается началом соединения разделенного.

Глава 17
Возобновление вопроса: почемy не одним повелением спас человека, но понадобился такой окольный путь?Но не решено еще сделанное нам возражение, скажет иной, в сказанном же находит для себя большую силу предлагаемое нам неверными. Ибо если, как показало слово, во Христе столько силы, что в Его власти низложение смерти и вшествие жизни, то почему не волей единой производит желаемое, но околичным путем совершает наше спасение: рождается, воспитывается, испытанием смерти спасает человека? Можно Ему было и не подвергаться этому и спасти нас. На такое замечание людям благомыслящим достаточно сказать в ответ, что больные не предписывают врачам, как ухаживать за ними, и с благодетелями не входят в состязание о роде лечения, не говорят, почему врачующий прикоснулся к страждущему члену и для прекращения болезни придумал такое средство, когда нужно было другое; напротив того, взирая на конец благодеяния, с благодарностью принимают благотворение. Но поскольку, как говорит Пророк, «множество благости» Божией доставляет сокровенную пользу (Пс. 30:20) и еще не усматривается ясно в настоящей жизни (а если бы ожидаемое было перед очами, то не имело бы силы все то, что говорят вопреки неверные; теперь же усматриваемое ныне одной верой ожидает грядущих веков, чтобы стать для них откровенным), то необходимо какими-либо умозаключениями изыскать по возможности решение предложенного вопроса, подобное предшествовавшим.Глава 18
Историческое доказательство пришествия Божия в мир: идолопоклонники и иудеиУверовавшим, что Бог приходил в мир, напрасно, может быть, и порицать это пришествие, будто оно совершено не премудро и не лучшим каким способом. Ибо для тех, которые не слишком упорствуют против истины, немаловажным доказательством Божия пришествия служит явленное прежде будущей жизни в настоящем веке, разумею свидетельство самих событий. Кто не знает, как все части Вселенной наполняла демонская прелесть, посредством идолопоклонства возобладав людскою жизнью, как всем народам в мире обратилось в закон в идолах служить демонам закланием в жертву животных и принесением на жертвенники мерзостей? Но с тех пор, как, по слову апостола, «явися благодать Божия спасительная всем человеком» (Тит. 2:11), пришедшая в естестве человеческом, все, как дым, обратилось в ничто, почему прекратились неистовства прорицалищ и провещаний, уничтожились ежегодные празднества и кровавые скверны гекатомб; у многих народов вовсе не стало храмов, притворов, капищ, жертвенников и всего другого, что служителями идолов направляемо было к обольщению себя самих и использующих это, так что во многих местах и не помнят, бывало ли когда это; по всей же Вселенной воздвигнуты вместо этого во имя Христово храмы и жертвенники, везде досточестное и бескровное священнодействие и высокое любомудрие, более делом, нежели словом преспевающее, небрежение о телесной жизни и презрение к смерти, какое явно показали принуждаемые гонителями отступить от веры, в ничто вменив телесные уязвления и осуждение на смерть, чему, конечно, не подвергли бы себя, если бы не имели ясного и несомненного доказательства о Божием пришествии. То же самое достаточно сказать иудеям в знамение, что пришедший – Тот, в Кого они не веруют, потому что до Христова Богоявления славна была у них столица царей в Иерусалиме, знаменит его храм, законны ежегодные жертвы и все, что для таинников, способных уразумевать, подробно изложено законом в загадках, согласно с узаконенным у них изначала служением благочестия, было дотоле невозбранно. Но как увидели Ожидаемого, о Котором наперед научены были и пророками и законом, и вере в Явившегося предпочли исполненное заблуждений суеверие, которое худо отринув, хранили речения закона, служа более по обычаю, нежели по разуму, – то после этого явившейся благодати они не приняли и что было досточестного в их богослужении, то осталось в одних только рассказах об этом; храма не узнаешь и по следам; славный этот град оставлен в развалинах; не остается у иудеев ничего из узаконенного в древности – напротив того, и само досточтимое ими в Иерусалиме место по повелению властвующих сделалось для них недоступным.Глава 19
Необходимо все же убеждать неверующихВпрочем, поскольку все это ни эллинствующим, ни главным преподавателям иудейских учений не кажется составляющим признаков Божия пришествия, то хорошо будет особо повести речь и о сделанных возражениях, почему естество Божие соединяется с нашим, самим собою спасая человечество, а не повелением совершая предположенное? Поэтому какое же может быть у нас начало, которое бы последовательно речь нашу привело к поставленной цели? Какое, кроме этого изложить кратко благочестивые понятия о Боге?

Глава 20
В Божиих действиях должны обнаpyжиться вместе благость и справедливостьИтак, по признанию всех, должно веровать, что Бог не только могущественен, но и справедлив, благ, премудр, имеет все, что разум относит к наилучшему. Поэтому при настоящем домостроительстве следует не того хотеть, чтобы в совершающемся одно из боголепных свойств обнаруживалось, а другое нет. Ибо вообще никакое из высоких этих именований само по себе, по одиночке, в отдельности от других, не есть добродетель. И доброе, если не сопряжено со справедливым, премудрым, могущественным, не есть действительно доброе, потому что несправедливое, непремудрое или немогущественное не есть доброе. И могущество, отделенное от справедливого и премудрого, не представляется добродетелью, потому что такой род могущества есть зверский и насильственный. А также сказать должно и о прочем: если мудрое выступит из пределов справедливого или если справедливое не будет вместе с могущественным и добрым, то подобное этому иной скорее наименует в собственном смысле пороком. Ибо почему кто-либо причислит к добру то, чему недостает совершенства? Если же во мнениях о Боге надлежит стекаться всем совершенствам, то посмотрим, домостроительство Божие о человеке имеет ли недостаток в каком-либо из боголепных понятий? В Боге, конечно, ищем мы знаков благости. Возможно ли какое-то более явственное свидетельство доброты, чем это – сделать своим бежавшего на противную сторону, и естеству постоянному, неизменному в добре, не согласоваться в действиях с изменчивостью человеческого произволения? Бог не пришел бы, как говорит Давид, «во еже спасти нас» (Пс. 79:3), если бы не благость вложила такое намерение. Но и благость этого намерения не принесла бы пользы, если бы не премудрость делала человеколюбие действенным. Ибо что до тех, которые в болезненном состоянии, то многим, может быть, хотелось бы, чтобы больной не страдал. Но это доброе изволение те только приводят в исполнение над больными, которым в исцелении больного содействует какая-то сила искусства. Итак, с благостью, без всякого сомнения, должна быть сопряжена мудрость. Каким же образом в совершившемся вместе с благостью оказывается и мудрость? Таким, что доброе видим не в одном только намерении. Ибо как намерение сделалось бы явным, не будучи обнаружено событиями? Дела же, последовательно происходящие в какой-либо связи и в порядке, показывают премудрость и искусство Божия домостроительства. А как, по сказанному прежде, мудрость, сопряженная со справедливостью, без сомнения, делается добродетелью (взятая же в отдельности, сама по себе не останется и благостью), то в учении о домостроительстве спасения человеческого хорошо будет рассматривать во взаимной связи два свойства – разумею премудрость и справедливость.Глава 21
Начало объяснения справедливости домостpоительства спасения: человек свободно уклонился от благаПоэтому какая справедливость? Помним, без сомнения, сказанное, как следовало, в начале слова, а именно что человек устроен по подобию Божия естества, сохраняя в себе это подобие Божеству и в прочих добрых качествах, и в свободе произволения, но будучи, по необходимости, естества изменчивого. Ибо, кто начало бытия имеет через изменение, тому невозможно, конечно, не быть изменчивым, потому что сам переход из небытия в бытие есть некое изменение, при котором неосуществленное Божией силой преложено в сущность. И по другой причине в человеке необходимо оказывается изменчивость по тому самому, что человек был подобием естества Божия, а уподобляемое, если бы не имело какой-либо инаковости, конечно, было бы тождественно с тем, чему уподобляется. Поэтому, так как инаковость с Первообразом созданного по образу состоит в том, что Первообраз по естеству неизменен, а образ не таков, напротив же того, по изложенной причине и осуществился через изменение, и изменяется, конечно, по тому самому, что есть подобие, а изменение есть движение, непрестанно простирающееся из одного состояния, в каком вещь находится, в другое, – то два есть вида такого движения: одно совершается всегда к добру, в нем поступление вперед не имеет остановки, потому что не достигается предел пути; другое противоположно, в том его и состоятельность, что не бывает состоятельным, потому что противление добру, как сказано прежде, в таком же смысле отличается от добра, в каком не существующее называем отличным от существующего и небытие от бытия. Итак, поскольку по удопревратному и изменчивому стремлению и движению невозможно естеству в самом себе пребывать неподвижным, то к чему-либо непременно устремляется произволение, естественно вовлекаемое в движение пожеланием лучшего. Но иное действительно хорошо по естеству, а иное не таково и прикрашено каким-то признаком хорошего. Решать это поставлен внутри нас ум, и нам предстоит или улучить действительно хорошее, или, отвратившись от него, по какому-либо обману видимостью увлечься в противоположное, как нечто подобное, по сказанию народной басни, случилось с псом, который, увидев в воде отражение того, что нес он во рту, бросил настоящую пищу, разинув же пасть, чтобы схватить подобие пищи, остался голодным.

