Зміст

УкраїнськаРосійська

Слово 1. На Пасху і про своє зволікання1

1. Воскресіння день — благоприємне начало. Просвітімося торжеством і обіймімо один одного. «Промовмо „браття“ і ненависникам нашим» (Іс. 66:5), особливо тим, які з любові що-небудь зробили або потерпіли. Поступімося всі Воскресінню; вибачмо один одному: і я (згадаю про це тепер), що піддався доброму примусові, і ви, що вжили добрий примус; хоча трохи й ремствуєте на мене за затримку. Можливо, що перед Богом воно краще й дорогоцінніше, ніж поспішність інших. Добре й ухилятися трохи від покликання Божого, як у старовину зробив Мойсей, а потім Єремія; добре й поспішати з готовністю на голос Того, Хто Закликає, як Аарон та Ісая, тільки б те й інше було для благочестя, — одне через власну неміч, а інше через надію на силу Того, Хто Закликає. 2. У день таїнства я помазаний; у день таїнства я відійшов ненадовго, щоб випробувати самого себе; у день таїнства й повертаюся2, обравши цей день добрим піклувальником моєї боязкості й немочі, щоб Воскреслий нині з мертвих і мене обновив Духом, і, одягнувши в нову людину, для нового творіння, для народжених у Бозі, зробив добрим звершувачем і вчителем, який з Христом і вмирає охоче, й воскресає.

3. Учора заколений був Агнець, помазані двері, Єгипет оплакував первістків; повз нас пройшов знищуючий, печатка для нього страшна й досточесна, і ми огороджені дорогоцінною кров’ю: нині ми остаточно втекли з Єгипту від жорстокого володаря фараона й немилосердних доглядачів, звільнилися від роботи над глиною й цеглами, і ніхто не завадить нам святкувати Господу Богу нашому свято виходу, — і святкувати не «зі старою закваскою, не із закваскою злоби та лукавства, а з опрісноками чистоти й істини» (1Кор. 5:8), не приносячи із собою єгипетської безбожної закваски. 4. Вчора я розпинався із Христом, нині прославляюся з Ним; вчора вмирав з Ним, нині оживаю; вчора погрібався з Ним, нині воскресаю.

Принесемо ж дари Тому, Хто постраждав за нас і воскрес. Може, ви думаєте, що я говорю про золото, або про срібло, або про тканини, або про прозоре й дорогоцінне каміння. Це — речовина земна, що минає і залишається на землі, яку завжди більше мають злі — раби дольного, раби світо правителя. Ні, принесімо самих себе — надбання найбільш дорогоцінне перед Богом і Йому найбільш властиве, віддамо Образу створене за образом, пізнаємо свою гідність, вшануємо Першообраз, урозуміємо силу таїнства3 й те, за кого Христос помер. 5. Уподібнимося Христу, тому що й Христос уподібнився нам; зробимося богами заради Нього, тому що й Він став людиною для нас. Він прийняв гірше, щоб дати краще; зубожів, щоб ми збагатилися Його вбогістю; прийняв образ раба, щоб ми отримали свободу; зійшов, щоб ми піднеслися; був спокушений, щоб ми перемогли; терпів наругу, щоб нас прославити; помер, щоб спасти; вознісся, щоб долучити до Себе долі лежачих у гріховнім падінні. Нехай, хто все віддасть, усе принесе в дар Богові, Який Себе віддав за нас як ціну викуплення: він нічого не принесе рівного тому, як якщо представити Йому самого себе, що розуміє силу таїнства, що й зробився всім для Христа, як Він для нас.

6. Цей4 пастир добрий, що покладає душу за овець, вам, як бачите, плодоприносить пастиря. Тому що на це сподівається він і бажає, і просить від вас, яких пасе5. Він дає вам себе суто замість одного, і жезл старості робить жезлом духу; до неодушевленого храму приєднує одушевлений6, до храму прекрасного й небоподібного — інший, що хоч яким би був убогим і малим, але для нього, без сумніву, доволі дорогий, і зроблений ним з великими зусиллями й трудами, і (о якби можна було сказати!) гідний трудів його. Все своє він пропонує вам, — яка великодушність, або, справедливіше сказати, яке чадолюбіє! Пропонує сивину і юність, храм і архієрея, заповідача й спадкоємця, пропонує слова7, яких ви бажали, і слова не порожні, що губляться в повітрі й далі не досягають слуху, але які пише Дух, не чорнилом, але благодаттю, викарбовує не на скрижалях кам’яних або плотяних, — слова, що не злегка на поверхні накреслені і легко стираються, але ті, що глибоко врізаються. 7. Ось що приносить вам цей високоповажний Авраам, патріарх, чесна й достоповажна глава, вмістилище всіх доблестей, зразок чесноти, досконалість священства, який приносить нині добровільну жертву Господу — свого єдинородного, народженого за обітницею.А ви, як дар і плід, принесіть Богові й нам налаштування — бути доброю паствою, вселяючись на багаті пасовища й виховуючись на воді упокоєння (див.: Пс. 22:1,2). Добре знаючи Пастиря і будучи ним знані, ідіть за тим, хто кличе як пастир і вільно, через двері, а не йдіть за чужим, що підступно перелазить через огорожу, як розбійник. Не слухайте чужого голосу, що відводить від істини і розгублює в горах, в пустелях, в нетрях, в місцях, яких не відвідує Господь, — голосу, що відводить від здорової віри в Отця, і Сина, і Святого Духа, в єдине Божество й силу; віри, віщання якої завжди слухали та й завжди слухають мої вівці; не слухайте голосу, який нечистими й пошкодженими словами відриває і захоплює від істинного й першого Пастиря. Далеко від усього того, як від зілля чарівного й смертоносного, нехай дарує Він усім нам, — і пастирям, і стаду, і годуватися, і годувати, і всім нині й у вічнім упокоєнні бути єдине в Христі Іісусі. Йому слава й держава навіки. Амінь.* * *

Слово це виголошене тоді, коли св. Григорія проти його волі призначили пресвітером, з приписом допомагати батькові, єпископу похилого віку, в управлінні Назіанзькою паствою, тоді св. Григорій з почуття смирення і тому, що в новому призначенні вбачав перешкоду своєму стремлінню до життя споглядального, віддалився в Понт, одначе через деякий час, самев день Пасхи, повернувся в Назіанз.

Під Днем таїнства чи, як в оригіналі, під словом таїнство мається на увазі у першому випадку свято Різдва Христового, у другому — свято Богоявлення, в останньому — Пасха.

Теперішнього свята.

Батько св. Григорія.

Тут мається на увазі бажання батька св. Григорія, щоб син був його наступником.

Під неодушевленим храмом розуміється храм, створений батьком св. Григорія, під одушевленим — сам Григорій.

Тут маються на увазі слова св. Григорія Богослова.

Слово 2. До тих, що спочатку покликали, але не зустріли св. Григорія, коли він став пресвітером1. Чому не поспішаєте до нашого слова, о друзі й браття, колись настільки швидкі для того, щоб примусити мене й витягти з моєї твердині, тобто з пустелі, яку я полюбив найбільше, яку я найбільше шанував і обрав собі керівницею всього життя, як співдіючу і матір божественного сходження, що робить причетним Божої благодаті? Для чого того, кого бажали одержати, зневажаєте після одержання? Для чого ви, очевидно, краще вмієте бажати нас, коли нас немає, ніж користуватися нами, коли ми з вами, начебто ви хотіли тільки заволодіти нашим любомудрієм, а не отримувати з нього користь собі? Чи ж пристойно сказати мені й це: «вони тягар для Мене; Мені тяжко нести їх» (Іс. 1:14), і притім — дивна річ! — раніше ніж ви нас відчули й випробували. 2. Навіть як мандрівника ви не ввели мене, або, скажу більш співчутливіше, не введені й ви із мною; чому, якщо не інше щось, то заповідь належало поважати. Ви не дали мені як початківцю керівництво, як боязкого, не підбадьорили мене, як потерпілого через насильство, не втішили; навпаки, — не хотів би сказати, однак скажу, — і свято не у свято ви мені зробили; не з добрим передвістям ви мене прийняли й торжество розчинили сумом; бо бракувало найважливішого для задоволення, — бракувало вас, моїх переможців, — несправедливо було б сказати: любителів. Так легко зневажається усе, що легко дається; раболіпно шанується високе і знаважається те, що смиряється перед Богом. 3. Чого ви хочете? Чи судитися мені з вами, чи стати суддею? Чи виголосити вирок, чи піддати себе вироку? Бо сподіваюся, що й засуджений візьму гору, і, виголошуючи суд, праведно вас засуджу. Провина ваша в тому, що ви не рівною мірою віддаєте за мою любов; не віддаєте шани моїй слухняності і нинішню старанність не вважаєте за поруку на майбутнє, тоді як і при цій старанності навряд чи можна було б покластися на майбутнє, тому що у кожного більше гарячності спочатку. Навпаки, кожний з вас віддає перевагу в чому-небудь і старому, і новому своєму пастиреві, не поважаючи сивин і не підбадьорюючи юності.

4. Чудово зображена в Євангелії вечеря (див.: Мф. 22:2 і наст.), той, хто пригощає ласкавий, там і друзі, і найбільш приємний бенкет, це шлюб Сина. Але Цар скликає, а гості не приходять. Він гнівається, і — мовчу про те, що було далі, що передвіщає грізне, але скажу, що легше виговорити, — Цар наповнює бенкет іншими. Не бажаю вам цього, але ви вчинили зі мною (чи можу говорити лагідно?) зарозуміліше і брутальніше за тих; тому що вони, будучи покликані, відреклися від вечері й образили Того, Хто запрошував; а ви не чужі, ви не покликані на шлюб, але самі покликали мене, самі долучили до цієї священної трапези, самі показали мені велич шлюбного чертога, а потім залишили мене. Такі ваші великі доблесті! Хто на своє село, хто до пари куплених волів, хто до молодої дружини, хто за чим-небудь іншим маловажним, — усі ви розсіялися й втекли, не турбуючись ні про шлюбний чертог, ні про Нареченого. 5. Це дуже засмутило й завдало мені клопоту, — не промовчу про свої почуття, — я ледь не утримав слово, яке хотів принести в шлюбний дар, як краще й найдорогоцінніше своє надбання, і ледь не обернув слова проти вас, улюблені; тому що одного разу я зазнав від вас насильства — і міг скористатися таким прекрасним випадком; притім слово моє викликало любов, яка буває досить гаряча й невичерпна в обвинуваченнях, коли перетворюється на ревнощі, образившись несподіваною зневагою. Коли хтось з вас був уражений любов’ю і відчував презирство, то знає силу цієї пристрасті й вибачить тим, які піддалися їй і були близькі до такого ж божевілля.6. Втім, мені й тепер недозволено докоряти вам, і не бажаю, щоб коли-небудь було дозволено. Можливо, що й сказане мною надто докірливе для вас, священне стадо, достохвальні вівці Христові, Боже надбання, яким багатий ти1, при всій своїй бідності. Мені здається, що пристойно віднести до тебе ці слова Писання: «Межі мої пролягли в кращих місцях, спадок мій приємний для мене» (Пс. 15:6). Я не поступлюся ні в якій перевазі перед нами найбільш велелюдним містам, найбільшій пастві; хоча ми малочисленні серед тисяч колін синів Ізраїлевих, хоча ми досить нечисленні серед тисяч Іудиних; ми — мале із міст Віфлеєм, у якому народжується Христос, і нині, і спрадавна вірно пізнаний і шанований; ми Отця звеличуємо, Сина шануємо рівним Йому, і Духа Святого прославляємо. Ми одностайні, однаково мислимо, нітрохи не ображаємо Тройці ні додатком, ні відсіканням, як погані розпорядники й мірителі Божества, які принижують і ображають все тим, що одне шанують більше, ніж належить.7. Якщо ж хочете чим-небудь віддячити мені ви, ниво моя, винограднику мій, утробо моя, або краще, цього спільного нашого отця, який благовістуванням породив нас у Христі, то викажіть повагу й мені, як вимагає того справедливість; тому що я віддав перевагу вам у всьому, в чому свідки самі ви й доручили мені це правління або служіння. І якщо тому, хто полюбив більше, ми й зобов’язані більше, то як виміряю любов, до якої я зобов’язав вас моєю любов’ю?Але більшу повагу виявляйте самим собі; вшануйте довірений вам образ, і Того, Хто довірив його, вшануйте страсті Христові й надію майбутнього життя. А для цього зберігайте віру, яку прийняли, в якій виховані, якою сподіваєтеся самі спастися (див.: 1Кор. 15:1,2) і інших спасти, тому що знаєте, що деякі можуть похвалитися тим же, чим і ви. Благочестя вбачайте не в тому, щоб часто говорити про Бога, а в тому, щоб більше мовчати; тому що язик, некерований розумом, — перешкода для всіх людей. Завжди тримайтеся тієї думки, що безпечніше слухати, ніж говорити; жаданіше вчитися, ніж учити про Бога; ретельніше надавайте дослідження про це будівничим слова, самі виявляйте благочестя менше словом, а більше ділом, і виявляйте свою любов до Бога більше дотриманням заповідей Його, ніж здивуванням Законодавцем; уникайте зла, зростайте в чесноті, духом живіть, духом ходіть, Ним набувайте відання; будуйте на основі віри не дерево, сіно, солому — речі слабкі, які легко можна знищити, коли наші діла будуть судитися або очищатися вогнем, — «але золото, срібло і дорогоцінне каміння» (1Кор. 3:12) — речі тверді, що постійно існують. 8. Так чиніть, а тим прославляйте й нас, чи будете з нами, чи не будете, чи нашими будете користуватися словами, чи знайдете що-небудь інше важливіше. Будьте чистими й непорочними дітьми Божими серед роду лукавого й розбещеного; не обплутуйтеся сітями нечестивих, що навколо ходять, і не зв’язуйтеся кайданами своїх гріхів (Притч. 5:22); Слово Боже нехай не буде приглушене у вас турботами життєвими, щоб вам не залишитися безплідними. Але йдіть царським шляхом, не ухиляючись ні праворуч, ні ліворуч, і під керівництвом Духа прямуйте вузьким шляхом, як великим. Тоді все в нас буде благоуспішно і в теперішньому житті, і в майбутньому випробуванні у Христі Іісусі Господеві нашому, Якому слава навіки. Амінь.

* * *

Тут св. Григорій звертається до свого батька.

Слово 3. Григорій Богослов виправдовує своє віддалення в Понт після рукоположення на пресвітера і потім повернення звідти; а також учить, наскільки важливий сан священства і яким має бути єпископ1. Я переможений і визнаю над собою перемогу. «Підкорись Господу і надійся на Нього» (Пс. 36:7). То нехай почне слово моє блаженнійший Давид або, краще сказати, Той, Хто віщав через Давида і ще й донині через нього віщає! Тому що для того, хто починає будь-яке слово й діло, найкращий порядок — і починати Богом, і закінчувати Богом.Про причину ж мого колишнього противлення і легкодухості, через які «я віддалився, тікаючи, і спочив» (Пс. 54:8, слов’янський переклад) на чималий час далеко від вас, можливо, що ви і бажали мого перебування у вас, а заразом і про причину теперішньої моєї покірності й переміни, через яку я сам повернувся до вас, нехай кожний говорить і думає по-своєму; тому що один ненавидить, а другий любить; один не вибачає, а інший навіть схвалює мене. Людям приємніше міркувати про чужі справи, особливо, якщо захоплюються або прихильністю, або ненавистю; в такому випадку найчастіше й ховається від них істина. Але я, відкинувши сором, представлю істину для обох сторін, тобто для тих, що звинувачують мене, і для тих, що ревно захищають, буду правдивим посередником, сам себе в чомусь звинувачувати, а в чомусь виправдовувати. 2. І щоб слово моє йшло належним порядком, скажу спочатку про те, що було зі мною раніше — про мою боязкість. Тому що не можу терпіти, щоб мною спокушалися деякі з тих, що ретельно спостерігають за всіма моїми вчинками, чи правильні вони, чи ні (Богові угодно, щоб і я значив щось для християн); а ті, що спокусилися, якщо знайдуться такі, вилікую цим захисним словом. Найкраще не робити іншим спотикання або спокуси, не погрішуючи й навіть не даючи підозри, наскільки це можливо, і наскільки вистачить сил розуму, бо знаємо, яке неминуче й тяжке покарання визначив «вірний у слові Бог» (Тит. 1:2), тим, що спокусили й одного з менших. 3. Але я піддався цьому, браття, не через незнання і непорозуміння, навпаки (похвалюся, хоча трохи), з інших причин, а не тому, щоб нехтував Божий закон і повеління.Як у тілі, одне начальствує і ніби головує, а друге знаходиться під начальством і керуванням, так і в Церквах (чи за законом справедливості, що вшановує гідність, чи за законом Промислу, який все з’єднує) Бог установив, щоб одні, для кого це корисніше, словом і ділом направляючись до свого обов’язку, залишалися пасомими й підначальними; а інші, що стоять вище за інших через чесноти і близькість до Бога, були пастирями і вчителями для наповнення Церкви, і мали до інших таке ж відношення, яке душа до тіла й розум до душі, щоб те й інше, недостатнє і надлишкове, будучи, подібно тілесним членам, з’єднане й сполучене в один склад, сполучене й зв’язане союзом Духа, представляло одне тіло, довершене й істинно достойне самого Христа — нашої Глави. 4. Тому не думаю, щоб безвладдя і безладдя були корисніші за порядок і начальство як для всього іншого, так і для людей; навпаки, найменше корисні вони людям, яким загрожує небезпека в найважливішому. Для них, якщо вони не виконають першої вимоги розуму, щоб не грішити, важливо друге, щоб ті, що згрішили, поверталися на істинну путь. А оскільки добре й справедливо бути начальниками й підначальними, то, на мою думку, однакове зло й однаковою мірою противне порядку як усім бажати начальства, так і нікому не приймати його на себе. Коли б усі стали уникати цього начальствування або, краще сказати, служіння, тоді прекрасній повноті Церкви бракувало б найважливішого, і вона уже не була б прекрасною. Притім, де й ким звершувалося б у нас таємниче і до гори підносяче нас Богослужіння, яке в нас найчудовіше і достохвальніше, якби не було ні царя, ні князя, ні священства, ні жертви (див.: Ос. 3:4), ні всього того, чого, як найважливішого, були позбавлені непокірливі в давнину на покарання за великі злочини? 5. З іншого боку, ніскільки не дивно і не суперечить порядку, що багато богомудрих з підначальних піднімаються на ступінь начальника; це не всупереч правилам, які пропонує любомудріє, і не негоже; так само як і те, що майстерному корабельникові дають управляти корабельним носом, а тому, хто, управляючи носом, уміє спостерігати за вітрами, довіряють кормило; або (якщо хочете ще) мужній воїн стає начальником загону, а хорошому начальникові загону доручається все військо й командування всіма військовими справами.І я не ступенем сану засоромився, бажаючи вищого, що може подумати хтось з людей, які ні до чого не придатні і злі, які судять про інших за власними пристрастями. Я не так мало розумію і Божу велич, і людську низькість, щоб для всякого створеного єства не визнавати великою справою хоча б трохи наближатися до Бога, Який єдиний світозарніший за все, славніший за все і перевершує чистотою всяку річ й нематеріальну природу.

6. Отже, що ж зі мною сталося? Яка була причина моєї неслухняності? Багатьом здалося, що я був тоді сам не свій, зробився зовсім іншою людиною, а не яким мене знали, противився і впирався більше, ніж скільки було дозволено. Тому вислухайте причини цього ви, яким давно бажано їх знати.Дуже я був вражений несподіванкою, як людина, яка дивується раптовому грому, не зібравшись з думками; і тому переступив скромність, до якої привчав себе все життя. Потім опанувала мною якась прихильність до блага безмовності й самоти. Люблячи її від самого початку, чи настільки любив хто інший з тих, що займаються науками. У найважливіших і найнебезпечніших для мене обставинах я дав Богові обітницю безмовного життя, я навіть уже доторкнувся до нього, як той, що скоштував напередодні і після пізнання, запалився більшим бажанням. Я не стерпів примусу, не допустив вкинути себе в заколоти й насильно відволікти від такого життя, ніби від священного притулку. 7. Мені здалося, що найкраще, ніби замкнувши почуття, зріктися плоті й світу і заглибитися в самого себе, без крайнього нестатку не торкаючись ні до чого людського, розмовляючи із самим собою і з Богом, жити вище видимого й носити в собі божественні образи, завжди чисті й незмішані із земними й оманливими зображеннями, бути й безперестанно робитися істинно чистим дзеркалом Бога й божественного, здобувати до світла світло — до менш ясного, найпроменистіший, вже пожинати надією на блага майбутнього віку, жити разом з ангелами й, перебуваючи ще на землі, залишати землю і бути піднесеним Духом до неба. Якщо хтось з вас охоплений цією любов’ю, той зрозуміє, що я кажу, і вибачить тодішній стан мого духу. Але мої слова, може, не переконають багатьох, саме тих, кому смішним здається цей спосіб життя, до якого вони не налаштовані або з власного нерозуміння, або тому, що деякі проходять його негідно; підкріплені заздрістю, також злою вдачею і схильністю багатьох до гіршого, вони й добре називають злим, любомудріє називають марнославством. А від цього неодмінно грішать в одному з двох — або чинять зло, або не вірять добру.8. Більше того, сталося зі мною ще щось (відкрию вам мою таємницю): не знаю, чи шляхетно це, чи ні, однак так було. Мені соромно було за тих, які, будучи нічим не краще за інших (якщо не ще гірше), з неумитими, як кажуть, руками, з нечистими душами беруться за святійшу справу, і раніше, ніж стали гідними приступити до священства, вриваються в святилище, тісняться і штовхаються навколо Святої Трапези, ніби шануючи цей сан не прикладом чесноти, а засобом до прожитку, не служінням, що підлягає відповідальності, а начальством, яке не дає звіту. І такі люди, убогі благочестям, жалюгідні в самому блиску своєму, чи не численніші за тих, над ким вони начальствують; отож, з часом, не залишиться і цього зла, як думаю, над ким їм начальствувати, — коли всі будуть учити, замість того щоб, як говорить Боже обітування, бути навченими Богом (Іс. 54:13), усі стануть пророкувати, і, за давнім сказанням, за давньою притчею буде «і Саул у пророках?» (1Сам. 10:11). Інші пороки часом то підсилювалися, то припинялися; але нічого ніколи і нині, й раніше не бувало в такій кількості, в якій нині в християн ці ганебні діла й гріхи. Але коли не в наших силах зупинити прагнення зла, то принаймні ненавидіти й соромитися його є не останній ступінь благочестя.9. Але ось остання причина, яка важливіша за наведені, бо торкаюсь уже найголовнішого в слові, і не скажу неправди (що було б і недозволено думати про такий предмет); я не думав і тепер не думаю, щоб те саме значило водити отари овець або волів і управляти людськими душами. Там достатньо й того, щоб воли або вівці стали відгодованими й гладкими. А для цього випадку той, хто пасе їх, буде вибирати місця, багаті водою і плодами, переганяти отари з одного пасовища на інше, давати їм перепочинок, здіймати з місця і збирати одних жезлом, а більшість сопілкою. У пастиря овець і волів немає іншої справи, хіба іноді треба йому трохи повоювати з вовками й доглянути за хворою худобою. Найбільше ж його займають дуб, тінь, сопілки, і щоб полежати на прекрасній траві, біля студеної води під вітерцем, влаштувати на час із зелені ложе, іноді зі склянкою в руці проспівати любовну пісню, поговорити з волами або вівцями, і з них же те, що пожирніше, з’їсти або продати. А про чесноту овець або волів ніхто ніколи не дбає. Бо що в них за чеснота? І хто з пастухів віддавав перевагу корисному для отари перед власним задоволенням? 10. Але людині, яка ледь вміє бути під начальством, ще, здається, набагато тяжче вміти начальствувати над людьми, особливо мати таке начальство, як наше, яке ґрунтується на Божому законі й приводить до Бога, в якому чим більша висота й достойність, тим більше небезпеки навіть для розумних. І він, по-перше, як срібло й золото, перебуваючи всюди, у будь-якій обставині й справі не має звучати, як підроблена й нечиста монета, не має анітрохи містити в собі гіршої речовини, яка б вимагала сильнішого вогню. Інакше тим більше виникне зло, чим над більшим числом людей він буде начальствувати, бо порок, що поширюється в багатьох, сильніший за порок, що зупинився на одному. 11. І не так легко тканина приймає в себе невибавну фарбу, і близькі речі всмоктують одна від одної сморід або пахощі, але так швидко поширюється в повітрі й з повітря передається тваринам який-небудь шкідливий випар, що викликає заразу й називається заразою, як підлеглі в найкоротший час приймають в себе пороки начальника, і навіть пороки набагато легше, ніж протилежне пороку — чесноту. В цьому порок особливо і бере верх над чеснотою. І я найбільше уболіваю при думці, що порок є справа, яка підштовхує до змагання і без зусиль виконується, що найлегше зробитися порочним, хоч би ніхто нами в цьому не керував; навпаки, надбання чесноти є справа рідкісна й важка, хоча б і багато що до неї тягло й спонукувало. Цю саму думку, як думаю, мав і блаженнійший Алтей, коли був приведений до цього дивовижного і вірного зображення. «Спитайте ієреїв про закон, — каже він, — священне м’ясо, що доторкнулося до ризи, до якої-небудь страви або питва, або посудини, чи освятить негайно те, що до нього наблизилося?» І коли ієреї сказали: «Ні», — «Спитайте ще, — каже коли що-небудь доторкнеться до нечистої речі, чи негайно прийме в себе скверну?» На це вони сказали: «Доторкнеться і оскверниться від дотику до мерця» (Ог. 2:13,14). 12. Що означає це? Те ж, що і я кажу. Чеснота не сприймається легко людською природою, як і вогонь вологою річчю; але більшість людей готові й здатні приймати в себе зле, подібно до очерета, який через свою сухість легко займається і згоряє при вітрі від іскри. Бо кожний швидше приймає в себе в більшій мірі малий порок, ніж високу чесноту в малій мірі. Так невелика кількість полину тут же передає свою гіркоту меду, а мед і в подвійній мірі не передає полину своєї солодкості. Вийми малий камінь — він примусить всю ріку текти на відкрите місце; втримати і перегородити її ледь зможе найміцніша гребля.

13. Отже, перше, чого зі сказаного нами треба боятися, це того, щоб ми не стали поганими живописцями дивної чесноти, особливо ж негідними оригіналу для деяких живописців, може, і непоганих, щоб не підпасти під прислів’я: беремося лікувати інших, а самі покриті струпами. 14. По-друге, якби хтось з нас зберіг себе, навіть скільки можна чистим від усякого гріха, то не знаю ще, чи досить цього, щоб бути готовими вчити інших чеснот. Кому довірене це, той не тільки не має бути порочним (цим гребують і багато з підпорядкованих йому), але має вирізнятися чеснотою, за заповіддю, що наказує «ухилитися від зла і творити добро» (Пс. 36:27). Він зобов’язаний не тільки знищувати в своїй душі злі образи, але й зображати кращі, щоб перевершувати інших чеснотою настільки, наскільки він вищий за них гідністю. Він повинен не знати навіть міри в добрі і у сходженні до досконалості, вважати не стільки прибутком те, що придбане, скільки втратою те, чого не досягнуто, пройдене ж завжди обертати на щабель до вищого і не високо думати про себе, навіть якщо й багатьох перевершує, але визнавати втратою, якщо не відповідає в чому-небудь сану. 15. Йому треба вимірювати свої успіхи заповіддю, а не прикладом близьких (чи порочні вони, чи мають якийсь успіх у чесноті), не зважувати на малих вагах чесноту, якою ми зобов’язані Великому, від Якого все й для Якого всі; не думати, що всім пристойно одне і те ж; тому що не у всіх той самий вік, ті самі риси обличчя, не однакова природа тварин, не однакові якості землі, краса й велич світил. Навпаки, слід вважати пороком в окремій людині те, що зроблене нею погане, заслуговує покарання і суворо переслідується самим законом, а в начальникові і предстоятелеві навіть те, що він не досяг можливої досконалості й не зростає постійно в добрі; тому що йому потрібно довершеністю своєї чесноти привертати народ до порядку, і не силою приборкувати, а приводити до порядку переконанням. Тому що все, що робиться не добровільно, крім того, що воно насильне й не похвальне, ще й не надійне. Змушене, подібно до рослини, яку насильно зігнули руками, а коли буває залишена на свободі, вона, звичайно, повертається в попереднє своє положення. Навпаки, що робиться через свобідне волевиявлення, те, як скріплене узами серцевого налаштування, і досить законне і водночас надійне. Тому закон наш і сам Законоположник особливо повеліває «пасіть Боже стадо, яке у вас, доглядаючи його не примусово, а охоче» (1Пет. 5:2).16. Уявімо навіть, що дехто непорочний і зійшов на вершину чесноти: все ще не бачу, яким запасшись знанням, на яку понадіявшись висоту, він наважиться на таке начальство. Тому що управляти людиною, найбільш хитрою й мінливою твариною, на мою думку, дійсно є мистецтвом з мистецтв і наукою з наук. У чому кожен може впевнитися: якщо лікування душ порівняти з лікуванням тіл, він пізнає, наскільки важке останнє, і зрозуміє, наскільки наше лікування ще тяжче, а разом і краще, і через властивість того, кого лікуємо, і через силу знання, і через мету лікування. Один трудиться над тілами, над річчю тлінною і прагнучою долу, над річчю, яка неодмінно зруйнується і піддасться своїй долі, хоча тепер за допомогою мистецтва і подолається хвороба, що виникла в ньому. Бо тіло, поступившись природі й не виходячи зі своїх меж, буде зруйноване або хворобою, або часом. 17. А інший піклується про душу, яка походить від Бога й божественна, яка причетна до горньої шляхетності й до нього поспішає, хоча й з’єднана з гіршим (можливо, і через причини, які відомі єдиному Богові, Який з’єднав її з тілом, і хіба ще тому, хто самим Богом навчений таким таємницям, але наскільки ми знаємо я і подібні до мене люди) для двох наступних цілей. По-перше, щоб душа могла успадковувати горню славу за подвиг і за боротьбу з дольним, і, будучи тут випробувана ними, як золото вогнем, одержала уповаєме в нагороду за чесноту, а не тільки як дар Божий. І звичайно, у тому верх благості Божої, що добро стало і нашою власністю, не тільки явно через наше єство, але звершується також нашим волевиявленням і рухами волі, схильної на ту й іншу сторону. По-друге, щоб душа могла й гірше, поступово відриваючи від дебілості, залучати до себе і підносити вгору, щоб вона, ставши керівником для службової речовини й обернувши її в співслужбове Богові, була для тіла тим же, чим є Бог для душі.18. Той, хто лікує тіло, бере до уваги місце, випадок, вік, пору року й таке інше, дає ліки, пропонує спосіб життя, застерігає від шкідливого, щоб примхи хворого не перешкодили мистецтву; іноді ж, коли потрібно, вдається до припікання, розрізання й іншого, ще більш жорстокого способу лікування. Хоча все це виявляється дуже важким і трудним, однак не настільки, як спостерігати й лікувати вдачі, пристрасті, поведінку, свобідне волевиявлення і все в нас тому подібне, виривати те, що приросло до нас звірячого й дикого, а на місце цього вводити й укореняти все, що є лагідне й шляхетне, встановлювати належне співвідношення між душею і тілом, не дозволяючи, щоб краще управлялося гіршим, що було б найбільшою несправедливістю, а нижче за природою, щоб підкорялося начальницькому й владичному, як, без сумніву, вимагає Божий закон, прекрасно встановлений для всього творіння видимого і понад чуттєвого.

19. У роздумі над усім мною перерахованим зауважую ще й те, що тіло, яке охороняється лікарем, за своєю природою, таким і залишається, саме ж собою ніскільки не зловживає і не хитрує проти засобів, які пропонує мистецтво; навпаки, лікарське мистецтво володіє речовиною, хіба іноді відбудеться яке-небудь тимчасове безладдя з волі хворого, що, втім, неважко запобігти і припинити. А в нас мудрування, самолюбство і те, що не вміємо і не терпимо легко уступати перемогу над собою, служать найбільшою перешкодою для чесноти і становлять ніби ополчення проти тих, які надають нам допомогу. Скільки належало б докладати старань, щоб відкривати лікарю хворобу, стільки витрачаємо зусиль, щоб уникнути лікування. Ми хоробрі проти самих себе і винахідливі на шкоду своєму здоров’ю. 20. То по-рабськи зменшуємо гріх, приховуючи його в глибині душі, як якийсь злоякісний струп, що загноївся і, начебто приховавши від людей, приховуємо і від великого ока, і суду Божого; то під різними приводами вибачаємо свої гріхи і придумуємо виправдання своїм пристрастям; то, загородивши слух, «подібно аспидові глухому, що й затикає вуха», робимо все, «щоб не чути того, хто проклинає» (Пс. 57:5,6), і не користуватися лікуванням мудрості, яким зціляється душевна недуга; то, нарешті (як чинять сміливіші й хоробріші з нас, явно не соромимося ні гріха, ні тих, що лікують гріх, ідемо, як кажуть, з відкритою головою на всяке беззаконня. Яке розтління розуму! Або як ще пристойніше назвати таку хворобу! Кого належало б любити, як благодійників, женемо від себе, як ворогів, ненавидячи «викриваючих біля воріт» (Ог. 2:15), «гребуючи словом праведним» (Ам. 5:10), і подібно до тих, які, терзаючи власну плоть, думають, що терзають ближніх, припускаємо завдати тим більшої шкоди своїм доброзичливцям, чим більше зла зробимо самі собі.21. Тому вважаю, що наше лікарське мистецтво набагато тяжче, а отже, і важливіше за мистецтва лікувати тіла; але воно тяжче ще й тому, що останнє мало заглядає вглиб, більше ж займається видимим; навпаки, все наше лікування і піклування стосується таємного серця людини (1Пет. 3:11), і наша боротьба з ворогом, який усередині нас воює і протидіє, який зброєю проти нас обертає нас же самих (що найжахливіше!), віддає нас гріховній смерті. А для цього нам потрібна велика і тверда віра, в більшій мірі Боже сприяння, але не в малій також, як переконаний я, і власна наша ревність, яка виявляється в слові і ділі, якщо потрібно, щоб наші душі, які для нас важливіші за все, добре лікувалися і очищалися, і цінувалися дорожче за все.22. Що ж до мети того й іншого лікування (нам залишається ще порівняти їх у цьому), то мета одного — або зберегти здоров’я і добрий стан тіла, коли воно є, або повернути, коли воно втрачене, хоча й невідомо, чи буде це корисним тому, хто володіє здоров’ям. Тому що й протилежне цьому часто приносило велику користь, так само як убогість і багатство, слава й безславність, приниження і знатність, також усе, що за своєю природою займає середину, не схиляючись ні на той, ні на другий бік, робиться кращим або гіршим через вживання і волевиявлення тих, що володіють. Але мета другого лікування — окрилити душу, викрасти зі світу і віддати Богові, зберегти образ Божий, якщо цілий, підтримати, якщо в небезпеці, оновити, якщо пошкоджений, «вірою вселити Христа в серця» (Еф. 3, 17) Духом; стисло кажучи, того, хто належить до горнього чину, зробити богом і причасником горнього блаженства. 23. Цього хочуть для нас закон, що опікує, і пророки, що є посередники між Христом і законом, і Звершувач і кінець духовного закону — Христос, і Божество, Яке виснажило Себе і сприйняло плоть, і нове змішання — Бог і людина — єдиний з Божества й людства, і через Єдиного те й інше. Для цього Бог приєднався до плоті через посередництво душі, і далеке між собою з’єднав через подібність посереднього з тим і іншим; усе з’єдналося в єдине за всіх і за єдиного праотця — душа за душу, що згрішила, плоть за плоть, що скорилася душі і разом засуджена; Христос, не причетний до гріха і вищий за гріх, за Адама, який був під гріхом. 24. Для цього старе замінилося новим; стражданням покликаний той, хто страждав; за кожний наш борг відплачено особисто Тим, Хто вищий за нас; і відкрилося інше таїнство — людинолюбне Боже провидіння про впалого через неслухняність. Для цього народження і Діва, для цього ясла й Віфлеєм; народження замість творіння, Діва замість жони, Віфлеєм замість Едему, ясла замість раю, мале й видиме замість великого й таємного. Для цього ангели, які славлять небесного, який став потім земним, пастирі, що бачили славу на Агнці й Пастирі, зірка дороговказна, волхви, які поклоняються і приносять дари, щоб припинилося ідолослужіння. Для цього Іісус прийме хрещення і свідчення з небес, для цього поститься, зазнає спокуси і перемагає переможця. Для цього виганяються демони, зціляються хвороби й велика справа проповіді доручається малим і звершується ними. 25. Для цього приходять у сум’яття народи й люди, які помишляють марне. Для цього древо за древо й рука за руку; рука, мужньо простягнута, за руку, нестримано протягнуту; руки прицвяховані — за руку свавільну, руки, що з’єднують воєдине кінці світу, — за руку, яка викинула Адама. Для цього піднесення на хрест за падіння, жовч за споживання, терновий вінець за погане панування, смерть за смерть, темрява для світла, поховання за повернення в землю, воскресіння для воскресіння. Усе це було для нас Божим деяким дітоводінням і лікуванням нашої немочі, які повертають впалого Адама туди, звідки він впав, які й приводять до древа життя, від якого віддалив нас плід древа пізнання, передчасно й нерозсудливо спожитий. 26. Цього лікування служителі й співробітники — усі ми, предстоятелі перед іншими, ми, для яких важливо знати й лікувати власні немочі й недуги, або точніше сказати, це ще не настільки важливе (але мене змусила висловитися так порочність багатьох, які перебувають у цьому сані), набагато ж важливіше мати можливість лікувати й майстерно очищати інших, щоб від цього була користь тим і іншим, які потребують лікування, і поставлені лікувати.

27. Крім цього, лікарі тіл мають виконувати відомі нам труди, пильнування, турботи і, як сказав один з їхніх мудреців1, із чужих нещасть збирати собі скорботи; одне пізнають і винаходять самі, друге позичають і збирають в інших. Вони мають обертати це на користь тим, що потребують. І що вони знайшли або чого уникнули, не відкидаючи і найменш значного, для них воно немаловажне, але визнається, що має силу для зміцнення здоров’я або для уникнення небезпеки. І для чого все це? Щоб більше днів прожила на землі людина. А людина може бути некорисною для суспільства. Але найбільш негідній людині, через її порочність було б навіть краще померти і так звільнитися від пороку, цієї найбільшої недуги. Але уявімо, що вона і добра людина, чи довго вона житиме? Невже завжди? І що придбає від тутешнього життя? Бажати звільнитися від нього, на мою думку, є перше і вірніше благо і властиве людині справді розсудливій і розумній. 28. Але нам, коли ми у небезпеці втратити спасіння душі, душі блаженної і безсмертної, яка буде вічно або покарана за порочність, або прославиться за чесноту, яка чекає подвиг і якій потрібні знання, щоб добре й інших вилікувати, і самим вилікуватися, щоб виправити спосіб життя і плоть підкорити духу? Тому що не однакові поняття і прагнення чоловіка й жінки, у старості і юності, в убогості й багатстві, у веселого і сумного, у хворого і здорового, у начальників і підлеглих, у мудрих і невігласів, у боязких і сміливих, у гнівливих і лагідних, у тих, що стоять твердо, і тих, що падають. 29. А якщо ще розглянемо докладніше, то яка відмінність між тими, що вступили в шлюб, і безшлюбними! І в останніх знову між пустельниками і між тими, що живуть спільно, і між тими, що залишаються у світі! Між досвідченими і тими, що мали успіх у спогляданні, і між тими, які просто виконують обов’язок! Між міськими і сільськими жителями, між простосердими і хитрими, між зайнятими справою і які живуть дозвільно, між тими, що втратили щастя, і благоуспішними, які не зустрічали невдач! Усі вони різняться між собою бажаннями і прагненнями — іноді більше, ніж наскільки вони різні тілесним виглядом, або (якщо хочете) через єднання і добре налаштування стихій, з яких ми складаємося; і тому нелегко за ними спостерігати. 30. Але як тілам даються неоднакові ліки і їжа, — одне корисне здоровому, друге — хворому; так і душі лікуються різними способами. Свідки такого лікування — самі хворі. Одних наставляє слово, інші виправляються прикладом. Для одних потрібний бич, а для других — вузда; тому що одні ледачі і не схильні до добра, і таких треба підганяти ударами слова; другі надмірно гарячі духом і нестримні в прагненнях, як молоді, сильні коні, що біжать далі мети, і таких може виправити стримуюче приборкуюче слово. 31. Для одних корисна похвала, для других — докір, але і те, і те вчасно; навпаки, невчасно і без підстави вони шкодять. Одних виправляє умовляння, інших — догана, і остання або прилюдно, або після таємного напоумлення. Тому що одні звикли зневажати напоумленнями, зробленими наодинці, але приходять до усвідомлення, якщо докоряють їм при багатьох; інші ж при публічності викриттів втрачають сором, але їх смиряє таємна догана, і за таку поблажливість до себе вони віддають благопокірністю. 32. Інші, загордившись думкою, що їхні діла таємні, про що вони й турбуються, вважають себе розумнішими за інших, і в таких потрібно ретельно спостерігати все, навіть найнезначніші вчинки; а в інших краще нічого не помічати, і, як кажуть, бачачи, не бачити, чуючи, не чути, щоб, придушивши їх ревністю викриттів, не підштовхнути до впертості і, наостанок, не зробити сміливими на все, знищивши в них сором — цей засіб впливу для покірності. Іноді потрібно гніватися, не гніваючись, виявляти презирство, не нехтуючи; втрачати надію, не зневіряючись, скільки цього вимагає особливість кожного; інших треба лікувати лагідністю, смиренням і співучастю в їхніх кращих для себе надіях. Для одних корисно перемагати, для других корисніше бути самому переможеним; і хвалити або засуджувати треба в одного достаток і могутність, а в іншого — убогість і розлад справ. 33. Тому що наше лікування не таке, як чеснота й порок, з яких перша завжди і для всіх краща за все і корисніша, а останній гірший за все і шкідливіший; у нас одне і теж, наприклад, суворість або лагідність, як й інше, мною перераховане, не завжди навіть для одних і тих же є або спасительним, або небезпечним. Навпаки, для одних добре і корисне одне, а для других — інше, першому протилежне, відповідне тому, думаю, як вимагають час і обставини, і як допускає вдача того, хто лікується. Хоча скільки б хто докладав старання і розуму, неможливо передати всього словом і обійняти думкою в таких подробицях, щоб коротенько було видно весь хід лікування; однак, на самому досвіді й на ділі робиться те відомим з лікарської науки й лікареві. 34. Взагалі ж відомо нам, що як тому, хто ходить високо натягнутим канатом, небезпечно відхилятися в сторони, і навіть незначне відхилення спричиняє велику біду, безпека ж його залежить від рівноваги; так і в нашій справі, хто через скверне життя або через неуцтво відхиляється в той чи інший бік, для того дуже небезпечно, що він і сам упаде в гріх, і втягне в нього керованих. Навпаки, необхідно йти самому царським шляхом і остерігатися, щоб, як сказано в Притчах, не ухилитися ні праворуч, ні ліворуч (Ін. 4:27). Така властивість наших немочей і від цього стільки труда доброму пастиреві, який зобов’язаний добре знати душі своїх пасомих, і бути їх вождем за законом прямого і справедливого пастирства, яке було б гідне істинного нашого Пастиря.

35. Що ж стосується самого роздавання слова (скажу наостанок про те, що становить перший наш обов’язок, і розумію слово Божественне й високе, про яке нині всі любомудрствують); то коли хтось приступає до цього діла з відвагою і вважає його доступним для всякого розуму, я дивуюсь багатоумності (щоб не сказати: нерозумності) такої людини. Для мене здасться непростим і таким, що потребує сильного духа кожному, «хто вірний і мудрий управитель, якого господар поставив над слугами своїми роздавати їм своєчасно міру хліба?» (Лк. 12:42) слова і з поміркованістю вести домобудівництво істини наших догматів, тобто нашого любомудрого вчення про мир або світ, про матерію, про душу, про розум і розумні істоти, як добрі, так і злі, про Промисел, який усе об’єднує і розпоряджається всіма подіями, як згодними з розумом, так, очевидно, й тими, що суперечать дольному — людському розуму. 36. Також про первісне наше влаштування і про останнє оновлення, про прообрази й істину, ними прообразовану, про Завіти, про перше й друге Христове пришестя, про втілення, страждання і смерть Христову, про воскресіння, про кончину світу, про суд і відплату — і грізну, й солодку; а що головне, про те, чому треба вірувати — про начальну, царствену і блаженну Тройцю. У цьому догматі для тих, що зобов’язані просвіщати інших — небезпечніше, щоб нам, з побоювання багатобожжя, включивши Божество в одну Іпостась, не залишити у своєму вченні одні імена, визнавши за одне Отця, і Сина, і Святого Духа, а також, через відхилення в протилежне, розділивши Божество на трьох або різнорідних і один одному чужих, або непідлеглих і безначальних, так сказати, протилежних Богів, не впасти в рівне першому зло, подібно до того, що буває з кривим деревом, яке надмірно гнуть в протилежний бік. 37. А оскільки нині у вченні про Бога є три недуги: безбожництво, юдейство і багатобожжя, і з них захисником першого є лівійський Савеллій, другого — Олександрійський Арій, а третього — деякі із числа наших надмірно православних; то яке ж моє вчення? Уникаючи всього, що є шкідливе в цих трьох неправильних вченнях, триматися в межах благочестя. І, по-перше, не захоплюватися безбожництвом Савеллія, слідуючи його новому розкладанню і додаванню, за яким або утверджують не стільки те, що Іпостасі суть одне, скільки те, що кожна — ніщо (тому що те, що виходить із себе і переходить взаємно одне в одне, перестає вже бути тим, чим воно є); або уявляють і складають собі якогось складного й дивного Бога, подібного до небувалих тварин. По-друге, не ухилятися в юдейську вбогість, розсікаючи єства з Арієвим, справедливо названим шаленством, і не приписувати Божеському єству заздрості, обмежуючи Божество одним Ненародженим, ніби з побоювання, щоб Бог не зазнав збитку, будучи Отцем істинного і рівночесного за єством Бога. Нарешті, не вводити уже уникнутої нами язичницької багатоначальності і трьох начал, як одне з одним не протиставляти, так і одне з одним не співставляти. 38. Не треба бути такими любителям Отця, щоб навіть віднімати в Нього отцівство, тому що чиїм був би Він Отцем, якби Син або нарівні з творінням був відділений від Нього і роз’єднаний з Ним за єством (тому що чуже вже не Син), або був змішаний і злитий з Отцем, і, що те ж означає, зливав Його із Собою? Не треба бути і таким любителем Христа, щоб у Сина не залишати навіть синівства (тому що чиїм був би Він Сином, якби не мав началом Отця), а в Отця не залишати переваги — бути началом, що належить Йому, як Отцеві. Тому що Отець був би началом чогось низького і недостойного, або, точніше сказати, началом у низькому й недостойному сенсі, якби не був началом Божества і благості, що споглядається у Синові і Святому Дусі — у першому, як у Синові і у Слові, а в другому, як у Дусі, що сходить. Обов’язково потрібно як дотримуватися єдності Божої, так і сповідувати три Іпостасі, притім кожну з особистою її властивістю.39. Щоб достатньо і відповідно гідності предмета зрозуміти і викласти це, для того потрібно більш тривале слово, ніж теперішній час, і навіть думаю, як теперішнє життя. Особливо ж, як нині, так і завжди, потрібен для цього Дух, при одному сприянні Якого тільки і можна про Бога і мислити, і говорити, і слухати. Тому що до чистого має доторкатися тільки чисте і йому подібне. Тепер же коротко згадав я про це з метою, щоб видно було, як важко розмовляти про такі предмети, особливо в численних зібраннях людей різного віку і різних здібностей, яке, подібно до багатострунного органу, вимагає неоднакових наголосів, важко, кажу, знайти слово, яке б усіх наставляло й опромінювало світлом знання. Важко вже й тому, що, як небезпека з трьох боків, тобто від думки, слова і слуху, то неможливо не спіткнутися, якщо не у всьому, то принаймні в чому-небудь одному. Тому що якщо розум не освічений, або слово слабке, або слух не очищений, і тому не вміщає слова; через одну з цих причин також, як і через усі, завжди кульгає істина. Але важко ще й тому, що тут обертається на шкоду і небезпеку те, що для тих, що навчаються чому-небудь, робить вчення досить легким і сприятливим, тобто дбайливість слухачів про благочестя. 40. Тому що вони, як ті, що вступають на подвиг за вчення про Бога — Істоту Найвищу, і про своє спасіння — найпершої для всіх надії, чим гарячіші у вірі, тим з більшою наполегливістю слухають слово, вважаючи покірність йому не благочестям, а зрадою істині, і скоріше готові відмовитися від усього, ніж від своїх думок, з якими прийшли, і від звички до догматів, у яких виховані. І зауважу ще, що це недуга людей більш поміркованих і не зовсім поганих, які хоча й грішать проти істини, однак роблять це із дбайливості про благочестя і мають ревність тільки не за розумом. Можливо, вони не так суворо будуть засуджені і не так сильно покарані, як ті, що відпадають від волі Господньої через лиху вдачу і лукавство. Навіть згодом вони можуть ще перевпевнитися і перемінитися через ту ж дбайливість про благочестя, через що вони противилися. Коли тільки торкнеться їх слово і, як залізо в кремінь, або внутрішньо, або зовнішнім образом зробить вчасний удар у їхнє вже запліднене і достойне світла розуміння, у якому від малої іскри дуже швидко може засяяти світильник істини. 41. Але що сказати про людей, які через марнославство або владолюбство «зневажливо говорять про Бога, звисока розмовляють» (Пс. 72:8), з велемовністю якого-небудь Іаннія або Іамврія озброюються не проти Мойсея, а проти істини, і повстають проти здорового вчення? Що сказати про третій рід людей, які через неуцтво і внаслідок нього — зухвалості, з жадібністю, як свині, кидаються на всяке вчення і зневажають прекрасний бісер істини? 42. Або про всіх тих, які не мають в собі ні власної думки, ні якого-небудь зразка, поганого чи доброго, для вчення про Бога, але готові слухати всяке вчення і всякого вчителя, щоб з усього вибрати краще і найбезпечніше, і такий вибір довіряють самим собі — поганим суддям істини; а потім, переходячи і навертаючись від однієї ймовірності до іншої, навантажені і подавлені вченням всякого роду, змінивши багатьох учителів і багато писань розкидавши легковажно, як пил на вітер, коли стомиться і слух, і розум (яка нерозсудливість!), починають виявляти однакову відразу до всякого вчення і набувають згубної звички — осміювати і нехтувати саму віру нашу, як щось нетверде, що і не має в собі нічого здорового, роблячи необдуманий висновок від тих, що навчають до вчення, подібно до такої людини, яка, маючи пошкоджені очі або вуха, звинувачує сонце або звуки, — перше, що воно темне і не блищить, а другі, що вони слабкі й беззвучні? 43. Тому легше знову запам’ятати істину в душі, яка подібна до ще не описаного воску, ніж за старими письменами, тобто після прийнятих поганих правил і догматів писати слово благочестя, у випадку якого воно зливається і змішується з першими. Правда, що краще йти по гладкій і битій дорозі, ніж по шорсткуватій і непротоптаній, і легше орати землю, яку неодноразово пом’якшував плуг; однако ж краще писати на душі, яку ще не зборознило негідне вчення і на якій глибоко не врізалися накреслення пороку. Інакше у благочестивого і краснописця будуть дві справи: загладити попередні зображення і на їхнє місце написати кращі і достойні, щоб їх зберегти. Стільки в нас від лукавого лукавих образів і накреслень стосовно як інших видозмін (παθη) душі, так і самого слова; і стільки ж трудів для того, кому довірено це дітоводіння душ і піклування про них! Але ще більшого не торкнулося моє слово, щоб не зробилося довшим за належне. 44. Якби хтось захотів приборкати і зробити ручним багатоликого і різнорідного звіра, складеного з багатьох великих і малих, лагідних і лютих звірів, то, без сумніву, треба було б багато праці й зусиль, щоб управляти такою дивовижною істотою, з різними властивостями; тому що не всі звірі люблять однакові звуки голосу, їжу, ласку, свист і інші способи догляду за ними; навпаки, для одних приємно й неприємно одне, а для інших — інше, за природою і звичкою кожного. Що ж належало б робити доглядачеві такого звіра? Звичайно, якщо хоче добре попоратися зі звіром і зберігати його, то треба отримати для цього різносторонні й глибокі знання і вживати заходи, котрі підходять кожній властивості звіра. Та оскільки загальне тіло Церкви, подібне до однієї складної і різнорідної живої істоти, складається з багатьох і різних вдач і розумів, то предстоятелеві конче необхідно бути одночасно як простим стосовно справедливості у всьому, так, наскільки можна, більш багатобічним і різноманітним для пристойного з кожним поводженням, й водночас здатним до корисної з кожним бесіди. 45. Тому що одні за здібностями — діти, і можна сказати, які ще не укріпилися, вимагають для їжі молоко, тобто найпростіші і первинні уроки, і не можуть приймати словесної їжі, яка годиться для мужа. А якби хтось запропонував їм їжу не під силу, то споживши і обважнівши (коли розум, як тіло дитини, ще здатний до того, щоб переварити й засвоїти прийняте), вони зазнали б втрати навіть у попередній своїй силі. Інші ж, які достатньо навчилися розрізняти істинне і неправдиве, потребують премудрості, що «проповідується між довершеними» (1Кор. 2:6), і їжі вищої і більш твердої. А якби почали годувати їх молоком і рослинами — їжею слабких, то вони зовсім справедливо засмутились би тим, що їх не укріплюють у Христі, не дають їм зростати достойним похвали зростанням, яке звершується словом, яке того, хто добре споживає його, перетворює в мужа і приводить в міру духовного віку. 46. Але хто ж має достатні для того сили? (див.: 2Кор. 2:16)? Ми не здатні бути корчмарями слова істини і змішувати вино з водою, тобто вчення, що веселить серце людське, з вченням вульгарним, дешевим, яке микається по землі, яке пропадає і ходить даремно, як робить багато хто. Вони, щоб від такого корчмарства одержати і собі прибуток, розмовляють з тими, що приходять, про те й інше, так і інакше, на догоду кожному, як якісь черевомовці і суєслови, для власної забави вживають слова, котрі від землі виголошені й у землю йдуть, нібито тим більше вони прославляються в народі, чим більше шкодять собі і занапащають себе, проливаючи кров неповинну найпростіших душ, яка буде стягнена від рук наших. 47. Навпаки, знаємо, що краще іншим керманичам вручити кермо влади над собою, ніж бути недосвідченими правителями інших. Краще схиляти благопокірне вухо, ніж рухати ненавчений язик. Порадившись про це із самим собою (можливо, і не поганим порадником, а якщо й не так, то принаймні доброзичливим), я розсудив, що незнаючому ні того, що треба говорити, ні того, що треба робити, краще вчитися, ніж, не знаючи, вчити. Тому що щасливий той, до кого хоч в глибокій старості дійде слово старця, яке може принести користь душі, юній у благочесті. А тому брати на себе труд учити інших, поки сам ще достатньо не навчився, а за прислів’ям: на великій глиняній посудині вчитися робити горщики, тобто над душами інших вправлятися в благочесті, на мою думку, властиво тільки людям вкрай нерозумним і зухвалим, нерозсудливим, якщо вони не відчувають свого неуцтва, зухвалим, якщо, усвідомлюючи його, наважуються на справу.а

48. Наймудріші з євреїв кажуть, що в них у давнину був один дуже прекрасний і похвальний закон, за яким не всякому віку дозволялось читати всяку книгу Писання. Тому що це читання не було б і корисним; тому що не кожна книга всякому спочатку зрозуміла, а та, що містить у собі глибший зміст, може навіть багатьом своїм зовнішнім змістом обернутися великою шкодою. Навпаки, книги, які й за зовнішнім змістом повчальні були з самого початку відкриті кожному, і знаходилися в загальному використанні. А книги, які під зовнішньою оболонкою приховують таємничу красу — нагороду за напружені пошуки і світле життя, — сяючі і добре споглядальні тільки для тих, що мають очищений розум, тим, яким довіряли, бо вони вже переступили двадцятип’ятилітній вік. Бо тільки в цьому віці людина може стати більш чуттєвою і з успіхом сходити від писання до духу. 49. Але в нас між часом, коли вчити й коли вчитися, немає ніякої межі, подібної до каміння, поставленого в давнину між колінами за Йорданом і колінами по цей бік Йордану. У нас не дано дозволів одним на те, іншим на інше, і не існує жодного правила щодо здібностей; навпаки, все це залишено без уваги й злито. І ми так зле робимо, що більшість з нас (щоб не сказати всі) майже раніше, ніж обстрижемо в себе перше волосся і залишимо дитячий белькіт, раніше ніж увійдемо у двір Божий, узнаємо назви Священних Книг, навчимося розпізнавати письмена і письменників Старого і Нового Завіту (не кажу: раніше, ніж обмиємо душевну нечистоту і мерзенність, якими покрив нас гріх), якщо тільки затвердимо два або три слова про благочестя, і то з чуток, а не з книги, якщо хоч трохи ознайомимося з Давидом, якщо вміємо спритно надягти плащ або до пояса скидатися на філософа (о дивовижне головування і велемудріє! звичайно, Самуїл священний і в пеленах!) — ми вже і мудрі, і вчителі, і високі в божественному, перші з книжників і законників, самі себе посвячуємо в небесне, бажаємо називатися вчителями, ніскільки не дивимося на букву, все хочемо розуміти духовно (скільки мрій! яке велике поле марнослів’я!); і ми б обурювалися, якби нас не дуже хвалили. Такі ті з нас, які ще скромніші й простіші за інших, які ж ті, що більш духовні і благородніші? Вони, якщо заманеться їм, піддавши нас осуду і випробуванням і поставивши ні в що, віддаляються від нас з презирством навіть до співтовариства з нами, як з людьми неблагочестивими. 50 Але якщо, звернувшись до кого-небудь з них, спокійно логічно запитаємо так: «Скажи мені, дивний муже, чи ти вважаєш за що-небудь танець і гру на сопілці?» — можливо, скаже: «Звичайно, вважаю». «А також, чи вважаєш за що-небудь мудрість і бути мудрим, тобто як ми вважаємо, мати пізнання про Божественне і людське?» І в цьому поступляться нам. «Що ж назвеш кращим і вищим? Чи танець і гру вищими за мудрість, чи мудрість незрівнянно вищою за ці мистецтва?» Добре знаю, вони будуть настільки сумлінні, що навіть скажуть: «Мудрість вище за всі мистецтва». Але для танцю і гри на сопілці є науки, і їх навчаються, і на те потрібні час, безперервні труди і зусилля, іноді потрібно витрачати гроші, шукати людей, які б пояснили науку, далеко мандрувати, а також робити і терпіти все, чим здобувається досвідченість. А мудрість, яка все перевершує і містить у собі всі блага в сукупності (так що самому Богові, хоча Він має багато найменувань, угодніше зватися Премудрістю, ніж іншим яким ім’ям), невже вважатимемо для себе настільки легким і нетяжким ділом, що будь-кому варто тільки захотіти і буде мудрим? Велике неуцтво так думати! Але якщо ми (або хто інший більш вчений і розумніший за нас) почнемо говорити з ними таким чином, щоб потроху розсіяти їхню оману, то все це буде тим же, що й сіяти на камені, або говорити у вуха глухому. Так мало в них мудрості навіть на те, щоб усвідомити своє неуцтво. І мені здається, пристойно сказати про них Соломонове слово: «Є зло, яке бачив я під сонцем, чоловіка, мудрого в очах своїх» (Еккл. 10:5. Притч. 26:2), і що ще гірше, що отримав право вчити інших, коли не розуміє власного неуцтва. 51. Якщо яка недуга, то це вона гідна сліз і ридання. І я неодноразово жалів про це, добре знаючи, що зарозумілість віднімає у людини більшість того, чим вона є, і що марнославство буває для людей найбільшою перешкодою до чесноти. А вилікувати й зупинити хворобу можуть хіба Петро або Павло — великі ученики Христові, які з владою управляти словом і ділом одержали дар благодаті і були всім для всіх, щоб усіх придбати. Для нас же, решти людей, немаловажне, якщо будемо добре керовані й керовані тими, кому довірене виправлення таких справ і розпорядження ними.

52. Але оскільки я згадав про Павла і про подібних до нього, то, якщо бажаєте, залишивши всіх інших, хто тільки став відомим — чи як законодавець, чи як пророк, чи як воєначальник, чи, як той, хто завідував іншою якою-небудь частиною суспільного благоустрою, не кажучи, наприклад, про Мойсея, Аарона, Іісуса Навина, Іллю, Єлисея, суддів, Самуїла, Давида, про весь сонм Пророків, про Іоана, про дванадцять учеників і їхніх спадкоємців, з яких кожний з багатьма трудами і зусиллями проходив у свій час звання начальника; я промовчав про всіх них, одного Павла представлю свідком мого слова, щоб на його прикладі побачити, що таке мати піклування про душі, і чи короткочасних занять, чи малих вимагає це знань! А щоб зручніше це взнати й зрозуміти, послухаємо, що каже про Павла сам Павло.53. Не буду говорити про його труди, бдіння, страхи, злостраждання через голод, спрагу, холод й наготу, про злі замисли проти нього невірних, про протидії йому вірних. Промовчую про гоніння, зборища, в’язниці, кайдани, обвинувачів, судилища, щоденні й щогодинні смерті, про кошик, про кидання камінням, про побиття палицями, про мандри, про небезпеки й на суші, й на морі, й в глибині морській, про аварії корабля, про небезпеки на ріках, про небезпеки від розбійників, від родичів, про небезпеки від лжебратії, про їжу від трудів рук своїх, про безкорисливе благовістування, про те, як Павло був зразком для ангелів і людей, коли, стоячи між Богом і людьми, за людей подвизався і до Бога приводив і приєднував народ обраний. 54. Крім цих зовнішніх подвигів, хто належним чином опише щоденне його піклування, сердобольність, дбайливість про всі церкви, до всіх співчутливість і братолюбство? Чи спотикнувся хто, і Павло відчував неміч. Інший спокушався, а Павло запалювався. А його невтомність у навчанні, різноманітність способів лікування, — те людинолюбство, та знову суворість, те змішання і розчинення, і людинолюбства, і суворості; так що ні лагідністю не розслабляє, ні суворістю не озлоблює! Він викладає закони рабам і господарям, начальникам і підлеглим, чоловікам і жінкам, батькам і дітям, шлюбу й безшлюбності, стриманості і розкоші, мудрості й неуцтву, обрізанню і необрізанню, Христу2 і світу, плоті й духу. За одних дякує, іншим докоряє, одних називає своєю радістю і вінцем, інших викриває в божевіллі. Хто ходить прямо, тих супроводжує і підбадьорює, а хто ходить криво, тих зупиняє. Він то відлучає, то утверджує любов (див.: 2Кор. 2:8), то плаче, то веселиться, то напуває молоком, то торкається таємниць, то виявляє поблажливість, то веде із собою на висоту, то погрожує палицею (1Кор. 4:21), то обіймає духом лагідності, то підноситься з високими, то упокорюється зі смиренними. Іноді він — менший з апостолів, а іноді обіцяє представити доказ, що в ньому говорить Христос. Іноді бажає відійти і стає жертвою (2Тим. 4:6), іноді визнає більш потрібним для віруючих перебувати йому в плоті. Тому що шукає не власної користі, а користі для дітей, яких народив у Христі благовістуванням; така мета й будь-якого духовного начальства — в усьому нехтувати своїм для користі інших! 55. Павло хвалиться немочами і скорботами; ніби деяким оздобленням, прикрашається мертвістю Іісусовою; він високий і у плоті, але радіє духовним дарам; він не невіглас у пізнанні, хоча каже про себе, що бачить крізь тьмяне скло і непевно. Бадьорий духом і умертвляє тіло, виснажуючи його, як супротивника, а разом чи не вчить і чи не напоумляє тим і нас не звеличуватися земним, не хизуватися віданням, не піднімати плоть проти духу? Він за всіх бореться, за всіх молиться, про всіх ревнує, за всіх запалюється, — і за тих, які поза законом, і за тих, які під законом; він проповідник язичників, захисник юдеїв. Він відважувався і на щось більше за братів своїх по плоті (о, якби і мені, що говорить це, відважитись на щось подібне!). Павло молить через свою любов до братів, щоб вони замість нього були навернені до Христа. Яка велич душі, яка гарячність духу! Він наслідує Христа, Який був за нас клятвою, взяв на себе наші немочі, який поніс наші хвороби, або, скажу скромніше, він перший після Христа не відрікається страждати за юдеїв, і притім як нечестивий, тільки б вони спаслися. Але для чого перераховую подробиці? 56. Живучи не для себе, але для Христа і для проповіді, розіпнувши для себе світ і розіп’явшись світові і всьому видимому, Павло все вважає маловажним і низьким для свого бажання, хоча «благовістя Христове розповсюджено ним від Єрусалима до Іллірика» (Рим. 15:19), хоча піднесений буде до третього неба, зробиться глядачем раю і почує невимовні для нас слова.

Такий Павло, такий кожний подібний до нього духом! Але ми боїмося, щоб у порівнянні з ними не бути «юродивими князями Танесовими» (Іс. 19:11, слов’янський переклад), «або приставниками, що підганяють», або «ложно ублажаючими народ» (Іс. 3:12, слов’янський переклад), або ругателями пануючими, або начальниками юними, недосконалими розумом, які не мають стільки їжі й одягу, щоб начальствувати над будь-яким числом людей (Іс. 3:4-7), або пророками-лжевчителями (Іс. 9:15), або князямш-законопреступниками (Іс. 1:23), які разом з отцівськими постановами гідні лихослів’я під час страшного голоду (Іс. 8:21), або священиками дуже далекими від того, щоб говорити до серця Єрусалима (Іс. 40:2), тому що за все це сильно засуджує і викриває очищений серафимом і вугіллям Ісая. 57. Отже, невже, хоча справа ця важлива і так багатотрудна для серця чутливого і скорботного, хоча вона дійсно «гниль для кісток» (Притч. 14:30); навіть для людини з розумом, однак небезпека невелика і наслідки не заслуговують на увагу?Але на мене наводять великий страх, з одного боку, блаженний Осія, коли каже, що нас, священиків і начальників, очікує суд, «Слухайте це, священики… вам буде суд, тому що ви були пасткою у Массифі і сіттю, розкинутою на Фаворі» (Ос. 5:1,2), розкинутою ловцями душ людських, і загрожує знищити непотрібних пророків (див.: Ос. 5:6), знищити «і пожерти суддів їхніх» (Ос. 7:7), стриматися на час, щоб ставити царів і князів (8, 10), тому що вони царювали самі від себе, а не від Бога (див.: Ос. 8:4),58. А з іншого боку, божественний Михей, який не терпить, щоб «будували Сіон кров’ю і Єрусалим — неправдою! Глави його судили за подарунки і священики його навчали за плату, і пророки його передвіщали за гроші» (Мих. 3:10,11). І чим загрожує за це? Сіон зруйнований буде як поле, Єрусалим зробиться купою руїн, і гора дому цього буде лісистим пагорбом (3, 12). Оплакуючи ж таке збідніння добрих правителів, що ледь залишається деінде колосся або стебло, коли й князь просить, і суддя говорить заради догоджання і майже вигукує такими словами до великого Давида: «Спаси [мене)), Господи, бо не стало праведного» (Пс. 11:2). Пророк провіщає, що за це збідніють у них блага, «Ніби з’їдені гниллю» (Мих. 7:4, слов’янський переклад). 59. А Іоїль заповідає нам плач, він каже: «Підпережіться веретищем і плачте, священики! ридайте, служителі вівтаря! ввійдіть, ночуйте у веретищах, служителі Бога мого! бо не стало у домі Бога вашого хлібного приношення й узливання» (Іоїл. 1, 13) у тяжкий час голоду; він зовсім далекий від того, щоб дозволити нам розкіш серед нещастя інших, не тільки наказує призначити піст, проповідувати зцілення, зібрати старців і дітей (Іоїл. 2. 15, 16) — цей жалкий вік, але вимагає, щоб священики йшли в храм у попелі і веретищах, і з глибоким смиренням падали на землю, «бо спустошені поля» (Іоїл. 1, 10) від безплідності, «припинилося хлібне приношення й узливання у домі Господньому» (Іоїл. 1, 9), і таким приниженням привернули милість. 60. А що скаже Авакум? Його промова полум’яніша, він з обуренням звертається до самого Бога і ніби взиває до Владики Христа за неправду суддів, кажучи: «Доки, Господи, я буду взивати, і Ти не чуєш? Буду волати до Тебе про насильство, і Ти не спасаєш? Для чого даєш мені бачити злодійство і дивитися на біди? Грабіжництво і насильство переді мною і постає ворожнеча, і піднімається розбрат. Від цього закон утратив силу і суду правильного немає: оскільки нечестивий долає праведного, то і суд відбувається спотворений» (Авв. 1:2-4). Потім у Пророка погроза і такі слова: подивитеся й уважно вдивитеся, і ви сильно здивуєтеся; тому що я зроблю справу (Авв. 1:5). Але чи потрібно наводити всі слова погроз? Навпаки, на мою думку, краще додати до сказаного, як Авакум, викликавши спершу на середину й оплакавши багатьох, які вчинили що-небудь несправедливе й зле, викликає нарешті начальників і вчителів лихої вдачі, називаючи порок розбещенням мутним, сп’янінням і оманою розуму, і каже, що через них напоюються цим ближні, бо дивляться в темряву душ своїх і в печери гадів і звірів (Авв. 2:15), тобто в житло скверних помислів.Такі перераховані мною пророки і такі вони пропонують нам напоумлення. 61. Але чи справедливо буде залишити без уваги Малахію, який в одному місці жорстоко звинувачує і докоряє священикам, що «Син шанує батька і раб — господаря свого; якщо Я — отець, то де повага до Мене? І якщо Я — Господь, то де благоговіння переді Мною?» — говорить Господь Саваоф вам, священики, що знеславлюєте ім’я Моє. Ви говорите: «Чим ми знеславлюємо ім’я Твоє?» (Мал. 1:6), і між іншим додає, що «ви приносите на жертовник Мій нечистий хліб, і говорите: «Чим ми знеславлюємо Тебе?» — Тим, що говорите: «Трапеза Господня не варта поваги» (Мал. 1:7), жертвують не з першого врожаю, що таких дарів не принесли б жодному з начальників, або принісши, себе б знеславили, такі дари, тобто кульгаве, недуже, розтлінне і зовсім нечисте і знехтуване, приносять Цареві всього, коли дають обітниці; а в іншому місці нагадує завіт Божий з левітами — завіт життя і миру, завіт — острахом боятися Господа, і перед іменем Його благоговіти (Мал. 2:5). Закон істини, каже пророк про левіта, був у вустах його, і неправда не була мовою його: у світі й правді він ходив зі Мною і багатьох відвернув від гріха. Тому що вуста священика повинні зберігати відання, і закону шукають із вуст його. І яка висока, і водночас страшна того причина! — Тому що він вісник Господа Вседержителя є (Мал. 2:6). Відмовляюся повторювати те, що є докірливого в подальших за цим клятвах; я страшуся істини, але приведу, що легше висловити, а заразом і корисно. Пророк, ніби з особливим обуренням, і відкидаючи їх священнодійства через їх розбещення, каже: «Він уже не споглядає більше на приношення і не приймає очищу вальної жертви з рук ваших» (Мал. 2:13).

62. Як тільки згадую про Захарію, тріпочу його серпа, а рівно і всього, що свідчить він проти священиків. Але що відкриває він про знаменитого Іісуса, великого Ієрея, якого, зобразивши спочатку вбраним у ризу мерзенну й непристойну, одягає потім у ризу священика і світлу, а також і те, що тим, які говорять і заповідують Іісусу, до Якого представлений ангел, — щоб було вшановане мовчанням, як найважливіше і навіть настільки високе, що має бути віднесене не до багатьох священиків. Втім, та обставина, що і «праворуч цього Іісуса стояв диявол, щоб противитися Йому» (Зах. 3:2, слов’янський переклад), на мою думку, не маловажливе і має вселяти чималий страх і обережність. 63. У кого ж буде стільки зухвалості і таке адамантове серце, щоб, чуючи, як пророк наполегливо викриває і докоряє іншим пастирям, не затремтіти і не смиритися собі самому? «Чутний голос ридання пастирів, тому що спустошено привілля їх; чутне рикання молодих левів, тому що спустошена краса Йордану, -. говорить він, — чутне рикання левів» (Зах. 11:3), тому що вони стільки постраждали. Захарія майже чує самі ридання, ніби вже справжні, і плаче разом з тими, що бідують. А через кілька слів промовляє ще разючіше і сильніше: «Паси овець, приречених на заколення, яких покупці убивають безкарно, а ті, що продали, говорять: «благословенний Господь; я розбагатів!», і пастухи їх не шкодують за ними. Бо Я не буду більше милувати жителів землі цієї, — говорить Господь» (Зах. 11:4-6). І ще, погрожуючи водночас і начальникам народу, каже: «О меч! піднімися на пастиря Мого і на ближнього Мого… урази пастиря, і розсіються вівці! І Я простягну руку Мою на малих» (Зах. 13:7),– «На пастирів запалав гнів Мій, і козлів Я покараю» (Зах. 10:3). З такою ревністю продовжує він слово і не може стриматися від погроз; тому і побоююся, щоб, повторюючи їх по порядку, і мені не викликати проти себе ненависті.64. Але так говорить Захарія; про старців, які згадуються у Даниїла, промовчимо, тому що хотілося б промовчати. Промовчим і про те, що справедливо сказано й засвідчено про них Владикою: «що беззаконня вийшло з Вавилона від старійшин-суддів, які здавалися такими, що керують народом» (Дан. 13:5). Як без страху вислухаємо Єзекиїля, цього спостерігача і тлумача великих таємниць і видінь? Як вислухаємо заповідане ним: «Якщо ж страж бачив меч, який іде, і не засурмив у трубу, і народ не був застережений, то, коли прийде меч і візьме у когось із них життя, цей схоплений буде за гріх свій, але кров його стягну від руки стража» (Єз. 33:6); бо це не принесе користі ні їм, ні тим, що згрішили, навпаки, передбачити і передвістити корисно або тим і іншим, коли одні скажуть, а інші вислухають, або, поза всяким сумнівом, тим, що сповістили? 65. Як приймемо й інший його випад на пастирів в таких словах: «Біда піде за бідою і звістка за звісткою; і будуть просити у пророка видіння, і не стане вчення у священика і поради у старців» (Єз. 7:26); та ще в наступних: «сину людський! скажи йому: ти — земля неочищена, не зрошувана дощем у день гніву! Змова пророків її серед неї — як лев, що рикає, терзає здобич; з’їдають душі, оббирають майно і коштовності, і множать кількість удів» (Єз. 22:24-25), і через кілька слів: «Священики її порушують закон Мій і оскверняють святині Мої, не відокремлюють святого від несвятого і не вказують різниці між: чистим і нечистим, і від субот Моїх вони закрили очі свої, і Я принижений у них» (Єз. 22:26)? Пророк погрожує зруйнувати: «І виснажу лють Мою на стіні і на тих, хто обмазує її багном, і скажу вам: немає стіни, і немає тих, які обмазували її» (Єз. 13:15), тобто і тих, які грішать, і тих, які прикривають гріхи, що роблять погані правителі і священики, які зваблюють дім Ізраїлів, через вплив своїх сердець, відданих своїм похотям. 66. Промовчу, що говорить він про тих, які пасуть самих себе «горе пастирям Ізраїлевим, які пасуть себе самих! чи не стадо повинні пасти пастирі? Ви їли жир і вовною одягалися, відгодованих овець заколювали, а стада не пасли. Слабких не зміцнювали, і хворої вівці не лікували, і пораненої не перев’язували, і вкраденої не повертали, і загубленої не шукали, а правили ними з насильством і жорстокістю. І розсіялися вони без пастиря, і, розсіявшись, зробилися поживою всякому звіру польовому» (Єз. 34,2-6). Що ж потім? Сказане: «Живу Я! — говорить Господь Бог. — За те, що вівці Мої залишені були на розкрадання і без пастиря зробилися вівці Мої поживою всякого звіра польового, і пастирі Мої не шукали овець Моїх, і пасли пастирі самих себе, а овець Моїх не пасли» (Єз. 34:8). Так говорить Господь Бог: «Ось, Я — на пастирів, і стягну овець Моїх від руки їх, і не дам їм більше пасти овець, і не будуть більше пастирі пасти самих себе, і вивергну овець Моїх із щелеп їхніх, і не будуть вони їжею їх» (Єз. 34; 10); овець зберу і збережу, а пастирі зазнають різних покарань, яких варті погані пастирі.

