Передмова до Другого послання до Коринфян

Апостол Павло пише друге послання до коринфян, бо в першому обіцяв прийти до них, але був утриманий Духом для інших, значно важливіших, справ і піддався спокусам. Він повинен був написати на виправдання своєї тривалої повільності, і тому пише друге послання, пояснюючи, чому він забарився з приходом. До того ж, після першого послання коринфяни стали кращими, і він повинен був схвалити їх і похвалити. Бо як тим, хто їх згрішив, він докоряв, так тим, хто виправився, зобов’язаний був похвалити. Тому й не видно в цьому посланні колишніх погроз, за винятком деяких тільки місць наприкінці послання, які потрібні були тому, що дехто з іудеїв високо розмірковував над собою і осуджував Павла як невігласа, що не заслуговує на жодну повагу.

 

Глава перша.

 

2Кор. 1:1. Павел, з волі Божої Апостол Іісуса Христа, і Тимофій брат,

 

Оскільки апостол під час першого послання посилав Тимофія в Коринф і потім знову прийняв його, коли той повернувся, то справедливо приєднує до свого імені і його ім’я. Крім того, Тимофій показав коринфянам і досвід своєї чесноти. Таким чином, апостол згадує в цьому посланні про Тимофія, як про особу, яка вже відома коринфянам і багато чого виправила в них. Зауваж, що іноді називає його сином: “як син батькові”, каже, “служив мені в благовісті” (Флп. 2:22), іноді співучасником: “бо він робить діло Господнє, як і я” (1Кор. 16:10), а тепер братом, представляючи його в усіх відношеннях гідним поваги.

 

церкві Божій, що в Корінфі,

 

Знову з’єднує їх, сказавши; “церкви”; бо ті, що перебувають у поділі, не складають церкви.

 

з усіма святими по всій Ахаії:

              

Згадує про всіх, що живуть в Ахаї, надаючи перевагу коринфянам, коли через послання до них вітає всіх, і водночас закликає весь народ до злагоди. Крім того, оскільки вони всі вагалися, то пропонує їм спільне зцілення; те саме робить у посланнях до галатів і до євреїв. Називаючи ж їх святими, показує, що якщо хто нечистий, то не гідний цього привітання і найменування.

 

2Кор. 1:2. Благодать вам і мир від Бога Отця нашого і Господа Іісуса Христа.

 

І тепер вживає звичайне вітання, про що сказано в інших місцях.

 

2Кор. 1:3. Благословен Бог і Отець Господа нашого Іісуса Христа,

 

У першому посланні обіцяв прийти до них, але оскільки не прийшов, то припускав, що дуже засмутив їх думкою, ніби віддав перевагу над іншими. Отже, бажаючи виправдатися і показати, що його затримали багато спокус, які трапилися з ним, пропонує прекрасне пояснення на свій захист. Дякую, каже, Богові, що врятував мене від небезпек; через цю подяку натякає на те, що були деякі великі перешкоди, які утримували його, за звільнення від яких і дякує. Постав до слова “Бог” розділовий знак, потім починай: “і Отець Господа”. Якщо ж і спільно будеш розуміти це: Бог і Отець Господа, то нічого не буде нового, бо Він є одного і Того самого Христа – за людяністю Бог, а за Божественністю Отець.

 

Отець милосердя і Бог всякої утіхи,

 

Тобто Він явив настільки великі щедроти, що вивів нас із самої брами смерті й удостоїв нас усякої розради в скорботах. У святих був звичай називати Бога за благодіяннями, одержуваними від Нього. Так, з нагоди перемоги на війні Давид каже: “Возлюблю Тебе, Господи, міцність моя” (Пс. 17:2), і ще: “Господь – міцність життя мого” (Пс. 26:1); з нагоди порятунку від потьмарення й затьмарення розуму та від печалі: “Господь – просвітлення моє” (Пс. 26:1). Так і тепер Павло називає Бога Отцем щедрот і Богом розради внаслідок того, що з ним сталося. Зауваж же його смиренномудрість: отримавши позбавлення від спокус за благовістя, він не каже, що позбавлення за гідністю, але за щедротами Божими.

 

2Кор. 1:4. втішаючий у всякій скорботі нашій,

 

Не сказав: Той, Хто не перестає пригнічувати нас, але – Той, Хто втішає нас під час скорбот; бо якщо Він і попускає пригнічувати нас, то для того, щоб ми терпінням здобули нагороду; коли ж бачить, що ми знемагаємо, то втішає нас; і це робить завжди. Тому не сказав, що Він одного разу потішив, але “потішає”, тобто завжди; і не в тій чи іншій скорботі, але “у всякій”.

 

щоб і ми могли втішати перебуваючих у всякій скорботі тією утіхою, якою Бог утішає нас самих!

 

Не тому, каже, Бог втішає нас, що ми варті втіхи, але для того, щоб за образом втіхи, випробуваної мною, я міг утішити й інших, які перебувають у спокусах. Тому й ви, бачачи мене так утішеного, не сумуйте, перебуваючи в скорботах. Через це ж вказує і на справу апостолів, на те, що вони поставлені для того, щоб інших заохочувати й збуджувати, а не як псевдоапостоли, які, перебуваючи в млості та сидячи вдома, нехтують тими, хто потребує розради й заохочення.

 

2Кор. 1:5. Бо в міру, як примножуються в нас страждання Христові, примножує Христос і втіху нашу.

Не сумуй, каже, ніхто, хто чує про скорботи і страждання, бо в тій мірі, як вони множаться, збільшуються і розради. Не просто також сказав: “страждання”, але “Христові”, щоб і цим надихнути коринфян. Христові суть страждання ті, які ми терпимо і через те стаємо спільниками Йому в стражданнях. Тому найбільшою втіхою для тебе нехай буде те саме, що ти переносиш скорботи Христові й не їхні тільки, але більші. Бо, каже, “множаться в нас страждання Христові”: тобто ми терпимо більше, ніж скільки перетерпів Христос. Відчуваючи однак, наскільки велике сказав, пом’якшує те ж саме, кажучи: “множиться Христом і втіха наша”, бо все відносить до Нього. І не сказав, що розрада дорівнює скорботам, але “множиться”, – набагато більше скорбот.

 

2Кор. 1:6. Чи терпимо скорботи, ми терпимо для вашої втіхи і спасіння

 

Ви, каже, не повинні бентежитися через те, що я терплю скорботи, тому що ми піддаємося скорботам для вашого порятунку і втіхи. Ми могли б провести життя в безпеці, якби не проповідували; але тепер, коли проповідуємо, щоб врятувати вас і втішити душі ваші через проповідь і випливають звідси блага, зазнаємо скорботи. Отже, ми зазнаємо скорботи для вашого спасіння, але ви не повинні бентежитися.

 

що здійснюється перенесенням тих самих страждань, які й ми терпимо.

 

Здійснюється, каже, це спасіння не тільки через наше терпіння, а й через ваше; тобто не я один роблю спасіння ваше, а й ви самі. Бо, як я, проповідуючи, терплю скорботи, так і ви, приймаючи проповідь, терпите ті ж самі страждання, які терплю я. Свідчить перед ними про їхню велику чесноту тим, що вони прийняли проповідь зі спокусами.

 

2Кор. 1:7. І надія наша про вас тверда.

 

Тобто ми твердо впевнені у вас, що не відпадете в спокусах, тому тим більше не бентежтеся, бачачи, що ми страждаємо.

 

Чи втішаємося ми, втішаємось для вашої втіхи й спасіння.

 

Оскільки вище сказав: ми терпимо скорботи для вас, то, щоб не здалося сказане нестерпним, тепер каже: для вас же й утішаємося, тобто наша розрада буває вашою втіхою. Бо, якщо ми отримаємо тільки малу наснагу, то й цього достатньо для втіхи вашої, бо ви стаєте спільниками нашої радості.

 

знаючи, що ви берете участь як у стражданнях наших, так і в утісі.

 

Оскільки ви, каже, коли нас переслідують, сумуєте, ніби самі терпите це, то ми знаємо, що, коли втішаємося ми, ви вважаєте, що ви отримали втіху.

 

2Кор. 1:8. Бо не хочемо, браття, щоб вам було невідомо про скорботу нашу, що трапилася з нами в Асії, де було нам тяжко надміру і надсилу, так що не надіялись залишитись живими,

 

Оскільки згадав про скорботу невизначено, то тепер пояснює, яка саме була скорбота. Через це ж і любов показує до них, бо любові властиво відкривати іншим те, що трапилося. Водночас подає й пояснення свого зволікання. В Асії, каже, трапилася з ним скорбота, про яку він говорить і в першому посланні: “бо для мене відчинені великі й широкі двері, і супротивників багато” (1Кор. 16:9). Здавалося б, одне й те саме говорить, коли висловлюється: “надмірно” і: “понад силу”, але насправді не одне й те саме. Він каже ось що: спокуса була надмірна, тобто велика; потім, оскільки спокуса, будучи і сильною, може бути мужньо перенесена тим, хто в силах перенести її, каже, що вона була не тільки великою, а й перевищувала наші сили, тобто і великою, і нестерпною, такою, що ми зневірилися навіть і в житті, тобто не сподівалися вже і в живих бути. Такий стан Давид називає ланцюгами пекла, хворобами смертними, бо вони народжують смерть, і сіткою смерті (Пс. 17:5-7).

 

2Кор. 1:9. Але самі в собі мали вирок до смерті,

 

Мали ухвалу, вирок, відповідь, яку давали справи, хоча вони й не видали голосу, тобто перш ніж ми подумали, постало очікування смерті й вирок, який виголошували обставини, але насправді цього не сталося.

 

для того, щоб надіятися не на самих себе, а на Бога,

 

Для чого ж, каже, було це? Для того, щоб ми навчилися не сподіватися на самих себе, але тільки на Бога. Утім, Павло говорить це не тому, щоб сам потребував тепер цієї настанови (бо хто більше вірив, що треба сподіватися тільки на Бога?), а під виглядом оповіді про себе самого наставляє інших і водночас навчає смиренномудрия.

 

воскрешаючого мертвих,

 

2Кор. 1:10. Котрий і врятував нас від такої близької смерті, і визволяє,

 

Знову нагадує їм проповідь про воскресіння, про яке так багато говорив у першому посланні, і яке теперішніми обставинами підтверджує ще більше; тому й додав: “Який і позбавив нас від такої близької смерті”. Не сказав: від небезпеки, але “від смерті”. Хоча воскресіння є справою майбутньою і невідомою, але він показує, що воно і щодня буває. Бо коли Бог позбавляє людину, яка наблизилася до самої пекельної брами, то цим показує не інше що, як воскресіння; тому-то ми й маємо звичай говорити про подібний стан людини: “бачили воскресіння мертвих”.

 

і на Котрого надіємось, що і ще визволить,

 

Звідси навчаємося того, що життя наше повинно постійно проходити в боротьбі; бо, коли говорить “визволить”, то пророкує бурю багатьох спокус.

 

2Кор. 1:11. при сприянні й вашої молитви за нас,

 

Оскільки слова “щоб не сподіватися на самих себе” могли здатися для декого загальним звинуваченням, що стосується їх, то пом’якшує сказане, і просить їхніх молитов, як великого заступництва. Звідси ж навчаємося і смиренномудрості, тому що молитов коринфян потребував Павло, і дізнаємося силу самої молитви, бо багато може молитва Церкви, яку вона звершує належним чином, тому що і Павло потребував її.

 

щоб за дароване нам, завдяки заступництву багатьох, багато хто дякував за нас.

 

Врятував, каже, нас Бог і врятує за молитвами вашими, “щоб за дароване нам, за клопотанням багатьох”, тобто щоб за благодать, що була в мені за молитвами вашими, багато осіб між вами віддячили. Бо спасіння моє, що було за молитвами вашими, Він дарував усім вам, щоб багато осіб подякували Йому за нас. Звідси ж навчаємося не тільки молитися один за одного, а й дякувати один одному. Зверни увагу, як на початку каже, що він врятований за щедротами Божими, а тепер приписує порятунок молитвам їхнім, бо з милостями Бога ми повинні з’єднувати і власні милості. І тут Павло не все з благодіяння приписав коринфянам, щоб не довести їх до зверхності, але й не зовсім відчужував їх від цього, щоб не зробити їх недбайливими. Бог, каже, позбавить нас “за сприяння і вашої молитви”, тобто за вашого сприяння.

 

2Кор. 1:12.  Бо похвала наша – це свідчення совісті нашої,

 

Ось що, каже, служить для нас джерелом розради: совість наша, яка свідчить нам, що женуть і переслідують не за те, що викрили нас у поганих справах, а за чесноту і за спасіння багатьох. Отже, перша розрада походила від Бога, а ця, каже, походить від чистоти сумління мого, тому й називає її похвалою, показуючи цим велику силу переконання, яку мав у чистому сумлінні.

 

що ми в простоті й богоугодній щирості

 

Що, каже, свідчить нам совість? і чому ми хвалимося? Ми чинили в “простоті”, тобто в незлобивості серця, і в “щирості” та відкритості розуму, не маючи нічого, що потрібно б було приховувати, нічого ганебного: це приймає Бог. Говорив це, маючи на увазі підступних лжеапостолів.

 

не за тілесною мудрістю,

 

Тобто без вишуканих слів і хитросплетених почуттів. Бо мудрість плотська така, що вони насміхаються нею, а він відкидає і зневажає її.

 

але за благодаттю Божою, жили на світі,

 

Тобто за даною Богом мудрістю, знаменням і чудесам, що сталися за благодаттю Божою. Найбільша ж потіха полягає в тому, коли хто в собі самому має свідоцтво, що робить усе не людською силою, а благодаттю Божою. І жили так вони не в Коринфі тільки, але в усьому світі.

 

особливо ж у вас.

 

Яким чином? Бо апостол проповідував їм Євангеліє не тільки зі знаменням, а й без усякої з їхнього боку відплати. Зауваж, як він власні дії відносить до благодаті Божої.

 

2Кор. 1:13. І ми пишемо вам не інше, як те, що ви читаєте або розумієте,

 

Оскільки апостол багато чого, здавалося б, сказав про себе, то, щоби хто не сказав, що це самохваляння, каже: ми пишемо вам те, що ви читаєте в цьому посланні і що ви й без цього знаєте. Бо знання, раніше отримане вами про мене, не суперечить моїм посланням. Дехто ж розумів це так: ми пишемо вам те, що ви читаєте, тобто що пригадуєте; бо читання є пригадування, або вище знання. І навіщо, каже, кажу я те, що ви пам’ятаєте, про що знаєте, що воно належить нам і не потребує нагадування, як відоме?

 

і що, як надіюсь, до кінця зрозумієте.

 

2Кор. 1:14. Бо ви частково і зрозуміли вже,

 

Усе покладає на Бога. Сподіваюся, каже, на Бога, що ви знаєте нас такими, якими показують послання наші та минуле життя наше. “Частково і зрозуміли вже”, тобто з досвіду знаєте, тому що ми частково представляли вже вам деякі докази доброчесного життя. Сказав так зі скромності.

 

що ми будемо вашою похвалою, так само й ви нашою, в день Господа нашого Іісуса Христа.

 

Що ж дізнаєтеся ви? Те, що ваша похвала, тобто що я такий, що можу дати вам засіб хвалитися мною, що маєте такого вчителя, який не вчить нічому людському, нічому шкідливому, нічому підступному. Потім, щоб не здалося, що говорить це про себе з вихваляння, робить похвалу загальною і каже: і ви будете моєю похвалою, бо я хвалитимусь, що мав таких учнів, які не вагались, не піддались зваблюванням псевдоапостолів. Коли ж ми будемо хвалитися один одним? І тепер, але особливо того дня. Бо й тепер багато хто бачить ті лихослів’я і ганьбу, яких зазнаємо, а може бути, і злословить нас, тоді ж, коли все буде викрито, і про мене буде ясно, що я не такий, яким представляє мене наклеп псевдоапостолів, і ви теж будете похвалою нашою, бо не приєдналися до спокусників.

 

2Кор. 1:15. І з цієї впевненості я мав намір прийти до вас раніше,

 

Якою впевненістю? Тим, що я не усвідомлюю за собою нічого лихого, що я похвала ваша, що я навертався не в тілесній мудрості, а в благодаті Божій, і що, нарешті, свідками всього цього для мене є ви. Ось чому я мав намір “прийти до вас”.

 

щоб ви вдруге одержали благодать,

 

Тобто подвійну радість: одну від першого послання, а іншу від присутності моєї.

 

2Кор. 1:16. І через вас пройти в Македонію,

 

У першому посланні сказав: “я прийду до вас, коли пройду Македонію” (1Кор. 16:5), а тут каже: “мав намір прийти до вас раніше”. Що ж? Чи не суперечить він самому собі? Ні. Бо хоча я, каже, інакше написав, однак прийти до вас старався і бажав раніше, ніж побачу Македонію. Так далекий був я від недбальства прийти до вас і сповільнити виконанням обіцянки, що бажав навіть прийти раніше.

 

з Македонії знов прийти до вас, а ви провели б мене до Іудеї.

 

У першому посланні сказав невизначено: “щоб ви мене проводили, куди піду” (1Кор. 16:6), побоюючись, щоб, сказавши, що піде до Іудеї, а потім, будучи змушений Духом відправитися в інше місце, не здатися брехуном. Тепер же, коли не вдалося прийти до них, сміливо каже, що хотів, щоб вони проводили його до Іудеї; але Богу завгодно було, щоб я зовсім не прийшов до вас і не був проведений вами до іудеї. Слухай подальше.

 

2Кор. 1:17. Маючи такий намір, хіба легковажно я зробив? Або те, що я роблю, за плоттю роблю, так що в мене то «так, так», то «ні, ні»?

 

Тут ясніше виправдовується щодо зволікання, кажучи, що бажав прийти до них, але чому не прийшов? Чи тому, що я легковажний і непостійний, що міркує то так, то інакше? Ні. Або я бажаю по плоті, тобто по-людськи, і керуюся власною волею, тож, що вирішу сам, те й виконую, буде це так чи ні? Аж ніяк ні. Але я перебуваю під управлінням Духа і не маю влади йти, куди хочу, але куди Він накаже. Тому в мене часто “так” не буває “так”, тому що це буває неугодно Духу, і “ні” не буває “ні”, тому що що я заперечую, те велить Дух. Зауваж мудрість, як те, що наклепники робили приводом до лихослів’я, а саме те, що не прийшов, хоча обіцяв, обертає на похвалу, кажучи, що не має влади над собою, але його веде Дух туди, куди Йому заманеться. Що ж? Невже дав обіцянку не за сприяння Духа, а через незнання майбутнього? Через незнання, бо не все знав. Так і молився, іноді про те, що марно, наприклад, про видалення спокус (2Кор. 12:7-9). І в Діяннях є приклад, що це було з користю, щоб люди не ставилися до апостолів, як до богів, як трапилося це з лікаонцями (Діян. 14:11).

 

2Кор. 1:18. Вірний Бог, що наше слово до вас не було, то «так», то «ні».

 

Спростовує заперечення, що виникає. Хто-небудь цілком справедливо міг сказати: якщо те, що ти говориш, нетверде, але часто говориш ти “так”, а виявляється “ні”, то ми боїмося, чи не таке й учення твоє, не така й проповідь твоя, – “так” і “ні”, тобто мінливе й нетверде? На спростування цього заперечення каже, що обіцянка прийти до них була його справою, тому вона й не здійснилася; а що стосується проповіді, то вона є справою Божою, а що від Бога, то недоступне брехні. Тому й сказав: “вірний Бог”, тобто істинний, а оскільки Він істинний, то й слово Його до вас, проповідуване нами, не є ні мінливим, ні нетвердим, інколи “так”, а інколи “ні”.

 

2Кор. 1:19. Бо Син Божий, Іісус Христос, проповіданий у вас нами, мною та Силуаном і Тимофієм, не був «так» і «ні»; але в Ньому було «так»,

 

Нарешті каже, яке слово не було “так” і “ні”. Той, Кого ми проповідували вам, не був “так” і “ні”, тобто не було проповідувано одне нині, і нині ж інше, але було “так”, тобто проповідувано було твердо і без вагань. Перераховує також і багатьох з тих, хто проповідував, представляючи свідоцтво їхнє гідним віри і водночас навчаючи смирення, бо співучителями представляє учнів своїх.

 

2Кор. 1:20. Бо всі обітниці Божі в Ньому «так» і в Ньому «амінь», – у славу Божу, через нас.

 

У проповіді є багато обітниць: воскресіння мертвих, усиновлення і взагалі надія майбутнього віку. Отже, каже, що не тільки проповідь завжди абсолютно однакова і сповіщається з непорушністю, а й обітниці, що містяться в ній; бо вони – Божі. А що обіцяв Бог, то в Ньому “так” і в Ньому “амінь”, тобто те непорушно; бо виконується не в будь-кому з людей, а в Самому Бозі, чому й непорушно. Крім того, вони служать на славу Його, і, звичайно, якщо не для чогось іншого, то для власної слави Бог виконає Свої обітниці. Як же виконає їх? “Через нас”, тобто через благодіяння до нас. Бо ми, приймаючи обітниці, подаємо Йому привід виконувати ці обітниці. Якщо ж вірні обітниці Божі, то тим більше вірний Сам Бог і слово про Нього тверде. Слова “через нас” і інакше можуть бути зрозумілі, тобто до слави Божої, що підноситься Йому через нас; бо Він через нас прославляється.

 

2Кор. 1:21.  А утверджуючий нас з вами у Христі і Котрий помазав нас є Бог,

2Кор. 1:22. Він і поклав печать на нас і дав запоруку Духа в серця наші.

 

Сказавши вище, що Бог виконає обітниці, тепер підтверджує це. Те, каже, що ви і я, вчитель ваш, твердо стоїмо у вірі в Христа, дав Бог, Який і помазав нас, і запечатав, тобто зробив пророками, царями і священиками. Бо таким є кожен охрещений: він – пророк, бо бачить те, чого не бачило око і не чуло вухо; він – священик, бо має приносити себе в жертву живу, святу, угодну Богові; він – цар, бо є сином Царя Бога й спадкоємцем майбутнього Царства, а також царює над недоречними помислами й поставлений над усім світом. Як у давнину священики і царі помазувалися єлеєм, так нині ми помазані Духом, коли Бог дав заставу Духа в серця наші. Якщо ж дав заставу, то, звісно, дасть усе. А заставою називає дарування Духа, що подаються нині; бо розуміємо частково і пророкуємо частково, а досконале отримаємо тоді, коли з’явиться Христос у славі Своїй. Отже, не думайте, що ми обіцяємо, щоб нам не здатися брехунами. Бо не ми утверджуємо вас, але Бог і обіцяє, і утверджує як мене, так і вас; бо Він Сам виконає все. Тому й розумій, що Бог, який робить те й інше, Сам виконає Свої обітниці.

 

2Кор. 1:23. Бога закликаю в свідки на душу мою, що, жаліючи вас, я досі не приходив до Корінфа,

 

Вище сказав, що не прийшов до них тому, що не має влади над собою і не був допущений Духом. Як же тепер каже, що не прийшов, щадячи їх? Бо або це саме сталося з волі Духа, тобто Дух навіював йому думку не ходити, щоб пожаліти їх, або – спочатку забороняв йому Дух, а потім він і сам, розсудивши, що так краще, залишився. Зауваж мудрість апостола. Тоді як казали: ти тому не прийшов, що, здається, зненавидів нас, то стверджує протилежне: я тому не прийшов, що щаджу вас. Так каже тому, що дехто між ними був грішний і не покаявся, яких він покарав би, якби, прийшовши, знайшов їх такими, що не виправилися. Отже, залишився, щоб прийти вже тоді, коли виправляться, і не мати приводу до покарання.

 

2Кор. 1:24. Не тому, ніби ми беремо владу над вірою вашою; але ми сприяємо радості вашій:

 

Оскільки сказане відгукувалося владою (бо щадити інших може той, хто має владу покарати їх), то пом’якшує жорсткість промови: не тому, каже, сказав я, що щаджу вас, що хотів би панувати над вашою вірою, бо віра – справа волі, й нікого не спонукають до віри проти волі, але, шануючи вашу радість своєю радістю, я прийшов для того, щоб не ввергнути вас у смуток і не засмутитися самому. Бо я все роблю для вашої радості, і залишився для того, щоб тільки погрозою виправити тих, хто згрішив, і вам не заподіяти жодної скорботи.

 

бо вірою ви тверді.

 

З лагідністю розмовляє з ними, бо в першому посланні досить уже вразив їх. Слова його означають таке: що стосується віри, то ви в ній стоїте, і я не мав причини нарікати на вас, але в іншому ви похитнулися, і якби не виправилися, і я повстав би на вас, то і вас засмутив би, і собі заподіяв би печаль.

 

Глава друга.

 

2Кор. 2:1. Отож я вирішив сам у собі не приходити до вас знову у смутку.

 

Словом «знову» показує, що він і раніше був засмучений. Втім, і не сказав явно: «Ви й раніше засмутили мене», – а інакше: «Я не прийшов для того, щоб знову не засмутити вас», – що, втім, має одну й ту саму силу (бо він тому засмутив їй докорами, що вони засмутили його гріхами), проте для них було легше стерпне.

 

2Кор. 2:2. Бо коли я засмучую вас, то хто втішить мене, як не той, хто засмучений мною? 

 

Хоча й засмучую вас, каже, докорами та обуренням, але завдяки цьому ж і радію, бачачи, що ви настільки поважаєте мене, що моє обурення й докори викликають в вас скорботу. Бо ніхто так не радує мене, як той, котрий сумує так, бачачи моє обурення. Це показує, що він не зневажає мене. Він радує мене, тому що таким чином подає надію на своє виправлення.

 

2Кор. 2:3. Те саме я і писав до вас,

 

Що? Те, що я не прийшов до вас, жаліючи вас.

 

щоб, прийшовши, не мати смутку від тих, за яких мені належало радіти,

 

Для того написав я тепер до вас, щоб ви виправилися й щоб, заставши вас такими, які не виправилися, не мав я скорботи від вас, котрим належало давати мені нагоди для радості.

 

бо у всіх вас впевнений, що моя радість є радість і для всіх вас. 

 

Написав, каже, надіючись, що ви виправитеся й тим обрадуєте мене. Моя ж радість – радість для всіх вас. І сказав я «щоб, прийшовши, не мати смутку» тому, що думаю не про свою користь, а вашу. Бо знаю, що якщо побачите мене таким, котрий радіє, то радітимете, а якщо побачите мене таким, котрий сумує, то сумуватимете.

 

2Кор. 2:4. Від великої скорботи і туги серця я писав вам з великими сльозами

 

Оскільки сказав вище, що він радіє, коли вони сумують, то, щоб не сказали «ти тому стараєшся засмутити нас, щоб самому радіти», пояснює, що він сам вельми сумує, сумує більше, ніж самі ті, хто согрішає. Не від суму лише, а й «від великої скорботи», і не зі сльозами лише, а «з великими сльозами» написав я. Тобто печаль, що стискає і тужить серце моє, подавляла його, і тому писав я, подібно до батька й водночас лікаря, котрий, роблячи над сином розтинання й припікання, удвічі сумує, і від того, що син хворий, і від того, що сам мусить піддавати його розтинанню, але, з іншого боку, і радіє від того, що надіється на одужання сина. Так, каже, і я, засмучуючи вас, котрі согрішають, сумую, але, з іншого боку, і радію, коли ви сумуєте, бо маю надію на ваше виправлення.

 

не для того, щоб засмутити вас, але щоб ви пізнали любов, яку я без міри маю до вас. 

 

Не «щоб засмутити вас» слід було сказати, а «щоб виправити»; однак не каже цього, а усолоджує мову, бажаючи привабити їх запевненням, що він любить їх більше, аніж інших учнів, і що, якщо засмучує їх, засмучує через любов, а не через гнів. Бо те є знак величезної любові, що я сумую через ваші гріхи і поспішаю робити вам догани й тим засмучувати вас. Якби я не любив вас, то залишив би вас без лікування.

 

2Кор. 2:5. Коли ж хто засмутив, то не мене засмутив, а частково,– щоб не сказати багато,– і всіх вас. 

 

Хоче через це утвердити любов до того, зто впав у блудодіяння, про котрого писав у першому посланні, бо, за наказом Павла, вони всі відвернулися від нього, як такого, який викликає огиду. Отже, щоб знову через наказ зробити протилежне, тобто прийняти його та виявити прихильність до нього, не спокусилися про Павла, як про непостійного, вельми розважливо пропонує слово й робить і їх учасниками в прощенні, кажучи: як він засмутив усіх нас узагалі, так усі взагалі повинні радіти через прощення його. Бо не мене тільки, каже, засмутив він, а й всіх вас «частково», тобто уразив деякою малою скорботою; не скажу, що зовсім засмутив і вас, так само як і мене, але все ж, щоб не обтяжувати його, який впав у блудодіяння, «частково», кажу, засмутив він вас.

 

2Кор. 2:6. Для такого досить цього покарання від багатьох, 

 

Не каже «для того, хто впав у блудодіяння», а «для такого», як і в першому посланні. Але там не хотів навіть називати його, а тут, жаліючи його, ніколи не згадує про гріх, навчаючи й нас співчувати тим, хто спотикнувся.

 

2Кор. 2:7. тож вам краще вже простити його і втішити,

 

Не лише, каже, зніміть заборону, а й дещо більше подаруйте йому, і втіште його, тобто відродіть, вилікуйте його, подібно до того як той, хто покарав кого-небудь, не тільки відпустив би його, а й доклав би турботу про зцілення його ран. Добре ж сказав: «Вам краще простити». Бо, щоб він не подумав, що отримує прощення як той, хто достатньо сповідався і досить покаявся, показує, що він отримує прощення не так за покаяння, як завдяки поблажливості їхній.

 

щоб його не поглинула надмірна печаль. 

 

Слід, каже, прийняти його, утішити й вилікувати, «щоб його не поглинула надмірна печаль», немов звір якийсь, чи хвилі, чи буря, або щоб через відчай не дійшов до самогубства, як Іуда, або щоб не зробився ще гіршим, тобто, будучи не в змозі переносити скорботи через надмірне покарання, не віддався більшому нечестю. Зауваж, як і його приборкує, щоб він, отримавши прощення, не став ще недбалішим. Я, каже, прийняв тебе не тому, що ти зовсім очистився від скверни, а злякавшись, що ти через неміч свою міг би зробити що-небудь гірше. Зауваж і те, що покарання слід призначати не лише з огляду на сутність гріхів, а й зважаючи на стан духу тих, котрі согрішили.

 

2Кор. 2:8. І тому прошу вас виявіть до нього любов. 

 

Не наказує вже, як учитель, а як захисник просить суддів «виявити до нього любов», тобто з міцною любов’ю, а не просто і як прийдеться, прийняти його. Показує також і їхню чесноту, бо ті самі, котрі раніше так любили людину, що пишалися нею, тепер з причини його гріха відчули до нього таку відразу, що сам Павло заступається за нього.

 

2Кор. 2:9. Бо я для того і писав, щоб дізнатися на досвіді, чи в усьому ви слухняні.

 

Лякає їх, щоб, побоюючись осудження в непокорі, охотніше виявили до людини поблажливість. «Я для того і писав», каже, «щоб дізнатися на досвіді» вашу чесноту покори – чи так само виявите ви покору мені тепер, коли його слід утішити, як виявили її тоді, коли я покарав його. Бо такий смисл слів «чи в усьому ви слухняні». Хоча він писав не для цього, а думаючи про спасіння того, хто согрішив, однак каже: «для того», щоб тим паче схилити їх на користь винуватця.

 

2Кор. 2:10. А кого ви в чому прощаєте, того і я;

 

Цим пом’якшує незгоду й упертість, через які вони могли б не виявити поблажливості до людини. Бо тут представляє їх джерелом його прощення, а себе таким, що погоджується з ними, кажучи: «кого ви в чому прощаєте, того і я».

 

бо і я, коли простив кого в чому, простив для вас від лиця Христового, 

 

Щоб вони не подумали, що прощення віддано в їхню владу, і внаслідок того не знехтували прощенням людини, показує, що він уже дарував йому прощення, щоб вони не могли противитися йому. А щоб вони не образилися, як такі, котрими зневажають, каже: «для вас» дарував йому я прощення, бо я знав, що ви будете згодні зі мною. Потім, щоб не здалося, що він простив його для людей, додав: «від лиця Христового», тобто простив з волі Божої, перед лицем Христа і ніби за Його повелінням, як той, хто представляє Його лице; або: на славу Христа; або: якщо прощення робиться на славу Христа, то як не простити того, хто согрішив, щоб прославився Христос?

 

2Кор. 2:11. щоб не заподіяв шкоди нам сатана, бо нам відомі його наміри.

 

Щоб, каже, не було загальної шкоди і щоб не зменшилася чисельність стада Христового. Прекрасно назвав він це діло образою. Бо диявол не лише бере те, що належить йому, а й наше викрадає, переважно внаслідок нашої ж поведінки, тобто з причини надмірно накладуваного покарання. Тому підступність та обман диявола назвав намірами його і згадав про те, як він губить під виглядом благочестя; бо він вкидає в погибель не лише тим, що втягує в блудодіяння, а й безмірною печаллю. Як же не образа це, коли він улювлює нас через нас же самих?

 

2Кор. 2:12. Прийшовши до Троади благовістити про Христа, хоч Господь і відчинив мені двері, 

2Кор. 2:13. я не мав спокою духу моєму, бо не знайшов там брата мого Тита;

 

Вище згадав про скорботу, що була з ним в Асії, і показав, як звільнився від неї, тепер знову повідомляє, що засмучений і іншим, тим, що не знайшов Тита.

Бо, коли нема утішителя, стає тяжче. Отже, навіщо ви звинувачуєте мене в забарності, коли я зазнав стількох лих, які не дозволяють нам ходити за волею його? Каже, що вирушив до Троади не без наміру, а «благовістити», тобто проповідувати. Чому ж ти хоча й проповідував, але недовго? – Тому, що не знайшов Тита. «Не мав спокою духу моєму», тобто печалився, сумував з причини його відсутності. Невже тому ти облишив діло Боже? Не тому, а через те, що внаслідок його відсутності діло проповіді зустрічало перешкоду, бо Павло сильно бажав проповідувати, та заважала відсутність Тита, котрий багато допомагав йому, коли перебував з ним.

 

але, попрощавшись з ними, я пішов до Македонії.

 

Тобто не був там довгий час через скрутні обставини. Бо, хоча відчинені були великі двері, тобто багато було справи, але через відсутність помічника вона зустріла перешкоду.

 

2Кор. 2:14. Але дяка Богові, Котрий завжди дає нам торжествувати (θριάμβευοντι) у Христі,

 

Оскільки згадав про багато скорбот, про скорботу в Асії, про скорботу в Троаді, про скорботу від того, що не прийшов до них, щоб не здалося, що він перелічує скорботи з печаллю, каже: “подяка Богові, Котрий завжди дає нам тріумфувати”, тобто тому, хто робить нас славними. Бо тріумфом називається хода царя або полководця по місту з перемогою і трофеями. І нас у перемозі над дияволом Бог робить славними. Бо те, що здається безчестям, становить нашу славу, бо тоді падає диявол. Все ж це буває у Христі, тобто через Христа і через проповідь. Або: за те, що торжествуємо у Христі, прославляємося; бо, носячи Самого Христа, як трофей якийсь, прославляємося Його сяйвом.

 

і благоухання пізнання про Себе розповсюджує нами у всякому місці.

 

Миро багатоцінне, каже, є пізнання Бога, яке ми відкриваємо всім людям, краще ж сказати – не саме миро, але пахощі його. Бо справжнє пізнання не зовсім зрозуміле, але “ніби крізь тьмяне скло, загадкове” (1Кор. 13:12). Отже, подібно до того, як хто-небудь, відчуваючи пахощі, знає, що десь є миро, а яке воно по суті, – не знає, так і ми знаємо, що є Бог, а Хто Він по суті, – не знаємо. Отже, ми подібні до кадильниці царської і, куди б не приходили, приносимо пахощі духовного світу, тобто богопізнання. Тому, сказавши вище, що завжди торжествуємо, тепер каже: ми у всякому місці повідомляємо пахощі людям. Бо всяке місце і час сповнені нашими настановами. Отже, мусимо мужньо терпіти, оскільки і нині, ще до отримання прийдешніх благ, прославляємося до такої міри.

 

2Кор. 2:15.  Бо ми Христове благоухання Богові в тих, що спасаються і в тих, що гинуть.

 

Говорить це і тому, що ми самі себе приносимо в жертву, вмираючи за Христа, або тому, що під час заклання Христа і ми пахнемо деякими пахощами. Сенс же слів його наступний: чи спасається хто, чи гине, Євангеліє зберігає свою гідність і ми продовжуємо бути тим, що ми є. Як світло, хоча засліплює слабких зором, проте залишається світлом, або як мед, хоча б здавався гірким для тих, хто страждає від жовтяниці, проте не перестає бути солодким, так і Євангеліє видає пахощі, хоча невіруючі й гинуть. І ми “Христове пахощі”, але не просто, а “Богу”. А якщо Бог визначив так про нас, хто стане суперечити?

 

2Кор. 2:16. Для одних запах смертоносний на смерть, а для інших запах животворний на життя.

 

Оскільки сказав: “ми – пахощі і в тих, хто гине”, то, щоб ти не подумав, що і ті, хто гине, угодні й приємні Богові, додав наступне: відчуваючи пахощі ці, одні рятуються, а інші гинуть. Як миро, кажуть, душить свиней і жуків, так і Христос покладений каменем спокуси і спотикання. Так і вогонь золото очищає, а тернину спалює.

 

І хто здатний до цього?

 

Оскільки так багато сказав словами “ми пахощі”, і: “торжествуємо”, то знову намагається стримати мову. Для цього каже, що ми самі по собі без допомоги Божої недостатні; бо все Йому належить і немає нічого нашого.

 

2Кор. 2:17. Бо ми не пошкоджуємо слова Божого, як багато хто,

 

Тут вказує на лжеапостолів, які вважали благодать Божу власною справою. Тому, каже, я сказав: “хто здатний?” – і все засвоїв Богові, що я не такий, якими є псевдоапостоли, не ушкоджую і не перекручую дару Божого. Натякають на те, що вони домішують до євангельського вчення хитрощі зовнішньої мудрості й намагаються продати за гроші те, що слід давати даром. Але ми не такі. Тому додає наступне.

 

але проповідуємо щиро, як від Бога, перед Богом, у Христі.

 

Тобто говоримо від чистого і не здатного до обману розуму і як такі, що отримали те, що говоримо, від Бога, а не як щось, здійснене нами. “У Христі” – не від своєї мудрості, але натхненні Його силою; а “перед Богом” сказав, щоб показати правоту і відкритість серця: наше серце настільки чисте, що ми відкриваємо його Богові.

 

Глава третя.

 

2Кор. 3:12. Маючи таку надію, ми діємо з великим дерзновінням,

 

Оскільки приписав Новому Завіту надзвичайну славу, то тим, котрі, почувши це, забажали б бачити славу його чуттєво, каже, що ми маємо таку надію. Яку? Ту, що всі ми, віруючі, удостоїлися більшого, аніж Мойсей, і тому користуємося більшим дерзновінням відносно тих, кого навчаємо, нічого не приховуючи і нічого не пропускаючи, і не покриваємо від вас лице, як покрив його Мойсей від іудеїв. Бо ви не так слабкі, як вони; Мойсей же, коли одержав скрижалі іншого разу і зійшов з гори, мав таке сяюче лице, що іудеї не могли ні підійти до нього, ні говорити з ним, поки він не закрив лице покривалом. На історію цієї події вказує Павло, коли каже наступне.

 

2Кор. 3:13. а не так, як Мойсей, котрий клав покривало на обличчя своє, щоб сини Ізраїлеві не дивилися на кінець минаючого.

 

Тобто нам не потрібно покривати себе, подібно до Мойсея. Бо ви можете дивитися на ту славу, яка в нас є, маю на увазі славу Євангелія, хоча вона набагато блискучіша за Мойсеєву. Тобто ви можете розуміти таємниці Божі, а саме Євангеліє, і нам не потрібно закривати їх від вас неясністю, наче покривалом. Ізраїльтяни ж, як плотські, не могли бачити, що закон має кінець і що його буде скасовано; бо покривало означає плотський розум їхній, як дізнаєшся нижче. Дехто ж розумів це так: саме те, що вони не могли споглядати на лице Мойсея, показувало, що ця слава має кінець. Бо, оскільки не бачили слави, то її і не було, і цим показано було, що вона короткочасна, тому не проявила себе славою.

 

2Кор. 3:14. Та розум їхній засліпився: бо те ж саме покривало донині лишається незнятим при читанні Старого Завіту, бо воно знімається Христом. 

 

Засліпився, каже, розум їхній, і тому ні ті, котрі тоді жили, не бачили, ні ті, котрі тепер живуть, не бачать, як засліплені та такі, що мають на лиці Мойсеєвому те саме покривало під час поверхневого читання закону. Бо Христос називає закон Мойсеєм, як у наступному місці: «у них є Мойсей і пророки» (Лк. 16:29). І не відкривається їм, не пізнається ними, що Христос мав скасувати Старий Завіт. Отже, їхня омана є омана розуму, тому що омана є гріх розуму. Не дивуйтеся, каже, що іудеї не можуть бачити слави, слави закону. Якби вони бачили славу закону, то бачили б і славу Христову. Бо славу закону становить навернення до Христа. Де ж ідеться про те, що закон буде скасовано Христом? Там, де сказано: «Пророка воздвигне тобі Господь Бог твій – Його слухайте» (Повт. 18:15). Отже, коли велено слухати Його, а Він скасував суботу, обрізання і все інше, то виходить, що про скасування це дав повеління сам закон. Окрім цього, тим, що велено приносити жертви в одному храмі, а Христос зруйнував його, чи не скасовуються жертви зовсім? І: «Ти — священник навіки за чином Мелхіседека!» (Пс. 109:4), також: «Ти дав мені зрозуміти, що бажаєш не жертви, не приношення» (Пс. 39:7) – усе це становить скасування закону.

 

2Кор. 3:15. Донині, коли вони читають Мойсея, покривало лежить на серці їхньому,

 

Оскільки вище сказав, що покривало лежить в читанні Старого Завіту, то, аби хтось не подумав, що покривалом називає неясність закону, каже: ні; я називаю покривалом сліпоту й грубість серця іудеїв. Бо й на лиці Мойсея воно лежало не для нього, а з причини грубості та слабкого зору іудеїв.

 

2Кор. 3:16. але коли навертаються до Господа, тоді це покривало знімається.

2Кор. 3:17. Господь є Дух;

 

Тепер говорить про спосіб, як можуть виправитися ізраїльтяни. «Коли навертаються до Господа», каже, тобто коли облишать закон і приступлять до духовного Євангелія, тоді зніметься покривало. Бо й Мойсей, як розповідає історія, коли звертався до Господа, знімав з себе покривало. А це прообразувало те, що мало бути після, а саме те, що коли хтось навернеться до Духа (бо Він – Господь), тоді побачить відкрите лице законодавця, ще більше – сам буде поряд з Мойсеєм і насолоджуватиметься славою, яка перевершує, як сказано, славу закону. Бо її дасть Дух, як Господь і Всемогутній.

 

а де Дух Господній, там свобода.

 

У законі було ярмо й рабство, а в законі Духа і в Євангелії – свобода, так що слава Господня споглядається безперешкодно та вільно.

 

2Кор. 3:18. А ми всі відкритим обличчям, як у дзеркалі, дивлячись на славу Господню, преображаємось у той же образ від слави до слави, як від Господнього Духа.

 

Ми насолоджуємося, каже, такою свободою і благородством, що всі ми вірні, не як там – сам лише Мойсей, «відкритим обличчям» (бо у віруючих нема покривала) «дивлячись на славу Господню, преображаємось у той же образ від слави до слави», тобто одержуємо ту саму славу і, подібно до дзеркала, приймаючи блиск, відбиваємо його. Як срібло, що лежить проти сонця, і саме випускає деякі промені під впливом сонця, так і ми, очищені Духом у Хрещенні та осяяні Його промінням, відбиваємо деякий духовний блиск та преобразуємося за тим самим образом від слави Духа до своєї слави, і притому до такої, яку властиво мати тому, хто просвітлений від Духа Господнього, нікому не підпорядкованого. Бо, будучи Господом, Він має і світочі владичні. Адже всі віруючі через Хрещення сповнюються Духа Святого і дула їхня просвітляється, та й Мойсей, бачачи Божественну славу, і сам преобразився в неї, тобто сам отримав блиск, і обличчя його просвітилося, прообразуючи нас.

 

Глава четверта.

 

2Кор. 4:1. Тому, маючи з милості Божої таке служіння, ми не сумуємо,

 

Оскільки висловив багато чого та велике, сказавши, що ми, впостоли, вищі за Мойсея (бо якщо всі вищі, то тим паче вони), то робить своє слово поміркованішим і каже: усе це належить Богові. Бо ми лише служителі, і те, що ми поставлені на служителів, не наше ж, а, каже, і це належить милості Божій. Слова «тому ми не сумуємо» віднось і до того, і до іншого, тобто позаяк ми удостоїлися таких великих благ, то не ухиляємося від небезпеки й скорбот, тому що, одного разу бувши помилувані, поставлені на служіння.

 

2Кор. 4:2. але, відкинувши приховані соромні вчинки, не вдаючись до хитрості

 

Указує на лжеапостолів, котрі в усьому прикидалися. Вони брали дари – і представляли себе такими, що не беруть; здавалися святими, а були нечистими. Ми ж, каже, відкинули такі діла, які, будучи виявленими, покривають того, хто робить їх, ганьбою, тобто такі, які вчиняються лицемірно. Бо додає: «не вдаючись до хитрості», так що вчинене з лукавством, і є те, що викликає ганьбу. Втім, якщо розумітимеш це як сказане про діла ганебні, то в цьому нічого не буде нового: бо й це притаманне лжеапостолам.

 

та не перекручуючи слова Божого,

 

Не лише, каже, життя наше просте, чисте та вільне від беззаконня, а й у вченні та у слові нашому нема обману. Бо ми нічого не примішуємо до них із зовнішньої мудрості або що-небудь улесливе, не збираємо гроші від проповіді й не говоримо сьогодні одне, а завтра інше, пристосовуючись до часів й осіб, як чинять лжеапостоли.

 

а відкриваючи істину, доручаємо себе совісті кожної людини перед Богом. 

 

Лжеапостоли представляють себе назовні та для виду й здаються інакшими, аніж котрими є насправді. А я представляю себе, «відкриваючи істину», тобто самі діла використовую на свідчення. Так, я кажу, що нічого не беру, і маю свідками цього вас; так чиню й у всьому іншому. Ось як я представляю себе всім людям, віруючим і невіруючим, тобто відкриваючи життя своє і проповідуючи всім відкрито, так що всі можуть розуміти. А позаяк людей можна обманути, то додає: «перед Богом», Котрого лжеапостоли не приймають у свідки.

 

Якщо ж і закрите благовіствування наше, то закрите для тих, що гинуть.

 

Сказавши вище, що хоча на ізраїльтянах лежить покривало, а ми, віруючі, дивимося з непокритим обличчям, тепер каже, що якщо Євангеліє закрите, то закрите для невіруючих. Бо що тоді було з іудеями відносно Мойсея, те саме тепер буває з невіруючими відносно Євангелія. Але в цьому винні вони, а не Євангеліє, бо, якби влни увірували, побачили б славу Божу без покрову.

 

Для невіруючих, у яких бог віку цього засліпив розум, щоб для них не засяяло світло благовістя про славу Христа,

 

У числі тих, що гинуть, котрих багато й котрі є різними, перебувають і невіруючі. Їм-то «бог віку цього засліпив розум». Маркіоніти стверджують, що це сказано про деміурга, якого вони називають правосудним (дивися свт. Іоанн Злат., Бесіда 8), проте не благим, а маніхеї відносять це до диявола, котрого вони називають і творцем світу. Але ні те, ні інше не є справедливим, а сказано це про Бога нашого. Якщо ж Він називається Богом віку цього, то в цьому нема нічого нового, бо Він називається й Богом неба, хоча Він є Бог не самого лише його; називається він і Богом Авраама, Ісаака і Якова, хоча Він – Бог не самих лише їх, а всіх. Що ж дивного, коли й Павло саме в час назвав Його тепер Богом віку цього, щоб краще показати невіруючим, що Він створив і це видиме, насолоджуючись яким, вони відкидають Творця? Можна пояснити це місце й так, що Бог засліпив розум невіруючих віку цього, бо в майбутньому віці нема невіруючих. Що ж означає «засліпив»? Це означає, що попустив бути сліпими, подібно до того, як і «Бог віддав їх перекрученому розумові» (Рим. 1:28). Бо після того, як вони відпали від Нього, Він полишив їх на самих себе, покинув їх, тому що не примушує до спасіння. Зауваж же, що не сказав, що засліпив для того, аби вони не вірували, а для того, щоб недостойні очі не бачили блиску слави Христової. Блиск же полягає в тому, щоб вірувати, що Він розп’явся, вознісся й дасть нам майбутні блага.

Як хворому на очі не дозволяють бачити сонячне проміння, щоб їх не пошкодити, так точно й вони зробилися невіруючими самі від себе. А коли вони стали такими, Бог приховав від них проміння слави євангельської, як від ізраїльтян – обличчя Мойсея. Так і нам заповідав «не кидати перлів перед свиньми» (Мф. 7:6). Прекрасно сказав: «засяяти», бо нині ми маємо помірковане світло, а не повне освячення, що вище назвав благоуханням і запорукою, показуючи, що там знаходиться дещо більше.

 

Котрий є образ Бога невидимого. 

 

Тут показує, що вони не знають не лише слави Христової, а й слави Отця. Бо якщо Христос є образ Отця, то той, хто не бачить Христа, не знає і Отця.

