Частина 2: Про покаяння і плоди покаяння, або добрі справи

Стаття 1: Про покаяння

Глава 1: Як Бог закликає грішника на покаяння

Ухилися від зла і роби добро. Тимчасова насолода, але вічна мука; тимчасовий хрест і скорбота, але вічна втіха. Вибирай, людино, що хочеш!

“Прийдіть до Мене, всі обтяжені й утруднені, і Я заспокою вас; візьміть ярмо Моє на себе, і навчіться від Мене, бо Я лагідний і смиренний серцем, і знайдете спокій душам вашим” (Мф. 11:28-29).

– 140. Поки людина стоїть перед кимось, обличчям своїм до неї стоїть; а якщо від неї відійти хоче, відвертається від неї обличчям і обертається до неї спиною, і так, відвернувшись, іде в намічену дорогу; і чим більше йде, тим більше відходить і віддаляється від неї. Так, поки людина намагається святу волю Божу виконувати, і слухається того, що Бог у святому Своєму Слові велить, і готовою до веління Божого себе показує, – немов би лицем своїм перед Богом стоїть і пошану свою Йому віддає, з Ним перебуває і не відлучається від Нього. Але якщо добре своє свавілля змінює і зло замість добра обирає, гріх замість чесноти творить, – ніби відвертається обличчям своїм від Бога і спиною до Нього повертається, як про беззаконних ізраїльтян говорить через пророка: “Вони відвернулися до Мене спиною, а не обличчям” (Єр. 32:33). Так людина, відвернувшись від Бога, нескінченного Добра, чим більше гріхів і беззаконь творить і в нерозкаянні перебуває, тим більше відходить і віддаляється від Нього. Відвертається ж самою справою не обличчям, а серцем, і повертає не спину, а неслухняність і нерозкаяне серце; і віддаляється не ногами, а волею, не зміною місця, а зміною вдач злих на найзліші. Куди відвернути обличчя можемо від Того, Який скрізь є? І куди підемо від Того, Хто на всюди знаходиться? Як Псаломщик каже: “Куди піду від Духа Твого, і від Обличчя Твого куди втечу? Якщо зійду на небо, Ти там, якщо зійду в пекло, Ти там “****(Пс. 138:7-8). Це-то і є відвернутися, відступити і віддалитися від Бога. Цю відразу й віддалення грішника від Бога зображує нам притча про блудного сина, який, узявши покладену частину маєтку в милосердного свого батька, на лихо своє, відстав від нього, і, пішовши в далеку країну, розтратив маєток свій, живучи блудно, а потім почав зазнавати нестатків, і радий був насититися ріжками, що їх їли свині. Так людина, відступивши від Бога непослухом, губить дане їй Богом маєток духовний, тобто святість, правду, непорочність тощо; і так у тяжке рабство пристрастей і гріха потрапляє, і в цьому тяжкому рабстві ні в чому не може знайти собі задоволення й відради. Бо душа людська, як дух, Богом створений, ні в чому іншому задоволення, спокою, миру, розради й відради знайти не може, як тільки в Бозі, Котрим за образом Його і за подобою створена. А коли від Нього відлучиться, змушена шукати собі задоволення в створіннях і пристрастями різними, як ріжками, себе годувати, але належного спокою і відради не знаходить. Отже, від голоду залишається померти. Бо духу потрібна духовна їжа.

– 141. Так від грішника, що відвернувся і віддаляється, Премилосердний Бог не відвертається, але немовби слідом за батьківським голосом вигукує: “Чадо, куди ти від Мене віддаляєшся? Де ти знайдеш без Мене і крім Мене блаженство? Скрізь тебе зустріне лихо”. І так вигукуючи, закликає його до Себе. Закликає ж по-різному: 1) Всередині, через благодать Свою, якою вдаряє у двері серця нашого. Це буває, скільки разів совість, гріхами роздратована, викриває і вдаряє грішника, представляє йому суд Божий і вічну муку за гріхи. 2) Прикликає через спасительне споглядання, страждання, смерть і Воскресіння Сина Свого, Іісуса Христа, уявляючи йому, що відбулася ця велика справа заради нього. Бо не заради кого іншого прийшов Христос у світ, як заради грішника. “Син Людський прийшов шукати і врятувати те, що загинуло” (Лк. 19:10). “Я прийшов, – сказав Він, – закликати не праведників, але грішників до покаяння” (Мф. 9:13). Він також ніби кричить слідом за грішником і вмовляє повернутися покаянням до Себе: “Навіщо ти, грішнику, Мене залишив? Навіщо від Того, Хто полюбив тебе, віддаляєшся? Пам’ятай, що заради тебе Я народився від Діви, і “прийняв образ раба” (Флп. 2:7); заради тебе був Немовлям, збіднів, упокорився, на землі пожив, плакав, трудився, гоніння, лихослів’я, докір, ганебне, наругу, рани, заплітання, насмішку й усяке страждання перетерпів; нарешті, ганебною смертю, “смертю хресною” помер (Флп. 2:8). Усе це заради твого спасіння звершив. Зійшов із небес – щоб тебе на небо піднести. Змирився – щоб тебе, приниженого, піднести. Зубожів – щоб тебе, зубожілого, збагатити. Збезчестився – щоб тебе, знечещеного, прославити. Уразливим став – щоб тебе, уразливого, зцілити. Помер – щоб тебе, померлого, оживити. Ти згрішив, а Я гріх твій на Себе взяв. Ти винен, а Я кару зазнав. Ти боржник, а Я за тебе борг заплатив. Ти на смерть засуджений, а Я за тебе помер. І до цього Мого за тебе страждання не що інше, як любов Моя до тебе привабила Мене. Отже, навіщо самовільно нехтуєш цією Моєю любов’ю, працями, подвигами, стражданнями, заради тебе піднятими, і сам себе хочеш згубити. “Не тлінним сріблом чи золотом відкуплений ти від гріха, від диявола, від смерті й пекла, але дорогоцінною Кров’ю” Моєю (1Пет. 1:18-19). Згадай це – яка дорога за тебе ціна дана: Кров’ю Моєю і смертю Моєю відкуплений ти! Згадай усі ці заслуги Мої, якими Я тобі заслужив відпущення гріхів і життя вічне, і покайся – і так спасешся. “Ось стою біля дверей і стукаю: якщо хто почує голос Мій і відчинить двері, то увійду до нього, і буду вечеряти з ним, і він зі Мною” (“Одкр.3:20”). О, божественний, о, люб’язний, о, найсолодший голос – голос, що спасіння нашого шукає! О, Преблагий і Милосердний Іісусе, Милостивий наш Відкупитель! Не відступи від нас, грішних, яких святою Своєю Кров’ю спокутував. Але вдаряй, вдаряй у двері кам’яних сердець наших, міцно вдаряй пресолодким і спасительним голосом Твоїм. Нехай прокинемося від глибокого гріховного сну і почуємо пресолодкий і прелюб’язний голос Твій, “бо голос Твій солодкий, і образ Твій прекрасний” (Певз. 2:14), – і так почнемо самі просити, шукати й стукати, стукати у двері милосердя Твого (Мф. 7:7-8). Так Син Божий кличе слідом грішника, що заблукав, і звертає до покаяння! І Отець з небес про те свідчить: “Його слухайте” (Мф. 17:5). І Святий Дух у псалмі говорить нам: “Тепер, коли голос Його почуєте, не озлобите сердець ваших” (Пс. 94:8). Так Святий і Милостивий наш Бог, Отець, Син і Святий Дух, кличе нас Своєю благодаттю на покаяння! 3) Кличе нас на покаяння через пророків і апостолів, як посланців Своїх і рабів, яких ніби слідом за нами посилає і навертає нас до Себе через них. Вони вмовляють нас і молять: “Отже,… від імені Христового просимо, і нібито… Бог вмовляє через нас; від імені Христового просимо: примиріться з Богом” (2Кор. 5:20). І ще: “Зверніться до Мене, – говорить Господь Сил, – і звернуся до вас” (Зах. 1:3; Мал. 3:7). І ще: “Звернися, Ізраїлю, до Господа, Бога твого, бо знесилений ти в несправедливостях твоїх” (Ос. 14:2). І ще: “Звернися до Мене, дім ізраїльський, – сказав Господь, – і я не покладу на вас обличчя Мого, бо Я Милосердний, і не гніватимуся на вас навіки” (Єр. 3:12). І ще: “І тепер говорить Господь Бог ваш: “Зверніться до Мене всім серцем вашим у пості, і в плачі, і плачучи, і ридаючи, і роздирайте серця ваші, а не одежу вашу, і зверніться до Господа, Бога вашого, бо Він милосердний і щедрий, довготерпеливий і милостивий, і багатомилостивий, і шкодує про лихоліття” (Іоіл.2:12-13). І ще: “Зверніться, і відкиньте… всі нечестя ваші, і не будуть вам неправди на муку; відкиньте від себе всі нечестя ваші, якими згрішили проти Мене, і створіть собі серце нове, і дух новий, і виконайте всі заповіді Мої” (Єз. 18:30-31). Так, як бачиш тут, і в інших місцях Письма, через голос пророчий і апостольський навертає Бог грішника і закликає до покаяння. 4) Кличе через обіцянку тимчасових і вічних благ, якими, як батько людинолюбний свого чада яблуком, до Себе привертає, щоб так благами збудилися й навернулися до Нього; про що в пророчих книгах і апостольських посланнях досить писань знаходимо. Так закликає нас до Себе Христос і обіцяє пресолодкий спокій душам нашим: “Прийдіть до Мене, всі, хто трудиться й обтяжений, і Я заспокою вас, візьміть на себе ярмо Моє, і вчіться від Мене, бо Я лагідний і смиренний серцем, і знайдете спокій душам вашим” (Мф. 11:28-30). Ніби сказав: “О, бідні й обтяжені метушнею світу грішники, повно вам обтяжувати себе й обтяжувати задумами, починаннями, стараннями, клопотами й печалями житейськими. Ніде ви не знайдете істинного спокою і блаженства, крім Мене. До чого ви не звернетеся, ніякої істинної собі користі від того не знайдете. Скрізь вас – крім Мене – зустрічає справжня біда і зло. Багатство, честь, слава і насолода світу цього, яких шукаєте, більше вас обтяжать, ніж полегшать, більше обтяжать, ніж заспокоять. Чи добра собі хочете? Усяке добро в Мене і від Мене походить. Блаженства бажаєте? Його немає ніде, крім Мене. Краси шукаєте? Хто прекрасніший за Мене і крім Мене? Благородства бажаєте? Хто шляхетніший за Сина Божого? Висоти хочете? Хто вищий за Царя небес? Чи слави шукаєте? Хто славніший за Мене? Багатства бажаєте? У Мене і в Моїй руці весь скарб нетлінний. Премудрості шукаєте? Я – Премудрість Божа. Дружби шукаєте? Хто люб’язніший і хто любить більше за Мене, Який душу Свою за всіх поклав? Допомоги, захисту хочете? Хто допоможе і захистить, крім Мене? Лікаря шукаєте? Хто зцілить, крім Мене – душ і тіл Лікаря? Розради, веселощів і радості шукаєте? Хто втішить і потішить, крім Мене? Спокою і миру собі хочете? Я – мир і спокій душевний, і ніде не знайдете його, крім Мене. Світла бажаєте? “Я – Світло світу; хто піде за Мною, той не буде ходити в темряві” (Ін. 8:12). Не хочете спокуситися і заблукати? “Я – Істина”. Хочете прийти до Бога? “Я – Шлях”. Не хочете померти, але жити навіки? “Я – Життя. Я – Шлях, і Істина, і Життя” (Ін. 14:6). Приступити до Мене не смієте? До кого доступ зручніший? Усіх кличу і приймаю: “прийдіть до Мене”. Просити побоюєтеся? Кому, хто просить з вірою, Я відмовив? Гріхи відвертають вас від Мене? Я за грішників душу Свою поклав. Безліч гріхів бентежить вас? Милосердя у Мене більше за всі гріхи всього світу. “Прийдіть до Мене, всі, хто трудиться і обтяжений, і Я заспокою вас. Цього сприятливого і солодкого голосу не повинні ми, грішники, не послухатися, а повинні навернутися і прийти до милостивого Відкупителя нашого – нехай знайдемо спокій душам нашим”. 5) Кличе через погрозу тимчасових і вічних покарань, як про те також у багатьох місцях Святого Письма бачимо. “Якщо не навернетесь, зброю Свою очистить, лук Свій Він натягнув, і приготував його, і в ньому приготував знаряддя смерті, стріли Свої зробив для тих, що спалюються” (Пс. 7:13-14). “О, людино! Чи нехтуєш багатством благості, лагідності й довготерпіння Божого, не розуміючи, що благодать Божа веде тебе до покаяння? Але, за наполегливістю твоєю і нерозкаяним серцем, ти сам собі збираєш гнів на день гніву і одкровення праведного Суду від Бога” (Рим. 2:4-5). 6) Далі, Отцівський Божий Промисел посилає на грішників покарання, якими нібито присікає для них шлях згубний, щоб зупинилися і звернулися до Бога. Це-то і означають хвороби, голод, пожежі та інші напасті. 7) Закликаємося ми, нарешті, через повсякденні випадки смерті, коли бачимо братію нашу, що звідси відходить, і самі собі того від дня на день очікуємо. Кожному з нас говорить Бог: “Ти земля…, і в землю повернешся”, – що сказано праотцеві Адаму (Бут. 3:19). Отже, покайся, щоб мати тобі частку у воскресінні праведних, які повстануть у славі.

– 142. Причини, які можуть і повинні збудити грішника на покаяння: 1) Велике Боже бажання і немовби якась спрага до спасіння нашого. Бог наш “хоче, щоб усі… спаслися і досягли пізнання істини” (1Тим. 2:4), як бачиш із попереднього параграфа і як можна бачити з інших пророчих пророцьких і апостольських застережень, що Отецьке Боже серце і велике бажання нашого спасіння відкривають і різноманітними словами зображають, а найбільше можна бачити з того, що і Сина Свого Єдинородного заради нас не пожаліли, але за нас віддали Його, щоб ми спаслися. Тож у різний спосіб привертає нас до Себе, вмовляє, молить через посланців Своїх, обіцяє блага, погрожує злом, обіцяє подати допомогу і благодать тим, хто звертається, обіцяє відпустити гріхи вчинені й не згадувати їх, лякає вічним вогнем, і вічне блаженство відкриває та обіцяє, щоб так ми спонукали себе до покаяння та порятунку здобули. Отже, не личить нам нехтувати бажанням такого Великого, Милосердного Бога, але личить навернутися і каятися. 2) Вимагає того від нас дивовижне Сина Божого за нами спостереження, втілення, смиренне життя на землі, страждання і смерть. Усе це Він заради нашого спасіння звершив. Але все це марно для тих, які без покаяння перебувають, і не хочуть себе виправити і плодів покаяння показати. Але тим більше їх засудить, як таку благодать знехтувавших. Чуєш і читаєш у святому Євангелії, грішнику, яким смиренним чином Визволитель наш прийшов до нас спасти нас. Ясла і печера, де народився, показують це. Ти ж хочеш у гордості жити. У якій убогості на землі Він пожив заради тебе, так що Син Людський “не мав, де голови прихилити” (Мф. 8:20).

Ти ж ненаситно маєтків і багатства бажаєш. Скільки років на землі трудився заради душі твоєї. Ти ж не дбаєш і не трудишся заради спасіння свого, але все те зневажаєш. Скільки плакав за загиблою душею твоєю Той, Який за днів плоті Своєї благання і молитви до Того, Хто міг врятувати Його від смерті, з криком міцним і зі сльозами приніс. Ти ж не хочеш зітхнути і пролити сліз заради душі своєї, жаліти про гріхи свої. Яких хул і ганьблення зазнав Він заради тебе. Ти ж не хочеш зазнати кривди від ближнього свого, а злишся на нього і духом помсти дихаєш. Згадай, як Він сумував, тужив, жахався, кривавим обливався потом, – ти ж не хочеш потужити, поскорбіти і повболівати за гріхи свої, якими велич Божу образив, але шалено проводиш у мирських розвагах дні свої. Як страшно зганьблений, осміяний, обпльований, завушений і уражений Він був заради тебе. Ти ж честі і слави у світі цьому шукаєш і хочеш прославитися, “земля і попіл” (Сир. 10:9,17:31), бідний і знедолений. Як жахливо Він мучився, був розп’ятий, посеред розбійників повішений, до Хреста пригвозджений і безчесно заради тебе помер, – ти ж у солодощах плотських і розкоші не перестаєш утішатися. Ця невимовна Його любов і благодать кричить до нас, щоб навернулися і залишили беззаконне життя, і покаялися, “і з острахом стали проводити час життя нашого, знаючи, що не тлінним сріблом або золотом відкуплені ми від марнославного життя, відданого нам від отців, а дорогоцінною Кров’ю Христа, як непорочного і чистого Агнця” (1Пет. 1:17-19). Чи нам гріхи чинити, за які Христос, Син Божий, так уражений і мучимий був? Сама Кров Його кричить до нас, щоб перестали грішити і покаялися. Якщо ж не покаємося, то та сама Кров кричатиме на нас, щоб суд Божий підпав на нас і по справах наших сприймемо. Страшно це чути, але неодмінно буде те! “Бог не буває зганьблений” (Гал. 6:7). 3) Можуть і повинні збудити нас до покаяння погрози Божі. Бог погрожує стратою тим, хто не кається. “Якщо не навернетеся, зброю Свою очистить, лук Свій Він натягнув, і приготував його, і в ньому приготував знаряддя смерті” та інше (Пс. 7:13-14). Божа ж погроза, людино, не порожня і суєтна, але неодмінно здійсниться насправді, якщо людина не знехтує нею і не виправить себе. І сховатися від Нього ніде неможливо; скрізь зустрічає відплату Його той, хто не кається, як через пророка каже: “Коли сховаються в пеклі, то й звідти рука Моя вирве їх, коли зійдуть на небо, то й звідти повалю їх, і коли сховаються на вершечку кармілу, то й там знайду й схоплю їх, і занурюся від очей Моїх в глибину морську, то й там накажу змію, і вб’є їх” та інше (Ам. 9:2-3). Є тільки один притулок від гніву Божого – покаяння; воно приховує грішника від помсти і страти. “Скажу про якийсь народ чи царство, що викоріню їх, і спустошу, і згублю його. І якщо відвернеться народ той від усіх лукавств своїх, то пожалкую про біди, які надумав створити їм” (Єр. 18:7-8). До цього безпечного притулку прибігли ніневітяни, почувши про прийдешній гнів Божий, і сховалися, і так врятувалися. До цього і тепер багато хто прибігає і рятується. Отже, личить і нам, людство, до того ж граду притулку бігти, щоб у ньому сховатися від кари і помсти Божої. Бо покаяння є та гора, на якій Лот від згубного гніву Божого, що Содом і Гоморру спалив, сховався. На цю тиху й безпечну гору неодмінно має втекти й сховатися на ній той, хто не хоче з беззаконним світом, як із Содомом і Гоморрою, загинути. Отже, біжи, біжи, грішнику, на цю гору, поки ще гнів Божий, як вогонь від Господа з неба, не спав, і не озирайся назад. “Згадуйте дружину Лотову”, як застерігає нас Христос (Лк. 17:32). 4) Заохочує нас до покаяння невідома смерть життя нашого, яка неодмінно буде, але коли буде, невідомо. Бог визначив, що час цей був нам невідомий, щоб завжди його чекали. Бог обіцяє прийняти нас, що каються, подати відпущення гріхів, але завтрашнього дня не обіцяє. Слухай це, бідний грішник, і завтрашнього дня не думай собі для покаяння. Бог завжди велить готовим бути до виходу; і якими застане нас смертна година, такими і перед Судом Його з’явимося. І тому яким хочеш померти, таким повинен і все своє життя бути. Чи хочеш померти так, як благочестиві християни вмирають? Повинен ти і жити так, як благочестиві живуть. Бо всяка людина – раб Божий. Раб же завжди повинен готовим бути, коли не покличе його до себе пан його. Так і християнин, як раб Божий, завжди готовим має бути, коли покличе його Бог. А кличе всякого до Себе Бог через кінець життя його. “Блаженні раби ті, яких Господь, прийшовши, знайде пильними” (Лк. 12:37). Неодмінно ж той пильнує, хто у повсякчасному перебуває в покаянні. Окаянні й бідні ті, яких знайде Господь любов’ю світу цього упоєних і сном гріховним сплячих! Згадай, де багач той, який “одягався в порфіру і віссон, і кожен день бенкетував блискуче” (Лк. 16:19)? Кричить із пекла, будучи в муках, і без кінця кричати буде. Де інші грішники, що не покаялися і смертю піднесені? Перебувають у своїх певних місцях, очікують всесвітнього Суду Божого і останнього визначення, і досконалої за справами відплати. Бажали б повернутися у світ цей і всяке вчинити покаяння, але не дається їм. Ми ще, слава Богу, на землі живемо, ще смерть нас не викрала, ще не минув наш час покаятися, ще можемо спастися Божою благодаттю, ще Бог закликає нас до покаяння й обіцяє милість. Ну ж бо, покаймося, людино, і покажемо плоди покаяння, і утвердимо себе в тому новому житті, щоби, коли не прийде до нас година смертна, застала б нас, як християн, котрі блаженно помирають, бо помирають у Господі, і так цією смертю, як дверима, ввійдемо в життя краще й у вічне блаженство. 5) Нехай спонукає нас до покаяння Страшний Суд Христовий, на який усім нам, усім, праведним, кажу, і грішним належить з’явитися і дати відповідь про скоєне Праведному Судді. Зараз Бог на покаяння кличе. Тоді до відповіді покличе. Тепер каже: “Покайтеся” (Мф. 4:17). Тоді скаже: “Відповідайте Мені”. Тепер закликає: “Прийдіть до Мене, всі стражденні й обтяжені, і Я заспокою вас” (Мф. 11:28). Тоді скаже: “Ідіть від Мене, прокляті, у вогонь вічний” (Мф. 25:41). Отже, побоїмося Суду Божого, а тим паче Самого Бога, Який судить не як людина, зовнішні тільки справи, а й самі помисли випробовує, і не соромиться лиця людського, а кожному за його справи відплачує, і не вимагає свідків, а Сам усьому – слову, ділу й помислу всякому – Свідок вірний, бо Він випробовує “серця та утробу” (Ієр.17:10; Пс. 7:10). 6) Вічна смерть або пекельні муки сильно спонукають людину до навернення. Тоді перестане все милосердя, але правда Божа вступить у свою справу; тоді каяття марне; плач і сльози суєтні тоді. Там почується відповідь: “Чадо! Згадай, що ти отримав уже добре твоє в житті твоєму” (Лк. 16:25). Тепер нестерпний тобі жар, що відбувається в русі крові, як стерпиш те полум’я, від якого і демони тремтять, який мучить, а не з’їдає! 7) Вічне блаженство, уготоване обранцям Божим, нехай приверне нас до покаяння і старанного старання в справі благочестя. Яке ж воно буде, розум зрозуміти і слово пояснити не може. Буде воно в спогляданні Божого Обличчя: тоді побачать Бога віч-на-віч. “Улюблені, – каже святий апостол, – ми тепер діти Божі; але ще не відкрилося, що будемо. Знаємо тільки, що, коли відкриється, будемо подібні до Нього, бо побачимо Його, як Він є” (1Ін. 3:2). Але входять у те чисті й святі, покаянням і вірою очищені. Той, хто бажає туди увійти, має “вибілити одежу свою Кров’ю Агнця” ( Одкр.7:14). Бо “зовні – пси, і чарівники, і розпусники, і вбивці, і ідолослужителі, і кожен, хто любить і чинить неправду” ( Одкр.22:15). Отже, чи не божевільна справа заради тимчасової й удаваної насолоди погубити вічну радість?! 8) Нарешті, переконують і переконують нас до покаяння докори сумління, які від гріхів бувають і від яких нічим іншим, як справжнім покаянням, не позбуваємося і не отримуємо тиші, спокою й утіхи.

– 143. Як людина, йдучи дорогою, коли помічає, що не той шлях, яким має вона йти, або некорисний їй шлях той, і, так міркуючи, зупиняється і обертається назад, і йде, куди їй треба, так і грішник, ідучи дорогою згубною, що веде до вічної погибелі, коли благодаттю Божою приходить до пізнання своєї омани та окаянства, роздумуючи над своєю оманою, каже: “Навіщо я це роблю? До якого кінця шлях мій веде мене?” Так сумніваючись, ніби зупиняється і не йде далі. О, наскільки добрі роздуми, які приводять до цього рятівного сумніву! Яким блаженним є сумнів, що перешкоджає волі, яка зло зачинає, і утримує ноги, що йдуть на зло, і присікає шлях, який веде до погибелі! Бо в такому здивуванні полягає перша сходинка до спасіння. Пізнати себе і своє окаянство є початком порятунку: оскільки пізнання своєї бідності призводить до пошуку способу, як би позбутися біди. Так зробив блудний син, який пішов від батька свого і впав у біду і голод, який, “прийшовши до тями, сказав: “Скільки найманців у батька мого надлишкують хлібом, а я помираю від голоду; встану, піду до батька мого” (Лк. 15:17-18). Так грішна людина, розмірковуючи про свою бідність і доброту Небесного Отця, якою всі, хто служить Йому, насолоджуються, приходить до тями і каже: “Як багато хто в Бога отримують милість істинним покаянням. Я ж її втрачаю своєю недбалістю. Вставши, піду і я до Бога, повернуся з покаянням до Нього, від Якого віддалився беззаконною вдачею; повалю себе зі смиренням і зі сльозами перед Ним, від Якого відступив гордістю і сластолюбством; визнаю перед Ним себе негідним ні неба, ні землі, я, який себе за щось чимале вважав; оголошу Йому з жалем гріх мій, яким Його ображав. Вставши, іду до Отця мого, красою Якого Ангели і святі насолоджуються; іду до Отця мого, від Якого самовільно і шалено відлучився; “піду до Отця мого, і скажу Йому: “Отче, я згрішив проти неба і перед Тобою” (Лк. 15:18). Так, або подібно до того розмірковуючи, бідний грішник, якщо серце своє і волевиявлення на добре змінить, немов би назад повертається; і, коли у волевиявленні, добре розпочатому, стоїть і плоди навернення показує, вбачаючи пороки й недоліки в совісті своїй, намагається їх молитвою та покаянням серця винищити, нібито йде до Бога, від Якого злим життям пішов подалі. І що старанніше виправляє себе, то скоріше йде, і ніби біжить до дому Отця Небесного. Так зробив згаданий блудний син “і, вставши, пішов до батька свого”. Так грішника, що навернувся і приходить, коли бачить Бог, Отець Небесний, – о, як сприятливо “дивиться на нього! Який милий буває він святим і милосердним очам Його! З якою охотою його зустрічає, коли він наближається! Як люб’язно приймає його! Яким гарячим цілуванням любові Своєї божественної цілує” його (Лк. 15:20)! Повеліває “принести кращий одяг і одягнути його, і дати перстень на руку його, і взуття на ноги” (Лк. 15:22). “Скликає Ангелів і праведних душі, як друзів і сусідів Своїх, і велить їм радіти, веселитися і радіти, кажучи: Радійте зі Мною,… бо цей син Мій був мертвий і ожив, пропадав і знайшовся” (Лк. 15:9-10,24). Учасником цієї радості, веселощів, радості хоче зробити грішника Христос, Єдинородний Син Божий. “Ось стою біля дверей і стукаю: якщо хто почує голос Мій і відчинить двері, то ввійду до нього, і буду вечеряти з ним, і він зі Мною” ( Одкр.3:20). Що означає благодатне Його, звеселяюче перебування в серці того, хто кається.

– 144. Отже, послухай, грішнику, Божого голосу; виконай бажання Отця Небесного, спрагле спасіння твого. Поглянь на смерть і Кров Христову, вилиту заради тебе. Велика ціна за тебе дана – Кров Христова, яка дорожча за весь світ! Покайся, поки час є; навернися, поки приймає Господь. Ось Кров Христова кричить до тебе про це. Ось Отець Небесний чекає на тебе. Ангели готові радіти про покаяння твоє. Праведники чекають на тебе, поки покаєшся, і за того, хто покається, зрадіють. Ось смерть чекає, що відчиняє нескінченну вічність! Ось Суд Христовий лякає, геєна жахає, блаженство вічне підбадьорює, Євангеліє запевняє в цьому! Велика річ – спасіння, заради якого Син Божий Кров Свою пролив: то “одне тільки потрібно” (Лк. 10:42). Якщо одного разу знайдеш, ніколи не загубиш; а якщо загубиш, ніколи не знайдеш. Тут його треба шукати, і шукати більше, ніж їжі, пиття, і одягу, і життя тимчасового. А по смерті не знайдеш, хоча зі зітханням і сльозами будеш шукати. Тіло голодує, жадає – і живиш та напуваєш його. Душа прагне, жадає – і нехтуєш! Тіло голе одягаєш, брудне омиваєш, немічне лікуєш. Душа гола, пороками забруднена, немічна і вже мертва – і не дбаєш! Дім горить, і намагаєшся загасити. Дім душевний горить і вже згорає – і не дбаєш! Багатство викрадене шукати намагаєшся. Сатана все багатство душевне викрав – і не дбаєш! О, бідні й окаянні грішники, що ми спимо? Ось сатана краде неоціненний скарб наш – вічне спасіння, яке Христос Кров’ю Своєю придбав нам! Ось голос Божий у совісті нашій вдаряє і збуджує нас: “Встань, сплячий, і воскресни з мертвих” (Еф.5:14). Апостоли і проповідники Божого Слова благають нас: “Від імені Христового просимо: примиріться з Богом” (2Кор. 5:20). Що ж ми не пробудимося, доки час не минув, доки Бог кличе і приймає тих, хто кається?! Буде час, коли не кликатиме, а судитиме грішників.

– 145. Недобре і безглуздо робимо, коли відкладаємо покаяння чи то до хвороби, чи то до старості, чи то до смерті, чи то з дня на день, бо скільки жити і коли померти нам – не в нашій владі, а в Божій. Та й чи тоді хочемо для Бога жити, коли закінчуємо життя? Чи тоді відстати від гріхів, коли вже не можемо грішити? Чи тоді звертатися до Бога, коли Бог Сам, навіть якщо ми й не хочемо, нас до Себе кличе? Чи тоді виправляти життя, коли закінчуємо життя? Це диявольський підступ! Він цю думку нам вкладає, щоб так зручніше міг погубити нас. Це його справа – одне милосердя Боже людині представляти, минаючи правосуддя Його, щоб так зручніше людину до гріхів приводити і в гріхах тримати. Бог Милостивий, як у наступному параграфі побачиш, але й Праведний. Тому треба завжди одним оком на милосердя Боже, а іншим на правду Його дивитися. Так тому, хто згрішив, міркування про Боже милосердя – зневіритися, а міркування про правду Його більше грішити не допустить. “Щоб, – каже свт. Василій Великий, – не згрішити, потрібен страх суду Божого. Щоб тому, хто згрішив, не впасти у відчай, корисна надія на милосердя Боже”.

З вищесказаного таке випливає міркування: 1) Яка велика людська сліпота відвертатися від Бога до гріха, від світла до темряви, від життя до смерті, від блаженства до лиха! 2) Наскільки тяжко грішить і безсоромна людина, коли, замість послуху, непослух Богові чинить, і так, замість обличчя свого, спину повертає, як каже пророк (див. Єр. 32:33). Ця людська безсоромність і страшна зухвалість і в інших місцях Святого Письма зображується, як пишеться про беззаконників: “Не представили Бога перед собою” (Пс. 53:5); і ще: “Не представили вони Тебе перед собою”, – говорить Богу Псалмоспівець (Пс. 85:14). Не представили перед собою Бога, Якого повинні перед собою мати, і дивитися, що велить, і так пошану, послух і покірність Йому надавати; але вони не зробили того: “Не представили Бога перед собою”. І знову грішнику Бог каже: “Відвернув слова Мої назад” (Пс. 49:17), – слова, які повинен ти мати перед собою і, на них дивлячись, виконувати їх; але ти, грішник, відвернув їх назад, щоб тобі їх не бачити й не дотримуватися, як непотрібних. І це є крайня безсоромність і шаленство грішника, хоча він того й не помічає. 3) Видно звідси, що є безбожне і нечестиве життя, – тобто життя, гріхами проти совісті сповнене і нерозкаяне. 4) Відрікається від Бога і Христа, Сина Божого, не тільки той, хто вустами Його не сповідує, а й той, хто не слухає Його, вчення Його не дотримується. Або, коротше, відкидається людина від Бога і Христа, Сина Божого, не тільки устами, а й беззаконним життям. Поміркуй кожен це. Бог велить: “Не вбий”, – гнів каже: “Убий”. Бог забороняє: “Не чини перелюбу”, – плоть каже: “Дерзай”. Бог каже: “Не вкради”, а мамона каже: “Укради”, та інше. Грішник, полишивши Бога, гніву, плоті й мамоні кориться, і так самою справою показує, що не Бога, а гнів, похіть і мамону господом своїм вважає. Їх слухається, хоча устами й сповідує, що Бог – Господь його. 5) Що навернення не в тому тільки полягає, щоб зовнішні гріхи, як-от: блуд, розкрадання, пияцтво тощо, – залишити, але щоб і серце змінити, і нове життя, протилежне до першого, почати. Бо Бог нового серця і нового духа від нас вимагає і каже: “Створіть собі серце нове і дух новий” (Єз. 18:31). Від зовнішніх гріхів і лицеміри утримуються то через сором, то через страх людський, то через свій прибуток тимчасовий. Не вбивають, але всередині злість і вбивство сповнені; не блудодійствують, але мають серце, наповнене похіттю нечистою; не крадуть, але бажають чужого добра. Бог по серцю судить. І тому серця нового і духа нового не має той, хто не тільки грішить, а й хоче грішити. Той, хто має дух новий, не тільки не краде, а й не хоче красти, хоча б і випадок був до того. А хто від зовнішнього утримується, наприклад, від розкрадання, а всередині незмінне серце має, той при нагоді відкриває себе, наприклад, викрадач при нагоді викрадає. 6) Видно ще, яке жорстоке і нерозкаяне серце має грішник, який гласу Божого, що стільки разів у серце б’є, не слухає, стількома умовляннями нехтує, про таку милість, лагідність і довготерпіння Боже не дбає. 7) Наскільки велика і дивовижна Божа до нас благість, яка різними способами шукає навернення нашого, і від нас тих, хто відвертається, не відвертається, і тих, хто не навертається, закликає і не перестає закликати. 8) Кожен грішник, який не звертається і не розкаявся, сам у своїй погибелі винен, бо він про таку доброту Божу, яка на покаяння його веде, не піклується.

Глава 2: Про надію або втіху тим, хто бажає каятися

“Беззаконник, коли відвернеться від усіх беззаконь своїх, що сотворив, і збереже всі заповіді Мої, і створить суд, і правду, і милість, то живий буде, і не помре, і не пом’януть його всіх гріхів, що сотворив, та в правді своїй, що зробив, він живий буде. Хіба Я хочу смерті грішника, каже Адонаї Господь, а не того, щоб він відвернувся від шляху зла і живий був?” (Єз. 18:21-23)

– 146. Як то діавольська хитрість, що він, перш ніж згрішити, Бога представляє нам Милостивим, щоб так зручніше міг нас у гріх привести, так і то його хитрість, що після гріха правосуддя Боже представляє, щоб у розпач того, хто згрішив, звести з лиця землі. І та, і ця порада – згубна порада злого і ворожого духа. Тому, щоб ті, хто згрішив, у згубну цю мережу не впали, пропонуються певні причини, які охочим каятися подають надію й розраду на отримання Божого милосердя. 1) Сам Бог різним чином на покаяння закликає нас, як у попередньому розділі сказано. Тим самим Він хоче тих, хто кається, прийняти і помилувати. 2) Бог, чекаючи на покаяння, “довготерпить нас, не бажаючи, щоб хто загинув, але щоб усі прийшли до покаяння”, – як апостол Петро вчить (2Пет. 3:9). Отже, як не прийме того, хто кається, Той, Хто чекає на покаяння? Як відвернеться від того, хто навертається, Той, Хто довготерпить того, хто відвертається, щоб до тями прийшов і навернувся? 3) Бог вельми Милосердний; і милосердя Його таке, якою є величність Його. Величність же Його нескінченна, отже, і милосердя нескінченне. Не можуть бути такими багатьма і такими великими гріхи наші, яких би не перевищувало Боже милосердя. Милосердний же той, хто співчуває про лихо іншого, хворобу і співчуття в серці своєму відчуває. Так батько і мати про лихо дітей своїх співчувають. Таку хворобу відчув у серці своєму святий Давид, коли почув про вбивство сина свого Авесалома, і плакав так: “Сину мій Авесаломе, сину мій, сину мій Авесаломе! Хто дасть смерть мені замість тебе” (2Сам. 18:33)? Таке батьківське і співчутливе серце, або ще більш гаряче, Бог над лихом і окаянством нашим має. Це Боже милосердя показав Син Божий, коли за нас, благоволінням Отця Свого Небесного, волею постраждав. І як Давид бажав замість сина свого померти, так Христос самою справою замість нас, синів беззаконних, помер, і так нас, мертвих, Своєю смертю оживив і від лиха позбавив. Отже, як Милосердний Бог не умилосердиться над нами, коли зі сльозами до нього звернемося, і бідність і окаянство наше Йому оголосимо і визнаємо? 4) “Так полюбив Бог світ, що віддав Сина Свого Єдинородного, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, але мав життя вічне”, – говорить Христос (Ін. 3:16). Отже, як не відпустить тобі гріхів твоїх заради того ж таки Сина Свого, якими б вони не були і скільки б їх не було, Той, Хто заради тебе Сина Свого не пощадив? Як не пробачить гріхів твоїх тобі, що кається, Той, Хто за гріхи твої Сина Свого віддав на смерть? “Той, Хто Сина Свого не змилосердився, але віддав Його за всіх нас, як з Ним не дарує нам і всього?” (Рим. 8:32) Велике подав Він нам, тобто Сина Свого. Чи велике Йому відпустити гріхи наші нам, тим, хто кається? 5) Сприятливо і радісно Богу Милостивому відпускати гріхи грішнику, що кається, оскільки тоді смерті Христової плід показується – грішник, що кається, спасається. Бо “Христос… прийшов у світ спасти грішників” (1Тим. 1:15). Тоді радість буває перед Отцем Небесним і Ангелами Його: бо Кров Христова не дарма пролита заради того грішника. Тоді виконується воля Небесного Отця, “Який хоче, щоб усі люди спаслися і досягли пізнання істини” (1Тим. 2:4). Бо “на небесах… радість буває за одного грішника, що кається”, – говорить Христос (Лк. 15:7). 6) Бог не хоче смерті грішника, але хоче, щоб він навернувся і був живий, як говорить через пророка: “Хіба Я хочу смерті грішника, каже Адонаї Господь, а не того…, щоб він навернувся зі шляху зла і живий був?” (Єз. 18:21-23). Отже, хоче того, хто навернувся, помилувати і вічне життя подати йому. 7) Бог обіцяє і гріхів того, хто кається, не пом’янути, як через того самого пророка каже: “Беззаконник, коли відвернеться від усіх беззаконь своїх, що накоїв, і збереже всі Мої заповіді, і сотворить суд, і справедливість, і милість, то буде живий, і не помре, і не пом’януть його всіх гріхів, що накоїв, та у правді його, що він накоїв, він живий буде”. (Єз. 18:21-23)? 8) Бог небажання Своє, яким не хоче смерті грішника, і клятвою затвердив, щоб ми не сумнівалися до Нього з покаянням приходити. “Живу Я, каже Адонаї Господь, не хочу смерті грішника, але щоб нечестивий відвернувся від шляху свого, і живий був” (Єз. 33:11). О, невимовна милість Бога нашого, Який заради бідного грішника клянеться! О блаженство тих, заради яких Бог Великий і Творець наш клянеться! О окаянство тих, які й клятві цій не вірять! 9) Бог у Святому Письмі Своєму оголосив, що Син Його Іісус Христос судитиме весь світ і відплатить кожному за ділами його. Отже, тим самим милостиво застерігає і заохочує до покаяння, щоб, покаявшись, страшного осуду за ділами уникли. 10) Бог погрожує стратою тим, хто не бажає каятися. “Якщо не навернетесь, зброю Свою очистить”, та інше (Пс. 7:13). Отже, тим самим хоче помилувати того, хто кається. 11) Бог і кару певну відвертає, якщо бачить грішників, що каються. Так відвернув кару від ніневитян, що каються. “І побачив Бог справи їхні, що… відвернулися від шляхів своїх лукавих, і пошкодував Бог про лихо, про яке сказав, що наведе на них, і не навів” (Йон. 3:10). 12) Христос, Син Божий, заради того на землю прийшов, щоб грішників закликати на покаяння, як Сам оголошує: “Син Людський прийшов шукати і спасти те, що загинуло” (Лк. 19:10). Кликав спершу через пророків, як посланців Своїх; а потім Сам у ту велику й дивовижну справу вступив. Сам на землі з’явився і з людьми пожив, і покликав розпусників, розбійників, митарів та інших, і їм, хто покаявся, царство Своє небесне відчинив. Не могли ми до Нього прийти – для того Сам він до нас прийшов “шукати і спасти нас”. Звідси велика втіха грішникам виникає – Син Божий прийшов їх закликати на покаяння! Велика їхня сліпота, якщо не відчувають такої великої Божої благодаті! 13) Коли Бог страчує грішника, який не кається, то не з благоволінням страчує його. Дивись, з яким плачем дивиться Христос на майбутню погибель Єрусалима, якого ніяк не міг привести до покаяння, як пише святий євангеліст: “Дивлячись на нього, заплакав за нього” (Лк. 19:41). Бо чужа для Нього справа – карати, для Нього, саме єство Якого таке, щоби благодіяти. Чужа справа для Нього – губити, для Нього, Якому властиво рятувати. Бо “Бог наш – Бог на спасіння”, – каже Псаломщик (Пс. 67:21). 14) Хоча й карає Бог, але не так, як гріхи наші заслужили, а з милістю великою. На цю милість сподіваючись, Цар Давид, коли запропоновано було йому від Бога три страти, тобто: або три роки голоду бути на землі його, або три місяці бігати йому перед ворогами своїми, або три дні мору бути на землі його, – і з цих трьох одну він мусив обрати, сказав пророкові, що оголосив це: “Нехай впаду… в руки Господні, бо вельми багаті щедроти Його” (2Сам. 24:14). Цими щедротами схиляючись, Він, хоч і карає, але водночас і милує, засмучує, але й утішає. “За гріх… Я мало чим засмутив його, – говорить через пророка, – і вразив його, і відвернув обличчя Моє від нього, і засмутився він, і пішов засмучений у шляхах своїх. Шляхи його Я бачив, і зцілив його, і потішив його, і дав йому потіху правдиву” (Іс. 57:17-18). 15) Карає не заради погибелі, а заради спасіння, щоб, виправившись, грішник спасіння отримав. “Будучи ж судимими, караємося від Господа, щоб не бути засудженими з миром” (1Кор. 11:32). Так посилаються Богом голод, пожежі, хвороби та інше, щоб цим ми змушені були шукати вічних і небесних благ, бачачи, що немає нічого у світі цьому постійного. 16) Якщо прочитаєш з увагою Євангеліє, не знайдеш жодного, хто б до Христа з вірою прийшов і не отримав бажаного. Митар виправдовується більше за фарисея; розпусниця чує: “прощаються тобі гріхи” (Лк. 7:48), розбійникові рай відвертається (Лк. 23:43); сліпі отримують прозріння, глухі – слух, а німі говорять, прокажені отримують очищення, хворі – зцілення, біснувші – визволення, а інші бідолашні – визволення та інші бідувальники. Отримує кожен собі пристойну розраду. Одному тобі відмовить у відпущенні гріхів, якщо з вірою будеш просити? Бо ” Іісус Христос вчора, і сьогодні, і на віки вічні Той самий” (Євр. 13:8); і Він безсторонній, але всіх тих, хто кається, однаково милує. Не бачиш Його на землі, але бачиш і чуєш Євангеліє Його, що обіцяє тим, хто кається, відпущення гріхів; бачиш служителів Його, котрі ім’ям Його оголошують тобі те саме відпущення. 17) Саме ім’я – ” Іісус – радість і розраду подає нам, воно значить Спаситель, що спасає людей Своїх від гріхів їхніх” (Мф. 1:21). 18) В усьому Святому Письмі не знайдеш майже жодного розділу, жодної сторінки, яка б не представляла нам милосердя Божого. Знає Бог слабкість єства нашого, і тому так часто згадує нам про милість Свою в Слові Своєму святому, щоб ми не впадали у відчай, але більше шукали її покаянням. Зауваж, о бідний і окаянний грішнику, як милостивий Бог до грішників, що каються, і як Дух Святий через пророків і апостолів милість Його оголошує. “Бо в Господа милість, і велике в Нього визволення, і Він визволить Ізраїль від усіх беззаконь його” (Пс. 129:7-8). І ще: “Милостивий Господь і Праведний, і Бог наш милує”, – каже Псаломщик (Пс. 114:4). І ще: “Хваліть Господа всі народи, похваліть Його всі люди, бо утвердилася милість Його на нас, і істина Господня перебуває навіки” (Пс. 116:1-2). І ще: “Бо Ти, Господи, благий, лагідний і багатомилостивий до всіх, хто кличе Тебе” (Пс. 85:5). І ще: “І Ти, Господи Боже мій, щедрий і милостивий, довготерплячий і багатомилостивий, і істинний” (Пс. 85:15). І ще: “Усі шляхи Господні – милість і істина для тих, хто шукає заповіту Його і одкровення Його” (Пс. 24:10). І ще: “Щедроти Твої великі, Господи” (Пс. 118:156). І ще: “Я, Я Сам згладжую беззаконня твої заради Мене, і гріхів твоїх не згадаю. Скажи ти беззаконня твої раніше, та будеш виправданий” (Іс. 43:25-26). І ще: “Сіон говорив: “Залишив мене Господь, і Бог забув мене”. Чи забуде жінка… дитя своє, щоб не помилувати сина утроби своєї? Якщо ж і забуде жінка, але Я не забуду тебе, – говорить Господь” (Іс. 49:14-15). І ще: пророк Іона до Бога: “Я знав, що Ти Милостивий і Щедрий, довготерпеливий, і багатомилостивий, і жалкуєш про лихо людське”. І каже Господь Іоні: “Ти образився за гарбуз, над яким… не трудився, якого не вигодовував, який в одну ніч виріс і в одну… ніч… пропав. Я ж не пощаджу Ніневії, міста великого, в якому мешкає понад сто двадцять тисяч чоловік” (Іон.4:2, 10-11) І ще: “Не здорові мають потребу в лікареві, але хворі, піди, навчися, що значить: милості хочу, а не жертви? Бо Я прийшов закликати не праведників, а грішників до покаяння”, – говорить Христос (Мф. 9:12-13). І ще: “Син Людський прийшов шукати і врятувати те, що загинуло” (Лк. 19:10). І ще: “Або яка жінка, маючи десять драхм, якщо загубить одну драхму, не запалить свічки і не стане мести кімнату і шукати ретельно, доки не знайде, а знайшовши, скличе подруг і сусідок і скаже: радійте зі мною: я знайшла загублену драхму. Так, кажу вам, буває радість у Ангелів Божих і про одного грішника, що кається” (Лк. 15:8-10). І ще: “А як би хто згрішив, то ми маємо заступника перед Отцем, Іісуса Христа, Праведника” (1Ін. 2:1). І ще: “Той, Хто Сина Свого не пожалів, але віддав Його за всіх нас, як із Ним не дарує нам і всього” (Рим. 8:32)? І ще: “Так полюбив Бог світ, що віддав Сина Свого Єдинородного, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, але мав життя вічне. Бо не послав Бог Сина Свого у світ, щоби судити світ, але щоби світ був спасенний через Нього”, – говорить Христос (Ін. 3:16-17). Читай ще Псалом 102-й, який увесь проповідує велике Боже милосердя, притчу про вівцю зниклу і знайдену (Лк. 15:4-7), притчу про блудного сина (Лк. 15:11-24), притчу про боржника, якому цар десять тисяч талантів пробачив (Мф. 18:27), та інші місця Святого Письма. І, розмірковуючи, докладай єлей милості Божої, як цілющий пластир, до ураженого сумом серця свого.

– 147. Коли все це на свідчення великого Божого милосердя пропонується, то не подається випадок або привід для безстрашності й лінощів, а припиняється шлях до відчаю, говориться не для зайвої надії на милість Божу тим, хто перебуває без покаяння, а на втіху тим, хто хоче каятися. Милостивий Бог, але тим, хто кається; а безстрашних і нерозкаяних суд Божий спіткає, і неодмінно спіткає, як побачиш.

Глава 3: Що є покаяння?

“Печаль заради Бога виробляє незмінне покаяння до спасіння” (2Кор. 7:10).

“Беззаконня моє я усвідомив, і гріха мого не приховав; сказав: “Сповідаюся Господу в беззаконні моєму”, і Ти простив нечестя серця мого” (Пс. 31:5).

– 148. Бачимо у Святому Письмі, що є покаяння. Апостол Петро, відрікшись від Христа, “вийшовши геть, плакав гірко” (Мф. 26:75), і так у перший лик апостольський прийнятий. Блудниця вмиває сльозами ноги Христові, і волоссям голови своєї витирає, і цілує ноги Його, і так чує від Христа: “Прощаються тобі гріхи” (Лк. 7:37-48). Ніневитяни, вдягнувшись у покривало, що є знаком печалі й нарікання, і закричали старанно до Бога, і кожний відвернувся від шляху свого лукавого й від неправди, що була в їхніх руках: “і пожалів Бог лихого, про яке сказав, що наведе на них, і не навів” (Іоан.3:10). Блудний син перед батьком своїм визнає себе негідним називатися сином: “Отче, я згрішив проти неба і перед тобою, і вже негідний називатися сином твоїм, прийми мене серед найманців твоїх” (Лк. 15:18,19,21); сподіваємось, що не без сліз було те смиренне зізнання; “і вбирає в себе найкраще синівське вбрання” (Лк. 15:22). Давид каже: “джерела вод”, тобто сльози, “звели очі мої, бо я не зберіг закону Твого, Господи” (Пс. 118:136). І ще: “Беззаконня моє я усвідомив, і гріха мого не приховав; сказав: “Сповідую перед Господом беззаконня моє”. І додає: “і Ти простив нечестя серця мого” (Пс. 31:5). Митар же не насмілюється й очей звести на небо, але б’є себе в груди, кажучи: “Боже! Милостивий будь мені, грішному! І пішов у дім виправданим більше за фарисея” (Лк. 18:13-14). Пророк Єремія, в особі всіх людей своїх тих, хто згрішив, плаче і нарікає, кажучи: “Горе нам, що… згрішили! Від цього-то зніяковіло серце наше! Від цього-то померкли очі наші” (Плч. 5:16-17). Даниїл каже: “У Тебе, Господи,… правда, а в нас же на обличчях сором, і в царів наших, і в князів наших, і в батьків наших, бо ми згрішили перед Тобою” (Дан. 9:8). Єздра соромиться і боїться підняти обличчя своє до Бога. “Господи, Боже мій, соромлюся і боюся підняти обличчя моє до Тебе, бо беззаконня наші примножилися більше, ніж волосся на головах наших, і гріхи наші зросли навіть до неба” (Ездр. 9:6). І апостол говорить грішникам: “Очистіть руки, грішники, виправте серця, двоєдушні. Журіться, плачте і ридайте; сміх ваш нехай перетвориться на плач, і радість – на печаль. Смиріться перед Господом, і піднесе вас” (Як. 4:8-10).

Отже, покаяння – це “печаль заради Бога, яка виробляє незмінне покаяння до спасіння”, за словами апостола. Сльози, плач і зітхання – це знаки печалі сердечної, якою серце, як стрілою, уражається, і так сльози випускає. Як губка, напоєна водою, коли стискається і стискається, видає з себе воду, так і серце, наповнене сумом, коли більшим сумом начебто стискається, вивергає з себе сльози, і зі сльозами від суму полегшується. Бо плач і сльози полегшують смуток, і як дощем повітря, так сльозами душа, що нарікає і сумує, прохолоджується.

– 149. Печаль цю сердечну викликає міркування і роздуми про Бога, гріхами прогніваного. Коли грішник, прийшовши до тями, поміркує, що Бога Великого, Преблагого, Милосердного, Святого, Якого повинен боятися, безстрашністю і злочином святого Його закону прогнівив; Того, Кого повинен любити, роздратував; Того, Котрого повинен почитати, злими ділами зневажив, – не може не засмучуватися. Коли син батькові, яким народжений і вихований і всяким добром забезпечений, замість любові належної ненависть, замість подяки невдячність і замість пошани безчестя надасть і про цю свою таку велику брутальність та невдячність роздумає, жалкує, плаче і самого себе лає і соромиться, що так шалено з батьком своїм вчинив. Набагато більше повинні ми жаліти, плакати і соромитися, коли до Бога, Який створив нас, тіло, і душу, і життя подав нам, живить, одягає, зберігає і всілякими благами постачає нас, невдячними являємось; і Того, Котрого Ангели з острахом і благоговінням співають, шанують і поклоняються, ми, “земля і попіл”(Сир. 10:9), не шануємо; і Його, Який є вічна Любов і Благість, не любимо; і гріхами нашими прогніваємо Його, Який є вічна Правда. Коли грішник про це розмірковує, вельми уражається серце його, сам на себе гнівається, сам собі мерзенним стає. Але до хвороби хвороба і до печалі страх додається, коли міркує про своє окаянство, що від прогніваного Бога нічого іншого, як суду очікувати повинен. І так, то сумом, то страхом охоплений, не знає, куди звернутися. У такій тісноті з глибини серця зітхає, і, не сміючи очей на небо піднести, але, б’ючи себе в груди, кричить із митарем: “Боже! Милостивий буди мені, грішному”. Втішається ж невимовним Божим милосердям, яке всім, хто кається, відкривається, розмірковуючи, що як іншим грішникам, які каються, милість Свою Бог являв і являє, так і йому неодмінно явить. У цій надії утвердившись, вставши, подібно до блудного сина, йде до Отця свого і каже: “Отче, я згрішив проти неба і перед Тобою, і вже не гідний називатися сином Твоїм, прийми мене до числа найманців Твоїх”. Так смиренне і зі скорботою серця і вірою до Отця Небесного пришестя грішника не безплідно буває, але неодмінно отримує таку милість, якої блудний син сподобився від милосердного свого батька.

– 150. Отже, той, хто бажає каятися, має зробити таке: 1) Голосу Божого, що кличе, послухати і від шляху беззаконного до Бога всім серцем звернутися. 2) Гріхи, в яких перебував, зненавидіти, цуратися і проти них за допомогою Божою трудитися, і від інших берегтися. 3) Про те, що Бога – Творця і Отця свого Преблагого – прогнівив, шкодувати до кінця життя свого. 4) Самого себе, що так безсоромно чинив, порушуючи Божий закон, соромитися. 5) Визнавати себе негідним ніякого Божого благодіяння, але більш гідним всякого покарання. 6) Втішати себе невимовним Божим милосердям, яке усім, хто кається, обіцяється у Христі Іісусі, Господі нашому. – Образ покаяння неабияк подається в Псалмах, а також у Мінеях Чесних.

Глава 4: Про плоди покаяння

“Створіть же гідні плоди покаяння… І запитував його народ: “Що ж нам робити?” Відповідав же Іоанн, кажучи: “У кого два одяги, той дай незаможному, і в кого є їжа, роби те саме”. Прийшли й митарі хреститися, і сказали йому: “Учителю! Що нам робити?” Він відповідав їм: “Нічого не вимагайте більше визначеного вам”. Запитували його також і воїни: “А нам що робити?” І сказав їм: “Нікого не ображайте, не обмовляйте, і задовольняйтеся своєю платнею” (Лк. 3:8,10-14).

– 151. Двоякий плід істинному наверненню і покаянню слідує. Перший плід є відпущення гріхів, якого грішник, що кається, від Преблагого Бога сподобляється, заради Заступника всіх Іісуса Христа, Господа нашого. “А коли б хто згрішив, то ми маємо Заступника перед Отцем, Іісуса Христа, Праведника”, – каже апостол (1Ін. 2:1). А де відпущення гріхів, там усі блага, смертю Христовою набуті, підуть; там замість прокляття благословення Боже, замість гніву благодать і милість Божа подається. О, дивовижна і воістину бажана зміна! Окаянного грішника до числа праведних приймають, із сина темряви – сином світла, із чада диявольського – чадом Божим, зі спадкоємця вічної смерті та пекла – спадкоємцем вічного життя, вічного блаженства та царства Божого роблять. Воістину здивування гідна справа була б, якби земний монарх раба, що згрішив і за законами був засуджений до смерті, а потім зі смиренням просить прощення, не тільки пробачив, а й спадкоємцем царства свого зробив. Усі віки дивувалися б такій незвичайній милості. Незрівнянно більшої милості грішник, який істинно кається, удостоюється від Бога, коли не тільки відпущення гріхів від Нього отримує, а й стає учасником вічного Його царства; “спадкоємцем Богові, співспадкоємцем же Христу” буває (Рим. 8:17). Розум людський не може осягнути цієї такої високої Божої милості й благодаті! Не бачимо ми того тепер тлінними цими очима; але віра свята понад усяке бачення запевняє нас, що неодмінно буде так, “коли тлінне це, – як вчить святий Павло, – зодягнеться в нетління, і смертне це зодягнеться в безсмертя” (1Кор. 15:54). “Улюблені, – каже Богослов, – ми тепер діти Божі; але ще не відкрилося, що будемо. Знаємо тільки, що, коли відкриється, будемо подібні до Нього, бо побачимо Його, як Він є” (1Ін. 3:2).

Другий плід істинного навернення і покаяння є нове серце і дух новий, якого Бог від нас вимагає: “Створіть собі серце нове і дух новий” (Єз. 18:31). Це серце і дух Сам Бог обіцяється істинно покаяним подати заради святого імені Свого. “Серце нове дам вам, і дух новий дам вам, і серце кам’яне від тіла вашого відберу, і серце тілесне дам собі, і дух Мій дам вам, і зроблю, щоб ви в заповідях Моїх ходили й суди Мої зберігали, і виконували їх” (Єз. 36:26-27). Бо в тому, хто навернувся всім серцем і розкаюється, істинно все інше є: інші думки, починання, наміри, інші старання й діла, ніж колись були: 1) Слово Боже, яке йому колись, як мертве й нечутливе, було й, як ідолу глухому, ззовні лише вдаряло, – уже справді буває, одержує плід свій, як насіння, що на землі серця його посіяне. Тоді він має “вуха чути” (Мф. 11:15); тоді чує не тільки ззовні, а й усередині голос Божий: “Я – Господь, Бог твій” (Вих. 15:26) та інше. Бо якусь особливу охоту відчуває такий до слухання Божого Слова “для повчання, для докору, для виправлення, для повчання в праведності, щоб була досконала Божа людина, для всякого доброго діла приготована” (2Тим. 3:16-17). Як той, хто, повставши від хвороби, шукає звідусіль підкріплення, щоб сили, що ослабли, зібрати й зміцнити, так і той, хто звільнився від гріховної хвороби, душі своєї сили, що гріхом, як лютою хворобою, розслаблені були, всіляко намагається зміцнити, щоб діла Божі робити й дорогою заповідей Божих рухатися міг. І тому, якому раніше докір, настанова, покарання, як рани, нестерпні були, після стали як олія, що виразки полегшує. І як бджола від різних трав і квітів мед, так він від різних корисних книг духовну собі збирає користь. 2) Страсті Христові вельми дорого і високо шанує, думаючи, що як за всіх, так і за нього Єдинородний Син Божий таку сумну страждання чашу випив. І тому часто згадує про них, вклоняється їм, серцем і устами дякує Постраждалому, і до взаємної любові, наскільки можливо, себе примушує.

3) До причастя святійшої Євхаристії не так, як колись, безстрашно, а зі страхом і великим благоговінням приступає, міркуючи про висоту таємниці та свою негідність і за велике, і за саму вершину добробуту вважаючи з Христом з’єднатися й одним духом із Ним бути. 4) Християнська гідність. І бути істинним християнином також високо шанує, так що всю славу світу цього, як гній і сміття порівняно з цим вважає, і всіма силами дбає про те, щоб не втратити цього, про що і Бога старанно благає, щоб в числі обраних Своїх мав його. 5) Як до покаяння розум його був зайнятий земним, тимчасовим і марнотою, так після навернення у всіх задумах і справах до одного вічного і небесного блаженства прагне. “Де скарб його, там буде і серце його” (Мф. 6:21). 6) Як раніше плоті своїй догоджав у похотях її, так потім волі Божій всіляко догоджати намагається; тому від усякого зла ухиляється і проти всякого гріха подвизається. 7) Як перед покаянням легко було йому грішити, так уже покаяному – важко, так що вважає за краще бідувати, всяку напасть терпіти і померти, ніж згрішити. Бо одне для себе бідою вважає – гнів Божий, який гріху піде; одне вважає напастю – відпасти від Божої милості. 8) Якщо коли в чомусь від немочі спіткнеться або впаде, сварить себе, хворіє, журиться, нарікає, наче щось велике втратив, і з найглибшим смиренням і жалем повергає себе перед Богом і просить прощення, дивлячись на Милостивого Заступника Іісуса Христа, і говорить: “Відверни, Господи, Лице Твоє від гріхів моїх” (Пс. 50:11), зверни на Обличчя Христа Твого”, – і так утішається надією на милість Божу. 9) Коли спадають йому на думку колишні гріхи, вельми соромиться їх і шкодує, що їх чинив, і Богу дякує, що його в такому нечесті не вразив праведним Своїм судом, але потерпів благодаттю Своєю, чекаючи на покаяння. 10) Справи любові до ближнього виявляє без усякого лицемірства, звідси буває милостивий, милосердний, співчутливий, терплячий, лагідний, з радістю відпускає гріхи та інше. 11) Випадків, які до гріха його приводили, уникає, остерігаючись, щоб у погибель не впасти за дією диявольською. 12) Такий, коли бачить ближнього невиправним, не засуджує його, як у інших у звичаї, але співчуває йому старанно, жаліє і молиться Богу, щоб його до тями привів, пам’ятаючи, що і сам у такому ж перебував у окаянстві, і тоді ж може згрішити, бо загальне людське окаянство – падіння. 13) До церкви ходить не заради церемонії, а заради того, щоб разом із вірними, братами своїми, Богу молитви принести, подяку віддати і святе Його ім’я славословити. 14) Їжу, питво та інше вживає не заради пристрасті, а заради потреби, щоб міг Богу служити і справи покликання свого проходити. Словом сказати: у такої людини все інше, як внутрішня, так і зовнішня дія і старання, порівняно з тим, що раніше було; все ж робить добровільно, без жодного примусу. Бо віра і благодать Божа, що всередині живе, заохочує її до того. Павло, після навернення до віри Христової, Христа, Якого гнав і поспішав гнати, проповідує в Дамаску так, що всі, хто чули, дивувалися й говорили: “Чи не той це самий, що гнав у Єрусалимі тих, хто кличе ім’я це” ( Діян. 9:21) та ін.; а потім і по всьому всесвіті проносить ім’я Його; і заради Того, через Якого інших в’язав і на смерть віддавав, сам залюбки та багаторазово зв’язаний бути та померти бажає; а потім його зв’язують, б’ють, ранять, в’яжуть, і він помирає. Закхей, митар, що кається, половину маєтку свого жебракам дати і кого образив, учетверо повернути обіцяє; чому й чує від Серцезнайця Христа: ” Тепер прийшов порятунок дому цьому” (Лк. 19:8-9). Так справжнє навернення і покаяння змінює всю людину! З цього видно, що де немає плодів покаяння, там немає істинного покаяння, але воно хибне, ніщо інше є, як спокуса совісті; тому жодної користі не приносить тому, хто кається, доки гріхів не залишить і не почне нового життя.

Покаяння не що інше, як воскресіння духовне. Бо поки людина в гріхах перебуває, хоча тілом і живе, але духом мертва: бо не має в душі своїй Бога, Який є Життя і життя Джерело. Оскільки що тілу нашому душа, то душі нашій Бог. Тіло доти живе, доки душа в ньому перебуває. Душа доти живе, доки Бог благодаттю Своєю в ній мешкає. Тіло помре, коли душа вийде з нього. Душа вмирає, коли Бог її залишає. Залишає ж Бог душу не через що інше, як через гріх. Бо Бог і гріх разом перебувати не можуть: “гріхи ваші спричинили поділ між вами і між Богом”, говорить пророк Ісайя (Іс. 59:2). Отже, душа, втративши благодатну Божу присутність, як життя своє, мертва не інакше, як тіло, що позбулося душі, залишається мертвим. Таку душу спонукає Бог: “Встань, сплячий, і воскресни з мертвих” (Еф.5:14). “Сплячим і мертвим того, хто перебуває в гріхах, називає, – каже свт. Іоанн Златоуст, – бо він лихослів’я видає, як мертвий, і недієвий, як сплячий, і нічого не бачить, як той, а лише сни та мрії” (Бесіда 18 на Послання до Ефесян). Як тіло мертве не рухається, не відчуває і не робить нічого, так і душа, позбавлена благодаті Божої, не рухається, не відчуває і не робить нічого духовно. Але коли тіло оживе, починає робити все, так і грішник, коли силою і благодаттю Божою оживе, починає духовний рух мати, духовно відчувати, духовно робити. Душа, оживлена Божою благодаттю, здійснює духовні дії: бачить Бога вірою, відчуває вірою, чує вірою того, хто говорить про Бога, смакує та відчуває любов’ю, і справи, Йому угодні, намагається творити. Так личить тому, хто кається через покаяння, нове життя почати і нібито знову народитися, харчуватися, рости і “в чоловіка досконалого… приходити” (Еф.4:13). Відповідно до цього святий Іоанн Златоуст вчить, кажучи: “Сам апостол Павло, коли говорить про прийдешнє майбутнє, іншого від нас вимагає воскресіння, тобто нового життя, яке в теперішньому житті від зміни звичаїв буває. Якщо блудник буде цнотливим, і лихоїм милостивим, і жорстокий лагідним, то й тут воскресіння буде, яке є початком того. І чому є воскресіння? Тому, що коли гріх помер, правда воскресла, і коли стародавнє життя загладилося, нове й ангельське живе” (Бесіда 10 на Послання до римлян). Так, хто тут воскресне, той неодмінно, якщо й помре, живий буде, бо воскресне в загальне воскресіння в життя вічне, за непорушною обіцянкою Господа нашого: “Підуть ті, хто творив добро, у воскресіння життя” (Ін. 5:29). “Блаженний і святий той, хто бере участь у воскресінні першому” ( Об. 20:6). Ці знаки і плоди того, хто істинно навернувся і розкаюється, можна бачити як у Святому Письмі, так і в церковній історії, їх і зараз помічають у тих, хто навернувся і щиросердно розкаюється.

Глава 5: Застереження тим, хто не кається

“Я віддам вас мечу, всі ви впадете через заколення, бо Я кликав вас, і ви не послухали; говорив, і ви не послухали, і зробили лукаве переді Мною, і обирали те, чого Я не хотів. Тому так говорить Господь: ось раби Мої будуть їсти, а ви будете голодувати; раби Мої зрадіють, а ви будете соромитися; раби Мої будуть радіти у радощах серця, а ви будете плакати у недугах серця свого, а від смутку духа плакати” (Іс. 65:12-14).

“І прийду до вас на суд, і буду швидким Викривачем чаклунів, і перелюбників, і тих, хто неправдиво присягається Моїм ім’ям, і тих, хто не дає платні найманому, і тих, хто робить, і тих, хто пригноблює вдову й сироту, і тих, хто чинить несправедливий суд над прибульцем, і… хто не боїться Мене”, – говорить Господь Вседержитель (Мал. 3:5).

“У цей час прийшли деякі й розповіли Йому про галилян, кров яких Пілат змішав із жертвами їхніми. Іісус сказав їм на це: “Чи думаєте ви, що ці галілеяни були грішніші за всіх галілеян, що так постраждали? Ні, кажу вам, але, якщо не покаєтеся, так само загинете” (Лк. 13:1-3).

“Якщо не навернетеся, зброю Свою очистить, лук Свій натягнув, і приготував його, і в ньому приготував знаряддя смерті, стріли Свої зробив для тих, що спалюються” (Пс. 7:13-14).

“Чи нехтуєш багатством доброти, лагідності й довготерпіння Божого, не розуміючи, що доброта Божа веде тебе до покаяння? Але, за наполегливістю твоєю і нерозкаяним серцем, ти сам собі збираєш гнів на день гніву і одкровення праведного Суду від Бога, Котрий воздасть кожному за справами його” (Рим. 2:4-6).

– 152. Сама погроза Божа не що інше показує нам, як Його до нас милосердя. Бо як майбутні блага в Слові Своєму оголосив заради того, щоб ми, дивлячись на них вірою, прагнули до них і шукали їх, так і те, що повинно бути злого: пекло, геєну, вогонь вічний, хробака безсоння, тьму пекельну, скрегіт зубів та інше, якими грішники мучимі будуть, – у тому ж Слові заради того представляє, щоб, послухавши про них, намагалися їх уникнути. Для цього і про Божі кари, що були раніше, як-от: всесвітній потоп, спалені Содом і Гомору тощо, – у Святому Письмі написано, щоб ми, дивлячись на них, остерігалися чинити те, що ті грішники чинили, і так би тих страшних покарань, якими вони постраждали, чи подібних до них, не підпали.

– 153. Вельми небезпечно Божі погрози зневажати. Бо хто зневажає їх, той самою справою впізнає їх на собі. Божі погрози не пусті слова, але силу і дію свою мають, і неодмінно самою справою здійсняться, якщо ми себе не виправимо. Знехтували прабатьки наші Божою забороною: “того дня, в який… скуштуєте від нього – заповіданого дерева, смертю помрете” (Бут. 2:17), і скуштували від нього – і смертю померли. Знехтували беззаконники, які були при Ної, – і від потопу загинули. Знехтували содомляни – і не уникли страшної вогняної кари. Бо “Бог не буває зневажений” (Гал. 6:7). Що не карає грішників, але довготерпить їх, то є діло благодаті Його, яка їх на покаяння веде, як апостол каже: “Чи нехтуєш ти багатством благодаті, лагідності та довготерпіння Божого, не розуміючи, що благодаті Божій ти ведешся на покаяння?” Але якщо в нерозкаяності й жорстокості перебуватимуть, тоді правда Божа вступить у свою справу; і настільки відчують на собі гнів Божий, наскільки про багатство благодаті Його, і лагідність, і довготерпіння не дбають, як той самий апостол каже: “За наполегливістю своєю та за нерозкаяним серцем, ти сам собі збираєш гнів на день гніву та одкровення праведного суду від Бога, що відплатить кожному за справи його”. Навпаки, хто побоїться погроз Божих і покається, той уникне їх. Ніневитяни злякалися сповіщеної їм через пророка страти, і, відвернувшись від шляху лукавого, врятувалися. Але, що колись, те саме й тепер буває: як колись ті, хто каються, милість Божу отримували, а ті, хто не каються, суд Божий на собі дізнавалися, так і тепер тим, хто кається, та сама Божа милість являється, а нерозкаяним – свій жереб дістається. Бо один і Той самий Бог і тепер, Який і раніше був, і навіки буде. Він і тепер усім з висоти святої Своєї гримить: “Якщо не покаєтесь, всі так само загинете”. Страшний цей грім, як у вуха колишніх, що були раніше нас, так і в наші, і у вуха тих, хто буде після нас, вдаряє. Блаженні ті, які не тільки у вухах, а й у серцях удар його відчувають!

– 154. Ті, котрі якомусь сліпому випадку як усе, так і страти, що відбуваються, приписують – а їхні сердечні поради в книзі Премудрості описано – і тому не вірять і майбутньому, тому, що має бути після смерті, і, цією безбожною думкою затьмарившись, спрямовуються на всілякі беззаконня й неправди, до яких похіть і злість вабить їх, – неодмінно впізнають на собі те, що випадку божевільно й нечестиво приписують. Тоді вони визнають, що є Бог, Який як за благочестя нагороджує, так і за нечестя страчує, і що все не з нагоди, а за Його премудрим Промислом буває, коли інших, як тих, хто боїться і шанує Бога, у вічній Його милості побачать, а на собі вічний гнів Його відчують. Тоді будуть каятися істинно, але пізно, і в тісноті духу зітхати, але марно. Тоді самою справою дізнаються, що є геєна, вічний вогонь, коли вкушатимуть прикрощі його. Тоді визнаватимуть свою оману. “Отже, ми заблукали від шляху істинного, і правди світло не світило нам, і сонце не сяяло нам. Ми сповнилися стежками беззаконня і погибелі, і ходили в пустелі непрохідній; шляхи ж Господні пізнали. Яку користь принесла нам гординя, і багатство з величанням що дало нам? Усе це минуло, як тінь і поголоска швидкоплинна, так, як після проходження корабля, що йде хвилястою водою, неможливо знайти сліду, ні стежки його у хвилях” (Прем. 5:6-10) та інше.

Стаття 2: Про чотири останні

Глава 1: Про смерть

“Людям належить одного разу померти” (Євр. 9:27).

“І почув я голос із неба, що промовляв до мене: “Напиши: відтепер блаженні мертві, що вмирають у Господі, їй, каже Дух, вони заспокояться від трудів своїх” (“Одкр.14:13”).

– 155. Життя наше подібне до шляху, яким від самого народження до смерті невпинно йдемо. Чи пильнуємо, чи спимо, чи робимо, чи спочиваємо – безперервно шлях цей вкорочується, і кожен до кінця свого наближається. Коли народжуємося – на шлях цей вступаємо, а коли вмираємо – шлях цей закінчуємо. І що більше живемо, то далі від межі народження відходимо, і більше до межі кінця наближаємося. І так життя наше на землі не що інше, як безперестанне і безперервне до смерті наближення.

– 156. Шлях цей для одного довгий, для іншого короткий визначив Бог. Дехто в дитинстві, дехто в отроцтві, дехто в юнацтві, дехто в зрілому віці, а дехто в старості закінчує його.

– 157. Як відомо, що шлях цей почали ми, так відомо, що його і закінчимо. Але те, коли закінчимо його, Промисел Божий приховав від нас, щоб завжди кінця того очікували ми, і такими б завжди намагалися бути, якими хочемо бути при кінці. “Для того, – каже святий Іоанн Златоуст, – Бог ухвалив нам невідомий день смерті нашої, щоб ми, через невідомість кінця життя нашого, завжди себе утримували в чеснотах” (Бесіда 4 на Послання до євреїв).

– 158. Як час, так і образ кінця нашого невідомий нам. В один спосіб усі народжуємося, а різними помираємо, і майже стільки смертей, скільки людей. Інший у воді потопає і кінчає життя своє. Інший землею пожирається, інший придушенням кінчається. Інший, уражений громом, залишає світ цей; інший, на дереві повішений, переходить на той світ. Іншого розбійницькі руки вбивають. Інший, спочивати ліг і не встає. Інший ходячи, інший сидячи, інший стоячи, падає бездиханний. Багато хто, вином і сном обтяжені, не прокидаються і спати будуть до загального повстання. Інший в обіймах блудниць, інший у розкраданні, розбої, убивстві, інші в інших беззаконнях праведним Божим судом уражаються. Але що з іншими трапляється або трапилося, то і з тобою, і будь-ким трапитися може. Ті, яких така смерть спіткала, не сподівалися, що це з ними станеться, проте дізналися на собі це. Так і з тобою, хоч і не сподіваєшся, може подібне трапитися. Тому від чужого лиха вчися обережним бути, і завжди до часу того покаянням готуй себе, щоб, яка не застане тобі смерть, неготового не захопила.

– 159. При смерті кожен пізнає досконало, яку думку повинен мати про мирські речі здоровий. Тоді кожен праведно про багатство, честь, славу і пристрасть міркує. Праведно, кажу, міркує, що ними, як уві сні, милувався, і що, як сон того, хто прокинувся, образ їх пройшов. Бо як голий у світ цей увійшов, так голий і виходить; не виносить із собою нічого; все мирське світу залишає. Тоді справді з Соломоном визнає, що “все марнота марноти… і все суєта” (Еккл. 1:2).

– 160. Хоч ми й часто бачимо на інших пізніше це каяття, однак так світ чарівний засліплює нас, що доти цього не відчуваємо, доки самі на собі справою самою не дізнаємося. Інший мислить старі житниці розорити і створити нові, щоб зібрати жита свої, і душу свою багато років весело пригощати; але страшного Божого голосу не слухає: “Божевільний! Цієї ночі душу твою заберуть у тебе; кому ж дістанеться те, що ти заготовив” (Лк. 12:20)? Інший землі, вотчини, палати розширює, але не бачить, що одна труна в три аршини в землі готується йому. Але й того, можливо, не удостоїться. Бо або утроба звірина, або безодня морська, або інше що труною може бути. Інший намагається, як би на висоту честі і слави піднятися; але не помічає, що однаково славні, сановиті і прості землі віддаються. Інший утучняє тіло своє, але не вбачає, що більшу їжу заготовляє хробакам. Але в таких задумах кожного наздоганяє кінець, і так “гинуть усі помисли його” (Пс. 145:4). Пізнає себе в таких самих обставинах, у яких інших раніше бачив. Тоді й сам усе те пізнає як суєту або як перешкоду до істинного блаженства; тоді кається, шкодує, що такою метушнею розум його зайнятий був; тоді й сам праведно, але пізно, про все те розмірковує.

– 161. Коли народжуємося, не відчуваємо, як народжуємося, хоча й знаємо, що один образ народження всім; і, народившись, “перший голос виявляємо плачем” (Прем. 7:3). Але не так помираємо. Тоді відчуваємо, наскільки гіркою є смерть; тоді пізнаємо, наскільки тяжким є розлучення духу від плоті, з’єднання яких нечутливе нам було. Горе цю смертну примічаємо на тих, які на очах наших відходять від нас. Чуємо, наскільки тяжко зітхають і стогнуть; помічаємо, наскільки сумно хворіють, як важко розривається союз душі й тіла, який великий подвиг повстає в совісті проти розпачу, як нестерпний страх осуду, жах геєни охоплює, та інше. Тоді розум, порада й мудрість убожіють; допомога людська нічого не може; одна людина залишається, хоч і багатьма друзями та родичами оточена; одна в жорстокій тій брані подвизається, бореться проти ворогів, якщо сильна допомога Милостивого Господа Іісуса не наспіє. Тому ті, хто стоїть перед нами в такому разі, повинні старанно молитися про те, щоб допомога Його прийшла і позбавила від скорботи, що оголосила брата.

– 162. Як двоякий рід тими, хто йде дорогою світу цього, тобто рід благочестивих і нечестивих, так двояка і різна кінцівка, тобто блаженна і неблагополучна. Блаженна смерть благочестивих, коли в благочесті в Господі вмирають, як небесний голос оголошує: “Блаженні мертві, що вмирають у Господі!” (“Одкр.14:13″). Неблагополучна смерть нечестивих, які в нечесті без істинного покаяння і живої віри закінчують життя своє. Бо як тим смерть – заспокоєння від трудів і перехід від багатоболісного до вічного й радісного життя, так цим після тимчасової смерті слідує вічна смерть. Обох сприйме вічність, яка початок має, але кінця не має. Але не рівна вічність. Тих – блаженна, що всі блага містить. Цих – нещаслива, плачевна, болісніша і все зло в собі містить.

– 163. Оскільки страх смертний кожного, і благочестивого, бентежить, і хоча дух у такому разі підбадьорює, проте плоть немічна тремтить, то тут благочестивим і тим, хто щиро кається, пропонуються якісь розради проти цього страху. 1) Втішає нас невинна смерть Христа, Сина Божого, Який «смертю Своєю позбавив сили того, хто має владу смерті, тобто диявола» (Євр. 2:14), і позбавив віруючих в ім’я Його від пекла. Помер Безсмертний, щоб ми, смертні, не злякалися смерті, – про що неабияк святий Іоанн Златоуст говорить так: «Як лікар, не маючи потреби скуштувати їжу, приготовану недужному, дбаючи про нього, перш за все сам куштує, щоб недужий безбоязно куштував, так і Христос, оскільки всі люди боялися смерті, перестерігаючи їх від страху перед нею, Сам скуштував смерть, не маючи потреби вмерти» (Бесіда 4 на Послання до євреїв). Так підбадьорюючись, благочестиві, що були раніше нас, безбоязно зустрічали смерть свою, що наставала, і цим сподіванням, як щитом, захищали себе від страху її, і смуток її розчиняли солодким спогадом і міркуванням про дорогоцінну смерть Христову, і так, як блаженним, упокоїлися сном. 2) Втіху подає нам повстання тіл наших із мертвих. Хоча й розривається союз душі з тілом, і тіло мертве віддається землі й зотліває, але знову Божою силою, якою все з нічого було, оживотвориться, з’єднавшись із душею, «коли мертві почують голос Сина Божого, і, почувши, оживуть» (Ін. 5:25). Утверджує нас у тому віра наша, обіцянками Божими, як якорем, укріплена. «Той, хто вірує в Мене…, – каже Христос, – якщо й помре, то оживе» (Ін. 11:25). «Тепер Христос…, – каже апостол, – воскрес із мертвих, Первісток із померлих. Бо, як смерть через людину, так через Людину і воскресіння мертвих» (1Кор. 15:20-21). «Воскреснуть мертві і повстануть, ті, що в гробах», – запевняє нас Сам Бог устами пророка (Іс. 26:19). «Ось, – каже Адонаї Господь кісткам людським, – ось Я введу в вас дух життя, і накладу на вас плоть, і покрию на вас шкіру, і дам дух Мій у вас, і ви оживите, і дізнаєтесь, що Я – Господь» (Єз. 37:5-6). І далі там само: «ось Я відчиню гроби ваші, і виведу вас із гробів ваших, люди Мої, і дам дух Мій у вас, і ви будете живі, і дізнаєтесь, що Я Господь, Я сказав, і я зроблю, – говорить Адонаї Господь» (Єз. 37:12-14). І в книзі пророка Даниїла говорить: «Багато хто (всі) зі сплячих у земному попелі піднімуться, – ці на життя вічне, а ті на осуд і сором вічний» (Дан. 12:2). «Настає час…, – говорив Спаситель, – у який усі, хто перебуває в гробах, почують голос Сина Божого, і ті, що чинили добро, вийдуть на воскресіння життя, а ті, що чинили зло, – на воскресіння осуду» (Ін. 5:28-29). Утверджує нас всемогутність Божа. Бо якщо з нічого все створив, то тим більше «тлінне… зодягне в нетління, і смертне… зодягне в безсмертя» (1Кор. 15:54). Стверджує повстання мертвих, які повстали в житті цьому з мертвих, як-то: доньки Іаіра (Мф. 9:25; Мк. 5:42), сина вдови в місті Наїні (Лк. 7:14-15), Лазаря (Ін. 11:43-44), Тавіфи (Діян. 9:40-42). Почули вони голос Сина Божого – і ожили. Почують мертві й останнього дня Того ж Сина Божого голос – і, почувши, оживуть. Показує те й саме єство. Зерно, посіяне в землю і померле, сходить і багато плоду приносить (Ін. 12:24; 1Кор. 15:36). Показує проростання навесні всіх трав, які з землі, як померлі з гробів, встають і в новий прекрасний вигляд одягаються, і різний дають плід. 3) При тих, хто вмирає в Господі, присутні святі Ангели і переносять душі їхні в лоно Авраамове, як Сам Христос вчить про це (Лк. 16:22). 4) Померлі в Господі, як сказано, починають нове, краще життя і блаженну вічність. Тут, щодня живучи очікуванням смерті, не що інше робимо, як щодня вмираємо, і день від дня до смерті наближаємося. Але по смерті того не буде: одне безперестанне перебування в блаженній вічності буде.