67. Але щоб не продовжити слова, перераховуючи всіх пророків і все, що сказано кожним, обійду мовчанням інших, а згадаю тільки про одного, який пізнаний ще до народження і «перше ніж Я утворив тебе в утробі, Я пізнав тебе, і перше ніж: ти вийшов з утроби, Я освятив тебе: пророком для народів поставив тебе» в утробі матері (Єр. 1:5), — це Єремія. Він «просить голові воду і очам — джерело сліз! я плакав би день і ніч про уражених дочок народу мого», щоб оплакати, як треба, Ізраїля (Єр. 9:1). А не менше того він оплакує лиху вдачу предстоятелів. 68. Бог, викриваючи священиків, каже йому: «Священики не говорили: «де Господь?», і вчителі закону не знали Мене» (Єр. 2:8). А потім каже сам Пророк: «Бо пастирі зробилися безглуздими і не шукали Господа, а тому вони і чинили нерозумно, і все стадо їх розсіяне» (Єр. 10:21). «Багато пастухів зіпсували Мій виноградник, потоптали ногами ділянку Мою; улюблену ділянку Мою зробили порожнім степом» (Єр. 12:10). Після цього знову обертає докір на самих пастирів: «Горе пастирям, які гублять і розганяють овець пастви Моєї! до пастирів, які пасуть народ Мій: ви розсіяли овець Моїх, і розігнали їх, і не наглядали за ними; ось, Я покараю вас за злі діяння ваші» (Єр. 23:1,2). Єремія хоче, щоб викликнули: «Ридайте, пастирі, і стогніть, і посипайте себе порохом, вожді стада; бо виповнилися дні ваші для заколення і розсіяння вашого, і впадете, як дорогий сосуд» (Єр. 25:34).69. Але для чого повторювати мені старозавітне? Хто, перевіривши сам себе за правилами і визначенням, які Павло ухвалив для єпископів і пресвітерів, а саме: «єпископ повинен бути непорочним, однієї жінки чоловіком, тверезим, цнотливим, благоговійним, чесним, гостинним, здатним навчати, не п’яницею, не забіякою, не сварливим, не користолюбним, а тихим, миролюбним, не сріблолюбним» (1Тим. 3:2-3), — хто, кажу, не вважає себе таким, що дуже відхилився від справедливості правил? А які закони дає Іісус ученикам, посилаючи їх на проповідь? Істотне в них, не кажучи про подробиці, полягає в тому, щоб ученики такими були в чесноті, так благовлаштовані і відповідали своєму званню, і, якщо треба сказати стисліше, настільки небесні, що благовістування не менше поширювалося за допомогою їхнього життя, як і за допомогою слова. 70. Але мене приводять у страх фарисеї, яким докоряємо, і книжники, яких викриваємо. Ми, якщо бажаємо Небесного Царства, за заповіддю зобов’язані набагато перевершувати їх у чесноті; а тому нам буде соромно перед ними, якщо виявимося гіршими за них через свої пороки і почуємо справедливий собі докір: змії, породження єхидни, «вожді сліпі, що відціджують комара, а верблюда поглинають! Горе вам, книжники і фарисеї, лицеміри, що очищаєте зовні чаші і блюда, тоді як усередині вони повні злодійства і неправди. Фарисею сліпий, очисть перше всередині чаші і блюда, щоб чистими були і зовні вони. Горе вам, книжники і фарисеї, лицеміри, що уподібнюєтесь розмальованим гробам, які зовні здаються гарними, а всередині повні кісток мертвих і всякої нечистоти. Так і ви на вигляд здаєтесь людям праведними, а всередині повні лицемірства і беззаконня. Горе вам, книжники і фарисеї, лицеміри, що будуєте гробниці пророкам і оздоблюєте пам’ятники праведникам, і говорите: «Якби ми були у дні батьків наших, то не були б спільниками їхніми у проливанні крови пророків». Тим ви самі свідчите проти себе, що ви сини тих, які вбивали пророків. І ви доповнюєте міру зла батьків ваших. Змії, поріддя єхидни! Як утечете ви від суду вогню геєнського?» (Мф. 23:24-33). 71. Такі думки не полишають мене ні вдень, ні вночі, сушать мій мозок, виснажують плоть, позбавляють бадьорості, не дозволяють ходити з піднятою головою. Це смиряє моє серце, скорочує розум, навішує замок на язик і змушує думати не про начальство, не про виправлення і повчання інших (чого вимагає повнота дарувань), а про те, як самому уникнути майбутнього гніву і хоч трохи стерти із себе іржу пороків. Потрібно колись самому очиститися, потім уже очищати, умудритися, потім умудряти, стати світлом, потім просвіщати, наблизитися до Бога, потім приводити до Нього інших, освятитися, потім освячувати. Керівникові необхідні руки, радникові потрібна розсудливість.72. Коли ж це буде? — скажуть швидкі на все і ні в чому нестійкі, які легко будують і руйнують. Коли свіча поставиться на свічник, і на що використається талант, тобто дар? — скажуть ревнителі дружби, ніж справ благочестя. Коли це буде і яку відповідь дам на це вам, вельмишановні? У такій справі і глибока старість — недовговічна відстрочка. Тому що сивина з розсудливістю — краще недосвідченої юності, розважлива повільність — необачної поспішності, короткочасне царювання — тривалого тиранства, подібно як мала частка коштовності важливіша за володіння багатьом, що не має ціни і міцності, невелика кількість золота — багатьох талантів свинцю, мале світло — великої темряви. 73. А що стосується поспішності, наміру і зайвої ревності — небезпечно, щоб вони не уподібнилися або тому насінню, що упало на камінь і, будучи неглибоко в землі, скоро зійшло, але не змогло винести першої сонячної спеки, або тій основі, покладеній на піску, яка не встояла при невеликому дощі і вітрі. «Горе тобі, земле, коли цар твій отрок, і коли князі твої їдять рано!» — каже Соломон (Еккл. 10:16). «Не будь швидкий у словах» (Притч. 29:30), — слова того ж Соломона, який говорить про поспішність у словах, тобто про щось менше, ніж необачність в ділах. Хто ж всупереч цьому зажадає поспішності замість безпеки і користі? Хто візьметься, як глиняний який-небудь виріб, виготовлений за день, створити захисника істини, який має стояти з ангелами, славословити з архангелами, підносити жертви на горній жертовник, священнодіяти з Христом, відновлювати створіння, відтворювати образ Божий, творити для горнього світу і, скажу більше, бути богом і творити богів? 74. Знаю, чиї ми служителі, де самі поставлені і куди готовимо інших. Знаю велич Божу і людську неміч, а заразом і силу. «Небо високе, земля ж глибока» (Ін. 25, 3). І хто зі скинутих гріхом зійде на небо? Хто, обкладений дольним мороком і грубою плоттю, може повним розумом ясно споглядати цілковитий Розум, перебуваючи серед непостійного і видимого, вступити в спілкування з постійним і невидимим? Навіть із найбільш очищених навряд чи хто може бачити тут хоча б такий образ доброти, як зображення сонця у водах. «Хто вичерпав води жменею своєю і п’яддю виміряв небеса, і вмістив у міру порох землі, і зважив на терезах гори і на чашах вагових пагорби?» (Іс. 40:12). «Де місце спокою Мого?» (Іс. 66:1), і чому з усього Він уподібниться? 75. Хто Той, що створив усе словом, дав людину премудрістю, з’єднавши окремішне, поєднавши плоть із духом, склав живу істоту — видиме й невидиме, тимчасове і вічне, земне і небесне, що торкається Бога, але що не осягає, наближається і далеко відстоїть? Я сказав: «буду я мудрим», говорить Соломон: «Далеко те, що було» (Еккл. 7:24-25). І дійсно, «хто примножує пізнання, примножує скорботу» (Еккл. 1:18). Він не стільки радіє знайденому, скільки вболіває про незбагненне, як зазвичай (уявляю собі) трапляється з людьми, яких відволікають від води, раніше ніж вони втамували спрагу, або ті, які, сподіваючись щось отримати, не можуть схопити його руками, або від яких миттєво ховається блиск світла, що опромінило їх.

76. Це утримало мене долі, зробило смиренним і переконало в тому, що краще чути голос похвали, ніж бути тлумачем того, що перевищує сили. Велич, висота, гідність, чисті істоти, які з трудом вміщають сяйво Бога, Якого покриває безодня, Якого, як найчистіше і для більшості тварин неприступне світло, приховує темрява. Який у всьому і поза всім, Який є всяка доброта і вище всякої доброти, Який просвіщає розум і тікає від швидкості й пишномовності розуму, настільки завжди віддаляючись, наскільки осягається, і улюбленого свого зводячи горі тим, що тікає і ніби виривається з рук: такий і настільки важливий предмет наших бажань і шукань! 77. Таким має бути невістоводитель, уневіщувач душі. І боюся, щоб, зв’язавши мені руки й ноги, не викинули мене зі шлюбного чертога, як такого, що не має на собі шлюбного одіяння і який нахабно ввійшов в коло тих, що возлежать там; хоча і покликаний я від юності, навіть (скажу невідоме ще багатьом) «На Тебе покинутий я від утроби. Від грудей матері моєї Ти — Бог мій» (Пс. 21:11), Йому принесений в дар за материнською обітницею, а потім і сам, коли небезпека укріпилась, любов зросла, і допоміг розум. Тому, Хто прийшов і спас мене, я добровільно віддав усе: і маєток, і знатність, і здоров’я, і самий дар слова. Із всього цього я отримав одну користь, що знехтував це, і знайшлося в мене те, чому треба віддати перевагу Христу. Слова Божі зробилися для мене солодкі, як стільник меду, я закликав розум і дав глас свій мудрості (Притч. 2:3), вчився гамувати гнів, приборкувати язик, уцнотливлювати око, приборкувати черево, зневажати земну славу, і в цьому (нерозважливо говорити, однак, нехай буде сказано) став я не гіршим, можливо, за багатьох. 78. Вести ж таке любомудрене життя краще, ніж прийняти на себе владу і керування душами, і коли ще сам не навчився бути добрим пасомим, не очистив, як слід, свою душу зобов’язатися посадою правити паствою; притім, у такі часи, коли, дивлячись на людську катастрофу і заколоти, всього жаданіше — швидко тікати із суспільства, віддалитися в надійний притулок, укритися від бурі і пітьми лукавого; коли члени одного тіла взаємно ворогують, коли зникає останній залишок любові, а з іншого боку, слово «ієрей», тому що за Писанням, «вилилося приниження на князів» (Пс. 16,40, слов’янський переклад), виявляється одним порожнім ім’ям, і краще, якби воно було тільки порожнє ім’я. 79. Нині ж (нехай обернеться хула на голови нечестивих!) всіма вигнаний із серця страх, і його місце заступила безсоромність; хай хто б побажав, для кожного відкриті і знання, і глибини Духа. Усі ми благочестиві тільки тому, що засуджуємо нечестя інших, а суд надаємо людям безбожним, кидаємо святе псам, а бісер перед свинями, виголошуючи божественне тим, у кого не освячені й слух, і серце. Ми самі (о жалюгідні!) ретельно виконуємо бажання ворогів і не соромимося перелюбствувати «бажаннями своїми» (Пс. 109:5). Моавитяни і амонитяни, яким не дозволено входити в Церкву Господню, у нас вільно ходять в самому святилищі. Для всіх ми відкрили не врата правди, а двері лихослів’я і нахабності один проти одного. У нас не той досконаліший, хто зі страху Божого не виголошує пусті слова, але той, хто якнайбільше злословить про ближнього, або відкрито, або натяками, «уста його повні прокльонів, підступів та лукавства; на язиці його мука та злоба» (Пс. 9:28), або, кажучи точніше, «вони замишляють неправду в серці; щодня готуються до битви» (Пс. 139:3).80. Ми ловимо гріхи один одного не для того, щоб оплакувати їх, а щоб засудити, не для того, щоб вилікувати, а щоб ще уразити, і рани ближнього мати виправданням своїх недоліків. У нас ознакою добрих і злих не життя, а дружба і незгода з нами. Що нині хвалимо, те завтра засуджуємо; що інші гудять, тому дивуємось; охоче потураємо у всьому нечестію, — настільки ми великодушні до пороку! 81. Все стало, як на самому початку, коли ще не було ні світу, ні теперішнього благоустрою і благопристойності, а навпаки, всі речі, будучи зібрані в безладдя, мали ще нестаток в утворюючій правиці і силі. А якщо хочете інше порівняння, то як під час нічної битви, при тьмянім світлі місяця, не розрізняючи обличчя ворогів і своїх, або, як в морському бою і під час бурі, оглушені поривами вітрів, кипінням моря, натиском хвиль, зіткненням кораблів, ударами весел, криками начальників, стогонами вражених, у здивуванні, не маючи часу зібратися з мужністю, ми (на довершення нещастя) нападаємо один на одного й один від одного гинемо. І не мирянин тільки чинить так, а священик інакше. Навпаки, мені здається, що нині явно виконується сказане в давнину в проклятті: «як люди, так і жрець» (Ос. 4:9, слов’янський переклад). 82. Не один простий народ такий, а сильні, як кажуть, у народі і начальники інші. Навпаки, вони ж і ведуть відкриту війну зі священиками, приводом для переконання посилаються на благочестя.

З ким буває це тому, що він стоїть за віру, за найвищі і перші істини, того не засуджую, і якщо сказати правду, того хвалю і радію з ним. Я бажав би і сам бути серед тих, хто подвизається і ненавидимий за істину, навіть похвалюся, що дійсно належу до них. Тому що похвальна боротьба краще миру, що розлучає з Богом. Тому і Дух озброює лагідного воїна (див.: Іоїл. 3, 11), як здатного добре вести війну. 83. Але нині є люди, які з крайнім неуцтвом і з нахабністю самі стоять за низькі і зовсім не корисні речі, і кожного, кого тільки можуть, приймають у спільники зла; а все це прикривають вірою, і це достоповажне ім’я безрозсудно використовують у своїх змаганнях. За це, природно, нас ненавидять язичники, і (що найнестерпніше) ми не можемо навіть сказати, що ненавидять несправедливо. І зі своїх гудять нас найбільш добромислячі; ніскільки ж не дивно, що засуджує народ, який рідко схвалює що-небудь і добре. 84. «На хребті моїм орали плугарі, проклали довгі борозни свої» (Пс. 128:3), і що задумуємо один проти одного, те обертають проти всіх. Ми стали новою ганьбою, але не для ангелів і людей, як наймужніший з подвижників Павло, котрий боровся проти начал і влади, але майже для всіх, що живуть поганим життям, і повсякчас, і на всякому місці: на торговищах, на п’яних бенкетах, серед веселощів, серед нарікань. Ми виведені навіть і на народні видовища (ледь не зі слізьми кажу це), нас осміюють разом із найбільш розпусними людьми, і ніщо так не насолоджує слух і зір, як християнин, зганьблений на видовищі. 85. До цього довели нас наші міжусобиці, до цього довели нас ті, які надмірно подвизаються за Благого й Лагідного, які люблять Бога більше, ніж це потрібно. У боротьбі або в іншому чому не дозволено змагатися за невстановленими правилами, і той зазнає осміяння і безчестя, навіть втрачає право перемоги, хто бореться не за правилами, або в іншому чому змагається не за порядком і відступає від прийнятих для цього статутів, хоча б він був найбільш мужній і майстерний. Невже ж той, хто подвизається за Христа не у Христі, догодить миру (див.: Еф. 2, 14), змагаючись за Нього недозволеним чином? 86. І донині ще тремтять демони при імені Христовому; сила цього Імені не ослаблена й нашими пороками. І ми не соромимося ображати і достопоклоняєме ім’я Христове, і самого Христа, не соромимося чути, як Він майже вголос і щодня волає: «І тепер ім’я Моє хулиться заради вас серед язичників» (Іс. 52:5). 87. Я не боюся зовнішньої боротьби, і повставаючого нині на Церкву звіра — цієї повноти лукавого3, хоча б загрожував він вогнем, мечем, звірами, стромовинами, прірвами, хоча б перевершив нелюдяністю всіх, що коли-небудь шаленіли, винайшов найжахливіші страти. На все в мене є одне лікування, один шлях до перемоги, це (похвалюся у Христі!) — смерть за Христа. 88. Але що стосується майбутньої моєї боротьби, не знаю, що мені робити, якої шукати допомоги, якого слова мудрості, який дар благодаті, у яке одягтися всеозброєння проти підступу лукавого. Хто переможе цього ворога? Чи Мойсей, який простягав руки на горі, щоб переміг прообразований і назнаменований хрест? Чи після нього Іісус, Який ополчається з Архістратигом небесних воїнств? Чи Давид, то співає псалми, то бореться пращами і від Бога підперезаний силою на війну, чи той, хто має персти, Богом навчені для боротьби? Чи Самуїл, який то приносить свої молитви і жертви за народ, то помазує на царство того, хто може перемагати? 89. Хто оплаче це, як слід? Чи Єремія, який написав плач про Ізраїль? Хто взиватиме: «Пощади, Господи, народ Твій, не віддай спадщини Твоєї на наругу, щоб не знущалися з нього народи» (Іоїл. 2, 17)? Хто буде молитися за нас — чи Ной, Іов і Даниїл, які разом моляться і разом згадуються (див.: Єз. 14:14), нехай хоч трохи утихомириться у нас боротьба, щоб ми прийшли самі в себе, станемо нарешті пізнавати один одного, нехай не будемо, замість одного Ізраїлю, і Іудою, і Ізраїлем, Ровоамом, і Єровоамом, Єрусалимом і Самарією — цими містами, то віддані за гріхи, то оплакані?90. Зізнаюся, що я немічний для такої боротьби, а тому і повернувся спиною, сховав обличчя для втечі. Від повноти суму зажадав я сидіти в самоті й мовчати, знаючи, що час лукавий, що відкинуті улюблені, і стали ми синами відступними — виноград благо-гіллястий, виноград істинний, плодоносний, прекрасний, вирощений зрошенням з небес, і що для мене обернулися в безчестя діадема доброти моєї, печатка слави і вінець похвали. Але якщо хто при цьому сміливий і мужній, то ублажаю його за сміливість і мужність. 91. Не кажу ще про боротьбу внутрішню, яка у нас самих, у наших пристрастях, і ту, яку піднімають на нас день і ніч, то явно, то таємно, це тіло смирення і суєтність життя, яке бунтує і хвилює нас за допомогою чуттєвості і тимчасових задоволень, і бруд плоті, з якою ми змішані, і закон гріховний, що воює проти закону духовного і прагне розтлити в нас царський образ і все, що з ним вкладене в нас божественного за походженням. Чому ледь хто в силі подолати тягнуче до долу єство, хіба вже навчив себе довгочасним любомудрієм і поступово відривався від низького і поєднаного з темрявою, що є в душі шляхетного і світловидного, або удостоївся милості Божої, або поверх того й іншого докладав усіляке старання піднести погляд свій горі. Але поки не переможена мною, по можливості, плот поки не очищений розум, поки далеко не перевершую інших близькістю до Бога; небезпечним визнаю прийняти на себе піклування про душі і посередництво між Богом і людьми, що також є обов’язком ієрея.

92. І чому ж приведений я в такий страх? Не вважайте мене боязким надміру; навпаки, навіть похваліть мою передбачливість. Про самого Мойсея чую, що коли розмовляв з ним Бог, хоча багато хто покликаний на гору, і серед них Аарон з двома синами-священиками, і сімдесят старійшин — народоправителів, однако ж було наказано, щоб інші поклонилися здалеку, а до Бога приступив тільки Мойсей; народу ж не дозволено і сходити на гору (див.: Вих. 24:1-2); тому що не кожний може наближатися до Бога, але тільки той, хто як Мойсей, здатний вмістити славу Божу. Та ще й раніше, на самому початку законодавства, труби, блискавки, грози, морок, гора, що вся диміла, страшні погрози, що якщо і звір доторкнеться до гори, буде побитий камінням (див.: Вих. 19:13), також інші подібні грізні явища стримували інших біля підніжжя гори, і для них достатньо було, після належного очищення, чути один глас Божий; тим часом Мойсей і на гору сходить, і вступає всередину хмари, і отримує закон, і приймає скрижалі, для народу скрижалі з письменами, а для тих, які вище народу, скрижалі духа. 93. Чую також про Надава і Авіуда, що вони кадили фіміам чужим вогнем, покарані тим самим, у чому виказали нечестя, знайшли для себе погибель саме в час і на самому місці свого нечестя, і хоча батько їх Аарон був перед Богом другим після Мойсея, однак не міг спасти їх (Лев. 10:1,2). Знаю, що було зі священиком Ілієм і невдовзі після нього з Озою. Один зазнав кари за беззаконня синів, коли вони при жертвоприношенні насмілювалися раніше часу виймати м’ясо з казанів, хоча батько і не схвалював такого їх нечестя, а навпаки, багаторазово давав їм суворі догани (див.: 1Сам. 2:13-14). Другий покараний тільки за те, що торкнувся ківота, затягненого тельцем; і хоча підтримав ківот, однак сам загинув (див.: 2Сам. 6:6-7); так Бог охороняв святість ківота. 94. Знаю ще, що тілесні пороки і у священиках, і в жертовних тваринах зазнали суворого дослідження, і було узаконено, щоб довершені приносили довершене; а це, як думаю, служило символом душевної непорочності. Не дозволялося також нікому доторкатися до одягу священиків або до якого-небудь священного сосуда; не споживати самих жертв, кому не належало, або на непристойнім місці і у відповідний час; не підробляти єлей помазання і фіміам служіння, не входити у святилище, якщо хтось хоч трохи був нечистий душею і тілом. Тим більше не насмілювалися часто входити у святеє святих, куди доступ дозволявся тільки одному й раз на рік. Тим більше не смів кожен кидати погляд або торкатися завіси, або очистилища, або кіота, або херувимів. 95. Отже, знаючи це, як і те, що всякий не достойний Великого Бога, Архієрея і Жертви, якщо раніше він не представив себе самого Богові в жертву живу і святу, не показав доказів благо-угодного словесного служіння, не приніс Богові жертви хвали — духу скрушеного — жертви, якої тільки й вимагає від нас Той, Хто дарував нам усе — знаючи це, чи міг я наважитися на те, щоб приносити йому жертву зовнішню, рівноцінну (αντιτυπον) великим таїнствам? Чи міг я одягнутися в образ і сан ієрея, поки не освятив рук преподобними ділами, поки не навчив очі дивитися свідомо на творіння і єдино дивуватися Творцеві, а не принижувати Творця, поки «Господь Бог не відкрив мені вухо, і я не заперечив» (Іс. 50:5); поки не дана «Золота серга і прикраса з чистого золота», тобто слово мудрого у вухо уважне (Притч. 25:12); поки вуста, губи, язик не розкрилися і «уста мої, як повітря, не втягували в себе заповіді» Духа (Пс. 118:131), не відкрилися й не наповнилися (Пс. 80:11) духом таїнств і догматів, поки вуста, за словом мудрості, не стали зв’язані божественним почуттям, щоб їм (додам до цього) відкриватися своєчасно, а язик не наповнився радістю, не став органом божественного милозвучного співу, збуджуваний славою, уставши рано (Пс. 56:9) і працюючи, доки не прилипне до гортані; поки ноги мої не поставлені на «камені» (Пс. 39:3), не стали як ноги оленів (див.: Пс. 17:34), і «стопи мої не стали направленими до Бога» (Пс. 118:133), ні трохи, ні зовсім не проливаючись (Пс. 72:2); поки всякий член не зробився «знаряддям правди», не відклав усяку мертвість, «поглинуту життям» (2Кор. 5:4), яка поступилася місцем Духові? 96. У кого не запалюють чисті серця, випробувані вогнем слова Божого, коли відкриваються йому Писання; хто не написав їх «тричі на широті серця» (Притч. 22:2), щоб мати «розум Христів» (1Кор. 2:16); хто не входив у втаємничені від багатьох, невидимі й темні скарбниці (див.: Іс. 45:3), щоб бачити їхнє багатство і прийти в стан збагачувати інших, «порівнюючи духовне з духовним» (1Кор. 2:13); 97. хто ще не бачив, як слід, красу Господню і не відвідував храм Його, краще ж сказати, хто сам не зробився храмом Бога Живого, живим житлом Христовим у дусі; хто не пізнав спорідненості і відмінності між образами й дійсністю, не відступив від перших і не приєднався до останньої, щоб, уникнувши «старості букви, працювати у відновленні духу» (Рим. 7:6) і зовсім перейти від закону до благодаті, сповненого духовно у виснаженні тіла; 98. хто на досвіді і умоглядно не досліджував усіх найменувань і сил Христових як найвищих і перших, так і нижчих і останніх, що належать Христу за людською природою, саме ж, що Він — Бог, Син, Образ, Слово, Премудрість, Істина, Світло, Життя, Сила, Пара, «Виливання» (Прем. 7:25), Сяйво, Творець, Цар, Глава, Закон, Путь, Двері, Основа, Камінь, Бісер, Мир, Правда, Освячення, Визволення, Людина, Раб, Пастир, Агнець, Архієрей, Жертва, Первісток, «народжений раніше всякої тварини» (Кол. 1:15), «Первісток після воскресіння з мертвих» (Кол. 1:18); хто без користі чує ці найменування і речі, не входить у спілкування зі Словом і не осягає, у якому відношенні кожним з них Воно є і іменується; 99. хто не докладав старання і не вчився осягати «премудрість Божу, таємну, приховану» (1Кор. 2:7); хто ще як дитина, годується молоком, не приєднаний до Ізраїля, не вписаний у воїнство Боже, не здатний, як належить, взяти на себе хрест Христів; хто не став, можливо, ще ніяким почесним членом тіла Христова — той невже охоче і з радістю прийме, щоб поставили його главою повноти Христової? Принаймні я не даю на це згоди і поради. Навпаки, бачу тут причини до найбільшого страху і крайню небезпеку для того, хто усвідомлює важливість успіху і згубні наслідки гріха на ділі. 100. Нехай інший, думав я, хто дуже досвідчений у мореплавстві і торгівлі, пливе за товарами, переходить великі моря, бореться завжди з вітрами і хвилями, багато чого, якщо вдасться, здобуваючи і багато бідуючи. А для мене, який тримається суші, веде неглибоку і легку борозну життя, з вигодами і морем розкланяюсь здаля, приємніше жити так, як можу, з невеликим і вбогим шматком хліба, і проводити дні в безпеці і безтурботності, ніж для більших вигод зазнати тривалої і великої небезпеки. 101. Для людини, поставленої високо, і те вже втрата, якщо вона не досягає більшого, не розповсюджує свої доблесті на багатьох, а зупиняється на малому числі людей і ніби більшим світлом освітлює малий будинок або юнацьким всеозброєнням покриває дитяче тіло. А для незначної людини безпечніше всього нести малий тягар, не викликати сміху і не збільшувати небезпеки покладанням на себе чого-небудь не під силу. Тому що, як чуємо, і вежу будувати годиться тільки тому, у кого є чим її завершити (див.: Лк. 14:28).

102. Отже, перед вами виправдання моєї втечі, і виправдання, можливо, не недостатнє. Це те, що віддалило мене від вас, друзі і браття, щоправда, на мій жаль, а можливо, і ваш, однак з необхідності, принаймні як мені тоді уявлялося. Повернули ж мене, по-перше, моя прихильність до вас і почуття вашої взаємної до мене прихильності (тому що взаємне налаштування найбільше зміцнює любов). 103. А по-друге, моя власна турбота, моя власна справа — сивина і неміч священних батьків, котрі уболівають більше за мене, ніж за свої літа, — цього Авраама Патріарха, дорогоцінної й рівноангельної для мене глави, і Сарри, яка духовно народжує нас ученням віри. Для них бути жезлом у старості й опорою в немочі становило першу дану мною обітницю, яку я і виконував по можливості, так що знехтував і саме любомудріє — це надбання і ім’я для мене найдорогоцінніше, або справедливіше сказати, в тому і виявив я своє любомудріє, щоб не здаватися любомудрствуючим. Тому для мене стало нестерпним через один привід втратити всю працю і втратити благословення, яке, як сказано про одного із старозавітних праведників, навіть він захопив, увівши батька в оману їжею і накладним волоссям, впіймавши добре недобрим засобом — через хитрування. Отже, дві причини моєї поступливості і лагідності; і, можливо, немає ніякої невідповідності в тому, що проти цих двох причин не встояли і похитнулися попередні мої міркування. Бо думаю, що іноді своєчасно дати перемогти себе, як буває час і для будь-якої іншої справи, і краще бути чесно переможеним, ніж здобути перемогу зі шкодою і незаконно. 104. По-третє ж (ось найважливіша причина мого повернення! сказавши про неї, промовчу вже про інші), я згадав про часи давні і, зустрівши одне прадавнє сказання, взяв з нього для себе напоумлення в теперішній ситуації.Оскільки вважаю, що те, що міститься в Писанні, не без мети написане, і велика купа слів і предметів, зібрана для розваги слухачів, не яка-небудь принада для слуху, що служить тільки для забави. Така мета байок і тих еллінів, які, не надто турбуючись про істину, зачаровують слух і серце витонченістю вимислів і розкішшю висловлювань. 105. Але ми, які ретельно знаходимо духовний зміст в кожній рисці й букві, ніяк не погоджуємося думати (це було б і несправедливо), щоб і найнезначніші діяння без якої-небудь мети були докладно описані письменниками і до цього часу збережені в пам’яті. Навпаки, їхня мета — служити пам’ятками й уроками, як судити в подібних, якщо зустрінуться, випадках, щоб ми, дотримуючись цих прикладів, як деяких правил і наперед накреслених зразків, могли одного уникати, а інше вибирати.106. Яке ж сказання, і в чому полягає напоумлення? Можливо, не зле буде розповісти це для утвердження багатьох. Тікав і Іона від імені Божого або, правильніше сказати, думав утекти, але був стриманий морем, бурею, жеребом, черевом кита і триденним похованням, яке послужило прообразом вищого таїнства. Але Іона тікав, аби не йти до ниневитян із сумною і незвичною звісткою і щоб згодом не виявитися неправдо-мовцем, якщо місто спасеться завдяки покаянню. Тому що не спасіння злочестивих засмучувало його, а він соромився бути служителем неправди і ніби ревнував про вірогідність пророцтва, яка в ньому могла піддатися сумніву, адже багато хто не здатний проникати в глибину Божого домобудівництва про це. 107. А як чув я про це від одного мудрого мужа, який належно пояснював видиму невідповідність сказання і здатний був зрозуміти глибокий сенс пророка, — не така причина зробила блаженного Іону втікачем, що і його схованого в морі привела в Іоппію, а з Іоппії привела у Фарсис. Неймовірно, щоб він, будучи пророком, не знав Божого наміру, тобто, що Бог, зі Своєї великої премудрості, через недослідимі долі, незбагненним і незрозумілим шляхом Своїм, самою погрозою робив те, щоб ниневитяни не зазнали передвіщеного погрозою. А якщо пророк знав це, то неймовірно також, щоб він не скорився Богові, Який благоугодним Йому чином влаштував спасіння ниневитян. Думати ж, що Іона сподівався сховатися в морі і врятуватися втечею від великого ока Божого, було б зовсім безглуздо і недолуго; така думка була б несправедлива не тільки щодо пророка, але й щодо будь-якої іншої людини, котра має розум і хоч трохи пізнала Бога і Його всепереважаючу могутність. 108. Навпаки, Іона, як каже муж, який роздумував над цим, в чому і я переконаний, краще за будь-кого іншого знав і те, що буде наслідком проповіді ниневитянам, і те, що він сам, задумавши втечу, хоча змінить місце, однак не втече від Бога; як не уник би і будь-хто інший, хоча б укрився в надрах землі, в глибинах моря, винайшов би засіб піднятися на крилах і літати в повітрі, спустився у пекло або одягнувся густотою хмари, або придумав інший можливий спосіб, щоб приховати втечу. 109. Навпаки, коли Бог захоче кого зупинити й утримати в Своїй руці, то цього всього неможливо уникнути, всього неможливо здолати. Він перевершує швидких, перехитряє хитрих, скидає сильних, упокорює високих, приборкує сміливих, пригнічує будь-яку силу. Тому, звісно, Іона знав міцну руку Божу, котрий, погрожуючи нею іншим, і не думав, що зовсім утече від Бога. Це ніяк неймовірно. Та оскільки Іона передбачив падіння Ізраїлю і відчував, що пророкуюча благодать переходить до язичників, то він ухиляється від проповіді, бариться у виконанні повеління, і, залишивши сторожову вежу радості, що на єврейській мові значить Іоппія, тобто прадавню висоту і гідність, занурює сам себе в море скорботи. Тому і обурюється, і спить, і терпить аварію корабля, і пробуджується від сну, і підпадає жеребу, і зізнається у втечі, і потопає в морі, і поглинається китом, але не знищується, а закликає там Бога, і (яке чудо!) подібно до Христа через три дні повертається звідти.

110. Але залишимо про це слово в надії, якщо дасть Бог, більш докладно поговорити згодом. А тепер, щоб мова повернулася до свого предмета, зупинюся на тій думці і на тому міркуванні, що для Іони, можливо, і пробачливо було, з викладеної вище причини, відрікатися від пророчого служіння. Але чи залишилося б яке вибачення і місце для виправдання для мене, якби я і далі упирався і відмовлявся від покладеного на мене (не знаю як назвати), легкого чи важкого, але все-таки ярма служіння. 111. Тому що коли б інший не сперечався зі мною і тим (що одне можна в теперішньому випадку сказати як щось тверде), що я дуже недостойний священнослужіння перед Богом і що раніше потрібно зробитися гідним церкви, а потім уже вівтаря, і раніше гідним вівтаря, а потім уже предстоятельства; то інший, можливо, не звільнив би мене від звинувачення в непокорі. Але страшні погрози, жахливі покарання за непокору, так само як і за протилежне цьому, якщо хтось нітрохи не бентежиться, не відмовляється і не ховається як Саул у батьківському «обозі» (1Сам. 10:22), як швидко злегка закликають його до прийняття начальства, але з готовністю, як за найлегше і зручне діло, береться за те, в чому небезпечно змінювати намір і прийняте поправляти новим.112. Тому-то я довго боровся з думками, роздумуючи, як зробити, і перебуваючи між двома страхами, з яких один примушував мене залишатися внизу, а другий — йти вгору. І після багатьох здивувань, схиляючись на той чи той бік, або, подібно до струменя, гнаного протилежними вітрами, що тече то туди, то сюди, нарешті, поступився я найсильнішому. 113. Мене переміг і захопив страх виявитися непокірливим. І дивіться, як прямо і вірно тримаюся я серед цих страхів, не домагаючись начальства даного і не відкидаючи даного. Тому що перше означало б зухвалість, останнє ж — непокору, а те й інше разом — неуцтво. Але я дотримуюсь середини між занадто сміливими і між занадто боязкими; я боязкіший за тих, які хапаються за будь-яке начальство, і сміливіший за тих, які всього уникають. Так я розумію цю справу, і висловлюся ще ясніше: проти страху бути начальником, можливо, подасть допомогу закон благопокірності, тому що Бог з благості Своєї винагороджує віру і робить довершеним начальником того, хто на Нього уповає і на Нього покладає всі надії. Але не знаю, хто буде помічником і яке слово вселить сподівання у випадку непокори. Тому що небезпечно, щоб нам про тих, які довіряються нашому піклуванню, не почути такого: «Душі їх від рук ваших стягну» (Єз. 3:18). «Як ви не послухали Мене і не захотіли бути вождями і начальниками народу Мого, так і Я відмовлю вам і не буду вашим царем. Як ви не послухали гласу Мого, а презирливо повернулися до Мене спиною і не скорилися, так буде і вам; коли покличите Мене, не зверну уваги на молитву вашу й не почую її». Нехай не прийде на нас такий вирок Праведного Судді, Якому «співаємо про милість», але разом оспівуємо, звичайно, і суд (Пс. 100:1)!114. А я звертаюся знову до історії і, розглядаючи найбільш благомайстерних мужів стародавності, бачу, що з тих, кого благодать обирала коли-небудь у звання начальника або пророка, одні з готовністю додержувалися обрання, а інші барилися приймати дар; але ні ті, ні інші не зазнавали осуду, як ті, що відреклися — через острах, так і ті, що виявили згоду — через ревність. Тому що одні страшилися важливості служіння, а інші корилися через віру в Покликавшого. Аарон виявив готовність, а Мойсей перечив. З готовністю корився Ісая, а Єремія боявся через юність і наважився на звання пророка не раніше, як одержав від Бога обіцянку й силу, що перевищує вік. 115. Цими міркуваннями я заспокоюю сам себе, і душа моя потроху уступає і пом’якшується, як залізо; а в помічники до цих міркувань я беру час, і в радники — Боже виправдання, якому я вірив все своє життя. Тому не «не заперечую, не відступаю назад» (Іс. 50:5) (слова мого Владики, Який не до начальствування закликає, але «як на заколення веденого» (Іс. 53:7), навіть схиляюся і упокорююся під міцну руку Божу і прошу вибачити колишні мої лінощі і непокору, якщо хоч трохи винний я в цьому. Я замовк, але не завжди буду мовчати; вийшов ненадовго, наскільки було потрібно, щоб розглянути себе й доставити собі втіху в скорботі, але тепер готовий «вихваляти Його в зібранні людей і прославляти Його на зборах старійшин» (Пс. 106:32). Якщо за одне необхідно засуджувати, то за інше можна вибачити.116. Але для чого мені продовжувати слово? Я з вами, пастирі й співпастирі! З тобою, свята паство, гідна Архіпастиря Христа! І ти, батьку мій, остаточно переміг і підкорив мене більш за Христовими, ніж за мирськими законами. Бачиш благопокірність — поверни благословення. І сам керуй молитвами, дороговказуй словом, утверджуй духом, «бо благословення батька утверджує дома дітей, а клятва матері руйнує дощенту» (Сир. 3:9). О, якби утвердитися мені і цьому духовному домі, який обрав я і за який молюся, щоб він і для мене був заспокоєнням повік, коли з тутешньої церкви посланий буду до церкви тамтешньої — до торжества первородних, написаних на небесах! Таке і настільки справедливе моє моління!

117. Бог же миру, Який створив з обох єдине і повернув нас один до одного, Який зводить царів на престоли, і піднімає із землі убогого, з низького стану, підносить убогого, обрав Давида, раба Свого, і взяв від отар овечих того, хто був наймолодшим із синів Єссеєвих, Який дає слово благовістуючим силою великою на виконання Євангелія, Сам, пасучи пастирів і водячи вождів, нехай підтримує праву руку нашу, нехай веде дорогою з волі Своєї, і нехай прийме зі славою, щоб і нам пасти Його паству розсудливо, а не бути «знаряддям одного із нерозумних пастухів» (Зах. 11:15) — одне поставлене в давнині серед благословень, а друге — серед проклять; — Сам «нехай дасть силу і твердість народу [Своєму))» (Пс. 67:36), — Сам нехай представить Собі паству славною і нескверною, гідною горнього двору, в обителі тих, що веселяться, у світлості святих, щоб у храмі Його всі ми, і паства, й пастирі, разом могли віщати славу, у Христі Іісусі, Господеві нашому, Якому всяка слава навіки-віків, амінь!* * *

Гіппократ.

Хто живе у Христі.

Юліана-відступника.

Слово 4. Перше викривальне на царя Юліана1. «Слухайте це, всі народи. Почуйте всі, хто живе на світі» (Пс. 48,2). Ніби з деякого підвищення, що далеко навколо видиме, усіх закликаю, до всіх звертаю сильну і високу проповідь. Слухайте народи, племена, язики, люди всякого роду, всякого віку — усі, скільки є тепер і скільки буде на землі! І нехай пошириться далі моя проповідь! Слухайте мене, всі небесні Сили, усі Ангели, якими здійснено знищення мучителя, упав не Сіон, цар Амморрейський, не Ог, цар Васанський (невеликі володарі, які чинили зло невеликій частині вселенної — Ізраїлеві), але змій (див.: Єз. 29:3), відступник, «великий розум» (Іс. 10:12, слов’янський переклад), ассиріянин, спільний для усіх ворог і супротивник, який і на землі чинив багато шаленств і погроз, який і «на висоту» (Пс. 72:8) говорив і замишляв багато неправди! 2. «Слухайте, небеса, і слухай, земле» (Іс. 1:2)! І мені тепер пристойно виголосити одне з велемовнішим із пророків Ісаєю! Одна у нас відмінність: пророк закликає небо й землю у свідки проти Ізраїля, який відмовився від Бога; а я закликаю проти мучителя, який і відмовився, і упав падінням, гідним нечестя. Слухай, якщо чуєш нас, і ти, душе великого Констанція! Слухайте, христолюбиві душі, царів, що були до нього! 3. Особливо ж нехай слухає душа Констанція, який сам зростав зі спадщиною Христовою і, поступово утверджуючи її, зростив у таку силу, що став через це славнішим за всіх попередніх царів. Але (яке посоромлення!) він упав у гріх невідання, недостойний його благочестя; сам не знаючи, виховав християнам ворога Христового; з усіх діл свого людинолюбства зробив одну погану послугу тим, що врятував і поставив царем на шкоду спасенного і царюючого. А тому, о якби Констанція дуже порадувало, як руйнування нечестя і відновлення колишнього благого стану християн, так і це слово!4. А я принесу слово в дар Богові священнійше і найчистіше за будь-яку безсловесну жертву, принесу, не уподібнюючись мерзенним словам і марнослів’ю, а ще більш мерзенним жертвам боговідступника, кількість яких і багатство полягали в силі нечестя і в немудрій, скажу так, мудрості; тому що і вся сила, і вченість віку цього в пітьмі ходить і далека від світла істини. Але якщо така ця мудрість, в таких буває людях, такі приносить плоди, — як трава, скоро засихає, і злак, що зеленіє (див.: Пс. 36:2), і скоро опадає, і переходить разом з тими, що породили його, які гинуть із шумом і привертають увагу більше падінням, ніж своїм нечестям; то мені, що приносить нині жертву хвали, спалює безкровний дар слова, хто складе таке видовище, яке б рівнялося подяці! Яка мова буде так лунати, як я того бажаю? Чий слух не поступиться в ревності слову?Подяка ж, що складається за допомогою слова, не тільки найбільше властива Слову, Яке з усіх інших найменувань головно благодогоджається цим ім’ям і нашою здатністю називати Його, але і тому1 послужить гідною відплатою, коли за злочин проти дару слова буде він покараний словом. Тоді як дар слова є спільним надбанням усіх словесних тварин, Юліан, привласнюючи його собі, ненавидів християн, і хоча вважався даровитим у слові, однак про дар слова судив украй нерозважливо. 5. По-перше, нерозважливо тому, що зловмисно свавільно тлумачив найменування, нібито еллінська словесність належить язичництву, а не народу. Тому й забороняв нам утверджуватися в слові, начебто така наша освіта була викраденням чужого добра. Але це значило те ж, якби не дозволяти нам і всі мистецтва, які винайшли греки, а привласнити їх собі через назви. Потім він наївно сподівався, нібито сховається від нас, що не нас, котрі дуже зневажають таку словесність, позбавляє він одного з перших благ, але сам боїться викриттів у нечесті, припускаючи, можливо, що сила викриття залежить від краси стилю, а не від розуміння істини, і не від доказів, від яких утримати нас також неможливо, як і зробити, щоб ми, поки маємо язик, не сповідували Бога. Тому що ми разом з іншим і це, тобто слово, присвячуємо Богові, як присвячуємо тіла, коли потрібно і тілесно боротися за істину. Тому, давши такий наказ, хоча він і заборонив говорити красномовно, однак не завадив говорити істину. А так і викрив своє безсилля, і не уник викриттів у нечесті, якщо не піддався ще більшому за свою помилку. 6. Тому що сама його заборона користуватися нам даром слова свідчила, що він не покладався ні на правоту своєї віри, ні на сам дар слова. Він був схожий на людину, яка вважає себе найсильнішою з борців і вимагає, щоб всі проголосили її найсильнішою, а тим часом віддав наказ, щоб жоден сильний борець не смів боротися і не був на поприщі. Але це доказ боязні, а не мужності! Вінці дають тим, хто боровся, а не тим, хто сидів угорі; тим, які напружували всі сили, а не тим, які позбавлені використання більшої частини сил. Якщо ж дійсно ти боявся зійтися і вступити в битву, то цим самим визнав над собою перемогу і без боротьби, віддав першість тому, з ким сперечався, щоб не вступати в боротьбу. Так зробив наш мудрий цар і законодавець! І начебто для того, щоб усе відчувало його катівство і проголошувало його нерозумність, на самому початку свого царювання він насамперед використав насильство проти дару слова. Але нам гідно складати подяку Богові і за те, що сам цей дар отримав свободу. Нам особливо треба як вшанувати Бога іншими приношеннями, не жаліючи нічого — ні грошей, ні майна, які є тимчасовими, і людинолюбством Божим збережені від насильства, так в основному вшанувати словом — плодоношенням праведним і спільним для усіх, які отримали милість. Але годі говорити про дар слова; інакше, розширившись надмірно, переступимо межі часу і складеться думка, що турбуємося про щось інше, а не про те, для чого зібралися.

7. І вже поривається, і підходить до торжествування моє слово; воно одягається у веселощі, як і все видиме; воно всіх закликає до духовної радості — усіх, хто постійно перебував у пості, у печалі і в молитві, і вдень, і вночі просив спасіння від довколишньої скорботи, і надійне лікування від зол знаходив у сподіванні, що не осоромлює (див.: Рим. 5:5), — усіх, хто пережив велику боротьбу і подвиги, хто витримав багато і тяжких ударів цього часу, хто, за висловлюванням апостола, був «видовищем світові, ангелам і людям» (1Кор. 4:9), хто хоча й знемагав тілом, однак залишився непереможним духом і все подолав «у Іісусі Христі, Який його зміцнював» (Флп. 4:13); усіх, хто відклав усе, що у світі служить гріху, і мирську владу; «хто розграбування майна свого прийняв з радістю» (Євр. 10:34); хто неправедно був вигнаний із власного, як кажуть, володіння; хто якийсь час терпів розлуку або з чоловіком, або з дружиною, або з батьками, або з дітьми, або які ще є назви не стільки близької властивості, що прив’язують нас до людей, і хто в дар Христів крові приносив страждання за Христа, тож нині справедливо може про себе сказати й оспівати: «Ти допустив, щоб чужі люди сіли на шию нам. Ми йшли через вогонь і воду, але Ти вивів нас на волю» (Пс. 65:12).8. Закликаю до святкування й іншу частину людей, які сповідують Бога всього і тримаються здорових понять, але не можуть пізнати розпоряджень Промислу, що часто із сумних подій влаштовує краще і милостиво закликає до виправлення. Вони через убогість душі і через легкодумність запалюються помислами, коли «гордиться нечестивий» (Пс. 9:23, слов’янський переклад), не можуть стерпіти «добробут беззаконних» (Пс. 72:3), як говорить Псалом, не чекають сповнення «волі Божої» (Пс. 105:13), і не дотримують рівноваги до кінця; однак, будучи рабами тільки сьогодення і видимого, утверджуються в істині чудесами, подібними до тих, що відбулися нині. 9. Закликаю і тих, кого здивує лицедійство і велике позорище світу цього, закликаю словами Ісаї: «жінки, які йдуть з позорища, прийдіть» (Іс. 27:11), відвернувши душевне око від зовнішніх предметів, по яких воно блукало, «Заспокойтеся і пізнайте, що це — Бог, Який підноситься між народами і прославляється на землі» (Пс. 45:11), як завжди, у всіх знаменнях, що діються Ним, і чудесах, так ще очевидніше в чудесах теперішніх.10. О, якби склав частину нашого лику і той собор2, який колись з нами разом співав Богові непідроблену і чисту пісню, навіть удостоювався колись стояти праворуч і, як сподіваюсь, незабаром знову удостоїться! Але не знаю, через яку спонуку він раптом змінюється, відділяється і (чому найбільше дивуюсь) не приступає до спільних веселощів, але становить (як, можливо, і самі дозволять мені висловитися) якийсь свій нестрункий і незлагоджений лик. Сказати, який і чий це лик, хоча і спонукає мене ревність, однак зупиняє віра. Стримуваний надією, не промовлю нічого неприємного; тому що досі щаджу їх, як власні члени, і слухаю більше попередню любов, ніж теперішні відрази. Для того вчиняю шляхетніше, щоб дошкульніше докорити згодом.11. Одну тільки частину, один рід людей відлучаю від торжества. Хоча сам сумую та уболіваю, хоча проливав сльози, коли, можливо, вони і не слухають мене, хоча печалюсь за тих, що не відчувають власної загибелі, що і робить їхні рани такими, що заслуговують великого жалю; однак відлучаю, посіяні не на твердому і непохитному, але на сухому і безплідному камені (ті, що приступають до слова легковажно і маловірні), «бо земля була неглибока» (Мф. 13:5), скоро зійшли і готові на все в догоду ближнім, вони згодом при слабкій спробі лукавого спокусити, при малій спокусі і подуві спекотного вітру зів’яли й померли. Але ще гірші за цих останніх, ще більше гідні відлучення від торжества всі ті, котрі анітрохи не противилися силі часу, а також ті, що захоплюють нас у згубний полон від Того, Хто піднявся на висоту, і полонив у спасіння. Вони виявилися навіть безпідставно злими і грубими, не чинили й найменшої протидії, спокусившись, коли не було у них ніякої скорботи і ніякої спокуси заради слова, і (справді, жалюгідні люди!) продали своє спасіння за тимчасову користь, за непотрібну послугу або владу.12. Оскільки ж сказано, хто може і хто не може складати наш лик, то очистимо, по можливості, і тіла, і душі, налаштуємося на один лад, з’єднаємося єдиним духом і заспіваємо ту переможну пісню, яку колись, ударяючи в тимпан, почала Маріам, а за нею заспівав Ізраїль, про потоплення єгиптян у Червоному морі: «Співайте Господу, тому що високо звеличився Він, коня і вершника його ввергнув у море» (Вих. 15:21) – але не в море (міняю це в пісні), а куди він бажав, і як визначив Сам Він, Який — творить усе й перетворює, як сказав в одному місці свого пророцтва богонатхненно любомудрствуючий Амос, «Хто перетворює смертну тінь на ясний ранок, а день робить темним, як ніч» (Ам. 5:8). Той, Хто ніби якимсь колом розташовує і веде увесь світ. І все, що нас стосується, — і те, що хитається і не хитається, що поперемінно рухається вперед і повертається назад, що буває в різні часи і так, і інакше, — у порядку Промислу твердо й непохитно; хоча і йде протилежними шляхами, відомими Слову і невідомими для нас. Господь скидає «сильних із престолів» (Лк. 1:52) і «того, про кого не думали, прикрашає вінцем» (Сир. 11:5); візьму і це з Божественного Писання. Він немічні коліна одягає мужністю і розтрощує «силу грішника і беззаконника» (Пс. 36:17); і це беру з іншого Писання, як приходить мені на пам’ять яке-небудь з багатьох місць, що заповнює мою пісню, і складається в одну подяку. Він дає нам бачити і звеличення нечестивого вище кедрів, і повернення його в нікчемність; якщо тільки ми змогли швидкою і неспотикаючою ногою пройти повз його нечестя. 13. Хто ж із знаючих діла Божі оспіває, як слід, і розповість це? «Хто оспіває силу Господню і розповість про чудеса Його» (Пс. 105:9, слов’янський переклад)? Який голос, який дар слова буде відповідний цьому чуду? «Хто скрушить зброю і меч, і битву» (Пс. 75:11)? Хто «знищив голови зміїв у воді? Хто дав тоді споживу людям» (Пс. 73:13-14, слов’янський переклад), яким і віддав його? Хто перетворив бурю в прохолодний вітер? Хто сказав морю: «Умовкни, перестань» (Мк. 4:39), і сказав: «Тут межа гордовитим хвилям твоїм? (Йов. 38:11), і потім швидко втихомирив води, що кипіли і здіймалися? Хто дарував владу «наступати на змій і на скорпіонів» (Лк. 10:19), які вже не таємно тримають п’яту, сказано на засудження, але явно повстають і піднімуть голову, засуджену на знищення? Хто створив «суд і правду» (Ам. 5:7), створив так несподівано? 14. Хто не залишив назавжди жезла нечестивих (чи можу сміливо сказати «жезла нечестивих над долею праведних» (Пс. 124:3)? — чи висловитися скромніше?), над жеребом тих, що знають Його? Бо ми були не як праведні віддані (деяким, і притім рідко, дається, щоб вони, як мужні подвижники, посоромили спокусника), але як грішні засуджені, і потім милосердно і по-батьківськи помилувані; засуджені, щоб уражені уцнотливились і напоумлені до Нього навернулись. Він викрив нас, але «не люттю»; покарав, але не «гнівом» (Пс. 6:2); тим і іншим і нагадуванням, і поблажливістю виявив Своє людинолюбство. Хто «створив помсту над народами, покарання над племенами» (Пс. 149:7)? «Господь кріпкий і сильний, Господь могутній в бою» (Пс. 23:8). 15. Одне знаходжу місце, один вірш у де в чому відповідає теперішньому торжеству. Його раніше за нас виголосив Ісая, і він дуже походить для нинішньому часу, відповідає величі благодіяння. «Кропіть, небеса, звище, і хмари нехай проливають правду; нехай розкриється земля і приносить спасіння, і нехай виростає разом правда» (Іс. 45:8); «Радуйтеся, небеса, і веселися, земле, і викликуйте, гори, з радості; бо утішив Господь народ Свій і помилував страдників Своїх» (Іс. 49:13)! Тому що й усе творіння і небесні Сили розділяють наші почуття (додаю це від себе) навіть при подіях, подібних до сьогодення. Творіння, яке підлягає тлінню, тобто яке на землі народжується і помирає, не тільки співзітхає і співчуває, чекаючи свого кінця і одкровення, щоб тоді і йому одержати очікувану свободу, подібно до того, як нині, силою Творця, невільно віддана тлінню, але також прославляється і радіє, коли веселяться діти Божі. 16. Отже, «нехай звеселиться пустеля і суха земля, і зрадіє країна ненаселена і розцвіте як нарцис» (Іс. 35:1) (не можу не вживати Божественних висловлювань, які сповіщають Божу силу); нехай веселиться Церква, яка вчора і за день, очевидно, сиротствувала і вдовствувала! Нехай веселиться кожний, хто досі був гноблений нестерпною і жорстокою бурею нечестя! Тому що помилував Господь людей «і не забув насліддя Свого» (Пс. 93:14); створив «дивне; наперед визначені древні істини» (Іс. 25:1), — раду про те, щоб благоволити до тих, «що бояться Його і уповають на милість Його» (Пс. 146:11). «Бо розбив Він брами мідні і замки залізні зламав» (Пс. 106:16). Ми за беззаконня наші смиренні були; але покликані і врятовані «із сітки тих, що ловили» (Пс. 123:7) благодаттю Бога, Який закликав нас і смиренних серцем утішив.

17. Бачите, як складаю пісню, у якій і слова, і думки божественні! Сам не знаю, чому пишаюся і прикрашаюся чужим, від задоволення стою, як натхненний; а нехтую все низьке і людське, коли одне з одним звіряю і погоджую, і те, що єдиного Духа, те привожу в єдність.18. І колись являли нам чудеса Божі: Енох, вознесений Богом; Ілля, взятий на небо; Ной, який був спасенний і спасаючий «малим деревом» (Прем. 10:4) світ — сім’ю родів, врятованих від всесвітнього потопу, щоб земля знову прикрасилася мешканцями благочестивішими; Авраам, котрого покликали; коли вже не дозволяв вік, нагороджений сином, для запевнення про інше обітоване Сім’я; який приносить єдинородного — добровільну жертву, і замість сина приймає несподівану жертву. Те ж явили: дивовижну загибель нечестивих, потоплених вогнем і сіркою, і ще більш дивний вихід благочестивих; стовп соляний — пам’ятник повернення до зла. Те ж явив Йосиф проданий, спокушений, цнотливий, умудрений Богом, визволяється, поставлений володарем і роздавачем хліба для вищого домобудівництва; Мойсей, удостоєний богоявлення, приймає закони, законодавець, даний як бог фараонові, що вказав Ізраїлеві шлях у землю обітовану. Те ж явили: відоме число єгипетських страт і з-поміж єгиптян порятунок обтяжених працею; море, що біжить від жезла, з’єднується словом, одним дає шлях, як по сухому, і потопляє інших, згідно з єством. 19. А також все, чим це супроводжувалося: стовп хмари, що осіняє вдень; стовп вогняний, що осяює вночі, а обидва дороговкази; хліб, що виливається дощем у пустелі, їжа, що посилається з неба, — перший відповідно до потреби, а друга навіть і понад потребу; вода, що витікає з каменю і насолоджує; Амалік, подоланий молитвою і таємничим піднесенням рук; сонце, що зупиняється, місяць утримуваний, Йордан розділений, стіни, що руйнуються через обхід священиків, також звуком труб і самим числом, що мають силу; земля і руно поперемінно зрошувані і залишаються сухими; сила, прихована у волоссі і дорівнює силам цілого воїнства; декілька обраних, що пили із жмені воду, обнадієних у перемозі, і котрі завдяки надії перемагають малим числом багато тисяч. Чи потрібно мені перераховувати всі чудеса, звершені самим Христом, після спасительного Його пришестя і втілення, і які після Нього і через Нього ж створені святими Його апостолами і служителями слова? Скільки книг і пам’ятей, у яких вони відображені? Які ж чудеса явлені нині? 20. «Прийдіть усі, хто боїться Бога, послухайте мене, і я скажу вам, що вчинив Він для душі моєї» (Пс. 65:16), «щоб знав рід майбутній» (Пс. 77:6), нехай пізнають спадкоємства родів — чудеса могутності Божої!Але неможливо пояснити цього, не викривши величини нещастя; і це знову неможливо, поки не буде викрито лихої вдачі відступника, не буде показано, які були початки, яке насіння, із якого дійшов він до такого шаленства, поступово вирощуючи в собі нечестя, подібно до того, як найзліший із плазунів і звірів збирає свою отруту. І хоча докладний опис його злодіянь залишаємо за книгами та історіями (ми не маємо й часу переказувати все, що не має близького зв’язку з теперішнім предметом); однак з багато чого торкнувшись тільки дечого, залишимо потомству ніби деякий напис на пам’ятнику, вмістивши в слово найголовніші й найвідоміші з його діянь.21. Ось одне і перше з його діл! Врятований великим Констанцієм, невдовзі від батька успадкував державу, коли при дворі стали правити справами нові чиновники, і військо, побоюючись нововведень, саме зробилося нововведенням, озброїлося проти начальників, тоді, кажу, неймовірним і надзвичайним чином врятований разом з братом3, він не склав подяки ні Богові за свій порятунок, ні царю, який врятував його, але явився перед ними злоноровливим, готуючи в собі відступника від Бога, а царю — заколотника. 22. Але насамперед потрібно сказати, що людинолюбний цар в одному з царських палаців удостоїв їх царським утриманням і царською прислугою, зберігаючи їх, як останніх в роді, для царського престолу. Сам цар, по-перше, думав виправдати себе в тому, що безладдя, які почалися на зорі його царювання, вчинені не з його згоди; по-друге, хотів показати свою великодушність, долучивши їх до царського сану; а по-третє, таким прирощенням сподівався більше підсилити владу. Але в його міркуваннях було більше доброти серця, ніж розсудливості.23. Вони ж4 не мали тоді жодних посад, царська влада була ще попереду і тільки в припущенні, а вік і надія не вели до чинів другорядних. Тому вони мали при собі наставників і в інших науках (початкове навчання викладав їм сам дядько і цар), а ще більше — у нашому любомудри, не тільки в тому, яке має предметом догмати, але й у тому, яке виховує благочестя вдач. Для цього користувалися спілкуванням з людьми дуже випробуваними і привчалися до справ найпохвальніших, які виявляються в чесноті. Вони добровільно вступили в клір, читали народу божественні книги, ніскільки не вважаючи це приниженням для своєї слави, але визнаючи благочестя кращим з усіх прикрас. 24. Також цінними пам’ятниками на честь мучеників, щедрими приношеннями і всім, що показує в людині страх Божий, свідчили про своє любомудріє і старанність до Христа.

Один з них дійсно благочестивий, і хоча від природи запальніший, однак в благочесті щирий. А другий тільки вичікував час і під личиною скромності таїв лиху вдачу. І ось доказ! Бо не можу обійти мовчанням колишнього дива, яке дуже достопам’ятне і може послужити уроком для багатьох нечестивців. 25. Обидва вони, як я сказав, старалися для мучеників, не поступалися один одному в щедрості, багатою рукою і не щадячи витрат, будували храм5. Але оскільки вони трудилися з різною метою, то й кінець трудів був різний. Справа одного, маю на увазі старшого брата6, йшла успішно, тому що Бог охоче приймав дар, як Авелеву жертву, «право й принесену, й розділену» (Бут. 4:7,слов’янський переклад) і сам дар був ніби деяким освяченням первородного, а дар другого (як посоромлення нечестивих ще тут на землі, яке свідчить про майбутнє, і малозначними вказівками передвіщає про щось велике) Бог мучеників відкинув, як жертву Каїнову. 26. Він докладав зусиль, а земля відкидала зроблене трудом. Він додавав ще більше зусиль, а земля відмовлялася приймати в себе основи, що докладаються людиною, яка сумнівається в благочесті. Земля ніби передвіщала, яке він зробить потрясіння, і разом віддавала мученикам честь безчестям самого нечестивого. Така подія була деяким пророцтвом про те, що відкрилося згодом у цій людині зарозумілості і високорозумності, про його неповагу до мучеників, про його наругу над святими храмами, — пророцтвом, для інших незрозумілим, але ті, які заздалегідь переслідували гонителя, прорікли, яка буде відплата нечестю. 27. О «чоловіче, мудрий, щоб творити зле» (Єр. 4:22, слов’янський переклад), який не уникне своїх мук! Дякуємо Богові, Який відкриває майбутнє, щоб зупинити нечестя і показати Своє передбачення! Яке надзвичайне, але істинніше, ніж надзвичайне, диво! Яке братолюбство в мучениках. Вони не прийняли вшановування від того, хто збезчестить багатьох мучеників; відкинули дари людини, яка багатьох приведе до подвигу страждань, навіть позаздрить їм і в цьому подвигу. Або, точніше сказати, вони не потерпіли, щоб тільки вони з мучеників були в нарузі, коли храми інших облаштовуються і прикрашаються руками преподобними. Вони не попустили, щоб найхитріший у злі міг похвалитися завданими їм образами, щоб одна рука і будувала, і руйнувала мученицькі храми, щоб одних з мучеників шанували, а інші зазнали безчестя, щоб удаваним шануванням надавалася перевага дійсному безчестю. Вони не хотіли, щоб образник при великій образі ще й вважав себе мудрим, який умів під видимою зовнішністю утаїтися як від людей, так і від Бога, Який усіх прозорливіший, усіх премудріший, «Який ловить мудрих у хитрощах їхніх» (1Кор. 3:19). Навпаки, вони дали зрозуміти хулителю; що він, будучи викритим, не звеличувався. 28. Бог мучеників за розпорядженням, Йому одному відомими, з невиреченої Своєї премудрості, за законами світоправління, за якими колись очікував повноти звершення беззаконь аморрейських, і тепер не зупинив, не висушив раптом, подібно до нечистого потоку, приховуваної злості, що замишлялася. Але для інших було корисно зробити лиху вдачу ненависною, відкинути шанування і показати, що Бог, чистий і справедливий стосовно того, що Йому принесене. 29. Він сказав нечестивому Ізраїлю: «Не носіть більше дарів марних: куріння огидне для Мене; новомісяч і субот, святкових зібрань не можу терпіти: беззаконня — і святкування!» (Іс. 1:13). Він не потерпів новомісяч їх і субот, і свят, як Самовдоволений не потребує нічого людського і незначного; між тим звеселяється недостойними приношеннями; навпаки, жертвою нечестивого, хоча був би це телець, гребує, як псом, і хоча був би це ладан, ображається, як через богохульство (див.: Іс. 66:3), і, «як платню блудниці» (Повт. 23:18), вимітає зі святилища і відкидає; цінує ж тільки ту жертву, яку Найчистішому приносять чисті руки, високий та очищений розум. Отже, що дивного, якщо Він бачить не як людина, дивиться не на зовнішнє, але на потаєну людину, проникає у внутрішнє джерело пороків або чеснот; що, кажу, дивного, якщо Бог і тепер не прийняв шанування, що приносилося лукаво і з лукавою думкою? Але так було насправді. Хто не вірить, для тих наводимо свідчення очевидців; ще чимало з них живі; вони і нам переказали про це чудо, і будуть переказувати нашим нащадкам.30. Коли ж з настанням зрілого віку вони доторкнулися (краще б ніколи не доторкатися!) до філософських вчень і набули сили в слові (для благочестивих — щит чесноти, а для нечестивих — жало гріха); тоді він7 уже не міг приховувати в собі всієї недуги і підступний задум нечестя обмірковувати тільки з самим собою. Вогонь, що ховається в речовині, ще не став світлим полум’ям, але виявляє себе іскрами і димом, що вилітають із середини. А якщо хочете інше порівняння — джерела, що з силою витікають із підземних печер, коли не знаходять собі простору і вільного виходу, у багатьох місцях землі спрямовуються на поверхню і викликають під нею шум, бо сила стремління гонить їх, а верхні перешкоди втримують і зупиняють. Так і він, стримуваний обставинами й уроками царя, поки було небезпечно виявити себе явним нечестивцем, приховував більшість свого нечестя. І бували випадки, коли виявляв потаємні думки, особливо перед людьми, більше налаштованими до нечестя, ніж до благорозумності; у розмовах же з братом, навіть до непристойності, захищав язичників, звісно, під приводом вправлень у слові за допомогою суперечок; а насправді це було вправою в протиборстві істині. Взагалі, він радий був усьому, чим вирізняється нечестиве серце. 31. А коли людинолюбство самодержця проголосило його брата цезарем і зробило володарем великої частини вселенної, тоді і йому відкрилася можливість з більшою свободою і безпекою віддатися найшкідливішим наукам і наставникам. Азія стала для нього училищем нечестя — усіх марень про зіркознавство, про дні народження, про різні способи ворожіння, а також і про нерозривно з’єднану з ними магію.

Одного ще бракувало, щоб до нечестя додати й могутність. Через деякий час йому дають і владу над нами. Внаслідок цього беззаконня помножилися серед багатьох. А інший, можливо, скаже, що благополуччя християн досягло вищого ступеню і тому вимагало зміни — свобода, честь і достаток, через які ми загордилися. 32. Тому що, дійсно, тяжче зберігати здобуті блага, ніж здобувати нові, і зручніше старанням повернути колишнє благоденство, ніж зберегти теперішнє. «Погибелі передує гордість» (Притч. 16:18) — прекрасно сказано в Притчах, а славі передує зневага, або скажу ясніше, за гордістю йде падіння, а за падінням — прославляння. «Бог гордим противиться, а смиренним дає благодать» (Як. 4:6) і все розмірюючи праведно, відплачує за противне противним. Це знав і божественний Давид, тому бути смиренним вважається серед благ; він склалає подяку Тому, Хто смирив, бо придбав через це бачення Божих виправдань, і каже: «Коли ще не був я упокореним, я блукав, а нині я тримаюся слова Твого» (Пс. 118:67). Таким чином він ставить смирення в середині між гріхом і виправленням, бо воно вчинене гріхом і привело до виправлення. Оскільки гріх народжує смирення, а смирення народжує навернення. Так і ми: коли були побожними і скромними, тоді піднесені і поступово зростали, тож під керівництвом Божим зробилися і славними, і численними. А коли ми потовщали, тоді стали свавільними; і коли «поширшали» (Повт. 32:16), тоді були доведені до тісноти. Ту славу і силу, яких набули під час гонінь і скорбот, ми втратили під час благоденства, як покаже продовження слова.33. Царюванню і життю цезаря є межа. Щадячи, промовчу про попередника, котрий діяв і страждав8; але при всій повазі до благочестя обох не хвалю зухвалості. Якщо їм, як людям, і властиво було згрішити в чомусь, то за це, ймовірно, не похвалять ні того, ні того. Хіба що й тут те, що ставиться в провину одному, обернемо на виправдання другому. Тоді Юліан стає спадкоємцем царства, але не благочестя, спадкоємцем спочатку після брата, а через якийсь час і після того, хто поставив його на царство. І перше дає йому Констанцій добровільно, а останнє невільно, примушений спільним для усіх кінцем, уражений ударом тяжким і згубним для цілого світу.34. Що ти зробив, боголюбивіший і христолюбивіший з царів! До тебе, ніби до стоячого і слухаючого нас, звертаю докір; хоча знаю, що ти набагато вище за наші докори, поставлений перед Богом, успадковував небесну славу і тому залишив нас, аби тимчасове царство перемінити на вічне. Для чого вчинив ти таку раду, Ти, котрий розсудливістю і швидкістю розуму багато в чому перевершував не тільки сучасних тобі, але і попередніх царів. Ти очистив межі царства від варварів і втихомирив внутрішніх заколотників; на одних діяв переконаннями, на інших — зброєю, а в тому й тому випадку розпоряджався, начебто ніхто тобі не протидіяв. Важливі твої перемоги, здобуті зброєю і боями, але ще важливіші і відоміші здобуті без крові. До тебе звідусіль були посольства й прохання: одні скорялися, другі готові були до покірності. А якщо де була надія на покірність, це дорівнювало самій покірності. Рука Божа направляла тебе у всякому намірі й дії. Розсудливість була в тобі дивовижніша за могутність і могутність дивовижніша за розсудливість; благочестя ж ще дивовижніше за саму славу, розсудливість і могутність. 35. Як же тільки в одному ти виявився недосвідченим і необачним? Тому така необачність у твоєму нелюдському людинолюбстві? Який демон вселив тобі таку думку? Як велика спадщина, якою славився твій батько, маю на увазі християн, народ, що засяяв у всій вселенній, царствене священство (1Пет. 2:3), вирощений багатьма зусиллями і трудами. За такий короткий час, в одну мить, своїми руками ти віддав спільному кровожерові?36. Можливо, вам, браття, здається, що вчиняю неблагочесно і невдячно, коли кажу це, і до викривального слова тут же не додаю слова істини, хоча я вже достатньо виправдав Констанція тим самим, у чому звинувачував його, якщо ви вникли в моє звинувачення. Тут тільки обвинувачення містить у собі вибачення; бо згадавши про доброту, я подав і виправдання. Кому з тих, хто хоч трохи знали Констанція, невідомо, що він для благочестя, з любові до нас, з бажання нам усякого блага не тільки готовий був знехтувати його9, або честь усього роду, або збільшення царської влади, але за нашу безпеку, за наше спасіння віддав би навіть саму державу, цілий світ і свою душу, яка кожному дорожча за все? 37. Ніхто ніколи і ні до чого не горів такою полум’яною любов’ю, з якою він опікувався про примноження християн і про те, щоб піднести їх на високий ступінь слави й сили. Ні підкорення народів, ні благоустрій суспільства, ні титул і сан царя царів, ні все інше, по чому пізнається щастя людське, — ніщо не радувало його стільки, як одне те, щоб ми через нього і він через нас прославлялися перед Богом і перед людьми, і щоб наше панування назавжди було незруйнованим. Тому що з-поміж іншого, істинно думаючи по-царськи й вище за багатьох інших, він ясно вбачав, що з успіхами християн зростала могутність римлян, що з пришестям Христовим з’явилося в них самодержавство, що ніколи раніше не було довершеного єдиноначальства. За це, думаю, він і любив благодіяти нам особливо. Якщо ж і образив трохи, то образив не через презирство, не через намір скривдити, не через переваги інших над нами, але бажаючи, щоб усі були єдине, зберігали однодумність, не розсікалися і не розділялися розколами.38. Але, як зауважив я, простота необережна, людинолюбство не без слабкостей, і хто далекий від зла, той найменше підозрює зло. Тому він не передбачив майбутнього, не відчув удавання (нечестя ж вкрадалося поступово), і в одному цареві могли поєднуватися і доброта до благочестивого роду, і доброта до нечестивішого й безбожнішого з людей.

І цей нечестивець в чому докоряв християн, що зауважив у нас непохвального, а також що в язичницьких вченнях визнав надзвичайним і незаперечним? Якого дотримуючись зразка, він зробив собі ім’я своїм нечестям, зовсім новим способом вступив у змагання з тим, хто привів його на царство? Оскільки він не міг перевершити його чеснотами і досконалістю, то постарався вирізнитися протилежним, тим що переступив усяку міру в нечесті і був ревним до гіршого. Таке наше виправдання Констанція в роздумах християн і для християн цілком справедливе для тих, хто має розум.39. Але знайдуться люди, які, пробачивши нам одну провину, не простять іншої. Вони звинувачуватимуть в недоумкуватості за те, що Констанцій вручив владу неприязному і непримиренному супротивникові і що спочатку зробив його ворогом, а потім могутнім, заклавши основу для ворожнечі умертвленням брата і додавши сили обранням на царство. Тому потрібно коротко сказати й про це; потрібно показати, що людинолюбство було не зовсім нерозумне і не вийшло за межі царської великодушності і царської передбачливості. Навіть мені було б соромно, якби ми, котрі удостоїлися від Констанція такої честі і настільки упевнені в його неперевершеному благочесті, на його захист не сказали правди, що, як служителі слова й істини, ми зобов’язані робити для людей і для нас, багато облагодіяних. Дуже соромно було б не сказати правди про Констанція після переселення його з тутешнього світу, коли немає і місця для думки, що ми лестимо, коли наше слово вільне від усякої поганої підозри. 40. Хто не сподівався, якщо не чогось іншого, то принаймні того, що Констанцій зробить його10 завдяки почестям лагіднішим? Хто не вважав, що після доручення, яке було йому зроблено навіть всупереч справедливості, і він буде правдивішим? Особливо, коли над обома винесено правдивий і прямо царський суд: один визнаний гідним честі, а другого скинуто? Бо той, хто вшанував другого, як ніхто не очікував, навіть сам той, хто отримав шану, ясно тим показав, що і першого він покарав не без праведного гніву. Страта одного була наслідком зухвальства покараного, а шана другого була справою людинолюбства того, хто підніс його до слави. 41. Але якщо потрібно сказати ще щось, то Констанцій міг покладатися не стільки на його вірність, скільки на власну могутність. З такої, думаю, надії і славний Олександр переможеному Пору, котрий мужньо стояв за свою державу, дарував не тільки життя, але й незабаром і царство індів. Цим, а не чимось іншим, він хотів довести свою великодушність, а не перевершити когось у великодушності. Для нього, Олександра, це було ганебніше, ніж поступитися в силі зброї; притім, якби Пора замислив зло, Олександру легко було скорити і вдруге. Так і в Констанція людинолюбство стало наслідком надлишку надії на свою силу. 42. Але для чого підсилюють там, де і переможеному достатньо зручно взяти гору? Якщо той, хто довірив, вчинив зле, то наскільки гірше вчинив той, кому виказана довіра? Коли ставити в провину, що не передбачена зла вдача, тоді у що треба ставити саму лиху вдачу?Але порок, дійсно, є щось непідпорядковане правилам, і у людини немає засобів робити злих добрими. Так і Юліан, від чого треба було б відчути йому прихильність до себе і погасити, якщо й був який запал злості; від того самого він запалав більшою ненавистю; і почав шукати, чим відплатити благодійникові. 43. Цього навчили його Платони, Хризиппи, поважні перипатетики, стоїки і красномовці. До того привела його і геометрична рівність, і уроки про справедливість, і правило: волій краще терпіти, ніж завдавати образи. Цього навчили його шляхетні наставники, сподвижники царської влади і законодавці, яких набрав собі на перехрестях і в печерах11, у яких невдачі схвалював, а дивувався солодкомовності, а можливо, і не тому, але тільки нечестію — достатньому порадникові і наставникові, що робити й чого не робити. 44. І справді, чи не гідні подиву ті, котрі на словах будують міста, яких на ділі не може бути; які ледь не кланяються, як Богові, величним тиранам і при своїй гордовитості ставлять овол вище за богів? Одні з них вчать, що зовсім немає Бога; другі, що Бог не промишляє про земне, а що все тут звершується без мети і випадково; треті кажуть, що всім управляють зірки і фатальні сузір“я, не знаю ким і звідки керовані; інші ж вважають, що все прагне до задоволення і що насолода становить кінець людського життя. А чеснота для них тільки звучне ім’я; за їх словами, нічого немає за теперішнім життям, жодного покарання за справи тутешнього життя, щоб покласти край неправді. Дехто з їхніх мудреців зовсім не розумів цього, але був покритий глибокою, так би мовити, тванню і непроникливим мороком омани і невідання, його розум не настільки був очищений, щоб міг дивитися на світло істини, але, плазуючи в дольньому і чуттєвому, він не здатний був уявити що-небудь вище за демонів і думати про Творця гідним для Нього чином. А якщо хтось і прозрівав трохи, то, маючи керівником розум, а не Бога, захоплювався більше можливим і тим, що найближче, швидше привертає до себе увагу черні. 45. Що ж дивного, якщо, вийшовши з такого училища, керований такими керманичами, коли довірили йому владу і вшанували його саном, він виявився тільки злим проти того, хто довірив йому, і вшанував його? А якщо можна захищати одного, звинувачуючи другого, то налаштувала його проти встановленого порядку й спонукала шукати свободи зарозумілості не стільки скорбота за братом, в якому він бачив свого супротивника по вірі, скільки те, що не терпів християнства, яке підсилювалося, і озлоблювався проти благочестя. Потрібно, як вони вчать, щоб філософія і царська влада сходилися; але не для припинення, а для примноження суспільних зол. 46. І першою справою його зарозумілості і зухвалості було те, що він на себе поклав вінець, сам себе вшанував високим титулом, який не як випадковий здобуток, а як нагороду за чесноту дає або час, або наказ царя, або, що бувало за старих часів, постанова сенату. Але він не визнає царя в царстві господарем почестей, що роздаються. А по-друге, побачивши, що перша зухвалість доводить до необхідності підтримати свою зухвалість, що він ще замишляє? До чого вдається в нечесності і нахабності? Яке шаленство! Він озброюється проти самого Констанція і веде із Заходу військо під приводом виправдати себе в прийнятті царського вінця, бо зовні ще приховував своє зухвальство. Але насправді замишляє захопити у свої руки державу і здивувати світ невдячністю. І не обманувся в надії.