 

2Кор. 4:5. Бо ми не себе проповідуємо, а Христа Іісуса, Господа, а ми – раби ваші для Іісуса,

 

Вище сказав, що ми «не вдаємося до хитрощів», потім додав про невіруючих, як вони були покриті. Тепер каже: ми не обманюємо, бо проповідуємо не самих себе, як лжеапостоли. Бо вони навчали своїх учнів називати себе їхніми іменами, як і показав у першому посланні: «Я – Аполлосів; я – Кифін» (1Кор. 1:12). Інакше: не думайте, ті, хто нападає на нас, що ви нападаєте на нас, бо ми не себе проповідуємо, а Христа, тому ви повстаєте проти Проповідуваного нами. Ми до такої міри не себе проповідуємо, що не відмовляємося бути й вашими рабами для Христа, тобто заради того, що Він так полюбив нас і все зробив для нас.

 

2Кор. 4:6. тому що Бог, Котрий звелів, щоб з темряви засяяло світло, осяяв наші серця, щоб просвітити нас пізнанням слави Божої в особі Іісуса Христа.

 

Чому, каже, ми не проповідуємо себе? Тому, що Бог засяяв у серцях наших, як у давнину на обличчі Мойсея, так нині на нас. Як під час першого творіння сказав – і явилося із темряви світло, так і нині сказав – і явилося світло. Втім, Він сам став світлом для нас, бо Він засяяв для нас «в особі Христа», тобто через Христа, тому що Отець сяє в нас через Христа й дає «просвітлення пізнанням», не сутності Своєї, а слави. Зауваж, і тут у Павла богослов’я про Трійцю. Бо про Духа говорить він: «споглядаючи на славу Господню», адже Дух є Господь; про Сина: «світло благовістя про славу Христа», а тепер про Отця: «просвітити нас пізнанням слави Його».

 

2Кор. 4:7. Але скарб цей ми носимо в глиняних сосудах,

 

Оскільки сказав про невимовну славу багато великого й високого, то, аби хтось не сказав: «Як же ми, одержавши такі, як ти кажеш, блага, лишаємося в смертному тілі?» – говорить: глиняних сосуд вміщує такі скарби силою Божою.

 

щоб велич сили приписувалась Богові, а не нам.

 

Аби велич сили, яка являється в нас, була Божою і аби не подумали, що ми робимо щось самі собою, а щоб все, хто бачить, казали, що все це Боже. Натякає на лжеапостолів, котрі все приписували собі.

 

2Кор. 4:8. Нас звідусіль тиснуть, але ми не стиснені;

 

Такою мірою, каже, все є діло сили Божої, що хоча ми, тлінні сосуди, і зазнаємо стількох та таких різноманітних спокус, однак не розбиваємося й не втрачаємо скарбу, що в нас знаходиться. Бо зазнаємо скорбот у всякий час, у всякому місці й у всякій речі, поміж доузів, поміж ворогів, «але ми не стиснені», тому що Бог розширяє серця наші.

 

ми в безвихідних обставинах, але не втрачаємо надії;

 

Тобто, хоча зазнаємо лих та утисків, однак, стоячи твердо, не впадаємо у відчай та не перемагаємося, а в Бозі знаходимо допомогу і перемагаємо.

 

2Кор. 4:9. нас гонять, але ми не покинуті;

 

Люди гонять нас, але Бог не залишає нас. Бо це попускається для того, щоб ми вправлялися в боротьбі, а не для того, щоб ми впали.

пригноблені, але не гинемо.

Супротивники, каже, пригноблюють нас за тілом і в речах зовнішніх, але ми не гинемо, маємо добрий настрій та насолоджуємося постійністю духу, і при цьому зберігаємо з допомогою Божою саме тіло.

 

2Кор. 4:10. Завжди носимо в тілі мертвість Господа Іісуса, щоб і життя Іісусове відкрилося в тілі нашому.

 

Тобто щоденно зазнаючи смерті й завжди наслідуючи смерть Господа, свідчимо таким чином про життя або про воскресіння Його, тілом своїм.

Бо, якщо хтось не вірує, що Господь воскрес, він не матиме приводу для невіри, коли побачить, що ми щоденно вмираємо і щоденно ж залишаємося в живих.

 

2Кор. 4:11. Бо ми живі безустанно віддаємося на смерть заради Іісуса, щоб і життя Іісусове відкрилося у смертній плоті нашій,

 

Цим пояснюються слова «мертвість Іісуса», які були неясні. Бо він зазвичай роз’яснює неясно сказане. Слова ж «щоб і життя Іісусове відкрилося», окрім попереднього тлумачення, повинні бути витлумачені ще так: як ми нині зазнаємо смерті Христової і наважуємося заживо померти за Нього, так і Він благоволить померлих нас оживотворити тоді. Це каже апостол і в іншому місці: «Коли ж ми померли з Христом, то віруємо, що й жити будемо з Ним» (Рим. 6:8).

 

2Кор. 4:12. тож смерть діє в нас, а життя у вас.

 

Смертю називає тут спокуси, кажучи: ми перебуваємо в небезпеках, а ви насолоджуєтеся життям, котре випливає із цих небезпек, а саме внаслідок сповіщення вам Євангелія, через яке ви живете вічним життям.

 

2Кор. 4:13. Але, маючи той же дух віри, як написано: я вірував і тому говорив, і ми віруємо, тому й говоримо,

 

Вище згадав про спокуси та про смерть, потім сказав, що й них позбавив нас Іісус, і навів підставу, що для того саме позбавив, щоб запевнити у Своєму воскресінні. Тепер стверджує, що це повинно засновуватися на вірі, а не на самих лише розумуваннях, і каже: як Давид, котрий перебував у спокусах і був звільнений від них лише Богом, сказав: «Я вірував і тому говорив», – так і ми, маючи той самий дух віри, який він мав, віруємо й тому говоримо, що, як Іісус воскрес, так і ми переможемо небезпеки й знову будемо воскрешені. Зауваж, що у Старому і Новому Завіті один і Той Самий Дух; зауваж це для тих, котрі хулять закон.

 

2Кор. 4:14. знаючи, що Той, Хто воскресив Господа Іісуса, воскресить через Іісуса і нас і поставить перед Собою з вами.

 

2Кор. 4:15. Бо все для вас, щоб щедрість благодаті в багатьох викликала ще більшу вдячність на славу Божу.

 

У що ж, каже, ми віруємо і що знаємо? Те, що Той, Хто воздвиг Іісуса, і нині позбавить нас небезпек, і наостанок воздвигне та представить нас з вами до насолоди благами. Спонукає їх до віри й доброго життя. Натякаючи ж на лжеапостолів, котрі говорили, що через їхнє посередництво передаються їхнім учням від Бога блага, каже: «все для вас», і саме воскресіння, а не заради того чи іншого. Звершує ж це Бог і багатьом дарує благодать, щоб за щедрості благодаті була щедрою і вдячність, приношувана багатьма на славу Божу. Тому лжеапостоли, приписуючи благодать Божу собі, затьмарюють і славу її.

 

2Кор. 4:16. Тому ми не сумуємо; але якщо зовнішній наш чоловік і тліє, то внутрішній з дня на день оновлюється.

 

Оскільки, каже, ми знаємо силу Божу і те, що Бог нині звільнить нас від небезпек, потім підведе нас просвітленими, то не падаємо духом і не зневіряємося серед страждань. Далі – «зовнішній чоловік», тобто тіло, тліє. Яким чином? Коли терпить бичування, гоніння. «Внутрішній» же, тобто дух і душа, оновлюється. Яким чином? Маючи благу надію і дерзновіння, як той, хто терпить та радіє заради Бога.

 

2Кор. 4:17. Бо короткочасне легке страждання наше викликає безмежну вічну славу,

 

Пояснює, яким чином оновлюється внутрішній чоловік, і каже: міркуванням, що скорбота коротка, тобто тимчасова, і легка тому, що тимчасова, а слава і вічна, і має вагу, тобто велич у вищому ступені, бо таким є значення слова «безмежна».

 

2Кор. 4:18. коли ми дивимось не на видиме, а на невидиме: бо видиме тимчасове, а невидиме вічне.

 

Показує, яка легка скорбота. Усе видиме, каже, тимчасове; отже, і скорбота, і сам спокій, бо й він видимий. Адже для того сказав «видиме», щоб охопити й спокій. Отож не сумуватимемо в скорботі й не розслаблятимемося через спокій. Якщо ж так, то «невидиме», тобто Царство і муки, вічні. Тому шукайте першого та уникайте останніх.

 

Глава пʼята.

 

2Кор. 5:1. Бо знаємо, що коли земний наш дім, ця хатина, розвалиться, ми маємо від Бога житло на небесах, дім нерукотворний, вічний. 

 

Оскільки вище сказав, що тією мірою, як зовнішній чоловік тліє, оновлюється внутрішній, і таким чином сказав, здавалося б, дещо нове, то говорить, що коли це смертне й земне тіло зовсім зітліє, тоді проростуть для нас незліченні блага. Водночас знову міркує з ними про воскресіння, хоча й не так ясно, як раніше, аби не здалося, що вважає їх недоладними. Земною хатиною назвав тіло, а тім, що назвав його хатиною, указав на короткочасність його; бо такою є хатина. Якщо ж ідеться про місця упокоєння праведних, то кажуть «вічні обителі» (Лк. 16:7). Дивися ж, як земному дому протиставив небесний, а хатині – дім вічний. Збільшуючи хваління майбутньої слави нашого тіла, додав: «нерукотворний», не для протиставлення цьому тілу, бо й воно нерукотворне. Дехто ж під рукотворним домом розуміє життя, яке ми проводимо на землі, а під хатиною – саме тіло, так що це місце отримує такий зміст: якщо зруйнується земне життя нашого тіла, котре можна назвати й рукотворним, немовби утвореним руками (бо хліб, вино й тому подібне, із чого складається наше життя, робляться руками), ми матимемо на небесах інше життя, незруйновне й нерукотворне, тобто таке, що не потребує допомоги наших рук.

 

2Кор. 5:2. Від того ми і зітхаємо, бажаючи вдягнутися в небесне наше житло;

 

В яке житло? В нетлінне тіло. Небесним же називає його не тому, що нібито воно зійде звище, а тому, що звідти буде низпослано благодать нетління. Тому не потрібно сумувати, коли спіткають нас деякі спокуси тілесні; навпаки, ми повинні ще зітхати від того, що не зняли з себе все тлінне тіло, аби одягнутися в нетлінне. Це тіло апостол не назвав «хатиною», а назвав «житлом», тому що воно перебуває вічно.

 

2Кор. 5:3. аби тільки нам і вдягненим не опинитися нагими.

 

Щоб не всі покладалися на саме лише нетління тіла, каже: «аби тільки нам і вдягненим» у нетління й одержавши тіло нетлінне, «не опинитися нагими», тобто позбавленими слави та безпеки, як такими, що мають скверну гріха. Бо загальне воскресіння, а не честь.

 

2Кор. 5:4. Бо ми, знаходячись у цій хатині, зітхаємо під тягарем, бо не хочемо роздягнутися, але вдягнутися, щоб смертне поглинуте було життям.

 

Оскільки могло здатися обтяжливим сказане: «зітхаємо», бажаючи звільнитися від тіла, бо привʼязаність душі до тіла невимовна, то каже: не про те зітхаємо, щоб просто звільнитися від тіла, а про те, що бажаємо вдягнутися в нетлінне. Бажаємо не скинути з себе тіло, а звільнитися від тління, щоб було знищене в житті тління, а не тіло. Бо тяжимося не від того, що маємо тіло, а від того, що воно тлінне. Цим цілковито замикаються уста єретиків. Бо тут ідеться не про те чи інше тіло, а про тління і нетління.

 

2Кор. 5:5. На це саме і створив нас Бог

 

А Тим, Хто створив нас на це саме від початку, каже, є Бог, бо Він створив нас з тим, щоб ми були нетлінні. І не нині лише стало угодно Йому це, а було угодно від початку. І це в точності збудеться.

 

і дав нам запоруку Духа.

 

Хочеш, каже, доказ? Дам тобі й інший. Той, Хто дав нам Духа через хрещення, дав нам і запоруку нетління, бо освятив і душу, і тіло та як ту, так і інше зробив Божественними, звільнивши від гріха, від котрого пішла смерть. Тому якщо дав Духа, то явно, що звільнив від гріха. Таким чином, запорукою майбутнього безсмертя є Дух. Або інакше: дарувавши нам Духа частково, дав деяку запоруку, що дасть і ціле. Як же дасть, якщо не будемо нетлінні за душею і за тілом? Отож, одержавши тут небагато, тобто запоруку, сподівайся, що матимеш тоді й ціле.

 

2Кор. 5:6. Отож ми завжди маємо добрий настрій: і, як знаємо, що, поки живемо в тілі, ми відсторонені від Господа, –

2Кор. 5:7. бо ми ходимо вірою, а не баченням, –

2Кор. 5:8. то ми в доброму настрої і бажаємо краще вийти з тіла і оселитися у Господа.

 

Продовжує підтверджувати сказане вище, а саме те, що не потібно турбуватися через небезпеки. Бо небезпеки й смерті, каже, дають нам жадане придбання – нетління, про яке зітхаємо, і скоріше приводять нас до Владики нашого.

«Ми завжди маємо добрий настрій», тобто не боячись ні гонінь, ні наклепів, ні смертей. Зауваж мудрість, як приховав імена смерті і життя та першу назвав оселенням у Господа, а останню – відстороненням від Господа, аби ніхто не привʼязувався до теперішнього життя, як такого, котре відволікає нас від Господа. Потім, аби хтось не сказав: «Отже, що ж? Тіло відчужує нас від Бога?» – відхилив це заперечення, сказавши: «бо ми ходимо вірою, а не баченням», тобто хоча й тут ми знаємо Його, але частково, бо це означає «вірою», а не лицем до лиця, що означає «баченням». Якщо ж так, то «бажаємо краще вийти з тіла і оселитися у Господа». Не сказав «досягнути нетління», а – що більше – бути з Господом, бо це важливіше за нетління.

 

2Кор. 5:9. І тому ревно стараємось, чи входячи, чи виходячи, бути Йому угодними;

 

Головне, про що слід піклуватися, полягає в тому, щоб благодогоджати Богові в житті. Аби, чуючи про відхід, ти не подумав, що його самого достатньо тобі для спасіння, каже: старайся відійти готовим, тобто проводь і тут життя, благоугодне Богові.

 

2Кор. 5:10. бо всім нам належить стати перед судилище Христове,

 

Тут нагадує про Страшний Суд і словами «належить стати» збуджує страх. Бо не думай, що там стіни, або покрови, або глибина серця приховають чи діла, чи помисли; там усе відкриється.

 

щоб кожному одержати відповідно до того, що він робив, живучи в тілі, добре чи погане. 

 

Говорячи це, тих, хто жив як належить і благочестиво, укріплює надією, а нерадивих спонукає страхом до виправлення. Заразом підтверджує вчення про всокресіння тіл. Бо те, що слугувало або добрим, або лихим ділам, безсумнівно, чи винагороджується, чи карається. Таким чином тут замикаються уста єретиків.

 

2Кор. 5:11. Отже, знаючи страх Господній, ми наставляємо людей, а Богові ми відкриті; надіюсь, що відкриті і вашим совістям. 

 

Знаючи, каже, про Страшний Суд, ми робимо все так, щоб не ввести людей в спокусу, бо це означають слова «наставляємо людей», тобто лікуємо від спокус. Бо ми підлягаємо осуду не лише тоді, коли зробили щось погане, а й тоді, коли, будучи в змозі прибрати привід для підозри та знищити спокусу, не робимо цього. «А Богові ми відкриті», бо Він знає, як ми проводимо життя, і нема потреби переконувати Його, як переконують того, хто сумнівається. «Надіюсь, що відкриті і вашим совістям», як тим, котрі добре знають все, що стосується нас. Тому нема потреби переконувати вас, неначе тих, хто зазнав від нас спокуси.

 

2Кор. 5:12. Не знову представляємо себе вам, але даємо вам привід хвалитись нами,

 

Негайно прибирає підозру в уявному марнославстві й каже, що цими словами не себе самих хвалимо, а вам даємо привід хвалитись і красуватись нами перед лжеапостолами, котрі ганять нас.

 

щоб ви мали що сказати тим, котрі хваляться обличчям, а не серцем.

 

Аби ви мали що сказати та чим похвалитися про нас перед лжеапостолами, які хваляться «обличчям», тобто роблять все напоказ, для виду, бо вони були такі: носили личину благочестя, а в серці не мали нічого доброго. Велить же хвалитися не завжди, а лише тоді, коли лжеапостоли звеличуються.

 

2Кор. 5:13. Якщо ми втрачаємо самовладання, то для Бога; коли ж скромні, то для вас.

 

Якщо ми говоримо що-небудь піднесене (це називає апостол «втратою самовладання» або, в інших місцях, «безумством»), то робимо це для Бога, аби ви, вважаючи нас немічними, не загордилися й не загинули; якщо ж говоримо щось смиренно та з приниженістю, то робимо це для вас, щоб ви навчилися смиренномудрувати. Або інакше: якщо хтось має підозру, що ми безумні, то ми надіємося одержати нагороду від Бога, за Котрого зазнаємо такої підозри, а якщо хтось вважає нас смиренномудрими, той і сам хай одержить користь від нашої смиренномудрості. Або ще інакше: якщо ми безумні, то безумствуємо так для Бога, щоб вас привести до Нього. Безумство ж Павла було безумством любові: люблячи Бога і живучи, подібно до закоханого, Ним самим, тобто Улюбленим, він вийшов із себе та цілковито приліпився до Бога, жив не своїм життям, а життям Улюбленого, наче вищою мірою коханої або улюбленої. Отже, якщо ми, каже, «втрачаємо самовладання, то для Бога».

 

2Кор. 5:14. Бо любов Христова обіймає нас, міркуючих так: якщо один помер за всіх, то всі померли.

2Кор. 5:15. А Христос помер за всіх, щоб живущі вже не для себе жили, але для померлого за них і воскреслого.

 

Любов Бога, яку Він явив в нас, обіймає нас і спонукає нас зазнавати небезпек за Нього, коли ми обговорюємо добре самі з собою наступне. Позаяк Він помер за всіх, то явно, що всі ми були загиблими й що Він для того помер, за загиблих і померлих, щоб оживити нас. Отже, оскільки Він оживив нас, то ми не повинні вже жити «для себе», а для Того, Ким живемо, Хто не лише помер за нас, а й воскрес, піднісши на небо початок наш, тобто тіло Своє, щоб цілком піднести і нас. Бо яка потреба була Йому підноситися, якби не мало статися такого і з нами? Отож оскільки Він помер за нас, оскільки Він оживив нас і оскільки Він дав нам запоруку нетління, ми повинні жити для Нього, а не для похотей своїх.

 

2Кор. 5:16. Тому віднині ми нікого не знаємо по плоті;

 

Оскільки всі, умертвлені гріхом, ожили Христом через хрещення, то справедливо каже: не знаємо нікого із віруючих, хто живе у плоті, тобто за древнім і плотським життям. Бо всі відроджені Духом ведуть диття нове й духовне.

 

а якщо ж і знали Христа по плоті, то тепер уже не знаємо.

 

Показує, що в тому, щоб не жити по плоті, ми маємо за вождя Христа, і каже: хоча й Христос був колись по плоті, та тепер Він не по плоті. Що ж? Хіба він склав з себе плоть? Ні. Бо Він як прийшов, так і прийде, а прийшов Він у плоті й з плоттю. Отже, що ж говорить апостол? Те, що ми називаємося живущими по плоті, коли перебуваємо в гріхах, а живущими не по плоті – коли не грішимо. Христос же називається живущим по плоті, коли був причасний в житті до природних та недокірливих немочей, якими є: голод, спрага, сон, втома. Нині ж Він не є «по плоті», тобто звільнився і від природних та недокірливих немочей, маючи плоть, непричасну до страждань та безсмертну, щоб, каже, цілковито й з достатком навчити нас не жити вже по плоті та гріховно, а по духу.

 

2Кор. 5:17. Отже, хто в Христі, той нове творіння;

 

Хто увірував у Христа, той зробився іншою істотою і став новим творінням. Отже, ми не повинні жити по-старому.

 

давнє минуло, тепер усе нове.

 

Що таке давнє? Гріховне й іудейське. Бо давній гріх скінчився і у нас стала нова душа й нове тіло, а замість всього іудейського у нас усе нове: замість закону – Євангеліє, замість Єрусалима – небо, замість храму – «те, що всередині за завісою» (Євр. 6:19), де Трійця, замість обрізання – хрещення, замість манни – Тіло Бога, замість води – Кров Владики, замість жезла Мойсеєвого чи Ааронового – Хрест, замість агнця – Син Божий і так далі.

 

2Кор. 5:18. Усе ж від Бога, Котрий Іісусом Христом примирив нас з Собою

 

Усе ж це дано нам від Бога, Котрий примирив нас із Собою через заступництво Сина Свого. Бо ми не самі прибігли до Нього, а Він прикликав нас через смерть Сина Свого.

 

і дав нам служіння примирення,

 

О безодня людинолюбства! Бо Отець, Котрий послав Сина, коли побачив Його вбитим тими, котрі потребували примирення, то не лише не відкинув людей, а дав, каже, нам, апостолам, «служіння примирення», щоб, ходячи повсюди, були посланцями до тих, хто відпав від Бога, і приводили їх до Нього.

 

2Кор. 5:19. бо в Христі Бог примирив з Собою світ, не ставлячи в провину людям злочинів їхніх,

 

Висловив, що Отець примирив нас із Собою. Аби не сказав хтось: «Але він послав Сина?» – тепер каже, що хоча Він послав Сина, однак прикликає не сам лише Син, а й Отець, Котрий примиряє з собою світ через Христа, – бо це означає «в Христі», – і показав таку благість до людей, що не лише не покарав їх, а й примирився з ними, і не лише пробачив їх, а й не поставив їм у провину гріхів. Бо якби Він захотів вимагати звіту, то всі загинули б.

 

і дав нам слово примирення.

 

Тому маємо повеління від Бога не покладати на вас що-небудь тяжке, а примирити вас з Ним. Оскільки Мені, каже Бог, не повірили, то ви не переставайте повчати їх, поки не переконаєте.

 

2Кор. 5:20. Отож ми – посланники від імені Христового і мовби Сам Бог умовляє через нас; від імені Христового просимо: примиріться з Богом.

 

«Від імені Христового», тобто замість Христа послані. Бо що Він мав намір зробити, те ми нині прийняли, і як через Нього прикликав нас Отець, так і нині через нас прикликає вас, щоб примирилися з Ним. Бо ви ворогуєте проти Нього, а не Він проти Вас: бо Бог є і Отець. Він, наче Той, що погрішив проти них, посилає до них, щоб вони пробачили Його. О багатство милосердя й поблажливості!

 

2Кор. 5:21. Бо Того, Хто не знав гріха, Він зробив для нас жертвою за гріх, щоб ми в Ньому стали праведними перед Богом.

 

Я, каже, не згадую про все, про те, що вони знеславили Добродійника, що Він не потурбувався про помсту, що, навпаки, Сам перший захотів примиритися; того, що Він нині зробив, чи не достатньо для того, щоб ви примирилися з Ним? Що ж Він зробив? Те, що Сина Свого, «Котрий не знав гріха», тобто Того, Хто є сама праведність, віддав смерті за нас, як грішника й лиходія, бо «проклятий перед Богом усякий повішений на дереві» (Повт. 21:23), і «і до грішників причислений». І не сказав: «зробив» грішником, а зробив «жертвою за гріх», що означає більше. Для чого ж зроблено це? Аби ми виправдалися, не від діл закону, а благодаттю Божою. Бо правда Божа полягає в тому, коли хтось виправдовується благодаттю, коли не може бути знайдено ніякої плями. Тому не сказав «щоб були праведними самі», а «правдою» Божою, вказуючи на достаток благодаті.

 

Глава шоста

 

2Кор. 6:1. Ми ж, як співробітники, благаємо вас, щоб благодать Божу ви прийняли не марно.

 

Ми, каже, спільно працюємо і з вами, і з Богом: з вами, щоб ви спаслися, а з Богом, щоб виконати волю Його, тобто про ваше спасіння. «Благаємо» замість Христа, навіть до Другого Пришестя Його, і доти, доки існуємо в цьому житті, аби ви не марно прийняли благодать Божу. Бо що користі – одержати свободу від гріхів благодаттю Божою, а потім знову сповнюватися ними через свою недбалість? Знову являється ворожнеча, і благодать до нас стає марною. Отож не думайте, що сама лише віра становить примирення; потрібне й життя.

 

2Кор. 6:2. Бо сказано: у сприятливий час Я почув тебе і в день спасіння допоміг тобі. Ось тепер час сприятливий, ось тепер день спасіння.

 

Який це сприятливий час? Час благодаті, у якому прощення гріхів та подання виправдання. Час сприятливий є той, у який Бог приймає нас, вислуховує нас і спасає. Бо в час суду Він ні вислуховуватиме, ні допомагатиме, ні спасатиме. Отже, ми повинні подвизатися в цей час благодаті, тому що легко одержимо нагороди.

 

2Кор. 6:3. Ми нікому ні в чому не чинимо перешкоди, щоб не було обмовлене служіння,

 

Молимо, сказав, і співпрацюємо. Яким чином? Безпорочним життям. Самим же перебігом розповіді радить їм звернути увагу на нього. Бо, говорить, я так влаштовую життя своє, що нікому не подаю приводу – не кажу для звинувачення, а й для звичайного докору, а тим паче для спокуси, щоб не будо обмовлене служіння наше. Знову, не сказав «щоб не підпасти під звинувачення», а щоб діло моє і служіння моє не отримали й випадкового обмовлення. Дехто ж пояснює це так: щоб обмовлення не перейшло на проповідь, бо її називає служінням своїм. Коли я живу погано, то зазнає зневаги й обмовлення проповідь. Непомітно і їм натякає, що коли вони живуть погано, то хула звертається на Христа й на віру.

 

2Кор. 6:4. але у всьому показуємо себе як служителі Божі

 

Це набагато вище: не лише зробити себе чистим від звинувачень та обмовлень, а й показувати таке життя, щоб із нього видно було, що він служитель Божий. Не сказав «виставляємо себе напоказ», а «показуємо себе», тобто на ділі є такими.

 

у великому терпінні,

 

Говорить і про спосіб, як робляться такими, тобто через терпіння, і не просто через терпіння, а через «велике терпіння». Бо недостатньо перенести одну якусь біду чи дві, а потрібно терпіти до кінця.

в бідах і нестатках,

Вищий ступінь скорботи становить те, коли пригнічують людину безвихідні нещастя.

у тісних обставинах,

Цим словом позначається голод або просто спокуси,

 

2Кор. 6:5. під ударами, в темницях,

 

І удари, і темниці: дивися, скільки зол! Кожне із них саме по собі вельми тяжке.

 

у вигнаннях, 

 

Тобто в гоніннях, коли хтось не має місця, де зупинитися, будучи переслідуваним із місця в місце.

 

в трудах, у бдіннях, в постах, 

 

Сказавши про біди зовнішні, тут говорить про свої власні, котрим він добровільно піддав себе, про труди, тобто про роботу рук своїх, за допомогою яких годував і себе, і інших, та заразом не спав і постився.

 

2Кор. 6:6. у чистоті,

 

Так називає ціломудреність або чистоту в усьому й некористолюбство та безкорисливу проповідь.

 

в розсудливості,

 

Тобто в мудрості Божій, яка істинно є відання, тільки не зовнішнє, як у лжеапостолів.

 

у великодушності, в благості,

 

Це ознака нездоланної душі, коли хтось, будучи звідусіль уражуваний, не лише довготерпить, а й благодіє.

 

в Дусі Святому,

 

Показує, як він зробив усе це, а саме Духом Святим. Коли показав свої подвиги, тоді вже поставив допомогу Духа Святого. Тут маються на увазі також і дари духовні, бо ними доводимо, що ми служителі Божі, тому що звершуємо дива. Інакше: ми не подали спотикання «в Дусі Святому», тобто в дарах Духа. Бо багато хто із тих, котрі звеличувалися через одержаний дар мов, не користувалися ним як належить. Але Павло не такий.

 

в нелицемірній любові,

 

Ось джерело всіх благ, ось причина, чому перебував у ньому Дух.

 

2Кор. 6:7. в слові істини,

 

Тобто не викривлюючи слова Божого,

 

у силі Божій

 

Нічого, каже, немає мого, а все це звершилося в силі Божій, або в знаменнях і чудесах та в силі, що карає і благодіє.

 

зі зброєю правди в правій і в лівій руці,

 

Зброя правди в лівій руці означає все скорботне, а в правій – все, що охороняє і поставляє нас у безпеку. У лівій руці – скорботне, на думку багатьох, бо і Господь звелів молитися й про те, щоб не впасти в спокусу, а в правій – радісне. Отже, Павло і в тому, і в іншому показав себе бездоганним, не занепадаючи духом у скорботах і не звеличуючись в радостях, а все це роблячи зброєю правди.

 

2Кор. 6:8. в честі і безчесті,

 

Розтлумачив нам, що зброя в правій і в лівій руці означає славу і безчестя. Як же слава слугує зброєю правди? Тим, що слава вчителів приваблює багатьох до благочестя. Що ж? Чи є це чеснотою Павла? Звісно, тому що він, перебуваючи в славі, не гордився, а безчестя, яке породжує терпіння, робило його вправним і сприяло успіхові його проповіді.

при доганах і похвалах: І перенесення догани є великий подвиг. Бо воно сильно збурює душу. Тому й Господь називає блаженними тих, котрі терплять ганьбу. У тортурах тіло розділяє муки разом з душею, а в ганьбі вся тяжкість падає на душу. Тому вона й для Іова була тяжча за всі інші удари.

 

нас називають обманщиками, але ми вірні,

 

«Називають обманщиками» з причини доган, «але ми вірні», що доводиться благохваліннями.

 

2Кор. 6:9. ми невідомі, але нас впізнають;

 

Для одних були шановані та знані, а для інших недостойні й того, щоб знати їх. Це відповідає сказаному: «в честі і безчесті».

 

нас вважають померлими, але ось ми живі;

 

Тобто як засуджені на смерть і, на думку тих, хто влаштовує нам підступи, померлі; але силою Божою ми живі.

 

нас карають, але ми не вмираємо;

 

Попускає це, каже, Бог для того, щоб напоумити нас; бо ще раніше за майбутні нагороди, у теперішньому житті чимало користі приносить покарання. Це взяте у Давида, котрий говорить: «Суворо покарав мене Господь, втім на смерть не віддав мене» (Пс. 117:18).

 

2Кор. 6:10. нас засмучують, а ми завжди радіємо;

 

Хоча за зовнішністю, каже, і здаємося скорботними, проте насолоджуємося цілковитою радістю; бо не так буває, щоб інколи раділи, а інколи ні, а завжди радіємо.

 

ми бідні, але багатьох збагачуємо;

 

Апостол багатьох збагатив як духовним, так і чуттєвим багатством. Бо, маючи доми всіх відкритими для себе, він був дуже багатим і міг обдаровувати та годувати інших, як, наприклад, святих у Єрусалимі. Те саме показує і далі.

 

ми нічого не маємо, але всім володіємо.

 

Не привʼязаний ні до чого в тутешньому житті, має все. «Якби це було можливо, – каже, – ви вирвали б очі свої і дали мені» (Гал. 4:15). Як же такі люди могли шкодувати для нього майна? Перелічив же все це з тією ціллю, щоб не бентежилися чимось із того, що здається скорботним.

 

2Кор. 6:11. Уста наші відкриті до вас, корінфяни, серце наше розширене.

 

Перелічивши свої подвиги й з порядком розповіді показавши коринфянам, як потрібно наслідувати його, хоче, зрештою, викрити їх, як таких, що не надто люблять його. Та спершу показує їм власну любов і каже: завжди бажаю говорити й бесідувати з вами, і притому вільно та сміливо; бо це означають слова «уста наші відкриті». Говорить же так тому, що хоче зробити їм полегшення, показуючи, що сміливість в мові є ознакою величезної любові. І не на устах лише висловлюю любов, а й серцем, маю його розширеним для вас. Бо полумʼя любові й уста мої відкрило, а серце моє розширило і зробило його просторим, щоб дати місце всім вам. Тому й додає наступне.

 

2Кор. 6:12. Вам не тісно в нас, але в серцях ваших тісно.

 

Ви, каже, не тісно поміщаєтеся в серці моєму, серці просторому, скільки б вас не було. А у ваших серцях велика тіснота, і ви не можете просторо помістити мене, хоча я один. Тобто я вищою мірою люблю вас, а ви хоча й любите мене і маєте мене в серцях своїх, але тісно, не просторо.

 

2Кор. 6:13. На рівну відплату,– кажу, як дітям,– будьте розширені і ви. 

 

Таку саму взаємність і рівність дружби покажіть і ви, і ви розширитеся так само, як розширився і я. Показує, що так і повинно бути; бо говорить «кажу, як дітям».

Нічого великого не прошу, коли, будучи батьком, бажаю, щоб діти любили мене; бо це обов’язок дітей.

 

2Кор. 6:14. Не схиляйтесь під чуже ярмо (έτεροζυγοΰντες) з невірними,

 

Аби не здалося, що каже це для своєї користі, показує, що потребує любові їхньої для їхньої користі, говорячи немовби так: любити мене означає, щоб ви не змішувалися з невірними та не ухилялися на їхній бік. Не сказав «не змішуйтесь», а «не схиляйтесь під чуже ярмо», тобто не переступайте справедливість, схиляючись і долучаючись до тих, до кого не слід. Бо слово «έτεροζυγεΐν» вживається в тому разі, коли йдеться про неправильні ваги, коли одна вагова чашка переважує іншу.

 

бо яке спілкування праведності з беззаконням?

 

Тут зазначає різницю не між собою і невірними, а між чеснотою та благородством коринфян і ницістю невірних. Як батько, бачачи сина, котрий перебуває у звʼязках з людьми порочними, каже йому: яке спілкування між твоїм благородством і їхньою скверністю; так і апостол каже: ви суща правда, а вони беззаконня: отже, що спільного у вас з ними?

 

Що спільного в світла з темрявою?

 

2Кор. 6:15. Яка згода між Христом і Веліаром?

 

Бажаючи всіма способами спонукати їх відійти від невірних, не сказав «яке спілкування у тих, що перебувають у світлі, з тими, що перебувають в темряві» або «у послідовників Христа і чад Веліара», а на місце осіб поставив самі речі – світло і темряву, що набагато більше виражає; також Христа і Веліара, що означає відступника. Цим зробив мову свою грізнішою.

 

Або яка співучасть вірного з невірним?

 

Тут нагадав про осіб, аби не здалося, що обвинувачує тільки зло або похваляє чесноту.

 

2Кор. 6:16. Яка сумісність храму Божого з ідолами? Бо ви храм Бога живого,

 

Невірні суть храми ідолів, або навіть самі ідоли, а ви – храм Бога, не того, про якого вони баснословлять, а живого. Отже, яка «сумісність», тобто подібність, схожість між вами і ними?

 

як сказав Бог: оселюся в них і буду ходити в них, і буду їхнім Богом, і вони будуть Моїм народом.

 

Аби не здалося, що лестить, Писанням підтверджує, що вони храм Божий. Перебування в нас Бога обумовлюється чистотою життя, а ходження Його в нас здобувається старанням. Бо Бог живе в людині тоді, коли вона чиста, а коли Він спонукає її до іншого якого-небудь діла, говориться, що Він ходить в ній; це означає: коли Бог буває її Богом, то вона вступає в чин патріархів.

 

2Кор. 6:17. І тому вийдіть із середовища їхнього і відділіться, говорить Господь, і не доторкайтесь до нечистого; і Я прийму вас.

 

Не сказав «не робіть дурниць», а сказав: і не доторкайтеся до них. Нечистота ж буває двояка: тілесна і душевна. До душевної відносяться нечисті помисли, нечисті погляди, злопамʼятство, обмани тощо; а до тілесної нечистоти відносяться: блуд, перелюб і всяке плотоугодництво. Отже, хоче, щоб ми були чисті і від тієї, і від іншої нечистоти. «Вийдіть із середовища» невірних «і відділіться», тобто живіть окремо й будьте чистими, і тоді прийму вас. Бо коли відступите від пороків, тоді зʼєднаєтеся з Богом.

 

2Кор. 6:18. І буду вам Отцем, і ви будете Моїми синами і дочками, говорить Господь Вседержитель.

 

Чи бачиш, як пророк давно передрік про нинішнє відродження й усиновлення, яке звершується в нас через Хрещення?

 

Глава сьома.

 

2Кор. 7:1. Отже, улюблені, маючи такі обітниці, очистимо себе від усякої скверни плоті і духу,

 

Які обітниці? Тобто що ми – храми Божі, що в нас перебуває і ходить Сам Бог і Отець. Очистимо себе від нечистих діл – бо це означає «скверна плоті» – і скверних та пристрасних помислів – бо це означає «скверна духа», тобто душі.

 

здійснюючи святиню в страсі Божому.

 

Недостатньо, каже, утримуватися від нечистоти, а потрібно робити й дещо добре – «святиню», тобто чистоту, ціломудреність.

Додав «в страсі Божому» або тому, що є ціломудреність, яка зберігається через людиноугодництво, а не в страсі Божому, або для того, щоб показати нам, як слід зберігати її, а саме в страсі Божому. Бо якою б великою не була сила плоті, а май страй Божий – і переможеш її лютування. Під святинею розумій не саму лише ціломудреність, а й взагалі всяку чистоту в житті.

 

2Кор. 7:2. Вмістіть нас. Ми нікого не скривдили, нікому не пошкодили, ні від кого не шукали користі.

 

Знову говорить про любов. Раніше навів страх на них, сказавши, що вони відступили від нього й приєдналися до невірних та нечистих. Тепер стає мʼякішим до них, кажучи: «вмістіть нас», тобто дайте нам просторе місце в собі, щоб нам не було тісно в вас. Натякаючи ж на лжеапостолів, каже: «нікого не скривдили» – у майні; «нікому не пошкодили», тобто не спокусили, пошкодивши розум нечестивим вченням; «ні від кого не шукали користі», тобто не шукали собі прибутку під приводом проповіді.

 

2Кор. 7:3. Не на осуд кажу; бо я перед цим сказав, що ви в серцях наших, так щоб разом і вмерти і жити.

 

Кажу це не для того, щоб осудити вас. Звідки це видно? Із любові; бо ви в серцях наших. Але позаяк дехто, можливо, і любить, однак не хоче наражати себе на небезпеки, то говорить: «щоб разом вмерти». І оскільки багато є таких, котрі не радіють благоденству друзів через заздрощі, то додав: «і жити». Думка в сказаному така: і в небезпеках не уникаємо вас, і в благоденстві живемо з вами та не заздримо вам.

 

2Кор. 7:4. Я багато надіюсь на вас, багато хвалюся вами;

 

Здавалося б, образив їх, кажучи: «в серцях ваших тісно» і «вмістіть нас». Тому тепер і себе виправдовує, і їх лікує, говорячи: я сказав це не для того, щоб осудити вас, а через свою велику сміливість щодо вас і через бажання спонукати вас до чесноти. Бо те, що я не засуджую вас, видно із того, що перед іншими хвалюся вами.

 

я повен утіхи, маю радість велику, при всій скорботі нашій.

 

Виправившись, каже, в тому, за що я засуджував вас у першому посланні, ви сповнили мене утіхою і не лише утішили мене, тобто звільнили від печалі, а й рясно сповнили мене радістю. Рясноту радості позначає словами «маю радість велику». Радість ця, каже, була така, що у всякій скорботі нашій, якою б великою вона не була, долала й угашала скорботу. Це, здавалося б, суперечить сказаному про них трохи раніше, але насправді не суперечить. Бо і те, і інше властиве тому, хто любить: перше – як тому, хто викриває, а останнє – як тому, хто підбадьорює, тому що викриття бувають не через неприязнь, а від сильної любові.

 

2Кор. 7:5. Бо, коли прийшли ми до Македонії, тіло наше не мало ніякого спокою,

 

Розповідає про свою скорботу й говорить про неї в сильних висловах, аби показати, якою великою була радість від них, коли прогнала і таку скорботу. Добре сказав, що «тіло» не мало спокою; бо душа Павла була непереможна.

 

бо ми пригнічені були звідусіль: назовні – напади, 

 

«Напади» від невірних.

 

всередині – страхи.

 

Тому що поміж вірних є слабкі, котрі могли бути зваблені лжебратами.

 

2Кор. 7:6. Але Бог, Котрий втішає смиренних, утішив нас прибуттям Тита,

 

Оскільки багато що сказав на похвалу коринфян, то наводить як свідка Тита. Хто ж «втішає смиренних»? Бог, каже. Він і нас утішив, пославши нам Тита; бо прибуття його було достатнім для того, щоб розсіяти скорботу нашу. Хоче також представити їм мужа цього гідним поваги, тому приписує прибуттю його велике значення.

 

2Кор. 7:7. і не тільки прибуттям його, але й утіхою, якою він утішався за вас,

 

Утішив, каже, не лише тим, що був біля вас під час скорботи, а й тим, що сповістив вам про чесноту вашу, якою і сам утішався, тобто радів за вас, приймаючи вас за чесноти ваші. Здобуває для мужа цього благовоління їхнє як тому, хто хвалив їх перед ним.

 

розповідаючи нам про вашу старанність, («έπιπόθησιν») про ваш плач, про вашу щирість до мене,

 

Імоврно, коринфяни плакали й сумували через те, що вчитель так хворів духом і так довго не був у них. Тому не просто сказав «сльози», а «плач», і не «έπιθυμίαν», а «έπιπόθησιν», тобто сильне бажання, також не гнів, а «щирість» проти блудника. За мене ви спалахнули і запалали, щоб виконати веління моє; за мене були ви ревними перед лжеапостолами. Говорить це апостол не лише для лікування докорів, які були раніше, а й тому, що приймає тих, котрі виправилися; бо хоча багато поганих і недостойних цих похвал, проте він не відділяє їх а всіх разом хвалить і всім разом докоряє, залишаючи совісті кожного обрати собі своє.

 

тож я ще більше зрадів.

 

Я, каже, зрадів і присутності Тита, але більше зрадів тому, що він повідомив мені про вас такі звістки.

 

2Кор. 7:8. Отже, якщо я засмутив вас посланням, не жалію, хоч і пожалів був,

 

Хоча я, каже, написав до вас так, що перевищив міру докору і мав би розкаятися в тому, що засуджував вас понад міру, але великая користь, яка пішла від того, не дозволяє мені тепер розкаюватися. Сказав це не тому, що насправді засуджував їх понад міру, а для того, щоб збільшити похвалу їхню.

 

бо бачу, що послання те засмутило вас, але на деякий час.

 

2Кор. 7:9. Тепер я радію не тому, що ви засумували, але що ви засумували до покаяння; бо сумували заради Бога,

 

Скорбота була тимчасова – до часу, а користь – постійна. «Я радію», каже, «не тому, що ви засумували» (бо яка мені користь від вашої скорботи?), «але що ви засумували до покаяння». Зауваж, як скорботу приписує покаянню, і не каже, говорить, що приніс вам користь, – що було справедливо, – а відносить це діло до їхньої чесноти. Ви, каже, засумували, але засумували «заради Бога».

так що ніскільки не зазнали від нас шкоди.

 

Будучи викритими, каже, нами, ви засумували по Бозі, і в подальшому ні в чому не зазнаєте від нас шкоди. Бо всі ви, включно з тим, хто дійшов до крайнього гріха і блудодіяння, покращилися. Учитель тоді завдає шкоди учневі, коли не викриває того, хто согрішив. Бо, якби ви його викрили, він одержав би користь.

 

2Кор. 7:10. Бо печаль заради Бога породжує незмінне покаяння до спасіння, а печаль мирська викликає смерть. 

 

Розмірковує про печаль і показує, що печаль не завжди є зло, а лише тоді, коли буває по миру, тобто через майно, славу, через померлих. Бо така печаль «викливає смерть», неодмінно вже душевну, а часто й тілесну, бо через це багато хто загинув. Якщо ж хтось добровільно сумує через гріхи, то сумує «заради Бога»; бо ліки ці приготовлені на випадок цієї однієї хвороби, для викликання незмінного покаяння (бо ніхто із тих, котрі сумують нею, ніколи не розкаювався в тому) і для позбавлення людини від душевної смерті.

 

2Кор. 7:11. Бо те саме, що ви засмутились заради Бога, глядіть, яку викликало у вас щирість,

 

Не із прикладу інших, каже, доводжу користь печалі по Бозі, а із вашого досвіду. Бо ви не лише не розкаялися в тому, що засумували, а й зробилися тарботливішими про себе.

 

які перепрошування,

 

Перепрошування переді мною; бо я вибачив вас,

тому що ви розкаялися.

 

яке обурення на винуватого,

 

На того, хто впав у блудодіяння.

 

який страх,

 

Переді мною; бо ви так і так скоро виправилися тому, що злякалися.

 

яке бажання,

 

До мене. Коли сказав про страх, аби не подумали, що представляє себе якимось володарем, одразу виправився, вживши слово «бажання», яке є ознакою любові, а не влади.

 

яку ревність,

 

До Бога.

 

яке покарання!

 

За закони Божі; бо ви покарали тих, що порушили їх.

 

У всьому ви показали себе чистими у цій справі. 

 

Ви, каже, не лише не зробили нічого такого, що зробив блудник, а не потурали йому. В минулому посланні сказав: «І ви загордилися» (1Кор. 5:2), – що робило їх спільниками злочину; тому тут говорить: тепер ви очистили себе і від цієї підозри та показали себе чистими від осуду.

 

2Кор. 7:12. Отже, якщо я писав до вас, то не ради кривдника і не заради скривдженого, але щоб вам відкрилося піклування наше про вас перед Богом. 

 

Аби не сказали йому «навіщо ж ти викривав нас, якщо ми чисті були від злочину?», говорить: я до того поважаю раніше писане мною і не розкаююся у викритті вас, що кажу: для того я написав те, щоб любов моя до вас і піклування моє про вас відкрилися «перед Богом», тобто перед Богом, Котрий бачить, що це справедливо. Я побоювався, щоб і не вас не перейшла зараза. Кого ж має на увазі під «кривдником» і «скривдженим»? Тих, хто блудодіяв; тому що і той, і інша скривдили одне одного. Як же говорить, що писав не ради них? Тобто, хоча я писав і ради них, та не виключно ради них, а й ради вас, піклуючись, щоб не зіпсувалася вся спільнота. Так і коли говорить: «Чи про волів турбується Бог?» (1Кор. 9:9), не те каже, що Бог не турбується про них; інакше навіщо вони створені? А те, що Бог дав закон переважно не заради волів.

 

2Кор. 7:13. Тому ми втішились

 

Я показав піклування своє про вас, і надії мої не обманули мене; тому, каже, вельми втішився.

 

утіхою вашою, і ще більше зраділи радістю Тита,

 

Тепер до втіхи, якою ви втішили мене, як я сказав, додалася більша радість – радість Тита. Радість же ця і втіха – за вас і для вас. Тому й говорить далі.

 

що ви всі заспокоїли дух його. 

 

2Кор. 7:14. Отож я не лишився в соромі, якщо чим-небудь про вас похвалився перед ним,

 

Я, каже, тому зрадів, що Тит побачив вас такими, якими я зображав йому вас на словах. І сам він заспокоївся, коли побачив вас такими та не зустрів від вас нічого грубого і неприємного. А те, що Павло хвалиться учнями, показує, що вони були доброчесні, а він – чадолюбний. Такими й тепер повинні бути учні і вчителі.

 

але як вам ми говорили всю істину, так і перед Титом похвала наша виявилася правдивою.

 

Як пооповідане мною вам все було істинне (або, можливо, говорить про похвали, висловлені ним про Тита), так і все, чим я хвалився про вас, виявилося істинним.

 

2Кор. 7:15. І серце його дуже прихильне до вас,

 

Цими словами хвалить Тита, щоб і вони полюбили його, як повʼязаного з ними і такого, що палко любить їх. Тому й сказав: «серце його», аби показати силу і палкість прихильності та щирої любові його.

 

при спомині про послушність усіх вас, як ви прийняли його зі страхом і трепетом.

 

Виставляє причини такої любові до них Тита, показуючи, що вони самі подали привід до такої любові, і заразом спонукаючи і їх до більшої любові. Бо ви не просто показали любов до нього чи піклуванняпро нього, а й послух, прийнявши його, як діти батька, і водночас як начальника – «зі страхом» і навіть «трепетом». Цим самим свідчить про сугубу чесноту їхню: про любов, як до батька, і про страх, як перед начальником, так що в них ні любов не послабила страху, ні страх не отруїв любові.

 

2Кор. 7:16. Отож радію, що в усьому можу покластись на вас.

 

Не лише за Тита радію, що ви вшанували його, а й радію через те, що знаходжу вас такими, котрі не посоромлюють мене, а дають мені сміливість говорити про вас відверто у всякому ділі і повсякчас. І інакше, «можу покластись на вас», бо чи робитиму щось для вас або казатиму щось вам, ви охоче приймете те, чи знадобиться, для виправлення вашого, викривати чи хвалити вас, або призначати вам що-небудь тяжке.

 

Глава восьма.

 

2Кор. 8:1. Сповіщаємо вам, браття, про благодать Божу, дану церквам Македонським, 

 

Не даремно віддав їм вище так багато похвал, а з тією ціллю, щоб пом’якшити їх, бо мав намір спонукати їх до злиденнолюбства. Тому й сказав вище: «можу покластись на вас», тобто все, що б не казав вам, ви робите. Втім, не сказав одразу «подайте милостиню», а, поставивши за приклад зроблене іншими, і їх збуджує до такої ревності. Зауважуй, що схильність до милостині називає «благодаттю Божою». Таким чином і слово своє робить недокірливим, і коринфян закликає до милостині, як до дару Божого. І не сказав «у тому чи іншому місті», а хвалить всю Македонію, щоб і вони всі запалали ревністю також.