5) Цими грішними й тлінними очима не можемо бачити слави Божої та Царя слави Іісуса Христа, Сина Божого, але «тоді побачимо віч-на-віч» (1Кор. 13:12), «і побачимо Його, яким Він є» (1Ін. 3:2). 6) Після смерті померлі в Господі прийдуть у люб’язне перебування зі святими Ангелами, патріархами, пророками, апостолами, мучениками та всіма святими, що чекають тепер на вірних, доки виведе їх Господь із в’язниці смертної плоті. 7) Теперішнє життя багатьма бідами і хворобами сповнене. Немає жодного, хто б у постійному щасті прожив до кінця. Невпинну бачимо зміну: з багатого робиться убогий, зі славного – безславний, зі здорового – немічний. Вільного темниця приймає, страх від ворогів, страх від злих людей, страх від вогню, страх від плоті, чарівного світу, страх від супостата диявола, який «ходить, як лев, що гарчить, шукаючи, кого поглинути» (1Пет. 5:8). З плачем народжуємося. У бідах, скорботах, немочах, боязні живемо. У страсі і тісноті закінчуємо життя. Таке бідне й жалюгідне у світі цьому життя наше! Але якщо в Господі вмираємо, від усіх цих бід звільняємося. 8) Життя це сповнене гріхами. Бо завжди то спотикаємося, то падаємо; то словом, то справою, то розумом виявляємося несправними і перед судом Божим винуватими. Кожен це знає по собі, хто помічає і розглядає совість свою. Праведник сім разів на день падає і встає. Самі немовлята не без скверни перед очима Божими. «Хто… чистий буде від скверни? Ніхто, навіть якщо й один день життя його на землі”, – каже Іов (Йов. 14:4-5). Обрана посудина Божа, святий Павло, скаржиться на це окаянство і зітхає: «Але в членах моїх бачу інший закон, що протистоїть закону розуму мого, і робить мене полоненим закону гріховного, який перебуває в членах моїх. Бідна я людина! Хто позбавить мене від цього тіла смерті» (Рим. 7:23-24)? Але хто блаженною упокоюється кончиною, той звільняється від окаянства цього. 9) Скільки спокус є в чарівному світі цьому, які то бачити, то чути змушені!

Скільки єресей, забобонів, різних і згубних учень виникає, які всі намагаються нас відвести від Христа! І що більше вік цей наближається до кінця, то більше їх множиться, «щоб спокусити, якщо можливо, і вибраних» (Мф. 24:24). О, наскільки блаженний той, хто від усіх цих ворожих антихристових стріл блаженною кончиною ухиляється! Тому Добрий Промислитель Господь виводить обраних Своїх із середовища лукавого, щоб злоба не змінила розуму їхнього, або підступність не спокусила душі їхньої» (Прем. 4:11). 10) Життя на землі не що інше, як шлях, як сказано, мандрівка, битва невпинна. Отже, хто ж побажав би завжди в дорозі бути, мандрувати, завжди в битві бути, з ворогами битися, вражатися, в занепокоєнні і боязні бути? Блаженна смерть закінчує все це і приводить до бажаної Вітчизни. Чому ж не хочемо закінчити шляхи мандрівки і брані цієї? 11) Для всіх людей спільне – вмирати. Що праотцеві нашому від Бога сказано: «ти земля… і в землю підеш» (Бут. 3:19), – то і кожному сказано: “ти земля і в землю підеш”. Межа ця ні для кого не минаєма: сьогодні той, на ранок інший, а далі третій, і так один за одним йде і ховається в надрах землі. Бійся, бійся – не оминути того, що для всіх спільне і необхідне. 12) Наскільки бідними й окаянними більше за всіх людей були б християни, які в безперестанних бідах, скорботах, подвигах перебувають, якби їм завжди у світі цьому наказано було жити! «І якщо ми в цьому тільки житті сподіваємося на Христа…, – каже святий Павло, – то ми найнещасніші за всіх людей» (1Кор. 15:19). Християнину завжди у світі цьому жити не що інше є, як у бідах і скорботах перебувати, бо справжній християнин без напастей бути не може. Але скаже хто: «Не боюся смерті, та бентежать мене гріхи?». Відповідь: 1) Якщо гріхи ти скоїв, і від них благодаттю Божою відстав, і покаяння плоди показуєш – нема чого бентежитися, але маєш себе надією на Боже милосердя утвердити. Бо тому, хто істинно кається, Бог гріхи залишає і в милість Свою приймає його. 2) Якщо гріхи твориш, повинен відстати від них і покаятися, і також надією на Божу милість себе утвердити, і так зайвий страх відійде. 3) Якщо не хочеш від гріхів відстати, справді маєш тремтіти смерті. Бо за тимчасовою цією смертю слідує друга, найгірша, вічна смерть, якою без кінця грішники будуть вмирати. І хоча страх цей і благочестивих бентежить, проте відчувають проти того втішну Божу благодать, яка немічну плоть підкріплює. Але грішники, що не каються, воістину повинні тремтіти. Тим, хто не кається, святе Боже Слово закриває двері небесного царства: «Не обманюйте себе: ні блудники, ні ідолослужителі, ні перелюбники, ні малакії, ні розпусники, ні злодії, ні п’яниці, ні лиходії, ні лихомовці, ні лиходійники, ні хижаки – Царства Божого не успадкують», – каже апостол (1Кор. 6:9-10). Але натомість визначається їм озеро вогняне: «А боязких і невірних, і нечистих, і вбивць, і розпусників, і чаклунів, і ідолослужителів, і всіх брехунів доля в озері, що горить вогнем і сіркою. Це смерть друга» (Одкр.21:8). 4) Якщо не хочеш і гріхів полишити, і жити довше хочеш у світі цьому, не іншого чого бажаєш, як більше грішити, і так більше гніву Божого збирати, бо чим більше хто грішить, тим більше гніву Божого збирає. «За наполегливістю твоєю…, – каже апостол, – і нерозкаяним серцем, ти сам собі збираєш гнів на день гніву і одкровення праведного Суду від Бога» (Рим. 2:5).

– 164. Тим, які після смерті померлих нарікають, пропонується також коротка розрада. 1) Святий апостол про всіх померлих християн усім подає розраду: «Не хочу ж залишити вас, браття, у невіданні про померлих, щоб ви не сумували, як інші, що не мають надії. Бо, якщо ми віримо, що Іісус помер і воскрес, то й померлих в Іісусі Бог приведе з Ним» (1Сол. 4:13-14). Дивись ще вищесказані причини розради в другому параграфі. 2) Якщо дітей, які малими або немовлятами помирають, втрачаєш, дякуй Богу, що підносить їх, «щоб не злість розуму їхнього не зрадила, і щоб не підступ не звабив їхньої душі» (Прем. 4:11). І так плоди свої перепосилаєш Христу в Царство Його Небесне. Також дякуй, що не будеш про них мати піклування у вихованні та настанові християнській: бо батьки за дітей, яких по-християнськи не наставляють, сильно перед судом Божим катовані будуть. Коли дорослих позбавляєшся дітей і багатство маєш, що мав дітям у спадок залишити, то в руки жебраків – братії Христової – з користю душевною можеш вкласти; і так не одного чи трьох, а багатьох спадкоємців матимеш, і знайдеш той спадок з багатьма прибутками в майбутньому віці. Якщо жебраком залишаєшся після смерті дорослих дітей, віддай себе Промислу Христа, Сина Божого, Котрий всіх живить і про всіх печеться. 3) Якщо батька втрачаєш – маєш Отця Бога, від Якого духовно народився. Він як про батька твого промишляв, так і про тебе промишляє. Якщо без матері залишаєшся сиротою – маєш також замість матері того самого Бога, Який є «Отець сиріт» (Пс. 67:6), Який через пророка всіх таких втішає: «Чи забуде жінка чадо своє, щоб не помилувати сина утроби своєї? Але якщо й жінка… забуде, …Я не забуду тебе”, – говорить Господь (Іс. 49:15). 4) Якщо з братом або другом смертю розлучився – маєш стільки друзів і братів, скільки християн, які «всі… одне у Христі Іісусі» (Гал. 3:28). Плотська дружба тимчасова і смертю припиняється; але союз духовної дружби, який буває між Христом і вірними Його, є непорушний, твердий і вічний, тому самою смертю не припиняється. Ця благословенна дружба тут, у цьому світі, починається, а в майбутньому віці завершиться, і на віки вічні непорушною буде, де одна любов одне до одного буде, одне за одного радітимуть, втішатимуться, будуть веселитися, Бог за обраних Своїх тішитиметься: «І буде, як наречений на наречену тішиться, так і Господь за тебе тішитися» (Іс. 62:5), вибране, врятоване і благословенне зібрання. Вибрані про Господа Бога свого веселитися і втішатися будуть. Так кожен із них радісним духом вигукне: «Нехай зрадіє душа моя за Господа, бо зодягнув мене в ризу порятунку, і одягом веселощів зодягнув мене» (Іс. 61:10). 5) Якщо чоловік дружини позбувся – звільнився від закону шлюбного, яким дружина чоловікові і чоловік дружині зобов’язується, і зручніше може дбати про те, «як догодити Господу». Так само і дружина, що втратила чоловіка, зручніше може дбати про те, «як догодити Господу» (1Кор. 7:32-34). 6) Хоч як не будеш сумувати, нарікати, плакати, ридати і рватися, вже не можеш повернути померлого. У твоїй волі – плакати чи не плакати, але повернути не в твоїй волі та владі. Ти за померлим будеш слідувати неодмінно, а він до тебе не повернеться, і тому марні сльози і плач. 7) Від скорботи зайвої багато хто до того доходить, що кажуть: «Образив-де мене Бог, що того-то люб’язного від мене взяв», – і так страшно хулять Бога. Бог нікого не ображає, а все робить за премудрим Своїм Промислом про нас. 8) Що Богу завгодно, як Верховному Господу і Творцеві, те й робить. Отже, коли сумуєш і нарікаєш на померлого, який з волі Божої помер, показуєш своє недоброзичливість, і тим самим волі Божій противишся, у чому грішиш перед Творцем своїм. 9) Господь тобі дав сина, або дочку, або дружину, або тобі, дружино, чоловіка. Він у тебе і забирає сина, чи дочку, та інше; і тому Своє бере, що тобі дав, а не твоє власне. Усі ми Божі: і батьки, і матері, сини й доньки, чоловіки й жінки, брати, друзі, пани й раби. І тому нема чого сумувати й нарікати невтішно, але повинен кожен зі святим Іовом у такому разі казати: «Господь дав, Господь і забрав; як Господу угодно, так і було. Нехай буде ім’я Господнє благословенне навіки» (Йов. 1:21).

Глава 2: Про друге Христове пришестя, або про страшний суд

«І Він правитиме землею праведно, судитиме народи справедливо.» (Пс. 9:8-9).

«Чоловіки галілейські! Що ви стоїте й дивитеся на небо? Цей Іісус, що вознісся від вас на небо, прийде так само, як ви бачили, як Він сходив на небо”, – кажуть Ангели апостолам під час Вознесіння Христового (Діян. 1:11).

«Усім нам треба з’явитися перед Судилищем Христовим, щоб кожному одержати відповідно до того, що він робив, живучи в тілі, добре чи погане» (2Кор. 5:10).

– 165. Як віра свята і святе Боже Слово вчать нас, що Іісус, Син Божий, на землі з’явився заради нашого спасіння, і з людьми пожив, і спасіння вічне дав віруючим у Нього, помер і воскрес, піднісся на небо і сів праворуч від Бога, так та ж сама віра стверджує нас, що знову прийде на землю. Перше пришестя Його було смиренне, друге – славне. У першому прийшов «шукати й урятувати загиблого» (Мф. 18:11), у другому прийде судити й віддати кожному за справами його. У першому прийшов «закликати… грішних до покаяння» (Мф. 9:13), у другому прийде судити грішних тих, хто не покаявся. У першому милість Свою і людинолюбство показав нам, у другому оголосить правду Свою.

– 166. Образ або виробництво Суду Христового зображується у євангеліста Матфея в главі 25-й. Зберуться на той Суд усі народи, і відокремляться одні від інших, як пастир відокремлює овець від козлів. І будуть поставлені вівці по правий бік Праведного Судді, а козли – по лівий. Ті, хто по правий бік, почують жаданий голос Царя слави: «Приходьте, благословенні Отця Мого, успадкуйте Царство, що приготоване вам від створення світу: бо Я голодував, і ви дали Мені їсти, спраглий, і ви напоїли Мене, мандрівник, і ви прийняли Мене, голий, і ви вбрали Мене, хворий, і ви відвідали Мене, у в’язниці був, і ви прийшли до Мене». Ті, хто ліворуч, почують страшне рішення: «Ідіть від Мене, прокляті, у вогонь вічний, уготований дияволу та ангелам його: бо голодував Я, а ви не дали Мені їсти, спраг, а ви не напоїли Мене, був мандрівником, а ви не прийняли Мене, був голим, а ви не вбрали Мене, був хворий, а ви не прийшли до Мене, був у в’язниці, а ви не прийшли до Мене. І підуть ці в муку вічну, а праведники в життя вічне» (Мф. 25:31-43,46).

– 167. На Суді тому не тільки за злі справи, а й за залишення добрих справ судимі будемо. Бо каже тим, хто по лівий бік: «Голодував Я, і ви не дали Мені їсти», та інше. Бог велить як від зла ухилятися, так і добро творити (див. Пс. 33:15) – бо як творінням зла, так і залишенням добра заповідь Божа переступається. Від злочину ж заповіді Божої буває непослух Богу, у чому людина перед Богом винна.

– 168. Донощики і свідки, як на суді людському бувають, на Суді тому не будуть потрібні. Бо Суддя, як Серцезнавець, знає все – не тільки слово і діло, а й думки, і умисел, і намір кожного. Тоді й розкриються книги совісті, в яких кожен побачить справи, слова, помисли, починання і наміри свої. «Як за тілом тінь, – каже свт. Василій Великий, – так за душами гріхи підуть на останній Суд, явно діяння показують» (У слові до багатих). Горе нам тоді від цих наших суперників буде, якщо від них сльозами і покаянням тут не звільнимося. І не тільки самі побачимо їх, а й увесь світ, Ангели й усі люди побачать справи наші явні й потаємні. «Благе і зле, – каже той самий святий отець, – явне і таємне, справи, слова і думки – все це явно привселюдно Ангелам і людям відкриється» (У посланні до занепалої діви).

– 169. На Суді тому не буде відмінності між князем і підданим його, між паном і рабом, між шляхетним і худорідним, як на суді людському буває. Бо Суддя Безсторонній, і судить за справами, а не за обличчями: понад те, «сильні сильно катовані будуть, бо не щадить обличчя… Владика всіх і не злякається вельможі» (Прем. 6:6-7). «Від кожного, кому дано багато, багато і буде потрібно» (Лк. 12:48). Від пастиря стягнуться вівці словесні, Кров’ю Христовою куплені і йому на зберігання доручені. Від судді стягнеться зберігання правди і клятви, перед Свідком Богом дані. Від багатого стягується, як і на що Богом дане багатство вжив. Від розумного і вченого стягнеться, на що дар розуму, Богом даний, вжив. Так і кожен «за свій талант даний відповідь дасть» (Мф. 25:14-30).

– 170. Там і удавані праведники, і шановані грішники з’являться. «Тоді праведник з великою відвагою стане перед обличчям тих, хто образив його, і тих, хто зневажає його труди, і той, хто в світу був… у глузуванні і притчею ганьби, і чиє життя світ вважав… божевіллям і кончину… безчесною, той опинився в синах Божих і у святих жереб» його побачить (Прем. 5:1,3-5).

– 171. Зазвичай викликані на суд світу цього заздалегідь готуються, що і як відповідати на суді, щоб не бути засудженими. Але приготування до Суду Христового протилежне цьому. Тут багато допомагає хитрість і красномовство – там нічого. Тут золото і срібло захищає і правди уста загороджує – а там нічого. Тут предстателі багатьом допомагають, як-то: сильні сильним, шляхетні шляхетним шляхетним, багаті багатим, – там нічого. І тому ті, хто бажає на суд світу цього з’явитися, цих і подібних допомог шукають, щоб на суді не осоромитися. А до того Суду яке приготування? Зовсім інше!.. Яке ж? Тепер заздалегідь оголити всього себе маєш перед Суддею тим, і то самовільно. Перш за Суд того самого себе засудити, самого себе винуватим оголосити, щиросердно визнати себе гідним будь-якої кари. А до того ж зі смиренням і надією благати Його, щоб не судив за справами; «не ввійди в суд з рабом Твоїм» (Пс. 142:2). І так від правди Його до милості Його, від гніву Його праведного до милосердя Його вдаватися, і часто смиренним голосом митаря повторювати: «Боже, милостивий будь до мене, грішного» (Лк. 18:13). І робити то тепер, у цьому столітті, поки милість Божа всім, хто шукає її, відкрита. А там усяке смирення і благання марне, бо правда тоді вступить у свою дію.

– 172. «Господь навіки перебуває: приготував для Суду Престол Свій». Готовий Архангел «засурмити і розбудити» від початку світу «сплячих» (Пс. 9:8-9; 1Сол. 4:16; 1Кор. 15:32); готові Ангели «зібрати обраних Його з чотирьох вітрів, з краю землі до краю неба» (Мк. 13:27) – готові, але одного повеління Судді очікують. Готова геєна мучити грішних; готове царство небесне упокоїти і веселити праведних. «Приготував для Суду Престол Свій» Суддя Праведний, «щоб воздати кожному за справами його» (Мф. 16:27). А коли буде день той Судний, коли прийде Суддя на Суд Свій, коли поставлені будуть престоли на Суд, коли вострубить Архангел і розбудить мертвих – приховав від нас Промисел Божий, щоб завжди на Нього чекали. Пророки кричать, апостоли проповідують, отці й пастирі вчать, що «Він приготував для суду престол Свій, і Він судитиме всесвіт по правді», але очікує, щоб і ми готувалися. Готуйся і ти, грішник! Суддя «приготував уже для суду престол Свій… Ось, Суддя стоїть біля дверей» (Як. 5:9), “прийде і не забариться” (Євр. 10:37). Готуйся і ти, щоб неготового не застав тебе; очищай совість твою теплим покаянням; упокорись, моли лагідно Суддю, доки не кличе тебе на суд Свій. Тепер моли Його, поки час дає тобі; тепер виправляйся, поки «час сприятливий… і день спасіння» (2Кор. 6:2); тепер плач, поки корисні сльози; тепер кайся, поки Він приймає тих, хто кається. Тоді не буде місця покаянню, ні сльозам, ні плачу; але одне суворе випробування справ буде.

– 173. Особливо варті зауваження ті слова Христові, які на Суді Своєму тим, хто по лівий бік, каже: «Ідіть від Мене, прокляті, у вогонь вічний, що приготований дияволу та ангелам його, бо Я жадав, а ви не дали Мені їсти», та інше. Якщо тих, які від своїх маєтків не віддавали та інших справ милості до ближнього не виявляли, відсилає Христос у вічний вогонь, що вже буде тим, хто не тільки свого не давав, а й чуже грабував? Що буде злодіям, хижакам, хабарникам, лихоїмцям? Що буде тим, які за посадою своєю не тільки не витирали сліз тих, хто плакав, а заради насолод своїх і примножували? Що буде тим, які найманців своїх без належної винагороди відсилали? Що буде тим, які беззаконною харчувалися лихвою? Що буде тим, хто з підлеглих своїх останню копійку здирав і тим собі честі шукав, або розкоші служив, або синам багату спадщину заготовлював, або дочок своїх, наче храм, оздоблював і їм знатне придане давав? Суворості гніву Божого і тяжкості майбутньої вічної кари, що їх чекає, зобразити неможливо! Самим їм залишаю на міркування. А справжнє покаяння, про яке вище сказано, все загладжує.

Глава 3: Про муку вічну і про життя вічне

«І підуть ці на вічну муку, а праведники – на вічне життя» (Мф. 25:46).

– 174. Вічність, у якій після воскресіння з мертвих і закінчення праведного Христового Суду будемо перебувати, не що інше є, як один початок без кінця. Вона завжди починатися буде, але ніколи не скінчиться. Уявляй в розумі, що мине сто тисяч років – немає кінця вічності. Пройде сто тисяч століть (століття в собі містить сто років) – немає кінця вічності. Пройде тисяча тисяч і мільйон мільйонів століть – немає кінця вічності. Але тільки починається. І хоча далі розумом вступати будеш у вічність, побачиш один початок без кінця. Скільки не збери мільйонів віків у розум свій, усі вони проти вічності як одна крапля води проти цілого океану, або як макове зерно проти всього світу, або, краще сказати, як ніщо. Бо все може мало-помалу зменшитися і скінчитися, але вічність не може, бо нескінченна. Що далі простягаєшся розумом у вічність, то більша довгота її відкривається, бо нескінченна. Добре дехто зображує вічність цими словами: вічність є завжди і ніколи, тобто завжди буде, але ніколи не скінчиться.

– 175. Святе Боже Слово говорить нам про двояку вічність: блаженну і неблагополучну. Блаженна вічність, або вічне блаженство буде на небесах, за словом апостола: “Наше ж проживання – на небесах” (Флп. 3:20). Неблагополучна вічність – у пеклі та геєні вогненній. У блаженній вічності буде життя безсмертне, а в неблагополучній буде смерть безсмертна. У блаженній вічності буде пресолодке Божого Лиця бачення, а в неблагополучній – віддалення від Божого Лиця. У блаженній вічності буде царювання з Христом і люб’язна дружба зі святими Ангелами Його, а в неблагополучній – з дияволом і злими його демонами перебування. У блаженній вічності буде світло невимовне, а в неблагополучній – темрява непроглядна. У блаженній вічності буде радість і радість безперестанна, буде чутися “глас радості і… веселощів” (Єр. 16:9), а в неблагополучній – скорбота і печаль невпинна, і буде чути голос зітхання і плачу. У блаженній вічності з’єднаються всі “блага, яких не бачило око, які не чуло вухо, і які не приходили… на серце людині” (1Кор. 2:9); у неблагополучній зійдеться все зло, яких також язик сказати і розум зрозуміти не може.

– 176. Пояснюється блаженна вічність порівнянням із тимчасовим благополуччям, яке хоча й ніщо проти неї, проте показує її нам так, як тінь і подоба – саму річ. Будь-хто знає, як люди вловлюються благополуччям світу цього, що насамперед полягає в честі, славі, багатстві, мирі, спокої, дружбі з добрими та поважними людьми та інше, і як догоджають ті, хто в них процвітає. Але, однак, усяке теперішнє благополуччя – ніщо порівняно з вічним блаженством. 1) Будь-яке тимчасове благополуччя не може бути таким великим, що не було б розчинено з якоюсь противністю. Багато хто має багатство, але не має здоров’я, миру, спокою, доброго імені та іншого. Інші в мирі та спокої живуть, але злидарюють і в презирстві перебувають. Дружба без підозри не буває, бо немає досконалої любові. Немає миру без небезпеки, бо багатьох оточують вороги. Немає здоров’я без немочі в тлінному і смертному тілі. Немає слави, яку б заздрість наклепом і лихослів’ям не затьмарювала. Так і про інше розуміти треба. Але блаженна вічність виключає всяку противність. Там царство без страху, без трудів і піклування. Там слава завжди сяє. Там здоров’я без усякої хвороби. Там радість без скорботи. Там мир і спокій без небезпеки. Там веселощі без печалі. Там дружба нелицемірна. Там премудрість без “безумства” (1Кор. 3:19). Там життя без смерті. Там усяке добро непричетне жодному злу. Бо “Бог”, “Джерело всіх благ, “буде все в усьому” (1Кор. 15:28). 2) Серце людське ніяким тимчасовим благополуччям задовольнятися не може. Чим більше багатство, слава, честь, тим більше бажання багатства, слави, честі зростає. А де бажання і піклування, там занепокоєння і заколот. Але в блаженній вічності всяке скінчиться бажання, бо досконале в ній блаженство. Там слава, честь вище піднятися не може; там багатство не росте; там здоров’я, мир, спокій, мудрість не множиться: бо є найвище Добро, яке є Бог. Там кожен своїм жеребом задоволений. “Насичуся…, – каже пророк, – коли з’явиться мені слава Твоя” (Пс. 16:15). Тієї слави, честі, багатства, радості, миру, спокою, які отримали, більше нічого не бажатимуть. Бо скінчиться бажання, коли осягається досконале блаженство, якого більше бути не може. 3) Хоча б хто, маючи тимчасове благополуччя, і не бажав більше, але страхом бентежиться, як би того не втратити. Бо що благополуччям квітучий в інших бачить, того й собі чекає. Бачить, що за багатством ходить убогість, коли його “моль і іржа винищують і… злодії підкопують і крадуть” (Мф. 6:19); за славою – безслав’я, за честю – безчестя. Той, хто тепер їздить на колісниці, на ранок зачиняється в темниці. Того, кого тепер хвалять, на ранок проклинають. Того, якому тепер поклоняються, вранці зневажають ногами. І мало таких, які б в одному постійному щасті перебували. Але хоча комусь і служить рідкісна ця фортуна, страх смертний, від часу до часу очікуваний, турбує, і так все благополуччя, як імла сонячне сяйво, затьмарює. Але блаженна вічність усе виключає протилежне. Те добро, одного разу отримане, ніколи не загубиться; те багатство не боїться злиднів; та слава не остерігається безслав’я; та честь не остерігається безчестя; те здоров’я, мир, спокій, веселощі не бояться немочі, занепокоєння, печалі. Бо все там безпечно, все мирно і спокійно. 4) Нарешті, як життя це, так і всякий добробут смертю закінчується, і так все буває, як сон того, хто прокидається, як пара, що ненадовго з’являється і зникає. І тому все тимчасове благополуччя – як ніщо. Вмирає людина – вмирає і благополуччя її. Залишає багатий світ – залишає і багатство своє. Відходить славний від світла цього – відходить від нього і слава його. Скінчиться мудрий – скінчиться і мудрість його. Вмирає сильний – вмирає і сила його. Де тепер страх перед колишніми переможцями світу? Де прославлених слава? Де багатих багатство? Де сильних сила? Де премудрих премудрість? Де розкіш люблячих розкіш, розрада і солодкість? Усе відійшло від них, як самі звідси відійшли. “Пройшло все це, як тінь і як поголоска швидкоплинна” (Прем. 5:9). Але хоча так мінливе благополуччя це, проте втішаються ним сини віку. А як утішаться обранці Божі, коли правдиве те блаженство, правдиву ту славу, честь, мир, спокій, радість і радість з рук Господніх сприймуть, і все багатство благодаті Божої успадкують, і твердо впевнені будуть, що в тому найвищому блаженстві на віки вічні перебувати будуть! Якого як собі, так і кожному старанно бажаю. Амінь!

– 177. Як вічне блаженство від тимчасового благополуччя, так і вічне нещастя від тимчасового дещо пізнається і відчувається. Немає настільки великого у світі цьому лиха, яке б не мало якоїсь розради і прохолоди. Сумна убогість, але отримує розраду від імені Христового і милості добрих людей. Болісна жорстока хвороба, але прохолоджується лікуванням або чимось іншим. Великим лихом і нещастям вважається не тільки честі, маєтку, дружини, дітей позбутися, а й бути кинутим у темницю. Однак той, хто страждає, не позбавлений розради: світлом і повітрям, для всіх спільними, насолоджується, хоча й не так само, як вільні; і їжею, і питтям прохолоджується; смуток, засинаючи, забуває; відвідуванням добрих людей утішається; надією на визволення харчується: можливо, що ран і побиття не терпить. Якщо неправедно страждає, надією на небесну відплату звеселяється. Якщо праведно упокорюється перед Богом, визнає гріх, кається, і так надією на милість Божу прохолоджується, кажучи: “Благо мені, що ти упокорив мене, щоб я навчився законам Твоїм” (Пс. 118:71). Крім того, смерть усе те лихо закінчить. Але наскільки тяжко, наскільки нестерпно позбутися тієї слави, перед якою вся слава світу цього, воєдино зібрана, як гній; позбутися споглядання того прекрасного Обличчя, краса, люб’язність і прихильність Якого все серце і дух весь у бажання і любов перетворює, Яким блаженні духи від початку насититися не можуть, і навіки без ситості насичуватися будуть. Наскільки тяжко відректися від Царя слави Христа, краса Якого сонячне сяйво перевершує, солодощі Якого, трохи скуштувавши на горі, святий Петро вигукнув: “Добре нам тут бути” (Мф. 17:4); піти подалі від міста того прекрасного, небесного Єрусалима, що “не має потреби ні в сонці, ні в місяці для висвітлення свого, бо Божа слава висвітлила його, і світильник його – Агнець” ( Одкр.21:23); бути вигнаним зі славної та солодкої тієї вечері, на якій від початку світу до кінця покликані й вибрані Божі “питимуть і веселитимуться” і з радістю вигукуватимуть (Іс. 65:133,14,18); відчужуватися люб’язної дружби блаженних духів і всіх святих; крім того, зарахуватися до темних і лукавих духів, бути ув’язненим у в’язницю, світла непричасну, страждати без ослаблення в геєнському вогні, що палить, але не спалює, мучить, але не вбиває. Тимчасове лихо і страждання, як сказано, яким би не було, не буває без розради, і хоч би як довго не тривало, смертю закінчується. Але те лихо і нещастя нескінченне. Не буде повернення до слави Божої; не буде позбавлення від пут пекельних і страждання вогняного; словом – вічний розпач у милості Божій, вічне відчуття праведного гніву Божого. Там почується відповідь: “Згадай, що ти отримав уже добре твоє в житті твоєму” (Лк. 16:25). Тут тікають люди від смерті, але там забажають її, і тікає від них; забажають на ніщо перетворитися, але не зможуть; і так завжди вмиратимуть, але ніколи не помруть. І це є “друга смерть” ( Об. 9:6,21:8). Велике страждання примножується тим, що стражденному не лишається жодної надії повернути того добра, яке недбальством втратив, і звільнитися від того страшного зла, в яке самовільно попався. Від цього піде туга превелика, страх і жах превеликий. Повстане совість, яка всю вічність буде викривати і гризти грішника за те, що таку високу Божу благодать відкинув, і так самовільно найвищої Божої милості навіки позбувся, і в такий болісний стан прийшов. Бог, Творець неба і землі, Сина Свого заради тебе не пощадив, а на смерть і такі люті страждання віддав Його, як тобі Євангеліє оголошувало, і вчителі церковні проповідували. І це Бог створив для того, щоб тебе від біди цієї позбавити.

Але ти цю невимовну Божу любов знехтував; заради тимчасової малої втіхи Бога залишив; виконував свої забаганки, а не волю Божу, що хотіла тебе врятувати; служив і догоджав сатані, а не Христу. Ось інші, подібні до тебе люди, тепер утішаються, радіють, насичуються вічними благами, оскільки вірили і вірою йшли за Христом, Спасителем своїм; а ти пораду Божу знехтував, і так загинув. Скільки тебе Бог закликав на покаяння, скільки вмовляли проповідники – ти все те знехтував. Не хотів ти послухати Бога за життя свого – не почує і тебе зараз Бог; не очікуй більше нічого, окрім того лиха, в якому перебуваєш. Цю чашу прикрості завжди будеш пити, але ніколи не вип’єш. Кайся тепер, але пізно і марно, якщо не хотів у світі корисно каятися. Стогни, зітхай, плач, ридай, але марно, якщо не хотів плакати там, де корисні сльози були. Так засудженого мучитиме і, як черв’як, гризтиме без кінця сумління, і до хвороби хвороба, до муки мука додаватиме!.. У такій тісноті й розпачі ніщо інше не станеться, як те, що засуджений сам себе ненавидітиме, сам на себе гніватиметься, самому собі буде мерзенним, самого себе зневажатиме, самого себе цуратиметься, самого себе буде лаяти, осуджуватиме, час зачаття й час народження проклинатиме, проклинатиме час, коли грішив, проклинатиме випадки, що до гріха приводили, проклинатиме тих осіб, що до гріха випадок подавали, згадуватиме тих, що від гріха відраджували. О, вічність, вічність, нещаслива вічність! Як і сам спогад про тебе жахає дух наш! Наскільки тішить і захоплює дух того, хто розмірковує, блаженна вічність, настільки в печаль і страх приводить нещаслива. Неможливо про неї помислити без зітхання і жаху. Краще тут усяке лихо терпіти; краще від усякої найтяжкої хвороби все життя страждати; краще окутим у смердючій темниці все життя сидіти, побої та рани приймати, в усі дні вмирати, у вогні горіти, коли це можливо буде; краще, зрештою, всі біди, які можуть бути на світі, з подякою терпіти, якщо Божій волі завгодно, аніж блаженну вічність втратити й потрапити в неблагополучну. Бо тут, яке б не трапилося страждання, якусь розраду має і смертю закінчується. Там страждання люте, страждання без усякої розради, страждання не тільки словом, а й розумом незбагненне, страждання, яке завжди буде, але ніколи не скінчиться. ” Черв’як їхній не скінчиться, і вогонь їхній не згасне”, – говорить пророк (Іс. 66:24). Хто вірить цьому, той, розмірковуючи і часто згадуючи про страшне те нещастя, може до найстараннішого покаяння збудити, щоб того лиха позбутися. А хто не вірить, той самою справою лиха його скуштує і без кінця, як сказано, куштувати буде.

– 178. У блаженну вічність входять благочестиві, вірою в Христа, Сина Божого, виправдані, і у вірі живій життя це закінчили, яких Сам Христос, догоджаючи, закликає до блаженства того: “Прийдіть, благословенні Отця Мого, успадкуйте Царство, що приготоване вам від створення світу: бо Я голодний був, і ви дали Мені їсти; спраглий був, і ви напоїли Мене; був мандрівником, і ви прийняли Мене; був нагий, і ви вдягли Мене; був хворий, і ви відвідали Мене; був у в’язниці був, і ви прийшли до Мене”(Мф. 25:34-36). У неблагополучну вічність кинуться грішники нерозкаяні, яких Христос відішле від Себе, як невдячних, так: “Ідіть від Мене, прокляті, у вогонь вічний, що уготований дияволу й ангелам його, бо Я голодний був, а ви не дали Мені їсти, спраглий, а ви не напоїли Мене, мандрівник, а Ви не прийняли Мене, наглий, а ви не вдягли Мене, хворий був, у в’язниці був, а ви не відвідали Мене. І підуть ці на вічну муку, а праведники – на вічне життя” (Мф. 25:41-43,46). Ідуть і ті, й інші, але не однаково: одні зі сльозами і риданням невтішним, інші з радістю і радістю невимовною. Бо в неоднакові місця йдуть: одні в оселі Отця Небесного, в прикрашені палаци Царя слави, на велику вечерю, що нескінченно звеселяла, і на втішний шлюб Агнця; інші – до в’язниці вічної та місця плачу, ридання та мук вселютішого. Одних сприйме небо з усіма благами, які “не бачило… око, не чуло вухо, і не приходили… на серце людині” (1Кор. 2:9); інших ув’язнить пекло з усіма злими, яких ні словом зобразити, ні розумом зрозуміти неможливо.

Стаття 3: Про християнські чесноти

Глава 1: Про страх Божий

«І якщо ви називаєте Отцем Того, Хто небезсторонньо судить кожного за справами, то зі страхом проводьте час мандрівки вашої, знаючи, що не тлінним сріблом чи золотом викуплені ви від марнославного життя, відданого вам від батьків, а дорогоцінною Кров’ю Христа, як непорочного й чистого Агнця, що був призначенний ще перед створенням світу, а з’явився в останні часи для вас» (1Пет. 1:17-20).

«Початок премудрості – страх Господній; розум добрий у всіх, хто ним керується. Хвала його перебуває на віки віків» (Пс. 110:10).

«Блажен муж, що боїться Господа, заповіді Його сильно полюбить» (Пс. 111:1)

– 179. Наскільки велике є обдарування Боже страх Божий і наскільки блаженні ті, хто має його, Боже слово свідчить. «Страх Господній – слава і похвала, і радість, і вінець радості. Страх Господній звеселить серце і дасть радість і довголіття. Тому, хто боїться Господа, благо буде наостанок, і в день смерті своєї знайде благодать. Страх Господній – дар від Господа, і поставляє на стежках любові. Любов до Господа – преславна премудрість; і кому являється Він, розділяє її на свій розсуд. Початок премудрості – страх Господній, і з вірними вона утворюється разом у утробі. Серед людей утвердила вона… вічну основу і насінню їхньому довіриться. Повнота премудрості – боятися Господа, і вона напоїть їх від плодів своїх. Весь дім їхній… наповнить тим, чого бажають, і посудини їхні – творами своїми. Вінець Премудрості – страх Господній, що росте мир і неушкоджене здоров’я. І те й інше – дари Божі, і розширює радість тим, хто любить Його. Він бачив її і виміряв її, пролив, як дощ знання і розумне знання, і підніс славу тих, хто володіє нею. Корінь премудрості – боятися Господа, і гілки її – довголіття. Страх Господній відганяє гріхи» (Сир. 1:11-21). І ще: «Вшановані вельможа, і суддя, і володар, але немає з них більшого за того, хто боїться Господа» (Сир. 10:27). І ще: «Нічого немає кращого за страх Господній і нічого немає солодшого, як тільки слухати заповіді Господні» (Сир. 23:36). І ще: «Наскільки великий той, хто знайшов премудрість, але нема більшого за того, хто боїться Господа, бо страх Господній усе перевершує» (Сир. 25:13-14). І ще: «Той, хто боїться Господа, нічого не злякається і не побоїться, бо Він – надія йому. Блаженна душа того, хто боїться Господа» (Сир. 34:14-15). І ще говорить Бог: «Засяє вам, що боїтеся імені Мого, Сонце правди, і зцілення в променях його, і ви вийдете, і заспіваєте, як тільці, що з пут визволені» (Мал. 4:2). І ще: «Страх Господній – джерело життя, що ухиляє від тенета смертного» (Притч. 14:27). І ще Псаломщик: «Хто є людина, що боїться Господа? Йому Він дасть закон для шляху, який Йому до вподоби. Душа його серед благ оселиться, і насіння його успадкує землю. Господь – опора тим, хто боїться Його, і завіт Його це явить їм «***** (Пс. 24:12-14). Бо страх Божий є, як вартовий вірний, що завжди пильнує й береже душевний дім від усякого зла, або навіть, як мур міцний і високий, що перешкоджає стрілам, що їх метає ворог, і недієвими їх робить. Страх Божий не допускає спокушатися красою світу цього. Страх Божий честь, славу, багатство, солодкість і розкіш світу в підозрі вчить мати, як такі, що подають випадки до всякого зла. Страх Божий не дозволяє вільно розуму розсіюватися, язику – багато говорити, очам – на все дивитися, вухам – все слухати. Але вчить завжди і від усього берегтися і, подібно до птаха, оглядатися. Страх Божий вчить і дозволене, як-то: їжу, питво, одяг – не заради солодощів і розкоші, але заради потреби вживати. Страх Божий вчить старанно слухати закон Божий і всяку корисну настанову, викриття, покарання. Страх Божий вчить совість розглядати і теплим покаянням очищати. Страх Божий наставляє завжди молитися і зітхати до Бога, щоб у гріх не впасти. Страх Божий вмовляє ухилятися від випадків, які до гріха призводять. Страх Божий закликає того, хто скривджений, прощати, і на того, хто злобствує, не злитися, на того, хто лихословить, не лихословити, на того, хто докоряє, не докоряти. Страх Божий, нарешті, і сам страх людський смертний зневажати вчить, щоб Бога не прогнівити, і на смерть тілесну віддаватися, щоб смерті душевної уникнути. Страх Божий є істинне училище смирення, яке приваблює Божу благодать. Воістину немає нікого міцнішого і твердішого за того, хто має страх Божий. «Вшановані вельможа, і суддя, і володар, але немає з них більшого за того, хто боїться Господа», – каже Сирах (Сир. 10:27).

– 180. Ознаки страху Божого відзначаються такі: 1) Той, хто має страх Божий явно і таємно, тобто перед людьми і без людей, бережеться від усяких гріхів, оскільки скрізь перед собою бачить Бога, Якого боїться прогнівити. Отже, хто перед людьми не грішить, але таємно грішить, той страху Божого не має, а має сором і страх людський; людей соромиться і боїться, а не Бога; людям догоджає, а не Богу. І така людина є лицемір. 2) Не дивиться на чужі гріхи, а у свою совість проникає і, в ній гріхи, які в ній є, вбачаючи, очищає старанним покаянням і молитвою. 3) Охоче слухає Боже слово й усяке повчання, покарання, викриття, і шукає того, щоб або гріхи, які є в совісті своїй, угледіти, і так у них каятися, або щоб надалі зміг зручніше берегтися від них за допомогою Божою. 4) Безперестанно і старанно молиться і зітхає, щоб Сам Бог наставив його і зберіг від гріхів і всього того, що до гріха призводить. 5) Уникає випадків, які до гріха призводять, як-то: зібрань, розваг, ігор, бесід злих, розмов про людей та інших. 6) Зір і слух береже, знаючи, що через них, як через двері, усяке зло входить до храму сердечного і коливає його. 7) Язику не попускає багато говорити, але більше мовчати, розмірковуючи, що і за пусте слово слід віддати відповідь у день Судний (див. Мф. 12:36) і що цим малим членом найбільше всі грішимо (див. Як. 3:5). 8) Від честі, багатства й утіхи світу цього ухиляється, бо вони подають нагоду до гріха й відчиняють двері до всякого нечестя. 9) Їжу і питво не заради солодощів і розкоші, а заради потреби вживає, щоб тільки тілесні укріпити сили і так справи покликання свого робити і Богу служити міг. 10) Не тільки жодного тимчасового лиха чи страху людського, а й самої смерті не боїться. Якщо де слід або в біду впасти і померти, або згрішити, краще віддасть перевагу бідувати і померти, ніж згрішити. І в страсі Божому всяку біду і найстрашніший страх смертний перемагає, так само, як одержимий жорстокою хворобою не відчуває інших легких хвороб, або як той, хто чує великий шум, тихого голосу не чує. Святий Іосиф, син Іакова, вважає за краще у в’язниці сидіти, ніж із дружиною єгипетською змішатися і згрішити (див. Бут. 39:20). Повивальні бабці єврейські зневажають беззаконний наказ фараона і не вбивають немовлят чоловічої статі: «бо побоялися Бога» (Вих. 1:17,21). Троє отроків розпаленої печі (див. Дан. 3:21), Сусанна – смерті (Дан. 13:23) не бояться заради страху Божого, та інше.

– 181. Страх Божий народжується і примножується завдяки Божій допомозі: 1) Від міркування про страшні Його долі, які з’явилися на грішниках, як-то: на Каїні (див. Бут. 4), на загиблих потопом (див. Бут. 7), на содомлянах, які у вогні та сірці згоріли (див. Бут. 19). ), на фараоні, що з військом потонув у морі (див. Вих. 14), на Дафані й Авіроні, що були поглинуті землею (див. Чис. 16), на Авесаломі, який висить між небом і землею, а потім загинув (див. 2Сам. 17), та на інших. Але Бог, Який раніше за гріхи страчував, Той самий і тепер на беззаконних посилає кари. Чуємо жахливі землетруси і міста в одній труні з жителями поховані; чуємо й бачимо жалюгідні битви між державами, жахливі кровопролиття, стільки тисяч народу, що марно від вогню й меча падають; бачимо й чуємо жахливі пожежі, у яких села й міста гинуть. Усе це показує, що є Бог, Який ненавидить беззаконня і карає беззаконників. А тимчасові покарання показують, що будуть і вічні для несправних і запеклих грішників: буде геєна, черв’як безсонний, скрегіт зубів, темрява непроглядна, що мучить беззаконних. 2) Народжується від роздумів про Божі властивості; особливо міркування і пам’ять про всюдиприсутність і всезнання Боже страх Божий виробляє. Всюдиприсутність Божа показує тобі, що Бог скрізь із тобою, і над тобою, і перед тобою. «Ми Ним живемо, і рухаємося, і існуємо» ( Діян. 17:28). Ходиш чи спочиваєш, говориш чи мовчиш, один ти чи з ким розмовляєш? Бог із тобою. Робиш що? Бачить Бог справу твою. Говориш що? Чує Бог слово твоє. Чи думаєш що? Проникає Бог думки твої. Чи гордишся? Бог дивиться на гордість твою. Чи відступає серце твоє від Бога і навертається до тварини? Дивиться Він на відступлення твоє. Чи порушуєш закон Його святий? Дивиться на злочин твій. Чи робиш неправду, чи робиш розкрадання, крадіжку? Дивиться Він на неправду твою, розкрадання і злодійство твоє. Чи блудодійствуєш? Дивиться Він на блудодійство твоє. Чи гніваєшся, чи злишся, чи вбиваєш ближнього твого? Дивиться Він на гнів твій, злість твою і вбивство твоє. Чи злословиш, хулиш, проклинаєш, чи обмовляєш ближнього твого? Чує Він лихослів’я, хулу, прокляття і наклеп твій. Чи думаєш образити, зашкодити, обмовити, обдурити, образити, зганьбити, вбити ближнього твого? Чи хочеш нечистоту вчинити? Бачить Він злий намір і починання твої і перешкоджає тобі в совісті твоїй. Бачить – і ображається. Величність Його ображається твоєю гордістю, що ти, «земля і попіл» (Бут. 18:27), пишаєшся. Правда Його ображається твоєю неправдою. Істина Його ображається твоєю брехнею. Святість Його ображається твоєю нечистотою. Довготерпіння Його – твоїм нетерпінням. Благодать Його – твоєю злістю. Милість Його – твоєю жорстокосердістю. Щедрість Його – твоєю скупістю. Любов Його ображається твоєю ненавистю і заздрістю. Отже, бійся перед величчю Його пишатися, перед правдою Його неправду чинити, перед святістю Його в нечистоті валятися, перед істиною Його брехати, перед милістю Його зловживати, перед довготерпінням Його гніватися й лютувати, перед милосердям Його лютувати, перед лагідністю Його зловживати. Присутній Він із тобою зі Своєю величчю і всемогутністю, правдою, святістю, милосердям, щедротами, лагідністю, благодаттю і довготерпінням, хоча цими очима і не бачиш Його, та й бачити неможливо. Великий Він і вельми страшний.Як не побоїшся величі Його і наважишся підноситися перед Великим і Страшним? Праведний Він. Як не побоїшся правду порушувати перед Праведним? Істинний Він. Як не боїшся брехати перед Істинним? Святий Він, Якому Ангели зі страхом предстоять і співають: «Свят, Свят, Свят Господь Саваоф» (Іс. 6:3). Як не злякаєшся перед такою святістю безчинствувати? Милосердний Він і Багатомилостивий. Як не побоїшся перед Милосердним люто чинити? Щедрий Він. Як не побоїшся зачиняти серце своє для того, хто вимагає, перед Щедрим? Добрий Він, лагідний і довготерпеливий. Як не побоїшся перед благим, лагідним і довготерплячим гніватися, вдаватися до люті та злопам’ятствувати? Нарешті, Творець Він твій, Найвищий Господь і Цар твій, Отець твій. Як не злякаєшся і не засоромишся перед Творцем своїм, Царем і Господом страшним і Отцем безстрашно чинити? Вседержитель Він, Який у руці Своїй весь світ утримує (див. Пс. 94:3-7). Як не боїшся Його, Який зі світлом і тебе в руці Своїй тримає, прогнівити? Перед Царем земним, Государем своїм, або перед паном своїм, або перед батьком своїм не насмілюєшся безстрашності й нечестя показувати. Перед очима Бога твого, Який є Верховний Цар, і Господь усього світу, і Отець Вічний, завжди і скрізь, де не буваєш, знаходишся. І як не боїшся безстрашності перед Ним показувати? Хоч яким великим є Монарх земний, але він – людина, подібна до тебе; хоч яким високим є пан твій, але він – людина, подібна до тебе; хоч яким дорогим є для тебе батько твій, але, він також – людина, подібна до тебе. Усі також народжуються і вмирають, як і ти, але, однак, усяке їм виявляєш пошану і благоговіння. Бог, перед Яким завжди перебуваєш, такий Великий, що весь світ перед Ним, як найменший прах або одна «крапля» води (див. Іс. 40:15); такий сильний, що все з нічого творить Словом одним. І Він є Цар царів і Господь панів, перед Котрим і Ангели тремтять, трусяться, благоговінні і зі страхом поклоняються. Отже, як не боїшся грішити перед Ним і такої Йому пошани не надавати, яку земному Царю, пану і батькові по плоті, собі подібним людям, надаєш? Всякого шанування гідний Цар земний, пан твій і батько, і Сам Бог велить їх шанувати. Але Бог незрівнянно більшого шанування, і такого, якого не може бути більше, такого великого, як Він Сам Великий, шанування гідний. До цього високого шанування і пророк закликає нас: «Служіть Господу зі страхом, і радійте перед Ним з трепетом» (Пс. 2:11). І в іншому місці закликає нас до того ж: «Прийдіть, радісно заспіваймо Господу, вигукнимо Богу, Спасителю нашому, станьмо перед обличчям Його зі славослів’ям, і в псалмах вигукнемо Йому, бо Бог – Господь Великий, і цар Великий на всій землі, бо в руці Його всі кінці землі, і вершини гір – Його ж, бо Його – море, і Він його сотворив, і суходіл руки Його сотворили» (Пс. 94:1-5). 3) Народжується і примножується страх Божий від міркування про веління Божі. Бо Бог, Який закон видав і наказує його зберігати, великий і страшний, і Він – «Бог відплат» (Пс. 93:1), і наказує його зберігати твердо: «Ти заповідав заповіді Свої твердо зберігати» (Пс. 118:4). І за злочин святого закону Свого тимчасовою і вічною карою загрожує. Укази земного Царя, гнів якого тільки тіло наше вмертвити може, порушувати боїмося. Як Божого повеління порушувати не боятися і праведного Його гніву, Який «може і душу, і тіло занапастити в геєні вогненній» (Мф. 10:28)? 4) Народжується страх Божий від міркування про Бога, що велить, як Отця Благоутробного і нас люблячого. Отцю плотському послух надаємо і побоюємося його прогнівити. Як не боїмося не послухатися Бога, Небесного і Вічного Отця, Який створив нас, і в Сині Своєму Єдинородному відродив нас, і стільки являє нам благодіянь, яких і розумом зрозуміти не можемо? Який батько так любить сина, як любить Бог нас?  Скоро людська любов перетворюється на гнів і ненависть, але Божа любов не так: вона не перестає ніколи. Ми перестаємо і зраджуємо, бідніємо і не зберігаємо вірності й любові до Нього, а Він завжди «Той самий» (Євр. 1:12), завжди «наказує сонцю Своєму сходити над злими й добрими, і посилає дощ на праведних і неправедних» (Мф. 5:45). 5) Оскільки істинний «страх Божий є дар від Господа», як каже Сирах (Сир. 1:13), то повинні ми його старанною молитвою в Бога просити, щоб серце наше й усі почуття страхом Своїм відгородив.

– 182. Як страх Божий відвертає людину від усякого зла, так безстрашність відчиняє шлях до усякого зла і беззаконня. Звідси хули, клятвопорушення, хабарництво, лиходійство, насильства, розкрадання, крадіжки, лихослів’я, безчинний крик, глузування, осуд, наклеп, підступність, лестощі, обмани, усяка нечистота, безчинство, – словом, всяке беззаконня й безбожництво. Як кінь лютий, не маючи правителя, прагне й біжить, куди хоче й очі дивляться, так людина, від природи до всякого зла схильна, якщо позбудеться страху Божого, як доброго правителя, на все зле спрямовується, і куди зла воля не велить іти їй, туди й іде, і що не захоче, те й робить, від зла на зло, від гріха на гріх, і від беззаконня на беззаконня впадає. Думає зло – і говорить зло; починає зло – і чинить зло; і, як сходами, різними беззаконнями в глибину зол сходить, і так, прийшовши в глибину зол, не думає. Тоді вже ні повчальне слово, ні слово погрози на нього не діє: на одне те тільки думкою і ділом прагне, на що зла воля і звичка кличе. Бідний і плачу гідний стан такої людини, якого б вона звання не була! Бо від цього не що інше випливає, як вічна погибель, якщо особливий Промисел Бога, Милосердного, який не бажає смерті грішнику, звідти, як Іону з утроби кита, не витягне.

Глава 2: Про смирення

«Кожен, хто підносить сам себе, упокориться, а той, хто упокорює себе, піднесеться» (Лк. 18:14).

«Смиріться перед Господом, і піднесе вас» (Як. 4:10).

«Навчіться від Мене, бо Я лагідний і смиренний серцем», – говорить Христос (Мф. 11:29).

«Страху Божому слідує істинне смирення, бо той, хто боїться Бога, смиряється під міцну руку Божу» (1Пет. 5:6).

– 183. Якою гордістю серце людське заражене, кожен може краще примітити на іншому, ніж на собі. Бо пороки зручніше пізнаємо в ближніх наших, ніж у собі; і більше очі наші звертаємо на чужі, ніж на свої гріхи. Але що людина в ближньому бачить, те й усередині себе має. Бачимо, як людина намагається над іншим панувати, наказувати, здатися кращою для інших, прославитися і звеличитися, всіма шанованою і поклонятися, для чого стільки засобів вживає, що й перелічити неможливо. Інший самовільно піддає себе під тріск і звук смертоносної ворожої зброї, щоб переможцем назватися і чин отримати. Інший школи й різні науки проходить, щоб або розумним і премудрим вважатися, або на високому місці сидіти. Інший змолоду указам, правам і всяким наказним справам вчиться, щоб суддею бути. Інший багатства шукає, і тим хоче відзначитися більше за інших. Інший будує багаті покої, щоб із поважними і високими особами знайомитися, і так самому начебто таким іменуватися. Інший дбає про сукню й оздоблення кольорове, щоб так у зборах не на останньому місці сидіти і від тих, хто зустрічається, повагу й уклін отримувати. Іншому на думку спадає високі й багаті карети, обраних і прикрашених коней із безліччю слуг готувати, щоб знатним і чинопослушним здатися. В іншого багатий стіл часто збирається, щоб від тих, хто харчується, честь і похвалу отримувати. Інший інше задумує для прославлення імені свого. Корінь усіх цих некорисних, навіть шкідливих задумів – гордість життєва. Але хто від смертоносного цього зла почне благодаттю Божою ухилятися, і, полишивши створіння, Творця шукати, того інше, найлютіше, зло зустрічає – духовна гордість і фарисейська зарозумілість. Ця всезгубна виразка особливо в тих звикає гніздитися, які багато постять, багато дають милостині, як той фарисей на собі показав (Лк. 18:10-11), а також у тих, які віддаляються в пустелі, укладаються в монастирі, одягаються мантіями, часто й багато моляться та інші, на перший погляд, непогані справи, робити намагаються. Так поруч із бідною людиною скрізь ця єхидна сидить і шукає, як би отрутою своєю її вмертвити! Проти цього зла ліки пропонує нам Син Божий – смирення Своє і велить у Себе того вчитися: «Навчіться від Мене, бо Я лагідний і смиренний серцем».

– 185. Причини, що приводять людину до смирення: 1) Бідність і окаянство наше переконує нас смирятися. Візьми кожен собі в міркування, і отримаєш достатню причину упокорюватися; зазирни в глибину серця свого, і побачиш, яке там зло і лихо криється. Це зло злими помислами, як зле дерево злими своїми плодами, себе показує. «Зсередини, із серця людського, виходять злі помисли, перелюби, любодіяння, убивства, крадіжки, лихоїмство, злість, підступність, негідність, заздрісне око, богохульство, гордість, божевілля», – каже Христос (Мк. 7:21-22). А що всередині, в серці криється, то назовні, як із казана киплячого, що вміститися не може, через зовнішні діяння вивергається. Звідси походять сварки, ворожнечі, прокльони, лихослів’я, хули, лестощі, обмани, глузування, докори; звідси гніву плоди: помста, кровопролиття, вбивство; звідси розкрадання, лихоїмство, клятвопорушення, образа бідних, пролиття сліз вдовиць і сиріт. Серце викидає смердючі запахи і плоди свої: студодіяння, блудодіяння, перелюбство, лихослів’я, срамослів’я, слова і діяння ганебні, жарти безсоромні, пристрасть скотиняча. Словом сказати, всяка гидота і всяке зло з серця виходить, як із землі посіяне насіння виникає; і справою самою здійснюється, якщо силою страху Божого не стане на заваді. Але, що людське окаянство примножує – людина цього зла і не дізнається, поки Бог благодаттю Своєю не просвітить її. Багато хто щось про себе мріє; проти них апостол говорить: «Хто вважає себе чимось, будучи ніщо, той спокушає сам себе» (Гал. 6:3). Але такі, коли благодаттю Божою озирнуться, побачать, що вони ніщо, і визнає кожен: «Я заблукав, як вівця загибла» (Пс. 118:176). І це лихо і окаянство всім людям спільні. Це мусимо ми пізнавати й визнавати і так упокорюватися. 2) До цього лиха додається інше, не менше, – різноманітна хитрість і ворожнеча диявольська. Цей ворог «був людиновбивця від початку» (Ін. 8:44), і в серці прабатька нашого зле своє насіння (про яке в першому пункті сказано) посіяв, не перестає й тепер бур’яни свої розсівати. Скрізь він із підступністю своєю оточує нас: що не робимо, про що не розмовляємо, помічає, і в усьому хоче заштовхнути й озлобити нас. Чи спимо, чи відпочиваємо? Він не спить, але не спить на погибель нашу. Чи ходимо, чи сидимо? Він спостерігає ходіння, сидіння і вставання наше. Чи їмо, чи п’ємо? Підкладає підступи свої. Чи до молитви звертаємося? І тут не залишає нас, і тут перешкоджає нам, намагається розслабити нас, відвернути розум наш і серце від Бога. Чи від зла ухиляємося? Намагається знову в нього втягнути нас. Чи добро робимо? Подвизається і тут, щоб не з добрим наміром і не з доброю метою це робилося нами.

«Ось, – каже блаженний Августин, – простяг під ногами нашими незліченні тенета, і всі шляхи наші різноманітними обманами наповнив, щоб уловити душі наші. Сітки поклав у багатстві, сітки поклав у злиднях, сітки простягнув у їжі, у питті, у розкоші, уві сні та пильнуванні; сітки простягнув у слові, у ділі та в усьому житті нашому» (Soliloqu, гл. 16). Тому святий апостол застерігає нас, кажучи: «Пильнуйте, пильнуйте, бо супротивник ваш, диявол, ходить, як лев, що гарчить, шукаючи, кого поглинути» (1Пет. 5:8). Сіті й підступи цього лиходійного ворога вбачає і від них ухиляється одне смирення. Бо «смиренним Бог… дає благодать» (Іак.4:6), яка їх застерігає, просвітлює і зберігає від підступних сіток його. 3) Без благодаті Божої нічого угодного людина творити не може. «Бог виробляє в нас і бажання, і дію за Своїм благоволінням», – каже апостол (Флп. 2:13). І Христос каже: «Без Мене не можете робити нічого» (Ін. 15:5), що і вищевказані в першому і в другому пункті причини показують. Бо людина в духовних справах без Божої благодаті як висохла гілка, яка ніякого плоду принести не може. «Як гілка…, – каже Христос, – не може приносити плоду сама собою, якщо не буде на лозі, так і ви, якщо не будете в Мені» (Ін. 15:4). Отже, Богу, що виробляє в нас і бажання, і творення добре, личить всяка хвала і слава; а людині личить сором на обличчі та смиренність, бо не тільки робити, а й хотіти без Бога нічого доброго не може. «Якщо є якесь добро, мале чи велике, – каже згаданий блаженний Августин, – то це Твоє обдарування, Господи; наше ж тільки зло. Чим похвалиться всяка плоть? Хіба злом? Це не похвала, а бідність. Твоє, Господи, добро, Твоя слава! Тому хто від Твого добра слави собі шукає, той злодій і розбійник і подібний до диявола, який хотів викрасти славу Твою. Бо хто похвали шукає від Твого обдарування і не шукає від того Твоєї слави, але своєї, той хоча заради Твого обдарування і хвалиться людьми, але Тобою засуджується, бо від Твого обдарування не Твоєї, а своєї слави шукав. А хто людьми хвалиться, Тобою ж засуджується, того люди не захистять, коли будеш судити, і не позбавлять, коли Ти засудиш». І трохи нижче: «Господи! Визнаю, як навчив Ти мене, що я не що інше є, як всяка суєта, затінок смертний, і безодня якась темна, і земля порожня, з якої без Твого благословення нічого не росте, і плоду не приносить, окрім сорому, гріха і смерті. Якщо яке добро мав я колись, від Тебе його прийняв; яке добро не маю, воно Твоє і від Тебе його маю. Якщо коли стояв я, Тобою стояв; якщо коли падав, собою падав, і завжди б у болоті лежав, коли б Ти мене не підніс; завжди б сліпий був, коли б Ти мене не просвітив. Коли впав я, ніколи б не повстав, якби Ти мені руки Своєї не простягнув; але й коли Ти мене воздвиг, завжди б падав, якби Ти мене не підтримував; частіше б гинув, якби Ти мною не керував.

Так завжди, Господи, так завжди благодать Твоя і милість випереджає мене, вона позбавляє мене від усіх лих, рятує від минулих, відновлює від теперішніх, і випереджає від майбутніх, припиняє і сіті гріховні переді мною, забирає випадки і причини. Оскільки якби Ти цього добра мені не створив, то я б усі гріхи світу створив» (Soliloqu. Гл. 15). Так блаженний Августин про себе сповідує; так навчає премудрий учитель і нас про себе сповідувати та зі смиренням визнавати неміч свою й окаянство, і, чи від зла колись ухиляємось, чи добре робимо, благодаті й милості Божій то все приписувати! 4) «Смиренним, – як Писання говорить, – Господь дає благодать» (Як. 4:6). Як води зазвичай з високих гір на низькі місця стікають, так річки обдарувань Божих у долини смиренних сердець спускаються. І як посудина порожня все зручно вміщує, так серце, від суєти мирської і від гордості звільнене, зручне до сприйняття обдарувань Божих. Бог милостиво і людинолюбно дивиться на смиренне серце, як Пресвята Богородиця каже: «що зглянувся Він на смирення Раби Своєї» (Лк. 1:48). Бог, багатий у милості й щедротах, усім хоче подати благодать Свою. Але, оскільки не у всіх знаходить зручне до сприйняття серце, тому не всім подає, а тільки тим, котрі «убогі духом» і визнають убогість свою, «спраглі й спраглі на правду Його» (Мф. 5:3,6). Як на початку Бог створив небо і землю, такі чудові справи з нічого, так Той самий Бог і тепер усе з нічого творить. Хто вважає, що він – ніщо, з того щось, як Всемогутній, творить. Звідси буває, що смиренний невіглас і хлібороб розумніший і мудріший у покликанні християнському, ніж гордий мудрець світу цього, хоча гарних промов і письма не знає. Тому апостол каже: «Ніхто не спокушай самого себе. Якщо хто з вас думає бути мудрим у цьому віці, той будь божевільним, щоб бути мудрим» (1Кор. 3:18). 5) Як на смиренне серце виливаються дарування Божі, так у смиренному серці, як у якійсь скарбниці, зберігаються. Бо таке серце благодать і страх Божий оточує і, як вірний страж, зберігає його. Не так гордовита гордість, але вона й те, що й має, губить. Так прабатько наш у раю, коли захотів богом бути, втратив і те, що мав, Богом дане; захотів богом бути, але «зрівнявся з нерозумною худобою, та й уподібнився до неї» (Пс. 48:21), – цього зла й сини його причастилися, та й оплакати доволі не можемо. Смирення є як основа якась, на якій духовне житло чеснот повинні ми будувати. Смиренний, без сумніву, «уподібнюється чоловіку мудрецю розсудливому, що збудував дім свій на камені, і пішов дощ, і розлилися річки, і повіяли вітри, і кинулися на дім той, і не впав він, бо був заснований на камені» (Мф. 7:24-25). Бо смирення дотримується вірою Того, Хто все в руці Своїй утримує; і тому це тверда основа. Без цієї підстави все, що не створиться духовного, впаде і на порох перетвориться. Фарисей думав, ніби він створив святиню свою; але, оскільки цієї твердої основи не поклав, обдурився, як пишеться в Євангелії (Лк. 18:11-12,14). Без смирення і побудувати нічого духовного неможливо, бо, як сказано вище, без благодаті Божої нічого духовного створити не можемо. Бо «Бог гордим противиться, а смиренним дає благодать» (1Пет. 5:5). 6) Без смирення істинного покаяння бути не може, але є удаване і несправжнє, яке тільки на устах, а не на серці. Бо як хворий, що хоче зцілитися, повинен спочатку визнати свою неміч і лікареві оголосити, так і грішник, що душею немічний, повинен насамперед душевну свою неміч визнати, бідність і окаянство, визнати себе злочинцем святого закону Божого, перед судом Божим винним, тимчасового і вічного Божого покарання гідним, і з таким сповіданням вдаватися вірою до Христа, душ і тіл Лікаря, і повертати себе духовно перед пречистими Його ногами, подібно до євангельської блудниці (Лк. 7:37-38), що без смирення бути не може. Бо саме таке сердечне визнання бідності й окаянства є ознакою смирення. Таке смирення показав блудний син, коли визнав свою негідність: «Отче, я згрішив проти неба і перед тобою, і вже не гідний називатися сином твоїм» (Лк. 15:21). Так упокорився митар, коли стояв далеко, коли не хотів навіть піднести очі на небо, «але, вдаряючи себе в груди, говорив: “Боже, милостивий буди мені, грішному” (Лк. 18:13). 7) Без смирення молитва марна буває, бо «гордим Бог противиться». Навпаки, на смиренних милостиво дивиться Бог: «Зглянувся на молитву смиренних, і не принизив молитов їхніх», – каже Псаломник (Пс. 101:18). Так Він зглянувся на молитву смиренного митаря, хоча гріхами і обтяжений був, – як і відкинув горде самохвальство фарисейське. «Кожен, хто підносить сам себе, упокориться, а той, хто упокорює себе, піднесеться» (Лк. 18:14). Так сотник у Капернаумі, який вважав себе негідним того, щоб у дім його Христос увійшов, отримав бажане, та ще й із похвалою: «І в Ізраїлі не знайшов Я такої віри», – сказав Христос (Мф. 8:10). Так вірна хананеянка, яка не відмовилася бути подібною до псів, що їдять крихти, що падають із трапези панів своїх, чує від Христа: «О жінко! Велика віра твоя; нехай буде тобі за бажанням твоїм». І зцілилася дочка її того ж часу» (Мф. 15:28). Бо де віра істинна, там і смирення: смирення від віри невідлучно. З такою вірою і смиренням і ми повинні приступати до величності Божої, якщо хочемо чогось просити і прохане отримати, – пам’ятати, хто ми і до Кого з проханням приступаємо. 8) До смирення приводить нас початок і кінець наш: із землі взяті, у землю й перетворюємося, бо ми земля, і в землю відійдемо (Бут. 2:7,3:19). Якщо й утішає нас віра наша, що знову душа з тілом свого часу з’єднається Божою силою, і в інший, найпрекрасніший, вигляд Божою благодаттю зодягнемось, однак кожному слід «одного разу померти» (Євр. 9:27), у надрах землі, з якої взяті, сховатися і до загального воскресіння спочивати. А ця мертвість і тління приводить нам на пам’ять і те, що нас у цей жалюгідний стан гріх привів, хоча безсумнівна надія живить і зміцнює серця наші, бо «життя ваше сховане з Христом у Бозі» (Кол. 3:3). Роздуми про цей кінець, розрішення, тління і розсипання тіла нашого не допустить нас насміхатися і над іншими підноситися. Бо всім – високим і низьким, панам і рабам, багатим і жебракам – слідує після смерті один дім – земля, і кожному належить в сморід і в землю тілом обернутися і розсипатися. 9) Хто смирення не має і не намагається мати, той побоюватися повинен, як би з дияволом, начальником гордості, не впасти і з ним вічно не бути відкинутим від милості Божої. «Гордим Бог противиться». Бо як у смиренних шлях хоча й низький, але до високої Вітчизни – неба – веде, так горді, хоча високо піднімаються і літають, але врешті-решт униз, тобто в пекло, падають. Цього падіння кожен високорозумний повинен боятися. 10) Христос, Син Божий, хоч і є для нас образом і дзеркалом усіх чеснот, однак смирення й лагідності в Себе вчитися нам велить: «Навчіться від Мене, бо Я лагідний і смиренний серцем» (Мф. 11:29). Звідси бачимо, наскільки велика чеснота – смирення: бо початок свій має не від когось іншого, а від Христа, Царя неба і землі. Навчіться від Мене…, – каже, – не мертвих воскрешати та інші чудеса творити, але чого? – Бо Я лагідний і смиренний серцем». Якщо Сам Господь неба і землі був «смиренним серцем», як сповідує; якщо «упокорив Себе… до смерті… хресної» (Флп. 2:8); якщо не засоромився ноги учням умити (Ін. 13:5); якщо свідчить Сам про Себе, що “Син Людський прийшов не для того, щоб Йому служили, але щоб послужити” (Мф. 20:28); якщо говорить: «Я посеред вас (учнів), як служитель» (Лк. 22:27), то чи не тим паче нам, рабам, за прикладом Господа нашого, личить покоритися й не соромитися братії своїй служити і з ними, хоч би які були, вести себе по-товариськи. На цей образ дивилися святі апостоли і всі святі, і в нього вчилися, і так низьким шляхом смирення у високу Вітчизну – небо – увійшли.

– 186. Смирення не тільки зовні показувати, але особливо всередині треба намагатися мати. Є такі, які зовні показуються смиренними, але всередині цього не мають. Багато хто відкладає чини і титули світу цього, але не хоче відкласти високої про себе думки; відрікаються від честі і сану мирського, але хочуть шануватися заради святості. Багато хто не соромиться називати себе перед людьми грішниками, або, що ще більше, навіть усіх грішнішими, але від інших того чути не хоче, і тому устами тільки такими себе називають. Інші, як серп, зігнуту шию носять, але всередині розум підносять. Інші низькі поклони перед братією своєю роблять, але серцем непохитні бувають. Інший у роздертому лахмітті ходить, але серця роздерти не хоче. Багато хто мало і тихо, а інші й зовсім не говорять, але серцями безперестанку ближніх ганьблять. Інші чорною рясою і мантією тіло покривають, але серця покрити не хочуть. Так і інші знаки смирення показують! Усі такі смирення на серці не мають. Можуть ці знаки бути прикметами смирення. Але якщо немає того, що вони означають, то вони не що інше, як лицемірство. І подібні вони до хутра, повітрям надутого, яке здається, що чимось наповнене, але, коли повітря вийде, видається, що порожнє; або навіть, за словом Христовим, подібні до «пофарбованих гробів, що ззовні видаються гарними, а всередині сповнені кісток мертвих і всілякої нечистоти» ( Мф. 23:27). Тому смирення, як і всяке благочестя, в серці треба мати. Бо Бог судить за «наміром сердечним» (1Кор. 4:5), і не за зовнішністю, як перед людьми являємося.

– 187. Тут пропонуються деякі знаки істинного смирення, яке не тільки зовні, а й усередині, в серці, є. 1) Пізнати істинне своє окаянство і бідність і серцем визнавати; це окаянство всім нам спільне, хоча мало хто це пізнає і визнає; чому мало хто і смирення істинне має. 2) Не зневажати нікого, і найпідлішого. Нікого не засуджувати не тільки словом, але навіть думкою, а на своє окаянство і зло дивитися і оплакувати, і так милості у Всемогутнього Бога просити. 3) Честі і слави не шукати, і, хоча подається, негідним себе вважати не тільки устами, а й на ділі. І якщо потрібно бути в честі, шкодувати про те, і з підвладними обходитися як з братами своїми, не вважати себе кращим за них, користі їхньої шукати, а не вшанування і поклонів від них. І хоча потрібно буде когось карати і до страху приводити, в серці думати, що і сам не кращий за них. 4) Терпіти без нарікання й охоче всяку зневагу й безчестя; бо смиренність без терпіння бути не може, і де терпіння істинне, там і смиренність. Бо хто не терпить презирства, той любить шанування і похвалу, що є ознакою гордості. 5) Доброзичливо і старанно коритися і слухати не тільки вищих, а й рівних, і менших у потребах їхніх і вимогах: бо смиренність перед усіма схиляється, як і любов. 6) З нижчими поводитися так, як з рівними собі, не вважати себе вищим і кращим за них, але пам’ятати, що всі люди одного і того ж єства – і сановиті, і прості. 7) Вважати себе окаяннішим і грішнішим за всіх інших. Бо смирення, коли на свої тільки вади дивиться, то й знаходить себе найдостойнішим осуду більше за інших. 8) В істинному смиренні помічається безперестанна потреба і спрага Божої благодаті: бо смиренність не дивиться на те, що має, але міркує про те і шукає того, чого не має. Як ті, хто навчаються з книг і в учителів, чим більше вчаться і дізнаються, тим більше невігластво своє бачать, бо набагато більше не знають, ніж знають, так і ті, хто навчаються в школі премудрості Божої, тим більше пізнають, що вони вбогі духовно, чим більше причащаються обдарувань Божих: бо бачать, що багато чого не мають, тому й шукають зі смиренністю та зітханням.

– 188. Тут коротко додається, яким чином смирення шукати. 1) Намагатися пізнати себе, свою бідність, неміч і окаянство, і ту неміч частіше перед душевними очима покладати. 2) Про велич Божу і про свою підлість міркувати. 3) Про смирення Христове, Чия любов до нас, як і смиренність заради нас така велика, що й розумом зрозуміти неможливо, міркувати з старанністю, що святе Євангеліє тобі представляє. 4) Не дивитися на те, яке маєш добро, але дивитися, якого ще не маєш. 5) Пам’ятати раніше скоєні гріхи. «Спогад колишніх гріхів, – каже святий Іоанн Златоуст, – є задоволена залізниця, щоб приборкати й уціломудрити нас» (Бесіда 31 на Книгу Буття). А до того ж і про те міркувати, що ще більше й важче можеш згрішити, якщо благодать Божа не допоможе тобі, як блаженний Августин сповідує. 6) Яке добро зробив, Богу те приписувати і дякувати, а не вважати своїм. 7) Коли бачиш або чуєш брата, що грішить, то не про гріх тільки його міркуй, а й добре уважніше слухай те, що він ще робить або робив, і так побачиш, що він кращий за тебе, як каже свт. Василь Великий (У слові про смирення). До того ж, від його падіння свого стережися і свої гріхи на розум приведи. Бо падати – загальне зло людське. Читай ще главу про гордість, і порівнюй одне з іншим, щоб краще зрозуміти. Бо що від гордості відводить, те приводить до смирення, яке завжди противне гордості.

Глава 3: Про презирство і відкидання світу

«Яка користь людині, якщо вона придбає весь світ, а душі своїй зашкодить? Або який викуп дасть людина за душу свою?» – говорить Христос (Мф. 16:26).

«Не відповідно до цього віку, але преображайтеся оновленням розуму вашого, щоб вам пізнавати, що є воля Божа, блага, угодлива і досконала» (Рим. 12:2).

– 189. Під «світом» у Святому Письмі розуміється не одне й те саме. 1) Світ розуміється як усе небесне і земне коло, в якому всі створені речі містяться. Так розуміється слово: «у світі був, і світ через Нього почав бути» (Ін. 1:10). Про створення цього світу пишеться в розділі 1 і 2-й книги Бут. 2) Світ означає і кращу частину світу цього, тобто людину. Про цей світ говорить Христос: «Так полюбив Бог світ» (Ін. 3:16-17) та інше. 3) Світ береться і як усе, що у світі цьому насолоджує й тішить нашу плоть, розпалює пристрасть її, і від Христа відводить, і веде до вічної погибелі. Про це говорить апостол: «Усе, що у світі: похоть плоті, похоть очей, і гордість життєва, – не від Отця, але від світу цього» (1Ін. 2:16). 4) Під світом розуміються і люди, які, служачи своїм забаганкам, не хочуть євангельської істини прийняти і слідувати. На цей світ вказує Христос, кажучи апостолам: «Якщо світ вас ненавидить, знайте, що Мене він зненавидів перед вами» (Ін. 15:18).

– 190. Від світу зректися означає: 1) Не те, щоб від усіх речей відстати. Бо без них жодної хвилини бути не можемо; і заради нас вони створені, щоб ними користувалися і Богу, Творцеві, дякували. Та й віддалитися від них не можемо, бо скрізь вони нас оточують, зустрічають і йдуть за нами. 2) Знову ж таки не те, щоб людей ненавидіти і ними гидувати. Бо наказано нам один одного любити, і любити не тільки добрих, а й злих, не тільки друзів, а й ворогів наших, за словами Господа, наслідуючи в тому Небесному Отцеві, Який «наказує сонцю Своєму сходити над злими і добрими» (Мф. 5:44-45). 3) Також не те, щоб укластися в монастирі або пустелі. Бо світ той, якого берегтися повинні ми, всередині нас носимо, і тому, куди не підемо, не втечемо від нього. І як не всі, що живуть у монастирях чи пустелях, його відрікаються, так і в містах і селах, що перебувають, не всі служать йому, як з наступного це побачимо. Отже, що ж означає зректися світу? Значить не що інше, як відвернути серце і любов від усього того, що нас від любові Божої відводить і до вічного неблагополуччя доводить. Сюди відноситься плоть наша з пристрастями і похотями, яку «треба розпинати», якщо хочемо «Христовими бути», а не світу цього чадами (Гал. 5:24). У цьому світі полягає самолюбство, свавілля, сріблолюбство, славолюбство, честолюбство, лестощі багатства, слави і честі суєтної, якими звеличується і підноситься плоть наша. До цього зараховується все, що тішить і насолоджує почуття наші, і б’є в серце наше, і затьмарює душевне око, яке є Світло вічне – Бога – повинне бачити; тут має місце богопротивне задоволення утроби. До цього світу належать брати і друзі наші, дружина і діти, батько і мати наші та інші, коли вони нас від Христової любові відводять. Від самого здоров’я нашого, від членів наших, від життя нашого зректися повинні ми; безчестя, наруги, уз, темниці, смерті не жахатися, коли того честь Христова вимагає і любов Божа інакше зберегтися не може. «Кожен із вас, хто не зречеться всього, що має, не може бути Моїм учнем», – каже Христос (Лк. 14:33). Самолюбство, самовладання, сріблолюбство і славолюбість є маєток плоті нашої: про них вона дбає, їх шукає, а коли бачить перешкоду – не терпить, гнівається, ворогує. Від цих марних, навіть шкідливих праць відкликає нас Христос і закликає до Свого спокою: «Прийдіть до Мене, всі, хто трудиться і обтяжений, і Я заспокою вас» (Мф. 11:28).

– 191. Ознаки того, хто відрікся від світу, помічаються такі: 1) Така людина свою волю волі Божій у всьому намагається підкоряти. 2) Самолюбство своє приборкує і втихомирює. 3) Багатства, слави і честі не бажає, але, хоча і даються їй вони, серця до них не докладає. 4) Втративши багатство, славу й честь і все, що у світі цьому є, не шкодує, але з Іовом каже: «Господь дав, Господь і взяв» (Йов. 1:21). 5) Їжу, пиття, одяг, спокій та інші мирські речі не заради розкоші, а заради потреби й вимоги немічної плоті вживає й усякої насолоди уникає. 6) Як похвалою не звеличується і не втішається, так докорами і ганьбою не ображається. 7) Всілякі образи терпляче зносить і на тих, хто ображає, нікому не скаржиться. 8) Від світу, тобто від злих людей, ненависть терпить, але тих, хто ненавидить, любить. «Якби ви були від світу, то світ любив би своє, а як ви не від світу, але Я обрав вас від світу, то світ вас ненавидить», – каже Христос (Ін. 15:19). Це найвідоміша ознака того, хто відрікся від світу, – що «світ його ненавидить»: ненавидить, як не свого. Кажуть, що море містить у собі тільки живих тварин, а мертвих викидає геть із себе: так буває в морі світу цього. Хто для світу і забаганок світу живе, той люб’язне світу чадо, а хто зрікся і помер для нього, того вивергає і виганяє геть із себе. 9) Злиднів, безчестя і наруги, що в світі цьому трапляються, не боїться, оскільки багатства і слави не шукає. 10) Завжди пам’ятає небесну Батьківщину і до неї серцем і думкою прагне: «де скарбничка, там буде і серце її», за словом Христовим (Мф. 6:21). Бо ознаки, які показують любов Божу, ті доводять відкидання світу: бо хто Бога любить, той не любить світу, і хто світу не любить, той любить Бога.

– 192. З вищесказаного випливає: 1) Хто не намагається волі Божої творити, а свою виконує – той самолюбець і миролюбець. 2) Якщо ухиляєшся від зла не заради Бога, а заради сорому, або суду цивільного, або іншої якоїсь тимчасової користі, то ти політик і миролюбець, а не християнин. 3) Якщо шукаєш честі, слави, багатства у світі цьому, хочеш, щоб тебе хвалили, шанували, прославляли, світові служиш серцем твоїм. 4) Чи потрапив у якусь напасть і вдаєшся до срібла чи золота, до захисників своїх, щоб позбутися, – на світ сподіваєшся, а не на Бога; до світу приліпився ти, а від Бога відступив. 5) Розширюєш дім і будівлі багаті, прикрашаєш слуг, коней, карети, одягаєшся в одежу шовкову й різнокольорову заради здобуття марної слави – похіть тілесна, похіть очей, і гордості життєвій служиш. 6) Збираєш столи багаті з дорогими винами і в тому розвагу покладаєш – ти череву раб, «твій бог – черево», а не Господь (Флп. 3:19). 7) Робиш якесь добро, тобто або милостиню даєш, або в церкву ходиш, або постиш, або храми Божі будуєш і прикрашаєш, або щось інше, щоб «з’явитися… перед людьми» (Мф. 6:18), – світу догоджаєш, а не Богу. 8) Коли втрачаєш батька, або матір, або дружину, або дітей, або братів, або друзів, або багатство, або славу, або честь, абощо, і більше сумуєш, аніж коли перед Богом грішиш, і так через гріх Бога втрачаєш, – більше любиш світ, плоть свою та кров, аніж Христа. Бо чим більше кого любимо, тим більше сумуємо, коли його позбавляємося. 9) Чуєш дошкульне слово від ближнього свого і гніваєшся на нього – ще світ має місце своє в серці твоєму. 10) Шукаєш, як би зло за зло відплатити, помститися за образу – єдине мислиш зі світом, який не робить нічого, крім зла. 11) Боїшся безчестя, вигнання, темниці, заслання, смерті, і тому правди не засвідчуєш – світу боїшся, а не Бога; світу догоджаєш, а не Богу. 12) Шукаєш честі й рангу, і тому князям і вельможам догоджаєш, пестишся і поклоняєшся – у світу в підніжжі лежиш, і світові, як «образу» того «золотого», поставленому Навуходоносором (див. Дан. 3:1-7), безсоромно поклоняєшся. 13) Будинки багаті, розважальні ставки, сади, галереї та інші забави будуєш, дочці придане або синові спадщину багату готуєш, а заради імені Христового голого одягнути, або того, хто не має, де голови прихилити, хатини побудувати, або того, хто сидить у в’язниці за борг звільнити, або полоненого викупити, або того, хто не може прогодуватися, годувати, або того, хто в боргах загруз, звільнити не хочеш, – знай, що плоть і кров свою та мирську метушню любиш тільки, а до Христа ніякої любові не маєш. А коли з людей здираєш багатство своє, яке для такої непотрібної забави вживаєш, – то не тільки не любиш Христа, а й гониш Його безсоромно зі злим світом. Від цих приміток, милий християнине, можеш і про інші пристрасті до світу міркувати і вірою за допомогою Божою від мирської суєти себе відлучати. Про клятвопорушників, лихоїмців, викрадачів, злодіїв, розбійників, убивць, п’яниць, блудників, перелюбників та інших паскудників, про тих, хто ненависть за любов, зло за добро, наклеп і лихослів’я замість подяки відплачують, про лайок і хуліганів, про тих, хто суд Божий за срібло зневажають, правду з престолу на землю скидають і зневажають, і так тим, хто плаче, замість розради великі сльози приносять, тут немає слова: бо вони явні бранці й невільники світу, або навіть миродержця і князя темряви, і хоча ім’я християнське мають, гірші за самих язичників, котрі, керовані тільки природним законом, таких вад бережуться. Не згадую і про тих, які в тому повчаються, як би в серце людське вкрастися, як би обдурити, спокусити, вловити, висміяти, одного перед іншим обмовити, одного з одним у сварку й ворожнечу привести. Бо вони також явні служителі й раби князя світу цього, який через них діло своє звершує, а його діло – обманювати, брехати, спокушати, любов викорінювати, ненависть, сварку, ворожнечу вселяти, та інше.