47. Нехай не дивуються цьому ті, котрі не пізнають недомислимої глибини Божих розпоряджень, за якими все відбувається. Нехай не дивуються ті, котрі надають світоправління Художникові, Який, звісно, мудріший за нас, і Своє творіння веде до чого і як Йому хочеться, без усякого сумніву — до досконалості і зцілення, хоча ті, що зціляються, і засмучуються! За таким провидінням і він12 не настроєний на зло (Божество, за єством благе, ніскільки не винний у злі, і злі справи належать тому, хто свобідно обирає зло), але не стриманий у прагненні. Він швидко пройшов свої володіння і частину варварських країв, захоплюючи проходи, не з наміром володіти ними, а щоб скритися; уже наближається до царського палацу, насмілившись на такий похід, як казали його однодумці, за пророкуванням і під впливом демонів, що пророкували йому майбутнє і готували зміну обставин. Але, за словами неприховуючих істини, він з’явився в час, призначений для таємного і прихованого в мороці злодіяння; поспішив до дня смерті, винуватцем якої був сам, таємно доручив звершити злодійство одному з домашніх. Тож тут було не передбачення, а звичайне знання, просте лиходійство, а не благодіяння бісів. Наскільки ж біси проникливі в таких справах, ясно показала Персія. І нехай замовкнуть ті, хто його поспішність приписують бісам; хіба їх справою назвемо і те, що він був злісний! 48. Якби кончина царя не передувала навалі мучителя і таємна боротьба не велася сильніше за відкриту, то лиходій узнав би, можливо, що поспішав на власну погибель, і раніше, ніж був напоумлений поразкою у персів, був би покараний за свою зарозумілість в римських межах, в які зловмисно наважився вторгнутися. І ось доказ! Коли він був ще в дорозі і думав, що наміри його невідомі, воїни наймогутнішого царя оточили його і відрізали йому навіть можливість до втечі (так з’ясувалося згодом; бо і після одержання держави він доклав чимало зусиль, щоб здолати це військо). І в цей саме час, палаючи гнівом на зухвалість і нечестя, маючи в сітях найхитрішого з людей, дорогою до місця дій (справді великі гріхи наші!), цар, після багатьох благань до Бога і людей — пробачити його людинолюбство, залишає життя, своїм походом довівши християнам ревність до благочестя.49. І тут, приступаючи до продовження слова, проливаю сльози, змішані з радістю. Як ріка і море між собою борються і зливаються, — і в мені точиться боротьба — і злиття, і хвилювання почуттів. Останні події наповнюють мене задоволенням, а попередні виточують в мене сльози, сльози не тільки за християн і за напасті, які їх спіткали, або накликані лукавим, або допущені Богом з причин Йому відомих, і, можливо, за наше звеличання, що вимагало очищення, але також сліз і за його13душу, і за всіх втягнутих з ним у ту ж загибель. Одні оплакують тільки їхні останні поразки і тутешні страждання; тому що мають на увазі тільки теперішнє життя і не сягають думкою в майбутнє. Вони не думають, що буде розрахунок і винагорода за діла земного життя, а живуть, подібно до безсловесних, дбають тільки про сьогоднішній день. Одним сьогоденням, тільки тутешніми зручностями вони вимірюють благополуччя; і будь-яку неприємність, що трапляється, називають нещастям. 50. Але для мене достоплачевніші їхні майбутні муки і страждання, що очікують грішників. Не кажу про найбільше покарання, тобто про те, наскільки буде для них болісним відкидання їх Богом. Як не проливати мені сліз за цього нещасного? 51. Як не оплакувати тих, котрі втікали від нього, більше ніж тих, які були ним гнані? І чи не більше я маю плакати за тим, хто втягнув у беззаконня, ніж за тими, хто перейшов на бік зла? Навіть гнаним страждати за Христа було зовсім не зле, а найблаженніша справа, не тільки через майбутні нагороди, але з причини теперішньої слави і свободи, яку вони придбали своїми бідами. А для тих, що зазнали тут, є тільки початок приготовленого і погрожуючого їм у майбутньому. Для них набагато було б краще, якби довше страждали тут, але не були затримані для тамтешніх катувань. Так кажу за законом, що велить не радіти падінню ворога, і від того, хто встояв, вимагає співстраждання.Але мені знову треба до нього звернути слово. 52. Що за ревність перевершити всіх у злі? Що за пристрасть до нечестя? Що за прагнення до загибелі? Чому зробився таким христоненависником ученик Христовий, який стільки займався словом істини і сам говорив про речі душеспасительні, і в інших навчався? Не встиг він успадковувати царства і вже із зухвалістю виявляє нечестя, ніби соромлячись і того, що був колись християнином, або помщаючи християнам за те, що мав з ними одне ім’я. І це перший із сміливих його подвигів, як називають ті, котрі пишаються його таємницями (які слова змушений я вимовити!): він воду хрещення змиває скверною кров’ю, наше таємне звершення замінює своїм мерзенним, і уподібнюючись, за прислів’ям, до свині, що валяється в болоті, творить очищення своїх рук, щоб очистити їх від безкровної Жертви, через яку ми стаємо учасниками з Христом в Його стражданнях і Божестві. Керований злими радниками злобливого правління, він починає своє царювання розгляданням нутрощів і жертвоприношеннями.

53. Але згадавши про розглядання нутрощів і про марновірство або, точніше сказати, його зловір“я в таких справах, я не знаю, чи описувати мені чудо, що розголошується поголоскою, чи не вірити чуткам? Сумніваюся і не наважуюсь до чогось схилитися; бо ймовірне змішане тут з неймовірним. Немає нічого неймовірного, що при такому новому явленні зла і нечестя було яке-небудь знамення; до того ж неодноразово траплялися знамення при великих переворотах. Але щоб так було, як розповідають, це дуже дивно для мене, і звісно для кожного, хто бажає і вважає слушним, аби чисте пояснювалося чисто. 54. Розповідають же, що, приносячи жертву, він побачив у нутрощах тварини Хрест у вінці. В інших це викликало жах, сум’яття й усвідомлення нашої сили, а наставникові нечестя додало тільки зухвалості; він витлумачив: Хрест і коло означає, що християни звідусіль оточені і замкнені. Це для мене дивно, і якщо це неправда, нехай розвіється вітром; якщо ж правда, то тут знову Валаам пророкує; Самуїл, або примара його, викликається чарівницею, знову біси невільно сповідують Іісуса й істина виявляється через противне істині, щоб їй більше повірили. А можливо, це робилося і для того, щоб його утримати від нечестя, тому що Бог, через Своє людинолюбство, може відкривати багато і незвичайних шляхів до спасіння. 55. Але ось про що розповідають дуже багато і що не далеке від ймовірності: він ввійшов в одну з недоступних для народу і страшних печер (о, якби тим же шляхом він зійшов і в пекло, раніше ніж досягнув стільки в злі!); його супроводжувала людина, яка знає такі справи, або, краще сказати, ошуканець, гідний багатьох прірв. Серед інших видів чаклувань вони використовують і той, щоб з підземними демонами радитися про майбутнє де-небудь у мороці, чи не тому, що демони більше люблять темряву, бо самі є темрява і винуватці темряви, тобто зла; чи не тому, що вони уникають благочестивих на землі, бо від зустрічі з ними стають безсилими. Але коли наш хоробрий йде вперед, його охоплює жах, з кожним кроком йому стає страшніше; розповідають про незвичні звуки, про сморід, про вогненні явища, і, не знаю, про якісь примари і марення. Уражений несподіваністю, як недосвідчений у такій справі, він вдається до Хреста, цього прадавнього помічника, і знаменується ним проти жахів, кличе на допомогу Гнаного. Те, що сталося після цього, було ще страшніше. 56. Знамення подіяло, демони переможені, страхи розсіялися. Що ж потім? Зло оживає, відступник знову стає зухвалим, поривається йти далі — і знову ті ж жахи. Він ще раз хреститься — і демони никнуть. Ученик здивований, але з ним наставник, що перетлумачує істину. Він каже: «Не злякалися вони нас, а погребували нами». І зло взяло гору. Тільки-но сказав наставник — ученик вірить, а той, хто переконав, веде його до безодні погибелі. І не дивно: порочна людина скоріше готова дотримуватися зла, ніж утримуватися добром. Що потім говорив і робив він, або як його обманювали і з чим відпустили — нехай знають ті, хто посвячує у ці таїнства, і самі посвячені. Тільки після виходу звідти і у душевному налаштуванні, і в його ділах було видно біснування, і шаленство поглядів свідчило, кому він звершував служіння. Якщо не з того дня, коли він зважився на таке нечестя, то тепер явно вселилося в нього безліч демонів; інакше б дарма сходив він у морок і спілкувався з демонами, що вони називають натхненням, благовидно переінакшуючи зміст слів. Такі були перші його справи!57. Але коли хвороба підсилилася і гоніння готове було відкритися, він побачив (або будучи людиною мудрою на зле, яка досягла успіху у нечестії, за порадою тих, що заохочували його на це), що відкрито вести з нами війну і оголосити себе проводирем нечестя не тільки занадто зухвало і нерозважливо, але і цілковито проти його мети. Тому що примус зробив би нас більш непохитними і готовими протиставити насильству ревність у благочесті, тому що мужні душі, коли їх прагнуть примусити до чогось силою, зазвичай бувають непохитні і подібні до полум’я, що роздувається вітром, яке тим більше розпалюється, чим більш його роздмухують. Це він знав не тільки завдяки своїм умовисновкам, а і через попередні гоніння, якими християнство більш прославлене, ніж ослаблене, бо гоніння зміцнюють душу в благочесті, і в небезпеках душа гартується, як розпечене залізо у воді. Якщо ж діяти зброєю лукавства (думав він) і примусово переконувати, прикривши насильство ласками, як вудку принадою, то в такій боротьбі буде і мудрість, і сила. 58. Більше того, він заздрив честі мученицькій, якої удостоюються подвижники. Тому він замишляє діяти примусом, не показуючи виду примусу, а нас — змусити страждати і не мати тієї честі, що страждаємо за Христа. Яка дурість! По-перше, він думав приховати, за що ми йдемо на небезпеку, і прикрити істину лжемудруванням, але не подумав, що чим більше він замишляє проти пошани мучеництва, тим вони робляться вищим і славнішим. 59. По-друге, вважав, що ми йдемо на небезпеку не через любов до істини, а через бажання слави. Але цим нехай забавляються їх емпедокли, аристеї, емпедотіми, трофонії і безліч подібних дрібних людей. Перший з них думав зробитися богом і досягти блаженної долі, кинувшись у жерло гори сицилійської; але улюблений його черевик, що викинув вогонь, засвідчив, що Емпедокл не зробився із людини богом, а виявився тільки після смерті людиною марнолюбною, нелюбомудрою, яка не має навіть здорового глузду. А інші через ту ж хворобу і самолюбство зникли в темних печерах, але коли були відкриті, не стільки удостоїлися честі тим, що ховалися від людей, скільки збезчестили себе тим, що не залишилися в невідомості. 60. Але для християн приємніше страждати за благочестя, залишаючись навіть для всіх невідомими, ніж для інших прославлятися і бути нечестивими. Тому що ми мало турбуємося про догоджання людям, а все наше бажання — одержати честь від Бога; істинно ж любомудрі й боголюбиві вищі й цього: вони люблять спілкування з добром заради самого добра, не заради почестей, приготовлених за гробом. Тому що це вже другий ступінь похвального життя — робити що-небудь заради нагороди і воздаяння, і третя — уникати зла через страх покарання. Так ми думаємо; і для бажаючих неважко привести для цього багато доказів. 61. А наш супротивник, думаючи позбавити християн честі, як чогось великого (тому що багато хто судить про інших за власними пристрастями), насамперед починає гоніння проти нашої слави. Він не так сміливо, як інші гонителі, вводить нечестя і прагне вчинити з нами не тільки не як цар, але навіть і не як мучитель, який би міг похвалитися, що примусив вселенну прийняти його нечестивий закон і придушив учення, що одержало верх над усіма вченнями. Але, як раб, несміливо будує підступ проти благочестя і до гоніння приєднує хитрі двозначні мудрування.

Будь-яка влада діє переконанням або примусом; і він останнє, як менш людинолюбне, тобто насильство, вчинив над народом і містами, які в зухвалості особливо нестримані через нерозсудливість і необачне прагнення до всього; втім, і на це дав не всенародне повеління, а ніби неписаний закон, виявивши свою волю в тому, що не зупиняв народних хвилювань. 62. А перше, як більш лагідне і гідне царя, тобто переконання, він залишив за собою. Однак і це не зовсім виконав. Як невластиво залишити леопардові строкатість, ефіопові — чорність, вогню — силу палити, лукавому — цьому людиновбивці споконвіку — людиноненависть, так і він не міг полишити злості, з якою кинувся на нас. Але, як кажуть про хамелеона, що він легко змінює свій вигляд, приймаючи на себе всі кольори, крім білого (умовчую про Протея, надзвичайного хитруна єгипетського), так і він був для християн усім, крім лагідності. І його людинолюбство було дуже нелюдяне, його переконання — насильницькі, прихильність слугувала вибаченням жорстокості, щоб бачили, що він справедливо вдається до насильства, бо не зміг подіяти переконанням. 63. Це видно з того, що його переконання було недовгий час; і незабаром головно слідував примус, аби нас піймати, як на звіриному лові, або сітями, або переслідуванням, щоб тим чи тим засобом неодмінно потрапили в його руки.Таким чином, обміркувавши і розподіливши свої дії, він вдається до іншої хитрості — єдино правильної, хоча занадто нечестивої: починає свою злу справу з наближених і з оточуючих його людей, як це зазвичай роблять усі гонителі. Насправді, не маючи на своєму боці близьких, не можна діяти на сторонніх; як не можна вести на ворогів військо, яке повстає проти свого вождя. 64. Він змінює царедворців, одних наперед віддавши таємно на смерть, інших віддаливши не стільки за те, що вони шанували великого царя14, скільки за те, що ще відданіші були Господу царів, а для нього некорисні в обох випадках. Тим часом сам або через начальників залучає на свій бік військо, яке вважав особливо легкосхильним; тому що військові люди то зваблюються почестями, то захоплюються через простоту, і не знають іншого закону, крім царської волі.65. Точніше ж сказати, він залучив тільки частину війська, частину немалу — тих, кого вважав зіпсованими й хворими, хто і зараз, і колись раболіпствував перед обставинами; і з цієї частини одних він дійсно поневолив, інших тільки сподівався поневолити. Не всіх же принадив, тому що не дав йому стільки сили над ними Той, Хто карає нас через нього, і ще залишилося більше семи тисяч чоловіків, які не схилили колін перед Ваалом (див.: 1Царів. 19:18), не поклонилися золотому образу (див.: Дан. 3:18), не були вражені зміями, бо дивилися на повішеного змія і скинутого стражданнями Христовими. Між начальниками і вищими, яких дуже легко перемогти погрозами або обіцянками, і між простими воїнами, відомими тільки за числом, знайшлося багато таких, які відбили його напад, як тверда стіна відбиває невдалу дію гармати. 66. Втім, він не стільки журився про те, що уникало його рук, скільки ставав зухвалим, наче скажений, від того, що вловив. Він бажав і очікуване уявляв уже досягнутим. Потім він повстає і проти того великого стяга із зображенням Хреста, який, будучи піднятий вгору, вів вперед воїнство, шанувався в римлян і, дійсно, був полегшенням у трудах, можна сказати, царював над іншими стягами, з яких одні прикрашені зображеннями царів і розгорнутими тканинами з різними квітами і письменами; а інші, приймаючи в себе вітер через страшні пащі драконів, укріплені на верху списів, роздувалися по вигинах, поцяткованих тканою лускою, і відкривали для поглядів приємне і водночас жахливе видовище.Коли ж усе, що було біля нього, він влаштував згідно зі своїми думками і вже думав торжествувати над близькою небезпекою, тоді заміряється і на інше. 67. О нерозумний, нечестивий і нічого незнаючий у справах великих! Ти повстаєш проти чисельного надбання, проти світового плодоношення, звершуваного на всіх кінцях Вселенної бідністю слова і буйством, якби ви сказали, проповіді, — тієї проповіді, яка перемогла мудрих, прогнала демонів, перемогла час, яка є щось старе і разом нове (так само, як і ви уявляєте одного зі своїх богів), — старе для деяких, нове для багатьох, перше в іносказанні, останнє у виявленні таємниці, таємної до свого часу! Ти — проти великої спадщини Христової, забувши, хто ти, які в тебе сили і звідки ти; проти великої і нескінченної спадщини, яка, якби хтось і з більшим, ніж ти, шаленством повстав проти неї, тільки більше б зростала і піднімалася (тому що вірю пророцтвам і видимому); проти цієї спадщини, яку Він, як Бог, створив, і як людина успадковував, яку закон прообразував, благодать виконала, Христос оновив, яку пророки встановили, апостоли зв’язали, євангелисти довершили! Ти — проти жертви Христової зі своїми сквернами! 68. Ти — проти крові, яка очистила світ, зі своєю кров’ю! Ти піднімаєш боротьбу проти миру! Ти підносиш руку проти руки за тебе і для тебе прицвяхованої! Ти — проти жовчі, зі своїм прилученням жертв! Проти Хреста — зі своїм трофеєм! Проти смерті — з руйнуванням! Проти повстання із гробу — зі своїм заколотницьким повстанням! Ти — проти Свідка, відкинувши навіть свідчення мучеників15! Після Ірода — гонитель! Після Іуди — зрадник, який не виявив, подібно до нього, каяття удавленням! Після Пілата — христовбивця! Після юдеїв — богоненависник! 69. Ти не посоромився жертв, заколених за Христа! Не убоявся великих подвижників — Іоана, Петра, Павла, Якова, Стефана, Луки, Андрія, Фекли й інших, котрі після і раніше за них постраждали за істину! Вони охоче боролися з вогнем, залізом, зі звірами і мучителями, ішли на страждання справжні і які загрожували, ніби в чужих тілах або як безтілесні. І для чого все це? Щоб і словом не зрадити благочестя. Вони прославляються великими почестями і святами, вони проганяють демонів, лікують хвороби, являються, прорікають; самі тіла їх, коли до них торкаються і шанують їх, так само діють, як їхні святі душі; навіть краплі крові й усе, що має на собі сліди їхніх страждань, так само дійсні, як їхні тіла.70. Але ти не шануєш цього, а безчестиш; дивуєшся же Геркулесу, який від бід і жіночих образ кидається в багаття; дивуєшся, як через любов до подорожей, або на догоду богам, запропонований в їжу Пелопс, через що пелопіди вирізняються плечима зі слонячої кістки; дивуєшся викривленню фригійців, які насолоджуються сопілкою, потім зазнають наруги або заслужених катувань і випробувань вогнем при посвяті в таїнство Митри; дивуєшся умертвінню чужоземців у таврів, приношенню в жертву царської дочки в Трої, крові Менекея, пролитої за фивян, і, нарешті, смерті дочок Скедаза в Левктрах; ти хвалиш лакедемонських юнаків, які сікуться мечами, окропляють жертовник кров’ю, приємною богині чистій і діві; хвалиш чашу з отрутою Сократа, гомілку Епіктета, хутро Анаксарха16, у яких любомудріє було більш вимушене, ніж добровільне; хвалиш стрибок Клеомврота Амвракійського — плід любомудрого вчення про душу; хвалиш змагання піфагорійців про боби й презирство смертю Феаною або, не пам’ятаю, кимось іншим, із посвячених у таємниці і вчення Піфагора.

71. Але подивуйся, якщо не колишнім, то теперішнім подвигам християн, ти, любомудріший і наймужніший зі смертних, у терпінні прагнеш наслідувати Епамінондів і Сципіонів, ходиш разом зі своїм військом, задовольняєшся вбогою їжею і хвалиш своє вождівство. Людина шляхетна і любомудра, не принижує доблесті і у ворогах він цінує вище їхню мужність, ніж пороки і зніженість найближчих йому. Чи бачиш цих людей, які не мають ні їжі, ні пристанища, не мають майже ні плоті, ні крові і тим наближаються до Бога, у яких ноги не миті, і ложе — земля, як каже твій Гомер, думаючи таким вимислом вшанувати одного з демонів? Вони живуть долі, але вищі за все дольнє; серед людей, але вищі за все людське; зв’язані, але свобідні; їх тіснять, але нічим їх не стримати; нічого не мають у світі, але володіють всім надмирним; живуть подвійним життям, і одним нехтують, а про друге турбуються; через умертвіння безсмертні, через відмову від створеного з’єднані з Богом; не знають любові пристрасної, але горять любов’ю божественною, безпристрасною; їхня спадщина — Джерело світла, і ще на землі — Його осяяння, ангельські псалмоспіви, цілонічне стояння, переселення до Бога розуму; чистота і безперестанне очищення, як незнаючі міри у сходженні і обожнюванні; їхні стрімчаки і небеса, поневіряння і престоли; нагота й риза нетління; пустеля і торжество на небесах; потоптання ласощів і насолода нескінченна, невиречена. Їхні сльози потопляють гріх, очищають світ; їх піднесення рук гасить полум’я, приборкує звірів, притупляє мечі, примушує тікати полки; і (будь впевнений!) загородять вуста і твоєму нечестю, хоча звеличишся на час і зі своїми демонами будеш ще лицедіяти на позорищі нечестя. 72. Якщо і це не страшне, не гідне поваги для тебе, занадто сміливий і безрозсудніший за кожного, хто йде на смерть? А це, звісно, багато в чому поважніше, ніж ненаситність мудреця і законодавця Солона, яку Крез викрив лідійським золотом, ніж любов Сократа до краси (соромлюся сказати — до отроків, хоча вона прикривається чесною назвою); ніж Платонові ласощі в Сицилії, за які філософ був проданий і не викуплений жодним з учнів, навіть ніким із греків; ненажерливість Ксенократа, жартівливість Діогена, який жив у бочці, з якої він віддавав перевагу ласому шматку простого хліба, говорив словами віршотворця: прибульці, дайте місце господарям; і філософія Епікура, що не визнає ніякого блага вище за задоволення. Великий у вас Кратес; віддати свої землі під пасовища для овець, безперечно, любомудра справа і схожа на справу наших любомудреців; але він проголошує свою свободу не стільки як любитель мудрості, скільки як честолюбець. Великий і той, хто на кораблі, який боровся з хвилями, коли все кидали в море, дякував долі, що доводить його до руб’я17. Великий Антисфен, який коли один нахабний образник ударив його по обличчі, пише собі на чолі, як на статуї, ім’я того, хто вдарив, можливо, для того, щоб дошкульніше докорити йому. Ти хвалиш також одного з тих, що жили незадовго до нас, за те, що цілий день молився, стоячи на сонці; але, можливо, він скористався часом, коли сонце буває ближче до землі, аби скоротити молитву, закінчивши її із заходом сонця; хвалиш і потидейського трудівника18, котрий взимку цілу ніч стояв, занурившись у споглядання, і в нестямі не відчував холоду; хвалиш допитливість Гомера, який трудився над аркадським питанням; любов до знання і невтомність Аристотеля, котрий дошукувався причини змін у Еврипе, — над чим вони й померли; хвалиш і Клеанфів колодязь, і Анаксагорів ременний привід19, і Гераклітові сльози. 73. Але скільки у вас таких і чи надовго вони подвизалися? Чому ж ти не дивуєшся нашим подвижникам, яких тисячі, десятки тисяч, які присвячують себе такому ж і ще дивовижнішому любомудрію, любомудрствують все життя і, можна сказати, у всій вселенній, як чоловіки, так і жінки, що змагаються з чоловіками в мужності, які тоді тільки забувають про свою природу, коли потрібно наближатися до Бога чистотою і терпінням? І не тільки люди незнатного роду і постійною вбогістю привчені до праці, а навіть раніше високі і знатні своїм багатством, родом і владою зважуються на незвичні для них злостраждання заради наслідування Христа. Хоча б вони не мали дару слова, тому що не в слові бачать благочестя; і не надовго придатний плід мудрості, яка тільки на язиці, як визнано і одним з ваших віршотворців, однак в них більше правди, вони вчать ділами.74. Але він, зневаживши всім цим і одне маючи на думці, щоб догодити демонам, які неодноразово скидали його, чого і заслуговував, найперше зі своїх розпоряджень в суспільних справах спрямовує проти християн. Два тільки предмети його турбували: галілеяни, як він називав нас на докір, і перси, які завзято продовжували війну. Але наша справа була для нього важливіша, вимагала великих клопотів, тож війну з персами він вважав справою порожньою і дитячою грою. Хоча він цього не оприлюднював, однак і не приховував; до того навіть доходило його шаленство, що не переставав повторювати це завжди й усім. І такий благорозумніший і найкращий правитель держави не зрозумів, що під час попередніх гонінь сум’яття і потрясіння були незначні, тому що наше вчення торкнулося тільки деяких; істина була прийнята незначною кількістю людей і ще не відкрилася усім. Але тепер, коли спасительне слово розлилося всюди, особливо в нас20, і зробилося пануючим, спокуситися на те, щоб змінити і похитнути християнство, означало те ж, що потрясти Римську державу, наразити на небезпеку цілу державу, і чого гіршого не побажали б нам вороги наші, то постраждати від самих себе, від цього нового і дивовижного любомудрія і царювання, під яким ми благоденствували і повернулися до прадавнього золотого віку і до життя, нічим не збуреного і спокійного. 75. Хіба зручність сполучення, зменшення податків, вибір начальників, покарання за злодійство й інші постанови, що служать тимчасовому благополуччю і миттєвому блиску, могли принести державі велику користь і коштували того, щоб оглушати наш слух похвалами таким установам? А народні сум’яття і збурення в містах, розрив сімейств, чвари в домах, розлучення подружжя (що мало прийти за тим злом і що дійсно прийшло), чи могли служити для його слави або для безпеки держави? Хто ж буде настільки схильний до нечестя або настільки позбавлений глузду в цілому, щоб погодитися на це? В тілі, якщо нездорові тільки один або два члени, інші без зусиль переносять хворобу, і здоров’я зберігають більшість членів; навіть від здоровіших і хворим членам може стати краще. Але коли пошкоджена або вражена хворобою більшість членів, то не може не страждати все тіло й небезпека для нього очевидна. Так у підначальних: недуги одного члена суспільства можуть іноді прикриватися добробутом цілого, але якщо пошкоджена більшість членів, небезпека загрожує цілому суспільству. Думаю, що інший, навіть і злий наш ненависник, міг би бачити це зараз при такій великій кількості християн. Але в цій людині злість запаморочила розум, і тому він поширює гоніння однаково і на мале, і на велике.

76. Особливо дитячою, безпідставною і невартою не тільки царя, але і хоч трохи розважливої людини, була його думка, нібито зі зміною імені відбудеться зміна в нашому налаштуванні, або нібито нам від цієї зміни буде соромно, як звинуваченим у чомусь ганебному. І він дає нам нове найменування, сам називає нас, і узаконює називатися нам замість християн галілеянами. Справжнє ім’я, від Христа запозичене, славне і досточесне; і він задумав позбавити нас цього найменування, чи з цієї причини, чи тому, що, як демони, боявся сили імені, і замінив його іншим, невживаним і невідомим. 77. Але ми не будемо міняти їхніх імен; тому що і немає імен смішніших, щоб замінити ними попередні, як Фалли та Іфифалли, Мелампиги, Трагопод і поважний Пан, один бог, який походить від усіх женихів, і одержав за своєю гідністю ім’я від посоромлення. Тому що їм потрібно, щоб чи один збезчестив багатьох, і притім наймогутніший, чи щоб один походив від багатьох, і притім мерзенніший. Отже, не позаздримо їм ні в ділах, ні в іменах. Нехай насолоджуються своєю простотою і хваляться мерзотами. Якщо хочуть, надамо їм Вуфіна; готові зробити і більший подарунок, поступившись і Триєспером, який настільки велично народжений і народжує, зробив тринадцятий подвиг за одну ніч (маю на увазі п’ятдесят дочок Фестія), щоб отримати за це ймення бога. Коли б християни захотіли видумати подібні речі, то могли б із особистих справ Юліана знайти для нього багато ганебніших і водночас пристойніших найменувань. Бо що завадило б і нам, віддаючи рівним за рівне царя римського, або, як він, обманутий демонами, мріяв про себе, царя вселенної назвати Ідоліаном, Пизеєм, Адонеєм і Кавситавром, як деякі з наших гострословів уже прозвали його, тому що ця справа досить легка. Що завадило б застосувати до нього і скласти для нього й інші назви, які подає дійсна історія? 78. Але сам Спаситель і Владика всього, Творець і Правитель світу, Син і Слово Великого Отця, Примиритель, Архієрей і співпрестольний Отцю, для нас, що збезчестили образ Його, повернутих в порох, і що не зрозуміли великої таємниці поєднання21, Він не тільки принизив Себе до образу раба, але і зійшов на хрест, і звівши із Собою мій гріх, щоб умертвити його, коли називали Його самарянином і (ще гірше), що має в Собі біса, не соромився цього і не докоряв образникам. Той, Кому легко було покарати нечестивих через ангельські сили і єдиним словом, з усією лагідністю і поблажливістю відсилає від Себе образників і проливає сльози за тих, що розпинали Його. Наскільки ж безглуздо думати, що ми, названі галілеянами, будемо сумувати через це або соромитися цього, або перестанемо мати ревність про благо і більше зважати на ці образи, ніж на душу і тіло, тоді як і ними уміємо нехтувати заради істини (див.: Мф. 10:28. Лк. 9:24)? Навпаки, більш смішно, ніж сумно, за те, про що я кажу; і ми віддаємо таку забаву видовищам; бо, звісно, ніколи не перевершимо тих, які на свою загибель забавляються там і інших забавляють подібними речами.79. Але дуже лукаве і зловмисне те, що, не маючи сил переконати нас відкрито і соромлячись примушувати муками, але під левовою шкурою приховуючи лиса, або, якщо хочете, під личиною Міноса приховуючи найбільше неправосуддя (не знаю, як висловити це точніше), він вдався до поблажливого насильства. Втім, поспішаючи словом, інше надам тим, хто бажає писати історію, і думаю, що багато, вважаючи навіть справою благочестя вражати словом настільки злу людину, подбають скласти трагедію (якщо так треба назвати) або комедію тодішнього часу, щоб і потомству була передана така важлива справа, яка варта того, щоб не приховувати її. Сам же замість усього розповім для прикладу про одне або два його діяння, розповім для тих, хто дуже дивується йому надмірно, нехай знають, що вони удостоюють похвалою таку людину, для якої не можна знайти навіть і осуду, якого він заслужив.80. Не знаю, чи усіх народів, які живуть під владою царів, принаймні в римлян, суворо дотримується одна царська постанова: на честь живих царів ставити всенародно їхні зображення. Для утвердження їх царської влади недостатньо вінців, діадем, багряниці, численних законів, податків і безлічі підданих. Щоб вселити більше поваги до влади, вони вимагають ще поклоніння, і поклоніння не тільки своїй особі, але і своїм виліпленим і намальованим зображенням, аби повага, що віддається їм, була повніша і досконаліша. До таких зображень кожний імператор зазвичай додає що-небудь своє. Один зображає, як славнозвісні міста приносять йому дари; інший — як перемога вінчає його голову; дехто — як схиляються перед ним сановники, прикрашені ознаками влади; інші представляють або звірів, уражених влучними ударами, або варварів, переможених і повалених до ніг. Царі насолоджуються не тільки справами, в яких виявляють свою славу, але і їх зображеннями.

81. Що ж він замишляє? Які найжорстокіші будує підступи для християн? Як ті, що підмішують до їжі отруту, до звичайних царських почестей він домішує нечестя і з римськими установленнями з’єднує поклоніння ідолам. Тому на своїх зображеннях, разом з іншими звичайними накресленнями намалювавши демонів, пропонує такі зображення народу і містам, і особливо начальникам областей, щоб зло було неминучим, щоб той, хто шанує імператора, вшановував і ідолів, а той, хто ухиляється від пошанування ідолів, вважався образником імператора, бо поклоніння віддавалося разом. Такого обману і сітей нечестя, настільки хитро розставлених, уникли небагато з тих, які були богобоязливі і проникливіші за інших; але і вони покарані за свою проникливість під приводом, що образили честь імператора; насправді ж постраждали за істинного Царя і за благочестя. А люди прості і нерозсудливі в основному були піймані, і їм, можливо, саме невідання послужить вибаченням, як долученим до нечестя хитрістю. Одного такого вчинку досить, аби знеславити намір царя. Бо, думаю, що не одне і теж пристойне царю і простолюдинові, оскільки гідність їх не однакова. Простолюдину ми пробачили б будь-який і хитрий вчинок, тому що кому неможливо діяти явної силою, тому пробачливо вдаватися і до хитрощів, але царю дуже соромно поступитися в силі, а ще більш соромно і непристойно, як думаю, прикривати свої справи і наміри хитрістю.82. Інше його хитрування за думкою і наміром подібне до першого, але через широту дії набагато гірше і нечестивіше; тому що зло поширилося на значну кількість людей. І я додам це до сказаного: настав день роздачі царських дарів, або річний, або тоді навмисно призначений царем зі злим наміром. Належало зібратися війську, щоб кожний одержав нагороду за гідністю і чином. Тут відкрилося нове явище ницості, нове видовище нечестя! Нелюдськість прикрашена якимось людинолюбством, нерозуміння і жадібність в основному нерозлучні з вошами, котрі уловлені грішми. Блискуче тріумфуючи над благочестям і пишаючись своїм хитруванням, в усій красі головував цар; як якийсь Меламп чи Протей, і був, і поставав перед усіма, без зусиль прибираючи новий вигляд. Що ж відбувалося довкола нього, і які ридання викликає це у благомислячих, які були присутні не тільки тоді, але які і тепер чують про таке видовище! 83. Запропоновано було золото, запропонований і ладан; поблизу був вогонь, недалеко — розпорядники. І який чудовий привід! Здалося, що такий порядок царської роздачі дарів, освячений стародавністю і високо цінований! Що ж за цим? Належало покласти на вогонь фіміам і одержати від царя ціну своєї загибелі, ціну малу за велику справу — за цілу душу, за нечестя проти Бога. Згубна купівля! Гірка відплата! Все воїнство продавалося однією злою хитрістю; підкорювачі вселенної падали від малого вогню, від шматка золота, від невеликого куріння, і більшість не відчували своєї поразки, що було найгірше. Кожний приступав з надією придбання, але, купивши, втрачав самого себе; поклонявся руці царя і не думав, що поклоняється своєму вбивці. І тим, які зрозуміли це, було не легше, бо одного разу захопившись злом, перший нерозсудливий вчинок вони вважали для себе непорушним законом. Які тисячі персів, стрільців і пращників, які заковані в залізо воїни, що нізвідки не вражаються, які стінопробивні гармати мали б успіх в тому, що зроблено однією рукою в один час з мерзенним наміром.84. Додам одне сказання, що викликає більше жалості, ніж описане раніше. Говорять, що деякі з обманутих через незнання піддалися звабі, коли повернулися додому розділити з товаришами трапезу, і коли прийшов час, за звичаєм, прохолодитися питвом, начебто з ними не трапилося нічого поганого, прийнявши прохолодну чашу, почали зводити очі до неба і з хрестом закликали ім’я Христове; тоді один з товаришів здивувався і сказав: «Що ж це? Після зречення ви закликаєте Христа!» Вони напівмертві запитували: «Коли ж ми відрікалися? Що це за новина?» Товариш пояснив: «Ви покладали фіміам на вогонь, а це значить те ж, що зречення». Негайно залишивши бенкет, як несамовиті й ошаленілі розумом, палаючи ревністю і гнівом, вони біжать по торговищу і кричать: «Ми — християни, ми — християни в душі! Нехай чує це кожна людина, а раніше за всіх нехай чує Бог, для Якого ми живемо і готові вмерти. Ми не сказали неправди Тобі, Спасителю Христе! Не відрікалися від блаженного сповідування. Якщо і згрішила в чому рука, то серце не брало участі. Ми обмануті царем, але не вражені золотом. Скидаючи нечестя, ми готові обмитися кров’ю». Потім вони прибігли до царя, кинули перед ним золото і з усією мужністю вигукнули: «Не дари одержали ми від тебе, царю, а засудження на смерть. Не для почестей були покликані, а засуджені на безчестя. Вияви милість своїм воїнам: віддай нас на заколення за Христа. Його одного ми визнаємо царем. Віддай вогнем за вогонь і на попіл нас спопели; відсічи руки, які простягали ми на зло, ноги, якими йшли до зла. Віддай золото іншим, які не будуть каятися в тому, що взяли; для нас досить одного Христа; Він заміняє нам усе». Так говорили вони і водночас закликали інших пізнати обман, протверезитися від захвату і виправдати себе перед Христом кров’ю. Цар розгнівався на них, але стримався умертвити відкрито, щоб не зробити мучениками тих, які були вже мучениками, наскільки було це в їхній владі; цар засудив їх на вигнання і такою помстою виявив найбільше благодіяння, бо віддалив від своїх скверн і підступу.

85. Хоча такі були його бажання і в багатьох випадках він вдавався до підступництва, однак оскільки не мав у серці твердості і додержувався більше впливу злого духу, ніж власного розуму, то не витримав свого наміру до кінця і не зберіг злості потай. Розповідають про вогонь Етни, що накопичується внизу і утримується силою, він до часу ховається на дні гори і спочатку видає страшні звуки (чи то подихи велетня-мученика, чи що інше), також з вершини гори викидає дим — передвістя нещастя; але коли нагромадиться і зробиться нестримним, тоді викидається з надр гори, несеться вгору, ллється через краї жерла і страшним до неймовірності потоком спустошує землю, що лежить внизу. Те ж можна бачити і в ньому. До часу він володів собою, тримався свого хитрого на зло правила і шкодив нам звабою; коли ж нестримний гнів переступив міру, тоді він був не в змозі приховати своєї зловмисності і повстав відкритим гонінням на божественний і благочестивий наш собор. 86. Промовчу про його укази проти святих храмів, які були і всенародно оголошені, і таємно виконувалися; про викрадення церковних внесків і грошей, стільки ж через прагнення до користі, скільки і через нечестя; про розкрадання священних сосудів і про їх наругу над ними скверними руками; про священноначальників і їх підлеглих, котрі за них страждали і були катовані; про покриті кров’ю стовпи, які вони обвивали і оперізували руками під час свого бичування; про стрільців, які, перевершуючи лютістю і ревністю того, хто дав їм наказ, бігали по селищах і містах, щоб підкорити нас, ніби персів, скіфів і інших варварів. Не буду говорити про все це; але хто не знає про нелюдяність олександрійців? Вони і раніше багато знущалися над нами і тепер, без міри скориставшись часом, як народ за природою бунтівний і несамовитий до своїх нечестивих справ, як кажуть, додали ще те, що наш святий храм наповнили подвійною кров’ю, кров’ю жертовною і кров’ю людською, і це зробили під орудою одного з царських філософів22, який тільки через це зробив собі ім’я. Кому невідоме буйство жителів Іліополя? І невігластво жителів Гази, яким він дивувався і шанував за те, що добре розуміли, у чому він бачить свою велич? І шаленство жителів Арефузи, які раніше були невідомі, а з цього часу стали дуже відомими? Тому що людям приносять славетне ім’я не тільки благочинні, але й злі справи, коли вони не знаходять собі схвалення навіть з-поміж порочних.87. Про жителів Гази (з багатьох їхніх злодіянь треба розповісти хоча б про одне, яке могло навести жах і на безбожників) кажуть, що вони непорочних дів, які жили мирним життям, і яких заледве коли торкався чоловічий погляд, вивели на вулицю і оголили, щоб спершу поглумитися над ними таким чином, потім розсікли і роздрібнили на частини, і (як мені зрозуміти Твоє довготерпіння, Христе, у той час!) одні злобливо рвали власними зубами, як гідні шанувальники бісів, пожирали сиру печінку і після такої їжі бралися за звичайну їжу; інші, коли ще тріпотіли нутрощі дів, посипавши свинячим кормом і випустивши найлютіших свиней, ніби для того відкрили таке видовище, щоб бачити, як вони будуть пожирати і терзати плоть з ячменем — ця змішана їжа, доти небачена й нечувана. І винуватець цих справ був вартий того, щоб такою їжею годувати тільки своїх демонів; як і добре напоїв їх своєю кров’ю з рани, отриманої біля серця; хоча цього не розуміють люди жалюгідні, що через крайнє нечестя нездатні навіть думати.88. Хто ж настільки віддалений з населених нами країн, щоб не знав і не попередив розповіддю, яка згадує про дивовижного Марка і жителів Арефузи? За славного Констанція, через дану тоді християнам владу, він зруйнував одне демонське житло і багатьох навернув від язичницької омани на шлях спасіння як своїм не менш світлоносним життям, так і силою слова. За це жителі Арефузи, особливо ті, які були прихильні до шанування демонів, давно вже обурювалися на нього. А коли справи християн похитнулися, язичництво ж почало підніматися, Марк не уник пануючої сили часу. Народ хоча на час і стримує свій гнів, однак як вогонь, що ховається в горючій речовині, або як потік, стримуваний силою, якщо тільки з’явиться випадок, зазвичай запалюється і знищує перешкоди. Марк, бачачи проти себе рух народу, який не знає міри ні в задумах, ні в погрозах, спочатку вирішує втекти, не стільки через легкодухість, скільки дотримуючись заповіді, яка наказує втікати з міста в місто (див.: Мф. 10:23) й ухилятися від гонителів; тому що християни, при всій своїй мужності і готовності до терпіння, повинні не тільки мати на увазі свою користь, але і щадити гонителів, щоб, наскільки можливо, не збільшити чим-небудь небезпеки, у якій перебувають їх вороги. Коли ж Марк довідався, що багатьох за нього тягнуть і гонять, а багато хто через лютість гонителів піддаються небезпеці, не захотів заради свого спасіння байдуже дивитися на біди інших. Тому приймає інше рішення, найкраще і любомудре: повертається і добровільно видає себе народу — нехай роблять з ним, що хочуть, і твердо виступає проти важких обставин. Які тут були жахи? Які придумано жорстокості? Кожний додавав що-небудь своє для довершення зла; не посоромились (не кажучи про щось інше) любомудрія мужа; воно ще більш дратувало їх; тому що повернення Марка вважали більшим презирством до себе, ніж його мужністю в перенесенні небезпек. 89. Вели посередині міста старця — священика, добровільного страждальця, котрий літами, а ще більше життям, поважний для всіх, крім гонителів і мучителів. Вели його люди різного віку і стану; тут були всі без винятку, чоловіки і жінки, юнаки і старці, люди, що займали міські посади і прикрашені почестями; усі намагалися перевершити один одного в нахабності проти старця; усі вважали справою благочестя завдати йому якомога більше зла і перемогти старого подвижника, який боровся з усім містом. Тягли його по вулицях, штовхали в нечисті ями, волочили за волосся; не залишилося жодної частини тіла, над якою б вони не поглумилися, якої б не терзали нечестивці, які гідно терплять роздирання в таїнствах Митри23; діти піднімали вгору тіло доблесного страждальця на залізних вістрях і передавали його один одному, перетворюючи на забаву це страшне видовище; гомілки старця лещатами стискали до кісток, вуха різали тонкими і міцними нитками, піднявши самого в повітря у коробі. Облитого медом і відваром серед дня його жалили оси і бджоли, тим часом сонце палило і пекло його плоть, готуючи з цього блаженного (не можу сказати, нещасного) тіла для них найгарячішу їжу. При цьому, кажуть (і це варто, щоб записати), старець, юний для подвигів (тому що і серед лютих страждань він не переставав виявляти світле лице і насолоджувався самими муками), виголосив достопам’ятний і достославний вислів: «Це прекрасна ознака, що я бачу себе на висоті, а їх внизу, на землі». Так він високо піднявся духом над тими, які його тримали! Наскільки далекий він був від скорботи, що начебто був присутній при стражданнях іншого, і не нещастям, а торжеством вважав те, що відбувалося з ним. 90. І кого б не зворушило все це, хто мав хоча трохи милосердя і людинолюбства? Але цьому перешкоджали обставини і шаленство царя, який вимагав нелюдяності і від черні, і від міст, і від начальників, хоча для багатьох, хто не знав глибини його злісної хитрості, представлялося це в іншому світлі. Ось які муки витерпів мужній старець! І за що? За те, що не хотів однієї золотої монети кинути мучителям, тому і довів, що подвизався за благочестя. Бо поки арефузійці, поклавши за зруйнований їх храм занадто високу ціну, вимагали, щоб він або заплатив усі гроші сповна, або знову збудував храм, доти можна було ще думати, що він противиться їм більше через неможливість виконати необхідне, ніж через щире благочестя. Але коли мало-помалу перемагаючи їх своєю твердістю і щоразу зменшуючи ціну, нарешті він довів їх до того, що просили з нього найменшу суму, яку досить легко можна було сплатити, і після цього, з рівною непоступливістю одні домагалися взяти хоч що-небудь і тим довести свою перемогу, а він не хотів нічого дати, щоб тільки не залишитися переможеним, хоча багато хто не тільки через благочестя, але і через повагу до непереможної твердості старця, старанно намагалися заплатити більше, ніж було потрібно: тоді вже ясно можна було бачити, що він жаліє не грошей, а подвизається за благочестя. 91. Що означали такі вчинки з Марком: чи поблажливість, чи лагідність, чи нахабність і нелюдяність — нехай скажуть нам ті, котрі дивуються царю-філософові; я думаю, що нікому не буде важко дати справедливу й істинну відповідь. Потрібно ще додати, що Марк був одним з тих, хто таємно відвів і тим врятував цього нечестивця, тоді як увесь його рід зазнав небезпеки загинути, можливо, він перетерпів гідно всі ці муки, та ще і більших страждань був гідний за те, що, сам того не знаючи, зберіг таке зло для всього всесвіту. Говорять, що тодішній єпарх24 (за вірою язичник, а за вдачею піднімався над язичниками й уподібнювався до кращих мужів, славних колись і нині), який не міг байдуже дивитися на муки і терпіння цього мужа, сміло сказав цареві: чи не соромно нам, царю, що всі християни перемагають нас, так що й одного старого, який перетерпів усі муки, ми не могли здолати? І здолати його — справа не велика, але бути ним переможеними — чи не крайнє нещастя? Те, чого нижчі начальники, по совісті, соромилися, тим пишався цар! Чи може бути що-небудь зліше цього не стільки заради тих, що страждали, скільки для тих, що виконували? Такі діла арефузійців! Нелюдяність Есета і Фаларіда25 незначна порівняно з їхньою жорстокістю, або краще з жорстокістю того, за чиїм спонуканням і розпорядженням це робилося; тому що від сім’я походять нащадки і від вітру — аварія корабля.

92. Які ж і настільки нестерпні й інші справи його? Хто мені дасть майстерність і язик Геродота і Фукидіда, щоб я міг передати майбутнім часам зображення всієї злості цієї людини і ніби на стовпі накреслити для потомства історію цього часу? Я промовчу про Оронту і про мерців, яких у нічний час, приховуючи лиходійства царя, ріка ця, переповнена трупами, таємно знищила. Це слова поета26, які краще можна віднести до Оронта. Не буду говорити і про ті таємні віддалені частини його палацу, і про ті ставки, колодязі і рови, які були наповнені недобрими скарбами, тобто не тільки трупами отроків і дів, розсіченими при таїнствах для викликання душ, для ворожінь і беззаконних жертвоприношень, але і тілами по страждальців за благочестя. Не станемо, якщо угодно, звинувачувати його в цьому, тому що і сам він соромився цього і тим показував хоча якусь помірність. Це видно з того, що він намагався приховати ці беззаконня, як мерзоту, якої не треба виявити. А що наших кесарійців, цих великодушних і полум’яних ревнителів благочестя, він так гнав і ганьбив, за це, можливо, немає потреби і судити його, бо він був доведений до цієї помсти справедливим, як йому здалося, обуренням на них за храм богині щастя, що зазнав нещастя в щасливий час27. Потрібно ж трохи поступитися і неправді, коли вона вже взяла над ним таку силу! 93. Але хто не знає наступної події? Коли в одній області чернь шаленіла проти християн і, умертвивши багатьох з них, загрожувала зробити ще більше, обласний начальник, бажаючи триматися середини між вимогами законів і духом часу (тому що і духу часу вважав себе зобов’язаним служити і мав деяку повагу до законів), багатьох з язичників покарав. Що ж вийшло? На нього донесли; раптом, з великим безчестям, схопили його і представили цареві, і він відданий був суду за те, що покарав язичників, хоча посилався на закони, за якими було доручено йому судити; ледь не засуджений був до смерті; нарешті, цар виявив своє людинолюбство, тобто засудив його на вигнання. І при цьому почули дивний і людинолюбний вираз! «Що за важлива справа, — сказав правосудний суддя28, який не переслідував християн, — якщо одна рука язичницька умертвила десять галілеян?» Чи не явна це жорстокість? Чи це не указ про гоніння, більш ясний і жахливий, ніж ті, які видані всенародно? Насправді, яка різниця у тому, чи оголосити указом гоніння на християн, чи виявляти своє задоволення їх гонителям і деяку справедливість щодо християн ставити в тяжкий злочин. Воля царя є неписаний закон, огороджений силою влади і сильнішим, ніж написані укази, не підкріплені владою.94. Ні, кажуть прихильники його справ, які видумують нам нового бога, лагідного й людинолюбного, він не пропонував указами всенародно гнати християн і змушувати їх терпіти все, що гонителям буде завгодно, і тим думають довести, що він не був гонителем. Але ніхто ще не називав гідру лагідною за те, що вона замість однієї голови, якщо вірити байці, має дев’ять, або патарську химеру за те, що в неї три голови, не схожі одна на одну, тому вона видасться ще страшнішою; або пекельного цербера лагідним за те, що в нього три голови, схожі одна на одну; або морське чудовисько Сциллу за те, що навколо неї шість огидних голів, і хоча, як кажуть, верхня половина показувала щось благовидне, лагідне і приємне для очей (тому що Сцилла була дівою, яка мала щось споріднене з нами); але нижче були голови собачі, звірині, котрі не мали нічого благовидного. Вона знищила безліч кораблів і настільки ж небезпечна, як і голови Харибди, котра навпроти. І невже ти будеш звинувачувати стріли стрільця і каміння пращника, а не самого стрільця і пращника; або звинувачувати мисливських собак, готувача отрути, роги биків, пазурі хижих звірів, а тих, хто керує ними, будеш залишати осторонь і вважати невинними в тому, на що вони наважуються? Справді, це було б крайнє божевілля, справа, гідна справжнього софіста, який захищає свої пороки і силою слова закриває істину. Втім, йому не сховати себе, хоча б він крутився на всі боки, хоча б через свою хитрість приймав різний вигляд, і одягнувши, як кажуть, шолом Аїда29 або володіючи перснем Гігеса і повертаючи його до себе печаткою, міг робитися невидимим. Навпаки, чим більше він намагається втекти і зникнути, тим більше опиняється перед судом істини і перед суддями, котрі знають такі діла, як винний у таких вчинках і справах, яких і сам не захоче захищати і називати справедливими. Так легко виявляється лукавство! Так воно само себе вражає з усіх боків.95. Але не подумайте, щоб тільки вже вчинене ним було настільки низьке і безглузде зі шляхетністю і гідністю царською, а те, що замишляв зробити, те було більш людинолюбне, більш гідне царя. Ні! Добре було б ще, якби справи, що готуються ним, не були ще більш нелюдяними за ті, про які сказано. Як при русі дракона, одні згини його луски вже піднялися, інші піднімаються, інші готові до того ж, а деякі, хоча до часу ще спокійні, але можуть почати рухатися. Або, якщо хочете, інше порівняння, як при ударі блискавки одні частини вже горять, а інші спочатку чорніють, поки вогонь, підсилившись, і їх не охопить; так і в нього — одні лиходійства вже звершилися, а інші були визначені в його накресленнях і в погрозах проти нас. Ці приречення були такі безглузді і незвичні, що тільки йому могло спасти на думку мати такі наміри і захотіти привести їх у дію, хоча і до нього було багато гонителів і ворогів християн. 96. Бо про що не помишляли ні Діоклитіан, перший з лютіших гонителів християнства, ні його спадкоємець Максиміан, що перевершив першого в жорстокості, ні їх наступник, і найлютіший гонитель, Максимін, який потерпів30 за це жахливу страту, мерзенну виразку тілесну, знаки якої зображені, як на ганебних стовпах, на його статуях, що стоять і зараз у публічних місцях. Це замишляв він, як переказують спільники і свідки таємних його справ, але був утриманий Божим людинолюбством і слізьми християн, які рясно проливалися багатьма як єдиний захист проти гонителя. Задуми ж його полягали в тому, щоб позбавити християн усіх прав і замкнути для них усі зібрання, усі площі, усі суспільні свята і навіть самі суди; тому що, на його думку, не можна користуватися всім цим тому, хто не захоче запалювати фіміаму на жертовниках, що стоять там, і не заплатить так дорого за загальні права. О закони, законодавці і царі! Як Творець, з однаковим людинолюбством, яке є для всіх спільним і небідним, дає всім насолоджуватися і красою неба, і світлом сонячним, і свіжістю повітря, так і ви надавайте всім свобідним людям однакове і рівне право користуватися заступництвом законів. А він замишляв відняти в християн це право, щоб вони, терплячи і насильницькі утиски, і відібрання майна, і всяку іншу важливу або неважливу образу, заборонену законами, не могли одержувати законного задоволення в суді. Нехай гонять їх з рідної землі, нехай умертвляють, нехай, якщо можливо, не дають їм і вільно дихнути! Тих, що страждали, все це, звісно, утверджувало більше в ревності і сміливості перед Богом, а тих, які діяли, — ще більше наводило до беззаконь і безчестя. 97. І яку ж, очевидно, премудру підставу для цього наводив цей убивця і відступник, порушник законів і законодавець, або, скажу точніше — словами наших книг Священних книг, цей ворог і месник (див.: Пс. 8:3)? Те, що наш закон повеліває: не мстити, не судитися (див: Рим. 12:19; 1Кор. 6:1), не мати зовсім багатства, не вважати нічого власністю (див.: Мф. 10:9, Діян. 4:32), але жити в іншому світі і сьогоденням нехтувати як незначним (див.: Флп. 3:20; 2Кор. 4:18), не відплачувати злом за зло (див.: Рим. 12:17), коли хто вдарить нас по щоці, не жаліти її, а підставити тому, хто вдарив, і другу, віддавати не тільки свій верхній одяг, але і сорочку. Можливо, до цього він додасть і те, що нам запропоновано молитися за образників і бажати усякого блага гонителям нашим (див.: Мф. 5:39,40,44). Як не знати цього в точності тому, хто колись був читцем Слова Божого, був визнаний гідним честі служіння великому вівтарю і починав будувати храми на честь мучеників?

98. Але ось чому, по-перше, я дивуюся йому: як він настільки ретельно займався Св. Писанням, а не прочитав, або навмисно не помітив того вислову, що зло загине злою смертю (див.: Мф. 21:41), злий, тобто кожний, хто відкинув Бога, і, що ще гірше, хто гонить тих, які твердо зберігають сповідування віри, й обтяжує їх такими бідами, яких сам гідний. Якщо він може довести, що як нам треба бути досконалими (що він приписує законом) і неухильно триматися даних нам правил, так йому назначено, або з волі його богів за краще визнано бути найзлішою людиною. Із двох протилежних навичок, які є чеснота і порок, нам присуджена краща частина, а йому і подібним до нього кинутий гірший жереб, — то нехай він зізнається в цьому, і тоді за нами залишиться перемога, що засвідчать і самі вороги, і гонителі наші. Якщо ж і вони привласнять собі трохи чесності і лагідності, принаймні на словах, хоча не на ділі; якщо і вони, попри все те, що занадто злі і задоволені злими богами своїми, не дійшли ще до тієї безсоромності, щоб визнавати порок за жереб, який їм властиво належав, то нехай скажуть, чи може бути це справедливо і де це запропоновано, щоб нам серед усіх страждань тільки терпіти, а їм не щадити нас, хоча ми і щадили їх? Насправді, подивіться на минуле. Були часи і нашої могутності, й вашої, і вона переходила поперемінно то в ті, то в інші руки. Які ж напасті терпіли ви від християн, подібні до тих, від яких так часто потерпають від вас християни? Чи позбавляли ми вас яких-небудь прав? Чи піднімали проти когось шалену чернь? Чи озброювали проти когось начальників, які б поводилися суворіше, ніж тому їм приписано? Чи піддали небезпеці чиєсь життя? Чи відняли у когось владу і почесті, що належали мужам чудовим? Словом, чи завдали комусь таких образ, на які ви так часто наважувалися або якими погрожували нам? Без сумніву, самі ви того не скажете, ви, які ставите нам за провину нашу лагідність і людинолюбство.99. Крім того, ти, мудріший і розумніший з усіх, ти, який примушуєш християн триматися найвищої чесноти. Ти не розумієш того, що в нашому законі інше пропонується, як необхідне: ті, що не виконують закону, зазнають небезпеки. Інше ж не є необхідним, а надається вільному волевиявленню. Ті, які виконують його, одержують честь і нагороду, а ті, які не виконують, не викликають на себе ніякої небезпеки? Звичайно, якби всі могли бути найкращими людьми і досягти найвищої міри чесноти, це було б довершеніше і досконаліше. Але оскільки Божественне слід відрізняти від людського, і для одного немає добра, до якого він не був би причетний, а для другого велике і те, якщо він досягає середніх ступенів, — то чому ж ти хочеш називати законом те, що не всім властиве, і вважаєш гідними осуду тих, що не дотримуються цього? Як не кожен, хто не заслуговує покарання, гідний уже і похвали, так не кожний, не гідний похвали, тому вже заслуговує і покарання. Потрібно вимагати відповідної досконалості, але не виходити за межі властивого нам любомудрія і людських сил.100. Але я маю знову звернути моє слово до словесних наук; я не можу не повертатися часто до них; по можливості потрібно намагатися захистити їх. Багато вчинив боговідступник тяжких несправедливостей, за які він гідний ненависті; але коли в чому, то особливо в цьому він порушував закони. Нехай розділять зі мною моє обурення всі любителі словесності, які займаються нею, як своєю справою, люди, до яких і я не відмовлюся належати. Тому що все інше я залишив другим, які бажають того, залишив багатство, знатність, славу, владу — словом, усе, що кружляє на землі і насолоджує людей не більше, ніж сновидіння. Одне тільки залишив собі – мистецтво слова, і не засуджую себе за труди на суші і на морі, які принесли мені це багатство. О, коли б я і кожний мій друг могли володіти силою слова! Ось перше, що полюбив я і люблю після найпершого, тобто Божественного, і тих надій, які вищі за все видиме. Якщо ж кожного гнітить своя ноша, як сказав Пиндар, то і я не можу не говорити про улюблений предмет, і не знаю, чи може що бути справедливіше, як словом скласти подяку за мистецтво слова словесним наукам. 101. Отже, скажи нам, найлегковажніший і найненажерливіший з усіх, звідки прийшла тобі думка заборонити християнам вивчати словесність? Це була не проста погроза, а вже закон. Звідки ж вийшло це і з якої причини? Який красномовний Гермес (як ти міг би висловитися) вклав тобі це в голову? Які злохитрі Телхини31 і заздрісні демони? Якщо хочете, скажемо і про причину цього: після багатьох протизаконних і злих справ належало тобі, нарешті, дійти і до цього, і тим відкрито напасти на самого себе. Там, де ти особливо думав діяти розумно, там найбільше, сам того не розуміючи, знеславив себе і довів своє божевілля. Якщо ж це не так, то поясни, що значить твоє визначення і яка причина спонукала тебе ввести цю нову постанову, що стосується словесних наук? І коли ти скажеш що-небудь справедливе, ми не будемо звинувачувати тебе, а будемо тільки жаліти себе. Тому що ми навчилися як перемагати переконаннями розуму, так і уступати над собою законну перемогу.

102. Словесні науки і грецька освіченість (το ελληνιζειν), каже він, — наші, тож нам же належить і вшанування богів; а ваша доля — неосвіченість і грубість, оскільки у вас уся мудрість полягає в одному: віруй. Але і у вас, я думаю, не посміються над цим піфагорійські філософи, для яких сам сказав, є перший і вищий догмат, більш шановний, ніж самі золоті, або, точніше, свинцеві вірші32. Тому що в послідовників Піфагора після першої, що так багато прославляється тими, хто посвячений в таїнства його вчення, філософії мовчання, направленої до того, щоб учні за допомогою мовчання привчилися розміряти всі свої слова. Це було прийнято за правило, що про які б предмети вчення не запитували, давати відповідь, а коли будуть вимагати доказу, не відповідати нічого, крім наступного: так думав Піфагор. Це слово, так він вважав, було доказом, який не підлягає жодній перевірці і дослідженню. Але цей вислів: «сам сказав», чи не те ж виражає, хоча й іншими буквами і словами, що й наше «віруй», над яким ви не перестаєте знущатися і насміхатися? Тому що наш вислів означає, що не дозволено не вірити словам мужів богоносних. Те, що вони гідні ймовірності, служить доказом сказаного ними, яке міцніше будь-якого логічного доказу і спростування. 103. Але припустимо, що ця відповідь не є незаперечною. Як же ти доведеш, що словесні науки належать тобі? А якщо вони і твої, то чому ж ми не можемо брати в них участь, як того вимагають твої закони і твоя безрозсудність? Яка це грецька освіченість, до якої належать словесні науки, і як можна вживати і розуміти це слово? Я готовий разом з тобою, любителю виразів обоюдних, проаналізувати його силу і значення, знаючи, що інколи тим самим словом означають різні поняття, а іноді різними словами — одне й теж, і, нарешті, різними назвами — і різні предмети. Ти можеш сказати, що грецька освіченість належить або до язичницького вірування, або до народу і до перших винахідників сили грецького слова. Якщо це належить до язичницького вірування, то вкажи, де і в яких жерців запропонована грецька освіченість, подібно до того, як запропоновано, що і яким демонам приносити в жертву? Тому що не всім наказано приносити те саме, і не все — одному, рівно — і не єдиним чином, як це визначили ваші гієрофанти і засновники жертвоприношення. Ось, наприклад, у лідійців благочестивою справою вважається проклинати Вуфина33 й, лихословлячи його, тим вшановувати божество; у жителів Тавриди — убивати чужоземців, у лакедемонян — бичувати себе перед жертовником; у фригійців — оскопляти себе під солодкі звуки сопілок і після стомлюючого танцю; в інших — мужеложствувати; в інших — блудодіяти; і чимало ще є непотребів, що звершуються при ваших таїнствах, про що я не вважаю за потрібне говорити окремо! Але кому ж з богів або демонів присвячена освіченість грецька? Та якщо б це було і так, однак із цього не видно, що вона має належати тільки язичникам, або що загальне надбання є власністю тільки якогось із ваших богів або демонів; так само, як і багато інших речей не перестають бути загальними тому, що у вас установлено приносити їх у жертву богам. 104. Якщо ж ти цього не скажеш, а назвеш вашою власністю грецьку мову і тому будеш нас позбавляти її як батьківської спадщини, яка ніяк нам не належить, то, по-перше, не бачу, яка може бути для цього підстава або як ти можеш позв’язувати це із шануванням демонів. Оскільки з того, що у тих самих людей і мова, і вірування — грецькі, ще не випливає, щоб мова належала до вірування і щоб тому справедливо було позбавляти нас вживання цієї мови. Такий умовисновок вважатимуть неправильним і ваші вчителі логіки. Бо якщо два присудки відповідають тому самому підмету, то із цього ще не випливає, що вони й самі — одне і те ж. Інакше, якщо припустимо, що той самий чоловік — і золотих справ майстер, і живописець, то потрібно буде мистецтво живопису вважати за одне і те ж з мистецтвом ювеліра, і навпаки, мистецтво ювеліра визнати за одне і те ж з мистецтвом живописця, що зовсім безглуздо. 105. Потім я запитаю тебе, любителю грецької освіченості і словесності: чи зовсім ти заборониш нам говорити грецькою, навіть звичайними, простонародними, загальновживаними словами, чи не дозволиш вживати тільки слова добірні й пишномовні, які доступні для одних чудово освічених? Якщо ці останні, то яке це дивовижне розділення! Начебто слова: σμερδαλεον (жахливо), κοαβιζειν (дзенькати, звучати), μων (чи, або), δηπωθεν (отже), αττα (якась), αμωσγεπβς,34 (почасти, трохи) належать до одного прислівника, а інші потрібно кинути в кіносарг, як колись кидали туди незаконнонароджених35? Якщо ж і прості, невитончені вислови теж належать грецькій мові, чому не позбавляєте нас і їх, і взагалі всякого грецького слова, хоч яке б воно було? Це було б, як не можна більш людинолюбно і цілком гідно вашого неуцтва.

106. Але я хочу відкрити тобі щодо цього предмета вищий і досконаліший умогляд. Не моя справа думати, чи є особливі якісь слова богів (не кажу про слова μωλυ, ζανθον, χαλκις36, над ними я сміюся), слова, які прекрасніші і визначніші за наші й однак утворюються за допомогою органів голосу, і через повітря доходять до слуху, тим часом, як богам зручніше було б розмовляти між собою тільки за допомогою думок і образів. А наше міркування таке: і мова, і всяке мистецтво, або корисна установа, яку б ти собі не уявляв, належать не тільки винахідникам, а всім, хто ними користуються; і як у мистецькій музичній гармонії одна струна видає той звук, інша — інший, високий або низький, але все підпорядковується одному мистецькому керівникові хору і становить одну прекрасну гармонію; так і тут — найвищий Художник і Творець — Слово, хоча обрав різних винахідників різних корисних установ і мистецтв, але все запропонував усім, хто хоче, щоб з’єднати нас узами взаємного спілкування і людинолюбства і прикрасити наше життя лагідністю.107. Як же ти говориш, що грецька освіченість — твоя? Чи не фінікійцям належать письмена або, як думають інші, чи не єгиптянам, або чи ще не євреям, які і їх перевершують мудрістю і які вірують, що самим Богом написаний закон на богописаних скрижалях? Чи тобі належить аттичне красномовство? А гра в шашки, наука чисел, мистецтво рахувати на пальцях, міра, ваги, мистецтво шикувати полки й воювати — чиє це? Чи не евбеян? Тому що в Евбії народився Паламед, який винайшов багато чого і тим викликав заздрість, зазнав покарання за свою мудрість, тобто засуджений був до смерті тими, що воювали проти Іліона. Отже, що ж? Якщо єгиптяни і фінікійці, якщо євреї, у яких і ми запозичимо багато чого для свого вчення, якщо, нарешті, жителі острова Евбеї будуть по-твоєму привласнювати собі все це, як власність, що нам тоді робити? Чим будемо захищатися проти них, потрапивши під власні закони37? Чи не доведеться нам втратити все це, і, як ворона в чужім пір“ї, бачити, що в нас общипають його, і ми залишимося голими і потворними? 108. Чи твоя власність вірші? Але що, якщо право на них заперечить та баба, яка, коли штовхнув її в плече юнак, котрий швидко біг назустріч їй, почала сварити його і в запалі гніву, як розповідають, висловила свою лайку віршем, що дуже сподобався тому юнакові і був наведений ним у правильний розмір, послуживши початком віршування, настільки тобою шановного? Що сказати про інше? Якщо ти пишаєшся зброєю, то від кого, найхоробріший воїне, у тебе зброя? Чи не від циклопів, від яких бере свій початок мистецтво кувати? Якщо видається тобі важливою, і навіть найважливішою, багряниця, яка зробила тебе і мудрецем, і законодавцем, то чи не маєш віддати її тирянам, у яких вівчарська собака, з’ївши равлика і забруднивши свої губи багряним її соком, показала пастухові пурпурову фарбу і передала вам, царям, через тирян це пишне руб’я, плачевне для злих? Що ще сказати про землеробство і кораблебудування, яких можуть позбавити нас афіняни, які розповідають про Деметру38, Триптолема, драконів, Келея і Ікарія і передають вам про це безліч байок, на яких ґрунтуються ваші безсоромні таїнства, воістину гідні нічної темряви? 109. Чи угодно тобі, щоб я, залишивши решту, звернувся до головного предмета твого божевілля, або, краще, злочестя? Те саме, щоб посвячуватися і посвячувати в таїнства і служити богам, звідки перейшло до тебе? Чи не від фракійців? У цьому саме слово θπησκευειν (служити богам) може тебе переконати. А жертвоприношення хіба не від халдеїв чи від кіпріотів? Астрономія хіба не належить вавилонянам? Геометрія єгиптянам? Магія персам? Гадання по снах від кого, якщо не від телмисян39? Птахогадання від кого, як не від фригійців, які раніше за інших почали зауважувати політ і рух птахів? Але щоб не багатословити, звідки в тебе всі приватні речі богошанування? Чи не кожна від одного якого-небудь окремого народу? А через поєднання всіх їх разом склалося одне таїнство марновірства! Отже, що ж? Після того, як усе відійде до перших винахідників, чи не треба буде допустити, що в тебе не залишиться нічого свого, крім злості і твого боговідступництва, воістину нового? Насправді, ти перший із християн задумав повстати проти Господа, як колись у скіфів раби проти господарів. Правда, що для тебе було б дуже важливо, якби, за твоїми постановами і законами, зруйнувалося це зле збіговисько40, щоб можна було звільнитися від занепокоєнь і знову побачити Римську державу в прадавньому добробуті, вільною від усякої внутрішньої міжусобиці, яка набагато нестерпніша і страшніша за війни із зовнішніми ворогами, як жахливіше терзати свою плоть, ніж чужу.

110. Але коли в цих його діях ви бачите хитре лиходійство, прикрите личиною лагідності і ніскільки не гідне величі царської, то ось я представлю вам докази ще більшого підступництва. Він бачив, що наше вчення величне і в своїх догматах, і в свідченнях, даних з небес; що воно є і давнє, і нове, — давнє через проречення і через думки, якими просвічуються про Божество, нове — через останнє Богоявлення і чудеса, які внаслідок нього і при ньому були. Він бачив, що це вчення ще більш величне і славне через передані правила, котрі і дотепер зберігаються для церковного благоустрою. Отже, щоб і це не уникло його злохитрощів, що він замишляє, що робить? Наслідує Рапсака ассирійця, воєначальника ассирійського царя Сеннахирима. Рапсак, переносячи війну в межі Юдеї, з великою силою і численним військом оточив Єрусалим і біля самого міста розташував свій стан, але коли не зміг ні силою взяти місто, ні дочекатися перебіжчиків, які б повідомили йому що-небудь про те, що відбувалося в місті, то задумав схилити жителів до покірності лагідними переконаннями, пропонуючи те їхньою мовою. Однак обложені, як це відомо з історії, зрозумівши його намір і побоюючись, щоб приємністю його слів не бути пійманими в сіті рабства, насамперед зажадали, щоб він говорив з ними не по-єврейськи, а по-ассирійськи. 111. Подібне замислив і він. Тому що готувався у всіх містах завести училища, кафедри, вищі і нижчі місця для сидячих, читання і тлумачення язичницьких вчень, що стосуються і вивчення вдач і таїнств, також зразки молитов, що поперемінно промовляєються то тими, то іншими, єпітимії тим, що згрішили, відповідно до злочину, чин приготування до посвяти і самої посвяти — словом, усе, що очевидно належить до нашого благочиння. Понад це Юліан думав облаштувати готелі і притулки, притулки для любителів цнотливості, для дів, і обителі для тих, що присвятили себе роздумам; хотів наслідувати і наше людинолюбство до нужденних, щоб надавати їм всяку допомогу і напоумлювали їх схвальними листами, з якими ми перепроваджуємо бідних від одного народу до іншого, чому він особливо дивувався в наших постановах. 112. Ось що замишляв цей новий догматовводитель і софіст. А що намір його не збувся і не введений в дію, не знаю, чи вважати це вигодою для нас, які швидко звільнилися від нього і від його задумів, або більшою вигодою для нього самого, тому що він повинен був зупинитися на одних мріяннях. А якщо ні, то відкрилося б, як далекі від рухів людських наслідування мавп. Розповідають, що і мавпи наслідують такі рухи, які перед їх очима роблять люди, щоб обдурити їх; але цим самим їх і ловлять, тому що наслідування їх не може дійти до нашої тямовитості. За свідченням оракула, кінь фессалійський, жінка лакедемонська і чоловіки, що п’ють воду Арефузи, тобто сицилійці, більше перевершують усіх однорідних з ними, але набагато справедливіше те, що християнські звичаї і закони тільки християнам і властиві, так що нікому іншому, хто захотів би наслідувати нас, неможливо перейняти їх, і це тому, що вони утвердилися не людськими міркуваннями, а силою Божою і довготривалою сталістю.113. Тепер пристойніше всього розглянути, ніби на видовищі, цю дивну, або краще сказати, безглузду побудову і довідатися, яким би могло бути у них вчення і яка мета зібрання, щоб, як говорить Платон про своє місто, побудоване на словах, побачити їх думку у русі. Все любомудре розділяється на дві частини: на споглядальну і діяльну, з яких перша вища, але складніша для розуміння, а друга нижча, але корисніша. У нас обидві вони одна одній сприяють. Умоспоглядання служить нам супутником до горнього, а діяльність — сходженням до умоспоглядання, тому що неможливо досягти мудрості, не живучи мудро. А в них, які не черпають у Божественнім натхненні з’єднуючої сили, обидві ці частини подібні до коріння, що не утверджене у ґрунті, і носиться по воді; і я не знаю, яка з них смішніша й слабша. Подивимося ж на їхнє блаженство і дозволимо собі, як це буває в багатьох видовищних виставах, трохи побавитися з оповідачами, які забавляються тим, що розказують байки: «радіти з радіючими і плакати з плачучими» (Рим. 12:15) додати і це: «поговорити про порожнє з пустословами». При сльозах буває і сміх, як це помітили віршотворці41. 114. Отже, уявімо собі дивне видовище або, не знаю, як інакше вони дозволять назвати свій дім. Нехай глашатаї скликають слухачів, нехай сходиться народ, нехай перші місця займуть або ті, які вирізняються сивиною старості і здоровим способом життя, або люди знамениті родом, славою і хитросплетенням земної мудрості, у якій більше оманливого, ніж дійсного благочестя. Ми віддамо їм цю перевагу; що ж будуть вони робити після цього? Нехай самі запишуть своїх предстоятелів. Нехай прикрашають їхній пурпуровий одяг, стрічки і різнобарвні прекрасні вінки. Бо я часто зауважував, що вони дбайливо турбуються про величну зовнішність, про те, як би стати вище за простолюдинів; начебто все загальновживане і звичайне гідне презирства, а те, що підкреслює гордовитість і не може належати багатьом, те і має вселяти довіру. Або і в цьому вони опустяться до нас і будуть, як і ми, думати, що пристойніше їм бути вищими за інших вдачею, а не зовнішнім виглядом? Тому що ми мало турбуємося про видиме і про красиву зовнішність, а більше про внутрішній світ людини й про те, щоб звертати увагу глядача на те, що споглядаємо розумом, чому і більше навчаємо народ. Отже, нехай це буде, як сказано.