Глава 22
Справедливость домостроительства спасения – в ненасилии над дьяволомИтак, поскольку ум, ошибившись в пожелании подлинного добра, уклонился к тому, что не существует, лестью худого советника и изобретателя порока убежденный, будто бы хорошо то, что противоположно хорошему, ибо лесть не подействовала бы, если бы на уде порока не был наподобие наживки нацеплен призрак хорошего, – итак, поскольку человек добровольно подвергся этому бедствию, по сластолюбию подчинив себя врагу жизни, то требуй от меня понемногу всего, что приличествует понятиям о Боге: благость, правда, могущество, нетление и если чем еще означается совершенство. Бог, как благой, исполняется милосердия к падшему и, как премудрый, знает способ, как возвратить; делом же мудрости был и суд справедливости, ибо истинной справедливости никто не припишет неблагоразумию. Поэтому что же в этом справедливо? То, что против овладевшего нами не употреблено никакого насильственного полновластия, и по преизбытку силы Восхитивший нас у владеющего не оставил поработившему человека сластолюбием никакого повода к оправданию. Так, отдавшие свободу свою за деньги – рабы купивших, сделавшиеся продавцами самих себя, и ни им самим, ни другому кому не позволительно провозглашать их свободу, хотя бы продавшие себя на это бедствие были люди и благородного происхождения. Да и если кто, радея о проданном, употребит насилие против купившего, то, самовластно отнимая приобретенного в собственность законно, почтен будет несправедливым. Но, если угодно, снова купить такого никакой закон не воспрещает.Глава 23
Премудрость домостроительства спасения – в сокрытии БожестваПоскольку мы себя таким же образом добровольно продали, то освобождающему нас по благости снова должно было изобрести не насильственный, но справедливый способ возвращения. А этот способ таков: войти в сделку с владеющим, чтобы взял, какую пожелает, цену за обладаемого. Поэтому что же, как вероятно, лучше было владеющему избрать и взять? По ходу дела можно составить некоторую догадку о его пожелании, а потом ясны для нас будут признаки искомого. Итак, кто по причине, представленной в начале этого сочинения, завистью к благоденствующему закрыл глаза для добра и в себе породил мрак порока и заболел началом и основанием наклонности к худому и как бы матерью прочих пороков – любоначалием, тот обменял ли бы на что обладаемого, кроме чего-либо очевидно высшего и большего, чтобы полнее удовлетворить в себе страсти кичливости, за меньшее получая большее вознаграждение? Но в повествуемом от века ни в чем не знал ничего подобного тому, что усматривал в видимом тогда, в безмужнем чревоношении и нерастленном рождении, в девственных сосцах, в голосах невидимых существ, свыше свидетельствующих о сверхъестественном достоинстве, в исцелении естественных недугов, совершаемом Им без каких-либо средств, а одним только словом и устремлением воли, в возвращении умерших к жизни, в устрашении демонов, во власти над воздушными волнениями, в хождении по морю, между тем как пучина не делится на две части и не обнажает дна проходящим подобно тому, что было в чудотворении Моисеевом, но поверхность воды сверху обращается в сушу под стопою и с надежной упругостью поддерживает след, в раздаянии пищи какого угодно количества, в обильных угощениях среди пустыни для многих тысяч учреждаемых, которым не небо дождит манну, не земля, из собственного своего естества уготовляя пищу, доставляет удовлетворяющее потребности, но из таинственных сокровищниц Божией силы исходит щедрость, готовый хлеб, возделываемый руками прислуживающих и умножаемый насыщением ядущих, и услаждение рыбами, не морем принесенными на их потребу, но Тем, Кто и самый род рыб посеял в море. И кто опишет по порядку одно за другим евангельские чудеса? Эту-то силу усматривая в Нем, враг видел, что предлагаемое ему в обмен больше того, чем обладает. Поэтому Его избирает стать ценой за содержимых под стражей смерти. Но врагу невозможно было воззреть на непокрытый ничем образ Божий, не увидев в нем какой-либо части той плоти, которую покорил уже себе грехом. Поэтому Божество прикрывает себя плотью, чтобы враг, взирая на знакомое и сродное ему, не ужасался приближения преизбыточествующей силы и, приметив, что сила незаметно более и более проявляется в чудесах, признал для себя явившееся более вожделенным, нежели страшным. Видишь, как благость сопрягается со справедливостью и премудрость не отделяется от них. Примыслить, чтобы Божественная сила соделалась доступной по причине телесного покрова, и домостроительству о нас не воспрепятствовал страх высокого явления – это, без сомнения, служит доказательством вместе и благости, и премудрости, и справедливости. Ибо пожелать спасти есть свидетельство благости; соделаться же искупительной ценой за обладаемого другим показывает справедливость и примышлением недоступное для врага сделать доступным – есть доказательство высочайшей премудрости.

Глава 24
В чем проявилось могущество БожестваНо внимательно следовавшему за порядком сказанного естественно спросить, где же усматривается в сказанном могущество Божества, где нетление Божественной силы? Потому, чтобы и это сделалось ясным, рассмотрим последствия таинства, в которых более всего показывается срастворенное с человеколюбием могущество. Итак, во-первых, само то, что всемогущее естество смогло снизойти до низости человечества, служит большим доказательством могущества, нежели великие и сверхъестественные чудеса. Если Божественной силой совершается что-либо великое и высокое, то это как-то естественно и последовательно. И нисколько не оказывается странным для слуха, если сказать, что всякая тварь в мире и все, что умопредставляется вне видимого, составлены Божественным могуществом, осуществлены Божией волей, как ей благоугодно. А снисхождение к уничиженному есть некий преизбыток силы, не встречающей ни малейшего препятствия в сверхъестественном. Ибо, как сущности огня свойственно стремление вверх и никто не почтет достойным удивления, что с пламенем делается естественно, а если кто увидит, что пламень течет вниз, подобно тяжелым телам, то подобное этому вменяется в чудо, каким образом огонь остается огнем и в образе движения отступает от естества, стремясь вниз, – так и Божественное, все превосходящее могущество не столько показывает величие небес, сияние светил, благоустройство Вселенной, непрестанное домостроительство существ, сколько снисхождение к немощи нашего естества. Как высокое усматривается в уничиженном и высота не уничижается? Как Божество, соединившись с человеческим естеством, и последним делается, и первым пребывает? Ибо, по сказанному прежде, сопротивная сила не имела возможности стать в общение с явно присутствующим Богом и перенести ничем не прикрытое Его явление. Поэтому, чтобы требующему за нас выкупа можно было взять таковой, Божество сокрылось под завесой нашего естества, и враг, как жадная рыба, вместе с приманкой плоти проглотил крючок Божества, а таким образом по водворении жизни на место смерти и по явлении света на место тьмы уничтожилось представляющееся противоположным свету и жизни. Ибо нет возможности и тьме оставаться в присутствии света и быть смерти, когда действует жизнь. Итак, вкратце повторив весь ход таинства, мы совершенно оправдаем Божественное домостроительство перед обвиняющими за то, что Божество не само собою совершает спасение человеческое. Ибо во всем о Божестве должны иметь боголепные понятия, не разуметь о нем иное высоко и не низводить иного из боголепного достоинства, но веровать, что в рассуждении Бога непременно имеет место всякая высокая и благочестивая мысль, по связи завися одна от другой. Итак, доказано, что благость, премудрость, справедливость, могущество, недоступность тлению – все открывается в понятии домостроительства о нас. Благость постигается в произволении спасти погибшего. Премудрость и справедливость показаны в способе нашего спасения. А могущество видно в том, что стал Он в подобии человеческом, в уничиженном виде нашего естества и смерти подал о Себе надежду, будто бы она в силах по подобию людей овладеть Им; но, будучи в ее власти, совершил то, что свойственно Ему по Божеству; свойственно же свету уничтожение тьмы, а жизни – истребление смерти. Итак, поскольку, совратившись с правого пути, в самом начале уклонились мы от жизни и вовлечены были в смерть, то научаемся ли чему невероятному из таинства, если постигают оскверненных грехом чистота, умерших жизнь, заблудших путеводство, так что и скверна очищается, и заблуждение исправляется, и умершее возвращается в жизнь?Глава 25
Ответ тем, кто удивляются, что Божество было в человеческом естествеА что в естестве нашем пребывало Божество, это не крайне малодушным, наблюдающим сущее, нимало не дает основания находить то странным. Ибо кто такой по душе младенец, который, смотря на Вселенную, не верит, что во всякой вещи есть Божество, проникающее и объемлющее ее и в ней пребывающее? Ибо все зависит от Сущего и ничему невозможно быть, имея бытие не в Сущем. Поэтому если все в Божестве и Оно во всем, то чего стыдятся в домостроительстве таинства научающего, что среди людей пребывал Бог, о Котором веруют, что Он и теперь не вне людей? Ибо, хотя способ присутствия Божия в нас неодинаков с тем, однако же что Бог в нас, равно признается и ныне и тогда. Как теперь в нас пребывает Содержащий естество в бытии, так тогда вступил в единение с нашим, чтобы оно соединением с Божественным стало Божественно, изъято от смерти, избавлено от мучительства сопротивника. Ибо Его возвращение от смерти и для смертного рода делается началом возвращения в жизнь бессмертную.