– 193. Причини, які спонукають нас від любові світу цього відстати і до Бога навернутися, такі зазначаються: 1) Бог Сам нас від світу відкликає до Себе. «Не любіть світу, ні того, що у світі, бо хто любить світ, той не має в собі любові Отця. Бо все, що в світі: похіть плоті, похіть очей і гордість життєва, не є від Отця, але від світу цього. І світ минає, і похіть його, а той, хто виконує волю Божу, перебуває навіки”, – говорить апостол (1Ін. 2:15-17). І Христос: «Прийдіть до Мене, всі, хто трудиться і обтяжений, і Я заспокою вас. До яких пір вам у метушні цій марно й даремно трудитися? Не знайдете, крім Мене, істинної розради і спокою; у Мене одного знайдете спокій душам вашим» (Мф. 11:28-29). 2) Апостол каже: «Дружба зі світом є ворожнеча проти Бога, хто хоче бути другом світу, той стає ворогом Богу» (Як. 4:4). Наскільки ж страшно ворогом Божим бути, і як жалюгідно від дружби Божої відпасти, не потребує доказу. Бо з Богом і світом дружбу мати, Бога і світ любити неможливо. «Ніхто не може служити двом панам, або одного буде ненавидіти, а іншого любити», – каже Христос (Мф. 6:24). 3) Христос, Син Божий, дорогоцінною Своєю Кров’ю спокутував душі наші для вічного життя. Як безглуздо й нерозумно робимо, коли золоту, сріблу, тлінним скарбам, честі й пристрасті поневолюємо їх і таку Його благодать зневажаємо! Яку невдячність показуємо Йому, коли небесні блага, безцінною Кров’ю Його здобуті, залишаємо і шукаємо тлінних земних! 4) Велика також невдячність і презирство до Нього буває від нас, коли Його, Творця, Люблячого й Визволителя, полишивши, серцем до золота, срібла й гордості життєвої, як до ідолів, звертаємось і тулимося. Тут доречне слово пророка Божого Мойсея, яким він невдячність старого Ізраїлю викриває: «Рід непокірний і розбещений, чи це Господу віддаєте» (Повт. 32:5-6)? Господь так тебе полюбив, що заради тебе образ раба прийняв, страждав гірко і ганебною смертю помер, а ти, залишивши Його, любиш байдуже створіння Його, і так, ухиляючись від Бога до світу, немовби замість вдячного вшанування й поклоніння спину до Нього обертаєш, як про ізраїльтян каже Господь: «Вони обернулися до Мене спиною, а не обличчям» (Єр. 32:33). Любити Бога і світ, до Бога долучатися і до світу разом неможливо, як сказано. 5) Яке велике безумство – любити безглузду й нечутливу річ, від якої взаємно коханими бути не можемо! Бо річ нечутлива й мертва, як-от: золото, срібло любити нас не може, а тільки спокушає, засліплює, полонить і губить нас. Отже, і нам не личить любити його, а тільки одного живого і безсмертного Бога, що любить нас, і подібну до нас людину. 6) Висока християнська шляхетність забороняє нам до тлінних і суєтних речей серцем долучатися, а вона не в честі, славі, титулах, знатному прізвищі світу цього полягає, а у внутрішній душевній красі, за образом Божим створеній і благодаттю Христа, Сина Божого, відновленій. Цієї шляхетності метушлива честь і слава негідна, хоча б вона і від усього світу воєдино зібрана була. І як для царського високого титулу – нижча почесть і для порфіри його – рубище, так для християнської гідності, як небесної, земна честь не личить. Отже, як, будучи «родом обраним, царським священством, народом святим, людьми, узятими в уділ» (1Пет. 2:9), таке високоповажне прізвище раболіпним честолюбством світу цього зневажати, і, як сонячне сяйво, славу його імлою слави марнославства суєтної затьмарювати нас насмілюємося? Для чого шукаємо поза нами честі й слави, коли всередині нас таку гідність маємо? «Бо ось, царство Боже всередині вас», – каже Христос (Лк. 17:21). Навіщо намагаємося збирати поза нами скарб тлінний, який «моль і іржа винищують і… злодії підкопують і крадуть”, коли всередині нас дано нам мати такий скарб, якого “ні моль і іржа не винищують, ні злодії не підкопують і не крадуть” (Мф. 6:19-20)? Навіщо ганяємося за втіхою метушного світу, коли Сам Син Божий хоче втішити нас і потішити? «Ось стою біля дверей і стукаю: якщо хто почує голос Мій і відчинить двері, увійду до нього, і буду вечеряти з ним, і він зі Мною» («Одкр.3:20»). Ця солодка вечеря – не в куштуванні солодкої і майстерно приготованої їжі, не в питті дорогих вин, що тішать серце, а в сприятливому куштуванні любові і благості Божої. Цієї вечері чим хто більше буде причащатися, тим більше для нього мерзенними будуть солодощі світу цього. 7) «Ми не свої, бо ми куплені дорогою ціною» (1Кор. 6:19-20). «Не тлінним сріблом чи золотом відкуплені ми від суєтного життя, відданого нам від батьків, але дорогоцінною Кров’ю Христа, як непорочного й чистого Агнця» (1Пет. 1:18-19). Отже, не для когось іншого повинні ми жити і служити, але Тому, Який спокутував нас таким дивовижним чином. Раб куплений тому панові служить, який його купив, а іншого пана не знає. Так і ми Христу, який нас спокутував, повинні жити й догоджати, а не світу й не собі. «Христос за всіх помер, щоб ті, хто живуть, вже не для себе жили, а для Того, Хто помер за них і Воскрес», – повчає апостол (2Кор. 5:15). 8) Ті, хто пристрастився до світу, ситості не знають. Тому кожен повинен завчасно від сіток цих згубних відстати, щоб, у них заплутавшись, так не закінчити життя своє: тоді вже світ його і, коли він не хоче, залишить. 9) Пристрасть до світу причиною багатьох лих буває. 10) Мирські речі так полонять людське серце, що не допускають його про Бога помислити і про душу свою піклуватися. Багач сріблолюбний там завжди серце своє має, де скарб його: сьогодні прибутки, вранці витрати рахує, на третій день про нові прибутки думає; у домі сидячи дбає, щоб товари, що продаються на базар, не пропали; поза домом боїться, щоб скарб у домі не вкрадений був. У церкві стоїть, і тут неспокійно серце його, і тоді то до скринь, то до крамниць, то до інших місць, де товари ходять, думкою кидається; вдень про це дбає, вночі дбає, і уві сні дбає. Болісна і марна турбота! Пишеться в Апокаліпсисі, що «не матимуть спокою ні вдень, ні вночі ті, хто поклоняється звіру та образу його» («Одкр. 14:11»); так само не мають спокою, але безперестанку в серці своєму мучаться, то страхом, то печаллю переймаючись, ті, котрі перед багатством світу цього, як перед звіриним образом, серця, як коліна, схиляють. Що про сріблолюбство, то й про честолюбство та славолюбство треба розуміти. 11) Ті, хто служить світу, неодмінно будуть при смерті жаліти і совістю мучитися, що світ цей любили. Бранці, які потрапляють у варварські й болісні руки, день цілий працюючи, ввечері не інше що від них, як посміховисько й побої, приймають. Так і бранці світу цього, наблизившись до кінця життя свого, не що інше від нього відчувають, як удари і виразки гріхів, якими совість їхня в’язне, що світу, а не Богу служили; приймають і посміховисько від князя світу цього, як нелюдяного мучителя, що цією метушнею їх спокушав і обманював. Запитай у вмираючого миролюбця, розум і серце якого були зайняті метушнею мирською: що він тоді відчуває всередині себе? Сильний наголос гріхів, смуток, страх і жах вражають совість його і до кінцевого схиляють до відчаю. Ворог душевний чекає і сміється: «У руки наші прийшов і нам відданий ти!». Тоді бідна душа бентежиться, кається, шкодує, журиться, що в такій непотрібній метушні життя проводила; тоді праведно, але пізно про все міркує; тоді визнає, що «метушня метушня, і все метушня» (Єкк. 1:2). Отже, вчись, кожен, і намагайся цей світ залишити, поки світ тебе не залишить, і не засмутить, і не посміється над тобою. 12) Світ цей непостійний. Як на повітрі різні зміни бувають: то день, то ніч, то світло, то похмуро, то тепло, то холодно, так і з людиною у світі цьому трапляється: то багатство, то злидні, то слава, то безслав’я, то честь, то безчестя настане. Буває, що хто сьогодні багатий, вранці злиденний; хто тепер їздить на колісниці, вранці ув’язнений у темниці; кого вчора хвалили, сьогодні лають; кому поклонялися, того зневажають. І навряд чи знайдеться, хто б в одному постійному щасті до кінця життя свого дійшов. Навіщо ж за такою метушнею ганятися, яка, як дим, ненадовго з’являється і зникає? 13) Апостол каже: «Ми нічого не принесли у світ; очевидно, що нічого не можемо й винести з нього. Маючи їжу й одяг, будемо задоволені тим» (1Тим. 6:7-8). І Іов праведний те саме: «Голим вийшов із утроби матері моєї, голим і знову відійду» (Йов. 1:21). Як, входячи у світ цей, нічого, крім оголеного й немічного тіла, не вносимо, яке, окрім потрібної їжі та вбрання, не потребує нічого, так і від світу цього виходячи, нічого не виносимо. Золото, срібло, славу, честь, титули, вотчини, будинки, рабів, рабинь, коней, карети, віссони та інше мирське у світі залишаємо; і самого тіла в день смерті нашої позбуваємося. З одними душами на той світ відходимо. Наскільки ж бідно помирає особливо той, хто «збирає скарби для себе, а не в Бога багатіє» (Лк. 12:21)! Тому безумство такого Сам Бог викриває: «Божевільний! Цієї ночі душу твою заберуть у тебе; кому ж дістанеться те, що ти заготовив?» (Лк. 12:20) 14) Християни у світі цьому – прибульці й мандрівники. «Не маємо тут постійного міста, але шукаємо майбутнього», – каже апостол (Євр. 13:14). І Давид Господу молиться: «Я мандрівник у Тебе і прибулець, як і всі батьки мої» (Пс. 38:13). Якщо мандрівники і прибульці ми на землі, як і батьки наші, то на іншому місці Батьківщина наша і дім наш. Навіщо так обтяжуємо мандрівну душу нашу? Навіщо стільки багатств збираємо заради одного смертного тіла, яке може одним шматком хліба і чашкою води задовольнятися, і яке зі світлом цим залишимо? Чи не безумство, заради такого малого і бідного тіла, яке малим задовольняється і в землю, будучи від неї ж узятим, звернеться, стільки будувати будинків, стільки збирати скарбів, стільки готувати вбрання, прикрас, стільки заготовляти страв, стільки мати слуг? Гей, принадність одна суєтного світу й обман князя темряви, який затьмарює душевні очі людей, щоб цієї метушні не могли угледіти! 15) Батьківщина християн – на небі, де й Отець їхній, Якому моляться так: «Отче наш, що є на небесах!».  І так, до цієї Батьківщини повинні завжди серця свої зводити, а не до земного приліплятися. Купці, що мандрують чужими країнами, товари там збирають, але перепосилають їх або самі привозять у Батьківщину свою. Так і християни, які мандрують у цьому світі, повинні товари свої духовні – які є чесноти – збирати й пересилати на небесну свою Батьківщину; «збирати собі скарби на небі, де ні міль, ні іржа не винищують, і де злодії не підкопують і не крадуть». Отже, «де скарб їхній буде, там буде і серце їхнє», за словом Христовим (Мф. 6:20-21). 16) Християнам спадщина, багатство, честь, слава, вінці, царство і всі блага на небесах уготовані. Отже, навіщо шукаємо у світі та зі світом царювати, прославитися та веселитися? Хіба хочемо і тут, і там царювати? Але бути це ніяк не може, бо «вузький», а не розлогий шлях» до того царства приводить (Мф. 7:14). Отже, спокушаються ті, котрі і в цьому світі хочуть просторо жити, і з Христом навіки царювати, і надія їх обдурить. 17) Христос, Син Божий, як словом, так і житієм Своїм навчив нас суєту світу цього зневажати і так входити в небесне царство, яке Він гірким Своїм стражданням і смертю відчинив віруючим в ім’я Його. Він у злиднях пожив і «не мав, де прихилити голову» (Мф. 8:20). Чи нам за багатством ганятися і будинки розширювати? Він «упокорив себе, будучи слухняним навіть до смерті» (Флп. 2:8). Чи нам, черв’якам, пишатися і звеличуватися? Він зневажав славу і хвалу людську. Чи нам шукати прославлення? Він прощав ворогів Своїх. Чи нам шукати помсти? Він гірку чашу страждання пив. Чи нам у солодощах валятися? Вельми спокушаємося, коли, так живучи, хочемо бути християнами! Не те Він у Євангелії християнам Своїм пропонує. Не багатство, не честь, не славу, не розкіш, не простір у цьому світі обіцяє, – але що? Скорботи, тісний шлях і вузьку браму, любов до ворогів, відкидання від себе і кожному свій хрест, як Сам Себе в образ дав нам. Якщо ми християни, то не тільки ім’я носити, а й Дух Його мати повинні. «Коли ж хто Духа Христового не має, той і не Його», – каже апостол (Рим. 8:9). Якщо Він Учитель наш, то не тільки слово Його слухати, а й того, чого слово Його вчить нас, вчитися повинні ми. Якщо життя Своє в образ дав нам і сказав: «Навчіться від Мене» (Мф. 11:29), – то не тільки дивитися на вбогість, смиренність, терпіння, лагідність і страждання Його, а й навчатися цього від Нього повинні. Якщо Він Вождь нам до небес, то мусимо ми за Ним іти тим шляхом, яким Він Сам ішов. «Якщо хто хоче йти за Мною, відкинь себе, і візьми хрест свій, і йди за Мною» (Мф. 16:24; Мк. 8:34; Лк. 9:23). Якщо Пастир Він наш, то ми, вівці Його, повинні голос Його слухати. «Вівці Мої…, – каже, – слухаються голосу Мого» (Ін. 10:27). Якщо Він Глава наша, то ми, як члени Його, повинні Йому коритися. Якщо Він Наречений наш, то мусимо ми віру і любов до Нього ціло зберігати і не звертатися до нечистої любові світу цього. Цього від нас вимагає Христос наш, о християни, якщо хочемо не тільки іменуватися, а й бути християнами. Тому розглянь себе, кожен, чи християнин ти, хоча християнином і називаєшся; і, розглянувши, всіляко старайся, щоб і справою бути християнином, щоб не почути страшного того гласу від Христа: «Не знаю вас, звідки ви» (Лк. 13:25,27). 18) Христос каже: «Яка користь людині, коли вона придбає весь світ, а душі своїй зашкодить» (Мф. 16:26)? Що тобі користі від того, що ти всю славу і все багатство світу цього матимеш, і позбудешся вічних благ, проти яких усі блага тимчасові – як ніщо, і потрапиш у сумний і болісний стан, у якому вічно, без кінця страждати будеш? Яка там користь, де душі погибель? Слава ця, як дим, зникне; багатство у світі залишиться; солодощі та втіхи припиняться, але замість того вічне ганьблення, смуток, зітхання і мука сприйме тебе. О яке обійме тоді каяття! До цього лиха і прикрості світ любителів своїх приводить і за любов їхню відплачує їм вічну погибель. Бо «дружба зі світом є ворожнеча проти Бога», – каже апостол (Як. 4:4). 19) Ті, хто залишили світ вірою заради любові Христової, Христа з усім небесним і вічним скарбом знаходять; і як у світі цьому Йому подібні були в смиренні, любові, терпінні, лагідності та іншому, так і в майбутньому віці подібні будуть до слави Його (див. Рим. 8:13,18,29). 20) Ті, що залишили світ вірою і тимчасові свої скарби мають краще, ніж миролюбці. Не шукають багатства, але живуть, як і багатії. Не мають багатства, але не мають і зайвого піклування, печалі, збентеження, страху. Задовольняються тим, що Бог їм подав, і тому насолоджуються повсякчасним внутрішнім спокоєм. Цього не мають сини віку цього, які маєтки свої шукають з багатьма зусиллями, зберігають з великим страхом, втрачають з великою печаллю. Уникають честі й слави, але за ними слава біжить. Бо як ті, хто йде до сонця, скільки не тікають від тіні своєї, втекти не можуть, так і ті, хто наближається до Вічного Сонця – Бога, – що більше уникають слави марнославної, як тіні, то більше слава за ними слідує. І як світло в темряві, так і вони сховатися не можуть. І хоча злий світ світло це затьмарити намагається, однак затьмарити не може: навіть більше сяйво видає. Ухиляються вони від солодощів і веселощів зовнішніх; але всередині набагато кращі й істинніші солодощі й веселощі мають, якими втішаються більше за всі втіхи світу цього, – ці веселощі полягають у чистому сумлінні та «радості у Святому Дусі» (Рим. 14:17). Отже, чи хочеш бути багатим? Не шукай багатства. Бо не той багатий, хто багато має, а той, хто тим, що має, задовольняється, і більше не бажає. Як називаємо ситим не того, хто багато їсть і п’є, а того, хто більше їсти не хоче. Чи хочеш мати славу? Уникай слави і матимеш славу, хоч і не бажаєш її. Чи хочеш мати насолоду? Ухиляйся від солодощів і матимеш істинну насолоду. Яких скарбів світ мати не може, хоча й багато старається.

– 194. Може тут хтось навпроти помислити і сказати: “Усі створіння заради людини створені – навіщо від них відрікатися?” Відповідаю: 1) Не від створіння відрікатися треба, а від любові до створіння. Відомо, що все заради людини створено, тим самим все має людині служити, а не людина їй. Творіння людині має служити за велінням Божим, а не людина створінню. Служить же людина створінню, коли серцем до нього приліплюється і любов, яку Богу повинна, створінню присвячує. 2) Повинно створіння вживати помірно, а не надмірно, заради потреби, а не заради пристрасті. 3) Створіння як сліди і свідчення, що показують Творця, і від них вчимося і вмовляємося любити і шанувати Творця. 4) Створіння служать нам, щоб ми Творцеві служили; а якщо не служимо, то і їхнє служіння нам марне буває, і Богу звідси велика невдячність випливає. Бо людина, як розумне створіння, є найближчий слуга Божий і як посередник між Богом і створіннями, користуючись служінням яких, Богу дякувати за них і Йому служити повинна. Як раби панові своєму служать заради того, щоб він Монархові й суспільству служив, а якщо цю посаду пан залишає, то і їхнє служіння через недбальство його марне буває, так і створіння людині служать, щоб вона Богу служила, i у своїй особі за всiх iх Бога, Творця всiх, дякувала й хвалила. А якщо цього не виконує, то і створіння марно вживає, і тому Творцеві своєму невдячним є і завдає образи: образа буває, коли належне не відплачується.

– 195. Для того щоб від любові до марнославного світу відвернулося серце, потрібно: 1) Віра нелицемірна (яка має місце своє в серці, а не тільки на язиці); без неї цієї відвернення бути не може. Бо властивість віри в тому помічається, що вона одного Бога шукає, до Нього одного приліплюється, на Нього одного сподівається, сподівається; захисту, допомоги, порятунку, спасіння від Нього одного очікує і Його волі слідує. Отже, віддаляється від створіння, від усього видимого, земного; від багатства, честі, слави, всякої пристрасті серце людське, в якому перебуває, відвертає і до одного невидимого й вічного привертає. Бо як плоть і почуття наші схиляють і тягнуть серце наше до земного і видимого, так, навпаки, віра відвертає від цього і звертає до Бога і Його вічних обіцяних благ, у підґрунтя покладаючи істину Божу, у слові Його святому явлену і затверджену. 2) Потрібно повчання старанне в Слові Божому, яке за допомогою Божою віру вкорінює і примножує і викриває метушню світу цього. 3) Роздуми про теперішнє і майбутнє життя, про теперішній і майбутній вік, про тимчасові і вічні блага. Бо так людина внутрішніми очима може угледіти метушню світу цього і прийти до пізнання істинного блаженства. Це найбільше потрібно – щоб пізнати суєту і те, в чому полягає справжнє блаженство. 4) Оскільки “плоть бажає протилежного духу” (Гал. 5:17), і через почуття, як знаряддя свої, вабить нас до земного і видимого, потрібне підкріплення від допомоги Божої. Для чого повинні завжди старанно молитися з пророком: “відверни очі мої, щоб не бачити метушні; на шляху Твоєму живи мене”, Господи (Пс. 118:37)!

Глава 4: Про любов Божу

“Якщо любите Мене, дотримуйтеся Моїх заповідей”, – каже Христос (Ін. 14:15).

“Хто має заповіді Мої і дотримується їх, той любить Мене, а хто любить Мене, того Отець Мій полюбить, а Я полюблю його, і Я сам з’явлюся йому”, – говорить Христос (Ін. 14:21).

– 196. Що є любов Божа, і яка насолода її, слово зобразити не може. Одні тільки ті пізнають її, які вкушають солодощі її. Оскільки любов ця є духовна і справа Святого Духа, оскільки “плід… духовний є любов” (Гал. 5:22). Однак плодами своїми, як сонце променями, показує себе, і подає пізнання себе й іншим. 1) Той, хто по-справжньому любить Бога, намагається волю Божу виконувати не заради страху покарань, а заради того, щоб Улюбленого не образити. Звідси випливає ретельне дотримання Божих заповідей, у яких воля Божа зображається; про що Сам Христос говорить: “Хто має заповіді Мої і дотримується їх, той любить Мене”. Так син добрий волю батька свого, дружина добра волю чоловіка свого намагається виконувати, щоб коханого не засмутити, бо засмучення противне любові, і любов розоряє. 2) Той, хто істинно любить Бога , любить кожну людину, знаючи, що кожна людина – Божа і Бог її любить. Бо той, хто любить, любить і того, кого улюблений його любить. Наприклад, оскільки любиш друга свого, любиш заради нього і того, кого друг твій любить. Звідси апостол робить висновок, що немає в тому й до Бога любові, хто ненавидить брата свого, тобто всяку людину: “Хто каже: “Я люблю Бога”, а брата свого ненавидить, той той брехун, бо той, хто брата свого, якого бачить, не любить, як може любити Бога, Якого не бачить? І додає: І ми маємо від Нього таку заповідь, щоб той, хто любить Бога, любив і брата свого” (1Ін. 4:20-21). 3) Істинно люблячий ухиляється від усього того, чим коханий його ображається, бо образа противна любові. А оскільки Бог всяким гріхом ображається, то той, хто істинно любить Бога, всякого гріха остерігається, як пророк застерігає: “хто любить Господа, ненавидьте зло” (Пс. 96:10). 4) Той, хто істинно любить Бога, Його в серці завжди обіймає і носить, бо любов істинна в серці своє місце має, чому завжди з любов’ю і пошаною святе ім’я Його згадує, радіє Йому, дякує Йому, хвалить, співає і прославляє Його з радістю, без лицемірства. Так і син добрий матір чи батька свого, оскільки сердечно любить, часто згадує, коли не бачить їх або перебуває у віддаленні від них. 5) Той, хто істинно любить Бога, бажає старанно з Улюбленим з’єднатися, чому часто молиться, зітхає, плаче, з пророчим серцем промовляючи: “Як лань прагне до водних джерел, так душа моя прагне до Тебе, Боже” (Пс. 41:2). Такому смерть не страшна, але бажана, оскільки через неї до обличчя улюбленого Бога перейде. Таким був Павел, який “бажав розв’язатися і бути з Христом” (Флп. 1:23). 6) Той, хто воістину любить Бога, намагається наслідувати Його в звичаях Його: намагається бути покірним, терплячим, незлобивим, милостивим, милосердним, щедрим не заради чогось іншого, а заради того тільки одного, що таким є Улюблений його. До цього апостол нас вмовляє: “Наслідуйте Бога, як чада улюблені” (Еф.5:1). Бо справжнє Боже чадо не може не любити Бога, як Отця свого. 7) Той, хто істинно любить Бога, ухиляється від любові до світу цього, оскільки любов Божа з любов’ю мирською поєднатися не може, як каже апостол: “Хто любить світ, той не має любові Отцівської” (1Ін. 2:15). 8) Той, хто істинно любить Бога, в усьому шукає слави Божої, а не своєї, і молиться про те, щоб ім’я Боже славилося: “Нехай святиться ім’я Твоє”, Отче Небесний, як Христос навчив (Мф. 6:9), для чого намагається від усякого зла ухилятися й усяке добро робити не заради марнотратної своєї слави, а на славу й честь імені Божого. Звідси буває, що за честь Божу в усяке лихо і саму смерть собі кидає і бажає краще померти, ніж бачити або чути безчестя імені Божого, якими були мученики святі. 9) Той, хто воістину любить Бога, покірно терпить усяке лихо й напасть, знаючи, що не без волі Божої все буває; і хоча в такому разі немічна плоть і починає бентежитися, проте духом терпіння втихомирює її. 10) Той, хто істинно любить Бога, коли через неміч що згрішить і відчує в совісті наголос, дуже жалкує про це, сумує, сварить себе, гнівається на себе, упокорюється й скидає себе з любовною покірливістю перед Творцем і Отцем своїм Небесним. Так зробив щирий і найтепліший любитель Христа Бога святий Петро, який, відрікшись від Улюбленого, “вийшовши геть, плакав гірко” (Мф. 26:75). 11) Чим більша і гарячіша в кому любов ця, тим більшими є дії її. Ці дії дещо пояснюються і від людської любові, яка буває між батьками і дітьми, між чоловіком і дружиною, між люб’язними і вірними друзями. Про що кожному залишаю міркувати; а я тут своє міркування пропоную про заохочення до цієї солодкої любові.

– 197. Причини, які за допомогою благодаті Божої збуджують любов Божу, відзначають такі: 1) Бог є Благодать найвища, природна, вічна і нескінченна. І хто з людей не благий, не сам у собі благий, але остільки, оскільки благості Божої учасник. Бог же Сам у Собі за Своїм єством Благий. Тому Христос каже: “Ніхто не благий,… тільки один Бог” (Мф. 19:17). Отже, сама благість Божа приваблює кожного до любові Божої. І хоча люди люблять і зло, проте під виглядом добра люблять, як добро люблять, а не як зло; зла, оскільки воно є зло, ніхто не любить, але ухиляється від нього. Отже, якщо створене й недосконале добро любимо, то тим паче маємо любити природне й досконале Добро, яке є один Бог. До цього пророк закликає: ” скуштуйте і побачите, який Благий Господь” (Пс. 33:9). 2) “Бог є Любов”, як каже апостол (1Ін. 4:16), і Любов вічна і незмінна. Якщо в створіннях, наприклад, у матерях до своїх дітей, палку любов насадив, то незрівнянно більшу й чудову Сам має. Сама Божественна любов Його до любові приваблює серце людське. Бо й людина нічим так, як любов’ю своєю, до любові до себе інших приваблює, бо без любові ніщо нам не приємне. Любов і найжорстокосердніших, як магніт залізо, вабить до себе і приваблює. Хоча й не знаємо кого, а чуємо, що велелюбна людина є, серце наше збуджується до любові до неї. Ми ж у Божій любові укладені, “бо ми Ним живемо, і рухаємося, і існуємо” ( Діян. 17:28). І куди не звернемося, Божа любов скрізь зустрічає нас. І стільки її свідків і проповідників, скільки Божих до нас благодіянь, так що й найменшого часу без неї не можемо бути. Отже, як така любов не спонукає серця нашого до взаємної любові? 3) Бог є Краса всіх красот, якою Ангели святі і всі Божі угодники насититися не можуть. Красиве сонце, місяць, зірки створив Він, то незрівнянно чудову красу має Сам. “У славу і пишність Ти зодягнувся, Ти одягаєшся світлом, як одягом”, – говорить Йому Псаломщик, якого Дух Божий просвітлює, а Він підносить на небо (Пс. 103:1-2). Під красою ж цією розуміється не тілесна, а духовна якась люб’язність і благодать, яка всю красу тілесну незрівнянно перевершує, і духи святих невимовно веселять. “Бог є Дух” (Ін. 4:24), і що б не було в Бозі, то духовне, і є Сам Бог. Якусь краплю цієї солодкої і розважальної благодаті і тепер ті, хто любить Бога, в серцях своїх відчувають, коли з Псаломщиком іноді вигукують так: “Боже, Боже мій, до Тебе з ранку звертаюся: прагнула Тебе душа моя!” (Пс. 62:2) Іноді так: “Як лань прагне до джерел вод, так прагне душа моя до Тебе, Боже. Захотіла душа моя до Бога Міцного, Живого: коли прийду і явлюся Лицю Божому” (Пс. 41:2-3)? Іноді так: “Що мені на небі і без Тебе що бажати мені на землі? Знемогло серце моє і плоть моя, Боже серця мого, і частка моя, Боже, навіки” (Пс. 72:25-26). Але тоді наситяться досконало того, коли з’являться Лицю Божому і побачать Його “віч-на-віч” (1Кор. 13:12), “як Він є” (1Ін. 3:2). 4) Бог людину за однією Своєю благодаттю, без усякої потреби і користі для Себе, створив і з небуття в буття привів (див. Бут. 2:7). Це одне якої любові та вдячності нашої до Творця вимагає, кожен може зручно пізнати. 5) Бог людину створив не так, як інші речі, але особливою радою. Весь світ творячи, Преблагий Творець наш і Бог каже: “Хай буде! – і було так” (Бут. 1:3,6,9,11,14-15,20,24); “Сказав – і були; наказав – і створилися” (Пс. 148:5), – а коли людину хотів створити, як якесь велике й прославлене діло творячи, казав так: “сотворимо людину за образом Нашим, і за подобою” (Бут. 1:26). О якої великої честі удостоїлася людина у створенні від Творця свого! 6) Велика пошана людині, що вона такою Божою порадою створена, але більша те, що за образом Божим створена. Всі інші створені речі, небо і земля і вся прикраса їх – свідоцтва всемогутності, премудрості і благості Божої; але людина є образ Божий. Розум не може осягнути цього Божого благовоління до людини. О, як високо шанована Богом людина! Як багато зобов’язана в цьому благості й любові Божій людина! 7) Весь світ на службу людині визначив Бог. Небо, сонце, місяць, зірки, повітря і земля з прикрасою своєю одній людині служать. Бог заради Себе не потребує їх. Бо що не створив – для людини створив. 8) Бог занепалу людину таким дивовижним і розуму незрозумілим чином відновив, і оновив, і до першого стану, навіть до кращого, через Єдинородного Сина Свого Іісуса Христа привів, так що “тим, котрі прийняли Його, тим, що вірять в Його ім’я, дав владу бути Божими чадами” (Ін. 1:12). Небо замість раю з усіма благами, яких “не бачило… око, не чуло вухо, і не приходило… на серце людині” (1Кор. 2:9), людинолюбно відчинив їм, і його мешканцями, і царства Його вічного учасниками зробив. 9) Святого Духа, Утішителя, Просвітителя, Наставника й Охоронця, коли вони просять, їм подає; Він кричить у серцях їхніх: “Авва, Отче!” (Гал. 4:6) 10) Заблукалих і тих, хто відхилився, із усіляким бажанням кличе й очікує на покаяння. Тих, хто кається, з радістю приймає. 11) Всі ці та інші невідомі блага від однієї любові робить нам. Бо істинне благодіяння не від іншого чого, як від істинної та палкої любові походить. Отже, гідно і праведно любити Того, Хто “раніше полюбив нас” (1Ін. 4:10,19). Інакше без образи і наруги тому, хто полюбив, бути не може, бо борг любові нічим іншим, як любов’ю, платиться. 12) Бог є “Отець наш” (1Кор. 8:6; 2Кор. 6:18; Еф.4,6). Це одне ім’я – Отець, може і повинно у всякому вогонь любові до Нього збудити. Як синам батька не любити? За ганебну і мерзенну потвору від усіх шанувався той син, який би батька, що його породив, не любив. А так як Бог батько наш є, то і Любитель і Промислитель, Охоронець, Помічник, Заступник наш та ін. “І якщо ви називаєте Отцем Того, Хто безсторонньо судить” (1Пет. 1:17), і як батька кличемо: “Отче наш, що є на небесах” (Мф. 6,9,4) – то як Отця повинно нам і любити, і з любов’ю ім’я Його пам’ятати й призивати. 13) Бог хоче бути улюблений людиною. Він любить людину і хоче, щоб і та Його любила, і так у дружбу з нею увійти. Бо дружба не що інше є, як взаємна любов, тобто, щоб любити і бути любимим. Великим вважаємо, коли підданий раб із Царем земним дружбу має, наскільки незрівнянно більшим є, коли людина з Богом, вбоге створіння з Творцем, земний і перстний із Небесним Царем має дружбу! Честі цієї не тільки словом зобразити, а й розумом зрозуміти неможливо. До цієї такої високої честі любов’ю Своєю закликає нас Бог; і благодіяннями, як вісниками і свідками любові Своєї, привертає і переконує. Тут гідно з пророком здивуватися і вигукнути: “Господи, що є людина, що Ти пам’ятаєш її?” (Пс. 8:5) О, наскільки сліпі й нечутливі ми, коли від такої високої й солодкої дружби ухиляємося, і від Живого й Безсмертного Бога до нечутливого створіння звертаємося! Водночас ми й невдячні, коли Той, Хто нас любить, любити не хочемо! Тому “У Тебе, Господи, правда:… у нас же на обличчях сором” (Дан. 9:7), – так із пророком визнавати й сповідатися повинні.

– 198. Як і яким чином повинні ми Бога любити, святе Боже Слово показує. « Полюби Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всім розумінням твоїм» (Мф. 22:37; Повт. 6:5). Оскільки людина від Бога все сприйняла: буття своє, тіло і душу, життя і дихання – і без Бога жити не може, – «ми Ним живемо, і рухаємося, і існуємо» ( Діян. 17:28), – і весь світ йому велінням Божим служить. І через Єдинородного Сина Божого так дивно відновлений і поновлений занепалий, і до такого високого шляхетства зведений, і тому такою любов’ю від Бога вшанований, якою більшою бути не може; і саму ту любительську силу, якою може Бога любити, з іншими душевними силами від Бога прийняв. Тому й таку любов він повинен Богу показувати, якою більшою бути не може. Отже: 1) Повинен Його любити не тільки більше за все створіння, більше за всіх людей – більше за брата і друга, більше за дружину свою і дітей, більше за батька і матір, – а й більше за самого себе. Бо людина всією собою Богу винна: тіло і душу, тимчасове і вічне життя, – і все це по одній любові від Бога прийняла (1Кор. 4:7). І тому людина всього себе любові Божій віддати повинна. Душу й тіло, серце все, і розум, пам’ять, і волю, намір, почин, слово, діло й помисел Богу в любов присвятити, бо все це від Бога сприйняла. 2) Оскільки Бог задарма, без усякої користі, людину так сильно полюбив, то й людина повинна просто, без усякої своєї користі, Бога любити. Бо коли когось любимо заради користі нашої, не так самого його любимо, як його благодіяння і нашу користь, і тому самих себе більше любимо, і тим показуємо, що не любили б його ми, коли б не сподівалися від нього добра якогось. 3) Повинен Божу волю своїй волі припускати. Замість своєї честі, слави, похвали Божої честі, слави і похвали шукати у різних ситуаціях, у будь-якій справі, слові і думці. 4) Не тільки честь і славу свою і всяке благополуччя, дружину і дітей, батька і матір, друга і брата, а й саме життя своє знехтувати і залишити повинен, коли того вимагає честь і слава Божа. У цьому, здається, сенсі говорить Христос: «Коли хто приходить до Мене, і не зненавидить батька свого, і матір свою, і дружину, і дітей, і братів, і сестер, і, крім того, й самого життя свого, той не може бути Моїм учнем» (Лк. 14:26).

– 199. Хоча Бог і хоче, щоб ми його любили, однак не заради Своєї якоїсь користі хоче того, але заради нашої користі. Бог, бо цілком Сам у Собі блаженний, нічого й не вимагає від нас, але нам усе подає, і заради нас усе робить, і тому, коли любимо Його істинно й безпристрасно, Йому від того нема ніякої, а тільки нам самим любов ця користь приносить. І звідси може кожен бачити, наскільки велику любов Він має до людини, тож, коли й улюбленим бути нею хоче, не заради Себе цього хоче, а тільки заради людини. Користь же двояка буде від любові Божої: 1) У цьому віці радість духовна, сердечна, розрада і вигук сердечний, як сказано. Ті, хто люблять світ цей, радіють честі, славі, багатству, золоту, сріблу, їжі та питву, пристрасті та розкоші, бо «де скарб, там буде і серце» (Мф. 6:21). Але боголюбці інакше. Оскільки весь скарб їхній – один Бог, честь, слава і багатство – один Бог, то про Нього одного втішаються і веселяться. Радість же ця буває нізвідки, як від благодатного Божого перебування в серці люблячого. «той слово Моє виконуватиме; і Отець Мій полюбить його, і Ми прийдемо до нього і оселю сотворимо у нього.», – говорить Христос (Ін. 14:23). Не може там не бути радості, де любов, бо любов дає радість, «Бог же є Любов» (1Ін. 4:8,16); і тому де Бог зі Своєю благодаттю, там і радість. А оскільки скарб цей – радість, кажу, духовну – усередині мають і завжди та скрізь носять її в собі, то ніщо її забрати не може: ні щастя, ні нещастя світу цього, ні честь, ні безчестя, ні багатство, ні убогість, ні хвороба, ні рани, ні скорбота, ні кайдани, ні в’язниця, ні темниця, ні навіть сама смерть. Істинному боголюбцю навіть і страждати заради коханого радісно. Так апостоли «пішли із синедріону, радіючи, що за ім’я Господа Іісуса удостоїлися прийняти безчестя» (Діян. 5:41). Так апостол Павло «не тільки хотів бути в’язнем, але готовий був померти в Єрусалимі за ім’я Господа Іісуса» (Діян. 21:13). Так мученики святі на муки і на смерть за ім’я Найсолодшого Іісуса Господа, як на солодкий духовний бенкет, з радістю себе віддавали. І чим хто більшу має любов, тим більшу відчуває в собі радість, тим безбоязливіше за ім’я Христове подвизається. А оскільки не може бути тут досконалої любові через неміч нашу, то й радість не може бути досконалою, а тільки якась крапля і, як малий промінь сонця, що крізь хмари проходить, люблячих серця солодко вдаряє. «Тепер ми бачимо ніби крізь потьмарене скло, здогадно» (1Кор. 13:12). 2) Радість ця здійсниться в майбутньому віці, де те прекрасне і вічне Сонце все відкриється і невимовно потішить тих, хто любить і глядачів Своїх, коли Його не як у дзеркалі гадально, а «віч-на-віч побачать», і солодким тим спогляданням без кінця й без ситості насичуватися будуть (1Кор. 13:12), і успадкують усі блага ті, яких «не бачило око, не чуло вухо, і не приходило те на серце людині, що приготував Бог тим, хто любить Його» (1Кор. 2:9).

– 200. Коли людина любов, яку має віддавати одному Богу, звертає до себе, то це називається самолюбством, яке є ніщо інше, як непомірна любов до самого себе. І де самолюбство є, там немає любові Божої. Ознаки самолюбства можна бачити такі: 1) Ознака самолюбства – коли хто, залишивши волю Божу, свою виконує, і не робить того, що воля Божа хоче, і робить те, чого воля Божа не хоче, через що відбувається розорення всього закону Божого. Самолюбством же це називається тому, що людина любить себе, а не Бога, і догоджає собі, а не Богу. А любов повинна догоджати улюбленому, а не собі, як вище сказано. 2) Ознака самолюбства – коли хто ухиляється від зла не заради волі Божої, яка не бажає зла, або заради страху людського, або заради похвали, або заради іншої якоїсь користі своєї; або коли хто перед людьми не грішить, але грішить таємно, що лицемірству властиво. 3) Ознака самолюбства – коли хто добро робить заради похвали і слави своєї або іншої якоїсь користі, бо такий своєї слави, а не Божої шукає. 4) Хоч хто й не заради марнославства робить добро, але це своїм силам приписує, а не Богу, начебто він сам собою робив це, такий самолюбець, бо віднімає в Бога славу, що її за всяке добро Йому одному треба відплачувати, і привертає до себе того, хто, окрім зла, сам собою «нічого не може робити» (Ін. 15:5; Флп. 2:3). Бо всяке добро від Бога походить (див. Іак.1:17; Рим. 11:36), тому Йому одному і приписувати його, і на славу Його обертати повинно. 5) Хто якесь обдарування має, наприклад, багатство, премудрість, розум, здоров’я тощо, – і те своєму старанню і працям приписує, а не Богу, також самолюбець. Бо «все», крім гріха, «від Бога» маємо, і саму «душу, і тіло, і життя, і подих від Нього» маємо (Бут. 2:7; Діян. 17:25). Богу ж треба і приписувати, і дякувати Йому за те, і прославляти Його, а не себе. Тому всяка невдячність є ознакою самолюбства. 6) Ознака самолюбства – коли хто дарування, Богом дане, або приховує, або не на славу Божу і користь ближнього вживає. Такими є ті, котрі багатство або зберігають без усякого вжитку, або на свої забаганки витрачають, як-от: на чудові будівлі, на розкіш, марнославство, прикраси тощо; також ті, хто має розум і приховує його, або на зло використовує, наприклад, на даремні твори, на підступні наклепи, тощо; хто має здоров’я і не хоче трудитися, та інші. 7) Ознака самолюбства – коли хто, в біді якій і нещасті перебуваючи, не терпить, але нарікає. Бо такий волі своїй віддає перевагу перед Божою волею, без якої ніщо з нами трапитися не може. 8) Ознака самолюбства – коли хто від біди якоїсь або й самої смерті з порушенням святого Божого закону прагне позбутися; наприклад, коли хто в хворобі вдається до чаклунів і шептунів; також коли хто за допомогою грошей або захисників шукає порятунку. Такий більше шанує себе, ніж Божу заповідь і Самого Заповідача. 9) Хоча хто й не шукає від біди порятунку і терпить, щоб похвалу від людей мати, також самолюбством хворіє, бо не заради Бога терпить. 10) Нарешті, хто що не робить заради прославлення імені свого, наприклад, чи багаті будівлі створює, чи в багату сукню вдягається, чи багатство збирає, чи багаті столи поставляє, чи промову прикрашає, чи розум свій показує, чи будь-що подібне до того робить заради похвали й здобуття слави собі, а також хто жебракує, ханжою ходить, у лахміття або чорну рясу одягається, або в монастир зачиняється, або інший якийсь образ смиренності й заперечення світу показує заради того, щоб люди його за святого шанували, – він самолюбець і миролюбець, а не боголюбець. Бо «Бог на серце дивиться», а не на зовнішній вигляд (1Сам. 16:7).

– 201. З вищесказаного видно: 1) Що як боголюбство є корінь і джерело всіх благ, душевних і тілесних, миру, спокою, злагоди та інших, так самолюбство є початком усіх зол і бід на світі. Бо як від боголюбства випливає ретельне виконання волі Божої, яка всіх благ нам бажає, так від самолюбства буває закону Божого презирство і святої волі Його заперечення, від чого все зло походить. 2) Як боголюбство народжує істинну сердечну й невід’ємну радість, так самолюбство робить неправдиву, чарівну й уявну втіху, що подібна до сновидіння, яке ненадовго з’явилося й зникло, і натомість вводить істинний серцевий сум, докори сумління, і в майбутньому віці пекельні муки, тим жорстокіші й страшніші, що більше себе грішник тут любив і собі догоджав. Бо побачить тоді, що не інше тут любив він, як істинне зло, і тому тим більше себе тоді зненавидить, самим собою знехтує, стане сам собі мерзенним, чим більше самому собі тут догоджав. 3) Видно звідси, наскільки тяжко грішить людина, коли любов, яку повинна Богу віддавати, до себе обертає; коли замість Божої волі свою виконує; коли послух, який повинна Богу, як Верховному своєму Господу, надавати, своїй плоті надає. Коли славу, похвалу, честь, прославляння повинен імені Божому шукати і Йому приписувати в усьому, але натомість сам хоче прославлятися, і таким чином на тому місці, на якому Великого Бога, Господа і Творця свого повинен мати, на тому себе, як ідола, ставить і шанує, а це ніщо інше, як велика неправда і безсоромна ворожнеча проти Бога. Бо «хто хоче бути другом світу, той стає ворогом Богу» (Як. 4:4). Бо світ, який повинні ми ненавидіти, всередині нас, а не поза нами. 4) Ще видно, як багато грішимо всі, тож «гріхопадіння хто розуміє?» Тому й молитися і зітхати повинні з Псаломщиком: «від таємних моїх очисти мене, Господи!» (Пс. 18:13) «Таємні» наші гріхопадіння – ті, яких ми в совісті своїй не вбачаємо. 5) Звідси вчимося всю надію спасіння нашого покладати на єдиній основі великого милосердя Божого і невичерпної благодаті Єдинородного Сина Його, Господа нашого Іісуса Христа, а на наше благочестя не сподіватися, і завжди до Божої благодаті кричати: «І з рабом Твоїм не судись, бо ніхто з живих не виправдається перед Тобою.» (Пс. 142:2).

– 202. Якби хто сказав: яка може бути боголюбцям радість, якщо багато скорбот їх оточують, як пророк каже: «багато скорбот праведним» (Пс. 33:20), – то це істинно: багато лиха і скорбот благочестиві душі терплять, але ті скорботи ззовні лише їх вдаряють, а душ їхніх боголюбних не торкаються. Навпаки, самолюбців і зовні, і всередині скорботи бентежать і занурюють. Тому набагато більше скорбот самолюбцям, ніж боголюбцям буває. Боголюбців, хоча й оточують скорботи й біди, але не занурюють; колють, як терня троянду, але не пронизують; вкривають, як імла сонце, але не затьмарюють; б’ють, як хвилі морські камінь, але не розбивають: оскільки духовний скарб і Царство Боже «всередині» їхнє (Лк. 17:21), яке, як якір хвилюючогося корабля, душі їхні тримає і благонадійними в усьому робить. Не так самолюбці, але вони, як тростина, і малим вітром неблагополуччя хитаються й журяться, бо хоч зовні й видаються, ніби вони щось, як бульбашка на воді, але всередині жодної фортеці не мають, а тому, як бульбашка, зникають, коли вітер супротивний повіє на них. Боголюбці втрачають честь, славу, багатство мирське, але не втрачають внутрішнього свого скарбу, оскільки вони честю, славою і багатством не втішаються, але набагато кращу мають розраду; і як не шукають честі і багатства, так і втративши їх, не сумують. Притікає до них багатство? Вони «не докладають серця» до нього (Пс. 61:11), але одним внутрішнім скарбом задовольняються. Дається їм честь? Вони не стільки з бажанням, скільки з послухом приймають її; і приймають не як честь, а як ярмо, Богом накладене, яке треба носити на славу Його і на користь ближнього. Чи славлять їх? Вони того не приймають, бо всяка слава одному Богу личить. І так нема для чого їм і сумувати, коли забирається в них те, чого не шукали. Позбавляються і самолюбці, але не так; але зі скорботою і плачем позбавляються. З великим старанням вони шукають скарбів своїх цих; зі страхом і побоюванням тримають і зберігають їх; з хворобою і наріканням розлучаються з ними. Яка розрада і радість може бути там, де безперестанне піклування, страх і печаль? Що за радість – зовні золотом блищати, але всередині, в душі, мороком страху покриватися; зовні на високому місці сидіти, але всередині, душею, біля підніжжя світу лежати; зовні прославлятися, але всередині від совісті приймати безчестя? Воістину, це принада й обман і тільки вигляд розради, а не сама розрада! Бо радість не може бути ніде, а тільки на серці, як і печаль не буває ніде, крім серця. І хоча тепер і не позбавляються вони своїх скарбів, як боголюбці, проте з більшим сумом змушені їх залишати, залишаючи світ цей. Терплять боголюбці наклеп, лихослів’я, ганьбу від людей, але «своєю совістю» захищаються «і хваляться» (2Кор. 1:12); засуджує їх злоречивий світ, але «Бог виправдовує їх» (Рим. 8:33-34), отже, коли хулять їх, утішаються (1Кор. 4:13). Терплять ганьбу і самолюбці, але не так, як боголюбці: бо терплять не тільки від людей, а й від своєї совісті, а це ганьба тяжка. Хоча зовнішнього осуду і лихослів’я і уникають, що дуже рідко буває, але не можуть уникнути внутрішнього. Цей викривач і недоброзичливець скрізь із ними; ніде не перестає їх викривати, докоряти, засуджувати, ганьбити за злочин закону Божого і лякати праведним Судом Божим. Як вони не приховують свої злодіяння, але від цього наглядача приховати їх не можуть, бо всередині себе мають його – того, який і таємні їхні, сердечні поради бачить і викриває їх. Мають боголюбці ворогів своїх, але не мають до них ворожнечі, злоби, помсти, і тому «усередині мир» і спокій «мають», хоча ззовні й терплять занепокоєння ( Ін. 14:27; Рим. 14:17). Мають і самолюбці ворогів, навіть між собою, один з одним, ворогують; але як зовні, так і всередині терплять занепокоєння, і більше самі себе, ніж ворогуючі їх турбують. Неможливо словом зобразити, скільки докладають старань і зусиль, скільки втрачають сум, скільки витирають пороги у своїх захисників і суддів, скільки їм догоджають, щоб злом за зло відплатити і кривдою за кривду відплатити; скільки одне на одного наклепів сплітають, про те судові місця свідчать, що злісні їхні наклепи обтяжені, і так не лише самі себе, а й інших до неабиякого занепокоєння приводять. Так вони шукають слави, але більше безславляться, шукають честі, але більше безчестяться. Бо хто колись злобного й наклепника похвалив? Самі вони такими гидують, але в собі того не вбачають. Який стан може бути біднішим за цей? Якби комусь у душі їхні подивитися можна було, побачив би, що більше вони бентежаться різними думками, ніж море хвилями. Тож тому, хто відірвався від волі й любові Божої, як від тихого притулку, слід неодмінно різноманітними й небезпечними на морі світу хвилями перейматися! Не так боголюбці, не так, але тихі, спокійні, мирні. І хоча ненавидять, ворогують і кривдять їх вороги їхні, однак душами своїми, як чада миру й спокою, безтурботно й солодко на пресолодкому лоні Божої любові спочивають і всеприємного свого спокою не хочуть залишити. Боголюбці, оскільки одного Бога бояться, нікого, окрім Нього, не бояться, хоча й усіх люблять і шанують у тому самому Богу, і так під всесильною покровом крил Його безпечними перебувають. Самолюбці не так, але, оскільки Божий страх відкинули, змушені всього побоюватися. Бо треба боятися створіння тому, хто Творця не боїться. «Нечестивий біжить, коли ніхто не женеться за ним» (Притч. 28:1). Совість одна більше від усякого гонителя жене його: де б не був, що б не робив, скрізь над ним гримить і лякає його. Суддя несправедливий, який Монарші укази наважується порушувати, кого не боїться? Самі слуги його і раби наводять на нього страх, і друзі не без підозри. Так всякий законозлочинець там боїться, «де немає страху» (Пс. 13:5,52:6). Страх від домашніх, страх від зовнішніх, страх від ворогів, підозра і страх від друзів; страх, як би не втратити честі; страх, як би не втратити багатства; страх, як би не підпасти під гнів Царю; страх, як би не потерпіти зла від злих; страх, як би не посоромитися перед добрими; страх від совісті, страх від суду Божого, страх від геєни, страх від диявола. Так Бога, що не боїться, скрізь зустрічає страх! Що це за життя, коли в такій тісноті перебуває бідна душа?! Якій радості й розраді бути там, де таке збентеження і хвилювання совісті?! Не так боголюбець; він завжди і скрізь із пророком говорить: «Господь – Просвітлення моє і Спаситель мій, кого побоюся? Господь – Захисник життя мого, кого злякаюся?» (Пс. 26:1) “На Бога я сподівався, не побоюся, що зробить мені людина” (Пс. 55:12,117:6). «Якщо я й піду посеред тіні смертної, не злякаюся зла, бо Ти зі мною, Боже» (Пс. 22:4). Що може бути жаданішим, ніж те, щоб і посеред самої тіні смертної не боятися! Ув’язнюють боголюбців, обкладають узами, але не позбавляються вони духовної своєї свободи, яка завжди з ними, бо духа зв’язати ніхто не може. Позбавляються загального цього світла, але не позбавляються внутрішнього просвітлення. Вражаються ранами на тілі, але солодким свідченням чистого сумління полегшуються від хвороби, бо все це терплять не заради чогось іншого, як заради правди, а тому тішаться і веселяться духом (1Пет. 3:14). Ув’язнюються і уражаються і самолюбці, але не так, як боголюбці, оскільки ув’язнюються за свої злодіяння, крадіжки, розкрадання, лихоїмство та інше, а тому не тільки тілом, а й душею страждають, совістю, як мечем, пронизані. І хоча багато хто хитрістю своєю уникає цього ув’язнення і биття, але биття совісті, як домашнього свого і внутрішнього мучителя, і вічної в’язниці не уникнуть, якщо покаянням істинним не очистяться. Бо не всі лиходії за недоведеними долями Божими тут караються. Віддаляються боголюбці від батька й матері, братів і друзів, але не віддаляються від Бога, Який скрізь із ними: і в темниці, і на засланні, і більше за батька й матір, братів і друзів милостивою Своєю присутністю втішає їх (див. Іс. 41:10,43:1-3, 2Кор. 1:4). Віддаляються і самолюбці від друзів і братів своїх, але водночас і розради своєї позбавляються. Виганяються боголюбці в чужу країну; але оскільки вони «не мають тут постійного міста, але шукають майбутнього» (Євр. 13:14), то їм мандрувати – скрізь однаково, бо для них життя у світі цьому не що інше, як заслання, з якого завжди на Вітчизну свою – горній Сіон – дивляться й «зітхають, бажаючи зодягнутись у небесне їхнє житло» (2Кор. 5:2). Виганяються і самолюбці; але, оскільки вони не прийдешнього, а теперішнього спочинку шукають, то, втративши його, невтішно і марно нарікають, і чим більше згадують його, тим більше журяться. Плачуть у світі цьому боголюбці; але й плач їхній радістю буває розчинений, бо плачуть або тому, що «преселення» їхнє «тривале» у світі цьому (Пс. 119:5), або тому, що через неміч плоті не можуть гідної любові Людинолюбцеві Богу віддати; або тому, що бачать закон Божий у нехтуванні від беззаконних, як пророк каже: «Печаль обійняла мене, побачивши грішників, що полишають закон Твій» (Пс. 118:53), – і так бачать Законодавця, що його зневажають, і бачать смерть тих, хто зневажає. Але оскільки смуток цей – «смуток заради Бога» (2Кор. 7:10), то він є причиною радості, і як після дощу повітря, так серця їхні після сліз прохолоджуються і розради божественної сподобляються. Плачуть і самолюбці, але оскільки про загибель багатства, або честі, або слави, або інших своїх утіх плачуть, то що більше плачуть, то більше примножують смуток свій і до смутку смуток смуток набувають. Бо ця їхня печаль є «печаль світу цього, яка, за апостольським вченням, породжує смерть» (2Кор. 7:10). Так бачимо, що не тільки боголюбці, а й самолюбці у світі цьому страждають. Позбавляються честі й майна боголюбці – позбуваються і самолюбці. Терплять ганьбу і лихослів’я боголюбці – терплять і самолюбці. Зачиняють у темницях боголюбців – зачиняють і самолюбців. Вражають боголюбців – вражають і самолюбців. Посилають в ув’язнення, відривають від домівок, батьків, друзів і братів боголюбців – терплять те саме й самолюбці. Умертвляють боголюбців – умертвляють і самолюбців. Спільні страждання, але не спільна причина страждань: ті страждають заради правди, а ці – заради злодіянь. І оскільки ті безвинно страждають, то не тільки не сумують, але «і радіють у стражданнях» (Кол. 1:24), і тому хоча тілом страждають, але духом радіють. Ці, оскільки у справах своїх страждають, і тілом, і душею страждають, совістю своєю більше за всякого мучителя вражають, і тому двояке терплять страждання – тілесне і совісне. Звідси кожен може зробити висновок, що на самолюбців і в цьому столітті чекають численніші скорботи, ніж на боголюбців. А звідси й те, що визнати треба, що як боголюбство буває причиною радості сердечної, так і самолюбство буває причиною печалі. Боголюбці, нарешті, закінчуючи багатобідне це життя, закінчують і скорботи свої, і до досконалої переходять радості, і, « посумувавши тепер трохи… від різних спокус, велику радість отримують» (1Пет. 1:6-8), і “короткочасне легке страждання їхнє виробляє в безмірному надлишку вічну славу” (2Кор. 4:17). Самолюбці від уявних утіх своїх до істинних скорбот і від тимчасових до вічних лих при закінченні життя свого переселяються. І так як від боголюбства всяке блаженство, так від самолюбства всяке окаянство піде.

Глава 5: Про вузький шлях

“Входьте тісною брамою, бо широка брама і широка дорога, що ведуть на погибель, і багато хто йде нею, бо тісна брама і вузька дорога, що ведуть на життя, і мало хто знаходить її”, – говорить Христос (Мф. 7:13-14).

“У світі будете мати скорботу”, – говорить Христос (Ін. 16:33).
“Багатьма скорботами належить нам увійти в Царство Боже”, – каже апостол ( Діян. 14:22).

“Усі, хто бажає жити благочестиво у Христі Іісусі, будуть гнані. Злі ж люди й ошуканці процвітатимуть у злі, вводячи в оману й обманюючись” (2Тим. 3:12-13).

– 203 Життя людське є шлях від самої години народження до години закінчення. Цей шлях двоякий – “тісний… і розлогий”. Тісний шлях межею закону Божого огороджений і не допускає нас ні праворуч, ні ліворуч ухилятися, і по своїй волі поневірятися. Просторий шлях є той, який огорожу закону Божого зруйнував і дає свободу на власний розсуд бродити тим, хто йде по ньому. Тісний шлях оточують скорботи, біди, вигнання, безчестя і наруги. Розлогий все це відкидає і поширює себе веселощами світу цього. На тісному шляху біля самого входу стоїть хрест, і з ним – смиренність, відкидання самого себе, терпіння, лагідність і всіляка чеснота, зовні знехтувана та принижена, але всередині чудова, як цариця, вбрана в ризу позолочену (Пс. 44:10). На великому – самолюбство, а при ньому славолюбість, честолюбство, сріблолюбство, злість і всякий гріх, зовні солодкий і гордовитий, але всередині гіркий і сморідний. “На тісному шляху, – каже свт. Василій Великий, – умертвіння плоті, а на великому – догоджання плоті. На тісному – піст, а на просторому – пияцтво. На тісному – сльози, а на просторому – сміх непомірний. На тісному – молитва, а на просторому – танці. На тісному – зітхання, а на просторому – веселощі та радість. На тісному – чистота, а на просторому – блуд” (На Псалом 1).

– 204. На тісній дорозі Провідник – Сам Христос, Син Божий, що Хрест перетерпів і на Хресті розп’ятий, Який говорить усім, хто хоче бути християнином: “Коли хочеш іти за Мною, відречись від себе, та візьми хрест свій, і йди за Мною” (Лк. 9:23). Цією дорогою йдуть і йдуть за Ним вірні Йому, що від світу цього і його похотей зреклися, і хрест свій узяли, і за Ним, як Вождем своїм і Начальником, смиренністю, любов’ю, терпінням, лагідністю та послухом слідують. На розлогому – миродержець, князь світу цього і темряви, цим шляхом гуляють ті, хто світові цьому служить, і за ним ідуть гордістю і величанням.

– 205. Причини, через які благочестиві, йдучи дорогою Христовою, скорботи терплять, відзначаються такі: 1) Сатана, від ярма якого благодаттю Божою визволилися, бій на них влаштовує, різноманітно спокушає їх, і так хоче від Христа відірвати і знову під свою владу темну підкорити. І коли не може того зробити, робить їм зло через своїх служителів – злих людей. Проти них трудиться “змій” той “великий, змій древній”. Він трудиться проти “тих, хто зберігає заповіді Божі й має свідчення Іісуса Христа” (“Одкр.12:17”). 2) Сатана знову, не в силах зробити нічого Христу, Який царство його темне зруйнував, спрямовується на рабів Його, і в рабах Господа хоче зробити зло. “Диявол, – каже свт. Василій Великий, – не може Самому Богу кривди заподіяти, і на образ Його, тобто на людину, ненависть свою звернув” (Слово в Лакізах). 3) Той самий злий дух заздрить вічному блаженству і великій славі благочестивих і намагається їх від цього відторгнути всілякими напастями, як позаздрив благополуччю прабатьків наших і скинув їх у скрутне становище (див. Бут. 3). 4) Знову той самий лукавий дух, який не може душам благочестивих спокусою зашкодити, намагається хоча б тілу їхньому заподіяти зло, бо йому, як злісному духу, радість буває, коли якусь людину, а особливо вірну, скривдить. 5) Благочестиві – не від світу цього, але Батьківщина їхня – небо, тому світ їх ненавидить і жене, як не своїх. “Якби ви були від світу, то світ любив би своє; а як ви не від світу, а Я вибрав вас від світу, тому ненавидить вас світ.” (Ін. 15:19). Як море померлих тварин геть викидає, так світ цей, який, як море, лихами й напастями хвилюється, кожного померлого для всього, що є у світі: похіть тілесна, похіть очей і гордість життєва (див. 1Ін. 2:16), виганяє. 6) Добрі зі злими не поєднуються, але злобу їхню викривають святим своїм життям, тому злі женуть добрих. Звідси буває, що в одному домі злий чоловік добру дружину, злий батько доброго сина, злий брат доброго брата, зла сестра добру сестру ненавидить і жене. Про це й говорить Христос: “Чи думаєте ви, що Я прийшов дати мир землі? Ні, кажу вам, але поділ; бо відтепер п’ятеро в одному домі стануть розділятися, троє проти двох, і двоє проти трьох: батько буде проти сина, і син проти батька; мати проти доньки, і донька проти матері; свекруха проти невістки своєї, і невістка проти свекрухи своєї” (Лк. 12:51-53). 7) Бог попускає на них напасті, щоб вони пам’ятали, що вони тут мандрівники і приїжджі (“Батьківщина” ж їхня не в світі цьому, а на небі), і так би від метушні віддалялися. “Господь, кого любить, того карає” (Євр. 12:6). 8) Цими бідами вони упокорюються, пізнають неміч свою. Бо як щастя підносить, так лихо смиряє людину і в пізнання себе приводить. 9) Так навчаються неабиякої чесноти терпіння, яка є вінцем благочестя і якої без спокуси і скорботи навчитися нам неможливо. “Від скорботи походить терпіння, від терпіння досвідченість, від досвідченості надія, а надія не соромиться”, – каже апостол (Рим. 5:3-5). “Дивись, – каже свт. Василій Великий, – до чого скорбота призводить? До сподівання, яке не посоромить. Знемагаєш? Радій, оскільки “кого любить Господь,… карає”. Убогий? Веселися, бо з Лазарем блага успадковуєш. Заради Христового імені ганьбу терпиш? Блаженний ти, бо це ганьба для тебе в ангельську славу обернеться” (На Псалом 59). 10) Чим більше люди благочестиві тут лиха і спокус терплять, тим більше у вічному житті прославляться. “Трохи покарані, вони будуть багато облагороджені, бо Бог випробував їх і знайшов їх гідними Себе. Він випробував їх, як золото в горнилі, і прийняв їх як жертву вседосконалу. І під час відплати їм вони засяють, як іскри, що біжать по стеблу” (Прем. 3:5-7). Тоді вони зрозуміють, “що теперішні тимчасові страждання нічого не варті порівняно з тією славою, яка відкриється в нас” (Рим. 8:18). 11) Так вони стають подібними до Христа, Сина Божого, як духовні члени до Глави, тобто до Того, Хто всілякі лиха, скорботи і страждання перетерпів заради нашого спасіння. 12) Так пізнають “силу гріха, жало… смерті” (1Кор. 15:56), пізнають, яке велике зло – гріх, який стільки лиха й напастей на світ навів, та намагаються від нього берегтися. 13) Так пізнають гнів Божий проти гріха і сповідують правду Божу, як Давид каже: “Праведний Ти, Господи, і праві суди Твої” (Пс. 118:137). 14) Так навчаються пізнавати самою справою страждання Христове і його дорого і високо шанувати. Як солодкість меду тоді добре пізнаємо, коли його куштуємо, і гіркоту лиха тоді більше відчуваємо, коли самі ним спокушатимемося, так і гіркоту страждань Христових тоді краще пізнаємо, коли самі гіркоти лиха й напастей скуштуємо. А від цього навчаємося скуштувати й бачити, ” яким благим є Господь” (Пс. 33:9), що таку чашу прикрості випив за непотребних рабів Своїх! 15) Лиха і скорботи спонукають і спонукають нас до істинного покаяння, до відвернення від принади світу і шукання істинного благополуччя від Бога, яке жодними лихами не можна забрати; спонукають до істинної молитви, та ін.

– 206. Оскільки тісний шлях тісний і скорботний, то мало таких, за словами Христовими, які знаходять його. Бо солодощі й розваги світу цього почуттям нашим доступні й плоті нашій угодні. Вічне ж блаженство, до якого тісний шлях веде, оскільки не тілесними, а душевними очима, вірою освіченими, можна бачити, то не кожен бачить його, а тільки вірою освічений. А хто не бачить його, той і не шукає його. І скорботи терпіти плоті нашій сумно. Тому багато хто, слідуючи плоті пристрасній і похотливій, залишають шлях тісний, і на широкий виходять, і йдуть по ньому, як плоті завгодно.

– 207. Тісний шлях, хоча й тісний і мало хто ним іде, але в простір вічних веселощів і розради приводить. Просторий, хоча й широкий і багато хто ним іде, але в тісноту вічних скорбот, печалей і зітхань вводить. Лазар, згадуваний у Євангелії, йшов тісним шляхом хвороби і злиднів; але після смерті був віднесений Ангелами на лоно Авраамове. Навпаки, багатій, про якого там же говориться, “одягався в порфіру і віссон і щодня бенкетував блискуче”, і злиденному та багатохворобливому Лазареві не хотів милості надати, але похований у пеклі підносить очі свої, коли перебуває в муках, і після великих веселощів велике горе зазнає, і після дорогих вин краплини води просить, але не отримує (див. Лк. 16:19-26). Тому говорить Христос: “Входьте тісною брамою, бо широка брама і широка стежка, що ведуть до погибелі, і багато хто йде нею, бо тісна брама і вузька стежка, що ведуть до життя, і мало хто знаходить її” (див. вище).

– 208. Страшний шлях цей плоті нашій. Бо вона хоче в просторі й у всяких розвагах, доступних почуттям, жити. Вона любить, щоб усі її шанували, хвалили і всі їй поклонялися. Вона прагне в усьому по волі своїй жити. Той же, хто бажає на шлях вузький увійти, повинен зректися всього цього: повинен відсікти волю свою; повинен залишити забаганки свої; повинен не лякатися безчестя, наруги, злиднів, вигнання та інших неприємностей; не повинен думати про помсту, та ін. На все це плоть дивиться, а того не бачить, чого почуття зрозуміти і розум осягнути не може. Як немічний недосвідчений боїться приймати ліки, не знаючи користі, що в них криється; або як немовлята тікають від лазні та плачуть, коли матері їх миють, оскільки бачать тільки теперішнє, а подальшого не вбачають, так і немічна плоть наша лише на те дивиться, що чуттєво є доступним для почуттів, але не бачить того, що від почуттів віддалене. Бачить хрест і гіркоту його, але користі й утіхи, що гіркоту ту тішать, не бачить, тому бентежиться і жахається. Але щоб збентеження і страх цей знищився або зменшився, тому, хто бажає вузькою брамою увійти й тісним шляхом іти, треба не лише на видимі, а й на невидимі його обставини дивитися; звертати міркування та увагу не лише на самі скорботи й лиха, що показують почуття й тим бентежать нас, а й на те, що являє собою віра християнська. Вона представляє нам Бога, як Отця, Який на чад Своїх накладає хрест від однієї любові, а не від гніву. “Господь, кого любить, того карає; б’є ж кожного сина, якого приймає. Якщо ви терпите покарання, то Бог чинить із вами, як із синами” (Євр. 12:6-7). Вона втішає, що той самий Милосердний Отець присутній і допомагає чадам Своїм, які під хрестом перебувають і зітхають. “З ним Я в скорботі, і визволю його” (Пс. 90:15). “Якщо проходиш через воду, Я з тобою, і ріки не покриють тебе, і якщо крізь вогонь пройдеш, не обпечешся, і полум’я не обпалить тебе” (Іс. 43:2). Вона вказує на Начальника і Провідника Іісуса Христа, Сина Божого, Який шляхом хресним раніше пройшов, і Своїми чудовими ногами жорстокість його пом’якшив, і тим, що йдуть за Собою, зручнішим створив. Вона показує бажаний кінець, до якого хресний шлях приводить; вона стверджує, що після цієї прикрості настане вічна насолода, після тимчасової скорботи настане вічна радість і веселощі, після тимчасового ганебства і ганьби сприйме нас вічна слава, після тимчасової смерті буде вічне блаженне життя – і так гіркота хреста робить приємною або розчиняє. Бо надія і найнезручніші труди полегшує і гіркоту насолоджує. Це помічаємо і в надії тимчасових благ. Воїна надія перемоги і слави викликає на подвиг проти ворога. Купця надія багатства заохочує поневірятися чужими країнами і приймати всякі біди. Хлібороба надія плодів робить працьовитим, і він піднімає труди. Хворого надія здоров’я підбадьорює до того, щоб приймати гірке й жорстоке лікування. Тим більше тверда надія вічних благ спонукає серце до того, щоб підняти всяке лихо і нещастя, а до того ж і всесильну обіцяє Божу допомогу. (Про це дивись докладніше в наступному параграфі).

Глава 6: Про терпіння

«Терпінням вашим спасайте душі ваші» (Лк. 21:19).

“Бо те угодно Богу, якщо хто, думаючи про Бога, переносить скорботи, страждаючи несправедливо. Бо що за похвала, якщо ви терпите, коли вас б’ють за провини? Але якщо, роблячи добро і страждаючи, терпите, це угодно Богу. Бо ви до того покликані” (1Пет. 2:19-21).

“Отже, браття, будьте довготерплячі до пришестя Господнього. Ось, хлібороб чекає дорогоцінного плоду від землі і для нього терпить довго, поки отримає дощ ранній і пізній. Довготерпіть і ви, укріпіть серця ваші, бо пришестя Господнє наближається. Не нарікайте, браття, один на одного, щоб не бути засудженими: ось, Суддя стоїть біля дверей. За приклад злостраждання і довготерпіння візьміть, браття мої, пророків, які говорили іменем Господнім. Ось, ми ублажаємо тих, які терпіли. Ви чули про терпіння Іова і бачили кінець його від Господа, бо Господь вельми милосердний і співчутливий” (Як. 5:7-11).

“З терпінням будемо проходити належний нам терен, дивлячись на Начальника і Здійснювача віри Іісуса, Котрий, замість радості, яка належала Йому, перетерпів Хрест, нехтуючи ганьбою, і сів по праву руку престолу Божого” (Євр. 12:1-2).

– 209. Життя людське від самого народження до закінчення всякими бідами сповнене: народжуємося зі сльозами; живемо в бідах і сльозах; закінчуємо життя зі зітханням і страхом. І хоча багато хто, на нашу думку, в благополуччі живе, проте немає такого благополуччя, яке б гіркотою неблагополуччя не було розчинено. Проти всякого лиха є неабиякі ліки – терпіння.

– 210. Як хоробрість воїна не пізнається інакше, як тільки під час бою, так істинного терпіння не пізнаємо інакше, як під час лиха й неприємностей, що трапилися. Багато хто думає про себе, нібито має терпіння, але лихо, що трапилося, показує, чи терплячі вони. Вправний не той господар корабля, який під час тиші і благополучного вітру добре керує кораблем, але той, який під час негоди і бурі справу свою добре робить. Так і терплячий не той, хто під час благополуччя тихо і лагідно поводиться, а той, хто під час лиха серце своє, як корабель, що його лихою збурює, приборкує й утихомирює. Бо терпіння – це терпіння лиха, а не благополуччя.

– 211. Терпіння полягає не в тому, щоб багато лиха пізнавати й терпіти, а в тому, щоб їх великодушно зустрічати, і покірно й терпляче переносити, і гнів, що повстає, приборкувати, втихомирювати й перемагати, від нарікань, обурення та гніву серце своє стримувати і здаватися в усьому на волю Божу. Бо біди і з благочестивими, і з нечестивими трапляються. Але тільки одні благочестиві терпляче і великодушно переносять їх. Добрі і злі позбавляються маєтків. Добрі з Іовом кажуть: “Господь дав, Господь і забрав; нехай буде воля Господня” (Йов. 1:21); злі нарікають і обурюються, а часто і хулять. Добрі і злі приймають образи від інших. Добрі тим, хто скривджений, прощають, і, хоча можуть помститися, не мстять і не хочуть мститися; злі не терплять цього, але кривду кривдою намагаються відвернути, і, якщо не можуть ділом, словом уїдливим і наклепом завдають шкоди. Бо справжнє терпіння – не тільки не мститися, а й не хотіти мститися скривдженому, хоча б серце і заохочувало до того. Більше і найвище терпіння – не відчувати образи і хвороби в серці своєму. Такий справді для світу, плоті й гріха помер, а живе для Христа. Такий ні похвалою не звеличується, ні ганьбою не ображається; як у благополуччі, так і в нещасті однаковий, постійний, тихий і лагідний. Преблагополучний такий стан серця! Він – найкраща з усіх розваг світу цього! Солодка ця тиша! Сприятливий спокій, у якому так серце заспокоюється! До цього спокою закликає нас Христос: “Візьміть ярмо Моє на себе, і навчіться від Мене, бо Я лагідний і смиренний серцем, і знайдете спокій душам вашим” (Мф. 11:29).

– 212. Істинне терпіння християнське від віри походить і без віри бути не може. Оскільки плоть наша завжди хоче волі своїй слідувати, у приємностях і розвагах світу цього перебувати, то всякої неприємності жахається і, якщо вона трапляється, бентежиться і обурюється. Але віра, що в серці живе, це її збентеження приборкує і втихомирює, уявляючи, що все за Божим Промислом буває; що Бог посилає покарання не від гніву, а від любові: “Господь, кого любить, того карає” (Євр. 12:6); що скоро цьому лиху кінець буде; що за тимчасовим сумом буде вічна радість; що нетерпінням і обуренням Божа доброта ображається, – і так бентежне й схвильоване серце приборкує й утішає. Так святий Давид у смутку і скорботі душу свою вірою втішав. “Чому скорботна ти, душа моя? І чому бентежиш мене? Покладайся на Бога, бо я сповідуюся Йому, кажучи: “Ти – порятунок обличчя мого, і Бог мій” (Пс. 41:6).

– 213. Отже, терпіння – це чеснота, яка в усяких неприємностях, печалях і скорботах, що трапляються, віддається волі Божій, і бажає краще страждати, ніж перед Богом згрішити. Або інакше терпіння – це чеснота, що зміцнює серце в подвигу хресному, і зберігає від обурення і нарікання, і навчає у волю Божу в усьому віддаватися; і є ні що інше, як сама віра, яка трудиться проти самолюбства плоті та “підкоряє її у слухняність” волі Божій (2Кор. 10:5). І хоча вірний, неміччю плоті переконуваний, молиться і просить позбавлення від скорботи, бо “дух бадьорий, а плоть немічна” (Мф. 26:41), однак, слідуючи Начальнику віри та Здійснювачу Іісусу, Сину Божому, додає слова: “Не Моя воля, але Твоя нехай буде,… Отче” (Мф. 26:42; Лк. 22:42; Мк. 14:36). Так святий Давид, батько Христа по плоті, у гонінні й печалі своєму говорив: “Якщо… знайду благодать перед очами Господніми, то Він поверне мене, і покаже мені його” ( ківот Божий) “і красу його. А якщо Він скаже так: “Немає Мого благовоління до тебе”, – то ось:… нехай творить зі мною, як благоугодно перед очима Його” (2Сам. 15:25-26).