 

2Кор. 8:2. бо вони серед великого випробування скорботами дуже багаті на радість;

 

Тобто, маючи багато скорбот, робляться вправнішими через терпіння; не впали, а більше раділи, не просто раділи, а були дуже багаті на радість.

 

і глибока вбогість їхня дуже багата на щедрість їхню.

 

Тобто як велика скорбота їхня породила достаток радості, так і велика й крайня бідність їхня не лише не завадила їм подавати милостиню, а й ще більше спонукала їх бути «дуже багатими на щедрість». Не сказав же «багата на подаяння», а «багата на щедрість», тобто щиросердної схильності до милостині. Бо благодійність цінується не за рясність подаваного, а за прихильність тих, хто подає. Дивовижно, що за такої бідності (бо були відірвані від своїх одноплемінників) показали таку щедрість.

 

2Кор. 8:3. Бо вони доброзичливі по силах і над сили – я свідок; 

2Кор. 8:4. вони дуже переконливо просили нас

 

Пояснює сказане вище й каже: «по силах», навіть «над сили»; бо в цьому полягає достаток простоти, тобто в тому, що «над сили». Притому ми не повчали їх, а вони були «доброзичливі». І що я говорю? Вони самі багато просили і благали нас. Каже це для того, щоб і їх спонукати не так до великого подаяння, як до охочого подаяння. З цією ціллю й зупиняється на цьому предметі.

 

прийняти дар і участь їхню у служінні святим; 

 

Тут не вистачає слів «просили нас прийняти це служіння». Сказав «дар», щоб коринфяни, як ті, котрі ревнували про дари духовні, вдавалися й до милостині, як до дару, про що й вище сказано. «Участю» ж назвав її, аби знали, що, даючи іншим, самі одержують.

 

2Кор. 8:5. і не тільки те, чого ми сподівалися,

 

Ми не сподівалися, щоб ті, хто перебуває в такій бідності та в такій скорботі, просили нас прийняти служіння їхнє.

 

але вони віддали самих себе, по-перше, Господу, потім і нам з волі Божої;

 

Тут свідчить і про інші чесноти їхні. Бо вони не звеличувалися від того, що подавали милостиню, а цілком віддали себе Господу, цілковито і нероздільно прихилилися до всякого богоугодного діла. «І нам» віддали себе, тобто були покірні у всьому, показали любов «з волі Божої», тобто як угодно Богові, а не людському розрахунку.

 

2Кор. 8:6. тому ми просили Тита, щоб він, як почав, так і закінчив у вас і це добре діло. 

 

Вони, каже, до того віддалися милостині, що я, бачачи їхнє діло, потурбувався про вас, щоб ви були не гіршими за них, і тому просив Тита йти до вас, що й сам він «почав», тобто мав намір іти до вас раніше, ніж я попросив його. Таким чином також викликає у них прихильність до Тита, аби, коли він прийде та переконуватиме їх подавати милостиню, вони легше схилилися на умовляння його, як того, хто думає про те, що відноситься до їхнього спасіння. І знову назвав милостиню добрим ділом. Бо вона справді є велике благо і дар Божий, і подання її уподібнює нас Богові. Тому й премудрий сказав: «багато хто хвалить людину за милосердя» (Притч. 20:6).

 

2Кор. 8:7. А як ви багаті всім: вірою і словом, і пізнанням, і всіляким старанням, і любов’ю вашою до нас,– так багатійте і цією чеснотою.

 

Навчає з похвалами і каже: позаяк ви все інше маєте з достатком, то і в цьому ділі – не лише подайте милостиню, а подайте її з достатком; це означає чи те, щоб вони перевершили македонян, чи щоб просто були щедрішими.

«Вірою», тобто дарами віри, безсумнівної; «словом», тобто словом мудрості; «пізнанням», тобто пізнанням догматів; «і всіляким старанням», тобто ревністю до інших чеснот, «і любов’ю вашою до нас». Бо раніше сказав, що ви довели Титові любов свою до мене, дбаючи про мене.

 

2Кор. 8:8. Кажу це не як повеління,

 

Тобто не примушуючи вас і не чинячи вам насилля.

 

але старанністю інших випробовую щирість і вашої любові. 

 

Тобто для того хвалю македонян, щоб через їхню старанність показати вашу любов до бідних святих більш вартою похвали й блискучішою.

 

2Кор. 8:9. Адже ви знаєте благодать Господа нашого Іісуса Христа, що Він, будучи багатим, став убогим ради вас, щоб ви збагатились Його убогістю. 

 

Тобто подумайте й поміркуйте про велике таїнство, і нічого не пошкодуйте. Бо, каже, якщо не віриш, що убогість породжує багатство, то згадай про свого Володаря, і більше не сумніватимешся. Бо якби Він не став убогим, тобто не прийняв занепалу та безчесну плоть і не зазнав всілякого іншого безслав’я, і притому для нас, недостойних, ворогів Своїх, то й ми не зробилися б багатими. Про яке ж багатство говорить? Про благочестя, про очищення, про освячення та про інші блага, які Він дав і дає.

 

2Кор. 8:10. Я даю на це пораду: бо це корисно вам,

 

Дивися, як піклується про те, щоб не бути обтяжливим для них. «Пораду», каже, «даю», тобто раджу, а не накладаю необхідності; раджу ж для того, щоб більше було користі вам, аніж тим, хто отримує.

 

котрі не тільки почали робити це, але й бажали того ще з минулого року. 

 

2Кор. 8:11. Зробіть же тепер саме діло,

 

Переконує їх уже не старанням інших, а власною їхньою прихильністю, кажучи: ви добровільно дійшли до того самого й не лише поклали початок діланню, а й хотінню, тобто діланню з доброї волі, без будь-якого зовнішнього повчання. Тому раджу вам тепер виконати своє діло.

 

щоб чого ревно бажали, те й виконано було по достатку. 

 

Щоб прекрасне діло не спинилося на самому старанні, а було дійсно виконане. Бо як прихильність і воля породжують бажання, так від наявності походить діло. Отож у кого є, той хай робить діло, а у кого немає, той зробив діло волею.

 

2Кор. 8:12. Бо коли є старанність, то вона приймається дивлячись на те, хто що має, а не на те, чого не має. 

 

Зауваж мудрість, як, похваливши македонян, маю на увазі – фессалонікійців, що зробили «понад силу», від цих не вимагає нічого понад силу. Якщо, каже, маєте старанність, подавайте по силах; Бог приймає це.

 

2Кор. 8:13. Не треба, щоб іншим було полегшення, а вам тягар,

 

Ви, каже, не повинні давати понад силу, щоб інші проводили життя в розкоші та задоволеннях, а ви терпіли від того нужду й скорботу. Господь похвалив вдову, котра подала все, що мала (Мк. 12:44). Але Павло не робить цього тепер, частково тому, що коринфяни були ще слабкі, частково ж тому, що вони були багаті, так що якби подали й по силах, то утворилося б велике, шановане та багате подаяння. Притому апостол сподівається, що приклад фессалонікійців спонукатиме коринфян до більшого, і тому залишає діло на їхню волю. І в наступних словах непомітно спонукає їх до того самого.

але щоб була рівномірність.

 

2Кор. 8:14. Нині ваш надлишок на доповнення їхнього недостатку; а потім їхній надлишок на доповнення вашого недостатку,

 

Тобто ви багаті на майно, а вони багаті на дерзновіння до Бога. Тому дайте їм від достатку майна свого те, чого вони не мають, щоб вам одержати натомість дерзновіння, яким вони багаті і в якому ви маєте нестачі. Дивися, як непомітно схиляє їх до того, щоб подавати й понад силу. Якщо, каже, хочеш отримати від надлишку, то й подавай від надлишку; якщо ж хочеш одержати повну винагороду, то й сам подавай повністю, тобто і від нестачі, і понад силу; втім, не каже цього явно. Отже, досі переконував, здається, до подаяння посильного.

 

щоб була рівномірність, 

 

2Кор. 8:15. як написано: хто зібрав багато, не мав зайвого; і хто мало, не мав недостатку.

 

Як буде рівність? Якщо і ви, і вони взаємно приділятимете одні одним достатки і доповнюватимете недоліки одні одних. Але яка рівність – за плотське давати духовне? Тут, звісно, рівність не щодо цінності чи безцінного подаваного та отримуваного натомість, а щодо достатку і нестачі: ви подаєте від достатків своїх, і вони подають від достатків своїх; і знову ж, ви одержуєте те, чого потребували, і вони одержують те, чого потребують. Рівність ця цілком відноситься до теперішнього часу, а що в майбутньому віці, те має велику перевагу перед подаваним. Отож смиріться, багаті, тому що в речах постійних, неминучих, вас перевершують бідні. Наводить як приклад те, що було під час збирання манни, щоб показати, як буває рівність. А саме: коли багатий, котрий має багато, дає надлишок тому, хто має мало, то ні сам не має зайвого, ні той, хто має мало, не має нестачі в тому, що від нього отримав. Те саме буває і з дерзновінням до Бога. Заразом навчає і дечого більшого, показуючи багатим, що як під час збирання манни всі, і ті, що збирали більше, і ті, що збирали менше, знаходили у себе однаково, чим Бог карав їхню ненаситність, так і тепер не треба бажати більшого.

 

2Кор. 8:16. Дяка Богові, Котрий поклав на серце Титове таку старанність до вас. 

 

Сказавши потрібне про милостиню, хвалить, зрештою, посланих за нею, аби вони, будучи чужі підозрі, скоріше могли спонукати їх до готовності на пожертву. Оскільки ж першим із них був Тит, то хвалить його, а спонукання його до цього служіння називає ділом Бога. Бо Він дав йому таку саму старанність, яку я маю щодо вас. Тут же переконує їх зробити подаяння, варте пошани. Бо якщо Бог спонукав його, то, безсумнівно, Бог і просить, щоб ви зробили подаяння, гідне Бога.

 

2Кор. 8:17. Бо, хоча я й просив його, а втім він, будучи дуже старанним, пішов до вас добровільно. 

 

З чого видно, що Бог спонукав Тита? З того, що коли я попросив його, то він з готовністю прийняв прохання, і не став ремствувати, а вирушив добровільно, бо, коли я ще не просив його, він мав уже власну старанність.

 

2Кор. 8:18. З ним послали ми також брата, якого по всіх церквах хвалять за благовістя,

 

Одні думають, що йдеться про Луку, через Євангеліє, ним писане; інші ж – що йдеться про Варнаву, позаяк апостол і неписану проповідь називає благовіствуванням. Не висловлює йому багато похвал, як Титові, тому що він невідомий був коринфянам, а Тит був досить відомий їм. Втім, і йому сплітає достатню похвалу; бо не просто каже, що він проповідує Євангеліє, а й каже, що його хвалять, не в двох чи трьох, а по всіх церквах.

 

2Кор. 8:19. і до того вибраного церквами супроводжувати нас для цього добродіяння, якому ми служимо

 

Хвалить мужа і судженням про нього тих, що вибрали його: не лише, каже, уславлений, як той, хто достойно благовіствує, а й вибраний від церков супроводжувати нас, щоб був спільником нашим і в спокусах, і в небезпеках. Це більше підходить Варнаві. «Вибраний» на благодать цю, тобто на розпоряджання подаяннями, щоб служив з нами.

 

на славу Самого Господа і відповідно до вашого старання, 

 

Тобто щоб і Бог прославлявся, і ви стали старанніші, бо коли ті, хто приймає подаяння, – люди випробувані, то ні в кого не може зародитися підозра відносно них.

 

2Кор. 8:20. оберігаючись, щоб нам не зазнати від кого нарікання при такій великій кількості пожертв, доручених нашому служінню;

 

Гідно це святої душі й великої турботливості та поблажливості Павла. Ми, каже, послали цих мужів, не одного, а декількох, «оберігаючись», тобто передбачаючи й остерігаючись, аби хтось не запідозрив нас, що ми нібито із подаянь використовуємо щось на свою користь. І не сказав «щоб ви не запідозрили», а «від кого», аби не образилися і не подумали, начебто їх підозрює в такій самій думці про нього. І сама, каже, щедрість, тобто щедрість подаянь, легко може викликати в злих людях підозру, якщо не вживемо заходів перестороги.

 

2Кор. 8:21. бо ми дбаємо про добре не тільки перед Господом, але й перед людьми.

 

Дивися, як турбувалася душа Павла, щоб не подати браттям приводу для спокуси. Бо не сказав «я чистий, хай обмовляє, хто хоче», а як перед Богом, каже, так і перед людьми «дбаємо про добре», тобто стараємося бути бездоганними, і чим вони слабші, тим більше потрібно бути поблажливим до них, тому що ми поблажливі й до малих дітей, коли няньчимо їх.

 

2Кор. 8:22. Ми послали з ними і брата нашого, старанність котрого не раз випробували багато в чому, і він тепер ще старанніший у великій впевненості у вас.

 

Додає і іншого, називаючи його братом та схвалюючи його на підставі випробування та суджень, як людину старанну багато в чому й людину, котра виявилася такою багаторазово. Підносити так мову властиво похвалі. Нині ж, каже, він зробився ще стараннішим, ніби в надії, що ви подасте щедрішу милостиню, якій він служить.

 

2Кор. 8:23. Що ж стосується Тита, – це мій товариш і співробітник у вас,

 

Тобто якщо потрібно сказати що-небудь про Тита, то скажу, що він «мій товариш» – допомагає мені навчати вас і приносити вам користь. Або: якщо ви зробите щось для Тита, то зробите це не для пересічної людини, а для товариша мого.

а щодо братів наших, –

Тобто якщо бажаєте чути що-небудь про інших, то й вони мють великі права на вашу довіру; бо вони брати наші.

 

це посланці церков,

 

Тобто послані й вибрані від церков.

 

слава Христова.

 

Що важливіше за все, те поставив наприкінці. Усе, що б не було в них, каже, відноситься до Христа.

 

2Кор. 8:24. Отож перед лицем церков дайте їм доказ любові вашої і того, що ми справедливо хвалимося вами. 

 

Тепер, каже, покажіть, як ви любите нас і як ми не даремно хвалимося вами. А покажете це, якщо до них виявите любов. Бо те, що зробите для них, зробите «перед лицем церков», тобто для честі церков; бо вони являють собою лице церков, які послали їх.

 

Глава дев’ята.

 

2Кор. 9:1. Для мене втім зайва річ писати вам про допомогу святим,

 

Так довго розмірковував про про цю службу раніше і, знов маючи намір про неї ж, каже, що для нього зайва річ писати про неї. А робить це мудро, щоб більше привабити їх. Бо коли Павло має таку думку про них, що для них не потрібна порада стосовно милостині, то їм соромно було б виявитися згодом нижчими за добру думку про них.

 

2Кор. 9:2. бо я знаю щирість вашу і хвалюся вами перед македонцями, що Ахаія приготована ще з минулого року,

 

Я і сам знаю, каже, старанність вашу, і не лише знаю її, а й хвалюся перед іншими, що готова вся Ахаія, а не сам лише Коринф, і що нічого не залишається, як тільки щоб прийшли до вас ті, хто збирають милостиню. Отже, мені соромно буде, якщо похвали мої виявляться даремними й хибними.

 

і ревність ваша заохотила багатьох.

 

Вище говорить: македонці доброзичливі й просили нас. Як же тепер каже: «і ревність ваша заохотила багатьох»? Не сказав «усіх», а «багатьох». Одні доброзичливі й просили нас, а інші були спонукані вашою ревністю; бо багато хто потребує спонукання. Інакше: ми не радили їм, не переконували їх, а лише вас хвалили, і цього достатньо було для їхнього переконання. Дивися, як спонукає і коринфян прикладом македонян, і македонян прикладом коринфян. Ви, каже, зробилися вчителями для них; не виявіться ж, учителі, гіршими за учнів.

 

2Кор. 9:3. А братів послав я для того, щоб похвала моя про вас не виявилася марною в цьому випадку, але щоб ви, як я говорив, були приготовані,

 

Себе самого немовби робить членом коринфської церкви й турбується про неї. Бо говорить: оскільки я похвалився вами, то злякався, щоб не посоромитися мені, і тому послав братів, «щоб похвала моя не виявилася марною», тобто щоб не була викрита похвала моя вами, як пуста й даремна. Бо я, каже, захоплюючись вами, перед усіма хвалився й перед ними. Отож якщо покажете себе не такими, сором буде спільний; втім, не в усьому, а лише «в цьому випадку», тобто хай не посоромлюся в самому лише припущенні моєму щодо милостині; але «щоб ви були приготовані», як сказав я і македонянам, що в Ахаії вже всі готові й ні в чому у них нема недоліку.

 

2Кор. 9:4. і щоб, коли прийдуть зі мною македоняни і знайдуть вас неготовими, не лишилися ми в соромі, – не кажу «ви», – похвалившись з такою впевненістю.

 

Знову звертається до того самого та з більшою силою висловлює стурбованість, переконуючи їх людськими міркуваннями. Бо більше сорому, коли хтось соромиться перед чужими особами. Можливо, каже, ви розраховуєте на мене, як знайомого вам; та подумайте про македонян, котрі, можливо, прийдуть зі мною, що імовірно. «І знайдуть вас», не сказав «неохочими», а «неготовими». Бо й те соромно, якщо ви нічого не зібрали, або зібрали менше, ніж належить. Але кажучи «щоб не лишилися ми в соромі, – не кажу «ви», – похвалившись з такою впевненістю», пом’якшує мову свою, – не в усьому тобто посоромимося, а лише в хвалінні відносно милостині; бо інше, що стосується вас, бездоганне. Говорить же це не для того, щоб полестити їм, а радше для того, щоб зробити їх стараннішими, аби ті, кого хвалять в усьому, і в цьому не виявилися негідними похвали та нижчими за самих себе. Словами «не кажу «ви»» показує, що вони більше будуть посоромлені, аніж він; бо це їхній гріх. Під «частиною» ж має на увазі основу, або саме діло, або сутність похвали.

 

2Кор. 9:5. Тому вважав я за потрібне впросити братів, щоб вони пішли наперед до вас і заздалегідь потурбувались, щоб сповіщене вже благословіння ваше було готове як благословіння, а не як побор.

 

Аби не здалося, що суперечить сказаному вище: «Для мене зайва річ писати вам», – тоді як тепер знову говорить про те саме, розмірковує вже про щедрість та про звершення діла з радістю, для чого, каже, і послав я братів. Спонукаючи до двох протилежних діл, а саме щоб подали з достатком і з радістю, вельми мудро переходить до того й іншого. Бо спершу говорить про радість під час подавання, а потім про другу статтю. Подавання, каже, є «благословіння»; бо ніхто не дає благословіння з сумом.

Показує і плід, що безпосередньо із цього виростає: ті, хто подає, сповнюються благословіння. Втім, і цим не обмежився, а додав: «а не як побор». Не думайте, каже, ніби беремо це у вас через користолюбство; навпаки, бажаємо дати вам благословіння. Отже, той, хто подає милостиню через примус, немовби заражений користолюбством.

 

2Кор. 9:6. При цьому скажу: хто сіє скупо (φειδομένως), той скупо і пожне, а хто сіє щедро, той щедро і пожне.

 

Переходить до іншої статті, що треба подавати зі щедрістю, і говорить: «При цьому скажу», тобто додаю до сказаного, що не потрібно подавати з бережливістю. Не сказав «скупо», а вжив благороднішу назву бережливості1. Саме ж діло назвав сівбою, щоб ти одразу звернув погляд на нагороду, та зрозумів, що більше одержуєш, ніж даєш. Після мови про подавання зі щедрістю знову нагадує про про подавання з радістю: це показують, як і вище сказано, слова «сіє щедро».

 

2Кор. 9:7. Кожен вділяй з ласки серця, не з гіркотою серця і не з примусом, бо хто дає доброзичливо, того любить Бог. 

 

Зупиняється на мові про подавання з радістю, знаючи, що приклад македонян достатній, щоб спонукати їх до більшого подавання та присоромити їх, якщо виявляться нижчі за тих. Лікує ж розум їхній, щоб звершуване ними діло було чеснотою; бо вимушене не є чеснота. Тому, як істинний учитель, хоче, щоб учні його, роблячи що-небудь, робили те так, як вимагає чеснота, і притому добровільно, щоб і нагорода їм була повна; бо зроблене через примус втрачає свою нагороду. Тому говорить: кожен подавай з ласки, а не з гіркотою серця і не з примусом. Наводить і свідчення із Соломона. Хоча у вислові Премудрого йдеться про щедрість, але він відносить це й до подавання з радістю, або, якщо хочеш, – і до тієї, і до іншого разом.

 

2Кор. 9:8. Бог же має силу збагатити вас усякою благодаттю,

 

Цими словами спростовує розумування, яке має багато хто, коли каже: якщо подам багато, то боюся, щоб самому не зробитися бідним. Бог, каже, може збагатити вас стільки, що з достатком можете зробити всяку благодать, тобто всяку милостиню. Отож подавайте щедро, щоб милостиня ваша завжди й завжди примножувалася.

 

щоб ви, завжди і у всьому маючи всякий достаток, були багаті на всяке добре діло.

 

Чи бачиш? Не багатства просить їм, а достатку. Говорячи ж це, показує, що не примушує і не приневолює їх подавати від нестачі, щоб потім не мали достатку. Водночас, навчаючи, як потрібно користуватися дарами Божими, говорить: «щоб ви… були багаті на всяке добре діло». У благах тілесних, каже, бажаю вам достатку, а в благах духовних (бо це означають слова «всяке добре діло») – повноти, щоб не лише в повноті були милосердні, а й щоб старанно робили всяке богоугодне діло.

 

2Кор. 9:9. Як написано: розтратив, роздав убогим; правда його перебуває повік.

 

Вище сказав: «багатійте і цією чеснотою». На підтвердження цього наводить свідоцтво із пророка: «розтратив», бо слово це вказує на щедрість і повноту. І хоча поданого нема вже більше, але «правда», тобто людинолюбство (називає його так тому, що воно виправдовує людину й звільняє її від пут гріхів), перебуває вічно, – і тут, і там. Ось чому милостивий буває любимий всіма, а нащадки його бувають любимі майбутніми племенами.

 

2Кор. 9:10. Той же, Хто дає насіння сіячеві і хліб в їжу, подасть щедрість посіяному вами і примножить плоди правди вашої, 

 

Цими словами просить їм і плотських, і духовних благ та підтверджує слово своє наочним прикладом землеробства. Бо якщо тим, котрі засівають землю, Бог подає насіння, і тим, котрі живлять тіло, дає їжу, то тим паче – тим, котрі обробляють небо та живлять душу. У словах «подасть щедрість посіяному вами» говорить про тілесне багатство, яке, щоб зробилося сівбою духовною, радить подавати бідним. Бо через це зростає в нас всяке добре діло та достаток правди.

 

Тому й говорить: «і примножить плоди правди вашої». Зауваж тут, що він вводить Бога таким, Котрий дає нам не суєтні насолоди, а їжу, бо каже: «і хліб в їжу». Те саме знаходиться у Ісаї (Іс. 55:10).

 

2Кор. 9:11. так щоб ви були багаті всім на всяку щедрість, яка через нас викликає подяку Богові.

 

 

Знову показує, як потрібно користуватися багатством, і говорить, що не треба заривати його в землю, а треба мати його «на всяку щедрість», тобто ділитися ним щедро. Але позаяк багато хто знаходить щедрість в блудницях і лицедіях, то каже: я маю на увазі ту щедрість, котра приносить Богу «подяку», і не лише подяку, а й багато чого іншого, про що говорить далі, щоб, показавши багато добрих наслідків щедрості, зробити їх стараннішими до неї.

 

2Кор. 9:12. Бо діло служіння цього не тільки доповнює вбогість святих, але й викликає в багатьох великі подяки Богові;

 

2Кор. 9:13. бо, спостерігаючи досвід цього служіння, вони прославляють Бога за покірність сповідуваному вами Євангелію Христовому і за щире спілкування з ними та з усіма,

 

2Кор. 9:14. молячись за вас з прихильності до вас, за дуже щедру у вас благодать Божу. 

 

«Діло служіння цього», каже, тобто допомога майном, робить багато що, бо не лише доповнює нужду братії, а і є «дуже щедрою», тобто дає їм більше, ніж треба; і багато подяк викликає служіння це і свідчення про служіння людинолюбства. Вони прославляють Бога за те, що ви так покірні Євангелію, що виконуєте повеління його зі щедрістю; бо Євангеліє навчає милостині. Й інакше прославляють вони Бога, – за простоту та доброту вашу, що виливаються не лише до них, а й до всіх вірних бідних. Бо вони не заздрять, подібно до інших злиденних, а дякують, що подаєте й іншим, що слугує ознакою великої чесноти їхньої. Тому таким незаздрісним і таким праведним належить подавати з більшою щедрістю. Крім того, ще моляться за вас, як би удостоїтися бачити вас, не заради майна, а заради благодаті Божої, з достатком даної вам. Знову діло милостині називає благодаттю, приписуючи все Богові, щоб вони не загордилися.

 

Словами «дуже щедру благодать Божу» спонукає їх зробити щедрість свою ряснішою, щоб не перевершили й не перемогли їх інші.

 

2Кор. 9:15. Дяка Богові за невимовний дар Його! 

 

Даром називає блага, що бувають від милостині як тим, хто подає, так і тим, хто приймає. Або: нагадує про блага, котрих ми удостоїлися через воплочення Христа, говорячи ніби так: не думайте, що ви робите велику справу. Блага, одержані нами від Бога, невимовні. Що ж великого в тому, що ми подаємо мале та тлінне?

 

1 У слов’янському тексті: «сеяй скудостию, скудостию и пожнет». «Φειδομένως» – «бережливо, скупо». Свт. Феофілакт обирає значення «бережливо», тому й пише про слова апостола: не сказав «скупо».

 

Глава десята.

 

2Кор. 10:1. Я ж, Павел, котрий особисто між вами скромний, а заочно проти вас сміливий, переконую вас лагідністю й поблажливістю Христовою.

 

Закінчивши мову про милостиню, тепер починає говорити з суворістю проти лжеапостолів та тих, що

засуджували його як убогого розумом і безрозсудно хвалькуватого, і має намір обстоювати себе, будучи змушений до цього, щоб не втратила поваги проповідь. Вказує і на діла свої, і на дану Богом благодать. Тому той не погрішить, хто назве це послання похвальним словом Павлові. Початкові слова, спрямовані проти тих, котрі називали його безсилим і самохвалом, містять немовби такий смисл: прошу вас сам я, Павло — вчитель всесвіту (бо слова: “я ж, Павел”, означають гідність і виражають ніби наступне: ось я сам, Павло, кажу вам і прошу вас, щоб не змусили мене осудники мої використати владу мою проти них). Багато значить і те, що апостол просить, а він ще вводить як посередництво лагідність Христову, кажучи неначе так: посоромтеся лагідності Христової, якою благаю вас. Заразом показує, чому щадить їх, а саме наслідуючи поблажливість Спасителя Христа, а не тому, що не має сили. Отож не змушуйте мене відступити від лагідності, яку до того люблю, що представляю і вам на посередництво. “Котрий особисто між вами скромний, а заочно проти вас сміливий”. Або говорить іронічно, користуючись словами тих, хто засуджував його: бо вони говорили, що, коли особисто буває в них, то не вартий жодної поваги, навпаки, малозначний, гідний зневаги, а коли відсутній, то звеличується, поводиться величаво й погрожує. Або ж істинно казав про себе, що він, коли перебуає у них, буває смиренний і лагідний, і якщо говорить тепер з поважністю, то робить це через зарозумілість, а через надію на них.

 

2Кор. 10:2. Прошу, щоб мені, коли прийду, не вдаватися до тієї рішучої сміливості, яку думаю вжити проти деяких, що думають про нас, ніби ми діємо за плоттю.

 

Прошу, каже, не змушуйте мене сильно скористатися моєю силою (бо словом “сміливість” називає силу свою), “яку думаю вжити”, тобто яку передбачаю, думаю чи маю намір, позаяк мене змушують до цього, вжити проти тих, хто обмовляє, нібито ми лицеміри й хвальки; бо це означають слова “ніби ми діємо за плоттю”. Зауваж, що сміливістю називає намір відповісти деяким, хоча збирається зробити це не за себе, а за проповідь. Але вчителю більш властиво бути повільним у покараннях, аніж одразу ж вдаватися до них.

 

2Кор. 10:3. Бо ми, будучи в плоті, не по плоті воюємо.

 

Тобто хоча ми обкладені плоттю, але користуємося не плотською зброєю. Розмірковує про проповідь, показуючи, що вона не є людською справою та не має потреби в земній допомозі. Коли ж каже “воюємо”, то передає таку думку: ми ведемо війну і вступили в брань.

 

2Кор. 10:4. Зброя нашого воювання не плотська,

 

Тобто не багатство, ні слава, ні солодкомовство, ні улесливість, ні лицемірство, бо такою є зброя плотська.

 

але сильна Богом на зруйнування твердинь:

 

Не сказав “а духовна” (так, звісно, треба було б сказати на противагу слову “плотська”), а “сильна”, натякаючи на те, що плотська зброя слабка й безсила. Дивися, як позбавлений він гордості. Не сказав “ми сильні”, а “зброя, сильна Богом”, тобто Бог зробив її сильною.

Оскільки були гонимі й мучимі, що, здавалося б, властиво слабкості, то каже: “сильна Богом”, бо через це особливо відкривається сила Бога, і Він є Тим, Хто діє та бореться, хоча зброю носимо ми. У чому ж “сильна”? У “зруйнуванні твердинь”, а яких твердинь, про це говорить нижче.

 

нею руйнуємо задуми

 

Цією зброєю, каже, повергаємо мудрування еллінів та їхню гордість, або: витягаємо їхні розуми й душі із омани, котрою вони заражені, і підкоряємо їх істині. Так розум і зарозумілість Ареопагіта відвернуто було від нечестя й підкорено благочестю. Зауваж, що не сказав “вживаємо муроломні знаряддя”, а просто “руйнуємо”; цим показується легкість перемоги й сила зброї.

 

2Кор. 10:5. і всяке звеличування, що повстає проти пізнання Бога,

 

Продовжує іншомовність, щоб роз’яснити бажане. Хоча б, каже, і протистояло розуму Божому, тобто Євангелію, “звеличування”, тобто вежа чи фортеця, і це руйнуємо.

 

і беремо в полон усякий помисел на послух Христу,

 

Вислів “взяття в полон” має двоякий зміст: він означає і втрату свободи, і цілковите взяття в полон, після якого неможливо вже опиратися. Павло вжив тепер вислів “беремо в полон” у другому значенні. Не лише, каже, долаємо й перемагаємо всяке людське мудрування, а й беремо в полон, що означає ціковиту перемогу. Далі, позаяк вислів “взяття в полон” тяжкий, то каже: “на послух Христу”.

Тобто ми провидо в рабство Христові, котре дорожче за будь-яку свободу, — підкоряємо Христу, від погибелі до спасіння, від смерті до життя. Згадай про тих, котрі спалили чарівні книги свої в Ефесі, і ти зрозумієш, як полонив Павло.

 

2Кор. 10:6.  і готові покарати всілякий непослух, коли ваш послух виповниться.

 

Тут і коринфян лякає. Ми, каже, на вас чекаємо, щоб, коли за настановами нашими виправитеся й припините спілкування з обмовниками, піддати покаранню тільки невиліковно стражденних. Покарання у нас готове, але, оскільки ви маєте спілкування з ними, то не вживаємо йог поки, щоб і вас не зачепив удар. Словами “коли ваш послух виповниться” натякає на те, що хоча вони й тепер слухняні, однак не цілком. Водночас грізно вимагає, щоб і ті, і інші виправилися та щоб ніхто не піддався покаранню. В нас спочатку утворюються думки, через боротьбу гірших з кращими, а потім з’являється звеличення на честь тих, що одержали перемогу, котрі постають проти пізнання Божого, так що приходять в стан, який називається збудженням, нестямою. Бо мислення є проста й безпосередня дія розуму, котра більше представляє самі речі, ніж доказ.  І в тих, що спокушені бісами, є, здається, такі думки, які Павло, і всякий, ведений духом його, полонить на послух Христові.

 

2Кор. 10:7. Чи на особу ви дивитесь?

 

Не лише лякає спокушувачів, а й дорікає спокушеним, тому говорить: дізнавайтеся за ділами, хто зарозумілий, хто багатий, хто прикривається личиною чесноти.

 

Хто впевнений в собі, що він Христовий, той сам по собі суди, що, як він Христовий, так і ми Христові.

 

Хибні апостоли величалися, що вони Христові та нібито самовидці Слова. “По собі” сказав замість: хай не очікує нашого проти нього викриття, а сам розмірковує, що саме тому, що він Христовий, він не має ніякої переваги перед нами. Бо я теж не можу бути апостолом когось іншого, хоча б і він був Христовий. Але тут він висловив поступку, оскільки ще раніше показав, наскільки він вищий.

 

2Кор. 10:8. Бо коли б я і більше став хвалитися нашою владою, що Господь дав нам на будування, а не на руйнування ваше, то не був би у соромі.

 

Не сказав “я маю владу карати й умертвляти”, а вони не мають, а смиренно: “коли б і більше”. І не сказав “коли хвалюся”, а “коли б став хвалитися”, тобто коли захочу, каже, похвалитися владою, “що Господь нав дам”, знову все це приписавши Господу. А одержав я її від Бога для того, щоб утверджувати у вірі, благодіючи, а не караючи. Отже, чому ти сказав “руйнуємо задуми”? Бо в тому й полягає будування, щоб руйнувати все гниле та знищувати перешкоди. Отже, яким чином ти погрожуєш розоренням, коли не отримав на це влади? Переважно я отримав на будування; але якби хтось виявився невиліковним, то ми скористаємося й владою на розорення. Отже, якщо я захочу, каже, похвалитися тим, що Бог дарував мені більше, так що я маю владу перш за все благодіяти, а в разі спротиву – карати, не залишуся в соромі, тобто не здамся брехуном чи гордовитим.

 

2Кор. 10:9. Втім, хай не здається, що я залякую вас тільки посланнями.

2Кор. 10:10. Так як дехто говорить: у посланнях він суворий і сильний, а в особистій присутності слабкий, і мова його незначна, —

2Кор. 10:11. такий хай знає, що які ми на словах у посланнях заочно, такі самі і на ділі особисто.

 

Який на словах, такий і на ділі: я міг би похвалитися, але не думайте, що я залякую вас посланнями, як кажуть мої обмовники: “він хвалиться в посланнях, а в особистій присутності він нікчемний і є не таким, який він у своїх посланнях”. Але всякий, хто так говорить, хай знає, що ми не лише погрожуємо в посланнях, а в особистій присутності можемо в привести у виконання свої погрози.

 

2Кор. 10:12. Бо ми не сміємо рівняти або прирівнювати себе до тих, котрі самі себе виставляють:

 

Тут він показує, що це хвальки й надто багато хваляться собою. Отже, каже, що “ми не сміємо рівняти”, тобто зараховувати себе до тих із них, котрі звеличують себе похвалами, або “прирівнювати”, тобто протиставляти себе їм.

 

вони міряють себе самими собою та порівнюють себе з собою нерозумно.

 

Вони, каже, не удостоюють прирівнювти себе до когось із інших людей, а міряють себе самими собою, змагаються між собою та не відчувають, які смішні вони внаслідок цього. Бо кожен, вважаючи себе кращим за іншим, принижує іншого; отже, всі є славними один перед одним; вони не розуміють самі, як це смішно.

 

2Кор. 10:13. А ми не будемо хвалитись безмірно,

 

Бо, хвалячись, вони, можливо, говорили: “Ми досягли меж землі й обернули всесвіт”. Але ми, каже, не так.

 

а в міру уділу, що призначив нам Бог, в таку міру, щоб досягти і до вас.

 

Як між землеробами розділив Бог виноградники, так і між нами, апостолами, розділив всесвіт. Отож хвалитимемося в міру уділу, котрий призначив нам Бог. Яка ж це міра? Та, щоб досягти й до вас. Отже, оскільки це наша міра, то ми й до вас хвалимося.

 

2Кор. 10:14. Бо ми не напружуємо себе як ті, що не досягли до вас, тому що ми досягли і до вас благовістям Христовим.

 

Імовірно, хибні апостоли та ті, хто вирушив кудись без всякої проповіді, хваляться самим лише простим пришестям і все приписують собі самим. Отже, апостол каже: ми не напружуємо себе як ті, що не досягли до вас, бо ми досягли не не просто, а благовістям Христовим, тобто не тільки прийшли, як ті, а й з проповіддю Євангелія.

 

2Кор. 10:15. Ми не без міри хвалимось, не чужими трудами, але надіємось, що разом із зростанням віри вашої, ми збільшимо у вас уділ наш,

2Кор. 10:16. так щоб і дальше вас проповідувати Євангеліє, а не хвалитися готовим у чужому наділі.

 

Показує, що ті хваляться чужими трудами апостолів і хваляться без міри, тобто надмірно й чужими трудами. Ми ж не так, а, досягнувши до вас, ми сміливо говоримо, що досягли до вас. Водночас ми надіємось, безсумнівно, на Бога (бо Павло не думав виставляти на вид себе), — що, достатньо навчивши й примноживши віру вашу, звеличимося в вас. Бо вчитель звеличується тоді, коли примножує подвиги учнів та з достатком збільшує свій уділ, тобто розширяє ті міру уділу, котру він отримав. Отже, на що ми надіємось? На те, що й дальше вас проповідуватимемо Євангеліє та, можливо, і більш за те похвалимося, якщо принесемо їм користь. Як домобудівничий всесвіту й архітектор, він повсюди називає уділ і міру, щоб показати, що все це належить Богові, Котрий визначає цей уділ і цю міру, наводить і наступне місце.

 

2Кор. 10:17. Хто ж хвалиться, хай хвалиться в Господі (Ієр. 9,24).

 

Бо, звершуючи такі справи, ми не хвалимося та не приписуємо в них чогось собі самим, а все це й саму міру, до якої досягли, присвоюємо Богу. Ось чим і вони повинні хвалитися.

 

2Кор. 10:18. Бо не той достойний, хто сам себе хвалить, але кого хвалить Господь.

 

Не сказав “ми вправні”, а “кого хвалить Господь”, тобто того, котрого дійсність труду й подвигу благодаттю Божою зробила достойним.

 

Глава одинадцята.

 

2Кор. 11:1. О, коли б ви були хоч трохи поблажливі до моєї нерозумності! Але ви і поблажливі до мене.

 

Маючи намір почати мову про свої власні похвали, він зробив багато застережень, уникаючи того, що є образливого для інших у власних похвалах. До цього спонукала його необхідність та побоювання, щоб не пішло на шкоду учням, якщо самого його стануть зневажати, а лжеапостолів вважати людьми, які мають якесь значення. Бо й для вельми нетямущих ясно, щоб він прийшов сюди через нагальну потребу та заради користі своїх учнів. Бо яким чином став би без потреби хвалитися самим собою той, хто пам’ятав колишні помилки, яких він позбувся через Хрещення, хто визнавав себе недостойним апостольського звання? Отже, він говорить: о, коли б ви були хоч трохи були поблажливі до моєї нерозумності! а ви дуже поблажливі. Бо я переконаний, що ви любите мене й в усьому поблажливі до мене.

 

2Кор. 11:2. Бо я турбуюся про вас ревністю Божою;

 

Не сказав “люблю”, а, щоб висловити набагато сильніше: “турбуюся”. Бо турботу виявляють люди, котрі палко люблять. Потім, аби не подумали, що він турбується про них через якісь людські спонуки, заради грошей чи слави, додає: “ревністю Божою”; бо сказано, що й Бог ревнує, надзвичайно полюбивши нас, не для того, щоб одержати якусь вигоду, а щоб спасти нас, привівши у спілкування і єднання з Собою. Така, каже, і моя до вас ревність, вона випливає не із того, щоб мені одержати прибуток, а щоб ви не загинули.

 

тому що я заручив вас єдиному мужу, щоб представити Христу вас чистою дівою.

 

Я заручив вас, говорить, Христу. Тож за Нього ревную, а не за себе самого. Бо я не чоловік, а друг нареченого. Дивіться ж, він не сказав: “Я ваш учитель, і тому ви повинні трмиатися мене”, — а їх поставив на місце нареченої, а себе на місце друга нареченого, надаючи їм більше значення. Дещо дивовижне він приписав Церкві; бо у світі після шлюбу не лишаються дівами, а тут і ті, що не були раніше дівами, – після цього шлюбу стають дівами. Таким чином, вся Церква є діва. Бо Павло каже це всім, і чоловікам, і дружинам. Що ж він обіцяв як придане? Царство Небесне. Подібне до цього було в Авраама, коли він послав раба, щоб той зісватав синові невісту одноплемінну (Бут. 24:4). Бо й тут Бог послав служителів Своїх, пророків, щоб заручити Церкву Синові Своєму Христу, як-от Давида, котрий говорить: “Слухай, Дочко, і дивись, і прихили вухо Твоє” (Пс. 44:11), і апостолів, наприклад Павла, який каже: “Ми послані ім’ям Христовим”. Отже, теперішній час є часом заручення, майбутнє ж є часом шлюбу, коли пролунає голос: “ось, наречений іде” (Мф. 25:6).

 

2Кор. 11:3. Але боюсь, щоб, як змій хитрістю своєю обманув Єву, так і ваші уми щоб не пошкодились, ухилившись від простоти у Христі.

 

Бо хоча гинете ви, але боюся я. Не відкриває: “ви будете пошкоджені”, хоча вони були вже пошкоджені, а висловив це невизначено: “боюсь, щоб ваші уми не пошкодились”. Бо і той спокусив обіцянкою кращого; і лжеапостоли, вихваляючи себе та кажучи вам дещо велике,

обманюють своєю хитрістю. Але як ні хитрість змія, ні простота Єви не були достатні для її прощення, так і вам воно не буде на цій підставі дароване. Не сказав же, що Адама було спокушено, щоб показати, що спошукатися властиво жінкам. І не сказав “щоб ви не спокусились”, а “щоб ваші уми не пошкодились” (слов’янською — “не растлились”), використавши образ ростління; бо слово “розтління” вживається відносно дів. “Щоб не пошкодились, ухилившись від простоти у Христі”. Тобто щоб не були ви обмануті внаслідок своєї простоти. Дехто тлумачить так: щоб ви не ухилилися від простої віри у жорстокість зовнішніх (невіруючих), бо це становить найбільше розтління.

 

2Кор. 11:4. Бо якби хто, прийшовши, почав проповідувати іншого Іісуса, Котрого ми не проповідували, чи коли б ви одержали іншого Духа, Котрого не одержали, чи інше благовістя, якого не приймали, — то ви були б дуже поблажливі до цього.

 

Що ти кажеш, Павле? У Посланні до Галатів ти писав: коли хтось благовістить вам щось окрім того, що ви прийняти, хай буде анафема (Гал. 1:8), як же ти тепер говориш, що якби вони проповідували іншого Іісуса, то доречною була б поблажливість ваша? Отже, слухай: лжеапостоли хвалилися, що вони нібито приносять більше за істинних апостолів. Отже, оскільки вони говорили багато нерозумного, користуючись зовнішньою мудрістю, то апостол каже: якби вони проповідували іншого Христа, Котрому належало бути проповіданим, але Котрого ми залишили без уваги, то доречною була б поблажливість ваша. Бо для цього він додав: “Котрого ми не проповідували”. Якщо ж челни віри ті самі, то що нового у них? Зауважуй далі, не сказав: якби хто, прийшовши, почав більше про щось проповідувати

(бо вони говорили дещо більше, з більшою зарозумілістю й з більшою красотою мови), а: “проповідувати іншого Іісуса, Котрого ми не проповідували”, а для цього немає потреби в прикрашанні мови. “Чи коли б ви одержали іншого Духа”, тобто коли б він

збагатив вас більше духовними дарами, які не потребують словесних хитросплетінь. “Чи інше благовістя”, котре повинно полягати не тільки у словах. Всюди він показує, що потрібно бути поблажливим не в цьому випадку, якщо лише говорять дещо краще, а якщо говорять те, що мало бути сказане, але про що ми промовчали. Дивися: “іншого Іісуса, Котрого ми не проповідували, чи коли б ви одержали іншого Духа, Котрого не одержали, чи інше благовістя, якого не приймали”. Отже, якщо вони кажуть те саме, то для чого ви з такою пожадливістю слухаєте їх? І оскільки вони говорять те саме, та навіщо ти, Павле, заважаєш їм? Тому, що, використовуючи удавання,

вони запроваджують нові догмати.

 

2Кор. 11:5. Але я думаю, що в мене нема ні в чому недостатку супроти вищих Апостолів:

 

Зрештою, він порівнює себе з прибічниками Петра, бажаючи показати цим, що якщо вони знають більше за нього, то й більше за вищих апостолів, доводячи до безглуздих висновків. Дивися, яке приниження: “я думаю”, каже, але нічого не ствердує. Не просто, каже, апостолів, а “вищих”, натякаючи на Петра, і Іоанна, і Якова. А говорить це тому, що тепер це було необхідно, тоді як в іншому місці він сказав: “Я не достойний зватися Апостолом” (1Кор. 15:9).

 

2Кор. 11:6. хоч я і неук у слові, але не в пізнанні.

 

Оскільки лжеапостоли гордилися тим, що вони не були неуками, то він показує, що не уникає такого невігластва, а й поставляє в ньому для себе честь. І не каже: “Якщо я і неук, то й інші апостоли такі самі”, — для того, аби не здалося, що він засуджує їх, а принижує саме діло

зовнішньої мудрості, як і в першому посланні показав, що воно не лише марне, а й шкідливе для слави Хреста. Отже, я неук у слові, але не в пізнанні. Через це натякає їм, що чим більше вони хваляться красномовством, тим більше позбавляються пізнання Бога й залишаються в цій справі неуками.

 

Втім ми у всьому цілком відомі вам.

 

Не так, як лжеапостоли, — на ділі такі, я здаються іншими; а у всьому, що ми робимо й говоримо, відомі вам: немає в нас якої б то не було подвійності чи лицемірства, як у тих, котрі покриваються тільки личиною благочестя, а чинять в усьому незрівнянно гірше.

 

2Кор. 11:7. Чи згрішив я тим, що принижував себе, щоб піднести вас; бо безкорисливо проповідував вам Євангеліє Боже?

 

Чи грішив я, каже, тим, і чи можете ви звинуватити мене й гордитися переді мною, що я принизив себе самого, живучи миллостинею та терплячи голод, “щоб піднести вас”, тобто утвердити у вірі? Бо вони не спокушалися (що й становить найбільше їхнє звинувачення) тим, що не були б утверджені інакше, якби він не терпів голод. Оскільки ж вони обмовляли його, що він у присутності представляється приниженим, а за відсутності хвалиться, то тепер, немовби захищаючись від цього, він уражає їх самих, говорячи: хоча я був принижений, але для того, щоб ви піднеслися через це.

 

2Кор. 11:8. Від інших церков я одержував плату для служіння вам;

 

Хоча він міг би сказати: “Я їв від праці рук своїх”, — але, роблячи мову виразнішою, говорить: я одержував від інших, служачи вам. Вислів же “одержував плату” він використав замість “я позбавив, і зробив їх бідними”. А має він на увазі македонців: будучи вельми бідними, вони утримували ще й мене, тоді як був їм як тягар, хоча надлишку не потребував, а потребував необхідного. Я одержував плату, та не від вас; це становить дійсно найбліьше звинувачення, тим паче, що все це для служіння вам; бо, проповідуючи вам і роблячи ваші діла, я годувався від інших.

 

і, перебуваючи у вас, хоч і терпів нестаток, нікому не докучав,

 

Потрійне звинувачення: перше, що будучи у вас і служачи вам, зазнаючи нестачі, не здобув поваги, тому що ви не тільки не надсилали мені чогось, як робили македоняни, а й у той час, коли я був у вас, не утримували мене. Вираз “нікому не докучав” означає: я не був нікому в тягар. Цим він показує, що вони допомагають нерішуче і слабо. Деякі ж слово “не докучав” (ου κατενάρκησα) приймають замість: не дбав, не був безтурботним до проповіді, але, скільки було потрібно від мене, все зроблено для вашого порятунку; я жив у скруті і не просив чогось, не ослаб у терпінні, привчивши себе до нього.

 

2Кор. 11:9. бо нестаток мій доповняли браття, що прийшли з Македонії;

 

Порушує в них ревність, щоб більше спонукати до милосердя, так, щоб перевершені македонцями в наданні йому утримання, не були перевершені ними і в милостині. Кажучи ж “нестача”, показує, що він не отримав нічого, крім необхідного; а утримання надавали йому філіппійці.

 

і у всьому я старався і постараюсь не бути для вас тягарем.

 

Показує, що вони вважали тягарем забезпечувати його їжею. Добре сказано – “постараюся”, щоб ви не подумали, каже, що я сказав це, маючи на увазі отримати від вас згодом. Але і “старався і постараюся не бути вам у тягар”, – це для них сильне докору; хоча він ще не остаточно не сподівається на них, але зовсім і не думає отримати від них що-небудь.

 

2Кор. 11:10. По істині Христовій, що в мені, скажу, що ця похвала не відбереться від мене в країнах Ахаії.