Глава 26
Оправдание премудрости домостроительстваНо иной, может быть, при исследовании этой справедливости, усматриваемой в этом домостроительстве, и премудрости, приходит к мысли, что в таком способе примышлен за нас Богом некий обман. Ибо, что Бог, неузнанный врагом, не откровенным Божеством, но сокрытым под естеством человеческим, входит к обладающему, это, некоторым образом, есть некий обман и обольщение, так как обманывающим свойственно надежды тех, против кого злоумышляют, обращать на одно, а делать не то, на что они надеялись. Но, у кого перед очами истина, тот согласится, что это-то всего наиболее свойственно справедливости и премудрости. Ибо дело справедливости – воздавать каждому по достоинству, а дело премудрости – и не нарушать справедливости, и доброй цели человеколюбия не разлучать с правдивым судом, но то и другое благоискусно сопрягать между собою, по справедливости воздавая, что чего достойно, а по благости не отступая от цели человеколюбия. Итак, посмотрим, не усматриваются ли в совершившемся оба эти качества. Ибо воздаяние по достоинству, которым вводится в обман обманщик, показывает справедливость. А цель совершаемого делается свидетельством благости действующего. Справедливости свойственно воздавать каждому тем, чему кто прежде положил начала и причины, как и земля воздает плоды по роду вложенных в нее семян. А премудрости свойственно в способе воздаяния подобным не отступать от лучшего. Ибо, как злоумышляющий на жизнь и исцеляющий подвергшегося злоумышлению одинаково примешивают к пище состав, только один примешивает яд, а другой врачевство от яда, и способ врачевания нимало не вредит цели благодеяния, и хотя обоими примешивается состав в пищу, но, обращая внимание на цель, одного хвалим, а на другого негодуем, – так и здесь по закону справедливости обманщик воспринимает то, чему семена вложил по собственному произволению, потому что обманувший человека приманкой удовольствия и сам обманывается человеческим видом. В цели же соделанного есть перемена к лучшему. Ибо один употребил обман к растлению естества, а справедливый, вместе благой и премудрый, измышлением обмана воспользовался ко спасению растленного, благодетельствуя тем не только погибшему, но и самому причинившему нашу погибель. Ибо от приближения смерти к жизни, тьмы к свету, тления к нетлению происходит уничтожение и превращение в ничто худшего, польза же от этого для очищаемого. Ибо, как по примеси малоценного вещества к золоту обрабатывающие его, все чуждое и негодное истребляя обращением в пищу огню, драгоценнейшее вещество снова приводят в естественный ему блеск, и не без труда, правда, совершается это отделение, потому что в продолжение некоторого времени истребительной силой огня уничтожается примесь, по крайней мере служит неким уврачеванием золоту истощение в нем бывшего в ущерб его доброте, – таким точно образом, когда смерть, тление, тьма и, ежели есть какое еще порождение порока, возникли у изобретателя зла, приближение Божественной силы, подобно огню, произведя уничтожение противоестественного, оказывает естеству благодеяние нетлением, хотя и трудно такое разделение. Поэтому и самому противнику, если бы восчувствовал он благодеяние, не показалось бы сомнительным, что совершенное справедливо и спасительно. Как ныне те, кому во время лечения делают порезы и прижигания, негодуют на врачей, мучимые болью от резания, но, если от этого выздоравливают и болезненное ощущение прижигания пройдет, то принесут благодарение совершившим над ними это врачевание, – таким точно образом, когда по истечении долгого времени изъято будет из естества зло, ныне к ним примешанное и сроднившееся с ними, поскольку совершится восстановление пребывающих ныне во зле в первоначальное состояние, единогласное воздастся благодарение всей твари и всех, претерпевших мучение при очищении, и даже не имевших нужды в начале очищения. Это и подобное этому преподает великое таинство Божия вочеловечения. Ибо тем самым, что приобщился человечеству, приняв на себя все свойственное естеству: рождение, воспитание, возрастание, и дошедши даже до смерти, совершил Он все сказанное прежде, и человека освободя от порока, и врачуя самого изобретателя порока. Ибо очищение болезни, хотя оно и трудно, есть врачевание недуга.Глава 27
Рождение Богочеловека не противоречит понятию о БогеА вступившему в единение с естеством нашим, конечно, следовало во всех его свойствах принять общение с нами. Ибо, как смывающие нечистоту с одежды не делают так, чтобы иные пятна оставить, а другие вывести, но всю ткань с одного конца до другого очищают от загрязнения, чтобы одежда стала одинаковой цены во всех частях своих, от мытья получив равную чистоту, – так, поскольку жизнь человеческая осквернена грехом в начале и конце и во всех средних частях, то омывающая сила должна коснуться всего и не делать так, чтобы одно уврачевано было очищением, а другое оставлено без уврачевания. Поэтому-то, так как жизнь наша двумя пределами отделена и здесь и там, разумею начало и конец, то на обоих пределах исправительная для естества сила оказывается и начала коснувшейся, и до конца простершей свое действие, и объявшей все, что в середине между началом и концом. А так как вход в жизнь эту для всех людей один, то приходящему к нам откуда должно переселяться в эту жизнь? С неба, может быть, скажет гнушающийся человеческим бытием, как чем-то срамным и бесславным. Но человечество не было на небе; никакой болезни греха не поселялось в премирной жизни. А Вступивший в единение с человеком с целью пользы совершил это единение. Поэтому, где не было зла, и не жили человеческой жизнью, почему кто-то потребует, чтобы там облекся Бог в человека, лучше же сказать и не в человека, а в какой-то кумир и подобие человека?