– 214. Причини, що спонукають до терпіння: 1) Усе, що не буває, за Божим святим Промислом буває. “Добро і зло, життя і смерть, убогість і багатство – від Господа”, – каже Сирах (Сир. 11:14). Отже, цим треба задовольнятися і зміцнювати себе в терпінні, що “все від Господа” відбувається, і так святій Його волі віддаватися, і в лихах казати з Іовом: “Коли добро прийняли від Господньої руки, то злого не стерпимо” (Йов. 2:10). Бо від Бога, як Благого і Джерела благ, ніщо статися може, крім добра. І хоча плотському нашому міркуванню лихо здається злом, але, оскільки від Бога Благого посилається заради користі нашої, то це є благо, і воно хоче зробити нас духовно благополучними. 2) Покарання, яке через біди й напасті буває, є знамення Божого милосердя до нас. “Господь, кого любить, того карає”, – каже апостол (Євр. 12:6). 3) Гріхи наші, якими ми милість Божу образили, набагато більші, ніж Боже покарання, яке б воно не було. Бо завжди Бог, за великою Своєю милістю, менше нас карає, ніж ми заслужили. 4) Бог, за багатством благості, і лагідності, і довготерпіння, що на покаяння нас веде, “терпить нас”, чекаючи нас на покаяння (Рим. 2:4; 2Пет. 3:9). Отже, і нам треба терпіти, коли Він карає нас за гріхи, і дякувати Йому за Батьківське покарання, бо тим покаранням шукає спасіння нашого, і терпляче на милість Його очікувати, і дякувати, що нас у гріхах наших не занапастив. 5) Якби хто пообіцяв тобі велике багатство і славу в цьому світі й наказав би все терпіти, що б не трапилося скорботного, упевнений, що все терпляче й великодушно перенесеш, якщо обіцяне бажаєш отримати. Так приймають хворі жорстоке лікування, і терплять, дивлячись на обіцяне лікарями здоров’я. Так б’ються воїни і наражають себе на велику небезпеку, заохочувані надією обіцяного чину. Так і інші сини століття терплять жорстокі пригоди заради надії тимчасових благ, хоча часто й обманюються. Бог обіцяє нам не тимчасове багатство, а вічне, не земну славу, а небесну; і обіцяє небезпідставно, і велить терпіти пригоди зла. Отже, як не терпіти, якщо хочемо отримати обіцяне? Він обіцяє смуток наш на радість обернути нам: “Ті, що сіють зі сльозами, пожнуть радістю. Ті, що йшли, й плакали, кидаючи насіння своє, а ті, що приходять, прийдуть з радістю, збираючи снопи свої” (Пс. 125:5-6). Скорботним шляхом і терпінням доходять до вічної радості: “Багатьма скорботами належить нам увійти в Царство Боже”, – каже апостол ( Діян. 14:22). “Це ті, які прийшли від великої скорботи”, – говорить голос небесний про святих обранців Божих (“Одкр. 7:14”). 6) Вимагає Божа честь того, щоб ми заради неї всяке лихо, що трапляється, терпіли. Троє отроків у Вавилоні розпаленої печі не злякалися, коли нечестивим царем образа золотого веліли їм поклонитися, і так зволили краще жертвою вогню бути, ніж жертву бовдуру принести й честь Творця віддати тваринам (див. Дан. 3:16-18). Так само чинили і святі мученики в новій благодаті. Розпалює і зараз миродержець, князь темряви, піч спокуси, і лякає нею волі його злочестивій тих, хто не підкоряється; але, заради Божої честі, краще нам у піч ту кинутою бути й терпіти, ніж, полишивши волю Божу, його злій волі підкорятися. Це-то і є зректися себе, душу свою зненавидіти (див. Ін. 12:25). Так до того, хто терпить і страждає, прийде Божа допомога, що прохолоджує і вчить радіти (див. Дан. 3:49-50). 7) Вимагає того любов Христа, Сина Божого, до нас, щоб ми лихо, яке трапляється, заради любові Його покірно, навіть із радістю терпіли. За кого Христос таку жахливу муку зазнав? За тебе і за мене. Що Його спонукало до того? Тільки любов до тебе і до мене. Для чого? Щоб ми спасіння отримали. О, наскільки невдячними з’явимося ми рабами, якщо Господь наш заради нас стільки страждав, а ми не хочемо і трохи заради Нього потерпіти, навіть заради себе! Бо і терпіння наше нам, а не Йому приносить користь, і нетерпіння наше нам, а не Йому шкодить. 8) Вимагає того правда Божа, щоб грішник за гріхи покараний був. Отже, якщо потрібно грішникові покараним бути, краще тут покараним бути, і з вдячністю терпіти, і з пророком правду Божу сповідувати і прославляти: “Праведний Ти, Господи, і праві суди Твої” (Пс. 118:137), – ніж не терпіти, і в тому віці нескінченно мучимим бути, бо до цього нетерпіння призводить. Тут карає Бог і втішає, а там немає втіхи. Тут покарання легке, Батьківське, а там жорстоке; тут короткочасне, а там вічне. Бо сто років тут усяке страждання терпіти – ніщо порівняно з цим. Дивись, куди розлогий шлях довів євангельського багатія, який “одягався в порфіру й віссон і щодня бенкетував блискуче”? До пекла!.. З пекла зводить очі свої, будучи в муках, з полум’я геєннського кричить: “Отче Аврааме! Умилосердись наді мною,… бо я мучуся в полум’ї цьому” (Лк. 16:23,24). Кричить, але марно, і навіки кричати буде. О, яке велике Боже милосердя до тих, яких тут карає, та там помилує! Наскільки блаженні ті, хто це Батьківське покарання терплять! “Будучи ж судимими, караємося від Господа, щоб не бути засудженими з миром” (1Кор. 11:32). Наскільки окаянні ті, хто цього покарання уникає! Вони подібні до дітей нетямущих, які личин намальованих бояться, а за гаряче вугілля руками хапати не бояться. Тікай чи не тікай, як хочеш, людино: треба або тут, або там терпіти. Немає іншого шляху до неба, крім шляху хресного, шляху тісного, а розлогий шлях “веде в погибель”, за словом Христовим (Мф. 7:13). Отже, краще нам молити Бога про те, щоб тут нас покарав, а там помилував: “Покарай нас, Господи, але по правді, а не в гніві Твоєму”, – говорить пророк (Єр. 10:24); і тут покарання Його з вдячністю та на користь нашій терпіти, аніж там із вічним зітханням і марно страждати. Якщо, люб’язний християнине, добре подумаєш, що таке вічність, і уявиш в розумі, наскільки тяжко втратити славу вічну і потрапити у вогонь геєннський, від якого і демони тремтять, – вибереш усяке лихо та страждання тут терпіти й дякувати будеш Бога за милостиве Його Отцівське покарання. 9) Терпіти чи не терпіти в стражданні, проте не минути його, і нетерпінням не відвернути страждання, яке Промисел Божий нам визначив. А від нетерпіння не що інше, як шкода і погибель слідує. 10) Терпінням полегшується всяке страждання. Поглянь на тих, котрі в довготривалій хворобі перебувають, або котрі тривалий час сидять у в’язниці: вони так до цього лиха терпінням звикли, що наче й не відчувають його. Бо “від скорботи походить терпіння” (Рим. 5:3). Навпаки, нетерпінням примножується хвороба, як сама справа показує, і до того призводить, що багато хто сам себе смерті віддає, і так тимчасового й вічного життя позбавляється. 11) Будь-яке страждання – жорстоке або легке. Якщо жорстоке, скоро припиниться смертю; якщо легке, то воно стерпне і його зручно можна терпіти. Отже, і жорстоке, і легке треба терпіти: перше, тому що скоро закінчиться; інше, тому що легке і зручне. 12) Якщо хто страждає від чого-небудь, так можна в собі думати: “До цього часу терпів я, отже, і далі так само можу терпіти. Учора терпів, отже, і сьогодні, і завтра можна терпіти”. Такий роздум утвердить у терпінні за допомогою Божою. Хто в минулі дні терпів, той і в наступні може терпіти. Учора і третього дня хворобу, печаль та іншу біду ніс – і далі нести можна. Якщо ніс біду і не зник, значить, стерпна біда, терпима, можна терпіти. Тому, хто бажає і зміцнив серце своє, немає нічого неможливого, тим паче коли Бог допомагає тим, хто старається (див. Пс. 53:6,36:40). 13) Нетерплячість і нарікання в напастях не що інше, як хуління. Бо той, хто нарікає, неодмінно думає, що він несправедливо терпить напасті, які на нього Бог посилає, хоч би він вустами того й не вимовляв. Син, покараний батьком, коли нарікає і обурюється на батька, показує тим обуренням, що батько його або неправедно, або не в міру гріха б’є, і так більше батька на гнів спонукає. Так, коли в лихах, які Бог нам посилає, обурюємося, тим самим показуємо, що неправедно страждаємо, що благості й правді Божій вельми протилежне; і тому більше Його дратуємо, і так більшим лихам себе піддаємо. “Ті, які покарання Божі, – каже свт. Іоанн Златоуст, – приймають не з подякою, а з гнівом і обуренням, на превеликі лиха себе наражають” (1 до Стагірія). Бо хто безгрішний і хто виправдається перед Ним? Часто буває, що перед людиною, яка жене нас, не згрішили ми, але перед Богом згрішили; і часто в тому, в чому ганьблять нас, не винні, але в іншому винні, і так у всьому вина наша. Якби гріхів не було, не було б і бід, бо всі біди від гріхів походять. Тому в лихах треба правду Божу, а нашу провину визнавати, і вдячно терпіти нещастя, що завдається. 14) Світ цей подібний до моря. Море завжди вітром хвилюється – життя наше завжди бідами бентежиться. На морі хвиля за хвилею слідує – у житті нашому лихо за лихом іде; одна минула, інша настає, і так безперестанку кораблик наш то догори, то донизу кидає. Терпіння ж, як якір, який, у глибину Божого милосердя з надією повалений, не допустить кораблику нашому зруйнуватися; або як тихий притулок, у який тікаємо від потоплення. “Терпіння, – каже святий Іоанн Златоуст, – є притулок радості” (На псалом 14). 15) Що ближче наближається день останній, то більше примножуються злість, “і через примноження беззаконня в багатьох зникає любов” (Мф. 24:12). За таких обставин нічого очікувати, крім насильства й озлоблення. Отже, кожному, “хто бажає благочестиво жити у Христі Іісусі” (2Тим. 3:12), треба себе терпінням, як мечем духовним, озброювати і захищатися проти нападу злоби. Бо злоба нічим іншим, як тільки терпінням, перемагається. 16) Істота і сила подвигу християнського не в чому іншому полягає, як у постійному терпінні спокус і бід. Подвиг синів віку цього полягає в хороброму опорі проти ворога, і перемога – у вигнанні та підкоренні його. Але християни тоді добре подвизаються, коли біди, що їх знаходять, терпляче, вдячно і великодушно переносять; і тоді преславно перемагають, коли переслідують їх, поступаючись, і добром зло перемагають, за ненависть любов, і за прокляття благословення віддають. О, наскільки знатна це перемога! Воістину знатніша, ніж підкорювати народи! Бо перемогти свій гнів і обурення – немає більшої перемоги. “Чоловік довготерпеливий кращий за хороброго, а той, хто утримує гнів, кращий за того, хто бере місто”, – каже Соломон (Притч. 16:32). 17) Скільки довготерпить беззаконників світу цього Сам Бог, Який у мить усіх погубити може! Скільки є страшних хульників, які на ім’я Його святе страшні відригають хули? Скільки ідолопоклонників, які честь Його приписують бездушному створінню! Скільки безбожників, які відкидають присносущне Його буття! Скільки гонителів і єретиків, які Церкву Його винищити намагаються! Скільки інших грішників, які явно і безстрашно закон Його святий порушувати не побоюються! Але милість Божа всіх терпить. Цим великим довготерпінням Його навчаємося і ми ворогів наших терпіти. Бо всім буде кінець; всі, хто кривдить і скривджений, своє приймуть: “Ось, Суддя стоїть біля дверей” (Як. 5:9); “приготував на суд Престол Свій” (Пс. 9:8). Явні перед Ним і насильники, і насилувані, гнані і переслідувані, позбавляючі і позбавлені, зневажаючі і зневажені, ті, хто б’ють, і ті, хто терпить побиття, ті, хто виганяє, і ті, кого виганяють; пораховані в Нього сльози тих, хто плаче, і зітхання вбогих – усе тоді буде явлено. “Усім нам треба з’явитися перед Судилищем Христовим, щоб кожному одержати відповідно до того, що він робив, живучи в тілі, добре чи зле” (2Кор. 5:10). 18) Істинне терпіння є така чеснота, на яку Милосердний Бог прихильно дивиться і благодать Свою на серце терплячого посилає. “На кого погляну? Лише на лагідного, і мовчазного, і на того, хто тремтить перед словами Моїми”, – говорить Господь (Іс. 66:2). 19) Терпіння робить людину мужньою і непереможною. Може терплячий бути всього позбавленим, може бути вигнаним, може бути побитим, може бути у в’язниці ув’язненим, може бути вбитим, але переможеним бути не може. Бо міцність його не тілесна, а духовна. Тілом перемагається, але духом непереможний буває; на тілі приймає рани, але духом не приймає ран; тілом ув’язнений, але духом вільний; тілом вмирає, але духом померти не може, і так над усіма своїми ворогами духом торжествує. Так перемагали мученики святі, яких ні кайдани, ні темниці, ні рани, ні вогонь, ні вода, ні зуби звірів, ні смерть, ні життя, перемогти не могли, але над усіма вільним торжествували духом. Чого не робили мучителі їм? Якого роду мук не винаходили? Але відходили з ганьби осоромленими і переможеними ними, хоча плоть їхню, як звірі, терзали. Мучитель Діоклетіан, коли нічого не зміг святому мученикові Віту своїм мучительством зробити, побіг з ганебного місця, б’ючи себе по обличчю, і гукаючи: “Горе мені, бо від таким малим отроком переможений!” (Життя св. мчн. Віта. Червня 15 дня). 20) Стражденний, дивись на тих, хто велику скорботу і хворобу терплять. Якщо перебуваєш у довготривалій хворобі й маєш якусь розраду від тих, хто служить тобі, подивися на тих, хто більшу за твою терпить хворобу, кого всередині палить вогонь скорботи й печалі, хто ззовні весь ранами обсипаний, до того ж не мають, хто б їм послужив, хто б їх нагодував, напоїв, підняв, омив від ран, – але терплять. Якщо терпиш вигнання, наведи на думку каторжних, які в кайданах, у лахмітті, напівголі, від дому і Вітчизни віддалені, кожен день биття і рани приймають, вдень на тяжкій праці, вночі в темницях, нечистоти і смороду наповнених, ув’язнені, без усякої розради перебувають, кому смерть приємніша, ніж життя, – але терплять. Якщо терпиш убогість, подумай про тих, котрі колись були багаті й славні, але до того дійшли, що ні себе, ні дружину, ні дітей не мають чим живити, вдягати, де голови прихилити, поневіряються чужими подвір’ями, до того ж боргами обтяжені, звідусіль тісноту, смуток, скорботу нестерпну терплять, немовби в печі горять. Ти, хоча свого потрібного не маєш, можеш випросити ім’ям Христовим; а вони і просити соромляться тому, що колись славними і багатими були. Подивися ще на бідних селян, жебраків, напівголих, хворих, які не можуть рухатися, з яких податі й оброки вимагають, а вони не тільки дати не можуть, а й самі потребують того, хто б їм дав, та ще й послужив у крайніх злиднях і хворобі. Якщо терпиш ганьбу і наклеп, наведи на пам’ять тих, хто сидить на високому місці, скільки вони від підлеглих нарікань, ганьби, лихослів’я, лайки, наклепів, підступів, лукавства, прокльонів, глузувань, уїдливих докорів терплять, як і дерево на високому місці, що стоїть на високому місці й від усякого, навіть найменшого вітру, коливається. Так і від інших приймай собі підкріплення терпіння. Вони більше і найжорстокіше терплять – чи тобі малого не терпіти? 21) Сходь розумом своїм у пекло, розсуди, як мучаться засуджені, і навіки мучитимуться ті, котрі, коли б можна було, хотіли б тут хоча б до кінця світу у вогні горіти, аби тільки звільнитися від вічної муки, але не дано їм. 22) Підведи розумні очі в небесні селища й оглянь там усіх жителів: жодного не знайдеш, хто б звідси не прийшов туди шляхом терпіння. 23) “Нинішні тимчасові страждання нічого не варті порівняно з тією славою, що відкриється в нас”, – каже апостол Павло (Рим. 8:18). Отже, яке б лихо не терпів тут, однак терпіння те не варте майбутньої слави, що уготована тим, хто терпить, бо “не бачило око того, не чуло вухо, і не приходило на серце людині те, що приготував Бог тим, хто любить Його” (1Кор. 2:9). 24) У стражданні своєму згадай про жахливе страждання мучеників святих. Деякі з них палицями були побиті, в інших зуби й очі вирвані, в інших язик, руки, ноги й соски відтяті, інші, майже всі роздроблені, до хрестів прибиті, інших на поталу звірам кидали, інших у воді потопляли, інших у вогні спалювали, інших живими в землю закопували, інших у розпечених мідних волах зачиняли, з інших шкіру і плоть до кісток здирали, іншим смолу, олово розтоплене у вуста вливали, та інші невимовні муки терпіли. Але всі так великодушно терпіли, що і сміялися, і насміхалися над мучителями. Правда, що вони терпіли все це за допомогою Христовою, але та ж допомога Христова і тепер усім, хто терпить, готова: ” Іісус Христос учора, і сьогодні, і навіки Той самий” (Євр. 13:8). Христос, Син Божий, Безгрішний, невинно заради нас терпів жахливі й розумом незбагненні страждання, і всім нам у приклад Себе представляє: “Якщо хто хоче йти за Мною, відкинь себе, і візьми хрест свій, і йди за Мною” (Мф. 16:24; Лк. 9:23). На цей приклад вірою здалеку дивилися пророки і “краще хотіли страждати…, ніж мати тимчасову гріховну насолоду” (Євр. 11:25). Цьому слідували святі апостоли, мученики та інші святі, які “пройшли крізь вогонь і воду всіляких спокус, і увійшли в спокій вічний” (Пс. 65:12). 25) “Тому й ми, маючи навколо себе таку хмару свідків, скинемо з себе всякий тягар і гріх, що затикає нас, і з терпінням будемо проходити належне нам терені, дивлячись на Начальника і Здійснювача віри Іісуса, Котрий, замість радості, яка була у Нього, перетерпів хрест, нехтував ганьбою, і сів праворуч Престолу Божого. Поміркуйте про того, хто перетерпів таку над Собою наругу від грішників, щоб вам не знемогти і не ослабнути душами вашими”. Так вмовляє святий апостол усіх стражденних (Євр. 12:1-3). Христос каже: “Я є Шлях, і Істина, і Життя” (Ін. 14:6). Якщо хочемо до Бога прийти, повинні ми йти цим шляхом вірою. Якщо не хочемо спокуситися, мусимо ми вірити цій Істині, Яка каже: “Хто Мені служить, нехай піде за Мною” (Ін. 12:26), тобто Моєму смиренню, терпінню і лагідності. Якщо хочемо отримати вічне життя, до цього Життя, окрім Якого немає життя, вірою і любов’ю наближатися повинні ми. Це Шлях, що приводить до Бога! Це Істина, що обману не знає! Це Життя, що оживляє тих, які до Нього вірою наближаються! Отже, якщо хто цим Шляхом не йде, той помиляється. Якщо хто цій Істині не вірить, той спокушається. Якщо хто цього Життя не тримається, той мертвий і навіки мертвий буде. Плоть, як не пестить, обдурить; світ спокусить нас, і до того приведе, що каятися і жаліти будемо марно, але ця Істина спокусити не може. 26) Істинним терпінням уподібнюємося до Христа, Сина Божого, Який стільки скорбот і страждань заради нас перетерпів, як члени Главі. А хто в терпінні подібний до Нього, той і слави Його причаститься у воскресінні, “якщо тільки з Ним страждаємо…, – каже апостол, – щоб з Ним і прославитися” (Рим. 8:17). Яке ж є Божому Синові бути співзвучним у терпінні й славі та преблагословенній цій Главі бути справжнім духовним членом – не тільки язик сказати, а й розум наш того осягнути не може. 27) Вимагає того Божа любов, щоб ми покірно, навіть вдячно хрест, який Він на нас накладає, понесли. Він нас з любові, а не від гніву карає, як сказано вище, отже, і нам повинно не з гнівом і наріканнями, хоча б серце і бентежилося, але з любов’ю і подякою Батьківське Його покарання терпіти. Бо ніщо так не показує любов до Бога, як вдячне терпіння бід і скорбот. Багато хто думає про себе, що вони Бога люблять; але неприємність, що знайшла, показує, чи істинна ця думка їхня. У добробуті і злі думають, що Богу дякують, але в несприятливих обставинах нарікають. У благополуччі ж і несприятливості бути Богу вдячним – справа тільки боголюбивого серця. 28) Наскільки велику користь терпіння приносить у суспільстві і всякому званні! Терпінням зберігається любов і злагода між владою і підвладними, між батьками і дітьми, між панами і рабами, між братами, між друзями, між сусідами, між тими, хто купує, і тими, хто продає, так що без терпіння ніякого добра бути не може. Від нетерпіння чоловік із дружиною, брат із братом, один з одним, де має бути мир і злагода, свариться й ворогує. Від нетерпіння пан раба, батько сина, чоловік дружину, володар підвладного болісно б’є. Від нетерпіння в тих, хто терпить побої, повстає злий намір проти тих, хто б’є; звідси буває, що раб пана, дружина чоловіка, підвладний володаря, син злого батька прагне вбити, і вбиває, бо це зло часто трапляється. Терпіння ж усе це зло припиняє. Нетерпіння плюндрує домівки, села, міста і держави, бо від нетерпіння – незгода, від незгоди – сварка і сварка, від сварки – кровопролиття і вбивство в людях, які суспільство складають. Терпіння все це зло відвертає. Бо де терпіння, там немає сварки і брані. Якою бути там сварці, коли один образив, а інший поступився і пробачив того, хто образив? Від нетерпіння людського і саме невинне єство страждає. Так злісні спалюють будинки, житниці, крамниці, вбивають або пошкоджують худобу. Від нетерпіння сама себе людина б’є, своє волосся терзає, і робиться подібною до біснуватого і страшнішою за звіра; часто і себе вбиває, і так душею і тілом помирає. Терпіння ж цьому лиху бути не допускає. О, блаженні ті домівки, міста, села, селища і громади, в яких терпіння мешкає: бо воно більше зберігає громаду, ніж зброя, більше захищає місто, ніж стіни! О, люб’язне бачення і чуття терпіння – притулок охоплених, джерело миру, фортеця, дружба, забрало і сховище чеснот, вінець благочестя, відома ознака віри, причина істинної радості, плід смиренності, спокій совісті, герб християнський, прапор Христових воїнів, печатка обранців Божих, шлях до вічного життя, сходи до неба, предтеча вічної слави, перемога над ворогами, виразка дияволу й ангелам його, миру наруга, торжество над самим собою та інше.

– 215. Терпіння зміцнюється: 1) молитвою, яка допомоги Божої просить у тому, щоб понести накладений хрест. Бо як діти, що страждають, оголошують печаль свою батькам і так від них розраду отримують; або як друг вірному своєму другові повідомляє скорботу серця і так якусь відраду відчуває на серці, так особливо полегшення печалі нашої відчуваємо, коли Богу, “Отцю милосердя та Богу всякої втіхи” (2Кор. 1:3-4), печаль нашу через молитву повідомляємо. 2) Зміцнюється сповіданням гріхів. Бо у сповіданні гріхів пізнає людина, що вона через власні свої гріхи в таке лихо прийшла, і тому ні на кого не нарікає, а тільки на себе і на свої гріхи. Так тому, хто сповідується і кається, посилається Божа розрада. 3) Полегшується скорбота і печаль духовними піснями. Так мандрівники нудьгу і печаль відганяють різними піснями; так майстрові люди розчиняють печаль і нудьгу співом. Бо спів сумному як пластир, до рани прикладений, або як спраглому – студена вода. 4) Зміцнюється терпіння очікуванням порятунку, яке, хоча й не до смерті, але зі смертю піде. Бо смертю всяке лихо скорочується. 5) Поглядом на образ страждання Христового, святих мучеників та інших святих, а також і тих, хто тепер усяке лихо терпить, як сказано. 6) Очікуванням майбутньої слави розрада здобувається. Так утішаються хлібороби надією плодів, мандрівники надією спокою, воїни надією перемоги і слави, купці надією набуття багатства. Якщо надія цих тимчасових благ підбадьорює, то тим більше надія вірних і невимовних благ підбадьорить і заохотить до терпіння лиха й печалі. 7) Святе Письмо подає різноманітні втіхи скорботним і нарікаючим душам. Як у багатій і рясній аптеці різні є ліки, якими різні зцілюються тілесні хвороби, так і у Святому Письмі пропонуються нам різні засоби, якими можемо в терпінні втішитись і укріпитись. Бо для того й дано воно Богом, “щоб ми терпінням і втіхою з Письма зберігали надію” (Рим. 15:4).

Глава 7: Про подяку Богу

“За все дякуйте, бо така про вас воля Божа у Христі Іісусі”, – каже апостол (1Сол. 5:18).

“Будьте вдячні. Слово Христове нехай вселяється у вас рясно, з усякою Премудрістю; навчайте і напоумляйте один одного псалмами, славослів’ям і духовними піснями, у благодаті оспівуючи в серцях ваших Господа” (Кол. 3:15-16).

– 216. Подяка Богу є внутрішнє, сердечне і радісне відчуття доброти Його і милості, які Він нам, негідним, надавав і надає, – і серцем, і устами засвідчення. Образ цієї сердечної подяки показав нам Сам Христос, Син Божий, коли “зрадів духом… і сказав: “Славлю Тебе, Отче, Господи неба і землі!” – та інше (Лк. 10:21); показала Пресвята Матір Його, Пречиста Діва Марія, коли радісним духом заспівала цю пісню: “Величить душа Моя Господа, і зрадів дух Мій за Бога Спасителя Моїго, що побачив Він смирення Раби Своєї”, – та інше (Лк. 1:46-55). Святий Давид у багатьох псалмах радісним духом і вдячним серцем та вустами оспівує благість Божу й інших до цієї пресолодкої радості скликає: “Возвеличте Господа зі мною, і разом піднесемо ім’я Його”. І ще: “Скуштуйте, і побачите, який Благий Господь” (Пс. 33:4,9). Бо властивість вдячного серця – не тільки самому благодійника свого прославляти, а й намагатися, щоб і інші славили його.

– 217. Народжується це відчуття від роздумів про благодіяння Божі, які Він нам зробив і робить. Благодіяння Божі до нас не тільки незліченні, а й розумом незбагненні. 1) З небуття в буття привів нас, за що одне ніхто не може як слід подякувати. 2) Душею розумною і образом Своїм Божественним нас вшанував. 3) Плід земний на їжу нам подав. 4) Всяку тварину на службу нам визначив. 5) Сонце, місяць і зірки, щоб освітлювали нас, на небі влаштував. 6) Повітря пролив заради збереження життя нашого. 7) Хмарам повелів зрошувати повітря, щоб була нам прохолода, землю – для життя і плодоносності, щоб ми і худобу нашу мали в їжу. 8) Дерева і трави різні насадив заради різних наших потреб і потреби. 9) Птахів різних, як музику солодку, що нас звеселяє, створив. 10) Вогонь заради зігрівання й освітлення в нічний час дарував нам. 11) Води, моря, озера, джерела і річки з різними рибами та іншими тваринами для користі нашої і потреби пролив. 12) Показав шлях плавання по морях, щоб одна країна з іншою, схід із заходом, північ із півднем мали найзручніше сполучення, і благами Його між собою обмінювалися. 13) День і ніч, зиму і літо, весну і осінь влаштував заради нас. 14) Ангелам Своїм навкруги нас оточити і, як вартовим, зберігати нас повелів (див. Пс. 33:8). 15) Тих, хто грішить, нас не негайно страчує, але чекає, закликає і вмовляє до навернення та покаяння. 16) Застерігає і зберігає нас від наклепів і підступів ворога нашого диявола. 17) Але верх усіх благодіянь – що через Сина Свого, Господа нашого Іісуса Христа, влаштував нам шлях до вічного блаженства. “Він, будучи образом Божим, не вважав розкраданням бути рівним Богу, але принизив Себе Самого, прийнявши образ раба, ставши подібним до людей, і на вигляд ставши, як людина, упокорив Себе, будучи слухняним навіть до смерті, і до смерті хресної”, – як вчить апостол (Флп. 2:6-8). І рукою Той, Хто утримує всесвіт, “був спеленатий… у яслах” (Лк. 2:7). І Той, Хто розміряв п’яддю небо, “не мав, де прихилити голову” (Мф. 8:20). І, Багатий, “зубожів…, щоб ми збагатилися Його убогістю” (2Кор. 8:9). І Той, Хто хотів прийти на хмарах судити живих і мертвих, “несправедливо від беззаконних судимий був” (Лк. 23:1-24). І Той, на Кого не сміють чини Ангельські дивитися, “битий і обпльований був” (Мф. 27:30). І Той, Хто одягає небо хмарами, “в одяг наруги одягнений був” (Лк. 23:11; Мк. 15:17). І Той, Хто одягається світлом, як ризою, “оголений був” (Мф. 27:28). І Той, Кому служать Херувими і Серафими, “людям служити захотів” (Ін. 13:5). І руки, якими чудеса створив, прибити до хреста попустив (див. Лк. 23:33). І Той, Який нікому ніякого зла не створив, “битий був” (Мк. 15:19). І Той, Який помахом мертвих воскресив, “волею Своєю смерть хресну перетерпів” (Ін. 19:30,10:18). Всі ж ці страждання заради вічного нашого спасіння Благий Владика наш перетерпів. Але коли настільки багато і великі благодіяння показав нам, не вимагає від нас нічого іншого, як тільки одного вдячного серця. Бо даром, від однієї до нас, недостойних, любові створив ці благодіяння Благодійник наш Господь. Бо Він єством Добрий і не може не благодіяти. Властивість благості є себе іншим повідомляти і приділяти. Отже, всі ці благодіяння Божі: буття наше, яке ми прийняли від Нього; душа розумна, якою ми вшановані від Нього; земля, що тримає й живить нас; вода, що напоює й омиває нас; худоба, звірі, риба, дерева й трави, що слугують нашим потребам; птахи, що звеселяють нас; сонце, місяць і зорі, що висвітлюють нас; повітря, що зберігає життя наше; вогонь, що зігріває нас; хмари, що проливають дощ на нас і на ниви наші; день, який для ділання нашого світить нам; ніч, яка заради заспокоєння немічної плоті нашої влаштована нам; безсумнівна надія майбутнього життя, таким дивовижним чином влаштована, надія – всіх благ забрало і кінець, яку в Христі Іісусі, Господі нашому, маємо ми, – усе це, кажу, та інші невідомі Його благодіяння спонукають і ніби спонукають нас із завзятістю Богові, Благодійникові, дякувати і Йому вдячними бути.

– 218. Невимовні Божі благодіяння роблять нас зобов’язаними Богу-Благодійнику і вельми вдячного серця вимагають від нас: “але що відплатимо Господу за все, що Він віддав нам” (Пс. 115:3)? За те одне, що Ним створені, з небуття в буття приведені й розумною душею вшановані ми, за образом і за подобою створені, – всіх себе, тобто душу й тіло, віддати Йому повинні ми. А що вже дати зможемо за те, що тих, хто згрішив, помилували, загиблих стягнули, занепалих відновили в такий дивовижний спосіб? Що – за те, що заради нас образ раба прийняв, на землі пожив, зголоднів, жадав, трудився, плакав, хворів, сумував, безчестя, наругу, обмовляння, осуд, обпльовування, зарубування, завушення, побиття, рани, розп’яття і смерть ганебну прийняв? Що, кажу, за цю таку дивовижну любов віддамо? Нічого знайти не можемо! Що – за те, що “тим, хто вірує в ім’я Його, дав владу бути чадами Божими” (Ін. 1:12), громадянами вишнього Єрусалима бути, до лику святих Ангелів долучені бути, до вічного і небесного царства учасниками бути? Нічого! Пам’ятай, християнине, скільки ти понад те Господу Богу винен! Поміркуй, скільки разів від юності твоєї перед Господом Богом згрішив ти; скільки разів після Хрещення закон Його святий порушив ти; скільки разів обітниці свої, що їх, вступаючи в християнство, давав, порушив ти; скільки разів від Господа твого серцем ухилився! Будь-який злочин чинив ти перед лицем Божим; всевидяче Його око дивилося на злочини твої. Бог скрізь є, і що не робимо – перед Богом робимо. Грішив ти, і Бог дивився на тебе; дивився і бачив, але терпів тебе “за багатством благодаті Своєї” (Рим. 2:4).  Який Цар може бути таким благим, таким лагідним, таким милостивим; який бачив би раба свого перед очима своїми, що переступає закон свій, і лагідно терпів його? Скоро людська лагідність на гнів обертається, і терпіння на обурення перетворюється. Але Цар – така сама людина, як піддані його, часто й сам закон порушує, як людина, однак не терпить, коли бачить, що закон свій підданий порушує. Але не так Бог, один Безгрішний, Бог, Цар неба і землі, один Праведний і вічна Правда. Хоч і бачить гріх людини, але за багатством благодаті Своєї терпить її, не страчує її, не відплачує їй тоді за справами її; і не тільки терпить, а й береже того, хто згрішив, щоб не загинув, чекаючи на покаяння її. Пам’ятай апостольське слово, що “супротивник наш, диявол, ходить, як лев, що гарчить, шукаючи, кого поглинути” (1Пет. 5:8). Цей ворог наш, скільки разів від юності твоєї згрішив ти, стільки разів готовий був занапастити тебе; стільки разів, як велетень, кидався на тебе, “як лев, що кидається на здобич” (Пс. 16:12), хотів викрасти душу твою і звести в пекло. Але благодать Божа забороняла йому це. Ти заповідь Божу плюндрував, але Бог милості Своєї не розорив від тебе. Ти Бога гнівив, але благодать Божа захищала тебе від ворога твого, який стояв при тобі, хто грішить, і хотів погубити тебе. Ти від Бога відступав серцем своїм, і приступав до ворога твого; але благодать Божа забороняла йому і забороняла, щоб не викрав душу твою. Скільки часу, згрішивши, в непокаянні перебував ти, весь цей час підкладав він сітки під ноги твої, шукав способу вмерти тебе і вічній погибелі віддати душу твою; але Божа благодать припиняла злі наміри його. Пам’ятай, скільки таких, що в любодіяння, у розбій, у розкрадання, крадіжки, у пияцтво і сон занурені, викрадені без покаяння; але тебе благодать Божа зберегла від цього. О, скільки в цій частині благості Божої повинен ти! Що живеш, що ще не загинув, що не скинутий у пекло, що можеш покаятися і врятуватися, – все це благодаті Божій вдячно приписати повинен ти. Чи до тями прийшов ти і перебуваєш в істинному покаянні? Це справа благодаті Божої. Чи перебуваєш у нерозкаянні та невиправленні? Це благодать Божа, що ти ще не загинув. Сатана спостерігає за всіма шляхами твоїми, входами й виходами твоїми, хоче поставити тобі перепону і душу твою невиправну викрасти в тебе й повести в пекло, але Божа милість ще не дозволяє йому занапастити тебе, ще терпить тебе, ще чекає на навернення твого, веде на покаяння тебе. Але слухай, що апостол недбайливому й несправному каже: “Чи нехтуєш ти багатством доброти, лагідності й довготерпіння Божого, не розуміючи, що доброта Божа веде тебе до покаяння? Але, за наполегливістю твоєю і нерозкаяним серцем, ти сам собі збираєш гнів на день гніву і одкровення праведного Суду від Бога” (Рим. 2:4-5). Бачиш, улюблений християнине, наскільки дивовижною є милість Божа до нас, яка не тільки створила нас, і створила не так, як інші речі, безглуздими та бездушними, але почуттями й розумом умилостивила нас, створених годує, одягає, зігріває, зберігає й висвітлює; не тільки нас, що згрішили, помилувала, а й тих, хто згрішив, терпить нас; і не тільки терпить, а й зберігає нас від підступів ворога нашого, що прагне загибелі нашої шукає, як вище бачив ти. Але наскільки велика Божа милість до нас, наскільки велика любов Його до нас, скільки ми зобов’язані Йому. Розум наш не в змозі як осягнути цієї Божої до нас любові, о люди, так і винайти, чим би відплатити за неї. Одне це можемо знати і визнати від серця, що нічого не можемо віддати, що б заради Нього не робили ми. “Що віддамо Господу за все, що віддав нам” (Пс. 115:3)? Так завжди з пророком сповідатися зі смиренням треба. Усе, що не робив або не робить нам Господь наш, задарма, від однієї любові, робить. Але хоча й бракує в нас сил до гідної подяки, проте повинні ми, скільки сил наших є, про те старатися, щоб завжди серцем і устами вдячними Йому бути.

– 219. Борг любові нічим іншим, як любов’ю платиться. Бо любов нічим іншим, як взаємною любов’ю задовольняється. Бо люблячому ніщо не приємно, що б не робив, що б не приносив йому коханий, якщо взаємної любові від нього не бачить. Тим паче Богу, Люблячому нас і Благодійнику нашому, Господу нашому, Який “не має потреби в наших благах” (Пс. 15:2), адже блага, які ми не маємо, – Його, ніщо не приємне, що б ми не принесли, якщо любовного і вдячного серця не принесемо. Отже, за борг любові Божої, якою ми невимовно Йому зобов’язані, нічого принести не можемо, як тільки взаємну любов і вдячне серце. Цей борг завжди і всіляко повинні ми платити, але ніяк і нічим не можемо заплатити. Цей борг вимагає від нас, щоб ми всякий послух Йому виявляли і не свою, а Його волю виконували. Цей обов’язок вимагає від нас, щоб ми, якщо Йому не можемо дати нічого, рабам Його, які потребують заради імені Його, давали, голодних годували, голих одягали, безкровних до домівок наших вводили, сумних утішали, мандрівних заспокоювали, хворих та тих, хто у в’язницях, хто в темницях сидить, відвідували, та в інших вимогах і потребах їм служили (Мф. 25:35-36). Цей обов’язок вимагає від нас, щоб ми братії нашій, яка згрішила, від серця “прощали… гріхи їхні” (Мф. 6:14-15). Цей обов’язок вимагає від нас, щоб ми “любили ворогів наших, благословляли тих, хто проклинає нас, благотворили тим, хто ненавидить нас, і молилися за тих, хто нас кривдить, і за тих, хто нас переслідує” (Мф. 5:44). Цей обов’язок вимагає від нас, щоб ми “приносили тіла наші в жертву живу, святу, угодну Богові, для розумного служіння нашого” (Рим. 12:1); “умертвляли земні члени наші: блуд, нечистоту, пристрасть, злу похіть і користолюбство, що є ідолослужіння” (Кол. 3:5). Цей обов’язок вимагає, щоб ми милість цю Божу на серцях наших написали, устами свідчили, з друзями нашими розмовляли, перед ворогами не мовчали про неї. Цей обов’язок вимагає, щоб і душ наших не шкодували, де честь імені Його вимагає, – словом, усе, що волі Його святій завгодно, з ретельністю і радістю творити не відмовлялися (див. Еф.5:10).

– 220. І в протилежному, що нам посилається, повинні Богові ще більше дякувати, до чого такі причини спонукають: 1) Від Благого Бога не може бути нам нічого, окрім добра, хоча нам здається й навпаки. Бо часто, через нерозуміння і сліпоту нашу, вважаємо добрим те, що для нас зло; і те, що для нас істинне добро, вважаємо злом. Але Преблагий і Премудрий Отець Небесний інакше вбачає, і “замість хліба… камінь, і замість риби… змію… подати не хоче тим, хто просить у Нього” (Лк. 11:11-13; Мф. 7:11). 2) Відніманням благ вчимося пізнавати блага і Подателя благ – Бога. Бо поки маємо добро і насичуємося добром, не пізнаємо добра, а так і Бога, всякого добра Подателя, забуваємо, але тоді істинно пізнаємо добро, коли його позбавляємося. Наскільки велике добро – здоров’я, у хворобі пізнаємо; наскільки велике дарування Боже – хліб, під час голоду зауважуємо; користь світла в темряві або в сліпоті, користь миру й спокою під час навали ворогів, користь дощу під час посухи, користь сяйва сонячного під час негоди, користь волі в неволі, користь води під час спраги, користь вогню під час холоду й зими впізнаємо. А пізнавши добро, частково вкушаємо і бачимо, “як Благий Господь” (Пс. 33:9), Який блага нам дарує. 3) Коли забирає Бог добро тілесне від нас, хоче подати добро душевне. Коли забирає багатство тілесне, хоче подати душевне; коли забирає здоров’я тілесне, хоче подати здоров’я душевне; коли позбавляє слави тимчасової, хоче подати славу вічну. А робить так тому, що, знати, угледів, що добро тілесне з душевним не може в нас поміститися. І тому робить як вправний лікар, який одну частину тіла відсікає, щоб усе тіло зберегти. Так і премудрий Лікар душ наших, Господь, відсікає тілесне добро, щоб обидва – і душа, і тіло – у вічному житті збереглися. На лікаря не гніваємося, коли таку про нас турботу проявляє, але навіть дякуємо йому, любимо його і плату йому даємо. Набагато більше Богові, який так милостиво і людинолюбно про нас промишляє, повинні дякувати. Бо “Господь, кого любить, того карає” (Євр. 12:6). Бо коли подає нам благополуччя Преблагой Бог і тим нас до Себе привертає, то розтлінне наше єство цим звеличується більше, ніж до любові Божої спонукається. Тому Отцівський Божий Промисел попущенням лиха смиряє нас і тим виправляє. Отже, що нам здається неблагополуччям, то для нас істинне, пряме і якого слід бажати благополуччя. Плоті нашій біда, але духу щастя; плоті знемога, але духу підкріплення; плоть в’яне, але дух процвітає. Біди і покарання, як посланці Божі, які сповіщають нам, вдячно терплячим їх, подальшу Божу благодать. Бо біди до Бога приводять нас. “У скорботі своїй вони з раннього ранку будуть кликати до Мене, кажучи: “Йдемо, і повернемося до Господа, Бога нашого, бо Він вразив нас, і Він зцілить нас, поранить, і зцілить нас”, – говорить пророк (Ос. 6:1-2). 4) Коли тілесне добро забирає Бог, не все забирає, але залишає якесь, дивлячись на силу духу нашого. Бо знає Премудрий і Благодатний Творець наш неміч нашу, а тому коли одного позбавляє нас, інше залишає, щоб змогли спокусу понести без знемоги; а до того ж тим, хто піддається спокусі, руку допомоги подає. Так, коли забирає багатство, залишає здоров’я; забираючи здоров’я, залишає іншу якусь розраду. Отже, якщо терпиш злидні, а здоровий, дякуй, що здоров’я маєш і можеш працями собі здобути хліб. Якщо ти злиденний і нездоровий, дякуй, що ім’я Христове живить тебе. Якщо терпиш хворобу, а маєш багатство, дякуй, що маєш розраду від достатку. Якщо пожитки викрадені, дякуй, що дім цілий і є де спокій мати. Якщо маєток і дім згорів, дякуй, що сам цілий лишився, бо багато хто й сам із будинками та маєтком згорає. Якщо терпиш лихослів’я і наклеп, дякуй, що ще не б’ють, на заслання не посилають, не ув’язнюють. Якщо в темниці сидиш просто, дякуй, що не окутий. Якщо окутий, дякуй, що бачиш світло, маєш їжу та інше. Якщо честі позбувся, дякуй, що з нею від багатьох клопотів, метушні, заздрощів, прокльону, лихослів’я, обурення, злості, наклепів та іншого лиха, яке оточує честь, звільнився, і що ще маєтку не позбувся. Якщо честі й маєтку позбавлений, дякуй, що в ув’язнення не посланий. Якщо в ув’язнення посланий, дякуй, що смерті не відданий. “Якщо на смерть засуджений, – каже свт. Василій Великий, – і неправедно, дякуй, що тобі за це вінець преславний на небі уготований. Якщо праведно, – каже той самий св. отець, – дякуй, що тимчасовою смертю від вічної смерті позбудешся” (У Слові про Іулітту-мученицю). Так за прикладом цим і в іншому чини. А до того ж знай, що ми ніякого добра у Бога не заслужили, але, навпаки, всякого покарання гідні; і яке б покарання не було, гріхи наші ще більшого гідні.

– 221. Тут уявляється, яким чином Преблагому Богу, Благодійнику нашому і Промислителю, за всі Його до нас благодіяння повинні ми дякувати. Куди не подивимося, куди не звернемо очі й розум наш, скрізь маємо достатньо випадків, щоби благість Божу прославляти. У ночі дивишся на небо чисте, зорями, як бісером, прикрашене, і поміж зірок бачиш місяць сяючий, – тобі вони служать. Дякуй тому, хто “створив… місяць і зірки, щоб керувати ніччю” (Пс. 135:7-9). Засяяв день; сонце промені свої по всьому всесвіту розпустило, – тобі світло його сяє. Дякуй тому, хто “створив… сонце для управління днем” (Пс. 135:7-8). Хмари дощ кроплять – тобі кроплять. Дякуй тому, хто “Одягає небо хмарами і Готує для землі дощ” (Пс. 146:8). Піднявся вітер і почав хмари проганяти й очищати небо – тобі він служить. Дякуй тому, хто “покликав вітри від скарбниць Своїх” (Пс. 134:7). Бачиш поля, різними плодами наповнені, луги й ліси зеленіють, садові дерева, плодами багаті, – це справа благодаті Божої, тобі це Богом надсилається. Дякуй Тому, Хто дарував, кажучи: “благослови, душе моя, Господа” (Пс. 102:1). Прийшла зима, вдяглася земля снігом, мороз скував озера, річки й болота, і так скрізь вільний виявився шлях, немає потреби в мостах та інших потребах для переправи – це Боже благодіяння; твоїм потребам служить це. Благослови “Того, хто сніг Свій розстеляє, як хвилю” (Пс. 147:5). Минає зима, і весна настає – тим тобі ніби сповіщають про наближення воскресіння всього створіння, яке від морозу померло, – благослови Того, Хто благоволив так. Настала весна; тут відкривається новий скарб Божих обдарувань: сонце сприятливо сяє і гріє, відчувається благорозчинене повітря, земля з надр своїх видає скарби свої, з насіння і коріння плоди з’являються і всім себе подають у вживання; луги, ниви, поля, ліси вдягаються й зеленіють, прикрашаються квітами й видають усілякі пахощі, з них протікають джерела й річкові потоки, і не лише зір, а й слух веселять; усюди чуються різні голоси різних птахів, як якась солодка музика; розходяться по полях і степах худоба, не вимагають від нас корму, живляться й насичуються, тим, що рука Божа відчинила їм, вдовольняються, їдять і граються, і так немов би доброті Божій дякують. Словом, уся піднебесна знову прекрасний і веселий набуває вигляд. Нечутливе і почуттям обдароване створіння ніби знову народжується. Тобі, розумному створінню, все це багатство благодаті Божої відкрилося – кажи вдячно: “Благослови, душе моя, Господа” (Пс. 103:1). Принесла земля різні плоди для насичення й утіхи твоєї – дякуй Тому, Хто влаштував так, кажучи духом радісним із пророком: “Порадував Ти мене, Господи, у творінні Твоєму” (Пс. 91:5). Куштуєш їжу – дякуй тому, хто “дає їжу всякій плоті” (Пс. 135:25). Одягаєшся одягом: благодать Божа одягає тебе – дякуй Благодійнику. Гріється спокій твій або вариться їжа на вогні, – вогонь – Божий дар, який для тебе працює і служить – подякуй Тому, Хто створив його. День минув – співай вдячно, бо сподобив тебе Господь без шкоди і погибелі провести його; співай серцем і устами: “Оспівую Тебе, Господи!” Заснув уночі і, поспавши, встав – говори: “Благословляю Тебе, Господи!” Говори з пророком: “Я заснув, спав і встав, бо Господь захистить мене” (Пс. 3:6). Відчуваєш наголос совісті за гріхи – подякуй Богу, що зазнав гріхів твоїх і не віддав тебе до рук ворога твого; висповідайся вдячно з пророком: ” Зізнаюся Тобі, Господи, усім серцем своїм, і прославлю ім’я Твоє навіки, бо милість Твоя до мене велика, і Ти врятував душу мою від пекла поганого” (Пс. 85:12-13). Відчуваєш страх Суду Божого або бажання вічного життя Божого – то благодать кличе тебе на покаяння, – кажи: “Благословенний Господь, що хоче, щоб усі люди врятувалися і досягли пізнання істини” (1Тим. 2:4); покірно послухайся покликанню Божої благодаті, доки “час сприятливий… і день спасіння”, поки слухає і допомагає Господь. Бо каже: “У час сприятливий Я почув тебе, і в день спасіння допоміг тобі. Ось, тепер час сприятливий, ось, тепер день спасіння” (2Кор. 6:2). Прийшла скорбота, смуток, хвороба чи інша якась мінливість, – так спасіння твого шукає Господь твій; дякуй Тому, Хто бажає і шукає спасіння твого; говори з Псаломщиком: “Благо мені, що Ти змирив мене, щоб я навчився законам Твоїм” (Пс. 118:71). Думаєш про спасительний догляд Сина Божого за родом людським (а ти завжди маєш думати про таку велику і важливу справу), – з радістю і глибоким смиренням заспівай: “Благослови, душе моя, Господа, і все нутро моє ім’я святе Його! Благослови, душе моя, Господа, і не забувай усіх воздаянь Його” (Пс. 102:1-2), та інше. Або так із пророком Захарією благослови Господа: “Благословенний Господь, Бог Ізраїлів, що відвідав народ Свій, і сотворив визволення йому, і поставив ріг порятунку нам у домі Давида, сина Свого” (Лк. 1:68-69). Чуєш голоси пророчі й апостольські, чуєш тих, хто проповідує Боже Слово, розумій, що тобі ці посланці Божі служать, “благовістять мир, благовістять благе” (Рим. 10:15), проповідують відпущення гріхів, Царство Небесне, яке наблизилося, навчають правди, наставляють на дорогу праву, ведуть до вічного блаженства, – кажи вдячним духом: Слава Богу, благодійнику нашому, на віки вічні, амінь! – З вищесказаного випливає, що як у добробуті, так і в лихолітті повинні ми Богу дякувати. У добробуті – бо блага Його задарма ми, недостойні, отримуємо від Нього і ними втішаємося. У лихолітті – бо виправляємося Ним, до тями приходимо, пізнаємо себе, свою підлість, негідність і окаянство, вчимося блага Божі великим вважати і Подателя благ шанувати.

– 222. Подяка, оскільки сприятлива, великих і численних благодіянь удостоюється від Бога. І це, здається, виявляє Христос, коли говорить: “Хто має, тому дано буде, і примножиться” (Мф. 13:12); і ще: ” Кожному, хто має, дасться, і примножиться” (Мф. 25:29). Бо подяку як дар Собі приймає Преблагий Владика наш і за цей дар нові воздасть радості. “Подяку, – каже свт. Василій Великий, – у благодіяння зараховує Бог; і Той, Котрий маєтки тобі дає, просить від тебе милостині через руки жебраків; і хоча Своє приймає від тебе, але, як за власне твоє добро, віддає тобі істинну Свою благодать” (Слово про Іулітту-мученицю). Те саме і Христос до тих, хто перебуває по праву руку від Нього, на Суді Своєму праведному каже: “Так як ви зробили це одному з цих братів Моїх менших, то зробили Мені” (Мф. 25:40). Бо що маємо своє, крім гріхів? І що можемо дати Тому, від Якого все маємо, як вище сказано? Але з вдячністю до Бога Боже добро той, хто дає ближньому, немов би своє дає; і Бог те дарування Собі приписує, і тому новим благодіянням, як багатий на милість і щедроти, того, хто дає, нагороджує і благодать за благодать віддає.

– 223. Невдячність людську Боже Слово викриває в багатьох місцях, деякі з яких тут пропоную для того, щоб показати, який тяжкий гріх – невдячність. Святий пророк Мойсей, бажаючи викрити невдячність людей ізраїлевих, небо і землю закликає на свідчення слів своїх, кажучи: “Слухай небо, і я говоритиму, і нехай чує земля слова уст моїх. Потече, як дощ, віщання моє, і… зійдуть, як роса, слова мої, як хмара на зелень і як злива на траву. Бо я ім’я Господнє закликав, віддайте велич Богові нашому. Бог, справжні справи Його, і всі шляхи Його, праведні; Бог вірний, і немає неправди в Ньому; _ праведний і преподобний Господь. Але вони згрішили перед Ним, вони не Його діти за своїми пороками. Рід норовливий і розбещений! Чи це відплачуєте ви Господу? Ці люди дурні й нерозумні! Чи не Він Отець твій, Який засвоїв тебе, і створив тебе, і породив тебе? Згадайте дні стародавні, подумайте про роки колишніх родів; запитай батька твого – і сповістить тобі, старців твоїх – і… скажуть тобі. Коли Всевишній розділяв народи і розселяв синів Адамових, поставив межі народів за кількістю Ангелів Божих. І були частина Господня, народ Його Яків, спадковий уділ Його Ізраїль. Він вдовольняв його в пустелі, під час спраги і спеки в безводній, обгороджував його, і навчав його, і зберіг його, як зіницю ока. Як орел вкрив гніздо своє і носиться над пташенятами своїми, простягнув крила свої, і прийняв їх, і підняв їх на плечі Свої.Господь один водив їх, і не було з ними чужого бога. Він підняв їх на висоту, наситив їх витворами полів; вони пили мед із каменя і елей із твердої скелі; Він живив їх олією коров’ячою й молоком овечим, і туком ягнят і овець, телят і цапель, і пшеницею, і пили вино, кров виноградних гроздів. І їв Яків, і наситився, і зрекся улюблений; погладшав, товстішав,, і залишив Бога, що створив його, і відступив від Бога, Спасителя свого. Прогнівили вони Мене богами чужими і гидотами своїми зневажили Мене; принесли жертви бісам, а не Богу, богам, яких… не знали, новим і недавнім, що прийшли від сусідів, тим, яких не знали батьки їхні. Бога, що породив тебе, ти залишив і забув Бога, що годує тебе” (Повт. 32:1-18), та інше. Пророк Ісайя теж закликає небо і землю на свідчення скарги Божої на невдячність ізраїльтян: “Слухай, небеса, і слухай, земля, бо Господь каже: Я породив синів, і підніс їх, а вони відцуралися Мене. Віл знає володаря свого, і віслюк – ясла пана свого, Ізраїль же Мене не пізнав, і люди Мої не розуміють Мене”. А далі пророк, з великою ревністю за Богом докоряючи їм, каже: “На жаль, люди грішні, люди, сповнені гріхів, насіння лукаве, сини беззаконні, ви залишили Господа, і розгнівали Святого Ізраїлевого, повернулися назад” та інше (Іс. 1:1-4). Через пророка Малахію говорить Господь про тих, хто не шанує і не боїться Його, корінь чого – невдячність: “Син шанує батька, і раб пана свого боїться, а коли Я – Отець, де ж пошана до Мене, а коли Я – Господь, де ж страх переді Мною?” – говорить Господь Вседержитель” (Мал. 1:6). Псаломщик на невдячність людей ізраїлевих нарікає, кажучи: “Забули Його добродіяння, і чудеса Його, що явив їм”; і ще: “полюбили Його вустами своїми, і язиком своїм збрехали Йому, і не було в серці їхньому правого перед Ним права, і не були вони вірні заповіту Його” (Пс. 77:11,36-37). Христос, коли десять прокажених очистив, а один тільки з тих очищених, самарянин, повернувся до Нього з вдячністю, каже: “Чи не десять очистилися? Де ж дев’ять? Як вони не повернулися віддати славу Богу, крім цього чужинця?” (Лк. 17:17-18). І Іуді, зраднику Своєму, викриваючи його невдячність, каже: “Іудо! Чи цілуванням зраджуєш Сина Людського?” (Лк. 22:48). – Із цих наведених та інших місць Святого Письма можемо бачити: 1) Наскільки тяжка перед Богом невдячність. Важко людям терпіти невдячність тих, яким благодіяння якесь зробили; тим більше Богу. Бо люди, яке не роблять добро ближнім своїм, це є Боже добро, а не їхнє власне; від Бога мають, а не від себе, добро всяке. Бо що не маємо, крім гріхів, то Боже, а не наше, і тому, коли робимо комусь добро, від Божого добра, нам даного, уділяємо. Однак, хоч і не своїм добром приносять комусь користь і від нього не бачать подяки, не без хвороби терплять те, як це для кожного безсумнівно.

Наскільки незрівнянно важча наша невдячність перед Богом, Який не чужі, а Свої блага, блага незліченні, незбагненні розумом, відомі нам і невідомі, являє нам, як сказано вище. І являє не тільки щодня, а й щогодини та щохвилини, тож і хвилини без благ Його жити не можемо! 2) Чим хто більших благ удостоюється Богом, тим більше і важче грішить, якщо Йому не надає подяки. Більш важкою невдячністю перед Богом була невдячність іудеїв, ніж язичників, які не знають Його. Бо іудеї, крім загальних благодіянь Божих, які виливаються добрим і злим, праведним і неправедним, тобто тимчасові й земні блага, особливої милості понад язичників Бог удостоївся. “І були частина Господня, народ Його Яків, спадковий уділ Його Ізраїль. Він вдовольняв його в пустелі”, та інше (див. у вищенаведених місцях Писання). “Їм належать усиновлення, і слава, і завіти, і законоположення, і богослужіння, і обітниці, і їхні батьки, і від них Христос по плоті, що є над усім Богом, благословенний на віки віків, амінь”, – зітхає про них Павло (Рим. 9:4-5). “Не зробив він цього жодному ще народові, і судів Своїх не явив їм”, – каже пророк, тобто те, що зробив іудеям (Пс. 147:9). Тому й невдячність їхня перед Богом важча, ніж у язичників, як вони в багатьох місцях Святого Письма викриваються. “Але вони згрішили перед Ним, вони не Його діти за своїми пороками. Рід непокірний і розбещений! Чи це відплачуєте ви Господу?” – говорить їм святий Мойсей у Пісні своїй (див. вище). “Я породив синів і возвеличив їх, а вони відкинули Мене.”, – говорить Бог через пророка. “Забули благодіяння Його, і чудеса Його, які явив їм” (див. вище). Велика і тяжка була невдячність невдячних іудеїв; але ще більша і найтяжча невдячність – невдячних християн. Бо іудеї ті не бачили Бога у плоті, а християни бачать. Не бачили того, хто ходить по землі в образі раба; не бачили того, хто проповідує, не бачили того, хто творить чудеса; не бачили того, хто страждає, хто помирає за грішників, хто воскресає з мертвих, хто підноситься на небо, хто сидить з прославленою плоттю по праву руку від Отця, а християни бачать. Іудеї не бачили Святого Духа, що зійшов у вогняних язиках, – християни бачать. Іудеї не чули про наближення Царства Небесного, а християни чують. Іудеї позбавлені рабства єгипетського, християни – рабства і мук пекельних. Іудеїв Мойсей визволив, християн – Син Божий. Іудеїв введено в землю обітовану, християнам відкрито двері Царства Небесного. Іудеї не причащалися Тіла і Крові Христової, християни причащаються. Іудеї не чули Бога, який з неба промовляє: “Цей є Син Мій улюблений, у Якому Моє благовоління” (Мф. 3:17), – християни чують. “Багато пророків і праведників бажали бачити, що християни бачать, і не бачили, і чути, що… чують, і не чули” (Мф. 13:17) – християни бачать і чують. Отже, більшої милості, честі та переваги удостоїлися від Бога християни, ніж іудеї. Тому більшою мірою благодать Божу засмучують, коли є невдячними, ніж іудеї. Бо що більше благодіяння, то більше зобов’язує до подяки, то безсоромнішим буває той, хто благодійник, коли вдячної пошани не віддає благодійникові своєму. Іудеїв невдячних викривали пророки, християн невдячних викриє Сам Христос, Праведний Суддя, під час страшного Свого пришестя: “голодував Я, і ви не дали Мені їсти; хотів пити, і ви не напоїли Мене; був мандрівником, і не прийняли Мене; був голий, і не одягнули Мене; хворий і у в’язниці, і не відвідали Мене” (Мф. 25:42-43). Хоча й усім грішникам страшний буде грім цей, але більше християнам невдячним, які пізнали істину і в істині не ходили. Вельми соромно і страшно буде догану цю чути невдячним грішникам; чути перед усім світом, перед святими Ангелами й обранцями Божими; чути від Христа, який заради всіх зійшов з небес і втілився, заради всіх пожив на землі, заради всіх страждав, був розп’ятий, помер, був похований, а потім воскрес із мертвих і всіх полюбив, – страшно, бо позбудуться всієї Божої милості на віки вічні.

– 224. Ознаки невдячності відзначаються такі: 1) Благодіяння Божі забувати. “І забули благодіяння та чудеса Його, що явив їм” (Пс. 77:11), про іудеїв невдячних пишеться. Бо вдячний завжди пам’ятає благодіяння, і, дивлячись розумом на благодіяння, дякує благодійнику. Так святий Давид завжди пам’ятав і благословив Благодійника свого Господа: “Благословлю Господа повсякчас, завжди хвала Йому на вустах моїх” (Пс. 33:2), – і до цього душу свою спонукав: “Благослови, душа моя, Господа, і не забувай усіх Його благодіянь” (Пс. 102:2), – а й інших до цього спонукав: “Піднеси Господа разом зі мною, і разом піднесімо ім’я Його” (Пс. 33:4). Так троє отроків, що врятувалися в печі халдейській, не тільки самі оспівували врятованого Господа, а й усе створіння до співу скликали: “Благословляйте, усі діла Господні, Господа, співайте, і прославляйте Його на віки вічні” (Дан. 3:57, Дан. 3:26-90). Невдячний не так: але тоді тільки пам’ятає, коли отримує благодіяння; тоді тільки хвалить благодійника, коли втішається благодіянням його; а як розрада відійде, забуває благодіяння і благодійника. Так іудеї, що вийшли з Єгипту, щойно через Чорне море перейшли й заспівали хвалу Божу, незабаром забули таке велике Боже діло, як говорить про них Псаломщик: “І заспівали хвалу Йому, але незабаром забули справи Його” (Пс. 105:12-14). Так і тепер багато християн, або від хвороби, або від смерті, або від в’язниці, або від іншого якогось лиха позбувшись, забувають це Боже благодіяння. Також харчуються, одягаються та іншим добром Божим забезпечуються; але притому не поминають Благодійника. Очікують воскресіння мертвих і життя майбутнього віку, але Померлому за них і Воскреслому від серця не дякують, і справи цього великого не намагаються в пам’яті утримувати, і так є Богу, Благодійникові своєму, невдячними. 2) Ознака великої невдячності – Боже благодіяння собі приписувати й тим хвалитися, або приписувати немічній тварині. Таку невдячність показали ізраїльтяни, котрі те велике Боже діло свого визволення з Єгипту теляті золотому приписали: “Ось боги твої, Ізраїлю, що вивели тебе з землі єгипетської” (1Царів. 12:28).Так і нині багато хто, хоча не приписує справи Божі бездушному ідолу, але себе замість ідола ставить; і що Богу одному личить, собі приписує: “Я-десь те й те зробив; я того і того навчив; я того і того зцілив, того і того від смерті позбавив; я того і того збагатив”, – та інші божевільні промови. Що говориш, о людина марнославна? Що ти можеш доброго зробити без Бога? Звідки ти взяв розум? Звідки багатство, звідки мистецтво? Що маєш свого власного, крім гріхів? “Що ти маєш, чого б не отримав? А якщо отримав, що хвалишся, ніби не отримав?” (1Кор. 4:7) Як можеш інших навчити добру, коли сам злий і невіглас? Як можеш інших просвітити, будучи сам сліпий? Як можеш інших збагатити, будучи сам убогий? Як можеш інших позбавити, коли сам щохвилини допомоги потребує? Бог один усіх просвітлює, один навчає, один збагачує, один позбавляє. Від Нього одного розум, допомога, позбавлення, багатство, зцілення. Тому одному личить честь і похвала за все. Розум твій, мистецтво, багатство, міцність – це Боже дарування. Навіщо ж те, що Боже, собі, людині немічній, убогій, бідній і нікчемній, привласнюєш? Як забере Бог Своє, то залишаться тобі тільки твої гріхи, які тебе повинні упокорювати, а не дарування Боже підносити? 3) Ознака невдячності – дарування Боже приховувати або вживати не на славу Божу, а заради своєї корисливості та примхи. Такі ті, які мають розум, але не вживають його на користь ближнім своїм, або, що гірше, вживають розум на шкоду братії своїй: складають уїдливі писання, неправдиві наклепи, якими намагаються істину принизити, брехню поставити. Наскільки ж це велике зло, кожен може бачити. Також ті, які багатство світу цього мають і приховують його, або на непотрібні витрати вживають, а тих, хто просить заради Христового імені, зневажають. Також ті, які, будучи в честі, не шукають честі й слави Божої та користі ближніх, заради чого на честь усякий призивається, а шукають свого поганого прибутку. Зловживання ж даруванням Божим тому невдячністю визнається, оскільки дарування заради того нам дається, щоб ми і самі ним користувалися, і дякували Богу, і іншим їм користь приносили на честь Того, Хто дав нам добро Своє. Бо люди, користуючись добром Божим, що нам подається, переконуються прославляти Бога, всіх благ Подателя. Той, хто зловживає даруванням, присікає це прославлення і відкриває шлях до обурення і хуління. Це і означає догану Христа на Страшному Суді тим, хто по лівий бік від Нього: ” Голодував Я, і ви не дали Мені їсти, пити хотів, і ви не напоїли Мене, був я мандрівник, і не прийняли Мене, був я голий, і не вдягли Мене, був я хворий, і у в’язниці, і не відвідали Мене. Я вам дав блага Мої заради вашої та ближніх ваших користі; а ви не хотіли ділитися ними заради імені Мого з нужденними, але ними примхам і пристрастям своїм служили. Не вимагав Я від вас Собі їжі, одягу, покрову, відвідування, розради, але вимагали брати Мої “менші”, і так як їм не зробили заради Мене, то не зробили Мені” (Мф. 25:42-45). 4) Ознака невдячності – нетерплячість і нарікання в лихах, бо лихами нас хоче Бог виправити й до Себе привернути, за що належало б від серця дякувати Богу, який так милостиво про нас промишляє. Скільки є таких, які бідами спонукалися до істинного покаяння і так до Бога повернулися, про що не тільки Святе Письмо, а й церковна історія свідчить. Ніневитяни майбутнім лихом навернулися від злих своїх справ і почали каятися (див. Іон.3). Манассія, цар Іудин, лихами спокусився і шукав Господа смиренням і покаянням (див. 2Хрон. 33:12-13). Ізраїльтяни, бідою спонукувані, зверталися до Бога, як про те найбільше книга Суддів свідчить. Примушена бідою, жінка хананейська взиває до Христа: “Помилуй мене, Господи, Сину Давидів” (Мф. 15:22), та ін. Апостол Павло того, хто згрішив у Коринфі, “віддає сатані, щоб виснажити плоть, щоб дух був врятований у день Господа нашого Іісуса Христа” (1Кор. 5:5). О, скільки людей і зараз у біді шукають Бога – ті, які в благополуччі залишали Його! Скількох убогість упокорює – тих, яких багатство підносило! Скількох скорбота і печаль спонукає до істинної молитви і сердечного зітхання – тих, які в мирській радості не згадували Бога! Наскільки багатьох хвороба переконує нехтувати славою, честю, багатством, насолодою світу цього – тих, які, будучи здоровими, ними втішалися, – і шукати царства Божого й правди Його (див. Мф. 6:33), – тих, які в здоров’ї не думали про те! Той, хто спокусився, знає це. О, мінливість – гіркі за смаком ліки, але спасенне, жезл Отцівської Божої кари, що пробуджує від сну гріховного, викорінення тілесної пристрасті, збудження до духовного життя, повалення гордості, училище терпіння, виховання смиренності, початок духовної мудрості, наставник до молитви, приведення до Бога, заступник надії, яка не посоромить! Від скорботи походить терпіння, від терпіння досвідченість, від досвідченості надія, а надія… не посоромить” (Рим. 5:3-5). Благословенний ти, Господи, Боже отців наших, бо в різний спосіб приводиш нас до Себе і вічного Твого блаженства. Отже, улюблений християнине, явна ознака невдячності до Бога – якщо хто в лихах не має терпіння, бо лихами наче переконує нас Бог входити в блаженство Його вічне. Згадай, скільки загинуло тих, хто жив у благополуччі та розвагах світу цього. Отже, краще нам благати Бога про те, щоб Батьківським Своїм жезлом карав і милості Своєї не забирав у нас: “Покарай нас, Господи, та по правді, а не в люті”, – з пророком говорити (Єр. 10:24), ніж із наріканням та обуренням покарання Його приймати, що і Його доброті протирічить, і нам шкідливо. Усі вірні Йому від початку світу з подякою покарання Його приймали і чекали милості від Нього, і отримали. Те саме й ми повинні робити, якщо хочемо милість Його отримати. 5) Ознака невдячності – це немилосердя і суворість до ближнього, коли людина щодня і годину Богом великої милості удостоюється, а сама не хоче заради Бога подібну собі людину помилувати. Бо заради милосердя Божого, яке людині щодня виявляється, скільки б кривди не прийняв від ближнього, все пробачити від серця повинен, так що хоча б кілька разів убитий був і ожив (якби то могло трапитися), пробачити повинен того, хто вбив. Оскільки яка б образа не була заподіяна людині від людини і скільки б не було образ, це ніщо порівняно з образою, якою величність Божу, підла людина, “земля і попіл” (Бут. 18:27), ображає, порушуючи закон Його, і милості Його не позбавляється. Тоді цю, таку велику Божу милість, не пам’ятає людина, коли ближньому, хто згрішив, не хоче пробачити. І це є велике людське самолюбство і лукавство, що сама вона від Бога отримує милість, а ближнього не хоче милувати. Так вчинив із товаришем своїм той жорстокосердий боржник, згадуваний у притчі євангельській, якому цар, з милості своєї, десять тисяч талантів пробачив, а він сам товаришеві своєму не хотів і ста пеніазей, такого малого числа, пробачити. Тому й милості, якої удостоївся було від милостивого пана свого, позбувся; і гнів від нього з доганою відчув: “Злий раб! Весь борг той я пробачив тобі, бо ти вблагав мене; чи не належало і тобі помилувати товариша твого, як і я помилував тебе?” І, розгнівавшись, правитель його віддав його катам, доки не віддасть йому всього боргу” (Мф. 18:32-34). Такий самий гнів від Бога, Царя неба і землі, відчують і всі ті, які від Нього завжди такої милості удостоюються, так Його ображаючи, не підпадають під страту, а самі й найменшої милості ближньому виявити не хочуть, але за найменше паплюжнє слово тягнуть на суд і віддають у в’язницю. “Так і Отець Мій Небесний вчинить із вами, якщо не пробачить кожен із вас від серця свого братові своєму гріхів його”, – підсумовує Христос цю притчу (Мф. 18:35). Цю немилість виявляють пани рабам своїм і командири підлеглим, якщо чи то за свою образу, чи то не відповідно до міри злочину з гнівом жорстоко мучать їх; а також і інші, які за образу й гріх чи то судом, чи то в інший спосіб мстяться ближнім своїм, незважаючи на те, як милосердно з ними Бог чинить, Котрий, якщо беззаконня побачить, “хто встоїть?” (Пс. 129:3). 6) Ознака невдячності – устами Богу дякувати, а серце з устами незгодне мати: устами шанувати, але серцем і життям своїм безчестити Його. Про таких говорить Псалмоспівець: “Полюбили Його устами своїми, а язиком своїм збрехали Йому, а серце їхнє не було праве перед Ним, і не були вони вірні заповіту Його” (Пс. 77:11,36-37). І в іншому місці Бог каже: “Наближаються до Мене люди ці устами своїми, і вшановують Мене язиком, а серце їхнє далеко віддалене від Мене” (Мф. 15:8; Іс. 29:13). Такими є ті, які до церкви на славослів’я ходять, але справами хулять Бога; язиком співають, але злочином святого закону Його безчестять. Такі ті, які створюють храми Божі кам’яні або дерев’яні, але плюндрують храми Божі одухотворені; прикрашають образ Христовий і святих Його, але людей, за образом Божим і за подобою створених, оголюють; обкладають святе Євангеліє сріблом, золотом і коштовним, на думку людську, камінням, але написаного в Євангелії і торкнутися не хочуть. Ще такі ті, які будують будинки милосердя, рясні роздають милостині, але з інших, подібної до себе братії, здирають, а це не милість, а нелюдяність, не жертва, а гидота є перед Богом.

“Той, хто вбиває сина перед батьком його, той приносить жертви з майна убогих”, – говорить Писання (Сир. 34:20). Наскільки приємно дивитися батькові, коли син перед ним вбивається, настільки приємна Богу жертва твоя, яку ти приносиш від сліз убогих! Та хіба ти хочеш приховати перед Богом, що чуже приносиш, і, стільки сліз проливши, приносиш! Але “Той, хто насадив вухо, чи не чує плачу рабів Своїх? І Той, Хто створив око, чи не побачить сліз” їхніх, які ти пролив (Пс. 93:9)? Ти приносиш майно їхнє, а вони плач і сльози проливають перед Богом, і обидвох справи – твоя неправда і їхні стогони – до Бога доходять. І так Він і твою неправду бачить, і їхній плач і плач чує, і віддасть тобі і їм своє. І ти, що приносиш, то не твоє, а бідних, тобою скривджених. Що ти скривдив їх, то твоє власне, і увійшло вже у вуха Господа Саваофа, і вже записано в книзі Його, і оголосить тобі в день Суду Свого. Отже, якщо озирнешся, то побачиш, що жертва твоя – ніщо інше, як гріх перед Богом тяжкий, що до Нього кличе, і помсти тобі просить, а тому – “мерзота” (Лк. 16:15). А якщо хто, хоча й без образи ближнього будує і прикрашає храми, дає милостиню та інше подібне до цього робить, але хоче прославитися від людей, – до вищеописаного ж числа людей належить. Бо не з вдячністю Богу, а з марнославством робить; не Божої слави шукає, а своєї користі; не Бога шанує, а себе; не Бога любить, а себе. Бо без любові до Бога і шанування, що від любові походить, подяки бути не може. Бо і людині-благодійнику без любові та істинної пошани ніщо неприємне. Любов нічим іншим задовольнятися не може, як любов’ю взаємною. 7) Великою ознакою невдячності є хула, коли людина або не визнає буття Божого, або якісь інші на ім’я Його святе і страшне вивергає хули. Такого роду люди, або навіть виродки роду людського, і, якщо по правді визнати, чудовиська всього світу, останню розуму іскру погасили, хоча б вони і зірки рахували, або землю розміряли. Вони чинять подібно до того, хто батька, від якого народжений, не визнає: “Я-де не маю батька”. Вони гірші за саму худобу, яка господарів своїх і тих, хто їх годує, знає і шанує. Вони на будівлі, будинки, мистецтво дивляться, а архітектора і господаря не визнають; вони їжу зварену їдять, а кухаря не визнають; вони листи читають, а письменника не визнають, і думають, що це само собою робиться. Якби хто ув’язнив таких у в’язниці і не дав би шматка хліба їм, нехай би тоді самобутнім своїм задовольнялися хлібом і світлом, Подателя яких не хочуть визнавати і шанувати. 8) Нарешті, всяке беззаконне й вірі християнській противне життя є ознакою невдячності. Бо до Бога подяки не може бути без любові Божої, яка пізнається в дотриманні заповідей Божих, як каже Христос: “Хто має заповіді Мої і дотримується їх, той любить Мене” (Ін. 14:21).

Глава 8: Про надію

“Так говорить Господь: “Проклята людина, яка сподівається на людину, і плоть робить своєю опорою, і серце якої відступило від Господа. І благословенна людина, що сподівається на Господа, і буде Господь надія її, і буде, як дерево, що посаджене біля вод, і у волозі пустить коріння своє, і не злякається вона, як прийде спека, і буде на ній стебло зелене, і в бездощій погоді не злякається, і не припинить приносити плоди” (Єр. 17:5,7-8).

“Не сподівайтеся на князів, на синів людських, у яких немає порятунку” (Пс. 145:3).

“Краще сподіватися на Господа, ніж сподіватися на людину. Краще сподіватися на Господа, ніж сподіватися на князів” (Пс. 117:8-9).

“Той, хто сподівається на Господа, як гора Сіон” (Пс. 124:1).

– 225. Не всі одну мають надію: дехто сподівається на князів і синів людських, дехто на багатство, дехто на честь, дехто на розум свій, дехто на силу свою, дехто на щось інше. Одні справжні християни, все інше залишивши, на одного Бога надію свою покладають. І як одні вони істинну надію мають, так інші помилкову, і тому помиляються. Бо як хто з істинного шляху збіжить, блукає різними шляхами, так і хто від Бога відстане, змушений буде шукати собі допомоги від різних речей; але не менше блукає, ніж той, котрий істинний шлях загубив або котрий, світла очей своїх втративши, не бачить, куди йде.

– 226. Як терпіння, так і надія в біді пізнається. Багато хто думає, що вони на Бога надію мають, але лихо, що прийшло, відкриває надію їхню і показує, на кого вони сподіваються. Від кого хто шукає в напасті допомоги й порятунку, в тому й надію свою покладає. Хто до людини та іншого створіння в біді вдається, той на людину і сподівається. Хто ні до чого іншого, як тільки до Бога одного зводить очі свої і допомоги від Нього одного неухильно очікує, хоча й зволікає з допомогою Його, той показує, що він і в щасті, і в нещасті на одного Бога має надію.

– 227. Причини, які забороняють на людину та інше створіння надію покладати, такі: 1) Той, хто сподівається на створіння, грішить проти заповіді першої: “Я – Господь Бог твій” (Вих. 20:2), яка велить, щоб ми одного Бога знали, шанували, любили, боялися, на Нього сподівалися, до Нього в потребах наших зверталися і допомоги просили. Бо такий відступив серцем своїм від Бога, як пророк каже: “І від Господа відступить серце його” (Єр. 17:5), – і не вірить Богу, хоча вустами і сповідує Його. Бо вірити Богу і на створіння Його сподіватися неможливо. Бо надія з вірою сукупна, і одна без іншої бути не може. Тому хто надією відступив від Бога і приліпився до творіння, той і вірою відступив від Бога. Віра ж тут мається на увазі жива, а не мертва, яка не тільки на язиці, а й на серці є. Така віра до одного Бога, як мале дитя до матері своєї чіпляється, на Нього одного сподівається, від Нього одного допомоги й порятунку чекає. 2) Такі перебувають під прокляттям, як святий пророк каже: “Проклята людина, що сподівається на людину, і плоть робить своєю опорою” (див. вище). Навпаки, “благословенна людина, що сподівається на Господа, і буде Господь надія на неї” (Єр. 17:7), як той самий пророк каже в наведеному Писанні. Наскільки ж страшно бути під прокляттям! Яку користь у такому разі приносить ім’я християнське? Зовсім ніякої! Наскільки блаженно бути Богом благословенним! До того стану надія людину й усяке створіння приводить, до цього – надія на Бога. 3) Такому, який сподівається на створіння, і молитися правильно неможливо. Віра і надія дуже необхідні для молитви; і без віри і надії молитися неможливо. Як і з якою надією зведеш очі свої до Бога, а сам надією від Нього відірвався і приєднався до людини або іншого створіння? Бо молитва справжня “духом і істиною” (Ін. 4:23) звершується, а не тільки язиком і словом. І Бог половини серця, яке і до творіння, і до Бога хоче долучатися, і тому надвоє розділяється, не приймає; але всього серця від нас вимагає. Отже, як простягне руки свої до Бога той, хто простягає їх до людини? Як без докорів сумління скаже: “Господи, помилуй”; а сам у людини немічної милості шукає? Як сповідує: “На Тебе, Господи, уповаю, спаси мене”; а сам уповає на князів і на синів людських? Лицемірна в такого молитва, а не істинна, оскільки одне на язиці, інше на серці має. 4) Така людина в спокої бути не може. Бо завжди боятиметься, скорботу й печаль матиме, непостійною буде, туди й сюди коливатиметься й усього остерігатиметься, як дім, що не на твердій основі, а на піску створений, усякого вітру боїться. Бо всяке створіння зміні підлягає, і тому мінливе, а тому й той, хто сподівається на нього, не може не боятися протилежного випадку. Так той, хто сподівається на князя, боїться, як би його милості не позбутися (бо скоро милість людська обертається на жорстокість), або як би з ним самим смерть чи інше нещастя не трапилося. Багатий побоюється, як би багатства не втратити. Одна надія на Бога нічого не боїться. Бо Бог незмінний і навіки перебуває. “Той, хто сподівається на Господа, як гора Сіон, не переміниться… навіки”, – каже Псаломщик (див. вище). 5) Ніякої надії не має той, хто надію покладає на створіння. Оскільки всяке створіння саме допомоги, підкріплення, зберігання Божого вимагає: “ми Ним живемо, і рухаємося, і існуємо” ( Діян. 17:28). Надія на всяке створіння – суєтна й оманлива. 6) На кого хочемо сподіватися в день смерті нашої, на того й тепер, упродовж життя нашого, маємо всю надію покладати, до нього прибігати й триматися. Тоді нас усе залишить: честь, багатство у світі залишиться; тоді зникне сила, розум, хитрість і премудрість; тоді ні друзі, ні брати, ні приятелі наші не допоможуть нам; усі залишать нас тоді. Один Христос, Відкупитель наш, якщо в Нього тепер істинно віруємо і сподіваємося на Нього, не залишить нас тоді. Він збереже нас тоді; Він Ангелам Своїм повелить супроводжувати нас, нести душі наші на лоно Авраамове, і там упокоїть нас. Отже, до одного цього Помічника вірою тепер повинні ми триматися і на Нього одного всю надію покладати, і так ця надія і під час смерті, і після смерті не посоромить. Тому й Святе Письмо так сильно забороняє нам сподіватися на князів і на синів людських та інше створіння, оскільки надія ця від Бога відвертає і спокушає людину, до погибелі веде, хоча того вона й не помічає.

– 228. Оскільки для кожної людини природна неміч та та й сліпота, що чого цими очима не бачить, на те й не сподівається, і що чуття показують, до того й прагне, та й ворог не спить, але різноманітні мріяння у думки наші вкладає, і так від Бога намагається відвести нас, тож не неправильно надію назвати такою чеснотою, яка бореться проти диявольських підступів, мрій, проти сподівання на самого себе, на свою силу, розум, благочестя, честь, багатство, заступників, князів, синів людських – словом, проти сподівання на все те, що окрім Бога, – і в одному тільки людинолюбстві, всемогутності, Божій істині утверджуватися намагається; або це віра, що відводить серце наше від надії на нас самих і на інші створіння, і до одного Бога приводить, і від Нього терпляче очікувати милості нас наставляє і переконує.

– 229. Отже, той, хто бажає мати істинну й непохитну надію, повинен від усього творіння серце своє відвернути й ні на що не сподіватися, а на одного Бога все сподівання покласти в щасті й нещасті й від Нього самого шукати й очікувати без сумніву милості, – до чого такі причини, від Божих властивостей узяті, спонукають: 1) Бог – вічний і незмінний, живий і безсмертний, отже, і надія на Нього тверда й непохитна. 2) Бог всемогутній, Він як із нічого все створив, так і все може зробити, хоча чогось розум наш і не розуміє. 3) Бог Премудрий, Він знає, як допомогти, позбавити і врятувати. Де способу порятунку немає, там Бог спосіб знаходить, і де шляху немає, там шлях знаходить. 4) Бог преблаг і милосердний, Він не може не робити добра нам і хоче нас помилувати і позбавити. 5) Бог істинний, Він збрехати не може у Своїй обіцянці. Обіцяв же тих, хто кличе Його на допомогу, спасати, як про це в багатьох місцях Святого Письма можна знайти. Отже, безсумнівно, надія на Нього тверда й відома, і не може впасти, хоч би вітри й ріки на неї повстали, бо “заснована… на камені” (Мф. 7:25).

– 230. Надія ця живиться, зміцнюється з Божою допомогою: 1) старанним читанням або слуханням Святого Письма. “А все, що писано було колись, написано нам на настанову, щоб ми терпінням і втіхою з Писань зберігали надію”, – говорить апостол (Рим. 15:4). 2) Роздумом про колишні Божі благодіяння, батькам нашим явлені. Наведи на думку всіх, від початку світу колишніх отців, які на Бога уповали і отримали милість. Уповав Ной, Авраам, Ісаак, Іаков – і визволив їх. Сподівався Іосиф – і врятований був. На Тебе сподівався Ізраїль у Єгипті – і чудесно від рабства єгипетського звільнився, та інше. “На Тебе сподівалися батьки наші, сподівалися, і Ти визволив їх… До Тебе покликали, і врятувалися, на Тебе покладалися, і не посоромилися” (Пс. 21:5-6), – згадує Псалмоспівець перед Богом благодіяння Його і тим свою надію зміцнює. І знову, колишню Божу милість згадуючи, молиться: “Ти явив благовоління, Господи, землі Твоїй, повернув із полону Іакова. Відпустив беззаконня людей Твоїх, покрив усі гріхи їхні. Припинив весь гнів Твій, утримався від гнівної люті Твоєї. Віднови нас, Боже спасінь наших” (Пс. 84:2-5). І цим спогадом зміцнює себе в надії: “Почую, що скаже в мені Господь Бог, як проріже Він мир на людей Своїх, і на преподобних Своїх, і на тих, хто звертається серцем до Нього” (Пс. 84:9). Так, згадуючи колишні Божі благодіяння, і ми повинні надію нашу зміцнювати і не відкладати дерзновенья. Їх, тих, хто молився, помилував Бог – і нас помилує. Вони на Бога сподівалися, і визволив їх – і нас, що сподіваються, визволить. Їхнє сподівання не посоромило – і нас не посоромить. “Бо немає лицемірства в Бога” (Рим. 2:11); усіх однаково милує Він, які милості шукають у Нього, усіх однаково приймає тих, хто приходить до Нього.

– 231. Надія ця без терпіння бути не може. І де справжня надія, там і терпіння, і де терпіння, там і надія, оскільки надія схильна до багатьох спокус, як і віра. Спокушається відібранням тимчасових благ, коли втрачаємо здоров’я, честь, багатство, прихильність людську, мир, тишу, спокій, і потрапляємо в усіляке неблагополуччя. У цьому тяжкому стані потрібне терпіння, щоб недозволеним чином не шукати від лиха порятунку, але краще здатися на волю Божу й очікувати від Нього милості, яка або допомагає в терпінні, або позбавляє від лиха, як Він знає Сам. Немає більшої спокуси надії, як коли помисли повстають у совісті й кажуть: “Нема йому порятунку в Бозі його” (Пс. 3:3), коли страх Божого Суду, жах пекла й розпач бентежать і хитають душу, утішають совість. Зручніше людині терпіти будь-яку зовнішню спокусу, ніж це утішання совісті. Від цього буває, що людина ніколи не може веселитися, завжди похмурою печалі вкрита; і що інших веселить, то їй більшу причину до печалі подає. У такій тяжкій спокусі більше за все потрібне терпіння, мовчання, з глибини серця зітхання, поки сильна ця негода мине або полегшиться. Тут потрібно сподіватися понад надію і сподіватися понад сподівання, як про Авраама пишеться: “Він, понад надію, повірив з надією” (Рим. 4:18). Не слухати, що помисел говорить, а що Бог обіцяє: “Не хочу смерті грішника” (Єз. 18:23,32), і ще: “а коли гріх примножився, то благодать почала рясніти” (Рим. 5:20), – та до інших утішних Божих обіцянок прислухатися. До цього подвигу і терплячої надії вмовляє пророк: “Надійся на Господа, будь мужнім; нехай буде сміливим серце твоє, надійся на Господа: “надія бідних не осоромиться” (Пс. 9:19), а себе в приклад представляє: “Терпляче надіявся я на Господа, і Він почув мене, і почув молитву мою” (Пс. 39:2), і ще: “Вірю, що побачу блага Господні на землі живих” (Пс. 26:13).

– 232. При цьому слід звертати увагу на таке слово Псаломщика: “Уповай на Господа й чини добро” (Пс. 36:3); це слово показує нам, що той, хто сподівається на Бога, повинен добро творити, слідувати волі Божій, а не своїй. Даремно той сподівається на Бога, який опирається Богу; даремно сподівається на Божу милість той, хто не перестає дратувати Його нерозкаянною вдачею; даремно руки простягає й очі підносить до Бога той, хто серцем від Бога відвертається від Нього і звертається до мамони, срібла і золота, нечистоти та інших бездушних божків. Бо Бог є Рятівник “Своїм”, а не чужим, тобто противникам Своїм. “Господь міцність людям Своїм дасть”, – каже Псаломщик, – а не чужим (Пс. 28:11), “Бажання тих, що бояться Його, Він здійснить, благання їхнє почує і спасе їх (Пс. 144:19). Не бояться ж Бога ті, які безстрашно наважуються закон Його порушувати. Таких “бажання не виконає, оскільки самі вони волі Його не виконують; і молитви не почує,” оскільки самі Його не хочуть слухати і каятися: “але обличчя Господнє проти тих, хто чинить зло, щоб вигубити з землі пам’ять про них” (Пс. 33:17). Почув у Вавилоні трьох отроків, і від вогню врятував, але – тих, хто шанував Його і не віддав честі Його образу золотому. Слухає і тепер, але тих, котрі шанують Його устами й серцем, і не поклоняються гордості світу цього, як високому й позолоченому ідолові, якого князь темряви й світу цього приносить на ганьбу імені Божого та на погибель людську. Таких, кажу, які не пристрасті свої, не золото і срібло, творіння Боже, але Творця шанують і поклоняються, слухає і в розпеченій печі спокуси прохолоджує, втішає й звеселяє благодаттю Своєю; вкладає в їхні вуста солодку пісню подяки: “Благословенний Ти, Господи, Боже, Отців наших, і славетний, і прославлений навіки” (Дан. 3:52).