115. Що ж далі? Звісно, ти представиш їм тлумачів, віщунів, яких ви називаєте божественними, розкриєш книги богословські і моральні. Які ж і чиї, скажи, будь ласка! Добре їм проспівати Гесідову «Теогонію» і поговорити про описані там битви і змови, про титанів і гігантів, страшних по імені і по ділах. Котт, Бріарей, Гиг, Енкелад, які представляються у вас із драконовими ногами, блискавичні боги і накинуті на гігантів острови, стріли і разом гроби заколотникам; огидні викидиші і передчасні породження гігантів, гідри, химери, Цербери, Горгони — словом, безліч всякого зла, — ось красоти, які можна запропонувати слухачам з Гесіода! Тепер нехай стане зі своєю цитрою і всезахопленою піснею Орфея; нехай пролунають на честь Зевса ті великі і дивовижні слова й думки, в яких виявляється його богослів’я. «Про Зевса, славнішого, найбільшого з богів, який ховається під калом овець, коней і ослюків!» Правильно, він хотів показати цим життєдайну і життєносну силу бога; і чи можна було інакше це виявити? Але він не скупий і на інші настільки ж високі слова. Наприклад: «Сказавши це, богиня δοιως ανεσυπατο μυπως», щоб увести своїх улюбленців в непотрібні свої таємниці, що ще й нині зображається зовнішніми тілорухами. Нехай приєднаються до всього цього ще Фанес, Ерикапій і той, який пожер усіх інших богів, а потім їх викинув із себе і в такий спосіб став батьком людей і богів. Нехай усе це запропонують дивовижним слухачам богослів’я, потім нехай придумають на це алегорії і дивовижні тлумачення і повчання, віддаляючись від свого предмета, понесуться в безодні або на стромовини умоспоглядання, що не має ніякої опори. 116. Але де помістиш ти Гомера, цього великого трагікомічного співака богів? У дивних його поемах знайдеш і те, й інше, тобто і горе, і сміх. Насправді, чи можна без великої турботи дивитися і очікувати, чи помириться, за допомогою Гери, яка нарядилася, як блудниця, Океан з Тефидою? Інакше біда всьому Всесвіту, якщо вони ще якийсь час проведуть цнотливо! Не знаю, чи будеш ти пояснювати це так, що сухість і вологість мають примиритися, щоб надлишком якоїсь із них не було приведено все в безлад; або придумаєш що-небудь ще більш безглузде. Потім, яке дивовижне злягання хмарозбирателя і поважної Гери, коли вона переконує його безсоромністю серед дня! А віршотворці у своїх розмірених розмовах лестять йому, підстилаючи лотос росистий і повертаючи із землі шафран і гіацинт. Це на чому ґрунтується і як може бути пояснене? Як зрозуміти і те, що та сама ваша Гера, сестра і дружина великого Зевса, білотіла і розоперсна, то уявляється повішеною в ефірі і в хмарах із залізними ковадлами, що тягнуть її вниз, і із золотими (звичайно, з поваги до неї) оковами на руках, так що і для богів, які хотіли заступитися за неї, не безбідне було їхнє співстраждання; то надягає на себе пояс любові і, пишно нарядившись, так зачаровує Зевса, що всі колишні його прагнення, як він сам зізнається, були набагато слабші за любов, що тоді в ньому пробудилася? Або, як страшно, що за лакедемонську блудницю починають діяти боги, гримить небо, і від того розірвуться основи землі, зрушиться зі свого місця море, відкриється царство пекла і з’явиться те, що так довго залишалося прихованим? Або який грізний цей помах чорних брів і коливання безсмертного волосся, від якого весь Олімп здригнувся? Потім, хіба не дивно бачити, як поранений Арес, або як цей потворний коханець золотої Афродіти, необачний перелюбник, вкинутий у мідну в’язницю і зв’язаний кульгавим на обидві ноги Гефестом, збирає навколо себе на видовище богів, що дивляться на його непотребство, а потім відпускається за невеликі гроші?117. Усі ці й багато інших міфів, так розумно і так по-різному складені і виходять поза всякий порядок, чи може хто-небудь, хоч як він був би у вас піднесений і великий і навіть дорівнював самому Зевсу в мудрості, ввести в рамки пристойності, хоч які б він придумував висновки найбільш позахмарні, що перевищують міру нашого розуміння? І якщо все це істинно, то нехай же, не червоніючи, дивляться на те, нехай величаються тим, або нехай доведуть, що все це не ганебно. Для чого їм звертатися до міфів, до цього прикриття сорому? Міф — захист тих, хто відступає, а не тих, які сміло наступають. Якщо ж це неправда, то, по-перше, нехай назвуть богословів, які не ховаються, і ми поговоримо з ними; потім нехай скажуть, чи не нерозумно, як чимось стійким, величатися тим, чого самі соромляться як надзвичайного? Чи не дивно виставляти напоказ у зображеннях і різних видах те, що могло б залишатися невідомим для народу (тому що не всі вчаться); а що ще гірше, виставляти з такою витратою грошей, витрачені на храми, жертовники, ідолів, приношення, дорогі жертви, і замість того, щоб без усякої витрати творити справи благочестя, з такими збитками служити нечестю? 118. А якщо скажуть, що це прості вимисли поетів, які двома цими способами, розміреною мовою і байками прагли зробити свої твори приємними і тим насолоджувати слух, і що тут є таємний, глибокий зміст, зрозумілий тільки для деяких з мудрих, то дивіться, як просто і заразом, як справедливо я буду судити про це. По-перше, за що вони хвалять цих образників ними шанованих богів і ледь не удостоюють божеської шани? Для таких людей великим придбанням було б не бути покараними за своє нечестя. Бо якщо законами визначена смертна кара і тим людям, які навіть не всенародно, навіть трохи похулили б одного з їхніх богів, то яке покарання належало б тим, які знеславили у своїх віршах усіх богів, всенародно приписавши їм справи самі найбезсоромніші, і на довгий час віддали їх на посміяння? Потім гідне розгляду і таке: є і у нас деякі слова відверті; від цього я не відмовлюся; але яка їхня двозначність, і яка сила? У них і видиме не ображає пристойності, і таємне гідне здивування і дуже ясне для тих, що вводяться в глибину і, подібно до прекрасного і недоторканного тіла, непоганим одягається і одягом. І справді потрібно, як мені здається, щоб і зовнішні знаки Божественного, і висловлювання про нього не були непристойні і неварті означуваного, не були такі, що і люди засмутилися б, чуючи про себе що-небудь подібне; навпаки, вони мають бути або прекрасні в найвищій мірі, або принаймні не мерзенні, щоб могли і надавати приємність мудрим, і не заподіяти шкоди народу. 119. А у вас і те, що потрібно розуміти розумом, неймовірне, і те, що пропонується зору, згубне. Що це за розсудливість — вести по болоту в місто або по скелях і підводному камінні — до пристані? Що з того вийде? Які будуть наслідки такого навчання? Ти будеш базікати й іносказаннями прикривати свої нещастя або інші вимисли, але ніхто не буде тобі вірити. Скоріше переконаються тим, що побачать. Отже, ти слухачеві не принесеш користі, а глядача, що зупиняється на видимому, приведеш до погибелі. Така умоглядна частина їх любомудрія! Так далека вона від передбачуваних ними цілей, що скоріше все інше можна зв’язати між собою, скоріше можна з’єднати розділене найбільшим простором, ніж поєднувати і привести до згоди їх вимисли, або подумати, щоб і зміст байок, і оболонка їх були справою того самого вчителя.

120. Що ж сказати про моральну частину їх любомудрія? Звідки і з чого почати їм, і до яких вдаватися спонук, щоб навчити слухачів чесноті і за допомогою своїх умовлянь зробити їх кращими? Прекрасна справа — однодумність, щоб і міста, і народи, і сімейства, і всі люди жили у взаємній згоді, дотримуючись закону і порядку природи, яка все розділила і з’єднала і цю сукупність різноманітних речей зробила єдиним світом. Але на яких прикладах вони навчать однодумності? Невже на тих, що розповідатимуть про битви богів, про їхні міжусобиці, бунти і безлічі лих, які вони і самі терплять, і один одному заподіюють, і кожний окремо, і всі разом, і якими наповнена майже вся їхня історія і вся поезія? Але, вказуючи на такі приклади, скоріше зробиш людей з мирних сварливими, з мудрих — несамовитими, ніж із зухвалих і дурних — поміркованими і розсудливими. Коли і тоді, як немає принади до зла, важко буває відвертати людей від пороку і з поганого стану переводити в добрий, то хто переконає їх бути лагідними і витриманими, коли в них боги — поводирі і заступники пристрастей, і бути порочним є справою навіть похвальною, що винагороджується жертовниками і жертвами, і має законну свободу (тому що всякий порок під заступництвом якого-небудь бога, якому він приписується)? Справді, це найбільша безглуздість, коли те саме, за що в законах передбачене покарання, люди шанують як щось божественне. Така у вас суцільна неправда. 121. По-друге, нехай учителі язичників запропонують їм благоговійно поважати батьків і шанувати в них першу причину свого буття після Первісної Причини42. Нехай наведуть на це доказ і представлять докази з богослів’я. Як не переконає до того Кроноса, який оскопив Урана, щоб він не міг народжувати богів, і дав би хвилям випадок довершити народження богині з піни? Як не переконає Зевс, — цей солодкий камінь43 і гіркий убивця тирана, який, наслідуючи свого батька Кроноса, повстав проти нього? Не вказую на інші подібні спонуки до шанування батьків, що містяться в їхніх книгах. По-третє, нехай наставники язичників спробують навчити їх нехтувати гроші, не намагатися із усього мати прибуток і не домагатися несправедливих багатств — цієї запоруки бід. Але як же тоді виставляти перед ними Кердоя?44Як показувати його мішок? Як шанувати вправність цього бога в злодійстві? Куди годяться тоді і вислови: «Феб без міді не віщує» або: «Нічого немає шановнішого за овола?» А все це в них у великій повазі. 122. Що ще? Чи не захочуть вони вчити цнотливості, закликати до помірності? Переконливі зразки недалеко: ось сам Зевс, який застосовував усі види зваб для жінок, перетворювався на орла через шалену любов до фригійських отроків, щоб як можна веселіше бенкетували боги, дивлячись, як підносять їм вино безчесні улюбленці Зевса; ось ще Триєспер Геракл, котрий упродовж однієї ночі в домі Фестія здійснив тринадцятий свій подвиг, який, не знаю чому, не включений до числа інших його подвигів. Чи потрібні ще приклади приборкання пристрастей? Нехай гнів приборкує Арес, пияцтво — Діоніс, ненависть до чужоземців — Артеміда, пристрасть до обманів — лукавий їхній віщун45, непомірний сміх — той бог, який кульгає в зібраннях богів, які жаліють його, а він ледь тримається на тонких гомілках, обжерливість — Зевса, який біжить з іншими демонами на гладкий бенкет до непорочних ефіопів, і ще Вуфін, названий так, бо скривдив хлібороба і з’їв його вола, що тягне плуг, так само як і інші боги, які так поспіхом біжать на запах туку і узливань!123. Чи близько це до нашого вчення, за яким кожен має вимірювати любов до інших любов’ю до себе і бажати ближнім того ж, чого самому собі; за яким ставиться в провину не тільки чинити зло, але і думати, і карається побажання, як і саме діло; за яким слід так турбуватися про цнотливість, щоб утримувати й око, і не тільки руки не допускати до вбивства, але і сам гнів утихомирювати; за яким порушити клятву або неправильно клястися так страшно і нестерпно, що і сама клятва нам одним заборонена? Грошей же в багатьох з нас зовсім не було, а інші хоча і мали їх багато, але тільки для того, щоб багато що зневажити, полюбивши безкорисливість замість всякого багатства. Служити череву, цьому нестерпному і відрази гідному господареві й джерелу всіх зол, надають у нас черні; небагато буде, якщо скажу, що подвижники християнські намагаються бути ніби безтілесними, умертвляючи смертне безсмертним; для них один закон чесноти — не бути переможеними навіть і малим, навіть тим, що всі залишають без уваги. Тим часом, як інші карають за своїми законами за звершення діла, ми припиняємо саме джерело гріха, завчасно зупиняючи його, як якийсь злий і нестримний потік. Що ж може бути ще краще? 124. Або, скажи мені, де і у яких людей ти знайдеш, щоб вони, коли злословлять про них — благословляли, коли хулять — втішалися (тому що не звинувачення заподіює шкоду, а істина), коли гонять — уступали (див.: 1Кор. 4:12-13), коли віднімають у них один одяг — віддавали й інший, коли клянуть — молилися за тих, що клянуть (Мф. 5:40-44), — словом, щоб перемагали благосердієм нахабність і терпляче зносили образи, самих образників робили кращими? Нехай і вони приборкують порок умовляннями, зовнішньо благовидними; поступимося їм цим, але де ж їм досягти нашої чесноти і нашого вчення, коли в нас і те вже вважається злом, якщо не зростаємо в добрі, не стаємо постійно із старих новими, а залишаємося в одному положенні, як дзиґа, яка тільки кружляє, а не котиться уперед, і хоч рухається від ударів бича, але все на одному місці? У нас попереду так багато добрих подвигів, що один ми маємо довершувати, до другого братися, третього палко бажати, поки не досягнемо кінця і обоження, для якого ми й одержали буття і до якого неухильно прагнемо, якщо тільки підносимося розумом до неба і сподіваємося благ, гідних величі Божої.

* * *

Юліану.

За поясненням Іллі Критського, св. Богослов розуміє тут назіанзьких ченців, які спокусились тим, що батько його з сердечної простоти підписався під аріанським сповідуванням, і через це відділилися від спілкування з Назіанзькою церквою і поставили у себе пресвітерів, рукопокладених стороннім єпископом.

Галлом.

Юліані і Галлі.

В ім’я св. мученика Маманта.

Галла.

Юліан.

Св. Богослов має на увазі умертвлення цезаря Галла за наказом імператора через повстання проти нього.

Юліана.

Під перехрестями і печерами св. Богослов розуміє місця, на яких Юліан зі своїми наставниками приносив бісам жертви і звершував різні ворожіння.

Юліан.

Юліана.

Констанція.

Кατά τοΰ Мάρτυρος, ούδέ μάρτυρας, — слово μάρτυρ має значення «свідка» і «мученика». Св. Григорій використовує це слово в першому значенні про Іісуса Христа, як і в Одкровенні Іоана 1, 5; 3: 14;в останному — про свідків істини Христової — апостолів і мучеників.

Анаксарх назвав хутром тіло своє, коли товкли його в ступі.

Зенон.

Сократа.

Так Анаксагор назвав свій твір, в якому були зібрані складні питання.

У Римській державі.

Тобто земного з небесним в людині.

Він називався Пифіодором.

Митрі поклонялися перси, халдеї та пізніше греки і римляни; при таїнствах, що звершувалися в печері Митри, її поклонники піддавалися дванадцяти жорстоким випробовуванням: томилися голодом, терпіли бичування, проходили через вогонь та інші. З-поміж поклонників Митри був Юліан.

Намісник претора. Созомен називає його Саллюстієм.

Імена двох мучителів, з яких один був в Епирі, другий в Агригенті.

Св. Григорій наводить тут слова Гомера про Скамандра, тіснимого трупами вбитих Ахіллом. Гомер. Іліада XXI, — Ст. 220. Юліан в Антіохії таємно вночі убивав християн, а хвилі Оронти приховували свідків істини і викривателів нечестя.

За царювання Юліана хтось із християн, які жили в Кесарії, спалив храм, присвячений Фортуні, за що цар багатьох жителів Кесарії відправив у заслання.

Юліан.

Покритий шоломом Аїда (або Плутона, як говорить Гомер (Іліада V, 845), був невидимий для інших, перебуваючи перед їхніми очима. Інші (саме Платон у другій книзі «Держава») те ж розповідає про перстень Гігеса, царя Лідійського.

Максимін помер від смердючих ран, якими вражена була нижня частина його черева.

Телхини — древні жерці, чародії і скульптори кумирів на острові Родос.

Золотими віршами називаються правила життя, які приписують Піфагору.

Жерця, який тим, які зібралися на свято Церери, пропонує в їжу воляче м’ясо. Інші під ім’ям Вуфина розуміють Геркулеса.

Слова ці взяті з Гомера, і перше з них означає — жахливо; друге — дзвеніти, звучати; μών — або, чи; δήπουζεν — отже, άττα — деяка, άμωσγέπως, — частково, декілька.

Кіносарг — капище в Афінах, побудоване на тому місті, куди колись викидали незаконнонароджених немовлят.

Гомер казав, що боги мають свою мову і що ріка, відома у людей під ім’ям Скамандра, на мові богів називається Ксанфон, птах кимінда — халкідой, цілюща рослина з чорним корінням і білими квітами — молі. Іліада XX, 74; XIV, 291. Одіссея XIV, 305.

Тут мається на увазі закон Юліана, за яким християнам заборонялось вивчати словесні науки.

За легендами міфології, Деметра (Церера) навчила землеробства Триптолема і Келея і подарувала їм колісницю, яку возили по полях крилаті дракони.

Телмис — давнє місто в Ликії.

Так Юліан висловлювався про християн.

Натяк на Гомерове висловлювання про Андромаха δακρυόεν γελάσασα (ІліадаVІ, 484).

Тобто Першопричини всього — Бога. — Ред.

Глузування над безглуздим вимислом міфологів, котрі розповідають, що Сатурн хотів з’їсти Зевса, але замість нього проковтнув камінь.

Кердоєм, тобто вміючим наживатися, язичники називали Меркурія. Щоб означити його вправність, вони зображали його з мішком біля пояса і називали Сакелліоном — той, що носить мішок. Йому ж вони приписували мистецтво красти. Вислів: «Феб не віщує без міді (або без мідних грошей)» належить дельфійському оракулу.

Апполон.

Слово 5. Друге викривальне на царя Юліана1. Отже, моїм словом звершений і закінчений перший подвиг. Тому що я достатньо показав лиху вдачу людини, зобразивши, що вона нам зробила і що могла ще зробити, постійно видумуючи що-небудь тяжче, ніж сьогодення. Тепер призначу вже іншу мету слова, яку навряд чи і призначав хто собі, мету священнішу перед Богом, приємнішу для нас, кориснішу для нащадків, — додати до сказаного і те, наскільки правдиві ваги Божі і які винагороди знаходить для себе нечестя, то негайно, то невдовзі, як це угодно буває (уважаю я) Художникові-Слову і Розпорядникові діл наших, який знає, коли загладити біду милістю і коли напоумити зухвалість посоромленням і стратами, застосувавши відомі Йому заходи виправлення. 2. Але хто цілком зобразить хвороби, що за судом Божим вражають нечестивих, терзання, що не залишаються таємними, інші різні поразки і страти, відповідно до злочинів, незвичайні випадки смерті, усвідомлення провини серед самих страждань, безкорисне розкаяння, напоумлення в сонних мріяннях і з неба посланими видіннями? Або ті ясні й очевидні докази гніву Божого, які бачили на собі зухвалі осквернителі храмів Божих, або ті, що поглумилися над священними трапезами, або що показали своє безумство на таємничих сосудах, або що без покарання пожирали нашу плоть, які відважилися на інше? Алея зумисне промовчу про це, не тому, що не вірив побаченому, про що розповідали, або приписував події тільки збігу обставин, або випадки, як уявляють собі деякі нерозважливо, але щоб не подумали, що зупиняюся на незначному, випустивши більш важливе й особливо чудесне. Почну ж промову з відомого всім чуда, якому вірять навіть безбожники.

3. Як хвилі піднімаються над хвилями, так з кожним днем більше шаленів проти нас оскаженілий спершу проти себе самого1, який потоптав святиню — «Духа благодаті образив» (Євр. 10:29), цей (пристойніше сказати) Ієровоам, або ізраїльтянин Ахаав (беззаконніший з людей), або єгиптянин фараон, або ассирієць Навуходоносор, або, усі ці імена з’єднавши разом, назвемо його одного. Бо здається, що він поєднав у собі пороки всіх: відступництво Ієровоамове, непотрібне вбивство Ахаавове, жорстокість фараонову, святотатство Навуходоносора і нечестя всіх взагалі. Випробувавши над нами все і зневаживши іншими видами мук як малими і незначними (тому що не було істоти, здібнішої за нього винаходити і придумувати зло), він, нарешті, підбурив проти нас юдейський народ, зробивши знаряддям свого підступництва давню його легкодухість і здавна приховану його ненависть до нас. Приховуючи свої задуми під виглядом благовоління до юдеїв, він доводив з їхніх книг і таїнств, що тепер настав визначений час вступити їм у свою землю, відбудувати храм і відновити силу батьківських звичаїв. 4. Коли ж видумав це і їх переконав у цьому (тому що все приємне легко втягується в оману), юдеї ніби ожили, прагнули відновити храм, діяльно і ревно почали трудитися над справою. Деякі з подивом розповідають, що і дружини їх не тільки, знявши із себе всі прикраси, охоче жертвували їх на користь справи і працівників, але і самі своїми руками носили землю, не жаліючи ні дорогого одягу, ні ніжних рук, визнаючи свою працю справою благочестя, а все інше ставили нижче за своє заняття. Коли ж, злякані раптово сильним вихром і землетрусом, кинулися до одного з найближчих храмів, одні для молитви, другі, як зазвичай буває в подібних випадках, шукаючи порятунку, де довелося, інші ж були охоплені загальним сум’яттям, змішавшись з юрбою втікаючих, тоді, за словами деяких, храм їх не прийняв. Йдучи до відчинених воріт, вони побачили, що ті зачинились якоюсь невидимою силою, яка чудодіяла подібним чином, щоб довести нечестивих до жаху, а благочестивих до безпеки. Але всі вже говорять і впевнені, що коли намагалися ввійти, з храму вийшов вогонь і одних попалив і знищив (так що з ними трапилося щось подібне як із содомлянами, або диво, що сталося з Надавом і Авіудом, які курили чужий вогонь і загинули надзвичайно), а інших, покалічивши, залишив живою пам’яткою Божого гніву і помсти грішників. Так це було, і кожен має вірити цьому, так само як і іншим Божим чудесам. Ще ж дивовижніше й очевидніше для всіх було світло на небі, що зображало хрест. Це накреслення і ім’я, яке раніше зневажалося на землі безбожними, стає нині для всіх однаково видимим на небі і слугує знаменням Божої перемоги над нечестивими, переважно перед усяким іншим переможним знаменням.5. Що скажуть на це мудреці віку нашого, які хвалять своє, носять довгі бороди і тягнуть по землі ошатні свої плащі? Розповідай замість цього своє і ти, що пишеш довгі промови, що складаєш неймовірні історії, спрямовуєш погляд до неба, перетлумачуєш небесні знамення і за рухом зірок робиш висновок про народження і інші події! Говори мені про свої зірки, про вінець Аріадни, про волосся Вероніки, про похітливого лебедя, про нахабне тільце і, якщо хочеш, про твого змієдержця2, про козерога, про лева і про всіх інших, яких ти, знаючи їх злодіяння, зробив або богами, або зірками. Де знайдеш таке коло у своїй математиці? Де знайдеш зірку, яка б ішла попереду зі сходу до Віфлеєма дороговказівницею і покровителькою твоїх волхвів? Я можу сказати щось про небесні знамення: та зірка відкрила пришестя Христове, а ця3 була вінцем Христової перемоги.6. Ось що скажу про небесне і горнє, яке з великої згоди і спорідненості всього бере участь у наших справах; інше ж поповнить псалом: і міста ти зруйнував (Пс. 9:7). Як ті прадавні міста зруйновані за подібне нечестя, вони в самий час незаконних дій з нами або поглинені морем, або зруйновані землетрусом, так що можу майже довести і решту: загинула пам’ять їх із шумом, загинула гучно. Таке було їхнє падіння і руйнування, що багато потрібно часу на відновлення їх, якби хто і наважився на це із сусідів, навіть тих, які найбільш утішаються благочестям.7. Такі були явища на землі і на небі! Але й у самому повітрі чи не з’являлися в той час знамення, і чи воно не освятилося тоді знаменнями страждання (Христового)? Глядачі і свідки цього чуда нехай і нині покажуть одяг, позначений тоді знаменнями Хреста. Як тільки хто з наших або зі сторонніх розповідав про це, або слухав тих, що розповідають, тут же бачив чудо або на собі, або на ближньому: сам був у зірках або бачив зірки на одязі іншого, що був прикрашений краще за будь-яку майстерну тканину або митецький живопис. Що ж сталося від цього? Глядачів так це вразило, що майже всі, ніби за одним помахом і в один голос, почали закликати Християнського Бога і умилостивляти Його славослів’ями і молитвами. Багато, ніскільки не відкладаючи, у той же час, як сталося це, прийшли до наших священиків і після старанного прохання стали членами Церкви, наставлені в таїнствах віри, очищені Божественним хрещенням і, таким чином, через страх позбулися страху. Але про це годі.

8. Юліан, більш і більш підбурюваний і спонуканий сказом, нарешті сходить на саму вершину своїх бід. Оскільки він думав, що справи християн ідуть за його бажанням, оскільки зроблене ним уже обнадіювало його, що все підкориться йому, якщо він тільки захоче; до того ж, він отримав перемогу над західними варварами, то і використає цей намір, дуже розсудливий і людинолюбний. Взявши звідси два війська, і воїнів, і демонів, які управляли ним (на яких більше сподівався), він виступає в похід проти персів, покладаючись більше на свою безрозсудну зухвалість, ніж на міцність сил. І цей мудрець не міг зрозуміти й того, що сміливість (θαρσος) і зухвалість (θρασος) хоча близькі за назвою, однак дуже різні між собою в діях; я маю на увазі мужність і боягузтво. Бути сміливим в ділах, що вимагають відважності, є ознакою мужності; тоді як слабкість є ознакою боязкості. Але йти і кидатися туди, де більше небезпеки, а не стримуватися, є ознакою зухвалості; тоді як ухиляння є ознакою обережності. Не можна вважати, щоб те саме означало зберігати, що маєш, і здобувати те, чого не було. Перше особливо і в основному гідне поваги у людей розсудливих, за останнє, якщо воно зручне, потрібно боротися; якщо ж ні, воно гідне презирства. Хто в надії придбати що-небудь наражає себе на небезпеку втратити все, що має, той дуже нерозсудливий. Така людина здасться мені подібною до поганого бійця, який починає боротися раніше, ніж займе вигідну позицію, або до того керманича, який потопає і намагається потопити ворожий корабель, коли свій корабель розснащений і не здатний до плавання.Юліан, здається, ніскільки не думав про це; він без обачності береться за виконання свого наміру; думає про захоплення чужої області, коли справи римлян були ним розладнані і були в поганому стані, особливо внаслідок гоніння. Будучи Салмонеєм, який викликав грім шкурою, він кидав погляди до тих Траянів і Адріанів, у яких обережність була дивна не менше за мужність, і не подумав (Юліан) ні про Кару, ні про Валеріана, які за безрозсудну стрімкість (кажу не в докір злій долі, як висловлюється4 трагік) були покарані, у межах Персії зазнавши поразки, коли перебували на вершині щастя .9. Але він на це зважився і віддався поспіхом, зібравши в єдине все, що виходило із прорікань і чародійств, чуваних і нечуваних жертв, щоб усе раптом зруйнувалося. І яку велику, надзвичайну обітницю виголосив він, о Христе мій і Слове! І страждання Безстрасного, і таїнство всього світу, — весь рід християнський віддати демонам, якщо буде мати успіх у своєму намірі.Початок же цього походу, настільки відважного, який хвалили багато його однодумців, був таким: захопивши й спустошивши ту частину Ассирії, яку розділяє Євфрат і по якій протікає повз Персію до свого з’єднання з Тигром, Юліан зруйнував деякі фортеці, у чому йому майже ніхто не перешкоджав, чи тому що він обдурив персів стрімкістю нападу, чи тому, що сам був обманутий персами і був затягнутий трохи вперед (говорять те й інше). Так йшов він далі, тим часом як посувалося військо, а рікою на кораблях везли хліб і зброю; і незабаром зупиняється станом біля Ктезифона, наближення до якого через бажання оволодіти цим містом здалося йому вже частиною перемоги. 10. Із цього часу справи його пішли назад, начебто пісок підсипали під ноги або буря зустріла корабель. Ктезифон — міцна фортеця, яку важко взяти; вона обгороджена цегельною стіною, глибоким ровом і болотистою рікою. Ще більш укріпленою робить її інша фортеця, названа Кохе, огороджена природою і майстерністю. Обидві фортеці так з’єднані, що є одним містом і тільки розділені рікою. Оскільки не можна було взяти їх ні приступом, ні підкорити облогою, ні пройти між ними, особливо на кораблях (була небезпека, що зверху з обох боків закидають стрілами і припинять шлях), то Юліан обходить фортеці і робить так: відвівши чималу частину Євфрату, найбільшої з рік, в один рів, слід якого з давнини було видно, пустив стільки води, скільки потрібно було для плавання кораблів. Вище Ктезифона він з’єднує його з Тигром, а завдяки цьому рятує кораблі, безпечно переведені з однієї ріки в іншу, й уникає небезпеки, яка загрожувала з фортеці.Тим часом, коли Юліан йде вперед, з’являється перське військо, яке постійно збільшується, але не вважає за потрібне стати віч-на-віч і наразитися на небезпеку без крайньої потреби, маючи можливість здолати малим зусиллям, навпаки, з високих місць і з тіснин, де нагодиться випадок, вражає списами і стрілами, займає наперед зручні проходи і тим перепиняє шлях Юліану. Тоді він вже відчуває великі труднощі і, не знаючи, куди звернути, знаходить поганий кінець свого задуму. 11. Один перс, не низького походження, наслідуючи Зопиру, який був у Кіра при облозі Вавилона, під виглядом того, що тяжкою провиною викликав на себе великий гнів перського царя і став дуже неприхильним до нього, а має прихильність до римлян, своїм удаванням здобуває довіру Юліана і каже йому: «Що це значить, царю? Чому такі легкі заходи в такій справі? Для чого в тебе цей хліб на кораблях — це зайвий тягар, що вселяє тільки слабкодухість. Ніщо так не спонукує противитися начальству і впиратися, як сите черево і думка, що під руками порятунок. Але коли послухаєш мене, то покинеш кораблі і тим звільниш від слабкодухості своє хоробре військо. Сам же ти іншим зручнішим і найбезпечнішим шляхом, яким я твій провідник (і можу сказати, що чи знайдеться хто інший, який краще за мене знає Персію), ввійдеш у ворожу землю і повернешся з бажаним успіхом. Тоді виявиш благодіяння і мені, коли побачиш на ділі мою прихильність і мою пораду». 12. Як тільки він сказав це і Юліан повірив його словам (тому що легкодумство легковірне, особливо при Божому попущенні), раптом прийшли всі нещастя. Кораблі охопив вогонь; хліба не стало; виник сміх, тому що це було майже добровільне самогубство; усі надії зникли; провідник зник зі своїми обіцянками. Навколо вороги; війна розгорталася; зручного проходу не було; їжа діставалася із труднощами; військо зневірилося і гнівалося на царя; не залишалося ніякої благої надії. Один засіб представлявся для порятунку в тих обставинах — позбутися поганого царювання і воєначальства.

13. Так усе відбувалося до пори, а що було потім, розповідають неоднаково; ті, що були, а також і ті, які і не були на війні, погоджуються, один на те, інший на інше. Одні кажуть, що Юліана застрелили перси, коли він під час одного із безладних нападів у несамовитості кидався і іуди, і сюди, і що його спіткало щось подібне до долі Кіра, сина Парисата, який з десятьма тисячами війська напав на свого брата Артаксеркса і, воюючи відважно, втратив перемогу через свою запальність. Інші розповідають про нього таке: Юліан піднявся на один високий пагорб, аби з нього, як з вежі, оглянути все військо і довідатися, скільки залишилося в бою. Коли ж військо, понад сподівання, здалося йому досить численним, як людина, що заздрить порятунку своїх воїнів, він сказав: «Як буде прикро, якщо всіх їх поведемо в римську землю!» Один з воїнів, роздратований цими словами, не стримав досади й уразив його в черево, не думаючи про збереження свого життя. А деякі розповідають, що на це наважився один з тих чужоземних блазнів, які ідуть за військом заради веселощів і потіхи на бенкетах. Інші ж віддають цю честь одному сарацинові. Хай там як було, але Юліан одержує дійсно своєчасний удар і спасительний для всього світу; одним ударом меча він карається за розсічення багатьох утроб, яким нечестиво вірував. І дивуюсь, як ця суєтна людина, яка думала, що може все взнати за допомогою розсічених утроб, не узнала наперед цього одного, тобто удару у власну утробу. 14. Не варто замовчувати і про цей його вчинок, який, серед всього іншого, беззаперечно доводить його шаленство. Юліан лежав на березі ріки і страждав через рану. Оскільки ж знав, що багато з тих, котрі прославилися раніше за нього, щоб вважали їх чимось вищим за людину, за допомогою певних хитрощів зникали із середовища людей і за те були визнані богами, так і він, захоплений бажанням подібної слави, до того ж соромлячись самого роду смерті, що безславно спіткає за його ж нерозсудливість, — що замишляє, що робить? Його нечестя не вичерпується і з життям! Він намагається кинутися в ріку і для цього користується допомогою людей, відданих йому, і учасників його таємниць. І якби один із царських євнухів, який здогадався у чому річ і пояснив іншим, через відразу до злодіяння не завадив цьому наміру, то, можливо, з бідаки Юліана з’явився б ще новий бог для людей нерозумних. Але він як царював, як керував військом, так закінчує і життя!15. Незабаром після нього той, хто прийняв царський сан, і був проголошений царем серед військового стану в самому запалі небезпек, які вимагали проводиря, був знаменитий муж і завдяки іншій гідності, і завдяки благочестю, і завдяки зовнішності, істинно гідної володаря. І хоча йому не бракувало ні мужності, ні ревності, однак не міг ні воювати з персами, ні йти вперед, тому що військо ослабло силою і надією. Ставши спадкоємцем не царства, а поразки, він турбується про повернення на батьківщину і шукає засобів, як зробити це безпечно. Якби перси через свою помірність в перемозі (тому що в них був закон — у щасті дотримувати помірності) або через побоювання якихось чуток не звернулися до мирних пропозицій, наскільки несподіваних, настільки ж і людинолюбних, то не було б можливості, як кажуть, і вогненосцю залишитися у війську5. Так римлян тіснили перси, які воювали на своїй землі і натхненні попередніми подіями, тому що достатньо отримали успіху, щоб мати надію на майбутнє.Але наступник Юліана, як сказав я, тепер турбувався про одне — врятувати військо, зберегти силу римлян. Тому що ці воїни дійсно становили силу римлян і, якщо діяли невдало, то більше через нерозсудливість воєначальника, ніж через нестачу власної мужності. З персами був укладений договір (скажу коротко) ганебний і не вартий воїнства римського. Але якби хто, залишивши осторонь Юліана, почав засуджувати за нього наступника, то, на мою думку, він був би поганим суддею тодішніх подій. Тому що колосся належать не женцеві, а сівачеві; у пожежі винний не той, хто не міг погасити, а хто підпалив. Тут доречно навести сказане Геродотом про самоських тиранів: це взуття зшив Істиєй, а носив Аристагор, який продовжував розпочате попередником.16. Після цього що залишалося робити, як не повернути римлянам тіло нечестивця, хоча так він закінчив життя? Але як і у нас є покійний, який раніше нього залишив життя6, то подивимося, яка й тут відмінність між обома царями (якщо і це хоч трохи служить на щастя або злощастя померлих). Один супроводжується всенародними благословеннями, торжествами, ходами і нашими священними обрядами, всенічними піснями, запаленням світильників, чим ми, християни, шануємо благочестиву кончину; і винесення тіла його стає радісним торжеством, розчиненим печаллю. Якщо вірити поголосці, яка досягла слуху багатьох, то коли тіло Констанція несли через Тавр в його рідне місто, йому соіменне і знамените, — на вершині гір дехто чув голос ніби співаючих і супроводжуючих, і думаю, що це був голос сил ангельських, — нагорода йому за благочестя і надгробна винагорода. Якщо він, очевидно, і захитав праве вчення, то в цьому винні неуцтво і зловір“я його вельмож, які, вловивши душу просту, яка не утвердилася у благочесті і не передбачала безодні, тягли її, куди хотіли, і під виглядом піклування збуджували ревність до зла. 17. Але ми, думаючи про те, що більше стосується усіх, тобто про його батька, який заклав основу царської влади в християнстві і вірі, і про спадщину вчення, що перейшло від батька до нього, вшанували належним чином земну храмину того, хто жив гідно царя, закінчив життя смертю праведника і залишив нам могутність. Чи потрібно говорити про супровід цілого воїнства, коли тіло наблизилося до великого царського града, і про ряди озброєного війська, що стояло перед царем, як живим, або про те, як усе місто йшло на зустріч, яка була блискучішою за всі, що були раніше і будуть? Та і цей зухвалий і відважний, вбраний у нову порфіру і тому, ймовірно, високо про себе думав, сам складає частину урочистого ходу, вшановує і приймає почесть; одне, як кажуть, трохи вимушене, інше охоче. Тому що все військо, хоча скорилося теперішній владі, однак виявляло більше поваги до померлого; і (як звичайно ми буваємо благоналаштовані, коли втрата ще свіжа в пам’яті) уболіваючи, і шкодуючи за улюбленим царем, воїни не хотіли, щоб він був позбавлений царських почестей, але переконують і відступника взяти в них участь, навіть примушують зустріти померлого в належному вигляді, тобто знявши з голови діадему і віддавши цареві належне поклоніння, іти разом з тими, що несуть в гробницю, — у відомий храм Апостолів, які прийняли до себе і зберігають цей священний рід, який удостоївся майже рівної честі. Так був похований наш Імператор!

18. Навпаки, і похід Юліана був безславний (народи і міста його переслідували вигуками черні і блазнів, про що і нині ще багато пам’ятають); а повернення його було ще безславніше. Яка ж ця безславність? Його несли блазні (скоморохи), хід супроводжувався непристойними грищами; пили, танцювали, паплюжили його за відступництво, за поразку і смерть. І якої образи не поніс він? Чого не вислухав від людей зухвалих, які образами інших виявляють своє мистецтво? Нарешті, приймає його місто Таре, не знаю, як і за що засуджене на таке посоромлення. Тут і місце поховання призначене йому безчесне, і гріб нечистий, знехтуваний, огидний для благочестивого погляду.19. Я описав тільки найголовніші і важливіші провини Юліана, але знаю і те, що двом або трьом придворним, які пестили його, рівним йому в нечесті (про інших охоче умовчую), дана була за нечестя така нагорода, що вони за короткий час безперешкодно спустошили б усі володіння римлян на суші й на морі, якби цим справам невдовзі не був покладений сприятливий кінець. Настільки перевершували вони грабіжництвом і жадібністю давніх сторуких гігантів! Керування областями доручалося людям не найправдивішим, але найбільш нелюдяним. Одне було право на одержання начальства — відступництво; і тільки ті отримували дари від Юліана, які замишляли найбільше зло проти себе й інших. 20. Що сказати про зміни і перекручування в судових постановах, які в одну ніч змінювали і крутили туди і сюди, як припливи і відливи на морі? Тому що цей невтомний чоловік прагнув сам чинити суд, все привласнюючи собі через марнославство. Можливо, подумають, що я занадто звинувачую за малі злочини і малими применшую великі. Втім, кожний погодиться, що такі справи не гідні Єлисейських полів і слави, яку там має Радомант7, і якої удостоюють Юліана люди одного з ним співбратства і розряду. Одному дивуюся в Юліані: багатьох своїх однолітків і знайомих, особливо по азійських училищах, він настійливо запрошував до себе, ніби маючи намір звершити дивні діла, й окриляв надіями, пригадуючи свої обіцянки. Коли ж вони з’являлися, з’ясувалося, що це один хитрий виверт і зваба очей. Одних він проводив тим, інших іншим. Деяких приязно навіть запрошував до столу; замість усякої іншої принади, величав товаришами, подавав їм чашу, жартував з ними, але відпускав від себе ні з чим; тож вони не знали, кого більше звинувачувати: його в обмані чи самих себе в легковір“ї. 21. Не вважаю за потрібне згадувати про те, як про негідне похвали в правилах цього філософа, що, маючи перед собою приклади царів стійких і непохитних, які, хай що траплялося, не змінювалися в обличчі і не показували ніяких слідів засмученості. Він же настільки був негнівливий і вмів володіти пристрастями, що, звершуючи суд, шумом і криком наповнював увесь палац, начебто сам терпів насильство і збиток, а не інших захищав від цього. Але кому невідомо, що багатьох із селян, які прилюдно приходили до нього за тим, про що зазвичай просять царів, він при всіх бив кулаками і топтав ногами, і обходився так жорстоко, що вони раділи, якщо не зазнали чого-небудь найтяжчого? 22. У якій же частині слова згадати про ті подуви і відплати, які цей дивний чоловік, для осміяння наших обрядів8, робив на показ бабам, запалюючи вогонь на жертовнику? Як гарно було бачити римського царя з перекривленим обличчям, що викликають великий сміх не тільки в сторонніх, але й у тих, яким він думав принести цим задоволення! Мабуть, він не чув, що його богиня Афіна прокляла сопілки, коли, подивившись замість дзеркала у воду, побачила, що сопілка спотворила її обличчя. Невже не заслуговують подиву ті кругові чаші, які Юліан всенародно подавав негідним жінкам і сам від них приймав, прикриваючи свою розпусту виглядом таїнства? 23. Інші пізнали на власному досвіді, коли влада надала Юліану повну свободу; але я деяким чином передбачив це здавна, відтоді, як був разом з ним в Афінах, куди він прибув невдовзі після повернення свого брата, випросивши на те дозвіл у Імператора. Були дві причини для цієї подорожі: одна благовидніша — оглянути Грецію і її училища; друга віддаленніша і небагатьом відома — порадитися з тамтешніми жерцями; тому що нечестя ще не мало явної зухвалості. І тоді я непогано розгадав цю людину, хоча і не належу до вправних у такій справі. Мене зробили віщуном мінливість його вдачі і непомірна захопленість; якщо тільки найкращий віщун — той, хто вміє добре вгадати. Для мене не передвіщали нічого доброго: нетверда шия, нерухливі і вирівнюючі плечі, бігаючі очі, нахабні і люті, ноги — не стоять твердо, але згинаються, ніс, що виражає зухвалість і презирливість, риси обличчя смішні, сміх гучний і непомірний, нахилення і відкидання назад голови без всякої причини, мова повільна і переривчаста, питання безладні і незв’язні, відповіді нічим не кращі, змішуються одна з одною, нетверді, не підпорядковані правилам. 24. Але для чого описувати докладно? Таким же бачив я його колись, яким узнав і по ділах. Якби тут знаходилися деякі з тих, що були зі мною тоді і чули мої слова, вони без зусиль засвідчили б це. Тому що тоді ж, коли побачив я, сказав їм: «Яке зло виховує Римська імперія!» і, напророкувавши, бажав бути неправдивим віщуном. Тому що краще бути мені лжепророком, ніж випробувати вселенній стільки зла і з’явитися на світ такому чудовиську, якого не бувало раніше; хоча і розповідають про чисельні повені, про багато пожеж, виверження і провали землі, про людей нелюдяних, про звірів дивовижних і багатоскладних, яких не у звичному порядку народжує природа. І тому він мав кінець, гідний свого божевілля. Тут тільки Бог не виявив Свого звичайного довготерпіння, тому що Його людинолюбство було б тяжким для багатьох. У людях доброчесних воно викликало б зневіру, а в грішних — зарозумілість і думку, що ніхто не споглядає за нашими справами, немає ні керування, ні воздаяння, але все рухається і управляється випадковістю, — думка, що засвідчує лукавий розум, який досить згубно думає про найважливіші предмети!

25. Ось що звіщаємо ми — галілеяни, люди знехтувані, які поклоняються Розп’ятому, ученики рибалок і, як самі говорять, невігласів; ми, які засідаємо і співаємо псалми разом з бабами; ми, які виснажені тривалими постами і напівмертві дарма пильнуємо і пустословимо під час всенічних бдінь, і — однак перемагаємо вас: «Де той, хто робив перепис? де той, хто зважував данину? де той, хто оглядав вежі?» (Іс. 33:18). Я позичаю цю переможну пісню в одного з наших немудрих, як вам уявляється. Де жертви, обряди і таїнства? Де заколення явні й таємні? Де мистецтво ворожити по розсічених нутрощах? Де чудеса передбачення і знамення черевомовців? Де славний Вавилон, про який стільки було чуток, і вся вселенна, яку мріяв ти підкорити собі, проливши небагато нечистої крові? Де перси й мидяни, яких вважав у себе в руках? Де боги, тобою супроводжувані, які тобою керували і супроводжували, твої захисники, соратники? Де пророцтва і погрози християнам або повне знищення нас і імені нашого у певний термін? Усе зникло, обмануло, розсіялося; усі велемовні похвали нечестивих виявилися сонним маренням.26. Коли один іноплемінний цар з численним військом напав на Езекію, царя юдейського, обклав Єрусалим і злобливо вивергав нечестиві і богохульні слова на царя і самого Бога, начебто вже не залишалося засобів врятувати місто від його панування: тоді Езекія приходить у храм, роздирає одяг, проливає потоки сліз, піднявши руки до неба, закликає Бога у свідки богохульства Сеннахирима і молить Його бути месником за зарозумілі погрози. «Бачиш, Господи, — говорить він, — як цей іноплемінник паплюжить Тебе — Бога Ізраїлева»;«Бачив Ти, Господи, і не мовчи» (Пс. 34:22, слов’янський переклад). І молитва царя не залишилася даремною, тому що той, хто повстав проти Бога, пізнав наділі своє божевілля і пішов, не виконавши своїх погроз; вражений раптом якоюсь невидимою силою, він втратив більшу частину війська й був прогнаний неприємною звісткою, понад сподівання, що поклали кінець облозі і його надіям. Так зробив Езекія, оточений численним військом, цар великого Єрусалима, який, можливо, і сам відбив би ворожі полчища. А ми, для яких залишалася одна зброя, одна стіна, один захист — надія на Бога (тому що зовсім були позбавлені звідусіль будь-якої людської допомоги), від кого іншого ми могли очікувати, що почує наші молитви і відіб’є погрози, як не від Бога, Який із клятвою відкинув зарозумілість Якова9? О, які неймовірні розповіді! Які зухвалі надії! Нас обіцяли віддати демонам у жертву; ми — велика спадщина Божа, «рід обраний, царствене священство, народ святий» (1Пет. 2:9), призначені в нагороду за здійснення однієї надії, за перемогу в одній боротьбі. 27. Такий дар від тебе християнам за те, що для загальної шкоди врятований ними10! Так віддячив ти Господу Богу своєму! Дотепер Бог утримував ще й відкладав Свій гнів на нас, ще не запалив всю Свою ревність, а тільки високо заніс руку на нечестивих і хоча натягнув і приготував лук, однак втримував його силою і очікував, поки вийде назовні вся злість Юліана, подібно до якого-небудь злоякісного й гнійного нариву; тому що такий закон Божого суду: або спасти покаянням, або покарати за справедливість. І тоді, з трудом переносячи теперішнє і сумуючи за майбутнє (бо сама благовість Божа до Своїх, від нас приховувана, була для нас нестерпна), ми підносили голос свій до Бога; то закликаючи Його, як Владику, то благаючи, як благого Отця, то ніби скаржачись і вступаючи з Ним на суд, що властиво людям, які ремствують, волали: «Навіщо, Боже, відкинув Ти нас назавжди? Навіщо розпалився гнів Твій на овець стада Твого? Пом’яни людей Твоїх, яких спочатку зібрала рука Твоя. Ти обрав, як жезл насліддя Твого, гору Сион, на якій оселився Ти» (Пс. 73:1-2), який придбав Ти стражданнями Єдинородного Слова Свого, удостоїв великого Твого завіту, залучив на небо новим таїнством і запорукою Духа. «Піднеси руку Твою і поглянь на злочинство їх: що наробив ворог у святині Твоїй — у храмі Твоїм!» (Пс. 73:3). Ми накликали меч і єгипетські страти, просили Бога: «Боже помсти, Господи Боже помсти, яви Себе!»; благали повстати нарешті на нечестивих, говорили: «Народ Твій, Господи, поневолили і гноблять насліддя Твоє» (Пс. 93:1,5)? Доки будуть зневажати народ Твій і гнобити спадщину Твою? Доки не перестануть і говорити, і чинити беззаконня? Ми повторювали ці і подібні до цих слізні слова: «Типоклав нас на осудження сусідам нашим, і вороги наші знущаються з нас». «Ти на глум віддав нас сусідам нашим, на посміх і зневагу всім, що навкруги нас. Ти зробив нас притчею між народами, покиванням голови між: людьми» (Пс. 79:7,43,14-15). Ми згадували про виноградник, який перенесений з Єгипту — з мороку безбожництва, виріс у красу і велич віри, а потім втратив свою огорожу — провидіння Боже, що стереже нас, став відкритий для всіх, хто проходить, для злих володарів, і спустошений диким цим вепром, лукавою людиною, яка засвоїла собі зло, сповненим тванню зла.

28. Так міркував і взивав я колись до Бога. Що ж тепер змінюю у звуках пісні? Оплакую вже погибель нечестивих; роблюся людинолюбним до ненависників і кажу так: «Як несподівано прийшли вони до занепаду! Щезли, загинули за беззаконня свої» (Пс. 72:19), як порох, збурений вихром, як пух, розвіяний вітром, як ранкова роса, як свист пущеної стріли, як удар грому, як швидкоплинна блискавка? Якби вони хоча б тепер перемінилися в думках, перестали віддаватися безлічі оман і пішли слідом за істиною, то, можливо, і саме падіння обернулося б їм на користь. Тому що й покарання часто служить на благо тим, що караються. Але що, якщо вони залишаться при тій же думці, ще будуть триматися ідолів і не уцнотливляться нещастям, яке напоумляє і нерозумних? Єремія так оплакує Єрусалим, що бездушні речі зазиває до плачу і від стін вимагає сліз (див.: Плач Єр. 2:18); який же найдеться плач, гідний цих настільки упертих людей? Хто оплаче одне сьогодення, не проливаючи ще сліз про майбутнє покарання за те, що вони збожеволіли, відійшли від Бога, «служили тварі замість Творця» (Рим. 1:25), і не тільки послужили, але повстали на служителів Божих і піднесли на них нечестиву руку, гідної такого зла? 29. Але як Богові угодно, так і буде! Хто знає, що Бог «творить суд покривдженим, дає поживу голодним» (Пс. 145:7), піднімає від врат смерті обтяженого і долі поваленого, не хоче смерті грішника, але чекає навернення його, — Який і нас, що сиділи в темряві і тіні смертній, освітив і умудрив, — цей Бог і їх прийме колись і, відклавши важкий і залізний жезл, буде пасти їх жезлом пастирським?Але моє слово знову повертаю до тієї ж переможної пісні: «Упав Вил, звалився Дагон» (Іс. 46:1), «Ливан посоромлений, зів’янув; Сарон схожий став на пустелю, й оголені від листя свого Васан і Кармил» (Іс. 33:9); тепер уже не скажуть дурній, нерухомій і нечуттєвій юрбі ідолів: начальствуй! — не стануть шукати мухи, бога Аккаронського, або чогось ще смішнішого; не будуть помишляти про гаї і висоти, і про всяку лісисту і тінисту гору, не «принесуть в жертву бісам синів своїх і дочок своїх» (Пс. 105:37), за що в давнину Ізраїлю докоряли пророки. Але що мені до цього? Звернуся до сьогодення — до того, що нас власне стосується. Не будуть уже лукаво дивитися на наші священні храми, нечистою кров’ю оскверняти жертовники, що отримали ім’я від пречистої і безкровної Жертви; не будуть безбожними вівтарями безчестити священні місця, розкрадати й оскверняти приношення, до нечестя додаючи користолюбство; не будуть ображати сивини ієреїв, чесність дияконів, цнотливість дів, не будуть уже до розсічених утроб святих пускати нечистих свиней, щоб разом з їжею пожирали і ці утроби; не будуть знищувати вогнем і розсіювати за вітром останки святих, віддаючи їх безчестю із найбезчеснішими кістками, щоб позбавити їх належної шани; не будуть уже ставити сідалищ згубників і забавлятися хулою єпископів і пресвітерів, також пророків і апостолів, і навіть самого Христа; не будуть уже тріумфувати над нами, забороняючи нам законом лжеіменну11 освіту, щоб заразом закрити нам вуста. 30. Подай сюди свої царські й софіські промови, свої непереборні силогізми й ентимеми; подивимося, як і в нас говорять невчені рибалки. «Залиш голос пісень твоїх, і пісень органів твоїх; так повеліває пророк мій» (Ам. 5:2-3, слов’янський переклад). Так знову оспіває з відвагою Давид, який таємничим камінням знищив гордовитого Голіафа, переміг багатьох лагідністю і духовним милозвуччям зціляв Саула, котрого мучив злий дух. Нехай твій свічконосець погасить вогонь, а мудрі і священні діви запалять для Нареченого свої світильники. Нехай твій ієрофант зніме із себе одяг блудниці; «а священики зодягнуться в правду» (Пс. 131:9) і прикрасою «слави замість духа зневіри» (Пс. 61:4, слов’янський переклад) зодягнуться у великий і нескверний хітон, у Христа — нашу прикрасу. 31. Нехай замовкне твій проповідник і не говорить безславного; нехай віщає ж мій проповідник богодухновенне. Залиши свої чарівні і чарівницькі книги, і нехай перечитуються одні пророчі й апостольські. Припини свої мерзенні і сповнені темряви нічні збіговиська; і я відновлю священні і світлі всенічні бдіння. Загороди свої тайники і шляхи, що ведуть у пекло; я покажу тобі шляхи відкриті, що ведуть на небо. Які запаси зброї, які винаходи гармат, які тисячі і полчища людей зробили б те, що зробили наші молитви і Божа воля? Бог словом розсіяв темряву, словом створив світло, заснував землю, округлив небо, розподілив зірки, розлив повітря, поклав межі морю, простягнув ріки, одушевив тварин, створив людину за образом Своїм, дав усьому красу. Словом і нині Він розсіяв нічний морок і все привів до світла, в порядок і попередню стрункість. Тепер уже не панують жадібні і брехливі демони; не ображається тварина поклонінням, що віддається їй замість Бога. Відкинь своїх Триптолемів і Келеїв, і таємничих драконів; посоромся, нарешті, книг свого богослова — Орфея; скористайся даром часу, що покриває твою безсоромність. Якщо ж це тільки байки і вимисли, то виявлю твої нічні таїнства. 32. Тепер не говорить уже дуб, не провіщає триніжок, і Піфія не наповнюється, не знаю чому, але не більше, як байками і маренням. Джерело Кастальське знову замовкло і мовчить; його вода збуджує не дар пророцтва, а сміх. Аполлон знову став безмовним бовдуром, Дафна — деревом, оплакуваним у байці! Діоніс знову андрогін і водить із собою юрбу п’яних; велике твоє таїнство — бог Фалл страждє любов’ю до прекрасного Просимна. Семела знову вражена блискавкою. Знову кульгає на обидві ноги, але моторний у пошуку перелюбників Гефест, цей бог, замараний сажею, хоча він славний художник і олімпійський Ферсит. Арес знову за любодіяння скований разом зі Страхом, Жахом і Сум’яттям і поранений за зухвалість. Афродіта знову перелюбниця, соромно народжена, служителька соромних шлюбів. Афіна знову діва й народжує дракона. Геракл знову біснується або, краще сказати, перестає біснуватися. Знову із хтивості і сладострастя перетворюється в усі види Зевс, радник і володар богів, який сам піднімає всіх їх з усім існуючим, а сам не може бути зрушений з місця всіма. Гроб Діїв знову показується на Криті. Як тільки бачу твого Кердоя, Логія і Епагонія, заплющую очі і тікаю від твого бога, бо сором дивитися. Не перешкоджаю тобі поклонятися силі красномовства і торбі. Одне в тебе варте поваги: шанування, що віддається андрогінами в єгиптян Нілу, Ісиді, мендезійським богам, Апісі й усім іншим чудищним і з багатьох складеним звірам, яких ти малюєш або ліпиш. Сміюся над твоїм Паном, Приапом, Гермафродитом і іншими богами, які в шаленстві або знівечені, або роздерті. Надаю все це видовищу й віршотворцям, що прикрашають ваших богів; а я закінчу слово умовлянням.

33. Чоловіки і жінки, юнаки і старці, усі службовці в цьому святилищі, які займають нижчі ступені, усі, яких Господь раніше визволив від омани і безбожництва, а нині від повстання язичників і від бід теперішніх і очікуваних! Вислухайте слово мужа, який навчився цього не поверхово, а зі щоденних подій, із давніх історій, книг і діянь! Велика річ — не відчувати ніякої скорботи; а можливо, і не велика, якщо істинне слово, що «Господь, кого любить, того карає; б’є кожного сина, якого приймає» (Євр. 12:6) і про якого особливо піклується. Навпаки, велика справа — зовсім не грішити, або принаймні не згрішити тяжко; тому що бути зовсім безгрішним Бог поставив вище людської природи. А другою після цього справою вважаю, щоб упалі і покарані, а потім прощені завжди відчували це покарання і уникали нового покарання за новий злочин. 34. Тому і ми самим ділом відчуємо Боже покарання. Покажемо самих себе гідними не того, що колись перетерпіли, але того, що наостанок одержали. Будемо виправдовуватися в нещасті, що нас спіткало тим, що ми, не як лиходії були віддані язичникам, але напоумлені як діти. Не будемо забувати про бурю під час тиші, про хворобу під час здоров’я, про полон після благополучного повернення в Єрусалим, про Єгипет після Єгипту. Час злостраждання нехай не буде для нас кращим часом заспокоєння; але він буде таким, якщо виявиться, що ми тоді були смиренні і стримані і з усією надією зверталися до неба, а тепер звеличуємося, надимаємося і знову повертаємося до тих же гріхів, якими були доведені до бід, що нас спіткали. «Ні, діти мої, недобрий поголос, який я чую [про вас, не робіть так, бо недобрий поголос, який я чую)); ви розбещуєте народ Господній» (1Сам. 2:24), говорить священик Ілій, застерігаючи дітей своїх, котрі згрішили проти Бога. Навпаки, знаючи, що легше повернути втрачене благоденство, ніж зберегти дароване від Бога (тому що втрачене повертається цнотливістю, а дароване втрачається безтурботністю), знаючи, що хворе тіло відновлюється ліками і стриманістю, а відновлене при малому недбальстві і перенасиченні знову приходить в розслаблення і упадає в колишні недуги, знаючи все це і напоумлюючи один одного, прийдемо в самих себе і будемо цнотливо розподіляти час. 35. І по-перше, браття, будемо святкувати не плотськими веселощами, не бенкетами, не пияцтвом; ви знаєте їхній плід — нечисті ложа і розпуста. Не будемо встеляти вулиць квітами, умащати трапез соромом пахощів, прикрашати входи; нехай не освітлюються дома чуттєвим світлом, нехай не перетворюються на дома безчиння звуками сопілок і рукоплесканнями! Так установлено язичниками святкувати новий місяць. А ми не цим вшануємо Бога, не тим звеличимо теперішній час, що нас недостойно, а чистотою душі, світлістю розуму, світильниками, що освітлюють все тіло Церкви, тобто божественними спогляданнями і роздумами, що ставляться на священний свічник і освітлюють всю вселенну. В порівнянні з цим світлом нікчемні, на мою думку, всі вогні, що запалюють люди під час приватних або суспільних святкувань. Є в мене і миро, але таке, яким помазуються тільки священики і царі, як багатоскладним і багатоцінним, і за нас виснаженим, — миро, складене мистецтвом великого Мироварця. О, якби і я сподобився принести пахощі цього мира! Є в мене і духовна, і божественна трапеза, яку «наготував Господь» (Пс. 22:5); за нею заспокоююся і веселюся, і після насичення не вдаюся до ганебних помислів, але усипляю в собі всяке збурення пристрастей. Є в мене і квіти, які прекрасніші і довготриваліші за весняні квіти, квіти «як запах від поля [повного)), яке благословив Господь» (Бут. 27:27), тобто священики, благоухаючі пастирі й учителі, і з народу все, що є чистого і вибраного. Ними я бажаю увінчатися і прикраситися, коли, за прикладом святого апостола, «Подвигом добрим я змагався, свій біг закінчив, віру зберіг» (2Тим. 4:7). Замінимо тимпани духовними піснями, безчинні крики і пісні — псалмоспівами, видовищне рукоплескання — рукоплесканням вдячним і спокійним рухом рук, сміх — роздумами, пияцтво — мудрою бесідою, жартівливість — статечністю. Якщо ж тобі, як любителеві врочистих зборів і свят, потрібно танцювати, скачи, але не танцем безсоромної Іродіади, ділом якої була смерть Хрестителя, а скаканням Давида, при встановленні на місце ківота, яке, як думаю, було таємничим знаменуванням швидкого і свобідного проходження перед Богом.36. Ось перша і найважливіша частина мого вмовляння! Друга ж частина, наскільки знаю, буде для багатьох важка й неприємна. Тому що людей, які отримали можливість відплатити злом за зло, особливо, якщо той, хто перетерпів, дає справедливу причину для гніву — не любить підкорятися слову, яке приборкує його дратівливість. Однак слово моє гідне того, щоб його вислухали й прийняли. Не будемо бездумно користуватися обставинами часу, не допустимо надмірності у використанні своєї влади, не будемо жорстокосердні до тих, що нас кривдили, не будемо робити того, що самі засуджували. Скориставшись теперішньою переміною тим, що уникаємо зла, зненавидимо всяку помсту. Люди помірковані вважають для своїх образників достатнім покаранням їх страх, очікування того, чого вони гідні, і муки їх совісті. Бо, хто боїться майбутнього покарання, той уже страждає, хоча і не терпить ще покарання; він сам себе карає, можливо, більше, ніж, як покарали б його виконавці страти. Отже, не побажаємо зменшувати (Божого) гніву, щоб не стати караючими слабше належного, а оскільки не можемо за все покарати, то пробачимо все і через те зробимося кращими за наших кривдників і станемо вищими за них. Покажемо, чому їх учать демони і чому нас навчає Христос, Який стражданнями придбав славу і торжествував не менше тим, що не зробив того, що міг зробити. Складемо Богові одну подяку, розширимо таїнство12 благістю і на цей тільки випадок скористаємося обставинами. 37. Переможемо мучителів правдолюбством. Особливо в прощенні покажемо людинолюбство і силу заповіді, яка віддає і нам рівним людинолюбством, коли маємо в тому нестаток; бо знаємо, що «якою мірою міряєте, такою відмірено буде» нам (Мк. 4:24). Якщо ж хто і дуже засмучений, представимо тих, що засмутили нас, Богові і майбутньому суду. Не будемо зменшувати майбутнього гніву тим, що докладемо до них власну свою руку. Не будемо думати про відібрання у них майна, не приведемо їх на суд, не станемо виганяти з батьківщини, карати бичами; коротко скажу: не зробимо їм нічого такого, що самі терпіли. А якщо, можливо, своїм прикладом зробимо і їх лагідними. Чи постраждали в кого син або батько, або дружина, родич, друг, або інший хтось із цінованих ним високо: винагородимо кожного за страждання, переконавши його стійко перенести все, що потерпів. Вище цього дару, що інше можемо віддати їм? Чи сказати й про найбільше благодіяння, яке ми одержали? Наших гонителів переслідують докори народів і міст на видовищах, на торговищах, на зборах. Скрізь ублажають старе, виставляють нове на ганьбу, і на велике здивування, навіть співучасники наших гонителів з докорами скидають богів як тих, що обманювали їх довгий час, і вже пізно викриті в обмані. Хто вчора був шанувальником, того нині ганьблять. Чого ще вимагати?

Це віддається нині нещасним, і, можливо, це ще мала частина винагороди. Буде час, коли моїх образників і великого їхнього вождя побачу, як оплакують своє нечестя, коли всяке беззаконня буде засуджено і піддане катуванню. 38. Замовчую про наші Божественні вислови і про ті страти, які, за нашим ученням, приготовлені в майбутньому. Звернися до свого учення і до жахів, про які люблять міркувати не тільки віршотворці, але і філософи; звернися до своїх пирифлегетонтів, коцитів і ахеронтів, у яких страждають за неправду Тантал, Титій, Іксіон. До них додайте Юліана, царя цього співбратства, і навіть випередить їх, за нашим словом і визначенням. Не спрагою буде він нудитися, стоячи по горло в озері; не буде жахатися каміння, що, за зображенням трагіка, висить над головою і безперервно то піднімається, то опускається; його не будуть вертіти на колесі, що швидко крутиться; і птахи не будуть терзати його печінку, що ніколи не вичерпується, але завжди відновлюється — нехай усе це буде істина або тільки байка, що приховує істину у вигадці. Але тоді побачимо, як і чим він буде покараний, побачимо, що його мука буде важчою за описані, тому що стягнення і воздаяння завжди відповідають злочинам.39. Такий від нас дар тобі, дивний і мудрий муже (скажу твоїми ж словами), за удар ногою! Це віддаємо тобі ми, яким за великим і дивним твоїм наказом заборонено було вчитися красномовству. Бачиш, що не до кінця ми повинні були мовчати, що твої статути не змогли засудити нас на повсякчасну безмовність; але що й нам дана свобода підняти голос і викрити твою нерозумність. Як неможливо ніяким мистецтвом утримати Нільські водоспади, що падають із Ефіопії в Єгипет, або зупинити сонячний промінь, хоча на короткий час він і затьмарюється хмарою, так не можна зв’язати і язик християн, що викриває ваші справи. Це приносять тобі Василій і Григорій, супротивники і протиборники твого задуму, як сам ти думав й інших запевняв, своїми погрозами прославляючи й заохочуючи нас до більшого благочестя. Знаючи нас ще в Греції як людей, що здобули собі ім’я і популярність життя красномовством і взаємною єдністю, ти вшанував нас честю Циклопа, тобто останніх зберігав на загибель і, можливо, замишляв принести в переможний дар демонам як щось велике й гідне твоєї величі, якби зустріли ми тебе, під час повернення з Персії; або навіть, погано розраховуючи, плекав надію і нас ввергнути в одну безодню із собою. 40. Тому що ми не малодушніші за тих юнаків, які були зрошені у вогні, перемогли звірів вірою, охоче піддалися небезпеці разом з мужньою матір“ю і ще мужнішим священиком, показали, що тільки віра непереможна; не слабкодушніші, звичайно, і за тих, які при тобі виявили свою безстрашність і з яких один13, посоромивши матір богів твоїх і зруйнувавши жертовник, приведений був до тебе як засуджений, а вийшов як переможець і, чимало посміявшись над твоєю багряницею і твоїми промовами як поцяткованими і смішними, вийшов від тебе з більшою відвагою, ніж з якою повертається інший з вечері й зі світлого бенкету; а другий14, коли все тіло глибоко розсічене було ременями, ледь дихаючи від ран, не тільки не ослаб через катування і не вважав муки, які терпів, тяжкими, але навіть помітивши, що деякі частини тіла ще не зазнали ударів, почав звинувачувати мучителів у завдаванні йому образ, бо не все його тіло вшанували, а залишили щось незнівеченим і неосвяченим, а з цим разом указував на гомілку, яка одна уникла залізних нігтів, і вимагав, щоб і її не щадили. 41. Отже, це тобі слово, ціниме християнами не нижче неправди й безглуздостей Порфирія, якими ви захоплюєтеся як божественними словами, і не нижче за твого Мисопогона або Антіохіка15; тому що тим і іншим іменем ти підписуєш свій твір. Його робили тоді важливим твоя порфіра і підлесники, які всьому в тобі дивувалися, а тепер стало воно бородою, яку всі тягають, рвуть і осміюють, як і тих, що трудилися над нею. У ньому, начебто роздумуючи про щось важливе, ти дуже гордишся тим, що не маєш зайвої дбайливості про тіло і ніколи не відчував нетравлення їжі від переїдання; а зумисне замовчуєш про те, що так жорстоко гнав християн і знищував цей численний священний народ. Але яка шкода для суспільства, коли одна людина страждає нетравленням їжі або має природню відрижку? Коли ж було почато таке гоніння і зроблено стільки сум’яття, тоді чи не повинна була вся Римська держава прийти в скрутний стан, як і дійсно виявилося насправді? 42. Споруджуємо тобі пам’ятник, який вищий й славніший за стовпи Гераклові. Ті були підняті на одному місці й видимі тільки тим, що приходили туди; а цей пам’ятник, переходячи від одного до іншого, не може не бути скрізь і всім відомим. І твердо знаю, що пізніші часи побачать його викриваючим тебе і твої діла, а також навчаючим і всіх інших не наважуватися на подібне повстання проти Бога, щоб, роблячи як ти, не одержати однакового з тобою покарання.

* * *

Юліан.

Сузір“я.

Тобто світло, що з’явилося на небі, зображало знамення Хреста, про що вище сказано.

Еврипід.

Вогненосцем називався той, хто носив у війську язичницький священний вогонь для окурення жертв, і переможці дарували йому життя, аби тим не зневажити богів. Але поразка римського війська могла бути такою великою, що не можна було б врятуватися і цій людині.

Констанцій.

За язичницькими забобонами, на полях Єлисейських благочестиві отримують нагороди, які розподіляє Радомант.

Вказівка на обряди, що звершуються при таїнстві Хрещення.

Тобто нащадків патріарха Якова (Ам. 6:8).

У час збурення, після смерті Константина Великого, Констанцій врятував Юліана і брата його Галла від смерті, сховавши їх у своєму палаці.

У язичницьких училищах і в світських науках.

Християнську віру.

Св. Марк Арефуський.

Св. Євсевій Самосатський.

Твір Юліана «Месопогон» («Ненависник бороди») написано проти антіохійців, які сміялися над довгою і неохайною Юліановою бородою.

Слово 6. Про мир, виголошене в присутності батька після попереднього мовчання з приводу возз’єднання ченців1. Ревність розв’язує мій язик, і я залишаю невиконаним закон людський для закону духовного: дарую світові слово, хоча раніше нізащо не погоджувався приступити до слова. Бо як тільки піднялися проти нас члени, велике й чесне тіло Христове почало розділятися і розсікатися, так що ледь не «розсипалися кості їхні над пеклом» (Пс. 140:7), подібно до того, як глибини землі роздирає плуг і розсипає по поверхні; як тільки лукавий роздер хітон, що не роздирається і не розділяється, бо весь тканий (див.: Ін. 19:23), привласнив його весь собі, встиг через нас зробити те, чого не зміг зробити через розпинателів Христових; — тоді я вирішив: «стримувати уста мої» (Пс. 38:2) і в інших випадках був несловоохочим, думаючи, що духовний порядок вимагає спочатку очистити себе самого діяльним любомудрієм, потім «відкрити уста розуму, щоб придбати дух» (Пс. 118:131), а вже після «виливати із серця слово благе» (Пс. 44:2), і говорить премудрість: «Мудрість же ми проповідуємо Божу довершену в довершених» (1Кор. 2:6). Притім, як «є свій час, і час усякій речі під небом», малої і великої, за справедливим і дуже розумним висловом Соломона (Еккл. 3:1), так і я, не менше за будь-якого іншого, знав час говорити й мовчати. 2. Тому я «став як німий, не давав голосу» (Пс. 38:3), коли навколо мене не залишилось нічого доброго, начебто хмара набігла на моє серце і приховала промінь слова, а хвороба моя обновлялася вдень і вночі, все розпалювало її в мені, усе нагадувало про розділення братій: бдіння, пости, молитви, сльози, мозолі на колінах, биття в груди, зітхання від щирого серця, цілонічне стояння, переселення розумом до Бога, тихий плач серед молінь, що приводить у розчулення тих, хто слухає, також співає, славословить, навчається день і ніч у законі Господньому, хто носить «хвалу Богові в устах своїх» (Пс. 149:6). Про те ж нагадували мені й ці прекрасні риси й ознаки життя у Бозі, ці безмовні проповідники — волосся сухе й нечисте, ноги босі, й, подібно до апостольських, нічого не носять на собі мертвого, стриження волосся відповідне, одяг, що упокорює гордість, пояс прекрасний своїм неприкрашенням, що трохи підбирає, але нітрохи не піднімає одяг, хода тверда, погляд неблукаючий, посмішка приємна або, краще сказати, тільки вигляд посмішки, що цнотливо утримує від непомірного сміху, слово з розумом, мовчання дорогоцінніше за саме слово, похвала, приправлена сіллю, але не для пестощів, а для спонукання до кращого, осудження, — більше за саму похвалу жадане, помірність в печалі і у веселості, і розчинення одна одною, м’якість, з’єднана з мужністю, і суворість зі скромністю, так що одне одному не шкодить, але одне через одне робиться похвальним; помірність у спілкуванні з іншими й ухилення від спілкування: спілкування — для повчання інших і ухилення — для власного навчання таємницям Духа; спілкування, що зберігає усамітнення серед самої спільноти, й ухилення, що зберігає братолюбство і людинолюбство серед самого усамітнення, а що й за це ще важливіше і вище — багатство, що полягає в бідності, володіння — у подорожуванні, слава — у безчесті, сила — в немочі, прекрасне дітонародження — у безшлюбності, бо народжуване у Бозі краще за народження в плоті. Нарешті, люди, які вважають для себе насолодою не мати ніяких насолод, які упокорюються заради Небесного Царства, які не мають нічого в світі і варті вище світу, які живуть у плоті ніби поза плоттю, яких «частиною є Господь» (Чис. 18:20), «убогі духом, заради Царства Небесного» (Мф. 5:3), і вбогістю царюючі. 3. Ось хто своєю присутністю веселив мене, складав моє багатство, моя краща втіха, і своєю відсутністю приводив мене в зневіру! Ось те, що стискало й обурювало мою душу; ось тому ходив я, плачучи й ремствуючи! Ось чому я відкинув з іншими задоволеннями й саме слово! Тому що «улюблені мої відмовились від мене і повернули до мене спини свої, а не обличчя» (Повт. 32:15; Єр. 2:27); паства стала свобіднішою (щоб не сказати відважнішою за пастиря; виноград істинний, прекрасно очищений добрим виноградарем, що приносив добрі плоди в божественні точила, «перетворився для мене в гіркоту» (Єр. 2:21), «Друзі мої і приятелі мої відійшли від мене, і родина моя стала осторонь мене» (Пс. 37:12). Із сильної любові до Бога і до Христа ми розділили Христа, через «Істину» (Ін. 14:6) почали говорити неправду один на одного; заради Любові (1Ін. 4:8) навчалися ненависті; «через Камінь» (1Кор. 10:4) похитнулися, через «наріжний Камінь» (Еф. 2, 20) розсипалися, понад нестаток боролися за Мир, падали через Вознесенного на древо, зазнали смерті через Похованого і Воскреслого.