 

Щоб вони не подумали, що “постараюся” він сказав для того, щоб більше привернути їх до себе, каже: за істиною, яка є у Христі Іісусі, кажу, що нічого не візьму; але щоб хтось не подумав, що він говорить це під впливом скорботи або гніву, то справу цю називає похвалою. Проповідувати Євангеліє безоплатно було для нього славою, тому що він заради Христа готовий був переступити межі, зазначені Христом. Вираз “не заградітся” (по-російськи – “не відніметься”) є метафора, запозичена від річок, які течуть: так, коли слава про нього протекла повсюди, він каже: не заградітся ця добра і славна течія від того, що від теперішнього часу я почну отримувати будь-що. А вираз “у країнах Ахаї” показує його обурення. Бо, якщо це – похвала, то її слід було б дотримуватися всюди; але якщо її дотримуються тільки в зазначених країнах, то очевидно, що ті люди, яким це написано, не володіють здоровим розумом, як інші.

 

2Кор. 11:11. Чому ж я так роблю? Чи тому, що не люблю вас? Богові відомо!

 

Маючи намір пояснити причину, через яку він не брав від них, а саме, через появу псевдоапостолів, він цим підриває підозру коринфян: ти не береш, як здається, через ненависть до нас. Тому й каже: я більше люблю вас і не хочу ображати вас, бо ви легко спокушаєтеся. Але він не говорить так ясно, щоб не присоромити їхньої слабкості, а звертає свою промову до іншої причини.

 

Але як роблю, так і робитиму

 

2Кор. 11:12. Щоб не дати приводу тим, хто шукає приводу, щоб вони, чим хваляться, в тому виявились такими ж, як і ми.

 

Тут абсолютно ясно висловлює причину, через яку він не брав. Оскільки диявол знав, що люди цього віку переважно люблять тих учителів, які нічого не беруть; то навчив лжеапостолів і це витлумачити по-своєму. Бо вони не чинили в цьому випадку справедливіше, хоч і були багаті, але, навчаючи не брати, брали. Тому він не сказав: щоб у чому чинять справедливіше, але: “чим хваляться”, що і становить очевидну ознаку хвастощів. Отже, апостол, розуміючи це, поклав собі за правило не брати в них нічого, навіть і тоді, коли потребував чогось, – щоб відбити напад їхній і не дати місця для осуду себе. Хоча це не могло бути предметом осуду, бо згідно із законом Христовим; але оскільки коринфяни через слабкість усе-таки спокушалися, то він і вберіг себе від цього. І нарешті, псевдоапостоли, будучи нижчими від істинних апостолів у всьому іншому, і в цьому не мали жодної переваги: можна сказати, що вони поступалися б їм і в тому разі, якби не брали, тому що вони були багаті, а Павло не брав, страждаючи від скрути, і що вони не справедливо чинили, а лицемірили, а апостол чинив справедливо.

 

2Кор. 11:13. Бо такі лжеапостоли, лукаві робітники, які роблять вигляд Апостолів Христових.

 

Що ти кажеш? Ті, хто проповідують Христа, не вводять іншого Євангелія, як сказав вище, тепер стали лжеапостолами? Так, каже, через це саме; бо, лицемірячи в цьому, вони вносять таємно нечестиві догмати. “Лукаві” ж “творці”, бо вони тільки здаються такими, що творять, а насправді викидають те, що було насаджено, і, маючи тільки зовнішність апостолів, є воістину вовками в овечій шкурі.

 

2Кор. 11:14.  І не дивно: адже сам сатана приймає вигляд Ангела світла,

 

Бо, якщо вчитель їхній (сатана) наважується на все, то немає нічого дивного, що і вони наслідують його. “Ангела світла” – має на увазі того, хто має дерзновення, предстоїть істинному світлу, сповіщає, що і Бог світло є, а в Ньому він є світло. Диявол перетворюється на такого ангела, але не буває таким. Так і лжеапостоли мають тільки вигляд апостолів, але не саму силу. Навчимося ж звідси, що робити що-небудь напоказ (з марнославства) властиво особливо дияволу.

 

2Кор. 11:15. А тому не велике діло, коли й слуги його приймають вигляд служителів правди; але кінець їх буде по ділах їхніх.

 

Тобто, як служителі Євангелія, що містить правду, або – що вони оточують себе самих славою праведних мужів; але не уникнуть зовсім, тому що за справами їхніми буде кінець їхній, тобто поганий. Тож по ділах їхніх ми впізнаємо їх, бо кінець їхній буде відповідний їхнім ділам.

 

2Кор. 11:16. Ще скажу: хай не вважає хто-небудь мене нерозумним, а якщо не так, то прийміть мене, хоч як нерозумного, щоб і мені скільки-небудь похвалитися.

 

Бо хоча він і вживав уже застереження, але все-таки каже: я не задовольняюся тим, що сказано, але знову кажу: “не майже хто-небудь мене нерозумним”. Бо просто хвалитися властиво нерозумності; я ж роблю це не як нерозумний, а за потребою. Однак, якщо ви не погоджуєтеся зі мною і вважаєте мене геть нерозумним, хоча б я хвалився і за потребою, я не уникаю цього. Отже, прийміть мене як божевільного, “щоб і мені”, тобто як вони, “похвалитися”, але й то “скільки-небудь”.

 

2Кор. 11:17. А що скажу, те скажу не в Господі, але ніби в безумстві при такій відвазі на похвалу.

 

Що кажу, каже, то не є по Господу, тобто ці слова, мета ж цих слів абсолютно в Господі. А не сказав: у божевіллі, але: “ніби в нерозумінні”. Бо здаватися, а не бути насправді в божевіллі – моя похвала. А щоб ти не подумав, що він скрізь говорить як божевільний і не за Господом, він каже: “що скажу”, а не інші мої слова.

 

2Кор. 11:18. Як багато хто хвалиться за плоттю, то і я буду хвалитися.

 

Тобто – зовнішніми достоїнствами, шляхетним походженням, тим, що вони обрізані й предки їхні євреї. Бо це – те, що він називає похвалою “не в Господі”; бо що користі бути євреєм? Отже, я не вважаю цього за чесноту, але оскільки вони, каже, хваляться цим, то і я змушений вдатися до цього порівняння.

 

2Кор. 11:19. Бо ви, люди розумні, охоче терпите нерозумних:

 

Ви, каже, примушуєте мене сказати це; бо якби і ви не прийняли їх і я не побачив би з цього, що ви впали в оману, то не дійшов би до цього. Божевільними ж називає тих, які хваляться тілесним. Бо, якщо хвалитися духовним є ознака нерозумності, то тим більше хвалитися неіснуючим. Слова “люди розумні” здаються поблажливими, однак вони містять вищий ступінь осуду, бо, володіючи знанням, каже він, ви грішите; бо, якби ви були нерозумними, то були б гідні поблажливості.

 

2Кор. 11:20.  ви терпите, коли хто вас поневолює,

 

Дивись, у якому раболіпстві й крайньому підпорядкуванні псевдоапостолам викриває коринфян.

 

коли хто об’їдає, коли хто вас оббирає,

 

Чи бачиш, що він представляє їх такими, що оббирають? Бо це виражається словом “об’їдає”. Таким чином, і те, що він сказав вище: “вони, чим хваляться”, сказав добре; оскільки, прикидаючись такими, що нічого не беруть, вони тільки хвалилися, а не були такими насправді.

 

коли хто звеличується,

 

Тобто тих, хто підкоряє вас і звеличується над вами; бо й панами вони були не лагідними, а обтяжливими й тяжкими.

 

коли хто б’є вас в обличчя.

 

2Кор. 11:21. На сором скажу,

 

Ось вищий ступінь приниження коринфян і гордовитості псевдоапостолів, бо псевдоапостоли поводилися з ними, як з рабами. Він каже це не тому, що їх справді били в обличчя, а тому, що вони терпіли не менше за тих, яких б’ють в обличчя. Сказав же це, маючи на увазі їхню зарозумілість, бо що може бути ганебнішим за те, що псевдоапостоли, забираючи їхню свободу, майно і честь, поводилися з ними, як із рабами?

 

що на це у нас не вистачало сил.

 

Заради чого, каже, ви терпите їх? Начебто ми слабкі і не можемо чинити з вами точно так само? Ні. Бо і ми можемо поводитися з вами так само зарозуміло; але ми зовсім не хочемо цього. Таким чином, всю провину зухвалості лжеапостолів складає на раболіпство коринфян. Бо ви, каже він, внаслідок занадто рабського підпорядкування спричиняєте і їхню зарозумілість, і ці наші слова.

 

А коли хто сміє хвалитися чим-небудь, то (кажу з нерозумності) смію і я.

 

Дивись, він знову називає свій вчинок зухвальством і нерозумністю, і тільки що не каже: я приступаю до цього за необхідності. І скільки інших застережень представив він перед цим? Робить же це, навчаючи нас не вдаватися без необхідності до таких промов. Отже, каже: а якщо хто сміє хвалитися чимось, смію і я; бо слово “хвалитися” мається на увазі саме собою. Потім перераховує те, чим вони хваляться.

 

2Кор. 11:22. Вони євреї? і я. Ізраїльтяни? і я.

 

Оскільки не всі євреї були ізраїльтянами (бо і моавитяни, і амонітяни видавали себе за ізраїльтян), то, очищаючи зверхність свого походження, додає й таке.

 

Сім’я Авраамове? і я.

 

Вказуючи на Ісаака.

 

2Кор. 11:23. Христові служителі? (в безумності говорю) – я більше.

 

Деякі кажуть, що він не повинен був висловлювати ці слова у вигляді порівняння, а повинен був прямо сказати, що вони не служителі Христові. Відповідаємо, що він показав це одним словом, назвавши їх лжеапостолами. Тепер же, почавши промову порівняльну, він представляє наочну (δια των πραγμάτων) вказівку на те ж саме і дає зрозуміти слухачеві, що він сам справді служитель Христовий, а вони ні. Тому каже, що хоча вони і служителі Христові, але і в цьому я вищий за них. І знову називає свої слова нерозумністю через безмірне смирення.

 

Я значно більше був у трудах, безмірно в ранах, більше у темницях

 

Перераховує відмінні ознаки апостолів, і, залишивши знамення, починає зі спокус. Я піднімаю, каже він, багато праці, переходячи з одного місця в інше, навчаючи день і ніч, роблячи водночас своїми руками, і, що важливіше, зазнаючи ударів, до того ж надмірних, і, що ще вище, наражаючись разом з ударами на ув’язнення під варту. Слова “набагато більше” стоять у порівняльному ступені й виражають порівняння з лжеапостолами. Він говорить ніби припущено: припустимо, що вони трудяться, але я труджуся “набагато більше”. Деякі, втім, стверджують, що слова ці виражають не порівняння, а означають тільки велику кількість і вищий ступінь.

 

і багаторазово при смерті.

 

Не тільки удавано вмираючи, а й наражаючись на небезпеки, які дійсно загрожували смертю.

 

2Кор. 11:24. Від іудеїв п’ять разів дано було мені по сорок ударів без одного;

 

Чому хіба єдині? Існував закон, за яким той, хто отримав понад сорок ударів, позбавлявся честі. Чому визначено було давати сорок без одного, тобто тридцять дев’ять? Для того, щоб, якщо той, хто б’є, захопившись, дав зайвий удар, усе-таки дав би не більше сорока, і той, кого б’ють, не втратив би честі, бо і в цьому разі його били за узаконеним числом ударів.

 

2Кор. 11:25. Три рази мене били палицями, один раз побивали камінням;

 

Лука записав нам не все, чого зазнав Павло, бо ти бачиш, що багато чого з перерахованого тут він опустив; тому що він трудився в написанні не для прославлення себе.

 

три рази розбивався зі мною корабель, ніч і день пробув я в глибині морській;

 

2Кор. 11:26. Багато разів був у подорожах,

 

Який стосунок до Євангелія має те, що ти зазнав корабельної аварії? Зазнав корабельної аварії, здійснюючи заради Євангелія довгі і морські подорожі. Вночі і вдень плавав по глибині. Деякі, втім, кажуть, що, після небезпеки в Лістрі, він сховався в одному колодязі, який називається Віфос, і говорить тут про цю обставину.

 

у небезпеках на річках,

 

Бо він змушений був плавати і по річках.

 

у небезпеках від розбійників, у небезпеках від єдиноплемінників, у небезпеках від язичників, у небезпеках у місті, у небезпеках в пустелі, у небезпеках на морі,

 

Усюди диявол споруджував брані, і всюди Бог пропонував нагороди за подвиги; бо і від язичників, і від одноплемінників-євреїв, які запеклі проти нього через заздрість, підбурювали розбійників. Чи був він безпечний, принаймні в місті? Анітрохи. Нарешті, – у пустелі? І в ній – ні, і коли він уникав небезпек на суші, вони зустрічали його на морі.

 

у небезпеках між лжебратами,

 

Піддаватися куванням неправдивих і удаваних братій – це інший і найважчий рід спокуси, на який скаржився і Давид: “не ненависник мій превозноситься наді мною, від нього я сховався б, а ти, що був мені тим самим, чим я був для тебе, другом моїм і близьким моїм” (Пс. 54:13-14); і в іншому місці: “людина, що мирно живе зі мною” (Пс. 40:10).

 

2Кор. 11:27. в труді і у виснаженні, часто без сну,

 

Недостатньо було скорбот, що приходять ззовні; він пригнічував ще сам себе власними працями, занепокоєнням і безсонними ночами.

 

в голоді і спразі, часто в постах, на холоді і в наготі.

 

2Кор. 11:28. Крім сторонніх пригод,

 

Терплячи все це, учитель всесвіту не мав достатньо їжі та одягу, але подвизався оголений і боровся голодний. До того ж, він ще багато опустив; бо такий сенс має вираз: “крім сторонніх пригод”. І про те навіть, про що згадав, він сказав не поодинці, а тільки порахував, що легко можна виразити числом, кажучи: “п’ять разів” і “тричі”; про те ж, що незручно для перерахування, висловився невизначено; бо сказав: “багато разів, часто”. Дивись же: обчислюючи стільки лиха, він не сказав, скількох навернув до Христа, як через свою смиренномудрість, так і навчаючи цим, що той, хто трудиться, в усякому разі отримає повну винагороду, хоч би на нього й не очікували подвиги більше.

 

у мене щодня наплив людей,

 

Тобто люте повстання і напад, які роблять на мене щодня народи, за спільною згодою.

 

турбота про всі церкви.

 

Це найважливіше з усього: бо, якщо той, хто дбає про один тільки дім, маючи до того ж служителів та економів, не має змоги навіть відпочити, то що мусить, воістину, витерпіти одна душа, яка має посеред стількох небезпек опіку над цілим всесвітом, та й до того ж над душами.

 

2Кор. 11:29.  Хто знемагає, з ким би і я не знемагав? 

 

Щоб хто-небудь не сказав, що він, правда, дбав, але дбав так, як зазвичай, він показує властивість своєї турботи. І не сказав: я беру участь у скорботі, але піддаюся їй сам до знемоги. Знемогу ж розумій як тілесну, так і особливо душевну. Слово “хто” потрібно розуміти так: чи буде то важлива або незначна людина.

 

Хто спокушається, за кого б я не палав?

 

Потім, як він висловив надлишок скорботи, бо запалююся, каже. Терплячи все інше, він радів, знаючи, що терпить заради Господа; тут же він вражається душею так, що спокуса іншого, навіть людини незначної та відкинутої, заподіює йому велике горе, А що слово “запалююсь” треба розуміти у значенні “спокушаюсь”, цього навчає нас Давид. Бо, як апостол сказав: “хто спокушається, за кого б я не запалювався?” – так само точно і Давид каже: коли хто спокуситься, і я є тим, хто спокушається, і намагаюся вилікувати цю хворобу, як свою власну. Де ж говорить це Давид? У словах: “коли пишається нечестивий, дратується жебрак” (Пс. 9:23), тобто бідний спокушається, коли спадає на думку, що негідні люди буяють багатством і піднесені.

 

2Кор. 11:30. Якщо треба мені хвалитися, то буду хвалитися неміччю моєю.

 

Неміччю називає гоніння; бо під час голоду, бичування, корабельної аварії і перенесення інших лих виявляється людська неміч. Про знамення він не згадує тут, тому що вони були даром Божим; лиха ж разом із силою Божою показали і його терпіння.

 

2Кор. 11:31. Бог і Отець Господа нашого Іісуса Христа, благословенний вовіки, знає, що я кажу правду.

 

Нічого з раніше сказаного він не підтвердив, тут же підтверджує і засвідчує, можливо, тому, що те, що він сказав тут, сталося давно і було не так зрозуміло, а раніше розказане, як, наприклад, скорботи й таке інше, було відомо коринфянам.

 

2Кор. 11:32. У Дамаску обласний правитель царя Арети стеріг місто Дамаск, щоб схопити мене,

 

Дивись, якою сильною була боротьба, якщо через нього начальник стерег місто. Правитель народу, звичайно, не вчинив би так, якби ревнощі Павла не запалили всіх. Арета був тесть Ірода.

 

і мене в кошику спустили з вікна по стіні, і я уник його рук.

 

Втік, виконуючи закон Господній: бо і Господь переходив з місця на місце. Себе самих не треба піддавати спокусам. Там же, де лиха неминучі, треба покладатися тільки на Бога і від Нього просити й очікувати порятунку; а коли спокуса непосильна, треба вишукувати і свої засоби, але і в цьому випадку треба все відносити до Бога, як і те, що апостол врятувався в кошику. Хоча він і сильно бажав бути з Христом, але він любив також спасіння людей і беріг себе для проповіді.

 

Глава дванадцята.

 

2Кор. 12:1. Не корисно хвалитися мені, бо я прийду до видінь і одкровень Господніх.

 

Переходячи до іншого роду похвали, який робив славним його самого, саме до одкровень, каже: “не корисно мені”, тому що може довести мене до гордості. Що ж? Якби ти й не висловив, хіба й без того вже ти не знав цього? Але ми по-різному пишаємося, коли знаємо щось самі про себе, і коли передаємо це іншим. Однак же він говорить це не тому, що на нього самого чекала небезпека впасти в подібний стан, а щоб навчити нас мовчати про справи такого роду. І в іншому сенсі “не корисно”, бо може змусити когось вважати мене кращим, ніж бачить, як він і висловлює цю думку нижче. Лжеапостоли, хоча не мали нічого, проте розповідали; він же, маючи багато видінь і одкровень Господніх, згадує тільки про одне, та й то проти волі. Дізнайся ж, що одкровення містить у собі щось більше, ніж видіння: останнє дає тільки бачити, а одкровення виявляє щось вище видимого.

 

2Кор. 12:2. Знаю чоловіка у Христі, який чотирнадцять років тому

 

Він згадав не про всі одкровення (це було б важко, бо їх було багато) і не про всі промовчав. Але й про одне єдине він говорить неохоче, щоб показати, що і про нього згадує проти волі. Присовокупляє ж: “у Христі”, щоб псевдоапостоли не сказали, ніби він був піднесений від демонів, як Симон. Не без підстави вказав він на час; він зробив це для того, щоб ти дізнався, що не без потреби розповів це тепер, після чотирнадцятирічного мовчання. І якщо за чотирнадцять років до цього удостоївся такого одкровення, то який великий він був тепер, після стількох небезпек заради Христа?

 

(чи в тілі – не знаю, чи без тіла – не знаю: Бог ві дає) узятий був до третього неба.

 

Поміть його поміркованість: він зізнається, що не знає, чи був у тілі, чи поза тілом, коли був піднесений. “Третє” ж “небо” треба розуміти таким чином. Писання називає небом повітря, як наприклад, у виразах: птахи небесні, роса небесна. Це перше небо. Воно називає, далі, небом також і твердь. “Назвав”, каже, “Бог твердь небом” (Бут. 1:8). Це друге небо. Називає небом і те, що створено разом із землею. Ось третє небо.

 

2Кор. 12:3. І знаю про такого чоловіка (тільки не знаю – в тілі, чи без тіла: Бог відає),

2Кор. 12:4. що він був взятий в рай і чув невимовні слова, яких людині не можна переказати.

 

З третього неба, каже, знову піднесений був – до раю: піднесений був для того, щоб і в цьому відношенні не бути нижчим за інших апостолів, які жили разом із Христом. Вживає вираз: “до раю”, тому що ім’я цього місця було загальновідоме, і Сам Господь обіцяв його розбійникові. Він чув “невимовні слова”, які тим, хто мудрує по-людськи і не має нічого духовного, “не можна переказати”. Звідси ясно, що так зване “Одкровення Павла” є твором підробленим. Бо як же інакше, якщо згадані слова були невимовними? Отже, за змістом буквальним, третє небо і рай – місця різні; у значенні ж переносному ці слова, можливо, мають одне значення, а можливо, й не одне. Хоча з приводу переносного сенсу можна сказати багато чого, але ми скажемо тільки небагато, – те, що зручніше для розуміння. Перше небо є межа і межа моральності (της ηθικής), коли будь-хто правильно утворив свої звичаї. Потім, філософія (ή φυσικ, naturalis philosophia) становить друге небо, коли будь-хто, наскільки можливо, набуде пізнання про природу речей. Нарешті, третє небо є знання богословське (θεολογικ), коли будь-хто, наскільки доступно, набуває через споглядання здатність до сприйняття Божественного, що перевищує людське розуміння. Отже, у всякому разі, Павла було піднесено в місця, близькі до Трійці, тобто вище всього сущого, і будучи при цьому не в тілі, тому що розум його все ще був косий. Бо стосовно речей Божественних є кострубатим всякий розум у той час, коли людина буває піднесена і охоплена Богом, тож через Нього збуджується і діє. А оскільки і в областях є ступені, то він проникає ще в рай, проникнувши в найпотаємніші таємниці Божества. Оскільки ж вони недоступні для пізнання і невимовні, то їх ніколи не зрозуміє ніхто, якщо тільки не стане вище людської немочі.

 

2Кор. 12:5. Таким чоловіком можу хвалитись;

 

Поміть його смиренність: він розповідає це ніби про когось іншого, бо каже: “такою людиною можу хвалитися”. Але якщо інший був захоплений, то чому ти хвалишся? Отже, очевидно, що він говорить це про себе.

 

собою ж не похвалюся,

 

Говорить це або для того, щоб показати, що без потреби не став би розповідати, або ж для того, як можна вважати, щоб зробити промову прикровенною.

 

хіба тільки немочами моїми.

 

Тобто лихами, гоніннями.

 

2Кор. 12:6.  А коли я захочу хвалитися, не буду безумний, бо скажу істину;

 

Яким чином, сказавши вище, що хвалитися є божевілля, тепер каже: “якщо захочу хвалитися, не буду нерозумний”? Він сказав тут: “не буду нерозумний” не стосовно похвали, а стосовно того, що він не бреше, бо додає: “тому що скажу істину”. Отже, сенс такий: я не божевільний, бо кажу істину.

 

але я утримуюсь, щоб ніхто не подумав про мене більше, ніж скільки в мені бачить або чує від мене.

 

Щоб люди не звеличували його, – ось справжня причина, через яку він завжди замовчує про себе, коли ж змушений буває сказати що-небудь, то говорить прикрито для того, щоб не вважали його вищим. Бо не висловився так, щоб хтось не сказав про мене, але щоб хто-небудь не вважав мене більшим, ніж я гідний. Якщо заради його чудес хотіли принести йому в жертву волів (Діян. 14:13), то чого не зробили б, якби він виявив свої одкровення.

 

2Кор. 12:7. А щоб я не звеличувався надзвичайністю одкровень, дано мені жало у плоть, ангел сатани, пригнічувати мене, щоб я не величався.

 

Під ангелом сатани і жалом (σκόλοψ – кілок, стріла) дехто розуміє головний біль, який заподіює диявол. Але це невірно, бо тіло Павла не було віддано дияволу, навпаки, сам Павло скоріше наказував дияволу і призначав йому межі, коли віддав йому блудника “на виснаження плоті” (1Кор. 5:5), і він не переступив покладених йому кордонів. Що таке сатана? Противник, за значенням єврейського слова. Отже, ангели сатани – це всі противники – Олександр коваль, Іменей, Філет і всі, хто пригнічував Павла і заподіював йому зло, як ті, хто робив справу сатани. Тому сенс його слів такий: Бог не допустив, щоб моя проповідь процвітала без небезпек і труднощів, щоб я не загордився тим, що удостоївся багатьох одкровень. Чому ж він каже, що йому даний був ангел сатани, а не ангели? Тому, ймовірно, що в усякому місці був один народ, який чинив опір і збурював, а решта йшли за ним, як за ватажком. Або ж, що ще ймовірніше, саму річ або спротив проповіді та несення небезпек він назвав ангелом сатани. Ким же він даний був? Бог попустив йому, каже він, бо такий зміст має слово “даний”, не для того, щоб він одного разу заподіяв мені капость, а заподіював би постійно. Що ж стосується слів “щоб я не звеличувався”, то деякі розуміють їх так: щоб мене не прославили люди. Але хоча Павло і сказав в іншому місці щось подібне, тут він говорить інше, а саме: щоб я не загордився; бо і він був людиною.

 

2Кор. 12:8. Тричі благав я Господа про те, щоб удалив його від мене.

2Кор. 12:9. Але Господь сказав мені: досить для тебе благодаті Моєї,

 

“Тричі благав” – замість “багато разів благав”. Також слугує ознакою смирення його зізнання, що не виносив підступів диявола і страждань і просив допомоги. І сказав мені, каже він, досить тобі того, що Я дав тобі благодать воскрешати мертвих і робити всі чудеса. Не проси ж, щоб твоя проповідь процвітала без небезпек, бо це надмірність; а те, що тобі тяжіє, ти отримав.

 

бо сила Моя вершиться в немочі.

 

Тобто ти страждаєш, Павле, для того, щоб не здалося, що багато хто ставить перешкоди для проповіді внаслідок Мого безсилля; дерзай; бо сила Моя виявляється повніше, коли ви, переслідувані, перемагаєте гонителів. Зауваж, сам він сказав, що для того підданий спокусам, щоб він не звеличувався; Бог же вказує іншу причину цього, ту саме, що сила Його тоді тільки виявиться сповна, коли апостоли перебуватимуть у немочі, тобто серед гонінь і небезпек.

 

І тому я значно охочіше буду хвалитися немочами своїми, щоб перебувала в мені сила Христова.

 

Оскільки, каже, я почув, що сила Божа звершується в немочі, то я відтепер хвалитимуся немочами моїми, бо, що численнішими будуть вони, то ряснішу силу Божу низведуть на мене. Отже, не думайте, що я зі скорботою говорю про жалобу, але скоріше радію і хвалюся, тому що через множення лих залучаю на себе більшу силу Божу.

 

2Кор. 12:10. Тому я себе почуваю добре в немочах, в кривдах, у нестатках, в гоніннях, в утисках за Христа,

 

Я бажав, каже, як людина, позбутися лиха, але після того, як почув те, що почув, хвалився і благодушествую, тобто радію, знаходжу задоволення в немочах. Потім же, щоб ти не подумав, що він має на увазі гарячку та інші хвороби, він пояснює тобі ці немочі, кажучи, що вони полягають “в образах” тощо. Це, з одного боку, ганьбить тих, хто хвалиться лихами, псевдоапостолів, як супротивників Божих, а з іншого – переконує учнів, щоб вони не соромилися свого вчителя, а скоріше пишалися б ним, бо небезпеки існують з волі Божої і заради слави Христа.

 

бо, коли я немічний, тоді сильний.

 

Що дивуєшся, що в немощах виявляється сила Божа? Бо і я серед них стаю сильнішим, маючи в собі щедру благодать, як, наприклад, у тих випадках, коли, перебуваючи в ув’язненні, обернув темничного вартового (Діян. 16:31), коли, потерпівши корабельну аварію, наганяв страх на острові остров’ян-варварів (Діян. 28:4-6), коли, стоячи перед суддею в кайданах, переміг і його, і обвинувачів (Діян. 26:31). Таким чином, тоді він був сильним, мужнім і славним, коли не існував, тобто був у небезпеці.

 

2Кор. 12:11. Я дійшов до безумства, хвалячись; ви мене до цього примусили.

 

Знову виправдовується в тому, що хвалиться. І вище він сказав: “прийміть мене, хоча як нерозумного” і “як би в нерозумінні”, а тепер називає себе нерозумним уже без частки “як”; бо, зробивши те, чого бажав, він сміливо піддає себе такому приниженню, достатньо навчаючи нас не хвалитися без потреби, оскільки Павло і при існуванні цієї потреби називає себе нерозумним. “Ви мене примусили”, тобто я сказав це, спонукуваний турботою про ваше спасіння, бачачи, що псевдоапостоли, яких ви слухаєтесь, своїм вихвалянням розбещують вас. Тому я зважився заради вас сказати вам дещо про себе.

 

Вам би слід було хвалити мене,

 

Повинно було, каже, скоріше вам перераховувати мої подвиги і прославляти їх; але оскільки ви цього не зробили, і слухали псевдоапостолів, і зіпсувалися, то я сказав це для вашого спасіння.

 

бо в мене ні в чому нема недостатку супроти вищих Апостолів, хоч я і ніщо.

 

Вище він сказав нерішуче: “я думаю, що я ні в чому не маю вади проти вищих Апостолів” (11:5), тепер же каже з більшою силою: “ні в чому не маю вади”, тобто не повинен вважатися нижчим за апостолів – Петра та інших. Але й тут він знову не відступив від свого звичаю і додав: “хоча я і ніщо”. Зауваж же його розсудливість. Він не порівнює себе з лжеапостолами, не удостоює їх навіть згадки, як незрівнянно вищий за них, але стверджує, що він дорівнює апостолам. Водночас він натякає, що коринфяни ображають апостолів, коли рівного їм ставлять нижче за лжеапостолів.

 

2Кор. 12:12. Ознаки Апостола виявилися перед вами

 

Хоч “я і ніщо”, каже, але ти не звертай на це уваги, а поміть, що я нічого не опустив з того, що притаманне апостолам; бо ви служите свідками, що я все виконав.

 

всяким терпінням,

 

Перша властивість апостола є терпіння і мужнє перенесення всього. Але зауваж його смиренність. Скільки небезпек, подвигів зовнішніх і внутрішніх уклав він в одному слові – терпіння. Бо те, що було його справою, тобто терпіння, висловив одним словом; що ж стосується знамень, які належали не йому, а благодаті Божій, – багатьма словами. Послухай.

 

знаменнями, чудесами і силами.

 

Яка різниця між знаменням і чудом, сказано в іншому місці. Але щоб хто-небудь не подумав, що це сказано тільки про одні благотворні дії, він додає: “і силами”. Бо “сила” ясно вказує і на щось караюче. Зауваж і тут, скільки мертвих, прокажених, сліпих, біснуватих, усіх тих, хто отримав від нього благодіяння, так само як і покараних ним, яким є Еліма, він обіймає так коротко.

 

2Кор. 12:13. Бо чого не вистачає у вас перед іншими церквами?

 

Щоб хто-небудь не сказав: правда, ти великий, але все ж таки не зробив того, що зробили апостоли в інших церквах, тому каже: чого у вас бракує? хіба ви отримали менший дар порівняно з іншими церквами?

 

хіба тільки того, що сам я не був вам тягарем? Простіть мені таку провину.

 

Засуджує їх із великою суворістю, кажучи: якщо ви ставите мені в провину те, що я не обтяжував вас, але проповідував вам Євангеліє, не вводячи вас у витрати, то прошу поблажливості; пробачте мені цю провину. Водночас слова ці містять і похвалу їм, оскільки вони вважали за образу те, що він не удостоївся нічого взяти від них.

 

2Кор. 12:14. Ось третій раз я готовий йти до вас, і не буду обтяжувати вас, бо шукаю не вашого, а вас.

 

Щоб не здалося, що він постійно виставляє свою безкорисливість, нібито маючи намір що-небудь прийняти потім, тому каже: не тому я не йду до вас, що нічого не беру, я вже був у вас вдруге, готуюся вже відправитися втретє, і не обтяжу вас. Для чого? Не тому, що ви боїтеся, і не тому, що ви слабкі, а тому, що “шукаю не вашого, а вас”, тобто вашого порятунку і душ, а не майна.

 

Не діти повинні збирати майно для батьків, а батьки для дітей.

 

Оскільки вони, ймовірно, сказали б: не можна мати і нас, і наше, тому ти й не прихильний до нас, – то він наводить підставу, що батьки повинні давати дітям, вживаючи слова “батьки” і “діти” замість “вчителі” й “учні”, і показуючи в такий спосіб, що він суворо виконує свій обов’язок і свою справу.

 

2Кор. 12:15. Я охоче буду витрачати своє і виснажувати себе за душі ваші,,

 

Я, каже, не тільки нічого не візьму від вас, але скоріше дам вам, бо такий сенс слова “витримувати”. І що я кажу: “витримувати” гроші? сам я “буду виснажувати себе”, тобто якщо для порятунку душ ваших мені потрібно буде позбутися тіла, то я не пощаджу його.

 

не зважаючи на те, що, надзвичайно люблячи вас, я менше любимий вами.

 

У цих словах виражається, як осуд, так і любов. Я роблю це, каже він, заради тих, кого я люблю, але які не люблять мене взаємно. Дивись, скільки ступенів має ця самовідданість: він не взяв належного йому, друга – будучи нужденним, третя – проповідуючи їм, четверта – віддає, п’ята – не просто, а щедро, бо від нестачі, шоста – себе самого, сьома – за тих, хто любить несильно, восьма – за тих, хто любить дуже сильно.

 

2Кор. 12:16. Припустимо, що сам я не обтяжував вас, але, будучи хитрим, лукавством брав з вас.

2Кор. 12:17. Але чи користувався я чим від вас через кого-небудь з тих, кого посилав до вас?

 

Сенс цих слів наступний: сам не “обтяжував вас”, але хто-небудь може запідозрити, що я, нічого не беручи сам, навчив, як людина хитра, посланих від мене, щоб вони від свого імені попросили у вас чогось, щоб за допомогою цієї хитрості, стягуючи, здаватися тим, хто не стягує. Чи справедливо це – дивіться і розумійте. Називає ж справу це “лукавством”, щоб дорікнути і присоромити їх, і показати, що вони могли давати проти волі і ніби внаслідок обману, – бо в тому й полягає лукавство, щоб взяти в когось проти волі. Для них найбільша ганьба, якщо вони вважають себе жертвою лукавства через те, що живлять учителя.

 

2Кор. 12:18. Я упросив Тита і послав з ним одного з братів: чи скористувався Тит чим від вас?

 

І в цих словах полягає певний докір. Він не каже: я послав, але: благав, показуючи, що, якщо Тит і взяв що-небудь, то взяв по праву, тому що прийшов на прохання, але він все-таки залишився чистим. Разом із ним він послав і іншого деякого брата.

 

Чи не в одному дусі ми діяли?

 

Тобто чи не тим же даром духовним. Він називає даром безкорисливість серед скрутних обставин і, хоча вона була його справою, приписує її Богові.

 

Чи не одною дорогою ходили?

 

І вони (послані мною) ні в чому не відступили від мого шляху, але показали ту саму суворість до себе. Зауваж, як Павло не тільки самого себе затвердив у цій суворості, а й своїх співробітників, навчивши їх не плямувати себе навіть справедливим стягненням.

2Кор. 12:19.  Чи не думаєте ще, що ми тільки виправдовуємося перед вами? Ми говоримо перед Богом, у Христі,

 

Він боявся, щоб не накликати на себе докору в догідництві, і тому каже: ми говоримо це не для того, щоб здобути вашу прихильність, і не для того, щоб виправдати себе, але перед обличчям Бога, “у Христі”, тобто заради Христа. Отже, ми говоримо те, що було насправді, і що відомо Богові, а не для того, щоб здобути вашу прихильність. Те ж саме він сказав і на самому початку.

 

і все це, улюблені, для вашого повчання.

 

Не сказав: я робив усе це і не приймав від вас тому, що ви слабкі (бо це було б надто жорстко), але “для вашої повчання”, – щоб ви, каже, не спокушалися про мене, – для того я не приймав, для вашої ж користі.

 

2Кор. 12:20. Бо я боюсь, щоб мені, прийшовши до вас, не знайти вас такими, якими не бажаю, також щоб і вам не знайти мене таким, яким не бажаєте:

 

Бачиш, яке батьківське піклування? Інші згрішили, а Павло лякається, і не прямо висловлює свою думку, але з сумнівом. “Щоб мені, після приходу мого”, каже він, “не знайти вас такими, якими не бажаю”, розбещеними; і за необхідністю – “щоб і вам не знайти мене таким, яким не бажаєте”, тобто месником і караючим.

 

щоб не знайти у вас розбрату, заздрості, гніву, сварок, наклепів, ябед, гордості, безладдя,

 

Йому слід було поставити на першому місці “гордість”, бо вони хизувалися над ним, але щоб не здатися таким, що шукає свого, він спершу говорить про те, що має загальне значення, адже від заздрощів і наклепу походить усе інше, і своєю чергою, все інше розпалюється заздрістю. “Ябедами” називається, коли будь-хто заводить тяганину з іншим про що-небудь; “гордістю” називає зарозумілі й гордовиті звичаї, або те, коли зарозумілість стає немов би природою будь-кого, бо, хизуючись над ним, вони шанували псевдоапостолів.

 

2Кор. 12:21. щоб знов, коли прийду, не принизив мене у вас Бог мій,

 

Тобто досить вищесказаного, і я боюся, що, прийшовши до вас, змушений буду вчинити з вами суворо. Приниженням, таким чином, він називає потребу сильно покарати когось, хоча багато хто вважає це за честь собі. І не сказав він: нехай не принижуся, але “щоб не принизив мене Бог мій”, показуючи, що зробив би це заради Бога. І якби справа не стосувалася Бога і Його заповідей, то він сам по собі не здався б таким суворим. Словами “Бог мій” він показує полум’яну любов до Бога.

 

і щоби не оплакувати мені багатьох, що согрішили раніше і не покаялись у нечистоті, блуді та непотрібстві, яке чинили.

 

Зауваж м’якосердя апостола: він оплакує беззаконня інших. Не сказав: усіх, але – “багатьох”, і не просто – “котрі згрішили”, – а й “які не покаялися”, бо ті, хто перебуває у виразці, гідні співчуття. Він також не відкриває їх, даючи їм зручний шлях до покаяння; бо для того він і згадав про покаяння, щоб вони до нього звернулися і щоб, коли прийде, йому не довелося їх покарати і тому журитися, тобто вкрай засмучуватися. Зауваж ще, що про покаяння він згадав заради новатіан. Під гріхом розумій усяку нечистоту, бо всякий гріх оскверняє. Або ж зокрема – гидоти плотського змішання, бо в Коринфі був не один перелюбник, а багато хто, і до того ж у багатьох видах хтивості.

 

Глава тринадцята.

 

2Кор. 13:1.  Третій раз уже іду до вас. При устах двох або трьох свідків буде тверде всяке слово.

 

Як Сам Бог багато погрожує, але завжди зволікає з покаранням, так і Павло, наслідуючи Його, збирає наперед багато свідків, кажучи: як написано, що за двома чи трьома свідками буде твердим, тобто утвердиться, усяке слово (Повіт. 17:6), так і трьома моїми пришестям кожне погрозливе слово моє визначене й підтверджене буде проти вас, коли ви не покаєтесь. Бо він на місце свідків ставить свої пришестя.

 

2Кор. 13:2. Я попереджав і попереджаю, мовби перебуваючи у вас вдруге, і тепер, будучи відсутнім, пишу тим, які раніше согрішили, та всім іншим, що коли знов прийду, не пощаджу.

 

Раніше сказав вам, і знову кажу: як у друге пришестя, перебуваючи у вас, сказав, так і нині цим посланням сповіщаю вам, – тим, що згрішили, як таким, що потребують виправлення, а решті – як свідкам, – що коли знову прийду, то не пожалію. Не сказав: покараю, але вжив батьківське слово пощади; бо, якщо знайду, каже, такими, що не виправилися, то не буду відкладати довго.

 

2Кор. 13:3. Ви шукаєте доказу того, чи говорить в мені Христос:

 

З великим обуренням говорить він це тим, хто зневажав його, як людину слабку і гідну презирства. Він каже ніби так: оскільки ви бажаєте випробувати, чи перебуває в мені Христос, і смієтеся наді мною, як над людиною слабкою, яка не має в собі Христа, то ви воістину дізнаєтеся про це, якщо не виправитеся. Він показує, що слова, які говорить він, духовні, і треба боятися його погрози, наче б її висловив Сам Христос. Не для того хотів покарати їх, щоб доставити їм досвід і знання, але що ви, каже, невиліковно грішите. Якщо я, каже, примушений буду покарати вас, то ви дізнаєтеся насправді те, що намагаєтеся дізнатися.

 

Він не безсильний для вас, але сильний у вас,

 

Чому додає “для вас”, коли Христос всюди сильний? Тому, ймовірно, що вони раніше вже відчули Його силу. Таким чином він висловлює таку думку: оскільки ви раніше бачили досліди, то вже цілком знаєте, що Він “не безсилий для вас”, але “сильний”, тобто має силу. Або ж слова ці мають такий зміст: Він показує над вами Свою силу в цьому житті, коли ви можете виправитися, – вражає вас тепер, щоб помилувати в день Суду; на невірних же покаже Свою силу в самий день Суду. Водночас він показує, що хоча й покарає, але покарає не сам, а Христос.

 

2Кор. 13:4. Бо, хоч Він і розп’ятий у немочі, але живий силою Божою;

 

Багато хто спокушається цими словами, але знай, що неміччю називається слабкість тіла, неміччю також називається нетвердість у вірі, як у словах: “немічного у вірі прийміть” (Рим. 14:1); неміччю, нарешті, називаються кови, небезпеки, приниження, як у словах: “благодушевствую у неміччях” (2Кор. 12:10), і т. ін. У цьому останньому сенсі Господь розп’ятий був у немочі, як такий, що зазнав переслідувань, небезпек і образ; бо все це видається таким, що походить від немочі. Тому, як проповідь Павло називає “божевіллям” (1Кор. 1:21) не тому, щоб вона була божевіллям насправді, а тому, що так про неї думали невірні, так само точно він говорить, що Господь розп’ятий був у немочі, не тому, щоб так це було насправді, а тому, що так уявлялося невіруючим. Але Він “живий силою Божою”, тобто силою Отця або Своєю власною, бо все, що належить Отцеві, належить і Йому, і все, що Йому належить, належить і Отцеві. Таким чином, Їм спільна і сила, або краще – Він Сам є сила Отця. Так Він Сам воскресив Себе згідно з власним передбаченням: “Зруйнуйте храм цей, і Я за три дні збудую його” (Ін. 2:19). Усе це Павло говорить тому, що Його зневажали, як гнаного і того, хто зазнає напастей, приписує їхній немочі і показує, що Христос від цієї, як думають, немочі не зазнав анітрохи шкоди.

 

і ми також, хоч немічні в Ньому, але будемо живі з Ним силою Божою у вас.

 

Тобто ми терпимо переслідування, нас женуть, бо в цьому і полягає неміч. “У Ньому”, тобто заради Нього і Його слова. І як Він не зазнав шкоди, зазнавши зловмисників, так і ми не зазнаємо, але “будемо живі з Ним”, тобто з’явимося непереможними, “у вас”, тобто заради вашого спасіння. Може бути також, що в цих словах він лякає їх: “Хоч ви й думаєте, що ми немічні, але ми живі в вас, тобто щоб покарати вас, якщо не виправитеся”.

 

2Кор. 13:5. Випробовуйте самих себе, чи у вірі ви; самих себе досліджуйте.

 

І що я говорю про себе самого, що в мені говорить Христос, що я сильний, хоча наслідую Його розп’ятого і не приступаю до покарання. Бо й ви, якщо захочете випробувати себе, побачите в собі Христа, бо всі ви маєте віру, – або віру звичайну, або зокрема – віру чудодійну (бо ті, хто вірує, тоді творили чудеса). Таким чином, якщо у вас – учнях моїх – Христос, то тим паче в мені, вчителеві.

 

Чи ви не знаєте самих себе, що Іісус Христос у вас? Хіба тільки ви не те, чим повинні бути.

 

Тобто якщо ви не позбулися дару чудотворення, який отримали. Натякає, що вони живуть беззаконно, бо багато хто, маючи віру, не мав сили творити чудеса, бо жив беззаконно. Сенс слів такий: ви, здається, не знаєте самих себе, – того, чи є у вас Христос? Його немає у вас, тому що ви “не те, чим повинні бути”. Але він висловлює цю думку не прямо, а говорить невизначено, щоб не вразити їх.

 

2Кор. 13:6. Про нас же, надіюсь, дізнаєтесь, що ми те, чим бути повинні.

 

У цих словах міститься сильна погроза, бо сенс їхній такий: ви бажаєте здобути зведення за допомогою покарання, і я сподіваюся, що ми будемо в змозі дати вам доказ того, що ми “те, чим бути маємо”, і не позбулися дару знамень і сил. Або ж: ми не розбестилися у своєму житті до того, щоб Христос повинен був залишити нас. Він перебуває в нас внаслідок нашого благочестивого життя і покарає невіруючих, які є серед вас.

 

2Кор. 13:7. Молимо Бога, щоб ви не чинили ніякого зла, не для того, щоб нам показатися, чим повинні бути; але щоб ви робили добро, хоч би ми здавалися і не тими, ким повинні бути.

 

Зауваж його милосердя. Його зневажали, зневажали, як людину, що не має сили і тільки хвалиться на листі; а він не тільки скасовує покарання, а й благає їх не грішити, щоб не довести його до необхідності покарати. Бо я не про те намагаюся, щоб з’явитися “чим повинен бути”, і тим, хто має силу карати, але щоб ви завжди робили добро і каялися, якщо згрішите; і нехай я буду вважатися “не тим, чим повинен бути”, тобто нехай я буду для багатьох здаватися слабким і безсилим, як такий, що не знайшов можливості покарати вас. Він не бажав бути насправді “не тим, чим повинен бути”, навпаки, він виявив себе майстерним, навчаючи своїх учнів не грішити ні в чому, а сказав: “ми здавалися не тим, чим повинні бути”, висловлюючи тим думку багатьох.

 

2Кор. 13:8. Бо ми не сильні проти істини, а сильні за істину.

 

Щоб не здатися улесливим, він каже: я зовсім не з марнославства роблю це, тобто стверджую, що ми не матимемо сили покарати вас, коли знайдемо вас не занепалими. Якщо навіть ми і спробуємо зробити це, то Бог не надасть нам Своєї допомоги; бо Він дав нам силу для того, щоб ми виголошували суд згідно з істиною, а не проти неї: істинний суд виголошує той, хто карає того, хто заслуговує на покарання; а той, хто намагається покарати того, хто не згрішив, чинить проти істини.

 

2Кор. 13:9. Ми радіємо, коли ми немічні, а ви сильні,

 

Слова ці показують сильну відданість апостола коринфянам, бо сенс його слів такий: не подумайте, що я засмучуюсь через те, що не можу показати на вас свою силу в тому випадку, коли не спіткнетеся. Навпаки, я вельми радий, коли сам “немічний”, тобто вважаюся немічним, як такий, що не показує жодної сили в покаранні вас, і коли ви “сильні”, тобто доброчесні й вільні від падінь.

 

за це ми і молимось, за вашу досконалість.

 

Сенс слів його такий: я не тільки бажаю цього, а й молюся, щоб ви були бездоганними і непорочними, тобто досконалими, такими, що не дають жодного приводу до покарання.

 

2Кор. 13:10. Для того я й пишу це у відсутності, щоб у присутності не вжити суворості за владою, даною мені Господом до творення, а не до розорення.

 

Сильно налякавши і виставивши погрози, тепер представляє виправдання цього. Я тому так написав, що бажаю, щоб погрози і суворість залишилися тільки на листі й не здійснилися насправді; бо я неодмінно покараю тих, хто не виправився, бо Господь дав мені владу. Цим він показує, що через нього карає Сам Господь. Показуючи ж, що не бажає користуватися своєю владою для їхнього покарання, додає: “на творення, а не на розорення”, тобто Господь не хоче розоряти, або карати, але творити, тобто благодіяти. Однак же карати невиправних є творення.

 

2Кор. 13:11. А втім, браття, радуйтесь,

 

Я, каже, зробив свою справу; вам залишилося вчинити відповідно до мене. Бо, якщо ви виправите своє життя, то придбаєте нев’янучу радість у совісті, хоча я і засмутив вас словами.

 

удосконалюйтесь,

 

Тобто будьте досконалими і в навчанні, і в житті, і заповніть те, чого бракує вам.

 

утішайтеся,

 

Оскільки було багато спокус і небезпек, то він каже їм: шукайте розради в собі самих, один в одному і у власній зміні на краще; бо совість добра є велика втіха.

 

будьте однодумні, мирні.

 

Про це він просив їх, як таких, що перебувають у незгоді, і в першому своєму посланні (1Кор. 1:10). Однодумність відноситься до догматів, а згодою (“мирні”), – поняття, протилежне розбрату, – називаються стосунки людей один до одного. Тому Павло вимагає того й іншого.

 

І Бог любові й миру буде з вами.

 

Не тільки переконує їх, а й молиться за них. Або ж у словах цих міститься не молитва, а передбачення того, що, якщо ви взаємно зберігатимете мир, то Бог буде з вами. Бог називається Богом любові або тому, що Він є джерелом її, або тому, що Він рясно виявляє її в нас, або ж тому, що де любов, там і Він і є її Господом. Також Богом миру називається або тому, що є джерелом його, або тому, що примирив небесне із земним, або ж тому, що Він Господь його, як власності.

 

2Кор. 13:12.  Вітайте один одного цілуванням святим.

 

Не удаваним і підступним, подібно до Юдиного. Бо для того ми й цілуємо один одного, щоб більше запалити любов, бо через уста переважно перед іншими членами з’єднуються душі тих, хто цілується. Також і входячи в дім, ми цілуванням висловлюємо своє єднання. Або ж, оскільки ми храм Божий, вуста ж – присінок цього храму, то ми цілуємо цей присінок, бо через нього входить у нас Христос під час причащання.