– 233. Слухає і грішників, але тих, хто перестає грішити і кається. Почув Манасію, царя Іудина, але той зі смиренням сповідує гріхи свої і залишив мерзоти свої (2Хрон. 33). Почув ніневитян, але через тих які через проповідь Іонину покаялися (Іон 3). Почув Закхея, але смиренного і такого, що кається (Лк. 19:2-10). Почув блудницю, але яка плакала і омила сльозами ноги Його (Лк. 7:37-38). Прийняв блудного сина, який залишив чужу беззаконну країну і повернувся до Нього зі смиренням і покаянням: “Отче, я згрішив проти неба і перед Тобою, і вже не гідний називатися сином Твоїм; прийми мене в число найманців Твоїх” (Лк. 15:17-24). Бо грішник доти грішник, поки грішити не перестає і живе в безстрашності. А коли відстане від гріхів і в гріхах кається, вже Божою благодаттю до числа праведних приєднується. Тому й грішники такі не повинні надії своєї відкладати, але без сумніву повинні очікувати милості Божої у Христі Іісусі, Який “прийшов у світ врятувати грішників” (1Тим. 1:15; Лк. 19:10).

Глава 9: Про молитву

“І Я скажу вам: просіть, і буде вам дано; шукайте, і знайдете; стукайте, і відчинять вам, бо кожен, хто просить, одержує, і той, хто шукає, знаходить, і тому, хто стукає, відчиняють. Який із вас батько, коли син попросить у нього хліба, подасть йому камінь? Або, коли попросить риби, подасть йому змію замість риби? Або, якщо попросить яйця, подасть йому скорпіона? Отже, якщо ви, будучи злими, умієте даяння благі давати дітям вашим, то тим паче Отець Небесний дасть Духа Святого тим, хто просить у Нього”, – каже Христос (Лк. 11:9-13).

“Отже, перш за все прошу звершувати молитви, прохання, благання, подяки за всіх людей, за царів і за всіх, хто керує, щоб проводити нам життя тихе і безтурботне в усякому благочесті та чистоті” (1Тим. 2:1-2).

– 234. Молитва істинна від надії походить. Бо як у людини нічого не просимо, коли не сподіваємося від неї бажаного отримати: наприклад, від злиденного і скупого – милостині, від недоумкуватого – поради, від немічного допомоги не просимо, відаючи, що не можуть нам дати те, чого бажаємо, так і хто не сподівається від Бога бажаного отримати, не вдається до Нього з проханням, а ухиляється до немочного створіння. Навпаки, як до доброго і щедрого чоловіка багато хто вдається, оскільки сподівається від нього допомогу в потребі своїй отримати, так і хто тверду і непохитну має надію на Бога, багатого на милість і щедроти, просить у Нього милості й допомоги. З цього видно: 1) Що якщо хто на створіння сподівається і від нього допомоги й порятунку шукає, це показує, що серце його від Бога відступило, в милості й допомозі Його зневірилося, і приліпилося до створіння, що є гріх тяжкий, подібний до ідолопоклонства, хоч би вустами й визнала Бога така людина. 2) Хоч і не устами, але серцем хулить така людина Бога, бо вважає Його немилосердним, або не всемогутнім, або неістинним в обіцянках Своїх, або інше, що протирічить доброті Божій, у серці має.

– 235. Молитва – це прохання добра, яке приносять благочестиві люди до Бога. Так описує святий Василій Великий молитву в Слові про Іулітту-мученицю.

– 236. Оскільки молитва є проханням добра в Бога, Джерела благ і Подателя тих, хто просить у Нього, і “всяке дарування добре, і всякий дар досконалий сходить згори, від Отця світлів”, як апостол вчить (Як. 1:17): молитва є причиною всякого добра, як душевного, так і тілесного й тимчасового, і показує істинного християнина. 1) Молитвою сповідуємо те, що Бог Сам каже: “Я – Господь, Бог твій”, тобто, показуємо молитвою про себе, що ми іншого Бога не знаємо, окрім Нього, і на Нього самого всю надію нашу покладаємо, Йому одному поклоняємося, Його одного шануємо, від Нього одного милості шукаємо. І тим сповідуємо, що Він є Бог живий, вічний, всюдиприсутній, всезнаючий, всемогутній, про всіх розмірковує, і один всяке добро подає, і “є Бог наш,… Господь наш”, Промислитель наш, “і ми… люди Його і вівці пастви Його” (Пс. 99:3). 2) Молитвою показуємо, що ми Божу обіцянку за велике шануємо, і подаємо звістку, що ми віримо тому, що Бог обіцяв, і що Бог є істинний, непорушний у Своїх обіцянках, бо Він сам велів нам молитися й обіцяв почути нас. 3) Молитвою утверджується і примножується віра, подібно до дерева, яке чим більше зрошується, тим більше росте. Бо Божа благодать, як дощ тихий, сходить на того, хто молиться, і зрошує серце його, і плодоносним робить для творення добрих справ. 4) Молитвою уникаємо безстрашності. Бо молитвою сповідуємо Бога всюдиприсутнього, всевидячого, Якого, як всюдиприсутнього, треба боятися і шанувати. 5) Молитвою озброюємося проти спокуси диявола, гріха і всякого неблагополуччя. Бо молитва є зброя християнська, якою противимося дияволу і служителям його та зберігаємо собі й місто наше душевне. 6) Молитвою проганяємо печаль і скорботу. Бо як відраду отримуємо якусь, коли вірному нашому другу повідомляємо нашу скорботу, так, або набагато більшу отримуємо розраду, коли скорботу нашу Преблагому і Милосердному Богу сповіщаємо, і просимо від Нього розради. Так молитвою святий Давид скорботу і печаль свою повідомляв Богу і отримував розраду, як це в багатьох псалмах показується. 7) Молитва є бесіда з Богом. Наскільки ж велике діло є людині тлінній з Богом великим і безсмертним розмовляти! Великим вважаємо з Царем земним розмовляти, тим більше з Царем Небесним і Вічним розмовляти – велике і бажане діло! 8) Від залишення молитви все противне піде. У тому, хто залишає молитву, бідніє і зникає віра: бо людина сама собою не може противитися спокусі, і так впадає в безстрашність і всякий гріх. Від цього випливає розбещене і безбожне життя, а далі відчай, нарешті, явна погибель.

– 237. Причини, які подають надію на молитву: 1) Бог усіх спонукає до молитви і закликає, як про те в багатьох місцях Святого Письма можна знайти. 2) Того, хто молиться, милостиво пообіцяв почути: “Просіть, і буде вам дано” (Мф. 7:7). 3) Сам Бог навчив, як і молитися нам, як молитва “Отче наш” (Лк. 11:1-4), і псалми, і інші пророчі молитви показують. Бо ми самі від себе не знаємо, як і про що молитися, тому Милосердний Бог і того нас навчив.

– 238. Оскільки Бог на всякому місці є, – “Бог наш на небі й на землі”, – каже Псаломщик (Пс. 113:11), – то на всякому місці й молитву слухає. Тому на всякому місці молитися можливо. До Царів і князів треба далеко йти, трудитися заради потреби, а до Бога не так. Де перебуваєш, там і Бог із тобою; там і молися Йому; там і чує тебе. Так святий апостол “хоче, щоб на всякому місці виголошували молитви мужі” (1Тим. 2:8). І Христос каже: “Настає час, коли і не на горі цій, і не в Єрусалимі поклонятиметеся Отцю”, а на всякому місці (Ін. 4:21).

– 239. Будь-який час для молитви зручний: день і ніч, ранок і вечір, полудень і північ. До людини з проханням не завжди можна приступати, оскільки або потребами, або неміччю, або сном, або іншим чим зайнятий буває, а до Бога не так. Але завжди, і всякий час вільний; завжди двері відчинені нам, коли хочемо приступати до Нього, доки в цьому віці живемо; завжди готовий слухати прохання наше (Мф. 7:7-8; Іс. 65:24); завжди готовий, бо Добрий, “благодать подати тим, хто просить” (Мф. 7:11, Лк. 11:13).

– 240. Оскільки Бог – “Серцезнавець”, то й сердечне наше бажання, зітхання чує і знає, хоч би уста й мовчали. “Бажання убогих Ти почув, Господи, відданості серця їхнього почуло вухо Твоє” (Пс. 9:38). Бо Бог не вимагає від нас слів. Людина людині не може прохання свого інакше оголосити, як тільки устами і за допомогою слів, а Бог без слова і саму думку нашу знає; і однаково перед Ним як слово, так і думка наша. Але ще й те, що будемо думати, знає. “Ти пізнав думки мої здалеку”, – каже Псаломщик (Пс. 138:2). Отже, молитва самим розумом і без слів може відбуватися. Так молилася свята Анна, мати Самуїла, як про неї Писання говорить: “Іона говорила в серці своєму,… тільки уста її рухалися, а голосу її не було чутно” (1Сам. 1:13).

– 241. Як серцева молитва без голосу і слів може бути, так вуста без серця, і слова без розуму, і голос зовнішній без внутрішньої сердечної старанності ніякої користі не приносить. Бо голос зовнішній і слово повинно бути згідно з внутрішньою думкою; і слово не що інше, як сповіщення внутрішнього стану. Бог же “пронизує серце наше, і дивиться на серце”, а не на слова (1Хрон. 28:9; 1Сам. 16:7). Отже, слова, якщо немає згоди з серцем, – ніщо. Це тоді буває, коли одне говорить язик, інше думає розум. Тому треба намагатися, щоб і серце молилося, коли молиться язик, і розум думав про те, що вуста вимовляють; щоб серце узгоджувалося зі словом, і слово з серцем, і роздуми в тому вправлялися, що голосом вимовляється.

– 242. Як праведнику, незважаючи на свою правду, слід молитися, так і грішнику, через гріхи створені, не слід полишати молитви, але всякому слід зі смиренням на одне милосердя Боже дивитися. Бо як праведник від Бога, а не від себе має правду, так і грішник повинен ту саму правду від Бога молитвою, проханням, скорботою серця і правдивим покаянням та вірою у Христі Іісусі шукати. Фарисей, оскільки на правду свою дивився в молитві, відкинутий, а митар, обтяжений гріхами, оскільки одне милосердя Боже покладав перед собою в молитві, почутий. “Цей пішов виправданим у дім свій більше, ніж той”, – каже Христос (Лк. 18:14).

– 243. Як старанно треба нам молитися, вчить нас Христос притчею про друга, який опівночі прийшов до друга свого просити хліба (див. Лк. 11:5-8), притчею про вдову, що невідступно приходила до судді нечестивого і просила захисту від суперника свого (див. Лк. 18:1-8). І ще: “Просіть, і дано буде вам; шукайте, і знайдете; стукайте, і відчинять вам” (Мф. 7:7). Бо треба не тільки просити, а й шукати; не тільки шукати, а й стукати, тобто невідступно просити й очі свої душевні до милосердя Божого підносити, за прикладом Псалмоспівця: “Я підняв очі свої до Тебе, хто живе на небі. Ось як очі раба звернені на руки панів своїх, як очі рабині – на руку господині своєї, так очі наші – до Господа Бога нашого, доки Він помилує нас” (Пс. 122:1-2).

– 244. Молитва старанна з вірою все отримує, чому приклад подає жінка хананейська, яку згадують у Євангелії: “Помилуй мене, Господи, Сину Давидів, – кричить до Христа, – дочка моя жорстоко біснується”. Христос відповіді їй не дає. Апостоли, приступивши, просили Його: “Відпусти її, бо кричить за нами. Але Христос відповідає: Я посланий тільки до загиблих овець дому Ізраїлевого. Жінка не відступає, але посилює благання, кланяється, показуючи смиренність, і кричить знову: Господи! Христос же сказав у відповідь: “Недобре взяти хліб у дітей і кинути псам. Жінка і після цієї, такої жорстокої, відповіді не відходить; але, про псів почувши, за благо сприймаючи це і визнаючи себе псом, знову серцеве бажання і гарячність показує: Так, Господи! Але й пси їдять крихти, які падають зі столу панів їхніх. Тоді, бачачи постійну й тверду віру та невідступне прохання жінки, Іісус сказав їй у відповідь: “О, жінко! Велика віра твоя; нехай буде тобі за бажанням твоїм” (Мф. 15:22-28). Ось що молитва старанна, вірою підкріплена, отримала: “Нехай буде тобі за бажанням твоїм!” І не тільки бажане отримала, а й похвалу вірі своїй почула від Господа, що серця й утроби випробовує. “Чому ж так нескоро створив Христос на прохання дружини тієї? Хотів показати велику її віру”. Так вчить святий Златоуст (у Бесіді 38 на Книгу Буття). Подібно до жінки тієї, повинно і нам з вірою стукати у двері милосердя Божого, і вважати себе немовби псами, що їдять крихти, які падають з трапези панів своїх, нехай так приглянеться і до нашої смиренності Іісус Христос Господь наш, Який приглядівся до смиренної та вірної молитви жінки хананейської. Бо ” Іісус Христос учора, і сьогодні, і навіки Той самий” (Євр. 13:8). Бо якщо тепер Він і невидимий нами, але “Духом перебуває невідступно з вірними Своїми” (Мф. 28:20), милує з вірою тих, хто кличе Його, і виконує прохання тих, хто просить.

– 245. Оскільки немає користі від тієї молитви, в якій язик молиться, а розум не має свята; язик говорить, а розум мовчить; язик Бога призиває, а розум розсіюється по створіннях, як сказано, тож мусимо за Божою поміччю намагатися, щоб і розум те думав і робив, що язик каже, і слова в молитві були б нічим іншим, як тлумаченням та свідченням поради і бажання сердечного; щоб “з надлишку серця говорили уста” (Мф. 12:34); а не тільки з пам’яті; і що б серце почало і породило, то на устах являлося подібно до води в котлі киплячої, яка нагорі видає пузири… :34), а не тільки від пам’яті; і що серце зачне і породить, то б на устах з’являлося, подібно до води, що в казані кипить, яка вгорі видає бульбашки, коли на дні казана стає гарячою і кипить. До цього сприяє: 1) Намагатися того, що Псаломщик каже: “Завжди я бачив Господа перед собою” (Пс. 15:8), щоб хоч і завжди, але особливо в молитві Бога перед собою бачити, вірою перед Ним з раболіпною покірливістю стояти, Йому потреби свої викладати, і з серцевим поклонінням голову та коліна схиляти, і так очікувати милості від Нього, як робимо, коли передстоїмо перед земним монархом і від нього милості просимо. Такий устрій не попустить розуму нашому розсіюватися в молитві. Тому, коли хочемо молитися, перш ніж почати молитву, повинні ми думати і в розумі покласти те, що перед Богом хочемо стати і про свою потребу Його просити. 2) Істинна молитва від роздуму буває, тому молитву з роздумом і починати, і творити треба. 3) Оскільки “істиною і духом” (Ін. 4:23) молитися треба, і того самі від себе сотворити не можемо ми через неміч нашу, тож мусимо і про те молитися Богу, щоб навчив нас молитися і призивати ім’я Його духом та істиною. “Ми не знаємо, про що молитися, як годиться”, – каже апостол (Рим. 8:26). Повинні й ми просити Христа: “Господи! Навчи нас молитися” (Лк. 11:1).

– 246. Молитися треба не тільки самому за себе, але: 1) Один за одного. Бо всі вірні, по всьому світу розсіяні, це одне духовне тіло, яке одне преблагословенне Главу має – Христа, і одним Духом Божим просвічуються й наставляються (див. Рим. 12:5, 1Кор. 10:17,12:12-13,20,27). Отже, як духовні члени, що складають одне духовне тіло, повинні один одному допомагати молитвою. Як у матеріальному тілі члени один про одного дбають, так і ми, один за одного молячись, немов би єдиний голос до Небесного Отця повинні випускати з вірою й любов’ю: “Отче наш, що єси на небесах!” – та інше. 2) Підданим молитися “за царів і за всіх начальників, щоб проводити нам життя тихе й безтурботне у всякому благочесті й чистоті”, як вчить апостол (1Тим. 2:2). 3) За пастирів, людям у паству їм дорученим, і пастирям за людей своїх. 4) Повинно, за словом Христовим, “молитися і за тих, хто кривдить нас, і за тих, хто жене нас” (Мф. 5:44).

– 247. Молитві перешкоду чинить таке: 1) Гріх скоєний, коли хто від гріха відстати не хоче; наприклад, перелюб і всяка нечистота, розкрадання, хабарництво, пияцтво та інше. “Коли простягнете руки ваші до Мене, то відверну очі Мої від вас, а коли примножите благання, то не почую вас, бо руки ваші наповнені кров’ю”, – говорить Бог через пророка Ісайю (Іс. 1:15). І ще: “Гріхи ваші спричинили розділення між вами і між Богом, і через гріхи ваші Він відвернув Обличчя Своє від вас, щоб не помилувати”, та ін. (Іс. 59:2). (Іс. 59:2). Апостол каже: “Нехай відступить від неправди всякий, хто сповідує ім’я Господнє” (2Тим. 2:19). Тому той, хто бажає молитися, повинен залишити гріх і примиритися з Богом, і так з надією приступати до Бога. 2) Гнів і злість, що проти ближнього в серці живиться. “І коли стоїте на молитві, прощайте, якщо що маєте на кого, щоб і Отець ваш Небесний простив вам гріхи ваші. А коли не прощаєте, то й Отець ваш Небесний не пробачить вам гріхів ваших”, – говорить Христос (Мк. 11:25-26). 3) Немилосердя до ближнього. “Той, хто затикає вуха свої, щоб не чути немічного, той… сам покличе і не буде почутий”, – говорить Писання (Притч. 21:13). “Без милостині безплідна молитва”, – каже свт. Іоанн Златоуст (Бесіда 6 на друге Послання до Тимофія). Отже, повинні самі ми милість ближнім робити, якщо хочемо милість від Бога отримати. 4) Перешкоджає образа, по відношенню до ближнього створена і не винагороджена. “Отож, коли принесеш дар твій до жертовника і там згадаєш, що брат твій має щось проти тебе, то залиш там дар твій перед жертовником, і піди, перш за все, примирися з братом твоїм, і тоді прийди, і принеси дар твій”, – каже Христос (Мф. 5:23-24). Отже, той, хто бажає молитися, повинен з скривдженим ближнім примиритися. “Коли один молиться, а інший проклинає, чий голос почує Владика?” – говорить Писання (Сир. 34:24). Ти молишся, а брат твій, скривджений тобою, плаче; Христос же каже тобі: “Іди, перш за все, примирися з братом твоїм”. Тому мусиш примиритися з братом, і тоді молитися.

– 248. Тут доречно і потрібно згадати про беззаконні і богопротивні призивання імені Божого, які не що інше, як диявольські підступи і вигадки, заради безчестя імені Божого і погибелі людської хитромудро винайдені. 1) У багатьох у звичаї у всяких розмовах про низькі речі і майже до всякого слова примовляти: “Їй Богу!” Або: “На те Бог!” Або: “На те Христос!” Або: “Свідок Бог!” Або: “Бачить Бог!” – та інше. Страшне і з глибоким смиренням самими Ангелами шановане ім’я – Бог, при згадці про Нього тремтіти і голову з серцем схиляти треба! Але безстрашне серце того не розуміє, і язиком злим, як низької (що й говорити страшно) речі, торкається. Монарха земного, людини, ім’я шанують його піддані, як і повинно, і з пошаною в потрібних випадках поминають; а ім’я Боже, велике й піднесене, від християн і такої пошани не має! Дивна і жалюгідна справа! Так сатана засліплює бідну людину! Але що страшніше й гірше – багато хто в жартах, багато хто для спокуси й обману ближнього згадують велике й страшне ім’я Боже. О, Твоє довготерпіння, Преблагий Владико наш! “Благословенний ти, Господи Боже отців наших,… і благословенне ім’я слави Твоєї, святе, і оспіване, і звеличене на віки вічні” (Дан. 3:52)! О, якби в цих людей відкрилися внутрішні очі, і вони побачили б, що Бог є Істота така, в Якої в руці весь світ, і вони самі, і смерть, і життя їхнє: побачили б, у якому лихому й небезпечному стані перебувають, і надалі побоювалися б поминати Боже ім’я без пошани й страху! 2) У багатьох є звичай до суду Божого відсилати того, хто образив: “Суди-де йому Бог!” А за що? “Образив-де мене він”. Що говориш, нетямуща людина: “Суди йому Бог”? Ти кажеш: “Судить йому Бог”, а Христос каже: “Моліться за тих, хто ображає вас” (Мф. 5:44). Так розсуди, яким ти духом тут ім’я Боже призиваєш і суду просиш у Бога на брата твого? Він тебе образив учора, а ти його сьогодні, а можливо, і раніше, як трапляється часто з тими, хто живе в суспільстві; ти на нього суду просиш, а він на тебе. І що було б, якби за бажанням нашим робив Бог? Навряд чи б хто на світі залишився в живих: бо багато один одному і перед Богом грішимо. Так-то нерозумно робимо ми, коли один одного до суду Божого закликаємо! 3) Сюди відносяться ті, які псалми святі та інші писані молитви швидко і, як може дати собі раду язик, читають, що буває і в церковних зібраннях у кліриків. Будь-хто може розсудити, що ця молитва не молитва, а читання слів писаних, або краще – шум і звук, що б’ють у повітря, і тому як читці, так і ті, хто чує таке читання, залишаються безплідними; і якими приходять, такими й відходять від молитви, а якщо не гірше, то й гірше. 4) Ще гірше того роблять ті, які в два голоси відправляють читання своє, коли одночасно одні співають, а інші читають, в одному зібранні один одне, інший інше читають вголос разом. Від такого читання і співу не інше що станеться, як тільки шум, яким храми і слух тих, хто чує, наповнюються, – ледачим догоду, добрим – смуток серцевий і зітхання, усім, хто приходить, – спокуса і шкода. Що в такому шумі зрозуміти може людина, яка прийшла до церкви? Що вона слухатиме: спів чи читання? Того чи іншого читця? Хоч два вуха маємо, але один слух, одну душу, яка слухає; один розум, який міркує; одне серце, яке читанням має користуватися. Але на два голоси розділений слух ні того, ні іншого добре слухати, збагнути й у серце допустити не може, і так стоїть усякий порожній, жодної користі від читання такого не одержує, як будь-хто може це бачити. Жалю гідна річ! Народ простий, який сам читати не вміє, приходять до церкви для того, щоб послухати душевно-корисне читання і співи, але обманюються, бідні, позбавляються бажаного і так повертаються в домівки свої. Всьому тому причиною є лінощі несправних попів і кліриків, які самі, заплющивши очі, поспіхом ідуть у пекло і доручених їм за собою туди ж тягнуть. 5) Є в декого звичай зі святих псалмів співати між келихами і привітаннями. Але наскільки непристойно, або навіть богоогидно – священну пісню до м’ясоїдства долучати, самі вони бачити можуть. Святі псалми – це діло Духа Святого, і містять високі й великі таємниці Божі, і передані нам заради душевної нашої користі; їх треба співати тверезим і цнотливим духом, серцем і устами. Пияцтво ж є диявольська справа і причина багатьох спокус, воно від повторень келихів і поздоровлень буває. “Що спільного у світла з темрявою? Яка згода між Христом і Веліаром?” (2Кор. 6:14-15) “Грішникові ж сказав Бог: “Навіщо ти проповідуєш заповіти Мої та тримаєш заповіт Мій у вустах твоїх? Адже ти зненавидів настанову і відкинув слова Мої назад” (Пс. 49:16-17). Треба таким остерігатися, щоб не бути наслідувачами Вальтасара, царя вавилонського, котрий наказав священні церковні посудини на п’янкий бенкет принести і зі своїми вельможами та наложницями пив із них (див. Дан. 5). Там були посудини, Богу присвячені, тут – псалми, органи духовні, якими пророк Божий, Духом Святим рухомий, Божу хвалу оспівав. Можна співати християнам і за столом, і поза столом, і скрізь, і на будь-якому місці псалми та інші пісні Божі; і обов’язок християнський того вимагає, щоб скрізь і на будь-якому місці Божу благодать хвалити й дякувати, – але з тверезістю і цнотливістю. Бо псалми святі, як і інші книги Святого Письма, як Боже Слово, вимагають високої пошани.

Глава 10: Про любов до ближнього

“Возлюби ближнього твого, як самого себе” (Мф. 22:39).

“І як хочете, щоб із вами чинили люди, так і ви чиніть із ними” (Лк. 6:31).

“Заповідь нову даю вам, щоб любили один одного; як Я полюбив вас, так і ви нехай люблять один одного. По тому впізнають усі, що ви Мої учні, якщо будете мати любов між собою”, – говорить Христос (Ін. 13:34-35).

“Любов довготерпить, милосердствує, любов не заздрить, любов не звеличується, не пишається, не бешкетує, не шукає свого, не дратується, не мислить зла, не радіє неправді, але тішиться істиною, усе покриває, усьому вірить, на усе сподівається, усе переносить. Любов ніколи не перестає” (1Кор. 13:4-8).

– 249. Кожна людина одна для одної є ближня: я тобі, а ти мені ближня. Коли я допомоги від тебе вимагаю, то ти мені ближнім маєш бути; а коли ти допомоги від мене вимагаєш, то я тобі ближнім маю бути. Так багатий убогому, розумний невігласу, молодий і здоровий старому, здоровий немічному, сильний беззахисному, вільний ув’язненому у в’язниці, той, хто має дім, мандрівникові ближнім має бути. Так, ближнім для того, хто потрапив до розбійників і був уражений від них, був милосердний, згадуваний у Євангелії, самарянин, котрий “зглянувся і, підійшовши, перев’язав йому рани, возливаючи олію і вино”, та інше (Лк. 10:30-37). Отже: 1) Не спорідненість, а потреба й убогість, не близькість крові й плоті, а союз любові й милосердя робить нас ближніми. І так ми з допомогою нашою близькими повинні бути там, де бідність якась є, – буде той, хто потребує допомоги, родичем нашим по плоті або нерідним, знайомим або незнайомим, тим, хто любить нас, або тим, хто нас не любить, єдиноплемінником або іноплемінником. Так, коли сатана, як розбійник, оголив нас і смертоносними ранами беззаконь вразив, Христос, Син Божий, бачачи нашу бідність, став ближнім нашим; зійшовши з небес, приступив до нас; Вищий, Великий, усякої честі більший за нас, низьких, підлі, безчесні, відкинуті, схилився, незважаючи на те, що ми є одноплемінниками, самовільно відлученими від Нього, ворогами Його були. Наша бідність і окаянство були причиною того, що Він, Високий, упокорився, Бог Людиною став, Господь образ раба прийняв, Дух Плоттю був, Невидимий – видимим, Невловимий – відчутним, Сильний – немічним, Господь слави прийняв безчестя, наругу, Суддя живих і мертвих був засуджений, Праведного до беззаконних було зараховано, Безсмертного – вбито. Так ближнім нашим ставши, обв’язав струпи наші, возливаючи олію і вино, і в такий спосіб зцілив нас і, відходячи на небо, передав нас гостинникам – апостолам і спадкоємцям їхнім, пастирям, щоб були з нами. Так навчив Преблагий Господь наш нас, рабів Своїх, подібним до нас бути ближніми. 2) Імені цього – ближній – зрікаються ті, які, бачачи бідність людини, холодно, або навіть безсоромно кажуть: “Яка мені до нього потреба?” І так повз ідуть, ніякої не надаючи їй допомоги, як вчинили згадані священик і левит, які, не подавши руки допомоги тому, хто потрапив до розбійників і був уражений, повз пройшли. 3) Не тільки імені цього – ближній – зрікаються, а й уподібнюються до розбійників ті, які не тільки не допомагають бідним, а й нелюдяно їх останнього позбавляють, і так до сліз сльози, до лиха лихо додають . Такими є всі грабіжники, ґвалтівники, хабарники, судді, викрадачі, добродії, які селян своїх надмірно обтяжують, які утримують платню найманця, які викрадають з пожежі та інші подібні до них.

– 250. Плоди любові християнської: 1) Терпіння. Хто любить ближнього, той не мститься йому за нанесену образу, але великодушно переносить її; і не тільки не мститься і переносить, а й молиться за того, хто скривджений, приписуючи ту образу головній причині – спільному ворогу, дияволу, який підбурює нас один одного кривдити, а про людину співчуває, бачачи її несправність. У цьому він наслідує Христа, який молиться: “Отче, прости їм, бо не знають, що роблять” (Лк. 23:34). До цього апостол застерігає: “Не будь переможений злом, але перемагай зло добром” (Рим. 12:21). 2) Милосердя. Любов, бачачи неблагополуччя ближнього, співчуває йому і вважає це ніби своїм, тому, хто страждає, співчуває, з тим, хто бідує, бідує і намагається допомогти лихові його, не жаліє себе, щоб лихові ближнього посприяти, і так лихо його і свій добробут з ним навпіл ділить. Так роблять ті, які вбогим своє багатство виснажують, жебраків нагороджують, від себе забираючи, і так від свого тимчасового благополуччя віднімають, а тим самим у бідних лиха збавляють. Таких догоджає Христос: “Блаженні милостиві, бо вони помилувані будуть”; і до цього всіх нас умовляє: “Будьте милосердні, як милосердний Отець ваш Небесний” (Мф. 5:7,48). 3) “Любов не заздрить” (1Кор. 13:4). Про благополуччя ближнього сумувати і про радість сумувати – справа заздрості. У любові виразка ця душевна не має місця: вона щастя ближнього і нещастя своїм вважає, і тому як за нещастя ближнього хворіє, так за щастя радіє; з тими, хто плаче, плаче, з тими, хто радіє, радіє. “Так радіти з тими, хто радіє, і плакати з тими, хто плаче” вмовляє апостол Павло (Рим. 12:15). 4) “Любов не звеличується, не пишається” (1Кор. 13:4). Ближнього зневажати, знищувати, себе підносити – справа гордості. Любов не так: вона себе знищує, інших вищих за себе ставить, усіх шанує, перед усіма змиряється, вищим покірна і слухняна, з рівними ввічлива і до них прихильна, з нижчими поблажлива і товариська; перш за себе, ніж за інших, засуджує, себе докоряє, а не інших; кожному місцем поступається. До цього апостол нас заохочує: “Вважайте один одного вищим за себе” (Флп. 2:3). 5) “Любов… не безчинствує” (1Кор. 13:4-5), але й сорому не боїться заради улюбленого. “Не знає любов, – каже святий Іоанн Златоуст, – що коли є сором” (Бесіда 33 на перше Послання до коринфян). Де для інших сором, там для неї сорому немає; де інші гидують, там вона не гидує; де інші відвертаються і тікають, там вона приступає і приєднується. У цій справі вона уподібнюється сліпому, який думає, що якщо він сам не бачить, то й інші його не бачать. Так і вона думає, що як їй, так і іншим немає там сорому і ганьби, де потреба і бідність ближнього допомоги вимагає. Так вона не соромиться одягненого в лахміття, хоча сама порфірою і віссоном прикрашена; так не соромиться перед тим, хто лежить на гноєвищі, схилятися, хоча сама високою честю вшанована; так не соромиться до в’язниці смердючої увійти, хоча сама в палацах мешкає; не соромиться до свого дому ввести мандрівника й упокоїти, хоча б злиденний і ранами смердів; не соромиться втішати сумного, хоча б він і вельми низький був: вона там відкладає перевагу титулу свого, де потреба бідного вимагає. Так Христос, Син Божий, сховав велич Божества Свого під Плоттю людською, щоб так зручніше міг лихам нашим допомогти; не посоромився убогості нашої, щоб нас збагатити; не посоромився в дівочому лоні мешкати, Той, Хто має “престол небес… і підніжжя землю” ( Діян. 7:49; Іс. 66:1); не посоромився пеленами дитячими бути повитим і в убогому вертепі бути покладеним, “Той, хто вбраний у світло, як у ризу” (Пс. 103:2). Не посоромився в образі раба і з рабами на землі пожити Господь і Цар небес. Не посоромився з митарями їсти, з блудницями розмовляти і з іншими грішниками поводитися, нескінченна Святиня і Правда. Не посоромився на суді стояти і судимим бути Судія всіх. Не посоромився безчестя, наругу, запльовування прийняти, бути оголеним, між розбійниками бути повішеним Той, Якому Серафими зі страхом і трепетом стоять. А так глибоко змиритися ніщо інше Його переконало, як любов Його до нас, не збагненна нами, щоб так нас від біди позбавити. Таким чином і нас навчив не соромитися там, де ближнього потреба вимагає від нас допомоги. На цей образ любові повинні дивитися начальники, і з низькими своїми підлеглими обходитися любовно, не цуратися їх, слухати пропозиції їхні, виконувати й допомагати потребам їхнім; пастирі – не соромитися ходити слідом за загиблими словесними овечками, які загинули й гинуть, і шукати їх; багаті і славні – не соромитися в домівки свої вводити убогих, пригощати і заспокоювати їх; пани – не соромитися рабів своїх братами називати; всі християни – не соромитися відвідувати тих, хто сидить у в’язниці, закутих кайданами, відвідувати тих, хто лежить на одрі хвороби, допомагати немічним, престарілим та іншим бідним. 6) “Любов… не шукає свого” (1Кор. 13:4-5). Справжня любов намагається з радістю і веселощами улюбленому благодіяти, і благодіяти без будь-якої користі для себе. Вона в цьому уподібнюється плідному дереву, яке плодами своїми не себе, а інших живить; уподібнюється землі, яка не заради себе, а заради нас плоди виробляє; уподібнюється сонцю, яке не собі, а нам світить і нас зігріває; або краще – слідує тій вічній і неприродній Любові й Доброті, Яка всі блага нам подає без усякої Своєї корисливості. Так святий Мойсей “відмовився називатися сином доньки фараонової, і краще захотів страждати з народом Божим, ніж мати тимчасову гріховну насолоду” (Євр. 11:24-25). Так святий Павло про себе написав: “Тому я все терплю заради обраних, щоб і вони здобули спасіння у Христі Іісусі з вічною славою” (2Тим. 2:10). Так благочестиві Царі не для себе, але для Батьківщини своєї царюють; так добрі судді не для себе, але для людей справляють суд; так христолюбиві пастирі не заради себе, але заради овець Христових митрою покриваються і жезл у руках носять; так боголюбиві воїни не заради себе, але заради віри святої і Батьківщини проти ворога б’ються; так “любов не шукає свого”, але шукає користі ближнього. До цього обов’язку вмовляє св. Павло: “Ніхто не шукай свого, але кожен користі іншого” (1Кор. 10:24). 7) Справжня любов “не дратується” (1Кор. 13:5), не гнівається на ближнього, хоча від нього й образу приймає. Інші кривду за кривду і лихослів’я за лихослів’я відплатити намагаються. Вона ж не тільки того не робить, а й у серці гніву не має на того, хто образив (Св. Іоанн Златоуст у тлумаченні на це місце Писання). І так не тільки не робить, але “навіть не мислить зла” (1Кор. 13:5). І хоча іноді і виявляє гнів свій, але гнів той спрямовується на гріхи, а не на людину; гріхи жене і намагається викорінити, а не тих, хто згрішив, такий гнів буває особливо з боку благочестивих начальників і пастирів. Такий гнів праведний і велику любов у серці того, хто гнівається, проявляє, яка всіляко шукає спасіння брата. Такі наслідують доброго й майстерного лікаря, який іноді дає жорстокі ліки немічному, щоб так зручніше вигнати з нього неміч. Такий гнів показав святий Павло, любов’ю до Бога і ближнього палаюча душа, коли так до галатів, що згрішили, написав: “О, нерозумні галати! Хто спокусив вас не підкорятися істині?” (Гал. 3:1 та ін.). Такий гнів потрібен пастирям і начальникам, які злість і злобу підлеглих, як морову виразку вогнем, проганяти і викорінювати повинні. Їхня справа – власну свою образу лагідно терпіти, а коли закон Божий порушується і ближньому образа наноситься, за те міцно стояти, не мовчати і насильників утихомирювати. 8) “Любов… не радіє неправді” (1Кор. 13:4-6), але співчуває, коли ближньому завдається образа. Оскільки вона благополуччя і неблагополуччя ближнього своїм вважає, то й образа, яку ближньому наносять, не менше, ніж власне неблагополуччя, її зворушує. Так хворіє друг, коли друг його неправду терпить; хворіє мати і батько чадолюбивий, коли син їхній від насильства страждає. “Любов, – каже святий Іоанн Златоуст у бесіді на це слово, – не тішиться злостражданнями”. 9) “Любов… радіє істині” (1Кор. 13:4-6), коли все благочинно і в благому стані бачить. Так радіють святі Ангели і всі угодники Божі, коли грішники каються в гріхах своїх і добрі діла творять (див. Лк. 15:10). 10) “Любов… всіх любить” (1Кор. 13:4-7), добрих і злих не виключає від благовоління і благотворіння свого. У цьому вона наслідує Небесного Отця, Який “велить сонцю Своєму сходити над злими і добрими, і посилає дощ на праведних і неправедних” (Мф. 5:45); уподібнюється сонцю, яке і тих, хто хулить, і тих, хто хвалить його, висвітлює і зігріває; уподібнюється плідному дереву, яке і господаря свого, і чужого живить плодами своїми; уподібнюється джерелу, яке і тих, хто засмічує, і тих, хто вичищує, напоює; уподібнюється худобі, яка і тих, хто годує, і тих, хто б’є; уподібнюється землі, яка і тим, хто її обробляє, і тим, хто плює на неї, подає плоди свої. Така вдача любові. Вона не дивиться на обличчя, не розбирає чину і спорідненості, близькості й далекості, приязні й неприязні; не питає, хто він, хто потребує плода любові: брат чи не брат, родич чи неродич, одноплемінник чи іноземець, приятель чи ворог, добрий чи злий; тому виявляє дію теплоти своєї, хто хоче того і потребує того. Той їй і родич, хто бідний. Там вона близько приступає, де потреба. Бідність і потреба людська – для неї як спорідненість, і її до себе привертає. Так зробив згаданий милостивий самарянин. 11) “Любов… усьому вірить” (1Кор. 13:4-7). Як сама простосерда, такими й інших вважає; і як сама нікого не обманює, так і про інших думає, і тому кожному вірить. Бо любов щиросердна, не лукава, не улеслива, і тому, яка сама, так і щодо інших сподівається і підозри не має. Від цього-то й буває, що добрих часто лукаві обманюють і вони багато бід зазнають, оскільки з усіма щиросердно обходяться. Цих людей теперішній світ дурнями шалено називає, бо з ним лукавити не вміють. 12) “Любов на все сподівається, все переносить” (1Кор. 13:4-7). Про це святий Іоанн Златоуст так говорить: “Що значить – “на все сподівається”?” Не зневіряється всіх благ для улюбленого; але, якщо він і злий буде, вона продовжує виправляти, промишляти старанно. Якщо і не збудуться надії на блага ці, але і ще важче він буде, і це терпить” (Бесіда 33 на перше Послання до корінф’ян.). 13) “Любов ніколи не перестає” (1Кор. 13:8). “Віра і надія, – каже святий Іоанн Златоуст, – коли ті блага, в які вірять і на які сподіваються, прийдуть, припиняться; а любов же тоді особливо запалиться і стане ще сильнішою” (Бесіда 34 на перше Послання до коринфян). Тепер вірні вірують, сподіваються і люблять, але в майбутньому віці будуть тільки любити. Бо побачать те, у що вірять; отримають те, на що сподіваються, і тому віра і надія припиняться, але любов навіки не припиниться. Бо навіки бачитимуть Бога, Якого любитимуть; і один з одним разом будуть навіки, і так один одного любитимуть. Краще сказати – тоді буде звершення любові, бо “віч-на-віч побачать Бога” (1Кор. 13:12), Якого тепер вірою бачать; і побачать один в одному досконалу взаємну любов, один в одному досконалий образ Божий, що сяє, і досконале блаженство, про яке будуть радіти. Цими плодами Бога і ближнього любляча душа рясніє! Цим начинням, як дочка царська, прикрашається! У собі вона смиренна, але Бог її возвеличив; зовні вона убога, але всередині багата; зовні проста, але всередині шляхетна; зовні зневажена, але всередині вшанована; світом принижена, але Богом возвеличене!

– 251. Образ любові до ближнього показує Святе Письмо: “Полюби ближнього твого, як самого себе” (Мф. 22:39). Як любиш себе, так і ближнього свого люби. Як не хочеш, щоб хто тебе образив, забрав щось у тебе, обмовив, оббрехав, спокусив, обдурив, зганьбив, викрав щось, засудив тебе, дорікнув та інше зло зробив, то не бажай і не роби того і ближньому. Як не хочеш, щоб хто тебе в потребі залишив, так не залишай і ближнього свого. Як хочеш, щоб хто тобі в бідності допоміг, так бажай і допомагай сам тому, хто бідує. Як хочеш, щоб хто тебе, голодного нагодував, спраглого напоїв, голого одягнув, мандрівного в дім ввів і прихистив, того, хто сидить у в’язниці, та хворого відвідав, сумного утішив, того, хто сумнівається, напоумив, того, хто не знає, навчив, ув’язненого визволив, полоненого викупив, немічному послужив та інші справи любові зробив, так бажай і творячи сам ближньому. “І як хочете, щоб із вами чинили люди, так і ви чиніть із ними”, – говорить Христос (Мф. 7:12). А святий Іоанн Богослов, коханий Христом і люблячий Христа і ближнього свого, ще додає до цієї любові: “Він (Христос) поклав за нас душу Свою, і ми маємо покладати душі свої за братів” (1Ін. 3:16). І хоча це обов’язок усіх, хто хоче Христа, що так нас полюбив, наслідувати, але особливо – тих, яким Він доручив пасти отару словесних Своїх овець. Вони тоді насамперед повинні з жезлом своїм вийти і перед вівцями своїми стати, коли бачать вовків, що насуваються, і хочуть розкрасти й розполохати отару Христову, і так повинні відганяти та вражати їх, або душі свої покладати, а не тікати, як найманці роблять (див. Ін. 10:1-16).

– 252. Причини, що заохочують нас до взаємної любові: 1) Усі ми брати між собою. Єдиним Богом створені, вірні й невірні, добрі й злі. Єдиного на небесах маємо Господа Бога, Який є Цар неба і землі, Який усіма: добрими і злими, мертвими і живими – володіє. Єдиного маємо Промислителя Бога, Який усіх живить, одягає і зберігає; “велить сонцю Своєму сходити над злими і добрими, і посилає дощ на праведних і неправедних” (Мф. 5:45). Єдиного маємо Отця Бога, Який “так полюбив нас, що віддав Сина Свого Єдинородного, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, але мав життя вічне” (Ін. 3:16). Єдиного маємо Законоположника Бога, Який велить нам один одного любити: мені тебе, а тобі мене: “Полюби ближнього твого, як самого себе” (Мф. 22:39). Єдиного, врешті-решт, маємо Суддю, Того самого Бога, Який усіх судитиме і відплатить усім за справи. Отже, цей союз єдності нехай переконує нас до любові взаємної. 2) Одного батька по плоті визнаємо, Адама, від якого все почало своє і роду свого ведемо; єдиним чином всі народжуємося; одне єство всі маємо; однією душею всі оживаємо; однією плоттю обкладені; всі одними й тими самими немочами підкоряємося і одне від одного взаємної допомоги вимагаємо. Отже, це братство переконує нас один одного любити. 3) Усі, що живуть в одній державі, ще більше братерство мають, і тому – найважливішу причину до любові взаємної. В одній Вітчизні, як у лоні материнському, спочивають, упокоюються і зберігаються; одного на землі Монарха, як члени главу, керівника, що управляє, повеліває, промишляє, визнають; одним законам підпорядковані, і ними, як союзом якимось, пов’язані; одну громаду, як частини цілісність тіла, становлять; одне ім’я мають, бо живуть у єдиній Батьківщині: наприклад, ті, що живуть на нашій Батьківщині, – співвітчизники, в Італії – італійці, у Греції – греки; так само і щодо інших. Тому цілісність суспільства і союз складу його союзом любові дотримуватися повинні, а без цього союзу воно падінню підлягає. 4) Християни, крім вищеописаних причин, ще більш важливі мають до любові взаємної. Єдиного Отця мають Бога, від Якого духовно народжені, в Якого вірять, Якого закликають, дякують, славлять і співають; єдиного Христа, Сина Божого, Рятівника і Спасителя свого, надію і надію свою; єдиного Святого Духа, Просвітителя, Наставника, Животворчого та Освячувального мають; Єдиного Триіпостасного Бога, Помічника, Захисника, Зберігача і Промислителя шанують. Єдиних Тайн причащаються; до однієї таємничої Трапези Тіла і Крові Христової приступають; одне Боже Слово слухають; до одного вічного життя на велику вечерю покликані. В єдиній Церкві святій, як у домі Божому, вірному Сіоні і граді Царя Небесного живуть. Одну Главу, як духовні члени, Христа визнають і Нею керуються. Бачиш, люб’язний християнине, наскільки міцно ми один з одним пов’язані. А з цього треба визнати, наскільки міцним має бути союз любові між нами, – таким же міцним, як у природному й речовому тілі між членами. 5) Апостол каже: “Той, хто перебуває в любові, перебуває в Бозі” (1Ін. 4:16). О, наскільки велике це діло є – в Бозі перебувати, – істинна християнська любов отримує. 6) Хто любить нелицемірно ближнього, той – істинний Христовий учень, як Сам Христос свідчить: “З того дізнаються всі, що ви Мої учні, коли матимете любов між собою” (Ін. 13:35). Істинний християнин – той, хто істинно, а не помилково Христове ім’я носить, хто ближнього любить. Яка ж велика гідність – бути істинним християнином! 7) Хто любить ближнього, той у світлі перебуває, як каже апостол: “Хто любить брата свого, той перебуває у світлі” (1Ін. 2:10). Світло ж тут мається на увазі душевне, а не тілесне. Бо всі у світлі тілесному, тобто чуттєвому, перебувають, – всі, кажу, тобто праведні й грішні, люблячі й нелюблячі; але в душевному світлі лише люблячі перебувають, лише люблячі ним насолоджуються. А у тих, хто “ненавидить… темрява гріховна засліплює… очі душевні, і не знають, куди йдуть”, не знають, що в рів погибелі можуть впасти (див. 1Ін. 2:11). Так ті, хто мають християнську любов, світлом Божої благодаті просвічуються, і так все передбачають і остерігаються. У цьому світлі вони бачать Світло вічне і незабутнє, Яким і тепер частково насолоджуються, але тоді “побачать Його таким, яким Він є” (1Ін. 3:2), “тоді те, що частково, припиниться” (1Кор. 13:10). 8) Справжня християнська любов є передчуття вічного життя, в якому одна тільки один до одного любов буде, одна один про одного радість і веселощі. 9) Інші обдарування, як-то: мовами розмовляти, чудеса творити та інше, – без любові не приносять користі нам, як апостол вчить: “Коли ж я розмовляю мовами людськими й ангельськими, але любові не маю, то я – мідь, що дзвенить, або кимвал, що звучить. Якщо маю дар пророцтва, і знаю всі таємниці, і маю всяке пізнання і всю віру, так що можу і гори переставляти, а не маю любові, то я ніщо” (1Кор. 13:1-2 та ін.). І Христос каже: “Багато хто скаже Мені того дня: “Господи! Господи! Чи не від Твого імені ми пророкували?  І чи не Твоїм ім’ям бісів виганяли? І чи не Твоїм ім’ям багато чудес творили?” І тоді оголошу їм: “Я ніколи не знав вас; відійдіть від Мене, ті, хто чинить беззаконня” (Мф. 7:22-23). І святий Іоанн Златоуст каже: “Без любові всі обдарування не приносять користі тим, які мають їх” (Бесіда 32 на перше Послання до коринфян). 10) “Любов більша за всі жертви й приношення, і жодної жертви не приймає Бог без любові”, – каже той самий святий учитель (Бесіда 16 на євангеліста Матфея). “Підіть, – каже Христос, – навчіться, що значить: милості хочу, а не жертви” (Мф. 9:13). Так високо шанує Бог любов до ближнього, що і жертви без любові не хоче: “Милості хочу, а не жертви”. Бо милість є плід любові. Що користі в молитві без любові? Що – у славослів’ї та співі? Що – у створенні та прикрашанні храмів? Що – в умертвінні плоті, коли до ближнього немає любові? Зовсім нічого! Таким Христос із висоти відповідає: “Підіть, навчіться, що значить: милості хочу, а не жертви”. 11) Не любить Бога і той, хто ближнього не любить. “Хто каже: “Я люблю Бога”, а брата свого ненавидить, той неправдомовець”, – каже апостол Іоанн (1Ін. 4:20). Бо ближній наш представлений нам для випробування і спокуси любові Божої. Якщо ближнього любимо, то й Бога любимо. Якщо ближнього ненавидимо, то й Бога не любимо. 12) “Кожен, хто ненавидить брата свого, є людиновбивця”, – говорить святий апостол Іоанн (1Ін. 3:15). Бо від ненависті піде вбивство. Бо як ті, хто люблять ближніх, зберігають їхнє життя і не тільки не шкодять їм, а й від шкоди застерігають їх, а в потребах допомагають їм, так і ненависники, навпаки, або явної шкоди завдають їм, або забирають потрібне, те, чим життя зберігається, або не допомагають у лихолітті, що життя забирає, або засмучують їх, що для життя шкідливо, і так життя їхнє скорочують. Бо не тільки той убивця, що руками, мечем, або якою іншою зброєю вбиває, а й той, що шлях до смерті стелить, або не позбавляє від смерті, коли може. Не допомагаєш потопаючому у воді, коли можеш, – ти вбивця. Не рятуєш від рук убивць брата твого, коли можеш, – ти вбивця. Не пускаєш у дім свій від морозу того, хто трясеться, – ти вбивця. Зневажаєш ураженого і лежачого на дорозі – ти вбивця. Забираєш у ближнього свого одяг, яким він одягається; забираєш їжу, якою насичується, – ти вбивця. Не годуєш від голоду того, хто гине, – ти вбивця. Не одягаєш від холоду того, хто тремтить – ти вбивця. Засмучуєш брата свого злобою своєю – ти вбивця. Обмовляєш і лихословиш ближнього твого – як мечем, вражаєш його язиком своїм. Слухай, що Псаломщик співає: “Сини людські! Зуби їхні – зброя і стріли, і язик їхній – гострий меч” (Пс. 56:5). Словом, забираєш у ближнього потрібне для життя – вбиваєш його. Не допомагаєш нужденному, коли можеш, – вбиваєш брата свого, бо не відвертаєш спосіб, через який смерть приходить. Ти не допомагаєш йому, інший від цього відмовляється, і так без допомоги брат, що залишився, гине. Ти, і інший, і третій, котрі не допомогли йому в біді його, у погибелі його винні, бо могли відвернути погибель його допомогою своєю, але не хотіли; не хотіли, бо любові не мали. 13) “Той, хто не любить брата, перебуває в смерті”, – каже апостол (1Ін. 3:14). Такий хоча тілом і живе, але душею мертвий є. Бо як тіло душею, так душа Духом Христовим оживляється. А де немає християнської братньої любові, там немає Духа Христового. Бо “кожен, хто не чинить правди, не є від Бога, як і той, хто не любить брата свого” (1Ін. 3:10). Але там, замість цього, – дух неприязні: бо душа або перебуває в благодаті Божій і благодаттю пожвавлюється; або не має благодаті й позбавляється життя духовного. Бо одне з двох неодмінно настане: де немає життя духовного, там смерть духовна, як де немає життя тілесного, там смерть тілесна. За смертю духовною піде смерть вічна, якщо душа покаянням істинним не воскресне. 14) Загальне благополуччя від взаємної любові процвітає. О, яке благополучне життя мали б усі, якби взаємно один одного любили! Не було б тоді сварок і такого жахливого і воістину плачу гідного кровопролиття. Не було б так багато в один час вдів, які плачуть за своїми чоловіками, сиріт, які плачуть за своїми батьками, батьків і матерів, які плачуть за своїми дітьми, яких стільки за короткий час зброя бранна вбиває, бо сварка і лайка є ознакою розірваної любові. Не було б розбоїв, крадіжок, розкрадань, убивств, насильства, пограбування, лукавства, лестощів, докору, лихослів’я, ганьби, лайки та інших смертоносних виразок християнства, від яких так багато людей страждають, плачуть і передчасно життя позбавляються! Бо все це найвідоміші знаки далеко прогнаної любові. Не укріплювалися б будинки, крамниці, житниці; не потрібні б були сторожі, запори, замки; не було б людей, які плачуть і проливають криваві сльози, зазнавши насильства; не було б чутно жалібних голосів удовиць, сиріт та інших беззахисних, які плачуть на небо; не поневірялися б вулицями і площами зголоднілі брати; не трусилися б від холоду і морозу напівголі члени Христові; не були б наповнені в’язнями, які сидять у в’язницях за борги, недоїмки і векселі, бо любов не допустила б цих і таких лих. Не було б жебрака й убогого, бо любов вимагає, щоб усе спільне було для всіх: жебраку – багатство багатого, а багатому – вади жебрака, і так достатком багатого вади жебрака заповнені були б. Тому написано в Діяннях апостольських, що в той час серед християн “не було… жодного нужденного”, оскільки, як там же написано, “у безлічі… тих, хто увірував, було одне серце й одна душа; і ніхто нічого зі свого майна не називав своїм, але все в них було спільне” ( Діян. 4:34,32). Сказати неможливо, наскільки велике благополуччя любов приносить у всякому чині: між начальником і підлеглими, між батьками та дітьми; між чоловіком і дружиною, між братами й сестрами, між рабами й панами; між сусідами – і городянами, і селянами, між майстрами, між воїнами; у духовенстві між ієреями й кліриками та іншими. Без любові немає ніде радості й утіхи: де любов, там повсякчасний духовний бенкет і радість. Любов’ю зв’язаним душам і у в’язниці сидіти приємно, сльози одне за одного проливати солодко; без любові і прекрасні палаци не відрізняються від в’язниці. З любов’ю хліб і вода солодко смакується, без любові і солодка їжа гіркою буває. З любов’ю і неволя приємніша за свободу, без любові і свобода гірша за неволю. Любов’ю будинки, міста, держави стоять, без любові – падають. Любов’ю присутні місця прикрашаються, поради бувають на благо. Любов’ю воїнство зміцнює, робить його страшним і непереможним для ворога. О, блаженне те суспільство, те місто, той дім, у якому взаємна процвітає любов! Раю земному, радості й солодощі сповненому, подібне місце, в якому любов, як дерево, що рясніє солодкими плодами, перебуває. О любов-любов, неоціненний скарб, любов! Всіх благ мати – любов! Відоме знамення живої віри християнської – любов! Як багато лиха, напастей і зла зазнаємо, бо любові не маємо! Підтверджує це святий Іоанн Златоуст, золотим своїм язиком так кажучи: “Якби всі на світі одне одного взаємно любили, не потрібно було б ні законів, ні судів, ні страт, ні нічого такого, оскільки будь-яке б зло так віддалене було, що й саме ім’я гріха невідоме б було” (Бесіда 32 на перше Послання до коринфян).

– 253. Коли людина ту любов, яку ближньому повинна надавати, до себе звертає, тоді ця її справа називається самолюбством. Ознаки самолюбства, яке протилежне любові до ближнього, такі: 1) Сам хоче, щоб інші його любили, а іншим того сам не робить, і не хоче робити. 2) Сам хоче всяке добро мати і всякого зла і нещастя уникнути, а про інших не дбає. 3) Хоч хто й робить комусь добро, проте не задарма, а заради своєї користі. Такими є ті, які на обід кличуть ближніх, щоб або самим ними покликаними бути, або ними шанованими та улюбленими бути; а також ті, які подають бідним допомогу, щоб від них якусь послугу мати. Сюди відносяться і ті, які заради того дають милостиню, щоб ті, хто приймають, Богу про них молилися. Любов істинна даром і з любові до добра робить добро, даром над усяким бідним умилостивляється. 4) Самолюбець образи завданої не терпить, але мстить або хоче помститися. Такий є самолюбець тому, що сам хоче прощення гріхів від Бога одержати і хоче, щоб ближній йому образу пробачив (бо ніхто не хоче, щоб ним скривджений на нього злився і йому мстився); але сам того не хоче ближньому робити, і так любить себе більше, ніж Бога і ближнього. 5) Сюди відносяться багатії, які або будинки багаті будують і про інші розваги дбають, або багаті столи збирають, або багатим одягом прикрашаються, і в іншому люблять розкіш, а ближніх бідних зневажають, або подають їм, але мало, так, що потреба їхня цим не задовольниться. Таким був євангельський багатій, який “одягався в порфіру і віссон, і щодня бенкетував блискуче”, а Лазаря жебрака та немічного зневажав (Лк. 16:19-21), а також ті, що багатий спадок синам або багате приданне дочкам готують; а ближнім бідним або нічого не дають, або копійкою нагороджують, бо плоть свою і кров такі люблять, а не ближніх своїх. Треба не залишати і своїх родичів по плоті; але справжня любов і над не родичами, як над родичами, умилостивляється. 6) Найтяжче самолюбство є, коли хто шукає своєї користі з образою ближнього. Такі ті, що крадуть, викрадають, забирають чуже добро. Сюди відносяться хабарники і неправедні судді, які правду за срібло продають заради свого кепського прибутку; багатії, які срібло своє дають у борг; ті, хто утримує платню найманців, та інші, які чужим добром неправедно збагачуються. 7) Знову ж таки тяжке самолюбство – коли заради якоїсь користі не хочемо навчити ближнього того, що самі знаємо. Так роблять багато майстрових людей, як-то: живописці, кравці, шевці та інші, які тому не хочуть скоріше учнів своїх навчити майстерності, щоб на них довше працювали і служили. 8) Ще тяжке самолюбство – коли хтось не хоче і намагається не допустити того, щоб ближній його мав такий добробут, користь, похвалу, славу і честь, які він має. І це є заздрість зла. Так роблять також люди майстрові, які тому не показують майстерності учням своїм, щоб вони такої честі й похвали не здобули, ставши майстерними в майстерності, яку вони мають. Так мудреці віку цього, які тому не відкривають таємниць єства тим, хто навчається в них, щоб вони не досягли такої слави й честі, в якій вони перебувають; також і інші, які не хочуть ближнього напоумляти, щоб не дорівнював їм у благополуччі. 9) Також тяжке самолюбство – коли ближнього перед людьми паплюжить для того, щоб люди думали, що він таких вад у собі не має. І це є велике і нестерпне людського серця лукавство і хитрість – хотіти від біди ближнього собі благополуччя знайти, від ганьби його прославитися. Так роблять усі ті, які ближнього таємно або явно засуджують, а про себе або мовчать, або безсоромно просторікують і злість язика свого так прикривають: “Я, мовляв, не для осуду його говорю”. Якщо не до осуду зло про ближнього проносиш, то чому про себе нічого “не до осуду” не говориш? Хіба ніякого гріха не маєш? Таке-то зло, лукавство і сліпота в серці людському криється! Сам злий, а інших судить. 10) Ознака вельми тяжкого самолюбства – за любов ненависть і за благодіяння лиходіяння відплачувати благодійнику. Такими є ті, які, забувши благодіяння благодійників своїх, ганьблять їх, обмовляють на них і шукають, як над ними злість свою вчинити. Ці люди гірші за самих тварин, які своїх годувальників знають і ніякого зла їм не роблять.

– 254. З вищесказаного видно, що як любов до ближнього є джерелом усіляких благ духовних і тимчасового благополуччя, так самолюбство – причина всіляких зол, гріхів і лиха, що бувають на світі. 1) Від самолюбства – не терпіння, але злість і помста – бо “любов довготерпить” (1Кор. 13:4). 2) Від самолюбства – жорстокосердя, немилосердя, мучительство, лютість, бо “любов… милосердствує” (1Кор. 13:4). 3) Від самолюбства – заздрість болісна і сміху гідна печаль про блаженство ближнього, бо “любов не заздрить” (1Кор. 13:4). 4) Самолюбство зарозуміле, горде, воно звеличується, зневажає, бо “любов не звеличується, не пишається” (1Кор. 13:4). 5) При самолюбстві – гнів і лють, крик і хула, бо “любов… не дратується” (1Кор. 13:4-5). 6) Із самолюбством пов’язане злопам’ятство, бо “любов… не мислить зла” (1Кор. 13:4-5). 7) У самолюбстві полягає всяка неправда, всяка брехня, бо любов не тільки не чинить неправди, а й “не радіє неправді, а радіє істині” (1Кор. 13:6). 8) Словом, скільки б не було гріхів, образ, які ми ближньому завдаємо, все від самолюбства, як від злого кореня гілки проростають. 9) Від самолюбства всяке у світі лихо. Від самолюбства – війни, від самолюбства стільки людської крові проливається, стільки залишається вдів, які плачуть за чоловіками своїми, стільки матерів, які плачуть за синами своїми, стільки дітей, які нарікають за батьками своїми, стільки держав і міст запустіє, стільки скарбниці витрачається, стільки робиться занепокоєння, сум’яття, страху в обох державах, які воюють.

Самолюбство спричиняє розбої, і такі, що йдуть за ними, вбивства, насильства і пограбування. Самолюбство робить судові місця торжищем, вчить зневажати правду і неповинною кров’ю обагряти суддівські мечі. Самолюбство наповнює темниці праведними і неправедними в’язнями. Самолюбству приписати треба те, що багато поневіряється бідних без піклування, покрову, одягу, прожитку; бо замість того, щоб одне одного постачати від надлишку, самолюбство одних вчить віднімати й останнє в ближніх, інших – зберігати в себе багатство, Богом дане, і не дивитися на вимоги братів, третіх – жити в непомірній розкоші. І так, коли один на чуже добро руку свою беззаконно простягає, інший добро, Богом дане заради спільної користі, своїм називає і при собі тримає, не ділячись з нужденними, або на непотрібні витрати використовує, звідси багато жебраків та убогих з’являється. Отже, від самолюбства – убогість і злидні. Той будинки багаті, розважальні галереї, сади, ставки, мизи, статуї будує й прикрашає; інший столи з винами та іншими багатими частуваннями збирає; третій карети, коней і слуг чудово прибирає; інший себе, дружину, дочок і синів дорогоцінним оздобленням прикрашає; інший інші забави затіває; і так, що повинно було потребі та вимозі ближнього служити, то розкіш пожирає; і чим ближній повинен був задовольнятися, те самозакохана душа до себе привертає. Так самолюбство винне в тому, що один жебракує, інший надмірно рясніє; один голодує, інший пересичується. Від самолюбства й інші у світі лиха відбуваються, яких і порахувати неможливо. Отже, плоди самолюбства, коротко скажу, такі: 1) всякий гріх і беззаконня; 2) всяке лихо і нещастя, що трапляється у світі цьому; 3) самому самолюбцю – зла совість, смуток і розпач вічної Божої милості; 4) після смерті в тому столітті вічна в пеклі й вогні геєннському мука. Тоді безмірно себе зненавидить той, хто себе тепер безмірно любив, сам собою знехтує, самому собі стане огидним той, хто себе тут безмірно поважав; забажає на ніщо перетворитися той, хто себе тут чимось великим вважав. Так самолюбство – причина всякого зла.

– 255. Оскільки любов до ближнього з любов’ю Божою пов’язана, не може любов до ближнього розоритися без порушення любові Божої. Отже: 1) Хто грішить проти ближнього, той грішить і проти Бога, і тому такий двічі грішить: проти Бога, який заповідував: “Полюби ближнього твого, як самого себе” (Мф. 22:39), – і проти ближнього, якого ненавидить. 2) Хто хоче покаятися і примиритися з Богом, закон Якого розорив, той спочатку повинен примиритися з ближнім, якого образив. Так навчає Христос: “Коли ж принесеш дар твій до жертовника і там згадаєш, що брат твій має що-небудь проти тебе, то залиш там дар твій перед жертовником, і піди, спершу примирися з братом твоїм, і тоді прийди й принеси дар твій” ( Мф. 5:23-24).

Глава 11: Про милість до ближнього

“Розділи з голодними хліб твій і злиденних безкровних введи в дім твій, якщо побачиш голого, одягни його, і… єдинокровного твого не зневажай. Тоді відкриється, як зоря, світло твоє, і зцілення твоє незабаром зросте, і правда твоя піде перед тобою, і слава Божа омине тебе. Тоді ти покличеш, і Бог почує тебе, і ще коли будеш ти говорити, скаже: “Ось Я прийшов” (Іс. 58:7-9).

– 256. Справжня милість є плід християнської любові. Наскільки ж високо милість звеличується у Святому Письмі, і як догоджають милостиві й ті, хто творить справи милості, і тим самим, наскільки сильно до цієї чесноти заохочуємося, тому, хто читає Святе Письмо, це видно, тож і Христос, Праведний Суддя, плоди цієї чесноти звеличить на всесвітньому Суді і, як дорогі скарби, що у Своїх обранців Своїх притаїли, і щоб їх явив усьому світові, промовить, кажучи до них: “Прийдіть, благословенні Отця Мого, успадкуйте царство, уготоване вам від створення світу, бо Я голодний був, і ви дали Мені їсти, спрагнув, і ви напоїли Мене, був мандрівником, і ви прийняли Мене, був голим, і ви вбрали Мене, був хворий, і ви відвідали Мене, був у в’язниці , і ви прийшли до Мене” (Мф. 25:34-36). Бо яку милість в ім’я Христове робимо жебракам, ту Христос Собі приписує (див. Мф. 25:40).

– 257. Як людина з двох частин – тіла і душі – складається, так і справи милості, які ближньому чиняться, двоякі: душевні й тілесні. Справи милості, які тілу чинимо, – голодного нагодувати, спраглого напоїти, нагогого одягнути та інше. Справи милості душевні – скорботного втішити, заблукалого на шлях істини наставити, того, хто сумнівається, напоумити та інше. І до тієї, і до іншої милості зобов’язує і заохочує нас святе Боже Слово.

– 258. Причини, що заохочують нас до душевної милості: 1) Вимагає того від нас спасительна воля Христа, Бога нашого, і немовби спрага спасіння нашого, щоб ми як свого, так і ближнього спасіння шукали, і одне одного до покаяння й богоугодництва заохочували. Отже, якщо хто хоче з Христом єдино мислити, повинен як про своє, так і про спасіння ближнього дбати. 2) Вимагає того честь Христова, щоб ми один одного виправляли. Брат брата по плоті вмовляє, коли бачить, як він бешкетує, щоб безчестя батькові й дому їхньому не було. Так повинні і духовні брати, тобто християни, один одного вмовляти і відводити від безчинного життя, щоб ім’я Боже і християнське вчення не зазнавало ганьби від язичників. Бо як “добрим життям християн славиться” (Мф. 5:16), так життям “злим безчеститься ім’я Його” (Рим. 2:23-24). Слухай, що апостол пише Тимофію: “Раби, що перебувають під гнітом, повинні шанувати панів своїх гідними всілякої честі, щоб не було хули на ім’я Боже і вчення” (1Тим. 6:1). 3) Потребує того братська любов, щоб брат, що помиляється, не загинув, але на шлях істини навернувся, в покаяння прийшов, і так би спасіння отримав. 4) Тоді любов до Христа пізнається, коли не тільки про своє, а й про ближнє спасіння дбаємо. Коли Христос після Воскресіння запитував святого Петра: “Симоне Іонин! Чи любиш ти Мене більше, ніж вони?” – відповідав Йому Петро: “Так, Господи! Ти знаєш, що я люблю Тебе”. І сказав Христос: “Паси ягнят Моїх” (пор. Ін. 21:15-17). З цього бачити може будь-хто, як хоче Христос, щоб один про одного дбали і один одному спасіння шукали; якщо хочемо любити Христа, повинні як собі, так і ближньому бажати спасіння. І хоча вищесказане слово пастирів стосується, проте Кров Христова, за грішників пролита, до всіх кричить, щоб не задарма як заради нас, так і заради братів наших пролита була, але плід би свій порятунок наш здобуло. Спрагне і жадає Він спасіння нашого, без сумніву; але хто як себе, так і ближнього виправляє і до покаяння приводить, той немов би того, хто голодує Його, годує, а того, хто спраглий, напоює. Чималу любов до Христа показує той, хто в ім’я Його милість тілесну ближньому робить; але більша любов – коли духовно ближнього творить. Бо що душа більша за тіло, то більша милість до ближнього і до Христа любов, коли душа твориться. Бо Христос вельми душі людські любить, так що і померти за них благоволив. І тому ніщо не може бути сприятливішим для Нього, як порятунок людський; і ніхто не може більше Його любити, ніж той, хто спасіння ближнього шукає. 5) Коли в речовому тілі один член немічний, тоді інший немічному допомагає: наприклад, рука іншу руку або ногу хвору лікує. Так і в духовному тілі, тобто християнстві, один здоровий іншого, немічного, повинен лікувати й дбати про здоров’я його. 6) Спільнота християнська, або Церква, що мандрує на землі, подібна до воїнства, що бореться проти ворога. На брані світу цього один воїн іншого, коли той знемагає, заохочує і підкріплює. Так і в боротьбі християнській, яка “не проти крові й плоті, а проти начальств, проти влад, проти світоправителів темряви цього віку, проти духів злоби піднебесної” (Еф. 6:12), повинно одному іншому, коли той знемагає й падає, укріпляти й піднімати. Диявол і ангели його одностайно на християн озброюються, і погибелі їх шукають. Так повинні і християни за допомогою Божою проти них стояти і один одного спонукати. Пастирська, кажеш, справа – виправляти і до покаяння приводити людей? Відповідь. Пастирська справа – публічно і скрізь “Слово Боже проповідувати, наполягати вчасно і невчасно, викривати, забороняти, перестерігати” (2Тим. 4:2); а твоя – не публічно, а таємно, по-дружньому, між тобою та братом, де благодать Божа подасть тобі нагоду. Інший відповідає: “Я, мовляв, невіглас, як мені ближнього повчати і вчити?” Відповідь. Любов знайде слова, якими можеш творити ближнього; вона надасть тобі спосіб, і розум, і язик твій спрямує. І справа ця не вимагає красивих промов; одного нагадування вимагає. Часто просте слово, благодаттю Божою і любов’ю розчинене, те робить, чого багато красномовних риторів не можуть зробити. Коли сина або друга твого вмовляти хочеш, не шукаєш красномовства. Так чини і з ближнім твоїм, який вимагає того. А якщо ти такий недоумкуватий, що справді не можеш ближньому поради корисної подати, можеш інший спосіб ужити. Коли батько твій, або мати, або дружина, або син, або брат по плоті хворіє, шукаєш таку людину, хто б їм у хворобі допоміг. Так чини і з духовним твоїм братом, який душею немічний. Пошукай такого, який би міг йому допомогти; оголоси йому хворобу брата твого; хворобу оголоси, а не обмовся на нього, – з жалем і любов’ю до нього, а не з ненавистю і злістю, як багато хто звик робити, щоб він, дізнавшись про неміч його, гідні немочі ліки подав. Так придбаєш брата твого; а якщо не придбаєш, сам благодаттю Божою краще будеш. Бо Бог як справу, так і намір і старання добрі милостиво приймає і вінчає. Інший відгукується: “Я-де сам грішник, як мені інших вмовляти?” Правда, ніхто не без гріха; але ти в такому разі наслідуй доброго лікаря, який іноді сам нездужає, але іншого хворого лікує. А якщо таку любов і милість покажеш ближньому твоєму, то й сам від Бога отримаєш, як сказано: “Блаженні милостиві, бо вони помилувані будуть” (Мф. 5:7). Інший думає: “Мені-де соромно ближнього викривати?” Відповідь. Любов сорому і сорому не знає. Та й соромитися погано і некорисно там, де погибель явна. Грішити соромно, а не гріх викривати і від гріха відвертати. Інший думає: “Я б і хотів ближнього викрити, але боюся гніву і ворожнечі його, бо не кожному викриття приємне”. Щоправда, не всі викриття люблять, на що й Соломон вказує, кажучи: “Не викривай злих, щоб не зненавиділи тебе: викривай мудрого, і полюбить тебе” (Притч. 9:8). На це так відповідаю: 1) Невідомо тобі, злий той, на кого хочеш викрити, чи добрий і прихильне серце має, тому і про ворожнечу його від викриття невідомо. 2) Часто буває, що Божа благодать і злого на доброго змінює через корисну і любовну пораду і представлення, чому багато прикладів у церковній історії є. 3) “Любов на все сподівається”, як сказано (1Кор. 13:4-7). Вона і там сподівається, де немає надії. “Любов, – каже святий Іоанн Златоуст, – не впадає у відчай у коханому, але якщо і злий буде, продовжує виправляти, промишляти старанно” (Бесіда 33 на перше Послання до коринфян). Скільки трудишся біля сина свого несправного, якого любиш і хочеш виправити; скільки способів для цього вживаєш, скільки нарікань і обурення від нього терпиш, і хоча бачиш несправним, проте не припиняєш вмовляти його, і ще нових способів до виправлення шукаєш, бо любов не зневіряється, хоч і надії немає. Так і ти, якщо любиш ближнього твого, не залишиш жодного способу, щоб виправити його, хоча він і непохитним виявляється; бо “любов на все сподівається”, і хоча гніватися буде, будеш вважати це благом, бо “любов… все переносить” (Бесіда 33 на перше Послання до коринфян). 4) Більше подобається боятися Божого гніву, ніж людського. Бо Той самий Бог, Який велить нам “любити ближнього, як самого себе” (Мф. 22:39), велить нам і про порятунок його піклуватися, як про свій. Бо любов полягає не тільки в тому, щоб про тілесну користь брата думати, але більше в тому, щоб про душу його піклуватися. Бо тіло і користь тілесна припиняється, а душевне спасіння навіки перебуває, і тому більше про душу як нашу, так і ближнього піклування мати повинні ми, якщо хочемо ближнього нашого любити, як себе. 5) Чи прийме він твою пораду, чи не прийме, чи полюбить він тебе за викриття, чи зненавидить – що тобі? Ти свій обов’язок виконай. Якщо йому не принесе користі порада твоя, тобі користь принесе, бо обов’язок любові братові здійсниш. Але любов і в цьому випадку “не перестає” (1Кор. 13:8): вона інший спосіб до виправлення ближнього знаходить. Вона тоді теплі проливає молитви до Людинолюбця Бога, щоб, якими Він Сам знає, долями навернув оманливого брата. Є ще такі люди, які, бачачи погибель ближнього, кажуть: “Яке мені діло до нього?” Це промови не люблячого і не християнського духу. Нехай чують такі, що свт. Іоанн Златоуст про цю справу говорить: “Не можу вірити, щоб той спасіння отримав, хто про спасіння ближнього не дбає” (Книга 6 про священство, гл. 10). Якщо ти відрікаєшся від брата твого, за якого Христос помер, стережися, щоб Христос від тебе самого не відрікся. Бо, коли кажеш: “Яке мені діло до нього?” – показуєш, що ні найменшої іскри любові і жалю не маєш, без чого християнином бути не можна.