4. Так було колись! І для чого серед радості відновлювати невдоволення, зупиняючись на подіях сумних, яких я не бажав би не тільки випробувати, але й приводити на пам’ять, про які краще не говорити, а мовчати, сховавши в глибині забуття, нещастя, яке нас спіткало? Хіба хто тільки для того нагадає про скорботне, щоб ми напоумилися цим прикладом і, як під час хвороби, уникали причин, які довели до такого стану.Але тепер, коли відійшла від нас хвороба, сум і зітхання, коли ми, які шануємо Єдиного, стали єдині; ми, які шануємо Тройцю, так сказати, зрослися між собою, стали одностайні й рівночесні; ми, які шануємо Слово, залишили безсловесність; ми, які шануємо Духа, палаємо ревно не один проти одного, але заодно один з одним; ми, які шануємо Істину, одне думаємо й одне говоримо; ми, які шануємо Мудрість, стали благорозумні; шануючи Того, Хто — Світло, Путь, Двері, як у дні благовидні ходимо, всі йдемо прямим шляхом, усі усередині двору; шанувальники Агнця і Пастиря, зробилися лагідними і належимо вже до того ж стада і до єдиного пастиря, який пасе стадо «з сусідами пастиря недосвідченого» (Зах. 11:16), який губить овець свого пасовища, який віддає їх вовкам і стромовинам, але пастиря дуже випробуваного і досвідченого; тепер, коли ми, шанувальники Того, Хто постраждав за нас, стали співстраждальними і готові полегшувати тягар один одного, шанувальники Глави утворюємо струнке тіло і скріплене всяким духовним союзом (див.: Еф. 4, 16), коли Бог, «Який все творить і перетворює» накорисніше (Ам. 5:8), «змінив плач наш на радість, зняв з нас одежу смутку і одягнув нас веселістю» (Пс. 29:12); тоді і я, разом з колишніми скорботами, відкладаю мовчання і приношу теперішньому часу і вам, або більше Богові, слово, найбільш благопристойну вдячну жертву, дар, який чистіший за золото, дорожчий за цінне каміння, цінніший за тканини, святіший за підзаконні жертви, святіший за початок первородних, угодну Богові більше тельця юного, у якого ще не виросли роги і роздвоєні копита (див.: Пс. 68:32), нерозумного, угодного більше за куріння, більше за всеспалення, більше за багато тисяч жирних баранів, більшого за все, що Закон, котрий містить у собі тільки початкові основи, тримав у владі Ізраїля, який був ще немовлям, прообразуючи в кривавих жертвах майбутнє жертвоприношення. 5. Це приношу Богові, це присвячую Йому, що одне й залишив я в себе, чим одним я багатий, тому що від іншого відмовився через покору заповіді й Духові; все, що я мав, проміняв на дорогоцінну перлину, зробився (або краще сказати, бажаю зробитися тим щасливим купцем, який за мале, безсумнівно тлінне, купив велике й нетлінне (див.: Мф. 13:45-46). Але я втримую за собою одне слово, як служитель слова, і добровільно ніколи не зневажу цього багатства, але ціную, люблю його, веселюся через нього більше, ніж через все те у сукупності, що радує більшість людей; роблю його спільником всього життя, добрим порадником, співрозмовником і вождем на шляху до небесного і старанним сподвижником. І тому що нехтую все дольне, то вся моя любов після Бога звернена до слова або, краще сказати, до Бога, тому що й слово веде до Бога, коли воно поєднане з розумінням, яким один Бог істинно приймається і зберігає, і зростає в нас. «Я назвав премудрість бути моєю сестрою» (Притч. 7:4), «вшанував і пізнав її, скільки мені дозволено було, і домагаюся благодаті й прекрасного вінця на голову мою» (Притч. 4:8-9), тобто дарів премудрості й слова, що просвіщає наш розум і освітлює нашу ходу до Бога. 6. Через слово я приборкую пориви гніву, ним присипляю заздрість, що висушує, ним заспокоюю печаль, що сковує серце, ним уцнотливлюю сластолюбство, ним покладаю межу ненависті, але не дружбі (тому що ненависть треба зменшувати, а в дружбі не треба знати меж). Слово достатньо робить мене скромним і в бідності великодушним, воно спонукає мене йти з тими, що йдуть твердо, подавати руку допомоги падаючому, співчувати немічному і співрадіти зростаючому. З ним для мене рівні і батьківщина, і далека країна, і переселення для мене — не більше, як перехід з одного чужого місця на інше, не моє. Слово для мене розділяє світи і від одного віддаляє, до іншого приводить. Воно вчить мене не підноситися «зброєю правди в правій і в лівій руці» (2Кор. 6:7) і в нещасних і сумних обставинах зі мною любомудрствує, подаючи «надію, що не посоромить» (Рим. 5:5), і полегшує сьогодення майбутнім. Словом і нині зустрічаю своїх друзів і братів і пропоную трапезу словесну і чашу духовну й повсякчасну, а не земну трапезу, яка лестить черево, яка не може бути виправлене, «але буде знищене» (1Кор. 6:13). 7. «Довго мовчав, тепер буду кричати, терпів, як та, що народжує» (Іс. 42:14), невже і завжди буду терпіти? Мовчання Захарії розрішив народжений Іоан (тому що непристойно було мовчати батькові «гласу», коли глас уже народився; але як невір“я гласу зв’язало язик, так явлення «гласа» мало розрішити батька, якому і благовістував, і народився цей глас і світильник, Предтеча Слова і Світла), а мені розрішає язик, і підвищує глас, як глас труби, ця благодійна подія, це прекрасне видовище, яке представляють діти Божі, раніше роз’єднані, а нині зібрані воєдино, які спочивають під тими самими крилами, в однодумності, що йдуть у дім Божий і з’єднані між собою єдиним союзом чесноти і Духа. Я не можу мовчати, коли вже не повстаємо один на одного (до того наш розум уловлений був лукавим, або терпів від нього насильство, або «розстріляний був у темряві» (Пс. 10:2), Ним же наведеної, або як інакше це висловити, що ми раділи нещастям один одного, не думаючи про те, що взаємна незгода заподіює шкоду всьому тілу). Не можу мовчати, коли Іуда та Ізраїль «поставлять собі одну главу» (Ос. 1:11), Єрусалим і Самарія збираються до єдиного горнього Єрусалиму, і ми стали вже «не — Павлові; Аполлосові; і — Кифини» (через що і проти чого й відбувалися гордовиті дебати), але всі — Христові (1Кор. 1:12).

Слово 1. На Пасху и о своем промедлении¹

Воскресения день – благоприятное начало. Просветимся торжеством и обнимем друг друга. «Скажем: братья, и ненавидящим нас» (Іс. 66:5), особенно тем, которые из любви что-нибудь сделали или потерпели. Уступим все Воскресению; простим друг друга: и я (упомяну об этом теперь), подвергшийся доброму принуждению, и вы, употребившие доброе принуждение; хотя несколько и сетуете на меня за задержку. Может быть, перед Богом оно лучше и драгоценнее, нежели поспешность других. Хорошо и уклоняться несколько от призвания Божия, как в древности поступил Моисей, а после Иеремия; хорошо и поспешать с готовностью на глас Зовущего, как Аарон и Исаия, только бы то и другое было по благочестию, – одно по причине собственной немощи, а другое по надежде на силу Зовущего. В день таинства помазан я; в день таинства удалился ненадолго, чтобы испытать самого себя; в день таинства и возвращаюсь², избрав этот день добрым попечителем моей боязливости и немощи, дабы Воскресший ныне из мертвых и меня обновил Духом, и, облекши в нового человека, для новой твари, для рождаемых по Богу, сделал добрым образователем и учителем, который со Христом и умирает охотно и воскресает.

Вчера заклан был Агнец, помазаны двери, Египет оплакивал первенцев; мимо нас прошел погубляющий, печать для него страшна и досточтима, и мы ограждены драгоценной кровью: ныне мы чисто убежали из Египта, от жестокого властителя фараона и немилосердных надсмотрщиков, освободились от работы над глиной и кирпичами, и никто не воспрепятствует нам праздновать Господу Богу нашему праздник исшествия, – и праздновать «не со старой закваской, не с закваской порока и лукавства, но с опресноками чистоты и истины» (1Кор. 5:8), не принося с собой египетской закваски безбожной. Вчера я распинался со Христом, ныне прославляюся с Ним; вчера умирал с Ним, ныне оживаю; вчера погребался с Ним, ныне воскресаю.

Принесем же дары Пострадавшему за нас и Воскресшему. Может быть, вы думаете, что я говорю о золоте, или о серебре, или о тканях, или о прозрачных и драгоценных камнях. Это – вещество земное, преходящее и на земле остающееся, которого всегда больше имеют злые – рабы дольнего, рабы миродержателя. Нет, принесем самих себя – стяжание самое драгоценное перед Богом и Ему наиболее свойственное, воздадим Образу сотворенное по образу, познаем свое достоинство, почтим Первообраз, уразумеем силу таинства³ и то, за кого Христос умер. Уподобимся Христу; ибо и Христос уподобился нам: сделаемся богами ради Его; ибо и Он стал человеком для нас. Он восприял худшее, чтобы дать лучшее; обнищал, чтобы нам обогатиться Его нищетой; принял образ раба, чтобы нам получить свободу; снизошел, чтобы нам вознестись; был искушен, чтобы нам победить; претерпел бесславие, чтобы нас прославить; умер, чтобы спасти; вознесся, чтобы привлечь к Себе долу лежащих в греховном падении. Пусть кто все отдаст, все принесет в дар Богу, Который предал Себя за нас в цену искупления: ничего не принесет он равного тому, как если представить Ему самого себя, понимающего силу таинства и сделавшегося всем для Христа, как Он для нас.

Сей⁴ Пастырь добрый, полагающий душу за овец, вам, как видите, плодоприносит пастыря. Ибо на это надеется он и желает, и просит от вас, пасомых им⁵. Он дает вам себя сугубо вместо одного, и жезл старости делает жезлом духа; к неодушевленному храму присовокупляет одушевленный⁶, к храму прекрасному и небовидному – другой, который, как бы ни был скуден и мал, но для него, без сомнения, весьма дорог, и совершен им с великими усилиями и трудами, и (о если бы можно было сказать!) достоин трудов его. Все свое предлагает он вам, – какое великодушие, или, справедливее сказать, какое чадолюбие! Предлагает седину и юность, храм и Архиерея, завещателя и наследника, предлагает слова⁷, которых вы желали, и слова не пустые, теряющиеся в воздухе и не проникающие далее слуха, но которые пишет Дух, не чернилами, но благодатью, запечатлевает на скрижалях, каменных или плотью облеченных, – слова, не слегка на поверхности начертываемые и легко стираемые, но глубоко врезывающиеся. Вот что приносит вам этот досточтимый Авраам, Патриарх, честная и достоуважаемая глава, вместилище всех доблестей, образец добродетели, совершенство священства, приносящий ныне добровольную жертву Господу, – своего единородного, рожденного по обетованию.А вы, как дар и плод, принесите Богу и нам расположение – быть доброй паствой, вселяясь на злачные пажити и воспитываясь на воде упокоения (Пс. 22:1-2). Хорошо зная Пастыря и будучи им знаемы, идите за тем, кто зовет пастырски и свободно, через дверь, а не следуйте чужому, перескакивающему через ограду, разбойнически и коварно. Не слушайте чужого голоса, уводящего от истины и расточающего по горам, по пустыням, по дебрям, по местам, которых не посещает Господь, – голоса, отводящего от здравой веры в Отца, и Сына и Святого Духа, во единое Божество и силу; веры, вещанию которой всегда внимали и да внимают всегда мои овцы; не слушайте голоса, который нечистыми и поврежденными словами отторгает и увлекает от истинного и первого Пастыря. Далече от всего того, как от зелия чарующего и смертоносного, да дарует Он всем нам, – и пастырям и стаду, и питаться и питать, и всем ныне и в вечном упокоении быть едино во Христе Иисусе. Ему слава и держава вовеки. Аминь.* * *¹Слово это произнесено по следующему случаю. Когда св. Григорий против воли был поставлен в пресвитеры, с назначением вспомоществования в управлении назианзской паствой епископу, престарелому отцу его; тогда Св. Григорий, по чувству смирения и потому, что в новом назначении видел препятствие своему стремлению к жизни созерцательной, удалился было в Понт, однако, немного спустя, в самый день Пасхи, он возвратился в Назианз и произнес настоящее слово.²Под днем таинства, или, как в подлиннике, под словом таинство, имеется в виду в первом случае праздник Рождества Христова, во втором – праздник Богоявления, в последнем – Пасха.³Настоящего праздника.⁴Отец св. Григория.⁵Здесь подразумевается желание отца св. Григория, чтобы этот последний был его преемником.⁶Под неодушевленным храмом подразумевается храм, созданный отцом св. Григория; под одушевленным – сам Григорий.⁷Здесь подразумеваются слова св. Григория Богослова. Слово 2. К призвавшим вначале, но не встретившим св. Григория, когда он стал пресвитеромЧто не спешите к нашему слову, о друзья и братья, некогда столь скорые для того, чтобы принудить меня и извлечь из моей твердыни, то есть из пустыни, которую я возлюбил больше всего, которую я преимущественно чтил и избрал себе руководительницей всей жизни, как содейственницу и матерь божественного восхождения, делающую причастным Божьей благодати? Для чего тем, что желали получить, пренебрегаете по получении? Для чего, по-видимому, лучше умеете желать нас, когда нас нет, нежели пользоваться нами, когда мы с вами, как будто вы хотели только овладеть нашим любомудрием, а не извлекать из него пользу себе? Или же, прилично мне сказать и это: «вы пресыщены» (Іс. 1:11), и притом – странное дело! – прежде нежели вы нас вкусили и испытали. Даже, как странника, вы не ввели меня, или, скажу сострадательнее, не введены и вы со мной; для чего, если не другое что, то заповедь уважить надлежало. Как начинающему не дали вы мне руководства, как боязливого не ободрили меня, как потерпевшего насилие не утешили; напротив, – не хотел бы сказать, однако скажу, – и праздник не в праздник вы мне сделали; не с добрым предвестием вы меня приняли и торжество растворили печалью; потому что недоставало при нем самого важного для удовольствия, – недоставало вас, моих победителей, – несправедливо было бы сказать: любителей. Так легко пренебрегают всем, что легко побеждают; раболепно чтится высокое, и бесчестится смиряющееся перед Богом; Чего вы хотите? Судиться ли мне с вами, или стать судьею? Произнести ли приговор, или подвергнуть себя приговору? Ибо надеюсь, что и судимый одержу верх, и произнося суд, праведно вас осужу. Вина ваша в том, что вы не равной мерой воздаете за мою любовь; не отдаете чести моему послушанию, и нынешнего усердия не представляете в поруку за будущее, тогда как и при этом усердии едва ли бы можно было положиться на будущее, потому что у всякого больше горячности вначале. Напротив, каждый из вас предпочитает что-нибудь и старому, и новому своему пастырю, не уважая седин и не ободряя юности.

Великолепна изображаемая в Евангелии вечеря (Мф.22и сл.), угощающий ласков, там – и друзья, и самое приятное пиршество, это – брак Сына. Но Царь созывает, а гости не приходят. Он гневается, и, – умалчиваю о том, что было дальше, как о предвещающем грозное, но скажу, что легче выговорить, – Царь наполняет пиршество другими. Не желаю вам этого, но вы поступили со мной (могу ли говорить кротко?) – и тех высокомернее и дерзостнее, потому что они, будучи званы, отреклись от вечери и оскорбили Звавшего; а вы – нечужие, вы – не званные на брак, но сами призвали меня, сами привлекли к этой священной трапезе, сами показали мне великолепие брачного чертога, а потом оставили меня. Таковы ваши великие доблести! Кто на село свое, кто к паре волов новокупленных, кто к новобрачной супруге, кто за чем-либо другим маловажным, – все вы рассеялись и убежали, не заботясь ни о брачном чертоге, ни о Женихе. Это весьма опечалило и привело меня в затруднение, – не умолчу о своих чувствованиях, – я едва не удержал слово, которое хотел принести в брачный дар, как лучшее и драгоценнейшее свое достояние, и едва не обратил слова против вас, возлюбленные; потому что однажды я потерпел от вас насилие, – и мог воспользоваться таким прекрасным случаем; притом язык мой изощряла любовь, которая бывает весьма горяча и неистощима в обвинениях, когда превращается в ревность, оскорбившись неожиданным пренебрежением. Ежели кто из вас был уязвлен любовью и испытал презрение, то он знает силу этой страсти и простит тех, которые подверглись ей, и были близки к такому же безумию.Впрочем, мне и теперь непозволительно укорять вас, и не желаю, чтобы когда-нибудь было позволено. Может быть, и сказанное мной чрезмерно укоризненно для вас, священное стадо, достохвальные овцы Христовы, Божье достояние, которым богат ты⁸, при всей своей бедности. Мне кажется, что прилично отнести к тебе эти слова Писания: «межи пролегли для» тебя по «прекрасным местам, и удел» твой «всего приятнее для» тебя (Пс. 15:6). Я не уступлю ни в чем преимущества перед нами самым многолюдным городам, самым обширным из паств; хотя мы малочисленны в наименьшем колене сынов Израилевых, хотя мы весьма малочисленны в тысячах Иудиных; мы – малый из городов Вифлеем, в котором рождается Христос, и ныне и издревле право познаваемый и почитаемый; мы Отца превозносим, Сына почитаем равным Ему, и Духа Святого прославляем. Мы единодушны, едино мыслим, нимало не оскорбляем Троицы ни приложением, ни отсечением, как худые распорядители и мирители Божества, которые унижают и оскорбляют все, тем самым, что одно почитают более надлежащего.Если же хотите чем-нибудь воздать мне, вы – нива моя, виноград мой, утроба моя, или лучше, этого общего нашего отца, который благовествованием породил нас во Христе, то окажите уважение и мне, как требует того справедливость; потому что я предпочел вас всему, – в чем свидетели – сами вы и поручившие мне это правление, или служение. И если возлюбившему больше и обязаны мы больше: то как измерю любовь, к которой я обязал вас моею любовью?Но большее уважение оказывайте самим себе; почтите вверенный вам образ и Вверившего его, почтите страсти Христовы и надежду будущей жизни. А для этого храните веру, которую приняли, в которой воспитаны, которой надеетесь сами спастись (1Кор. 15:1-2) и других спасти, ибо знаете, что немногие могут похвалиться тем же, чем и вы. Благочестие поставляйте не в том, чтобы часто говорить о Боге, но в том, чтобы больше молчать; ибо язык, не управляемый разумом, – помеха для всех людей. Всегда держитесь той мысли, что безопаснее слушать, нежели говорить; вожделеннее учиться, нежели учить о Боге; тщательнейшее об этом исследование предоставляя строителям слова, сами выказывайте благочестие менее словом, а более делом, и обнаруживайте любовь свою к Богу более соблюдением заповедей Его, нежели удивлением к Законодателю; избегайте зла, преуспевайте в добродетели, духом живите, духом ходите, им привлекайте ведение; назидайте на основании веры «не дерево, сено, солому» – вещества слабые, которые легко могут истребиться, когда дела наши будут судимы или очищаемы огнем, – «но злато, серебро и камни драгоценные» (1Кор. 3:16) – вещества твердые и пребывающие. Так поступайте, а тем прославляйте и нас, будете ли с нами, или не будете, нашими ли будете пользоваться словами, или найдете что-нибудь другое предпочтительнее. Будьте чистыми и непорочными чадами Божиими посреди рода лукавого и развращенного; не спутывайтесь сетями нечестивых, окрест ходящих, и не связывайтесь узами своих грехов (Притч. 5:22); Слово Божие да не будет подавлено в вас заботами житейскими, чтобы вам не остаться бесплодными. Но идите царским путем, не уклоняясь ни направо, ни налево, и под руководством Духа шествуйте узким путем, как пространным. Тогда все у нас будет благоуспешно и в настоящей жизни и на будущем испытании во Христе Иисусе Господе нашем, Которому слава вовеки. Аминь.

* * *⁸Здесь св. Григорий обращается к отцу своему.Слово 3. Григорий Богослов оправдывает удаление свое в Понт после рукоположения в пресвитеры и возвращение оттуда, а также учит, как важен сан священства и каков должен быть епископЯ побежден, и признаю над собой победу. «Повинуйся Господу и надейся на него» (Пс. 36:7). Так да начнет слово мое блаженнейший Давид или, лучше сказать, Вещавший в Давиде и еще доныне через него Вещающий! Ибо для начинающего всякое слово и дело самый лучший порядок – и начинать Богом, и оканчивать Богом.О причине же моего прежнего противления и малодушия, по которому я «удалился и оставался бы» (Пс. 54:8) на немалое время вдали от вас, может быть и желавших моего пребывания у вас, а равно и о причине настоящей моей покорности и перемены, по которой я сам возвратился к вам, пусть всякий говорит и думает по-своему; так как один ненавидит, а другой любит; иной не извиняет, а другой даже одобряет меня. Людям всего приятнее рассуждать о чужих делах, особливо, если увлекаются или благорасположением, или ненавистью; в каком случае всего чаще и скрывается от них истина. Но я, отложив стыд, представлю истину и для обеих сторон, то есть, для обвиняющих меня и для защищающих усердно, буду правдивым посредником, сам себя в ином обвиняя, а в ином оправдывая. И чтобы слово мое шло в надлежащем порядке, – скажу сперва о том, что было со мной прежде – о моей боязливости. Ибо не могу снести, чтобы мной соблазнялись некоторые из наблюдающих тщательно за всеми моими поступками, правильны ли они, или нет (так как Богу угодно, чтобы и я значил нечто для христиан); а соблазнившихся, если найдутся таковые, излечу этим защитительным словом. Всего лучше – не устраивать другим преткновения или соблазна, не погрешая и даже не давая подозрения, насколько это возможно, и насколько достанет сил ума, потому что знаем, какое неизбежное и тяжкое наказание определил «Неизменный» (Тит. 1:2) соблазнившим и единого от малых. Но я подвергся этому, братия, не по неведению и недоразумению, напротив того (похвалюсь, хотя несколько), по другим причинам, а не потому, чтобы презирал Божии законы и повеления.Как в теле, иное начальствует и как бы председательствует, а иное состоит под начальством и управлением: так и в Церквах (по закону ли справедливости, воздающей по достоинству, или по закону Промысла, все связующего) Бог постановил, чтобы одни, для кого это полезнее, словом и делом направляемые к своему долгу, оставались пасомыми и подначальными; а другие, стоящие выше прочих по добродетели и близости к Богу, были Пастырями и Учителями к совершению Церкви, и имели к другим такое же отношение, какое душа к телу и ум к душе, дабы то и другое, недостаточное и избыточное, будучи, подобно телесным членам соединено и сопряжено в один состав, совокуплено и связано союзом Духа; представляло одно тело, совершенное и истинно достойное самого Христа – нашей Главы. Поэтому не думаю, чтобы безначалие и беспорядок были полезнее порядка и начальства, как для всего прочего, так и для людей; напротив, всего менее полезны они людям, которым угрожает опасность в важнейшем. Для них, если не исполнят первого требования разума, чтобы не грешить, важно второе, чтобы согрешившие возвращаемы были на истинный путь. А поскольку хорошо и справедливо – быть начальниками и подначальными, то, по моему мнению, равно худо и в одинаковой мере противно порядку, как всем желать начальства, так и никому не принимать его на себя. Когда бы все стали избегать этого начальствования или, правильнее назвать, служения; тогда бы прекрасной полноте Церкви недоставало бы значительнейшего, и она не была бы уже прекрасной. Притом, где и кем совершалось бы у нас таинственное и горе возводящее Богослужение, которое у нас всего превосходнее и досточтимее, если бы не было ни Царя, ни Князя, ни Священства, ни Жертвы (Ос. 3:4), ни всего того, чего, как важнейшего, были лишены непокорные издревле в наказание за великие преступления? С другой стороны, нимало не странно и не вне порядка, что многие богомудрые из подначальных восходят на степень начальника; это – не вопреки правилам, какие предписывает любомудрие, и не предосудительно; равно как и то, что искусному корабельщику дают управлять корабельным носом, а тому, кто, управляя носом, умеет наблюдать ветры, доверяют кормило; или (если угодно еще) – мужественный воин делается начальником отряда, а хорошему начальнику отряда поручается все войско и распоряжение всеми военными делами.И я не степени сана устыдился, желая высшей, что, может быть, подумает иной из людей ни к чему не годных и злых, которые судят о других по собственным своим страстям. Я не так мало понимаю и Божие величие и человеческую низость, чтобы для всякого сотворенного естества не признавать великим делом – хотя сколько-нибудь приближаться к Богу, Который един всего светозарнее, всего славнее и превосходит чистотой всякую вещественную и невещественную природу.

Итак, что же со мной произошло? Какая была причина моего непослушания? Многим казалось, что я был тогда сам не в себе, сделался совершенно иным человеком, а не каким меня знали, противился и упорствовал больше, нежели сколько было позволительно. Поэтому выслушайте тому причины вы, которым давно желательно их знать.Особенно поражен я был неожиданностью, подобно человеку, поражаемому внезапным громом, не собрался с мыслями; и потому преступил скромность, к которой приучал себя всю жизнь. Потом овладела мной какая-то привязанность ко благу безмолвия и уединения. Любя его с самого начала, насколько едва ли любил кто другой из занимающихся науками, в важнейших и опаснейших для меня обстоятельствах дав Богу обет «безмолвной жизни», даже коснувшись уже ее, как находившийся в преддверии, и по изведании воспылавший большим желанием, я не вынес принуждения, не допустил ввергнуть себя в мятежи и насильно отвлечь от такой жизни, как бы от священного убежища. Мне казалось, что всего лучше, замкнув как бы чувства, отрешившись от плоти и мира, погрузившись в самого себя, без крайней нужды не касаясь ни до чего человеческого, беседуя с самим собой и с Богом, жить превыше видимого и носить в себе божественные образы, всегда чистые и несмешанные с земными и обманчивыми напечатлениями, быть и непрестанно делаться истинно чистым зеркалом Бога и божественного, приобретать ко свету свет – к менее ясному лучезарнейший, пожинать уже упованием блага будущего века, жить вместе с ангелами и, находясь еще на земле, оставлять землю и быть возносиму Духом горе. Если кто из вас объят этой любовью, то поймет, что говорю, и извинит тогдашнее состояние моего духа. Но слова мои не убедят, может быть, многих, именно всех тех, кому смешным кажется этот род жизни, к которому они все расположены или по собственному неразумию, или потому, что иные проходят его недостойно; подкрепляемые завистью, также злонравием и поползновением многих на худшее, они и хорошее именуют худым, любомудрие называют тщеславием. А от этого непременно грешат в одном из двух – или делают зло, или не верят добруСверх этого, произошло со мной еще нечто (открою перед вами всю мою тайну): не знаю, благородно ли это, или нет; однако же, так было. Мне стыдно было за других, которые, будучи ничем не лучше прочих (если еще не хуже), с неумытыми, как говорится, руками, с нечистыми душами берутся за святейшее дело, и прежде нежели сделались достойными приступить к священству, врываются во святилище, теснятся и толкаются вокруг Святой Трапезы, как бы почитая этот сан не образцом добродетели, а средством к пропитанию, не служением, подлежащим ответственности, но начальством, не дающим отчета. И такие люди, скудные благочестием, жалкие в самом блеске своем, едва ли не многочисленнее тех, над кем они начальствуют; так что, с продолжением времени и этого зла, не останется, как думаю, над кем им начальствовать, – когда все будут учить, вместо того чтобы, как говорит Божие обетование, «быть наученными Богом» (Іс. 54:13); все станут пророчествовать, и, по древнему сказанию, по древней притче, будет и «Саул во пророках» (1Сам. 10:11). Иные пороки, по временам, то усиливались, то прекращались; но ничего никогда, и ныне и прежде, не бывало в таком множестве, в каком ныне у христиан сии постыдные дела и грехи. Но ежели не в наших силах – остановить стремление зла, то, по крайней мере, ненавидеть и стыдиться его есть не последняя степень благочестия.Но вот последняя причина, которая важнее приведенных; ибо касаюсь уже главнейшего в слове, и не солгу (что было бы и непозволительно рассуждающему о таком предмете); я не думал, и теперь не думаю, чтобы одно и то же значило – водить стадо овец или волов и управлять человеческими душами. Там достаточно и того, чтобы волы или овцы сделались самыми откормленными и тучными. А в этом случае пасущий их будет выбирать места, обильные водой и злаками, перегонять стада с одного пастбища на другое, давать им отдых, поднимать с места и собирать, иных жезлом, а большую часть свирелью. У пастыря овец и волов нет другого дела, разве иногда придется ему повоевать немного с волками и присмотреть за больным скотом. Всего же больше заботят его дуб, тень, свирели и то, чтобы полежать на прекрасной траве, у студеной воды под ветерком устроить на время из зелени ложе, иногда со стаканом в руке пропеть любовную песнь, поговорить с волами или овцами, и из них же, что пожирнее, съесть или продать. А о добродетели овец или волов никто никогда не позаботится. Ибо что у них за добродетель? И кто из пастухов предпочитал собственному удовольствию полезное для стада? Но человеку, который с трудом умеет быть под начальством, еще, кажется, гораздо труднее – уметь начальствовать над людьми, особенно – иметь такое начальство, каково наше, которое основывается на Божием законе и возводит к Богу, – в котором, чем больше высоты и достоинства, тем больше опасности даже для имеющего ум. И он, во-первых, подобно серебру и золоту обращаясь всюду, во всяком обстоятельстве и деле не должен звучать, как поддельная и нечистая монета, не должен нисколько содержать в себе вещества худшего, которое бы требовало сильнейшего огня. Иначе, тем большее произойдет зло, чем над большим числом людей будет он начальствовать; потому что порок, распространяющийся во многих, значительнее порока, остановившегося на одном. И не так легко ткань принимает в себя невыводимую краску, и близкие вещи впитывают одна от другой зловоние или благовоние, но так быстро разливается в воздухе и из воздуха сообщается животным какое-нибудь вредное испарение, производящее заразу и называемое заразой, как подчиненные, в скорейшем обыкновенно времени, принимают в себя пороки начальника, и даже пороки гораздо легче, нежели противное пороку – добродетель. В этом порок и берет особенно верх над добродетелью. И я всего более скорблю при мысли, что порок есть дело, удобно возбуждающее к соревнованию и без труда исполняемое, что всего легче сделаться порочным, хотя бы никто нами в том не руководил; напротив, стяжание добродетели есть дело редкое и трудное, хотя бы и многое к ней влекло и побуждало. Эту самую мысль, как думаю, имел и блаженнейший Аггей, когда приведен был к этому чудному и весьма верному изображению: вопросите иереев о законе, говорит он: священное мясо, прикоснувшееся к ризе, к какому-нибудь яству или питью, или сосуду, освятит ли тотчас, что к нему приблизилось? И когда иереи сказали: нет; вопросите еще, говорит: когда что-либо прикоснется к нечистой вещи, не тотчас ли примет в себя скверну? На это они сказали: примет, и по причине сообщения не будет уже чистым (Ог. 2:13-14). Что значит это? То же, что и я говорю. Добродетель не удобоприемлема для человеческой природы, как и огонь для влажного вещества; но большая часть людей готова и способна принимать в себя худое, подобно тростнику, который, из-за сухости своей, легко воспламеняется и сгорает при ветре от искры. Ибо всякий скорее принимает в себя в большей мере малый порок, нежели высокую добродетель в малой мере. Так небольшое количество полыни тотчас сообщает горечь свою меду, а мед и в двойной мере не сообщает полыни своей сладости. Выдерни малый камень: он повлечет за собой всю реку на открытое место; удержать же и преградить ее едва сможет самая твердая плотина.

Итак, первое, чего из сказанного нами бояться должно, есть то, чтобы нам не оказаться худыми живописцами чудной добродетели, особенно же негодным подлинником для других живописцев, может быть, и не худых, но многих, или чтобы нам не подойти под пословицу: беремся лечить других, а сами покрыты струпьями. Во-вторых, если бы кто из нас сохранил себя, даже сколько можно более, чистым от всякого греха, то не знаю еще, достаточно ли и этого готовящемуся учить других добродетели. Кому вверено это, тот не только не должен быть порочным (этим гнушаются и многие из подчиненных ему), но должен отличаться добродетелью, по заповеди, повелевающей «уклониться от зла и сотворить благо» (Пс. 36:27). Он обязан не только уничтожать в душе своей худые образы, но и укоренять лучшие, чтобы ему превосходить других добродетелью больше, нежели насколько он выше их достоинством. Он должен не знать даже меры в доброте и в восхождении к совершенству, почитать не столько прибылью то, что приобретено, сколько потерей то, что не достигнуто, пройденное же обращать всегда в ступень к высшему, и не высоко думать о себе, если и многих превосходит, но признавать уроном, если не соответствует в чем сану. Ему должно измерять успехи свои заповедью, а не примером ближних (порочны ли они, или успевают несколько в добродетели), не взвешивать на малых весах добродетель, какой обязаны мы Великому, от Которого все и для Которого все, не думать, что всем прилично одно и то же; так как не у всех один и тот же возраст, одни и те же черты лица, не одинакова природа животных, не одинаковы качества земли, красота и величие светил. Напротив, должно почитать пороком в отдельном человеке то, что произведено им худого, заслуживает наказания и строго истязуется самим законом, а в начальнике и предстоятеле даже то, что он не достиг возможного совершенства и не преуспевает непрестанно в добре; потому что ему надобно превосходством своей добродетели привлекать народ к порядку, и не силой обуздывать, но доводить до порядка убеждением. Ибо все, что делается недобровольно, кроме того, что оно насильственно и не похвально, еще и не прочно. Вынужденное подобно растению, насильно согнутому руками, как скоро бывает оставлено на воле, обыкновенно возвращается в прежнее свое положение. Напротив, что делается по свободному произволению, то, как скрепляемое узами сердечного расположения, и весьма законно и вместе надежно. Поэтому закон наш и сам Законоположник особенно повелевает «пасти стадо не принужденно, но охотно» (1Пет. 5:2).Положим даже, что иной непорочен и взошел на самый верх добродетели: все еще не вижу, каким запасшись знанием, на какую понадеявшись силу, отважится он на такое начальство. Ибо править человеком, самым хитрым и изменчивым животным, по моему мнению, действительно есть искусство из искусств и наука из наук. В чем всякий может удостовериться, если врачевание душ сравнить с врачеванием тел, изведает, насколько трудно последнее, и разберет, насколько наше врачевание еще труднее, а вместе, и предпочтительнее, и по свойству врачуемого, и по силе знания, и по цели врачевания. Одно трудится над телами, над веществом бренным и стремящимся долу, над веществом, которое непременно разрушится и подвергнется своей участи, хотя теперь, с помощью искусства, и преодолеется произошедшее в нем расстройство; ибо тело, уступив природе и не выходя из своих пределов, будет разрушено или болезнью, или временем. А другое печется о душе, которая произошла от Бога и божественна, которая причастна горнего благородства и к нему поспешает, хотя и соединена с худшим (может быть, и по другим причинам, какие известны единому Богу, соединившему ее с телом, и разве еще тому, кто самим Богом научен таковым тайнам, но насколько мы знаем – я и подобные мне люди) для двух следующих целей. Во-первых, чтобы душа могла наследовать горнюю славу за подвиг и за борьбу с дольним, и, будучи здесь искушена ими, как золото огнем, получила уповаемое в награду за добродетель, а не только как дар Божий. И конечно, в том – верх благости Божией, что добро сделано и нашей собственностью, не только всеяно в нас с естеством, но возделывается также нашим желанием и движениями свободы, преклонной на ту и другую сторону. Во-вторых, чтобы душа могла и худшее, постепенно отрешая от дебелости, привлекать к себе и возводить горе, чтобы она, став руководительницею для служебного вещества и обратив его в сослужебное Богу, была для тела тем же, чем Бог для души.Врачующий тело принимает во внимание место, случай, возраст, время года и тому подобное, дает лекарства, предписывает образ жизни, предостерегает от вредного, чтобы прихоти больного не воспрепятствовали искусству; иногда же, когда и над кем нужно, употребляет прижигания, резание и другие, еще более жестокие способы лечения. Хотя все это оказывается очень трудным и тяжелым, однако же не настолько, как наблюдать и врачевать нравы, страсти, поведение, свободное желание и все в нас тому подобное, исторгать, что приросло к нам зверского и дикого, а на место этого вводить и укоренять все, что есть кроткого и благородного, устанавливать надлежащее отношение между душой и телом, не позволяя, чтобы лучшее управлялось худшим, что было бы величайшей несправедливостью, но низшее по природе подчиняя начальственному и владычественному, как, без сомнения, требует Божий закон, прекрасно установленный для всего творения и видимого, и сверхчувственного.

В рассуждении всего перечисленного мной примечаю еще и то, что охраняемое врачом тело, каково есть по своей природе, таковым и остается, само же собой нимало не злоумышляет и не ухищряется против средств, употребляемых искусством; напротив, врачебное искусство владеет веществом; разве иногда произойдет какой-либо временный беспорядок от воли больного, что, впрочем, нетрудно предотвратить и пресечь. А в нас мудрование, самолюбие и то, что не умеем и не терпим легко уступать над собой победу, служат величайшим препятствием к добродетели и составляют как бы ополчение против тех, которые подают нам помощь. Сколько надлежало бы прилагать стараний, чтобы открыть врачующим болезнь, столько употребляем усилий, чтобы избежать врачевания. Мы храбры против самих себя и искусны во вред своему здоровью. То рабски скрадываем грех, утаивая его в глубине души, как некоторый загноившийся и злокачественный струп, как будто, сокрывши от людей, сокроем и от великого ока и суда Божия; то под различными предлогами извиняем в себе грехи и придумываем оправдания своим страстям; то, заградивши слух, подобно «аспиду глухому и затыкающему уши», принимаем все меры, чтобы «не слышать голоса заклинателя» (Пс. 57:5-6) и не пользоваться врачеванием мудрости, которым исцеляется душевный недуг, то, наконец (как поступают более смелые и храбрые из нас, явно не стыдимся ни греха, ни врачующих грех, идем, как говорится, с открытой головой на всякое беззаконие. Какое расстройство ума! или как еще приличнее назвать такую болезнь! – Кого надлежало бы любить, как благодетелей, гоним от себя, как врагов, ненавидя «обличающих в воротах» (Ог. 2:15), «гнушаясь словом праведным» (Ам. 5:10), и подобно тем, которые, терзая собственную плоть, думают, что терзают ближних, предполагаем нанести тем больший вред своим доброжелателям, чем больше зла сделаем сами себе.Поэтому-то полагаю, что наше врачебное искусство гораздо труднее, а следовательно, и предпочтительнее искусства врачевать тела; но оно труднее еще и потому, что последнее мало заглядывает вглубь, более же занимается видимым; напротив, все наше врачевание и попечение относится к «сокровенному сердца человеку» (1Пет. 3:11), и наша брань – с врагом, внутри нас воюющим и противоборствующим, который, оружием против нас употребляя нас же самих (что всего ужаснее!), предает нас греховной смерти. А для этого нам нужны великая и совершенная вера, в большей мере Божие содействие, но не в малой также, как убежден я, и собственная наша ревность, выражаемая и действительно оказываемая словом и делом, если нужно, чтобы наши души, которые для нас всего предпочтительнее, хорошо были врачуемы, очищаемы и ценимы дороже всего.Что же касается цели того и другого врачевания (нам остается еще сравнить их в этом отношении), то цель одного – или сохранить здоровье и благосостояние плоти, когда оно есть, или возвратить, когда оно утрачено, – хотя и неизвестно, полезно ли это будет обладающему здоровьем. Ибо и противоположное этому часто приносило великую пользу, равно как нищета и богатство, слава и бесславие, унижение и знатность, также все, что по природе своей занимает середину, не склоняясь ни на ту, ни на другую сторону, делается лучшим или худшим по употреблению и произволу обладающих. Но цель другого врачевания – окрылить душу, похитить из мира и предать Богу, сохранить образ Божий, если цел, поддержать, если – в опасности, обновить, если поврежден, «вселить Христа в сердца» (Еф.3:17) Духом; сказать короче: того, кто принадлежит к горнему чину, сделать богом и причастником горнего блаженства. Этого хотят для нас и охраняющий закон, и посредствующие между Христом и законом Пророки, и Совершитель и конец духовного закона – Христос, и истощившее Себя Божество, и воспринятая плоть, и новое смешение – Бог и человек – единый из Божества и человечества, и через единого то и другое. Для этого Бог стал причастен к плоти через посредство души, и далекое между собой совокуплено через сходство посредствующего за тем и за другим; все соединилось в единое за всех и за единого Праотца, душа за душу преступившую, плоть за плоть, покорившуюся душе и вместе осужденную; Христос, не причастный к греху и высший греха, за Адама, бывшего под грехом. Для этого ветхое заменено новым; страданием воззван страдавший; за каждый наш долг воздано особо Тем, Кто превыше нас; и открылось иное таинство – человеколюбивое Божие смотрение о падшем через непослушание. Для этого – рождение и Дева, для этого – ясли и Вифлеем; рождение вместо создания, Дева вместо жены, Вифлеем вместо Эдема, ясли вместо рая, малое и видимое вместо великого и сокровенного. Для этого – ангелы, славящие Небесного, сделавшегося потом Земным, пастыри, видящие славу на Агнце и Пастыре; звезда путеводная; волхвы, поклоняющиеся и приносящие дары, чтобы прекратилось идолослужение. Для этого Иисус приемлет крещение и свидетельство свыше; для этого постится, подвергается искушению и побеждает победившего. Для этого изгоняются демоны, исцеляются болезни и великое дело проповеди поручается малым и совершается ими. Для этого приходят в смятение народы и люди помышляют тщетное. Для этого – древо за древо и рука – за руку; рука, мужественно распростертая, за руку, невоздержно простертую; руки пригвожденные – за руку своевольную, руки, соединяющие воедино концы мира, – за руку, извергшую Адама. Для этого – вознесение на крест за падение, желчь за вкушение, терновый венец за худое владычество, смерть за смерть, тьма для света, погребение за возвращение в землю, воскресение для воскресения. Все это было для нас Божиим некоторым детоводительством и врачеванием нашей немощи, возвращающим ветхого Адама туда, откуда он ниспал, и приводящим к древу жизни, от которого удалил нас плод древа познания, безвременно и неблагоразумно вкушенный. Этого-то врачевания служители и сотрудники – все мы, председательствующие перед другими, мы, для которых важно – знать и врачевать собственные немощи и недуги, или вернее сказать, это еще не столь важно (но меня заставила выразиться так порочность многих, находящихся в этом сане), – гораздо же важнее – быть в состоянии врачевать и искусно очищать других, чтобы от этого была польза тем и другим, и имеющим нужду во врачевании и поставленным врачевать.

Кроме этого, врачи тел должны переносить известные нам труды, бдения, заботы и, как сказал один из их мудрецов⁹, – из чужих несчастий собирать себе скорби; иное дознавая и изобретая сами, иное заимствуя и собирая у других, они должны обращать это в пользу требующих; и что ими найдено или избегнуто, не исключая и самых малостей, для них немаловажно, но признается имеющим силу к укреплению здоровья, или к отвращению опасности. И для чего все это? Чтобы больше дней прожил на земле человек, и человек, может быть, не полезный для общества, но самый негодный, которому, по его порочности, было бы даже лучше давно умереть и через то освободиться от порока, этого величайшего недуга. Но положим, что он и добрый человек; долго ли он будет жить? Ужели всегда? И что приобретет от здешней жизни? Желать разрешиться от нее, по моему мнению, есть первое и вернейшее благо, и свойственно человеку – подлинно здравомыслящему и умному. Но нам, когда мы – в опасности утратить спасение души, души блаженной и бессмертной, которая будет вечно или наказываема за порочность, или прославляема за добродетель, – какой предлежит подвиг, и какие нужны сведения, чтобы хорошо и других уврачевать и самим уврачеваться, чтобы исправить образ жизни и плоть покорить духу? Ибо не одинаковы понятия и стремления у мужчины и женщины, у старости и юности, у нищеты и богатства, у веселого и печального, у больного и здорового, у начальников и подчиненных, у мудрых и невежд, у робких и смелых, у гневливых и кротких, у стоящих твердо и падающих. А если еще разберем подробнее, – то какое различие между вступившими в супружество и безбрачными! И у последних опять – между пустынножителями, между находящимися в общежитиях и между остающимися в мире! Между опытными и преуспевшими в созерцании и между теми, которые просто исполняют должное! Между городскими и сельскими жителями, между простосердечными и хитрыми, между занятыми делом и живущими праздно, между потерпевшими измену счастья и благоуспешными, не встречавшими неудач! Все таковые различаются между собой желаниями и стремлениями – иногда более, нежели сколько они различны по телесному виду, или (если угодно) по сочетанию и растворению стихий, из которых мы состоим; и потому нелегко за ними наблюдать. Но как телам даются неодинаковые лекарство и пища, – иное пригодно здоровому, иное – больному; так и души врачуются различным образом и способом. Свидетели такового врачевания – сами болящие. Одних наставляет слово, другие исправляются примером. Для иных нужен бич, а для других – узда; ибо одни ленивы и неудобоподвижны к добру, и таких должно возбуждать ударами слова; другие сверх меры горячи духом и неудержимы в стремлениях, подобно молодым, сильным коням, бегущим дальше цели, и таких может исправить обуздывающее и сдерживающее слово. Для одних полезна похвала, для других – укоризна, но и та и другая – вовремя; напротив, без времени и без основания они вредят. Одних исправляет увещание, других – выговор, и последний – или прилюдно, или после тайного вразумления. Ибо одни привыкли пренебрегать вразумлениями, сделанными наедине, но приходят в чувство, если укорят их при многих; другие же при гласности обличений теряют стыд, но их смиряет тайный выговор, и за такое снисхождение к себе воздают они благопокорностью. Иные, возгордясь мыслью, что дела их тайны, о чем они и заботятся, считают себя умнее других, и в таких надобно тщательно наблюдать все, даже самые маловажные, поступки; а в других лучше ничего не замечать, и, как говорится, видя не видать, слыша не слышать, чтобы, подавив их ревностью обличений, не возбудить к упорству и, напоследок, не сделать дерзновенными на все, истребив в них стыд – это средство ко внушению покорности. Иногда нужно гневаться не гневаясь, оказывать презрение не презирая, терять надежду не отчаиваясь, сколько этого требует свойство каждого; других должно врачевать кротостью, смирением и соучастием в их лучших о себе надеждах. Одних полезно побуждать, от других часто полезнее быть самому побужденным, и хвалить или осуждать должно – у иного достаток и могущество, а у иного нищету и расстройство дел. Ибо наше врачевание не таково, каковы добродетель и порок, из которых первая всегда и для всех всего лучше и полезнее, а последний всего хуже и вреднее; у нас одно и то же, например, – строгость или кротость, а равно и прочее, мной перечисленное, не всегда даже для одних и тех же оказывается или самым спасительным, или опасным. Напротив, для иных хорошо и полезно одно, а для иных другое, первому противное, – сообразно тому, думаю, как требуют время и обстоятельства, и как допускает нрав врачуемого. Хотя сколько бы кто ни употреблял старания и ума, невозможно всего изобразить словом и обнять мыслью в такой подробности, чтобы вкратце был виден весь ход врачевания; однако же, на самом опыте и на деле делается то известным из врачебной науки и врачу. Вообще же известно нам, что как для ходящего по высоко натянутому канату небезопасно отклоняться в стороны, и малое, по-видимому, отклонение влечет за собой большее, безопасность же его зависит от равновесия; так и в нашем деле, кто, по худой жизни или по невежеству, отклоняется в ту и другую сторону, для того очень опасно, что и сам он впадет в грех и вовлечет в него управляемых. Напротив, должно идти самым царским путем и остерегаться, чтобы, как сказано в Притчах, «не уклониться ни направо, ни налево» (Притч. 4:27). Таково свойство наших немощей и от этого столько труда доброму Пастырю, обязанному хорошо знать души своих пасомых, и быть вождем их по закону прямого и справедливого пастырства, которое было бы достойно истинного нашего Пастыря.

Что же касается самого раздаяния слова (скажу напоследок о том, что составляет первую нашу обязанность, и понимаю слово Божественное и высокое, о котором ныне все любомудрствуют); то, ежели кто другой приступает к делу этому с дерзновением, и почитает его доступным для всякого ума, – я дивлюсь многоумию (чтобы не сказать: малоумию!) такого человека. Для меня кажется непростым и немалого духа требующим Делом – каждому «давать в свое время меру хлеба» (Лк. 2:42) слова, и с рассуждением вести домостроительство истины наших догматов, то есть нашего любомудрого учения о мирах или мире, о веществе, о душе, об уме и умных существах, как добрых, так и злых, о Промысле, все связующем и распоряжающемся всеми событиями, как согласными с разумом, так, по-видимому, и противоречащими дольнему – человеческому уму; также о первоначальном нашем устройстве и о последнем воссоздании, о преобразованиях и истине, ими прообразуемой, о Заветах, о первом и втором Христовом пришествии, о воплощении, страданиях и смерти Христовой, о воскресении, о кончине мира, о суде и воздаянии – и грозном и сладком; а что главное, о том, чему должно веровать – о начальной, царственной и блаженной Троице. В этом догмате для обязанных просвещать других – всего опаснее, чтобы нам, из опасения многобожия, заключив Божество в одну Ипостась, не оставить в учении своем одних голых имен, признав за одно Отца и Сына, и Святого Духа, а также, через уклонение в противное, разделив Божество на трех или разнородных и друг другу чуждых, или неподчиненных и безначальных, так сказать, противоположных Богов, не впасть в равное первому зло, подобно тому, что бывает с кривым деревом, которое чрезмерно гнут в противную сторону. А как ныне в учении о Боге – три недуга: безбожие, иудейство и многобожие, и из них защитником первого Ливийский Савеллий, второго – Александрийский Арий, а третьего – некоторые из числа чрезмерно у нас православных; то какое же мое учение? Избегая всего, что есть вредного в этих трех ложных учениях, держаться в пределах благочестия. И, во-первых, не увлекаться в безбожие Савеллия, следуя его новому разложению и сложению, по которому, либо утверждают не столько то, что “Ипостаси” суть одно, сколько то, что каждая – ничто (ибо выступающее из себя и переходящее взаимно друг в друга перестает уже быть тем, чем оно есть); либо воображают и составляют себе какого-то сложного и странного Бога, подобного баснословным животным. Во-вторых, не уклоняться в иудейскую скудость, рассекая естества с Ариевым, справедливо так называемым, умоисступлением, и не приписывать Божескому естеству зависти, ограничивая Божество одним Нерожденным, как бы из опасения, чтобы Бог не потерпел ущерба будучи Отцом истинного и равночестного по естеству Бога. Наконец, – не вводить избегнутого уже нами языческого многоначалия, и трех начал, как одного другому не противополагать, так и одного с другим не сопоставлять. Не должно быть такими любителями Отца, чтобы даже отнимать у Него отечество; ибо чьим был бы Он Отцом, если бы Сын или наравне с тварью был отделен от Него и разъединен с Ним по естеству (потому что чуждое уже не Сын), или был смешан и слит с Отцом, и, что тоже значит, сливал Его с Собой? Не должно быть и такими любителями Христа, чтобы у Сына не оставлять даже сыновства (ибо чьим был бы Он Сыном, если бы не имел началом Отца), а у Отца не оставлять преимущества – быть началом, принадлежащего Ему, как Отцу и Родителю. Ибо Отец был бы началом чего-то низкого и недостойного, или, вернее сказать, началом в низком и недостойном смысле, если бы не был началом Божества и благости, созерцаемой в Сыне и в Духе Святом, – в первом, как в Сыне и в Слове, а в другом, как в исходящем и неразрешаемом Духе. Обязательно нужно как соблюсти единство Божие, так и исповедовать три Ипостаси, притом – каждую с личным Ее свойством.Чтобы достаточно и соответственно достоинству предмета уразуметь и изложить это, – для того потребно слово более продолжительное, нежели каково настоящее время, и даже думаю, какова настоящая жизнь. Особенно же, как ныне, так и всегда, потребен для этого Дух, при одном содействии Которого и можно только о Боге и мыслить, и говорить, и слушать. Ибо к чистому должно прикасаться одно чистое и ему подобное. Теперь же кратко упомянул я об этом, с той целью, чтобы видно было, как трудно беседующему о таких предметах, особенно в многочисленном собрании людей всякого возраста и разных способностей, которое, подобно многострунному органу, требует неодинаковых ударений, трудно, говорю, найти слово, которое бы всех наставляло и озаряло светом знания. Трудно уже и потому, что, как опасность с трех сторон, то есть, от мысли, слова и слуха, то невозможно не преткнуться, если не во всем, по крайней мере в чем-либо одном. Ибо если ум не просвещен, или слово слабо, или слух не очищен, и потому не вмещает слова; от одной из этих причин так же, как и от всех, всегда хромает истина. Но трудно еще и потому, что здесь обращается во вред и опасность то самое, что для обучающих чему-либо другому соделывает учение весьма легким и удобоприемлемым, т.е. заботливость слушателей о благочестии. Ибо они, как идущие на подвиг за учение о Боге – Существе Высочайшем, и о своем спасении – первейшей для всех надежде, чем горячее в вере, тем с большим упорством внимают слову, почитая покорность ему не благочестием, но изменой истине, и скорее готовы отказаться от всего, нежели от своих мыслей, с которыми пришли, и от привычки к догматам, в которых воспитаны. И замечу еще, что это – недуг людей более умеренных и не совершенно худых, которые, хотя грешат против истины, однако же, как подвергающиеся этому из заботливости о благочестии и имеющие ревность, только не по разуму, может быть, и не так строго будут осуждены, и не так сильно наказаны, как отпадающие от воли Господней по злонравию и лукавству. Даже они со временем могут еще переувериться и перемениться по той же заботливости о благочестии, по которой они противились; ежели только коснется их слово, и, как железо в кремень, или внутренне или внешним образом, произведет благовременный удар в их оплодотворенное уже и достойное света разумение, в котором от малой искры весьма скоро может воссиять светильник истины. Но что сказать о людях, которые из-за тщеславия или любоначалия «разглашают клевету» (Пс. 72:8), с велеречием какого-нибудь Ианния или Иамврия вооружаются не против Моисея, но против истины, и восстают против здравого учения? Что сказать о третьем роде людей, которые, из-за невежества и вследствие его – дерзости, с жадностью, как свиньи, кидаются на всякое учение и попирают прекрасный бисер истины? Или о всех тех, которые не имеют у себя ни собственного мнения, ни какого-либо образца, худого или доброго, для учения о Боге, но готовы слушать всякое учение и всякого учителя, чтобы из всего выбрать лучшее и безопаснейшее, и такой выбор доверяют самим себе – худым судьям истины; а потом, переходя и возвращаясь от одной вероятности к другой, нагруженные и подавленные учениями всякого рода, переменив многих учителей и многие писания разбросав легкомысленно, как пыль на ветер, когда утомится и слух, и ум (какое безрассудство!), начинают выказывать одинаковое отвращение ко всякому учению и приобретают гибельную привычку – осмеивать и презирать саму веру нашу, как нечто нетвердое и не имеющее в себе ничего здравого, делая невежественное заключение от учащих к учению, подобно такому человеку, который, имея воспаленные глаза или поврежденные уши, винит солнце или звуки, – первое, что оно темно и не блещет, а последние, что они слабы и беззвучны? Поэтому-то легче вновь запечатлеть истину в душе, которая подобна еще неисписанному воску, нежели по старым письменам, то есть, после принятых худых правил и догматов, писать слово благочестия, в каком случае оно сливается и смешивается с первыми. Правда, что лучше идти по гладкой и битой дороге, нежели по шероховатой и непротоптанной, и легче пахать землю, которую неоднократно резал и умягчал плуг; однако же, лучше писать на Душе, которую не избороздило еще угодное учение и на которой не врезались глубоко начертания порока. Иначе у благочестивого и хорошо пишущего будут два дела – изгладить прежние изображения, и на их место написать лучшие и достойные сохранения. Столько в нас от лукавого лукавых образов и начертаний относительно как прочих видоизменений (πάυη) души, так и самого слова; и столько-то трудов для того, кому вверено это детоводительство душ и попечение о них! Но еще большего не коснулось мое слово, чтобы не сделаться обширнее надлежащего.

Если бы кто захотел укротить и сделать ручным многовидного и многообразного зверя, составленного из многих, больших и малых, кротких и свирепых зверей, то, без сомнения, потребовалось бы много труда и усилий, чтобы управлять таким с разными свойствами чудовищным существом; потому что не все звери любят одинаковые звуки голоса, пищу, ласки, свист и другие способы ухода за ними; напротив, для одних приятно и неприятно одно, а для других – другое, по природе и привычке каждого. Что же надлежало бы делать смотрителю такого зверя? Конечно, если хочет хорошо управиться со зверем и соблюсти его, то приобрести для этого многосторонние и разнообразные сведения и употреблять уход, подобающий каждому «свойству зверя». Так, поскольку общее тело Церкви, подобно одному сложному и разнородному живому существу, слагается из многих и различных нравов и умов, то Предстоятелю совершенно необходимо быть вместе как простым, относительно к правоте во всем, так, насколько можно более, многосторонним и разнообразным для приличного со всяким обращения, а равно – способным к полезной со всяким беседе. Ибо одни, по способностям младенцы и, можно сказать, еще не окрепшие, требуют себе в пищу молока, то есть самых простых и первоначальных уроков, и не могут принимать словесной пищи, приличной мужу. А если бы кто предложил им такую не по силам пищу, то, вкусив и отяжелев (когда ум, как тело младенца, недостаточен еще к тому, чтобы переварить и усвоить принятое), они понесли бы ущерб даже в прежней своей силе. Другие же, достаточно обучившие чувства к различению истинного и ложного, имеют нужду «в мудрости, проповедуемой между совершенными» (1Кор. 2:6), и в пище высшей и более твердой. А если бы стали поить их молоком и кормить растениями – пищей слабых, то они совершенно по праву огорчились бы тем, что их не укрепляют во Христе, не дают им возрастать достойным похвалы возрастанием, какое производится словом, которое хорошо вскармливаемого им превращает в мужа и приводит в меру духовного возраста. Но кто же имеет достаточные к тому силы? Мы не способны управлять словом истины и мешать вино с водой, то есть учение, веселящее сердце человеческое, с учением пошлым, дешевым, влачимым по земле, пропадающим и текущим понапрасну, как делают многие. Они, чтобы от такого руководства получить и себе прибыток, беседуют с приходящими о том и о другом, так и иначе, в угождение всякому, подобно каким-нибудь чревовещателям и суесловам, для собственной своей забавы употребляют слова, из земли исходящие и в землю уходящие, как будто тем больше они прославляются в народе, чем больше вредят себе и губят себя, проливая кровь неповинную самых простых душ, которая будет взыскана от рук наших. Напротив, знаем, что лучше другим искуснейшим вручить бразды правления над собой, нежели быть несведущими правителями других, что лучше приклонять благопокорное ухо, нежели двигать ненаученный язык. Посоветовавшись об этом с самим собой (может быть, и не худым советчиком, а если и не так, то, по крайней мере, доброжелательным), я рассудил, что незнающему ни того, что должно говорить, ни того, что должно делать, лучше учиться, нежели не зная учить. Ибо счастлив тот, до кого хотя в глубокой старости дойдет старческое слово, которое может принести пользу душе, еще юной по благочестию. А поэтому брать на себя труд – учить других, пока сам еще не научился достаточно, а по пословице, на большом глиняном сосуде учиться делать горшки, то есть, над душами других упражняться в благочестии, по моему мнению, свойственно только людям крайне неразумным и дерзким, – неблагоразумным, если они не чувствуют своего невежества, – дерзким, если, сознавая его, отваживаются на дело.Мудрейшие из евреев говорят, что у них в древности был один особенно прекрасный и похвальный закон, по которому не всякому возрасту дозволялось читать всякую книгу Писания. Ибо чтение это не было бы и полезно; потому что не всякая книга всякому с первого начала вразумительна, а заключающая в себе более глубокий смысл даже может многим, по своему внешнему смыслу, обратиться в больший вред. Напротив, книги, которые и по внешнему смыслу назидательны, были с самого начала открыты всякому и находились в общем употреблении; а книги, которые под неважной оболочкой скрывают таинственную красоту – награду напряженных исканий и светлой жизни, – сияющую и удобосозерцаемую только для имеющих очищенный ум, доверяемы были уже переступившим двадцатипятилетний возраст, потому что в этом только возрасте человек может стать выше чувственного и с успехом восходить от написанного к духу. Но у нас между временем, когда учить и когда учиться, нет никакого предела, подобного камням, поставленным издревле между коленами за Иорданом и коленами по эту сторону Иордана. У нас не дано дозволений одним на то, другим на другое, и не существует никакого правила относительно способностей; напротив, все это оставлено без внимания и слито. И мы так худо поступаем, что большая часть из нас (чтоб не сказать все) почти прежде, чем острижем у себя первые волосы и оставим детский лепет, прежде нежели войдем во дворы Божии, узнаем наименования Священных Книг, научимся распознавать письмена и писателей Ветхого и Нового Завета (не говорю: прежде нежели омоем душевную нечистоту и гнусность, какими покрыл нас грех), если только затвердим два или три слова о благочестии, и то понаслышке, а не из книги, если хоть немного ознакомимся с Давидом, если умеем ловко надеть плащ или до пояса походить на философа (о чудное председательство и велемудрие! конечно, Самуил священ и в пеленах!): мы уже и мудры, и учителя, и высоки в божественном, первые из книжников и законников, сами себя посвящаем в небесные, желаем «называться учителями», нимало не смотрим на букву, все хотим разуметь духовно (сколько грез! какое обширное поле пустословию!); и мы стали бы негодовать, если бы нас не очень хвалили. Таковы те из нас, которые еще скромнее и проще других, каковы же более духовные и благороднейшие? Они, если заблагорассудится им, подвергнув нас многим осуждениям и испытаниям и поставив ни во что, удаляются от нас, с презрением даже к сообществу с нами, как с людьми неблагочестивыми. Но если, обратясь к кому из них, спокойно и в логическом порядке спросим так: скажи мне, дивный муж, ты почитаешь за что-нибудь пляску и игру на свирели? – ответят может быть: конечно, почитаем. А также почитаешь за что-нибудь мудрость и быть мудрым, то есть, как мы полагаем, иметь ведение о божественном и человеческом? И в этом уступят нам. Что же назовешь лучшим и высшим? Пляска ли и игра выше мудрости, или мудрость несравненно выше этих искусств? Хорошо знаю, они будут настолько добросовестны, что даже скажут: мудрость выше и всех искусств. Но для пляски и игры на свирели есть науки, и им учатся, и на то нужны время, непрерывные труды и усилия, иногда надобно тратить деньги, приискивать людей, которые бы объяснили науку, предпринимать дальние путешествия, а также делать и терпеть все, чем приобретается опытность. А мудрость, которая все превосходит и заключает в себе все блага в совокупности (так что самому Богу, хотя Он имеет многие наименования, угоднее зваться Премудростью, нежели другим каким именем), ужели почтем для себя столь легким и незатруднительным делом, что всякому стоит только захотеть, и будет мудрым? Большое невежество – так думать! Но если мы (или кто другой ученее и умнее нас) начнем говорить с ними таким образом, чтобы понемногу рассеять их заблуждение; то все это будет то же, что и сеять на камне, или говорить в уши глухому. Так мало в них мудрости даже на то, чтобы сознавать свое невежество. И мне кажется, прилично сказать о них Соломоново слово: «есть зло, которое видел я под солнцем, видел человека, мудрого в глазах своих» (Еккл. 10:5; Притч. 26:2), и что еще хуже, получившего право учить других, когда не чувствует собственного невежества. Если какой недуг, то этот именно, достоин слез и смирения. И я неоднократно жалел об этом, хорошо зная, что самомнение отнимает у человека большую часть того, что он собой представляет, и что тщеславие бывает для людей величайшим препятствием к добродетели. А излечить и остановить болезнь могут разве Петр или Павел – великие ученики Христовы, которые, со властью управлять словом и делом, получили дар благодати, и были всем для всех, да всех приобрящут. Для нас же, прочих людей, немаловажно, если будем хорошо управляемы и руководимы теми, кому вверено исправление таких дел и распоряжение ими.

Но поскольку упомянул я о Павле и о подобных ему, то, если угодно, оставив всех прочих, кто только сделался знаменитым – или как законодатель, или как пророк, или как военачальник, или как заведовавший другой какою-нибудь частью общественного благоустройства, не говоря, например, о Моисее, Аароне, Иисусе Навине, Илии, Елисее, Судиях, Самуиле, Давиде, о всем сонме Пророков, об Иоанне, о двенадцати учениках и их преемниках, из которых каждый со многими трудами и усилиями проходил в свое время звание начальника; умолчав обо всех них, одного Павла представлю свидетелем моего слова, чтобы из его примера видеть, что значит иметь попечение о душах, и кратковременных ли занятий, малых ли требует это сведений! А чтобы удобнее это узнать и понять, послушаем, что говорит о Павле сам Павел.Не буду говорить о его трудах, бдениях, страхах, злостраданиях от голода, жажды, холода и наготы, о злоумышлениях против него неверных, о противодействиях ему верных. Умалчиваю о гонениях, сонмищах, темницах, узах, обвинителях, судилищах, ежедневных и ежечасных смертях, о корзине, о метаниях камнями, о биениях палками, о странствовании, об опасностях и на суше, и на море, и во глубине морской, о кораблекрушениях, об опасностях на реках, об опасностях от разбойников, от сродников, об опасностях лжебратства, о пропитании трудами рук своих, о бескорыстном благовествовании, о том, как Павел был образцом для ангелов и людей, когда, стоя между Богом и людьми, за людей подвизался и к Богу приводил и присоединял народ избранный. Кроме этих внешних подвигов, кто должным образом опишет ежедневную его попечительность, сердобольность, заботливость обо всех церквах, ко всем сострадательность и братолюбие? Претыкался ли кто, – и Павел чувствовал немощь. Другой соблазнялся, а Павел приходил в воспламенение. А его неутомимость в учении, разнообразие способов врачевания, – то человеколюбие, то опять строгость, то смешение и растворение и человеколюбия и строгости; так что ни кротостью не расслабляет, ни суровостью не ожесточает! Он излагает законы рабам и господам, начальникам и подчиненным, мужам и женам, родителям и детям, супружеству и безбрачию, воздержанию и роскоши, мудрости и невежеству, обрезанию и необрезанию, Христу¹⁰ и миру, плоти и духу. За одних благодарит, других укоряет, одних именует своей радостью и венцом, других обличает в безумии. Кто ходит прямо, тем сопутствует и соусердствует, а кто ходит криво, тех останавливает.Он то отлучает, то утверждает любовь (2Кор. 2:8), то плачет, то веселится, то поит молоком, то касается тайн, то снисходит, то ведет с собой на высоту, то угрожает палицею (1Кор. 4:21), то объемлет духом кротости, то возносится с высокими, то смиряется с смиренными. Иногда он – меньший из апостолов, а иногда обещает представить доказательство, что в нем глаголет Христос. Иногда желает отойти и «становится жертвой» (2Тим. 4:6); иногда признает более нужным для верующих – пребывать ему во плоти. Ибо ищет не собственной пользы, но пользы чад, которых родил во Христе благовествованием, – такова цель и всякого духовного начальства, – во всем презирать свое для пользы других! Павел хвалится немощами и скорбями; как бы некоторым убранством, украшается мертвенностью Иисусовой; он высок и по плоти, но радуется духовным дарам; он не невежда в познании, хотя говорит о себе, что видит сквозь тусклое стекло и гадательно. Бодр духом и изнуряет тело, истощая его, как противника, а вместе не учит ли и не вразумляет ли тем и нас, не превозноситься земным, не кичиться ведением, не восстанавливать плоть против духа? Он за всех ратоборствует, за всех молится, обо всех ревнует, за всех воспламеняется, – и за тех, которые вне закона, и за тех, которые под законом; он проповедник язычников, защитник иудеев. Он дерзал и на нечто большее за братьев своих по плоти (о если бы и мне говорящему это дерзнуть на нечто подобное!). Павел молит из-за любви своей к братьям, чтобы они вместо него приведены были ко Христу. Какое величие души, какая горячность духа! Он подражает Христу, бывшему за нас клятвой, воспринявшему на себя наши немощи, понесшему наши болезни, или, скажу скромнее, он первый после Христа не отрекается страдать за иудеев, и притом как нечестивый, только бы они спаслись. Но к чему перечисляю подробности? Живя не для себя, но для Христа и для проповеди, распяв себе мир и распявшись миру и всему видимому, Павел все считает маловажным и низким для своего желания, хотя «от Иерусалима и окрестностей даже до Иллирика исполнит благовествование» (Рим. 15:19), хотя восхищен будет до третьего неба, сделается зрителем рая и услышит непроизнесенные для нас слова.

Таков Павел, таков всякий подобный ему духом! Но мы боимся, чтобы в сравнении с ними не быть «юродивыми князьями Цоанскими» (Іс. 19:11), «или приставниками пожинающими», или ложно «ублажающими народ», прибавлю даже, ублажаемыми, «и путь стезей ваших испортившими» (Іс. 3:12), или «ругателями господствующими», или начальниками юными, несовершенными умом и не имеющими столько пищи и одеяния, чтобы предводительствовать каким ни есть числом людей (Іс. 3:4-7), или «пророками-лжеучителями» (Іс. 9:15), или «князьями-законопреступниками» (Іс. 1:23), которые вместе с отеческими постановлениями достойны злоречия во время жестокого голода (Іс. 8:21), или священниками весьма далекими от того, чтобы «говорить к сердцу Иерусалима» (Іс. 40:2), так как за все это сильно порицает и обличает очищенный Серафимом и углем Исаия. Итак, ужели, хотя дело это так важно и так многотрудно для сердца чувствительного и скорбного, хотя оно действительная «гниль для костей» (Притч. 14:30), даже для человека с умом, – однако, опасность не велика, и последствия не заслуживают внимания?Но на меня наводят великий страх, с одной стороны, блаженный Осия, когда говорит, что нас, священников и начальников, ожидает «суд, потому что были западнею в Массифеи, сетью, раскинутой на фаворе» (Ос. 5:1-2), воткнутой ловцами душ человеческих, и угрожает “пожать” непотребных пророков (Ос. 5:6), истребить «огнем судей их» (Ос. 7:7), удержаться на время, «чтобы ставить царей и князей» (Ос. 8:10), потому что они царствовали сами собой, а не Богом (Ос. 8:4), а с другой стороны, божественный Михей, который не терпит, чтобы «Сион созидаем был кровью», чьею бы ни было, «и Иерусалим неправдой», чтобы «главы его за подарки судили, священники учили за плату, и пророки предвещали за деньги» (Мих. 3:10-11). И чем угрожает за это? «Сион распахан будет как поле, Иерусалим сделается грудой развалин, и гора дома этого будет лесистым холмом» (Мих. 3:12). Оплакивая же такое оскудение добрых правителей, что едва остается где колос или стебель, когда и князь просит и судья говорит из угождения, и восклицая почти следующими словами великого Давида: «спаси меня, Господи, ибо не стало праведных» (Пс. 11:1). Пророк возвещает, что за это оскудеют у них блага, как бы «поядаемые молью» (Мих. 7:4). А Иоиль заповедует нам плач, он хочет, чтобы «служители алтаря рыдали» (Йоїл. 1:13) в тяжкое время голода; он вовсе далек от того, чтобы дозволить нам роскошь среди бедствия других, не только повелевает «назначить пост, проповедать цельбу, собрать старцев и младенцев» (Йоїл. 2:15-16) – эти жалкие возрасты, но требует, чтобы священники шли в храм в пепле и вретищах, с глубоким смирением поверглись на землю, «ибо опустошены поля» (Йоїл. 1:10) от бесплодия, «прекратилось приношение и возлияние в доме Господнем» (Йоїл. 1:9), и таким уничижением привлекли милость. А что скажет Аввакум? Его речь пламеннее, он с негодованием обращается к самому Богу и как бы вопиет на Владыку Христа за неправду судей, говоря: «Доколе, Господи, я буду взывать, и Ты не услышишь, буду вопить к Тебе о насилии, и Ты не спасешь? Для чего даешь мне видеть злодейство и смотреть на бедствия? Грабительство и насилие передо мной, и восстает вражда и поднимается раздор. От этого закон потерял силу, и суда правильного нет: так как нечестивый одолевает праведного, то и суд происходит превратным» (Авв. 1:2-4). Потом у Пророка угроза и следующие слова: «посмотрите и внимательно вглядитесь, и вы сильно изумитесь; ибо я сделаю дело» (Авв. 1:5). Но нужно ли приводить все слова угрозы? Напротив, по моему мнению, лучше присовокупить к сказанному, как Аввакум, вызвав сперва на среду и оплакав многих учинивших что-либо несправедливое и худое, вызывает, наконец, начальников и учителей злонравия, называя порок «развращением мутным», опьянением и заблуждением ума, и говорит, что через них напиваются этим ближние, «как взирают» ко тьме душ своих и “пещерам” гадов и зверей, то есть, обиталищам худых помыслов (Авв. 2:15) .Таковы перечисленные мной Пророки, и такие они предлагают нам наставления. Но справедливо ли будет оставить без внимания Малахию, который в одном месте жестоко обвиняет и укоряет священников, что «презирают имя» Господне (Мал. 1:6), и между прочим присовокупляет, что «приносят на жертвенник нечистый хлеб» (Мал. 1:7), жертвуют не из первого урожая, – что, каких даров не принесли бы ни одному из начальников, или какие принесши, себя бы обесславили, такие дары, то есть хромое, недужное, растленное и вовсе нечистое и презренное, приносят Царю всяческих, когда дают обеты; а в другом месте напоминает завет Божий с левитами – «завет жизни и мира», завет – «боязнью бояться» Господа, и от лица перед «именем Его благоговеть» (Мал. 2:5). «Закон истины», говорит Пророк о Левите, «был в устах его, и неправда не обреталась на языке его: в мире и правде он ходил со Мной и многих отвратил от греха. Ибо уста священника должны хранить ведение, и закона ищут от уст его». И какая высокая, а вместе и страшная тому причина! – «ибо он вестник Господа Вседержителя есть» (Мал. 2:6). Отказываюсь повторять то, что есть укоризненного в следующих за этим клятвах, – я страшусь истины, но приведу, что легче выговорить, а вместе и полезно. Пророк, как бы с особенным негодованием, и отвергая их священнодействия по причине их развращения, говорит, «что Он уже не призирает более на приношение и не принимает умилостивительной жертвы из рук ваших» (Мал. 2:13).