Но какое было бы исправление нашему естеству, если бы, когда болезнует земное живое существо, Божественное посещение приняло какое-либо существо другое, небесное? Ибо невозможно исцелеть больному, если не принял уврачевания собственно страждущего члена. Поэтому если бы больное было на земле, Божественная же сила не коснулась больного, имея в виду приличное для себя, то бесполезен был бы для человека труд Божественной силы над тем, что не имеет ничего общего с нами. Ибо Божеству равно неприлично (если вообще позволительно под неприличным разуметь что иное, кроме порока, и бесславие не больше уменьшается, по крайней мере для поставляющего по малоумию Божественное величие в том, чтобы не допускать общения со свойствами нашего естества) если облечется Божество телом небесным, а не земным. Ибо пред Всевышним и Неприступным по высоте естества вся тварь равно отстоит от Него долу и все равнозначно ниже Его. Совершенно неприступное не то, что для иного приступно, а другой приблизиться к тому не может, – напротив того, Оно равно выше всех существ. Поэтому земля не далее по достоинству, и небо не ближе, и существа, обитающие в каждой стихии, в этом отношении не разнятся между собой, так что одни касаются недоступного естества, а другие отделены от Него; разве предположим, что обладающая всем сила не равно проникает все существа, но в иных преизбыточествует, а в других она недостаточна, и вследствие этого кажется, что Божество по разности в большем и меньшем, высшем и низшем сложно, само с собою несходно, если только по естеству представляемо будет от нас далеким, а кому-нибудь другому – близким и по близости сделается удобопостижимым. Но истинное учение ни долу, ни горе не видит ничего для сравнения с высоким достоинством, потому что все в равной мере ниже силы, всей управляющей, так что если земное естество почтут недостойным единения с Божеством, то не найдется никакого другого, имеющего это достоинство. Если же все в равной мере лишено этого достоинства, то Богу прилично благодетельствовать имеющему в том нужду. Итак исповедуя, что врачующая сила явилась там, где была болезнь, уверовали ли мы во что-нибудь чуждое боголепному понятию?Глава 28
О том, что наше рождение и соответствующие члены тела – не зло, но, напротив, должны быть в почетеНо смеются над естеством нашим и позорят способ нашего рождения, а через это думают сделать смешным таинство, как будто неприлично для Бога таким путем войти в общение с человеческой жизнью. Но об этом говорено уже было прежде, а именно, что одно только гнусно по естеству своему – зло и ежели еще что состоит в свойстве с пороком. А порядок естества, установленный Божиим изволением и законом, далек от укоризны в пороке. Иначе обвинение падет на Создателя естества, если и естество укоренено будет в чем-то гнусном и неприличном. Итак, если Божество чуждо одного порока, а порок по естеству не существует, таинство же сказует, что Бог был в человеке, а не в пороке, и если путь для человека в мире, которым рождаемое вступает в жизнь, один, то по какому же закону для Бога постановляют другой способ вступления в жизнь, хотя и признают верным, что изнемогшее в пороке естество посещено Божественной силой, но с неудовольствием взирают на способ посещения по незнанию, что всякое устройство тела само по себе имеет равную цену и ничто, содействующее в нем поддержанию жизни, не заслуживает осуждения, как что-либо нечестное или дурное. Ибо все устройство органических членов направлено к одной цели; цель же эта – человеку пребывать в жизни. Поэтому, как прочие органы поддерживают в человеке настоящую жизнь, будучи разделены каждый для особого действования, и ими в порядке содержатся чувствующая и деятельная силы, так родотворные органы имеют промышление о будущем, вводя собой преемство естеству. Поэтому если будешь смотреть на пользу, то после которого из признаваемых благородными будут они вторыми и после которого по справедливости не могут быть признаны предпочтительнейшими? Ибо не глазом, не слухом, не языком, не другим каким чувственным органом непрерывно продолжается род наш; все это, как сказано, служит для настоящего употребления, а в тех органах соблюдается человечеству бессмертие, так что смерть, всегда против нас действующая, некоторым образом бездейственна и безуспешна, потому что природа возобновляет себя, вознаграждая недостаток рождающимися. Итак, что же неприличное содержит в себе наше таинство, если Бог вступил в единение с человеческой жизнью посредством того, чем естество борется со смертью?

Глава 29
Почемy Бог медлил с приходом?Но оставляя это, покушаются опять другим опорочить учение и говорят: «Если соделанное Богом прекрасно и боголепно, то для чего замедлял благодеяние? Почему, хотя порок был изначала, не пресек его возрастания в большую меру?» На это у нас краткое слово, что замедление благодеяния нам было делом премудрости и промышления о полезном для естества. Ибо и в телесных болезнях, когда какой-нибудь испорченный сок проникнет в скважины тела, пока не обнаружится на поверхности все, что противоестественно вошло внутрь, искусно следующие за ходом болезней не дают врачевств, сжимающих тело, но ждут, чтобы все, кроющееся внутри, вышло наружу, и тогда уже против обнаруженной болезни употребляют врачевство. Итак, после того как болезнь греховная однажды уязвила естество человечества, общий для всех Врач ожидал, чтобы никакого вида лукавства не осталось скрытым в естестве. Поэтому не тотчас после Каиновой зависти и братоубийства начинает врачевание человека, потому что не стал еще видим порок растлившихся при Ное и не обнаружились и жестокая болезнь содомского беззакония, и богоборство египтян, и гордыня ассириян, и беззаконное Иродово детоубийство, и все другое, упоминаемое историей, и что вне истории сделано в последующих родах, когда корень зла многообразно пророс в человеческих произволениях. Итак, поскольку порок достиг самой высшей меры, не было уже ни одного вида лукавства, на которое бы не отважились люди, то, чтобы врачевание действовало на всякий недуг, врачует поэтому не начинающуюся, но в полную силу пришедшую болезнь.Глава 30
Почему не сразу после пришествия Христова исчез грех? Почему не все уверовали?Если же кто думает уличить наше учение тем, что и по употреблении врачевания жизнь человеческая оскверняется еще грехами, то пусть путеводит его к истине одно из знакомых ему подобий. Как у змеи, если получит смертельный удар в голову, не тотчас вместе с головой умирает влачимая сзади часть тела, но, хотя голова мертва, однако же хвост одушевлен еще собственной своей раздражительностью и не лишается жизненной силы, – так можно видеть, что и порок, пораженный смертельным ударом, тревожит еще жизнь своими остатками. Но, перестав и за это порицать учение таинства, ставят ему в вину то, что не всех людей проницает вера. И говорят: «Почему благодать простерлась не на всех – напротив того, иные приступили к учению, не малая же часть остается неприступившей, без сомнения, потому что Бог или не хотел, или не мог, чтобы благодеяние для всех было щедро? А то и другое не освобождает от порицания. Ибо неприлично Богу и не хотеть, и не быть в силах делать добро». «Поэтому если вера есть нечто доброе, то почему, – спрашивают, – благодать не на всех»? Итак, если бы и нами в слове было утверждаемо это, что вера по Божию изволению дается в удел людям и одни призываются, а другие не имеют части в призвании, тогда кстати было бы взводить такое обвинение на таинство. Если же призвание для всех равноценно, не различает ни достоинств, ни возрастов, ни разности по народам (ибо для этого при самом начале проповеди служители слова по вдохновению Божию вдруг соделались единоязычными со всеми народами, так что никто не лишен был возможности участвовать в благах), то основательно ли обвиняют еще Бога в том, что не всеми возобладало слово? Ибо имеющий власть над Вселенной по преизбытку чести, уделенной человеку, предоставил иному и в нашей быть власти, и над этим каждый сам единственный господин. А это есть произволение, нечто не рабственное, но самовластное, состоящее в свободе мысли. Итак, подобное обвинение справедливее возложить на тех, которые не были приведены к вере, а не на призывавшего к согласию. Ибо когда Петр в начале проповедовал слово в многолюдном собрании иудеев и в один раз три тысячи приняли веру, неуверовавших было больше, нежели уверовавших, однако апостола не порицали за неуверовавших. Ибо при общем предложении благодати отвергшемуся ее добровольно несправедливо было обвинять в этом злосчастии не себя, а другого.Глава 31
Почему Бог не приведет всех к вере, если Он хочет этого?Но не имеют недостатка в хитром возражении и на подобное этому. Ибо говорят: «Бог, если бы хотел, мог и упорно противящихся принужденно привлечь к принятию проповеди. Но где будет их свобода? Где похвала преуспевающим?» Одних неодушевленных и бессловесных можно чужой волей приводить к чему угодно; словесное же и разумное естество, если перестало действовать свободно, утратило вместе и дар разумности. Ибо на что будет употреблять разум, если власть избирать, что заблагорассудится, лежит на другом? Если же произволение остается недейственным, то по необходимости уничтожается добродетель, встретившая себе препятствие в неподвижности произволения. Если же нет добродетели, то жизнь теряет цену, ум уступает место судьбе, отъемлется похвала у преуспевающих, грех непобедим, различие в жизни не определено. Ибо кто еще будет вправе осуждать невоздержанного или хвалить целомудренного, когда у всякого готов этот ответ: «Из всего, что бывает с нами, ничто не в нашей воле, но человеческие произволения могущественнейшим владычеством приводятся к тому, что угодно обладающему». Итак, не благости Божией вина, что не во всех бывает вера, но расположения принимающих проповедь.