– 259. Причини, що до тілесної милості спонукають: 1) Творіння Боже велінням Божим усім однаково служить. Сонце, місяць, зірки для багатого і жебрака однаково сяють; хмари для багатого і жебрака однаково проливають дощ; повітря життя багатого і жебрака однаково зберігає; вогонь багатого і жебрака однаково гріє; вода багатого і жебрака однаково напоює; земля багатому і жебраку однаково дає плід. Отже, цим навчаємося, що благами світу цього однаково багаті й убогі задовольнятися повинні. Отже, погано роблять ті, котрі багатством світу цього самі задовольняються, а з убогими не діляться ним; гірше за те роблять ті, котрі не тільки не діляться своїм, а й забирають в інших і собі забирають. 2) Яке б не мали добро, не своє маємо, але Богом дане нам маємо; воно дане нам не заради нас одних, а й заради ближніх наших. Тому ввірене нам добро повинні ми не при собі утримувати, а з вірною братією нашою, що вимагає на славу Божу, розділяти. Отже, віддадуть Богу відповідь ті, які дане Богом добро не поділяють на честь Того, Хто Його дарував, але або при собі утримують, або марнують на розкіш та інші непотрібні витрати. 3) Потребує того християнська любов, щоб над бідним умилосердитися і братові в потребі допомогу подати, нагого одягнути, і голодного нагодувати, спраглого напоїти та інше (див. Мф. 25:35-36). 4) “Милостиві… помилувані будуть”, за Христовою обіцянкою (Мф. 5:7). “Жебрак, – каже свт. Василій Великий, – який просить у тебе, в борг просить, представляючи тобі Багатого на небесах, Який віддасть тобі борг. Бо сказано: “Той, хто милує жебрака, позичає Богу” (На Псалом 14). 5) “Суд без милості тому, хто не зробив милості” (Як. 2:13). І немилостиві у вогонь вічний відсилаються, як каже Христос: “Ідіть від Мене, прокляті, у вогонь вічний, що приготований дияволу й ангелам його, бо Я голодував, а ви не дали Мені їсти, хотів пити, а ви не напоїли Мене, був мандрівником, а Ви не прийняли Мене, був голим, а ви не одягнули Мене, був хворий і у в’язниці, і ви не відвідали Мене” ( Мф. 25:41-43). 6) Вимагає того закон природний, щоб робити ближньому нашому те, чого хочемо собі. Самі хочемо їсти, пити, одягатися, заспокоюватися – мусимо і для братії нашої те саме робити. Бо те саме єство, плоть і неміч мають, яку й ми; так само хочуть їсти, пити, одягатися, як і ми, і жити без цього не можуть. Отже, якщо требуючому в потребі відмовляє, тоді як має, той і останню іскру закону природного втратив, бо жодного до подібного до себе єства жалю не має, і він не людина, а тільки зовнішній образ людський носить, а насправді ж – як звір, або як камінь, що нікому жодного плоду не приносить, і ні жалістю, ні криком плачу його не можна спонукати. Оскільки самі язичники, природним законом рухомі, над бідними милосердствують, то християн не тільки спорідненість природна, тобто те, що всі ми люди, а й спорідненість духовна до жалю і милосердя спонукати повинна; а найбільше ім’я Христове, яке для тих, хто знають Його, повинне бути великим, почесним і солодким, – ім’я, кажу, Христове, яке згадують бідним і яке пропонують заради умилостивлення, будь-яку милість і допомогу від християн той, хто просить, має отримати. Бо якщо, коли згадується ім’я улюбленого друга або благодійника, то заради нього не шкодуємо нічого, але прохання виконуємо, тим більше заради Христа, більше за Якого нам не може бути благодійника, всяке прохання, аби лише воно не суперечило волі Його, виконувати повинні. Поміркуй кожен, чи велике для того, хто не має покрову, хижу спорудити, чи голого одягнути, чи з полону викупити, чи боргами обтяженого від цієї тяжкості звільнити, чи за податки й оброки мученика спокутувати, чи для того, хто у в’язниці сидить, чи для того, хто боліє, послужити, чи для того, хто не має покрову, спокутувати, або хворому послужити, або іншому якомусь бідолашному руку допомоги подати тобі заради Того, Котрий, будучи настільки Великим, що ніхто Йому не дорівнює, захотів так змиритися і гірку чашу страждання і смерті заради тебе і заради твого спасіння випити? Не тільки маєтків наших про Христа, а й себе самих заради імені Його жаліти не повинні ми. Тим, хто знає, що є ім’я Христове, кажу тут. 7) З якою надією молитися будеш Богу, коли сам молитви подібних тобі людей не слухаєш? Як скажеш: “Господи, помилуй”, – коли сам не милуєш? Як будеш просити з іншими: “Подай, Господи”, – коли сам не подаєш, а можеш подати? Якими устами скажеш: “Почуй мене, Господи”, – коли сам не чуєш бідного або – краще – у бідному Самого Христа, що голосно кричить до тебе? З яким сподіванням простягнеш руки твої до Творця твого, коли сам від подібного до тебе, що простягає руки, відвертаєшся? Милостивий Бог і схиляється природним милосердям на молитву, але на молитву милостивих. “Бо такі жертви, тобто мандрівна любов і спілкування, угодні Богу”, – каже апостол (Євр. 13:16). 8) Зараз “час сприятливий” (2Кор. 6:2) робити благодійність на честь і славу Благого Бога, марнувати, давати убогим, “здобувати собі друзів багатством несправедливим, щоб вони, коли збідніємо, прийняли нас у вічні оселі” (Лк. 16:9). Зараз це добре насіння сіяти сприятливо, щоб під час спільного воскресіння ми з радістю пожинали незрівнянно більші численні, кращі й такі, що вічно залишаються, плоди. “Коли ж тлінне це зодягнеться в нетління, і смертне це зодягнеться в безсмертя” (1Кор. 15:54), тоді кожен побачить свої добрі труди, плід; і що тепер сіяв із надією, тоді з невимовною радістю пожнемо; тоді побачимо свій “скарб… зібраний на небі,  скарб нетлінний, якого ні моль, ні іржа не винищують, ні… злодії не підкопують і не крадуть” (Мф. 6:20), який тут, на землі, в ім’я Христове “марнував, дав жебракам” (Пс. 111:9; 2Кор. 9:9). 9) Як люб’язно, бажано й радісно буде милостивому з’явитися перед обличчям Милостивого й лагідного Сина Божого з великою братією Його, яких в ім’я Його тут годував, напоїв, одягав, заспокоював, хворих та тих, хто сидить у в’язниці, відвідував! Як преславно буде там називатися батьком багатьох бідних, тут помилуваних і забезпечених! 10) Наскільки бажано ще чути від Судді Праведного сприятливий голос цей : “Прийдіть, благословенні Отця Мого, успадкуйте Царство, уготоване вам від створення світу, бо Я голодував, і ви дали Мені їсти, і хотів пити, і ви напоїли Мене, і був мандрівником, і ви прийняли Мене, і був голим, і ви вдягли Мене, і хворів, і ви відвідали Мене, і у в’язниці був, і ви прийшли до Мене” (Мф. 25:34-37). 11) Навпаки, як жахливо буде немилостивим чути страшний той голос Праведного Судді: “Ідіть від Мене, прокляті, у вогонь вічний, уготований дияволу та ангелам його: бо голодував Я, а ви не дали Мені їсти, хотів пити, а ви не напоїли Мене, був мандрівником, а Ви мене не прийняли, був голим, а ви не зодягли Мене, був хворий, а ви були у в’язниці, а ви не прийшли до Мене” (Мф. 25:41-43). 12) Багатства ніхто з собою не візьме, йдучи звідси, але як голим прийшов у світ, так голим і відійде, однією душею. “Бо ми нічого не принесли у світ; очевидно, що нічого не можемо й винести з нього”, – каже апостол (1Тим. 6:7). Багатство ж, яке тут залишаємо, після смерті гине і нам ніякої користі не принесе; а яке тут в ім’я Христове розтратиться, то на небесах з великим зростанням знайдеться. Бо замість тлінного нетлінне, замість земного – небесне, замість тимчасового – вічне, замість малого – незрівнянно більший скарб від щедрої руки Господньої сприйме той, хто витрачає і дає бідним майно в ім’я Його. Бо “той, хто милує жебрака, позичає Богу, і відплатиться йому за благодіяння його”, – говорить Соломон (Притч. 19:17). Бо такий Милостивий і Щедрий Господь наш, що й той, “хто напоїть одного з малих цих лише чашею холодної води, в ім’я Його, не втратить нагороди своєї” (Мф. 10:42; Мк. 9:41). § 260. Відгукнувся багач і представляє аргумент, чому убогим відмовляє: “Я, мовляв, маю дітей, треба дітям залишити спадок”. Правда, не треба дітей залишати. Вимагає того природна до дітей батьківська любов. Ближче тобі діти твої, ніж інші. І погано й нелюдяно робить той, хто, залишивши домашніх без хліба, годує інших. Отже, не полишай дітей, але не полишай і бідних, які просять у тебе милості заради Христа, що за всіх і за тебе помер. Люби дітей, але заради Христа, Який у тебе через бідних просить, не тільки більше за дітей, а й більше за себе люби. Але до того ж зверни увагу на таке речення: 1) Якщо хочеш залишити спадщину дітям, невідомо, чи дітям вона дістанеться, чи ворогам твоїм. Бо часто буває, що маєток чужим дістається по смерті, а не тим, кому бажаємо за життя нашого. 2) “Невідомо, – каже свт. Василій Великий, – чи буде їм корисним залишене багатство твоє” (У Слові до багатих), оскільки багато дітей залишеним їм батьківським маєтком розбещуються й гинуть тимчасово і вічно. 3) Душа твоя ближче тобі і дорожче повинна бути, ніж діти твої: повинен ти більше про неї піклуватися, ніж про дітей. Бо з нею ти навіки будеш – або в житті вічному, або в муках вічних, а діти твої доти твої, доки на світі цьому з ними живеш, хоча й за життя твого вони більш Божі, ніж твої, як і сам ти. 4) Діти, і без спадщини залишившись, можуть нажити маєток, як і ти нажив. Бо Бог, Який тобі дав, може і їм дати. А душа, тобою залишена, у кого знайде милість, коли і заповідь Божу зневажаєш, і милості до ближнього не показуєш? 5) Діти твої мають Промислителя спільного – Бога, Який про всіх дбає. Його Промислу, як себе, так і дітей ввіряй, а не на багатство, що гине, сподівайся, від чого апостол відвертає, і дітей того ж учи, щоб “сподівалися не на неправдиве багатство, а на Бога Живого, що дає нам усе рясно на насолоду” (1Тим. 6:17). 6) Немає кращої спадщини, ніж щоб діти твої успадковували твою чесноту і вдачі добрі, щоб від тебе, батька, навчилися милість творити ближньому, щоб, бачачи тебе, батька свого милостивого, і самі б милостиві були. Цей спадок старайся їм залишити. Постарайся “виховати їх у вченні та повчанні Господньому”, як апостол вчить (Еф.6:4). А якщо без настанови цієї залишиш їх, то й багатство твоє, їм у спадок залишене, також мечем буде, яким самі себе занапастять, і сам ти перед судом Божим винуватим з’явишся. 7) Якщо дітям залишити хочеш маєток, а убогих зневажаєш, то жодної любові християнської не маєш, а тільки тілесну, бо християнська любов усіх обіймами своїми обіймає. Отже, з якою надією без християнської любові помирати будеш? Бо де любові християнської немає, там і віри немає, “без якої спастися неможливо” (Євр. 11:6): “віра, що діє любов’ю, спасає” (Гал. 5:6); і “віра без діл мертва”, – говорить Святе Письмо (Іак.2:20, 26). Інший відгукується: “Я-де при смерті маєток роздам”. Відповідь: 1) Невідомо, як закінчиш життя; невідомо, чи зможеш слово сказати в день смерті своєї; і хоча й напишеш заповіт про маєток свій, але чи буде зроблено за заповітом, також невідомо. 2) “Так смерті твоїй, – каже свт. Василій Великий, – приписується милість, а не тобі” (У Слові до багатих). Бо якби смерть не спонукала тебе до того, не зробив би ти милості. 3) Чи тоді хочеш роздавати багатство, коли вже й не можеш більше його мати і не в твоїй владі залишається? 4) Чи тоді хочеш милостивим і щедрим бути, коли перестаєш жити і від людей відлучаєшся? Чи тоді добро робити, коли життя, дихання, рух припиниться, і всяка дія скінчиться, і час випробування і суду настане? 5) “Якщо не наважуєшся знатних людей рештками трапези твоєї пригощати, – каже свт. Василій Великий, – як наважуєшся Бога рештками твоїми на милість схиляти?” (У Слові до багатих). Отже, відклади всі ці думки, які тебе відволікають від чесноти і зв’язують серце твоє скупістю і грошолюбством; переріж узи ці мечем віри і надії на Бога, і віддай маєток свій руками убогих в руки Христа, Який, “будучи багатим, збіднів заради нас, щоб ми збагатилися Його злиднями” (2Кор. 8:9). Інший заявляє: “Я-де вільний розпоряджатися своїм маєтком”. Відповідь. Нічого свого, крім гріхів, не маєш ти, який ” голим… з утроби матері твоєї вийшов, голим і відійдеш” ( Йов. 1:21). Скупість і ласощі – твоє; а маєток – Боже добро, витрачати яке ти маєш з волі Божої, а не твоєї. А якщо за своєю волею і своїми забаганками Боже добро марнуватимеш або при собі триматимеш, не вживаючи на законні й богоугодні витрати, неодмінно, як невірний і лукавий раб, суду Божого не уникнеш (див. Лк. 12:45-46). Інший думає і каже: “Я-де хочу на світі жити, і для того маєток запасаю і бережу”. Відповідь. Так-то думав і євангельський багач жити на світі, їсти, пити і веселитися. Але слухай, що “Бог сказав йому: “Божевільний! Цієї ночі душу твою заберуть у тебе; кому ж дістанеться те, що ти заготовив?” (Лк. 12:20). Так і ти обіцяєш собі те, що не в твоїй владі; жити хочеш на світі, але смерть перед тобою невидимо стоїть, суд Божий біля дверей, і Бог із небес каже: “Божевільний! Цієї ночі душу твою заберуть у тебе; кому ж дістанеться те, що ти заготовив?” Інший мислить: “Якщо-де мені від маєтку убогим давати, то на що мені жити?” Відповідь. Не жити тобі нема на що буде, а нема на що буде розкішно жити; нема на що буде розширювати і прикрашати будівлі, палати, стіни; нема на що збирати багаті столи, нема на що запасати дорогі вина, нема на що приймати частих гостей; нема на що шити різний дорогий одяг; нема на що купувати бісеру, алмази, яхонти та іншу привабливість і метушню; нема на що діставати, прикрашати й утримувати добірних коней, їм пристойних наборів і карет, багато вбраних слуг; нема на що в карти грати, нема на що собаче полювання утримувати, нема на що розважальні галереї будувати та інші забаганки виконувати, оскільки на всі ці марнославні й непотрібні витрати багато потрібно грошей. Не до милостині, не до жебраків, коли так розлого себе хочеш утримувати. А коли відніметься надмірність, припиниться розкіш, то і тобі, і тим, хто вимагає від тебе, достатньо буде, бо єство небагато чим задовольняється, а примха і розкіш згубні й усім світлом незадоволені. Нарешті, самолюбство, скупість, сріблолюбство і немилосердя багато вигадує причин і вибачень, яких і перерахувати неможливо. З цих-то причин “важко багатому увійти в царство небесне” (Мф. 19:23). Оскільки: 1) сподіваються на багатство своє, а не на Бога Живого, що є ідолослужіння; 2) у багатих скупість і сріблолюбство гніздиться; 3) гордість і тієї донька – зневага до бідних і убогих; 4) немилосердя до стражденних, подібних до себе, братії; 5) згубна розкіш та інше. А всьому корінь – самолюбство. Не багатство винне в загибелі багатих, бо багатство є Боже обдарування, і багато хто багатий був, але й благочестивий, як-то: Авраам, Ісаак, Іаков та інші прабатьки наші, якими є й тепер багато хто, – але що ж? Серце самолюбне і таке, що приліплюється до багатства і від Бога Живого відвертається. Тому Псаломщик каже: “коли припливає багатство, не докладайте серця” (Пс. 61:11). Зауваж тут, люб’язний читачу, що тут ідеться про багатство праведне, а не про те, що зібране неправдою, розкраданням, беззаконними статками, лестощами й підступністю. Це багатство згубне, і користолюбця свого навічно занапастить, якщо злом зібраного добре не марнує і істинного покаяння і плодів його не принесе (про що вище в статті першої частини це сказано).

– 261. Тут доречно і потрібно згадати про слова багатьох християн, які не тільки холодні й віддалені від любові, а й порожні й, якщо істину сказати, нелюдські. 1) Багато хто, бачачи бідність ближнього і не бажаючи допомоги йому подати, зрікаються нелюдяно і в серці криється немилосердя, оголошуючи: “Яке мені до нього діло?” Язичники природним законом схиляються на бідність, бідному співчувають і милосердя надають, як досить багато в історії про те оповідається; а християни, які сповідують Христа, Христа – Людинолюбця і милосердя, який милостиво догоджає, закон богописаний і Євангеліє чують, і сподіваються на воскресіння мертвих та життя майбутнього віку, зрікаються від спорідненого свого єства й вимовляють слова: “Яке мені до нього діло!” Христу, Якого сповідуєш, до тебе і до всіх нас діло було, коли бачив нас у великому лихолітті, і так над усіма нами зглянувся, і так дивовижно від лиха позбавив. А ти про подібного до себе ближнього, якого Він наказав тобі любити і милість надавати, ближнього, що бідує, вимовляєш нелюдські слова: “Яке мені діло до нього?!” Бог щодня про тебе дбає, годує й одягає тебе, дає тобі здоров’я і міцність, силу та інші блага, щоб ти і сам ними задовольнявся, і братії, яка потребує, служив; а ти бідолашному відмовляєш: “Яке мені діло до нього?!” Сам милості сподобляєшся, але інших милувати не хочеш і безсоромно відрікаєшся: “Яке мені до нього діло!” Це слово не тільки засліпленого, а й невдячного і лукавого: “Яке мені діло до нього?” Брат у лихолітті гине, а ти допомоги йому не подаєш, від погибелі не рятуєш: немає жалю про рідне стражденне єство! Сам, думаю, багаторазово допомогу від ближнього в потребах пізнав, і тепер вимагаєш, бо ніхто на світі не живе без допомоги іншого. Усі один від одного допомоги вимагають: жебрак від багатого, невіглас від розумного, немічний від здорового, у в’язниці ув’язнений від вільного, мандрівник від того, хто має дім. З цієї ж причини і Бог, проявляючи милосердя до нас, заповідав нам: ” Полюби ближнього твого, як самого себе” (Мф. 22:39). “В усьому, як хочете, щоб із вами чинили люди, так чиніть і ви з ними, бо в цьому закон і пророки”, – каже Христос (Мф. 7:12). Хочеш, щоб тобі ближній допомагав у потребі твоїй, – це безперечно. А якщо і хочеш, і пізнав, і пізнаєш допомогу собі від іншого, як сказано, і надалі без того не можеш жити, то сам розсуди, як шалено відмовляєш тому, хто вимагає в тебе допомоги, сам від іншого отримуючи допомогу! Бачиш, яке лукаве серце твоє, яке видає слово: “Яке мені до нього діло!” До того ж зверни увагу, що з того випливає, коли в потребі відмовляєш ближньому? Тобі до нього потреби немає; інший подібний до тебе те саме скаже; третій також зречеться; а він у тому лихолітті загине: що ж тоді? Бережися, щоб як ти, так і інші, які відреклися від нього, до загибелі його праведним судом Божим присуджені не були. О, скільки на світі вбивць, які не руками, але своїм немилосердям, жорстокосердям і такою нелюдською відмовою вбивають людей, але думають про себе, що вони чисті в тому! Бо не тільки той убивця судиться, хто якось ближнього вбиває, а й той, хто бідолашного від смерті не позбавляє, а може позбавити, оскільки, якби він подав руку допомоги бідолашному, не спіткала б його смерть. Бо коли забороняється вбивати нам брата нашого, то тим самим ведеться зберігати життя його, яке зберігається допомогою нашою. Отже, бідуєш ти сам душею, якщо братові, що бідує, не подаєш допомоги, а можеш. Але до того ж ще озирнись, чи належиш ти до того духовного й благословенного Тіла Христового, яке є Церква свята, коли таку про себе й ближнього думку маєш, хоча устами й сповідуєш Христа? В одному тілі член члену допомагає: рука руку миє, око оку, вухо вуху, нога нозі та інші один одному допомагають і охороняють. Так і християни, які духовне Христове Тіло складають, повинні не тільки один від одного не відрікатися, а й один одному допомагати. 2) Є в багатьох звичай того, хто просить, відсилати до Бога: Бог-де дасть. Це, на перший погляд, здається, не неправильно, оскільки Бог усе дає, і дає даром. Але як візьмеш, християнине, до міркування слово це, то побачиш, що воно те саме значить, що й вищезгадане слово: “Яке мені діло до нього?” Бо відсилаєш того, хто просить, до Бога не для того, щоб Бог йому подав, а тому, що сам не хочеш подати, і тому від себе відсилаєш, а не до Бога посилаєш. А хоч і справді відсилаєш до Бога, то й тоді неправильно робиш, бо Бог його посилає до тебе і тобі велить йому подати: ” Хто просить у тебе, дай” (Мф. 5:42), а ти назад його відсилаєш до Бога: “Бог дасть”, і так заповідь Божу порушуєш. Бог блага Свої подав тобі, щоб ти і сам потреби свої задовольняв і тим, хто потребує, давав на славу Його. Але ти, сам тільки задовольняючись, тих, хто вимагає, відсилаєш: “Бог дасть”. І так Богу, Подателю благ, невдячним себе показуєш. Якби хто сказав: “Я б подав тому, хто просить, та сам не маю”, – такому відповідаю: 1) Маєш що подати, чи не маєш, про те знає Бог Серцезнавець, Якому маєш і не маєш, що маєш, і що не маєш, відомо. 2) Тут ідеться про таких, які мають що подати, але відсилають від себе нужденних ні з чим, а не про таких, які самі жебраки. 3) Милостиня, як плід любові, не тільки в дійсному подаянні полягає, а й у святому бажанні до подаяння, сердечному жалю та співчутті до бідного (як побачиш у наступному параграфі), і в усякому служінні, як-от: у введенні мандрівника до хати, у відвідуванні хворого, того, хто сидить у в’язниці, та у служіннях їм, і таке інше. Нарешті, завершую це моє міркування вченням святого Василія Великого, який так про немилостивих говорить: “Знаю я декого, що постили, молилися, зітхали та іншу чесноту показали, але жодної копійки жебракам не подали: яка від того користь?” (Слово до багатих).

– 262. Що є милість і як її треба робити? 1) Милість – це коли робиться добро негідним, тобто тим, котрі нічим у нас цього не заслужили: інакше не милість, а відплата буде. Так не називаємо милістю того, що дається найманцям за працю, а називаємо платою, окрім того тільки, що понад заслужене дається, наприклад, праця найманого неварта понад п’ятдесяти копійок, а дасться сто копійок: тоді таке даяння – милість. 2) Коли робиться добро без будь-якої очікуваної користі від того, хто приймає його. Бо “любов, плід якої є милість, не шукає свого” (1Кор. 13:4-5): інакше буде торг або давання в борг. Бо повернення боргу не в тому тільки полягає, щоб повернув боржник позикодавцеві самим тим, чим у нього взяв, а й у тому, щоб повернув узяте чим би не було. Так, коли хто робить комусь добро, а чекає від нього чогось, тим самим ніби в борг йому дає. 3) Милість справжня – та, яка робиться не з примусом, але від любовного бажання, старанності й сердечного жалю тому, хто вимагає милості. “Того, хто доброзичливо дає, любить Бог”, – каже апостол (2Кор. 9:7). Так не вважається милістю, коли господар, у якого у квартирі солдат, через указ Монаршого упокоюється; бо указ йому дає квартиру, а не сам він добровільно; оскільки якби він указу не боявся, то, можливо, і не допустив би його в дім свій. Хто з доброї волі приймає мандрівників, той, хоча б і указу не було, доброзичливо прийняв би, а це називається страннолюбністю і істинною милістю. 4) Милість судиться не за кількістю того, що подається, а за якістю того, хто дає, тобто за тим, з якою ретельністю і добровільністю хто подає. “Не в міру того, що подається, але за силою і постановою тих, хто дає, – каже святий Іоанн Златоуст, – судиться величина милостині” (Бесіда 1 на Послання до євреїв). І ще той самий отець: “Не варті дані без старанності десять тисяч талантів двох лепт, даних з ретельністю” (Бесіда 15 на Послання до філіппійців). 5) За милість шанують не тільки справу милості, створену або створену, а й саму старанність і бажання до творіння милості. Бо милість, як і всяка чеснота, в серці має місце, і тому хоча на ділі й не твориться, проте шанується так, наче справою самою виконана була. Бо як не тільки той тільки викрадач, який самою справою викрадає, а й той, що хоче викрасти, але не може, так не тільки той милостивий, який робить милість, а й той, що хоче робити милість, але не може, хоче подати тому, хто просить, але не має, що дати, хоче допомогти бідолашному, але не може. За серцем і наміром усяка справа судиться. “Якщо і нічого не маєш, – каже святий Іоанн Златоуст, – але маєш співчутливу душу, і за це тобі нагороду дотримано буде. Тому й Павло, заповідаючи плакати з тими, хто плаче, і з в’язнями немов би зв’язаним бути повелів (Рим. 12:15)”. І нижче: “І Христос, коли догоджає милостивим, не тільки маєтками милуючих, а й діями тих, хто творить, догоджає й хвалить. Бо той, хто людинолюбну й милостиву вдачу має, якщо має маєтки, поділиться; якщо в напастях побачить когось, поплаче і заридає; якщо скривдженого побачить, заступиться, і таке інше” (Бесіда 19 на Послання до римлян). Бо милість, як сказано, є плід любові нерозлучний і завжди з нею пов’язаний, як теплота з вогнем; і як вогонь теплоту, так любов милість видає. Ця теплота любові при нагоді себе проявляє. Милостивий не відмовиться бідолашному допомогти, якщо може; якщо не може, співчуває лиху його. Милостивий не відмовиться голого одягнути, якщо має чим; не відмовиться мандрівника в домі прийняти й потішити, сумного утішити, хворого відвідати, бідоласі руку допомоги подати; а якщо не має сил цього зробити, то має серцеве бажання й ревність до того. Бо не кожен все може. Хто може допомогти, але не хоче, той справді милості не має, коли може тому, хто просить, дати, але не хоче, та інше; тут милість місця свого не має, але має місце немилосердя. 6) Милість треба надавати не заради того, щоб похвалу від людей мати, а в ім’я Христове, на славу Божу і заради користі ближнього, щоб ім’я Боже, а не того, хто подає, славилося, а ближній, що вимагає милості, творився. Таким має бути намір того, хто дає милостиню. 7) Милостиню треба подавати не від викрадення і неправди, а від свого майна, Богом даного нам. Бо в одного віднімати й іншому давати – це не милість, а нелюдяність і спокуса або пом’якшення совісті, яка, роздратована неправдою, не перестає викривати викрадача. Така милостиня є гидота перед Богом: бо “що той, хто забиває на жертву сина перед батьком його, то той, хто приносить жертви від іменинників”, – каже Сирах (Сир. 34:20). Такий повинен зробити те, що митар Закхей, який кається, обіцяв перед Христом зробити (див. Лк. 19:8), тобто, що зло зібрав, добре марнотратствуй, скривджених нагороджуй, надалі неправди не роби, і в тому, що чинив неправду й закон Божий плюндрував, каятися і надалі благословенними працями харчуйся. 8) Милість треба робити всім, тобто родичам і нерідним, друзям і ворогам, усякому, хто не потребує милості. Справжня любов і над ворогами, що бідують, умилостивляється: вона не на обличчя, а на бідність дивиться. 9) Милість треба робити, дивлячись на потребу того, хто потребує. У кого велика потреба, більшу треба й милість показати: голодного нагодувати копійка або дві можуть, голого одягнути, хатину побудувати тому, хто не має, де голову прихилити, – для цього не дві копійки потрібно. Однак хто скільки може, зважаючи на свій достаток. У кого більше приходу і достатку, більше повинен і приділяти нужденним. 10) Милістю створеною не повинно звеличуватися. Оскільки, що не маємо, не своє маємо, але Боже, і тому, що даємо, Боже даємо, а не наше власне. Бо ми будівельники, які з волі Його повинні робити витрату ввіреного Ним нам добра; ми раби, які повинні робити те, що Господь наш хоче і наказує. Горе ж нам, коли не слухаємо Господа нашого і не робимо наказаного! Так ріг високоумства може зламатися. 11) Зроблене добро, наскільки можливо, забувати треба, щоб не викрала ліва рука те, що створила права (див. Мф. 6:3). Бо одна пам’ять про гріхи нам корисна, оскільки смиряє нас. А про чесноти пам’ять не корисна, бо в пихатість фарисейську приводить, що показує притча про митаря і фарисея (див. Лк. 18:10-14). Закликає Христос у вічне Своє царство благословенних Своїх і догоджає їм, кажучи: “Я голодував, і ви дали Мені їсти”, та інше; але вони чеснот своїх не пам’ятають і зізнаються, наче їх і не робили: “Господи! Коли ми бачили Тебе голодним, і нагодували? Або спраглим, і напоїли? Коли ми бачили Тебе мандрівником, і прийняли? Або голим, і одягли? Коли ми бачили Тебе хворим, або у в’язниці, і прийшли до Тебе?” (Мф. 25:34-39) Цим показується, що і ми добрі справи повинні робити, але зроблене забувати. До того ж маємо твердо пам’ятати, що ми самі собою без Христового Духа не можемо ніякого добра робити. “Без Мене…, – каже Христос, – не можете робити нічого” (Ін. 15:5). Тому всяке добро істинне від Бога походить, і добре діло є Боже діло, Богу його і приписувати повинно: Йому єдиному, як Джерелу і Подателю благ, подяка, честь і слава належить.

– 263. Оскільки злидні чималу скорботу приносять, особливо тим, котрі з дружинами й дітьми у бідності живуть, і подушні податі та оброки платять, то повинні вони в цьому лихолітті нічим іншим, як терпінням себе укріпити, на Божу волю віддатися і так милості Його очікувати. Однак нехай прислухаються до такого речення: 1) Втіха убогим може бути від порівняння багатого з убогим. Хоч сини цього віку й вважають блаженство в багатстві, але якщо на стан багатого й убогого подивимося, то побачимо, що цей блаженніший за того. Бо блаженство полягає не в багатому стяжанні, а в спокої душевному; не в тому, щоб багато мати, а в тому, щоб тим задовольнятися, що маємо. Дивись на багатого і жебрака: багатий проживе дні свої, і жебрак проживе. Багатий живе в багатих покоях, багатим столом насичується, у багатий одяг одягається, жебрак – у хатині, хлібом із водою харчується, у лахмітті ходить, але так само дні проводить, як і багатий. У багатого і жебрака вчорашній день минув, те саме й надалі буде. Багатий має скарб, але зі скарбом має і піклування, страх і острах, як би його не втратити; жебрак не має скарбу, але не має і страху. Багатий боїться злодіїв і розбійників; жебрак від цього вільний. Багатий разом із багатством часто й життя від лиходіїв позбавляється; жебрак цього не боїться, бо на жебрака не нападає розбійник. Багатому багато хто заздрить, як сама справа показує; а кому заздрить багато хто, тому багато і підступів буває, бо заздрість без того не буває; жебрак же цього не боїться, бо хто злидням позаздрить? Багатий засудженню і лихослів’ю підлягає через скупість і немилосердя; жебрак того не знає, бо хто чого не має, того й не дає. Багатий повинен витрачати багатство з волі Божої, інакше перед судом Божим буде винен; жебрак від того вільний. З багатством майже завжди нерозлучна гордість, початок усякого гріха; убогість вчить смирення. Багатство або скупістю зв’язує, або розкішшю і сластолюбством розслабляє серця багатих; у злиднях того немає, бо що жебракові давати, коли нічого сам не має? Або на що розкішно жити, коли терпить нестачу? Багатому слід відповідь дати перед Богом про витрату багатства; жебрак про те не думає. Багатий перед смертю міркує, кому і як залишити багатство, жебрак про те не дбає. Багатий, помираючи, залишає багатство, жебрак як не мав, так і не залишає. Багатому і при смерті не допускає багатство піклуватися про душу свою, а жебрак про одну душу свою подвизається. Про багатих говорить Христос: “Істинно кажу вам, що важко багатому увійти в царство небесне” (Мф. 19:23). Про жебраків – не те; але що? “Послухайте…, – каже апостол, – браття мої улюблені, – чи не бідних світу вибрав Бог, щоб вони були багаті вірою і спадкоємцями царства, яке Він обіцяв тим, хто любить Його?” (Іак. 2:5) Нехай не подумає хто-небудь, що багатство саме по собі губить, а злидні – самі по собі спасають! Але як невір’я з плодами своїми до погибелі призводить, так “віра, що діє любов’ю” (Гал. 5:6), двері до вічного життя відчиняє. Усім Бог хоче врятуватися – багатим і жебракам; але здебільшого жебраки цій спасенній Божій волі підкоряються, а багаті, приліпившись до метушні світу цього, відрікаються від неї. Звідси чуємо, що покликані на вечерю велику “почали всі… вибачатися…, усі життєвими клопотами заплутані. Один сказав: Я купив землю і мені потрібно піти подивитися її; прошу тебе, вибач мене. Інший сказав: Я купив п’ять пар волів і йду випробувати їх; прошу тебе, вибач мене. І третій сказав: Я одружився і тому не можу прийти” (пор. Лк. 14:16-20). Це означає не що інше, як пристрасть до земних і тлінних речей, зневагу до Слова Божого і неслухняність до волі Божої, яка хоче, “щоб усі… спаслися” (1Тим. 2:4). Навпаки, жебраки, хоча їх і відводять від спасенного шляху спільні вороги – диявол, плоть і світ, але багато їм убогість проти них допомагає, як вище сказано. Бачиш, наскільки блаженнішими є злидні порівняно з багатством, хоча люди за цим женуться, а тієї уникають! 2) Втіху жебраки в убогості своїй отримують від імені Христового, яке, хоча багато багатих, скупістю полонені, зневажають, проте багато хто з радістю і старанністю в слух і серце приймають, і так відчиняють двері милосердя тим, хто просить заради Нього. Це ім’я для них понад усякий скарб світу цього, це ім’я їх живить, одягає, напоює і заспокоює; з цим ім’ям скрізь їм дім, трапеза, одяг, розрада, де тільки не мають христолюбні серця. Багатий часто приходить в убогість; але жебрак з ім’ям Христовим завжди рівний, задоволений і багатий. На цей дорогоцінний скарб сподіватися, ним утішатися повинні жебраки. 3) Хоча Бог, як Щедрий і Милостивий, про всіх промишляє, але про убогих, як безпорадних, особливо. Бо називається “Отцем убогих і Суддею вдовиць” (Пс. 67:6; Ін. 14:18). І ще сказано: “Сироту і вдову прийме” (Пс. 145:9). Чому в багатьох місцях Писання читаємо, що про них нам піклуватися, їм допомагати, тим, хто просить, подавати наказує і зараховує те Собі, що жебракам доброзичливо подається. “Той, хто милує жебрака, позичає Богу” (Притч. 19:17). І Христос каже: “Так як ви зробили це одному з цих братів Моїх менших, то зробили Мені” (Мф. 25:40). 4) Христос, Син Божий, “будучи багатий, збіднів,… щоб ми збагатилися Його убогістю” (2Кор. 8:9). Від цього велика втіха жебракам виникає, що Христос, у Якого весь світ у руці, Цар неба і землі, “волею збіднів”, так що “Син Людський, як Сам про Себе сказав, не мав, де прихилити голову” (порівн. Мф. 8:20). Бо вони убогістю своєю Йому відповідають, коли її з вдячністю терплять. 5) Як багаті, так і убогі не випадково бувають, але як “багатство, так і убогість – від Господа” (Сир. 11:14). Отже, що від Бога, не може бути злом, але добром. 6) Як усяке лихо, так і злидні може Бог Своєю людинолюбністю або припинити, або полегшити, – що й справді буває, коли “з землі піднімає злиденного, а з гнізда піднімає вбогого, щоб посадити його з князями, з князями народу Свого” (Пс. 112:7-8). Так підняв Іосифа з в’язниці і посадив вище князів єгипетських. Так “обрав Давида, раба Свого, і взяв його від отари овець” (Пс. 77:70). 7) Нарешті, як усяке лихо, так і злидні смертю закінчуються. Усьому кінець – смерть: багатству й убогості; і багатих розрада, і злиденних терпіння терпіння смертю завершується.

– 264. Коли тут пропонується розрада жебракам, то тільки ті маються на увазі жебраки, які справді жебракують за Божим Промислом, який все нам на користь будує; або які марнують маєтки і дають убогим, і так мимоволі виволяться заради імені Христового убогість терпіти й услід за Христом, який збіднів заради нас, ходити. Тому від цієї втіхи виключаються: 1) Ті жебраки, які можуть трудитися і працями себе та домашніх годувати, але не хочуть, і так, у неробстві й лінощах живучи, не мають, чим себе задовольняти, і хочуть чужими працями харчуватися. Ці самі у своїй убогості винні; вони не втіхи, а суду Божого, як дармоїди, очікувати повинні, якщо не покаються, бо проти заповіді Божої чинять, якою велено нам “у поті чола нашого шукати хліба собі” (Бут. 3:19). 2) Ті, які, маючи, чим задовольнятися, прикидаються жебраками, у лахміття одягаються, щоб людинолюбство до себе привернути. Вони – ошуканці, злодії і викрадачі, а не жебраки, оскільки і тих, хто подає, обманюють, і справжніх жебраків обкрадають; бо ту милостиню, яку істинно жебракам мали б подати, вони хитромудрою вигадкою викрадають. Грішать вони проти заповіді Божої: “не кради” (Вих. 20:15), і так, як злодії, суду Божому підлягають, якщо не виправляться. 3) Ті, які подану заради імені Христового милостиню витрачають на пияцтво та інші згубні витрати. Ці також, як і шахраї, і злодії, і п’яниці, суду Божого не уникнуть, якщо не виправляться. 4) Сюди відносяться і ті жебраки, які, не терплячи злиднів, спрямовуються на злодійство, розкрадання, розбій та інші, законом Божим заборонені, справи. 5) До цього числа входять і ті жебраки, які, не терплячи, нарікають проти Бога і хулять Його. І інші, подібні до них, з вищеописаної розради виключаються.

Глава 12: Про прощення гріхів ближньому

“Прощайте, і прощені будете”, – каже Христос (Лк. 6:37).

“Бо якщо ви будете прощати людям гріхи їхні, то пробачить і вам Отець ваш Небесний, а якщо не будете прощати людям гріхи їхні, то й Отець ваш не пробачить вам гріхів ваших”, – каже Христос (Мф. 6:14-15).

– 265. Тим, хто живе в суспільстві, важко один по відношенню один до одного не згрішити як-небудь: або словом, або ділом, або іншим яким чином. Бо сатана завжди і скрізь кукіль свій згубний сіє, і підбурює нас один на одного, і намагається мир і любов братерську між нами порушити, а ненависть і ворожнечу посіяти. Тому потрібно нам один одному прощати гріхи.

– 266. Причини, що спонукають до прощення гріхів ближньому: 1) Бог велить прощати ближньому образи, отже, ми зобов’язані робити це за велінням Божим. Інакше грішимо проти Бога, який наказує, бо не слухаємо Його і противимося Йому, що тяжко і страшно. 2) Вимагає того християнська любов, щоб братові нашому, котрий, будучи неміччю природною переконаний і диявольською дією заохочений, згрішив перед нами, не мститися, а, умилосердившись, пробачити, щоб від помсти злої він не постраждав, а ми б після цього не шкодували, що братові лихо заподіяли. Бо часто буває, що як той, хто образив, так і той, хто помстився, шкодує про скоєне, але вже скоєного не повернути. Тому наперед то передбачати треба і не дозволяти гніву переростати в ненависть і злість, а зло, яке негайно починає палахкотіти, треба вгашати духом лагідності й людинолюбства. 3) Нехай спонукає нас до взаємного прощення і помилування одне одного милосердя Боже, яке щогодини нам, тим, хто грішить, являється, яке ми в собі пізнаємо, яке настільки велике, що, хоч би який ближній наш згрішив перед нами, хоча б щодня і щогодини, маємо йому прощати заради цього людинолюбства Божого, яке нам дається. Бо яким би не був гріх ближнього нашого стосовно нас, це як крапля порівняно з морем або ніщо порівняно з нашим перед Богом гріхом, у якому ми щодня і щогодини перед Ним винні. Бо всі ми, хто б не були, – люди, грішники, “земля і попіл” (Сир. 10:9); порівняно з Богом, перед Котрим увесь світ, як крапля, ми – як ніщо. Отже, чи велике, коли людина перед людиною грішить, і грішник грішника прощає? Велике воістину і страшне діло – людині, рабу, грішнику, перед Великим, Нескінченним, Святим і Праведним Богом грішити, і від Нього прощення, каючись, отримувати, і не тільки прощення отримувати, а й милості невимовної сподоблятися! Цього милосердя Божого не тільки слово вимовити, а й розум зрозуміти не може. Отже, нехай посоромиться і замовкне гордість і злість людська, що шукає, як занапастити брата за слово поносне, коли Бог Великий і Святий такий лагідний, довготерплячий і милостивий до нас, тих, хто грішить! 4) Нехай спонукає до того нас велика користь наша, яку отримують ті, хто прощає образи ближньому. Бо хто прощає гріхи ближньому, тому зручний приступ до милості Божої відкривається просити в ім’я Христове своїм гріхам прощення: “Коли ж ви будете прощати…, – каже Христос, – людям їхні гріхи, то пробачить і вам Отець ваш Небесний” (Мф. 6:14). Навпаки, зачиняються двері до отримання милосердя Божого і прощення своїх гріхів для того, хто ближньому гріхів не залишає, як Христос, Господь наш, явно про це говорить: “Коли ж ви не пробачатимете людям їхні гріхи, то й Отець ваш не пробачить вам гріхів ваших” (Мф. 6:15).

А що звідси настане тому, кому гріхи не пробачать? Не що інше, як суворий і праведний Божий суд, вічний осуд, вічні муки в пеклі, якими за злочин закону Божого без кінця платитимуть засуджені, але ніколи не заплатять правосуддю Божому. Читай притчу у Матфея, у розділі 18-му. Що робиться там із тим невдячним і лукавим рабом, якому цар його десять тисяч талантів пробачив, а він товаришеві своєму і ста динаріїв пробачити не хотів? “Тоді правитель його закликає і каже: “Злий рабе! Весь борг той я пробачив тобі, бо ти вблагав мене; чи не належало і тобі помилувати товариша твого, як і я помилував тебе?” І, розгнівавшись, господар його віддав його катам, поки не віддасть йому всього боргу” (Мф. 18:32-34). Таке настане від правди Божої визначення і тим лукавим людям, які перед Богом незліченним боргом гріхів винні, а ближньому не хочуть залишити й малого. “Так і Отець Мій Небесний…, – підсумовує Господь притчу, – вчинить із вами, якщо не пробачить кожен із вас від серця свого братові своєму гріхів його” (Мф. 18:35). А як так? Ось яким чином: не залишаєш ти братові твоєму, тобто кожній людині, малого боргу гріхів, як ста пенязів, – не залишить і тобі Бог десяти тисяч талантів, а проти цього боргу борг у сто пенязів, як ніщо. Тобто гріхи, якими ближній твій тебе образив, порівняно з гріхами, якими ти величність Божу прогнівив, як ніщо вважатися повинні. Бо ти порівняно з величністю Божою як ніщо; і не тільки один ти, а й увесь світ перед Ним, як крапля води проти океану, тому й образа твоя порівняно з образою Божою як ніщо. Отже, якщо ти такого малого боргу боржнику твоєму не відпускаєш – не відпустить і тобі Бог великого твого боргу. Ти, людино, людині подібній не прощаєш – і якого прощення від Великого і Праведного Бога очікуєш? Ближній твій тебе, подібного до себе, образив, і ти не прощаєш, а ти нескінченну величність Божу гріхами образив і ображаєш, і хочеш отримати прощення? Тягнеш на суд ближнього твого – судитиме і тебе Бог. Помстиш ти ближньому твоєму – помститься і тобі Бог. Віддаєш у темницю товариша твого за малий його борг? Віддасть Бог і тебе за великий твій борг у темницю, де всю вічність будеш платити борг гріхів твоїх, але ніколи не заплатиш. Тому святий Іоанн Златоуст каже: “Немає нічого безпечнішого, як ворогові пробачити; і немає нічого небезпечнішого, як йому помститися” (Бесіда 2 про Давида і Саула). Отже, страшно злитися на ближнього, страшно мститися, страшно суду віддавати! Розбійникам, убивцям, блудникам, митарям і всяким грішникам, що каються, відчиняються двері Божого милосердя, а перед злісними зачиняються, бо немає в них істинного покаяння, без якого до престолу благодаті доступу немає. Бо злоба є великий гріх, який ними володіє і покаяння їхнє недійсним робить. Оскільки покаяння не істинне, але удаване, неправдиве і є нічим іншим, як зваблюванням, або – краще – пом’якшенням докорів совісті, якщо той, хто кається щиросердно від гріха відстати не хоче. 5) Неможливо тому й молитися Богу, хто ближньому не прощає гріхів. Бо як скаже: “Отче, залиш нам борги наші, як і ми лишаємо боржникам нашим”, – що в молитві Господній міститься, – а сам не залишає? Бо Бог знає серце людське і на серце дивиться, а не на слова. І так яке серце, така й молитва його. Коли серце злоби сповнене, і молитва порожня. Тим паче ж – такий, бо хоча просить Бога устами, щоб пробачив йому гріхи, але серцем не хоче цього прощення, бо сам не прощає. Бо Бог серце слухає, а не слова. І тому злісний з тими самими гріхами відходить від молитви, з якими приходить до молитви, якщо не з ще більш численними. Бо написано: “і молитва його нехай буде в гріх” (Пс. 108:7). Налякати це має тих, які до церкви на молитву ходять, які до вівтаря приступають і дар приносять, і думають, що не тільки за себе, а й за інших молитви возносять, а злоби на ближнього залишити не хочуть. Повинні вони побоюватися, як би їхні приношення і молитви не були їм у гріх. 6) Один одному грішимо всі. Перед тобою сьогодні або вчора згрішив брат твій; а ти перед ним завтра або вже й раніше згрішив, що з тими, хто живе в суспільстві, легко трапляється. Тому один одного прощати повинні, як ті, хто один одному грішить, і тоді ворожнечі не буде, і мир непорушний буде. 7) Якби всі один одному чинили помсту, суспільство б стояти не могло, бо всі б один одного погубили. Бо від взаємної ворожнечі випливає взаємна злість і помста, а від помсти – взаємна погибель, як то на бою буває. “А коли ж один одного гризете і з’їдаєте, стережіться, щоб вас не винищили один одного”, – каже апостол (Гал. 5:15). І так злісні шкодять і гублять суспільство, лагідні ж приносять йому користь і зберігають своїм терпінням. 8) Образи заподіяної не повернути, а помститися чималих зусиль вимагає, та й то, можливо, не вдасться. Бо часто буває, що ті, хто бажає помститися, не тільки бажаного не отримують, а й у великі біди впадають, і в ту яму, в яку ближнього хочуть скинути, самі ненавмисно падають. Так Аман сам загинув на тому дереві, яке невинному Мардохею приготував було (див. Ест. 6:10). (Дивись ще главу про злість і терпіння.)

Глава 13: Про любов до ворогів

“Якщо голодний ворог твій, нагодуй його хлібом, якщо спраглий, дай пити йому, бо, роблячи це, ти збираєш палаюче вугілля на голову його, а Господь відплатить тобі за добру справу” (Притч. 25:21-22).

Те саме й у апостола: “Не будь переможений злом, але перемагай зло добром” (Рим. 12:21).

“А Я кажу вам: любіть ворогів ваших, благословляйте тих, хто проклинає вас, милосердьтеся до тих, хто ненавидить вас, моліться за тих, хто вас кривдить і переслідує, і нехай ви будете синами Небесного Отця вашого, бо Він наказує сонцю Своєму зійматись над злими й добрими, і посилає дощ на праведних і на неправедних. Бо якщо ви будете любити тих, хто любить вас, яка вам нагорода? Чи не те саме роблять і митарі? І якщо ви вітаєте тільки братів ваших, що особливого робите? Чи не так само чинять і язичники? Отже, будьте досконалі, як досконалий Отець ваш Небесний”, – говорить Христос (Мф. 5:44-48; Лк. 6:27-36).

– 267. Під ворогами тут маються на увазі ті люди, які нам словом чи ділом якісь заподіюють кривди, які проклинають нас, ненавидять нас, творять нам напасті й виганяють нас. Цих нам Христос велить любити. Оскільки в розділі про любов до ближнього, тобто до всякої людини, сказано, що є любов християнська і якими є її плоди, тому тут про це не пропонується; там дивись, читачу. Бо між ближніми нашими не тільки приятелі і друзі наші, а й вороги наші маються на увазі, яких Христос нам велить любити: “Любіть ворогів ваших” (Мф. 5:44). Але пропонуються тут тільки причини, які спонукають нас до любові до ворогів наших: 1) Хоч би ми й не знали іншої якоїсь причини, з якої любити нам ворогів наших, однак одне те, що Христос велить нам любити їх, спонукати до того повинно нас, – що і про всяку Його святу заповідь розуміти повинно. Христос хоче і велить нам любити ворогів наших. Христос – вічна Істина, що волею Небесного Отця нам відкрилася, Якого Небесний Отець велить нам слухати: “Його слухайте” (Мф. 17:5). Отже, що Христос, Син Божий, велить, того воля Небесного Отця від нас хоче, вічна Божа правда вимагає, те нам корисно. 2) Якщо візьмемо до міркування, що є Христос, Який нам каже: “Любіть ворогів ваших”, – то не тільки на цей Його наказ, а й на саму смерть за ім’я Його завжди готовими себе показати повинні ми. Християни повинні знати, що Христос є найвища Любов до нас, якої більше бути не може, Визволитель, Відкупитель, Заступник і Примиритель наш до Бога, вічна надія і надія наша. Цей наш такий високий Благодійник велить: “любіть ворогів ваших”. Якби ти потрапив у таке нещастя, що за законами і монаршим визначенням слідувала тобі смертна кара, і знайшлася б така добра людина, яка б тебе не тільки від тієї страти позбавила своїм клопотанням і тим, що зазнала за тебе різні лиха, а й у високу монаршу милість привела, ти б усе, що тобі не наказано від неї, з волі її, без сумніву, виконував; хіба б тільки вкрай невдячним захотів з’явитися такому великому благодійникові. Але ця любов, це благодіяння, хоча й велике, проте порівняно з Христовою любов’ю, яку Він нам показав, – як ніщо, бо це тимчасове, і смерті цієї за природним законом нікому уникнути неможливо. Бо Христос не від тимчасової, а від вічної смерті врятував нас: “не тлінним сріблом або золотом,… але дорогоцінною Своєю Кров’ю” відкупив нас від тієї вічної скорботи (1Пет. 1:18-19). “Христос помер за гріхи наші” (1Кор. 15:3). І не тільки від того лиха позбавив, а й “тим, що прийняли Його, віруючим в ім’я Його, дав владу бути чадами Божими” (Ін. 1:12), і спадщину вічного царства відчинив. Ця найвища Його любов до нас вимагає від нас, щоб не тільки друзів, а й ворогів наших за заповіддю Його любити намагалися, якщо хочемо Йому вдячними бути. Відкрий Євангеліє Його святе, і воно представить тобі любов Його цю. Воно покаже тобі, що Він заради нас “образ раба прийняв” (Флп. 2:7), ” збіднів” (2Кор. 8:9), “не мав, де голови прихилити” (Мф. 8:20), трудився, з міста в місто, з села в село ходив, проповідуючи Євангеліє царства, плакав, хворів, гоніння, ганьбу, хулу, приниження, обпльовування, глузування, посміховисько, терновий вінець перетерпів, страждав, помер і похований був. Усе це неповинно і заради однієї до нас любові перетерпів, і так нас від смерті, пекла і диявола спокутував, і Небесному Своєму Отцеві в милість привів. Ця Його така любов може і повинна пом’якшити і переконати серце наше до любові до ворогів наших. Людину-благодійника, якби від тимчасової смерті позбавив нас, в усьому б слухали ми, якби хотіли йому вдячними бути. Чи не тим більше гідний того Син Божий, Який нас смертю Своєю від вічної смерті викупив і до вічного блаженства двері нам відчинив? Хто хоче любити Христа, Відкупителя свого, той слово Його дотримуватися буде. “Хто любить Мене…, – каже Він, – той дотримуватиметься слова Мого” (Ін. 14:23). Інакше ніякої любові до Христа не має, що б не робив і не сповідував про себе. Отже, якщо любові до Христа не має той, хто ворогів своїх не любить, що ж сказати про тих, які не люблять ніякого зла тим, хто не робить їм? О, як далеко відстоять такі від християнства і Христа! 3) Сам Він нас, ворогів Своїх, так полюбив, що й помер за нас, щоб так із Небесним Отцем нас примирити і у вічне блаженство привести. Поглянь у книгу святого Євангелія, і побачиш, що Христос за грішників і нечестивих помер. “Але Бог Свою любов до нас доводить тим, що Христос помер за нас, коли ми були ще грішниками”. І ще: “Будучи ворогами, ми примирилися з Богом смертю Сина Його” (Рим. 5:8,10). Отже, і ми повинні, за прикладом Його, ворогів наших любити, якщо хочемо учнями Його, тобто християнами, бути. Бо християнин не інше що є, як учень Христа. 4) Хто любить не тільки друзів, а й ворогів, тим показує, що він є сином Божим по благодаті. Бо такий на собі зображує вдачу Небесного Отця, Який “велить сонцю Своєму сходити над злими й добрими, і посилає дощ на праведних і неправедних” (Мф. 5:45), тобто всім робить добро з однієї любові Своєї, добрим і злим, “хоче, щоб усі… спаслися” (1Тим. 2:4), праведні й грішні. Наскільки ж великою справою є бути сином Божим, слово пояснити і розум людський зрозуміти того не може. Отже, якщо хто любить друзів і ворогів, той слідує Богові вдачею своєю, як син батькові своєму; “наслідує Бога, як чадо улюблене” (Еф. 5:1). 5) Однієї християнської душі властивість – ворогів любити. Бо тих, хто їх любить, люблять грішники, митарі та язичники. Християни ж на вищий ступінь любові повинні підніматися, тобто не тільки тих, хто любить любити, а й тих, хто ненавидить; не тільки тих, хто благотворяє, а й тих, хто чинить зло; не тільки тих, хто благословляє, а й тих, хто проклинає; не тільки молитися за тих, хто чинить добро, а й за тих, хто чинить напад і проганяє (див. Мф. 5:44). Отже, якщо хто любить тільки тих, хто любить його, той не християнську справу показує, але робить те, що і для язичників, які не знають Христа, і для великих грішників однаково, і в тому від них не відрізняється. Бо справжня християнська любов “не шукає свого”, але любить усякого без своєї користі (1Кор. 13:5). А хто люблячого себе любить, той рівне віддає, і добром за добро платить, і любить себе більше, ніж ближнього. Бо любить його тому, що той його любить, від нього добро і користь отримує, і тому користь і користь свою любить більше, ніж ближнього; інакше, якби користі й користі від нього не бачив, не любив би його, – як язичники та інші грішники чинять. Тому Христос і каже: “Якщо ви будете любити тих, хто любить вас, яка вам нагорода? Чи не те саме роблять і митарі? І якщо ви вітаєте тільки братів ваших, що особливого робите? Чи не так само чинять і язичники?” (Мф. 5:46-47). Отже, християнська чеснота полягає не в тому, щоб тільки люблячих любити, але всіх без своєї користі. Не любити тих, хто любить себе, є гріх такий, яким і язичники цураються. Бо таких любити і природний розум велить; і більший гріх творить той, хто люблячих не любить, ніж той, хто ворогів не любить. Бо такий і природного розуму позбувся, і гірший за невірного, котрий, законом природним наставляємо, люблячих себе любить: “Коли ж хто за своїх, а особливо за своїх домашніх, не дбає, той зрекся віри і гірший за невірного”, – каже апостол (1Тим. 5:8). Про такого говориться: “Хто відплачує за добро злом, від дому того не відійде зло” (Притч. 17:13). 6) Висока чеснота – любити ворогів і добро творити тим, хто ненавидить. Бо так людина саму себе перемагає, і ця перемога – преславна і більш славна, ніж міста і держави перемагати. Так духом смирення дух гордості скидається; так благість і лагідність злість жене злість; так старий Адам новим поступається; так світ і миродержець зневажається; так християнин “подвигом добрим” подвизається (2Тим. 4:7). На цей подвиг Подвигоположник Іісус сприятливо з неба дивиться, і тому, хто подвизається, нев’янучий вінець готує. Знатна перемога – добром зло перемагати! Преславне торжество – над самим собою тріумфувати! Сприятливе видовище – тих, хто ненавидить любов’ю обіймати, тим, хто чинить зло, милостивити! 7) Як вогонь вогнем не гаситься, так гнів гнівом не перемагається, але ще більше розпалюється. Звідси повстають сварки, лайки, бійки, кровопролиття, вбивства та інше зло. А лагідністю і любов’ю часто і найлютіші вороги схиляються і примиряються. Відомо з першої книги Царств, як гнав Саул лагідного Давида. Але коли Давид у пустелі взяв спис від узголів’я його, тоді як він спав, і не простягнув руки своєї на нього, – слухай, що прокинувшись, Саул йому каже, як визнає свою провину перед ним: “І сказав Саул: “Згрішив я, повернися, сину мій Давиде, бо я більше не робитиму тобі зла, бо душа моя була тепер дорогою в очах твоїх, бо божевільно чинив я, і дуже багато чинив я гріхів” (1Сам. 26:21). Так любов і лагідність і лютих ворогів до сокрушення приводить. 8) Любов до ворогів дає дерзновення в молитві. Бо коли з любов’ю залишаємо їм кривди, без докорів сумління говоримо Небесному Отцеві: “Залиш нам борги наші, як і ми залишаємо боржникам нашим”, – чому, навпаки, ворожнеча перешкоджає. 9) Вороги наші нас упокорюють, гордість, марнославство і зарозумілість нашу скидають, приводять нас до пізнання себе самих і немочі нашої, спонукають нас до молитви старанної, і так, хоча не з цим добрим наміром женуть нас, душевними благами збагачують нас, якщо злобу їхню любов’ю перемагаємо. Так гнаний ворогами своїми Давид і ними скривджений до Бога, як олень, мисливцями обтяжений, зі спрагою до джерела водного, із зітханням і молитвою прибігав. Отже, любити їх, а не гніватися на них повинні ми за те, що вони, хоч і не з добрим наміром, роблять нам це добро. Так “тим, хто любить Бога і, за заповіддю Його, ворогів своїх, усе сприяє на благо” (Рим. 8:28). Їм і ворожнеча, злість, гоніння ворогів велику приносить користь, хоча вони самі не знають і не бажають тієї користі їм. 10) Христос каже: “І як хочете, щоб з вами чинили люди, так і ви чиніть з ними” (Лк. 6:31). Ніхто не хоче бути ненависним ворогами – і сам не повинен їх ненавидіти. Але навіть хоче всякий, коли потрібно і від ворогів допомогу отримати. Наприклад, попався б хто або розбійникам до рук, або до самих ворогів своїх, або у воді загруз, у такому утиску неодмінно і від ворогів своїх шукав би милості, – так буває під час бою воїнського, коли один воїн протилежного боку, переможений іншим, у переможця милості й життя просить. А коли сам від ворогів своїх у скруті милості бажає, того і їм бажати і самою справою показувати, за законом природним, сам повинен. Так святий Давид Саула, ворога свого, який шукав душі його, пощадив і не забрав життя його; чому і Саул змушений був приписати похвалу Давиду і визнати любов його до себе: “душа моя,… – сказав, – була тепер дорога в очах твоїх”, як вище сказано. 11) Наш істинний ворог – це диявол, який як душі, так і тілу нашому намагається заподіяти злобу і погубити. Цей лукавий і ворожий дух і людей вчить, щоб нас гнали й озлоблювали. І так здебільшого він нашої образи причина. Він нас через людей жене, і тим намагається відвести від терпіння і любові Божої, привести нас у ворожнечу і сварку, про що він, як дух злоби, радіє. Отже, на нього повинні ми всю ворожнечу нашу звернути, як істинного і повсякчасного ворога, йому опиратися твердою вірою, волі його не дозволяти над нами звершуватися, – що від терпіння і лагідності буває, не від відплати зла за зло і докучання за докучання, а від любові за ненависть і милосердя за злодіяння. А людям, які, будучи хитрістю його спокушувані, женуть, духом любові співчувати, що його слухають, злу і згубну пораду його виконують і злій його волі підкоряються. Бо від цього їхнього озлоблення пізнаємо, що під темною його владою перебувають, служать йому, як бранці.

” Кожен, хто ненавидить брата свого (кожну людину), є людиновбивця, а хто чинить гріх, той від диявола, бо спочатку диявол згрішив”, – каже апостол Христовий (1Ін. 3:15,8). До того ж часто буває, що вороги наші шкодують і каються про те, що гнали й озлоблювали нас. Так вищезгаданий Саул каявся і визнавав гріх свій, що гнав Давида: “шалено чинив… і дуже багато згрішив” (1Сам. 26:21). Бо Бог, як Людинолюбний і Милосердний, Своєю благодаттю схиляє і пом’якшує людські серця, про що свідчать багато історій. Отже, треба жаліти про ворогів, а не гніватися на них. Бо більше женуть себе, а не нас, більше гублять себе, ніж нас. Бо ображають наше тіло і свою душу, яка набагато вища і дорожча за тіло. Бо не може людина ближнього свого образити без власної своєї душевної пагуби, як заповіді Божої порушник, і тому перед судом Божим винна. 12) Заохочують нас до того приклади Божих святих. А про те, як Христос, Син Божий, у дні плоті Своєї і співжиття з людьми, ворогів Своїх любив, святе Євангеліє свідчить. Скільки Його фарисеї хулили, гнали, але Він їм старанно бажав навернення і спасіння. Гарячі пролив сльози над ворожим Йому і нерозкаяним Єрусалимом (див. Лк. 19:41), передбачаючи його майбутню погибель. Бо плакати про погибель ворожу всякий визнає найвідомішою ознакою любові до ворогів, як і про погибель їхню радіти – доказ ненависті. Про розпинателів Своїх молився: “Отче, прости їм, бо не знають, що роблять” (Лк. 23:34). Святий Стефан первомученик, коли його били камінням, за тих, хто бив, молився: “Схиливши коліна, вигукнув гучним голосом: “Господи! Не вміни їм гріха цього” (Діян. 7:60). Святий Давид плакав і ридав не тільки за сина свого Авессалома загиблого, який шукав життя батька свого (2Сам. 18:33), а й за Саула, ворога свого, коли того було вбито (2Сам. 1:11-12). Бо плач за ворогом загиблим показує любов того, хто плаче до ворога. Бо милосердні, жалісливі й велелюбні Божі святі, як люблячі Духом Божим керовані, і не про свою образу, а про загибель гонителів своїх розмірковують і хворіють. Те саме робили й апостоли, які, свідчачи про себе, і нам приклад подають: “Злословлять нас, ми благословляємо” (1Кор. 4:12), і так увесь всесвіт не зброєю, а любовним терпінням і Словом Божим Христу підкорили, “за Господнього сприяння та підкріплення слова наступними знаменнями” (Мк. 16:20). Те саме показали мученики святі, які злість гонителів своїх любов’ю перемагали і за мучителів своїх молилися, і так багатьох за допомогою Божою у віру привели. 13) Послухаємо ще, як святий Іоанн Златоуст золотим язиком про любов до ворогів розмовляє з нами: “Можливо, – каже, – помститися хочеш і тому, хто тебе скривдив, рівне або більше віддати намагаєшся. І що тобі в тому потреби, якщо ніякої після не буде користі?  А до того ж і на Страшному Суді тому муку терпіти будеш, як злочинець даних Ним законів. Скажи мені, якби цар якийсь земний закон тобі поклав, щоб або про ворогів твоїх піклування мав, або смертю страчений був, чи не всі, боячись тілесної цієї смерті, прибігли б до виконання закону того? Якого осуду гідний той, хто, боячись тілесної смерті (а смерті і без того сам обов’язок єства вимагає від нас), все терпіти готовий, а не боячись такої смерті, в якій неможливо знайти жодної втіхи, не дбає про закон, даний від Владики всіх!” (Бесіда 4 на Книгу Буття).

– 268. Отже: 1) Проти заповіді цієї Христової грішать ті, які від ворогів своїх любов забирають, які не благословляють, але проклинають тих, хто проклинає їх, які не добро, але зло чинять тим, хто ненавидить їх, моляться не за тих, хто чинить їм нападки, а проти тих, хто їх чинить: “Суди-де їм Бог”, і: “Судить-де їм (або йому) Бог”, – а люблять тих, від яких любов до себе пізнають, у чому вони від язичників, митників і тільки грішників нічим не відрізняються, як Христос вчить, бо й ті, хто любить себе, люблять. 2) Цим показують, що вони не належать до числа синів Божих, які слідують за Отцем своїм Небесним, і, як “Він наказує сонцю Своєму сходити над злими й добрими, і посилає дощ на праведних і неправедних” (Мф. 5:45), обіймами любові своєї обніматися намагаються не лише друзів, а й ворогів своїх, і доброчинно діяти не лише тим, хто доброчинно чинить, а й тим, хто творить зло. 3) Якщо від язичників, митарів і грішників не відрізняються ті, які тільки тих, хто любить їх, люблять, то в якому класі вже перебувають ті, які тих, хто їх любить, не люблять, які проливають сльози невинних, тоді як їх витирати повинні; чинять зло тому, хто ніякого зла їм не зробив, тоді як за них заступатися повинні; оголюють удовиць, сиріт та інших бідних, від яких жодної напасті не знають і яких, унаслідок бідності їхньої, покривати зобов’язані? Здається, будь-хто може з вищесказаного помітити, що вони гірші за самих язичників, які цими нелюдськими вадами нехтують і законами своїми страчують, і тому останню іскру розуму погасили, і звірячу, а не людську вдачу мають, хоч би як вони показувалися перед людьми. 4) Ті, які благодійникам своїм лиходійством за благодіяння відплачують, і замість подяки, яку їм повинні віддавати, ім’я їхнє отруйним язиком терзають і самих їх зневажити й погубити замишляють, здається, гірші за саму нерозумну худобу. Бо худоба знає пана, який її годує, служить їй і працює для неї, пес пестить того, хто її годує, охороняє і, коли треба, захищає її, зберігає овечу отару від звірів, які її знаходять; невдячні ж цього обов’язку не виконують по відношенню до своїх добродіїв, і тому в цьому безглуздіші за худобу. До цього числа відносяться всі ті, хто не віддають належної честі Монархові своєму, який дбає про цілісність суспільства, в якому і вони живуть; ті, хто лихословлять і ганьблять пастирів своїх, що піклуються про стадо своє, в якому і вони думають бути; ті, хто ім’я вчителів своїх і наставників, від яких слово істини чули, затьмарюють або інакше ображають; сини, які батьків своїх не шанують, залишають їх і, що ще гірше, лають, кривдять і б’ють; та інші, які отримали добро, але добродіїв ненавидять, а зло відплачують за благо. Всі такі нехай слухають те, що Соломон каже: “Хто відплачує за добро злом, від дому того не відійде зло” (Притч. 17:13).

– 269. “Як-де мені ворогів любити?” Відповідь: 1) Знаю я, що любити ворогів плоті нашої сумно; але того обов’язок християнський від нас вимагає, щоб ми робили не те, що серце наше хоче, а що закон Божий велить. Бо в цьому подвиг християнський і полягає, щоб ми проти себе самих, тобто проти пристрастей плоті нашої трудилися, “розп’яття з пристрастями і похотями підкоряли духу” (Гал. 5:24-25). Отже, що? Плоті хочемо коритися, яка хоче нас занапастити, не підкоряючись закону Божому, чи заповіді Христовій, яка хоче оживити? “Якщо живете за тілом, то помрете, а якщо духом умертвляєте плотські справи, то живі будете”, – каже апостол (Рим. 8:13). 2) Оскільки серце наше не хоче робити того, що заповідь Христова велить, тим самим викривається неміч наша, і ми немовби переконуємося молитися Самому Тому, Який би дав нам “серце нове і дух новий” (Єз. 18:31,36:26), щоб ми змогли старанно й із любов’ю заповідь Його виконувати, і бажати, і робити добро. 3) Міркуй про вчення святого Іоанна Златоуста про це і про інші причини, про які написано, коли злоба на ворога твого підбурює тебе. 4) Ворожнеча і злість у ворогові твоєму гідна ненависті, як диявольська справа, а він сам, оскільки людина і створіння Боже, як і ти, сам того самого роду, єства, гідний любові. Отже, спрямовуйся на ненависть до ворога, а не на нього самого; і гони злість його, яка, як холод вогнем, любов’ю і прихильністю виганяється, і так або його кращим зробиш, або, якщо не так, то сам кращим будеш.

 

Заключення цієї книги

Заключення 1: Про кінець добрих справ

“Так нехай світить світло ваше перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла і прославляли Отця вашого Небесного”, – каже Христос (Мф. 5:16).

“Що користі, браття мої, якщо хто каже, що він має віру, а справ не має? Чи може ця віра врятувати його? та інше. Бо, як тіло без душі мертве, так і віра без справ мертва” ( Іак.2:14-26).

“Я, в’язень у Господі, благаю вас поводитися гідно покликанню, до якого ви покликані, з усякою смиренномудрістю, лагідністю, довготерпінням, змилувавшись одне над одним з любов’ю” (Еф.4:1-2), та інше.

– 270. Не все те добре діло, що очам людським здається добрим. Добру справу судять за добрим кінцем. Тому, хоча й добро робиться, але не заради добра, добром бути не може. Творять часто і лицеміри добрі свої справи: часто моляться, зітхають, ще й плачуть, дають щедрі милостині, показують знаки смирення, вдягаються в лахміття, схиляють голови свої, тихо розмовляють, грішниками себе називають і, за видимим образом, благочестя показують – але “сили… його відрікаються” (2Тим. 3:5) Бо творять справи свої, щоб “бачили їх люди” (Мф. 23:5), бо справи їхні відкидаються Богом, Котрий серце і намір кожного знає, і за ним усяке діло судить. Тому те тільки діло добре, справді добре, яке правильно робиться. Правильно ж робиться тоді, коли від віри і заради добра робиться (як у наступному параграфі побачимо). Бо “не може дерево лихе приносити плоди добрі”, – каже Христос (Мф. 7:18). Тому не тільки добро робити треба, а й правильно. Тому свт. Василій Великий каже: “Не тільки те, що заповідано, а й так, як заповідано, треба робити” (У кн. 2-й про Хрещення).

– 271. Кінець добрих справ: 1) Повинні ми творити добрі справи, щоби показати покірність і слухняність Богу нашому, Який говорить нам: “Ухилися від зла, і сотвори добро” (Пс. 33:15). Бо якщо Його називаємо Отцем: “Отче наш, що є на небесах”, як у Господній молитві щодня молимося, то, як синам, від любові синівської Йому послух повинні надавати. Якщо Він Господь наш, то, як раби, повинні ми Йому зі страхом служити, і не бути рабами гріха, не попускати, щоб він нами володів. Який син батька свого, який раб пана свого не слухає? Якщо син батькові плотському, раб пану своєму – подібним до себе людям коряться, тим більше Богу цю покору повинні виявляти, Богу, Котрий є Найвищий Господь батьків і дітей, панів і рабів. І хоча ми, через неміч нашу, і не можемо такої покори Йому чинити, якої святий і праведний Його закон від нас вимагає, бо “плоть бажає протилежного духу” (Гал. 5:17), проте повинні ми від щирого серця піклуватися, щоб не дозволяти плоті над нами панувати, а більше плоть духу підкоряти, і “духом умертвляти справи тілесні”, як вчить апостол (Рим. 8:13). Цю покору або послух обіцяли ми показувати Богу, Господу і Отцю нашому, під час вступу в християнство, коли відрікалися від сатани і всіх діл його і обіцяли “служити Йому у святості й правді перед Ним, у всі дні життя нашого” (Лк. 1:75). А щоб цей послух наш від старанності й вільного духу відбувався, обіцяв Він Сам у тому нам допомагати; тому й молитися повелів: “Просіть, і буде вам дано” (Мф. 7:7). Стільки разів повторюємо ми свою обіцянку послуху, скільки разів каємося перед Ним за гріхи наші. Отже, хто не намагається послуху цього Богу чинити, даремно Йому каже: “Господи, Господи!” – як Христос таким відповідає: “Що ви кличете Мене: “Господи! Господи!” – і не робите того, що Я кажу?” (Лк. 6:46); бо має іншого пана, якому служить, тобто служить мамоні, або похоті злій і нечистій, або іншому подібному тому. Так само даремно з синами Божими з’єднує голос свій до Бога: “Отче наш, що є на небесах”, – бо має іншого батька, якого вдачею своєю зображує і волю творить. Хвалилися колись іудеї, що зловтішалися на Христа: “Одного Отця маємо, Бога”; але почули від Нього страшну відповідь: “Ваш батько – диявол, і ви хочете виконувати похоті батька вашого” (Ін. 8:41,44). Треба побоюватися і християнам, які “кажуть, що знають Бога, а справами зрікаються Його” (Тит. 1:16), щоб не бути справжніми синами цього “людиновбивці… і батька брехні” (Ін. 8:44). Страшне для будь-кого це слово, але, якщо взяти до міркування властивості сина і батька, має визнати за істину. Бо син неодмінно уподібнюється батькові, бо яке насіння, такий і плід його. І апостол каже: “Хто чинить гріх, той від диявола, бо спочатку диявол згрішив” (1Ін. 3:8). Цей страшний титул належить тим, які не від немочі, а від сваволі грішать, і чимось малим, або, що гірше того, нічим вважають порушення закону Божого. І доти вони від нього не позбудуться, доки щиросердно не звернуться до Бога й істинним покаянням не очистять себе. 2) Треба нам ухилятися від зла і творити добро до прославлення святого імені Божого. Не так повинні християни творити добрі справи, як язичники колись і тепер лицеміри роблять – заради похвали і слави своєї, – але заради похвали і слави Того, від Якого вони походять, тобто Божої. Бо без Бога нічого доброго зробити не можемо (див. Ін. 15:5). Отже, оскільки добро від Бога походить, то нами до Божої слави й звертатися треба, за Христовим словом: “Так нехай світить світло ваше перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла і прославляли Отця вашого Небесного” (Мф. 5:16).  Ім’я Боже як святе, так і славне саме в собі і не вимагає прославлення, але від нас або прославляється, коли Його сповідуємо так, як святе Його Слово відкрило, і живемо так, як належить рабам Його, котрі ім’я Його кличуть і Його Господом своїм визнають, або ганьбиться й зневажається, коли не так Його сповідуємо, як відкрито, і не так поводимося та ставимося, як належить рабам Божим, як апостол наводить із пророків про іудеїв: “Ім’я Боже хулиться в язичників” (Рим. 2:24; Іс. 52:5). Бо слава батькові буває, коли сини його в стабільності живуть, і пану похвала, коли раби його у своєму званні справні. Істина ця безперечна. Так слава Отцю Небесному буває, коли християни, котрі Його Отцем і Господом своїм визнають, живуть за правилом святого Божого Слова і так, як синам такого Великого й Доброго Отця й рабам такого страшного Господа личить. До прославлення імені Божого подає нам привід пізнання Божественних властивостей і старанні роздуми про них. Ім’я Боже містить у собі Божественні його властивості, у Святому Письмі відкриті: Святий, Праведний, Единосущний, Всюдиприсутній, Великий, Всемогутній, Добрий, Щедрий, Милостивий, Істинний та інше. Так, прославляємо буття Його, коли від серця визнаємо й сповідуємо, що Він є, є Єдиний, і кінця й початку не має. Прославляємо істину Його, коли віримо сердечно непорушним обіцянкам Його. Так Авраам, праотець наш, “воздав славу Богу”, як навчає апостол, коли “не похитнувся в обітниці Божій невір’ям, але був твердий у вірі” (Рим. 4:20). Прославляємо правду Його, яка всім відплачує за справи, коли визнаємо в науці з пророком: “Праведний Ти, Господи, і праві суди Твої” (Пс. 118:137), – і гріхи наші сповідуємо, і каємося, і говоримо так: “Ти, Господи, маєш правду,… у нас же на обличчях сором” (Дан. 9:7-8). Прославляємо величність Його і всемогутність, коли, пізнаючи і визнаючи підлість і нікчемність нашу, смиряємося перед Ним. Прославляємо найвище панування і владу Його, коли волі і велінню Його з ретельністю коримося. Прославляємо всюдиприсутність Його і всезнання, коли скрізь і на всякому місці ухиляємося від зла і творимо добро (див. Пс. 33:15); віддаємо Йому, як всюдиприсутньому, Який слово наше чує, справу і думку бачить, задум і намір проникає, – віддаємо Йому, кажу, словом, справою і думками пошану високу, як найвищому Пану та Цареві, не лише не роблячи, а й не думаючи та не вимовляючи нічого, що було б непристойним для найсвятіших Його очей і вух. Прославляємо святість Його, коли самі намагаємося зберігати святиню, бережемося “від усякої скверни плоті й духу” (2Кор. 7:1), за Його словом: “Будьте святі, бо Я Святий” (1Пет. 1:16, Лев. 11:44,19:2). Прославляємо премудрість Його, коли віримо дивовижному Його Промислу, яким Він все для належної мети в належному порядку управляє, хоча нашому сліпому розуму і незрозуміло, і “не випробовуємо того, що вище за нас”, але з покірністю й мовчанням залишаємо премудрості Його й усемогутності те, що нам не дано знати й зрозуміти. Прославляємо благість Його, коли Його одного, як найвище добро, любимо і дякуємо Йому. Прославляємо милість і щедроти Його, які Він на нас завжди рясно виливає, коли старанно від серця дякуємо Йому і, на знак подяки, самі милостивими і щедрими до ближніх наших намагаємося бути. Прославляємо нематеріальну й духовну Його сутність, коли поклоняємося “Йому в дусі й істині” (Ін. 4:24); не ставимо цього шанування в зовнішніх тільки обрядах, але в сердечному старанні, страсі та любові; і що “серцем віримо, те й устами безбоязно, де потрібно, сповідуємо” (Рим. 10:10). І це не тільки самі робимо, а й інших до того словом і ділом спонукаємо. Так святиться і славиться в нас святе і страшне ім’я Боже. А оскільки цього обов’язку, через слабкість нашу, виконувати самі не можемо, то, якщо виконуємо, благодаті Його, що діє в нас, повинні це приписувати, щоб похвала і слава була Тому, від Кого добро походить. І так прославляємо Бога, коли не себе прославляємо в справах, не нашому імені шукаємо честі й похвали, а Божому, як сказано: “Не нам, Господи, не нам, а імені Твоєму дай славу за милістю Твоєю та істиною Твоєю” (Пс. 113:9). Прославляємо правду Його, коли нашу неправду перед Ним сповідуємо з пророком: “У Тебе, Господи, правда,… у нас же на обличчях сором” (Дан. 9:7-8), – і в Нього просимо, віримо й сподіваємося виправдатися “правдою Єдинородного Сина Його”, що за грішників помер (Рим. 3:21-28). Прославляємо святість Його, коли нашу перед Ним сповідуємо нечистоту і прагнемо “мати участь у святості Його” (Євр. 12:10). Прославляємо істину Його, коли перед Ним нашу визнаємо неправду, бо “всяка людина неправдива” (Пс. 115:2). Прославляємо благість, милість, довготерпіння, премудрість і міцність Його, коли перед Ним нашу злість, немилосердя, нетерплячість, сліпоту й неміч щиросердечно визнаємо, і собі в Нього просимо цих Його благ. Так ім’я Боже прославляється в нас, коли ім’я наше, слава і похвала в’яне “для того, щоб жодна плоть не хвалилася перед Богом” (1Кор. 1:29), коли “охочіше… хвалимося з апостолом своїми немочами, щоб жила в нас сила Христова” (2Кор. 12:9), доброчесна, і немічних зміцнює, і тих, хто втрачає сили, відновлює (див. 2Кор. 9:12), – щоб Тому, Чия сила і міцність у нас діє, похвала і слава від нас була. Отже, ті, які у своїх добрих справах шукають не слави Божої, а своєї, і ті, які спокусливо й проти слова Божого життя своє проводять, слави Богу не відплачують; тому й самі тієї слави, якою Він обіцяє “тих, що милостиво прославляють Його, прославити” (1Сам. 2:30), не сподобляться, а почують, що сказано пророком: “Хай буде взятий нечестивий, щоб не бачити йому слави Господньої” (Іс. 26:10). 3) Повинні ми добрі справи творити, щоб засвідчити Богу, Благодійнику нашому, сердечну нашу подяку (про це дивись главу про подяку Богу). Подяка істинна вимагає не тільки усного сповідання і прославлення благодійника, а й сердечної любові до нього. Любов же пізнається за виконанням заповідей Його святих. “Хто любить Мене…, – каже Христос, – той дотримуватиметься слова Мого” (Ін. 14:23). І подяка усна без сердечної любові – ніщо інше, як лицемірство; про таких Бог через пророка говорить: “Наближаються до Мене люди ці устами своїми, і устами… вшановують Мене, а серце їхнє далеко стоїть від Мене” (Іс. 29:13). Тому не тільки устами, а й серцем і справами добрими, що від серця походять, подяку Богу проявляти треба. Отже, християни, які не виконують цього обов’язку, Богу, Благодійнику своєму, невдячні, хоча вустами своїми і наближаються до Нього, бо ” справами відрікаються від Нього” (Тит. 1:16). А оскільки вони Бога залишають, то й самі судом праведним Ним залишаються. Від цього буває, що такі люди у всіляку оману і від гріха в гріх падають. Така людина, яка без Божої благодаті перебуває, подібна до лютого коня без вузди, на якого чекає самовільна загибель. Звідси для тих, хто називається християнами, немає гріха скривдити ближнього, переступити клятву, суд Божий спотворювати, судове місце торжищем і корчмарем робити, сироті та вдові насильство чинити, виправдати нечестивого і неповинного засуджувати, брехати, обманювати, спокушати та інші беззаконні справи, якими язичники нехтують, робити. Це справжні прикмети безбожного серця, хоча й сповідують устами ім’я Його. Повинен всякий християнин цього побоюватися і подяку свою любов’ю і послухом надавати Богу, щоб не впасти у вищесказану оману. 4) Потребує того від нас віра, яку маємо в Бога і Сина Його Іісуса Христа, нехай покажемо віру нашу від справ наших, як апостол каже: “Покажи мені віру твою від справ твоїх” (Іак.2:18). І хоча одна віра в Христа, Сина Божого, що помер за нас і воскрес, виправдає нас без погляду на справи наші, однак віра ця пустою бути не може, але любов пов’язаною з собою має. Любов же є джерело добрих справ. Тому святі апостоли, проповідуючи Христа всьому створінню, в основу покладають віру в Христа; але цю віру повчають нас і вмовляють засвідчити любов’ю та іншими добрими справами, як видно з їхніх послань. “Покажіть у вірі вашій чесноту, у чесноті – розсудливість, у розсудливості – стриманість, у стриманості – терпіння, у терпінні – благочестя, у благочесті – братерство, у братерстві – любов”, – каже святий Петро (2Пет. 1:5-7). Бо істинна віра, як іскра, Святим Духом у серці людському запалена, яка теплоту любові видає. Ця Божественна іскра зігрівається і роздувається з Божою поміччю читанням або слуханням Божого Слова, роздумами про колишні Божі діла, молитвою, причастям святих Христових Тайн, і зовні проявляє себе, як добре древо, солодкими плодами любові: терпінням, лагідністю, милосердям, вірністю, поміркованістю, братолюбством, миролюбством та іншими християнськими чеснотами. Це плоди доброго дерева; це прикмети доброго серця, вірою Христовою очищеного; це свідки “того, хто живе не по плоті, але по духу” (Рим. 8:1). Ці свідки постануть на всесвітньому Суді Христовому і засвідчать в обранцях Божих істинну й безсторонню віру, якою виправдані та за допомогою якої виросли ці прекрасні плоди. Це, наче скарб якийсь, промовить Сам Суддя Праведний, і оголосить їх перед усім світом: ” Голодував Я, і ви дали Мені їсти, спраглий, і ви напоїли Мене, мандрівник, і ви прийняли Мене, голий, і ви зодягли Мене, хворий я був, і ви відвідали Мене, у в’язниці був, і ви прийшли до Мене. Як для невірних свідками невір’я їхнього будуть злі їхні справи: Я голодував, і ви не дали Мені їсти; хотів пити, і ви не напоїли Мене; був мандрівником, і ви не прийняли Мене; був голий, і ви не зодягли Мене; хворий був, і був у в’язниці, і ви не відвідали Мене” (Мф. 25:35-36,42-43). І ще: “Викрию тебе, і представлю перед обличчям твоїм гріхи твої” (Пс. 49:21). Тому випробовуй себе, улюблений християнине, чи перебуваєш ти у вірі, хоча Бога Христа, Сина Божого, устами сповідуєш. До цього випробування закликає апостол: “Випробовуйте самих себе, чи у вірі ви, чи ви самі себе досліджуйте” (2Кор. 13:5). Знай точно, що віри, яка спасає, немає в тому, хто не має добрих справ, але є якась усна, лицемірна, або, як апостол вчить, мертва: “бо, як тіло без духа мертве, так і віра без діл мертва” (“Іак.2:26”). Тому й Христос каже: “Не кожен, хто каже Мені: “Господи! Господи!” – увійде в царство небесне, але той, хто виконує волю Отця Мого Небесного” (Мф. 7:21). Воля ж Небесного Отця в тому полягає, щоб нам у гріхах каятися, вірувати в Христа і слухати святе вчення Його, як Сам Він каже: “Цей є Син Мій Улюблений, в Котрому Моє благовоління, Його слухайте” (Мф. 17:5). А чого вчить нас цей Небесний і всьому світу проповідуваний Учитель, святе Його Євангеліє представляє нам. 5) Повинні ми ухилятися від зла і творити добро (див. Пс. 33:15), щоб не паплюжити й не ганьбити високого християнського звання та імені. Християни повинні міркувати й пам’ятати про те, що апостол пише: “Не до нечистоти покликав нас Бог, але до святості” (1Сол. 4:7); пам’ятати й уважно слухати те, що святий Петро їм приписує: “Ви – народ вибраний, царське священство, народ святий, люди, взяті в частку, щоб сповіщати досконалості Того, Хто покликав вас із темряви до дивовижного Свого світла; колись не народ, а тепер народ Божий”, та ін. (1Пет. 2:9-10 і далі); пам’ятати, що вони Бога Небесного закликають, шанують і моляться: “Отче наш, що є на небесах” (Мф. 6:9); старанно прислухатися до того, що Богослов пише: “Дивіться, яку любов дав нам Отець, щоб нам називатися і бути дітьми Божими” (1Ін. 3:1); і ще: “А наше спілкування – з Отцем і з Сином Його, Іісусом Христом” (1Ін. 1:3); пам’ятати й роздумувати, що вони, за апостолом, “храм Божий, і Дух Божий живе в них; …. бо храм Божий святий” (1Кор. 3:16-17). Велике, високе і абсолютно небесне звання християнське, чому воно повинно бути від земних і мирських скверн і нечистот віддалене. Царська сім’я світу цього в лахмітті не терпить ходити і від вад, що затьмарюють славу її, бережеться, але покривається порфірою, віссоном та іншими прикрасами, царству земному пристойними. Християнство – це сім’я Небесного Царя, для якої лахміття мирського смороду і гріховної скверни вкрай непристойні; але як вона одягнена в порфіру і чистий віссон правди Христової, так і ходити в цій царській оздобі повинна, і благодаттю Божою прикрашати себе прикрасами чеснот християнських. Тому святі апостоли, розмірковуючи про цю високу християнську гідність, скрізь у посланнях своїх це нам перед душевними очима ставлять і повчають нас гідно цього жити, і переконують: “Я, в’язень в Господі, благаю вас поводитися гідно покликанню, до якого ви покликані”, і т. ін. (Еф 4 і далі).  І ще: “З’явилася благодать Божа, спасительна для всіх людей, що навчає нас, щоб ми, відкинувши нечестя і мирські похоті, цнотливо, праведно і побожно жили в теперішньому віці” (Тит. 2:11-12). Сюди ж відноситься і те, що повчають нас “розпинати плоть нашу”, яка “бажає протилежного духу” (Гал. 5:17), розпинати “з пристрастями і похотями,… позбавлятися старої людини… і зодягатися в нову” (Гал. 5:24; Кол. 3:9-10; Еф.4:22-24). Отже, о, наскільки сильно покликання це небесне безчестять ті, які не тільки гідних його справ не творять, а й вадами гріховними, як смердючими лахміттями, себе оскверняють! Так вони явно показують, що від нього віддалилися і звернулися в ту темряву, з якої благодаттю Божою покликані були “в дивовижне… світло” (1Пет. 2:9). Тому повинні вони, доки “час сприятливий, доки день порятунку” (2Кор. 6:2), визнавши свою оману, знову повернутися з чистим серцем до Бога, що покликав їх, і до того, що тепер покликав усіх, і благати Його, щоб прийняв у першу Свою милість. 6) Повинно християнам помічати й пам’ятати й те, що Христос каже: “Усяке дерево, що не приносить плоду доброго, зрубають і кидають у вогонь” (Мф. 7:19), – і що говорить апостол: “Якщо живете по плоті, то помрете” (Рим. 8:13). Ніби якесь духовне дерево – людина, яка, хоча ім’я Христове сповідує і тим сповіданням, як листям дерево, прикрашається і величається, але гідних плодів сповіді свого, тобто добрих справ, не творить, чому ні до чого, як до вічного геєнського вогню, як до безплідного дерева для спалення, праведним судом Божим буде віддана. Тому й апостол каже: “Коли ж живете по плоті, тобто тілесним примхам слідуєте, – помрете”, – тут мається на увазі смерть не тимчасова, а вічна, бо і праведні, і грішні тимчасовою смертю помирають, але ті воскреснуть “на воскресіння життя вічного, а ці – на воскресіння суду” (вічного осуду) (Ін. 5:29). Цей страшний кінець нехай залякає нас від злих і гірких плодів гріховних, які вічному вогню віддають, і нехай спонукає до покаяння і плодів його солодких. Але якщо і на тимчасове лихо подивимося, побачимо, що воно не звідки-небудь, як від беззаконного і нерозкаяного життя людського походить. Звідси пожежі, голод, збідніння хліба та інших життєвих благ; звідси морові виразки, землетруси; звідси війни, жахливі бої, кровопролиття, падіння багатьох тисяч людей, і від цього подальші дружини, батьки, діти жалібно плачуть, розорення та спустошення міст і держав, та інше. Так правда Божа, беззаконнями людськими роздратована, посилає страшний меч суду Свого і вражає беззаконників! Нехай побоїмося страшного цього меча і “зробимо… гідні плоди покаяння” (Мф. 3:8; Лк. 3:8). 7) Апостол каже: “Благочестя на все корисне, маючи обітницю життя теперішнього і майбутнього” (1Тим. 4:8). Благочестя Бог обіцяє милостиво і благодатно не тільки в майбутньому, а й у теперішньому віці нагородити Своїм благословенням.  “Якщо в повеліннях Моїх ходитимете, і заповіді Мої зберігатимете, і творитимете їх, то Я дам вам дощ у свій час, і земля дасть плоди свої, і дерева польові принесуть плід свій; і молотьба хліба сягатиме у вас збирання винограду, збирання винограду сягатиме посіву, і їстимете хліб свій досхочу, і житимете на землі вашій безпечно, і війни не буде на землі вашій, і дам мир на землі вашій, і заснете, і не буде того, що залякає вас, і знищу звірів лютих з землі вашої”, і т.д. (Лев. 26:3-6 і далі). Неабияк презентує очам нашим псалом 36-й благословення Боже, що благочестивим подається: як нечестиві хоч і підносяться і підносяться, як кедри Ліванські, однак зникають, так що й місця їхнього не знайдеш, хоч і пошукаєш. Благочестя і в день смерті благочестивому допомагає. “Тому, хто боїться Господа, благо буде,… і в день смерті своєї знайде він благодать” (Сир. 1:13). У майбутньому ж віці “всі блага, яких не бачило… око, не чуло вухо, які не приходили… на серце людині,… люблячих Бога” очікують, за непорушною обіцянкою Його (1Кор. 2:9). Однак це не так треба розуміти, що начебто справи наші заслужили що в Бога; оскільки і справи наші добрі треба приписувати Богу, Який у нас благодаттю Своєю робить їх; а нашими вони називаються тому, що ми благодаті Божій, яка кличе та діє, підкоряємось, і, цією благодаттю просвітлені та укріплені, діяння тілесні вмертвляємо і плоди віри, що є даром Божим, приносимо, боїмось та любимо Бога і ближнього справи любові чинимо. Бо Бог нікому не винен, і, що нам благе дає, задарма дає, за однією Своєю добротою. Тому, як обіцяє блага Свої, і цією обіцянкою збуджує в нас віру й полювання на благочестя, так і обіцяне тим, хто послухав Його й вірує, дає задарма, за однією Своєю добротою. Треба пам’ятати нам у цьому випадку Христове слово: “Коли виконаєте все веління, яке вам наказано, кажіть: “Ми раби, що нічого не варті, бо зробили, що повинні були зробити” (Лк. 17:10). Але хто б “усе веління” виконав? Один Христос, Виконання закону і пророків, усе виконав і заслужив усім благодать і славу в Бога, Небесного Свого Отця. Йому слава і похвала належить, нам же треба завжди зізнаватися зі смиренням: “У Тебе, Господи, правда, а в нас же на обличчях сором” (Дан. 9:7), і молитися: “Не нам, Господи, не нам, а імені Твоєму дай славу за милістю Твоєю та істиною Твоєю” (Пс. 113:9). Однак звідси не слід робити висновок за плотським міркуванням, що якщо задарма, однією вірою, а не добрими справами, ви отримуєте блага від Бога, то не потрібні й справи добрі. Думка така хибна. Хто таку думку має, в тому і віри немає, оскільки де добрих справ немає, там і віри немає, яка від добрих справ, як дерево від плодів, пізнається (як сказано під числом 4-м цього параграфа, і нижче буде запропоновано). Тому треба мати віру і її добрими справами засвідчити, нехай отримаємо вірою Божу обітницю. 8) Потребує того братська християнська любов, щоб ми ближньому нашому в потребах його допомагали, як сказано про це в розділах про любов, милість та інших, і духовно його будували прикладом християнського життя і благочинного поводження. Це говориться знову не для того, щоб ми добрі справи робили заради того, “щоб побачили… люди” (Мф. 23:5), – ця мета і намір, як фарисейське лицемірство, святим Божим словом засуджуються, – а для того, що добре життя одного може іншому подати привід або до ревнішого в християнській справі подвигу, або знеможеним – до повстання від зневіри і безсилля. Бо істинне благочестя є як світло, що в ночі світу цього сяє, що хоч і таїться, проте сховатися не може, але здалеку бачимо. Цим прикладом благочестивого життя люди не менше творяться, ніж словом. І хоча цей приклад благочестя необхідний батькам заради дітей, пастирям, тобто єпископам і ієреям, – заради словесних Христових овець, яких словом Божим пасуть, владі – заради підвладних, вчителям – заради учнів, старим усім – заради юних, проте й усім християнам не треба цим нехтувати, а слід одне одному в подвигу християнському проти плоті й диявола прикладом своїм допомагати й заохочувати. Наскільки сильний приклад доброго навернення, бачимо з історії про древніх християн. Про те, як під час гонінь на християн християни один одному послідували в безбоязливому сповідуванні імені Христового перед мучителями, і один одного взаємним прикладом заохочували до страждання за Христа, церковна історія свідчить. Не тільки чоловіки й жінки в досконалому віці, а й самі отроки й отроковиці, і навіть майже немовлята старанно за Христа схиляли свої голови під меч. І хоча ця благочестива ревність була даром Божим, однак спасительний той вогонь силу й дію свою більшу сприйняв від взаємного прикладу, так само, як природний запалений вогонь перетворюється на більше полум’я, коли до нього інший вогонь приєднується й вітром роздмухується. 9) До благочестивого життя і благочинного звернення повинен нас спонукати злий кінець непостійного життя, тобто спокуса. Правило добрих справ – Боже Слово. “Світильник ногам моїм – закон Твій, Господи, і світло стежкам моїм”, – каже Псаломник (Пс. 118:105). Цей світильник світить нам, які в темряві світу цього ходять, і показує, як ходити, жити й поводитися, що робити й від чого ухилятися. Тому спокуса насамперед двояким чином буває: по-перше, через розбещене і суперечливе слову Божому вчення, як це роблять єретики та інші забобони; по-друге, подає спокусу і той, хто суперечить слову Божому і живе, і розбещене серед братії своєї веде. Бо як добрий, так і злий приклад одного вдаряє в серце іншого через слух або зір; той до добра, а цей до зла спонукає того, хто бачить або чує. Спокуса подібна до морової виразки, яка, зачавшись в одній людині, багатьох, хто живе поруч, заражає і умертвляє. Так і розбещене вчення в одному єресеначальнику зачинається, але незліченний народ вражає і губить. Так і розбещене життя одного часто подає привід багатьом беззаконнями займатися, і те, що бачили або чули, робити, і так само, як будинок від сусіднього будинку, що горить, спалахує, так само беззаконним полум’ям нечестивого прикладу розпалюватися і спалахувати. Звідси бачимо, що інше місто і село одним, інше іншим беззаконням рясніє більше за інше. Одним мамона і грошолюбство особливо володіють, в іншому розкіш і всяка плотоугодність рясно розливається, у третьому гордість життєва більше за все показує себе. Те саме помічається в будинках і сім’ях. Бо один в іншого бачить або чує зло і переймає, і так розбещується; а від нього інший того ж навчається, і так розширюється сморідний запах беззаконного життя і поїдає душі, як виразка, що посилилася. Хоч і кожен один одному може подати спокусу, однак насамперед подають батьки дітям, пастирі людям, начальники підлеглим, пани рабам своїм, учителі учням, старі молодим. Бо життя і приклад вищих для нижчих – як правило або як дзеркало, в яке дивляться, і за тим себе виправляють. Поширенню спокус багато служать і допомагають наклепники, які розвіюють чужі гріхи і беззаконня, і цим слух слухачів своїх наповнюють. “Горе світу від спокус”, – каже Христос (Мф. 18:7). “Горе тому, через кого вони приходять; краще було б йому, якби млинове жорно повісили йому на шию і кинули його в море, ніж щоб він спокусив одного з малих цих” (Лк. 17:1-2). З цього бачимо, наскільки велике зло – спокуса, яка, як виразка, поширюється і багатьох умертвляє. Це зло нехай переконає нас ухилятися від беззаконня і намагатися про доброчесне життя, щоб нас те “горе”, яке очікує тих, хто спокушає, за словом Христовим, не спіткало. 10) Про доброчесне життя і для того повинно нам дбати, щоб затулити вуста супротивникам нашим і ворогам, які витончують отруйний язик свій на ганьбу і лихослів’я наше, і спостерігають, як би звернути мову проти нас. Так вони, побачивши життя наше не таким, яким уважають і розносять, посоромляться і загородять уста свої і замовкнуть. І хоча властивість наклепників – і там знаходити причину осуду й лихослів’я, де нема причини; однак наклеп їхній, як хибний і несправедливий, марним буде, коли “виведе Господь, як світло, правду безвинніх і долю їхню, як полудень, і тоді меч їхній, що проти безвинних витягає, увійде до сердець їхніх” (Пс. 36:6,14-15). 11) Життя наше благочестиво повинно проводити нам для того, щоб, бачачи життя наше добре, ті, хто не знає і не сповідує ім’я Христового, навернулися до Христа, і з нами єдині були, “і прославили Отця нашого Небесного” (Мф. 5:16). Так стародавні християни багатьох здобували Христу, як читаємо в історії церковній.