Как скоро вспоминаю о Захарии, трепещу его серпа, а равно и всего, что свидетельствует он против священников. Но что открывает он о знаменитом Иисусе, великом Иерее, которого, изобразив сперва облеченным в ризу гнусную и неприличную, облекает потом в ризу священническую и светлую, а также и то, что говорящим и заповедующим Иисусу представлен у него ангел, – да почтено будет молчанием, как важнейшее и, может быть, настолько высокое, что должно быть относимо не ко многим священникам. Впрочем, то обстоятельство, что и «по правую руку» этого Иисуса «стоял сатана, чтобы противодействовать ему» (Зах. 3:2), по моему мнению, немаловажно и должно внушать немалый страх и осторожность. У кого же будет столько дерзости и такое алмазное сердце, чтобы, слыша, как Пророк с настойчивостью обличает и укоряет других пастырей, не вострепетать и не смириться в себе самом? «Слышен голос плачущих пастырей, потому что опустошено приволье их», говорит он, «слышно рыкание львов» (Зах. 11:3), потому что они настолько пострадали. Захария почти слышит сами рыдания, как бы уже настоящие, и плачет вместе с бедствующими. А через несколько слов говорит еще разительнее и сильнее: «Пасите овец, обреченных на заклание, которых купившие убивают ненаказанно, а продавшие говорят: благословен Господь, я разбогател!», и пастухи их не жалеют о них. Ибо «я не буду миловать жителей земли сей, говорит Господь Вседержитель» (Зах. 11:4-6). И еще, простирая угрозы вместе и на начальников народа, говорит: «О, меч! поднимись на пастырей, порази пастырей, и рассеются овцы! И я обращу руку Мою на пастырей» (Зах. 13:7), – «на пастырей воспылал гнев Мой, и агнцев я накажу» (Зах. 10:3). С такой ревностью продолжает он речь и не может удержаться от угроз; почему и опасаюсь, чтобы, повторяя их по порядку, и мне не возбудить против себя ненависти.Но так говорит Захария; о старцах же, упоминаемых у Даниила, умолчим, ибо хотелось бы умолчать. Умолчим и о том, что справедливо сказано и засвидетельствовано о них Владыкой: «что беззаконие вышло из Вавилона от старейшин-судей, которые казались управляющими народом» (Дан. 13:5). Как без страха выслушаем Иезекииля, этого наблюдателя и истолкователя великих тайн и видений? Как выслушаем заповедуемое им «стражам – не молчать» о беззаконии, и о «грядущем на него мече» (Єз. 33:6); потому что это не принесет пользы ни им, ни согрешающим, напротив, предусмотреть и предвестить полезно или тем и другим, когда одни скажут, а другие выслушают, или, без всякого сомнения, возвестившим? Как примем и другое его нападение на пастырей, то в следующих словах: «беда пойдет за бедою и весть за вестью, и будут просить у пророка видения, и не станет учения у священника, и совета у старцев» (Єз. 7:26); то еще в следующих: «Сыне человеческий, скажи ему: ты – земля неочищенная, не орошаемая дождем в день гнева! Заговор пророков ее среди нее – яко лев рыкающий, терзающий добычу, души съедают насилием» (Єз. 22:24-25), и через несколько слов: «священники ее нарушают закон Мой и оскверняют святыни Мои, не отделяют святого от несвятого», но все для них было одинаково, «и от суббот Моих они закрыли очи свои, и Я уничижен у них» (Єз. 22:26)? Пророк угрожает разрушить «стену и обмазывающих ее грязью» (Єз. 13:15), то есть, и тех, которые грешат, и тех, которые прикрывают грехи, что делают худые правители и священники, обольщающие дом Израилев, по внушению сердец своих, преданных похотям своим. Умолчу, что говорит он о тех, которые «пасут самих себя, млеко едят, волной одеваются, откормленных заколают, а овец не пасут, изнемогшего не подъемлют, пораненного не перевязывают, заблуждающего не возвращают, потерянного не ищут», и “крепкого” не сберегают, но «оскорбляют трудом», и стараются погубить; от этого овцы рассыпались по всем полям и горам «без пастырей», и сделались добычею всякой птицы и всякого зверя, «и никто не разведывает о них, и никто не ищет их» (Єз. 34:2-6). Что же потом? Сказано: «живу Я, говорит Господь Бог, за то, что» так делалось «и оставлены стада Мои на расхищение» (Єз. 34:8): вот «Я на пастырей, и взыщу овец Моих от руки их» (Єз. 34:10); овец соберу и соблюду, а пастыри понесут различные наказания, каких стоят худые пастыри.Но чтобы не продлить слова, перечисляя всех Пророков и все, что сказано у каждого, обойду молчанием прочих, а упомяну только об одном, который “познан” еще до рождения и “освящен” в утробе матери (Єр. 1:5), – это Иеремия. Он просит «голове воду и глазам источник слез», чтобы оплакать, как должно, Израиля (Єр. 9:1). А не менее того оплакивает он злонравие предстоятелей. Бог, в обличение священников, говорит ему: «Священники не говорили: «где Господь?» и учители закона не знали Меня, и пастыри отпали от Меня» (Єр. 2:8). А потом говорит сам Пророк: «Пастыри сделались бессмысленными и Господа не искали, а потому и они поступали безрассудно, и все стадо их рассеяно» (Єр. 10:21). «Множество пастухов испортили Мой виноградник, истоптали ногами участок Мой; любимый участок Мой сделали пустою степью» (Єр. 12:10). После этого снова обращает укоризну на самих пастырей: «Горе пастырям, которые губят и разгоняют овец паствы Моей! Поэтому так говорит Господь к пастырям, пасущим народ Мой: вы рассеяли овец Моих, и разогнали их, и не смотрели за ними, и Я накажу вас за злые деяния ваши» (Єр. 23:1-2). Иеремия хочет, чтобы воскликнули «пастухи, и восплакали вожди стада, ибо исполнились дни их для заклания» (Єр. 25:34).

Но для чего повторять мне ветхозаветное? Кто, проверив сам себя по правилам и определениям, какие Павел постановил для епископов и пресвитеров, а именно; быть «трезвыми, целомудренными, не пьяницами, не бийцами, назидательными», во всем неукоризненными и неприкосновенными ни к чему худому (1Тим. 3:2-3), – кто, говорю, не найдет себя сильно уклонившимся от правоты правил? А какие законы дает Иисус ученикам, посылая их на проповедь? Существенное в них, не говоря о подробностях, состоит в том, чтобы ученики таковы были по добродетели, так благоустроены и соответственны своему званию, и, если должно выразиться короче, столько небесны, что благовествование не менее бы распространялось посредством их жизни, как и посредством слова. Но меня приводят в страх и укоряемые фарисеи и обличаемые книжники. Мы, если желаем небесного царства, по заповеди обязаны намного превосходить их в добродетели; а потому нам будет стыдно перед ними, если окажемся хуже их по своим порокам и услышим справедливые себе укоризны: змеи, порождения ехидны, «вожди слепые, оцеживающие комара, а верблюда поглощающие, гробы внутри полные скверны, а извне благоукрашенные, по одной внешности чистые блюда», и другие подобные наименования, какие заслужили и получили фарисеи и книжники (Мф. 23:24-33). Такие мысли не оставляют меня день и ночь, сушат во мне мозг, истощают плоть, лишают бодрости, не позволяют ходить с поднятыми высоко взорами. Это смиряет мое сердце, сокращает ум, налагает узы на язык и заставляет думать не о начальстве, не об исправлении и назидании других (что требует избытка дарований), но о том, как самому избежать грядущего гнева и сколько-нибудь стереть с себя ржавчину пороков. Надобно прежде самому очиститься, потом уже очищать; умудриться, потом умудрять; стать светом, потом просвещать; приблизиться к Богу, потом приводить к Нему других; освятиться, потом освящать. Руководителю необходимы руки; советнику потребно благоразумие.Когда же это будет? – скажут скорые на все и ни в чем нетвердые, легко созидающие и разрушающие. Когда свеча поставится на подсвечник, и на что употребится талант, то есть дар? – скажут ревностнейшие к дружбе, нежели к делу благочестия. Когда это будет, и какой дам на это ответ вам, преименитые? В таком деле и глубокая старость – не долговременная отсрочка. Ибо седина с благоразумием – лучше неопытной юности, рассудительная медлительность – неосмотрительной поспешности, кратковременное царствование – продолжительного мучительства, подобно как малая доля драгоценности предпочтительнее обладания многим, не имеющим цены и прочности, небольшое количество золота – многих талантов свинца, малый свет – великой тьмы. А что касается поспешности, поползновенности и излишней ревности, – опасно, чтобы они не уподобились или тем семенам, который пали на камни и, будучи неглубоко в земле, тотчас взошли, но не могли вынести первого солнечного зноя, или тому основанию, положенному на песке, которое не устояло при небольшом дожде и ветре. «Горе тебе, земля, в нем же царь твой отрок», – говорит Соломон (Еккл. 10:16). «Не будь скор в словах» (Притч. 29:30), – слова того же Соломона, который говорит о скорости в словах, то есть о чем-то меньшем, нежели опрометчивость в делах. Кто же вопреки этому потребует поспешности предпочтительно безопасности и пользе? Кто возьмется, как глиняное какое-нибудь изделие, изготовляемое в один день, образовать защитника истины, который должен стоять с ангелами, славословить с архангелами, возносить жертвы на горний жертвенник, священнодействовать со Христом, воссозидать создание, восстановлять образ Божий, творить для горнего мира, и скажу более – быть богом и творить богами? Знаю, чьи мы служители, где сами поставлены, и куда готовим других. Знаю величие Божие, и человеческую немощь, а вместе и силу. «Небо высоко, земля же глубока» (Притч. 25:3). И кто из низложенных грехом взойдет на небо? Кто, обложенный еще дольним мраком и грубой плотью, может целым умом ясно созерцать всецелый Ум, находясь среди непостоянного и видимого, вступить в общение с постоянным и невидимым? Даже из самых очищенных едва ли кто может видеть здесь хотя такой образ доброты, каково изображение солнца в водах. «Кто исчерпал горстью воду, и пядью измерил небо, и вместил в меру прах земли и взвесил на весах горы, и на чашах весовых холмы» (Іс. 40:12)? «Где место покоя Его» (Іс. 66:1), и чему из всего Он уподобится? Кто – сотворивший все словом, устроивший человека премудростью, соединивши разлученное, сочетавши плоть с духом, сложивший живое существо – видимое и невидимое, временное и вечное, земное и небесное, касающееся Бога, но не постигающее, приближающееся и далеко отстоящее? «Я сказал: «буду я мудрым», – говорит Соломон, – “но она”, то есть, мудрость «далека от меня. Далеко то, что было» (Еккл. 7:24-25). И действительно, «кто умножает познания, умножает скорбь» (Еккл. 1:18). Он не столько радуется найденному, сколько скорбит о непостигнутом, как обыкновенно (представляю себе) случается с людьми, которых отвлекают от воды, прежде нежели они утолили жажду, или которые, надеясь что получить, не могут схватить того руками, или от которых мгновенно скрывается озарившее их блистание света.

Это удержало меня долу, сделало смиренным и убедило в том, что лучше слышать глас похвалы, нежели быть истолкователем того, что превышает силы. Величие, высота, достоинство, чистые существа, с трудом вмещающие сияние Бога, Которого покрывает бездна, Которого, как чистейший и для большей части тварей неприступный свет, утаивает тьма, Который во всем и вне всего, Который есть всякая доброта и выше всякой доброты, Который просвещает ум и убегает от быстроты и выспренности ума, настолько всегда удаляясь, насколько постигается, и возлюбленного своего возводя горе тем, что убегает и как бы вырывается из рук: таков и так важен предмет наших желаний и исканий! Таков должен быть невестоводитель, уневещивающий души. И боюсь, чтобы, связав мне руки и ноги, не извергли меня из брачного чертога, как не имеющего на себе брачного одеяния и нагло вторгшегося в круг возлежащих там; хотя и призван я от юности, даже (скажу неизвестное еще многим) к «Нему привержен я от утробы» (Пс. 21:11), Ему принесен в дар по материнскому обету, а потом и сам, когда опасности укрепили, любовь возросла, и помог рассудок, Восприявшему и Спасшему меня добровольно отдал все: и имение и знатность, и здоровье, и самый дар слова. Из всего этого извлек я ту одну пользу, что презрел это, и нашлось у меня, чему предпочесть Христа. Слова Божии сделались для меня сладки, как соты меда, я “призвал” разум и «дал глас свой» мудрости (Притч. 2:3), учился умерять гнев, обуздывать язык, уцеломудривать око, укрощать чрево, попирать земную славу, и в этом (безрассудно говорить, однако же, пусть будет сказано) стал я не хуже, может быть, многих. Вести же такую любомудрую жизнь лучше, нежели принять на себя власть и управление душами, и когда еще сам не научился быть хорошим пасомым, не очистил, как должно, душу свою, обязаться должностью – править паствой; притом, в такие времена, когда, смотря на людское крушение и мятежи, всего вожделеннее – бегом бежать из общества, удалиться в надежный приют, укрыться от бури и тьмы лукавого; когда члены одного тела взаимно враждуют, когда исчезает последний остаток любви, а с другой стороны, слово: «иерей», потому что по Писанию, «изливает бесчестие на князей» (Пс. 16:40), признается одним пустым именем, – и лучше, если бы оно было одно пустое имя. Ныне же (да обратится хула на главы нечестивых!) изгнан из сердца всеми страх, и его место заступило бесстыдство; кто бы ни пожелал, для всякого открыты и знание, и глубины Духа. Все мы благочестивы единственно потому, что осуждаем нечестие других; а суд предоставляем людям безбожным, повергаем святое псам, мечем бисер перед свиньями, разглашая божественное тем, у кого не освящены и слух, и сердце. Мы сами (о жалкие!) тщательно выполняем желания врагов и не стыдимся любодействовать «в начинаниях» (Пс. 109:5) своих. Моавитяне и аммонитяне, которым не дозволено входить в Церковь Господню, у нас свободно ходят в самом святилище. Для всех открыли мы не врата правды, но двери злословия и наглости друг против друга. У нас не тот совершеннее, кто из страха Божия не произносит праздного слова, но тот, кто как можно больше злословит о ближнем, или прямо, или намеками, “нося” под языком своим «мучение и пагубу» (Пс. 9:28), или, говоря точнее, «яд аспидов» (Пс. 139:4). Мы ловим грехи друг друга не для того, чтобы оплакивать их, но чтобы осудить, не для того, чтобы излечить, но чтобы еще уязвить, и раны ближнего иметь оправданием собственных своих недостатков. У нас признаком добрых и злых – не жизнь, но дружба и несогласие с нами. Что ныне хвалим, то завтра осуждаем; что другие порицают тому дивимся; охотно потворствуем во всем нечестию, – столь мы великодушны к пороку! Все стало, как в самом начале, когда еще не было ни мира, ни теперешнего благоустройства и благообразия, а напротив, вот вещи, будучи слиты в беспорядок, имели еще нужду в образующей руке и силе. А если угодно другое сравнение, то, как во время ночной битвы, при тусклом свете луны, не различая лица врагов и своих, или, как на морском сражении и во время бури, оглушаемые порывами ветров, кипением моря, напором волн, столкновением кораблей, ударами весел, криками начальников, стонами пораженных, в недоумении, не имея времени собраться с мужеством, мы (к довершению бедствия) нападаем друг на друга и друг от друга гибнем. И не мирянин только поступает так, священник же иначе. Напротив, мне кажется, что ныне явно исполняется изреченное издревле в проклятии: «и что будет с народом, то и со священником» (Ос. 4:9). Не один простой народ таков, а сильные, как говорится, в народе и начальники – иные. Напротив, они-то и ведут открытую войну со священниками, в предлог к убеждению обращая благочестие.

С кем бывает это потому, что он стоит за веру, за самые высокие и первые истины, того не порицаю, и если сказать правду, того хвалю и радуюсь с ним. Я желал бы и сам быть в числе подвизающихся и ненавидимых за истину, даже похвалюсь, что действительно принадлежу к их числу. Ибо похвальная брань лучше мира, разлучающего с Богом. Поэтому и Дух вооружает кроткого воина (Йоїл. 3:11), как способного хорошо вести войну. Но ныне есть люди, которые с крайним невежеством и с наглостью сами стоят за малости и вовсе не полезные вещи и всякого, кого только могут, принимают в сообщники зла; а все это прикрывают верой, и это достоуважаемое имя безрассудно употребляют в своих состязаниях. За это, естественно, нас ненавидят язычники, и (что всего несноснее) мы не можем даже сказать, что ненавидят несправедливо. И из своих порицают нас самые благонамеренные; нимало же не удивительно, что осуждает народ, который редко одобряет что-либо и доброе. «На хребтах наших орут оратаи» (Пс. 128:8), и что замышляем друг против друга, то обращают против всех. Мы сделались новым позором, но не для ангелов и людей, как мужественнейший из подвижников Павел, ратоборствовавший против начал и властей, но почти для всех ведущих худую жизнь, и во всякое время, и на всяком месте, – на торжищах, на нетрезвых пиршествах, среди веселостей, среди сетований. Мы выведены даже и на зрелища народные (едва не со слезами говорю это), нас осмеивают наряду с самыми развратными людьми, и ничто так не усладительно для слуха и зрения, как христианин, поруганный на зрелище. До этого довели нас наши междоусобия, до этого довели нас те, которые чрезмерно подвизаются за Благого и Кроткого, которые любят Бога больше, нежели сколько требуется. В борьбе или в другом чем не позволено состязаться неустановленным порядком, и тот подвергается осмеянию и бесчестию, даже лишается прав победы, кто борется не по правилам, или в другом чем состязается не в порядке и отступает от положенных для этого уставов, хотя бы он был самый мужественный и искусный. Ужели же подвизающийся за Христа не по Христе угодит тем “Миру” (Еф.2:14), ратоборствуя за Него недозволенным образом? И доныне еще трепещут демоны при имени Христовом; сила этого Имени не ослаблена и нашими пороками. И мы не стыдимся оскорблять и достопоклоняемое имя Христово, и самого Христа, не стыдимся слышать, как Он почти вслух и ежедневно вопиет: «имя Мое бесславится вас ради» (Іс. 52:5). Не боюсь я внешней брани и восстающего ныне на Церкви зверя – этой полноты лукавого¹¹, хотя бы грозил он огнем, мечом, зверями, стремнинами, пропастями, хотя бы превзошел бесчеловечностью всех когда-либо неистовствовавших, изобрел мучительнейшие казни. На все есть у меня одно лечение, один путь к победе, это (похвалюсь во Христе!) – смерть за Христа. Но что касается предстоящей мне брани, не знаю, что мне делать, какой искать помощи, какого слова мудрости, какого дара благодати, в какое облечься всеоружие против козней лукавого. Кто победит этого врага? Моисей ли, распростирающий и руки на горе, чтобы превозмог прообразуемый и прознаменуемый крест? Или после него Иисус, на брань ополчающийся с Архистратигом небесных воинств? Или Давид, то псалмопевствующий, то сражающийся пращами и от Бога перепоясанный силой на брань, или имеющий персты, Богом обученные на брань? Или Самуил, то приносящий свои молитвы и жертвы за народ, то помазующий на царство того, кто может побеждать? Кто оплачет это, как должно? Иеремия ли, написавший плач об Израиле? Кто воззовет: «пощади, Господи, народ Твой, не предай наследия Твоего на поругание, чтобы не издевались над ним народы» (Йоїл. 2:17)? Кто будет молиться о нас – Ной ли, Иов и Даниил, вместе молящиеся и вместе упоминаемые (Єз. 14:14), да утишится у нас хотя несколько брань, да придем сами в себя, станем, наконец, узнавать друг друга, да не будем, вместо одного Израиля, и Иудой, и Израилем, Ровоамом, и Иеровоамом, Иерусалимом и Самариею, – этими городами, то предаваемыми за грехи, то оплакиваемыми?Признаюсь, что я немощен для такой брани; а потому и повернулся спиной, скрыл лице в бегстве. От полноты огорчения возжелал я сидеть в уединении и молчать, зная, что время лукаво, что отвергнуты возлюбленные, и сделались мы сынами отступными – виноград благоветвистый, виноград истинный, плодоносный, прекрасный, взращенный орошением свыше, и что для меня обратились в бесчестие диадема доброты моей, печать славы и венец похваления. Но если кто при этом смел и мужествен, то ублажаю его за смелость и мужество. Не говорю еще о борьбе внутренней, которая – в нас самих, в наших страстях и которую воздвигают на нас день и ночь, то явно, то тайно, это тело смирения и рассеянность жизни, мятущая и волнующая нас посредством чувственности и временных удовольствий, и грязь плоти, с которой мы смешаны, и закон греховный, воюющий против закона духовного и стремящийся растлить в нас Царский образ и все, что с ним вложено в нас божественного по происхождению. Почему едва ли кто в состоянии преодолеть влекущее долу естество, разве уже обучил себя долговременным любомудрием и постепенно отторгал от низкого и сопряженного с тьмой, что есть в душе благородного и световидного, или удостоился милости Божией, или сверх того и другого прилагал всевозможное старание вознести взор свой горе. Но пока не побеждена мной, по возможности, плоть, пока не очищен ум, пока далеко не превосхожу других близостью к Богу; не безопасным признаю принять на себя попечение о душах и посредничество между Богом и людьми, что составляет также долг иерея.

И чем же приведен я в такой страх? Не сочтите меня боязливым сверх меры; напротив, похвалите даже мою предусмотрительность. О самом Моисее слышу, что когда беседовал с ним Бог, хотя многие призваны на гору, и в числе их Аарон с двумя сынами священниками, и семьдесят старейшин – народоправителей, однако же, повелено было, чтобы прочие поклонились издалеча, а к Богу приступил один Моисей; народу же не дозволено и восходить на гору (Вих. 24:1-2); потому что не всякий может приближаться к Богу, но только кто, подобно Моисею, способен вместить славу Божию. Да еще и прежде, при самом начале законодательства, трубы, молнии, грозы, мрак, гора вся дымящаяся, страшные угрозы, что если и зверь прикоснется к горе, будет побит камнями (Вих. 19:13), также другие подобные грозные явления удерживали других у подножия горы, и для них много было, после надлежащего очищения, слышать один глас Божий; между тем Моисей и на гору восходит, и вступает внутрь облака, и получает закон, и приемлет скрижали, для народа скрижали с письменами, а для тех, которые выше народа, скрижали духа. Слышу также о Надаве и Авиуде, что они, воскурив фимиам чуждым огнем, наказаны тем самым, в чем оказали нечестие, нашли для себя погибель в самое время и на самом месте нечествования, и хотя отец их Аарон был перед Богом вторым после Моисея, однако же не мог спасти их (Лев. 10:1-2). Знаю, что было со священником Илием и, несколько после него, с Озой. Один понес наказание за беззаконие сыновей, когда они при жертвоприношениях осмеливались прежде времени вынимать мяса из котлов, хотя отец и не одобрял такого их нечестия, а напротив, многократно делал им строгие выговоры (1Сам. 2:13-14). Другой наказан единственно за то, что коснулся киота, увлекаемого тельцом; и хотя поддержал киот, однако же сам погиб (2Сам. 6:6-7); так Бог охранял досточтимость киота. Знаю еще, что телесные пороки и в священниках и в жертвенных животных подвергались строгому исследованию, и было узаконено, чтобы совершенные приносили совершенное; а это, как думаю, служило символом душевной непорочности. Не позволялось также ни всякому касаться священнической одежды или какого-либо священного сосуда; ни вкушать самих жертв, кому не надлежало, или на неприличном месте и в неприличное время; ни подделывать елей помазания и фимиам служения, ни входить в святилище, если кто хотя мало был нечист душой и телом. Тем более не дерзали часто входить в святая святых, куда доступ дозволялся только одному и единожды в год. Тем более не смел всякий простирать взор или прикасаться к завесе, или к очистилищу, или к киоту, или к херувимам. Итак, зная это, а вместе и то, что всякий недостоин Великого Бога, Архиерея и Жертвы, если не представил он прежде себя самого Богу в жертву живую и святую, не показал опытов благоугодного словесного служения, не принес Богу жертвы хвалы – духа сокрушенного – жертвы, какой только и требует от нас Даровавший нам все, – зная это, мог ли я отважиться на то, чтобы приносить ему жертву внешнюю, разнообразную αντιτυπον великим таинствам? Мог ли я облечься в образ и сан иерея, пока не освятил рук преподобными делами, пока не обучил ока взирать здраво на тварь, и единственно удивляться Творцу, а не уничижать Создателя, «пока наказание Господне не открыло уши» мои, не приложено «мое ухо, чтобы» не тяжко “слышать” (Іс. 50:5); не дана «золотая серьга» с многоценным «сардийским камнем», то есть, “слово” мудрого «в ухо внимательное» (Притч. 25:12); пока уста, губы, язык, не раскрылись и не «привлекли Духа» (Пс. 118:131), не «открылись» и не «наполнились» (Пс. 80:11) духом изрекаемых таинств и догматов, пока уста, по слову мудрости, не стали “связаны” божественным “чувством” (Притч. 15:7), чтобы им (прибавлю к этому) и открываться благовременно, а язык не исполнился радостью, не стал органом божественного сладкопения, возбуждаемый славой, «встав рано» (Пс. 56:9) и трудясь, доколе не прилипнет к гортани; пока ноги мои не поставлены “на камни” (Пс. 39:3), не стали как ноги оленей (Пс. 17:34), и «стопы мои не направлены» по Богу (Пс. 118:133), ни “вмале, ни” вовсе не «проливаясь», пока всякий член не сделался «орудием правды» (Пс. 6:13), не отложил всякую мертвенность, «поглощенную жизнью» (2Кор. 5:4) и уступившую место Духу? У кого не воспламеняют сердца чистые, огнем искушенные слова Божии, когда открываются ему Писания; кто не написал их «трижды на широте сердца» (Притч. 22:21), чтобы иметь «ум Христов» (1Кор. 2:16); кто не входил в сокровенные от многих, невидимые и темные сокровищницы (Іс. 45:3), чтобы видеть их богатство и прийти в состояние обогащать других, «духовное духовным соображая» (1Кор. 2:13); кто “не видел” еще, как должно, «красоту Господню» и не «посещал храм Его», лучше же сказать, кто сам не сделался храмом Бога Живого, живым жилищем Христовым в духе; кто не познал сродства и различия между образами и действительностью, не отступил от первых и не приложился к последней, чтобы, избежав «ветхости буквы, работать в обновлении духа» (Рим. 7:6) и перейти совершенно к благодати от закона, исполненного духовно в измождении тела; кто опытно и умозрительно не исследовал всех наименований и сил Христовых, как высочайших и первых, так и низших и последних, принадлежащих Христу по человечеству, именно же, что Он – Бог, Сын, Образ, Слово, Премудрость, Истина, Свет, Жизнь, Сила, «Пара, Излияние» (Прем. 7:25), Сияние, Творец, Царь, Глава, Закон, Путь, Дверь, Основание, Камень, Бисер, Мир, Правда, Освящение, Избавление, Человек, Раб, Пастырь, Агнец, Архиерей, Жертва, «Рожденный прежде всякой твари» (Кол. 1:15), “Первенец” по воскресению «из мертвых» (Кол.118); кто без пользы слышит эти наименования и вещи, не входит в общение со Словом и не постигает, в каком отношении, каждым из них Оно есть и именуется, кто не прилагал старания, и не учился постигать «премудрость Божию, тайную, сокровенную» (1Кор. 2:7); кто – еще младенец, питается молоком, не сопричтен к Израилю, не вписан в воинство Божие, не способен, как следует, взять на себя крест Христов; кто не стал, может быть, никаким еще почетным членом «тела Христова» – тот ужели охотно и с радостью примет, чтобы поставили его во главу полноты Христовой? По крайней мере я не даю на это решения и совета. Напротив, вижу здесь причины к самому сильному страху и самую крайнюю опасность для создающего, и важность преуспевания, и пагубные последствия погрешения в деле. Пусть другой, рассуждал я, кто многоопытен в мореходстве и торговле, плывет за товарами, переходит обширные моря, борется всегда с ветрами и волнами, многое, если удастся, приобретая и много бедствуя. А для меня, который держится суши, ведет неглубокую и легкую борозду жизни, с выгодами и морем раскланивается издали, приятнее жить так, как могу, с небольшим и скудным куском хлеба, и влачить дни в безопасности и безмятежности, нежели для больших выгод подвергаться долговременной и большой опасности. Для человека, поставленного высоко, и то уже потеря, если он не предпринимает большего, не распространяет доблестей своих на многих, но останавливается на малом числе людей и как бы большим светом освещает малый дом или юношеским всеоружием покрывает детское тело. А для человека малозначительного всего безопаснее нести малое бремя, не возбуждать смеха и не увеличивать опасности возложением на себя чего-либо не по силам. Ибо, как слышим, и башню строить прилично тому только, у кого есть, чем ее завершить (Лк. 14:28).

Итак, перед вами – оправдание моего бегства, и оправдание, может быть, не недостаточное. Это-то и удалило меня от вас, друзья и братья, правда, к прискорбию моему, а может быть, и вашему, однако же по необходимости, по крайней мере, как мне тогда представлялось. Возвратили же меня, во-первых, приверженность моя к вам и чувство вашей взаимной ко мне приверженности (ибо взаимное расположение всего более укрепляет любовь); а во-вторых, собственная моя забота, собственное мое дело – седины и немощь священных родителей, болезнующих более обо мне, нежели о летах своих, – этого Авраама Патриарха, драгоценной и равноангельной для меня главы, и Сарры, духовно рождающей нас учением веры. Для них быть жезлом в старости и опорой в немощи – составляло первый данный мной обет, который и исполнял я по возможности, так что презирал и само любомудрие – это стяжание и имя всего для меня драгоценнейшее, или справедливее сказать, в том и оказал я свое любомудрие, чтобы не казаться любомудрствующим. Почему нестерпимо для меня стало – по одному поводу потерять весь труд и лишиться благословения, которое, как сказано об одном из ветхозаветных праведников, даже восхитил он, введя отца в обман снедью и накладными волосами, уловив доброе недобрым средством – через ухищрение. Итак, две причины моей уступчивости и кротости; и, может быть, ни малой нет несообразности в том, что против этих двух причин не устояли и поколебались прежние мои рассуждения. Ибо думаю, что иногда также благовременно – уступить над собой победу, как бывает время и для всякого другого дела; и лучше быть честно побежденным, нежели одержать победу со вредом и незаконно. В-третьих же (вот самая важная причина моего возвращения! сказав о ней, умолчу уже о прочих), я вспомнил о временах давних, и встретив одно древнее сказание, извлек из него наставление для себя в настоящем обстоятельстве.Ибо полагаю, что заключающееся в Писании не без цели написано, и не одна куча слов и предметов, собранная для развлечения слушающих, не какая-нибудь приманка для слуха, служащая только к забаве. Такова цель баснословии и тех эллинов, которые, не слишком заботясь об истине, очаровывают слух и сердце изяществом вымыслов и роскошью выражений. Но мы, тщательно извлекающие духовный смысл из каждой черты и буквы, нимало не согласны думать (это было бы и несправедливо), чтобы и самые малозначительные деяния без какой-либо цели были и писателями подробно описаны и до этого времени сохранены на память. Напротив, цель их – служить памятниками и уроками, как судить в подобных, если встретятся, обстоятельствах, чтобы мы, следуя этим примерам, как некоторым правилам и предначертанным образцам, могли одного избегать, а другое избирать.Какое же сказание, и в чем состоит наставление? Может быть, не худо будет рассказать это для утверждения многих. Бежал и Иона от лица Божия или, вернее сказать, думал убежать, но удержан был морем, бурей, жребием, чревом кита и трехдневным погребением, которое послужило образом высшего таинства. Но Иона бежал, чтоб не идти к ниневитянам с печальной и необыкновенной вестью и чтобы впоследствии не оказаться лжецом, если город спасется через покаяние. Ибо не спасение злочестивых огорчало его, но он стыдился быть служителем лжи и как бы ревновал о достоверности пророчества, которая в нем могла подвергнуться сомнению, потому что многие не способны проникать в глубину Божия домостроительства об этом. А как слышал я об этом от одного мудрого мужа, который не неприлично объяснял видимую несообразность сказания и способен был понять глубокий смысл пророка, – не такая причина сделала блаженного Иону беглецом, и укрывшегося на море привела в Иоппию, а из Иоппии вела в Фарсис. Невероятно, чтобы он, будучи пророком, не знал Божия намерения, то есть, что Бог, по Своей великой премудрости, по неиспытуемым судьбам, неисследным и непостижным путям Своим, самой угрозой производил то, чтобы ниневитяне не потерпели предсказанного в угрозе. А если пророк знал это, то невероятно также, чтобы он не покорился Богу, благоугодным Ему образом устроившему спасение ниневитян. Думать же, что Иона надеялся укрыться в море и спастись бегством от великого ока Божия, было бы совершенно нелепо и невежественно; такая мысль была бы несправедлива не только о пророке, но и обо всяком другом человеке, имеющем разум и сколько-нибудь познавшем Бога и Его всепревосходящее могущество. Напротив, Иона, как говорит рассуждавший об этом муж, в чем и я убежден, лучше всякого другого знал и то, что будет следствием проповеди ниневитянам, и то, что он сам, замысливши бегство, хотя переменит место, но не убежит от Бога; как не избег бы и всякий другой, хотя бы укрылся в недрах земли, в глубинах моря, изобрел средство подняться на крыльях и летать по воздуху, снизошел в преисподнюю ада, или облекся густотой облака, или придумал другой возможный способ к утаиванию побега. Напротив, ежели Бог захочет кого остановить и удержать в руке Своей, то это всего неизбежнее, всего неодолимее. Он предускоряет быстрых, перехитряет хитрых, низлагает сильных, смиряет высоких, укрощает дерзновенных, подавляет всякую силу. Поэтому, конечно, знал крепкую руку Божию Иона, который угрожал ею другим, и он не думал, что вовсе убежит от Бога. Это нимало не вероятно. Но поскольку Иона предвидел падение Израиля и предчувствовал, что пророчественная благодать переходит к язычникам, то он уклоняется от проповеди, медлит в исполнении повеления, и, оставив сторожевую башню радости, что на еврейском значит Иоппия, – то есть древнюю высоту и достоинство, ввергает сам себя в море скорби. Потому и обуревается, и спит, и терпит кораблекрушение, и пробуждается от сна, и подпадает жребию, и сознается в бегстве, и погружается в море, и поглощается китом, но не истребляется, а призывает там Бога, и (какое чудо!) подобно Христу, по прошествии трех дней возвращается оттуда.

Но оставим об этом слово, в надежде, если даст Бог, обстоятельнее поговорить впоследствии. А теперь, чтобы речь возвратилась к своему предмету, остановлюсь на той мысли и на том рассуждении, что для Ионы, может быть, и извинительно было, по изложенной выше причине, отрекаться от пророческого служения. Но осталось ли бы какое извинение и место к оправданию для меня, если бы стал я долее упорствовать и отказываться от возлагаемого на меня (не знаю как назвать), легкого или тяжелого, но все же ига служения. Ибо ежели бы иной не спорил бы со мной о том (что одно и можно в настоящем случае сказать как нечто твердое), что я весьма недостоин священнослужения перед Богом и что прежде надобно сделаться достойным церкви, а потом уже алтаря, и прежде достойным алтаря, а потом уже – председательства; то другой, может быть, не освободил бы меня от обвинения в неповиновении. Но страшны угрозы, ужасны наказания за неповиновение, равно как и за противное этому, если кто нимало не смущается, не отказывается и не скрывается, как Саул, в отцовском “обозе” (1Сам. 10:22), как скоро слегка призывают его к принятию начальства, но с готовностью, как за самое легкое и удобное дело, берется за то, в чем небезопасно переменять намерение и принятое поправлять новым.Поэтому-то я долго боролся с мыслями, придумывая, как поступить, и находясь между двумя страхами, из которых один принуждал меня оставаться внизу, а другой – идти вверх. И после многих недоумений, склоняясь на ту и другую сторону, или, подобно струе, гонимой противоположными ветрами, текущей то туда, то сюда, наконец, уступил я сильнейшему; меня победил и увлек страх оказаться непокорным. И смотрите, как прямо и верно держусь я среди этих страхов, не домогаясь начальства неданного и не отвергая данного. Ибо первое означало бы дерзость, последнее же – непокорность, а то и другое вместе – невежество. Но я соблюдаю середину между слишком дерзновенными и между слишком боязливыми; я боязливее тех, которые хватаются за всякое начальство, и дерзновеннее тех, которые всякого избегают. Так я понимаю это дело, и выражусь еще яснее: против страха быть начальником подаст, может быть, помощь закон благопокорности; потому что Бог по благости Своей вознаграждает веру и делает совершенным начальником того, кто на Него уповает и в Нем полагает все надежды. Но не знаю, кто будет помощником и какое слово внушит упование в случае непокорности. Ибо опасно, чтобы нам о вверяемых нашему попечению не услышать следующего: «души их «от рук ваших взыщу» (Єз. 3:18). Как вы отказали Мне и не захотели быть вождями и начальниками народа Моего, так и Я откажу вам и не буду вашим царем. Как вы не послушали гласа Моего, но презрительно повернулись ко Мне спиной и не повиновались, так будет и вам; когда призовете Меня, не обращу внимания на молитву вашу и не услышу ее». Да не придет на нас такой приговор Праведного Судии, Которому «воспеваем милость», но вместе воспеваем, конечно, и “суд” (Пс. 100:1)!А я обращаюсь опять к истории, и рассматривая самых благоискусных мужей в древности, нахожу, что из тех, кого благодать избирала когда-либо в звание начальника или пророка, одни с готовностью следовали избранию, а другие медлили принимать дар; но ни те, ни другие не подвергались осуждению, как отрекавшиеся – за боязнь, так и изъявившие согласие – за ревность. Ибо одни устрашались важности служения, а другие повиновались по вере в Призывающего. Аарон изъявил готовность, а Моисей прекословил. С готовностью повиновался Исаия, а Иеремия страшился юности и не прежде отважился на звание пророка, как получив от Бога обещание и силу, превышающую возраст. Этими размышлениями успокаиваю я сам себя, и душа моя понемногу уступает и смягчается, как железо; а в помощники к этим размышлениям беру я время, и в советники – Божии оправдания, которым верил я всю жизнь свою. Поэтому не «воспротивлюся, не отступлю назад» (Іс. 50:5) (слова моего Владыки, не к начальствованию призываемого, но «как овца ни заклание» (Іс. 53:7) ведомого), даже склоняюсь и смиряюсь под крепкую руку Божию и прошу извинить прежнюю мою леность и непокорность, если сколько-нибудь виновен я в этом. Я умолкал, но не всегда буду молчать; удалился не надолго, насколько было нужно, чтобы рассмотреть себя и доставить себе утешение в скорби, но теперь готов «возносить Его в собрании народном и славить в сонме старейшин» (Пс. 106:32). Если за одно должно осуждать, то за другое можно извинить.Но к чему мне продолжать слово? Я с вами, пастыри и сопастыри! С тобой, святая паства, достойная Архипастыря Христа! И ты, отец мой, совершенно победил и подчинил меня более по Христовым, нежели по мирским законам. Видишь благопокорность; возврати благословение. И сам руководствуй молитвами, путеводствуй словом, утверждай духом. «Благословение отца утверждает домы детей» (Сир. 3:9). О, если бы утвердиться мне и этому духовному дому, который избрал я и о котором молюсь, чтобы он и для меня был упокоением во веки веков, когда из здешней церкви препослан буду к церкви тамошней – к торжеству первородных, написанных на небесах! Таково и столь справедливо мое моление!

Бог же мира, сотворивший обоих едино и возвративший нас друг другу, возводящий царей на престолы и воздвигающий с земли убогого, из низкого состояния возвышающий нищего, избравший Давида, раба Своего и взявший от стад овечьих того, кто был младшим и юнейшим из сынов Иессеевых, дающий слово благовествующим силой многой во исполнение Евангелия, Сам, пася пастырей и водя вождей, да поддерживает правую руку нашу, да путеводствует по воле Своей, и да приимет со славой, чтобы и нам упасти паству Его благоразумно, а не «со снарядами глупого пастуха» (Зах. 11:15), – одно поставлено у древних в числе благословений, а другое в числе проклятий; Сам «да даст силу и крепость народу Своему» (Пс. 67:36), Сам да представит Себе паству славной и нескверной, достойной горнего двора, в обители веселящихся, во светлости святых, чтобы во храме Его все мы, и паства и пастыри, вместе могли вещать славу, во Христе Иисусе, Господе нашем, Которому всякая слава во веки веков, аминь!* * *⁹Гиппократ.¹⁰Живущим во Христе.¹¹Юлиана Отступника. Слово 4. Первое обличительное на царя Юлиана«Слушайте это, все народы; внимайте все, живущие во Вселенной» (Пс. 48:2). Как бы с некоторого возвышения, далеко кругом видимого, всех призываю, ко всем обращая сильную и высокую проповедь. Внимайте народы, племена, языки, люди всякого рода, всякого возраста, – все, сколько есть теперь, и сколько будет на земле! И да прострется далее моя проповедь! Внимайте мне все небесные Силы, все Ангелы, которыми совершено истребление мучителя, низложен – не Сион, царь Амморрейский, не Ог, царь Васанский (небольшие владетели, делавшие зло небольшой части Вселенной – Израилю), – но “змий” (Єз. 29:3), отступник, «великий ум» (Іс. 10:12), Ассирианин, общий всем враг и противник, и на земле, делавший много неистовств и угроз, и “в высоту” (Пс. 72:8) говоривший и замышлявший много неправды! «Слушайте небеса, и внимай земля» (Іс. 1:2)! И мне теперь прилично возгласить одно с велеречивейшим из Пророков Исаиею! В одном у нас отличие: Пророк призывает небо и землю в свидетели против отказавшегося от Бога Израиля; а я призываю против мучителя, и отказавшегося, и падшего – падением достойным нечестия. Внимай, если слышишь нас, и ты, душа великого Констанция! Внимайте христолюбивые души до него бывших царей! Особенно же да внемлет душа Констанция, который сам возрастал с наследием Христовым и, постепенно утверждая его, взрастил в такую силу, что стал через это именитее всех прежних царей. Но (какое посрамление!) он впал в грех неведения, весьма недостойный его благочестия; сам не зная, воспитал христианам врага Христова; из всех дел своего человеколюбия оказал одну худую услугу тем, что спас и воцарил ко вреду спасенного и царствовавшего. А потому, о если бы Констанция особенно обрадовало, как разрушение нечестия и восстановление прежнего благосостояния христиан, так и это слово!А я принесу слово в дар Богу священнейший и чистейший всякой бессловесной жертвы, принеся не по подражанию мерзким речам и суесловию, а еще более мерзким жертвам богоотступника, которых обилие и богатство состояли в силе нечестия и в немудрой, скажу так, мудрости; так как и вся сила и ученость века этого во тьме ходит и далека от света истины. Но если такова эта мудрость, в таких бывает людях, такие приносит плоды, – как трава, скоро засыхает, как «зеленеющий злак» (Пс. 36:2) скоро опадет и преходит вместе с породившими ее, которые погибают с шумом и привлекают внимание более падением, нежели нечестием своим; то мне приносящему ныне жертву хвалы и сжигающему бескровный дар слова, кто составит такое зрелище, которое бы равнялось благодарности! Какой язык будет так громозвучен, как я того желаю? Чей слух не уступит в ревности слову?Благодарение же, воздаваемое посредством слова, не только более всего свойственно Слову, Которое из всех других наименований преимущественно благоугождается этим наименованием и нашей способностью именовать Его, но и тому (Юлиану – “ред”.) послужит приличным возмездием, когда за преступление против дара слова будет он наказан словом. Тогда как дар слова есть общее достояние всех словесных тварей, Юлиан, присваивая его себе, ненавидел в христианах, и хотя почитался даровитейшим в слове, однако же о даре слова судил крайне неразумно. Во-первых, неразумно тем, что злонамеренно, по произволу, толковал наименование, будто бы эллинская словесность принадлежит язычеству, а не языку. Почему и запрещал нам образовываться в слове, как будто такое наше образование было похищением чужого добра. Но это значило то же, как если бы не разрешать нам и всех искусств, какие изобретены у греков, а присвоить их себе по тому же сходству наименования. Потом, неразумно он надеялся, будто бы скроется от нас, что не нас, которые очень презирают такую словесность, лишает он одного из первых благ, но сам страшится обличений в нечестии, предполагая, может быть, что сила обличения зависит от красоты слога, а не от разумения истины, и не от доказательств, от которых удержать нас также невозможно, как и сделать, чтобы мы, пока имеем язык, не исповедовали Бога. Ибо мы вместе с прочим и это, то есть слово, посвящаем Богу, как посвящаем тела, когда нужно и телесно бороться за истину. Поэтому, дав такое повеление, хотя запретил он и говорить красноречиво, однако же не воспрепятствовал говорить истину. А таким образом и бессилие свое обличил, и не избег обличений в нечестии, если не подвергся еще большим за свою ошибку. Ибо само его запрещение пользоваться нам даром слова показывало, что он не полагался и на правоту своей веры, и на сам дар слова. Он походил на человека, который почитает себя сильнейшим из борцов и требует, чтобы все провозгласили его сильнейшим, а между тем отдал приказ, чтобы ни один сильный борец не смел бороться и не являлся на поприще. Но это – доказательство робости, а не мужества! Венцы даются тем, которые боролись, а не тем, которые сидели вверху; тем, которые напрягали все силы, а не тем, которые лишены употребления большей части сил. Если же действительно боялся ты сойтись и вступить в битву; то этим самым признал над собой победу и без борьбы уступил верх тому, с кем из-за того и препирался, чтобы не вступать в борьбу. Так поступил наш мудрый царь и законодатель! И как будто для того, чтобы все испытало его мучительство и провозглашало его неразумие, в самом начале своего царствования он прежде всего употребил насилие против дара слова. Но нам прилично воздать благодарение Богу и за то, что сам этот дар получил свободу. Нам особенно должно, как почтить Бога другими приношениями, не щадя ничего – ни денег, ни имущества, которые временны, и человеколюбием Божиим соблюдены от насилия, так преимущественно почтить словом – плодоношением праведным и общим для всех, получивших милость. Но довольно говорить о даре слова; иначе, распространившись чрезмерно, преступим пределы времени и подадим мысль, что заботимся о чем-то ином, а не о том, для чего собрались.

И уже порывается и течет к торжествованию мое слово; оно облекается в веселье, как и все видимое; оно всех призывает к духовному ликованию – всех, кто постоянно пребывал в посте, в сетовании и в молитве, и днем и ночью просил избавления от окружающей скорби и надежное врачевание от зол находил в «непосрамляющем уповании» (Рим. 5:5), – всех, кто перенес великие борения и подвиги, кто выдержал многие и тяжкие удары этого времени, кто, по выражению апостола, был «позорищем миру и Ангелам и человекам» (1Кор. 4:9), кто, хотя изнемогал телом, однако же остался непобедимым по Духу, и все возмог о «укрепляющем его Христе» (Флп. 4:13); всех, кто отложил все, что в мире служит греху, и мирскую власть; кто «расхищение имения с радостью принял» (Євр. 10:34); кто неправедно был изгнан из собственного, как говорится владения; кто некоторое время терпел разлуку или с мужем, или с женой, или с родителями, или с детьми, или какие есть еще наименования не столь близкого свойства, привязывающие нас к людям, и кто в дар Христовой крови приносил страдания за Христа, так что ныне справедливо может о себе сказать и воспеть: «посадил человека на главу нашу; мы вошли в огонь и воду, и ты вывел нас на свободу» (Пс. 65:12).Призываю к торжеству и другую часть людей, которые исповедуют Бога всяческих и держатся в том здравых понятий, но не постигают распоряжений Промысла, часто из горестных событий устраивающего лучшее и благостно призывающего к исправлению. Они по нищете души и по легкомыслию возгораются и воспламеняются помыслами, «по гордости преследуются нечестивым» (Пс. 9:23), не могут сносить «мира грешников» (Пс. 72:3), как говорит Псалом, не ждут исполнения “совета” Божия (Пс. 105:13), и не соблюдают равнодушия до конца; однако же, будучи рабами одного настоящего и видимого, утверждаются в истине чудесами, подобными совершившимся ныне. Призываю и тех, кого приводит в изумление лицедейство и великое позорище мира этого, призываю словами Исаии: «жены, грядущие с позорища, придите» (Іс. 27:11), отвратив душевное око от внешних предметов, по которым оно блуждало, «остановитесь и познайте, что Я – Бог, буду превознесен в народах, превознесен на земле» (Пс. 45:11), как всегда, во всех творимых Им знамениях и чудесах, так еще очевиднее в чудесах настоящих.О, если бы составил часть нашего лика и тот собор¹², который прежде с нами вместе воспевал Богу неподдельную и чистую песнь, даже удостаивался некогда стоять по правую сторону и, как надеюсь, вскоре опять удостоится! Но не знаю, по какому побуждению, он вдруг изменяется, отделяется и (чему особенно дивлюсь) не приступает к общему веселью, но составляет (как, может быть, и сами дозволят мне выразиться) какой-то свой нестройный и несогласный лик. Сказать, каков и чей это лик, хотя и побуждает меня ревность, однако же останавливает вера. Удерживаемый надеждой, не произнесу ничего неприятного; ибо до сих пор щажу их, как собственные члены, и внимаю больше прежней любви, нежели настоящему отвращению. Для того поступаю великодушнее, чтобы чувствительнее укорить впоследствии.Одну только часть, один род людей отлучаю от торжества. Хотя сам сокрушаюсь и скорблю, хотя проливаю слезы, когда, может быть, они и не внимают мне, хотя сетую о нечувствующих собственной погибели, что и делает раны их достойнейшими большего сожаления; однако же отлучаю. Посеянные не на твердом и непоколебимом, но на сухом и бесплодном камне (таковы приступающие к слову легкомысленно и маловерные), «потому что земля была неглубока» (Мф. 13:5), скоро прозябшие и готовые на все в угождение ближним, они впоследствии при слабой попытке лукавого искусить, при малом искушении и дуновении знойного ветра увяли и умерли. Но еще хуже этих последних, еще более достойны отлучения от торжества все те, которые нисколько не противились ни силе времени, ни увлекающим нас в пагубный плен от Восшедшего на высоту и Пленившего во спасение. Они оказались даже произвольно злыми и низкими, не сделав и малейшего противоборства, соблазнившись, когда не было им никакой скорби и никакого искушения ради слова, и (подлинно жалкие люди!) продали собственное свое спасение за временную корысть, за ненужную услугу или власть.Поскольку же сказано, кто может и кто не может составлять наш лик, то очистим, по возможности, и тела и души, настроим все один голос, соединимся единым духом и воспоем ту победную песнь, которую некогда, ударяя в тимпан, предначала Мариам, а за нею воспел Израиль, о потоплении египтян в Черном море: «Поем Господу, ибо высоко превознесся Он, коня и всадника его ввергнул в море» (Вих. 15:21) – но не в море; меняю это в песне; а куда ему было угодно, и как определил Сам Он – «творит все и претворяет», как сказал в одном месте своего пророчества богодухновенно любомудрствующий Амос, «и превращает в ясное утро тень смертную, а день в ночь темную» (Ам. 5:8). Тот, кто, как бы некоторым кругом располагает и ведет весь мир. И все, что нас касается, – и зыблющееся и незыблемое, попеременно и поступающее вперед и обращаемое назад, бывающее в разные времена и так и иначе, – в порядке Промысла, твердо и непоколебимо; хотя и идет противоположными путями, известными Слову, и неведомыми для нас. Господь низлагает «сильных с престолов» (Лк. 1:52) и «того, о ком не думали», украшает “венцом” (Сир. 11:5); заимствую и это из Божественного Писания. Он немощные колена облачает мужеством и сокрушает «мышцы нечестивых и неправедных» (Пс. 36:17); и это беру из другого Писания, как приходит мне на память, которое-либо из многих мест, восполняющих мою песнь и слагающихся в одно благодарение. Он дает нам видеть и возношение нечестивого выше кедров, и обращение его в ничтожество; если только смогли мы скорой и непреткновенной ногой пройти мимо его нечестия. Кто же из поведающих дела Божии воспоет, как должно и поведает это? «Кто изречет могущество Господа, возвестит все хвалы Его» (Пс. 105:9)? Какой голос, какой дар слова будет соразмерен этому чуду? «Кто сокрушил оружие и меч и брань» (Пс. 75:11)? Кто «сокрушал головы змиев в воде»? Кто «дал того в пищу людям» (Пс. 73:13-14), которым и предал его? Кто превратил бурю в прохладный ветер? Кто сказал морю: «умолкни, перестань» (Мк. 4:39), «здесь предел надменным волнам твоим» (Йов. 38:11), и потом быстро усмирил воздымавшиеся и кипевшие воды? Кто даровал власть «наступать на змей и на скорпионов» (Лк. 10:19), которые не тайно уже блюдут пяту, как изречено в осуждении, но явно восстают и подъемлют главу, осужденную на попрание? Кто сотворил «суд и правду» (Ам. 5:7), сотворил так неожиданно? Кто не оставил навсегда «жезла нечестивых» (могу ли смело сказать «над жребием праведных» (Пс. 124:3)? – или выразиться скромнее?), над жребием ведающих Его? Ибо мы были не как праведные преданы (немногим, и притом редко, дается, чтобы они, как мужественные подвижники, посрамили искусителя), но как грешные осуждены, и потом милосердо и отечески помилованы; осуждены, чтобы пораженные уцеломудрились, и вразумленные к нему обратились. Он обличил нас, но не “яростью”; наказал, но “не гневом” (Пс. 6:12); тем и другим, и напоминанием, и снисхождением явил Свое человеколюбие. Кто сотворил «мщение над народами, наказание над племенами» (Пс. 149:7)? «Господь крепкий и сильный, Господь, сильный в брани» (Пс. 23:8). Одно нахожу место, один стих в некотором отношении сообразный настоящему торжеству. Его прежде нас возгласил Исаия, и он весьма приличен нынешнему времени, соответствует величию благодеяния. «Кропите, небеса, свыше, и облака да проливают правду» (Іс. 45:8); «веселись, земля, и восклицайте, горы, от радости» (Іс. 49:13)! Ибо и все твари и небесные Силы разделяют наши чувствования (присовокупляю это от себя) даже при событиях, подобных настоящему. Тварь, подлежащая тлению, то есть, которые долу рождаются и умирают, не только совоздыхает и соболезнует, в ожидании конца их и откровения, чтобы тогда и ей получить чаемую свободу, подобно, как ныне, силой Творца, невольно предана тленным, но также сопрославляется и сорадуется, когда веселятся чада Божии. Итак, «возвеселится пустыня и расцветет как нарцисс» (Іс. 35:1) (не могу не употреблять Божественных изречений, возвышая Божию силу); да веселится Церковь, которая вчера и за день, по-видимому, сиротствовала и вдовствовала! Да веселится всякий, кто до сих пор был угнетаем нестерпимой и жестокой бурей нечестия! “Ибо” помиловал Господь «людей Своих, и наследуя Своего не оставил» (Пс. 93:14); сотворил «чудные дела, совет древний истинный» (Іс. 25:1), – совет о том, чтобы благоволить к «боящимся Его» и к «уповающим на милость Его» (Пс. 146:11). «Ибо сокрушил Он врата медные и вереи железные сломил» (Пс. 106:16). Мы за беззакония наши смирены были; но воззваны и избавлены из «сети ловящих» (Пс. 123:7) благодатью призвавшего нас и смиренных сердцем утешающего Бога.

Видите, как слагаю песнь, в которой и слова и мысли божественны! Сам не знаю, почему горжусь и украшаюсь чужим, от удовольствия делаюсь, как вдохновенный; а презираю все низкое и человеческое, когда одно с другим сличаю и согласую, и что единого Духа, то привожу в единство.И прежде являли нам чудеса Божии: Енох, вознесенный Богом; Илия, взятый на небо; Ной, спасаемый и спасающий «малым деревом» (Прем. 10:4) мир – семена родов, спасшихся от всемирного потопа, чтобы земля снова украсилась обитателями более благочестивыми; Авраам призываемый; когда уже не обещал возраст, награждаемый сыном, во уверение о другом обетованном Семени; приносящий единородного – добровольную жертву, и вместо сына приемлющий неожиданную жертву. То же явили чудная погибель нечестивых, потопленных огнем и серой, и еще более чудесное исхождение благочестивых; столп соляной – памятник обращения ко злу.То же явил Иосиф продаваемый, соблазняемый, целомудренный, умудряемый Богом, освобождаемый, поставленный властелином и раздателем хлеба для высшего домостроительства; Моисей, удостоенный богоявления, приемлющий законы, законодательствующий, данный как бог фараону, указавший Израилю путь в землю обетованную. То же явили: известное число египетских казней и среди египтян спасение обремененных трудами; море, бегущее от жезла и соединяющееся по слову, одним дающее путь, как посуху, и потопляющее, согласно с естеством, других; а также все, чем это сопровождалось: столп облачный, осеняющий днем; столп огненный, озаряющий ночью; а оба путеводствующие; хлеб, поливаемый дождем в пустыне, снедь, посылаемая с неба, – первый соразмерно нужде, а вторая даже и сверх нужды; вода из камня, то истекающая, то услаждаемая; Амалик, преодолеваемый молитвой и еще неизъяснимым и таинственным воздеянием рук; солнце останавливаемое, луна удерживаемая, Иордан разделяемый, стены, разрушаемые обхождением священников, также звуком труб и самим числом, силу имеющим; земля и руно попеременно орошаемые и остающиеся невлажными; сила, заключенная в волосах и равняющаяся силам целого воинства; несколько избранных, пивших из горсти воду, обнадеженных в победе и побеждающих, благодаря надежде, малым числом многие тысячи. Нужно ли мне перечислять все чудеса, какие совершены самим Христом, при спасительном Его пришествии и воплощении, и какие после Него и через Него же сотворены святыми Его Апостолами и служителями слова? Сколько книг и памятей, в которых запечатлены они? Какие же чудеса явлены ныне? – «Придите, послушайте, все боящиеся Бога, и я возвещу вам» (Пс. 65:16), «чтобы знал грядущий род» (Пс. 77:6), да познают преемства родов – чудеса могущества Божия!Но невозможно объяснить этого, не изобразив величины бедствия; и это опять невозможно, пока не будет обличено злонравие отступника, не будет показано, какие были начала, какая смена, от которых дошел он до такого неистовства, постепенно взращивая в себе нечестие, подобно тому, как самые злые из пресмыкающихся и зверей собирают свой яд. И хотя подробное описание злодеяний его предоставляем книгам и историям (мы не имеем и времени пересказывать все, не имеющее близкой связи с настоящим предметом); однако же, из многого коснувшись немногого, оставим потомству как бы некоторую надпись на памятнике, вместив в слово главнейшие и известнейшие из его деяний.Вот одно и первое из его дел! Спасенный великим Констанцием, недавно от отца наследовавшим державу, когда при Дворе стали править делами новые чиновники, и войско, опасаясь нововведений, само сделалось нововведением, вооружилось против начальствующих, тогда, говорю, невероятным и необычайным образом спасенный вместе с братом¹³, не воздал он благодарения ни Богу за свое спасение, ни Царю, его спасшему, но оказался перед ними злонравным, готовя в себе Богу отступника, а Царю – мятежника. Но прежде всего нужно сказать, что человеколюбивейший Царь в одном из царских дворцов удостоил их царского содержания и царской прислуги, сохраняя их, как последних в роде, для царского престола. Сам Государь, во-первых, думал оправдать себя в том, что беспорядки, открывшиеся в начале его царствования, произведены не по его согласию; во-вторых, хотел показать свое великодушие, приобщив их к царскому сану; а в-третьих, таким приращением надеялся более упрочить власть. Но в его рассуждениях было больше доброты сердца, нежели благоразумия.На них же¹⁴ не лежало тогда никаких должностей; царская власть была еще впереди и в одном предположении, а возраст и надежда не вели к чинам второстепенным. Поэтому они имели при себе наставников и в прочих науках (все первоначальное учение преподавал им сам дядя и Царь), а еще больше – в нашем любомудрии, не только в том, которое имеет предметом догматы, но и в том, которое назидает благочестие нравов. Для этого пользовались обращением с людьми особенно испытанными и были приучаемы к делам самым похвальным, показывающим опыты добродетели. Они, по своей охоте, вступили в клир, читали народу божественные книги, нимало не считая это ущербом для своей славы, но еще признавая благочестие лучшим из всех украшений. Также многоценными памятниками в честь Мучеников, щедрыми приношениями и всем, что показывает в человеке страх Божий, свидетельствовали о своем любомудрии и усердии ко Христу.

Один из них действительно благочестив, и хотя по природе вспыльчивее, однако же в благочестии искренен. А другой только выжидал время и под личиной скромности таил злонравие. И вот доказательство! Ибо не могу обойти молчанием бывшего чуда, которое весьма достопамятно и может послужить уроком для многих нечестивцев. Оба они, как сказал я, усердствовали для Мучеников, не уступали друг другу в щедрости, богатой рукой и не щадя издержек, созидали храм¹⁵. Но поскольку трудились они с разной целью, то и конец трудов был различен. Дело одного, имею в виду старшего брата¹⁶, шло успешно и в порядке, потому что Бог охотно принимал дар, как Авелеву жертву, «право и принесенную и разделенную» (Бут. 4:7) и сам дар был как бы некоторым освящением первородного, а дар другого (какое еще здесь на земле посрамление для нечестивых, свидетельствующее о будущем и малозначительными указаниями предвещающее о чем-то великом) дар другого отверг Бог Мучеников, как жертву Каинову. Он прилагал труд, а земля отвергала совершенное трудом. Он употреблял еще большие усилия, а земля отказывалась принимать в себя основания, полагаемые человеком, колеблющимся в благочестии. Земля как бы вещала, какое будет произведено им потрясение, и вместе воздавали честь Мученикам бесчестием нечестивейшего. Такое событие было некоторым пророчеством об открывшихся со временем в этом человеке высокомерии и высокоумии, о непочтении его к Мученикам, о поругании им святых храмов, – пророчеством, для других невразумительным, но заранее преследовавшим гонителя и предзнаменовавшим, какое будет возмездие нечестию. О человек «мудрый, чтобы творить зло» (Єр. 4:22), но не избегающий собственного мучения! Благодарение Богу, возвещающему будущее, чтобы пресечь нечестие и показать Свое предвидение! Какое необычайное, но более истинное, нежели необычайное, чудо! Какое братолюбие в Мучениках. Они не приняли чествования от того, кто обесчестит многих Мучеников; отвергли дары человека, который многих изведет в подвиг страдания, даже позавидует им и в этом подвиге. Или, вернее сказать, они не потерпели, чтоб им одним из Мучеников быть в поругании, когда храмы других устраиваются и украшаются руками преподобными. Они не попустили, чтобы преухищренный во зле мог похвалиться нанесенными им оскорблениями, чтобы одна рука и созидала, и разрушала мученические храмы, чтобы одни из Мучеников были чествуемы, а другие подвергались бесчестию, чтобы притворным чествованием предначиналось действительное бесчестие. Они не хотели, чтобы оскорбитель при великости оскорбления почитал еще себя мудрым и умевшим под видимой наружностью утаиться как от людей, так и от Бога, который всех прозорливее, всех премудрее и «уловляет мудрых в лукавстве их» (1Кор. 3:19). Напротив, дали знать ругателю; что он понят, чтобы уловленный не превозносился. Бог Мучеников по распоряжениям, Ему одному ведомым, по неизреченной Своей премудрости, по законам мироправления, по которым некогда ожидал исполнения беззаконий амморрейских, – и теперь не пресек, не иссушил вдруг, подобно нечистому потоку, замышляемой и скрываемой злобы. Но для других нужно было сделать злонравие ненавистным, отвергнуть чествование и показать, что Бог, в рассуждении всего Ему приносимого, нелицеприятен и чист. Он сказал нечествовавшему Израилю: «не носите больше даров тщетных: курение отвратительно для Меня» (Іс. 1:13). Он не потерпел «новомесячий» их и “суббот” и «праздников»; ибо, как Самодовольный не нуждается ни в чем человеческом и маловажном; тем менее увеселяется недостойными приношениями; напротив, жертвой нечестивого, хотя бы это был телец, гнушается, как псом, и хотя бы это был ладан, оскорбляется, как богохульством (Іс. 66:3), и «плату блудницы» (Повт. 23:18) изметает из святилища и отвергает; ценит же ту одну жертву, которую Чистейшему приносят чистые руки, высокий и очищенный ум. Итак, что удивительного, если Он, который видит, не как человек, смотрит не на внешнее, но на потаенного человека, прозирает во внутренний источник пороков или добродетелей; что, говорю, удивительного, если Бог и теперь не принял чествования, воздаваемого лукаво и с лукавой мыслью? Но так было действительно. Кто не верит, для тех приводим свидетельства очевидцев; еще многие из них живы; они и вам пересказали об этом чуде и будут пересказывать потомкам нашим.Когда же, с наступлением зрелого возраста, они коснулись (лучше бы никогда не касаться!) философских учений, а приобрели силу в слове – для благонравных щит добродетели, а для злонравных жало греха; тогда он¹⁷ не мог уже скрывать в себе всего недуга и коварный замысел нечестия обдумывать единственно с самим собой. Огонь, кроющийся в веществе, еще не обратился в светлый пламень, но обнаруживается вылетающими искрами и идущим изнутри дымом. А если угодно другое подобие, источники, с силой текущие в подземных пещерах, когда не находят себе простора и свободного выхода, во многих местах земли устремляются к поверхности и производят под нею шум; потому что сила стремления гонит их, а верхние преграды удерживают и пресекают. Так и он, удерживаемый обстоятельствами и уроками Государя, пока не безопасно было оказать себя явным нечестивцем, скрывал большую часть своего нечестия. И бывали случаи, при которых обнаруживал тайные мысли, особенно перед людьми, более расположенными к нечестию, нежели к благоразумию; в разговорах же с братом, даже сверх приличия, защищал язычников, конечно под предлогом упражнения в слове посредством споров; а действительно это было упражнением в противоборстве истине. Вообще, он рад был всему, чем отличается нечестивое сердце. А когда человеколюбие Самодержца провозглашает брата его Цезарем и делает обладателем над немалой частью Вселенной; тогда и ему открылась возможность с большей свободой и безопасностью предаться самым вредным наукам и наставникам. Азия стала для него училищем нечестия – всех бредней о звездочетстве, о днях рождения, о разных способах гадания, а также и о соединенной с ними неразрывно магии.

Одного еще недоставало, чтобы к нечестию присовокупить и могущество. Через несколько времени и то дают ему над нами умножившиеся беззакония многих, а иной, может быть, скажет: благополучие христиан, достигшее высшей степени и потому требовавшее перемены, – свобода, честь и довольство, от которых мы возгордились. Ибо, действительно, труднее сберегать приобретенные блага, нежели приобретать новые, и удобнее тщанием возвратить прошедшее благоденствие, нежели сохранить настоящее. «Погибели предшествует гордость» (Притч. 16:18); прекрасно сказано в Притчах; а славе предшествует уничижение, или скажу яснее, за гордостью следует низложение, а за низложением прославление. «Господь гордым противится, смиренным, же дает благодать» (Як. 4:6) и все соразмеряя праведно, воздает за противное противным. Это знал и божественный Давид; потому быть смиряемым полагает в числе благ, приносит благодарение Смирившему, как приобретший через это видение Божиих оправданий; и говорит: «прежде страдания моего я заблуждался; а ныне слово Твое храню» (Пс. 118:67). Таким образом, ставит он смирение в середине между прегрешением и исправлением, так как оно произведено прегрешением, и произвело исправление. Ибо грех рождает смирение, а смирение рождает обращение. Так и мы, когда были добронравны и скромны, тогда возвышены и постепенно возрастали, так что под руководством Божиим сделались и славны и многочисленны. А когда мы «отолстели», тогда стали своевольны; и когда «разжирели» (Повт. 32:16), тогда доведены до тесноты. Ту славу и силу, какую приобрели во время гонений и скорбей, утратили мы во время благоденствия, как покажет продолжение слова.Царствованию и жизни Цезаря полагается предел. Умолчу о предшествовавшем, щадя и действовавшего и страдавшего¹⁸; но при всем уважении к благочестию обоих не хвалю дерзости. Если им, как людям не свойственно было согрешить в чем другом, то за это, вероятно, не похвалят ни того, ни другого. Разве и здесь поставленное в вину одному обратим в назидание другому Тогда Юлиан делается наследником царства, но не благочестия, наследником сперва после брата, а через некоторое время и после воцарившего его. И первое дает ему Констанций добровольно, а последнее поневоле, принужденный общим для всех концом, пораженный ударом бедственным и пагубным для целого мира.Что ты сделал, боголюбезнейший и христолюбивейший из царей! – к тебе, как бы к предстоящему и внимающему нам, обращаю укоризну; хотя знаю, что ты гораздо выше наших укоризн, вчинен с Богом, наследовал небесную славу и для того оставил нас, чтобы временное царство пременить на вечное? Для чего совещал такой совет ты, который благоразумием и быстротой ума во многом превосходит не только современных тебе, но и прежних царей. Ты очистил пределы царства от варваров и усмирил внутренних мятежников; на одних действовал убеждениями, на других оружием, а в том и другом случае распоряжался, как будто бы никто тебе не противодействовал. Важны твои победы, добытые оружием и сражениями; но еще важнее и знаменитее приобретенные без крови. К тебе отовсюду являлись посольства и просьбы; одни покорялись, другие готовы были к покорности. А если где была надежда на покорность, – это равнялось самой покорности. Рука Божия направляла тебя во всяком намерении и действии. Благоразумие было в тебе удивительнее могущества, и могущество удивительнее благоразумия; благочестие же еще удивительнее самой славы за благоразумие и могущество. Как же в этом одном оказался ты неопытным и неосмотрительным? Отчего такая опрометчивость в твоем бесчеловечном человеколюбии? Какой демон внушил тебе такую мысль? Как великое наследие, то, чем украшался родитель твой, имею в виду христиан, народ, просиявший в целой Вселенной, «царственное священство» (1Пет. 2:3), взращенный многими усилиями и трудами, в столь короткое время, в одно мгновение, своими руками предал ты всеобщему кровопийце?Может быть, вам кажется, братия, что поступаю неблагочестно и неблагодарно, когда говорю это, и к обличительной речи не присоединяю тотчас вещаний истины; хотя достаточно уже оправдал я Констанция тем самым, в чем обвинял его, если вы вникли в мое обвинение. Здесь только обвинение заключает в себе извинение; ибо упомянув о доброте, я представил и оправдание. Кому из знавших сколько-нибудь Констанция неизвестно, что он для благочестия, из любви к нам, из желания нам всякого блага, не только готов быль презреть его¹⁹, или честь всего рода, или приращение царской власти, но за нашу безопасность, за наше спасение отдал бы даже саму державу, целый мир и свою душу, которая всякому всего дороже? Никто никогда и ни к чему не пылал такой пламенной любовью, с какой он заботился об умножении христиан и о том, чтобы возвести их на высокую степень славы и силы. Ни покорение народов, ни благоустройство общества, ни титул и сан царя царей, ни все прочее, по чему познается счастье человеческое, – ничто не радовало его столько, как одно то, чтобы мы через него, и он через нас, прославлялись перед Богом и перед людьми, и чтобы наше господство навсегда пребывало неразрушимым. Ибо кроме прочего, рассуждая истинно царски и выше многих других, он ясно усматривал, что с успехами христиан возрастало могущество римлян, что с пришествием Христовым явилось у них самодержавие, никогда ранее не достигавшее совершенного единоначалия. За это, думаю, и любил он особенно нам благодетельствовать. Если же и оскорбил несколько, то оскорбил не из презрения, не с намерением обидеть, не из предпочтения нам других, но желая, чтобы все были одно, хранили единомыслие, не рассекались и не разделялись расколами. Но, как заметил я, простота неосторожна; человеколюбие не без слабостей; и кто далек от зла, тот всего менее подозревает зло. Поэтому он не предвидел будущего, не почувствовал притворства (нечестие же вкрадывалось постепенно), и в одном Государе могли совмещаться и благость к благочестивому роду, и благость к нечестивейшему и безбожнейшему из людей.

И этот нечестивец в чем укорил христиан, что нашел у нас непохвального, а также что в языческих учениях признал чрезвычайным и неопровержимым? Какому следуя образцу составил он себе имя своим нечестием, совершенно новым образом вступил в состязание с воцарившим его? Поскольку не мог превзойти его добродетелями и совершенствами, то постарался отличиться противным, тем, что преступил всякую меру в нечестии и ревновал о худшем. Таково наше оправдание Констанция в рассуждении христиан и для христиан, вполне справедливее для имеющих ум.Но найдутся люди, которые, простив нам одну вину, не отпустят другой. Они станут обвинять в скудоумии за то, что Констанций вручил власть неприязненному и непримиримому противнику и что сперва сделал его врагом, а потом могущественным, положив основание вражде умерщвлением брата и придав силу избранием на царство. Поэтому нужно кратко сказать и об этом; нужно показать, что человеколюбие было не вовсе неразумно и не выступило из пределов царского великодушия и царской предусмотрительности. Даже мне было бы стыдно, если бы мы, удостоившиеся от Констанция такой чести и столько уверенные в его отличном благочестии, в его защиту не сказали правды, что, как служители слова и истины, обязаны мы делать для людей и нимало нас не облагодетельствовавших. Особенно стыдно было бы не сказать правды о Констанции после ухода его из здешнего мира, когда нет и места мысли, что мы льстим, когда слово наше свободно от всякого худого подозрения. Кто не надеялся, если не другого чего, по крайней мере того, что Констанций почестями соделает его²⁰ более кротким? Кто не полагал, что после доверенности, какая ему сделана даже вопреки справедливости, и он будет правдивее? Особенно, когда над обоими произнесен правдивый и прямо царский суд, – один удостоен чести, и другой низложен? Ибо почтивший второго, как никто не ожидал, даже ни сам получивший почесть, ясно тем показал, что и первого наказал он не без праведного гнева. Казнь одного была следствием продерзости наказанного; а почести другого были делом человеколюбия в возведшем его к почестям. Но если нужно сказать еще нечто: то Констанций мог полагаться не столько на его верность, сколько на собственное могущество. По такой, думаю, надежде и славный Александр побежденному Пору²¹, который мужественно стоял за свою державу, даровал не только жизнь, но вскоре и царство Индов. Этим, а не другим чем, хотел он доказать свое великодушие; а не превзойти кого в великодушии, для него – Александра, было постыднее, нежели уступить в силе оружия; притом, Пора, если бы замыслил зло, ему легко было покорить и в другой раз. Так и в Констанции человеколюбие произошло от избытка надежды на свою силу. Но для чего усиливаюсь там, где и побежденному весьма удобно одержать верх? Если доверивший поступил худо, то насколько хуже поступил тот, кому оказано доверие? Когда ставить в вину, что не предусмотрен злой нрав, тогда во что должно поставить само злонравие?Но порок, действительно, есть нечто неподводимое под правила, и у человека нет средств делать злых добрыми. Так и Юлиан, от чего бы следовало ему почувствовать в себе благорасположение, и погасить, если и было какое, воспламенение злобы, оттого самого воспылал большей ненавистью; и стал высматривать, чем отмстить благодетелю. Тому научили его Платоны, Хризиппы, почтенные перипатетики, стоики и краснословы. К тому привели его и геометрическое равенство, и уроки о справедливости, и правило: предпочитай лучше терпеть, нежели наносить обиду. Это преподали ему благородные наставники; сподвижники царской власти и законодатели, которых набрал себе на перекрестках и в пещерах²², в которых не нравы одобрял, но дивился сладкоречию, а, может быть, и не тому, но единственно нечестию, – достаточному советнику и наставнику – что делать и чего не делать. И подлинно, не достойны ни удивления те, которые на словах строят города, каких на деле быть не может? которые едва не кланяются, как Богу, величавым тиранам, и при своей надменности ставят овол выше богов? Одни из них учат, что вовсе нет Бога; другие, что Бог не промышляет о земном, но что все здесь влечется без цели и случайно; иные говорят, что всем управляют звезды и роковые созвездия, не знаю кем и откуда управляемые; другие же полагают, что все стремится к удовольствию и что наслаждение составляет конец человеческой жизни. А добродетель для них одно громкое имя; по словам тех, ничего нет за настоящей жизнью, никакого после истязания за дела здешней жизни, в пресечение неправды. Иной из их мудрецов вовсе не разумел этого, но был покрыт глубокой, так сказать, тиной и непроницаемым мраком заблуждения и неведения; его разум и столько не был очищен, чтобы мог взирать на свет истины, но, пресмыкаясь в дольнем и чувственном, не способен был представить что-либо выше демонов и рассуждать о Творце достойным Его образом. А если кто и прозревал несколько, то, имея руководителем разум, а не Бога, увлекался более вероятным и тем, что как ближайшее скорее обращает на себя внимание черни. Что же удивительного, если вышедший из такого училища, управляемый такими кормчими, когда вверили ему власть и почтили его саном, оказался только злым против вверившего и почтившего? А если можно защищать одного, обвиняя другого, то настроила его против установленного порядка и побудила искать свободы высокоумию не столько, думаю, скорбь о брате, в котором видел он противника себе по вере, сколько то, что не терпел усиливающегося христианства и злобствовал на благочестие. Надобно, как они учат, чтобы философия и царская власть сходились вместе; но не для прекращения, а для умножения общественных зол. И первым делом его высокомерия и высокоумия было то, что он на себя возложил венец, сам себя почтил высоким титлом, которое, не как случайную добычу, но как награду за добродетель, дает или время, или приговор царя, или, что бывало в прежние времена, определение сената. Но он не признает господина в царстве господином раздаваемых почестей. А во-вторых, увидев, что первая дерзость доводит до необходимости поддержать свое высокоумие, что еще замышляет? До чего простирается в несчастии и наглости? Какое неистовство! Он вооружается против самого Констанция и ведет с Запада войско под предлогом оправдать себя в принятии царского венца, потому что внешне скрывал еще свое высокоумие. Но в действительности замышляет захватить в свои руки державу и удивить свет неблагодарностью. И не обманулся в надежде.