Глава 32
Зачем нужна была смерть и притом такая позорная – на кресте?Что еще сверх этого произносят возражающие? Наиболее то, что высочайшему естеству вовсе не должно было доходить до испытания смерти, но и без этого по преизбытку силы было можно с удобством совершить что угодно. А если и непременно это требовалось по какой-то таинственной причине, то не следовало подвергаться позору бесчестного образа смерти. Ибо какая смерть, говорят, была бы бесчестнее крестной? Поэтому что же скажем и на это? То, что рождение делает необходимой смерть. Ибо, Кто однажды признал себя причастным человечеству, Тому должно было принять на себя все отличительные свойства естества. Поэтому, так как жизнь человеческая отличена двумя пределами, и, если бы переступивший один предел не коснулся следующего за ним, намерение осталось бы совершенным вполовину, потому что не коснулся другого отличительного свойства в естестве нашем. Но, может быть, иной, точнее изучив таинство, с большим правом скажет, что не по причине рождения последовала смерть – напротив того, ради смерти принято рождение. Ибо Присноживущий принимает на себя телесное рождение, не в жизни имея нужду, но нас возвращая от смерти к жизни. Итак, поскольку должно было совершиться возвращение от смерти целого естества нашего, то, как бы к лежащему простирая руку и для этого приникнув к нашему трупу, настолько приблизился к смерти, что коснулся омертвения и собственным Своим телом дает естеству начало воскресения, силой Своей восстановив целого человека. Поскольку не от иного, но из нашего смешения была богоприемная плоть, в воскресение превознесенная вместе с Божеством, то, как в нашем теле действенность одного из чувственных органов приводит в сочувствие все соединенное с этим членом, так, поскольку все естество есть как бы одно некое живое существо, воскресение части распространяется на все, по непрерывности и единению естества будучи передаваемо от части целому. Поэтому что невероятного узнаем из таинства, если стоящий склоняется к падшему, чтобы восставить лежащего? О кресте же, не заключает ли он в себе другого какого более глубокого понятия, пусть доведываются испытатели сокровенного. А какое дошло до нас по преданию, состоит в следующем. В Евангелии говорится и делается все согласно с высшей и божественной жизнью и нет ничего такого, в чем не оказывалось бы непременно некое примешение Божественного к человеческому, и когда слово или дело производится по-человечески, разумеемое в сокровенном смысле указывает на Божество. И в этом отношении последовательно будет не то, чтобы на одно обращать внимание и упускать из виду другое, но то, чтобы, как в бессмертном усматривают человеческое, так в человеке доведываться Божественного. Ибо, так как Божеству свойственно проникать во все и сраспростираться с естеством существ во всякой части (ничто не может пребывать в бытии, не пребывая в сущем, собственно же и первоначально сущее есть Божие естество, о котором по необходимости принуждает верить, что Оно во всех существах, само пребывание существ), то от креста, по наружному своему виду разделенного четырехчастно, так что от середины, в которой сопрягается он сам с собою, счисляются четыре конца, научаемся тому, что во время смертного домостроительства на нем распростерт был Тот, Кто все связует и сообразует с Собою, различные естества существ приводя Собою в единое согласие и стройность. Ибо в существах представляется иное или вверху, или внизу, или мысль идет к тому, что на сторонних пределах.Поэтому обозрим ли умом состав или небесных, или подземных, или по обе стороны Вселенной пределов, повсюду помыслу нашему встречается Божество, одно созерцаемое в существах, во всякой их части и содержащее все в бытии. Но естество это надобно ли наименовать Божеством, или Словом, или Могуществом, или Премудростью, или другим чем высоким и наиболее способным показать подлежащее, учение наше нимало не спорит о слове, или имени, или образе речи. Итак, поскольку вся тварь к Нему обращает взор, вокруг Него состоит и через Него делается сама с собой связной, потому что Им связуется горнее с дольним и друг с другом то, что по сторонам, то должно было не слухом только руководиться нам к уразумению Божества, но и зрение сделать учителем высших понятий, чем подвигшись, и великий Павел тайноводствует народ ефесский, учением вложив в них силу познать, что есть «глубина, и высота, и широта, и долгота» (Еф. 3, 18). Ибо каждый конец креста именует собственным его именем, высотой называя, что вверху, глубиной, что внизу, а широтой и долготой – поперечные протяжения. А в другом месте подобное понятие яснее, как думаю, представляет филиппийцам, которым говорит, что о “имени Иисуса Христа всяко колено поклонится небесных и земных и преисподних» (Флп. 2:10). Здесь под одним названием объемлет среднее и земное, наименовав земным все, что в середине между небесным и преисподним. Вот что дознали мы о таинстве креста. А что после этого по порядку содержит в себе учение, то таково, что и неверные не признают в этом ничего чуждого боголепному понятию. Ибо то, что не остался во владычестве смерти, что язвы, произведенные на теле железом, не сделались ни малым препятствием к Воскресению, что свободно является ученикам по Воскресении, когда хочет; пребывает с ними, будучи невидимым, становится посреди, не имея нужды входить дверями, укрепляет учеников дуновением Духа, обещается быть с ними, никаким не ограничивается пространством, видимым образом восходит на небо, а духовно пребывает повсюду, и что еще подобного этому содержит в себе история, нимало не имеет нужды в помощи умозаключений для доказательства, что это божественно и есть дело высочайшей и все превозмогающей силы. Об этом, думаю, не должно и говорить подробно, потому что учение само по себе показывает сверхъестественность. Но, поскольку некоторую часть таинственных учений составляет и домостроительство купели (угодно ли кому будет наименовать это крещением, или просвещением, или пакибытием, спорить об имени не станем), то хорошо сказать кратко и об этом.

Глава 33
Крещение – рождение в нетленную жизнь. Ответ на недоумение, как вода может возрождатьКогда услышат от нас подобное следующему: поскольку мертвенное переходит к жизни, то следовало, чтобы вместо первого рождения, вводящего в жизнь смертную, изобретено было другое рождение, не растлением начинающееся и не истлением оканчивающееся, но вводящее рожденного в жизнь бессмертную. Ибо, как от смертного рождения и рождаемое по необходимости смертно, так рождаемое рождением, не допускающим растления, не подлежит истлению смерти. Когда услышат это и подобное этому и узнают предварительно способ, а именно что молитва к Богу, призвание небесной благодати, вода, вера нужны к совершению таинства возрождения, тогда, взирая на видимое, затрудняются верить, находя, что совершаемое телесно не соответствует обетованию. Почему, говорят, молитва и призвание Божественной силы, совершаемое над водой, делаются главной причиной жизни для посвящаемых? Для них, если не крайне упорны, чтобы довести их до согласия на этот догмат, достаточно простого слова. Ибо спрошу: поскольку всякому известен способ плотского рождения, то как делается человеком, что полагается в основание составу живого существа? Но об этом невозможно сказать ничего такого, что по какому-либо умозаключению нашло бы себе вероятность. Ибо что общего у человеческого семени с качеством, усматриваемым в человеке? Вполне сложившийся человек есть существо словесное и осмысленное, одаренное умом и знанием, а семя отличается каким-то влажным качеством, и понятие о нем не заключает в себе ничего более усматриваемого чувством. Поэтому какой, вероятно, ответ дадут нам спрошенные, как поверить, что человек образовался из семени, такой мы дадим спрашивающим о возрождении, совершаемом водой. Ибо и там всякий спрошенный прежде всего может сказать, что человек образуется Божественной силой, без присутствия которой семя осталось бы неподвижным и бездейственным. Итак, если там не подлежащее производит человека, но Божественная сила в естество человеческое претворяет видимое, то крайняя будет непризнательность там, свидетельствуя о столь великой силе в Боге, думать, что в этом деле Божество бессильно исполнить Свою волю. Говорят: «Что общего между водой и жизнью?» Что же общего, спросим и мы, между влажностью и Божиим образом? Но там нимало не странно, если по воле Божией влага превращается в благороднейшее живое существо. Равным образом и об этом скажем: ничего нет удивительного, если присутствием Божественной силы рожденное в тленном естестве преобразуется в нетление.Глава 34
Откуда мы знаем, что благодать Божия действует в крещении?Но требуют доказательства, что призываемое Божество присутствует при совершаемых освящениях. Требующий этого пусть снова прочтет исследованное прежде. Ибо довод заключается в том, что Божественна сила, явившаяся нам во плоти, служит подтверждением настоящего учения. Если доказано, что Явившийся во плоти, показавший Свое естество чудесами совершенного Им есть Бог, то доказано вместе и то, что во все время призывания пребывает Он при совершаемом. Как у каждого существа есть некая особенность, знакомящая с естеством, так особое свойство Божественного естества есть истина. Но Бог обетовал всегда оставаться соприсущим с призывающими Его, быть среди верующих, во всех пребывать и соприсутствовать с каждым, поэтому в другом доказательстве о присутствии Божием при совершаемом не имеем нужды, как самими чудесами уверившись, что Бог есть, так не сомневаясь, что по нелживости обетования обетованное исполняется. А что молитвенное призывание предшествует в Божественном домостроительстве, это служит неким избытком в доказательстве, что совершаемое приводится в исполнение Богом. Ибо если и при другом способе произведения на свет людей стремления рождающих, хотя бы ими и не было в молитве призываемо Божество, как сказано выше, рождаемое производят Божией силой, по удалении которой усилие их недейственно и бесполезно, то тем более при духовном способе рождения, где Бог, как веруем, обетовал присутствовать при совершаемом и делу придал Свою силу, и где наше произволение имеет стремление к вожделеваемому, если надлежащим образом присовокупится пособие молитвы, предприемлемое совершится более благоуспешно. Но, как молящиеся Богу, чтобы воссияло им солнце, нимало не замедляют этим того, что непременно должно быть, и никто не скажет, что бесполезно усердие молящихся, если просят Бога о том, что непременно будет, так и верующие, что по не ложному обетованию Возвестившего благодать непременно присуща возрождаемым посредством этого таинственного домостроительства, или приобретают приращение некое благодати, или не отвращают от себя той, какая уже есть. Что Бог непременно соприсущ, уверяет в этом то, что обетовавший есть Бог, а свидетельством Божества являются чудеса, поэтому нет никакого сомнения, что Бог присущ во всем.