– 272. Міркування про добрі справи подає привід згадати про стародавніх християн (про яких трохи в попередньому параграфі сказано) і про стан християн теперішнього століття, щоб уявити кожному перед розумними очима, наскільки далеко теперішні християни від християнського обов’язку відступили. Це може читач помітити і від міркування, яке пропонувалося про плоди віри, про слухняність ревну Богу, про прославляння імені Його, про подяку до Нього, і про інше. Бо для того запропоновано воно, щоб “випробував… кожен себе, чи у вірі він” (2Кор. 13:5). В Апокаліпсисі говорить Христос ангелу (єпископу) Єфеської Церкви: “Маю проти тебе те, що ти залишив першу любов твою. Згадай, звідки ти зійшов, і покайся, і творячи колишні справи; а якщо не так, скоро прийду до тебе”, та інше ( Об. 2:4-5). Це повчальне слово Христа, Господа нашого, християнам теперішнього віку личить і їх стосується, “бо любов”, яку перші християни мали, “залишили”. У стародавніх християн серце і душа були єдині, як апостол свідчить: “А в безлічі тих, хто увірував, було одне серце і одна душа” ( Діян. 4:32), тобто був між ними мир, злагода і любов, матір усіх благ. Це є ознака істинного християнства, як про цю блаженну злагоду пророк провістив: “Перекують мечі свої на орала, і списи свої на серпи, і не підніме народ на народ меча, і не вчитимуться більше воювати” (Іс. 2:4). І Христос каже: “По тому дізнаються всі, що ви Мої учні, якщо будете мати любов між собою” (Ін. 13:35). У теперішніх цього немає, але серце проти серця і душа проти душі повстає; один на одного замислюють зло в серцях своїх і душах. А що в серцях криється, то і зовні проявляється через сварки, прокльони, лихослів’я, наклепи, брехні, лайки, побиття та інші злі плоди. Свідок цієї істини – не тільки кожне місто, село, місце і країна, а майже й кожна хата. Бо навряд чи знайдемо якийсь дім, у якому б скарги один на одного не було. Але, що найдивовижніше, або навіть варте більшого жалю, – брат із братом, сестра із сестрою, чоловік із дружиною, ті, яких природна любов повинна з’єднувати, в незгоді та сварці перебувають. Між стародавніми християнами “не було… нікого нужденного” ( Діян. 4:34), оскільки вони були людинолюбні, милостиві та щедрі, наслідуючи Отця свого, Небесного. У теперішніх інакше. Але жебраками наповнені вулиці, будинки; наповнені в’язниці збіднілими боржниками, які сидять за борги, недоїмки оброчні, за векселі та інші потреби; багато хто поневіряється після пожеж, не маючи будинку, з дружинами й малими дітьми; багато хто втрачає денну їжу, багато ходить у халатах, багато хто напівголий. Причина тому – самолюбство і скупість багатих, які самі хочуть вдосталь і надмірно насичуватися, заспокоюватися, прикрашатися шовками і віссонами, жити в багатих палатах, представляти багаті столи, пити дорогі вина, мати досить багато слуг, проїжджатися цугом на добірних конях, тримати собаче полювання, грати в карти та інші забави; а про свою, подібну до себе, братію, що бідує, не дбають, і дивитися на неї не хочуть. Стародавні християни продавали села і будинки, і ціну проданого приносили на загальну користь вірних (див. Діян. 4:34-37,32). Теперішні інакше. Але один в одного забирають села, землі, поля, ниви, суди та інші життєві потреби; виганяють з будинків, проливають сльози бідних, вдів, сиріт та інших беззахисних людей. Стародавні християни були щиросерді, один одного не обманювали, але істину один одному говорили, і тому один одному вірили. Теперішні інакше. Сама річ показує протилежне, коли один одному лестять, догоджають, але в серцях думають зло. Язиком кажуть, як Іуда Христу: “Радуйся!” – а в серці на те, щоб зрадити і вбити, схиляються. Устами пестять: “Братик”, а в серці як ворога мають. Словом обіцяють, а серцем інше думають. У давніх християн цнотливість і стриманість процвітала. Тепер не так. Пияцтво, розкіш, похіть плотська і тому подальші неподобні ігри, пісні, крики майже скрізь можна бачити. Стародавні християни були лагідні, один одному від серця прощали погрішності. У теперішніх не те. Але за противне слово чи малу образу хочуть того, хто образив, викорінити. Свідчать про це судові місця, які переповнені уїдливими наклепами один на одного. У давніх християн яка старанність була до славослів’я Божого, до молитви, до послуху Божого Слова! Тому, поки не мали храмів Божих молитовних через гоніння, збиралися по домівках заради цієї богоугодної справи, і так домівки їхні були як церкви; дехто в пустелях і печерах був молитовним домом. Тепер не так. Але хоча храми і є, і завжди відчиняються, і завжди дзвоном церковним, як голосом сприятливим, церква кличе християн на славослів’я Боже і молитву спільну, проте мало хто поспішає. Багато хто хоча і приходить, але заради церемонії, а інші, що гірше того, на одну спокусу, зі сміхом, розмовами та іншими непотрібними забавами. Багато хто бажає краще вулицями поневірятися, по домівках питних і шинках шуміти і бешкетувати, ніж на славослів’я Боже і молитву в храми йти. Про Слово Боже і говорити годі й казати: хоча його і небагато проповідують, і рідко, проте, як насичені, або краще, як ті, хто страждає лихоманкою, їжу приймають, багато хто віддає перевагу кумедним і спокусливим книжкам утішати та тішити плоть свою, ніж від Слова Божого користі душевної шукати, для чого воно і дано. У древніх християн яка любов і старанність до Христа були! Звідси зрозуміло, що чоловіки, дружини, отроки, отроковиці й недоросли з радістю віддавали себе на смерть за ім’я Його. Тепер того немає. Тих мучителі – царі й князі – найжорстокішими знаряддями не могли відвернути від Христа. Теперішніх срібло, золото, похіть плотська, розкіш, пияцтво та інші пристрасті відвертають. Стародавні християни часто долучалися до Христових Таїн, як до Їжі, що є причиною безсмертя; тому й тепер повсякденно закликає Церква свята: “З острахом Божим і вірою приступіть!” У теперішніх немає того, як сама справа показує. Але раз на рік, і то майже з примусом, приступають до безсмертної тієї Трапези, а багато хто до хвороби, а інші майже до самої смерті відкладають. Жалю гідна річ! На банкети з радістю поспішають люди, а до тієї духовної і найсвятішої Трапези, до якої Христос закликає, майже з примусом ідуть! У стародавніх християн страннолюбство таке сильне було, що один одного випереджали в прийнятті мандрівників, слідуючи вірі й любові праотця свого Авраама. У теперішніх не видно того, але або зовсім не відчиняють дверей мандрівникам, або відчиняють, але, попередньо домовившись про плату. У давніх християн брехні, лукавства не чути було – у теперішніх збрехати, обдурити, спокусити гріхом не вважається. Пастирі древніх християн яке піклування і турботу про стадо Христове мали, дивуватися треба! Про теперішніх не кажу, всі про це знають (маю на увазі пастирів, єпископів і священиків). Стародавні християни, які засідали в судових місцях, як старанно дотримувалися правди і витирали сльози бідних! Тепер цього не чути, але натомість клятвопорушення, нехтування правди, або навіть, вигнана вона геть, і судові місця торговищами і корчмарками зробилися; замість Божого суду купівля робиться; замість Бога мамона шанується, і замість правди золото і срібло голос свій видає. Будь-хто цю істину дізнається, якщо без грошей до суду прийде. Стародавні християни дітей своїх навчали в законі Господньому, страсі Божому і всякому благочесті. У теперішніх немає цього. Але замість цього вони навчають дітей танців, світської політики та іншої метушні. Звідси виходить, що в батьках немає, а в дітях і онуках і шукати благочестя нема чого. Так теперішні християни перших християн любов залишили, і з любов’ю віру і благочестя істинне. І хоча багато хто з християн теперішніх творить храми Божі, як бачимо, кам’яні або дерев’яні, але одухотворені розоряють. Прикрашають Євангеліє золотом і сріблом, але того, чого Євангеліє вчить, і перстом торкнутися не хочуть, або навіть і не знають. Деякі дають милостиню, але в інших забирають. І яка від того користь? Бо це не богоугодне, а богопротивне діло. І так у християнство теперішній язичницький стан увійшов. Бо хоч не устами, але справами теперішні християни відрікаються від Христа, від Якого стародавні християни, і муками примушувані, і не хотіли відректися. “Вони кажуть, що знають Бога, а справами відрікаються”, – каже апостол (Тит. 1:16). І ще Христос каже: “Наближаються до Мене люди ці устами своїми, і шанують Мене язиком, а серце їхнє далеко від Мене” (Мф. 15:8).

– 273. Тому слухати ми повинні, що далі Христос єпископу Ефеської Церкви каже: “Згадай, звідки ти зійшов, і покайся” ( Об. 2:5). Цей солодкий голос Милосердного нашого Визволителя у вуха всіх вдаряє. О, нехай ударить і в серця Божественною своєю міцністю і збудить душі, що тяжким сном гріха заснули! Вдаряє пастирів: “Пасіть Божу (Мою) отару, що є у вас, і наглядайте за нею не примусово, а охоче й богоугодно, не для мерзенної корисливості, а з ревності, і не пануючи над спадщиною Божою, а даючи приклад отарі, що її отримав Моєю кров’ю” (1Пет. 5:2-3). Вдаряє суддів: “Згадайте, на якому сидите місці; “Я сказав: “Ви боги”… Доки будете… судити неправедно і сприяти грішникам” (Пс. 81:6,2). Вдаряє батьків: “Пам’ятайте про чад ваших; виховуйте їх у вченні та настанові Господній” (Еф.6:4). Вдаряє всіх загалом і людей всякого чину: “Згадайте, звідки ви зійшли, і покайтеся” (див.Об. 2:5). Дух же Святий у псалмі говорить: ” Тепер, коли голос його почуєте, не озлобтеся сердець ваших ” (Пс. 94:7-8). “Дивіться, браття, – говорить апостол, – щоб не було в кому з вас серця лукавого й невірного, щоб вам не відступити від Бога Живого. Але наставляйте один одного щодня, доки можна говорити: ” Тепер”, щоб хто з вас не озлобився, спокусившись гріхом. Бо ми стали причасниками Христа, якщо тільки розпочате життя твердо збережемо до кінця” (Євр. 3:12-14). Якщо ж озлобимо серця наші, то послухаємо ще, що ще говорить Христос згаданому єпископу: “Скоро прийду до тебе” та інше ( Одкр.2:5). Це вже й приходить до нас через різні покарання: навалу іноплемінників, ворогів наших, морову виразку, часті пожежі, забирання родючості з нив наших, хвороби, скорботи й різноманітні напасті – і начебто переконує нас послухати свій голос і покаятися. Якщо ж і так не послухаємо: “Ось Він приготував на суд Престол Свій” (Пс. 9:8). “Ось іде Господь із темрявою святих Ангелів Своїх – створити суд над усіма, і викрити всіх між ними нечестивих у всіх справах, які зробило їхнє нечестя”, та інше (Іуд 1:14-15 і далі). “Ось, – каже Сам Господь, – іду, як злодій, блаженний той, хто не спить, і той, хто береже одяг свій, щоб не ходити йому голим, і щоб не побачили ганьби його” (Одкр.16:15). Бо “як у дні перед потопом їли, пили, одружувалися й виходили заміж, аж до того дня, як увійшов Ной до ковчега, і не думали, доки не прийшов потоп, і не винищив усіх, – так буде і пришестя Сина Людського” (Мф. 24:38-39). Тож прийдіть, поки день той, страшний для грішників, не прийде. Прийдіть усі. Повернемося до Пастиря душ наших, Христа, Сина Божого. Кличе Він нас, як чули ми, і чекає; готовий найсвятішими обіймами любові Своєї прийняти всіх, як батько блудного сина. Нікого нехай не бентежить безліч і величність гріхів! Всіх Він, малих і великих, грішників кличе, і обіцяє вічний спокій душам: “Прийдіть до Мене, всі, хто трудиться і обтяжений, і Я заспокою вас” (Мф. 11:28). Ніхто нехай не сумнівається в усьому, що перевершує цю милість і людинолюбство Його! Євангеліє Його святе і зображена в ньому людинолюбність Його, яку Він грішникам, мандруючи у святійшій Плоті на землі, показав, міцно запевняє нас. Як старанно приваблює дружину самарянку, колишню блудницю! Обіцяє їй “джерело води, що тече в життя вічне” (Ін. 4:14). Як прихильним обличчям дивиться на грішницю, що омиває сльозами ноги Його, і люб’язним і втішним голосом говорить їй: “Прощаються тобі гріхи” (Лк. 7:48). Як людинолюбно дозволяє перелюбницю: “Я не засуджую тебе; йди і надалі не гріши” (Ін. 8:11). Як прихильно і милостиво приймає всіх митарів і грішників, що наближаються до Нього (Лк. 15:1). Як живо змальовує Своє милосердя, ретельне й старанне до стягнення грішників, в образі господаря, що “маючи сто овець, і загубивши одну з них, чи не залишить дев’яноста дев’яти в пустелі, і не піде по пропажу, аж доки не знайде її? А знайшовши, візьме її на плечі свої з радістю”, та інше (Лк. 15:4-5 і далі). Який милостивий Свій погляд під час самого страждання звертає на учня, що відвернувся (див. Лк. 22:61), і з цим поглядом милість і благодать Свою подає йому на розраду й укріплення його, “щоб не збідніла віра його” (Лк. 22:32). Як милостиву руку допомоги, вже на Хресті висячи, подає розбійникові, і майже з самих пекельних врат вивертає його і відкриває двері небесного царства: “Істинно кажу тобі, сьогодні будеш зі Мною в раю” (Лк. 23:43). Як, нарешті, з висоти слави Своєї милостивим і людинолюбним голосом б’є у вуха й серце Савла, колишнього негідника, гонителя й кривдника! “Савле, Савле! Що ти гониш Мене” (Діян. 9:4), – і з гонителя проповідником імені Свого та всьому всесвіту вчителем робить (див. 1Тим. 1:13). Так лагідно, так милостиво, так людинолюбно чинить із грішниками Господь наш! Бо “не хоче смерті грішника, але щоб той навернувся… від шляху зла і був живий” (Єз. 18:23). Отож, якщо маємо такого милосердного Господа нашого, прийдіть, відкладімо темну хмару противних помислів, що вкриває серця наші, і, “відкинувши справи темряви,… зодягнемося у зброю світла” (Рим. 13:12), згадаємо, “звідки ми зійшли”, і, пригадавши, “поплачемо перед Господом, що сотворив нас” і відкупив Кров’ю Своєю, “бо Він – наш Бог, і ми – народ отари Його, і вівці руки Його” (Пс. 94:6-7). Піднесемо всі одностайно від серця голос наш: “Скоро нехай з’являться нам щедроти Твої, Господи, бо ми вельми збідніли! Допоможи нам, Боже, Спасителю наш, слави заради імені Твого. Господи, визволи нас, і очисти гріхи наші, заради імені Твого” (Пс. 78:8-10). І ще: “Господи, Боже сил, віднови нас, нехай засяє нам лице Твоє, і спасемося” (Пс. 79:8).
І ще: “Віднови нас, Боже спасіння нашого, і відверни лють Твою від нас. Невже навіки будеш гніватися на нас? Чи простягнеш гнів Твій від роду в рід? Боже! Ти знову оживиш нас, і народ Твій зрадіє про Тебе. Яви нам, Господи, милість Твою, і спасіння Твоє даруй нам” (Пс. 84:5-8). І ще: “Почуй нас, Боже Спасителю наш, надія всіх кінців землі і тих, що далеко в морі” (Пс. 64:6). І ще: “Згадай про нас, Господи, у благоволінні до народу Твого, відвідай нас спасінням Твоїм, щоб бачити процвітання обраних Твоїх, радіти веселощам народу Твого, хвалитися зі спадщиною Твоєю. Згрішили ми з батьками нашими, беззаконнували, вчинили неправду” (Пс. 105:4-6).

Це моє міркування не стосується тих, які благодаттю Божою стоять нерухомо у вірі й плоди віри показують. Знаю я твердо, що має Господь Своїх рабів, які шанують Його, і знає їх. “Але тверда основа Божа стоїть, маючи цю печатку: “Господь знає Своїх”, – каже апостол (2Тим. 2:19). “Він знає Своїх, і Його знають Його” (Ін. 10:14). Їм бажаю в тій благодаті Божій перебувати і з кожним днем процвітати, “від сили до сили” підніматися (див. Пс. 83:8), і до кінця в тому подвигу подвизатися, і своїй братії, яка забула і забуває християнський обов’язок, старанною молитвою допомагати. Таким каже Христос: “Будь вірний до смерті, і дам тобі вінець життя” (Одкр.2:10). А тільки тут слово моє відноситься до тих, які благочестям хваляться, “але сили… його, яка полягає у вірі, страсі і любові Божій, зрікаються” (2Тим. 3:5), “кажуть, що знають Бога, а справами зрікаються” (Тит. 1:16), язиком вірять, а в серці невір’я та безбожництво мають (Іак.2:14).

Заключення 2: Про постійність і кінцеве перебування у вірі

“Той же, хто перетерпів до кінця, той спасеться”, – каже Христос (Мф. 10:22).

” Той, хто поклав руку свою на плуг і озирається назад, не є благонадійним для царства Божого”, – говорить Христос (Лк. 9:62).

“Будь вірний до смерті, і дам тобі вінець життя” (Одкр.2:10).

“Якщо праведник відступить від правди своєї і зробить неправду, чинитиме всі ті беззаконня, що їх зробив беззаконник, усі правди його, усі добрі справи,… які він робив, не пригадаються; у злочині своєму, який вчинив, і в гріхах своїх, якими згрішив,… помре” (Єз. 18:24).

“Чи не знаєте, що ті, хто біжать на ристалищі, біжать усі, але один отримує нагороду? Так біжіть, щоб отримати” (1Кор. 9:24).

– 274. Недостатньо для порятунку почати благочестя, але повинно і закінчити життя в подвигу благочестя. Багато хто починає, але не всі закінчують, як сама справа показує. Такий подібний до того, хто почав шлях від одного місця до іншого і знову назад зі шляху повертається; подібний до того, хто почав будувати будинок, але залишає його, не завершивши; подібний до того, хто почав будувати стовп і не закінчив. Такий віддає себе на посміховисько і наругу ворогам своїм, дияволу і слугам його, які, побачивши, “стануть глузувати з нього, кажучи: “Ця людина почала будувати, а не змогла закінчити”” (Лк. 14:29-30). Тому святе Боже Слово тим тільки вірним приписує спасіння, які до кінця у вірі перебувають, “терплять… до кінця” (Мф. 10:22); які “розпочате життя твердо зберігають до кінця” (Євр. 3:14), “не повертаються назад від відданої їм святої заповіді” (2Пет. 2:21), до кінця “подвигом добрим… подвизатися будуть, течію здійснять, віру збережуть” (2Тим. 4:7). Цим “дотримується… вінець правди” (2Тим. 4:8). Тому той, хто добре почав, добре повинен і закінчити, щоб обітницю Божу – вічне життя – отримати.

– 275. Перешкоди до досконалого спасіння й отримання вічного блаженства. 1) Сатана, ворог душ наших, з ангелами злими різні підкладає нам підступи. “Наша боротьба не проти крові й плоті, а проти начальств, проти влад, проти світоправителів темряви цього віку, проти духів злоби піднебесної”, – говорить апостол (Еф. 6:12). І ще: “Супротивник ваш, диявол ходить, як лев, що гарчить, шукаючи, кого поглинути”, – говорить святий Петро (1Пет. 5:8). 2) Плоть наша з пристрастями і похотями повстає проти нас, бо “плоть бажає протилежного духу”, – каже апостол (Гал. 5:17). Відчуваємо “в членах наших інший закон, що протистоїть закону розуму нашого і робить нас полоненими закону гріховного, що перебуває в членах наших” (Рим. 7:23). 3) Багато принад і спокус світу цього, якими немічна плоть наша розпалюється, і які часто б’ють совість нашу, так що часто й неохоче примушуємося бачити їх або чути. “Горе світу від спокус, бо треба прийти спокусам”, – каже Христос (Мф. 18:7). І що більше наближається кінець віку, то більше множиться їх. “Знай же, – каже апостол Павло Тимофію, – що в останні дні настануть часи тяжкі. Бо люди будуть самолюбні, грошолюбні, горді, гордовиті, пихаті, лихослівні, батькам непокірні, невдячні, нечестиві, недружелюбні, непримиренні, наклепники, нестримні, жорстокі, ті, хто не любить добра, зрадники, нахабні, пихаті, більш сластолюбні, аніж боголюбиві” (2Тим. 3:1-4). Вони спокусники благочестя! З цими ворогами християнам завжди належить битва! Проти них вірні завжди повинні подвизатися, вдень і вночі, бадьорим духом і невсипущим старанням! Ці супостати часто відволікають душу від шляху благочестивих і при кінці. З плачем уподібнює святий Василій Великий християнина купцеві, який морем світу цього, хвилями спокус бентежиться, пливе, і часто бачить, як біля самої пристані його корабель розбивається (У слові на початок Притч). Це для того тут пропонується, щоб ті, хто бажає вічне спасіння отримати, відтрусили сон лінощів, дивилися не на початок, а на кінець, бо кінець усяку справу завершує, щоб сподівалися не на свою силу, благочестя, праці, що підняті, а на Бога, що починає й звершує. З цієї причини святе Боже Слово скрізь нас до старанності, обережності й пильнування заохочує. “Згадуйте дружину Лотову”, – говорить Христос (Лк. 17:32), яка “озирнулася назад і стала соляним стовпом” (Бут. 19:26). “Будь вірним навіть до смерті” ( Об. 2:10). “Хто думає, що він стоїть, бережися, щоб не впасти” (1Кор. 10:12). “Зі страхом і трепетом здійснюйте своє спасіння” (Флп. 2:12). ” Будьте тверезі, пильнуйте” (1Пет. 5:8) та інше.

– 276. Старання людське саме собою нічого не може: ні почати, ні робити, ні зробити не може людина без Бога. “Без Мене не можете робити нічого”, – каже Христос (Ін. 15:5). Бог починає справу спасіння нашого, робить і звершує, якщо Йому не противимося і робимо те, що благодать Його виробляє. Отже, скрізь потрібна нам Божа допомога. Обіцяється ж Божа допомога тим, які вірою просять у Нього: “Просіть, і дано буде вам; шукайте, і знайдете; стукайте, і відчинять вам” (Лк. 11:9). І ті, які вірою просять, шукають і стукають у двері неба, завжди для тих, хто просить, з вірою відчинені, за обіцянкою приймають, отримують те, що відкривається їм. ” Кожен, хто просить, отримує, і той, хто шукає, знаходить, і тому, хто стукає, відчиняють”, – каже Христос (Лк. 11:10). Бо “якщо люди, будучи злими, уміють дарування благі давати дітям своїм, то тим паче Отець Небесний, Котрий за природою Добрий і є Джерелом благ, дасть Духа Святого тим, хто просить у Нього” (Лк. 11:13). І батьки, хоча бажають допомогти чадам своїм, але часто буває, що не можуть, бо не все людина може, що хоче. Бог же не так, але Він усе може. Усе хоче подати нам, бо Благий; і все може, бо Всемогутній. Тому повинні ми в таких тісних обставинах, у такому важкому й небезпечному подвизі нашому проти ворогів наших не сумувати, не впадати у відчай, а до Нього, як до багатомилостивого Отця, Поборника, Захисника й Помічника нашого, вдаватися з вірою, просити Його, шукати в Нього, завжди стукати зітханням і вірою у двері милосердя Його. Тоді “Той, хто почав у нас добру справу, буде звершувати її навіть до дня Іісуса Христа” (Флп. 1:6). Тоді “силою Своєю Божественною збереже нас через віру до спасіння, готового відкритися в останній час” (1Пет. 1:5). Тоді “Той, Хто покликав нас до вічної слави Своєї у Христі Іісусі, Сам, після короткочасного страждання вашого, нехай зробить нас, нехай утвердить, нехай укріпить, нехай зробить непохитними” (1Пет. 5:10). Тоді “утвердить нас і збереже від лукавого” (2Сол. 3:3). Тоді “не попустить нам бути спокушуваними понад силу, але під час спокуси дасть і полегшення, так щоб ми могли перенести” (1Кор. 10:13). “У тих, хто плаває морем, – каже свт. Василій Великий, – є звичай на небо дивитися, і за ним течію плавання визначати: вдень за сонцем, а вночі ж – за Північною або іншою зіркою, що з’являється, і за ними завжди правильну течію плавання помічати. Так, і ти, по морю світу цього плаваючи, очі на небо піднеси, за прикладом того, хто сказав: “До Тебе підніс очі мої, Того, Хто живе на небі” (Пс. 122:1). Дивись на Сонце Правди, тобто Христа, і, немов би зіркам якимось світлим, заповідям Господнім в управління себе віддай, і пильне око май. “Не дай сну очам твоїм і вікам твоїм дрімоти” (Пс. 131:4), щоб назавжди отримати течію за заповідями. Бо “світильник, – сказано, – ногам моїм закон Твій і світло стежкам моїм” (Пс. 118:105). Бо якщо ніколи не будеш дрімати біля керма, доки в цьому житті перебуваєш, то отримаєш допомогу Духа, що сприяє, Котрий тебе завжди далі вестиме, і легким та тихим подихом навіть до спасенного, тихого та веселого притулку того доведе” (У слові на початок Притч).

Отцю, і Сину, і Святому Духу, Єдиному Триіпостасному Богу, Творцеві, Спасителю і Промислителю нашому, честь і слава на віки віків. Амінь!

* * *

Джерело: Святитель Тихон Задонський, ” Повне зібрання творінь. Том 3″. Видавництво сестринства в ім’я Святителя Ігнатія Ставропільського, 2009 р. Про істинне християнство, Книга 1, 5-856 с.

 

 

Часть 2: О покаянии и плодах покаяние, или добрых делах

Статья 1: О покаянии

Глава 1: Как Бог призывает грешника на покаяние

Уклонись от зла и делай добро. Временная сладость, но вечная мука; временный крест и скорбь, но вечное утешение. Выбирай, человек, что хочешь!

«Придите ко Мне, все труждающиеся и обремененные, и Я успокою вас; возьмите иго Мое на себя и научитесь от Меня, ибо Я кроток и смирен сердцем, и найдете покой душам вашим» (Мф. 11:28-29).

• 140. Пока человек стоит перед кем-то, лицом своим к нему стоит; а если от него отойти хочет, отворачивается от него лицом и обращается к нему спиной, и так, отвернувшись, идет в намеченный путь; и чем более идет, тем более отходит и удаляется от него. Так, пока человек старается святую волю Божию исполнять, и слушается того, что Бог в святом Своем Слове повелевает, и готовым на повеление Божие себе показывает, – как бы лицом своим перед Богом стоит, и почтение свое Ему воздает, с Ним пребывает и не отлучается от Него. Но если доброе свое произволение переменяет и зло вместо добра избирает, грех вместо добродетели творит, – как бы отворачивается лицом своим от Бога и спиной к Нему поворачивается, как о беззаконных израильтянах говорит через пророка: «Они оборотились ко Мне спиною, а не лицом»(Єр. 32:33). Так человек, отвернувшись от Бога, бесконечного Добра, чем более грехов и беззаконий творит и в нераскаянии пребывает, тем более отходит и удаляется от Него. Отворачивается же самым делом не лицом, а сердцем, и поворачивает не спину, а непослушание и нераскаянное сердце; и удаляется не ногами, а волей, не изменением места, а изменением нравов злых в злейшие. Куда отвратить лицо можем от Того, Который везде есть? И куда пойдем от Того, Который на всяком месте обретается? Как Псаломник говорит: «Куда пойду от Духа Твоего и от Лица Твоего куда убегу? Если взойду на небо, Ты там, если сойду во ад, Ты там»****(Пс. 138:7-8). Это-то и есть отвратиться, отступить и удалиться от Бога. Это отвращение и удаление грешника от Бога изображает нам притча о блудном сыне, который, взяв положенную часть имения у милосердного своего отца, на беду свою, отстал от него, и, уйдя в далекую страну, растратил имение свое, живя блудно, а после начал терпеть лишения, и рад был насытиться рожками, которые ели свиньи. Так человек, отступив от Бога непослушанием, губит данное ему Богом имение духовное, то есть святость, правду, непорочность и прочее; и так в тяжкое рабство страстей и греха попадает, и в этом бедственном рабстве ни в чем не может найти себе удовольствия и отрады. Ибо душа человеческая, как дух, Богом созданный, ни в чем ином удовольствия, покоя, мира, утешения и отрады найти не может, как только в Боге, Которым по образу Его и по подобию создана. А когда от Него отлучится, вынуждена искать себе удовольствия в созданиях и страстями различными, как рожками, себя питать, но надлежащего упокоения и отрады не обретает. Итак, от голода остается умереть. Ибо духу требуется духовная пища.
• 141. Так от отвратившегося и удаляющегося грешника Премилосердный Бог не отвращается, но как бы вслед отеческим гласом вопиет: «Чадо, куда ты от Меня удаляешься? Где ты найдешь без Меня и помимо Меня блаженство? Везде тебя встретит беда». И так вопия, призывает его к Себе. Призывает же по-разному: 1) Внутри, через благодать Свою, которой ударяет в двери сердца нашего. Это бывает, сколько раз совесть, грехами раздраженная, обличает и ударяет грешника, представляет ему суд Божий и вечную муку за грехи. 2) Призывает через спасительное смотрение, страдание, смерть и Воскресение Сына Своего, Иисуса Христа, представляя ему, что совершилось это великое дело ради него. Ибо не ради кого иного пришел Христос в мир, как ради грешника. «Сын Человеческий пришел взыскать и спасти погибшее»(Лк. 19:10). “Я пришел, – сказал Он, – призвать не праведников, но грешников к покаянию»(Мф. 9:13). Он также как бы вопиет вослед грешнику и увещевает возвратиться покаянием к Себе: «Зачем ты, грешник, Меня оставил? Зачем от Возлюбившего тебя удаляешься? Помни, что ради тебя Я родился от Девы, и «принял образ раба» (Флп. 2:7); ради тебя был Младенцем, обнищал, смирился, на земле пожил, плакал, трудился, гонение, злословие, укорение, бесчестие, поругание, раны, заплевание, осмеяние и всякое злострадание претерпел; наконец, позорною смертью, «смертью же крестной» умер (Флп. 2:8). Все это ради твоего спасения совершил. Сошел с небес – чтобы тебя на небо вознести. Смирился – чтобы тебя, уничиженного, возвысить. Обнищал – чтобы тебя, обнищавшего, обогатить. Обесчестился – чтобы тебя, обесчещенного, прославить. Уязвился – чтобы тебя, уязвленного, исцелить. Умер – чтобы тебя, умершего, оживить. Ты согрешил, а Я грех твой на Себя взял. Ты виноват, а Я казнь претерпел. Ты должник, а Я за тебя долг заплатил. Ты на смерть осужден, а Я за тебя умер. И к этому Моему за тебя страданию не что иное, как любовь Моя к тебе привлекла Меня. Итак, зачем самовольно пренебрегаешь этой Моей любовью, трудами, подвигами, страданиями, ради тебя поднятыми, и сам себя хочешь погубить. «Не тленным серебром или золотом искуплен ты от греха, дьявола, смерти и ада, но драгоценною Кровью» Моей (1Пет. 1:18-19). Вспомни это – какая дорогая за тебя цена дана: Кровью Моею и смертью Моею искуплен ты! Вспомни все эти заслуги Мои, которыми Я тебе заслужил отпущение грехов и жизнь вечную, и покайся – и так спасешься. «Вот, стою у двери и стучу: если кто услышит голос Мой и отворит дверь, войду к нему, и буду вечерять с ним, и он со Мною» (Об. 3:20). О, божественный, о, любезный, о, сладчайший глас – глас, спасения нашего ищущий! О, Преблагой и Милосердный Иисус, Милостивый наш Искупитель! Не отступи от нас, грешных, которых святой Своей Кровью искупил. Но ударяй, ударяй в двери каменных сердец наших, крепко ударяй пресладким и спасительным гласом Твоим. Да пробудимся от глубокого греховного сна и услышим пресладкий и прелюбезный глас Твой, «ибо глас Твой сладок и образ Твой прекрасен» (Пісн. 2:14), – и так начнем сами просить, искать и стучать, стучать в двери милосердия Твоего (Мф. 7:7-8). Так Сын Божий зовет вслед заблуждающегося грешника и обращает к покаянию! И Отец с небес о том свидетельствует: «Его слушайте» (Мф. 17:5). И Святой Дух в псалме говорит нам: «ныне, если глас Его услышите, не ожесточите сердец ваших» (Пс. 94:8). Так Святой и Милостивый наш Бог, Отец, Сын и Святой Дух, зовет нас Своею благодатью на покаяние! 3) Зовет нас на покаяние через пророков и апостолов, как посланников Своих и рабов, которых как бы вослед нам посылает и обращает нас к Себе через них. Они увещевают нас и молят: «Итак,… от имени Христова просим, и как бы… Бог увещевает через нас; от имени Христова просим: примиритесь с Богом» (2Кор. 5:20). И еще: «Обратитесь ко Мне, – говорит Господь Сил, – и обращуся к вам» (Зах. 1:3; Мал. 3:7). И еще: «Обратись, Израиль, ко Господу Богу твоему, ибо изнемог ты в неправдах твоих» (Ос. 14:2). И еще: «Обратись ко Мне, дом Израилев, – сказал Господь, – и не утвержу Лица Моего на вас, ибо Я Милостив, и не прогневаюсь на вас вовеки» (Єр. 3:12). И еще: “И ныне говорит Господь Бог ваш: «Обратитесь ко Мне всем сердцем вашим в посте, и в плаче, и в рыдании, и раздирайте сердца ваши, а не одежды ваши, и обратитесь к Господу Богу вашему, ибо Он милостив и щедр, долготерпелив, и многомилостив, и сожалеет о бедах» (Йоїл. 2:12-13). И еще: «Обратитесь, и отвергните… все нечестия ваши, и не будут вам неправды в мучение; отвергните от себя все нечестия ваши, которыми согрешали против Меня, и сотворите себе сердце новое, и дух новый, и сотворите все заповеди Мои» (Єз. 18:30-31). Так, как видишь здесь, и в прочих местах Писания, через голос пророческий и апостольский обращает Бог грешника и призывает к покаянию. 4) Зовет через обещание временных и вечных благ, которыми, как отец человеколюбивый свое чадо яблоком, к Себе привлекает, чтобы так благами возбудились и обратились к Нему; о чем в пророческих книгах и апостольских посланиях довольно писаний находим. Так призывает нас к Себе Христос и обещает пресладкий покой душам нашим: «Придите ко Мне, все труждающиеся и обремененные, и Я успокою вас; возьмите иго Мое на себя и научитесь от Меня, ибо Я кроток и смирен сердцем, и найдете покой душам вашим» (Мф. 11:28-30). Как бы сказал: «О, бедные и утружденные суетой мира грешники, полно вам утруждать себя и обременять замыслами, начинаниями, стараниями, попечениями и печалями житейскими. Нигде вы не найдете истинного покоя и блаженства, кроме Меня. К чему вы ни обратитесь, никакой истинной себе пользы от того не найдете. Везде вас – помимо Меня – встречает истинная беда и зло. Богатство, честь, слава и сласть мира этого, которых ищете, более вас обременят, нежели облегчат, более утрудят, нежели успокоят. Добра ли себе хотите? Всякое добро у Меня и от Меня происходит. Блаженства желаете? Его нет нигде, кроме Меня. Красоты ищете? Кто прекраснее Меня и помимо Меня? Благородства желаете? Кто благороднее Сына Божия? Высоты хотите? Кто выше Царя небес? Славы ли ищете? Кто славнее Меня? Богатства желаете? У Меня и в Моей руке все сокровище нетленное. Премудрости ищете? Я – Премудрость Божия. Дружбы ищете? Кто любезнее и кто любит более Меня, Который душу Свою за всех положил? Помощи, защиты хотите? Кто поможет и защитит, кроме Меня? Врача ищете? Кто исцелит, кроме Меня – душ и тел Врача? Утешения, веселья и радости ищете? Кто утешит и увеселит, кроме Меня? Покоя и мира себе хотите? Я – мир и покой душевный, и нигде не найдете его, кроме Меня. Света желаете? «Я – Свет миру; кто последует за Мною, тот не будет ходить во тьме» (Ін. 8:12). Не хотите прельститься и заблудиться? «Я- Истина”. Хотите прийти к Богу? “Я- Путь”. Не хотите умереть, но жить вовеки? «Я – Жизнь. Я- Путь, и Истина, и Жизнь» (Ін. 14:6). Приступить ко Мне не смеете? К кому доступ более удобен? Всех зову и принимаю: «придите ко Мне». Просить опасаетесь? Кому просящему с верою Я отказал? Грехи отвращают вас от Меня? Я за грешников душу Свою положил. Множество грехов смущает вас? Милосердия у Меня более всех грехов всего мира. «Придите ко Мне, все труждающиеся и обремененные, и Я успокою вас. Этого благоприятного и сладкого гласа не должны мы, грешники, ослушаться, а должны обратиться и прийти к милостивому Искупителю нашему – да найдем покой душам нашим». 5) Зовет через угрозу временных и вечных наказаний, как о том также во многих местах Святого Писания видим. «Если не обратитесь, оружие свое очистит, лук Свой Он натянул и приготовил его, и в нем приготовил орудия смерти, стрелы свои сделал для сожигаемых» (Пс. 7:13-14). «О, человек! Или пренебрегаешь богатством благости, кротости и долготерпения Божия, не разумея, что благость Божия ведет тебя к покаянию? Но, по упорству твоему и нераскаянному сердцу, ты сам себе собираешь гнев на день гнева и откровения праведного Суда от Бога» (Рим. 2:4-5). 6) Далее, Отеческий Божий Промысел посылает на грешников наказания, которыми как бы пресекает для них путь погибельный, дабы остановились и обратились к Богу. Это-то и значат болезни, голод, пожары и прочие напасти. 7) Призываемся мы, наконец, через повседневные случаи смерти, когда видим братию нашу, отсюда отходящую, и сами себе того со дня на день ожидаем. Каждому из нас говорит Бог: «Ты земля…, и в землю возвратишься», – что сказано праотцу Адаму (Бут. 3:19). Итак, покайся, чтобы иметь тебе часть в воскресении праведных, которые восстанут во славе.
• 142. Причины, которые могут и должны возбудить грешника на покаяние: 1) Великое Божие желание и как бы некая жажда спасения нашего. Бог наш «хочет, чтобы все… спаслись и достигли познания истины»(1Тим. 2:4), как видишь из предыдущего параграфа и как можно видеть из прочих пророческих и апостольских увещаний, которые Отеческое Божие сердце и великое желание нашего спасения открывают и различными словами изображают, а всего более можно видеть из того, и Сына Своего Единородного ради нас не пощадил, но за нас предал Его, чтобы мы спаслись. Поэтому различным образом привлекает нас к Себе, увещевает, молит через посланников Своих, обещает блага, угрожает злом, обещает подать помощь и благодать обращающимся, обещает отпустить грехи содеянные и не вспоминать их, устрашает вечным огнем, и вечное блаженство открывает и обещает, чтобы так мы подвиглись к покаянию и спасение получили. Итак, не подобает нам презирать желание такого Великого, Милосердного Бога, но подобает обратиться и каяться. 2) Требует того от нас чудное Сына Божия о нас смотрение, воплощение, смиренная жизнь на земле, страдание и смерть. Все это Он ради нашего спасения совершил. Но все это бесполезно для тех, которые без покаяния пребывают, и не хотят себя исправить и плодов покаяния показать. Но тем более их осудит, как такую благодать презревших. Слышишь и читаешь в святом Евангелии, грешник, каким смиренным образом Избавитель наш пришел к нам спасти нас. Ясли и пещера, где родился, показывают это. Ты же хочешь в гордости жить. В какой нищете на земле Он пожил ради тебя, так что Сын Человеческий «не имел, где головы приклонить»(Мф. 8:20). Ты же ненасытно имений и богатства желаешь. Сколько лет на земле трудился ради души твоей. Ты же не заботишься и не трудишься ради спасения своего, но все то презираешь. Сколько плакал о погибшей душе твоей Тот, Который в дни плоти Своей моления и молитвы к Могущему спасти Его от смерти с воплем крепким и со слезами принес. Ты же не хочешь воздохнуть и пролить слез ради души своей, жалеть о грехах своих. Какие хулы и поношения претерпел Он ради тебя. Ты же не хочешь претерпеть обиды от ближнего своего, а злишься на него и духом отмщения дышишь. Вспомни, как Он скорбел, тужил, ужасался, кровавым обливался потом, – ты же не хочешь потужить, поскорбеть и поболеть о грехах своих, которыми величество Божие оскорбил, но безумно проводишь в мирских увеселениях дни свои. Как страшно поруган, осмеян, оплеван, заушен и уязвлен Он был ради тебя. Ты же чести и славы в мире этом ищешь и хочешь прославиться, «земля и пепел» (Сир. 10:9,17:31), бедный и отверженный. Как ужасно Он был мучим, распят, посреди разбойников повешен, ко Кресту пригвожден, и бесчестно ради тебя умер – ты же в сластях плотских и роскоши не перестаешь утешаться. Эта неизреченная Его любовь и благодать вопиет к нам, чтобы обратились и оставили беззаконную жизнь, и покаялись, «и со страхом стали проводить время жития нашего, зная, что не тленным серебром или золотом искуплены мы от суетной жизни, преданной нам от отцов, но драгоценною Кровью Христа, как непорочного и чистого Агнца» (1Пет. 1:17-19). Нам ли грехи совершать, за которые Христос, Сын Божий, так уязвлен и мучим был? Сама Кровь Его вопиет к нам, чтобы перестали грешить и покаялись. Если же не покаемся, то та же Кровь вопить будет на нас, да суду Божию подпадем и по делам нашим воспримем. Страшно это слышать, но непременно будет то! «Бог поругаем не бывает» (Гал. 6:7). 3) Могут и должны возбудить нас к покаянию угрозы Божии. Бог грозит казнью некающимся. «Если не обратитесь, оружие свое очистит, лук Свой Он натянул и приготовил его, и в нем приготовил орудия смерти» и прочее (Пс. 7:13-14). Божия же угроза, человек, не пустая и суетная, но непременно исполнится на самом деле, если человек не пренебрежет ею и не исправит себя. И скрыться от Него нигде невозможно; везде встречает отмщение Его некающийся, как через пророка говорит: «Если скроются во аде, то и оттуда рука Моя исторгнет их; если взойдут на небо, то и оттуда свергу их; и если скроются на вершине кармила, то и там отыщу и возьму их; и если погрузятся от очей Моих во глубинах морских, то и там повелю змию, и уязвит их” и прочее (Ам. 9:2-3). Есть только одно убежище от гнева Божия – покаяние; оно скрывает грешника от мщения и казни. «Скажу о каком-либо народе или царстве, что искореню их, и разорю, и погублю его. И если обратится народ тот от всех лукавств своих, то пожалею о бедах, которые помыслил сотворить им» (Єр. 18:7-8). К этому безопасному убежищу прибегли ниневитяне, услышав о грядущем гневе Божием, и укрылись, и так спаслись. К этому и ныне многие прибегают и спасаются. Итак, подобает и нам, человек, к тому же граду убежища бежать, чтобы в нем скрыться от казни и мщения Божия. Ибо покаяние есть та гора, на которой Лот от губительного гнева Божия, Содом и Гоморру попалившего, скрылся. На эту тихую и безопасную гору непременно должен убежать и скрыться на ней тот, кто не хочет с беззаконным миром, как с Содомом и Гоморрой, погибнуть. Итак, беги, беги, грешник, на эту гору, пока еще гнев Божий, как огонь от Господа с неба, не спал, и не озирайся назад. «Вспоминайте жену Лотову», как увещевает нас Христос (Лк. 17:32). 4) Поощряет нас к покаянию неизвестная кончина жизни нашей, которая непременно будет, но когда будет, неизвестно. Бог определил, что час этот был нам неизвестен, дабы всегда его ожидали. Бог обещает принять нас кающихся, подать отпущение грехов, но завтрашнего дня не обещает. Внимай этому, бедный грешник, и завтрашнего дня не полагай себе для покаяния. Бог всегда велит готовым быть к исходу; и каковыми застанет нас смертный час, таковыми и перед Судом Его явимся. И потому каковым хочешь умереть, таким должен и всю свою жизнь быть. Хочешь ли умереть так, как благочестивые христиане умирают? Должен ты и жить так, как благочестивые живут. Ибо всякий человек – раб Божий. Раб же всегда должен готовым быть, когда ни позовет его к себе господин его. Так и христианин, как раб Божий, всегда готовым должен быть, когда позовет его Бог. А призывает всякого к Себе Бог через кончину жизни его. «Блаженны рабы те, которых Господь, придя, найдет бодрствующими» (Лк. 12:37). Непременно же тот бдит, кто во всегдашнем находится покаянии. Окаянные и бедные те, которых найдет Господь любовью мира этого упоенных и сном греховным спящих! Вспомни, где богач тот, который «одевался в порфиру и виссон и каждый день пиршествовал блистательно» (Лк. 16:19)? Вопиет из ада, будучи в муках, и без конца вопить будет. Где прочие грешники, непокаявшиеся и смертью восхищенные? Пребывают в своих определенных местах, ожидают всемирного Суда Божия и последнего определения, и совершенного по делам воздаяния. Желали бы возвратиться в мир этот и всякое совершить покаяние, но не дается им. Мы еще, слава Богу, на земле живем, еще смерть нас не похитила, еще не ушло наше время покаяться, еще можем спастись Божией благодатью, еще Бог призывает нас к покаянию и обещает милость. Ну же, покаемся, человек, и покажем плоды покаяния, и утвердим себя в той новой жизни, чтобы, когда ни придет к нам час смертный, застал бы нас, как христиан, которые блаженно умирают, ибо умирают в Господе, и так этой смертью, как дверями, войдем в жизнь лучшую и вечное блаженство. 5) Да подвинет нас к покаянию Страшный Суд Христов, на который всем нам, всем, праведным, говорю, и грешным подобает явиться и дать ответ о содеянном Праведному Судии. Ныне Бог на покаяние зовет. Тогда к ответу призовет. Ныне говорит: «Покайтесь» (Мф. 4:17). Тогда скажет: «Отвечайте Мне». Ныне призывает: «Придите ко Мне, все труждающиеся и обремененные, и Я успокою вас» (Мф. 11:28). Тогда скажет: «Идите от Меня, проклятые, в огонь вечный» (Мф. 25:41). Итак, убоимся Суда Божия, а тем более Самого Бога, Который судит не как человек, внешние только дела, но и сами помышления испытывает, и не стыдится лица человеческого, а всякому по своим делам воздает, и не требует свидетелей, но Сам всему – слову, делу и помышлению всякому – Свидетель верный, ибо Он испытывает «сердца и утробы» (Єр. 17:10; Пс. 7:10). 6) Вечная смерть или адское мучение сильно подвигнуть человека к обращению. Тогда перестанет все милосердие, но правда Божия вступит в свое дело; тогда раскаяние бесполезно; плач и слезы суетны тогда. Там услышится ответ: «Чадо! Вспомни, что ты получил уже доброе твое в жизни твоей» (Лк. 16:25). Ныне несносен тебе жар, в движении крови происходящий, как стерпишь то пламя, от которого и демоны трепещут, который мучает, а не снедает! 7) Вечное блаженство, избранникам Божиим уготованное, пусть привлечет нас к покаянию и прилежному старанию в деле благочестия. Какое же оно будет, ум понять и слово изъяснить не может. Будет оно в созерцании Божия Лица: тогда увидят Бога лицом к лицу. «Возлюбленные, – говорит святой апостол, – мы теперь дети Божии; но еще не открылось, что будем. Знаем только, что, когда откроется, будем подобны Ему, потому что увидим Его, как Он есть» (1Ін. 3:2). Но входят в то чистые и святые, покаянием и верою очищенные. Желающему туда войти надо «убелить одежды свои Кровью Агнца» (Об. 7:14). Ибо «вне – псы и чародеи, и любодеи, и убийцы, и идолослужители, и всякий любящий и делающий неправду» (Об. 22:15). Итак, не безумное ли дело ради временной и мнимой сладости погубить вечную радость?! 8) Наконец, увещевают и убеждают нас к покаянию угрызения совести, которые от грехов бывают и от которых ничем иным, как истинным покаянием избавляемся и получаем тишину, покой и утешение.
• 143. Как человек, идя по пути, когда замечает, что не тот путь, по которому должен он идти, или неполезен ему путь тот, и, так размышляя, останавливается и обращается назад, и идет, куда ему надо, так и грешник, идя по пути погибельному, который ведет в вечную погибель, когда благодатью Божией приходит в познание своего заблуждения и окаянства, размышляя о своем заблуждении, говорит: «Зачем я это делаю? К какому концу путь мой ведет меня?» Так сомневаясь, как бы останавливается и не идет далее. О, сколь доброе размышление, которое приводит к этому спасительному сомнению! Сколь блаженное сомнение, которое препятствует воле, зло зачинающей, и удерживает ноги, на зло идущие, и пресекает путь, к погибели ведущий! Ибо в таком недоумении состоит первая ступень к спасению. Познать себя и свое окаянство есть начало спасения: поскольку познание своей бедности приводит к исканию способа, как бы избавиться от беды. Так сделал блудный сын, удалившийся от отца своего и впавший в беду и голод, который, «придя в себя, сказал: «Сколько наемников у отца моего избыточествуют хлебом, а я умираю от голода; встану, пойду к отцу моему»(Лк. 15:17-18). Так грешный человек, размышляя о своей бедности и благости Небесного Отца, которою все служащие Ему наслаждаются, приходит в себя и говорит: «Сколь многие у Бога получают милость истинным покаянием. Я же ее лишаюсь своим небрежением. Встав, пойду и я к Богу, возвращусь с покаянием к Нему, от Которого удалился беззаконным нравом; повергну себя со смирением и со слезами перед Ним, от Которого отступил гордостью и сластолюбием; признаю пред Ним себя недостойным ни неба, ни земли я, который себя за нечто немалое почитал; объявлю Ему с сожалением грех мой, которым Его оскорблял. Встав, иду к Отцу моему, красотой Которого Ангелы и святые наслаждаются; иду к Отцу моему, от Которого самовольно и безумно отлучился; «пойду к Отцу моему и скажу Ему: «Отче! Я согрешил против неба и пред Тобою»(Лк. 15:18). Так, или подобно тому размышляя, бедный грешник, если сердце свое и произволение на доброе изменит, как бы назад обращается; и, когда в произволении, добре начатом, стоит, и плоды обращения показывает, усматривая пороки и недостатки в совести своей, старается их молитвой и сокрушением сердца истребить, как бы идет к Богу, от Которого злой жизнью удалился. И чем усерднее исправляет себя, тем скорее идет, и как бы бежит к дому Отца Небесного. Так сделал упомянутый блудный сын «и, встав, пошел к отцу своему». Так обратившегося и приходящего грешника, когда видит Бог, Отец Небесный, – о, сколь благоприятно “смотрит на него! Как мил бывает он святым и милосердным очам Его! С какою охотой его приближающегося встречает! Как любезно принимает его! Сколь горячим целованием любви Своей божественной целует” его (Лк. 15:20)! Повелевает «принести лучшую одежду и одеть его, и дать перстень на руку его и обувь на ноги» (Лк. 15:22). “Созывает Ангелов и праведных души, как друзей и соседей Своих, и велит им радоваться, веселиться и ликовать, говоря: Радуйтесь со Мною,… ибо этот сын Мой был мертв и ожил, пропадал и нашелся» (Лк. 15:9-10,24). Участником этой радости, веселья, ликования хочет сделать грешника Христос, Единородный Сын Божий. «Вот, стою у двери и стучу: если кто услышит голос Мой и отворит дверь, войду к нему, и буду вечерять с ним, и он со Мною» (Об. 3:20). Что значит благодатное Его, увеселительное пребывание в сердце кающегося.
• 144. Итак, послушай, грешник, Божиего гласа; исполни желание Отца Небесного, жаждущее спасения твоего. Воззри на смерть и Кровь Христову, излиянную ради тебя. Великая цена за тебя дана – Кровь Христова, которая дороже всего мира! Покайся, пока время есть; обратись, пока принимает Господь. Вот Кровь Христова вопиет к тебе об этом. Вот Отец Небесный ожидает тебя. Ангелы готовы радоваться о покаянии твоем. Праведники ждут тебя, пока покаешься, и о кающемся возрадуются. Вот смерть предстоит, отворяющая бесконечную вечность! Вот Суд Христов устрашает, геенна ужасает, блаженство вечное ободряет, Евангелие уверяет в этом! Великая вещь – спасение, ради которого Сын Божий Кровь Свою пролил: то «одно только нужно»(Лк. 10:42). Если однажды найдешь, никогда не потеряешь; а если потеряешь, никогда не найдешь. Здесь его должно искать, и искать более, нежели пищи, питья, и одежды, и жизни временной. А по смерти не найдешь, хотя с воздыханием и слезами будешь искать. Тело алчет, жаждет – и питаешь и поишь его. Душа алчет, жаждет – и пренебрегаешь! Тело нагое одеваешь, грязное омываешь, немощное врачуешь. Душа нага, пороками замарана, немощна и уже мертва – и не заботишься! Дом горит, и стараешься потушить. Дом душевный горит и уже сгорает – и не заботишься! Богатство похищенное искать стараешься. Сатана все богатство душевное похитил – и не заботишься! О, бедные и окаянные грешники, что мы спим? Вот сатана крадет неоцененное сокровище наше – вечное спасение, которое Христос Кровью Своей приобрел нам! Вот глас Божий в совести нашей ударяет и возбуждает нас: «Встань, спящий, и воскресни из мертвых»(Еф.5:14). Апостолы и проповедники Божиего Слова молят нас: «От имени Христова просим: примиритесь с Богом» (2Кор. 5:20). Что же мы не пробудимся, пока время не ушло, пока Бог зовет и принимает кающихся?! Будет время, когда не звать, а судить будет грешников.
• 145. Худо и несмысленно делаем, когда откладываем покаяние или до болезни, или до старости, или до кончины, или день ото дня, потому как, сколько жить и когда умереть нам, не в нашей состоит власти, а в Божией. Да и тогда ли хотим для Бога жить, когда оканчиваем жизнь? Тогда ли отстать от грехов, когда уже не можем грешить? Тогда ли обращаться к Богу, когда Бог Сам, даже если мы и не хотим, нас к Себе зовет? Тогда ли исправлять жизнь, когда оканчиваем жизнь? Это дьявольская кознь! Он эту мысль нам вкладывает, чтобы так удобнее мог погубить нас. Это его дело – одно милосердие Божие человеку представлять, минуя правосудие Его, чтобы так удобнее человека к грехам приводить и в грехах держать. Бог Милостив, как в следующем параграфе увидишь, но и Праведен. Потому должно всегда одним оком на милосердие Божие, а другим на правду Его смотреть. Так согрешившему рассуждение о Божием милосердии – отчаяться, а размышление о правде Его более грешить не допустит. «Чтобы, – говорит свт. Василий Великий, – не согрешить, нужен страх суда Божия. Чтобы согрешившему не отчаяться, полезна надежда на милосердие Божие».

Из вышесказанного такое последует рассуждение: 1) Сколь великая человеческая слепота отвращаться от Бога ко греху, от света к тьме, от жизни к смерти, от блаженства к бедствию! 2) Сколь тяжко грешит и бесстыдствует человек, когда, вместо послушания, ослушание Богу оказывает, и так, вместо лица своего, спину поворачивает, как говорит пророк (см. Єр. 32:33). Это человеческое бесстыдство и страшная дерзость и в других местах Святого Писания изображается, как пишется о беззаконниках: «Не представили Бога пред собою» (Пс. 53:5); и еще: «Не представили они Тебя пред собою», – говорит Богу Псаломник (Пс. 85:14). Не представили перед собою Бога, Которого должны перед собой иметь, и смотреть, что повелевает, и так почтение, послушание и покорность Ему оказывать; но они не сделали того: «Не представили Бога пред собою». И опять грешнику Бог говорит: «Поверг слова Мои назад» (Пс. 49:17), – слова, которые должен ты иметь перед собой и, на них смотря, исполнять их; но ты, грешник, поверг их назад, чтобы тебе их не видеть и не соблюдать, как ненужные. И это есть крайнее бесстыдство и неистовство грешника, хотя он того и не замечает. 3) Видно отсюда, что есть безбожная и нечестивая жизнь, – то есть жизнь, грехами против совести исполненная и нераскаянная. 4) Отрекается от Бога и Христа, Сына Божия, не только тот, который устами Его не исповедует, но и тот, который не слушает Его, учению Его не следует. Или, короче, отвергается человек Бога и Христа, Сына Божия, не только устами, но и беззаконной жизнью. Рассуди всякий это. Бог повелевает: «Не убей», – гнев говорит: «Убей». Бог запрещает: «Не прелюбодействуй», – плоть говорит: «Дерзай». Бог говорит: «Не укради», а мамона говорит: «Укради», и прочее. Грешник, оставив Бога, гневу, плоти и мамоне повинуется, и так самим делом показывает, что не Бога, а гнев, похоть и мамону господом своим считает. Их слушается, хотя устами и исповедует, что Бог – Господь его. 5) Что обращение не в том только состоит, чтобы внешние грехи, как-то: блуд, хищение, пьянство и прочее – оставить, но чтобы и сердце переменить и новую жизнь, противоположную первой, начать. Ибо Бог нового сердца и нового духа от нас требует и говорит: «Сотворите себе сердце новое и дух новый» (Єз. 18:31). От внешних грехов и лицемеры воздерживаются то из-за стыда, то из-за страха человеческого, то из-за своего прибытка временного. Не убивают, но внутри злобы и убийства исполнены; не блудодействуют, но имеют сердце, наполненное похотью нечистой; не крадут, но желают чужого добра. Бог по сердцу судит. И потому сердца нового и духа нового не имеет тот, который не только грешит, но и хочет грешить. Имеющий дух новый не только не крадет, но и не хочет красть, хотя бы и случай был к тому. А кто от внешнего удерживается, например, от хищения, а внутри неизмененное сердце имеет, тот при случае открывает себя, например, похититель при случае похищает. 6) Видно еще, сколь жестокое и нераскаянное сердце имеет грешник, который гласа Божия, столько раз в сердце ударяющего, не слушает, столькими увещаниями пренебрегает, о такой благости, кротости и долготерпении Божии не заботится. 7) Сколь великая и чудная Божия к нам благость, которая различными способами ищет обращения нашего, и от нас отвращающихся не отвращается, и необращающихся призывает и не перестает призывать. 8) Всякий необращающийся и нераскаявшийся грешник сам в своей погибели виновен, ибо он о такой благости Божией, на покаяние его ведущей, не заботится.

Глава 2: О надежде или утешении желающим каяться

«Беззаконник, если обратится от всех беззаконий своих, которые сотворил, и сохранит все заповеди Мои, и сотворит суд и правду и милость, жив будет и не умрет: все согрешения, которые сотворил, не помянутся ему, но в правде своей, которую он сделал, жив будет. Разве Я хочу смерти грешника, говорит Адонаи Господь, а не того, чтобы он обратился от пути зла и жив был?” (Єз. 18:21-23)

• 146. Как то дьявольская кознь, что он, прежде греха, Бога представляет нам Милостивым, чтобы так удобнее мог нас в грех привести, так и то его хитрость, что после согрешения правосудие Божие представляет, чтобы в отчаяние согрешившего низринуть. И тот, и этот совет – пагубный совет злого и враждебного духа. Поэтому, чтобы согрешившим в пагубную эту сеть не впасть, предлагаются некие причины, которые желающим каяться подают надежду и утешение на получение Божия милосердия. 1) Сам Бог различным образом на покаяние призывает нас, как в предшествующей главе сказано. Тем самым Он хочет кающихся принять и помиловать. 2) Бог, ожидая на покаяние, «долготерпит нас, не желая, чтобы кто погиб, но чтобы все пришли к покаянию», – как апостол Петр учит (2Пет. 3:9). Итак, как не примет кающегося Тот, Который ожидает на покаяние? Как отвратится от обращающегося Тот, Который отвратившегося долготерпит, чтобы в чувство пришел и обратился? 3) Бог весьма Милосерден; и милосердие Его таково, каково величество Его. Величество же Его бесконечно, следовательно, и милосердие бесконечно. Не могут быть такими многими и такими великими грехи наши, которых бы не превышало Божие милосердие. Милосерден же тот, который соболезнует о бедствии другого, болезнь и сострадание в сердце своем ощущает. Так отец и мать о бедствии детей своих соболезнуют. Такую болезнь почувствовал в сердце своем святой Давид, когда услышал об убийстве сына своего Авессалома, и плакал так: «Сын мой Авессалом, сын мой, сын мой Авессалом! Кто даст смерть мне вместо тебя»(2Сам. 18:33)? Такое отеческое и сострадательное сердце, или еще более горячее, Бог над бедствием и окаянством нашим имеет. Это Божие благоутробие показал Сын Божий, когда за нас, благоволением Отца Своего Небесного, волею пострадал. И как Давид желал вместо сына своего умереть, так Христос самым делом вместо нас, сынов беззаконных, умер, и так нас, мертвых, Своею смертью оживил и от бедствия избавил. Итак, как Милосердный Бог не умилосердится над нами, когда со слезами к нему обратимся, и бедность и окаянство наше Ему объявим и признаем? 4) «Так возлюбил Бог мир, что отдал Сына Своего Единородного, дабы всякий верующий в Него, не погиб, но имел жизнь вечную», – говорит Христос (Ін. 3:16). Итак, как не отпустит тебе грехов твоих ради того же Сына Своего, какими они ни были и сколько бы их ни было, Тот, Который ради тебя Сына Своего не пощадил? Как не простит грехов твоих тебе, кающемуся, Тот, Который за грехи твои Сына Своего предал на смерть? «Тот, Который Сына Своего не пощадил, но предал Его за всех нас, как с Ним не дарует нам и всего?»(Рим. 8:32) Великое подал Он нам, то есть Сына Своего. Велико ли Ему отпустить грехи наши нам, кающимся? 5) Благоприятно и радостно Богу Милостивому отпускать грехи кающемуся грешнику, поскольку тогда смерти Христовой плод показывается – грешник кающийся спасается. Ибо «Христос… пришел в мир спасти грешников» (1Тим. 1:15). Тогда радость бывает перед Отцом Небесным и Ангелами Его: ибо Кровь Христова не даром пролита ради того грешника. Тогда исполняется воля Небесного Отца, «Который хочет, чтобы все люди спаслись и достигли познания истины» (1Тим. 2:4). Ибо «на небесах… радость бывает об одном грешнике кающемся», – говорит Христос (Лк. 15:7). 6) Бог не хочет смерти грешника, но хочет, чтобы он обратился и был жив, как говорит через пророка: «Разве Я хочу смерти грешника, говорит Адонаи Господь, а не того…, чтобы он обратился от пути зла и жив был?» (Єз. 18:21-23). Итак, хочет обратившегося помиловать и вечную жизнь подать ему. 7) Бог обещает и грехов кающегося не помянуть, как через того же пророка говорит: «Беззаконник, если обратится от всех беззаконий своих, которые сотворил, и сохранит все заповеди Мои, и сотворит суд и правду и милость, жив будет и не умрет: все согрешения, которые сотворил, не помянутся ему, но в правде своей, которую он сделал, жив будет. (Єз. 18:21-23)? 8) Бог нехотение Свое, которым не хочет смерти грешника, и клятвой утвердил, чтобы мы не сомневались к Нему с покаянием приходить. «Живу Я, говорит Адонаи Господь, не хочу смерти грешника, но чтобы нечестивый обратился от пути своего и жив был» (Єз. 33:11). О, неизреченная милость Бога нашего, Который ради бедного грешника клянется! О блаженство тех, ради которых Бог Великий и Создатель наш клянется! О окаянство тех, которые и клятве этой не верят! 9) Бог в Писании Своем объявил, что Сын Его Иисус Христос будет судить весь мир и воздаст каждому по делам его. Итак, тем самым милостиво предостерегает и поощряет к покаянию, чтобы, покаявшись, страшного осуждения по делам избежали. 10) Бог грозит казнью не желающим каяться. “Если не обратитесь, оружие Свое очистит», и прочее (Пс. 7:13). Итак, тем самым хочет кающегося помиловать. 11) Бог и казнь определенную отвращает, если видит кающихся грешников. Так отвратил казнь от ниневитян кающихся. «И увидел Бог дела их, что… обратились от путей своих лукавых; и пожалел Бог о бедствии, о котором сказал, что наведет на них, и не навел» (Йон. 3:10). 12) Христос, Сын Божий, ради того на землю пришел, чтобы грешников призвать на покаяние, как Сам объявляет: «Сын Человеческий пришел взыскать и спасти погибшее» (Лк. 19:10). Звал прежде через пророков, как посланников Своих; а потом Сам в то великое и чудное дело вступил. Сам на земле явился и с человеками пожил, и призвал блудников, разбойников, мытарей и прочих, и им кающимся царствие Свое небесное отворил. Не могли мы к Нему прийти – для того Сам он к нам пришел «взыскать и спасти нас». Отсюда великое утешение грешникам проистекает – Сын Божий пришел их призвать на покаяние! Великая их слепота, если не чувствуют такой великой Божией благодати! 13) Когда Бог казнит некающегося грешника, то не с благоволением казнит его. Смотри, с каким плачем смотрит Христос на будущую погибель Иерусалима, которого никак не мог привести к покаянию, как пишет святой евангелист: «Смотря на него, заплакал о нем» (Лк. 19:41). Ибо чуждое для Него дело – казнить, для Него, само естество Которого таково, чтобы благотворить. Чуждое дело для Него – губить, для Него, Которому свойственно спасать. Ибо “Бог наш – Бог во спасение», – говорит Псаломник (Пс. 67:21). 14) Хотя и казнит Бог, но не так, как грехи наши заслужили, а с милостью великой. На эту милость уповая, Царь Давид, когда предложены были ему от Бога три казни, то есть: или три года голоду быть на земле его, или три месяца бегать ему перед врагами своими, или три дня мору быть в земле его, – и из этих трех одну он должен был избрать, сказал пророку, объявившему это: «Да впаду… в руки Господни, ибо весьма многи щедроты Его» (2Сам. 24:14). Этими щедротами преклоняемый, Он, хотя и наказывает, но вместе с тем и милует, опечаливает, но и утешает. «За грех… Я мало чем опечалил его, – говорит через пророка, – и поразил его, и отвратил Лицо Мое от него; и опечалился он, и пошел опечаленный в путях своих. Пути его Я видел, и исцелил его, и утешил его, и дал ему утешение истинное» (Іс. 57:17-18). 15) Наказывает не ради погибели, но ради спасения, чтобы, исправившись, грешник спасение получил. «Будучи же судимы, наказываемся от Господа, чтобы не быть осужденными с миром» (1Кор. 11:32). Так посылаются Богом голод, пожары, болезни и прочее, дабы этим мы вынуждены были искать вечных и небесных благ, видя, что нет ничего в мире этом постоянного. 16) Если прочитаешь со вниманием Евангелие, не сыщешь ни одного, кто бы ко Христу с верою пришел и не получил желаемого. Мытарь оправдывается более фарисея; блудница слышит: «прощаются тебе грехи» (Лк. 7:48), разбойнику рай отверзается (Лк. 23:43); слепые получают прозрение, глухие – слух и немые говорят, прокаженные получают очищение, больные – исцеление, беснующиеся – освобождение и прочие бедствующие. Получает каждый себе приличное утешение. Одному тебе откажет ли в отпущении грехов, если с верою будешь просить? Ибо «Иисус Христос вчера и сегодня и во веки Тот же» (Євр. 13:8); и Он нелицеприятен, но всех кающихся равно милует. Не видишь Его на земле, но видишь и слышишь Евангелие Его, которое обещает кающимся отпущение грехов; видишь служителей Его, которые именем Его объявляют тебе то же отпущение. 17) Само имя – “Иисус – радость и утешение подает нам, оно значит Спаситель, спасающий людей Своих от грехов их» (Мф. 1:21). 18) Во всем Священном Писании не найдешь почти ни одной главы, ни одной страницы, которая не представляла бы нам милосердия Божия. Ведает Бог слабость естества нашего, и потому столь часто поминает нам о милости Своей в Слове Своем святом, дабы мы не отчаивались, но более искали ее покаянием. Примечай, о бедный и окаянный грешник, как милостив Бог к грешникам кающимся, и как Дух Святой через пророков и апостолов милость Его объявляет. «Ибо у Господа милость и великое у Него избавление; и Он избавит Израиль от всех беззаконий его» (Пс. 129:7-8). И еще: «Милостив Господь и Праведен, и Бог наш милует», – говорит Псаломник (Пс. 114:4). И еще: «Хвалите Господа все народы, похвалите Его все люди; ибо утвердилась милость Его на нас, и истина Господня пребывает вовек» (Пс. 116:1-2). И еще: “Ибо Ты, Господи, благ, кроток и многомилостив всем призывающим Тебя» (Пс. 85:5). И еще: «И Ты, Господи Боже мой, щедрый и милостивый, долготерпеливый и многомилостивый, и истинный» (Пс. 85:15). И еще: «Все пути Господни – милость и истина для ищущих завета Его и откровения Его» (Пс. 24:10). И еще: «Щедроты Твои велики, Господи» (Пс. 118:156). И еще: «Я, Я Сам изглаживаю беззакония твои ради Меня, и грехов твоих не помяну. Скажи ты беззакония твои прежде, да будешь оправдан” (Іс. 43:25-26). И еще: «Сион говорил: «Оставил меня Господь, и Бог забыл меня». Забудет ли женщина… дитя свое, чтобы не помиловать сына чрева своего? Если же и забудет женщина, но Я не забуду тебя, – говорит Господь” (Іс. 49:14-15). И еще: пророк Иона к Богу: «Я знал, что Ты Милостив и Щедр, долготерпелив, и многомилостив, и сожалеешь о бедствии человеческом». И говорит Господь Ионе: «Ты оскорбился за тыкву, над которой… не трудился, которую не вскармливал, которая в одну ночь выросла и в одну… ночь… пропала. Я же не пощажу ли Ниневии, города великого, в котором живут более ста двадцати тысяч человек» (Йон. 4:2,10-11) И еще: «Не здоровые имеют нужду во враче, но больные, пойдите, научитесь, что значит: милости хочу, а не жертвы? Ибо Я пришел призвать не праведников, но грешников к покаянию», – говорит Христос (Мф. 9:12-13). И еще: «Сын Человеческий пришел взыскать и спасти погибшее» (Лк. 19:10). И еще: «Или какая женщина, имея десять драхм, если потеряет одну драхму, не зажжет свечи и не станет мести комнату и искать тщательно, пока не найдет, а найдя, созовет подруг и соседок и скажет: порадуйтесь со мною: я нашла потерянную драхму. Так, говорю вам, бывает радость у Ангелов Божиих и об одном грешнике кающемся» (Лк. 15:8-10). И еще: «А если бы кто согрешил, то мы имеем ходатая пред Отцом, Иисуса Христа, Праведника» (1Ін. 2:1). И еще: «Тот, Который Сына Своего не пощадил, но предал Его за всех нас, как с Ним не дарует нам и всего» (Рим. 8:32)? И еще: «Так возлюбил Бог мир, что отдал Сына Своего Единородного, дабы всякий верующий в Него, не погиб, но имел жизнь вечную. Ибо не послал Бог Сына Своего в мир, чтобы судить мир, но чтобы мир спасен был через Него», – говорит Христос (Ін. 3:16-17). Читай еще Псалом 102-й, который весь проповедует великое Божие милосердие, притчу об овце пропавшей и найденной (Лк. 15:4-7), притчу о блудном сыне (Лк. 15:11-24), притчу о должнике, которому царь десять тысяч талантов простил (Мф. 18:27), и прочие места Святого Писания. И, рассуждая, прилагай елей милости Божией, как живительный пластырь, к уязвленному печалью сердцу своему.
• 147. Когда все это в свидетельство великого Божиего милосердия предлагается, то не подается случай или повод к бесстрашию и лености, а пресекается путь к отчаянию, говорится не для излишнего упования на милость Божию пребывающим без покаяния, а к утешению хотящим каяться. Милостив Бог, но кающимся; а бесстрашных и нераскаянных суд Божий постигает, и непременно постигнет, как увидишь.

Глава 3: Что есть покаяние?

«Печаль ради Бога производит неизменное покаяние ко спасению» (2Кор. 7:10).

«Беззаконие мое я сознал, и греха моего не скрыл; сказал: «Исповедуюсь Господу в беззаконии моем», и Ты простил нечестие сердца моего» (Пс. 31:5).

• 148. Видим в Святом Писании, что есть покаяние. Апостол Петр, отрекшись от Христа, «выйдя вон, плакал горько»(Мф. 26:75), и так в первый лик апостольский принят. Блудница умывает слезами ноги Христовы, и волосами головы своей отирает, и целует ноги Его, и так слышит от Христа: «Прощаются тебе грехи»(Лк. 7:37-48). Ниневитяне, облеклись во вретище, что есть знак печали и сетования, и возопили прилежно к Богу, и каждый обратился от пути своего лукавого и от неправды, которая была в руках их: «и пожалел Бог о бедствии, о котором сказал, что наведет на них, и не навел» (Йон. 3:10). Блудный сын перед отцом своим признает себя недостойным называться сыном: «Отче! Я согрешил против неба и пред тобою и уже недостоин называться сыном твоим; прими меня в число наемников твоих» (Лк. 15:18,19,21); уповательно, что и не без слез было то смиренное признание; «и облекается в лучшую сыновнюю одежду” (Лк. 15:22). Давид говорит: «источники вод», то есть слезы, «извели очи мои, ибо я не сохранил закона Твоего, Господи» (Пс. 118:136). И еще: «Беззаконие мое я сознал, и греха моего не скрыл; сказал: «Исповедую пред Господом беззаконие мое». И добавляет: «и Ты простил нечестие сердца моего» (Пс. 31:5). Мытарь же не дерзает и очей возвести на небо, но бьет себя в грудь, говоря: «Боже! Милостив буди мне, грешному! И пошел в дом оправданным более фарисея» (Лк. 18:13-14). Пророк Иеремия, в лице всех людей своих согрешивших, плачет и сетует, говоря: «Горе нам, что… согрешили! От сего-то смутилось сердце наше! От сего-то померкли очи наши» (Плч. 5:16-17). Даниил говорит: «У Тебя, Господи,… правда, у нас же на лицах стыд, и у царей наших, и у князей наших, и у отцов наших, потому что мы согрешили пред Тобою» (Дан. 9:8). Ездра стыдится и боится поднять лицо свое к Богу. «Господи Боже мой! Стыжусь и боюсь поднять лицо мое к Тебе, потому что беззакония наши умножились более волос на головах наших и прегрешения наша возросли даже до неба» (Ездр. 9:6). И апостол говорит грешникам: «Очистите руки, грешники, исправьте сердца, двоедушные. Сокрушайтесь, плачьте и рыдайте; смех ваш да обратится в плач, и радость – в печаль. Смиритесь пред Господом, и вознесет вас» (Як. 4:8-10).