Да не дивятся этому не постигающие недомыслимой глубины Божиих распоряжений, по которым все совершается. Да не дивятся предоставляющие мироправление Художнику, Который, конечно, мудрее нас, и творение свое ведет, к чему и как Ему угодно, без всякого же сомнения – к совершенству и исцелению, хотя врачуемые и огорчаются! По таким распоряжениям и он²³ не возбужден на зло (Божество, по естеству благое, нимало не виновно во зле, и злые дела принадлежат произвольно избирающему злое), но не удержан в стремлении. С быстротой прошел он свои владения и часть варварских пределов, захватывая проходы, не с намерением овладеть ими, но чтобы скрыть себя; уже приближается к царскому дворцу, осмелившись на такой поход, как говорили его единомышленники, по предсказанию и по внушению демонов, которые предрекали ему будущее и готовили перемену обстоятельств. Но, по словам не скрывающих истины, он явился в срок, назначенный для тайного и скрытого во мраке злодеяния; поспешил ко дню смерти, виновником которой был сам, тайно, потому здесь было не предвидение, но обыкновенное знание, – простое злодейство, а не благодеяние бесов. Насколько же бесы проницательны в таких делах, ясно показала Персия. И пусть умолкнут те, которые поспешность его приписывают бесам: разве их делом назовем и то, что он был злобен! Если бы кончина царя не предшествовала нашествию мучителя и тайная брань не производилась сильнее открытой, то злодей узнал бы, может быть, что поспешал на собственную погибель, и прежде, нежели вразумлен поражением у персов, понес бы наказание за свое высокоумие в римских пределах, в которые злонамеренно дерзнул вторгнуться. И вот доказательство! Когда еще он был в пути и думал, что намерения его неизвестны, воинство могущественнейшего царя окружает его и отрезает ему даже возможность к побегу. (Так оказалось впоследствии; ибо и после получения державы ему стоило немалого труда одолеть это войско.) И в это самое время, пылая гневом на высокоумие и нечестие, имея в сетях хитрейшего из людей, на пути к месту действия (подлинно велики грехи наши!), Государь, после многих прошений к Богу и людям – извинить его человеколюбие, оставляет жизнь, своим походом доказав христианам ревность о благочестии.И здесь, приступая к продолжению слова, проливаю слезы, смешанные с радостью. Подобно тому, как река и море между собой борются и сливаются, и во мне происходит борьба – и слияние, и волнение чувств. Последние события наполняют меня удовольствием, а предшествовавшие извлекают у меня слезы, слезы не только о христианах и о напастях, какие их постигли, или навлеченные лукавым, или допущенные Богом, по причинам Ему ведомым, и, может быть, за наше превозношение, требовавшее очищения; но также – слезы и о его²⁴ душе, и обо всех увлекшихся с ним в ту же погибель. Иные оплакивают одни последние их поражения и здешние страдания; потому что имеют в виду одну настоящую жизнь и не простираются мыслью в будущее, не думают, что будет расчет и воздаяние за дела земной жизни, но живут, подобно бессловесным, заботятся о сегодняшнем только дне, об одном настоящем, одними здешними удобствами измеряют благополучие и всякую встречающуюся неприятность называют несчастием. Но для меня достоплачевнее будущие их мучения и казнь, ожидающая грешников. Не говорю еще о величайшем наказании, то есть о том, сколько для них будет мучительно отвержение их Богом. Как не пролить мне слез об этом несчастном? Как не оплакивать бежавших к нему больше, нежели тех, которые были им гонимы? И не больше ли еще должен я плакать об увлекшем в беззаконие, нежели о перешедших на сторону зла? Даже гонимым – страдать за Христа было вовсе не зло, а самое блаженное дело, не только по причине будущих воздаяний, но и но причине настоящей славы и свободы, какую они приобрели себе своими бедствиями. А для тех, что претерпели они здесь, – есть только начало уготованного и угрожающего им в будущем. Для них гораздо было бы лучше, если бы дольше страдали здесь, но не были соблюдаемы для тамошних истязаний. Так говорю по закону, который повелевает не радоваться падению врага и от того, кто устоял, требует сострадания.Но мне опять должно к нему обратить слово. Что за ревность превзойти всех во зле? Что за страсть к нечестию? Что за стремление к погибели? Отчего сделался таким христоненавистником ученик Христов, который столько занимался словом истины и сам говорил о предметах душеспасительных, и у других поучался? Не успел он наследовать царства и уже с дерзостью обнаруживает нечестие, как бы стыдясь и того, что был некогда христианином, или мстя христианам за то, что носил с ними одно имя. И таков первый из смелых его подвигов, как называют гордящиеся его тайнами (какие слова принужден я произнести!): он воду крещения смывает скверной кровью, наше таинственное совершение заменяя своим мерзким и уподобляясь, по пословице, свинье, валяющейся в тине, творит очищение над своими руками, чтобы очистить их от бескровной Жертвы, через которую делаемся мы участниками со Христом в страданиях и Божестве; руководимый злыми советниками зловредного правления, начинает свое Царствование рассматриванием внутренностей и жертвоприношениями.

Но упомянув о рассмотрении внутренностей и о суеверии или, точнее сказать, зловерии его в таких делах, не знаю, описывать ли мне чудо, разглашаемое молвой, или не верить слухам? Колеблюсь мыслью и недоумеваю, на что преклониться; потому что достойное вероятия смешано здесь с неимоверным. Нет ничего невероятного, что при таком новом явлении зла и нечестия было какое-нибудь знамение; да и неоднократно случались знамения при великих переворотах. Но чтобы так было, как рассказывают, – это весьма удивительно для меня, а конечно – и для всякого, кто желает и считает справедливым, чтобы чистое объяснялось чисто. Рассказывают же, что, принося жертву, во внутренностях животного, увидел он Крест в венце. В других возбудило это ужас, смятение и сознание нашей силы, а наставнику нечестия придало только дерзости; он истолковал: Крест и круг значат, что христиане отовсюду окружены и заперты. Это-то для меня чудно, и ежели это неправда, пусть развеется ветром; если же правда, то здесь опять Валаам пророчествует, Самуил, или призрак его, вызывается волшебницей; опять бесы невольно исповедуют Иисуса, и истина обнаруживается через противное истине, дабы тем более ей поверили. А может быть, это делалось и для того, чтобы его удержать от нечестия: потому что Бог, по Своему человеколюбию, может открывать многие и необыкновенные пути к спасению. Но вот о чем рассказывают весьма многие, и что не чуждо вероятия: сходил он в одну из недоступных для народа и страшных пещер (о если бы тем же путем сошел он и в ад, прежде нежели успел столько во зле!); его сопровождал человек, знающий такие дела, или, лучше сказать, обманщик, достойный многих пропастей. Между прочими видами волхования употребляется у них и тот, чтобы с подземными демонами совещаться о будущем где-нибудь во мраке, потому ли, что демоны более любят тьму, ибо сами суть тьма и виновники тьмы, то есть зла; или потому, что они избегают благочестивых на земле, ибо от встречи с ними приходят в бессилие. Но когда храбрец наш идет вперед; его объемлет ужас, с каждым шагом становится ему страшнее; рассказывают еще о необыкновенных звуках, о зловонии, об огненных явлениях, и не знаю о каких-то призраках и мечтаниях. Пораженный нечаянностью, как неопытный в таком деле, он прибегает ко Кресту, этому древнему пособию, и знаменуется им против ужасов, призывает на помощь Гонимого. Последовавшее за этим было еще страшнее. Знамение подействовало, демоны побеждены, страхи рассеялись. Что же потом? Зло оживает, отступник снова становится дерзким, порывается идти далее: и опять те же ужасы. Он еще раз крестится, – и демоны утихают. Ученик в недоумении; но с ним наставник, перетолковывающий истину. Он говорит: «Не устрашились они нас, но возгнушались нами». И зло взяло верх. Едва сказал наставник, ученик верит, а убедивший ведет его к бездне погибели. И не удивительно: порочный человек скорее готов следовать злу, нежели удерживаться добром. Что потом говорил или делал он, или как его обманывали и с чем отпустили, пусть знают те, которые посвящают в эти таинства и сами посвящены. Только по выходе оттуда и в душевных расположениях и в делах его видно было беснование и неистовство взоров показывало, кому совершал он служение. Если не с того самого дня, в который решился он на такое нечестие, то теперь, самым явным образом, вселилось в него множество демонов; иначе бы, напрасно сходил он во мрак и сообщался с демонами, что называют они вдохновением, благовидно превращая смысл слов. Таковы были первые его дела!Но когда болезнь усилилась и гонение готово было открыться, увидел он (или как человек мудрый на злое и преуспевший в нечестии, или по совету поощрявших его на это), что вести с нами войну открыто и объявить себя предводителем нечестия – не только слишком дерзко и безрассудно, но и совершенно против цели. Ибо принуждение сделало бы нас более непоколебимыми и готовыми противопоставить насилию ревность по благочестию; ибо души мужественные, когда хотят принудить их к чему силой, обыкновенно бывают непреклонны и подобны пламени, раздуваемому ветром, которое тем более разгорается, чем более его раздувают. Это не только находил он по своим умозаключениям, но мог знать и по предшествовавшим гонениям, которыми христианство более прославлено, нежели ослаблено, потому что гонения укрепляют душу в благочестии, и в опасностях душа закаливается, как раскаленное железо в воде. Если же действовать оружием лукавства (рассуждал он) и принуждению дать вид убеждения, прикрыв насилие лаской, как уду приманкой, то в такой борьбе будет и мудрость, и сила. Кроме того, он завидовал чести мученической, какой удостаиваются подвижники. Потому замышляет действовать принуждением, не показывая вида принуждения; а нас – заставить страдать и не иметь той чести, что страждем за Христа. Какая глупость! Во-первых, он думал утаить, за что мы подвергаемся опасности, и прикрыть истину лжеумствованиями, но не рассудил, что чем более умышляет он против почестей мученичества, тем они сделаются выше и славнее; во-вторых, полагал, что мы предаемся опасностям не по любви к истине, а по желанию славы. Но этим пусть забавляются их Емпедоклы, Аристеи, Емпедотимы, Трофонии и множество подобных мелких людей. Первый из них думал сделаться богом и достигнуть блаженной участи, ринувшись в жерло горы сицилийской; но любимый башмак его, изверженный огнем, обнаружил, что не сделался Емпедокл из человека богом, а оказался только по смерти человеком тщеславным, нелюбомудрым, не имеющим даже здравого смысла. А прочие по той же болезни и самолюбию скрылись в мрачных пещерах, но когда были открыты, – не столько приобрели себе чести тем, что скрывались от людей, сколько обесчестили себя тем, что не остались в безызвестности. Но для христиан приятнее – страдать за благочестие, оставаясь даже у всех в неизвестности, нежели для других прославляться и быть нечестивыми. Потому что мы мало заботимся об угождении людям; а все наше желание – получить честь от Бога; истинно же любомудрые и боголюбивые – выше и этого: они любят общение с добром ради самого добра, не ради почестей, уготованных за гробом. Ибо это уже вторая степень похвальной жизни – делать что-либо из награды и воздаяния; и третья – избегать зла из-за страха наказания. Так мы рассуждаем, и для желающих нетрудно привести на то многие доказательства. А наш противник, думая лишить христиан чести, как чего-то великого (ибо многие судят о других по собственным страстям), прежде всего воздвигает гонение против нашей славы. Он не так смело, как прочие гонители вводит нечестие, и хочет поступить с нами не только не как царь, но даже и не как мучитель, который бы мог похвалиться, что принудил Вселенную принять его нечестивый закон и – подавил учение, одержавшее верх над всеми учениями. Но, как раб, робко строит козни против благочестия и к гонению присоединяет хитрые двусмысленные умствования.

Всякая власть действует убеждением или принуждением; и он последнее, как менее человеколюбивое, то есть насилие предоставил народу и городам, которые в дерзости особенно неудержимы по нерассудительности и неосмотрительному стремлению ко всему; впрочем и на это дал не всенародное повеление, но как бы неписаный закон, обнаружив свою волю тем, что не останавливал народных волнений. А первое, как более кроткое и достойное царя, то есть убеждение, предоставил он себе. Однако же и это не совершенно выполнил. Как несвойственно оставить леопарду пестроту, эфиопу – черноту, огню – силу жечь, лукавому – этому человекоубийце искони – человеконенавидение, так и он не мог оставить злобы, с какой устремился против нас. Но, как говорят о хамелеоне, что он легко изменяет свой вид, принимая на себя все цвета, кроме белого (умалчиваю о Протее, баснословном хитреце египетском); так и он для христиан был и являлся всем, кроме кротости. И человеколюбие его было весьма бесчеловечно, его убеждение – насильственно, благосклонность служила извинением жестокости, дабы видели, что он по праву употребляет насилие, не успев подействовать убеждением. Это видно из того, что убеждения его продолжались малое время; и по большей части вскоре следовало принуждение, чтобы мы были пойманы, как на звериной ловле, или сетями, или преследованием, чтобы тем или другим способом непременно попали в его руки.Таким образом, обдумав и распределив свои действия, употребляет он другую хитрость – единственно верную, хотя слишком нечестивую: начинает злое свое дело с приближенных и с окружающих его людей, как это в обычае у всех гонителей. В самом деле, не имея на своей стороне близких, нельзя действовать на посторонних; подобно как нельзя вести на врагов войско, которое восстает против своего вождя. Он меняет царедворцев, одних наперед предав тайно смерти, других удалив не столько за то, что они были расположены к великому Царю (Констанцию – “ред”.), сколько за то, что еще преданнее были Царю царей, а для него бесполезны по тому и другому. Между тем, само собой или через начальников склоняет на свою сторону войско, которое почитал особенно удобопреклонным; потому что военные люди то обольщаются почестями, то увлекаются по простоте, и не знают другого закона, кроме царской воли; правильнее же сказать, он привлек только часть войска, часть не малую, – тех, кого нашел испорченными и больными, кто и в это время и прежде раболепствовал обстоятельствам; и из этой части одних поработил он действительно, других только надеялся поработить. Не всех же увлек, потому что не дал ему столько силы над ними Тот, Кто наказывает нас через него, и еще осталось более семи тысяч мужей, которые не преклонили колен перед Ваалом (1Царів. 19:18), не поклонились златому образу (Дан. 3:18), не были уязвлены змеями, потому что взирали на повешенного змея и низложенного страданиями Христовыми. Между начальниками и высшими, которых особенно легко побелить угрозами или обещаниями, и между простыми воинами, известными только по числу, нашлось много отразивших его нападение, как твердая стена отражает неудачное действие орудия. Впрочем, он не столько сокрушался о том, что избегало рук его, сколько приходил в дерзость, подобно бешеному, от того, что ловил. Он желал, – и ожидаемое представлял уже достигнутым. Потом восстает он и против того великого знамени с изображением Креста, которое, будучи поднято вверх, предводило воинство, почиталось у римлян и, действительно, было облегчением в трудах, можно сказать, царствовало над прочими знаменами, из которых одни украшены изображениями царей и распростертыми тканями с различными цветами и письменами; а другие, принимая в себя ветер через страшные пасти драконов, укрепленные на верху копий, раздуваются по изгибам, испещренным тканой чешуей, и представляют взорам приятное и вместе ужасное зрелище.Когда же все, что было около него, он устроил по своим мыслям и уже думал восторжествовать над близкой опасностью, тогда покушается и на прочее. О несмысленный, нечестивый и ничего не сведущий в делах великих! Ты восстаешь против многочисленного достояния, против всемирного плодоношения, совершаемого на всех концах Вселенной низостью слова и буйством, как вы бы сказали, проповеди, той проповеди, которая победила мудрых, прогнала демонов, превозмогла время, которая есть нечто ветхое и вместе новое (подобно тому, как и вы представляете одного из богов своих), – ветхое для немногих, новое для многих, первое в иносказании, последнее в совершении тайны, сокровенной до своего времени! Ты – против великого наследия Христова, забыв, кто ты, какие у тебя силы и откуда ты, – против великого и нескончаемого наследия, которое, если бы кто и с большим, нежели ты, неистовством восстал против него, только более бы возрастало и возвышалось (ибо верю пророчествам и видимому); против наследия, которое сам Он, как Бог, сотворил, и как человек наследовал, которое закон провидел, благодать исполнила, Христос обновил, которое Пророки водрузили, Апостолы связали, Евангелисты довершили! Ты – против жертвы Христовой со своими сквернами! Ты – против крови, очистившей мир, с своей кровью! Ты воздвигаешь брань против мира! Ты возносишь руку против руки, за тебя и для тебя пригвожденной! Ты – против желчи – со своим приобщением жертве! против Креста – со своим трофеем! против смерти – с разрушением! против восстания из гроба – со своим мятежническим восстанием! Ты – против Свидетеля, отвергший даже свидетельство мучеников²⁵! После Ирода – гонитель! После Иуды – предатель, только не обнаруживший, подобно ему, раскаяния удавлением! После Пилата – христоубийца! После Иудеев – богоненавистник! Ты не устыдился жертв, закланных за Христа! Не убоялся великих подвижников – Иоанна, Петра, Павла, Иакова, Стефана, Луки, Андрея, Феклы и прочих, после и прежде них, пострадавших за истину! Они охотно боролись с огнем, железом, со зверями и мучителями, шли на бедствия настоящие и угрожающие, как бы в чужих телах или как бесплотные. И для чего все это? Чтобы и словом не изменить благочестию. Они прославляются великими почестями и празднествами, они прогоняют демонов, врачуют болезни, являются, прорекают; сами тела их, когда к ним прикасаются и чтут их, столько же действуют, как святые души их; даже капли крови и все, что носит на себе, следы их страданий, так же действительны, как их тела. Но ты не чтишь этого, а бесчестишь; дивишься же Геркулесу, который от несчастий и женских оскорблений бросается на костер; дивишься тому, как по страннолюбию, или в угождение богам, предложен в снедь Пелоп, отчего Пелопиды отличаются плечами из слоновой кости; дивишься искажению фригийцев, услаждаемых свирелью и потом подвергаемых поруганию, или заслуженным истязаниям и испытаниям через огонь при посвящении в таинство Митры; дивишься умерщвлению чужестранцев у тавров, принесению на жертву царской дочери в Трое, крови Менекея, пролитой за фивян, и наконец, смерти дочерей Скедаза в Левктрах; ты хвалишь лакедемонских юношей, секущихся мечами и окропляющих жертвенник кровью, приятной богине чистой и деве; хвалишь чашу с ядом Сократа, голень Эпиктета, мех Анаксарха²⁶, у которых любомудрие было более вынужденно, нежели добровольно; хвалишь прыжок Клеомврота Амвракийского – плод любомудрого учения о душе; хвалишь состязания пифагорейцев о бобах и презрение смерти Феаной или, не помню, кем-то другим, из посвященных в тайны и учения Пифагора.

Но подивись, если не прежним, то настоящим подвигам христиан, ты, любомудрейший и мужественнейший из умерших, который в терпении хочет подражать Эпаминондам и Сципионам, ходит наряду со своим войском, довольствуется скудной пищей и хвалит личное предводительство. Человек благородный и любомудрый не унижает доблести и во врагах; он выше ценит мужество неприятелей, нежели пороки и изнеженность самых близких ему. Видишь ли этих людей, которые не имеют у себя ни пропитания, ни пристанища, не имеют почти ни плоти, ни крови и тем приближаются к Богу, у которых ноги не мыты, и ложем – земля, как говорит твой Гомер, думая таким вымыслом почтить одного из демонов? Они живут долу, но выше всего дольнего; среди людей, но выше всего человеческого; связаны, но свободны; стесняемы, но ничем неудержимы; ничего не имеют в мире, но обладают всем мирным; живут двойной жизнью, и одну презирают, о другой же заботятся; через умерщвление бессмертны, через отрешение от твари соединены с Богом; не знают любви страстной, но горят любовью божественной, бесстрастной; их наследие – Источник света, и еще здесь – Его озарения, ангельские псалмопения, всенощное стояние, переселение к Богу ума, предвосхищаемого; чистота и непрестанное очищение, как незнающих меры в восхождении и обоготворении; их утесы и небеса, низложения и престолы; нагота и риза нетления; пустыня и торжество на небесах; попрание сластей и наслаждение нескончаемое, неизреченное. Их слезы потопляют грех, очищают мир; их воздеяние рук погашает пламя, укрощает зверей, притупляет мечи, обращает в бегство полки; и (будь уверен!) заградит уста и твоему нечестию, хотя превознесешься на время и со своими демонами будешь еще лицедействовать в позорище нечестия. Как и это не страшно, не достойно уважения для тебя, чрезмерно дерзновенный и безрассуднее всякого устремляющийся на смерть? А это, конечно, во многом уважительнее, нежели ненасытность мудреца и законодателя Солона, которую Крез обличил лидийским золотом, нежели любовь Сократа к красоте (стыжусь сказать – к отрокам, хотя она прикрывается честным наименованием), нежели Платоново лакомство в Сицилии, за которое философ продан и не выкуплен ни одним из учеников, даже никем из греков; прожорливость Ксенократа, шутливость жившего в бочке Диогена, с какой он, предпочитая лакомый кусок простому хлебу, говаривал словами стихотворца: пришлецы, дайте место господам, и философия Эпикура, не признающая никакого блага выше удовольствия. Велик у вас Кратес; отдать свои земли на пастбище для овец, конечно, любомудрое дело и похоже на дела наших любомудров; но он провозглашает свою свободу не столько как любитель мудрости, сколько как честолюбец. Велик и тот, кто на корабле, боровшемся с волнами, когда все кидали в море, благодарил судьбу, доводящую его до рубища (Зенон – “ред”.). Велик Антисфен, который, когда один наглый оскорбитель ударил его по лицу, пишет у себя на лбу, как на статуе, имя ударившего, может быть, для того, чтобы язвительнее укорить его. Ты хвалишь также одного из живших незадолго до нас за то, что целый день молился, стоя на солнце: но, может быть, он воспользовался временем, когда солнце бывает ближе к земле, дабы сократить молитву, окончив ее с закатом солнечным; хвалишь и Потидейского труженика (Сократа – “ред”.), который зимой целую ночь стоял, погрузясь в созерцание, и в исступлении не чувствовал холода; хвалишь любознательность Гомера, трудившегося над Аркадским вопросом; любоведение и неутомимость Аристотеля, доискивавшегося причины перемен в Европе, – над чем они и умерли; хвалишь и Клеантов колодец, и Анаксагоров ременный повод²⁷, и Гераклитовы слезы. Но сколько же у вас таких, и долго ли они подвизались? Как же не дивиться нашим подвижникам, которых тысячи, десятки тысяч, которые посвящают себя на такое же и еще более чудное любомудрие, любомудрствуют целую жизнь и, можно сказать, в целой Вселенной, как мужи, так равно и жены, спорящие с мужами в мужестве, и тогда только забывающие свою природу, когда нужно приближаться к Богу чистотой и терпением? И не только люди незнатного рода и всегдашней скудостью приученные к трудам, но даже некогда высокие и знатные своим богатством, родом и властью решаются на непривычные для них злострадания в подражание Христу. Хотя бы они не обладали даром слова, потому что не в слове поставляют благочестие, и не надолго годен плод мудрости, которая только на языке, как признано и одним из наших стихотворцев; однако же в них больше правды; они учат делами.Но он, пренебрегши всем этим, и одно имея в виду, чтобы угодить демонам, которые неоднократно низлагали его, чего и заслуживал, прежде других распоряжений по делам общественным устремляется против христиан. Два только предмета его озабочивали: галилеяне, как называл он нас в укоризну, и персы, упорно продолжавшие войну. Но наше дело было для него важнее, требовало больших забот, так что войну с персами почитал он делом пустым и детской игрой. Хотя он этого не обнародовал, однако же и не скрывал; до того даже доходило его неистовство, что не переставал твердить о том всегда и всем. И такой благоразумнейший и наилучший правитель государства не сообразил, что во время прежних гонений смятения и потрясения были незначительны, потому что наше учение коснулось еще немногих; истина принята была небольшим числом людей и не открылась еще всем. Но теперь, когда спасительное слово разлилось всюду, особенно у нас²⁸, сделалось господствующим, покуситься на то, чтобы изменить и поколебать христианство, значило то же, что потрясти Римскую державу, подвергнуть опасности целое государство, и чего хуже не пожелали бы нам враги наши, то потерпеть от самих себя, от этого нового и чудного любомудрия и царствования, под которым мы благоденствовали и возвратились к древнему золотому веку и к жизни, ничем не возмущаемой и спокойной. Или удобство сообщений, уменьшение налогов, выбор начальников, наказание за воровство, и другие постановления, служащие временному благополучию и мгновенному блеску, могли доставить государству великую пользу и стоили того, чтобы оглушать наш слух похвалами таким учреждениям? А народные смятения и возмущения в городах, разрыв семейств, раздоры в домах, расторжение супружеств (чему надлежало последовать за тем злом и что действительно последовало), могли ли служить к его славе или к безопасности государства? Кто же будет настолько склонен к нечестию или настолько лишен общего смысла, чтобы согласиться на это? В теле, если нездоровы один только или два члена, без труда прочие переносят болезнь, и здоровье сохраняется большинством членов; даже от здоровых и больным членам может сделаться лучше. Но ежели расстроена или поражена болезнью большая часть членов; то не может не страдать все тело, и опасность для него очевидна. Так в подначальных, недуги одного члена общества могут иногда прикрываться благосостоянием целого, но если повреждена большая часть членов, опасность угрожает целому обществу. Думаю, что другой, даже и злой ненавистник наш, мог бы видеть это в нынешнее время при таком умножении христиан. Но в этом человеке злоба помрачила рассудок, и потому равно простирает он гонение и на малое, и на великое.

Особенно детской, неосновательной и недостойной не только царя, но и сколько-нибудь рассудительного человека, была его мысль, будто бы за переменой имени последует перемена в нашем расположении, или будто бы нам от этой перемены будет стыдно, как обвиненным в чем-то гнусном. И он дает нам новое наименование, сам называет нас, и узаконивает нам именоваться вместо христиан галилеянами. Подлинно имя, от Христа заимствованное, славно и досточестно; и он умыслил лишить нас этого наименования, или по этой причине, или потому, что страшился силы имени, подобно демонам, и заменил его другим, неупотребительным и неизвестным. Но мы не будем переменять у них имен; потому что и нет имен смешнее, чтобы заменить ими прежние, каковы их Фаллы и Ифифаллы, Мелампиги, Трагопод и почтенный Пан, один бог, произошедший от всех женихов и получивший по достоинству своему имя от посрамления. Ибо им нужно, чтобы или один обесчестил многих, и притом могущественнейший, или один происходил от многих, и притом гнуснейший. Итак, не позавидуем им ни в делах, ни в именах. Пусть услаждаются своей простотой и хвалятся мерзостями. Если угодно, предоставим им Вуфина; готовы сделать и больший подарок, уступив и Триеспера, столь величественно рождаемого и рождающего, совершившего тринадцатый подвиг в одну ночь (имею в виду пятьдесят дочерей Фестия), чтобы получить за это наименование бога. Ежели бы христиане захотели выдумывать подобные веши, то могли бы из собственных дел Юлиана найти для него многие, более постыдные и вместе с тем более приличные наименования. Ибо что воспрепятствовало бы и нам, воздавая равным за равное, царя римского, или, как он, обманутый демонами, мечтал о себе, царя Вселенной, назвать Идолианом, Пизеем, Адонеем и Кавситавром, как некоторые из наших острословов уже прозвали его, так как это дело весьма легкое. Что препятствовало бы применить к нему и составить для него и другие названия, какие представляет действительная история? Но сам Спаситель и Владыка всяческих, Создатель и Правитель мира, Сын и Слово Великого Отца, Примиритель, Архиерей и сопрестольный Отцу, для нас, обесчестивших образ Его, низведенных в прах и не уразумевших великой тайны сочетания²⁹, не только нисшедший до образа раба, но и восшедший на крест и совозведший с Собой мой грех, чтобы умертвить его, когда называли Его самарянином и (еще хуже) имеющим в Себе беса, не стыдился этого и не укорял оскорбителей. Тот, кому легко было наказать нечестивых через ангельские силы и единым словом, со всей кротостью и снисходительностью отсылает от Себя оскорбителей, и проливает слезы о распинавших Его. Насколько же нелепо думать, что мы, именуемые галилеянами, будем сокрушаться об этом или стыдиться этого, или перестанем от того ревновать о благе и больше уважим эти оскорбления, нежели душу и тело, тогда как и их умеем презирать ради истины (Мф. 10:28; Лк. 9:24)? Напротив, более смешно, нежели прискорбно то, о чем я говорю; и мы предоставляем такую забаву зрелищам, ибо, конечно, никогда не превзойдем тех, которые на погибель свою забавляются там и других забавляют подобными вещами.Но весьма уже лукаво и злонамеренно то, что, не имея сил убедить нас открыто и стыдясь принуждать мучительски, но под львиной шкурой скрывая лисью, или, если угодно, под личиной Миноса тая величайшее неправосудие (не знаю, как выразить это точнее), употребил он снисходительное насилие. Впрочем, поспешая словом, иное предоставлю желающим писать историю, и думаю, что многие, почитая даже делом благочестия поражать словом столь пагубного человека, позаботятся составить трагедию (если так должно назвать) или комедию тогдашнего времени, дабы и потомству было передано такое важное дело, стоящее того, чтобы не скрывать. Сам же вместо всего расскажу для примера одно или два из его деяний, расскажу для удивляющихся ему чрезмерно, пусть знают, что они удостаивают похвалы такого человека, для которого нельзя найти даже и порицания, какое он заслужил.Не знаю, у всех ли народов, живущих под властью царей, по крайней мере у римлян, строго соблюдается одно царское постановление: в честь царствующих ставить всенародно их изображения. К утверждению их царской власти недостаточно венцов, диадем, багряницы, многочисленных законов, податей и множества подданных; чтобы внушить больше уважения к власти, они требуют еще поклонения, и поклонения не только своей особе, но и своим изваянным и живописным изображениям, чтобы воздаваемое им почтение было полнее и совершеннее. К таковым изображениям каждый император обыкновенно присовокупляет что-нибудь свое. Один изображает, как наменитейшие города приносят ему дары; другой – как победа венчает его главу; иной – как преклоняются перед ним сановники, украшенные отличиями власти; другие представляют или зверей, пораженных меткими ударами, или варваров, побежденных и поверженных к ногам. Цари услаждаются не только делами, в которых являют свою славу, но и их изображениями.

Что же он замышляет? Какие строит козни для христиан, наиболее твердых? Подобно тем, которые подмешивают в пищу яд, к обыкновенным царским почестям примешивает он нечестие и с римскими установлениями соединяет поклонение идолам. Поэтому на изображениях своих, вместе с другими обыкновенными начертаниями, написав демонов, предлагает такие изображения народу и городам, и особенно начальникам областей, чтобы зло было неизбежным, чтобы или воздающий честь императору воздавал ее и идолам, или уклоняющийся от чествования идолов казался оскорбителем чести императора, потому что поклонение воздавалось совокупно. Такого обмана и сетей нечестия, столь хитро расставленных, избегли немногие, которые были богобоязненнее и проницательнее других; но они и наказаны за свою проницательность под предлогом, что оскорбили честь императора; в действительности же пострадали за истинного Царя и за благочестие. А люди простые и нерассудительные по большей части были пойманы, и им, может быть, само неведение послужит извинением, как вовлеченным в нечестие хитростью. Одного такого поступка достаточно, чтобы опозорить намерение царя. Ибо, думаю, что не одно и то же прилично царю и простолюдину, так как достоинство их неодинаково. В простолюдине извинили бы мы какой-нибудь и хитрый поступок, ибо кому невозможно действовать явной силой, тому извинительно прибегать и к хитрости, но царю очень стыдно уступить силе, а еще стыднее и неприличнее, как думаю, прикрывать свои дела и намерения хитростью.Другое ухищрение его по мысли и намерению одинаково с первым, но по обширности действия гораздо хуже и нечестивее; потому что зло распростиралось на большее число людей. И я присовокуплю это к сказанному: наступил день раздачи царских даров, или годичный, или тогда нарочно назначенный царем со злым умыслом. Надлежало собраться войску, чтобы каждый получил награду по достоинству и чину. Здесь открылось новое явление низости, новое зрелище нечестия! Бесчеловечность прикрашена каким-то человеколюбием, неразумие и жадность, по большей части неразлучные с воинами, уловлены деньгами. Блистательно торжествуя над благочестием и гордясь своими ухищрениями, во всем блеске председательствовал царь; подобно какому-нибудь Мелампу или Протею, и был и показывался всем, без труда преображаясь в новые виды. Что же происходило вокруг него, и каких достойно это рыданий для благомыслящих, не только тогда присутствовавших, но и теперь слышавших о таком зрелище! Предложено было золото, предложен и ладан; поблизости был огонь, недалеко – распорядители. И какой благовидный предлог! Казалось, что таков устав царской раздачи даров, освященной древностью и высоко ценимой! Что же за это? Надлежало возложить на огонь фимиам и получить от царя цену своей погибели, цену малую за дело великое – за целую душу, за нечестие против Бога. Гибельная купля! Горькое возмездие! Целое воинство продавалось одним злоухищрением; покорители Вселенной падали от малого огня, от куска золота, от небольшого курения, и большая часть не чувствовала своего поражения, что было всего горестнее. Каждый приступал с надеждой приобретения, но, приобретая, терял самого себя; поклонялся руке царя и не думал, что поклоняется своему убийце. И понявшим это было не легче, потому что однажды увлекшись злом, первый нерассудительный поступок почитали они для себя ненарушимым законом. Какие тысячи персов, стрелков и пращников, какие закованные в железо и ниоткуда не уязвляемые воины, какие стенобитные орудия успели бы в том, что совершено одной рукой в одно время гнусным умыслом.Присовокуплю одно сказание, вызывающее больше жалости, нежели описанное раньше. Говорят, что некоторые из обманутых по неведению, когда, подвергшись обольщению, возвратились домой разделить с товарищами трапезу, и когда пришло время, по обычаю, прохладиться питьем, как будто с ними не случилось ничего худого, приняв прохладительную чашу, стали возводить очи горе и с крестным знамением призывать имя Христово; тогда один из товарищей удивился и сказал: «Что же это? После отречения вы призываете Христа!» Они полумертвые спрашивали: «Когда же мы отрекались? Что это за новость?» Товарищ объяснил: «Вы возлагали фимиам на огонь, а это значит то же, что отречение». Немедленно оставив пиршество, как исступленные и помешавшиеся в уме, пылая ревностью и гневом, бегут они по торжищу и кричат: «Мы – христиане, мы – христиане в душе! Да слышит это всякий человек, а прежде всех да внемлет Бог, для Которого мы живем и готовы умереть. Мы не солгали Тебе, Спасителю Христе! Не отрекались от блаженного исповедания. Если и погрешила в чем рука, то сердце не участвовало. Мы обмануты царем, но не уязвлены золотом. Совлекая нечестие, готовы омыться кровью». Потом прибегают они к царю, повергают перед ним золото и со всем мужеством восклицают: «Не дары получили мы от тебя, царь, но осуждены на смерть. Не для почестей были призваны, но приговорены к бесчестию. Окажи милость своим воинам: отдай нас на заклание для Христа. Его одного признаем мы царем. Воздай огнем за огонь и за пепел нас обрати в пепел; отсеки руки, которые простирали мы на зло, – ноги, которыми шли к злу. Отдай золото другим, которые не будут раскаиваться в том, что взяли: для нас довольно одного Христа; Он заменяет нам все». Так говорили они и в то же время увещевали других познать обман, отрезвиться от упоения и оправдать себя перед Христом кровью. Царь вознегодовал на них, но удержался умертвить явно, чтобы не сделать мучениками тех, которые были уже мучениками, насколько было это в их власти; царь осудил их на изгнание и таким мщением оказал величайшее благодеяние, потому что удалил от своих происков и козней.

Хотя таковы были его желания, и во многих случаях употреблял он коварство, однако же поскольку не имел в сердце твердости и следовал более внушению злого духа, нежели собственному рассудку, то не выдержал своего намерения до конца и не сохранил злобы втайне. Рассказывают об огне Этны, что, накапливаясь внизу и удерживаемый силой, до времени кроется на дне горы и сперва издает страшные звуки (вздохи ли то мучимого исполина или что другое), также из вершины горы извергает дым – предвестие бедствия; но когда накопится и сделается неудержимым, тогда, выбрасываемый из недр горы, несется вверх, льется через края жерла и страшным до неимоверности потоком опустошает ниже лежащую землю. То же видеть можно и в нем. До времени владел он собой, держался своего злоухищренного правила и вредил нам обольщением; когда же неудержимый гнев переступил меру, тогда не в состоянии он был скрывать своей злонамеренности и восстал открытым гонением на божественный и благочестивый наш сонм. Умолчу об указах его против святых храмов, которые и всенародно были объявляемы и тайно исполняемы, – о разграблении церковных вкладов и денег, столько же из-за стремления к корысти, сколько и из-за нечестия, о расхищении священных сосудов и их поругании скверными руками, о священноначальниках и их подчиненных, которые за них были влачимы и истязуемы, – о покрытых кровью столпах, которые обвивали и опоясывали они руками во время своего бичевания, о стрелках, которые, превосходя свирепостью и ревностью давшего им повеление, бегали по селениям и городам, чтобы покорить нас, как будто персов, скифов и других варваров. Не буду говорить обо всем этом; но кто не знает о бесчеловечии александрийцев? Они и прежде много издевались над нами и теперь, без меры воспользовавшись временем, как народ по природе мятежный и исступленный к нечестивым делам своим, как сказывают, присовокупили еще то, что святой храм наш наполнили двойной кровью, кровью жертвенной и кровью человеческой, и это сделали под предводительством одного из царских философов³⁰, который через это только составил себе имя. Кому неизвестно буйство жителей Илиополя и сумасбродство жителей Газы, которым он удивлялся и отдавал честь за то, что хорошо понимали, в чем являет он свое величие? – и неистовство жителей Арефузы, которые раньше были неизвестны, а с этого времени стали очень известными? Ибо людям доставляют громкое имя не одни благодетельные, но и злые дела, когда они не находят себе одобрения даже у порочных.О жителях Газы (из многих их злодеяний должно рассказать хоть об одном, которое могло привести в ужас и безбожников) говорят, что они непорочных дев, проводивших мирную жизнь, и которых едва ли когда касался мужской взор, вывели на улицу и обнажили, чтобы прежде надругаться над ними таким образом, потом рассекли и раздробили на части, и (как мне постигнуть долготерпение Твое, Христе, в то время!) одни злобно терзали собственными зубами, как достойные почитатели бесов, пожирали сырую печень и после такой снеди принимались за обыкновенную пишу; другие трепещущие еще внутренности дев посыпав свиным кормом и выпустив самых свирепых свиней, как бы для того открыли такое зрелище, чтобы видеть, как будет пожираема и терзаема плоть с ячменем – эта смешанная снедь, дотоле невиданная и неслыханная. И виновник этих дел стоил того, чтобы такой снедью кормить только своих демонов; как и хорошо напитал их своей кровью из раны, полученной близ сердца; хотя не понимают этого люди жалкие, по крайнему нечестию неспособные даже рассуждать.Кто же так удален от обитаемых нами стран, чтобы не знал и не предупредил рассказом вспоминающего о чудном Марке и жителях Арефузы? При славном Констанции, по данной тогда христианам власти, он разрушил одно демонское жилище и многих от языческого заблуждения обратил на путь спасения, своей не менее светоносной жизнью, как и силой слова. За это жители Арефузы, особенно те из них, которые были привержены к почитанию демонов, давно уже негодовали на него. А как скоро дела христиан поколебались, язычество же начало подниматься, Марк не избежал господствующей силы времени. Народ хотя на время и удерживает свое негодование, однако же как огонь, кроющийся в горючем веществе, или как поток, удерживаемый силой, если только представится случай, обыкновенно воспламеняется и уничтожает преграды. Марк, видя против себя движение народа, который не знает меры ни в замыслах, ни в угрозах, сначала решается бежать, не столько по малодушию, сколько следуя заповеди, которая повелевает бегать из города в город (Мф. 10:23) и уклоняться от гонителей; потому что христиане, при всем своем мужестве и готовности к терпению, должны не только иметь в виду свою пользу, но и щадить гонителей, чтобы, насколько возможно, не увеличить чем-либо опасности, в какой находятся враги их. Когда же Марк узнал, что многих за него влекут и гонят, а многие из-за лютости гонителей подвергаются опасности, не захотел для своего спасения равнодушно смотреть на бедствия других. Поэтому принимает другое решение, самое лучшее и любомудрое: возвращается и добровольно выдает себя народу – делать с ним что хотят, и с твердостью выступает против трудных обстоятельств. Каких здесь не было ужасов? Каких не придумано жестокостей? Каждый прибавлял что-нибудь свое к довершению зла; не постыдились (не говоря о чем другом) любомудрия мужа; оно еще более раздражало их; потому что возвращение Марка почитали более презрением к себе, нежели его мужеством в перенесении опасностей. Веден был посреди города старец – священник, добровольный страдалец, и по летам, а еще более по жизни, почтенный для всех, кроме гонителей и мучителей. Веден был людьми всякого возраста и состояния; тут были все без исключения, мужи и жены, юноши и старцы, люди, занимавшие городские должности и украшенные почестями; все силились превзойти друг друга наглостью против старца; все считали делом благочестия – нанести ему как можно более зла и победить престарелого подвижника, боровшегося с целым городом. Тащили его по улицам, сталкивали в нечистые ямы, волочили за волосы; не осталось ни одной части тела, над которой бы не надругались, которой бы не терзали нечестивцы, достойно терпящие терзания в таинствах Митры³¹; дети поднимали вверх тело доблестного страдальца на железных остриях и передавали его одни другим, превращая в забаву это плачевное зрелище; голени старца тисками сдавливали до костей, уши резали тонкими и крепкими нитками, подняв самого на воздух в коробе. Облитого медом и отваром среди дня жалили его осы и пчелы, между тем солнце жгучим зноем палило и пекло плоть его, готовя из этого блаженного (не могу сказать, несчастного) тела для них самую горячую снедь. При этом, говорят (и это стоит, чтобы записать), старец, юный для подвигов (так как и среди лютых страданий не переставал он являть светлое лицо и услаждался самими муками), произнес достопамятное и достославное изречение: «Это – прекрасное предзнаменование, что я вижу себя на высоте, а их внизу, на земле». Так он намного возвышался духом над теми, которые его держали! Так далек был от скорби, что как будто присутствовал при страданиях другого, и не бедствием, а торжеством считал происходившее с ним. И кого бы не тронуло все это, кто имел хотя несколько милосердия и человеколюбия? Но этому препятствовали обстоятельства и неистовство царя, который требовал бесчеловечности и от черни, и от городов, и от начальников, хотя для многих, не знавших глубины его злобной хитрости, и представлялось это в ином виде. Вот какие мучения вытерпел мужественный старец! И за что? За то, что не хотел одной золотой монеты бросить истязателям, чем и доказал, что подвизался за благочестие. Ибо, пока арефузийцы, положив за разрушенный им храм слишком высокую цену, требовали; чтобы он или заплатил все деньги сполна, или вновь выстроил храм, до тех пор можно было еще думать, что он противится им более по невозможности исполнить требуемое, чем по искреннему благочестию. Но когда мало-помалу побуждая их своей твердостью и каждый раз убавляя что-нибудь из цены, наконец, довел он их до того, что просили с него самое малое количество, которое весьма легко было уплатить, и после этого, с равной неуступчивостью одни домогались взять хоть что-нибудь, и тем доказать свою победу, а другой не хотел ничего дать, чтобы только не остаться побежденным, хотя многие, не только из-за побуждения благочестия, но и из-за уважения к непобедимой твердости старца, усердно вызывались заплатить более, чем требовалось: тогда уже ясно можно было видеть, что он не денег жалеет, а подвизается за благочестие. Что означали такие поступки с Марком: снисходительность ли и кротость, или наглость и бесчеловечность, – пусть скажут нам удивляющиеся царю-философу; я думаю, что никто не затруднится дать справедливый и истинный ответ. Надобно еще прибавить, что Марк был один из тех, которые тайно увели и тем спасли этого нечестивца, тогда как весь род его подвергался опасности погибнуть, может быть, претерпел он достойно все эти муки, да еще и больших страданий был достоин за то одно, что, сам того не зная, сохранил такое зло для всей Вселенной. Говорят, что бывший тогда епарх³² (по религии язычник, а по нравам возвышавшийся над язычниками и уподоблявшийся лучшим мужам, славным в древности и ныне), который не мог равнодушно смотреть на муки и терпение этого мужа, смело сказал царю: не стыдно ли нам, царь, что все христиане побеждают нас, так что и одного старика, претерпевшего все мучения, мы не могли одолеть? И одолеть его – дело не великое, но быть им побежденными – не крайнее ли бедствие? Так, чего низшие начальники, по долгу, стыдились, тем гордился царь! Может ли быть что-нибудь бедственнее этого не столько для страдавших, сколько для действовавших? Таковы дела арефузийцев! Бесчеловечность Эхета и Фаларида³³ маловажна в сравнении с их жестокостью, или лучше – с жестокостью того, по чьему побуждению и распоряжению это делалось; так как от семени происходят отпрыски, и от ветра – кораблекрушение.

Каковы же и как нестерпимы и другие дела его? Кто мне даст мастерство и язык Геродота и Фукидида, чтобы я мог передать будущим временам изображение всей злости этого человека и как бы на столпе начертать для потомства историю этого времени? Я умолчу об Оронте и о мертвецах, которых в ночное время, скрывая злодейства царя, река эта, переполненная трупами, тайно губила. Это слова поэта³⁴, которые приличнее можно отнести к Оронту. Не буду говорить и о тех тайных отдаленных частях дворца его, и о тех прудах, колодцах и рвах, которые наполнены были недобрыми сокровищами, то есть не только трупами отроков и дев, рассеченными при таинствах для вызывания душ, для гаданий и беззаконных жертвоприношений, но и телами пострадавших за благочестие. Не станем, если угодно, обвинять его в этом, так как и сам он стыдился этого и тем показывал хотя некоторую умеренность. Это видно из того, что он старался скрыть эти беззакония, как мерзость, которой не должно обнаружить. А что наших кесарийцев, этих великодушных и пламенных ревнителей благочестия, он так гнал и позорил, – за это может быть нет нужды и порицать его: ибо он доведен был до этого мщения справедливым, как ему казалось, негодованием на них за храм богини счастья, потерпевшей несчастье во время счастливое³⁵. Надобно же сколько-нибудь уступить и неправде, когда она уже взяла над ним такую силу! Но кто не знает следующего события? Когда в одной области чернь неистовствовала против христиан и, умертвивши многих из них, грозила сделать еще более, областной начальник, желая держаться середины между требованиями законов и духом времени (так как и духу времени служить считал себя обязанным и имел некоторое уважение к законам), многих из язычников подверг наказанию. Что ж вышло? На него донесли; вдруг, с великим бесчестием, схватили его и представили царю, и он предан был суду за то, что наказал язычников, хотя ссылался на законы, по которым судить было ему поручено; едва не приговорен был к смерти; наконец, царь явил ему свое человеколюбие, то есть осудил его на изгнание. И при этом какое услышали удивительное и человеколюбивое изречение! «Что за важное дело, – сказал правосудный, не преследующий христиан судья (Юлиан – “ред”.), – если одна рука языческая умертвила десять галилеян?» Не явная ли это жестокость? Не указ ли это о гонении, более ясный и ужасный, чем те, которые изданы всенародно? В самом деле, какое различие в том, объявить ли указом гонение христианам, или изъявлять свое удовольствие гонителям их и некоторую справедливость относительно христиан вменять в тяжкое преступление. Воля царя есть неписаный закон, огражденный силой власти и более сильный, чем написанные указы, не подкрепляемые властью.Нет, говорят почитатели дел его, выдумывающие нам нового бога, кроткого и человеколюбивого, он не предписывал всенародно указами гнать христиан и заставлять их терпеть все, что гонителям будет угодно, и тем думают доказать, что он не был гонителем. Но никто еще не называл гидру кроткой за то, что она вместо одной головы, если верить басне, имеет девять, или Патарской химеру – за то, что у нее три головы, не похожие одна на другую, отчего она кажется еще страшнее; или адского цербера – кротким за то, что у него три же головы, похожие одна на другую; или морское чудовище Сциллу за то, что вокруг нее шесть отвратительных голов, и хотя, как говорят, верхняя половина ее показывала нечто благообразное, кроткое и не неприятное для глаз (ибо Сцилла была девица, имевшая нечто сродное с нами); но ниже были головы собачьи, звериные, не имевшие ничего благовидного, губившие множество кораблей и столь же опасные, как и головы противолежащей Харибды. И ужели ты будешь винить стрелы стрелка и камни пращника, а не самого стрелка и пращника; или винить собак охотничьих, яды составителей ядов, рога бодающихся быков, когти хищных зверей, а действующих ими будешь оставлять в стороне и считать невинными в том, на что они отваживаются? Подлинно, это было бы крайнее безумие, дело, достойное настоящего софиста, защищающего свои пороки и силой слова закрывающего истину. Впрочем ему не скрыть себя, хотя бы вертелся он на все стороны, хотя бы по своей хитрости принимал всевозможные виды, и надев, как говорят, шлем Аида³⁶ или владея перстнем Гигеса и поворачивая его к себе печатью, мог делаться невидимым. Напротив, чем более старается он бежать и скрыться, тем более оказывается перед судом истины и перед сведущими судьями таковых дел как виновный в таких поступках и делах, которых и сам не захочет защищать и называть справедливыми. Так легко обнаруживается лукавство! Так оно само себя поражает со всех сторон.

Но не подумайте, чтобы только уже сделанное им было столь низко и несообразно с благородством и достоинством царским, а что замышлял сделать, то было более человеколюбиво, более достойно царя. Нет! Хорошо бы еще было, если бы готовящиеся им дела не были гораздо бесчеловечнее тех, о которых сказано. Как при движении дракона, одни сгибы чешуи его уже поднялись, другие поднимаются, иные готовы к тому же, а некоторые, хотя до времени еще спокойны, но не могут не прийти в движение; или, если угодно, другое сравнение, как при ударе молнии одни части уже горят, а другие сначала чернеют, пока огонь, усилившись, и их не охватит; так и у него – одни злодейства уже совершались, а другие были предначертаны в его надеждах и в угрозах против нас, и эти предначертания были так нелепы и необыкновенны, что только ему могло прийти на ум – иметь такие намерения и захотеть привести их в действие, хотя и до него много было гонителей и врагов христиан. Ибо о чем не помышляли ни Диоклитиан, первый из лютейших гонителей христианства, ни преемник его Максимиан, превзошедший его в жестокости, ни последовавший за ними и злейший их гонитель Максимин, потерпевший за это ужасную казнь, гнусную язву телесную³⁷, знаки которой изображены, как на позорных столбах, на его статуях, стоящих и сейчас в публичных местах, – то замышлял он, как пересказывают сообщники и свидетели тайных его дел, но удержан был Божиим человеколюбием и слезами христиан, которые обильно проливались многими как единственная защита против гонителя. Замыслы же его состояли в том, чтобы лишить христиан всех прав и запереть для них все собрания, все площади, все общественные празднества и даже сами судилища; ибо, по мнению, не должно пользоваться всем этим тому, кто не захочет возжигать фимиама на стоящих там жертвенниках и не заплатит так дорого за права столь общие. О законы, законодатели и цари! Как Творец, с одинаковым человеколюбием, для всех общим и нескудным, дает всем наслаждаться и красотой неба, и светом солнечным, и свежестью воздуха, так и вы всем свободным людям одинаковое и равное предоставляете право пользоваться покровительством законов. А он замышлял отнять у христиан это право, так чтобы они, претерпевая и насильственные притеснения и отнятие имущества, и всякую другую, важную или неважную, обиду, возбраненную законами, не могли получать законного удовлетворения в суде. Пусть гонят их с родной земли, пусть умерщвляют, пусть, если возможно, не дают им и свободно дохнуть! Страдавших все это, конечно, утверждало больше в ревности и дерзновении перед Богом, а действовавших – еще более приводило к беззакониям и бесчестию. И какое же, по-видимому, премудрое основание для этого приводил этот убийца и отступник, нарушитель законов и законодатель, или, скажу точнее – словами наших книг Священных, этот враг и мститель (Пс. 8:3)? То, что в нашем законе предписано: не мстить, не судиться (Рим. 12:19; 1Кор. 6:1), не иметь вовсе стяжаний, не считать ничего собственностью (Мф. 10:9; Деян.4:32), но жить в другом мире и настоящее презирать как ничтожное (Флп. 3:20; 2Кор. 4:18), не воздавать злом за зло (Рим. 12:17), когда кто ударит нас по щеке, не жалеть ее, а подставить ударившему и другую, отдавать с себя не только верхнюю одежду, но и рубашку. Может быть, к этому присоединит он и то, что нам предписано молиться за обижающих, и желать всякого блага гонителям нашим (Мф. 5:39-40,44). Как не знать в точности тому, кто некогда был чтецом слова Божия, удостоен был чести служения великому алтарю и начинал строить храмы в честь Мучеников? Но вот чему, во-первых, я удивляюсь в нем: как он столь тщательно занимался Св. Писанием, а не прочел, или намеренно не заметил, того изречения, что зло погибнет злой смертью (Мф. 21:41), злой, то есть всякий, кто отверг Бога, и, что еще хуже, кто гонит твердо хранящих исповедание веры и отягчает их такими бедствиями, каких сам достоин. Если он может доказать, что как нам должно быть совершенными (что он предписывает законом) и неуклонно держаться данных нам правил, так ему назначено, или, по воле богов его, за лучшее признано – быть самым злым человеком, и что из двух противоположных навыков, которые суть добродетель и порок, нам присуждена лучшая часть, а ему и подобным ему брошен худший жребий; то пусть он сознается в этом, и тогда за нами останется победа, что засвидетельствуют и сами враги и гонители наши. Если же и они присвоят себе несколько честности и кротости, по крайней мере на словах, хотя не на деле; если и они, при всем том, что слишком худы и довольны злыми богами своими, не дошли еще до того бесстыдства, чтобы признавать порок за жребий, им собственно принадлежавший, то пусть скажут, как это может быть справедливо и где это предписано, чтобы нам среди всех страданий только терпеть, а им не щадить нас, хотя мы и щадили их? В самом деле, посмотрите на прошедшее. Были времена и нашего могущества и вашего, и оно переходило попеременно то в те, то в другие руки: какие же напасти терпели вы от христиан, подобные тем, которые так часто терпят от вас христиане? Лишали ли мы вас каких-либо прав? Возбуждали ли против кого неистовую чернь? Вооружали ли против кого начальников, которые бы поступали строже, нежели чем им предписано? Подвергли ли кого опасности жизни? Отняли ли у кого власть и почести, принадлежавшие мужам отличным? Словом, нанесли ли кому такие обиды, на которые вы так часто отваживались или которыми угрожали нам? Без сомнения, сами вы того не скажете, вы, которые ставите нам в вину нашу кротость и человеколюбие.

Кроме того, ты, мудрейший и разумнейший из всех, ты, который принуждает христиан держаться на самой высокой добродетели, как не рассудишь того, что в нашем законе иное предписывается, как необходимое, так что не соблюдающие того подвергаются опасности, другое же требуется не необходимо, а предоставлено свободному желанию, так что соблюдающие его получают честь и награду, а не соблюдающие не навлекают на себя никакой опасности? Конечно, если бы все могли быть наилучшими людьми и достигнуть высочайшей степени добродетели – это было бы всего превосходнее и совершеннее. Но поскольку Божественное должно отличать от человеческого, и для одного – нет добра, которого бы оно не было причастно, а для другого – велико и то, если оно достигает средних степеней, то почему же ты хочешь предписывать законом то, что не всем свойственно, и считаешь достойными осуждения не соблюдающих этого? Как не всякий, не заслуживающий наказания, достоин уже и похвалы; так не всякий, не достойный похвалы, посему уже заслуживает и наказание. Надобно требовать должного совершенства, но не выступая за пределы свойственного нам любомудрия и сил человеческих.Но я должен опять обратить мое слово к словесным наукам, я не могу не возвращаться часто к ним, надобно постараться защитить их по возможности. Много сделал богоотступник тяжких несправедливостей, за которые он достоин ненависти; но ежели в чем, то особенно, кажется, в этом он нарушал законы. Да разделят со мной мое негодование все любители словесности, занимающиеся ею, как своим делом, люди, к числу которых и я не откажусь принадлежать. Ибо все прочее оставил я другим, желающим того, оставил богатство, знатность, славу, власть – словом, все, что кружится на земле и услаждает людей не более, чем сновидение. Одно только удерживаю за собой – искусство слова, и не порицаю себя за труды на суше и на море, которые доставили мне это богатство. О, когда бы я и всякий мой друг могли владеть силой слова! Вот первое, что возлюбил я и люблю после первейшего, то есть Божественного, и тех надежд, которые выше всего видимого. Если же всякого гнетет своя ноша, как сказал Пиндар, то и я не могу не говорить о любимом предмете, и не знаю, может ли что быть справедливее, как словом воздать благодарность за искусство слова словесным наукам. Итак, скажи нам, легкомысленнейший и ненасытнейший из всех, откуда пришла тебе мысль запретить христианам учиться словесности? Это была не простая угроза, но уже закон. Откуда же вышло это и по какой причине? Какой красноречивый Гермес (как ты мог бы выразиться) вложил тебе это в мысли? Какие злохитрые Телхины³⁸ и завистливые демоны? Если угодно, скажем и причину этого, именно после столь многих противозаконных и злых дел надлежало тебе, наконец, дойти и до этого, и тем явно напасть на самого себя, так что, где ты особенно думал действовать умно, там-то наиболее, сам того не замечая, опозорил себя и доказал свое безумие. Если же не так, то объясни, что значит это твое определение и какая причина побудила тебя ввести это новое постановление, касающееся словесных наук? И ежели ты скажешь что-нибудь справедливое, мы не будем обвинять тебя, а будем только жалеть о себе. Ибо мы научились как побеждать убеждениями разума, так и уступать над собой законную победу.Словесные науки и греческая образованность (το ελληνίζειν), говорит он, – наши; так как нам же принадлежит и чествование богов; а ваш удел – необразованность и грубость; так как у вас вся мудрость состоит в одном: веруй. Но и у вас, я думаю, не посмеются над этим пифагорейские философы, для которых «сам сказал» есть первый и высший догмат, более уважаемый, чем самые золотые, или, вернее, свинцовые стихи³⁹. Ибо у последователей Пифагора после первой, так много прославляемой посвященными в таинства учения его, философии молчания, направленной к тому, чтобы ученики посредством молчания приучились размерять все слова свои, принято была за правило, о каких бы предметах учения ни спрашивали, дать ответ, и потом, когда будут требовать доказательства, не отвечать ничего, кроме следующего: так думал Пифагор; и это слово, так полагал он, служило доказательством, не подлежащим никакой проверке и исследованию. Но это выражение: «сам сказал», не то же ли выражает, хотя и в других буквах и словах, что и наше «веруй», над которым вы не перестаете издеваться и ругаться? Ибо наше изречение означает, что не позволительно не верить словам мужей богоносных, и то же самое, что они достойны вероятия, служит таким доказательством сказанного ими, которое крепче всякого логического довода и опровержения. Но допустим на время, что этот ответ неопровержим. Как же ты докажешь, что словесные науки тебе принадлежат? А если они и твои, то почему же мы не можем в них участвовать, как того требуют твои законы и твое бессмыслие? Какая это греческая образованность, к которой относятся словесные науки, и как можно употреблять и понимать это слово? Я готов вместе с тобой, любитель выражений обоюдных, разобрать его силу и значение, зная, что нередко одним и тем же словом означаются разные понятия, а иногда разными словами – одно и то же, и наконец, различными наименованиями – и различные предметы. Ты можешь сказать, что греческая образованность относится или к языческому верованию, или к народу и к первым изобретателям силы языка греческого. Если это относится к языческому верованию, то укажи, где и у каких жрецов предписана греческая образованность, подобно, как предписано, что и каким демонам приносить в жертву? Ибо не всем велено приносить одно и то же, и не все – одному, равно – и не единственным образом, как это угодно было определить вашим гиерофантам и учредителям жертвоприношений. Вот, например, у лидийцев благочестивым делом почитается проклинать Вуфина⁴⁰ и, ругая его, тем воздавать честь божеству; у жителей Тавриды – убивать чужестранцев, у лакедемонян – бичевать себя перед жертвенником; у фригийцев – оскоплять себя под сладкие звуки свирелей и после утомительной пляски; у иных – мужеложствовать; у других – блудодействовать; и мало ли еще есть других непотребств, совершаемых при ваших таинствах, о чем я не считаю нужным говорить отдельно! Но кому же из богов или демонов посвящена образованность греческая? Да если б это было и так: однако из этого не видно, что она должна принадлежать только язычникам или что общее достояние есть исключительная собственность какого-нибудь из ваших богов или демонов; подобно, как и другие многие вещи не перестают быть общими оттого, что у вас установлено приносить их в жертву богам. Если же ты этого не скажешь, а назовешь вашей собственностью греческий язык и потому будешь нас лишать его как отеческого наследства, нимало нам не принадлежащего, то, во-первых, не вижу, какое может быть тому основание, или как можешь ты связывать это с почитанием демонов. Ибо из того, что у одних и тех же людей и язык и верование – греческие, еще не следует, чтобы язык принадлежал к верованию и чтобы поэтому справедливо было лишать нас употребления этого языка. Такое умозаключение найдут неправильным и ваши учителя логики. Ибо, если два сказуемых соответствуют одному и тому же подлежащему, то из этого еще не следует, что они и сами – одно и то же. Иначе, если предположим, что один и тот же человек – и золотых дел мастер и живописец, то надобно будет искусство живописи считать за одно с искусством ювелира, и наоборот, искусство ювелира признать за одно с искусством живописца, что совершенно нелепо. Потом я спрошу тебя, любитель греческой образованности и словесности: вовсе ли ты запретишь нам говорить по-гречески, даже обыкновенными, простонародными, общеупотребительными словами, или не дозволишь только употреблять слова отборные и высокопарные, которые доступны для одних отлично образованных? Если эти последние, то какой это странный раздел! Будто слова: σμεράλεον, κοαβίζειν, μων, δήπεθεν, αττα, αμωσγέπως⁴¹ принадлежат к одному наречию, а прочие надобно бросить в киносарг, как прежде бросали туда незаконнорожденных⁴²? Если же и простые, неизящные выражения равно принадлежат греческому языку почему не лишаете нас и их, и вообще всякого греческого слова, каково бы оно ни было? Это было бы, как нельзя более, человеколюбиво и вполне достойно вашего невежества.

Но я хочу открыть тебе относительно этого предмета высшее и более совершенное умозрение. Не мое дело рассуждать, есть ли особенные какие-то слова богов (не говорю о словах μωλυ, ξάνθον, χαλκις⁴³; над ними я смеюсь), слова, которые превосходнее и знаменательнее наших и однако же образуются посредством органов голоса, и через воздух доходят до слуха, между тем, как богам сроднее было бы беседовать между собой только посредством мыслей и образов. А наше рассуждение таково: и язык и всякое искусство, или полезное учреждение, какое бы ты себе ни представил, принадлежат не одним изобретателям, а всем, ими пользующимся; и как в искусной музыкальной гармонии одна струна издает тот звук, другая – другой, высокий или низкий, но все подчиняется одному искусному руководителю хора и составляет одну прекрасную гармонию; так и здесь – высочайший Художник и Зиждитель – Слово, хотя избрал различных изобретателей разных полезных учреждений и искусств, но все предложил всем, кто хочет, дабы соединить нас узами взаимного общения и человеколюбия и украсить жизнь нашу кротостью.Как же ты говоришь, что греческая образованность – твоя? Не финикийцам ли принадлежат письмена или, как думают другие, не египтянам ли, или еще не евреям ли, которые и их превосходят мудростью и которые веруют, что самим Богом начертан закон на богописанных скрижалях? Тебе ли принадлежит аттическое красноречие? А игра в шашки, наука чисел, искусство считать по пальцам, меры, весы, искусство строить полки и воевать – чье это? Не эвбеян ли? Потому что в Эвбее родился Паламид, который изобрел многое и, тем возбудив зависть, потерпел наказание за свою мудрость, то есть приговорен был к смерти воевавшими против Илиона. Итак, что же? Если египтяне и финикийцы, если евреи, у которых и мы заимствуем многое для своего обучения, если, наконец, жители острова Эвбеи будут по-твоему присваивать себе все это, как собственность, что нам тогда делать? Чем будем защищаться против них, попав под собственные законы⁴⁴? Не приведется ли нам лишиться всего того, и, подобно вороне в чужих перьях, что у нас оборвут их, и мы останемся голыми и безобразными? Или твоя собственность – стихи? Но что, если право на них оспорит та старуха, которая, когда толкнул ее в плечо быстро бежавший навстречу ей юноша, стала бранить его и в жару гнева, как рассказывают, выразила брань свою стихом, который очень понравился тому юноше и был приведен им в правильный размер, послужив началом стихотворства, столь тобой уважаемого? Что сказать о прочем? Если ты гордишься оружием, то от кого, храбрейший воин, у тебя оружие? Не от циклопов ли, от которых ведет свое начало искусство ковать? Если представляется тебе важной, и даже важнее всего, багряница, которая сделала тебя и мудрецом, и установителем таких законов, то не должен ли ты отдать ее тирянам, у которых пастушья собака, съев улитку и испачкав свои губы багряным ее соком, показала пастуху пурпуровую краску и передала вам, царям, через тирян это пышное рубище, плачевное для злых? Что еще сказать о земледелии и кораблестроении, которых могут лишить нас афиняне, рассказывающие о Деметрах⁴⁵, Триптолемах, драконах, Келеях и Икариях и передающие вам об этом множество басен, на которых основываются ваши бесстыдные таинства, поистине достойные ночной тьмы? Угодно ли тебе, чтоб я, оставив прочее, обратился к главному предмету твоего безумия, или, лучше, злочестия? То самое, чтоб посвящаться и посвящать в таинства и служить богам, откуда перешло к тебе? Не от фракийцев ли? В этом само слово θρησκεύειν (служить богам) может тебя убедить. А жертвоприношения – не от халдеев ли или от киприотов? Астрономия не вавилонянам ли принадлежит? Геометрия не египтянам ли? Магия не персам ли? Гадание по снам – от кого, как не от телмисян⁴⁶? Птицегадание от кого, как не от фригийцев, которые прежде других стали замечать полет и движения птиц? Но чтобы не многословить, откуда у тебя все частные принадлежности богопочтения? Не каждая ли от одного какого-либо отдельного народа? А из соединения всех их вместе составилось одно таинство суеверия! Итак, что же? После того как все отойдет к первым изобретателям, не должно ли будет допустить, что у тебя не останется ничего своего, кроме злобы и твоего богоотступничества, поистине нового? В самом деле, ты первый из христиан вздумал восстать против Господа, как некогда у скифов рабы против господ. Правда, что для тебя было бы весьма важно, если бы, по твоим определениям и законам, разрушилось это злое скопище⁴⁷, чтобы можно было освободиться от беспокойств и опять увидеть Римскую державу в древнем благосостоянии, свободной от всякого внутреннего междоусобия, которое гораздо нестерпимее и страшнее войны с внешними врагами, подобно как ужаснее терзать свою собственную плоть, нежели чужую.

Но ежели в этих его действиях вы видите хитрое злодейство, прикрытое личиной кротости и нимало не сообразное с величием царским: то вот я представлю вам опыты еще большего коварства. Он видел, что наше учение величественно и по своим догматам, и по свидетельствам данным свыше; что оно есть и древнее и новое, – древнее по проречениям и по просвечивающимся в нем мыслям Божества, новое – по последнему Богоявлению и по чудесам, какие вследствие его и при нем были; видел, что это учение еще более величественно и славно по переданным и до сих пор сохраняемым правилам церковного благоустройства. Итак, чтобы и это не избежало его злоухищрений, что замышляет он, что делает? Подражает Рабсаку ассирийцу, военачальнику ассирийского царя Сеннахирима. Рабсак, перенеся войну в пределы Иудеи, с великой силой и многочисленным войском осадил Иерусалим и близ самого города расположил свой стан, но когда не смог ни силой взять город, ни дождаться перебежчиков, которые бы сообщили ему что-нибудь о происходившем в городе, то вздумал склонить жителей к покорности кроткими убеждениями, предлагая те на их языке. Однако же осажденные, как это известно из истории, заметив его умысел и опасаясь, чтобы приятностью речей его не быть пойманными в сети рабства, прежде всего потребовали, чтобы он говорил с ними не по-еврейски, а по-ассирийски. Подобное замыслил и он. Ибо готовился во всех городах завести училища, кафедры, высшие и низшие места для сидящих, чтения и толкования языческих учений, относящихся к образованию нравов и к таинствам, также образцы молитв, попеременно произносимых то теми, то другими, епитимьи согрешающим, сообразные преступлению, чин приготовлений к посвящению, и самого посвящения – словом, все, что очевидно принадлежит к нашему благочинию; сверх этого думал устроить гостиницы и приюты, убежища для любителей целомудрия, для дев, и обители для посвятивших себя размышлению; хотел подражать и нашему человеколюбию к нуждающимся, чтобы оказывать им всякое пособие и напутствовать их одобрительными письмами, с какими мы препровождаем бедных от одного народа к другому, чему он особенно удивлялся в наших установлениях. Вот что замышлял этот новый догматовводитель и софист. А что предприятие его не совершилось и не введено в действие, не знаю, считать ли это выгодой для нас, которые скоро освободились от него и от его замыслов, или более выгодой для него самого, потому что он должен был остановиться на одних мечтаниях. В противном случае, открылось бы, как далеки от движений человеческих подражания обезьян. Рассказывают, что и обезьяны подражают таким движениям, которые перед их глазами делает человек, чтобы обмануть их; но этим самым их и ловят, так как подражание их не может дойти до нашей смышлености. По свидетельству оракула, конь фессалийский, жена лакедемонская и мужи, пьющие воду Арефузы, то есть сицилийцы, превосходнее всех однородных с ними, но гораздо справедливее то, что христианские обычаи и законы одним только христианам и свойственны, так что никому другому, кто только захотел бы подражать нам, невозможно перенять их, и это оттого, что они утвердились не человеческими соображениями, но силой Божиею и длительным постоянством.Теперь всего приличнее рассмотреть, как бы на вид, это дивное, или лучше, нелепое построение, и узнать, какой бы мог быть у них образ учения и какая цель собраний, чтобы, как говорит Платон о своем городе, построенном на словах, увидеть мысль их в движении. Все любомудрие разделяется на две части, на умозрительную и деятельную, из которых первая выше, но труднее к пониманию, а другая ниже, но полезнее. У нас обе они одна другой способствуют. Умозрение служит нам спутником к горнему, а деятельность – восхождением к умозрению, ибо невозможно достигнуть мудрости, не живя мудро. А у них, которые не черпают в Божественном вдохновении силы связующей, обе эти части подобны корням, не утвержденным в почве и носящимся по воде; и я не знаю, которая из них смешнее и слабее. Посмотрим же на их блаженство и позволим себе, как это бывает во многих зрелищных представлениях, немного позабавиться с забавляющимися рассказчиками басен и к сказанному: «радоваться с радующимися и плакать с плачущими» (Рим. 12:15) присовокупить и это: «поговорить о пустом с пустословами». При слезах бывает и смех, как это заметили стихотворцы⁴⁸. Итак, представим себе великолепное зрелище или, не знаю, как иначе велят они назвать дом свой. Пусть глашатаи сзывают слушателей, пусть сходится народ, пусть первые места займут или те, которые отличаются сединой старости и отменным образом жизни, или люди знаменитые по роду, по славе и по хитросплетенной мудрости земной, в которой более прелести, чем истинного благочестия. Мы отдадим им это преимущество; что же будут они делать после этого? Пусть сами запишут своих председателей. Пусть украшают их пурпуровая одежда, ленты и разноцветные прекрасные венки. Так как я часто замечал, что они заботливо пекутся о величавой наружности, о том, как бы стать выше простолюдинов; как будто все общеупотребительное и обыкновенное достойно презрения, а что показывает надменность и не может принадлежать многим, то и должно внушать доверие. Или и в этом снизойдут они до нас и будут, подобно нам, думать, что приличнее им быть выше других нравами, а не наружным видом? Так как мы мало заботимся о видимости и о живописной наружности, а больше о внутреннем мире человека и о том, чтобы обращать внимание зрителя на созерцаемое умом, чем и учим больше народ. Итак, пусть это будет, как сказано.