Глава 35
Смысл троекратного погружения при КрещенииСхождение же в воду и троекратное пребывание в ней человека заключает в себе другое таинство. Поскольку способ спасения нашего сделался действительным не столько вследствие преподанного предписания, сколько от того самого, что сделал Вступивший в общение с человеком, сам делом совершив жизнь, чтобы воспринятой Им и обоженной плотью спасено было все ей сродное и с ней однородное, то необходимо стало примыслить некий способ, в котором было бы некое сродство и подобие в происходящем между последующим и предшествующим. Поэтому надо видеть, в чем оказывается действующим Началовождь жизни нашей, чтобы, как говорит апостол, по Начальнику (Євр. 12:2) спасения нашего благоуспевало подражание в последующих. Как учащиеся стройному в вооружении движению, по примечаемому ими у обучившихся военным порядкам, достигают воинской опытности, а кто не выполняет на деле того, что ему прежде показано, тот остается лишенным такой опытности: таким же образом и при равной тщательности о добре непременно одинаково необходимо последовать и подражать Началовождю нашего спасения, приводя в действие то, что Им прежде было показано. Ибо невозможно направить к равному пределу идущих неодинаковыми путями. Как затрудняющиеся проходить по извилинам лабиринтов, если встретят кого опытного в этом, следуя позади его, проходят по разнообразным и обманчивым изворотам зданий, где не пройти бы, если бы шли не по следам ведущего, так разумей, что и лабиринт этой жизни неисходен для естества человеческого, если не будет кто держаться того же пути, которым Бывший в этом лабиринте поставил Себя вне его ограды. Лабиринтом же называю иносказательно неисходное тление смерти, в котором заключен жалкий род человеческий. Что же видели мы в Начальнике спасения? Трехдневную мертвость и снова жизнь. Следовательно, надлежало, чтобы и в нас примышлено было некое такое же подобие. Поэтому какое же это примышление, которым и в нас исполняется подражание совершенному Им? Все умершее имеет для себя свое собственное и естественное место – землю, на которую склоняется и в которой бывает скрыто. Но великое между собой сродство имеют земля и вода, единственные из стихий, которые тяжелы, стремятся вниз, одна в другой пребывают и одна другой удерживаются. Поэтому, так как смерть Началовождя нашей жизни сопровождалась погребением под землей и произошла по общему закону естества, то подражание смерти, совершаемое нами, изображается в ближайшей к земле стихии. И как тот Человек свыше, восприняв на Себя мертвость вместе с положением в землю, трехдневным восстал опять к жизни, так и всякий, кто в единении с Ним по естеству тела, имея в виду преуспеть в том же, т. е. достигнуть этого предела жизни, вместо земли наливая воду и погружаясь в эту стихию, троекратным повторением подражает трехдневной благодати воскресения.Но подобное этому сказано было и прежде, а именно что по домостроительству Промыслом Божиим на естество человеческое наслана смерть, чтобы, по очищении от порока во время разрешения тела и души, человек снова воскресением воссоздан был здравым, бесстрастным, чистым и чуждым всякой примеси порока. Но в Началовожде нашего спасения домостроительство воспринятой смерти возымело окончательное совершенство, вполне приведенное в исполнение по особой цели; ибо смертью разъединено соединенное и снова сведено воедино разделенное, чтобы, по очищении естества разложением бывшего в единении, – разумею душу и тело, возвращение разрешенного в один опять состав сделалось чистым от чуждой примеси. А как в последующих Началовождю естество их не вмещает в себя точного подражания во всем, но, приняв в себя ныне, сколько возможно, прочее предоставляет последующему за этим времени, то чему же здесь подражание? Тому, что в образе умерщвления, представляемом посредством воды, производится уничтожение примешавшегося порока, правда не совершенное уничтожение, но некоторое пресечение непрерывности зла, при стечении двух пособий к истреблению злого, покаяния согрешившего и подражания смерти, которыми человек отрешается несколько от союза со злом, покаянием будучи приведен в ненавидение порока и в отчуждение от него, а смертью производя уничтожение зла. А если бы подражающему возможно было принять на себя совершенную смерть, то сделанное им было бы не подражанием, а отождествлением, и зло уничтожилось бы в целости естества нашего, так что, как говорит апостол, человек единожды навсегда умер бы греху (Рим. 6:2). Но как, по сказанному, в такой мере подражаем высочайшей силе, в какой вмещает это нищета нашего естества, то, трижды возливая на себя воду и снова восходя от воды, подражаем спасительному погребению и воскресению, совершившемуся в трехдневный срок, представив в мысли то, что, как в нашей власти вода, и пребывание в воде, и изникновение из нее, так во власти Того, Кто владычествует над Вселенной, было, погрузившись в смерть, как мы в воду, снова войти в собственное Свое блаженство.

Поэтому если кто примет во внимание, что более согласно с разумом, если будет судить о совершаемом по силе каждого, то не найдет никакого разногласия в совершаемом тем и другим, сколько возможно по мере естества. Ибо, как человек, если захочет, может безопасно прикасаться к воде, так Божественной силе в бесконечное число крат легче смерть и то, чтобы принять ее и не подвергнуться страданию. Поэтому-то необходимо нам в воде усматривать мысленно благодать воскресения и через это познавать, что равно для нас удобно и креститься в воде, и снова воспрянуть от смерти. Но, как в делах житейских одно главнее другого, и, хотя дело не было бы успешно без этого другого, однако же, если кто начало сравнивает с концом, то сравниваемое с концом начало дела покажется ничем (ибо что равного между человеком и полагаемым в состав этого живого существа; однако же если нет последнего, не произойдет и первое); так и то, что в великом воскресении по естеству важнее, здесь имеет свои начала и причины; ибо невозможно совершиться тому, если бы не предшествовало это. Невозможно же, говорю, человеку без возрождения в бане крещения достигнуть воскресения, имея в виду не просто возрождение и изменение нашего естества (ибо к этому, без сомнения, должно идти естество по домостроительству Учредившего, побуждаемое даже и собственными нуждами, хотя человек получит благодать в бане крещения или останется и непричастным этого освящения), но восстановление в состояние блаженное, божественное и далекое от всяких печалей. Ибо не все, что воскресением снова возвращается в бытие, входит в ту же жизнь, но великая пропасть между очистившимися и имеющими нужду в очищении. Для кого в этой жизни предшествовало очищение баней крещения, тем будет исход к сродному, а чистому усвояется бесстрастие, и что в бесстрастии блаженство, – то несомненно. Но в ком огрубели страсти и не произведено никакого очищения скверны ни таинственной водой, ни призыванием Божественной силы, ни исправлением посредством покаяния, тем по всей необходимости должно быть в соответствующем этому состоянии. А поддельному золоту прилично горнило, чтобы по истреблении примеси к ним порока впоследствии долгие века естество их сохранялось чистым пред Богом. Поэтому, так как в огне и в воде есть некая очистительная сила, то таинственной водой омытые от скверны зла не имеют нужды в ином роде очищений, а не освященные этим очищением по необходимости очищаются огнем.Глава 36
Вера и вода полагают начало вечному спасениюИ общий смысл, и учение Писания показывают, что не омытому до чистоты от всех нечистот порока невозможно вступить в божественный лик. Это-то, будучи мало само по себе, служит началом и основанием великих благ. Малым же называю по легкости преспеяния. Ибо какой труд в этом – веровать, что Бог вездесущ, что, как сущий во всех, присущ и в призывающих Его животворящую силу, а как присущий творит то, что Ему свойственно? Особенное же свойство Божией деятельности – спасение имеющих в Нем нужду, а спасение действительно совершается очищением в воде, и очистившийся делается причастником чистоты; подлинно же чистое есть Божество. Видишь, что нечто малое поначалу, т. е. вера и вода, так благоуспешны; вера предоставлена нашему произволению, а вода в тесной связи с человеческой жизнью; но как велико и важно происходящее от них благо, когда в свойстве с ним состоит и Божество!Глава 37
Таинство ПричастияНо так как существо человеческое есть нечто двойное, срастворенное из души и тела, то спасаемым необходимо тем и другим следовать за Руководящим к жизни. Поэтому душа, соединившись с Ним верой, в этом имеет основание спасения, ибо в единении с жизнью есть приобщение жизни. А тело иным способом вступает в приобщение и единение со Спасающим. Ибо как, приняв по чьему-либо злоумышлению в себя отраву, тлетворную ее силу ослабляют другим составом; и противоядию так же, как и губительному веществу, надо войти во внутренности человека, чтобы ими всему телу уделена была целебная сила: так, вкусив разрушающего естество наше, по необходимости возымели мы нужду в том, чтобы разрушаемое совокупляло снова воедино так, чтобы такое противоядие, будучи принято нами, своим противодействием отразило вредность отравы, прежде этого сообщенную телу. Что же это за противодействие? Не иное что, как то Тело, которое оказалось сильнейшим смерти и послужило началом нашей жизни. Ибо как, по слову апостола, «мал квас все смешение» делает подобным себе (1Кор. 5:6), так и Тело, преданное на смерть Богом, входя в наше тело, целое изменяет и превращает в Себя. Как по примешении тлетворного к здоровому все срастворение стало ни к чему не годным, так и бессмертное Тело, когда бывает в принявшем Его, все превращает в Свое естество. Но невозможно чему-либо стать внутри тела иначе, как вошедши во внутренности ядением и питьем. Поэтому необходимо возможным для естества способом принять в себя животворящую силу Духа.