 

Вітають вас усі святі!

 

Присутніх він об’єднує цілуванням, відсутніх же привітанням, але і тут з’єднують уста, тому що привітання від них виходить.

 

2Кор. 13:13. Благодать Господа нашого Іісуса Христа, і любов Бога Отця і єднання Святого Духа з усіма вами. Амінь.

 

Поєднавши всіх, він, за своїм звичаєм, молить, хай буде на них благодать Сина, через яку Він урятував нас, – не ділами нашими, але благодаттю, Сам зазнавши заклання за нас. І потім, ніби запитуючи – звідки ця благодать Сина? відповідає: з любові Отця. Що ж виробляє вона? Спілкування Святого Духа, тобто причастя і прилучення Його, в силу якого ми освячуємося, – ставши, внаслідок вселення в нас Утішителя, причасними Його, і самі стаємо духом, не за природою, але через спілкування. Яку ж підставу мають ті, хто відкидає Духа з тієї причини, що Павло не згадав про Нього на початку послань? Тут він згадує і сповна перераховує Трійцю, Яка нехай збереже нас такими, що твердо тримаються догматів і проводять непорочне життя, щоб ми були досконалими рабами в Трійці досконалого Бога, Якому слава на віки віків. Амінь.

 

Переклад: Данило Д.

Предисловие ко Второму посланию к Коринфянам

Апостол Павел пишет второе послание к коринфянам, потому что в первом обещал придти к ним, но был удержан Духом для других, гораздо более важных, дел и подвергся искушениям. Он должен был написать в оправдание своей продолжительной медлительности, и потому пишет второе послание, объясняя, почему он промедлил с пришествием. Притом, после первого послания коринфяне стали лучше, и он должен был одобрить их и похвалить. Ибо как согрешивших их он упрекал, так исправившихся обязан был похвалить. Поэтому и не видно в этом послании прежних угроз, за исключением некоторых только мест к концу послания, кои нужны были потому, что некоторые из иудеев высоко мудрствовали о себе и порицали Павла как невежду и не заслуживающего никакого уважения.

 

Глава первая

2Кор. 1:1. Павел, волею Божиею Апостол Иисуса Христа, и Тимофей брат,

Поскольку апостол при первом послании посылал Тимофея в Коринф и потом опять принял его, когда тот возвратился, то справедливо присоединяет к своему имени и его имя. Кроме того, Тимофей показал коринфянам и опыт своей добродетели. Таким образом, апостол упоминает в настоящем послании о Тимофее, как о лице, уже известном коринфянам и многое исправившем у них. Заметь, что иногда называет его сыном: «как сын отцу», говорит, «служил мне в благовествовании» (Флп. 2:22), иногда сотрудником: «ибо он делает дело Господне, как и я» (1Кор. 16:10), а теперь братом, представляя его во всех отношениях достойным уважения.

Церкви Божией, находящейся в Коринфе,

Опять соединяет их, сказав; “церкви”; ибо находящиеся в разделении не составляют церкви.

со всеми святыми по всей Ахаии.

Упоминает обо всех, живущих в Ахаии, оказывая предпочтение коринфянам, когда чрез послание к ним приветствует всех, и в то же время призывает весь народ к согласию. Кроме того, поскольку они все колебались, то предлагает им общее врачевство; то же самое делает в посланиях к галатам и к евреям. Называя же их святыми, показывает, что если кто нечист, то недостоин этого приветствия и наименования.

2Кор. 1:2. Благодать вам и мир от Бога, Отца нашего, и Господа Иисуса Христа.

И теперь употребляет обыкновенное приветствие, о чем сказано в других местах.

2Кор. 1:3. Благословен Бог и Отец Господа нашего Иисуса Христа,

В первом послании обещал придти к ним, но так как не пришел, то предполагал, что очень опечалил их мыслью, будто предпочел им других. Итак, желая оправдаться и показать, что его задержали многие случившиеся с ним искушения, предлагает прекрасное объяснение в свою защиту. Благодарю, говорит, Бога, спасшего меня от опасностей; чрез это благодарение намекает на то, что были некоторые великие препятствия удерживавшие его, за освобождение от которых и благодарит. Поставь к слову “Бог” знак препинания, потом начинай: «и Отец Господа». Если же и совместно будешь понимать это: Бог и Отец Господа, то ничего не будет нового, ибо Он есть одного и Того же Христа – по человечеству Бог, а по Божественности Отец.

Отец милосердия и Бог всякого утешения.

То есть Он явил столь великие щедроты, что извел нас из самых врат смерти и удостоил нас всякого утешения в скорбях. У святых был обычай называть Бога по благодеяниям, получаемым от Него. Так, по случаю победы на войне Давид говорит: «возлюблю Тебя, Господи, крепость моя» (Пс. 17:2), и еще: «Господь крепость жизни моей» (Пс. 26:1); по случаю избавления от помрачения и затмения ума и от печали: «Господь просвещение мое» (Пс. 26:1). Так и теперь Павел называет Бога Отцом щедрот и Богом утешения вследствие того, что с ним случилось. Заметь же его смиренномудрие: получив избавление от искушений за благовестие, он не говорит, что избавление по достоинству, но по щедротам Божиим.

2Кор. 1:4. Утешающий нас во всякой скорби нашей,

Не сказал: не перестающий удручать нас, но – утешающий нас во время скорбей; ибо если Он и попускает удручать нас, то для того, чтобы мы чрез терпение стяжали награду; когда же видит, что мы изнемогаем, то утешает нас; и это делает всегда. Поэтому не сказал, что Он однажды утешил, но «утешающий», то есть всегда; и не в той или другой скорби, но “во всякой”.

чтобы и мы могли утешать находящихся во всякой скорби тем утешением, которым Бог утешает нас самих.

Не потому, говорит, Бог утешает нас, что мы достойны утешения, но для того, чтобы по образу утешения, испытанного мной, я мог утешить и других, находящихся в искушениях. Поэтому и вы, видя меня так утешенного, не унывайте, пребывая в скорбях. Чрез это же указывает и на дело апостолов, на то, что они поставлены для того, чтобы других поощрять и возбуждать, а не как лжеапостолы, которые, пребывая в неге и сидя дома, пренебрегают нуждающимися в утешении и поощрении.

2Кор. 1:5. Ибо по мере, как умножаются в нас страдания Христовы, умножается Христом и утешение наше.

Не унывай, говорит, никто, кто слышит о скорбях и страданиях, ибо в той мере, как они умножаются, увеличиваются и утешения. Не просто также сказал: «страдания», но “Христовы”, чтобы и этим воодушевить коринфян. Христовы суть страдания те, которые мы претерпеваем и чрез то становимся общниками Ему в страданиях. Поэтому величайшим утешением для тебя да будет то самое, что ты переносишь скорби Христовы и не их только, но большие. Ибо, говорит, «умножаются в нас страдания Христовы»: то есть мы терпим больше нежели сколько претерпел Христос. Чувствуя однако, сколь великое сказал, смягчает то же самое, говоря: «умножается Христом и утешение наше», ибо все относит к Нему. И не сказал, что утешение равно скорбям, но «умножается», – гораздо больше скорбей.

2Кор. 1:6. Скорбим ли мы, скорбим для вашего утешения и спасения,

Вы, говорит, не должны смущаться о том, что я терплю скорби, потому что мы подвергаемся скорбям для вашего спасения и утешения. Мы могли бы провести жизнь в безопасности, если бы не проповедовали; но теперь, когда проповедуем, чтобы спасти вас и утешить души ваши чрез проповедь и происходящие отсюда блага, подвергаемся скорбям. Итак, мы претерпеваем скорби для вашего спасения, но вы не должны смущаться.

которое совершается перенесением тех же страданий, какие и мы терпим.

Совершается, говорит, сие спасение не только чрез наше терпение, но и чрез ваше; то есть не я один соделываю спасение ваше, но и вы сами. Ибо, как я, проповедуя, терплю скорби, так и вы, принимая проповедь, терпите те же самые страдания, какие терплю я. Свидетельствует пред ними о их великой добродетели тем, что они приняли проповедь с искушениями.

2Кор. 1:7. И надежда наша о вас тверда.

То есть мы твердо уверены в вас, что не отпадете в искушениях, посему тем более не смущайтесь, видя, что мы страдаем.

Утешаемся ли, утешаемся для вашего утешения и спасения.

Поскольку выше сказал: мы терпим скорби для вас, то, чтобы не показалось сказанное невыносимым, теперь говорит: для вас же и утешаемся, то есть наше утешение бывает вашей отрадой. Ибо, если мы получим только малое воодушевление, то и этого достаточно к утешению вашему, потому что вы становитесь общниками нашей радости.

Зная, что вы участвуете как в страданиях наших, так и в утешении.

Поскольку вы, говорит, когда нас преследуют, скорбите, как будто сами претерпеваете это, то мы знаем, что, когда утешаемся мы, вы почитаете себя получившими утешение.

2Кор. 1:8. Ибо мы не хотим оставить вас, братия, в неведении о скорби нашей, бывшей с нами в Асии, потому что мы отягчены были чрезмерно и сверх силы, так что не надеялись остаться в живых.

Поскольку упомянул о скорби неопределенно, то теперь поясняет, какая именно была скорбь. Чрез это же и любовь показывает к ним, ибо любви свойственно открывать другим случившееся. Вместе с тем представляет и объяснение своего промедления. В Асии, говорит, случилась с ним скорбь, о которой он говорит и в первом послании: «ибо для меня отверста великая и широкая дверь, и противников много» (1Кор. 16:9). Казалось бы, одно и то же говорит, когда выражается: «чрезмерно» и: «сверх силы», но в самом деле не одно и то же. Он говорит вот что: искушение было чрезмерное, то есть великое; потом, так как искушение, будучи и сильным, может быть мужественно перенесено тем, кто в силах перенести его, говорит, что оно было не только великое, но и превышало наши силы, то есть и великое и невыносимое, такое, что мы отчаялись даже и в жизни, то есть не надеялись уже и в живых быть. Такое состояние Давид называет цепями ада, болезнями смертными, потому что они рождают смерть, и сетью смерти (Пс. 17:5-7).

2Кор. 1:9. Но сами в себе имели приговор к смерти,

Имели определение, приговор, ответ, какой давали дела, хотя они и не издали голоса, то есть прежде нежели мы подумали, предстало ожидание смерти и приговор, какой произносили обстоятельства, но на самом деле сего не случилось.

для того, чтобы надеяться не на самих себя, но на Бога,

Для чего же, говорит, было это? Для того, чтобы мы научились не надеяться на самих себя, но только на Бога. Впрочем, Павел говорит это не потому, чтобы сам нуждался теперь в этом наставлении (ибо кто более веровал, что должно надеяться только на Бога?), но под видом повествования о себе самом вразумляет других и вместе с тем научает смиренномудрию.

воскрешающего мертвых,

2Кор. 1:10. Который и избавил нас от столь близкой смерти, и избавляет,

Опять напоминает им проповедь о воскресении, о котором так много говорил в первом послании, и которое настоящими обстоятельствами подтверждает еще более; посему и присовокупил: «Который и избавил нас от столь близкой смерти». Не сказал: от опасности, но “от смерти”. Хотя воскресение есть дело будущее и неизвестное, но он показывает, что оно и ежедневно бывает. Ибо, когда Бог избавляет человека, приблизившегося к самым вратам ада, то этим показывает не иное что, как воскресение; поэтому-то мы и имеем обыкновение говорить о подобном состоянии человека: видели воскресение мертвых.

и на Которого надеемся, что и еще избавит

Отсюда научаемся тому, что жизнь наша должна постоянно проходить в борьбе; ибо, когда говорит “избавит”, то предсказывает бурю многих искушений.

2Кор. 1:11. при содействии и вашей молитвы за нас,

Поскольку слова «чтобы не надеяться на самих себя» могли показаться для некоторых общим обвинением и касающимся их, то смягчает сказанное, и просит молитв их, как великого предстательства. Отсюда же научаемся и смиренномудрию, потому что в молитвах коринфян нуждался Павел, и узнаем силу самой молитвы, ибо много может молитва Церкви, совершаемая как должно, так что и Павел нуждался в ней.

дабы за дарованное нам, по ходатайству многих, многие возблагодарили за нас.

Избавил, говорит, нас Бог и избавит по молитвам вашим, «дабы за дарованное нам, по ходатайству многих», то есть чтобы за благодать, бывшую во мне по молитвам вашим, многие лица между вами возблагодарили. Ибо спасение мое, бывшее по молитвам вашим, Он даровал всем вам, чтобы многие лица возблагодарили Его за нас. Отсюда же научаемся не только молиться друг за друга, но и благодарить друг друга. Обрати внимание, как в начале говорит, что он спасен по щедротам Божиим, а теперь приписывает спасение молитвам их, ибо с милостями Бога мы должны соединять и собственные милости. И здесь Павел не все из благодеяния приписал коринфянам, чтобы не довести их до надмения, но и не совсем отчуждал их от этого, чтобы не сделать их нерадивыми. Бог, говорит, избавит нас «при содействии и вашей молитвы», то есть при вашем содействии.

2Кор. 1:12. Ибо похвала наша сия есть свидетельство совести нашей,

Вот что, говорит, служит для нас источником утешения: совесть наша, свидетельствующая нам, что гонят и преследуют не за то, что уличили нас в худых делах, но за добродетель и за спасение многих. Итак, первое утешение проистекало от Бога, а это, говорит, проистекает от чистоты совести моей, посему и называет его похвалой, показывая этим великую силу убеждения, какую имел в чистой совести.

что мы в простоте и богоугодной искренности

Что, говорит, свидетельствует нам совесть? и почему мы хвалимся? Мы поступали в “простоте”, то есть в незлобии сердца, и в «искренности» и открытости ума, не имея ничего, что нужно бы было скрывать, ничего зазорного: это приемлет Бог. Говорил это, имея в виду коварных лжеапостолов.

не по плотской мудрости,

То есть без изысканных слов и хитросплетенных чувствований. Ибо мудрость плотская такова, что они надмеваются ею, а он отвергает и презирает ее.

но по благодати Божией, жили в мире,

То есть по данной Богом мудрости, знамениям и чудесам, бывшим по благодати Божией. Величайшее же составляет утешение, когда кто в себе самом имеет свидетельство, что делает все не человеческой силой, но благодатью Божией. И жили так они не в Коринфе только, но во всем мире.

особенно же у вас.

Каким образом? Ибо апостол проповедовал им Евангелие не только со знамениями, но и без всякого с их стороны воздаяния. Заметь, как он собственные действия относит к благодати Божией.

2Кор. 1:13. И мы пишем вам не иное, как то, что вы читаете или разумеете,

Поскольку апостол многое, казалось бы, сказал о себе, то, чтобы кто не сказал, что это самохвальство, говорит: мы пишем вам то, что вы читаете в настоящем послании и что вы и без этого знаете. Ибо знание, прежде полученное вами обо мне, не противоречит моим посланиям. Некоторые же понимали это так: мы пишем вам то, что вы читаете, то есть что припоминаете; ибо чтение есть припоминание, или высшее знание. И зачем, говорит, говорю я то, что вы помните, о чем знаете, что оно принадлежит нам и не нуждается в напоминании, как известное?

и что, как надеюсь, до конца уразумеете,

2Кор. 1:14. так как вы отчасти и уразумели уже.

Все возлагает на Бога. Надеюсь, говорит, на Бога, что вы знаете нас такими, какими показывают послания наши и прошедшая жизнь наша. «Отчасти и уразумели уже», то есть из опыта знаете, потому что мы отчасти представляли уже вам некоторые доказательства добродетельной жизни. Сказал так по скромности.

Что мы будем вашею похвалою, равно и вы нашею, в день Господа нашего Иисуса Христа.

Что же узнаете вы? То, что ваша похвала, то есть что я таков, что могу дать вам средство хвалиться мной, что имеете такого учителя, который не учит ничему человеческому, ничему зловредному, ничему коварному. Потом, дабы не показалось, что говорит это о себе из хвастовства, делает похвалу общей и говорит: и вы будете моею похвалой; ибо я буду хвалиться, что у меня были такие ученики, не колеблющиеся, не поддавшиеся обольщениям лжеапостолов. Когда же мы будем хвалиться друг другом? И теперь, но особенно в день тот. Ибо и теперь многие видят те злословия и поношения, какие претерпеваем, а может быть, и злословят нас, тогда же, когда все будет разоблачено, и обо мне будет явно, что я не таков, каким представляет меня клевета лжеапостолов, и вы также будете похвалой нашею, потому что не присоединились к обольстителям.

2Кор. 1:15. И в этой уверенности я намеревался придти к вам ранее,

Каким упованием? Тем, что я не сознаю за собой ничего худого, что я похвала ваша, что я обращался не в плотской мудрости, но в благодати Божией, и что, наконец свидетелями всего этого для меня вы. Вот почему я намеревался «придти к вам».

чтобы вы вторично получили благодать.

То есть двойную радость: одну от первого послания, а другую от присутствия моего.

2Кор. 1:16. И через вас пройти в Македонию,

В первом послании сказал: «я приду к вам, когда пройду Македонию» (1Кор. 16:5), а здесь говорит: «намеревался прийти к вам ранее». Что же? Не противоречит ли он самому себе? Нет. Ибо хотя я, говорит, иначе написал, однако придти к вам старался и желал прежде, нежели увижу Македонию. Так далек был я от нерадения придти к вам и замедлить исполнением обещания, что желал даже придти ранее.

из Македонии же опять придти к вам; а вы проводили бы меня в Иудею.

В первом послании сказал неопределенно: «чтобы вы меня проводили, куда пойду» (1Кор. 16:6), опасаясь, чтобы, сказавши, что пойдет в Иудею, а потом, быв вынужден Духом отправиться в другое место, не показаться лжецом. Теперь же, когда не удалось придти к ним, смело говорит, что хотел, чтобы они проводили его в Иудею; но Богу угодно было, чтобы я вовсе не пришел к вам и не был провожен вами в Иудею. Слушай дальнейшее.

2Кор. 1:17. Имея такое намерение, легкомысленно ли я поступил? Или, что я предпринимаю, по плоти предпринимаю, так что у меня то «да, да», то «нет, нет»?

Здесь яснее оправдывается относительно промедления, говоря, что желал придти к ним, но почему не пришел? Потому ли, что я легкомыслен и непостоянен, рассуждающий то так, то иначе? Нет. Или я желаю по плоти, то есть по-человечески, и руковожусь собственной волею, так что, что решу сам, то и исполняю, будет ли это да или нет? Отнюдь нет. Но я нахожусь под управлением Духа и не имею власти идти, куда хочу, но куда Он повелит. Поэтому у меня часто «да» не бывает «да», ибо это бывает неугодно Духу, и «нет» не бывает «нет», ибо что я отрицаю, то повелевает Дух. Примечай мудрость, как то, что клеветники делали предлогом к злословию, именно, что не пришел, хотя обещал, обращает в похвалу, говоря, что не имеет власти над собой, но его ведет Дух туда, куда Ему угодно. Что же? Неужели дал обещание не при содействии Духа, но по незнанию будущего? По незнанию, ибо не все знал. Так и молился, иногда о том, что бесполезно, например, об удалении искушений (2Кор. 12:7-9). И в Деяниях есть пример, что это было с пользой, чтобы люди не относились к апостолам, как к богам, как случилось это с ликаонцами (Деян.14:11).

2Кор. 1:18. Верен Бог, что слово наше к «вам не было то «да», то «нет».

Опровергает возникающее возражение. Кто-нибудь совершенно справедливо мог сказать: если сказываемое тобой нетвердо, но часто говоришь ты «да», а оказывается «нет», то мы боимся, не таково ли и учение твое, не такова ли и проповедь твоя, – «да» и «нет», то есть непостоянна и нетверда? В опровержение этого возражения говорит, что обещание придти к ним было его делом, поэтому оно и не исполнилось; что же касается проповеди, то она есть дело Божие, а что от Бога, то недоступно лжи. Поэтому и сказал: “верен Бог”, то есть истинен, а поскольку Он истинен, то и слово Его к вам, проповеданное нами, не есть ни непостоянно, ни нетвердо, иногда «да», а иногда «нет».

2Кор. 1:19. Ибо Сын Божий, Иисус Христос, проповеданный у вас нами, мною и Силуаном и Тимофеем, не был «да» и «нет»; но в Нем было «да».

Наконец говорит, какое слово не было «да» и «нет». Тот, Кого мы проповедали вам, не был «да» и «нет», то есть не было проповедуемо одно ныне, и ныне же другое, но было «да», то есть проповедуемо было твердо и без колебаний. Перечисляет также и многих из проповедовавших, представляя свидетельство их достойным веры и в то же время научая смирению, ибо соучителями представляет учеников своих.

2Кор. 1:20. Ибо все обетования Божии в Нем «да» и в Нем «аминь», – в славу Божию, через нас.

В проповеди есть много обетований: воскресение мертвых, усыновление и вообще надежда будущего века. Итак, говорит, что не только проповедь всегда совершенно одинакова и возвещается с непреложностью, но и содержащиеся в ней обетования; ибо они – Божии. А что обещал Бог, то в Нем «да» и в Нем «аминь», то есть то непреложно; ибо исполняется не в ком-либо из людей, но в Самом Боге, почему и непреложно. Кроме того, они служат к славе Его, и, конечно, если не для чего другого, то для собственной славы Бог исполнит Свои обетования. Как же исполнит их? «Через нас», то есть чрез благодеяния к нам. Ибо мы, принимающие обетования, подаем Ему повод исполнять эти обетования. Если же верны обетования Божии, то тем более верен Сам Бог и слово о Нем твердо. Слова «через нас» и иначе могут быть понимаемы, то есть к славе Божией, возносимой Ему чрез нас; ибо Он чрез нас прославляется.

2Кор. 1:21. Утверждающий же нас с вами во Христе и помазавший нас есть Бог,

2Кор. 1:22. который и запечатлел нас и дал залог Духа в сердца наши.

Сказав выше, что Бог исполнит обетования, теперь подтверждает это. То, говорит, что вы и я, учитель ваш, твердо стоим в вере во Христа, дал Бог, Который и помазал нас, и запечатлел, то есть сделал пророками, царями и священниками. Ибо таков всякий крещеный: он – пророк, как видящий то, чего не видел глаз и не слышало ухо; он – священник, как долженствующий приносить себя в жертву живую, святую, благоугодную Богу; он – царь, как сын Царя Бога и наследник будущего Царствия, и как ныне царствующий над неуместными помыслами и поставленный выше всего мира. Как в древности священники и цари помазывались елеем, так ныне мы помазаны Духом, когда Бог дал залог Духа в сердца наши. Если же дал залог, то, конечно, даст все. А залогом называет подаваемые ныне дарования Духа; ибо разумеем отчасти и пророчествуем отчасти, а совершенное получим тогда, когда явится Христос в славе Своей. Итак, не думайте, что мы обещаем, чтобы нам не показаться лжецами. Ибо не мы утверждаем вас, но Бог и обещает, и утверждает как меня, так и вас; ибо Он Сам исполнит все. Посему и разумей, что Бог, делающий то и иное, Сам исполнит Свои обетования.

2Кор. 1:23. Бога призываю во свидетели на душу мою, что, щадя вас, я доселе не приходил в Коринф.

Выше сказал, что не пришел к ним потому, что не имеет власти над собой и не был допущен Духом. Как же теперь говорит, что не пришел, щадя их? Потому что или это самое случилось по воле Духа, то есть Дух внушал ему мысль не ходить, чтобы пощадить их, или – сначала воспрещал ему Дух, а потом он и сам, рассудив, что это лучше, остался. Заметь мудрость апостола. Тогда как говорили: ты потому не пришел, что, кажется, возненавидел нас, то утверждает противное: я потому не пришел, что щажу вас. Так говорит потому, что некоторые между ними были согрешившие и не покаявшиеся, которых он наказал бы, если бы, пришедши, нашел их не исправившимися. Итак, остался, чтобы придти уже тогда, когда исправятся, и не иметь повода к наказанию.

2Кор. 1:24. Не потому, будто мы берем власть над верою вашею; но мы споспешествуем радости вашей,

Так как сказанное отзывалось властью (ибо щадить других может тот, кто имеет власть наказать их), то смягчает жесткость речи: не потому, говорит, сказал я, что щажу вас, что хотел бы властвовать над вашей верой, ибо вера – дело произволения и никого не понуждают к вере против воли, но, почитая вашу радость своею радостью, я не пришел для того, чтобы не ввергнуть вас в печаль и не опечалиться самому. Ибо я все делаю для вашей радости, и остался для того, чтобы только угрозой исправить согрешивших и вам не причинить никакой скорби.

ибо верою вы тверды.

С кротостью беседует с ними, так как в первом послании довольно уже поразил их. Слова его значат следующее: что касается веры, то вы в ней стоите, и я не имел причины жаловаться на вас, но в прочем вы поколебались, и если бы не исправились и я восстал бы на вас, то и вас опечалил бы, и себе причинил бы печаль.

 

Глава вторая

2Кор. 2:1. Итак я рассудил сам в себе не приходить к вам опять с огорчением.

Слово “опять” показывает, что он и прежде был опечален. Впрочем, не сказал явно: «вы и прежде огорчили меня», но другим образом: «я не пришел для того, чтобы опять не огорчить вас», что, впрочем, имеет одну и ту же силу (ибо он потому опечалил их упреками, что они опечалили его грехами), но для них было удобовыносимее.

2Кор. 2:2. Ибо если я огорчаю вас, то кто обрадует меня, как не тот, кто огорчен мною?

Хотя и огорчаю вас, говорит, упреками и негодованием на вас, но благодаря этому же и радуюсь, видя, что вы до того уважаете меня, что мое негодование и упреки производят в вас скорбь. Ибо никто так не радует меня, как скорбящий так при виде моего негодования. Это показывает, что он не презирает меня. Он радует меня, потому что таким образом подает надежду на свое исправление.

2Кор. 2:3. Это самое и писал я вам,

Что? То, что я не пришел к вам, щадя вас. Где писал? В этом самом послании.

дабы, придя, не иметь огорчения от тех, о которых мне надлежало радоваться,

Для того написал я теперь к вам, чтобы вы исправились, и чтобы, застав вас не исправившимися, не имел я скорби от вас, которым надлежало доставлять мне случаи к радости.

ибо я во всех вас уверен, что моя радость есть радость и для всех вас.

Написал, говорит, надеясь, что вы исправитесь, и тем обрадуете меня. Моя же радость – радость для всех вас. И сказал я «дабы, придя, не иметь огорчения» потому, что имею в виду не свою пользу, но вашу. Ибо знаю, что если увидите меня радующимся, то будете радоваться, а если увидите меня скорбящим, то будете скорбеть.

2Кор. 2:4. От великой скорби и стесненного сердца я писал вам со многими слезами,

Поскольку сказал выше, что он радуется, когда они скорбят, то, чтобы не сказали: ты потому стараешься опечалить нас, чтобы самому радоваться, объясняет, что он сам весьма скорбит, скорбит более, нежели сами согрешающие. Не от скорби только, но «от великой скорби», и не со слезами только, но «со многими слезами» написал я. То есть печаль, сжимая и стесняя сердце мое, подавляла его, и потому писал я, подобно отцу и одновременно врачу, который, производя над сыном сечения и прижигания, вдвойне скорбит, и от того, что сын болен, и от того, что сам должен подвергать его сечению, но, с другой стороны, и радуется от того, что надеется на выздоровление сына. Так, говорит, и я, оскорбляя вас согрешающих, скорблю, но, с другой стороны, и радуюсь, когда вы скорбите, ибо имею надежду на ваше исправление.

не для того, чтобы огорчить вас, но чтобы вы познали любовь, какую я в избытке имею к вам.

Не «чтобы огорчить вас» следовало бы сказать, но «чтобы исправить»; однако не говорит сего, а услаждает речь, желая привлечь их уверением, что он любит их более, нежели других учеников, и что если огорчает их, огорчает по любви, а не по гневу. Ибо то знак величайшей любви, что я скорблю о ваших согрешениях, и спешу делать вам выговоры и тем огорчать вас. Если бы я не любил вас, то оставил бы вас без врачевания.

2Кор. 2:5. Если же кто огорчил, то не меня огорчил, но частью, – чтобы не сказать много, – и всех вас.

Хочет чрез это утвердить любовь к впадшему в блудодеяние, о котором писал в первом послании, ибо, по приказанию Павла, они все отвратились от него, как внушающего омерзение. Итак, чтобы опять приказанием противоположного, то есть принять его и оказать ему расположение, не соблазнились о Павле, как о непостоянном, весьма благоразумно предлагает слово и делает и их участниками в прощении, говоря: как он опечалил всех нас вообще, так все вообще должны радоваться о прощении его. Ибо не меня только, говорит, опечалил он, но и всех вас “частью”, то есть поразил малой некоторой скорбью; не скажу, чтобы совершенно опечалил и вас, равно как и меня, но все же, чтобы не отягчать его, впадшего в блудодеяние, “частью”, говорю, опечалил он вас.

2Кор. 2:6. Для такого довольно сего наказания от многих.

Не говорит: для впадшего в блудодеяние, но «для такого», как и в первом послании. Но там не хотел даже именовать его, а здесь, щадя его, никогда не вспоминает о грехе, научая и нас сочувствовать находящимся в преткновении.

2Кор. 2:7. Так что вам лучше уже простить его и утешить,

Не только, говорит, снимите запрещение, но и нечто большее даруйте ему, и утешьте его, то есть возродите, уврачуйте его, подобно тому как наказавший кого-либо не только отпустил бы его, но и приложил бы заботу к исцелению его ран. Хорошо же сказал: «вам лучше простить». Ибо, чтобы он не подумал, что получает прощение как достаточно исповедавшийся и довольно покаявшийся, показывает, что он получает прощение не столько за покаяние, сколько по снисхождению их.

дабы он не был поглощен чрезмерною печалью,

Следует, говорит, принять его, утешить и уврачевать, «дабы он не был поглощен», как бы зверем каким, или волнами, или бурею, или чтобы от отчаяния не дошел до самоубийства, как Иуда, или чтобы не сделался еще хуже, то есть, не в состоянии будучи переносить скорби от чрезмерного наказания, не предался большему нечестию. Заметь, как и его обуздывает, чтобы он, получив прощение, не сделался еще нерадивее. Я, говорит, принял тебя не потому, что ты совершенно очистился от скверны, но убоявшись, что ты по немощи своей мог бы сделать чего-нибудь хуже. Заметь и то, что наказания следует назначать не только по свойству грехов, но и сообразуясь со свойством духа согрешивших.

2Кор. 2:8. и потому прошу вас оказать ему любовь.

Не приказывает уже, как учитель, но как защитник просит судей «оказать ему любовь», то есть с крепкой любовью, а не просто и как случилось принять его. Показывает также и их добродетель, ибо те самые, которые прежде так любили человека, что гордились им, теперь по причине его греха возымели к нему такое отвращение, что сам Павел ходатайствует за него.

2Кор. 2:9. Ибо я для того и писал, чтобы узнать на опыте, во всем ли вы послушны.

Устрашает их, чтобы, опасаясь осуждения в неповиновении, охотнее оказали человеку снисхождение. «Я для того и писал», говорит, «чтобы узнать на опыте» вашу добродетель повиновения, – так же ли окажете вы мне повиновение теперь, когда его следует утешить, как оказали оное тогда, когда я наказал его. Ибо такой смысл слов: «во всем ли вы послушны». Хотя он писал не для этого, но имея в виду спасение согрешившего, однако говорит: “для того”, чтобы тем более расположить их в пользу виновного.

2Кор. 2:10. А кого вы в чем прощаете, того и я,

Этим смягчает несогласие и упорство, по которым они могли бы не оказать человеку снисхождения. Ибо здесь представляет их источником его прощения, а себя соглашающимся с ними, говоря: «кого вы в чем прощаете, того и я».

ибо и я, если в чем простил кого, простил для вас от лица Христова,

Чтобы они не подумали, что прощение предоставлено их власти, и вследствие того не пренебрегли прощением человека, показывает, что он уже даровал ему оное, чтобы они не могли воспротивиться ему. А чтобы они не оскорбились, как пренебрегаемые, говорит: “для вас” даровал ему я прощение, ибо я знал, что вы будете согласны со мной. Затем, чтобы не показалось, что он простил его для людей, присовокупил: «от лица Христова», то есть простил по воле Божией, пред лицем Христа и как бы по Его повелению, как представляющий Его лице, или: во славу Христа; ибо, если прощение совершается во славу Христа, то как не простить согрешившего, чтобы прославился Христос?

2Кор. 2:11. чтобы не сделал нам ущерба сатана, ибо нам не безызвестны его умыслы.

Чтобы, говорит, не было общего вреда и чтобы не умалилось число стада Христова. Прекрасно назвал он это дело обидой. Ибо диавол не только принадлежащее ему берет, но и наше похищает, преимущественно вследствие нашего же поведения, то есть по причине неумеренно налагаемого покаяния. Поэтому коварство и обман диавола назвал умыслами его, и упомянул о том, как он губит под видом благочестия; ибо он ввергает в погибель не только тем, что вовлекает в блудодеяние, но и безмерной печалью. Как же не обида это, когда он уловляет нас чрез нас же самих?

2Кор. 2:12. Придя в Троаду для благовествования о Христе, хотя мне и отверста была дверь Господом,

2Кор. 2:13. я не имел покоя духу моему, потому что не нашел там брата моего Тита,

Выше упомянул о скорби, бывшей с ним в Асии, и показал, как освободился от нее, теперь опять извещает, что опечален и другим, тем, что не нашел Тита. Ибо, когда нет утешителя, становится тяжелее. Итак, зачем вы обвиняете меня в медлительности, когда я испытывал столько бедствий, которые не дозволяют нам ходить по своей воле? Говорит, что отправился в Троаду не без намерения, но «для благовествования», то есть для того, чтобы проповедовать. Почему же ты хотя проповедовал, но не долго? – потому, что не нашел Тита. «Не имел покоя духу моему», то есть печалился, скорбел по причине его отсутствия. Ужели поэтому ты оставил дело Божие? Не поэтому, но потому, что вследствие его отсутствия дело проповеди встречало препятствие, ибо Павел сильно желал проповедовать, но препятствовало отсутствие Тита, который много помогал ему, когда находился с ним.

но, простившись с ними, я пошел в Македонию.

То есть не был там долгое время по причине затруднительных обстоятельств. Ибо, хотя отверста была великая дверь, то есть много было дела, но за отсутствием помощника оно встретило препятствие.

2Кор. 2:14. Но благодарение Богу, Который всегда дает нам торжествовать (θριάμβευοντι) во Христе,

Так как упомянул о многих скорбях, о скорби в Асии, о скорби в Троаде, о скорби от того, что не пришел к ним, чтобы не показалось, что он перечисляет скорби с печалью, говорит: «благодарение Богу, Который всегда дает нам торжествовать», то есть делающему нас славными. Ибо триумфом называется шествие царя или полководца по городу с победой и трофеями. И нас в победе над диаволом Бог делает славными. Потому что то, что кажется бесчестием, составляет нашу славу, ибо тогда падает диавол. Все же это бывает во Христе, то есть чрез Христа и чрез проповедь. Или: за то, что торжествуем во Христе, прославляемся; ибо, нося Самого Христа, как трофей какой, прославляемся Его сиянием.

и благоухание познания о Себе распространяет нами во всяком месте.

Миро многоценное, говорит, есть познание Бога, которое мы открываем всем людям, лучше же сказать – не самое миро, но благоухание его. Ибо настоящее познание не совсем ясно, но «как бы сквозь тусклое стекло, гадательно» (1Кор. 13:12). Итак, подобно тому, как кто-нибудь, обоняя благоухание, знает, что где-то находится миро, а каково оно по сущности, – не знает, так и мы знаем, что есть Бог, а Кто Он по сущности, – не знаем. Итак, мы подобны кадильнице царской и, куда ни приходим, приносим благоухание духовного мира, то есть богопознания. Посему, сказав выше, что всегда торжествуем, теперь говорит: мы во всяком месте сообщаем благоухание людям. Ибо всякое место и время полны нашими наставлениями. Итак, должно мужественно терпеть, поскольку и ныне, еще до получения грядущих благ, прославляемся до такой степени.

2Кор. 2:15. Ибо мы Христово благоухание Богу в спасаемых и в погибающих.

Говорит это и потому, что мы сами себя приносим в жертву, умирая за Христа, или потому, что при заклании Христа и мы воскуряем некоторое благовоние. Смысл же слов его следующий: спасается ли кто, или погибает, Евангелие сохраняет свое достоинство и мы продолжаем быть тем, что мы есть. Как свет, хотя ослепляет слабых зрением, однако остается светом, или как мед, хотя бы казался горьким для страдающих желтухой, однако не перестает быть сладким, так и Евангелие издает благоухание, хотя неверующие и погибают. И мы «Христово благоухание», но не просто, а “Богу”. А если Бог определил так о нас, кто станет противоречить?

2Кор. 2:16. Для одних, запах смертоносный на смерть, а для других запах живительный на жизнь.

Поскольку сказал: «мы – благоухание и в погибающих», то, чтобы ты не подумал, что и погибающие угодны и приятны Богу, присовокупил следующее: обоняя благоухание это, одни спасаются, а другие погибают. Как миро, говорят, удушает свиней и жуков, так и Христос положен камнем соблазна и преткновения. Так и огонь золото очищает, а терние сжигает.

И кто способен к сему?

Поскольку так много сказал словами «мы благоухание», и: «торжествуем», то опять старается умерить речь. Для этого говорит, что мы сами по себе без помощи Божией недостаточны; ибо все Ему принадлежит и нет ничего нашего.

2Кор. 2:17. Ибо мы не повреждаем слова Божия, как многие,

Здесь указывает на лжеапостолов, которые почитали благодать Божию собственным делом. Потому, говорит, я сказал: «кто способен?» – и все усвоил Богу, что я не таков, каковы лжеапостолы, не повреждаю и не извращаю дара Божия. Намекают на то, что они примешивают к евангельскому учению ухищрения внешней мудрости и стараются продать за деньги то, что следует давать даром. Но мы не таковы. Посему присовокупляет следующее.

но проповедуем искренно, как от Бога, пред Богом, во Христе.

То есть говорим от чистого и не способного к обману ума и как получившие то, что говорим, от Бога, а не как нечто, совершенное нами. «Во Христе» – не от своей мудрости, но вдохновленные Его силой; а пред Богом» сказал, чтобы показать правоту и открытость сердца: наше сердце столь чисто, что мы открываем его Богу.

 

Глава третья

2Кор. 3:1. Неужели нам снова знакомиться с вами?

Поскольку сказал о себе много великого, то говорит: не скажет ли кто: что это, Павел? говоря сие о себе, ты сам выхваляешь себя. Отстраняет это возражение следующими словами.

Неужели нужны для нас, как для некоторых, одобрительные письма к вам или от вас?

Говорит это с силой, делая речь свою более выразительной. Намекает же на лжеапостолов, которые, не имея в своих делах ничего, что могло бы сделать их известными, сочиняли одобрительные письма, представляли их кому хотели и таким образом рекомендовали и приводили себя в известность. Слова его, высказываемые с силой, имеют такой смысл: ужели кто скажет, что мы должны представить вам одобрительные письма, чтобы придти чрез них в известность у вас, или же представлять такие письма от вас к другим? Затем с чувством присовокупляет.

2Кор. 3:2. Вы – наше письмо, написанное в сердцах наших, узнаваемое и читаемое всеми человеками.

Что, говорит, сделали бы письма, в которых вы стали бы одобрять и прославлять нас, то самое исполняете вы своей жизнью по вере, которую все видят и слышат. И куда бы ни отправились мы, всюду носим вас с собой, потому что вы написаны в нашем сердце, и мы всем возвещаем о вашей добродетели. Таким образом, поскольку вы для меня – одобрительное письмо к другим, то я не нуждаюсь в других письмах от вас, чтобы сделаться известным не знающим меня. Также, поскольку я имею вас в сердце, то не имею нужды в том, чтобы другие рекомендовали меня вам. Одобрительные письма нужны к незнакомым, а не к знакомым, вы же так написаны в сердце моем, что не можете выйти из него. Здесь свидетельствует не только о любви своей к ним, но и об их добродетельной жизни, то есть что они в состоянии были доказать пред всеми людьми достоинство своего учителя, ибо украшением для учителя служит добродетель учеников.

2Кор. 3:3. Вы показываете собою, что вы – письмо Христово,

Каким образом? Тем, что закон Христов и Его заповеди, подобно письменам, пребывают и сохраняются в вас.

через служение наше написанное не чернилами, но Духом Бога живаго, не на скрижалях каменных, но на плотяных скрижалях сердца.

Воспользовавшись случаем сравнить закон с Евангелием, делает здесь такое сравнение: как Моисей был служителем Закона, так и мы служители вашей веры в Евангелие, и как он вырезал на каменных скрижалях, так и мы на ваших сердцах; Закон написан был чернилами, а Евангелие написано в вас Духом. Итак, насколько Дух отличается от чернил и сердце от камня, настолько отличается Новый Завет от Закона. Поскольку у ожесточенных людей каменные сердца, то сердца верующих назвал плотяными, потому что они восприимчивы к слову.

2Кор. 3:4. Такую уверенность мы имеем в Боге через Христа,

2Кор. 3:5. не потому, чтобы мы сами способны были помыслить что от себя, как бы от себя,

Поскольку показал, что Новый Завет выше Ветхого, и естественно было заключить, что и мы – апостолы, служители Нового Завета, выше Моисея, который служил Ветхому Завету, но это показалось высокомерным, то говорит: нет ничего нашего, но «уверенность» наша, то есть похваление наше «в Боге через Христа». Ибо Христос есть причина того, что мы похваляемся в Боге, и ничего нет нашего, даже самого малейшего. Эту именно мысль выражает словами: «мы не способны помыслить что от себя».

но способность наша от Бога,

2Кор. 3:6. Он дал нам способность быть служителями Нового Завета,

Наша сила, говорит, от Бога: Он сделал нас «способными», то есть укрепил, сделал способными служить великому божественному сему делу, – Новому Завету.

не буквы, но духа,

И Ветхий Закон духовен, то есть дан Духом; но не подавал Духа, как подаст Его Новый. Итак, смысл слов такой: нам вручено сообщать не букву, как Моисею, но Дух. Ибо апостолы не только учили духовному и божественному, но и сообщали Духа чрез возложение рук.

потому что буква убивает, а дух животворит.

Закон, говорит, подвергает наказанию, когда замечает кого-либо согрешающим даже в самом, казалось бы, малом, каково собирание дров в субботу (Чис. 15:32-36), а Дух Святый, принимая совершивших бесчисленные беззакония, оправдывает их в бане крещения и оживотворяет умерших грехом.

2Кор. 3:7. Если же служение смертоносным буквам, начертанное на камнях, было так славно,

Показав выше различие между Новым и Ветхим Заветом, которое состоит в том, что последний пишется чернилами, а первый Духом, тот – на камнях, а этот – на сердцах, также что последний убивает, а первый животворит, теперь хочет показать, что и слава Евангелия больше. Поскольку же закон имел ощутительную славу, то есть славу в лице Моисея, а Новый Завет имеет славу мысленную, которой никто не видит чувственно, то показывает превосходство евангельской славы посредством умозаключения, говоря, что закон был служителем смерти. Не сказал: виновник смерти, чтобы не дать повода еретикам, но: служитель. Ибо виновник смерти был грех, а закон подверг наказанию. Кроме того, закон был только буквой и не подавал подвизающимся никакой помощи, как подает крещение, но возлагал еще неизгладимые наказания. Ибо этот служитель смерти был начертан на камнях. Если, таким образом, закон при таком свойстве своем был так славен, то во сколько более имеет славы благодать, которая несравненно превосходит его?

что сыны Израилевы не могли смотреть на лице Моисеево по причине славы лица его преходящей,

Прикровенно обвиняет иудеев. Они, говорит, были так грубы, что не могли взирать даже на чувственную славу. Не сказал, что закон и скрижали имели славу, но лице Моисеево; ибо прославлен был Моисей, а не скрижали закона. Но и самую славу Моисея уничтожает, называя ее преходящей. Заметь, однако, что не назвал ее худой, но имеющей конец и перестающей.

2Кор. 3:8. то не гораздо ли более должно быть славно служение духа?

Так как назвал закон служением смерти, то естественно было назвать Евангелие служением жизни; но апостол дал ему название высшее – назвал его служением Духа. Ибо Новый Завет имеет силу сообщать не только жизнь, но – что гораздо важнее – Самого Духа, дающего жизнь. Тем славнее, значит, он в сравнении с законом.

2Кор. 3:9. Ибо если служение осуждения славно, то тем паче изобилует славою служение оправдания.

Снова в другом виде представляет ту же мысль. Изъясняя свои слова: «буква убивает», называет закон «служением осуждения», как карателя грехов, а не виновника их. Евангелие же называет «служением оправдания»; потому что оно не только освобождает от наказания, но и делает грешников праведными. Поэтому Евангелие будет обладать гораздо большей славой.

2Кор. 3:10. То прославленное даже не оказывается славным с сей стороны, по причине преимущественной славы последующего.

Что я, говорит, сравниваю Ветхий и Новый Завет между собой? Превосходство Нового Завета таково «с сей стороны», то есть при сравнении, что прославленный, то есть Ветхий Завет, представляется вовсе не имеющим славы, по причине необычайной славы Нового. Ибо хотя закон был славен сам по себе, но по причине превосходства евангельской славы является бесславным. Заметь, что и этим одобряет Ветхий Завет; ибо сравниваются обыкновенно вещи сродные.

2Кор. 3:11. Ибо, если преходящее славно, тем более славно пребывающее.

Приводит другое умозаключение. Если в славе дан закон перестающий и подлежащий отмене, то тем более будет в славе закон непоколебимый и вечный – Новый Завет.

2Кор. 3:12. Имея такую надежду, мы действуем с великим дерзновением,

Поскольку приписал Новому Завету необыкновенную славу, то тем, которые, услышав это, пожелали бы видеть славу его чувственно, говорит, что мы имеем такую надежду. Какую? Ту, что все мы верующие удостоились большего, нежели Моисей, и потому пользуемся большим дерзновением относительно наставляемых нами, ничего не скрывая и ничего не опуская, и не покрываем от вас лица, как покрыл его Моисей от иудеев. Ибо вы не так слабы, как они, Моисей же, когда получил скрижали в другой раз и сошел с горы, имел такое сияющее лицо, что иудеи не могли ни подойти к нему, ни говорить с ним, пока он не закрыл лицо покрывалом. На историю этого события указывает Павел, когда говорит следующее.

2Кор. 3:13. а не так, как Моисей, который полагал покрывало на лице свое, чтобы сыны Израилевы не взирали на конец преходящего.

То есть нам не нужно покрывать себя, подобно Моисею. Ибо вы можете смотреть на ту славу, которую мы имеем, разумею славу Евангелия, хотя она гораздо блистательнее Моисеевой. То есть вы можете понимать тайны Божии, именно Евангелие, и нам не нужно закрывать их от вас неясностью, как покрывалом. Израильтяне же, как плотские, не могли видеть, что закон имеет конец и что он будет отменен; ибо покрывало означает плотский ум их, как узнаешь ниже. Некоторые же понимали сие так: то самое, что они не могли взирать на лице Моисея, показывало, что эта слава имеет конец. Ибо, как скоро не видали славы, то ее и не было, и сим показано было, что она кратковременна, потому не проявила себя славой.

2Кор. 3:14. Но умы их ослеплены: ибо то же самое покрывало доныне остается неснятым при чтении Ветхого Завета, потому что оно снимается Христом.

Ослеплен, говорит, ум их, и потому ни те, которые тогда жили, не видели, ни те, которые теперь живут, не видят, как ослепленные и имеющие на лице Моисеевом то же покрывало во время поверхностного чтения закона. Ибо Христос называет закон Моисеем, как в следующем месте: «у них есть Моисей и пророки» (Лк. 16:29). И не открывается им, не познается ими, что Христос имел отменить Ветхий Завет. Итак, их заблуждение есть заблуждение ума, потому что ослепление есть грех ума. Не удивляйтесь, говорит, что иудеи не могут видеть славы, славы закона. Если бы они видели славу закона, то видели бы и славу Христову. Ибо славу закона составляет обращение ко Христу. Где же сказано, что закон отменен будет Христом? Там, где говорится: «Пророка воздвигнет тебе Господь, Бог твой, – Его слушайте» (Повт. 18:15). Итак, когда повелевается слушать Его, а Он отменил субботу, обрезание и все прочее, то выходит, что об отмене этой дал повеление сам закон. Кроме сего, тем, что велено приносить жертвы в одном храме, а Христос разрушил его, не отменяются ли жертвы совершенно? И: «Ты священник вовек по чину Мелхиседека» (Пс. 109:4), также: «жертвы и приношения Ты не восхотел» (Пс. 39:7), – все это составляет отмену закона.

2Кор. 3:15. Доныне, когда они читают Моисея, покрывало лежит на сердце их,

Поскольку выше сказал, что покрывало лежит в чтении Ветхого Завета, то, дабы кто не подумал, что покрывалом называет неясность закона, говорит: нет, я называю покрывалом слепоту и грубость сердца иудеев. Ибо и на лице Моисея оно лежало не для него, но по причине грубости и слабого зрения иудеев.

2Кор. 3:16. но когда обращаются к Господу, тогда это покрывало снимается.

2Кор. 3:17. Господь есть Дух,

Теперь говорит о способе, как могут исправиться израильтяне. «Когда обращаются к Господу», говорит, то есть когда оставят закон и приступят к духовному Евангелию, тогда снимется покрывало. Ибо и Моисей, как повествует история, когда обращался к Господу, снимал с себя покрывало. А это прообразовало имеющее быть после, именно, когда кто обратится к Духу (ибо Он – Господь), тогда увидит открытое лицо законодателя, еще более – сам будет наряду с Моисеем и будет наслаждаться славой, превосходящей, как сказано, славу закона. Ибо ее даст Дух, как Господь и Всемогущий.