Что ж далее? Конечно, ты представишь им толкователей предвестий, которые вы называете божественными раскроешь книги богословские и нравственные. Какие же и чьи, скажи, пожалуйста! Хорошо им пропеть «Теогонию Гесиода» и разглагольствовать об описанных там битвах и заговорах, о титанах и гигантах, страшных по имени и по делам. Котт, Бриарей, Гиг, Энкелад, представляемые у вас с драконовыми ногами, молниеносные боги и наброшенные на гигантов острова, стрелы и вместе гробы мятежникам; отвратительные исчадия и преждевременные порождения гигантов, гидры, химеры, Церберы, Горгоны – словом, множество всякого зла, – вот красоты, которые можно предложить слушателям из Гесиода! Теперь пусть предстанет со своей цитрой и всеувлекающей песнью Орфей; пусть прозвучат в честь Зевса те великие и чудные слова и мысли, в коих выражается его богословие.«О, Зевс, славнейший, величайший из богов, скрывающийся под пометом овец, коней и лошаков!» Верно, хотел он этим изобразить животворную и живоносную силу бога; и можно ли было иначе это выразить? Но он не скуп и на другие столь же высокие речи. Например: «Сказавши это, богиня δοιες ανεσύρατο μυρες», чтобы ввести своих любимцев в непотребные свои тайны, что еще и ныне изображается наружными телодвижениями. Пусть присоединятся ко всему этому еще Фанес, Ерикапей, и тот, который пожрал всех прочих богов, а потом их изверг из себя и таким образом стал отцом людей и богов. Пусть все это предложат чудным слушателям богословия, потом пусть придумают на это аллегории и чудовищные толкования, и поучение, удаляясь от своего предмета, понесется в пучины или на стремнины умозрения, не имеющего никакой опоры. Но где поместишь ты Гомера, этого великого трагикомического певца богов? В удивительных его поэмах найдешь и то и другое, то есть и горе и смех. В самом деле, можно ли без большой заботы смотреть и ожидать, помирится ли, при посредстве Геры, нарядившейся, подобно блуднице, Океан с Тефидой? Иначе, беда всей Вселенной, если они еще некоторое время проведут целомудренно! Не знаю, будешь ли ты объяснять это так, что сухость и влажность должны быть примирены, дабы избытком какой-нибудь из них не приведено было все в беспорядок; или придумаешь что-нибудь еще более нелепое. Потом, какое чудное совокупление тучесобирателя и почтенной Геры, когда она убеждает его бесстыдством среди дня! А стихотворцы в своих мерных речах льстят ему, подстилая лотос росистый и возвращая из земли шафран и гиацинт. Это на чем основано и как может быть объяснено? Как сообразить и то, что одна и та же ваша Гера, сестра и супруга великого Зевса, белотелая и розоперстная, то представляется повешенной в эфире и в облаках с железными наковальнями, влекущими ее вниз, и с золотыми (конечно, из уважения к ней) оковами на руках, так что и для богов, хотевших заступиться за нее, не безбедно было их сострадание; то надевает на себя пояс любви и, пышно нарядившись, так пленяет Зевса, что все прежние вожделения его, как он сам признается, были гораздо слабее любви, тогда в нем возбудившейся? Или, как страшно, что за лакедемонскую блудницу приходят в движение боги, гремит небо, и оттого расторгнутся основания земли, сдвинется с места своего море, откроется царство ада, и явится то, что так долго оставалось скрытым? Или, как грозно это мановение черных бровей и колебание бессмертных волос, от которого весь Олимп потрясся? Потом, не чудно ли видеть, как ранен Арес, или как этот уродливый любовник золотой Афродиты, неосмотрительный прелюбодей, заключен в медную тюрьму и связанный хромым на обе ноги Гефестом собирает вокруг себя на зрелище богов, смотрящих на его непотребство, а потом отпускается за небольшие деньги?Все эти и многие другие мифы, так умно и так разнообразно сложенные и из ряда вон выходящие, может ли кто-нибудь, насколько бы он ни был у вас возвышен и велик и даже равен самому Зевсу по мудрости, ввести в рамки приличия, какие бы ни придумывал он выводы, самые заоблачные и превышающие меру нашего понимания? И если все это истинно, то пусть же не краснея смотрят на то, пусть величаются тем или пусть докажут, что все это не постыдно. Для чего им прибегать к мифам, к этому прикрытию стыда? Миф – защита отступающих, а не тех, которые смело наступают. Если же это – ложь, то, во-первых, пусть укажут непрячущихся богословов, и мы поговорим с ними; потом пусть скажут, не глупо ли, как чем-то твердым, величаться тем, чего сами стыдятся, как баснословного? Не странно ли выставлять напоказ в изображениях и разных видах то, что могло бы оставаться неизвестным для народа (потому что не все учатся); а что того хуже, выставлять с такой тратой денег, жертвуемых на храмы, жертвенники, идолов, приношения, дорогие жертвы, и вместо того чтобы без всякой траты творить дела благочестия, с такими убытками служить нечестию? А если скажут, что это пустые вымыслы поэтов, которые двумя этими способами, мерной речью и баснями, хотели сделать свои творения приятными и тем услаждать слух, и что впрочем здесь есть сокровенный, глубокий смысл, постижимый только для немногих из мудрых; то смотрите, как просто и вместе с тем, как справедливо я рассужу об этом. Во-первых, за что они хвалят этих оскорбителей ими чтимых богов и едва не удостаивают божеских почестей? Для таких людей великим приобретением было бы – не потерпеть наказания за свое нечестие. Ибо если законами определена смертная казнь и тем людям, которые даже не всенародно, даже немного похулили бы одного из их богов, то какую казнь надлежало бы потерпеть тем, которые опозорили в своих стихотворениях всех богов, всенародно приписав им дела самые бесстыдные, и на долгое время предали их осмеянию? Потом достойно рассмотрения и следующее: есть и у нас некоторые слова откровенные; от этого не откажусь я; но какова их двузначность, и какая сила? В них и видимое не оскорбляет приличия, и сокровенное достойно удивления и весьма ясно для вводимых в глубину и, подобно прекрасному и неприкосновенному телу, не худой облекается и одеждой. И подлинно надобно, как мне кажется, чтобы и внешние знаки Божественного, и выражения о нем не были неприличны и недостойны означаемого, не были таковы, что и люди огорчились бы, слыша о себе что-нибудь подобное; напротив, они должны быть или в высочайшей степени прекрасны, или по крайней мере не гнусны, дабы могли и доставлять удовольствие мудрым, и не причинить вреда народу. А у вас и то, что нужно понимать умом, невероятно, и то, что предлагается взорам, пагубно. Что это за благоразумие – вести по грязи в город или по скалам и подводным камням – к пристани? Что из того выйдет? Какие будут следствия такого учения? Ты будешь пустословить и иносказаниями прикрывать свои бедствия или другие вымыслы, но никто не будет тебе верить. Скорее убеждаются тем, что видят. Итак, ты слушателю не принесешь пользы, а зрителя, останавливающегося на видимом, введешь в погибель. Такова умозрительная часть их любомудрия! Так далека она от предполагаемых ими целей, что скорее все прочее можно связать между собой, скорее можно соединить разделенное самым большим пространством, чем сочетать и привести в согласие их вымыслы, или подумать, чтобы и смысл басен и оболочка их были делом одного и того же учителя.

Что же сказать о нравственной части их любомудрия? Откуда и с чего начать им, и какие употребить побуждения, чтобы научить слушателей добродетели и посредством своих увещаний сделать их лучшими? Прекрасное дело – единомыслие, чтобы и города, и народы, и семейства, и все люди жили во взаимном согласии, следуя закону и порядку природы, которая все разделила и совокупила и эту совокупность разнообразных вещей сделала единым миром. Но какими примерами научат они единомыслию? Ужели тем, что станут повествовать о битвах богов, об их междоусобиях, мятежах и множестве бед, которые они и сами терпят, и друг другу причиняют, и каждый порознь, и все вместе, и которыми наполнена почти вся их история и вся поэзия? Но указывая на такие примеры, скорее сделаешь людей из мирных браннолюбивыми, из мудрых – исступленными, чем из дерзких и глупых – умиренными и здравомыслящими. Ежели и тогда, как нет приманки к злу, трудно бывает отвращать людей от порока и из худого состояния переводить в доброе, то кто убедит их быть кроткими и воздержными, когда у них боги – путеводители и покровители страстей, и быть порочным есть дело даже похвальное, награждаемое жертвенниками и жертвами и пользующееся законной свободой (так как всякий порок находится под покровительством какого-нибудь бога, которому он приписывается)? Подлинно, это величайшая нелепость, когда то самое, за что в законах положено наказание, люди чтят как нечто божественное. Такое у вас изобилие неправды. Во-вторых, пусть учителя язычников предложат им благоговейно уважать родителей и чтить в них первую вину бытия своего после Первоначальной Вины. Пусть приведут на это доказательства и представят убеждения из богословия. Как не убедит к тому Крон, который оскопил Урана, чтобы он не мог рождать богов, и дал бы волнам случай довершить рождение богини из пены? Как не убедит Зевс, – этот сладкий камень⁴⁹ и горький убийца тирана, который, подражая отцу своему Крону, восстал против него? Не указываю на другие подобные побуждения к почитанию родителей, содержащиеся в их книгах. В-третьих, пусть наставники язычников попытаются научить их презирать деньги, не стараться из всего извлекать прибыль и недомогаться неправедных стяжаний – этого залога бедствий. Но как же тогда выставлять перед ними Кердоя⁵⁰? Как показывать мешок его? Как чтить проворство этого бога в воровстве? Куда годятся тогда и изречения: «Феб без меди не прорицает» или: «ничего нет почтеннее обола?» А все это у них – в великом уважении. Что еще? Не захотят ли они учить целомудрию, призывать к воздержанию? Убедительные образцы недалеко: вот сам Зевс, принимавший все виды для обольщения женщин, превращавшийся в орла по неистовой любви к фригийским отрокам, чтобы как можно веселее пировали боги, смотря, как подносят им вино бесчестные любимцы Зевса; вот еще Триеспер Геракл, в продолжение одной ночи в доме Фестия совершивший тринадцатый свой подвиг, который, не знаю почему, не включен в число прочих его подвигов. Нужны ли еще образцы обуздания страстей? Пусть гнев укрощает Арес, пьянство – Дионис, ненависть к чужестранцам – Артемида, страсть к обманам – лукавый их прорицатель (Аполлон), неумеренный смех – тот бог, прихрамывающий в собрании жалеющих о нем богов, который едва держится на тонких голенях, обжорство – Зевс, бегущий с прочими демонами на тучный пир к непорочным эфиопам, и еще Вуин, так названный оттого, что обидел земледельца и съел у него вола, тянущего плуг, так же как и прочие боги, которые все так спешно бегут на запах тука и возлияний!Близко ли это к нашему учению, по которому каждый должен измерять любовь к другим любовью к себе и желать ближним того же, чего самому себе, по которому ставится в вину не только делать зло, но и замышлять, и наказывается пожелание, как и само дело, по которому должно так заботиться о целомудрии, чтобы воздерживать и око, и не только руки не допускать до убийства, но и сам гнев усмирять, по которому – нарушить клятву или ложно клясться – так страшно и нестерпимо, что и сама клятва нам одним воспрещена? Денег же у многих из нас вовсе не было, а другие хотя и имели их много, но только для того, чтобы многим пренебречь, возлюбив нестяжательность вместо всякого богатства. Служить чреву, этому несносному и отвращения достойному господину и источнику всех зол, предоставляют у нас черни; не много будет, если скажу, что подвижники христианские стараются быть как бы бесплотными, изнуряя смертное бессмертным; для них один закон добродетели – не быть побежденными даже и малым, даже тем, что все оставляют без внимания. Между тем как другие наказывают по законам своим за совершение дела, мы пресекаем сами истоки греха, заблаговременно останавливая его, как некий злой и неудержимый поток. Что ж может быть превосходнее? Или, скажи мне, где и у каких людей найдешь ты, чтоб они, когда злословят о них – благословляли, когда хулят – утешались (ибо не обвинение причиняет вред, а истина), когда гонят – уступали (1Кор. 4:12-13), когда отнимают у них одну одежду – отдавали и другую, когда клянут – молились за клянущих (Мф. 5:40-44), – одним словом, чтобы побеждали благосердием наглость и, терпеливо перенося обиды, самих обижающих делали лучшими? Пусть и они обуздывают порок увещаниями, по наружности благовидными; уступим им это, но где же им достигнуть нашей добродетели и нашего ученья, когда у нас и то считается уже злом, если не преуспеваем в добре, не делаемся беспрестанно из ветхих новыми, а остаемся в одном положении, подобно кубарям, которые только кружатся, а не катятся вперед, и хоть двигаются от ударов бича, но все на одном месте? Нам так много предстоит добрых подвигов, что один должны мы довершать, к другому приступать, третьего пламенно желать, пока не достигнем конца и Божьей благодати, для этого мы и получили бытие, и к этому неукоснительно стремимся, если только восходим умом горе и надеемся благ, достойных величия Божия.

* * *¹²По объяснению Илии Критского, Св. Богослов имеет здесь в виду назианзских монахов, которые соблазнялись тем, что родитель его, по простоте сердца, подписался к арианскому исповеданию, а вследствие этого отделились от общения с назианзской Церковью и поставили у себя пресвитеров, рукоположенных посторонним епископом.¹³Галлом¹⁴Юлиан и Галл¹⁵Во имя св. мученика Маманта.¹⁶Галла¹⁷Юлиан¹⁸Св. Богослов имеет в виду умерщвление Цезаря Галла по приказу Императора за возмущение его против Императора.¹⁹Юлиана²⁰Юлиана²¹Пор – индийский царь. В 326 до н.э. Александр Македонский одержал над ним победу у Гидаспа. После помилования он сделался верным вассалом Александра. – А.Л.²²Под перекрестками и пещерами Св. Богослов подразумевает места, на которых Юлиан со своими наставниками пр носил бесам жертвы и совершал различные гадания.²³Юлиан²⁴Юлиана²⁵ Κατα τε Μαρτυρος έδε μαρτυριας; слово Μάρτυρ, имеет значение свидетеля и мученика. Св. Григорий употребляет это слово в первом смысле об И. Христе, как и в откровении Иоанна (Об. 1:5,3:14); в последнем – о свидетелях истины Христовой – Апостолах и Мучениках.²⁶Анаксарх назвал мехом тело свое, когда толкли его в ступе.²⁷Так Анаксагор назвал свое сочинение, в котором были собраны трудные вопросы.²⁸В Римской державе.²⁹Т.е. земного с небесным в человеке.³⁰Пифиодора³¹Митре поклонялись персы, халдеи и в последующее время греки и римляне; при таинствах, совершавшихся в пещере Митры, поклонники его подвергались двенадцати жестоким испытаниям: томились голодом, терпели бичевания, проходили через огонь, и проч. В числе поклонников Митры был и Юлиан.³²Наместник претора. Созомен называет его Саллюстием.³³Имена двух мучителей, из коих один был в Эпире, другой в Агригенте.³⁴Св. Григорий проводит здесь слова Гомера о Скамандре, переполненном трупами убитых Ахиллом. Илиада.XXI,220. Юлиан в Антиохии тайно по ночам умерщвлял многих христиан, и волны Оронта скрывали свидетелей истины и обличителей нечестия.³⁵В царствование Юлиана кто-то из христиан, живших в Кесарии, сжег храм, посвященный Фортуне, за что царь многих жителей Кесарии послал в заточение.³⁶Покрытый шлемом Аида (или Плутона), как говорит Гомер (Илиада.V,845), был невидим другим, находясь перед их глазами. Другие (именно Платон во II-й книге Республики) то же рассказывают о перстне Гигеса, царя Лидийского.³⁷Максимин умер от зловонных ран, которыми была поражена нижняя часть чрева его.³⁸Телхины – древние жрецы, чародеи и ваятели идолов на острове Родосе.³⁹Золотыми стихами называются правила жизни, предписываемые Пифагору.⁴⁰Жреца, который собравшимся на праздник Цереры предлагает в пищу мясо вола. Другие под именем Вуфина подразумевают Геркулеса.⁴¹Слова эти взяты из Гомера, и первое из них значит ужасно; второе – звенеть, звучать; μων – ли, или; δήπεθεν – итак, αττα – некоторая, αμωσγέπως – отчасти, несколько.⁴²Киносарг – языческий храм в Афинах, построенный на том месте, куда прежде подкидывали незаконнорожденных младенцев.⁴³Гомер говорил, что у богов есть свой язык, и что река, известная у людей под именем Скамандра, на языке богов называется «Ксанфом», птица Каминда – «Халкидой», целебное растение с черным корнем и белыми цветами – «моли». Илиада.XX,74; XIV,291; Одиссея.XIV,305.⁴⁴Здесь подразумевается закон Юлиана, которым запрещалось христианам учиться словесным наукам.⁴⁵По рассказам мифологии, Деметра (Церера) научила земледелию Триптолема и Келея и подарила им колесницу, которую возили по полям крылатые драконы.⁴⁶Телмис – древний город в Ликии.⁴⁷Так Юлиан выражался о христианах.⁴⁸Намек на выражение Гомера об Андромахе (Илиада.VI,484).⁴⁹Насмешка над нелепым вымыслом мифологов, рассказывающих, что Сатурн хотел съесть Зевса, но вместо него проглотил камень.⁵⁰Кердоем, т.е. умеющим наживаться, язычники называли Меркурия. Чтобы показать его ловкость, они изображали его с мешком у пояса и называли Сакеллионом – носящим мешок. Ему же приписывали они искусство воровать. Изречение: «Феб не прорицает без меди (или без медных денег)» принадлежит Дельфийскому оракулу.Слово 5. Второе обличительное на царя ЮлианаИтак, словом моим совершен и окончен первый подвиг. Ибо довольно показал я злонравие человека, изобразив, что он нам сделал и что мог еще сделать, непрестанно выдумывая что-нибудь более тягостное, нежели настоящее. Теперь предназначу уже другую цель слову, которую едва ли и предназначал кто себе, цель священнейшую перед Богом, приятнейшую для нас, полезнейшую для потомков, – присовокупить к сказанному и то, как правдивы весы Божии и какие воздаяния находит для себя нечестие, то немедленно, то в скором времени, как это угодно бывает (полагаю я) Художнику – Слову и Распорядителю дел наших, который знает, когда загладить бедствия милостью и когда вразумить дерзость посрамлением и казнями, употребив известные Ему меры исправления. Но кто вполне изобразит болезни, по суду Божию постигающие нечестивых, терзания, не остающиеся втайне, другие различные поражения и казни, соразмерные преступлениям, необыкновенные случаи смерти, сознание вины среди самих страданий, бесполезное раскаяние, вразумления в сновидениях и свыше посылаемые видения? Или те ясные и очевидные доказательства гнева Божия, которые видели на себе дерзкие, осквернившие Божии храмы или надругавшиеся над священными трапезами, или оказавшие свое неистовство на таинственных сосудах, ненаказанно пожиравшие нашу плоть и отважившиеся на все прочее? Но я с намерением умолчу об этом, не потому, что не верил увиденному и рассказываемому, или приписывал события одному стечению обстоятельств или случаю, как представляют себе некоторые безрассудно, но дабы не подумали, что останавливаюсь на маловажном, опустив более важное и особенно замечательное. Начну же речь с известного всем чуда, которому верят даже безбожники.

Как волны воздвигая на волны, с каждым днем больше неистовствовал против нас вознеистовствовавший сперва на самого себя⁵¹, поправший святыню и «Духа благодати оскорблявший» (Євр. 10:29), этот (приличнее сказать) Иеровоам, или израильтянин Ахаав (беззаконнейшие из людей), или египтянин фараон, или ассириец Навуходоносор, или, все эти имена соединив вместе, назовем его одного. Ибо кажется, что он совместил в себе пороки всех: отступничество Иеровоамово, непотребное убийство Ахаавово, ожесточение фараоново, святотатство Навуходоносорово и нечестие всех вообще. Испытав над нами все прочее и пренебрегши другими родами мучительства как малыми и незначительными (ибо не было существа способнее его изобретать и выдумывать зло) он, наконец, возбудил на нас иудейский народ, сделав орудием своего коварства давнее легкомыслие его и издавна в нем таящуюся ненависть к нам. Скрывая свои замыслы под видом благоволения к иудеям, он доказывал из их книг и таинств, что теперь настало предопределенное время вступить им в свою землю, воссоздать храм и восстановить силу отеческих обычаев. Когда же выдумал это и их убедил в этом (ибо все приятное легко вовлекает в обман), иудеи, как бы воспрянув, замыслили о храме, деятельно и ревностно стали трудиться над делом. Некоторые с удивлением рассказывают, что и жены их не только, снявши с себя все украшения, охотно жертвовали ими в пользу дела и трудящихся, но и сами на руках своих носили землю, не щадя ни дорогой одежды, ни нежных членов, признавали труды свои делом благочестия, а все прочее ставили ниже своего занятия. Когда же, устрашенные внезапно сильным вихрем и землетрясением, устремились к одному из ближних храмов, одни дли молитвы, другие, как обыкновенно бывает в подобных случаях, ища спасения, где пришлось, иные же увлечены были общим смятением, вмешавшись в толпу бегущих, тогда, по словам некоторых, храм их не принял. Идя к отворенным вратам, нашли, что они затворены какой-то невидимой силой, которая чудодействует подобным образом, чтобы привести нечестивых в ужас, а благочестивых в безопасность. Но все уже говорят и уверены, что когда силились войти, из храма вышел огонь и одних пожег и истребил (так что с ними случилось нечто подобное постигшему содомлян, или чуду, совершившемуся с Надавом и Авиудом, которые воскурили чуждый огонь и погибли необычайно), а других, изувечив, оставил живым памятником Божия гнева и мщения на грешников. Так это было, и всякий должен верить этому, равно как и другим Божиим чудесам. Еще же удивительнее и очевиднее для всех был свет на небе, изображавший крест. Это начертание и имя, которое прежде презираемо было на земле безбожными, делается ныне для всех равно видимым на небе и служит знамением Божией победы над нечестивыми, предпочтительно перед всяким другим победным знамением.Что скажут на это мудрецы века нашего, которые у нас хвалят свое, носят длинные бороды и влачат по земле нарядные плащи свои? Рассказывай вместо этого свое и ты, пишущий длинные речи, составляющий невероятные истории, устремляющий взор к горнему, перетолковывающий небесные знамения и по движению звезд заключающий о рождениях и других происшествиях! Говори мне о своих звездах, о Венце Ариадны, о Волосах Вероники, о похотливом Лебеде, о наглом Тельце и, если хочешь, о твоем Змиедержце⁵², о Козероге, о Льве и о всех других, которых ты, зная по злодеяниям, сделал или богами, или звездами. Где найдешь такой круг в своей математике? Где найдешь звезду, которая бы шла впереди с востока к Вифлеему путеводительницей и покровительницей твоих волхвов? Я могу сказать нечто о небесных знамениях: та звезда открыла пришествие Христово, а эта⁵³ была венцом Христовой победы.Вот что скажу о небесном и горнем, которое, по великому согласию и сродству всего, участвует в наших делах; прочее же восполнит у меня псалом: «и города ты разрушил» (Пс. 9:7). Подобно тем древним городам, разоренным за подобное нечестие, они в само время беззаконных действий с нами или поглощены морем, или разрушены землетрясением, так что могу почти досказать и остальное: «погибе память их с шумом», погибла громко. Таково было их падение и разрушение, что много нужно времени на восстановление их, если бы кто и отважился на это из соседей, даже наиболее утешающихся благочестием. Таковы были явления на земле и на небе! Но и в самом воздухе не положено ли было в то время знамений, и он не освятился ли тогда знамениями страдания (Христова)? Зрители и свидетели его чуда да покажут и ныне одежды, запечатленные тогда знамениями Креста. Как скоро кто из наших или из посторонних рассказывал о том или слушал рассказывающих, тотчас видел чудо или на себе или на ближнем: сам был в звездах, или видел звезды на одеждах другого, испещренных лучше всякой мастерской ткани или искусной живописи. Что ж произошло из этого? Зрителей так это поразило, что все почти, как бы по одному мановению и в один голос, начали призывать Христианского Бога и умилостивлять Его славословиями и молитвами. Многие, нимало не отлагая, в то же время, как случилось это, пришли к нашим священникам и после усиленной просьбы сделались членами Церкви, наставлены в таинствах Веры, очищены Божественным Крещением и, таким образом, через страх избавились от страха. Но об этом довольно.

Юлиан, более и более подстрекаемый и движимый бешенством, наконец восходит на самый верх своих бедствий. Поскольку он думал, что дела христиан идут по его желанию, поскольку сделанное им уже обнадеживало его, что все покорится ему, если он только захочет; к тому же, восхитил он победу над западными варварами, то и предпринимает это намерение, весьма благоразумное и человеколюбивое. Взяв отсюда два войска, и воинов и демонов, им управлявших (на которых больше надеялся), выступает он в поход против персов, полагаясь более на свою безрассудную дерзость, нежели на крепость сил. И этот мудрец не мог понять и того, что смелость (θάρσος) и дерзость (θρασος) хотя близки по имени, однако же больше всего различны между собой по действиям; я подразумеваю мужество и трусость. Быть смелым в делах, требующих отважности, есть знак мужества; тогда как ослабевать есть знак боязливости. Но идти и бросаться туда, где больше опасности, а не удерживаться, есть знак дерзости; тогда как уклоняться есть знак осторожности. Нельзя полагать, чтобы одно и то же значило сохранять, что имеешь, и приобретать, чего не было. Первое особенно и преимущественно достойно уважения людей благоразумных, за последнее, если оно удобно, надобно приниматься; в противном же случае, оно достойно презрения. Кто в надежде приобрести что-нибудь подвергает себя опасности лишиться всего, что имеет, тот весьма неблагоразумен. Такой человек кажется мне подобным плохому бойцу, который начинает бороться раньше, нежели станет в твердое положение, или тому кормчему, который топит и старается потопить неприятельский корабль, когда свой корабль без снастей и не способен к плаванию.Юлиан, кажется, нимало не думал об этом; он без осмотрительности приступает к исполнению своего предприятия; думает о приобретении чужой области, когда дела римлян были им расстроены и находились в худом положении, особенно вследствие гонения. Будучи Салмонеем, который производил гром кожей, он простирал взоры к тем Траянам и Адрианам, в которых осторожность была удивлена не менее мужества, и не помыслил ни о Каре, ни о Валериане, которые за безрассудную стремительность (говорю не в укоризну злой судьбе, как выражается трагик⁵⁴ понесли наказание, в пределах Персии претерпев поражение, когда находились на вершине счастья. Но он решился на это и предался своей стремительности, собрав воедино все, что выходило из меры в прорицаниях и волшебствах, слыханных и неслыханных жертвах, дабы все вдруг рушилось. И какой великий, чрезвычайный обет изрек он, Христе мой и Слове! И страдания Бесстрастного, и таинство целого мира, – весь род христианский предать демонам, если преуспеет в предпринятом.Начало же похода, столь отважного и восхваляемого многими из его единомышленников, было таково: захватив и опустошив ту часть Ассирии, которую рассекает Евфрат и по которой протекает мимо Персии до соединения своего с Тигром, Юлиан разорил некоторые крепости, в чем почти никто ему не препятствовал, потому ли что он обманул персов быстротой нападения, или потому, что сам был обманываем персами и завлекаем понемногу вперед (говорят то и другое). Так шел он дальше, между тем как подвигалось войско, а рекой на кораблях везли хлеб и снаряды; и в скором времени останавливается станом у Ктезифона, приближение к которому из-за желания овладеть этим городом казалось уже ему частью победы. С этого времени дела его пошли назад, как будто песок подсыпали под ноги или буря встретила корабль. Ктезифон – твердая крепость, которую трудно взять; она ограждена кирпичной стеной, глубоким рвом и болотистой рекой. Еще более укрепленной делает ее другая крепость, называемая Кохе и огражденная природой и искусством. Обе крепости так соединены, что представляются одним городом и разделены только рекой. Поскольку нельзя было ни взять их приступом, ни покорить осадой, ни пройти между ними, особенно на кораблях (была опасность, что сверху с обеих сторон забросают стрелами и преградят путь), то Юлиан обходит крепости и поступает таким образом: отведя немалую часть Евфрата, величайшей из рек, и в один ров, которого древний след, как говорят, был виден, пустив столько воды, сколько нужно было для плавания кораблей, повыше Ктезифона соединяет его с Тигром; а благодаря этому спасает корабли, безопасно переведенные из одной реки в другую, и избегает опасности, угрожавшей из крепости.Между тем как Юлиан идет вперед, появляется персидское войско и непрестанно возрастает в числе, но не считает нужным стать лицом к лицу и подвергаться опасности без крайней необходимости, имея возможность одолеть с малым усилием, напротив, с высоких мест и из теснин, где представится случай, поражает копьями и стрелами, занимает наперед удобные проходы и тем преграждает путь Юлиану. Тогда приходит уже он в большое затруднение и, не зная куда обратиться, находит худой конец своего замысла. Один перс, не низкого происхождения, подражая Зопиру, бывшему у Кира при осаде Вавилона, под видом, что важным проступком навлек на себя великий гнев персидского царя и сделался весьма нерасположенным к нему, питает же расположение к римлянам, притворством своим приобретает доверие Юлиана и говорит ему: «Что это значит, государь? Почему такие легкие меры в таком деле? Для чего у тебя этот хлеб на кораблях – это излишнее бремя, внушающее только малодушие. Ничто так не побуждает противиться начальству и упорствовать, как сытое чрево и мысль, что под руками спасение. Но ежели послушаешь меня; то бросишь корабли и тем освободишь от малодушия свое храброе войско. Сам же ты другим удобнейшим и безопаснейшим путем, по которому я твой проводник (и могу сказать, что едва ли кто другой лучше меня знает Персию), вторгнешься в неприятельскую землю и возвратишься с желаемым успехом. Тогда окажешь благодеяние и мне, когда изведаешь на деле мое благорасположение и мой совет». Как скоро он сказал это, и Юлиан поверил словам его (ибо легкомыслие легковерно, особенно при Божием попущении); вдруг настали все бедствия. Корабли взял огонь; хлеба не стало; последовал смех; ибо это было почти вольное самоубийство; все надежды исчезли; проводник скрылся со своими обещаниями. Кругом враги; война разгоралась; удобного прохода не было; пища добывалась с трудом; войско пришло в уныние и негодовало на царя; нисколько не оставалось благой надежды. Одно средство представлялось к спасению в настоящих обстоятельствах – избавиться от худого царствования и военачальства.

Так все происходило до сих пор, а что последовало затем, рассказывают неодинаково; бывшие, равно, как и не бывшие на войне, соглашаются, один на то, другой на другое. Одни говорят, что Юлиана застрелили персы, когда он, в одно из беспорядочных нападений, вне себя бросался туда и сюда, и что с ним случилось нечто, подобное участи Кира, сына Парисатова, который с десятью тысячами войска напал на брата своего Артаксеркса и, сражаясь отважно, утратил победу по своей запальчивости. Другие рассказывают о нем следующее: Юлиан взошел на один высокий холм, чтобы с него, как с башни, обозреть все войско и узнать, сколько осталось в сражении. Когда же войско, сверх чаяния, показалось ему весьма многочисленным, как человек, завидующий спасению своих воинов, сказал он: «Как будет досадно, если всех их поведем в римскую землю!» Один из воинов, раздраженный этими словами, не удержал досады и поразил его в чрево, не заботясь о сохранении своей жизни. А некоторые говорят, что на это отважился один из тех иноземных шутов, которые следуют за войском для веселья и для потехи на пирах. Иные же отдают эту честь одному сарацину. Как бы то ни было, Юлиан получает действительно благовременный удар и спасительный для целого мира; одним ударом меча наказывается он за сечение многих утроб, которым нечестиво веровал. И дивлюсь, как этот суетный человек, думавший, что может все знать посредством рассекаемых утроб, не предузнал этого одного, то есть удара в собственную утробу. Неприлично умалчивать и о поступке его, который, кроме многого другого, неоспоримо доказывает его неистовство. Юлиан лежал на берегу реки и страдал от раны. Поскольку же знал, что многие из прославившихся прежде него, чтобы почли их чем-то выше человека, посредством некоторых хитростей исчезали из среды людей и за то были признаны богами, то и он, плененный желанием подобной славы, притом стыдясь самого рода смерти, бесславно постигающей его за собственное безрассудство, что замышляет? что делает? Его нечестие не прекращается и с жизнью! Он покушается броситься в реку и для этого пользуется помощью людей, верных ему и участников его тайн. И если бы один из царских евнухов, догадавшийся, в чем дело, и объяснивший другим, из отвращения к злодеянию, не воспрепятствовал намерению, то, может быть, из бедствующего Юлиана явился бы еще новый бог для людей неразумных. Но он так царствовал, так предводительствовал войском, так оканчивает и жизнь!Вскоре после него принявший царский сан и провозглашенный царем среди воинского стана, в самом пылу опасностей, необходимо требовавших предводителя, был муж знаменитый и по другим достоинствам, и по благочестию, и по наружности, истинно достойной властителя. И хотя не имел он недостатка ни в мужестве, ни в ревности; однако же не мог ни сразиться с персами, ни идти вперед, потому что войско ослабело в силах и надеждах. Сделавшись наследником не царства, а поражения, он заботится о возвращении в отечество и ищет средств, как совершить это безопасно. Если бы персы по своей умеренности в победе (ибо у них был закон – в счастье соблюдать умеренность) или по опасению каких-либо слухов не обратились к мирным предложениям, сколько неожиданным, столько же и человеколюбивым, то не было бы средств, как говорят, и огненосцу остаться в войске⁵⁵. Так римлян теснили персы, сражавшиеся на своей земле и воодушевленные предшествовавшими событиями, ибо довольно приобрести сколько-нибудь успеха, чтобы иметь надежду на будущее.Но преемник Юлиана, как сказал я, теперь заботился об одном – спасти войско, сохранить силу римлян. Ибо эти воины действительно составляли силу римлян и если действовали неудачно, то более по безрассудству военачальника, нежели по недостатку собственного мужества. С персами заключен был договор (скажу кратко) постыдный и недостойный воинства римского. Но если бы кто, оставив в стороне Юлиана, стал порицать за него преемника, то, по моему мнению, он был бы плохим судьей тогдашних происшествий. Ибо колос принадлежит не жнецу, а сеятелю; в пожаре виновен не тот, кто не мог погасить, но кто зажег. Здесь кстати привести сказанное Геродотом о Самосских тиранах: эту обувь сшил Истией, а носил Аристагор, продолжавший начатое предшественником.После этого что оставалось делать, как не возвратить римлянам тело нечестивца, хотя как он окончил жизнь? Но как и у нас есть усопший, прежде него оставивший жизнь⁵⁶, то посмотрим, какое и здесь различие между обоими царями (если и это сколько-нибудь служит к счастью или злосчастью отшедших). Один сопровождается всенародными благословениями, торжествами, шествиями и нашими священными обрядами, всенощными песнопениями, возношением светильников, чем мы христиане чтим благочестивое преставление; и вынос тела его становится радостным торжеством, растворяемым печалью. Если верить молве, которая достигла слуха многих, то, когда тело Констанция несли через Тавр в его родной город, ему соименный и знаменитый, – на вершине гор некоторыми слышан был голос как бы поющих и сопровождающих, и думаю, что это был голос Сил Ангельских, – награда ему за благочестие и надгробное воздаяние. Если он, по-видимому, и поколебал правое учение; то в этом виновны невежество и зловерие его вельмож, которые, уловив душу простую, неутвердившуюся в благочестии и не предвидевшую бездны, влекли ее, куда хотели, и, под видом попечительности, возбуждали ревность к злу. Но мы, помышляя о том, что более касается всех, то есть об отце его, который положил основание царской власти в христианстве и Вере, и о наследии учения, перешедшем от отца к нему, почтили должным образом земную храмину того, кто жил достойно царя, окончил жизнь смертью праведника и оставил нам могущество. Нужно ли говорить о сопровождении целого воинства, когда тело приблизилось в великому царствующему граду, и о рядах вооруженного войска, представших царю, как живому, или о том, как весь город потек на встречу, которая блистательнее всех, когда-либо бывших и будущих? Да и этот дерзкий и отважный, облеченный в новую порфиру и потому, вероятно, высоко о себе думающий, сам составляет часть торжественного шествия, воздает и приемлет почесть; одно, как говорят, несколько принужденно, другое охотно. Ибо все войско, хотя покорилось настоящей власти, однако оказывало больше уважения умершему; и (как обыкновенно бываем благорасположеннее, когда потеря еще свежа в памяти) скорбя и сожалея о любимом царе, воины не потерпели, чтобы он был лишен царских почестей, но убеждают и отступника принять в них участие, даже принуждают встретить умершего в приличном виде, то есть, сняв с головы диадему и воздав царю должное поклонение, идти вместе с несущими в гробницу – в знаменитый храм Апостолов, которые приняли в себе и сохраняют этот священный род, удостоившийся почти равной чести. Так погребен наш Император!

Напротив, и поход Юлиана был бесславен (народы и города его преследовали кликами черни и шутов, о чем и ныне еще многие помнят); а возвращение его было еще бесславнее. Какое же это бесславие? Его несли скоморохи, шествие сопровождалось неприличными игрищами; пили, плясали, поносили его за отступничество, за поражение и смерть. И какого оскорбления не понес он? Чего не выслушал от людей дерзких, которые в оскорблении других ставят свое искусство? Наконец, принимает его город Тарс, не знаю, как и за что осужденный на такое посрамление. Здесь и место погребения назначено ему бесчестно, и гроб нечистый, презренный, отвратительный для благочестивого взора.Я описал только самые главные и важные вины Юлиана; но знаю и то, что двум или трем придворным ласкателям, равным ему в нечестии (о других охотно умалчиваю), дана была за нечестие такая награда, что они в короткое время беспрепятственно опустошили бы все владения римлян на суше и на море, если бы этим делам вскоре не был положен благоприятный конец. Настолько превосходили они грабительством и жадностью древних сторуких гигантов! Управление областями поручалось людям не самым правдивым, но самым бесчеловечным. Одно было право на получение начальства – отступничество; и те только получали дары от Юлиана, которые замышляли наибольшее зло против себя и других. Что сказать о переменах и переиначиваниях в судебных определениях, которые в одну ночь менялись и поворачивались туда и сюда, подобно приливу и отливу в море? Ибо этот неутомимый муж хотел сам производить суд, все присваивая себе из честолюбия. Может быть, подумают, что я слишком виню за малые преступления и малыми уменьшаю большие. Впрочем, всякий согласится, что такие дела не Елисейских достойны полей и не славы, какую имеет там Радомант⁵⁷, и какой удостаивают Юлиана люди одного с ним собратства и разряда. Одному удивляюсь в Юлиане: многих своих сверстников и знакомых, особенно по Азийским училищам, настоятельно приглашал он к себе, как бы намереваясь произвести дела дивные, и окрылял надеждами, припоминая свои обещания. Когда же они являлись, оказывалось, что это одна хитрая уловка и обольщение глаз. Одних проводил он тем, других иным. Некоторых дружески даже приглашал к столу; вместо всякой другой приманки, величал товарищами, подавал им чашу, шутил с ними, но отпускал от себя ни с чем; так что они не знали, кого более винить, его ли в обмане, или самих себя в легковерии. Не сочту нужным упоминать о том, сколь недостойно похвалы в правилах этого философа, что, имея перед собой примеры государей твердых и непоколебимых, которые, что бы ни случилось, не изменялись в лице и не показывали никаких следов смущения, он столько был негневлив и умел владеть страстями, что, производя суд, шумом и криками наполнял весь дворец, как будто сам терпел насилие и ущерб, а не других защищал от этого. Но кому неизвестно, что многих из поселян, всенародно приходивших к нему за тем, о чем обыкновенно просят царей, он при всех бивал кулаками и топтал ногами, и обходился так жестоко, что они радовались, если не подвергались чему-либо тягчайшему? В какой же части Слова упомянуть о тех дуновениях и отдуваниях, которые этот дивный муж, в осмеяние наших обрядов⁵⁸, производил на показ старухам, зажигая огонь на жертвеннике? Как хорошо было видеть римского царя с обезображенными щеками, возбуждающими большой смех не только у посторонних, но и у тех, которым он думал доставить этим удовольствие! Верно он не слыхал, что богиня его, Афина, прокляла свирели, когда, посмотревшись вместо зеркала в воду, увидела, что свирель обезобразила ее лицо. Ужели не заслуживают удивления те круговые чаши, которые Юлиан всенародно подавал непотребным женщинам и сам от них принимал, прикрывая свое распутство видом таинства? Другие узнали на собственном опыте, когда власть доставила Юлиану полную свободу; но я некоторым образом провидел это издавна, с тех пор, как был с ним вместе в Афинах, куда он прибыл вскоре по возвращении брата своего, испросив на то позволения у Императора. Были две причины для этого путешествия: одна благовиднейшая – обозреть Грецию и ее училища; другая отдаленнейшая и не многим известная – посоветоваться с тамошними жрецами; потому что нечестие не имело еще явной дерзости. И тогда я неплохо разгадал этого человека, хотя и не принадлежу к числу искусных в таком деле. Меня сделали прорицателем непостоянство его нрава и неумеренная восторженность; если только наилучший прорицатель – тот, кто умеет хорошо угадать. По мне, не предвещали ничего доброго: шея нетвердая, плечи движущиеся и выравнивающиеся, глаза бегающие, наглые и свирепые, ноги – не стоящие твердо, но сгибающиеся, нос, выражающий дерзость и презрительность, черты лица смешные и то же выражающие смех громкий и неумеренный, наклонение и откидывание назад головы без всякой причины, речь медленная и прерывистая, вопросы беспорядочные и несвязные, ответы ничем не лучше, смешиваемые один с другим, нетвердые, не подчиненные правилам.

Но для чего описывать подробно? Таким же видел я его прежде, каким узнал и по делам. Если бы здесь находились некоторые из бывших со мной тогда и слышавших мои слова, они без труда засвидетельствовали бы это. Ибо тогда же, как увидел, сказал я им: «Какое зло воспитывает Римская Империя!» и предрекши, желал быть ложным прорицателем. Ибо лучше бы мне быть лжепророком, нежели испытать Вселенной столько зол, и явиться на свет такому чудовищу, какого не бывало прежде; хотя и повествуют о многих наводнениях, о многих воспламенениях, извержениях и провалах земли, о людях бесчеловечных, о зверях чудовищных и многосложных, не в обыкновенном порядке производимых природой. И потому имел он конец достойный своего безумия. Здесь только Бог не явил Своего обычного долготерпения, потому что Его человеколюбие было бы бедственно для многих. В людях добродетельных оно произвело бы уныние, а в грешных – высокомерие и мысль, что никто не назирает над нашими делами, нет ни управления, ни воздаяния, но все движется и управляется случайно, – мысль, показывающая лукавый ум, весьма пагубно рассуждающий о самых важных предметах!Вот что вещаем мы – галилеяне, люди презренные, поклоняющиеся Распятому, ученики рыбарей и, как сами говорят, невежд; мы, которые заседаем и поем псалмы вместе со старухами; мы, которые изнурены продолжительными постами и полумертвые напрасно бодрствуем и пустословим во время всенощных бдений, и – однако же низлагаем вас! «Где делавший перепись? Где весивший дань?» (Іс. 33:18). Я заимствую эту победную песнь у одного из наших немудрых, как вам представляется. Где жертвы, обряды и таинства? Где заклания явные и тайные? Где искусство гадать по рассеченным внутренностям? Где чудеса предвидения и знамения чревовещателей? Где славный Вавилон, о котором столько было толков, и вся Вселенная, которую мечтал ты покорить себе, пролив немного нечистой крови? Где персы и мидяне, которых считал у себя в руках? Где боги, тобой сопровождаемые, тебя направляющие и сопровождающие, твои защитники, соратники? Где прорицания и угрозы на христиан или совершенное истребление нас и имени нашего в определенный срок? Все исчезло, обмануло, рассеялось; все велеречивые похвалы нечестивых оказались сновидением.Когда один иноплеменный царь с многочисленным войском напал на Езекию, царя иудейского, обложил Иерусалим и злобно изрыгал нечестивые и богохульные слова на царя и самого Бога, как будто уже не оставалось средств спасти город от его владычества: тогда Езекия приходит в храм, раздирает одежды, проливает потоки слез, воздев руки к небу, призывает Бога в свидетели богохульства Сеннахирима и молит Его быть мстителем за высокомерные угрозы. «Видишь, Господи, – говорит он, – как этот иноплеменник поносит Тебя – Бога Израилева; «Ты видел, Господи, да не умолчи» (Пс. 34:22)». И молитва царя не осталась тщетной, ибо восстающий против Бога познал на деле свое безумие и ушел, не исполнив угроз своих: поражаемый вдруг некой невидимой силой, он потерял большую часть войска и был прогнан неприятным известием, сверх чаяния положившим конец осаде и его надеждам. Так поступил Езекия, окруженный многочисленным войском, царь великого Иерусалима, который, может быть, и сам собой отразил бы враждебные полчища. А мы, для которых оставалось одно оружие, одна стена, одна защита – надежда на Бога (потому что совершенно лишены были отовсюду всякой человеческой помощи), мы от кого иного могли ожидать, что услышит наши молитвы и отразит угрозы, как не от Бога, Который с клятвой отверг высокомерие Иакова⁵⁹? О какие невероятные повествования! Какие дерзкие надежды! Мы демонам обещаны были в жертву; мы – великое наследие Божие, «народ святой, царственное священство» (1Пет. 2:9), предназначались в награду за исполнение одной надежды, за победу в одной брани. Таков дар от тебя христианам за то, что к общему вреду спасен ими!⁶⁰ Так воздал ты Господу Богу своему! До сих пор Бог удерживал еще и откладывал Свой гнев за нас, не возжег еще всей Своей ревности, а только высоко занес руку на нечестивых и хотя натянул и приготовил лук, однако же удерживал его силой и ожидал, пока выйдет наружу вся злоба Юлиана, подобно какому-нибудь злокачественному и гнойному нарыву; ибо таков закон Божия суда: или спасти покаянием, или наказать по справедливости. И тогда, с трудом перенося настоящее и сокрушаясь о будущем (потому что сама благость Божия к Своим, от нас скрываемая, была для нас нестерпима), возносили мы глас свой к Богу; то призывая Его, как Владыку, то умоляя, как благого Отца, то как бы жалуясь и вступая с Ним в суд, что свойственно людям сетующим, взывали: «Для чего, Боже, отринул нас навсегда, возгорелся гнев Твой на овец пажити Твоей? Вспомни сонм Твой, который Ты стяжал издревле» (Пс. 73:1-2), который приобрел Ты страданиями Единородного Слова Своего, удостоил великого Твоего завета, привлек на небо новым таинством и залогом Духа. «Подвигни стопы Твои к вековым развалинам!» Ты терпел, «а все разрушил враг в святилище, и торжествовал» на празднике Твоем (Пс. 73:3). Мы призывали меч и египетские казни, просили Бога «судить распрю свою»; умоляли восстать наконец на нечестивых, говорили: ««доколе нечестивые, Господи, доколе нечестивые торжествовать будут» (Пс. 93:3)? Доколе будут «попирать народ Твой и угнетать наследие Твое?» (Пс. 93:5) доколе не перестанут и говорить и делать беззаконие?» Мы повторяли эти и подобные им плачевные слова: «Положил нас в пререкание и поношение соседям нашим, в притчу во языцех, в поругание» всем людям (Пс. 79:7,43:14-15). Мы вспоминали о винограднике, который перенесен из Египта – из мрака безбожия, возрос в красоту и величие Веры, а потом лишился своей ограды – смотрения Божия стерегущего нас, стал открыт для всех проходящих, для злых властелинов, и опустошен диким вепрем этим, лукавым человеком, усвоившим себе зло, преисполненным тиной зла.

Так размышлял и взывал я прежде к Богу. Что же теперь изменяю в звуках песни? Оплакиваю уже погибель нечестивых; делаюсь человеколюбив к ненавистникам, и говорю так: «Как нечаянно пришли они в разорение, исчезли, погибли от ужасов» (Пс. 72:19), как прах, возметаемый вихрем, как пух, развеваемый ветром, как утренняя роса, как свист пущенной стрелы, как удар грома, как быстролетная молния?» Если бы они, хотя теперь, переменились в мыслях, перестали предаваться множеству заблуждений, и потекли во след истины, то, может быть, и само падение обратилось бы им в пользу. Ибо и наказание часто служит ко благу наказываемых. Но что, если они останутся при том же мнении, еще будут держаться идолов и не уцеломудрятся бедствием, которое вразумляет и неразумных? Иеремия так оплакивает Иерусалим, что бездушные вещи призывает к плачу и у стен требует слез (Плч. 2:18); какой же найдется плач, достойный этих столь упорных людей? Кто оплачет одно настоящее, не проливая еще слез о будущем наказании за то, что они безумствовали, удалились от Бога, «и служили твари вместе Творца» (Рим. 1:25), и не только послужили, но восстали на служителей Божиих и вознесли на них нечестивую руку, достойную таких зол? Но как Богу угодно, так и да будет! Кто знает, что Бог, Который «разрешает узников» (Пс. 145:7), возводит от врат смерти обремененного и долу поверженного, не хочет смерти грешника, но ждет обращения его, – Который и нас, сидевших во тьме и сени смертной, просветил и умудрил, – этот Бог и их воспримет некогда, и, отложив тяжелый и железный жезл, упасет их жезлом пастырским?Но слово мое опять возвращаю к той же победной песне: «пал Вил, низвергся Дагон» (Іс. 46:1), «похож на пустыню Сарон, посрамлен Ливан» (Іс. 33:9); теперь уже не скажут глупой, недвижимой и бесчувственной толпе идолов: начальствуй! – не станут искать мухи, бога Аккаронского, или чего-либо еще более смешного; не будут помышлять о рощах и высотах, и о всякой лесистой и тенистой горе, не «принесут сыновей своих и дочерей своих в жертву бесам» (Пс. 105:37), за что издревле Израиль укоряем был пророками. Но что мне до этого? Обращусь к настоящему – к тому, что нас собственно касается. Не будут уже лукаво смотреть на священные наши храмы, нечистой кровью осквернять жертвенники, получившие имя от пречистой и бескровной Жертвы; не будут безбожными алтарями бесчестить священных мест, расхищать и осквернять приношений, к нечестию присоединяя корыстолюбие; не будут оскорблять седину иереев, честность диаконов, целомудрие дев; не будут уже к рассеченным утробам Святых пускать нечистых свиней, чтобы вместе с пищей пожирали и эти утробы; не будут истреблять огнем и рассеивать на ветер останки Святых, предавая их бесчестию с самыми бесчестными костями, чтобы лишить подобающей им чести; не будут уже ставить «седалищ губителей», и забавляться хулой епископов и пресвитеров, также Пророков и Апостолов, и даже самого Христа; не будут уже торжествовать над нами, запрещая нам законом лжеименное⁶¹ образование, чтобы вместе с тем закрыть нам уста. Подай сюда свои царские и софистические речи, свои неотразимые силлогизмы и энтимемы; посмотрим, как и у нас говорят неученые рыбаки. «Удали от меня шум песней твоих, и звуки гуслей твоих», повелевает тебе Пророк мой (Ам. 5:23). Да воспоет опять с дерзновением Давид, который таинственными камнями низложил надменного Голиафа, победил многих кротостью и духовным сладкозвучием исцелял Саула, мучимого злым духом. Пусть свещеносец твой погасит огонь; а мудрые и священные дивы возжгут для Жениха свои светильники. Пусть твой иерофант сложит с себя одежду блудницы; а «священники облекутся правдой» (Пс. 131:9) и украшением «славы вместо духа уныния» (Пс. 61:4), облекутся в великий и нескверный хитон, во Христа – наше украшение. Пусть умолкнет твой проповедник и не говорит бесславного; да вещает же мой проповедник богодухновенное. Оставь свои волшебные и чародейские книги, и пусть перечитываются одни пророческие и апостольские. Прекрати свои гнусные и тьмы исполненные ночные сборища; и я восстановлю священные и светлые всенощные бдения. Загради свои тайники и пути, низводящие в ад; я покажу тебе пути открытые и ведущие на небо. Какие запасы оружия, какие изобретения снарядов, какие тьмы и полчища людей произвели бы то, что сделали наши молитвы и Божья воля? Бог словом рассеял тьму, словом произвел свет, основал землю, округлил небо, распределил звезды, разлил воздух, положил пределы морю, протянул реки, одушевил животных, сотворил человека по образу Своему, дал всему красоту. Словом и ныне рассеял Он ночной мрак и все привел во свет, порядок и прежнюю стройность. Теперь не владычествуют уже алчные и лживые демоны; не оскорбляется тварь поклонением, воздаваемым ей вместо Бога. Отбрось своих Триптолемов, и Келеев, и таинственных драконов; устыдись, наконец, книг своего богослова – Орфея; воспользуйся даром времени, покрывающего твое бесстыдство. Если же это – одни басни и вымыслы, то обнаружу твои ночные таинства. Теперь не говорит уже дуб, не прорицает треножник, и Пифия не наполняется, не знаю чем, но не более, как баснями и бредом. Источник Кастальский опять умолк и молчит; его вода возбуждает не дар пророчества, но смех. Аполлон опять стал безгласным истуканом, Дафна – деревом, оплакиваемым в басне! Дионис опять андрогин и водит с собой толпу пьяных; великое твое таинство – бог Фалл страждет любовью к прекрасному Просимну. Семела опять поражена молнией. Опять хромает на обе ноги, но проворен в отыскивании прелюбодеев Гефест, этот бог, замаранный сажей, хотя он славный художник и Олимпийский Ферсит. Арес опять за любодеяние скован вместе со Страхом, Ужасом и Смятением и ранен за дерзость. Афродита опять любодейца, срамно рожденная, служительница срамных браков. Афина опять дева и рождает дракона. Геракл опять беснуется, или, лучше сказать, перестает бесноваться. Опять из похотливости и сладострастия превращается во все виды Зевс, советник и властитель богов, который один поднимает всех их со всем существующим, а сам не может быть сдвинут с места всеми. Гроб Диев опять показывается в Крите. Как только вижу твоего Кердоя, Логия и Эпагония, закрываю глаза и бегу прочь от твоего бога, потому что стыжусь смотреть. Не препятствую тебе поклоняться силе красноречия и суме. Одно у тебя стоит уважения: чествование, воздаваемое андрогинами у египтян Нилу, Исиды, Мендезийские боги, Аписы и все прочие чудовищные и из многих составленные звери, которых ты рисуешь или лепишь. Смеюсь твоему Пану, Приапу, Гермафродиту и прочим богам, которые в неистовстве или изуродованы, или растерзаны. Предоставляю все это зрелищу и стихотворцам, украшающим ваших богов; а я заключу слово увещанием.

Мужи и жены, юноши и старцы, все служащие в этом святилище и занимающие низшие степени, все, которых Господь избавил некогда от заблуждения и безбожия, а ныне от восстания язычников и от бедствий настоящих и ожидаемых! Выслушайте слово мужа, который научился этому не слегка, но из ежедневных событий, из древних историй, книг и деяний! Великое дело – не испытать никакой скорби; а может быть, и не великое, если истинно слово, что «его же любит Господь, наказывает, бьет же всякого сына, которого принимает» (Євр. 12:6) и о котором особенно печется. Напротив, великое дело – вовсе не грешить, или по крайней мере не согрешить тяжко; потому что быть совершенно безгрешным – Бог поставил выше человеческой природы. А вторым после этого делом полагаю, чтобы падшие и наказанные, а потом прощенные всегда чувствовали наказание и избегали новой казни за новое преступление. Поэтому и мы самим делом восчувствуем Божие наказание. Покажем самих себя достойными не того, что прежде потерпели, но того, что напоследок получили. Будем оправдываться в постигшем нас бедствии тем, что мы, не как злодеи, были преданы язычникам, но вразумлены, как дети. Не станем забывать о буре во время тишины, о болезни – во время здравия, о плене – по благополучном возвращении в Иерусалим, о Египте – после Египта. Время злострадания да не будет у нас лучшим временем успокоения; но оно будет таким, если окажется, что мы тогда были смиренны и умеренны и во всех надеждах простирались к небу, а теперь превозносимся, надмеваемся и опять обратились к тем же грехам, которыми были доведены до постигших нас бедствий. «Нет, дети мои» (1Сам. 2:24), говорит священник Илий, увещевая детей своих, согрешивших против Бога. Напротив, зная, что легче возвратить потерянное благоденствие, нежели сохранить дарованное от Бога (ибо потерянное возвращается целомудрием, а дарованное утрачивается беспечностью), зная, что больное тело восстанавливается лекарствами и воздержанием, а восстановленное, при малом нерадении и пресыщении, опять приходит в расслабление и впадает в прежние недуги, зная все это и внушая друг другу, придем в самих себя и будем целомудренно располагать временем. И во-первых, братия, будем праздновать не плотским весельем, не пиршествами, не пьянством; вы знаете их плод – нечистые ложи и распутство. Не будем устилать улиц цветами, умащать трапез срамом благовоний, украшать преддверий; да не освещаются дома чувственным светом, да не обращаются в дома бесчиния звуками свирелей и рукоплесканиями! Так установлено язычниками праздновать новомесячия. А мы не этим почтим Бога, не тем превознесем настоящее время, что нас недостойно, но чистотой души, светлостью ума, светильниками, озаряющими все тело Церкви, то есть божественными созерцаниями и размышлениями, возносимыми на священный подсвечник и освещающими всю Вселенную. В сравнении с этим светом ничтожны, по моему мнению, все огни, возжигаемые у людей при частных или общественных торжествах. Есть у меня и миро, но такое, которым помазуются только священники и цари, как многосоставным и многоценным и за нас истощенным, – миро, составленное искусством великого Мироварца. О, если бы и я сподобился принести благовоние этого мира! Есть у меня и духовная и божественная трапеза, которую мне «приготовил Господь в виду врагов моих» (Пс. 22:5); за нею успокаиваюсь и веселюсь и по насыщении не предаюсь постыдным помыслам, но усыпляю в себе всякое восстание страстей. Есть у меня и цветы, которые прекраснее и долговременнее всякого весеннего цветка, цветы «поля [полного], которое благословил Господь» (Бут. 27:27), то есть священники, благоухающие пастыри и учителя, и из народа все, что есть чистого и избранного. Ими-то я желаю увенчаться и украситься, когда, по примеру святого апостола, «подвигом добрым подвизаясь, течение совершу, веру сохраню» (2Тим. 4:7). Заменим тимпаны духовными песнями, бесчинные крики и песни – псалмопением, зрелищное рукоплескание – рукоплесканием благодарственным и стройным движением рук, смех – размышлением, пьянство – мудрой беседой, шутливость – степенностью. Если же тебе, как любителю торжественных собраний и празднеств, нужно плясать – скачи, но не пляской бесстыдной Иродиады, делом которой была смерть Крестителя, а скаканием Давида, при установлении на место Киота, которое, как думаю, было таинственным знаменованием быстрого и свободного шествования перед Богом.Вот первая и важнейшая часть моего увещания! Вторая же часть, насколько знаю, будет для многих тяжела и неприятна. Ибо человек, получивший возможность воздать злом за зло, особенно, если то, что потерпел, дает справедливую причину к гневу, – не любит повиноваться слову, которое обуздывает его раздражительность. Однако же слово мое достойно того, чтобы его выслушали и приняли. Не будем неумеренно пользоваться обстоятельствами времени, не допустим излишества в употреблении своей власти, не будем жестокосерды к тем, которые нас обижали, не будем делать того, что сами осуждали. Из настоящей перемены воспользовавшись тем, что избегаем зла, возненавидим всякое отмщение. Люди умеренные почитают для своих оскорбителей достаточным наказанием их страх, ожидание того, чего они достойны, и мучения собственной их совести. Ибо, кто боится будущего наказания, тот уже страдает, хотя и не терпит еще наказания; он сам себя наказывает, может быть, более, нежели, как наказали бы его исполнители казни. Итак, не пожелаем умерять (Божия) гнева, да не явимся наказывающими слабее надлежащего, но поскольку не можем за все наказать, то простим во всем и через то сделаемся лучше наших обидчиков и станем их выше. Покажем, чему их учат демоны и чему нас научает Христос, Который страданиями приобрел славу и восторжествовал не менее тем, что не сделал того, что мог сделать. Воздадим Богу одно благодарение, распространим таинство⁶² благостью и на этот только случай воспользуемся обстоятельствами. Победим мучителей правдолюбием. Особенно в прощении покажем человеколюбие и силу заповеди, которая воздает и нам равным человеколюбием, как скоро имеем в том нужду; ибо знаем, что «какою мерою» меряем, «такою отмерена будет» нам (Мк. 4:24). Если же кто и очень огорчен, предоставим огорчивших нас Богу и будущему суду. Не будем уменьшать будущего гнева тем, что возложим на них собственную свою руку. Не будем помышлять об отнятии у них имущества, не повлечем их на суд, не станем изгонять из отечества, наказывать бичами; кратко скажу: не сделаем им ничего такого, что сами потерпели. А если возможно, собственным примером своим сделаем и их кроткими. Пострадали ли у кого сын или отец, или жена, сродник, друг, или другой кто из ценимых им дорого: вознаградим каждого за страдание, убедив его с твердостью перенести все, что ни потерпел. Выше этого дара, что иное можем воздать им? Сказать ли и о величайшем благодеянии, какое мы получили? Наши гонители преследуются упреками народов и городов на зрелищах, на торжищах, на собраниях. Везде ублажают старое, выставляют новое на позор, и к большому удивлению, даже соучастниками наших гонителей с укоризнами ниспровергаются сами боги, как обманывавшие их долгое время, и уже позже уличенные в обмане. Кто вчера был поклонником, тот ныне стал ругателем. Чего еще более требовать?

Это воздается ныне несчастным, и может быть, это еще малая часть воздаяния. Будет время, когда оскорбителей моих и великого их вождя увижу оплакивающими свое нечестие, когда всякое беззаконие будет судимо и подвергнуто истязанию. Умалчиваю о наших Божественных изречениях и о тех казнях, которые, по нашему учению, уготованы в будущем. Обратись к своему учению и к ужасам, о которых любят рассуждать не одни стихотворцы, но и философы; обратись к своим Пирифлегетонтам, Коцитам и Ахеронтам, в которых мучатся за неправду Тантал, Титий, Иксион. К ним причислится Юлиан, царь этого собратства, и даже предварит их, по нашему слову и определению. Не жаждой будет он томиться, стоя по горло в озере; не будет приводим в ужас камнем, по изображению трагика, висящим над головой и непрестанно то поднимающимся, то опускающимся; его не будут вертеть на быстро кружащемся колесе; и птицы не будут терзать его печень, никогда не истощающуюся, но всегда восполняемую, – пусть все это будет истина или одна басня, скрывающая истину в вымысле. Но тогда увидим, как и чем он будет наказан, увидим, что мучение его будет тяжелее описанных, потому что взыскания и воздаяния всегда соразмерны преступлениям.Таков от нас дар тебе, превосходный и мудрый муж (скажу твоими же словами), за удар ногой! Это воздаем тебе мы, которым по великому и удивительному твоему уложению запрещено было учиться красноречию. Видишь, что не до конца должны мы были молчать, что твои уставы не могли осудить нас на всегдашнее безмолвие; но что и нам дана свобода возвысить голос и облегчить твое неразумие. Как невозможно никаким искусством удержать Нильские водопады, низвергающиеся из Эфиопии в Египет, или остановить солнечный луч, хотя на малое время и затмевается он облаком; так нельзя связать и языка христиан, обличающего ваши дела. Это приносят тебе Василий и Григорий, противники и противоборники твоего замысла, как сам ты думал, других уверял, своими угрозами прославляя и поощряя нас к большему благочестию. Зная нас еще в Греции как людей, приобретших себе имя и известность жизни красноречием и взаимным единодушием, ты почтил нас честью Циклопа, то есть последних оставлял на погибель и, может быть, замышлял принести в победный дар демонам как нечто великое и достойное твоего величия, если бы встретили мы тебя, возвращающегося из Персии; или даже, плохо рассчитывая, питал надежду и нас ввергнуть в одну с собой бездну. Ибо мы не малодушнее тех юношей, которые были орошены в огне, победили зверей верой, охотно подверглись опасности вместе с мужественной матерью и еще мужественнейшим священником, показали, что одна только вера непобедима; не малодушнее, конечно, и тех, которые при тебе явили свою неустрашимость и из которых один⁶³, посрамив мать богов твоих и разрушив жертвенник, веден был к тебе как осужденник, вошел как победитель и, немало посмеявшись твоей багрянице и твоим речам как преиспещренным и смешным, вышел от тебя с большим дерзновением, нежели с каким возвращается иной с вечери и со светлого пиршества; а другой (Св. Евсевий Самосатский – “ред”.), когда все тело глубоко просечено было ремнями, едва дыша от ран, не только не ослабел в пытках и не счел претерпеваемых мучений тяжкими, но даже заметив, что некоторые части тела не подвергались еще ударам, начал обвинять мучителей в нанесении ему оскорблений, потому что не все его тело почтили, но оставили нечто неистерзанным и неосвященным, а с этим вместе указывал на голень, которая одна избежала железных ногтей, и требовал, чтобы и ее не щадили.Итак, это тебе слово, ценимое христианами не ниже лжи и нелепостей Порфириевых, которыми вы восхищаетесь как божественными словами, и не ниже твоего Мисопогона или Антиохика⁶⁴; ибо тем и другим именем надписываешь ты свое сочинение. Его делали тогда важным твоя порфира и льстецы, всему в тебе удивлявшиеся, а теперь стало оно бородой, которую все таскают, рвут и осмеивают, равно как и трудившихся над ней. В нем, как будто рассуждая о чем-то важном, ты весьма надмеваешься тем, что не имеешь излишней заботливости о теле и никогда не чувствовал несварения пищи от переедания; а с намерением умалчиваешь о том, что так жестоко гнал христиан и истреблял этот многочисленный священный народ. Но какой вред для общества, когда один человек страдает несварением пищи или имеет естественную отрыжку? Когда же начато было такое гонение и произведено столько беспорядков; тогда не должна ли была вся Римская держава прийти в трудное положение, как и действительно оказалось на опыте? Воздвигаем тебе памятник, который выше и славнее столпов Геракловых. Те были водружены на одном месте и видимы только приходившими туда; а этот памятник, переходя от одного к другому, не может не быть везде и всем известен. И твердо знаю, что поздние времена увидят его обличающим тебя и твои дела, а также научающим и всех прочих не отваживаться на подобное восстание против Бога, чтобы, поступая подобно тебе, не получить одинакового с тобой воздаяния.

* * *⁵¹Юлиан⁵²перечисляются созвездия.⁵³То есть явившийся на небе свет, изображающий знамение Креста, о чем сказано выше.⁵⁴Еврипид⁵⁵Огненосцем назывался носивший в войске языческом священный огонь для воскурения жертв, и победители щадили жизнь его, чтобы тем не оскорбить богов. Но поражение римского войска могло быть так велико, что нельзя было бы спастись и этому человеку.⁵⁶Констанций⁵⁷По языческому суеверию, на Елисейских полях добродетельные получают награды, которые распределяет Радомант.⁵⁸Указание на обряды, совершаемые при таинстве Крещения.⁵⁹То есть потомков патриарха Иакова (Ам. 6:8).⁶⁰Во время возмущения, бывшего после смерти Константина Великого, Констанций спас Юлиана и брата его Галла от смерти, скрыв их во дворце своем.⁶¹В языческих училищах и в светских науках.⁶²Христианскую веру.⁶³Св. Марк Арефусский⁶⁴Сочинение Юлиана «Мисопогон» – ненавистник бороды, написанное против антиохиян, которые смеялись над длинной и неопрятной бородой Юлиана. Слово 6. О мире, произнесенное в присутствии отца после предшествовавшего молчания по случаю воссоединения монашествующихРевность разрешает язык мой, и я оставляю без исполнения закон человеческий для закона духовного: дарю миру слово, хотя прежде ни за что не соглашался приступить к слову. Ибо как скоро возмутились против нас члены, великое и честное тело Христово начало разделяться и рассекаться, так что едва не «сыплются кости» наши «в челюсти преисподней» (Пс. 140:7), подобно тому, как глубина земли раздирается плугом и рассыпается по поверхности; как скоро лукавый, разодравши нераздираемый, неразделимый и весь тканый “хитон” (Ін. 19:23), присвоил его весь себе, успев через нас сделать то, чего не мог сделать через распинателей Христовых; тогда я решил, что «буду обуздывать уста мои» (Пс. 38:2) и в других случаях несловоохотные, рассуждая, что духовный порядок требует сперва очистить себя самого деятельным любомудрием, потом «открыть уста» разума, «привлечь дух» (Пс. 118:131), а после уже «излить слово благое» (Пс. 44:2) «и проповедовать премудрость Божию», совершенную «между совершенными» (1Кор. 2:6). Притом, как есть «время всякой вещи», малой и великой, по справедливому и весьма разумному изречению Соломона (Еккл. 3:1), так и я, не менее всякого другого, знал время говорить и молчать. Поэтому «был нем и безгласен» (Пс. 38:3), когда, вблизи меня не стало ничего доброго, как будто облако набежало на сердце моей сокрыло луч слова, а «болезнь моя обновлялась» днем и ночью, все возжигало ее во мне, все напоминало о разъединении братии: бдения, пощения, молитвы, слезы, мозоли на коленах, биение в груди, воздыхания из глубины сердца, всенощное стояние, переселение умом к Богу, тихий плач среди молений, приводящий в умиление слушающих, также поющие, славословящие, поучающиеся день и ночь в законе Господнем, носящие «в устах своих славословия Богу» (Пс. 149:6). О том же напоминали мне и эти прекрасные черты и признаки жизни по Богу, эти безмолвные проповедники – волосы сухие и нечистые, ноги босые и, подобно апостольским, ничего не носящие на себе мертвого, стрижение волос тому же соответствующее; одежда, смиряющая гордость, пояс прекрасный своей неукрашенностью, подбирающий несколько, но нимало не приподнимающий одежду, походка твердая, взор неблуждающий, улыбка приятная или, лучше сказать, только вид улыбки, целомудренно удерживающий от неумеренного смеха, слово с разумом, молчание драгоценнейшее самого слова, хвала, приправленная солью, но не для ласкательства, а в руководство к лучшему, порицание – более самой похвалы вожделенное, умеренность в печали и в веселости, и растворение одной другой, мягкость, соединенная с мужеством, и суровость со скромностью, так что одно другому не вредит, но одно через другое делается похвальным; умеренность в общении с другими и в уклонении от общения, – общении для назидания другим, и уклонения для собственного поучения тайнам Духа, – общении, сохраняющем уединение среди самого общества, и уклонении, соблюдающем братолюбие и человеколюбие среди самого уединения, а что и этого еще важнее и выше, богатство, состоящее в бедности, обладание – в пришествии, слава – в бесчестии, сила – в немощи, прекрасное чадородие – в безбрачии, так как рождаемое по Богу лучше порождений по плоти. Наконец, люди, почитающие для себя наслаждением не иметь никаких наслаждений, смиряющиеся ради небесного царства, не имеющие ничего в мире и стоящие выше мира, живущие во плоти как бы вне плоти, которых «часть – Господь» (Чис. 18:20), «нищие ради царствия» (Мф. 5:3), и нищетой царствующие. Вот кто своим присутствием веселил меня, составлял мое богатство, мое лучшее утешение, и своим отсутствием приводил меня в уныние! Вот что стесняло и возмущало мою душу; вот отчего «ходил я, плача и сетуя»! Вот почему отринул я с другими удовольствиями и само слово! Ибо «возлюбленные отвратились» от меня и «обратили ко Мне спину, а не лицо» (Повт. 32:15; Єр. 2:27); паства стала свободнее (чтобы не сказать отважнее) пастыря; «виноград истинный», прекрасно очищенный добрым виноградарем и приносивший добрые плоды в божественные точила, «превратился» для меня “в горечь” (Єр. 2:21), «друзья мои и искренние отступили от язвы моей, и ближние мои стоят вдали» (Пс. 37:12). Из сильной любви к Богу и ко Христу мы разделили Христа, из-за “Истины” (Ін. 14:6) стали лгать друг на друга, ради “Любви” (Ін. 4:8) поучались ненависти, из-за “Камня” (1Кор. 10:4) поколебались, из-за «краеугольного камня» (Еф.2:20) рассыпались, сверх нужды ратовали из-за Мира, были низлагаемы из-за Вознесенного на древо, подвергались смерти из-за Погребенного и Воскресшего.

Так было прежде! И для чего среди радости возобновлять неудовольствие, останавливаясь на событиях печальных, которых не желал бы не только испытать, но и привести на память, о которых лучше не говорить, а молчать, скрыв в глубине забвения постигшее нас несчастье? Разве кто для того только напомнит о скорбном, чтобы вразумиться нам этим примером и, как в болезни, избегать причин, которые довели до такого состояния.Но теперь, когда ушли от нас болезнь, печаль и воздыхание, когда мы, чтящие Единого, стали едины; мы, чтящие Троицу, так сказать, срослись между собой, стали единодушны и равночестны; мы, чтящие Слово, оставили бессловесность; мы, чтящие Духа, горим ревностно не друг против друга, но заодно друг с другом; мы, чтящие “Истину”, одно мудрствуем и одно говорим; мы, чтящие “Мудрость”, стали благоразумны; чтящие Того, Кто – «Свет, Путь, Дверь, как во дни благообразные ходим», все идем прямым путем, все внутри двора; чтящие «Агнца и Пастыря» сделались кроткими и принадлежим уже к тому же стаду и единому пастырю, который пасет стадо не «со снарядам глупого пастуха» (Зах. 11:16), погубляющего овец своего пастбища и предающего их волкам и стремнинам, но пастыря весьма испытанного и опытного теперь, когда мы, чтящие Пострадавшего за нас, стали сострадательны и готовы облегчать тяготы друг другу, чтящие “Главу” образуем стройное тело и скрепленное всяким духовным союзом (Еф.4:16), когда Бог «творит все и претворяет» в полезнейшее (Ам. 5:8), «обратил плач» наш “в радость” и вместо “вретища” дал нам “веселие” (Пс. 29:12); тогда и я, вместе с прошедшими скорбями, отлагаю молчание и приношу настоящему времени и вам, или паче Богу, слово, самую приличную благодарственную жертву, дар, который чище злата, дороже многоценных камней, ценнее тканей, святее жертвы подзаконной, святее начатка первородных, угоден Богу больше тельца юного, еще несовершенного по рогам и раздвоенным копытам (Пс. 68:32) и несмышленного, угоден больше курения, больше всесожжения, больше многих тысяч тучных овнов, больше всего, чем Закон, заключающий в себе только начальные основания, держал во власти еще младенчествующего Израиля, преднаписуя в кровавых жертвах будущее жертвоприношение. Это приношу Богу, это посвящаю Ему, что одно и оставил я у себя, чем одним и богат я, потому что от прочего отказался из повиновения заповеди и Духу; все, что я ни имел, променял на драгоценную «жемчужину», сделался (или лучше сказать, желаю сделаться тем счастливым “купцом”, который за малое, несомненно тленное, купил великое и нетленное (Мф. 13:45-46); но удерживаю за собой одно слово, как служитель слова, и добровольно никогда не пренебрегу этого стяжанием, но ценю, люблю его, веселюсь о нем более, нежели о всем том, в совокупности, что радует большую часть людей; делаю его сообщником всей жизни, добрым советником, собеседником и вождем на пути к горнему и усердным сподвижником. И так как презираю все дольнее, то вся моя любовь после Бога обращена к слову или, лучше сказать, к Богу, потому что и слово ведет к Богу, когда оно соединяется с разумением, которым одним Бог истинно приемлется и сохраняется и возрастает в нас. «Я назвал мудрость сестрой моей» (Притч. 7:4), «почтил и объял» ее, сколько мне дозволено было, и домогаюсь «венка благодати и прекрасного венца» (Притч. 4:8-9), то есть даров премудрости и слова, озаряющего ум наш и освещающего наши шествия к Богу. Через слово я обуздываю порывы гнева, им усыпляю иссушающую зависть, им успокаиваю печаль, оковывающую сердце, им уцеломудриваю сластолюбие, им полагаю меру ненависти, но не дружбе (ибо ненависть должно умирять, а дружбе не должно знать пределов). Слово в изобилии делает меня скромным и в бедности великодушным, оно побуждает меня идти с идущим твердо, простирать руку помощи падающему, сострадать немощному и сорадоваться возмогающему. С ним равны для меня и отечество, и чуждая страна, и переселение для меня – не более, как переход с одного чужого места на другое, не мое. Слово для меня разделяет миры, и от одного удаляет, к другому приводит. Оно учит меня не возноситься «с оружием правды» (2Кор. 6:7) и в несчастных и прискорбных обстоятельствах со мной любомудрствует, подавая «непостыжающую надежду» (Рим. 5:5) и облегчая настоящее будущим. Словом и ныне встречаю друзей своих и братьев и предлагаю трапезу словесную и чашу духовную и всегдашнюю, а не такие, какими земная трапеза льстит чреву, которое не может быть исправлено, но «уничтожится» (1Кор. 6:13). «Долго молчал я, терпел» (Іс. 42:14), «удерживался»; ужели и всегда буду терпеть? Молчание Захарии разрешил родившийся Иоанн (ибо неприлично было молчать отцу “гласа”, когда глас уже произошел; но как неверие гласу связало язык, так явление гласа должно было разрешить отца, которому и благовествован и родился этот «глас и светильник», предтеча Слова и Света), а мне разрешает язык и возвышает глас, как глас трубы, это благодетельное событие, это прекрасное зрелище, какое представляют чада Божии, прежде расточенные, а ныне собранные воедино, покоящиеся под одними и теми же крылами, «в единомыслии» идущие «в дом Божий» и соединенные между собой единым союзом добродетели и Духа. Я не могу молчать, когда уже не восстаем друг на друга (до того наш ум уловлен был лукавым, или терпел от него насилие, или «застрелен» был им “во тьме” (Пс. 10:2), им же наведенной, или как иначе это выразить, что мы радовались несчастьям друг друга, не думая о том, что взаимное несогласие причиняет вред всему телу). Не могу молчать, когда Иуда и Израиль «поставляют себе одну главу» (Ос. 1:11), Иерусалим и Самария собираются к единому горнему Иерусалиму, и мы стали уже не «Павловы, Аполлосовы и Кифины» (из-за чего и против чего и происходили горделивые прения), новее – “Христовы” (1Кор. 1:12).

Слово 1. На Пасху і про своє зволікання1

Слово 1. На Пасху и о своем промедлении1

Слово 1. На Пасху и о своем промедлении¹