Поскольку же одно только оное богоприемное Тело приняло в Себя эту благодать, и доказано, что нашему телу невозможно иначе достигнуть бессмертия, как в общении с бессмертным став причастным нетлению, то надлежит рассмотреть, как стало возможно, что одно это Тело, в целой Вселенной всегда разделяемое стольким тысячам верных, в каждом из части делается целым и само в себе также пребывает целым. Поэтому, чтобы вера наша, обращая внимание на последовательность речи, не имела никакого сомнения в рассуждении предложенной мысли, надлежит заняться несколько в слове естествословием тела. Кто не знает, что естество тела нашего само по себе, в собственной своей ипостаси, жизни не имеет, но с помощью извне притекающей силы поддерживает себя и пребывает в бытии, непрестанным движением привлекая в себя недостающее и отторгая от себя излишнее. И, как некий мех, наполненный какой-либо влагой, если влитое будет выходить дном, не сохранит своего вида по объему, когда в происходящую пустоту не будет сверху вливаемо что-либо другое; поэтому, кто смотрит на объемистую поверхность такого сосуда, тот знает, что она не собственно принадлежит видимому, но что влитое в мех придает вид внешнему его объему; так и устроение нашего тела для своего состава, сколько известно нам, не имеет ничего собственного, но пребывает в бытии привходящей в него силой, и эта сила есть и называется «пища» да еще не одна и та же для всех питающихся тел, но некая каждому приличная дается в удел Домостроителем природы. Ибо одни из животных питаются, вырывая себе корни, другим пищей служит трава, а пища иных – мясо. Человеку по преимуществу пищей бывает хлеб, и для поддержания и сохранения влажности питьем – не одна только вода, но нередко подслащаемая вином в пособие той теплоте, которая в нас. Поэтому, кто взирает на это, тот, по возможности, имеет в виду объем нашего тела. Ибо когда бывает это во мне, соответственно своим свойством делается кровью и телом, по претворении пищи пременяющей силой в вид тела.По исследовании этого объясненным способом должно снова возвратиться мыслью к предложенному. Ибо спрашивалось, как одно это Тело Христово оживотворяет весь человеческий род тех, в ком есть вера, всем будучи разделяемо и само не умаляясь. Итак, может быть, мы близки уже к правдоподобному ответу. Ибо если ипостась всякого тела бывает из пищи, а пища есть еда и питье; и для еды служит хлеб и для питья – вода, подслащаемая вином; Слово же Божие, по объясненному в первых Главах, как Бог и Слово, вступило в единение с естеством человеческим и, будучи в нашем теле, не иной какой новый состав устроило естеству человеческому, но обыкновенными и приличными средствами продолжало существование Тела Своего, снедью и питьем поддерживая его ипостась; снедью же был хлеб, – то поэтому, как относительно к нам, о чем говорено уже неоднократно, кто видит хлеб, тот некоторым образом видит человеческое тело, потому что хлеб, будучи в теле, делается телом, так и там богоприемное Тело Принимавшего в пищу хлеб в некотором отношении было с Ним одно и то же по причине, как сказано, в естестве тела преложенной пищи. Ибо, что свойственно всякой плоти, то признано и об оной Плоти, а именно что и оное Тело поддерживалось хлебом. Но Тело то вселением Бога Слова претворено в возведенное до Божеского достоинства, поэтому не без основания верую, что хлеб, освящаемый Божиим Словом, и ныне претворяется в Тело Бога Слова. Ибо и то Тело в действительности было хлеб, освящалось же обитанием Слова, обитавшего во плоти. Поэтому от чего хлеб, в том Теле претворившись, принял Божественную силу, от того же самого равное этому бывает и ныне. Ибо там благодать Слова святым делала Тело, состав которого был из хлеба и которое некоторым образом само было Хлеб; и здесь также хлеб, по слову апостола, «освящается… Словом Божиим и молитвою» (1Тим. 4:5), не ядением и питьем входя в Тело Слова, но прямо претворяясь в Тело Слова, как сказано Словом: «Сие есть Тело Мое» (Мф. 26:26). А поскольку всякая плоть питается и влагой (ибо без сочетания с ней землянистое в нас не может продолжать жизни; как твердой и крепкой пищей подкрепляем твердое в теле, так и влаге доставляем приращение из однородного с ней вещества, которое, перейдя в нас, прелагающей силой обращается в кровь, особенно если у вина позаимствует силу к претворению в теплоту), то потому Богоприемная Плоть Бога Слова в состав Свой приняла и эту часть. И явившееся Слово для того соединилось с бренным естеством человеческим, чтобы общением с Божеством обожилось и человечество, поэтому по домостроительству благодати посредством плоти сообщает Себя всем уверовавшим, у которых состав из вина и хлеба, срастворяясь с телами их, чтобы единением с бессмертным и человек соделался причастником нетления. Дает же это, силою благословения естество видимого преобразив в Тело и Кровь.