а где Дух Господень, там свобода.

В законе было иго и рабство, а в законе Духа и в Евангелии – свобода, так что слава Господня созерцается беспрепятственно и свободно.

2Кор. 3:18. Мы же все открытым лицем, как в зеркале, взирая на славу Господню, преображаемся в тот же образ от славы в славу, как от Господня Духа.

Мы наслаждаемся, говорит, такой свободой и благородством, что все мы верные, не как там – один Моисей, «открытым лицем» (ибо у верующих нет покрывала) «взирая на славу Господню, преображаемся в тот же образ от славы в славу», то есть получаем ту же славу, и, подобно зеркалу, приемля блеск, отражаем его. Как серебро, лежащее против солнца, и само испускает некоторые лучи под влиянием солнца, так и мы, очищенные Духом в крещении и озаренные Его лучами, отражаем некий духовный блеск и преобразуемся по тому же образу от славы Духа в свою славу, и притом в такую, какую свойственно иметь тому, кто просвещен от Духа Господня, никому не подчиненного. Ибо, будучи Господом, Он имеет и светочи владычние. Ибо все верующие чрез крещение исполняются Духа Святого и душа их просветляется, да и Моисей, видя божественную славу, и сам преобразился в нее, то есть сам получил блеск, и лице его просветилось, прообразуя нас.

 

Глава четвертая

2Кор. 4:1. Посему, имея по милости Божией такое служение, мы не унываем,

Поскольку выразил многое и великое, сказав, что мы, апостолы, выше Моисея (ибо если все выше, то тем более они), то умеряет свое слово и говорит: все это принадлежит Богу. Ибо мы только служители, и то, что мы поставлены в служители, не наше же, но, говорит, и это принадлежит милости Божией. Слова «посему мы не унываем» относи к тому и другому, то есть так как мы удостоились столь великих благ, то не уклоняемся от опасности и скорбей, потому что, однажды быв помилованы, поставлены на служение.

2Кор. 4:2. но, отвергнув скрытные постыдные дела, не прибегая к хитрости,

Указывает на лжеапостолов, которые во всем притворялись. Они брали дары, и представляли себя неберущими; казались святыми, а были нечисты. Мы же, говорит, отвергли такие дела, которые, обнаружившись, покрывают делающего их позором, то есть такие, которые совершаются лицемерно. Ибо прибавляет: «не прибегая к хитрости», так что совершенное с лукавством и есть то, что навлекает позор. Впрочем, если будешь разуметь это о делах постыдных, то в этом ничего не будет нового: ибо и это свойственно лжеапостолам.

и не искажая слова Божия,

Не только, говорит, жизнь наша проста, чиста и свободна от беззакония, но и в учении и в слове нашем нет обмана. Ибо мы ничего не примешиваем к ним из внешней мудрости или что-нибудь льстивое, не собираем деньги от проповеди, и не говорим сегодня одно, а завтра другое, применяясь к временам и лицам, как поступают лжеапостолы.

а открывая истину, представляем себя совести всякого человека пред Богом.

Лжеапостолы представляют себя наружно и для вида, и кажутся иными, нежели каковы на самом деле. А я представляю себя, «открывая истину», то есть самые дела употребляю во свидетельство. Так, я говорю, что ничего не беру, и имею свидетелями этого вас; так поступаю и во всем прочем. Вот как я представляю себя всем людям, верующим и неверующим, то есть открывая жизнь свою и проповедуя всем открыто, так что все могут разуметь. А так как людей можно обмануть, то присовокупляет: «пред Богом», Которого лжеапостолы не принимают во свидетели.

2Кор. 4:3. Если же и закрыто благовествование наше, то закрыто для погибающих,

Сказав выше, что хотя на израильтянах лежит покрывало, а мы, верующие, смотрим с непокрытым лицом, теперь говорит, что если Евангелие закрыто, то закрыто для неверующих. Ибо что тогда было с иудеями относительно Моисея, то же самое теперь бывает с неверующими относительно Евангелия. Но в этом виновны они, а не Евангелие, ибо, если бы они уверовали, увидели бы славу Божию без покрова.

2Кор. 4:4. для неверующих, у которых бог века сего ослепил умы, чтобы для них не воссиял свет благовествования о славе Христа,

В числе погибающих, говорит, которых много и которые различны, находятся и неверующие. Им-то «бог века сего ослепил умы». Маркиониты утверждают, что это сказано о демиурге, которого они называют правосудным (смотри свт. Иоанн Злат., Беседа 8), но не благим, а манихеи относят это к диаволу, которого они называют и творцом мира. Но ни то, ни другое не справедливо, а сказано это о Боге нашем. Если же Он называется Богом века сего, то в этом нет ничего нового; ибо Он называется и Богом неба, хотя Он есть Бог не его одного; называется Он и Богом Авраама, Исаака и Иакова, хотя Он – Бог не их одних, но всех. Что же странного, если и Павел благовременно назвал Его теперь Богом века сего, чтобы лучше показать неверующим, что Он создал и сие видимое, наслаждаясь которым, они отвергают Создателя? Можно объяснить это место и так, что Бог ослепил умы неверующих века сего, ибо в будущем веке нет неверующих. Что же значит “ослепил”? Значит, что попустил быть слепыми, подобно тому, как и «предал их Бог превратному уму» (Рим. 1:28). Ибо после того, как они отпали от Него, Он предоставил их себе, оставил их, потому что не принуждает ко спасению. Заметь же, что не сказал, что ослепил для того, чтобы они не веровали, но для того, чтобы недостойные глаза не видели блеска славы Христовой. Блеск же состоит в том, чтобы веровать, что Он распялся, вознесся и даст нам будущие блага. Как больному глазами не дозволяют видеть солнечных лучей, чтобы они не повредились, так точно и они сделались неверующими сами от себя. А когда они стали такими, Бог сокрыл от них лучи славы евангельской, как от израильтян – лице Моисея. Так и нам заповедал «не бросать жемчуга перед свиньями» (Мф. 7:7). Прекрасно сказал: “воссиять”, ибо ныне мы имеем умеренный свет, а не полное освящение, что выше назвал благоуханием и залогом, показывая, что там находится нечто большее.

Который есть образ Бога невидимого.

Здесь показывает, что они не знают не только славы Христовой, но и славы Отца. Ибо если Христос есть образ Отца, то не видящий Христа не знает и Отца.

2Кор. 4:5. Ибо мы не себя проповедуем, но Христа Иисуса, Господа; а мы – рабы ваши для Иисуса,

Выше сказал, что мы «не прибегаем к хитрости», потом присовокупил о неверующих, как они были покрыты. Теперь говорит: мы не обманываем, ибо проповедуем не самих себя, как лжеапостолы. Ибо они внушали своим ученикам называть себя их именами, как и показал в первом послании: «я Аполлосов, я Кифин» (1Кор. 1:12). Иначе: не думайте, нападающие на нас, что вы нападаете на нас, ибо мы не себя проповедуем, но Христа, почему вы восстаете против Проповедуемого нами. Мы до такой степени не себя проповедуем, что не отказываемся быть и вашими рабами для Христа, то есть ради того, что Он так возлюбил нас и все сделал для нас.

2Кор. 4:6. потому что Бог, повелевший из тьмы воссиять свету, озарил наши сердца, дабы просветить нас познанием славы Божией в лице Иисуса Христа.

Почему, говорит, мы не проповедуем себя? Потому, что Бог воссиял в сердцах наших, как в древности на лице Моисея, так ныне на нас. Как при первом творении сказал, и явился из тьмы свет, так и ныне сказал, и явился свет. Впрочем, Он сам стал светом для нас, ибо Он воссиял для нас «в лице Христа», то есть чрез Христа, потому что Отец сияет в нас чрез Христа и дает «просвещение познанием», не сущности Своей, но славы. Заметь, и здесь у Павла богословие о Троице. Ибо о Духе говорит он: «взирая на славу Господню», ибо Дух есть Господь; о Сыне: «свет благовествования о славе Христа», а теперь об Отце: «просветить нас познанием славы Его».

2Кор. 4:7. Но сокровище сие мы носим в глиняных сосудах,

Поскольку сказал о неизреченной славе много великого и высокого, то, дабы кто не сказал: как же мы, получив такие, как ты говоришь, блага, останемся в смертном теле? – говорит: глиняный сосуд вмещает такие сокровища силой Божиею.

чтобы преизбыточная сила была приписываема Богу, а не нам.

Чтобы преизбыточная сила, являющаяся в нас, была Божией и чтобы не подумали, что мы совершаем что-нибудь сами собой, но чтобы все, кто видит, говорили, что все это Божие. Намекает на лжеапостолов, которые все приписывали себе.

2Кор. 4:8. Мы отовсюду притесняемы, но не стеснены,

В такой мере, говорит, все есть дело силы Божией, что хотя мы скудельные сосуды и подвергаемся стольким и столь разнообразным искушениям, однако не разбиваемся и не теряем находящегося в нас сокровища. Ибо подвергаемся скорбям во всякое время, во всяком месте и во всякой вещи, между друзьями, между врагами, «но не стеснены», потому что Бог расширяет сердца наши.

мы в отчаянных обстоятельствах, но не отчаиваемся,

То есть, хотя подвергаемся бедствиям и стеснениям, однако, стоя твердо, не отчаиваемся и не побеждаемся, но в Боге находим помощь и побеждаем.

2Кор. 4:9. мы гонимы, но не оставлены,

Люди гонят нас, но Бог не оставляет нас. Ибо это попускается для того, чтобы мы упражнялись в борьбе, а не для того, чтобы мы пали.

низлагаемы, но не погибаем.

Противники, говорит, низлагают нас по телу и в вещах внешних, но мы не погибаем, благодушествуем и наслаждаемся постоянством духа, и при этом сохраняем при помощи Божией самое тело.

2Кор. 4:10. Всегда носим в теле мертвость Господа Иисуса, чтобы и жизнь Иисусова открылась в теле нашем.

То есть ежедневно подвергаясь смерти и всегда подражая смерти Господа, свидетельствуем таким образом о жизни или о воскресении Его, телом своим. Ибо, если кто не верует, что Господь воскрес, он не будет иметь предлога к неверию, когда увидит, что мы ежедневно умираем и ежедневно же остаемся в живых.

2Кор. 4:11. Ибо мы живые непрестанно предаемся на смерть ради Иисуса, чтобы и жизнь Иисусова открылась в смертной плоти нашей,

Этим объясняются слова «мертвость Иисуса», которые были неясны. Ибо он обычно разъясняет неясно сказанное. Слово же «чтобы и жизнь Иисусова открылась», кроме предыдущего толкования, должны быть истолкованы еще так: как мы ныне подвергаемся смерти Христовой и решаемся заживо умереть за Него, так и Он благоизволит умерших нас оживотворить тогда. Это говорит апостол и в другом месте: «если же мы умерли со Христом, веруем, что и жить будем с Ним» (Рим. 6:8).

2Кор. 4:12. так что смерть действует в нас, а жизнь в вас.

Смертью называет здесь искушения, говоря: мы находимся в опасностях, а вы наслаждаетесь жизнью, которая проистекает из этих опасностей, именно вследствие возвещения вам Евангелия, чрез которое вы живете вечной жизнью.

2Кор. 4:13. Но, имея тот же дух веры, как написано: я веровал и потому говорил, и мы веруем, потому и говорим,

Выше упомянул об искушениях, и о смерти, потом сказал, что и от них избавил нас Иисус, и привел основание, что для того именно избавил, чтобы уверить в Своем воскресении. Теперь утверждает, что это должно основываться на вере, а не на одних умствованиях, и говорит: как Давид, находившийся в искушениях и освобожденный от них только Богом, сказал: «я веровал и потому говорил», так и мы, имея тот же дух веры, который он имел, веруем и потому говорим, что, как Иисус воскрес, так и мы победим опасности и опять будем воскрешены. Заметь, что в Ветхом и Новом Завете один и Тот же Дух; заметь это для тех, которые хулят закон.

2Кор. 4:14. зная, что Воскресивший Господа Иисуса воскресит через Иисуса и нас и поставит перед Собою с вами.

2Кор. 4:15. Ибо все для вас, дабы обилие благодати тем большую во многих произвело благодарность во славу Божию.

Чему же, говорит, мы веруем и что знаем? То, что Тот, Кто воздвиг Иисуса, и ныне исхитит нас от опасностей, и напоследок воздвигнет и представит нас с вами к наслаждению благами. Возбуждает их к вере и доброй жизни. Намекая же на лжеапостолов, которые говорили, что через их посредничество сообщаются их ученикам от Бога блага, говорит: «все для вас», и самое воскресение, а не ради того или другого. Совершает же это Бог и многим дарует благодать, чтобы при изобилии благодати преизобиловала и благодарность, приносимая многими в славу Божию. Почему лжеапостолы, приписывая благодать Божию себе, омрачают и славу ее.

2Кор. 4:16. Посему мы не унываем; но если внешний наш человек и тлеет, то внутренний со дня на день обновляется.

Поскольку, говорит, мы знаем силу Божию и то, что Бог ныне освободит нас от опасностей, потом восставит нас просветленными, то не падаем духом и не отчаиваемся среди страданий. Далее – «внешний человек», то есть тело, тлеет. Каким образом? Когда терпит бичевания, гонения. «Внутренний» же, то есть дух и душа, обновляется. Каким образом? Имея благую надежду и дерзновение, как терпящий и радующийся ради Бога.

2Кор. 4:17. Ибо кратковременное легкое страдание наше производит в безмерном преизбытке вечную славу,

Изъясняет, каким образом обновляется внутренний человек, и говорит: размышлением, что скорбь кратка, то есть временна, и легка потому, что временна, а слава и вечна, и имеет вес, то есть величие в высшей степени, ибо таково значение слов: «в безмерном преизбытке».

2Кор. 4:18. когда мы смотрим не на видимое, но на невидимое: ибо видимое временно, а невидимое вечно.

Показывает, как легка скорбь. Все видимое, говорит, временно, следовательно, и скорбь, и самый покой, ибо и он видим. Ибо для того сказал “видимое”, чтобы обнять и покой. Итак, не будем унывать в скорби, ни расслабляться покоем. Если же так, то «невидимое», то есть Царствие и мучение, вечны. Поэтому ищите первого и убегайте последнего.

 

Глава пятая

2Кор. 5:1. Ибо знаем, что, когда земной наш дом, эта хижина, разрушится, мы имеем от Бога жилище на небесах, дом нерукотворенный, вечный.

Поскольку выше сказал, что по той мере, как внешний человек тлеет, обновляется внутренний, и таким образом сказал, казалось бы, нечто новое, то говорит, что когда это смертное и земное тело совершенно истлеет, тогда произрастут для нас бесчисленные блага. При этом снова рассуждает с ними о воскресении, хотя и не так ясно, как прежде, чтобы не показалось, что почитает их неисправными. Земной хижиной назвал тело, а тем, что назвал его хижиной, указал на кратковременность его; ибо такова хижина. Если же хижинами (храминами по-славянски) часто называют и места упокоения праведных, то с прибавлением, именно: «вечные храмины» (Лк. 16:9). Смотри же, как земному дому противопоставил небесный, а хижине – дом вечный. Увеличивая восхваление будущей славы нашего тела, присовокупил: нерукотворенный, не для противопоставления этому телу, ибо и оно нерукотворенно. Некоторые же под рукотворенным домом разумеют жизнь, проводимую нами на земле, а под хижиной само тело, так что это место получает такой смысл: если разрушится земная жизнь нашего тела, которую можно назвать и рукотворенной, как бы составленной руками (ибо хлеб, вино и тому подобное, из чего слагается наша жизнь, делаются руками), мы будем иметь на небесах Другую жизнь, неразрушимую и нерукотворенную, то есть не нуждающуюся в содействии наших рук.

2Кор. 5:2. Оттого мы и воздыхаем, желая облечься в небесное наше жилище,

В какое жилище? В нетленное тело. Небесным же называет оно не потому, будто оно сойдет свыше, но потому, что оттуда будет ниспослана благодать нетления. Посему не должно скорбеть, когда постигают нас некоторые искушения телесные, напротив, мы должны еще воздыхать о том, что не совлеклись всего тленного тела, чтобы облечься в нетленное. Это тело апостол не назвал хижиной, но “жилищем”, потому что оно пребывает вечно.

2Кор. 5:3. только бы нам и одетым не оказаться нагими.

Дабы не все полагались на одно нетление тела, говорит: «только бы нам и одетым» в нетление и получив тело нетленное, «не оказаться нагими», т.е. славы и безопасности, как имеющим скверну греха. Ибо всеобщее воскресение, а не честь.

2Кор. 5:4. Ибо мы, находясь в этой хижине, воздыхаем под бременем, потому что не хотим совлечься, но облечься, чтобы смертное поглощено было жизнью.

Поскольку могло показаться тягостным сказанное: «воздыхаем», желая освободиться от тела, ибо привязанность души к телу невыразима, то говорит: не о том воздыхаем, чтобы просто освободиться от тела, но о том, что желаем облечься в нетление. Желаем не совлечься тела, но освободиться от тления, чтобы истребилось и уничтожилось в жизни тление, а не тело. Ибо тяготимся не от того, что имеем тело, но от того, что оно тленно. Этим совершенно заграждаются уста еретиков. Ибо здесь речь не о том или другом теле, но о тлении и нетлении.

2Кор. 5:5. На сие самое и создал нас Бог,

А сотворивший нас на сие самое изначала, говорит, есть Бог, ибо Он создал нас с тем, чтобы мы были нетленны. И не ныне только стало угодно Ему это, но было угодно изначала. И это в точности сбудется.

и дал нам залог Духа.

Хочешь, говорит, доказательства? Дам тебе и другое. Тот, Кто дал нам Духа чрез крещение, дал нам и залог нетления, ибо освятил и душу и тело, и как ту, так и другое соделал божественными, освободив от греха, от которого произошла смерть. Поэтому если дал Духа, то явно, что освободил от греха. Таким образом, залог будущего бессмертия есть Дух. Или иначе: даровав нам ныне Духа отчасти, дал некоторый залог, что даст и целое. Как же даст, если не будем нетленны по душе и по телу? Итак, получив здесь немногое, то есть залог, надейся, что будешь иметь тогда и целое.

2Кор. 5:6. Итак мы всегда благодушествуем; и как знаем, что, водворяясь в теле, мы устранены от Господа, –

2Кор. 5:7. ибо мы ходим верою; а не видением, –

2Кор. 5:8. то мы благодушествуем и желаем лучше выйти из тела и водвориться у Господа,

Продолжает подтверждать сказанное выше, именно то, что не должно беспокоиться об опасностях. Ибо опасности и смерти, говорит, доставляют нам вожделенное приобретение – нетление, о котором воздыхаем, и скорее приводят нас к Владыке нашему. «Мы всегда благодушествуем», то есть не страшась ни гонений, ни наветов, ни смертей. Заметь мудрость, как скрыл имена смерти и жизни и первую назвал водворением у Господа, а последнюю отшествием от Господа, дабы никто не привязывался к настоящей жизни, как отвлекающей от Господа. Потом, дабы кто не сказал: итак, что же? тело отчуждает нас от Бога? – отклонил это возражение, сказав: «ибо мы ходим верою, а не видением», то есть хотя и здесь мы знаем Его, но отчасти, ибо это значит: “верою”, а не лицем к лицу, что означает: “видением”. Если же так, то «желаем лучше выйти из тела и водвориться у Господа». Не сказал: достигнуть нетления, но – что превосходнее – быть с Господом, ибо это важнее нетления.

2Кор. 5:9. и потому ревностно стараемся, водворяясь ли, выходя ли, быть Ему угодными,

Главное, о чем должно заботиться, состоит в том, чтобы благоугождать Богу в жизни. Дабы, слыша об отшествии, ты не подумал, что его одного достаточно тебе для спасения, говорит: старайся отойти благоискусным, то есть веди и здесь жизнь, благоугодную Богу.

2Кор. 5:10. ибо всем нам должно явиться пред судилище Христово,

Здесь напоминает о Страшном Суде и словами «должно явиться» возбуждает страх. Ибо не думай, что там стены, или покровы, или глубина сердца скроют или дела, или помышления; там все обнаружится.

чтобы каждому получить соответственно тому, что он делал, живя в теле, доброе или худое.

Говоря это, живших исправно и благочестиво укрепляет надеждой, а нерадивых возбуждает страхом к исправлению. Вместе с тем подтверждает учение о воскресении тел. Ибо то, что служило или добрым, или дурным делам, несомненно, или награждается, или наказывается. Таким образом здесь заграждаются уста еретиков.

2Кор. 5:11. Итак, зная страх Господень, мы вразумляем людей, Богу же мы открыты; надеюсь, что открыты и вашим совестям.

Зная, говорит, о Страшном Суде, мы делаем все так, чтобы не ввести людей в соблазн, ибо сие означают слова «вразумляем людей», то есть врачуем от соблазнов. Ибо мы подлежим осуждению не только тогда, когда сделали что худое, но и тогда, когда, будучи в состоянии удалить повод к подозрению и устранить соблазн, не делаем этого. «Богу же мы открыты», ибо Он знает, как мы проводим жизнь, и нет нужды убеждать Его, как убеждают сомневающегося. «Надеюсь, что открыты и вашим совестям», как хорошо знающим все, касающееся нас. Поэтому нет нужды убеждать вас, будто потерпевших от нас соблазн.

2Кор. 5:12. Не снова представляем себя вам, но даем вам повод хвалиться нами,

Тотчас же устраняет подозрение в мнимом тщеславии и говорит, что этими словами не себя самих хвалим, то есть возвышаем, превозносим похвалами, но вам даем повод хвалиться и красоваться нами пред лжеапостолами, которые поносят нас.

дабы имели вы что сказать тем, которые хвалятся лицем, а не сердцем.

Дабы вы имели что сказать и чем похвалиться о нас пред лжеапостолами, которые хвалятся “лицем”, то есть делают все напоказ, для виду, ибо они были таковы: носили личину благочестия, а в сердце не имели ничего доброго. Повелевает же хвалиться не всегда, но только тогда, когда лжеапостолы превозносятся.

2Кор. 5:13. Если мы выходим из себя, то для Бога; если же скромны, то для вас.

Если мы говорим что-нибудь возвышенное (это называет апостол «выходим из себя», или, в других, местах, «безумие»), то делаем это для Бога, дабы вы, почитая нас немощными, не возгордились и не погибли; если же говорим что-то смиренно и с уничижением, то делаем это для вас, дабы вы научились смиренномудрствовать. Или иначе: если кто имеет подозрение, что мы безумны, то мы надеемся получить награду от Бога, за Которого подвергаемся такому подозрению, а если кто почитает нас смиренномудрыми, тот и сам пусть получит пользу от нашего смиренномудрия. Или еще иначе: если мы безумны, то безумствуем так для Бога, чтобы вас привести к Нему. Безумие же Павла было безумием любви: любя Бога и живя, подобно влюбленному, Им одним, то есть Любимым, он вышел из себя и всецело прилепился к Богу, жил не своею жизнью, но жизнью Любимого, как в высшей степени любимой или возлюбленной. Итак, если мы, говорит, «выходим из себя, то для Бога».

2Кор. 5:14. Ибо любовь Христова объемлет нас, рассуждающих так: если один умер за всех, то все умерли.

2Кор. 5:15. А Христос за всех умер, чтобы живущие уже не для себя жили, но для умершего за них и воскресшего.

Любовь Бога, которую Он явил в нас, объемлет нас и побуждает нас подвергаться опасностям за Него, когда мы обсуждаем хорошо сами с собой следующее. Так как Он умер за всех, то явно, что все мы были погибшими, и что Он для того умер за погибших и умерших, чтобы оживить нас. Итак, поскольку Он оживил нас, то мы не должны уже жить “для себя”, но для Того, Кем живем, Кто не только умер за нас, но и воскрес, вознесши на небо начаток наш, то есть тело Свое, чтобы всецело вознести и нас. Ибо какая нужда была Ему возноситься, если бы не имело случиться подобного и с нами? Итак, поскольку Он умер за нас, поскольку Он оживил нас, и поскольку Он дал нам залог нетления, мы должны жить для Него, а не для похотей своих.

2Кор. 5:16. Потому отныне мы никого не знаем по плоти.

Поскольку все, умерщвленные грехом, ожили Христом чрез крещение, то справедливо говорит: не знаем никого из верующих, живущих во плоти, то есть по древней и плотской жизни. Ибо все возрожденные Духом ведут жизнь новую и духовную.

Если же и знали Христа по плоти, то ныне уже не знаем.

Показывает, что в том, чтобы не жить по плоти, мы имеем вождем Христа, и говорит: хотя и Христос был некогда по плоти, но теперь Он не по плоти. Что же? Разве Он сложил с Себя плоть? Нет. Ибо Он как пришел, так и придет, а пришел Он во плоти и с плотью. Итак, что же говорит апостол? То, что мы называемся живущими по плоти, когда находимся в грехах, а живущими не по плоти, когда не грешим. Христос же называется живущим по плоти, когда был причастен в жизни естественным и неукоризненным немощам, каковы: голод, жажда, сон, утомление. Ныне же Он не есть “по плоти”, то есть освободился и от естественных и неукоризненных немощей, имея плоть, непричастную страданиям и бессмертную, чтобы, говорит, совершенно и с избытком научить нас не жить уже по плоти и греховно, но по духу.

2Кор. 5:17. Итак, кто во Христе, тот новая тварь,

Кто уверовал во Христа, тот сделался другим созданием и стал новою тварью. Итак, мы не должны жить по-старому.

древнее прошло, теперь все новое.

Что такое древнее? Греховное и иудейское. Ибо древний грех кончился и у нас стала новая душа и новое тело, а вместо всего иудейского у нас все новое: вместо закона – Евангелие, вместо Иерусалима – небо, вместо храма – «внутреннейшее за завесой» (Євр. 6:19), где Троица, вместо обрезания – крещение, вместо манны – Тело Бога, вместо воды – Кровь Владыки, вместо жезла Моисеева или Ааронова – Крест, вместо агнца – Сын Божий и так далее.

2Кор. 5:18. Все же от Бога, Иисусом Христом примирившего нас с Собою

Все же это дано нам от Бога, Который примирил нас с Собою через ходатайство Сына Своего. Ибо мы не сами прибежали к Нему, но Он призвал нас через смерть Сына Своего.

и давшего нам служение примирения,

О бездна человеколюбия! Ибо Отец, пославший Сына, когда увидел Его убитым теми, которые нуждались в примирении, то не только не отверг людей, но дал, говорит, нам, апостолам, «служение примирения», чтобы, ходя повсюду, были посланниками к отпадшим от Бога и приводили их к Нему.

2Кор. 5:19. потому что Бог во Христе примирил с Собою мир, не вменяя людям преступлений их,

Высказал, что Отец примирил нас с Собой. Дабы не сказал кто: но Он послал Сына? – теперь говорит, что хотя Он послал Сына, однако, призывает не один Сын, но и Отец, примиряющий с Собой мир через Христа, – ибо это значит “во Христе”, – и показавший такую благость к людям, что не только не наказал их, но и примирился с ними, и не только простил их, но и не вменил им грехов. Ибо если бы Он захотел требовать отчета, то все погибли бы.

и дал нам слово примирения.

Поэтому имеем повеление от Бога не возлагать на вас что-нибудь тяжкое, но примирить вас с Ним. Поскольку Мне, говорит Бог, не поверили, то вы не переставайте увещевать их, пока не убедите.

2Кор. 5:20. Итак мы – посланники от имени Христова, и как бы Сам Бог увещевает через нас; от имени Христова просим: примиритесь с Богом.

«От имени Христова», то есть вместо Христа посланы. Ибо что Он намеревался сделать, то мы ныне приняли, и как чрез Него призывал нас Отец, так и ныне чрез нас призывает вас, чтобы примирились с Ним. Не сказал: примирите с собой Бога, но примиритесь с Ним. Ибо вы враждуете против Него, а не Он против вас: ибо Бог есть и Отец. Он, словно погрешивший против них, посылает к ним, чтобы они простили Его. О богатство милосердия и благоснисхождения!

2Кор. 5:21. Ибо не знавшего греха Он сделал для нас жертвою за грех, чтобы мы в Нем сделались праведными пред Богом.

Я, говорит, не вспоминаю обо всем, о том, что вы обесславили Благодетеля, что Он не озаботился об отмщении, что, напротив, Сам первый восхотел примириться: того, что Он ныне сделал, не достаточно ли для того, чтобы вы примирились с Ним? Что же Он сделал? То, что Сына Своего, «не знавшего греха», то есть Того, Кто есть сама праведность, предал смерти за нас, как грешника и злодея, ибо «проклят пред Богом всякий повешенный на дереве» (Повт. 21:23), и: «и к грешникам причислен». И не сказал: «сделал» грешником; но «жертвою за грех», что значит больше. Для чего же сделано это? Дабы мы оправдались, не от дел закона, но благодатью Божией. Ибо правда Божия состоит в том, когда кто оправдывается благодатью, когда не может быть найдено никакого пятна. Поэтому не сказал: да будем праведными сами, но «правдой» Божиею, указывая на преизбыток благодати.

 

Глава шестая

2Кор. 6:1. Мы же, как споспешники, умоляем вас, чтобы благодать Божия не тщетно была принята вами.

Мы говорит, споспешествуем и вам и Богу: вам, чтобы вы спаслись, а Богу, чтобы исполнить волю Его, то есть о вашем спасении. “Умоляем” вместо Христа, даже до второго пришествия Его, и до тех пор, пока существуем в сей жизни, дабы вы не вотще приняли благодать Божию. Ибо что пользы – получить свободу от грехов благодатью Божией, а потом опять наполняться ими по своей беспечности? Снова является вражда, и благодать к нам становится тщетной. Итак, не думайте, что одна вера составляет примирение; нужна и жизнь.

2Кор. 6:2. Ибо сказано: во время благоприятное Я услышал тебя и в день спасения помог тебе. Вот, теперь время благоприятное, вот, теперь день спасения.

Какое это благоприятное время? Время благодати, в котором прощение грехов и сообщение оправдания. Время благоприятное есть то, в которое Бог принимает нас, выслушивает нас и спасает. Ибо во время суда Он не будет ни выслушивать, ни помогать, ни спасать. Итак, мы должны подвизаться в это время благодати, потому что легко получим награды.

2Кор. 6:3. Мы никому ни в чем не полагаем претыкания, чтобы не было порицаемо служение.

Молим, сказал, и споспешествуем. Каким образом? Беспорочной жизнью. Самым же ходом повествования советует им обратить внимание на него. Ибо, говорит, я так устрояю жизнь свою, что никому не подаю повода – не говорю к обвинению, но и к обыкновенному упреку, а еще более к соблазну, чтобы не было порицаемо служение наше. Опять, не сказал: чтобы не подпасть обвинению, но чтобы дело мое и служение мое не получило и случайного порицания. Некоторые же объясняют это так: чтобы порицание не перешло на проповедь, ибо ее называет служением своим. Когда я живу худо, то подвергается презрению и порицанию проповедь. Незаметно и им намекает, что когда они живут худо, то хула обращается на Христа и на веру.

2Кор. 6:4. Но во всем являем себя, как служители Божии,

Это гораздо выше: не только сделать себя чистым от обвинений и порицаний, но и показывать такую жизнь, чтобы из нее видно было, что он служитель Божий. Не сказал: показываем себя, но «являем себя», то есть на деле показываем себя таковыми.

в великом терпении,

Говорит и о способе, как делаются таковыми, то есть чрез терпение, и не просто чрез терпение, но чрез «великое терпение». Ибо недостаточно перенести одну какую-нибудь беду или две, но должно терпеть до конца.

в бедствиях, в нуждах,

Высшую степень скорби составляет то, когда гнетут человека безвыходные несчастия.

в тесных обстоятельствах,

Этим словом означается голод или просто искушения.

2Кор. 6:5. под ударами, в темницах,

И удары, и темницы: смотри, сколько зол! Каждое из них само по себе весьма тяжко.

в изгнаниях,

То есть в гонениях, когда кто не имеет места, где остановиться, будучи преследуем из места в место.

в трудах, в бдениях, в постах,

Сказав о бедствиях внешних, здесь говорит о своих собственных, которым он добровольно подверг себя, о трудах, то есть о делании рук своих, которыми питал и себя и других, и вместе с тем бодрствовал и постился.

2Кор. 6:6. в чистоте.

Так называет целомудрие или чистоту во всем и нелюбостяжательность и безмездную проповедь.

в благоразумии,

То есть в мудрости Божией, которая истинно есть ведение, только не внешнее, как у лжеапостолов.

в великодушии, в благости,

Это признак несокрушимой души, когда кто, будучи отовсюду поражаем и уязвляем, не только долготерпит, но и благодетельствует.

в Духе Святом,

Показывает, как он сделал все это, именно Духом Святым. Когда показал свои подвиги, тогда уже поставил помощь Духа Святого. Здесь разумеются также и дары духовные, ибо ими доказываем, что мы служители Божии, потому что совершаем чудеса. Иначе: мы не подали претыкания «в Духе Святом», то есть в дарах Духа. Ибо многие из превозносившихся полученным даром языков не пользовались им, как должно. Но Павел не таков.

в нелицемерной любви,

Вот источник всех благ, вот причина, посему пребыл в нем Дух.

2Кор. 6:7. в слове истины,

То есть не извращая слова Божия.

в силе Божией,

Ничего, говорит, нет моего, но все это совершилось в силе Божией, или в знамениях и чудесах и в наказующей и благодеющей силе.

с оружием правды в правой и левой руке,

Оружия правды в левой руке означают все прискорбное, а в правой – все ограждающее и поставляющее нас в безопасность. В левой руке – скорбные, по мнению многих, ибо и Господь повелел молиться и о том, чтобы не впасть в искушение, а в правой – радостные. Итак, Павел в том и в другом показал себя безукоризненным, не падая духом в скорбях, и не превозносясь в радостях, но все это делая оружием правды.

2Кор. 6:8. в чести и бесчестии,

Истолковал нам, что оружия в правой и левой руке означают славу и бесчестие. Как же слава служит оружием правды? Тем, что слава учителей привлекает многих к благочестию. Что же? Есть ли это добродетель Павла? Конечно, потому что он, находясь в славе, не гордился, а бесчестие, соделывающее терпение, делало его искусным и способствовало успеху его проповеди.

при порицаниях и похвалах,

И перенесение порицания есть великий подвиг. Ибо оно сильно возмущает душу. Поэтому и Господь называет блаженными тех, которые терпят поношение. В пытках тело разделяет муки вместе с душой, а в порицании вся тяжесть падает на душу. Поэтому оно и для Иова было тяжелее всех прочих ударов.

нас почитают обманщиками, но мы верны,

«Почитают обманщиками» по причине порицаний, «но мы верны», что доказывается благохвалениями.

2Кор. 6:9. мы неизвестны, но нас узнают.

Для одних были уважаемы и знаемы, а для других недостойны и того, чтобы знать их. Это соответствует сказанному: «в чести и бесчестии».

нас почитают умершими, но вот, мы живы,

То есть как приговоренные и осужденные на смерть, и, по мнению устрояющих нам ковы, умершие; но силой Божией мы живы.

нас наказывают, но мы не умираем,

Попускает это, говорит, Бог для того, чтобы вразумить нас; ибо еще прежде будущих наград, в настоящей жизни немало происходит пользы от наказания. Это взято у Давида, который говорит: «строго наказал меня Господь, но смерти не предал меня» (Пс. 117:18).

2Кор. 6:10. нас огорчают, а мы всегда радуемся,

Хотя по внешности, говорит, кажемся скорбящими, но наслаждаемся совершеннейшей радостью; ибо не так бывает, чтобы иногда радовались, а иногда нет, но всегда радуемся.

мы нищи, но многих обогащаем,

Апостол многих обогатил как духовным, так и чувственным богатством. Ибо, имея домы всех открытыми для себя, он был богатейшим и мог оделять и питать других, как, например, святых в Иерусалиме. То же показывает и далее.

мы ничего не имеем, но всем обладаем.

Не привязанный ни к чему в здешней жизни, имеет все. «Если бы возможно было», говорит, «вы исторгли бы очи свои и отдали мне» (Гал. 4:15). Как же такие люди могли жалеть для него имущества? Перечислил же все это с той целью, чтобы не смущались чем-либо из того, что кажется прискорбным.

2Кор. 6:11. Уста наши отверсты к вам, Коринфяне, сердце наше расширено.

Перечислив свои подвиги и по порядку повествования показав коринфянам, как должно подражать ему, хочет, наконец, обличить их, как не слишком любящих его. Но прежде сего показывает им собственную любовь, и говорит: всегда желаю говорить и беседовать с вами, и притом свободно и смело; ибо это значат слова: «уста наши отверсты». Говорит же так потому, что хочет сделать им облегчение, показывая, что смелость в речи есть признак величайшей любви. И не на устах только высказываю любовь, но и сердцем, имею его расширенным для вас. Ибо пламень любви и уста мои отверз, а сердце мое расширил, и сделал его пространным, чтобы дать место всем вам. Поэтому и присовокупляет следующее.

2Кор. 6:12. Вам не тесно в нас; но в сердцах ваших тесно.

Вы, говорит, не тесно помещаетесь в сердце моем, сердце пространном, сколько бы вас ни было. А в ваших сердцах великая теснота, и вы не можете просторно поместить меня, хотя я один. То есть я в высшей степени люблю вас, а вы хотя любите меня и имеете меня в сердцах своих, но тесно, не просторно.

2Кор. 6:13. В равное возмездие, – говорю, как детям, – распространитесь и вы.

Такую же взаимность и равенство дружбы покажите и вы, и вы распространитесь так же, как распространился я. Показывает, что так и должно быть; ибо говорит: «говорю, как детям». Ничего великого не прошу, когда, будучи отцом, желаю быть любимым от детей; ибо это обязанность детей.

2Кор. 6:14. Не преклоняйтесь под чужое ярмо:(έτεροζυγοΰντες) с неверными.

Дабы не показалось, что говорит это для своей пользы, показывает, что нуждается в их любви для их пользы, говоря как бы так: любить меня значит, чтобы вы не смешивались с неверными и не уклонялись на их сторону. Не сказал: не смешивайтесь, но: «не преклоняйтесь под чужое ярмо», то есть не оскорбляйте справедливости, склоняясь и приобщаясь к тем, к кому не следует. Ибо слово έτεροζυγεΐν употребляется в том случае, когда говорится о неправильных весах, когда одна весовая чашка перевешивает другую.

Ибо какое общение праведности с беззаконием?

Здесь делает различие не между собой и неверными, но между добродетелью и благородством коринфян и низостью неверных. Как отец, видя сына, находящегося в связях с людьми порочными, говорит ему: какое общение между твоим благородством и их скверностью; так и апостол говорит: вы сущая правда, а они беззаконие: итак, что общего у вас с ними?

Что общего у света с тьмою?

2Кор. 6:15. Какое согласие между Христом и Велиаром?

Желая всеми способами побудить их отстать от неверных, не сказал: какое общение у находящихся во свете с пребывающими во тьме, или: у последователей Христа и чад Велиара, но на место лиц поставил самые вещи – свет и тьму; что гораздо больше выражает; также Христа и Велиара, что означает отступника. Чрез это сделал речь свою более грозной.

Или какое соучастие верного с неверным?

Здесь напомнил о лицах, дабы не показалось, что обвиняет только зло или похваляет добродетель.

2Кор. 6:16. Какая совместность храма Божия с идолами? Ибо вы храм Бога живаго,

Неверные суть храмы идолов, или даже самые идолы, а вы – храм Бога, не того, о котором они баснословят, но живого. Итак, какая «совместность», то есть подобие, сходство между вами и ими?

как сказал Бог: вселюсь в них и буду ходить в них; и буду их Богом, и они будут Моим народом.

Дабы не показалось, что льстит, Писанием подтверждает, что они храм Божий. Обитание в нас Бога обусловливается чистотой жизни, а хождение Его в нас приобретается старанием. Ибо Бог живет в человеке тогда, когда он чист, а когда Он побуждает его к другому какому-либо делу, говорится, что Он ходит в нем; это значит: когда Бог бывает его Богом, то он вступает в чин патриархов.

2Кор. 6:17. И потому, выйдите из среды их и отделитесь, говорит Господь, и не прикасайтесь к нечистому; и Я прииму вас,

Не сказал: не делайте глупостей, но: и не прикасайтесь к ним. Нечистота же бывает двоякая: телесная и душевная. К душевной относятся нечистые помыслы, нечистые взгляды, злопамятство, обманы и тому подобное; а к телесной нечистоте относятся: блуд, прелюбодеяние и всякое плотоугодие. Итак, хочет, чтобы мы были чисты и от той и от другой нечистоты. «Выйдите из среды» неверных «и отделитесь», то есть живите отдельно и будьте чистыми, и тогда приму вас. Ибо, когда отступите от пороков, тогда соединитесь с Богом.

2Кор. 6:18. и буду вам Отцом, и вы будете Моими сынами и дщерями, говорит Господь Вседержитель.

Видишь ли, как пророк давно предсказал о нынешнем возрождении и усыновлении, совершающемся в нас чрез крещение.

 

Глава седьмая

2Кор. 7:1. Итак, возлюбленные, имея такие обетования, очистим себя от всякой скверны плоти и духа,

Какие обетования? то есть что мы – храмы Божии, что в нас обитает и ходит Сам Бог и Отец. Очистим себя от нечистых дел, – ибо это означает «скверна плоти», – и скверных и страстных помыслов, – ибо это означает «скверна духа», то есть души.

совершая святыню в страхе Божием.

Недостаточно, говорит, удерживаться от нечистоты, но должно делать и нечто доброе, – “святыню”, то есть чистоту, целомудрие. Присовокупил «в страхе Божием» или потому, что есть целомудрие, сохраняемое из человекоугодия, а не в страхе Божием, или для того, чтобы показать нам, как должно сохранять оное, именно в страхе Божием. Ибо, как ни велика сила плоти, но имей страх Божий, и победишь ее неистовство. Под святостью разумей не одно целомудрие, но и вообще всякую чистоту в жизни.

2Кор. 7:2. Вместите нас. Мы никого не обидели, никому не повредили, ни от кого не искали корысти.

Опять говорит о любви. Прежде навел страх на них, сказав, что они отступили от него и присоединились к неверным и нечистым. Теперь смягчается к ним, говоря: «вместите нас», то есть дайте нам пространное место в себе, чтобы нам не было тесно в вас. Намекая же на лжеапостолов, говорит: «никого не обидели» – в имуществе; «никому не повредили», то есть не обольстили, повредив ум нечестивым учением; «ни от кого не искали корысти», то есть не искали себе прибыли под предлогом проповеди.

2Кор. 7:3. Не в осуждение говорю; ибо я прежде сказал, что вы в сердцах наших, так чтобы вместе и умереть и жить.

Говорю это не для того, чтобы осудить вас. Откуда это видно? Из любви; ибо вы в сердцах наших. Но так как иной, может быть, и любит, однако не хочет подвергать себя опасностям, то говорит: «чтобы вместе умереть». И так как много есть таких, которые не радуются благоденствию друзей по зависти, то присовокупил: “и жить”. Мысль в сказанном такая: и в опасностях не обегаем вас, и в благоденствии живем с вами и не завидуем вам.

2Кор. 7:4. Я много надеюсь на вас, много хвалюсь вами,

Казалось бы, оскорбил их, говоря: «в сердцах ваших тесно» и: «вместите нас». Поэтому теперь и себя оправдывает, и их врачует, говоря: я сказал это не для того, чтобы осудить вас, но по своей великой смелости в отношении к вам и из желания побудить вас к добродетели. Ибо что я не осуждаю вас, видно из того, что пред другими хвалюсь вами.

я исполнен утешением, преизобилую радостью, при всей скорби нашей.

Исправившись, говорит, в том, за что я осуждал вас в прежнем послании, вы исполнили меня утешением, и не только утешили меня, то есть освободили от печали, но и обильно исполнили меня радостью. Обилие радости означает словом «преизобилую». Радость эта, говорит, была такова, что во всякой скорби нашей, как бы она ни была велика, превозмогала и погашала скорбь. Это, казалось бы, противоречит сказанному о них немного прежде, но на самом деле не противоречит. Ибо то и другое свойственно любящему: первое – как обличающему, а последнее – как ободряющему, потому что обличения бывают не по неприязни, но от сильной любви.

2Кор. 7:5. Ибо, когда пришли мы в Македонию, плоть наша не имела никакого покоя,

Повествует о своей скорби и говорит о ней в сильных выражениях, дабы показать, как велика была радость от них, когда прогнала и такую скорбь. Хорошо сказал, что “плоть” не имела покоя; ибо душа Павла была непобедима.

но мы были стеснены отовсюду: отвне – нападения,

«Нападения» от неверных.

внутри – страхи.

Потому что между верными есть слабые, которые могли быть увлечены лжебратиями.

2Кор. 7:6. Но Бог, утешающий смиренных, утешил нас прибытием Тита,

Поскольку многое сказал в похвалу коринфян, то приводит в свидетели Тита. Кто же «утешает смиренных»? Бог, говорит. Он и нас утешил, послав нам Тита; ибо прибытие его было достаточно для того, чтобы рассеять скорбь нашу. Хочет также представить им мужа сего достойным уважения, почему приписывает прибытию его большое значение.

2Кор. 7:7. и не только прибытием его, но и утешением, которым он утешался о вас,

Утешил вас, говорит, не только тем, что был при вас во время скорби, но и тем, что возвестил вам о добродетели вашей, которой и сам утешался, то есть радовался о вас, принимая вас за добродетели ваши. Снискивает мужу сему благоволение их, как хвалившему их пред ним.

пересказывая нам о вашем усердии, (έπιπόθησιν) о вашем плаче, о вашей ревности по мне,

Вероятно, коринфяне плакали и скорбели о том, что учитель так болел духом и так долго не был у их. Поэтому не просто сказал: слезы, но “плач”, и не έπιθυμίαν, но έπιπόθησιν, то есть сильное желание, также не гнев, но “ревность” против блудника. За меня вы воспламенились и возгорелись, чтобы исполнить повеление мое; за меня ревновали вы и пред лжеапостолами. Говорит это апостол не только для уврачевания прежних укоризн, но и потому, что принимает исправившихся; ибо хотя много дурных и не достойных этих похвал, но он не отделяет их, а всех вместе хвалит и укоряет, предоставляя совести каждого избрать себе свое.

так что я еще более обрадовался.

Я, говорит, обрадовался и присутствию Тита, но больше тому, что он сообщил мне о вас такие вести.

2Кор. 7:8. Посему, если я опечалил вас посланием, не жалею, хотя и пожалел было,

Хотя я, говорит, написал к вам так, что превзошел меру укоризны и должен бы раскаяться о том, что порицал вас сверх меры, но великая польза, происходящая от того, не дозволяет мне теперь раскаиваться. Сказал это не потому, чтобы в самом деле порицал их сверх меры, но для того, чтобы увеличить похвалу их.

Ибо вижу, что послание то опечалило вас, впрочем, на время.

2Кор. 7:9. Теперь я радуюсь не потому, что вы опечалились, но что вы опечалились к покаянию; ибо опечалились ради Бога,

Скорбь была временна – к часу, а польза – всегдашняя. “Я радуюсь”, говорит, «не потому, что вы опечалились» (ибо какая мне польза от вашей скорби?), «но что вы опечалились к покаянию». Заметь, как скорбь приписывает покаянию, и не говорит, что принес вам пользу, – что было справедливо, – но относит это дело к их добродетели. Вы, говорит, опечалились, но опечалились “ради Бога”.

так что нисколько не понесли от нас вреда.

Быв обличены, говорит, нами, вы опечалились по Боге, и впредь ни в чем не потерпите от нас вреда. Ибо все вы, не исключая и дошедшего до крайнего греха и блудодеяния, улучшились. Учитель тогда причиняет вред ученику, когда не обличает согрешающего. Ибо, если бы его обличили, он получил бы пользу.

2Кор. 7:10. Ибо печаль ради Бога производит неизменное покаяние ко спасению, а печаль мирская производит смерть.

Рассуждает о печали и показывает, что печаль не всегда есть зло, но только тогда, когда бывает по миру, то есть об имуществе, славе, об умерших. Ибо такая печаль «производит смерть», непременно уже душевную, а часто и телесную, ибо чрез это многие погибли. Если же кто добровольно скорбит о грехах, то скорбит “ради Бога”; ибо врачевство это приготовлено на случай сей одной болезни, для произведения неизменного покаяния (ибо никто из скорбящих ею никогда не раскаивался в том) и для избавления человека от душевной смерти.

2Кор. 7:11. Ибо то самое, что вы опечалились ради Бога, смотрите, какое произвело в вас усердие,

Не из примера других, говорит, доказываю пользу печали по Боге, но из вашего опыта. Ибо вы не только не раскаялись в том, что опечалились, но сделались более заботливыми о себе.

какие извинения,

Извинения предо мной; ибо я извинил вас, потому что вы раскаялись.

какое негодование на виновного,

На соблудившего.

какой страх,

Предо мной; ибо вы так и так скоро исправились потому, что устрашились.

какое желание,

Ко мне. Когда сказал о страхе, дабы не подумали, что представляет себя каким-то властителем, тотчас поправился, употребив слово “желание”, которое есть признак любви, а не власти.

какую ревность,

К Богу.

какое взыскание,

За законы Божии; ибо вы наказали нарушивших оные.

по всему вы показали себя чистыми в этом деле.

Вы, говорит, не только не сделали ничего такого, что сделал блудник, но и не потворствовали ему. В прежнем послании сказал: «и вы возгордились» (1Кор. 5:2), что делало их общниками преступления; поэтому здесь говорит: теперь вы очистили себя и от этого подозрения, и показали себя чистыми от порицания.

2Кор. 7:12. Итак, если я писал к вам, то не ради оскорбителя и не ради оскорбленного, но чтобы вам открылось попечение наше о вас пред Богом.

Дабы не сказали ему: зачем же ты обличал нас, если мы чисты были от преступления? говорит: я до того уважаю прежде писанное мной и не раскаиваюсь в обличении вас, что говорю: для того я написал то, чтобы любовь моя к вам и попечение мое о вас открылись «пред Богом», то есть пред Богом, видящим, что это справедливо. Я опасался, чтобы и на вас не перешла зараза. Кого же разумеет под «оскорбившим» и «оскорбленным»? Блудодействовавших; потому что и тот, и другая оскорбили друг друга. Как же говорит, что писал не ради их? То есть, хотя я писал и ради их, но не исключительно ради их, а и ради вас, заботясь, чтобы не испортилось все общество. Так и когда говорит: «разве о волах заботится Бог?» (1Кор. 9:9), не то говорит, что Бог не заботится о них; иначе зачем они созданы? но то, что Бог дал закон преимущественно не ради волов.

2Кор. 7:13. Посему мы утешились

Я показал попечение свое о вас, и надежды мои не обманули меня; поэтому, говорит, весьма утешился.

утешением вашим; а еще более обрадованы мы радостью Тита,

Теперь к утешению, которым вы утешили меня, как я сказал, присовокупилась большая радость, – радость Тита. Радость же эта и утешение – за вас и для вас. Поэтому и говорит далее.

что вы все успокоили дух его.

2Кор. 7:14. Итак я не остался в стыде, если чем-либо о вас похвалился перед ним,

Я, говорит, тому обрадовался, что Тит нашел вас такими, какими я изображал ему вас на словах. И сам он успокоился, когда нашел вас такими и не встретил от вас ничего грубого и неприятного. А то, что Павел хвалится учениками, показывает, что они были добродетельны, а он – чадолюбив. Такими и теперь должны быть ученики и учители.

но как вам мы говорили все истину, так и перед Титом похвала наша оказалась истинною,

Как проповеданное мной вам все было истинно (или, быть может, говорит о похвалах, высказанных им о Тите), так и все, чем я хвалился о вас, оказалось истинным.

2Кор. 7:15. и сердце его весьма расположено к вам

Сими словами хвалит Тита, чтобы и они полюбили его, как связанного с ним и пламенно любящего их. Поэтому и сказал: «сердце его», дабы показать силу и горячность расположения и искренней любви его.

при воспоминании о послушании всех вас, как вы приняли его со страхом и трепетом.

Выставляет причины такой любви к ним Тита, показывая, что они сами подали повод к такой любви, и вместе с сим побуждая и их к большей любви. Ибо вы не просто показали любовь к нему или попечение о нем, но и послушание, приняв его, как дети отца и в то же время как начальника – «со страхом» и даже “трепетом”. Сим самым свидетельствует о сугубой добродетели их: о любви, как к отцу, и о страхе, как к начальнику, так что в них ни любовь не ослабила страха, ни страх не отравил любви.

2Кор. 7:16. Итак радуюсь, что во всем могу положиться на вас.

Не о Тите только радуюсь, что вы почтили его, но и о том, что нахожу вас такими, – не посрамляющими меня, но дающими мне смелость говорить о вас откровенно во всяком деле и во всякое время. И иначе, «могу положиться на вас», потому что буду ли делать что для вас или говорить вам, вы охотно примете то, понадобится ли, для исправления вашего, обличать или хвалить вас, или предписывать вам что-нибудь тяжкое.

 

Глава восьмая

2Кор. 8:1. Уведомляем вас, братия, о благодати Божией, данной церквам Македонским,

Не напрасно воздал им выше так много похвал, но с той целью, чтобы смягчить их, ибо намеревался побудить их к нищелюбию. Поэтому и сказал выше: «могу положиться на вас», то есть все, что ни говорю вам, вы делаете. Впрочем, не сказал сразу: подайте милостыню, но, поставив в пример сделанное другими, и их возбуждает к подобной ревности. Примечай, что расположение к милостыне называет «благодатью Божией». Чрез это и слово свое делает неукоризненным, и коринфян призывает к милостыне, как к дару Божию. И не сказал: в том или другом городе, но хвалит всю Македонию, чтобы и они все возревновали также.

2Кор. 8:2. ибо они среди великого испытания скорбями преизобилуют радостью,

То есть, имея много скорбей, делаются искуснейшими чрез терпение; не пали, но более радовались, не просто радовались, но радовались с избытком.

2Кор. 8:3. и глубокая нищета их преизбыточествует в богатстве их радушия.

То есть как великая скорбь их произвела избыток радости, так и великая и крайняя бедность их не только не воспрепятствовала им подавать милостыню, но еще больше побудила их «преизбыточествовать в богатстве». Не сказал же; в богатстве подаяния, но “радушия”, то есть чистосердечного расположения к щедрости. Ибо благотворительность ценится не по множеству подаваемого, но по расположению подающих. Удивительно, что при такой бедности (ибо были оторваны от своих соплеменников) показали такую щедрость.

2Кор. 8:3. ибо они доброхотны по силам и сверх сил – я свидетель:

2Кор. 8:4. они весьма убедительно просили нас.

Объясняет сказанное выше и говорит: “по силам”, даже “сверх сил”; ибо в этом состоит избыток простоты, то есть в том, что “сверх сил”. Притом, они не были увещеваемы нами, но «доброхотны». И что я говорю? Они сами много просили и умоляли нас. Говорит это для того, чтобы и их побудить не столько ко многому подаянию, сколько к подаянию с охотой. С этой целью и останавливается на сем предмете.

принять дар и участие их в служении святым,

Здесь недостает слов: просили нас принять это служение. Сказал: “дар”, чтобы коринфяне, как ревновавшие о дарах духовных, прибегали и к милостыне, как к дару, о чем и выше сказано. “Участием” же назвал ее, дабы знали, что, давая другим, сами получают.

2Кор. 8:5. и не только то, чего мы надеялись,

Мы не надеялись, чтобы находящиеся в такой бедности и в такой скорби просили нас принять служение их.

но они отдали самих себя, во-первых, Господу, потом и нам по воле Божией,

Здесь свидетельствует и о других добродетелях их. Ибо они не возносились от того, что подавали милостыню, и не заботились о других добродетелях, но всецело предали себя Господу, всецело и нераздельно преклонились ко всякому богоугодному делу. “И нам” предали себя, то есть были покорны во всем, показали любовь «по воле Божией», то есть как угодно Богу, а не человеческому расчету.

2Кор. 8:6. поэтому мы просили Тита, чтобы он, как начал, так и окончил у вас и это доброе дело.

Они, говорит, до того предались милостыне, что я, видя их дело, позаботился о вас, чтобы вы не были хуже их, и потому просил Тита идти к вам, что и сам он “начал”, то есть предположил идти к вам прежде, нежели я попросил его. Чрез это также располагает их к Титу, дабы, когда он придет и станет убеждать их к милостыне, они удобнее склонились на убеждения его, как помышляющего об относящемся к их спасению. И снова назвал милостыню добрым делом. Ибо она поистине есть великое благо и дар Божий, и подаяние ее уподобляет нас Богу. Поэтому и премудрый сказал, «многие хвалят человека за милосердие» (Притч. 20:6).

2Кор. 8:7. А как вы изобилуете всем: верою и словом, и познанием, и всяким усердием, и любовью вашею к нам, – так изобилуйте и сею добродетелью.

Увещает с похвалами и говорит; так как вы все прочее имеете с избытком, то и в этом деле – не только подайте милостыню, но подайте ее с избытком: что означает или то, чтобы они превзошли македонян, или чтобы просто были щедрее. “Верою”, то есть дарами веры, несомненной; “словом”, то есть словом мудрости; «познанием», то есть познанием догматов; «и всяким усердием», то есть ревностью к прочим добродетелям, «и любовью вашею к нам». Ибо прежде сказал, что вы доказали Титу любовь свою ко мне, ревнуя по мне.

2Кор. 8:8. Говорю это не в виде повеления,

То есть не принуждая вас и не делая вам насилия.

но усердием других испытываю искренность и вашей любви.

То есть для того хвалю македонян, чтобы чрез их усердие показать вашу любовь к бедным святым более достохвальной и более блистательной.

2Кор. 8:9. Ибо вы знаете благодать Господа нашего Иисуса Христа, что Он, будучи богат, обнищал ради вас, дабы вы обогатились Его нищетою.

То есть подумайте и размыслите о великом таинстве, и ничего не пощадите. Ибо, говорит, если не веришь, что нищета производит богатство, то вспомни о своем Владыке, и не будешь больше сомневаться. Ибо, если бы Он не обнищал, то есть не принял падшую и бесчестную плоть и не претерпел всякое иное бесславие, и притом для нас, недостойных, врагов Своих, то и мы не сделались бы богатыми. О каком же богатстве говорит? О благочестии, об очищении, об освящении и о прочих благах, которые Он дал и дает.

2Кор. 8:10. Я даю на это совет: ибо это полезно вам,

Смотри, как заботится о том, чтобы не быть им в тягость. “Совет”, говорит, “даю”, то есть советую, а не налагаю необходимости; советую же для того, чтобы больше было пользы вам, нежели получающим.

которые не только начали делать сие, но и желали того еще с прошедшего года.

2Кор. 8:11. Совершите же теперь самое дело,

Убеждает их уже не ревностью других, но собственным их расположением, говоря: вы добровольно дошли до того же и не только положили начало деланию, но и хотению, то есть деланию по доброй воле, без всякого внешнего увещания. Поэтому советую вам теперь исполнить свое дело.

дабы, чего усердно желали, то и исполнено было по достатку.

Чтобы прекрасное дело не остановилось на одном усердии, но было действительно исполнено. Ибо, как расположение и произволение производят желание, так от имения происходит дело. Итак, у кого есть, тот пусть делает дело, а у кого нет, тот сделал дело произволением.

2Кор. 8:12. Ибо если есть усердие, то оно принимается смотря по тому, кто что имеет, а не по тому, чего не имеет.

Заметь мудрость, как, похвалив македонян, разумею – фессалоникийцев, что сделали “сверх сил”, от сих не требует ничего сверх сил. Если, говорит, имеете усердие, подавайте по силам; Бог принимает это.

2Кор. 8:13. Не требуется, чтобы другим было облегчение, а вам тяжесть,

Вы, говорит, не должны давать сверх сил, чтобы другие проводили жизнь в роскоши и удовольствиях, а вы терпели от того нужду и скорбь. Господь похвалил вдовицу, что подала все, что имела (Мк. 12:44). Но Павел не делает этого теперь, отчасти потому, что коринфяне были еще слабы, отчасти же потому, что они были богаты, так что если бы подали и по силам, то составилось бы большое, почтенное и богатое подаяние. Притом апостол надеется, что пример фессалоникийцев побудит коринфян к большему, и потому предоставляет дело на их волю. И в следующих словах незаметно побуждает их к тому же.

но чтобы была равномерность.

2Кор. 8:14. Ныне ваш избыток в восполнение их недостатка; а после их избыток в восполнение вашего недостатка,

То есть вы богаты имуществом, а они богаты дерзновением к Богу. Поэтому дайте им от избытка имений своих то, чего они не имеют, чтобы вам получить взамен дерзновение, которым они богаты и в котором вы имеете недостаток. Смотри, как незаметно располагает их подавать и сверх сил. Если, говорит, хочешь получить от избытка, то и подавай от избытка; если же хочешь получить полное вознаграждение, то и сам подавай вполне, то есть и от недостатка, и сверх силы; впрочем, не говорит этого явно. Итак, доселе убеждал, кажется, к подаянию посильному.

чтобы была равномерность,

2Кор. 8:15. как написано: кто собрал много, не имел лишнего; и кто мало, не имел недостатка.

Как будет равенство? Если и вы и они будете взаимно уделять друг другу избытки и восполнять недостатки друг друга. Но какое равенство – за плотское давать духовное? Здесь, разумеется, равенство не в отношении к ценности или бесценности подаваемого и взамен получаемого, но в отношении к избытку и лишению: вы подаете от избытков своих, и они подают от избытков своих; и опять: вы получаете то, в чем нуждались, и они получают то, в чем нуждаются. Равенство это всецело относится к настоящему времени, а что в будущем веке, то имеет великое преимущество пред подаваемым. Итак, смиритесь, богатые, потому что в вещах постоянных, непреходящих, вас превосходят бедные. Приводит в пример бывшее при собирании манны, чтобы показать, как бывает равенство. Именно: когда богатый, имеющий многое, дает избыток тому, кто имеет малое, то ни сам не имеет лишнего, ни имеющий малое не имеет недостатка в том, что от него получил. То же бывает и с дерзновением к Богу. Вместе с сим внушает и нечто большее, показывая богатым, что как при собирании манны все, и собиравшие больше и собиравшие меньше, находили у себя по равной мере, чем Бог наказывал их ненасытность, так и теперь не должно желать большего.

2Кор. 8:16. Благодарение Богу, вложившему в сердце Титово такое усердие к вам,

Сказав нужное о милостыне, хвалит, наконец, посланных за нею, дабы они, будучи чужды подозрения, скорее могли возбудить их к готовности на пожертвование. Поскольку же первый из них был Тит, то хвалит его, а возбуждение его на это служение называет делом Бога. Ибо Он дал ему такое же тщание, какое я имею о вас. Здесь же убеждает их сделать подаяние досточестное. Ибо если Бог возбудил его, то, без сомнения, Бог и просит, чтобы вы сделали подаяние, достойное Бога.

2Кор. 8:17. ибо, хотя и я просил его, впрочем он, будучи очень усерден, пошел к вам добровольно.

Из чего видно, что Бог возбудил Тита? Из того, что когда я попросил его, то он с готовностью принял просьбу, и не возроптал, но отправился добровольно, ибо, когда я еще не просил его, он имел уже собственное усердие.

2Кор. 8:18. С ним послали мы также брата, во всех церквах похваляемого за благовествование,

Одни разумеют Луку, по причине Евангелия, им писанного; другие же – Варнаву, так как апостол и неписанную проповедь называет благовествованием. Не распространяется в похвалах ему, как Титу, потому что он не известен был коринфянам, а Тит был довольно известен им. Впрочем, и ему сплетает достаточную похвалу; ибо не просто говорит, что он проповедует Евангелие, но и «похваляем», не в двух или трех, но во всех церквах.

2Кор. 8:19. и притом избранного от церквей сопутствовать нам для сего благотворения, которому мы служим,

Хвалит мужа и суждением о нем избравших его: не только, говорит, славится, как достойно благовествующий, но и избран от церквей сопутствовать нам, чтобы был общником нашим и в искушениях, и в опасностях. Это более приличествует Варнаве. “Избран” в благодать сию, то есть на распоряжение подаяниями, чтобы служил с нами.

во славу Самого Господа и в соответствие вашему усердию,

То есть чтобы и Бог прославлялся, и вы стали усерднее, ибо когда принимающие подаяния – люди испытанные, то ни у кого не может родиться подозрение относительно их.

2Кор. 8:20. остерегаясь, чтобы нам не подвергнуться от кого нареканию при таком обилии приношений, вверяемых нашему служению,

Достойно это святой души и многой попечительности и снисходительности Павла. Мы, говорит, послали этих мужей, не одного, а нескольких, «остерегаясь», то есть предполагая и опасаясь, чтобы кто не заподозрил нас, будто мы из подаяний употребляем что-нибудь в свою пользу. И не сказал: чтобы вы не заподозрили, но: “от кого”, чтобы не обиделись и не подумали, будто их подозревает в таком мнении о нем. И само, говорит, обилие, то есть обилие подаяний, легко может возбудить в злых людях подозрение, если не примем предосторожности.

2Кор. 8:21. ибо мы стараемся о добром не только пред Господом, но и пред людьми.

Смотри, как беспокоилась душа Павла, чтобы не подать братиям повода к соблазну. Ибо не сказал: я чист, пусть клевещет, кто хочет, но как пред Богом, говорит, так и пред людьми, «стараемся о добром», то есть стараемся явиться безукоризненными, и чем они слабее, тем более должно снисходить им, потому что мы снисходим и малым детям, когда нянчим их.

2Кор. 8:22. Мы послали с ними и брата нашего, которого усердие много раз испытали во многом и который ныне еще усерднее по великой уверенности в вас.

Присовокупляет и другого, называя его братом и одобряя его на основании испытания и суждений, как человека усердного во многом и оказавшегося таким многократно. Возвышать так речь свойственно похвале. Ныне же, говорит, он сделался еще усерднее, как бы в надежде, что вы подадите более щедрую милостыню, которой он служит.

2Кор. 8:23. Что касается до Тита, это – мой товарищ и сотрудник у вас,

То есть если должно сказать что-нибудь о Тите, то скажу, что он «мой товарищ», – помогает мне в научении вас и доставлении вам пользы. Или: если вы сделаете что для Тита, то сделаете это не для обыкновенного человека, но для товарища моего.

а что до братьев наших,

То есть если желаете слышать что-нибудь о других, то и они имеют великие права на ваше доверие; ибо они братья наши.

это – посланники церквей,

То есть посланы и избраны от церквей.

слава Христова.

Что всего важнее, то поставил в конце. Все, что бы ни было в них, говорит, относится ко Христу.

2Кор. 8:24. Итак перед лицем церквей дайте им доказательство любви вашей и того, что мы справедливо хвалимся вами.

Теперь, говорит, покажите, как вы любите нас и как мы не напрасно хвалимся вами. А покажете это, если им окажете любовь. Ибо то, что сделаете для них, сделаете «пред лицем церквей», то есть для чести церквей; ибо они представляют собой лице церквей, пославших их.

 

Глава девятая

2Кор. 9:1. Для меня, впрочем, излишне писать вам о вспоможении святым,

Столь долго рассуждал об этой службе прежде и, снова намереваясь беседовать о ней же, говорит, что для него излишне писать о ней. А делает это мудро, чтобы более привлечь их. Ибо, когда Павел имеет такое мнение о них, что для них не нужен совет касательно милостыни, то им стыдно было бы оказаться впоследствии ниже доброго мнения о них.

2Кор. 9:2. ибо я знаю усердие ваше и хвалюсь вами перед Македонянами, что Ахаия приготовлена, еще с прошедшего года,

Я и сам знаю, говорит, усердие ваше, и не только знаю это, но хвалюсь пред другими, что готова вся Ахаия, а не один Коринф, и что ничего не остается, как только чтобы пришли к вам собирающие милостыню. Итак, мне стыдно будет, если похвалы мои окажутся напрасными и ложными.

и ревность ваша поощрила многих.

Выше говорит: македоняне доброхотны и просили нас. Как же теперь говорит: «И ревность ваша поощрила многих?» Не сказал: всех, но многих. Одни доброхотны и просили нас, а другие были возбуждены вашей ревностью; ибо многие нуждаются в побуждении. Иначе: мы не советовали им, не убеждали их, а только вас хвалили, и этого достаточно было к их убеждению. Смотри, как побуждает и коринфян примером македонян, и македонян примером коринфян. Вы, говорит, сделались учителями для них; не окажитесь же, учителя, хуже учеников.

2Кор. 9:3. Братьев же послал я для того, чтобы похвала моя о вас не оказалась тщетною в сем случае, но чтобы вы, как я говорил, были приготовлены.

Себя самого делает как бы членом коринфской церкви и беспокоится о ней. Ибо говорит: поскольку я похвалился вами, то убоялся, чтобы не посрамиться мне, и потому послал братьев, «чтобы похвала моя не оказалась тщетною», то есть да не изобличится похвала моя вами, как пустая и напрасная. Ибо я, говорит, восхищаясь вами, пред всеми хвалился и пред ними. Итак, если покажете себя не такими, стыд будет общий; впрочем, не во всем, а только «в сем случае», то есть да не посрамлюсь в одном предположении моем касательно милостыни; но «чтобы вы были приготовлены», как сказал я и македонянам, что в Ахаии уже все готовы и ни в чем у них нет недостатка.

2Кор. 9:4. И чтобы, когда придут со мною Македоняне и найдут вас неготовыми, не остались в стыде мы, – не говорю «вы», – похвалившись с такою уверенностью.

Снова обращается к тому же и с большей силой выражает беспокойство, убеждая их человеческими соображениями. Ибо больше стыда, когда кто срамится пред чужими лицами. Может быть, говорит, вы рассчитываете на меня, как знакомого вам; но подумайте о македонянах, которые, быть может, придут со мной, что вероятно. «И найдут вас», не сказал: нежелающими, но: «неготовыми». Ибо и то стыдно, если вы не готовы и скоро не можете собрать; тем более стыда, если вы ничего не собрали, или собрали менее надлежащего. Но говоря: «чтобы не остались в стыде мы, – не говорю «вы», – похвалившись с такою уверенностью», смягчает речь свою, – не во всем то есть постыдимся, но только в хвалении относительно милостыни; ибо прочее, касающееся вас, безукоризненно. Говорит же это не для того, чтобы польстить им, но скорее с тем, чтобы сделать их более усердными, дабы похваляемые во всем и в этом не оказались недостойными похвалы и ниже самих себя. Словами: «не говорю «вы» показывает, что они больше будут посрамлены, нежели он; ибо это их грех. Под «частию» же разумеет основание, или самое дело, или существо похваления.

2Кор. 9:5. Посему я почел за нужное упросить братьев, чтобы они наперед пошли к вам и предварительно озаботились, дабы возвещенное уже благословение ваше было готово, как благословение, а не как побор.

Дабы не показалось, будто противоречит сказанному выше: «для меня излишне писать вам», между тем как теперь опять говорит о том же, рассуждает уже о щедрости и о совершении дела с радушием, для чего, говорит, и послал я братьев. Побуждая к двум противоположным делам, именно, чтобы подали в изобилии и с радушием, весьма мудро переходит к тому и другому. Ибо сначала говорит о радушии при подаянии, а потом о другой статье. Подаяние, говорит, есть «благословение»; ибо никто не дает благословения с огорчением. Показывает и плод, непосредственно из сего произрастающий: подающие исполняются благословения. Впрочем, и этим не ограничился, но присовокупил: «а не как побор». Не думайте, говорит, будто берем это у вас из корыстолюбия, напротив, желаем доставить вам благословение. Итак, подающий милостыню по принуждению как бы заражен корыстолюбием.

2Кор. 9:6. При сем скажу: кто сеет скупо:(φειδομένως) , тот скупо и пожнет; а кто сеет щедро, тот щедро и пожнет.

Переходит к другой статье, что нужно подавать с щедростью, и говорит: «при сем скажу», то есть присовокупляю к сказанному, что не должно подавать с бережливостью. Не сказал «скупо», но употребил благороднейшее наименование бережливости¹. Самое же дело назвал сеянием, чтобы ты тотчас обратил взор на воздаяние, и понял, что более получаешь, нежели даешь. После речи о подаянии с щедростью опять напоминает о подаянии с радушием: это показывают, как и выше сказано, слова: «сеет щедро».

2Кор. 9:7. Каждый уделяй по расположению сердца, не с огорчением и не с принуждением; ибо доброхотно дающего любит Бог.

Останавливается на речи о подаянии с радушием, зная, что пример македонян достаточен, чтобы побудить их к большему подаянию и пристыдить их, если окажутся ниже тех. Врачует же ум их, чтобы совершаемое ими дело было добродетелью; ибо вынужденное не есть добродетель. Поэтому, как истинный учитель, хочет, чтобы ученики его, делая что-нибудь, делали то так, как требует добродетель, и притом добровольно, чтобы и награда им была полная; ибо сделанное по принуждению теряет свою награду. Поэтому говорит: каждый подавай по расположению, а не с огорчением и не с принуждением. Приводит и свидетельство из Соломона. Хотя в изречении Премудрого говорится о щедрости, но он относит оное и к подаянию с радушием, или, если хочешь, – к той и другому вместе.

2Кор. 9:8. Бог же силен обогатить вас всякою благодатью,

Этими словами опровергает умствование, которое имеют многие, когда говорят: если подам много, то боюсь, чтобы самому не сделаться бедным. Бог, говорит, может обогатить вас столько, что с избытком можете совершить всякую благодать, то есть всякую милостыню. Итак, подавайте щедро, чтобы милостыня ваша всегда и всегда приумножалась.

чтобы вы, всегда и во всем имея всякое довольство, были богаты на всякое доброе дело,

Видишь ли? Не богатства просит им, но довольства. Говоря же это, показывает, что не принуждает и не приневоливает их подавать от недостатка, чтобы потом не имели довольства. Вместе с тем, научая, как должно пользоваться дарами Божиими, говорит: «чтобы вы были богаты на всякое доброе дело». В благах телесных, говорит, желаю вам довольства, а в благах духовных (ибо это значат слова: «всякое доброе дело») – избытка, чтобы не только с избытком были милосердны, но чтобы усердно делали всякое богоугодное дело.

2Кор. 9:9. как написано: расточил, раздал нищим; правда его пребывает в век.

Выше сказал: «изобилуйте». В подтверждение сего приводит свидетельство из пророка: “расточил”, ибо слово это указывает на щедрость и избыток. И хотя поданного нет уже более, но “правда”, то есть человеколюбие (называет его так потому, что оно оправдывает человека и разрешает грехи), пребывает вечно, – и здесь, и там. Вот почему милостивый бывает любим всеми, а потомки его бывают любимы грядущими племенами.

2Кор. 9:10. Дающий же семя сеющему и хлеб в пищу подаст обилие посеянному вами и умножит плоды правды вашей,

Этими словами просит им и плотских, и духовных благ и подтверждает слово свое наглядным примером земледелия. Ибо, если засевающим землю Бог подает семя, и питающим тело доставляет пищу, то тем более – возделывающим небо и питающим душу. В словах «да подаст обилие посеянному вами» говорит о чувственном богатстве, которое, чтобы сделалось сеянием духовным, советует подавать бедным. Ибо чрез это возрастает в нас всякое доброе дело и обилие правды. Почему и говорит: «и умножит плоды правды вашей». Заметь здесь, что он вводит Бога дающим нам не суетные наслаждения, но пищу, ибо говорит: «и хлеб в пищу». То же находится у Исаии (см. Іс. 55:10).

2Кор. 9:11. так чтобы вы всем богаты были на всякую щедрость, которая через нас производит благодарение Богу.

Снова показывает, как должно пользоваться богатством, и говорит, что не должно зарывать его в землю, но иметь «на всякую щедрость», то есть делиться им щедро. Но так как многие находят щедрость в блудницах и лицедеях, то говорит: я разумею ту щедрость, которая приносит Богу «благодарение», и не только благодарение, но многое другое, о чем говорит далее, чтобы, показав многие добрые последствия щедрости, сделать их более усердными к ней.

2Кор. 9:12. Ибо дело служения сего не только восполняет скудость святых, но и производит во многих обильные благодарения Богу;

2Кор. 9:13. ибо, видя опыт сего служения, они прославляют Бога за покорность исповедуемому вами Евангелию Христову и за искреннее общение с ними и со всеми,

2Кор. 9:14. молясь за вас, по расположению к вам, за преизбыточествующую в вас благодать Божию.

«Дело служения сего», говорит, то есть помощь имением, делает многое, ибо не только восполняет нужду братии, но и «избыточествует», то есть доставляет им более нужного; и много благодарений вызывает служение это и свидетельство о служении человеколюбия. Они прославляют Бога за то, что вы так покорны Евангелию, что исполняете повеления его с щедростью; ибо Евангелие учит милостыне. И иначе прославляют они Бога, – за простоту и доброту вашу, изливаемые не только к ним, но и ко всем верным бедным. Ибо они не завидуют, подобно другим нищим, но благодарят, что подаете и другим, что служит признаком великой добродетели их. Поэтому столь независтливым и столь добродетельным должно подавать с большей щедростью. Кроме того, еще молятся о вас, как бы удостоиться видеть вас, не ради имений, но ради благодати Божией, с изобилием данной вам. Опять дело милостыни называет благодатью, приписывая все Богу, чтобы они не возгордились. Словами «преизбыточествующую благодать Божию» побуждает их сделать щедрость свою более обильной, чтобы не превзошли и не победили их другие.

2Кор. 9:15. Благодарение Богу за неизреченный дар Его!

Даром называет блага, бывающие от милостыни как подающим, так и принимающим. Или: напоминает о благах, которых мы удостоились чрез воплощение Христа, говоря как бы так: не думайте, что вы делаете великое дело. Блага, полученные нами от Бога, неизреченны. Что же великого в том, что мы подаем малое и бренное?

* * *

¹

В славянском тексте: «сеяй скудостию, скудостию и пожнет». Φειδομένως – «бережливо, скупо». Свт. Феофилакт выбирает значение «бережливо», поэтому и пишет о словах апостола: не сказал «скупо».

 

Глава десятая

2Кор. 10:1. Я же, Павел, который лично между вами скромен, а заочно против вас отважен, убеждаю вас кротостью и снисхождением Христовым.

Кончив речь о милостыне, теперь начинает говорить со строгостью против лжеапостолов и порицавших его как скудного умом и безрассудно хвастливого, и намеревается отстаивать себя, быв вынужден к сему, чтобы не потеряла уважения проповедь. Указывает и на дела свои, и на данную Богом благодать. Поэтому тот не погрешит, кто назовет это послание похвальным словом Павлу. Начальные слова, направленные против тех, кои называли его бессильным и самохвалом, содержат как бы такой смысл: прошу вас сам я, Павел – учитель вселенной (ибо слова: «я же, Павел», означают достоинство и выражают как бы следующее: вот, я сам, Павел, говорю вам и прошу вас, чтобы не заставили меня порицатели мои употребить власть мою против них). Много значит и то, что апостол просит, а он еще вводит в посредство кротость Христову, говоря как бы так: устыдитесь кротости Христовой, которой умоляю вас. Вместе с тем показывает, почему щадит их, именно подражая снисхождению Спасителя Христа, а не потому, чтобы не имел силы. Итак, не вынуждайте меня отступить от кротости, которую до того люблю, что представляю и вам в посредничество. «Который лично между вами скромен, а заочно против вас отважен». Или говорит иронически, пользуясь словами порицавших его: ибо они говорили, что, когда лично бывает у них, то не стоит никакого уважения, напротив, малозначителен, достоин презрения, а когда находится в отсутствии от них, то надмевается, ведет себя величаво и угрожает. Или истинно говорил о себе, что он, когда находится у них, бывает смирен и кроток, и если говорит теперь с важностью, то делает это не по высокоумию, но по надежде на них.

2Кор. 10:2. Прошу, чтобы мне по пришествии моем не прибегать к той твердой смелости, которую думаю употребить против некоторых, помышляющих о нас, что мы поступаем по плоти.

Прошу, говорит, не вынуждайте меня сильно воспользоваться моею силой (ибо словом “смелость” называет силу свою), «которую думаю употребить», то есть которую предполагаю, думаю или намереваюсь, так как меня вынуждают к тому, употребить против клевещущих, будто мы лицемеры и хвастуны; ибо это значат слова: «что мы поступаем по плоти». Заметь, что смелостью называет намерение ответить некоторым, хотя намеревается сделать это не за себя, но за проповедь. Но учителю более свойственно быть медленным в наказаниях, нежели тотчас же прибегать к ним.

2Кор. 10:3. Ибо мы, ходя во плоти, не по плоти воинствуем,

То есть хотя мы обложены плотью, но пользуемся не плотским оружием. Рассуждает о проповеди, показывая, что она не человеческое дело и не имеет нужды в земной помощи. Когда же говорит «воинствуем», то внушает такую мысль: мы ведем войну и вступили в брань.

2Кор. 10:4. оружия воинствования нашего не плотские,

То есть не богатство, ни слава, ни сладкоречие, ни ласкательство, ни лицемерие, ибо таковы оружия плотские.

но сильные Богом на разрушение твердынь,

Не сказал: но духовные (так, конечно, должно бы сказать в противоположность слову «плотские»), но – “сильные”, намекая на то, что плотские оружия слабы и бессильны. Смотри, насколько он чужд гордости. Не сказал: мы сильны, но: «оружия, сильные Богом», то есть – Бог сделал их сильными. Поскольку были гонимы и мучимы, что, казалось бы, свойственно слабости, то говорит: «сильные Богом», ибо чрез это особенно открывается сила Бога, и Он есть действующий и сражающийся, хотя оружия носим мы. В чем же “сильные”? В «разрушении твердынь», а каких твердынь, об этом говорит ниже.

ими ниспровергаем замыслы

Этими оружиями, говорит, низлагаем мудрования эллинов и их гордость, или: извлекаем их умы и души из заблуждения, которым они заражены, и покоряем их истине. Так ум и надменность Ареопагита отвлечены были от нечестия и покорены благочестию. Заметь, что не сказал: употребляем стенобитные орудия, но просто: разрушаем; этим показывается легкость победы и сила оружия.

2Кор. 10:5. и всякое превозношение, восстающее против познания Божия,

Продолжает иносказание, чтобы уяснить желаемое. Хотя бы, говорит, противостояло разуму Божию, то есть Евангелию, «превозношение», то есть башня или крепость, и это разрушаем.

и пленяем всякое помышление в послушание Христу,

Слово “пленение” имеет двоякое значение: оно означает и потерю свободы, и совершенное пленение, после которого нельзя уже сопротивляться. Павел употребил теперь слово “пленяем” во втором значении. Не только, говорит, одолеваем и побеждаем всякое человеческое умствование, но и пленяем, что означает совершеннейшую победу. Далее, так как слово “пленение” тяжело, то говорит: «в послушание Христу». То есть мы приводим в рабство Христу, которое дороже всякой свободы, – покоряем Христу, от погибели к спасению, от смерти к жизни. Вспомни о тех, которые сожгли волшебные книги свои в Ефесе, и ты поймешь, как пленял Павел.

2Кор. 10:6. и готовы наказать всякое непослушание, когда ваше послушание исполнится.

Здесь и коринфян устрашает. Мы, говорит, вас ожидаем, чтобы, когда по наставлениям нашим исправитесь и прекратите общение с клеветниками, подвергнуть наказанию только неисцельно страждущих. Наказание у нас готово, но так как вы имеете общение с ними, то не употребляем его пока, чтобы и вас не коснулся удар. Словами «когда ваше послушание исполнится» намекает на то, что хотя они и теперь послушны, однако не совершенно. Вместе с тем грозно требует, чтобы те и другие исправились и чтобы никто не подвергся наказанию. В нас сначала образуются мысли, чрез борьбу худших с лучшими, а потом являются превозношения в честь одержавших победу, восстающие против познания Божия, так что приходят в состояние, называемое возбуждением, исступлением. Ибо мышление есть простое и непосредственное действие ума, более представляющее самые вещи, нежели доказательство. И в обольщенных бесами есть, кажется, такие мысли, которые Павел, и всякий водящийся духом его, пленяет в послушание Христу.

2Кор. 10:7. На личность ли смотрите?

Не только устрашает обольстителей, но и порицает обольщаемых, поэтому говорит: узнавайте по делам, кто надменен, кто богат, кто прикрывается личиной добродетели.

Кто уверен в себе, что он Христов, тот сам по себе суди, что, как он Христов, так и мы Христовы.

Ложные апостолы величались, что они Христовы и будто бы самовидцы Слова. “По себе” сказал вместо: пусть не ожидает нашего против него обличения, но сам размышляет, что именно потому, что он Христов, он не имеет никакого преимущества пред нами. Ибо я тоже не могу быть апостолом кого-либо другого, хотя бы и он был Христов. Но здесь он выразил уступку, поскольку еще прежде показал, насколько он выше.

2Кор. 10:8. Ибо если бы я и более стал хвалиться нашею властью, которую Господь дал нам к созиданию, а не к расстройству вашему, то не остался бы в стыде.

Не сказал: я имею власть наказывать и умерщвлять, а они не имеют, но смиренно: «если бы и более». И не сказал: если хвалюсь, но: «если бы стал хвалиться», то есть если захочу, говорит, похвалиться о власти, «которую Господь дал нам», опять все это приписав Господу. А получил я ее от Бога для того, чтобы утверждать в вере, благодетельствуя, а не наказуя. Итак, почему ты сказал: «ниспровергаем замыслы»? Потому, что в том и состоит созидание, чтобы разрушать все гнилое и уничтожать препятствия. Итак, каким образом ты угрожаешь разорением, когда не получил на это власти? Преимущественно я получил в созидание; но если бы кто оказался неизлечимым, то мы воспользуемся и властью на разорение. Итак, если я захочу, говорит, похвалиться тем, что Бог даровал мне больше, так что я имею власть прежде всего благодетельствовать, а в случае противления – наказывать, не останусь в стыде, то есть не покажусь лжецом или горделивым.

2Кор. 10:9. Впрочем, да не покажется, что я устрашаю вас только посланиями.

2Кор. 10:10. Так как некто говорит: в посланиях он строг и силен, а в личном присутствии слаб, и речь его незначительна, -:

2Кор. 10:11. такой пусть знает, что, каковы мы на словах в посланиях заочно, таковы и на деле лично.

Каков на словах, таков и на деле: я мог бы похвалиться, но не думайте, что я устрашаю вас посланиями, как говорят мои клеветники: «он хвалится в посланиях и посылает грозные письма, а в личном присутствии он ничтожен и является не таким, каков в своих посланиях». Но всякий, кто так говорит, пусть знает, что мы не только угрожаем в посланиях, но при личном присутствии можем и привести в исполнение свои угрозы.

2Кор. 10:12. Ибо мы не смеем сопоставлять или сравнивать себя с теми, которые сами себя выставляют,

Здесь он показывает, что это хвастуны и слишком много хвалятся собой. Итак, говорит, что «мы не смеем сопоставлять», то есть причислять, «или сравнивать», то есть противополагать себя тем из них, которые превозносят себя похвалами.

они измеряют себя самими собою и сравнивают себя с собою неразумно.

Они, говорит, не удостаивают приравнивать себя к кому-либо из других людей, но измеряют себя самими собой, состязаются между собой и не чувствуют, как смешны они вследствие этого. Ибо каждый, считая себя лучше других, унижает другого; итак, все являются славными друг пред другом; они не понимают сами, как это смешно.

2Кор. 10:13. А мы не без меры хвалиться будем,

Ибо, хвалясь, они, может быть, говорили: «мы достигли пределов земли и обратили вселенную». Но мы, говорит, не так.

но по мере удела, какой назначил нам Бог в такую меру, чтобы достигнуть и до вас.

Как между земледельцами разделил Бог виноградники, так и между нами, апостолами, разделил вселенную. Итак, будем хвалиться по мере удела, какой назначил нам Бог. Какая же это мера? Та, чтобы достигнуть и до вас. Итак, поскольку это наша мера, то мы и до вас хвалимся.

2Кор. 10:14. Ибо мы не напрягаем себя, как не достигшие до вас, потому что достигли и до вас благовествованием Христовым,

Вероятно, ложные апостолы и отправившиеся куда-либо без всякой проповеди хвалятся одним простым пришествием и все приписывают себе самим. Итак, апостол говорит: мы не напрягаем себя, как не достигшие до вас, ибо мы достигли не просто, но благовествованием Христовым, то есть не только пришли, как те, но и с проповедью Евангелия.

2Кор. 10:15. мы не без меры хвалимся, не чужими трудами, но надеемся, с возрастанием веры вашей, с избытком увеличить в вас удел наш,

2Кор. 10:16. так чтобы и далее вас проповедовать Евангелие, а не хвалиться готовым в чужом уделе.

Показывает, что те хвалятся трудами апостолов и хвалятся без меры, то есть чрезмерно и чужими трудами. Мы же не так, но, достигши до вас, мы смело говорим, что достигли до вас. При этом мы надеемся, без сомнения, на Бога (ибо Павел не думал выставлять на вид себя), – что, достаточно научив и умножив веру вашу, возвеличимся в вас. Ибо учитель возвеличивается тогда, когда умножает подвиги учеников и с избытком увеличивает свой удел, то есть расширяет ту меру удела, которую он получил. Итак, на что мы надеемся? На то, что и далее вас будем проповедовать Евангелие и, может быть, и сверх того похвалимся, если принесем им пользу. Как домостроитель вселенной и архитектор, он повсюду называет удел и меру, и чтобы показать, что все это принадлежит Богу, Который определяет этот удел и эту меру, приводит и следующее место.

2Кор. 10:17. Хвалящийся, хвались о Господе,

Ибо, совершая такие дела, мы не хвалимся и не приписываем в них чего-либо себе самим, но все это и самую меру, до которой достигли, усвояем Богу. Вот чем и они должны хвалиться.

2Кор. 10:18. ибо не тот достоин, кто сам себя хвалит, но кого хвалит Господь.

Не сказал: мы искусны, но: «кого хвалит Господь», то есть того, которого действительность труда и подвига благодатью Божиею явила достойным.

 

Глава одиннадцатая

2Кор. 11:1. О, если бы вы несколько были снисходительны к моему неразумию! Но вы и снисходите ко мне.

Намереваясь начать речь о своих собственных похвалах, он сделал много оговорок, избегая того, что есть оскорбительного для других в собственных похвалах. К этому побудила его необходимость и опасение, чтобы не послужило во вред учеников, если самого его станут презирать, а лжеапостолов считать людьми, имеющими какое-то значение. Ибо и для весьма непонятливых ясно, что он пришел сюда по настоятельной нужде и ради пользы своих учеников. Ибо каким образом стал бы без надобности хвалиться самим собой тот, кто помнил прежние заблуждения, от которых он избавился чрез крещение, кто признавал себя недостойным апостольского звания? Итак, он говорит: о, если бы вы несколько были снисходительны к моему неразумию! а вы очень снисходите. Ибо я убежден, что вы любите меня и во всем снисходите мне.

2Кор. 11:2. Ибо я ревную о вас ревностью Божиею,

Не сказал: «люблю», но, чтобы выразить гораздо сильнее: “ревную”. Ибо ревность является у людей пламенно любящих. Потом, чтобы не подумали, что он ревнует о них по каким-либо человеческим побуждениям, ради денег или славы, присовокупляет: «ревностью Божиею»; ибо сказано, что и Бог ревнует, чрезмерно возлюбив нас, не для того, чтобы получить какую-либо выгоду, но чтобы спасти нас, приведя в общение и единение с Собой. Такова, говорит, и моя к вам ревность, она проистекает не из того, чтобы мне получить прибыль, но чтобы вы не погибли.

потому что я обручил вас единому мужу, чтобы представить Христу чистою девою.

Я обручил вас, говорит Христу. Итак, за Него ревную, а не за себя самого. Ибо я не муж, а друг жениха. Смотрите же, он не сказал: я ваш учитель, и потому вы должны держаться меня, но их поставил на место невесты, а себя на место друга жениха, придавая им более значения. Нечто дивное он приписал Церкви; ибо в мире после брака не остаются девами, а здесь и не бывшие прежде девами – после сего брака становятся девами. Таким образом, вся Церковь есть дева. Ибо Павел говорит это всем, и мужьям и женам. Что же он обещал в приданое? Царство Небесное. Подобное сему было у Авраама, когда он послал раба, чтобы тот сосватал сыну невесту единоплеменную (Бут. 24:4). Ибо и здесь Бог послал служителей Своих, пророков, чтобы обручить Церковь Сыну Своему Христу, как, например Давида, который говорит: «слыши, дщерь, и смотри, и приклони ухо твое» (Пс. 44:11), и апостолов, например, Павла, который говорит: мы посланы именем Христовым. Итак, настоящее время есть время обручения, будущее же время брака, когда раздастся голос: «вот, жених идет» (Мф. 25:6).

2Кор. 11:3. Но боюсь, чтобы, как змий хитростью своею прельстил Еву, так и ваши умы не повредились, уклонившись от простоты во Христе.

Ибо, хотя погибаете вы, но боюсь я. Не открывает: вы будете повреждены, хотя они были уже повреждены, но выразил это неопределенно: «боюсь, чтобы ваши умы не повредились». Ибо и тот обольстил обещанием лучшего; и лжеапостолы, восхваляя себя и говоря вам нечто великое, прельщают своею хитростью. Но как ни хитрость змия, ни простота Евы не были достаточны для ее прощения, так и вам оно не будет на этом основании даровано. Не сказал же, что Адам был прельщен, чтобы показать, что прельщаться свойственно женщинам. И не сказал: чтобы вы не прельстились, но: «чтобы ваши умы не повредились» (по-славянски: не растлились), употребив образ растления; ибо слово «растление» употребляется по отношению к девам. «Чтобы не повредились, уклонившись от простоты во Христе». То есть чтобы вы не прельстились вследствие своей простоты. Некоторые толкуют так: чтобы вы не уклонились от простой веры в жестокость внешних (неверующих), ибо это составляет величайшее растление.

2Кор. 11:4. Ибо если бы кто, придя, начал проповедовать другого Иисуса, которого мы не проповедовали, или если бы вы получили иного Духа, которого не получили, или иное благовестие, которого не принимали, – то вы были бы очень снисходительны к тому.

Что ты говоришь, Павел? В Послании к Галатам ты писал: если кто благовестит вам кроме того, что вы приняли, анафема да будет (Гал. 1:8), как же ты теперь говоришь, что если бы они проповедовали другого Иисуса, то уместно было бы снисхождение ваше? Итак, слушай: лжеапостолы хвалились, будто они приносят более истинных апостолов. Итак, поскольку они говорили много неразумного, пользуясь внешней мудростью, то апостол говорит: если бы они проповедовали другого Христа, которому надлежало быть проповедану, но которого мы оставили без внимания, то уместно было бы снисхождение ваше. Ибо для этого он прибавил: «которого мы не проповедовали». Если же члены веры те же самые, то что нового у них? Замечай далее, не сказал: если бы кто, пришедши, начал больше о чем-либо проповедовать (ибо они говорили несколько больше, с большей заносчивостью и с большей красотой речи), но: «проповедовать другого Иисуса, которого мы не проповедовали», а для этого нет надобности в украшениях речи. «Или если бы вы получили иного Духа», то есть если бы он обогатил вас более духовными дарованиями, которые не нуждаются в словесных хитросплетениях. «Или иное благовествование», которое должно заключаться не только в словах. Везде он показывает, что должно снисходить не в этом случае, если только говорят несколько лучше, но если говорят то, что должно было быть сказано, но о чем мы умолчали. Смотри: другого Иисуса, «которого мы не проповедовали, или если бы вы получили иного Духа, которого не получили, или иное благовестие, которого не принимали». Итак, если они говорят то же самое, то для чего вы с такой жадностью слушаете их? И поскольку они говорят то же, но зачем ты, Павел, препятствуешь им? Затем, что, употребляя притворство, они вводят новые догматы.

2Кор. 11:5. Но я думаю, что у меня ни в чем нет недостатка против высших Апостолов,

Наконец, он сравнивает себя с приверженцами Петра, желая показать этим, что если они знают больше его, то и больше высших апостолов, доводя до нелепых выводов. Смотри, какое уничижение: “я думаю”, говорит, но ничего не утверждает. Не просто, говорит, апостолов, но “высших”, намекая на Петра, и Иоанна, и Иакова. А говорит это потому, что теперь это было необходимо, тогда как в другом месте он сказал: «я недостоин называться Апостолом» (1Кор. 15:9).

2Кор. 11:6. хотя я и невежда в слове, но не в познании,

Поскольку лжеапостолы гордились тем, что они не были невеждами, то он показывает, что не избегает такого невежества, но и поставляет в нем для себя честь. И не говорит: если я и невежда, то и другие апостолы таковы же, – для того, чтобы не показалось, что он осуждает их, но унижает само дело внешней мудрости, как и в первом послании показал, что оно не только бесполезно, но и вредно для славы Креста. Итак, я невежда в слове, но не в познании. Чрез это намекает им, что чем более они хвалятся красноречием, тем более лишаются познания Бога и остаются в этом деле невеждами.

впрочем мы во всем совершенно известны вам.

Не так, как лжеапостолы – на деле то, а кажутся другое; но во всем, что мы делаем и говорим, известны вам: нет в нас какой-либо двойственности или лицемерия, как у тех, которые покрываются только личиной благочестия, а поступают во всем несравненно хуже.

2Кор. 11:7. Согрешил ли я тем, что унижал себя, чтобы возвысить вас, потому что безмездно проповедовал вам Евангелие Божие?

Грешил ли я, говорит, тем, и можете ли вы обвинять меня и гордиться предо мной, чтобы я унизил себя самого, живя милостынею и терпя голод, «чтобы возвысить вас», то есть утвердить в вере? Ибо они не соблазнялись (что и составляет величайшее их обвинение) тем, что не были бы утверждены иначе, если бы он не терпел голод. Поскольку же они клеветали на него, что он в присутствии представляется униженным, а в отсутствии хвалится, то теперь, как бы защищаясь от этого, он поражает их самих, говоря: хотя я был унижен, но для того, чтобы вы возвысились чрез это.

2Кор. 11:8. Другим церквам я причинял издержки, получая от них содержание для служения вам,

Хотя он мог бы сказать: я ел от труда рук своих; но, делая речь более выразительной, говорит: я получал от других, служа вам. Выражение же «причинял издержки» он употребил вместо: я лишил, и сделал их бедными. А разумеет он македонян: будучи весьма бедны, они содержали еще и меня, тогда как я был им в тягость, хотя в излишнем не нуждался, но нуждался в необходимом. Я получал содержание, но не от вас; это составляет действительно величайшее обвинение, тем более, что все это для служения вам; ибо, проповедуя вам и делая ваши дела, я питался от других.

и, будучи у вас, хотя терпел недостаток, никому не докучал,

Тройное обвинение: первое, что будучи у вас и служа вам, терпя недостаток, не снискал уважения, ибо вы не только не посылали мне чего-нибудь, как делали македоняне, но и в то время, когда я был у вас, не содержали меня. Выражение «никому не докучал» означает: я не был никому в тягость. Этим он показывает, что они помогают нерешительно и слабо. Некоторые же слово «не докучал» (ου κατενάρκησα) принимают вместо: не нерадел, не был беспечен к проповеданию, но, сколько требовалось от меня, все сделано для вашего спасения; я жил в нужде и не просил чего-либо, не ослабел в терпении, приучив себя к нему.