Глава 38
Нужно еще кратко изложить крещальную веруВ сказанном, думаю, ни малого нет упущения относительно того, что требует исследования о таинстве, кроме учения о вере, которое кратко изложим и в настоящем сочинении. А для требующих более совершенного изъяснения, предложили уже мы его в других своих трудах, с возможным для нас тщанием в точности раскрыв это учение. Это те наши сочинения, в которых входили мы в состязание с противниками и сами по себе занимались исследованием касательно предлагаемых нам вопросов. В настоящем же слове рассудили мы столько сказать о вере, сколько заключает в себе евангельское слово, чтобы рождаемому духовным возрождением знать, от кого он рождается и каким делается живым существом. Ибо этот только вид рождения во власти человека – стать тем, чем сам изберет.Глава 39
Необходимое условие рождения свыше – вера в ТроицуПрочие рождаемые происходят на свет от похоти рождающих; рождаемый же духовно зависит от свободы рождаемого. Итак, поскольку опасность в том, чтобы по свободе предоставленного каждому выбора не ошибиться в действительно полезном, то сказываю, что стремящемуся к собственному своему рождению хорошо будет предузнать своим рассудком, какой отец принесет ему пользу и от кого лучше образоваться его естеству, ибо сказано, что таковым порождением свободно избираются родители. Итак, поскольку все существующее делится на два рода – на созданное и несозданное – и естество несозданного обладает неизменяемостью и непреложностью, тварь же по превратности изменяема, то по рассудку избирающий полезное, какого естества изберет скорее соделаться чадом, представляющегося ли превратным или обладающего непреложностью, постоянством и всегда одинаковым пребыванием в добре? И как в Евангелии преподано о трех Лицах и о трех Именах, от которых бывает рождение верующих, и рождаемый о Троице равно рождается от Отца и Сына и Святого Духа, ибо о Духе Евангелие говорит так: “Рожденное от Духа дух есть» (Ін. 3:6), и Павел рождает о Христе (1Кор. 4:6), и Отец есть отец всем (Флп. 1:2), то да трезвится при этом мысль слушателя, чтобы не сделаться ему порождением естества непостоянного, когда возможно виновником собственного своего естества сделать непреложного и неизменяемого. Ибо по расположению сердца у приступающего к домостроительству и совершаемое имеет силу, так что исповедующий Святую Троицу несозданной вступает в непревратную и неизменяемую жизнь, а кто по ложному понятию видит в Троице естество созданное и после этого крестится в Нее, тот снова рождается в превратную и изменяемую жизнь, ибо рождаемое по необходимости однородно с естеством рождающих. Поэтому что полезнее: войти ли в жизнь непревратную, или опять валяться в жизни непостоянной и изменяемой? Итак, поскольку для всякого имеющего сколько-нибудь разума явно, что постоянное несравненно предпочтительнее непостоянного, совершенное – недостаточного, ни в чем не имеющее нужды – нуждающегося, то, чему некуда идти выше и что всегда пребывает в совершенстве добра, с преспеянием простирающегося вперед, то имеющему ум необходимо избрать одно из двух: или уверовать, что Святая Троица – естество несозданное, и, таким образом, Ее в духовном рождении сделать вождем собственной жизни, или, если кто признает, что Сын и Святой Дух вне естества первого, истинного и благого Бога, разумею Отца, и во время возрождения не приемля веры в Троицу, то да не остается в неведении, что, сам себя предавая естеству недостаточному, имеющему нужду в благодеющем, и отринув веру в существо превысшее, некоторым образом вводит себя опять в однородное с собой. Ибо, подчинившись чему-либо тварному, сам того не замечая, надежду спасения полагает не в Боге. Ибо всякая тварь в сродстве с собою имеет и прочие твари по тому самому, что наравне с ними приходит в бытие из небытия. И, как в строении тела все члены имеют взаимное сродство, хотя одни из них по достоинству ниже, а другие выше, так и тварное естество соединено между собой по общему закону для твари, и разность в нас по преимуществу и недостаточности не лишает тварь сродства с самой собой. Ибо в том, что равно представляется нам прежде несуществовавшим, хотя в иных отношениях и была бы разность, с этой стороны не находим никакого различия по естеству. Поэтому если человек, будучи тварью, думает, что твари – и Дух, и Единородный Бог, то, напротив, должен будет освобождать себя от безнадежности перехода в лучшее состояние. Ибо совершающееся в нем подобно понятиям Никодима, который, узнав от Господа, что должно родиться свыше, но не вмещая еще в уме учения о таинстве, увлекся помыслами к материнской утробе (Ін. 3:4). Поэтому если человек обратится не к Естеству несозданному, но к сродственной и, так же как сам он, служебной твари, то рождение его дольнее, а не свыше. Евангелие же говорит, что рождение спасаемых свыше (Ін. 3:3).

Глава 40
Без чего Крещение бесполезноНо кажется мне, что это огласительное слово в сказанном доселе не заключает еще достаточного учения. Ибо должно, думаю, обращать внимание и на то, что после этого и что оставляют в небрежении многие из приступающих к благодати крещения, самих себя вводя в обман и почитаясь только возрожденными, а не действительно таковыми делаясь. Ибо возрождением совершаемое претворение нашей жизни не будет претворением, если останемся в том же состоянии, в каком и теперь. Кто пребывает в том же состоянии, о том не знаю, почему можно было бы подумать, что он сделался кем-то иным, когда не переменилось в нем ни одного из отличительных признаков. Ибо что спасительное возрождение приемлется для обновления и преложения естества нашего – это явно всякому, но человечество само по себе от крещения не приемлет изменения; ни рассудок, ни разумение, ни познавательная способность, ни другое что, собственно служащее отличительной чертой естества человеческого, не приходит в изменение, ибо изменение было бы к худшему, если бы изменилось какое-либо из этих отличительных свойств естества. Итак, если рождение свыше делается воссозданием человека, а это не допускает перемены, то должно рассмотреть, с претворением чего благодать возрождения совершенна. Явно, что с изглаждением дурных признаков в естестве нашем происходит переход в лучшее. Итак, если, по слову Пророка, измывшись в этой таинственной бане, стали мы чисты произволениями, смыв «лукавства от душ» (Іс. 1:16), то соделались лучшими и претворились в лучшее. Если же баня послужила телу, а душа не свергла с себя страстных нечистот – напротив того, жизнь по тайнодействию сходна с жизнью до тайнодействия, то, хотя смело будет сказать, однако же скажу и не откажусь, что для таких вода остается водой, потому что в рождаемом нимало не оказывается дара Святого Духа, когда не только гнусная раздражительность, страсть любостяжательности, распутные и непристойные мысли, надменность, зависть, гордыня служат поруганием Божия образа, но у него и прибытки неправды остаются, и прелюбодеянием приобретенная жена даже после этого продолжает служить его сладострастию. Если это и подобное этому одинаково бывает и прежде и после крещения в жизни крестившегося, то нельзя определить, что в нем изменено, видя его тем же, чем был он прежде. Обиженный, оклеветанный, лишенный собственности не усматривают на себе никакой перемены в сказанном. Не слышат и от него Закхеевых слов: «Аще кого чим обидел, возвращу четверицею» (Лк. 19:8). Что говорили о нем до крещения, то же самое говорят и теперь; теми же называют именами – корыстолюбцем, падким на чужое, радующимся человеческой беде. Итак, кто остается таким же, каким был, и потом разглашает о перемене в нем на лучшее, произведенной крещением, тот да слышит Павлове слово: «Аще… кто мнит себе быти что, ничтоже сый, умом лстит себе» (Гал. 6:3), ибо, чтобы тебе «быти что», надобно сделаться этим. «Елицы… прияша Его, – говорит о возрожденных Евангелие, – даде им область чадом Божиим быти» (Ін. 1:12). А кто сделался чьим-либо чадом, тот конечно, однороден с родившим. Поэтому если принял ты Бога, сделался чадом Божиим, покажи произволением, что и в тебе Бог, покажи в себе Родившего. По каким признакам познаем Бога, теми же признаками и сделавшемуся сыном Божиим надлежит доказать близость свою с Богом. «Он отверзает руку… и исполняет всякое животно благоволения» (Пс. 144:16), «оставляет беззакония» (Мих. 7:18), «раскаивается… о зле» (Йон. 3:10), «благ Господь всяческим» (Пс. 144:9), «и не гнев наводяй на всяк день» (Пс. 7:12), «прав Господь Бог… и несть неправды в Нем» (Пс. 91:16) и все подобное этому, что узнаем о Боге из различных мест Писания. Если ты таков, то действительно сделался чадом Божиим. А если остаешься с прежними признаками порока, то напрасно разглашаешь о своем рождении свыше. Пророчество скажет тебе, что ты сын человеческий, а не сын Вышнего, любишь суету, ищешь лжи (Пс. 4:3). Не знаешь разве, что человек не иначе делается сыном Божиим, как только когда делается святым? К этому необходимо присовокупить и остальное, что блага, по обетованиям уготованные жившим хорошо, таковы, что не могут быть изображены словом. Ибо как изобразить, «ихже око не виде, и ухо не слыша, и на сердце человеку не взыдоша» (1Кор. 2:9)? Да и мучительная жизнь грешников не имеет никакого сравнения с тем, что огорчает чувство к здешней жизни – напротив того, какими известными здесь наименованиями ни назовешь тамошние наказания, не в малом будет разность. Ибо, слыша слово «огонь», научен ты представлять мысленно иное нечто от огня здешнего, потому что огню тому предается, чего нет в здешнем. Ибо тот огонь не угасает, для этого же огня открыто опытом много угашающих средств, а между огнем угашаемым и не допускающим угашения великая разность. Поэтому последний есть нечто иное, а не то же, что и первый. И опять слышишь ты о черве; не обращайся мысленно по одноименности к червю земному. Ибо присовокупление, что червь не умирает, подает мысль рузуметь другое какое-то естество сверх известного нам. Итак, поскольку предоставлено надежде будущей жизни, чтобы по праведному суду Божию от произволения каждого рождалось то, что сообразно ему, то делом целомудренных будет взирать не на настоящее, но на то, что будет после, а в течение этой краткой и временной жизни полагать основания неизреченного блаженства, и благим произволением сделать для себя чуждым испытание зол, как ныне, в этой жизни, так и после всего, в вечном воздаянии.

Источник: Творения святого Григория Нисского. – М.: Тип. В. Готье, 1861-1871. / Ч. 4: [Большое огласительное слово]. – 1862. – [1], 399 с.

Передмова

Глава 1 Буття Сина Божого

Предисловие

Глава 1 Бытие Сына Божия

Глава 1
Буття Сина Божого

Глава 1
Бытие Сына Божия