2Кор. 11:9. ибо недостаток мой восполнили братия, пришедшие из Македонии,

Возбуждает в них ревность, чтобы более побудить к милосердию, так, чтобы превзойденные македонцами в доставлении ему содержания, не были превзойдены ими и в милостыне. Говоря же «недостаток», показывает, что он не получил ничего, кроме необходимого; а содержание доставляли ему филиппийцы.

да и во всем я старался и постараюсь не быть вам в тягость.

Показывает, что они считали тягостью снабжать его пищею. Хорошо сказано – «постараюсь», чтобы вы не подумали, говорит, что я сказал это, имея в виду получить от вас впоследствии. Но и «старался и постараюсь не быть вам в тягость», – это для них сильное обличение; хотя он еще неокончательно не надеется на них, но совершенно и не думает получить от них что-нибудь.

2Кор. 11:10. По истине Христовой во мне скажу, что похвала сия не отнимется у меня в странах Ахаии.

Чтобы они не подумали, что «постараюсь» он сказал для того, чтобы более привлечь их к себе, говорит: по истине, сущей во Христе Иисусе, говорю, что не возьму ничего; но чтобы кто не подумал, что он говорит это под влиянием скорби или гнева, то дело это называет похвалой. Проповедовать Евангелие безвозмездно было для него славой, потому что он ради Христа готов был переступить пределы, указанные Христом. Выражение «не заградится» (по-русски – «не отнимется») есть метафора, заимствованная от текущих рек: так, когда слава о нем протекла повсюду, он говорит: не заградится это доброе и славное течение от того, что с нынешнего времени я стану получать что-нибудь. А выражение «в странах Ахаии» показывает его негодование. Ибо, если это – похвала, то ее следовало соблюдать повсюду; но если ее соблюдают только в означенных странах, то очевидно, что те люди, которым это писано, не обладают здравым умом, как прочие.

2Кор. 11:11. Почему же так поступаю? Потому ли, что не люблю вас? Богу известно!

Намереваясь объяснить причину, по которой он не брал от них, а именно, по причине появления лжеапостолов, он этим подрывает подозрение коринфян: ты не берешь, как кажется, по ненависти к нам. Поэтому и говорит: я более люблю вас и не хочу оскорблять вас, потому что вы легко соблазняетесь. Но он не говорит так ясно, чтобы не постыдить их слабости, а обращает свою речь к другой причине.

Но как поступаю, так и буду поступать,

2Кор. 11:12. чтобы не дать повода ищущим повода, дабы они, чем хвалятся, в том оказались такими же, как и мы.

Здесь совершенно ясно высказывает причину, по которой он не брал. Поскольку диавол знал, что люди века сего преимущественно любят тех учителей, которые ничего не берут; то научил лжеапостолов и это истолковать по-своему. Ибо они не поступали в этом случае справедливее, хотя и были богаты, но, уча не брать, брали. Поэтому он не сказал: чтобы в чем поступают справедливее, но: «чем хвалятся», что и составляет очевидный признак хвастовства. Итак, апостол, понимая это, положил себе за правило не брать у них ничего, даже и тогда, когда нуждался в чем-либо, – чтобы отразить нападение их и не дать места для порицания себя. Хотя это не могло быть предметом порицания, потому что согласно с законом Христовым; но поскольку коринфяне по слабости все-таки соблазнялись, то он и предохранил себя от этого. И наконец, лжеапостолы, будучи ниже истинных апостолов во всем другом, и в этом не имели никакого преимущества: можно сказать, что они уступали бы им и в том случае, если бы не брали, так как они были богаты, а Павел не брал, терпя нужду, и что они не справедливо поступали, а лицемерили, апостол же поступал справедливо.

2Кор. 11:13. Ибо таковые лжеапостолы, лукавые делатели, принимают вид апостолов Христовых.

Что ты говоришь? Проповедующие Христа, не вводящие иного Евангелия, как сказал выше, теперь стали лжеапостолами? Да, говорит, по этому самому; ибо, лицемеря в этом, они вносят тайно нечестивые догматы. “Лукавые” же “делатели”, так как они только кажутся созидающими, а на самом деле исторгают то, что было насаждено, и, имея только наружность апостолов, суть поистине волки в овечьей шкуре.

2Кор. 11:14. И неудивительно: потому что сам сатана принимает вид Ангела света,

Ибо, раз учитель их (сатана) решается на все, то нет ничего удивительного, что и они подражают ему. «Ангела света» – разумеет того, который имеет дерзновение, предстоит истинному свету, возвещает, что и Бог свет есть, а в Нем он есть свет. Диавол преобразуется в такого ангела, но не бывает таким. Так и лжеапостолы имеют только вид апостолов, но не самую силу. Научимся же отсюда, что делать что-нибудь напоказ (из тщеславия) свойственно особенно диаволу.

2Кор. 11:15. а потому не великое дело, если и служители его принимают вид служителей правды; но конец их будет по делам их.

То есть, как служители Евангелия, содержащего правду, или – что они окружают себя самих славой праведных мужей; но не избегнут совершенно, ибо по делам их будет конец их, то есть дурной. Так что от дел их мы узнаем их, ибо конец их будет соответствен их делам.

2Кор. 11:16. Еще скажу: не почти кто-нибудь меня неразумным; а если не так, то примите меня, хотя как неразумного, чтобы и мне сколько-нибудь похвалиться.

Ибо хотя он и употреблял уже оговорки, но все-таки говорит: я не довольствуюсь тем, что сказано, но снова говорю: «не почти кто-нибудь меня неразумным». Ибо просто хвалиться свойственно неразумию; я же делаю это не как неразумный, но по необходимости. Однако, если вы не соглашаетесь со мной и считаете меня совершенно неразумным, хотя бы я хвалился и по необходимости, я не избегаю этого. Итак, примите меня как безумного, «чтобы и мне», то есть как они, «похвалиться», но и то «сколько-нибудь».

2Кор. 11:17. Что скажу, то скажу не в Господе, но как бы в неразумии при такой отважности на похвалу,

Что говорю, говорит, то не есть по Господе, то есть эти слова, цель же этих слов совершенно в Господе. А не сказал: в безумии, но: «как бы в неразумии». Ибо казаться, а не быть на самом деле в безумии – моя похвала. А чтобы ты не подумал, что он везде говорит как безумный и не по Господе, он говорит: “что скажу”, а не другие мои слова.

2Кор. 11:18. как многие хвалятся по плоти, то и я буду хвалиться.

То есть – внешними достоинствами, благородным происхождением, тем, что они обрезаны и предки их евреи. Ибо это – то, что он называет похвалой «не в Господе»; ибо что пользы быть евреем? Итак, я не считаю этого за добродетель, но поскольку они, говорит, хвалятся этим, то и я вынужден прибегнуть к этому сравнению.

2Кор. 11:19. Ибо вы, люди разумные, охотно терпите неразумных,

Вы, говорит, принуждаете меня сказать это; ибо если бы и вы не приняли их и я не увидел бы из сего, что вы впали в заблуждение, то не дошел бы до этого. Безумными же называет тех, которые хвалятся плотским. Ибо, если хвалиться духовным есть признак неразумия, то тем более хвалиться несуществующим. Слова «люди разумные» кажутся лестными, однако они заключают высшую степень порицания, потому что, обладая знанием, говорит он, вы погрешаете; ибо, если бы вы были неразумными, то были бы достойны снисхождения.

2Кор. 11:20. вы терпите, когда кто вас порабощает,

Смотри, в каком раболепстве и крайнем подчинении лжеапостолам изобличает коринфян.

когда кто объедает, когда кто обирает,

Видишь ли, что он представляет их обирающими? Ибо сие выражается словом “объедает”. Таким образом, и то, что он сказал выше: «они, чем хвалятся», сказал хорошо; поскольку, притворяясь не взимающими ничего, они только хвалились, а не были таковыми на самом деле.

когда кто превозносится,

То есть тех, кто подчиняет вас и превозносится над вами; ибо и господами они были не кроткими, но обременительными и тягостными.

когда кто бьет вас в лицо.

2Кор. 11:21. К стыду говорю.

Вот высшая степень унижения коринфян и надменности лжеапостолов, ибо лжеапостолы обращались с ними, как с рабами. Он говорит это не потому, что их действительно били в лицо, но потому, что они терпели не меньше тех, которых бьют в лицо. Сказал же это, имея в виду их высокомерие; ибо что может быть постыднее того, что лжеапостолы, отнимая их свободу, имущество и честь, обращались с ними, как с рабами?

что на это у нас недоставало сил.

Ради чего, говорит, вы терпите их? Как будто мы слабы и не можем поступать с вами точно так же? Нет. Ибо и мы можем обращаться с вами так же высокомерно; но мы вовсе не хотим этого. Таким образом, всю вину дерзости лжеапостолов слагает на раболепство коринфян. Ибо вы, говорит он, вследствие слишком рабского подчинения служите причиной и их высокомерия, и этих наших слов.

А если кто смеет хвалиться чем-либо, то (скажу по неразумию) смею и я.

Смотри, он опять называет свой поступок дерзновением и неразумием, и только что не говорит: я приступаю к этому по необходимости. И сколько других оговорок представил он прежде этого? Делает же это, научая нас не прибегать без необходимости к таким речам. Итак, говорит: а если кто смеет хвалиться чем-либо, смею и я; ибо слово «хвалиться» подразумевается само собой. Затем перечисляет то, чем они хвалятся.

2Кор. 11:22. Они Евреи? и я. Израильтяне? и я.

Поскольку не все евреи были израильтянами (ибо и моавитяне, и аммонитяне выдавали себя за израильтян), то, очищая превосходство своего происхождения, прибавляет и следующее.

Семя Авраамово? и я.

Указывая на Исаака.

2Кор. 11:23. Христовы служители? в безумии говорю: я больше.

Некоторые говорят, что он не должен был высказывать эти слова в виде сравнения, а должен был прямо сказать, что они не служители Христовы. Отвечаем, что он показал это одним словом, назвав их лжеапостолами. Теперь же, начав речь сравнительную, он представляет наглядное (δια των πραγμάτων) указание на то же самое и дает понять слушателю, что он сам действительно служитель Христов, а они нет. Посему говорит, что хотя они и служители Христовы, но и в этом я выше их. И опять называет свои слова неразумием по безмерному смирению.

Я гораздо более был в трудах, безмерно в ранах, более в темницах,

Перечисляет отличительные признаки апостолов, и, оставив знамения, начинает с искушений. Я поднимаю, говорит он, много трудов, переходя из одного места в другое, уча день и ночь, делая при этом своими руками, и, что важнее, претерпевая удары и притом чрезмерные, и, что еще выше, подвергаясь вместе с ударами заключению под стражу. Слова «гораздо более» стоят в сравнительной степени и выражают сравнение с лжеапостолами. Он говорит как бы предположительно: положим, что они трудятся, но я тружусь «гораздо более». Некоторые, впрочем, утверждают, что слова эти выражают не сравнение, а означают только большое количество и высшую степень.

и многократно при смерти.

Не только мнимо умирая, но и подвергаясь опасностям, действительно угрожавшим смертью.

2Кор. 11:24. От Иудеев пять раз дано мне было по сорока ударов без одного,

Почему разве единые? Существовал закон, по которому получивший более сорока ударов лишался чести. Почему определено было давать сорок без одного, то есть тридцать девять? Для того, чтобы, если бьющий, увлекшись, дал лишний удар, все-таки дал бы не более сорока, и побиваемый не лишился бы чести, так как и в этом случае он подвергался узаконенному числу ударов.

2Кор. 11:25. три раза меня били палками, однажды камнями побивали,

Лука записал нам не все, что претерпел Павел, ибо ты видишь, что многое из перечисленного здесь он опустил; потому что он трудился в написании не для прославления себя.

три раза я терпел кораблекрушение, ночь и день пробыл во глубине морской;

2Кор. 11:26. много раз был в путешествиях,

Какое отношение к Евангелию имеет то, что ты потерпел кораблекрушения? Потерпел кораблекрушения, совершая ради Евангелия длинные и морские путешествия. Ночью и днем плавал по глубине. Некоторые, впрочем, говорят, что, после опасности в Листре, он скрылся в одном колодезе, называемом Вифос, и говорит здесь об этом обстоятельстве.

в опасностях на реках,

Ибо он принужден был плавать и по рекам.

в опасностях от разбойников, в опасностях от единоплеменников, в опасностях от язычников, в опасностях в городе, в опасностях в пустыне, в опасностях на море.

Всюду диавол воздвигал брани, и всюду Бог предлагал награды за подвиги; ибо и от язычников, и от единоплеменников-иудеев, которые ожесточены были против него из зависти, были подстрекаемы разбойники. Был ли он безопасен, по крайней мере, в городе? Нисколько. Наконец, – в пустыне? И в ней – нет, и когда он избегал опасностей на суше, они встречали его на море.

в опасностях между лжебратиями,

Подвергаться ковам ложных и притворных братии – это другой и самый трудный род искушения, на который жаловался и Давид: «не ненавистник мой величается надо мною – от него я укрылся бы, но ты, который был для меня то же, что и я, друг мой и близкий мой» (Пс. 54:13-14); и в другом месте: «человек мирный со мною» (Пс. 40:10).

2Кор. 11:27. в труде и в изнурении, часто в бдении,

Недостаточно было скорбей, приходящих извне; он удручал еще сам себя собственными трудами, беспокойствами и бессонными ночами.

В голоде и жажде, часто в посте, на стуже и в наготе.

2Кор. 11:28. Кроме посторонних приключений,

Претерпевая все это, учитель вселенной не имел достаточно пищи и одежды, но подвизался обнаженный и ратовал голодный. Притом, он еще много опустил; ибо такой смысл имеет выражение: «кроме посторонних приключений». И о том даже, о чем упомянул, он сказал не поодиночке, а только исчислил, что легко можно выразить числом, говоря: “пять раз” и “три раза”; о том же, что неудобно для перечисления, выразился неопределенно; ибо сказал: «много раз, часто». Смотри же: исчисляя столькие бедствия, он не сказал, скольких обратил ко Христу, как по своему смиренномудрию, так и научая этим, что трудящийся во всяком случае получит полную награду, хотя бы ему и не предстояло более подвигов.

у меня ежедневно стечение людей,

То есть яростное восстание и нападение, какие делают на меня ежедневно народы, по общему согласию.

забота о всех церквах.

Это самое важное из всего: ибо, если тот, кто заботится об одном только доме, имея притом служителей и экономов, не имеет возможности даже отдохнуть, то что должна, поистине, вытерпеть одна душа, имеющая среди стольких опасностей попечение о всей вселенной, и притом о душах.

2Кор. 11:29. Кто изнемогает, с кем бы и я не изнемогал?

Чтобы кто-нибудь не сказал, что он, правда, заботился, но заботился так, обыкновенно, он показывает свойство своей заботы. И не сказал: я принимаю участие в скорби, но подвергаюсь ей сам до изнеможения. Изнеможение же разумей как телесное, так и в особенности душевное. Слово “кто” нужно разуметь так: будет ли то важный или незначительный человек.

Кто соблазняется, за кого бы я не воспламенялся?

Затем, как он выразил избыток скорби, ибо воспламеняюсь, говорит. Претерпевая все другое, он радовался, зная, что претерпевает ради Господа; здесь же он уязвляется душой так, что соблазн другого, даже человека незначительного и отверженного, причиняет ему большую скорбь, А что слово «воспламеняюсь» нужно понимать в смысле «соблазняюсь», этому научает нас Давид. Ибо, как апостол сказал: «кто соблазняется, за кого бы я не воспламенялся?» – так же точно и Давид говорит: когда кто соблазнится, и я являюсь соблазняющимся, и стараюсь уврачевать эту болезнь, как свою собственную. Где же говорит это Давид? В словах: «когда гордится нечестивый, раздражается нищий» (Пс. 9:23), то есть бедный соблазняется, когда приходит к мысли, что недостойные люди изобилуют богатством и превознесены.

2Кор. 11:30. Если должно мне хвалиться, то буду хвалиться немощью моею.

Немощью называет гонения; ибо при голоде, бичевании, кораблекрушении и перенесении других бедствий обнаруживается человеческая немощь. О знамениях он не упоминает здесь, потому что они были даром Божиим; бедствия же вместе с силой Божией показали и его терпение.

2Кор. 11:31. Бог и Отец Господа нашего Иисуса Христа, благословенный во веки, знает, что я не лгу.

Ничего из прежде сказанного он не подтвердил, здесь же подтверждает и удостоверяет, может быть, потому, что то, что он сказал здесь, совершилось давно и было не так ясно, а прежде рассказанное, как, например, скорби и тому подобное, было известно коринфянам.

2Кор. 11:32. В Дамаске областной правитель царя Ареты стерег город Дамаск, чтобы схватить меня,

Смотри, как сильна была борьба, если из-за него начальник стерег город. Правитель народа, конечно, не поступил бы так, если бы ревность Павла не воспламенила всех. Арета был тесть Ирода.

и я в корзине был спущен из окна по стене и избежал его рук.

Убежал, исполняя закон Господа: ибо и Господь переходил из места в место. Себя самих не должно подвергать искушениям. Там же, где бедствия неизбежны, должно полагаться только на Бога и от Него просить и ожидать избавления; а когда искушение непосильно, должно изыскивать и свои средства, но и в этом случае должно все относить к Богу, как и то, что апостол спасся в корзине. Хотя он и сильно желал быть со Христом, но он любил также спасение людей и берег себя для проповеди.

 

Глава двенадцатая

2Кор. 12:1. Не полезно хвалиться мне, ибо я приду к видениям и откровениям Господним.

Переходя к другому роду похвалы, который делал славным его самого, именно к откровениям, говорит: «не полезно мне», потому что может довести меня до гордости. Что же? Если бы ты и не высказал, разве и без того уже ты не знал этого? Но мы по-разному гордимся, когда знаем что-либо сами про себя, и когда передаем это другим. Однако же он говорит это не потому, что ему самому предстояла опасность впасть в подобное состояние, а чтобы научить нас молчать о делах такого рода. И в другом смысле «не полезно», потому что может заставить кого-либо считать меня лучше, чем видит, как он и высказывает эту мысль ниже. Лжеапостолы, хотя не имели ничего, однако рассказывали; он же, имея много видений и откровений Господних, упоминает только об одном, да и то против воли. Узнай же, что откровение заключает в себе нечто более, чем видение: последнее дает только видеть, а откровение являет нечто высшее видимого.

2Кор. 12:2. Знаю человека во Христе, который назад тому четырнадцать лет

Он упомянул не обо всех откровениях (это было бы трудно, потому что их было много) и не обо всех умолчал. Но и об одном единственном он говорит неохотно, чтобы показать, что и о нем упоминает против воли. Присовокупляет же: “во Христе”, чтобы лжеапостолы не сказали, будто он восхищен был от демонов, как Симон. Не без основания указал он на время; он сделал это для того, чтобы ты узнал, что не без нужды рассказал это теперь, после четырнадцатилетнего молчания. И если за четырнадцать лет пред этим удостоился такого откровения, то как велик он был теперь, после стольких опасностей ради Христа?

в теле ли – не знаю, вне ли тела – не знаю: Бог знает, восхищен был до третьего неба.

Заметь его умеренность: он признается, что не знает, был ли в теле, или вне тела, когда был восхищен. “Третье” же “небо” должно понимать следующим образом. Писание называет небом воздух, как например, в выражениях: птицы небесные, роса небесная. Это первое небо. Оно называет, далее, небом также и твердь. “Назвал”, говорит, «Бог твердь небом» (Бут. 1:8). Это второе небо. Называет небом и то, что создано вместе с землею. Вот третье небо.

2Кор. 12:3. И знаю о таком человеке (только не знаю – в теле, или вне тела: Бог знает),

2Кор. 12:4. что он был восхищен в рай и слышал неизреченные слова, которых человеку нельзя пересказать.

С третьего неба, говорит, снова восхищен был – в рай: восхищен был для того, чтобы и в этом отношении не быть ниже прочих апостолов, живших вместе со Христом. Употребляет выражение: “в рай”, потому что имя этого места было общеизвестно, и Сам Господь обещал его разбойнику. Он слышал «неизреченные слова», которые мудрствующим по человечески и не имеющим ничего духовного «нельзя пересказать». Отсюда ясно, что так называемое «Откровение Павла» есть сочинение подложное. Ибо как же иначе, если упомянутые слова были неизреченными? Итак, по смыслу буквальному, третье небо и рай – места различные; в смысле же переносном эти слова, может быть, имеют одно значение, а может быть и не одно. Хотя по поводу переносного смысла можно сказать многое, но мы выскажем только немного, – то, что более удобно для понимания. Первое небо есть граница и предел нравственности (της ηθικής), когда кто-либо правильно образовал свои нравы. Затем, философия (ή φυσικ, naturalis philosophia) составляет второе небо, когда кто-либо, насколько возможно, приобретет познание о природе вещей. Наконец, третье небо есть знание богословское (θεολογικ), когда кто-либо, насколько доступно, приобретет через созерцание способность к восприятию Божественного и превышающего человеческое разумение. Итак, во всяком случае, Павел был восхищен в места, близкие к Троице, то есть превыше всего сущего, и будучи при этом не в теле, потому что ум его все еще был косен. Ибо по отношению к вещам Божественным является косным всякий ум в то время, когда человек бывает восхищен и объят от Бога, так что через Него возбуждается и действует. А так как и в областях есть степени, то он проникает еще в рай, проникнув в сокровеннейшие тайны Божества. Поскольку же они недоступны для познания и неизреченны, то их никогда не поймет никто, если только не станет выше человеческой немощи.

2Кор. 12:5. Таким человеком могу хвалиться,

Заметь его смирение: он рассказывает это как бы о ком-то другом, ибо говорит: «таким человеком могу хвалиться». Но если другой был восхищен, то почему ты хвалишься? Итак, очевидно, что он говорит это о себе.

собою же не похвалюсь.

Говорит это или для того, чтобы показать, что без необходимости не стал бы рассказывать, или же для того, как можно полагать, чтобы сделать речь прикровенной.

разве только немощами моими.

То есть бедствиями, гонениями.

2Кор. 12:6. Впрочем, если захочу хвалиться, не буду неразумен, потому что скажу истину,

Каким образом, сказавши выше, что хвалиться есть безумие, теперь говорит: «если захочу хвалиться, не буду неразумен»? Он сказал здесь: «не буду неразумен» не по отношению к похвале, а по отношению к тому, что он не лжет, ибо прибавляет: «потому что скажу истину». Итак, смысл таков: я не безумен, потому что говорю истину.

но я удерживаюсь, чтобы кто не подумал о мне более, нежели сколько во мне видит или слышит от меня.

Чтобы люди не обоготворили его, – вот истинная причина, по которой он всегда умалчивает о себе, когда же принужден бывает сказать что-либо, то говорит прикровенно для того, чтобы не почли его высшим. Ибо не выразился так, чтобы кто не сказал обо мне, но чтобы кто-нибудь не почел меня большим, чем я достоин. Если ради его чудес хотели принести ему в жертву волов (Деян.14:13), то чего не сделали бы, если бы он обнаружил свои откровения.

2Кор. 12:7. И чтобы я не превозносился чрезвычайностью откровений, дано мне жало в плоть, ангел сатаны, удручать меня, чтобы я не превозносился.

Под ангелом сатаны и жалом (σκόλοψ – кол, стрела) некоторые разумеют головную боль, причиняемую диаволом. Но это неверно, ибо тело Павла не было предано диаволу, напротив, сам Павел скорее повелевал диаволу и назначал ему границы, когда предал ему блудника «во измождение плоти» (1Кор. 5:5), и он не преступил положенных ему границ. Что такое сатана? Противник, по значению еврейского слова. Итак, ангелы сатаны суть все противники – Александр кузнец, Именей, Филет и все, угнетавшие Павла и причинявшие ему зло, как совершавшие дело сатаны. Посему смысл его слов таков: Бог не допустил моей проповеди преуспевать без опасностей и трудов, чтобы я не возгордился тем, что удостоился многих откровений. Почему же он говорит, что ему дан был ангел сатаны, а не ангелы? Потому, вероятно, что во всяком месте находился один противящийся и возмущавший народ, а остальные следовали за ним, как за предводителем. Или же, что еще вероятнее, самую вещь или противление проповеди и несение опасностей он назвал ангелом сатаны. Кем же он дан был? Бог попустил ему, говорит он, ибо такой смысл имеет слово “дан”, не для того, чтобы он однажды причинил мне пакость, а причинял бы постоянно. Что же касается слов «чтобы я не превозносился», то некоторые понимают их так: чтобы меня не прославили люди. Но хотя Павел и сказал в другом месте нечто подобное, здесь он говорит другое, а именно: чтобы я не возгордился; ибо и он был человек.

2Кор. 12:8. Трижды молил я Господа о том, чтобы удалил его от меня.

2Кор. 12:9. Но Господь сказал мне: «Довольно для тебя благодати Моей»,

«Трижды молил» – вместо «много раз молил». Также служит признаком смирения его признание, что не выносил козней диавола и страданий и просил помощи. И сказал мне, говорит он, довольно тебе того, что Я дал тебе благодать воскрешать мертвых и совершать все чудеса. Не проси же, чтобы твоя проповедь преуспевала без опасностей, ибо это излишество; а то, что тебе довлеет, ты получил.

ибо сила Моя совершается в немощи.

То есть ты страдаешь, Павел, для того, чтобы не показалось, что многие поставляют препятствия для проповеди вследствие Моего бессилия; дерзай; ибо сила Моя обнаруживается полнее, когда вы, гонимые, побеждаете гонителей. Заметь, сам он сказал, что для того предан искушениям, чтобы он не превозносился; Бог же указывает другую причину этого, ту именно, что сила Его тогда только обнаружится вполне, когда апостолы будут находиться в немощи, то есть среди гонений и опасностей.

И потому я гораздо охотнее буду хвалиться своими немощами, чтобы обитала во мне сила Христова.

Поскольку, говорит, я услышал, что сила Божия совершается в немощи, то я отныне буду хвалиться немощами моими, ибо, чем многочисленнее будут они, тем более обильную силу Божию низведут на меня. Итак, не думайте, что я со скорбью говорю о жале, но скорее радуюсь и хвалюсь, так как через умножение бедствий привлекаю на себя большую силу Божию.

2Кор. 12:10. Посему я благодушествую в немощах, в обидах, в нуждах, в гонениях, в притеснениях за Христа,

Я желал, говорит, как человек, избавиться от бедствий, но после того, как услышал то, что услышал, хвалюсь и благодушествую, то есть радуюсь, нахожу удовольствие в немощах. Потом же, чтобы ты не подумал, что он разумеет горячку и другие болезни, он объясняет тебе эти немощи, говоря, что они заключаются “в обидах” и т.д. Это, с одной стороны, посрамляет хвалящихся бедствиями, лжеапостолов, как противников Божиих, с другой же – убеждает учеников, чтобы они не стыдились своего учителя, но скорее гордились бы им, поскольку опасности существуют по воле Божией и ради славы Христа.

ибо, когда я немощен, тогда силен.

Что удивляешься, что в немощах обнаруживается сила Божия? Ибо и я среди их становлюсь сильнее, имея в себе обильнейшую благодать, как, например, в тех случаях, когда, будучи в заключении, обратил темничного стража (Деян.16:31), когда, потерпев кораблекрушение, привел в страх островитян-варваров (Деян.28:4–6), когда, стоя перед судьей в оковах, победил и его, и обвинителей (Деян.26:31). Таким образом, тогда он являлся сильным, мужественным и славным, когда немоществовал, то есть был в опасности.

2Кор. 12:11. Я дошел до неразумия, хвалясь; вы меня к сему принудили.

Опять оправдывается в том, что хвалится. И выше он сказал: «примите меня, хотя как неразумного» и «как бы в неразумии», а теперь называет себя неразумным уже без частицы “как”; ибо, сделав то, чего желал, он смело подвергает себя такому уничижению, достаточно научая нас не хвалиться без нужды, поскольку Павел и при существовании этой нужды называет себя неразумным. «Вы меня принудили», то есть я сказал это, побуждаемый заботой о вашем спасении, видя, что лжеапостолы, которых вы слушаетесь, своим хвастовством развращают вас. Посему я решился ради вас сказать вам нечто о себе.

Вам бы надлежало хвалить меня,

Должно было, говорит, скорее вам перечислять мои подвиги и прославлять их; но поскольку вы этого не сделали, и внимали лжеапостолам, и испортились, то я сказал это для вашего спасения.

ибо у меня ни в чем нет недостатка против высших Апостолов, хотя я и ничто,

Выше он сказал нерешительно: «я думаю, что у меня ни в чем нет недостатка против высших Апостолов» (11:5), теперь же говорит с большею силой: «ни в чем нет недостатка», то есть не должен считаться ниже апостолов – Петра и других. Но и здесь он опять не отступил от своего обыкновения и прибавил: «хотя я и ничто». Заметь же его благоразумие. Он не сравнивает себя с лжеапостолами, не удостаивает их даже упоминания, как несравненно высший их, но утверждает, что он равен апостолам. Вместе с тем он намекает, что коринфяне оскорбляют апостолов, когда равного им поставляют ниже лжеапостолов.

2Кор. 12:12. признаки Апостола оказались перед вами

Хотя “я и ничто”, говорит, но ты не обращай на это внимания, а заметь, что я ничего не опустил из того, что свойственно апостолам; ибо вы служите свидетелями, что я все исполнил.

всяким терпением,

Первое свойство апостола есть терпение и мужественное перенесение всего. Но заметь его смирение. Сколько опасностей, подвигов внешних и внутренних заключил он в одном слове – терпение. Ибо то, что было его делом, то есть терпение, выразил одним словом; что же касается знамений, которые принадлежали не ему, а благодати Божией, – многими словами. Послушай.

знамениями, чудесами и силами.

Какое различие между знамением и чудом, сказано в другом месте. Но чтобы кто-нибудь не подумал, что это сказано только об одних благотворных действиях, он прибавляет: “и силами”. Ибо “сила” ясно указывает и на нечто карающее. Заметь и здесь, сколько мертвых, прокаженных, слепых, бесноватых, всех получивших от него благодеяния, так же как и наказанных им, каков Елима, он обнимает так кратко.

2Кор. 12:13. Ибо чего у вас недостает перед прочими церквами?

Чтобы кто-нибудь не сказал: правда, ты велик, но все же не сделал того, что сделали апостолы в других церквах, посему говорит: чего у вас недостает? разве вы получили меньший дар сравнительно с прочими церквами?

Разве только того, что сам я не был вам в тягость? Простите мне такую вину.

Порицает их с великой строгостью, говоря: если вы ставите мне в вину то, что я не отягощал вас, но проповедовал вам Евангелие, не вводя вас в издержки, то прошу снисхождения; простите мне эту вину. Вместе с тем слова эти содержат и похвалу им, поскольку они считали за обиду то, что он не удостоил ничего взять от них.

2Кор. 12:14. Вот, в третий раз я готов идти к вам, и не буду отягощать вас, ибо я ищу не вашего, а вас.

Чтобы не показалось, что он постоянно выставляет свое бескорыстие, как бы намереваясь что-нибудь принять после, посему говорит: не потому я не иду к вам, что ничего не беру, я уже был у вас во второй раз, готовлюсь уже отправиться в третий раз и не отягощу вас. Для чего? не потому, что вы страшитесь, и не потому, что вы слабы, а потому, что «ищу не вашего, а вас», то есть вашего спасения и душ, а не имущества.

Не дети должны собирать имение для родителей, но родители для детей.

Поскольку они, вероятно, сказали бы: нельзя иметь и нас, и наше, потому ты и не расположен к нам, – то он приводит основание, что родители должны давать детям, употребляя слова “родители” и “дети” вместо «учителя» и «ученики», и показывая таким образом, что он строго выполняет свою обязанность и свое дело.

2Кор. 12:15. Я охотно буду издерживать свое и истощать себя за души ваши,

Я, говорит, не только ничего не возьму от вас, но скорее дам вам, ибо таков смысл слова «издерживать». И что я говорю: «издерживать» деньги? сам я «буду истощать себя», то есть если для спасения душ ваших мне нужно будет лишиться тела, то я не пощажу его.

несмотря на то, что, чрезвычайно любя вас, я менее любим вами.

В этих словах выражается, как осуждение, так и любовь. Я делаю это, говорит он, ради любимых мной, но не любящих меня взаимно. Смотри, сколько степеней имеет это самоотвержение: он не взял должного ему, вторая – будучи нуждающимся, третья – проповедуя им, четвертая – отдает, пятая – не просто, но щедро, ибо от недостатка, шестая – себя самого, седьмая – за любящих несильно, восьмая – за сильно любимых.

2Кор. 12:16. Положим, что сам я не обременял вас, но, будучи хитр, лукавством брал с вас.

2Кор. 12:17. Но пользовался ли я чем от вас через кого-нибудь из тех, кого посылал к вам?

Смысл этих слов следующий: сам не «обременял вас», но кто-нибудь может заподозрить, что я, ничего не принимая сам, научил, как человек хитрый, посланных от меня, чтобы они от своего лица попросили у вас чего-либо, чтобы при помощи этой хитрости, взимая, казаться не взимающим. Справедливо ли это – смотрите и разумейте. Называет же дело это «лукавством» с целью упрекнуть и пристыдить их, и показать, что они могли давать против воли и как будто вследствие обмана, – ибо в том и состоит лукавство, чтобы взять у кого-либо против воли. Для них величайший позор, если они считают себя жертвой лукавства потому, что питают учителя.

2Кор. 12:18. Я упросил Тита и послал с ним одного из братьев: Тит воспользовался ли чем от вас?

И в этих словах заключается некоторый упрек. Он не говорит: я послал, но: умолил, показывая, что, если Тит и взял что-либо, то взял по праву, потому что пришел по просьбе, но он все-таки остался чистым. Вместе с ним он послал и другого некоторого брата.

Не в одном ли духе мы действовали?

То есть не тем же ли даром духовным. Он называет даром бескорыстие среди стеснительных обстоятельств и, хотя оно было его делом, приписывает его Богу.

Не одним ли путем ходили?

И они (посланные мной) ни в чем не отступили от моего пути, но показали ту же строгость к себе. Заметь же, как Павел не только самого себя утвердил в этой строгости, но и своих сотрудников, научив их не пятнать себя даже справедливым взиманием.

2Кор. 12:19. Не думаете ли еще, что мы только оправдываемся перед вами? Мы говорим пред Богом, во Христе,

Он боялся, чтобы не навлечь на себя упрека в угодничестве, и потому говорит: мы говорим это не для того, чтобы снискать ваше расположение, и не для того, чтобы оправдать себя, но пред лицем Бога, “во Христе”, то есть ради Христа. Итак, мы говорим то, что было на самом деле, и что известно Богу, а не для того, чтобы снискать ваше расположение. То же самое он сказал и в самом начале.

и все это, возлюбленные, к вашему назиданию.

Не сказал: я делал все это и не принимал от вас потому, что вы слабы (ибо это было бы слишком жестко), но «к вашему назиданию», – чтобы вы, говорит, не соблазнялись обо мне, – для того я не принимал, для вашей же пользы.

2Кор. 12:20. Ибо я опасаюсь, чтобы мне, по пришествии моем, не найти вас такими, какими не желаю, также чтобы и вам не найти меня таким, каким не желаете,

Видишь ли, какое отеческое попечение? Другие согрешили, а Павел устрашается, и не прямо высказывает свою мысль, но с сомнением. «Чтобы мне, по пришествии моем», говорит он, «не найти вас такими, какими не желаю», развращенными; и по необходимости – «чтобы и вам не найти меня таким, каким не желаете», то есть отмстителем и наказывающим.

чтобы не найти у вас раздоров, зависти, гнева, ссор, клевет, ябед, гордости, беспорядков,

Ему следовало поставить на первом месте “гордость”, потому что они кичились над ним, но чтобы не показаться ищущим своего, он сначала говорит о том, что имеет общее значение; ибо от зависти и клеветы происходит все остальное, и в свою очередь всем остальным возжигается зависть. “Ябедами” называется, когда кто-либо заводит тяжбу с другим о чем-нибудь; «гордостью» называет высокомерные и надменные обычаи, или то, когда самомнение становится как бы природой кого-либо, ибо, кичась над ним, они почитали лжеапостолов.

2Кор. 12:21. чтобы опять, когда приду, не уничижил меня у вас Бог мой,

То есть достаточно вышесказанного, и я боюсь, что, пришедши к вам, принужден буду поступить с вами строго. Уничижением, таким образом, он называет нужду сильно наказать кого-либо, хотя многие считают это за честь себе. И не сказал он: да не уничижусь, но «чтобы не уничижил меня Бог мой», показывая, что сделал бы это ради Бога. И если бы дело не касалось Бога и Его заповедей, то он сам по себе не показался бы таким строгим. Словами “Бог мой” он показывает пламенную любовь к Богу.

и чтобы не оплакивать мне многих, которые согрешили прежде и не покаялись в нечистоте, блудодеянии и непотребстве, какое делали.

Заметь мягкосердечие апостола: он оплакивает беззакония других. Не сказал: всех, но – “многих”, и не просто – «которые согрешили», – но и «не покаялись», потому что пребывающие в язве достойны соболезнования. Он также не открывает их, давая им удобный путь к покаянию; ибо для того он и упомянул о покаянии, чтобы они к оному обратились и чтобы, когда придет, ему не пришлось их наказать и потому сокрушаться, то есть крайне печалиться. Заметь еще, что о покаянии он упомянул ради новатиан. Под грехом разумей всякую нечистоту, потому что всякий грех оскверняет. Или же в частности – мерзости плотского смешения, ибо в Коринфе был не один прелюбодей, но многие, и притом во многих видах сладострастия.

 

Глава тринадцатая

2Кор. 13:1. В третий уже раз иду к вам. При устах двух или трех свидетелей будет твердо всякое слово.

Как Сам Бог много угрожает, но всегда медлит наказанием, так и Павел, подражая Ему, собирает наперед много свидетелей, говоря: как написано, что при двух или трех свидетелях будет твердо, то есть утвердится, всякое слово (Повт. 17:6), так и тремя моими пришествиями каждое угрожающее слово мое определено и подтверждено будет против вас, если вы не покаетесь. Ибо он на место свидетелей ставит свои пришествия.

2Кор. 13:2. Я предварял и предваряю, как бы находясь у вас во второй раз, и теперь, отсутствуя, пишу прежде согрешившим и всем прочим, что, когда опять приду, не пощажу.

Прежде сказал вам, и опять говорю: как во второе пришествие, находясь у вас, сказал, так и ныне этим посланием возвещаю вам, – тем, которые согрешили, как нуждающимся в исправлении, прочим же, как свидетелям, – что, когда приду опять, не пощажу. Не сказал: накажу, но употребил отеческое слово пощады; ибо, если найду, говорит, не исправившимися, то не стану откладывать долго.

2Кор. 13:3. Вы ищете доказательства на то, Христос ли говорит во мне,

С великим негодованием говорит он это презиравшим его, как человека слабого и достойного презрения. Он говорит как бы так: поскольку вы желаете испытать, пребывает ли во мне Христос, и смеетесь надо мной, как над человеком слабым и не имеющим в себе Христа, то вы поистине узнаете это, если не исправитесь. Он показывает, что слова, которые говорит он, духовны и должно бояться его угрозы, как бы ее высказал Сам Христос. Не для того хотел наказать их, чтобы доставить им опыт и знание, но что вы, говорит, неисцельно согрешаете. Если я, говорит, принужден буду наказать вас, то вы узнаете на самом деле то, что стараетесь узнать.

Он не бессилен для вас, но силен в вас,

Почему прибавляет “для вас”, когда Христос повсюду силен? Потому, вероятно, что они прежде уже испытали Его силу. Таким образом он выражает такую мысль: поскольку вы прежде видели опыты, то уже вполне знаете, что Он «не бессилен для вас», но “силен”, то есть имеет силу. Или же слова эти имеют такой смысл: Он показывает над вами Свою силу в этой жизни, когда вы можете исправиться, – поражает вас теперь, чтобы помиловать в день Суда; на неверных же покажет Свою силу в самый день Суда. Вместе с тем он показывает, что хотя и накажет, но накажет не сам, а Христос.

2Кор. 13:4. ибо, хотя Он и распят в немощи, но жив силою Божиею,

Многие соблазняются этими словами, но знай, что немощью называется слабость тела, немощью также называется нетвердость в вере, как в словах: «немощного в вере принимайте» (Рим. 14:1); немощью, наконец, называются ковы, опасности, унижения, как в словах: «благодушествую в немощах» (2Кор. 12:10), и т.п. В этом последнем смысле Господь распят был в немощи, как потерпевший преследования, опасности и оскорбления; ибо все это кажется происходящим от немощи. Посему, как проповедь Павел называет “безумием” (1Кор. 1:21) не потому, чтобы она была безумием на самом деле, а потому, что так о ней думали неверные, так же точно он говорит, что Господь распят был в немощи, не потому, чтобы так это было на самом деле, но потому, что так представлялось неверующим. Но Он «жив силою Божиею», то есть силой Отца или Своей собственной, ибо все, что принадлежит Отцу, принадлежит и Ему, и все, что Ему принадлежит, принадлежит и Отцу. Таким образом, Им обща и сила, или лучше – Он Сам есть сила Отца. Так Он Сам воскресил Себя согласно с собственным предсказанием: «разрушьте храм сей, и Я в три дня воздвигну его» (Ін. 2:19). Все это Павел говорит потому, что Его презирали, как гонимого и терпящего напасти, приписывает их немощи, и показывает, что Христос от этой, как думают, немощи не потерпел нисколько вреда.

и мы также, хотя немощны в Нем, но будем живы с Ним силою Божиею в вас.

То есть мы терпим преследования, нас гонят, ибо в этом и состоит немощь. “В Нем”, то есть ради Него и Его слова. И как Он не потерпел вреда, подвергшись злоумышлениям, так и мы не потерпим, но «будем живы с Ним», то есть явимся непобедимыми “в вас”, то есть ради вашего спасения. Может быть также, что в этих словах он устрашает их: хотя вы и думаете, что мы немощны, но мы живы в вас, то есть чтобы наказать вас, если не исправитесь.

2Кор. 13:5. Испытывайте самих себя, в вере ли вы; самих себя исследывайте.

И что я говорю о себе самом, что во мне говорит Христос, что я силен, хотя подражаю Ему распятому и не приступаю к наказанию. Ибо и вы, если захотите испытать себя, увидите в себе Христа, поскольку все вы имеете веру, – или веру обыкновенную, или в частности – веру чудодейственную (ибо верующие тогда творили чудеса). Таким образом, если в вас – учениках моих – Христос, то тем более во мне, учителе.

Или вы не знаете самих себя, что Иисус Христос в вас? Разве только вы не то, чем должны быть.

То есть если вы не лишились дара чудотворений, который получили. Намекает, что они живут беззаконно, ибо многие, имея веру, не имели силы творить чудеса, потому, что жили беззаконно. Смысл слов следующий: вы, кажется, не знаете самих себя, – того, есть ли в вас Христос? Его нет в вас, потому что вы «не то, чем должны быть». Но он выражает эту мысль не прямо, а говорит неопределенно, чтобы не поразить их.

2Кор. 13:6. О нас же, надеюсь, узнаете, что мы то, чем быть должны.

В этих словах заключается сильная угроза, ибо смысл их таков: вы желаете приобрести сведение посредством наказания; и я надеюсь, что мы будем в состоянии дать вам доказательство того, что мы «то, чем быть должны», и не лишились дара знамений и сил. Или же: мы не развратились в своей жизни до того, чтобы Христос должен был оставить нас. Он пребывает в нас вследствие нашей благочестивой жизни и накажет неверующих, находящихся среди вас.

2Кор. 13:7. Молим Бога, чтобы вы не делали никакого зла, не для того, чтобы нам показаться, чем должны быть: но чтобы вы делали добро, хотя бы мы казались и не тем, чем должны быть.

Заметь его милосердие. Его презирали, поносили, как человека, не имеющего силы и только хвалящегося на письме; а он не только отменяет наказание, но и умоляет их не согрешать, чтобы не довести его до необходимости наказать. Ибо я не о том стараюсь, чтобы явиться «чем должен быть», и имеющим силу наказывать, но чтобы вы всегда делали добро и каялись, если согрешите; и пусть я буду считаться «не тем, чем должен быть», то есть пусть я буду для многих казаться слабым и бессильным, как не нашедший возможности наказать вас. Он не желал быть на самом деле «не тем, чем должен быть», напротив, он явил себя искусным, научая своих учеников не согрешать ни в чем, а сказал: «мы казались не тем, чем должны быть», выражая тем мнение многих.

2Кор. 13:8. Ибо мы не сильны против истины, но сильны за истину.

Чтобы не показаться льстящим, он говорит: я вовсе не из тщеславия делаю это, то есть утверждаю, что мы не будем иметь силы наказать вас, когда найдем вас не падшими. Если даже мы и попытаемся сделать это, то Бог не окажет нам Своей помощи; ибо Он дал нам силу для того, чтобы мы произносили суд сообразно с истиной, а не против ее: истинный же суд произносит тот, кто наказывает заслуживающего наказания; а тот, кто пытается наказать несогрешившего, поступает против истины.

2Кор. 13:9. Мы радуемся, когда мы немощны, а вы сильны,

Слова эти показывают сильную преданность апостола коринфянам, ибо смысл его слов таков: не подумайте, что я печалюсь о том, что не могу показать на вас свою силу в том случае, когда не преткнетесь. Напротив, я весьма рад, когда сам “немощен”, то есть считаюсь немощным, как не показывающий никакой силы в наказании вас, и когда вы “сильны”, то есть добродетельны и свободны от падений.

о сем-то и молимся, о вашем совершенстве.

Смысл слов его таков: я не только желаю этого, но и молюсь, чтобы вы были безупречными и непорочными, то есть совершенными, не дающими никакого повода к наказанию.

2Кор. 13:10. Для того я и пишу сие в отсутствии, чтобы в присутствии не употребить строгости по власти, данной мне Господом к созиданию, а не к разорению.

Сильно устрашивши и выставивши угрозы, теперь представляет оправдание этого. Я потому так написал, что желаю, чтобы угрозы и строгость остались только на письме и не осуществились на самом деле; ибо я непременно накажу неисправившихся, так как Господь дал мне власть. Этим он показывает, что чрез него наказывает Сам Господь. Показывая же, что не желает пользоваться своею властью для их наказания, Прибавляет: «к созиданию, а не к разорению», то есть Господь не хочет разорять, или наказывать, но созидать, то есть благотворить. Однако же наказывать неисправимых есть созидание.

2Кор. 13:11. Впрочем, братия, радуйтесь,

Я, говорит, сделал свое дело; вам осталось поступить соответственно мне. Ибо, если вы исправите свою жизнь, то приобретете неувядаемую радость в совести, хотя я и опечалил вас словами.

усовершайтесь,

То есть будьте совершенными и в учении и в жизни, и восполните то, чего недостает вам.

утешайтесь,

Поскольку было много искушений и опасностей, то он говорит им: ищите утешения в себе самих, друг в друге и в собственном изменении на лучшее; ибо совесть благая есть великое утешение.

будьте единомысленны, мирны.

Об этом он просил их, как находящихся в несогласии, и в первом своем послании (1Кор. 1:10). Единомыслие относится к догматам, а согласием (“мирны”), – понятие, противоположное раздору, – называются отношения людей друг к другу. Поэтому Павел требует того и другого.

И Бог любви и мира будет с вами.

Не только убеждает их, но и молится о них. Или же в словах сих заключается не молитва, а предсказание того, что, если вы взаимно будете сохранять мир, то Бог будет с вами. Бог называется Богом любви или потому, что Он есть источник ее, или потому, что Он обильно являет ее в нас, или же потому, что где любовь, там и Он и является ее Господом. Также Богом мира называется или потому, что есть источник его, или потому, что примирил небесное с земным, или же потому, что Он Господь его, как собственности.

2Кор. 13:12. Приветствуйте друг друга лобзанием святым.

Не притворным и коварным, подобно Иудиному. Поскольку для того мы и целуем друг друга, чтобы более воспламенить любовь, ибо чрез уста преимущественно пред другими членами соединяются души лобзающихся. Также и входя в дом, мы целованием выражаем свое единение. Или же, поскольку мы храм Божий, уста же – преддверие этого храма, то мы целуем это преддверие, ибо через него входит в нас Христос во время причащения.

Приветствуют вас все святые.

Присутствующих он объединяет целованием, отсутствующих же приветствием, но и тут соединяют уста, потому что приветствие от них исходит.

2Кор. 13:13. Благодать Господа нашего Иисуса Христа, и любовь Бога Отца, и общение Святаго Духа со всеми вами. Аминь.

Соединив всех, он, по своему обыкновению, молит да будет на них благодать Сына, через которую Он спас нас, – не делами нашими, но благодатью, Сам потерпев заклание за нас. И затем, как бы будучи спрошен – откуда эта благодать Сына? отвечает: из любви Отца. Что же производит она? Общение Святого Духа, то есть причастие и приобщение Его, в силу коего мы освящаемся, – сделавшись, вследствие вселения в нас Утешителя, причастными Его, и сами становимся духом, не по природе, но чрез общение. Какое же основание имеют отвергающие Духа по той причине, что Павел не упомянул о Нем в начале посланий? Здесь он упоминает и сполна перечисляет Троицу, Которая да сохранит нас твердо держащимися догматов и провождающими непорочную жизнь, дабы мы были совершенными рабами в Троице совершенного Бога, Которому слава во веки веков. Аминь.