Итак, покаяние – это «печаль ради Бога, которая производит неизменное покаяние ко спасению», по словам апостола. Слезы, плач и воздыхание – это знаки печали сердечной, которой сердце, как стрелой, уязвляется, и так слезы испускает. Как губка, напоенная водой, когда стискивается и сжимается, выдает из себя воду, так и сердце, наполненное печалью, когда большею печалью как бы стискивается, извергает из себя слезы, и со слезами от печали облегчается. Ибо плач и слезы облегчают печаль, и как дождем воздух, так слезами сетующая и скорбящая душа прохлаждается.

• 149. Печаль эту сердечную производит рассуждение и размышление о Боге, грехами прогневанном. Когда грешник, придя в себя, рассудит, что Бога Великого, Преблагого, Милосердного, Святого, Которого должен бояться, бесстрашием и преступлением святого Его закона прогневал; Того, Которого должен любить, раздражил; Того, Которого должен почитать, злыми делами бесчестил, – не может не печалиться. Когда сын отцу, которым рожден и воспитан и всяким добром снабжен, вместо любви должной ненависть, вместо благодарности неблагодарность и вместо почтения бесчестие окажет и об этой своей такой великой грубости и неблагодарности размыслит, приходит в сожаление, плачет, и самого себя ругает, и стыдится, что так безумно с родителем своим поступил. Намного больше должны мы жалеть, плакать и стыдиться, когда к Богу, Который создал нас, тело, и душу, и жизнь подал нам, питает, одевает, сохраняет и всякими благами снабжает нас, неблагодарными являемся; и Того, Которого Ангелы со страхом и благоговением поют, почитают и поклоняются, мы, «земля и пепел»(Сир. 10:9), не почитаем; и Его, Который есть вечная Любовь и Благость, не любим; и грехами нашими прогневляем Его, Который есть вечная Правда. Когда грешник об этом рассуждает, весьма уязвляется сердце его, сам на себя гневается, сам себе мерзким становится. Но к болезни болезнь и к печали страх прибавляется, когда рассуждает о своем окаянстве, что от прогневанного Бога ничего иного, как суда ожидать должен. И так, то печалью, то страхом объятый, не знает, куда обратиться. В такой тесноте из глубины сердца воздыхает, и, не смея очей на небо возвести, но, ударяя себя в грудь, вопиет с мытарем: «Боже! Милостив буди мне, грешному». Утешается же неизреченным Божиим милосердием, которое всем кающимся отверзается, помышляя, что как прочим грешникам кающимся милость Свою Бог являл и являет, так и ему непременно явит. В этой надежде утвердившись, встав, подобно блудному сыну, идет к Отцу своему и говорит: «Отче! Я согрешил против неба и пред Тобою и уже недостоин называться сыном Твоим; прими меня в число наемников Твоих». Так смиренное и с сокрушением сердца и верою к Отцу Небесному пришествие грешника не бесплодно бывает, но непременно получает такую милость, какой блудный сын сподобился от милосердного своего отца.
• 150. Итак, желающему каяться должно сделать следующее: 1) Гласа Божия зовущего послушать и от пути беззаконного к Богу всем сердцем обратиться. 2) Грехи, в которых находился, возненавидеть, гнушаться и против них с помощью Божией подвизаться, и от прочих беречься. 3) О том, что Бога – Творца и Отца своего Преблагого – прогневал, жалеть до кончины жизни своей. 4) Самого себя, что так бесстыдно поступал, нарушая Божий закон, стыдиться. 5) Признавать себя недостойным никакого Божия благодеяния, но более достойным всякого наказания. 6) Утешать себя неизреченным Божиим милосердием, которое всем кающимся обещается во Христе Иисусе, Господе нашем. – Образ покаяния изрядно представляется в Псалмах, а также в Минеях Четьих.

Глава 4: О плодах покаяния

«Сотворите же достойные плоды покаяния… И спрашивал его народ: «Что же нам делать?» Отвечал же Иоанн, говоря: «У кого две одежды, тот дай неимущему, и у кого есть пища, делай то же». Пришли и мытари креститься, и сказали ему: «Учитель! Что нам делать?» Он отвечал им: «Ничего не требуйте более определенного вам». Спрашивали его также и воины: «А нам что делать?» И сказал им: «Никого не обижайте, не клевещите, и довольствуйтесь своим жалованьем» (Лк. 3:8,10-14).

• 151. Двоякий плод истинному обращению и покаянию последует. Первый плод есть отпущение грехов, которого кающийся грешник от Преблагого Бога сподобляется, ради Ходатая всех Иисуса Христа, Господа нашего. «А если бы кто согрешил, то мы имеем Ходатая пред Отцом, Иисуса Христа, Праведника», – говорит апостол (1Ін. 2:1). А где отпущение грехов, там все блага, смертью Христовою приобретенные, последуют; там вместо проклятия благословение Божие, вместо гнева благодать и милость Божия подается. О, чудная и воистину желаемая перемена! Окаянный грешник в число праведных принимается, из сына тьмы сыном света, из чада дьявольского чадом Божиим, из наследника вечной смерти и ада наследником вечной жизни, вечного блаженства и царствия Божия делается. Воистину удивления достойное дело было бы, когда бы земной монарх согрешившего раба и по законам к смерти приговоренного, а потом со смирением просящего прощения, не только простил, но и наследником царства своего сделал. Все века удивлялись бы такой необыкновенной милости. Несравненно большей милости истинно кающийся грешник удостаивается от Бога, когда не только отпущение грехов от Него получает, но и участником вечного Его царствия делается; «наследником Богу, сонаследником же Христу»бывает (Рим. 8:17). Ум человеческий не может постигнуть этой такой высокой Божией милости и благодати! Не видим мы того ныне бренными этими очами; но вера святая больше всякого видения уверяет нас, что непременно будет так, «когда тленное сие, – как учит святой Павел, – облечется в нетление и смертное сие облечется в бессмертие»(1Кор. 15:54). «Возлюбленные, – говорит Богослов, – мы теперь дети Божии; но еще не открылось, что будем. Знаем только, что, когда откроется, будем подобны Ему, потому что увидим Его, как Он есть» (1Ін. 3:2).

Второй плод истинного обращения и покаяния есть новое сердце и дух новый, которого Бог от нас требует: «Сотворите себе сердце новое и дух новый» (Єз. 18:31). Это сердце и дух Сам Бог обещается истинно кающимся подать ради святого имени Своего. «Дам вам сердце новое и дух новый дам вам, и отниму сердце каменное от плоти вашей и дам сам сердце плотяное, и дух Мой дам вам, и сотворю, чтобы вы в заповедях Моих ходили и суды Мои сохранили и исполняли их» (Єз. 36:26-27). Ибо в обратившемся всем сердцем и кающемся истинно все иное является: иные мысли, начинания, намерения, иные старания и дела, чем прежде были: 1) Слово Божие, которое ему прежде, как мертвое и нечувствительное, было и, как идола глухого, снаружи только ударяло, – уже действительно бывает, получает плод свой, как семя, на земле сердца его посеянное. Тогда он имеет «уши слышать» (Мф. 11:15); тогда слышит не только вне, но и внутри глас Божий: «Я- Господь Бог твой» (Вих. 15:26) и прочее. Ибо некую особенную охоту чувствует такой к слушанию Божия Слова «для научения, для обличения, для исправления, для наставления в праведности, да будет совершен Божий человек, ко всякому доброму делу приготовлен» (2Тим. 3:16-17). Как тот, который восстав от болезни, ищет отовсюду подкрепления, дабы силы ослабевшие собрать и укрепить, так от болезни греховной освободившийся, души своей силы, которые грехом, как лютой болезнью, расслаблены были, всячески старается укрепить, чтобы дела Божии делать и по пути заповедей Божиих течь мог. И тому, которому прежде обличение, наставление, наказание, как раны, несносны были, после стали как елей, язвы облегчающий. И как пчела от различных трав и цветов мед, так он от различных полезных книг духовную себе собирает пользу. 2) Страсти Христовы весьма дорого и высоко почитает, помышляя, что как за всех, так и за него Единородный Сын Божий такую горестную страдания чашу испил. И поэтому часто вспоминает о них, поклоняется им, сердцем и устами благодарит Пострадавшего, и к взаимной любви, насколько возможно, себя понуждает. 3) К причастию святейшей Евхаристии не так, как прежде, бесстрашно, но со страхом и великим благоговением приступает, рассуждая о высоте тайны и своем недостоинстве, и за великое и за самый верх благополучия почитая со Христом соединиться и одним духом с Ним быть. 4) Христианское достоинство. И быть истинным христианином также высоко почитает, так что всю славу мира этого, как гной и мусор по сравнению с этим считает, и всеми силами заботится о том, чтобы не лишиться этого, о чем и Бога всеусердно молит, чтобы в числе избранных Своих имел его. 5) Как прежде покаяния ум его был занят земным, временным и суетным, так по обращении во всех замыслах и делах к одному вечному и небесному блаженству стремится. «Где сокровище его, там будет и сердце его» (Мф. 6:21). 6) Как прежде плоти своей угождал в похотях ее, так потом воле Божией всячески угождать старается; потому от всякого зла уклоняется и против всякого греха подвизается. 7) Как прежде покаяния легко было ему грешить, так уже покаявшемуся – тяжело, так что предпочитает бедствовать, всякую напасть терпеть и умереть, нежели согрешить. Ибо одно для себя бедой считает – гнев Божий, который греху последует; одну почитает напасть – отпасть от Божией милости. 8) Если когда в чем от немощи споткнется или падет, ругает себя, болезнует, сокрушается, сетует, как будто что великое потерял и с глубочайшим смирением и сожалением повергает себя пред Богом и просит прощения, взирая на Милостивого Ходатая Иисуса Христа, и говорит: “Отврати, Господи, Лице Твое от грех моих» (Пс. 50:11), обрати на Лицо Христа Твоего», – и так утешается надеждой на милость Божию. 9) Когда приходят ему на ум прежние грехи, весьма стыдится их и жалеет, что их творил, и Бога благодарит, что его в таком нечестии не поразил праведным Своим судом, но потерпел благодатью Своей, ожидая на покаяние. 10) Дела любви к ближнему являет без всякого лицемерия, отсюда бывает милостив, милосерден, сострадателен, терпелив, кроток, с радостью отпускает согрешения и прочее. 11) Случаев, которые к греху его приводили, избегает, опасаясь, чтобы в погибель не впасть по действию дьявольскому. 12) Такой, когда видит ближнего неисправным, не осуждает его, как у прочих в обычае, но соболезнует ему усердно, жалеет и молится Богу, чтобы его в чувство привел, помня, что и сам в таком же находился окаянстве, и тогда же может согрешить, ибо общее человеческое окаянство – падение. 13) В церковь ходит не ради церемонии, но ради того, чтобы вместе с верными, братьями своими, Богу молитвы принести, благодарение воздать и святое Его имя славословить. 14) Пищу, питье и прочее употребляет не ради сладострастия, но ради нужды, чтобы мог Богу служить и дела звания своего проходить. Словом сказать: у такого человека все иное, как внутреннее, так и внешнее действие и старание, по сравнению с тем, что прежде было; все же делает добровольно, без всякого принуждения. Ибо вера и благодать Божия, внутри живущая, поощряет его к тому. Павел, по обращении к вере Христовой, Христа, Которого гнал и спешил гнать, проповедует в Дамаске так, что все слышавшие дивились и говорили: «Не тот ли это самый, который гнал в Иерусалиме призывающих имя сие» (Деян.9:21) и проч.; а потом и по всей вселенной проносит имя Его; и ради Того, из-за Которого других вязал и на смерть предавал, сам всеохотно и многократно связан быть и умереть желает; а потом его связывают, избивают, ранят, уязвляют и он умирает. Закхей, мытарь кающийся, пол-имения своего нищим дать и кого обидел, вчетверо возвратить обещает; почему и слышит от Сердцеведца Христа: «Ныне пришло спасение дому сему» (Лк. 19:8-9). Так истинное обращение и покаяние изменяет всего человека! Из этого видно, что где нет плодов покаяния, там нет истинного покаяния, но оно ложное, не что иное есть, как прельщение совести; потому никакой пользы не приносит кающемуся, пока грехов не оставит и не начнет новой жизни. Покаяние не что иное, как воскресение духовное. Ибо пока человек в грехах пребывает, хотя телом и живет, но духом мертв: ибо не имеет в душе своей Бога, Который есть Жизнь и жизни Источник. Поскольку что телу нашему душа, то душе нашей Бог. Тело до тех пор живет, пока душа в нем находится. Душа до тех пор живет, пока Бог благодатью Своей в ней обитает. Тело умрет, когда душа выйдет из него. Душа умирает, когда Бог ее оставляет. Оставляет же Бог душу не из-за чего иного, как из-за греха. Ибо Бог и грех вместе пребывать не могут: «грехи ваши произвели разделение между вами и между Богом», говорит пророк Исаия (Іс. 59:2). Итак, душа, лишившись благодатного Божия присутствия, как жизни своей, мертва не иначе, как тело, лишившееся души, остается мертво. Такую душу побуждает Бог: «Встань, спящий, и воскресни из мертвых» (Еф.5:14). «Спящим и мертвым находящегося в грехах называет, – говорит свт. Иоанн Златоуст, – ибо он злосмрадие издает, как мертвый, и бездейственен, как спящий, и ничего не видит, как тот, но только сны и мечтания» (Беседа 18 на Послание к ефесянам). Как тело мертвое не двигается, не чувствует и не делает ничего, так и душа, лишившаяся благодати Божией, не двигается, не чувствует и не делает ничего духовно. Но когда тело оживет, начинает делать все, так и грешник, когда силой и благодатью Божией оживет, начинает духовное движение иметь, духовно чувствовать, духовно делать. Душа, Божией благодатью оживляемая, производит духовные действия: видит Бога верою, осязает верою, слышит верою Бога говорящего, вкушает и обоняет любовью, и дела, Ему угодные, старается творить. Так подобает кающемуся через покаяние новую жизнь начать и как бы вновь родиться, питаться, расти и «в мужа совершенного… приходить» (Еф.4:13). Согласно этому святой Иоанн Златоуст учит, говоря: «Сам апостол Павел, когда говорит о предлежащем будущем, иного от нас требует воскресения, то есть нового жительства, которое в настоящей жизни от изменения нравов бывает. Если блудник будет целомудренным, и лихоимец милостивым и жестокий кротким, то и здесь воскресение будет, которое есть начало того. И почему есть воскресение? Потому, что когда грех умер, правда воскресла, и когда древнее житие загладилось, новое и ангельское живет» (Беседа 10 на Послание к римлянам). Так, кто здесь воскреснет, тот непременно, если и умрет, жив будет, ибо воскреснет в общее воскресение в жизнь вечную, по неложному обещанию Господа нашего: «Изыдут творившие добро в воскресение жизни» (Ін. 5:29). «Блажен и свят имеющий участие в воскресении первом» (Об. 20:6). Эти знаки и плоды истинно обратившегося и кающегося можно видеть как в Святом Писании, так и в церковной истории, они и ныне примечаются в обратившихся и чистосердечно кающихся.

Глава 5: Прещения некающимся

“Я предам вас мечу, все вы падете через заклание, ибо Я звал вас, и вы не послушали; говорил, и вы не слушали, и сотворили лукавое предо Мною; и избирали то, чего Я не хотел. Посему так говорит Господь: вот рабы Мои будут есть, вы же будете алкать; рабы Мои возрадуются, вы же будете в стыде; рабы Мои возвеселятся в веселии сердца, вы же возопиете в болезни сердца вашего, и от сокрушения духа восплачете» (Іс. 65:12-14)

«И приду к вам для суда, и буду скорым Обличителем чародеям, и прелюбодеям, и клянущимся ложно именем Моим, и лишающим платы наемника, и делающим и притесняющим вдову и сироту, и творящим превратный суд пришельцу, и… не боящихся Меня», – говорит Господь Вседержитель (Мал. 3:5).

«В это время пришли некоторые и рассказали Ему о галилянах, кровь которых Пилат смешал с жертвами их. Иисус сказал им на это: «Думаете ли вы, что эти галилеяне были грешнее всех галилеян, что так пострадали? Нет, говорю вам, но, если не покаетесь, все так же погибнете» (Лк. 13:1-3).

«Если не обратитесь, оружие Свое очистит, лук Свой Он натянул и приготовил его, и в нем приготовил орудия смерти, стрелы Свои сделал для сожигаемых» (Пс. 7:13-14).

«Или пренебрегаешь богатством благости, кротости и долготерпения Божия, не разумея, что благость Божия ведет тебя к покаянию? Но, по упорству твоему и нераскаянному сердцу, ты сам себе собираешь гнев на день гнева и откровения праведного Суда от Бога, Который воздаст каждому по делам его» (Рим. 2:4-6).

• 152. Сама угроза Божия не что иное показывает нам, как Его к нам милосердие. Ибо как будущие блага в Слове Своем объявил ради того, чтобы мы, взирая на них верою, стремились к ним и искали их, так и то, что должно быть злого: ад, геенну, огонь вечный, червя неусыпающего, тьму кромешную, скрежет зубов и прочее, которыми грешники мучимы будут, – в том же Слове ради того представляет, чтобы, послушав о них, старались их избежать. Для этого и о прежде бывших казнях Божиих, как-то: всемирном потопе, сожженных Содоме и Гомморе и прочем – в Святом Писании написано, чтобы мы, взирая на них, остерегались делать то, что те грешники делали, и так бы тем страшным наказаниям, какими они пострадали, или подобным, не подпали.
• 153. Весьма опасно Божии угрозы презирать. Ибо кто презирает их, тот самим делом узнает их на себе. Божии угрозы не праздные слова, но силу и действие свое имеют, и непременно самим делом исполнятся, если мы себя не исправим. Презрели прародители наши Божие прещение: «в тот день, в который… вкусите от него– заповеданного дерева, смертью умреете»(Бут. 2:17), и вкусили от него – и смертью умерли. Презрели бывшие при Ное беззаконники – и от потопа погибли. Презрели содомляне – и не избежали страшной огненной казни. Ибо «Бог поругаем не бывает» (Гал. 6:7). Что не казнит грешников, но долготерпит их, то есть дело благости Его, которая их на покаяние ведет, как апостол говорит: «Или пренебрегаешь богатством благости, кротости и долготерпения Божия, не разумея, что благость Божия ведет тебя к покаянию?» Но если в нераскаянности и ожесточении пребудут, тогда правда Божия вступит в свое дело; и настолько почувствуют на себе гнев Божий, насколько о богатстве благости Его, и кротости, и долготерпении не заботятся, как тот же апостол говорит: «По упорству твоему и нераскаянному сердцу, ты сам себе собираешь гнев на день гнева и откровения праведного Суда от Бога, Который воздаст каждому по делам его». Напротив, кто убоится угроз Божиих и покается, тот избежит их. Ниневитяне убоялись возвещенной им через пророка казни, и, обратившись от пути лукавого, спаслись. Но, что прежде, то же и ныне бывает: как прежде кающиеся милость Божию получали и некающиеся суд Божий на себе узнавали, так и ныне кающимся та же Божия милость является и нераскаянным свой жребий достается. Ибо один и Тот же Бог и ныне, Который и прежде был, и вовеки будет. Он и ныне всем с высоты святой Своей гремит: «Если не покаетесь, все так же погибнете». Страшный этот гром, как в уши прежде нас бывших, так и в наши, и в уши тех, кто будет после нас, ударяет. Блаженны те, которые не только в ушах, но и в сердцах удар его чувствуют!
• 154. Те, которые некоему слепому случаю как все, так и казни совершающиеся приписывают – а их сердечные советы в книге Премудрости описаны – и потому не верят и будущим, тем, которые должны быть после смерти, и, этим безбожным мнением помрачившись, устремляются на всякие беззакония и неправды, к которым похоть и злоба влечет их, – непременно узнают на себе то, что случаю безумно и нечестиво приписывают. Тогда они признают, что есть Бог, Который как за благочестие награждает, так и за нечестие казнит, и что все не по случаю, а по Его премудрому Промыслу бывает, когда прочих, как боящихся и почитающих Бога, в вечной Его милости увидят, а на себе вечный гнев Его почувствуют. Тогда будут каяться истинно, но поздно, и в тесноте духа воздыхать, но бесполезно. Тогда самим делом узнают, что есть геенна, вечный огонь, когда будут вкушать горести его. Тогда будут признавать свое заблуждение. «Итак, мы заблудились от пути истинного, и правды свет не светил нам, и солнце не сияло нам. Мы преисполнились стезями беззакония и погибели, и ходили в пустыни непроходимой; пути же Господняне познали. Какую пользу принесла нам гордыня и богатство с величанием что дало нам?Все это прошло, как тень и молва быстротечная, так, как после прохождения корабля, идущего по волнующейся воде, невозможно найти следа, ни стези его в волнах» (Прем. 5:6-10) и прочее.

Статья 2: О четырех последних

Глава 1: О смерти

«Человекам положено однажды умереть» (Євр. 9:27).

«И услышал я голос с неба, говорящий мне: «Напиши: отныне блаженны мертвые, умирающие в Господе; ей, говорит Дух, они успокоятся от трудов своих» (Об. 14:13).

• 155. Жизнь наша подобно пути, которым от самого рождения до смерти непрестанно идем. Бдим ли, или спим, делаем, или почиваем – беспрерывно путь этот укорачивается, и всякий к концу своему приближается. Когда рождаемся – на путь этот вступаем, а когда умираем – путь этот оканчиваем. И чем более живем, тем далее от границы рождения отходим, и более к границе конца приближаемся. И так жизнь наша на земле не что иное, как непрестанное и беспрерывное к смерти приближение.
• 156. Путь этот для одного долгий, для другого короткий определил Бог. Иной в младенчестве, иной в отрочестве, иной в юношестве, иной в зрелом возрасте, а иной в старости оканчивает его.
• 157. Как известно, что путь этот начали мы, так известно, что его и окончим. Но то, когда окончим его, Промысел Божий скрыл от нас, дабы всегда конца того ожидали мы, и такими бы всегда старались быть, каковыми хотим быть при конце. «Для того, – говорит святой Иоанн Златоуст, – Бог постановил нам неизвестный день смерти нашей, дабы мы, по причине неизвестности конца жизни нашей, всегда себе содержали в добродетели» (Беседа 4 на Послание к евреям).
• 158. Как время, так и образ конца нашего неизвестен нам. Одним образом все рождаемся, а многоразличными умираем, и почти столько смертей, сколько людей. Иной в воде утопает и кончает жизнь свою. Иной землей пожирается, иной удавлением кончается. Иной, пораженный громом оставляет мир этот; иной, на дереве повешенный переходит на тот свет. Иного разбойнические руки убивают. Иной, почивать лег и не встает. Иной ходя, иной сидя, иной стоя, падает бездыханный. Многие, вином и сном отягощенные, не пробуждаются и спать будут до общего восстания. Иной в объятиях блудниц, иной в хищении, разбое, убийстве, иные в прочих беззакониях праведным Божиим судом поражаются. Но что с прочими случается или случилось, то и с тобой, и любым случиться может. Те, которых такая смерть постигла, не надеялись, что это с ними произойдет, однако узнали на себе это. Так и с тобой, хотя и не надеешься, может подобное приключиться. Поэтому от чужого бедствия учись осторожным быть, и всегда к часу тому покаянием приготавливай себя, дабы, какая ни застанет тебе кончина, неготового не восхитила.
• 159. При смерти всякий познает совершенно, какое мнение должен иметь о мирских вещах здоровый. Тогда всякий праведно о богатстве, чести, славе и сладострастии рассуждает. Праведно, говорю, рассуждает, что ими, как во сне, любовался, и что, как сон проснувшегося, образ их прошел. Ибо как наг в мир этот вошел, так наг и исходит; не выносит с собой ничего; все мирское миру оставляет. Тогда подлинно с Соломоном признает, что «все суета сует… и все суета»(Еккл. 1:2).
• 160. Хотя мы и часто видим на других позднее это раскаяние, однако так мир прелестный ослепляет нас, что до тех пор этого не чувствуем, пока сами на себе делом самым не узнаем. Иной мыслит старые житницы разорить и создать новые, чтобы собрать жита свои, и душу свою много лет весело угощать; но страшного Божия гласа не слушает: «Безумный! В сию ночь душу твою возьмут у тебя; кому же достанется то, что ты заготовил»(Лк. 12:20)? Иной земли, вотчины, палаты расширяет, но не видит, что один гроб в три аршина в земле готовится ему. Но и того, может быть, не удостоится. Ибо или утроба звериная, или пучина морская, или иное что гробом может быть. Иной старается, как бы на высоту чести и славы подняться; но не примечает, что равно славные, сановитые и простые земле предаются. Иной утучняет тело свое, но не усматривает, что большую пищу заготовляет червям. Но в таких замыслах всякого постигает конец, и так «погибают все помышления его»(Пс. 145:4). Познает себя в таких же обстоятельствах, в каковых других прежде видел. Тогда и сам все то познает как суету или как препятствие к истинному блаженству; тогда кается, жалеет, что такой суетой ум его занят был; тогда и сам праведно, но поздно, обо всем том рассуждает.
• 161. Когда рождаемся, не чувствуем, как рождаемся, хотя и знаем, что один образ рождения всем; и, родившись, «первый голос обнаруживаем плачем»(Прем. 7:3). Но не так умираем. Тогда чувствуем, сколь горька смерть; тогда познаем, сколь тяжко разлучение духа от плоти, соединение которых нечувствительно нам было. Горесть эту смертную примечаем на тех, которые на глазах наших отходят от нас. Слышим, сколь тяжко воздыхают и стонут; примечаем, сколь горестно болезнуют, как трудно разрывается союз души и тела, какой великий подвиг восстает в совести против отчаяния, как нестерпимый страх осуждения, ужас геенны объемлет, и прочее. Тогда разум, совет и мудрость оскудевает; помощь человеческая ничего не может; один человек остается, хотя и многими друзьями и родственниками окружен; один в жестокой той брани подвизается, борется против врагов, если сильная помощь Милостивого Иисуса не приспеет. Поэтому предстоящие в таком случае должны усердную молитву пролить о том, чтобы помощь Его пришла и избавила от скорби, объявшей брата.
• 162. Как двояк род по пути мира сего идущих, то есть род благочестивых и нечестивых, так двояка и различна кончина, то есть блаженная и неблагополучная. Блаженна кончина благочестивых, когда в благочестии в Господе умирают, как небесный глас объявляет: «Блаженны мертвые, умирающие в Господе!»(Об. 14:13). Неблагополучна кончина нечестивых, которые в нечестии без истинного покаяния и живой веры оканчивают жизнь свою. Ибо как тем смерть – упокоение от трудов и переход от многоболезненной к вечной и радостной жизни, так этим после временной смерти следует вечная смерть. Обоих воспримет вечность, которая начало имеет, но конца не имеет. Но не равная вечность. Тех – блаженная, вся блага содержащая. Этих – злополучная, плачевная, мучительнейшая и все зло в себе заключающая.
• 163. Поскольку страх смертный всякого, и благочестивого, смущает, и хотя дух в таком случае ободряет, однако плоть немощная трепещет, то здесь благочестивым и истинно кающимся предлагаются некие утешения против этого страха. 1) Утешает нас неповинная смерть Христа, Сына Божия, Который “смертьюСвоею лишил силы имеющего державу смерти, то есть диавола»(Євр. 2:14), и избавил верующих во имя Его от ада. Умер Бессмертный, дабы мы, смертные, не убоялись смерти, – о чем изрядно святой Иоанн Златоуст говорит так: «Как врач, не имея нужды вкусить пищи, приготовленной недужному, заботясь о нем, прежде сам вкушает, дабы недужный безбоязненно вкушал, так и Христос, поскольку все люди боялись смерти, увещевая их не бояться ее, Сам вкусил смерть, не имея нужды умереть» (Беседа 4 на Послание к евреям). Так ободряясь, благочестивые, прежде нас бывшие, безбоязненно встречали приходящую смерть свою и этим упованием, как щитом, защищали себя от страха ее, и горесть ее растворяли сладким воспоминанием и размышлением о драгоценнейшей смерти Христовой, и так, как блаженным упокоились сном. 2) Утешение подает нам восстание тел наших из мертвых. Хотя и разрешается союз души с телом, и тело мертвое предается земле и истлевает, но опять Божией силой, которой все из ничего было, оживотворится, соединившись с душой, «когда мертвые услышат глас Сына Божия и, услышав, оживут» (Ін. 5:25). Утверждает нас в том вера наша, обещаниями Божиими, как якорем, укрепляемая. «Верующий в Меня…, – говорит Христос, – если и умрет, оживет» (Ін. 11:25). “Ныне Христос…, – говорит апостол, – воскрес из мертвых, Первенец из умерших. Ибо, как смерть через человека, так через Человека и воскресение мертвых» (1Кор. 15:20-21). «Воскреснут мертвые и восстанут, те, которые в гробах”, – уверяет нас Сам Бог устами пророка (Іс. 26:19). «Вот, – говорит Адонаи Господь костям человеческим: вот Я введу в вас дух жизни, и возведу на вас плоть, и простру по вам кожу, и дам дух Мой в вас, и оживете, и узнаете, что Я есмь Господь» (Єз. 37:5-6). И далее там же: “вот Я отверзу гробы ваша, и изведу вас от гробов ваших, люди Мои, и дам дух Мой в вас, и живы будете, и узнаете, что Я Господь: Я сказал и сотворю”, – говорит Адонаи Господь» (Єз. 37:12-14). И в книге пророка Даниила говорит: “Многие (все) из спящих в земной персти восстанут, – сии в жизнь вечную, а те в осуждение и стыд вечный» (Дан. 12:2). «Наступает время…, – говорил Спаситель, – в которое все, находящиеся в гробах, услышат глас Сына Божия; и изыдут творившие добро в воскресение жизни, а делавшие зло – в воскресение осуждения» (Ін. 5:28-29). Утверждает нас всемогущество Божие. Ибо если из ничего все сотворил, тем более «тленное.. облечет в нетление и смертное… облечет в бессмертие» (1Кор. 15:54). Утверждает восстание мертвых, восставших в жизни сей из мертвых, как-то: дочери Иаира (Мф. 9:25; Мк. 5:42), сына вдовы в городе Наине (Лк. 7:14-15), Лазаря (Ін. 11:43-44), Тавифы (Деян.9:40–42). Услышали они глас Сына Божия – и ожили. Услышат мертвые и в последний день Того же Сына Божия глас – и, услышав, оживут. Показывает то и самое естество. Зерно, посеянное в землю и умершее, всходит и много плода приносит (Ін. 12:24; 1Кор. 15:36). Показывает произрастание весной всех трав, которые из земли, как умершие из гробов, встают и в новый прекрасный вид одеваются, и различный дают плод. 3) При умирающих в Господе присутствуют святые Ангелы и переносят души их в лоно Авраамово, как Сам Христос учит об этом (Лк. 16:22). 4) Умершие в Господе, как сказано, начинают новую, лучшую жизнь и блаженную вечность. Здесь, каждый день живя ожиданием смерти, не что иное делаем, как каждый день умираем, и день от дня к смерти приближаемся. Но по смерти того не будет: одно непрестанное пребывание в блаженной вечности будет. 5) Этими грешными и тленными очами не можем видеть славы Божией и Царя славы Иисуса Христа, Сына Божия, но “тогда узрим лицом к лицу» (1Кор. 13:12) «и увидим Его, как Он есть» (1Ін. 3:2). 6) По смерти умершие в Господе придут в любезное пребывание со святыми Ангелами, патриархами, пророками, апостолами, мучениками и всеми святыми, которые ждут ныне верных, пока выведет их Господь из темницы смертной плоти. 7) Настоящая жизнь многими бедами и болезнями исполнена. Нет ни одного, кто бы в постоянном счастье прожил до конца. Непрестанную видим перемену: из богатого делается нищий, из славного – бесславный, из здорового – немощный. Свободного темница принимает, страх от неприятелей, страх от злых людей, страх от огня, страх от плоти, прелестного мира, страх от супостата дьявола, который «ходит, как рыкающий лев, ища, кого поглотить» (1Пет. 5:8). С плачем рождаемся. В бедах, скорбях, немощах, страхе живем. В страхе и тесноте кончаем жизнь. Так бедна и плачевна в мире этом жизнь наша! Но если в Господе умираем, от всех этих бед освобождаемся. 8) Жизнь эта исполнена грехами. Ибо всегда то спотыкаемся, то падаем; то словом, то делом, то умом являемся неисправными и перед судом Божиим виноватыми. Всякий это знает по себе, кто примечает и рассматривает совесть свою. Праведник семь раз на дню падает и встает. Сами младенцы не без скверны перед очами Божиими. «Кто… чист будет от скверны? Никто, даже если и один день жития его на земле», – говорит Иов (Йов. 14:4-5). Избранный сосуд Божий, святой Павел, жалуется об этом окаянстве и воздыхает: «Но в членах моих вижу иной закон, противоборствующий закону ума моего и делающий меня пленником закона греховного, находящегося в членах моих. Бедный я человек! Кто избавит меня от сего тела смерти» (Рим. 7:23-24)? Но кто блаженной упокаивается кончиной, тот освобождается от окаянства этого. 9) Сколько соблазнов имеется в прелестном мире этом, которые то видеть, то слышать вынуждены! Сколько ересей, суеверий, различных и пагубных учений возникает, которые все стараются нас отвести от Христа! И чем более век этот приближается к концу, тем более их умножается, «чтобы прельстить, если возможно, и избранных» (Мф. 24:24). О, сколь блаженен тот, который от всех этих вражьих антихристовых стрел блаженной кончиной уклоняется! Поэтому Благой Промыслитель Господь “восхищает избранных Своих от среды лукава, чтобы злоба не изменила разума их, или коварство не прельстило души их» (Прем. 4:11). 10) Жизнь на земле не что иное, как путь, как сказано, странствование, битва непрестанная. Итак, кто же пожелал бы всегда в пути быть, странствовать, всегда в брани быть, с врагами сражаться, уязвляться, в беспокойстве и страхе быть? Блаженная смерть оканчивает все это и приводит к желанному Отечеству. Почему же не хотим окончить пути странствования и брани этой? 11) Для всех людей общее – умирать. Что праотцу нашему от Бога сказано: «ты земля… и в землю пойдешь» (Бут. 3:19), – то и всякому говорится: «ты земля и в землю пойдешь». Предел этот ни для кого не минуем: сегодня тот, наутро другой, а далее третий, и так один за другим следует и скрывается в недрах земли. Бойся, страшись – не миновать того, что для всех общее и необходимое. 12) Сколь бедные и окаяннейшие больше всех людей были бы христиане, в непрестанных бедах, скорбях, подвигах находящиеся, если бы им всегда в мире этом повелено было жить! «И если мы в этой только жизни надеемся на Христа…, – говорит святой Павел, – то мы несчастнее всех человеков» (1Кор. 15:19). Христианину всегда в мире этом жить не что иное есть, как в бедах и скорбях находиться, ибо истинный христианин без напастей быть не может. Но скажет кто: «Не боюсь смерти, да смущают меня грехи?». Ответ: 1) Если грехи ты сотворил, и от них благодатью Божией отстал, и покаяния плоды показываешь – нечего смущаться, но должно себя надеждой на Божие милосердие утвердить. Ибо истинно кающемуся Бог грехи оставляет и в милость Свою принимает его. 2) Если грехи творишь, должен отстать от них и покаяться, и также надеждой Божией милости себя утвердить, и так излишний страх отойдет. 3) Если не хочешь от грехов отстать, подлинно должно трепетать смерти. Ибо за временной этой смертью следует вторая, горчайшая, вечная смерть, которой без конца грешники будут умирать. И хотя страх этот и благочестивых смущает, однако чувствуют против того утешающую Божию благодать, которая немощную плоть подкрепляет. Но грешники некающиеся поистине должны трепетать. Некающимся святое Божие Слово закрывает дверь небесного царствия: «Не обманывайтесь: ни блудники, ни идолослужители, ни прелюбодеи, ни малакии, ни мужеложники, ни воры, ни лихоимцы, ни пьяницы, ни злоречивые, ни хищники – царства Божия не наследуют», – говорит апостол (1Кор. 6:9-10). Но вместо того определяется им озеро огненное: «Боязливых же и неверных, и скверных, и убийц, и любодеев, и чародеев, и идолослужителей и всех лжецов участь в озере, горящем огнем и серою. Это смерть вторая» (Об. 21:8). 4) Если не хочешь и грехов оставить, и жить дольше хочешь в мире сем, не иного чего желаешь, как более грешить, и так более гнева Божия собирать, ибо чем более кто грешит, тем более гнева Божиего собирает. «По упорству твоему…, – говорит апостол, – и нераскаянному сердцу, ты сам себе собираешь гнев на день гнева и откровения праведного Суда от Бога» (Рим. 2:5).
• 164. Тем, которые по смерти умерших сетуют, предлагается также краткое утешение. 1) Святой апостол обо всех умерших христианах всем подает утешение: «Не хочу же оставить вас, братия, в неведении об умерших, дабы вы не скорбели, как прочие, не имеющие надежды. Ибо, если мы веруем, что Иисус умер и воскрес, то и умерших в Иисусе Бог приведет с Ним»(1Сол. 4:13-14). Смотри еще вышесказанные причины утешения во втором параграфе. 2) Если детей, которые малыми или младенцами умирают, лишаешься, благодари Бога, что восхищает их, «чтобы не изменила злоба разумаих, или коварство не прельстило души их» (Прем. 4:11). И так плоды свои предпосылаешь Христу в царствие Его небесное. Также благодари, что не будешь о них иметь попечения в воспитании и наставлении христианском: ибо родители за детей, которых по-христиански не наставляют, сильно перед судом Божиим истязаны будут. Когда взрослых лишаешься детей и богатство имеешь, что имел детям в наследство оставить, то в руки нищих – братии Христовой – с пользой душевной можешь вложить; и так не одного или трех, а многих наследников будешь иметь, и обретешь то наследство со многим прибытком в будущем веке. Если нищим остаешься после смерти взрослых детей, отдай себя Промыслу Христа, Сына Божия, Который всех питает и обо всех печется. 3) Если отца лишаешься – имеешь Отца Бога, от Которого духовно родился. Он как об отце твоем промышлял, так и о тебе промышляет. Если без матери остаешься сиротой – имеешь также вместо матери того же Бога, Который есть «Отец сирот» (Пс. 67:6), Который через пророка всех таких утешает: «забудет ли женщина чадо свое, чтобы не помиловать сына чрева своего? Но если и женщина… забудет, …Я не забуду тебя», – говорит Господь (Іс. 49:15). 4) Если с братом или другом смертью разлучился – имеешь столько друзей и братьев, сколько христиан, которые «все… одно во Христе Иисусе» (Гал. 3:28). Плотская дружба временна и смертью пресекается; но союз духовной дружбы, который бывает между Христом и верными Его, есть нерушимый, твердый и вечный, потому самой смертью не пресекаемый. Это благословенное дружество здесь, в мире сем начинается, а в будущем веке совершится, и во веки вечные нерушимо будет, где одна любовь друг к другу будет, друг о друге радоваться, утешаться, веселиться будут, Бог об избранных Своих радоваться будет: “И будет, как радуется жених о невесте, так возрадуется Господь о тебе» (Іс. 62:5), избранное, спасенное и благословенное собрание. Избранные о Господе Боге своем веселиться и утешаться будут. Так каждый из них радостным духом возопиет: «Да возрадуется душа моя о Господе: ибо облек меня в ризу спасения и одеждою веселия одел меня» (Іс. 61:10). 5) Если муж жены лишился – освободился от закона брачного, которым жена мужу и муж жене обязывается, и удобнее может заботиться о том, «как угодить Господу». Также и жена, лишившаяся мужа, удобнее может заботиться о том, «как угодить Господу» (1Кор. 7:32-34). 6) Хотя как ни будешь скорбеть, сетовать, плакать, рыдать и рваться, уже не можешь возвратить умершего. В твоей воле – плакать или не плакать, но возвратить не в твоей воле и власти. Ты за умершим будешь следовать непременно, а он к тебе не возвратится, и потому тщетны слезы и плач. 7) От скорби излишней многие до того доходят, что говорят: «Обидел-де меня Бог, что того-то любезного от меня взял», – и так страшно хулят Бога. Бог никого не обижает, а все делает по премудрому Своему Промыслу о нас. 8) Что Богу угодно, как Верховному Господу и Творцу, то и делает. Итак, когда скорбишь и сетуешь об умершем, который по воле Божией умер, показываешь свое неблаговоление, и тем самым воле Божией противишься, в чем грешишь перед Создателем своим. 9) Господь тебе дал сына, или дочь, или жену, или тебе, жена, мужа. Он у тебя и забирает сына, или дочь, и прочее; и потому Свое берет, что тебе дал, а не твое собственное. Все мы Божии: и отцы, и матери, сыны и дочери, мужья и жены, братья, друзья, господа и рабы. И потому нечего скорбеть и сетовать неутешно, но должен всякий со святым Иовом в таком случае говорить: «Господь дал, Господь и отнял; как Господу изволилось, так и было. Буди имя Господне благословенно вовеки» (Йов. 1:21).

Глава 2: О втором Христовом пришествии, или о страшном суде

«Господь вовек пребывает; приготовил Он для суда Престол Свой, и Он будет судить вселенную по правде» (Пс. 9:8-9).

«Мужи галилейские! Что вы стоите и смотрите на небо? Сей Иисус, вознесшийся от вас на небо, придет таким же образом, как вы видели Его восходящим на небо», – говорят Ангелы апостолам при Вознесении Христовом (Деян.1:11).

«Всем нам должно явиться пред Судилищем Христовым, чтобы каждому получить соответственно тому, что он делал, живя в теле, доброе или худое» (2Кор. 5:10).

• 165. Как вера святая и святое Божие Слово учат нас, что Иисус, Сын Божий, на земле явился ради нашего спасения и с людьми пожил, и спасение вечное дал верующим в Него, умер и воскрес, вознесся на небо и сел одеснуюБога, так та же вера утверждает нас, что опять придет на землю. Первое пришествие Его было смиренное, второе – славное. В первом пришел «взыскать и спасти погибшего»(Мф. 18:11), во втором придет судить и воздать каждому по делам его. В первом пришел «призвать… грешных к покаянию» (Мф. 9:13), во втором придет судить грешных непокаявшихся. В первом милость Свою и человеколюбие показал нам, во втором объявит правду Свою.
• 166. Образ или производство Суда Христова изображается у евангелиста Матфея в главе 25-й. Соберутся на Суд тот все народы, и отделятся одни от других, как пастырь отделяет овец от козлов. И будут поставлены овцы по правую руку Праведного Судии, козлы же – по левую. Те, кто по правую сторону, услышат вожделенный голос Царя славы: «Придите, благословенные Отца Моего, наследуйте царство, уготованное вам от создания мира: ибо алкал Я, и вы дали Мне есть; жаждал, и вы напоили Меня; был странником, и вы приняли Меня; был наг, и вы одели Меня; был болен, и вы посетили Меня; в темнице был, и вы пришли ко Мне». Те, кто по левую, услышат страшное определение: «Идите от Меня, проклятые, в огонь вечный, уготованный диаволу и ангелам его: ибо алкал Я, и вы не дали Мне есть; жаждал, и вы не напоили Меня; был странником, и не приняли Меня; был наг, и не одели Меня; болен и в темнице, и не посетили Меня. И пойдут сии в муку вечную, а праведники в жизнь вечную»(Мф. 25:31-43,46).
• 167. На Суде том не только за злые дела, но и за оставление добрых дел судимы будем. Ибо говорит тем, кто по левую сторону: «Алкал Я, и вы не дали Мне есть», и прочее. Бог повелевает как от зла уклоняться, так и благо творить (см. Пс. 33:15) – потому как творением зла, так и оставлением добра заповедь Божия преступается. От преступления же заповеди Божией бывает непослушание Богу, в чем человек перед Богом виноват.
• 168. Доносители и свидетели, как на суде человеческом бывает, на Суде том не потребуются. Ибо Судия, как Сердцеведец, знает все – не только слово и дело, но и помышление, и умышление, и намерение всякого. Тогда и раскроются книги совести, в которых каждый увидит дела, слова, помышления, начинания и намерения свои. «Как за телом тень, – говорит свт. Василий Великий, – так за душами грехи последуют на последний Суд, явно деяния показывающие» (В слове к богатым). Горе нам тогда от этих наших соперников будет, если от них слезами и покаянием здесь не освободимся. И не только сами увидим их, но и весь свет, Ангелы и все люди увидят дела наши явные и сокровенные. «Благое и злое, – говорит тот же святой отец, – явное и тайное, дела, слова и помышления – все это явно во всеуслышание Ангелам и людям откроется» (В послании к падшей деве).
• 169. На Суде том не будет различия между князем и подданным его, между господином и рабом, между благородным и худородным, как на суде человеческом бывает. Ибо Судия Нелицеприятный, и судит по делам, а не по лицам: более же «сильные сильно истязаны будут; ибо не щадит лица… Владыка всех и не устрашитсявельможи» (Прем. 6:6-7). «От всякого, кому дано много, много и потребуется»(Лк. 12:48). От пастыря взыщутся овцы словесные, Кровью Христовою купленные и ему на хранение порученные. От судьи взыщется хранение правды и клятвы, перед Свидетелем Богом данные. От богатого взыщется, как и на что Богом данное богатство употребил. От разумного и ученого взыщется, на что дар разума, Богом данный, употребил. Так и каждый «за свой талант данный ответ даст» (Мф. 25:14-30).
• 170. Там и мнимые праведники, и почитаемые грешники объявятся. «Тогда праведник с великим дерзновением станет пред лицом оскорбивших егои презирающих труды его.И тот, который у мира был… в посмеянии и притчей поношения, и чье житие мир считал… сумасшествием и кончину… бесчестной, тот оказался в сынах Божиих и во святых жребий» его увидит (Прем. 5:1,3-5).
• 171. Обычно, вызываемые на суд мира сего заранее готовятся, что и как отвечать на суде, чтобы не быть осужденными. Но приготовление к Суду Христову противоположно этому. Здесь много помогает хитрость и красноречие – там ничего. Здесь золото и серебро защищает и правды уста заграждает – а там ничего. Здесь предстатели многим помогают, как-то: сильные сильным, благородные благородным, богатые богатым, – там ничего. И поэтому желающие на суд мира этого явиться этих и подобных пособий ищут, чтобы на суде не посрамиться. А к тому Суду какое приготовление? Совсем другое!.. Какое же? Ныне заранее обнажить всего себя должно перед Судией тем, и то самовольно. Прежде Суда того самого себя осудить, самого себя виноватым объявить, чистосердечно признать себя достойным всякой казни. А притом со смирением и надеждой молить Его, чтобы не судил по делам; «не вниди в суд с рабом Твоим»(Пс. 142:2). И так от правды Его к милости Его, от гнева Его праведного к милосердию Его прибегать, и часто смиренный глас мытаря повторять: «Боже! Милостив буди мне, грешному»(Лк. 18:13). И делать то ныне, в этом веке, пока милость Божия всем ищущим ее открыта. А там всякое смирение и моление бесполезно, ибо правда тогда вступит в свое действие.
• 172. «Господь вовек пребывает: приготовил для Суда Престол Свой». Готов Архангел «вострубить и разбудить»от начала мира “спящих”(Пс. 9:8-9; 1Сол. 4:16; 1Кор. 15:32); готовы Ангелы «собрать избранных Его от четырех ветров, от края земли до края неба» (Мк. 13:27) – готовы, но одного повеления Судии ожидают. Готова геенна мучить грешных; готово царство небесное упокоить и увеселять праведных. «Уготовил для Суда Престол Свой» Судия Праведный «воздать каждому по делам его» (Мф. 16:27). А когда будет день тот Судный, когда придет Судия на Суд Свой, когда поставлены будут престолы на Суд, когда вострубит Архангел и возбудит мертвых – скрыл от нас Промысел Божий, чтобы всегда Его ожидали. Пророки вопиют, апостолы проповедуют, отцы и пастыри учат, что «Он приготовил для суда престол Свой, и Он будет судить вселенную по правде», но ожидает, чтобы и мы готовились. Готовься и ты, грешник! Судия «приготовил уже для суда престол Свой… Вот, Судия стоит у дверей» (Як. 5:9), «придет и не умедлит» (Євр. 10:37). Готовься и ты, чтобы неготового не застал тебя; очищай совесть твою теплым покаянием; смирись, моли умильно Судию, пока не зовет тебя на суд Свой. Ныне моли Его, пока время дает тебе; ныне исправляйся, пока «время благоприятное… и день спасения» (2Кор. 6:2); ныне плачь, пока полезны слезы; ныне кайся, пока Он принимает кающихся. Тогда не будет места покаянию, ни слезам, ни плачу; но одно строгое испытание дел будет.
• 173. Особенно достойны замечания те слова Христовы, которые на Суде Своем тем, кто по левую сторону, говорит: «Идите от Меня, проклятые, в огонь вечный, уготованный диаволу и ангелам его: ибо алкал Я, и вы не дали Мне есть», и прочее. Если тех, которые от своих имений не уделяли и прочих дел милости к ближнему не показывали, отсылает Христос в вечный огонь, что уже будет тем, которые не только своего не давали, но и чужое грабили? Что будут ворам, хищникам, мздоимцам, лихоимцам? Что будет тем, которые по должности своей не только не отирали слез плачущих, но ради лакомства своего и умножали? Что будет тем, которые наемников своих без надлежащего вознаграждения отсылали? Что будет тем, которые беззаконной питались лихвой? Что будет тем, которые с подчиненных своих последнюю копейку сдирали и тем себе чести искали, или роскоши служили, или сыновьям богатое наследство заготавливали, или дочерей своих, как бы храм, украшали и им знатное приданое давали? Строгости гнева Божия и тяжести будущей вечной казни, им следующей, изобразить невозможно! Самим им оставляю на рассуждение. А истинное покаяние, о котором выше сказано, все заглаживает.

Глава 3: О муке вечной и о жизни вечной

«И пойдут сии в муку вечную, а праведники в жизнь вечную» (Мф. 25:46).

• 174. Вечность, в которой по восстании из мертвых и окончании праведного Христова Суда будем пребывать, не что иное есть, как одно начало без конца. Она всегда начинаться будет, но никогда не кончится. Воображай в уме, что пройдет сто тысяч лет – нет конца вечности. Пройдет сто тысяч веков (век в себе заключает сто лет) – нет конца вечности. Пройдет тысяча тысяч и миллион миллионов веков – нет конца вечности. Но только начинается. И хотя далее умом вступать будешь в вечность, увидишь одно начало без конца. Сколько ни собери миллионов веков в ум свой, все они против вечности как одна капля воды против целого океана, или как маковое зерно против всего света, или, лучше сказать, как ничто. Ибо все может мало-помалу уменьшиться и кончиться, но вечность не может, ибо бесконечна. Чем далее простираешься умом в вечность, тем большая долгота ее открывается, ибо бесконечна. Хорошо некоторые изображают вечность этими словами: вечность есть всегда и никогда, то есть всегда будет, но никогда не кончится.
• 175. Святое Божие Слово говорит нам о двоякой вечности: блаженную и неблагополучную. Блаженная вечность, или вечное блаженство будет на небесах, по слову апостола: «Наше же жительство – на небесах»(Флп. 3:20). Неблагополучная вечность – в аду и геенне огненной. В блаженной вечности будет жизнь бессмертная, а в неблагополучной будет смерть бессмертная. В блаженной вечности будет пресладкое Божия Лица зрение, а в неблагополучной – удаление от Лица Божия. В блаженной вечности будет царствование с Христом и любезное дружество со святыми Ангелами Его, а в неблагополучной – с дьяволом и злыми его демонами пребывание. В блаженной вечности будет свет неизреченный, а в неблагополучной – тьма кромешная. В блаженной вечности будет радость и веселье непрестанное, будет слышаться «глас радости и… веселья»(Єр. 16:9), а в неблагополучной – скорбь и печаль непрестанная и будет слышен голос воздыхания и плача. В блаженной вечности соединятся все «блага, которые не видел глаз, не слышало ухо, и не приходили… на сердце человеку» (1Кор. 2:9); в неблагополучной сойдется все зло, которых также язык сказать и ум понять не может.
• 176. Изъясняется блаженная вечность сравнением с временным благополучием, которое хотя и ничто против нее, однако показывает ее нам так, как тень и подобие – самую вещь. Всякий знает, как люди уловляются благополучием света этого, которое прежде всего состоит в чести, славе, богатстве, мире, покое, дружбе с добрыми и почтенными людьми и прочее, и как ублажаются те, которые в них процветают. Но, однако, всякое нынешнее благополучие – ничто в сравнении с вечным блаженством. 1) Всякое временное благополучие не может быть так велико, что не было бы растворено с какой-нибудь противностью. Многие имеют богатство, но не имеют здоровья, мира, покоя, имени доброго, и прочего. Иные в мире и покое живут, но нищенствуют и в презрении находятся. Дружба без подозрения не бывает, ибо нет совершенной любви. Нет мира без опасности, ибо многие окружают враги. Нет здоровья без немощи в тленном и смертном теле. Нет славы, которую бы зависть клеветой и злословием не помрачала. Так и о прочем разуметь должно. Но блаженная вечность исключает всякую противность. Там царствие без страха, без трудов и попечения. Там слава всегда сияет. Там здоровье без всякой болезни. Там радость без скорби. Там мир и покой без опасности. Там веселье без печали. Там дружество нелицемерное. Там премудрость без “безумия”(1Кор. 3:19). Там жизнь без смерти. Там всякое добро непричастно никакому злу. Ибо “Бог”,”Источник всех благ, «будет все во всем» (1Кор. 15:28). 2) Сердце человеческое никаким временным благополучием удовольствоваться не может. Чем большее богатство, слава, честь, тем более желания богатства, славы, чести растет. А где желание и попечение, там беспокойство и мятеж. Но в блаженной вечности всякое кончится желание, ибо совершенное в ней блаженство. Там слава, честь выше подняться не может; там богатство не растет; там здоровье, мир, покой, мудрость не умножается: ибо является высочайшее Добро, которое есть Бог. Там каждый своим жребием доволен. «Насыщусь…, – говорит пророк, – когда явится мне слава Твоя» (Пс. 16:15). Ту славу, честь, богатство, радость, мир, покой получившие более ничего не будут желать. Ибо кончится желание, когда постигается совершенное блаженство, какового более быть не может. 3) Хотя бы кто, временное благополучие имея, и не желал более, но страхом смущается, как бы того не потерять. Ибо что благополучием цветущий у других видит, того и себе ждет. Видит, что за богатством ходит нищета, когда его «моль и ржа истребляют и… воры подкапывают и крадут» (Мф. 6:19); за славой – бесславие, за честью – бесчестие. Тот, который ныне ездит на колеснице, наутро затворяется в темнице. Того, которого ныне хвалят, наутро проклинают. Того, которому ныне поклоняются, наутро попирают ногами. И мало таких, которые бы в одном постоянном счастье пребывали. Но хотя кому и служит редкая эта фортуна, страх смертный, с часу на час ожидаемый, беспокоит, и так все благополучие, как мгла солнечное сияние, помрачает. Но блаженная вечность все исключает противное. То добро, однажды полученное, никогда не потеряется; то богатство не боится нищеты; та слава не опасается бесславия; та честь не остерегается бесчестия; то здоровье, мир, покой, веселье не страшится немощи, беспокойства, печали. Ибо все там безопасно, все мирно и покойно. 4) Наконец, как жизнь эта, так и всякое благополучие смертью оканчивается, и так все бывает, как сон пробуждающегося, как пар, ненадолго являющийся и исчезающий. И потому все временное благополучие – как ничто. Умирает человек – умирает и благополучие его. Оставляет богатый мир – оставляет и богатство свое. Отходит славный от света этого – отходит от него и слава его. Кончится мудрый – кончится и мудрость его. Умирает сильный – умирает и сила его. Где ныне страх перед бывшими победителями мира? Где прославленных слава? Где богатых богатство? Где сильных сила? Где премудрых премудрость? Где любящих роскошь утешение и сласть? Все отошло от них, как сами отсюда отошли. «Прошло все это, как тень и как молва быстротекущая» (Прем. 5:9). Но хотя так непостоянно благополучие это, однако утешаются им сыны века. А как утешатся избранники Божии, когда истинное то блаженство, истинную ту славу, честь, мир, покой, радость и веселье из рук Господа воспримут, и все богатство благости Божией наследуют, и твердо уверены будут, что в том высочайшем блаженстве во веки вечные пребывать будут! Которого как себе, так и всякому усердно желаю. Аминь!
• 177. Как вечное блаженство от временного благополучия, так и вечное злополучие от временного несколько познается и ощущается. Нет столь великого в мире этом бедствия, которое бы не имело какого утешения и прохлаждения. Печальна нищета, но получает утешение от имени Христова и милости добрых людей. Мучительна жестокая болезнь, но прохлаждается лечением или чем другим. Великим бедствием и злополучием считается не только чести, имения, жены, детей лишиться, но и быть вверженным в темницу. Однако так бедствующий не без утешения: светом и воздухом, для всех общими, наслаждается, хотя и не равно со свободными; и пищей и питьем прохлаждается; печаль, засыпая, забывает; посещением добрых людей утешается; надеждой на освобождение питается: может быть, что ран и биения не терпит. Если неправедно страдает, надеждой на небесное воздаяние увеселяется. Если праведно смиряется перед Богом, признает грех, кается, и так надеждой на милость Божию прохлаждается, говоря: «Благо мне, что смирил меня, чтобы я научился уставам Твоим»(Пс. 118:71). Кроме того, смерть все то бедствие окончит. Но сколь тяжко, сколь нестерпимо лишиться той славы, перед которой вся слава мира этого, воедино собранная, как гной; лишиться созерцания того прекрасного Лица, красота, любезность и благосклонность Которого все сердце и дух весь в желание и любовь претворяет, Которым блаженные духи от начала насытиться не могут, и вовеки без сытости насыщаться будут. Сколь тяжко отринуться от Царя славы Христа, красота Которого солнечное сияние превосходит, сладости Которого немного вкусив на горе, святой Петр возопил: «Хорошо нам здесь быть»(Мф. 17:4); удалиться от града того прекрасного, небесного Иерусалима, который «не имеет нужды ни в солнце, ни в луне для освещения своего, ибо слава Божия осветила его, и светильник его – Агнец» (Об. 21:23); быть изгнанным от славной и сладкой той вечери, на которой от начала мира до конца званые и избранные Божии будут «пить, веселиться» и от радости восклицать (Іс. 65:133,14,18); отчуждаться любезного дружества блаженных духов и всех святых; кроме того, причислиться к темным и лукавым духам, быть заключенным в темницу, света непричастную, страдать без ослабления в гееннском огне, который жжет, но не сжигает, мучает, но не умерщвляет. Временное бедствие и страдание, как сказано, каково бы ни было, не бывает без утешения, и сколь долго ни продолжается, смертью заканчивается. Но то бедствие и злополучие бесконечное. Не будет возвращения к славе Божией; не будет избавления от уз адовых и страдания огненного; словом – вечное отчаяние в милости Божией, вечное чувствование праведного гнева Божия. Там услышится ответ: «Вспомни, что ты получил уже доброе твое в жизни твоей» (Лк. 16:25). Здесь убегают люди от смерти, но там пожелают ее, и бежит от них; пожелают в ничто обратиться, но не смогут; и так всегда будут умирать, но никогда не умрут. И это есть «вторая смерть» (Об. 9:6,21:8). Великое страдание умножается тем, что страждущему не остается никакой надежды возвратить того добра, которое нерадением потерял, и освободиться от того страшного зла, в которое самовольно попался. От этого последует тоска превеликая, страх и ужас превеликий. Восстанет совесть, которая всю вечность будет обличать и грызть грешника за то, что такую высокую Божию благодать отринул, и так самовольно высочайшей Божией милости навеки лишился, и в такое мучительное состояние пришел. Бог, Творец неба и земли, Сына Своего ради тебя не пощадил, а на смерть и такие лютые страдания предал Его, как тебе Евангелие объявляло, и учителя церковные проповедовали. И это Бог сотворил для того, чтобы тебя от беды этой избавить. Но ты эту неизреченную Божию любовь презрел; ради временного малого услаждения Бога оставил; исполнял свои прихоти, а не волю Божию, которая хотела тебя спасти; служил и угождал сатане, а не Христу. Вот прочие, подобные тебе люди, ныне утешаются, радуются, насыщаются вечных благ, поскольку веровали и верой следовали Христу, Спасителю своему; а ты совет Божий отринул, и так погиб. Сколько тебя Бог призывал на покаяние, сколько увещевали проповедники – ты все то презрел. Не хотел ты послушать Бога при жизни своей – не услышит и тебя ныне Бог; не ожидай более ничего, кроме того бедствия, в котором находишься. Эту чашу горести всегда будешь пить, но никогда не выпьешь. Кайся ныне, но поздно и бесполезно, если не хотел в мире полезно каяться. Стенай, воздыхай, плачь, рыдай, но бесполезно, если не хотел плакать там, где полезны слезы были. Так осужденного мучить и, как червь, грызть будет без конца совесть, и к болезни болезнь, к мучению мучение прибавлять будет!.. В такой тесноте и отчаянии не что иное последует, как то, что осужденный сам себя будет ненавидеть, сам на себя гневаться, самому себе быть мерзким, самого себя гнушаться, самого себя ругать, осуждать, час зачатия и час рождения проклинать, проклинать время, в которое грешил, проклинать случаи, которые ко греху приводили, проклинать те лица, которые ко греху случай подавали, вспоминать тех, которые от греха увещевали. О, вечность, вечность, злополучная вечность! Как и само воспоминание о тебе ужасает дух наш! Насколько увеселяет и восхищает дух размышляющего блаженная вечность, настолько в печаль и страх приводит злополучная. Невозможно о ней помыслить без воздыхания и ужаса. Лучше здесь всякое бедствие терпеть; лучше от всякой тяжелейшей болезни всю жизнь страдать; лучше окованным в смрадной темнице весь век сидеть, биение и раны принимать, во все дни умирать, в огне гореть, когда сие возможно будет; лучше, наконец, все, сколько на свете могут быть, беды, в едино собравшиеся, с благодарением терпеть, если воле Божией угодно будет, нежели блаженной вечности лишиться и попасться в неблагополучную. Ибо здесь, какое бы ни приключилось страдание, какое-нибудь утешение имеет и смертью оканчивается. Там страдание лютое, страдание без всякого утешения, страдание не только словом, но и умом непостижимое, страдание, которое всегда будет, но никогда не кончится. «Червь их не скончается, и огнь их не угаснет», – говорит пророк (Іс. 66:24). Кто верит этому, тот, размышляя и часто вспоминая о страшном том злополучии, может к усерднейшему возбудиться покаянию, чтобы от бедствия того избавиться. А кто не верит, тот самим делом горести его вкусит и без конца, как сказано, вкушать будет.
• 178. В блаженную вечность входят благочестивые, верою во Христа, Сына Божия, оправданные, и в вере живой жизнь эту окончившие, которых Сам Христос, ублажая, призывает в блаженство то: «Придите, благословенные Отца Моего, наследуйте царство, уготованное вам от создания мира: ибо алкал Я, и вы дали Мне есть; жаждал, и вы напоили Меня; был странником, и вы приняли Меня; был наг, и вы одели Меня; был болен, и вы посетили Меня; в темнице был, и вы пришли ко Мне»(Мф. 25:34-36). В неблагополучную вечность ввергнутся грешники нераскаянные, которых Христос отошлет от Себя, как неблагодарных, так: «Идите от Меня, проклятые, в огонь вечный, уготованный диаволу и ангелам его: ибо алкал Я, и вы не дали Мне есть; жаждал, и вы не напоили Меня; был странником, и не приняли Меня; был наг, и не одели Меня; болен и в темнице, и не посетили Меня. И пойдут сии в муку вечную, а праведники в жизнь вечную»(Мф. 25:41-43,46). Идут и те, и другие, но не равно: одни с плачем и рыданием неутешным, другие с весельем и ликованием неизреченным. Ибо в неодинаковые места идут: одни в обители Отца Небесного, в украшенные чертоги Царя славы, на великую вечерю, бесконечно увеселяющую, и на пресладкий брак Агнца; другие – в темницу вечную и место плача, рыдания и мучения вселютейшего. Одних воспримет небо со всеми благами, которые «не видел… глаз, не слышало ухо, и не приходили… на сердце человеку» (1Кор. 2:9); других заключит ад со всеми злыми, которых ни словом изобразить, ни умом понять невозможно.

Статья 3: О христианских добродетелях

Глава 1: О страхе Божием

«И если вы называете Отцом Того, Который нелицеприятно судит каждого по делам, то со страхом проводите время странствования вашего, зная, что не тленным серебром или золотом искуплены вы от суетной жизни, преданной вам от отцов, но драгоценною Кровью Христа, как непорочного и чистого Агнца, предназначенного еще прежде создания мира, но явившегося в последние времена для вас» (1Пет. 1:17-20).

«Начало премудрости – страх Господень; разум добр у всех руководящихся им. Хвала его пребывает в век века» (Пс. 110:10).

«Блажен муж, боящийся Господа, заповеди Его сильно возлюбит” (Пс. 111:1)

• 179. Сколь великое есть дарование Божие страх Божий и как блаженны имеющие его, Божие слово свидетельствует. «Страх Господень – слава и похвала, и веселие, и венец радости. Страх Господень возвеселит сердце и даст веселие и радость и долгоденствие. Боящемуся Господа благо будет напоследок, и в день смертисвоей обретет благодать. Страх Господень – дар от Господа, и поставляет на стезях любви. Любовь к Господу – преславная премудрость; и кому являетсяОн, разделяет ее по своему усмотрению. Начало премудрости – страх Господень, и с верными она образуется вместе во чреве. Среди людей утвердила она… вечное основание и семени их вверится. Полнота премудрости – бояться Господа, и она напоит их от плодов своих. Весь дом их… наполнит тем, чего желают, и сосуды их – произведениями своими. Венец Премудрости – страх Господень, произращающий мир и невредимое здравие. И то и другое – дары Божии, и расширяет веселие любящим Его. Он видел ее и измерил ее, пролил, как дождь ведение и разумное знание, и возвысил славу обладающих ею. Корень премудрости – бояться Господа, и ветви ее – долгоденствие. Страх Господень отгоняет грехи» (Сир. 1:11-21). И еще: «Почтенны вельможа, и судья, и властелин, но нет из них больше боящегося Господа» (Сир. 10:27). И еще: «ничего нет лучшего страха Господня и ничего нет слаще, как только внимать заповедям Господним» (Сир. 23:36). И еще: «Сколь велик тот, кто обрел премудрость, но несть больше боящегося Господа: страх Господень все превосходит» (Сир. 25:13-14). И еще: «Боящийся Господа ничего не убоится и не устрашится, ибо Он – надежда ему. Блаженна душа боящегося Господа» (Сир. 34:14-15). И еще говорит Бог: «Воссияет вам, боящимся имени Моего, Солнце правды, и исцеление в лучах его, и вы выйдете, и взыграете, как тельцы, от уз разрешенные» (Мал. 4:2). И еще: «Страх Господень – источник жизни, уклоняющий от сети смертной» (Притч. 14:27). И еще Псаломник: «Кто есть человек, боящийся Господа? Ему Он даст закон для пути, какой Ему угоден. Душа его среди благ водворится, и семя его наследует землю. Господь – опора боящимся Его, и завет Его это явит им»***** (Пс. 24:12-14). Ибо страх Божий есть, как страж верный, который всегда бдит и хранит душевный дом от всякого зла, или даже, как стена крепкая и высокая, препятствующая стрелам, которые мечет враг, и недейственными их делает. Страх Божий не допускает прельщаться красотами мира сего. Страх Божий честь, славу, богатство, сладость и роскошь мира в подозрении учит иметь, как подающие случаи ко всякому злу. Страх Божий не дозволяет свободно уму рассеваться, языку – много говорить, глазам – на все смотреть, ушам – все слушать. Но учит всегда и от всего беречься и, подобно птице, осматриваться. Страх Божий учит и позволенное, как-то: пищу, питье, одежду – не ради сласти и роскоши, но ради нужды употреблять. Страх Божий учит прилежно внимать закону Божиему и всякому полезному наставлению, обличению, наказанию. Страх Божий учит совесть рассматривать и теплым покаянием очищать. Страх Божий наставляет всегда молиться и воздыхать к Богу, чтобы в грех не впасть. Страх Божий увещевает уклоняться от случаев, которые ко греху приводят. Страх Божий увещевает обидевшему прощать, и на злобствующего не злобиться, злословящего не злословить, укоряющего не укорять. Страх Божий, наконец, и сам страх человеческий смертный презирать учит, чтобы Бога не прогневать, и на смерть телесную предаваться, чтобы смерти душевной избежать. Страх Божий есть истинное училище смирения, которое привлекает Божию благодать. Воистину нет никого крепче и тверже того, кто имеет страх Божий. «Почтенны вельможа, и судья, и властелин, но нет из них больше боящегося Господа», – говорит Сирах (Сир. 10:27).
• 180. Признаки страха Божия примечаются следующие: 1) Имеющий страх Божий явно и тайно, то есть перед людьми и без людей, бережется от всяких грехов, поскольку везде перед собою видит Бога, Которого опасается прогневать. Следовательно, кто перед людьми не грешит, но тайно грешит, тот страха Божия не имеет, а имеет стыд и страх человеческий; людей стыдится и боится, а не Бога; людям угождает, а не Богу. И такой человек есть лицемер. 2) Не смотрит на чужие грехи, а в свою совесть проникает и, в ней находящиеся грехи усматривая, очищает усердным покаянием и молитвой. 3) Охотно слушает Божие слово и всякое наставление, наказание, обличение, и ищет того, чтобы или грехи, находящиеся в совести своей, усмотреть, и так в них каяться, или чтобы впредь смог удобнее беречься от них с помощью Божией. 4) Непрестанно и усердно молится и воздыхает, чтобы Сам Бог наставил его и сохранил от грехов и всего того, что ко греху приводит. 5) Избегает случаев, которые ко греху приводят, как-то: собраний, увеселений, игр, бесед злых, разговоров о людях и прочих. 6) Зрение и слух бережет, ведая, что через них, как через двери, всякое зло входит в храмину сердечную и колеблет ее. 7) Языку не попускает много говорить, но более молчать, помышляя, что и за праздное слово следует воздать ответ в день Судный (см. Мф. 12:36) и что этим малым членом более всего все согрешаем (см. Як. 3:5). 8) От чести, богатства и утехи мира этого уклоняется, ибо они подают случай ко греху и отворяют дверь ко всякому нечестию. 9) Пищу и питие не ради сласти и роскоши, а ради нужды употребляет, чтобы только телесные укрепить силы и так дела звания своего делать и Богу служить мог. 10) Не только никакой временной беды или страха человеческого, но и самой смерти не боится. Если где следует или в беду впасть и умереть, или согрешить, лучше предпочтет бедствовать и умереть, нежели согрешить. И в страхе Божием всякую беду и самый страх смертный превозмогает, так же, как одержимый жестокой болезнью не чувствует другие легкие болезни, или как слышащий великий шум тихого голоса не слышит. Святой Иосиф, сын Иакова, предпочитает лучше в темнице сидеть, нежели с женой египетской смешаться и согрешить (см. Бут. 39:20). Повивальные бабки еврейские презирают беззаконное повеление фараона и не убивают младенцев мужского пола: «ибо убоялись Бога»(Вих. 1:17,21). Трое отроков разожженной печи (см. Дан. 3:21), Сусанна – смерти (Дан. 13:23) не боятся ради страха Божия, и прочее.
• 181. Страх Божий рождается и умножается при помощи Божией: 1) От размышления о страшных Его судьбах, которые явились на грешниках, как-то: на Каине (см. Бут. 4), на погибших потопом (см. Бут. 7), на содомлянах, в огне и сере сгоревших (см. Бут. 19), на фараоне, с воинством в море потонувшем (см. Вих. 14), на Дафане и Авироне, землей поглощенных (см. Чис. 16), на Авессаломе, между небом и землей повисшим и погибшем (см. 2Сам. 17), и на прочих. Но Бог, Который прежде за грехи казнил, Тот же и ныне на беззаконных посылает казни. Слышим ужасные землетрясения и города в одном гробе с жителями погребаемые; слышим и видим плачевные сражения между государствами, ужасные кровопролития, столькие тысячи народа, бесполезно от огня и меча падающего; видим и слышим ужасные пожары, в которых веси, села и города погибают. Все это показывает, что есть Бог, Который ненавидит беззакония и наказывает беззаконников. А временные наказания показывают, что будут и вечные для неисправных и ожесточенных грешников: будет геенна, червь неусыпающий, скрежет зубов, тьма кромешная, беззаконных мучающая. 2) Рождается от размышления о Божиих свойствах; особенно рассуждение и память о вездесущии и всеведении Божием страх Божий производит. Вездесущие Божие показывает тебе, что Бог везде с тобою, и над тобою, и перед тобою. «Мы Им живем, и движемся, и существуем»(Деян.17:28). Ходишь или почиваешь, говоришь или молчишь, один ты или с кем беседуешь? Бог с тобою. Делаешь что? Видит Бог дело твое. Говоришь что? Слышит Бог слово твое. Мыслишь ли что? Проницает Бог помышление твое. Гордишься ли? Бог смотрит на гордость твою. Отступает ли сердце твое от Бога и обращается к твари? Смотрит Он на отступление твое. Преступаешь ли закон Его святой? Смотрит на преступление твое. Делаешь ли неправду, совершаешь хищение, воровство? Смотрит Он на неправду твою, хищение и воровство твое. Блудодействуешь ли? Смотрит Он на блудодейство твое. Гневаешься ли, или злобишься, или убиваешь ближнего твоего? Смотрит Он на гнев твой, злобу твою и убийство твое. Злословишь, хулишь, проклинаешь, оклеветываешь ли ближнего твоего? Слышит Он злословие, хулу, проклятье и клевету твою. Мыслишь ли обидеть, повредить, оклеветать, обмануть, оскорбить, опорочить, убить ближнего твоего? Хочешь ли нечистоту совершить? Видит Он злое помышление и начинание твое и препятствует тебе в совести твоей. Видит – и оскорбляется. Величество Его оскорбляется твоей гордостью, что ты, «земля и пепел»(Бут. 18:27), надмеваешься. Правда Его оскорбляется твоею неправдой. Истина Его оскорбляется твоей ложью. Святость Его оскорбляется твоей нечистотой. Долготерпение Его – твоим нетерпением. Благость Его – твоей злобой. Милость Его – твоим жестокосердием. Щедрость Его – твоей скупостью. Любовь Его оскорбляется твоей ненавистью и завистью. Итак, бойся перед величием Его гордиться, перед правдой Его неправду делать, перед святостью Его в нечистоте валяться, перед истиной Его лгать, перед благостью Его злобиться, перед долготерпением Его гневаться и предаваться ярости, перед милосердием Его свирепствовать, перед кротостью Его злопамятствовать. Присутствует Он с тобою со Своим величием и всемогуществом, правдой, истиной, святостью, милосердием, щедротами, кротостью, благостью и долготерпением, хотя этими очами и не видишь Его, да и видеть невозможно. Велик Он и весьма страшен. Как не побоишься величия Его и дерзнешь возноситься перед Великим и Страшным? Праведен Он. Как не убоишься правду нарушать перед Праведным? Истинен Он. Как не боишься лгать перед Истинным? Свят Он, Которому Ангелы со страхом предстоят и поют: «Свят, Свят, Свят Господь Саваоф» (Іс. 6:3). Как не убоишься перед такой святостью бесчинствовать? Милосерден Он и Многомилостив. Как не убоишься перед Милосердным свирепо поступать? Щедр Он. Как не убоишься затворять сердце свое для требующего перед Щедрым? Благ Он, кроток и долготерпелив. Как не убоишься перед благим, кротким и долготерпеливым гневаться, предаваться ярости и злопамятствовать? Наконец, Создатель Он твой, Высочайший Господь и Царь твой, Отец твой. Как не убоишься и не устыдишься перед Создателем своим, Царем и Господом страшным и Отцом бесстрашно поступать? Вседержитель Он, Который в руке Своей весь свет содержит (см. Пс. 94:3-7). Как не страшишься Его, Который со светом и тебя в руке Своей держит, прогневлять? Перед Царем земным, Государем своим, или перед господином своим, или перед отцом своим не дерзаешь бесстрашия и бесчиния показывать. Перед очами Бога твоего, Который есть Верховный Царь, и Господь всего света, и Отец Вечный, всегда и везде, где ни бываешь, находишься. И как не боишься бесстрашия перед Ним показывать? Как ни велик Монарх земной, но он человек, подобный тебе; как ни высок господин твой, но он человек, подобный тебе; как ни дорог тебе отец твой, но, он также человек, подобный тебе. Все также рождаются и умирают, как и ты, но однако, всякое им являешь почтение и благоговение. Бог, перед Которым всегда находишься, так Велик, что весь свет перед Ним, как малейший прах или одна “капля” воды (см. Іс. 40:15); так силен, что все из ничего творит Словом одним. И Он есть Царь царей и Господь господ, перед Которым и Ангелы трепещут, трясутся, благоговеют и со страхом поклоняются. Итак, как не страшишься согрешать перед Ним и такого Ему почтения не оказывать, какое земному Царю, господину и отцу по плоти, себе подобным людям, оказываешь? Всякого почитания достоин Царь земной, господин твой и отец, и Сам Бог велит их почитать. Но Бог несравненно большего почитания, и такого, какого не может быть больше, такого великого, как Он Сам Велик, почитания достоин. К этому высокому почитанию и пророк увещевает нас: «Служите Господу со страхом и радуйтесь пред Ним с трепетом» (Пс. 2:11). И в другом месте призывает нас к тому же: «Придите, радостно воспоем Господу, воскликнем Богу, Спасителю нашему, предстанем пред Лицом Его со славословием и в псалмах воскликнем Ему, ибо Бог – Великий Господь и Царь Великий по всей земле; ибо в руке Его все концы земли, и вершины гор Его же; ибо Его – море, и Он сотворил его, и сушу руки Его создали» (Пс. 94:1-5). 3) Рождается и умножается страх Божий от рассуждения о повелении Божием. Ибо Бог, Который закон издал и повелевает его хранить, велик, и страшен, и Он – «Бог отмщений» (Пс. 93:1), и повелевает его хранить твердо: «Ты заповедал заповеди Твоя твердо хранить» (Пс. 118:4). И за преступление святого закона Своего временной и вечной казнью грозит. Указы земного Царя, гнев которого только тело наше умертвить может, нарушать боимся. Как Божиего повеления нарушать не бояться и праведного Его гнева, Который «может и душу, и тело погубить в геенне огненной» (Мф. 10:28)? 4) Рождается страх Божий от рассуждения о Боге повелевающем, как Отце Благоутробном и нас любящем. Отцу плотскому послушание оказываем и опасаемся его прогневать. Как не боимся ослушаться Бога, Небесного и Вечного Отца, Который создал нас, и в Сыне Своем Единородном возродил нас, и столько являет нам благодеяний, которых и умом понять не можем? Какой отец так любит сына, как любит Бог нас? Скоро человеческая любовь претворяется в гнев и ненависть, но Божия любовь не так: она не перестает никогда. Мы перестаем и изменяем, оскудеваем и не храним верности и любви к Нему, а Он всегда “Тот же” (Євр. 1:12), всегда «повелевает солнцу Своему восходить над злыми и добрыми и посылает дождь на праведных и неправедных» (Мф. 5:45). 5) Поскольку истинный «страх Божий есть дар от Господа», как говорит Сирах (Сир. 1:13), то должны мы его усердной молитвой у Бога просить, чтобы сердце наше и все чувства страхом Своим оградил.
• 182. Как страх Божий отвращает человека от всякого зла, так бесстрашие отворяет путь ко всякому злу и беззаконию. Отсюда хулы, клятвопреступления, мздоимство, лихоимство, насилия, хищения, воровство, сквернословия, бесчинные крики, насмешки, осуждения, клевета, коварство, лесть, обманы, всякая нечистота, бесчинство, – словом, всякое беззаконие и безбожие. Как конь свирепый, не имея правителя, стремится и бежит, куда хочет и глаза смотрят, так человек, от природы ко всякому злу склонный, если лишится страха Божия, как доброго правителя, на все злое устремляется, и куда злая воля ни повелевает идти ему, туда и идет, и что ни захочет, то и делает, от зла во зло, от греха в грех, и от беззакония в беззаконие впадает. Мыслит зло – и говорит зло; начинает зло – и совершает зло; и, как по ступеням, по различным беззакониям во глубину зол нисходит, и так, придя в глубину зол, не думает. Тогда уже ни увещательное слово, ни слово угрозы на него не действует: на одно то только мыслью и делом стремится, на что злая воля и привычка зовет. Бедное и плача достойное состояние такого человека, какого бы он звания ни был! Ибо от этого не что иное следует, как вечная погибель, если особливый Промысел Бога, Милосердного и не желающего смерти грешнику, оттуда, как Иону из чрева кита, не извлечет.

Глава 2: О смирении

«Всякий, возвышающий сам себя, смирится, а смиряющий себя возвысится» (Лк. 18:14).

«Смиритесь пред Господом, и вознесет вас» (Як. 4:10).

«Научитесь от Меня, ибо Я кроток и смирен сердцем», – говорит Христос (Мф. 11:29).

«Страху Божиему последует истинное смирение, ибо богобоящийся смиряется под крепкую руку Божию» (1Пет. 5:6).

• 183. Какой гордостью сердце человеческое заражено, всякий может лучше приметить на другом, нежели на себе. Ибо пороки удобнее познаем в ближних наших, нежели в себе; и более очи наши обращаем на чужие, нежели на свои грехи. Но что человек в ближнем видит, то и внутри себя имеет. Видим, как человек пытается над другим господствовать, приказывать, повелевать, показаться лучшим для других, прославиться и превознестись, всеми почитаемым и поклоняемым быть, для чего столько средств употребляет, что и перечислить невозможно. Иной самовольно подвергает себя под треск и звук смертоносного неприятельского оружия, чтобы победителем назваться и чин получить. Иной школы и различные науки проходит, дабы или разумным и премудрым почитаться, или на высоком месте сидеть. Иной смолоду указам, правам и всяким приказным делам учится, чтобы судьею слыть. Иной богатства ищет, и тем хочет отличиться более прочих. Другой созидает богатые покои, дабы с почтенными и высокими лицами знаться, и так самому как бы таким именоваться. Иного попечение о платье и убранстве цветном, чтобы так в собрании не на последнем месте сидеть и от встречающихся почтение и поклон получать. Иному на ум приходит высокие и богатые кареты, избранных и украшенных коней со множеством слуг приготавливать, дабы знатным и чиновным показаться. У иного богатый стол часто собирается, чтобы от питающихся честь и похвалу получать. Иной иное замышляет для прославления имени своего. Корень всех этих неполезных, даже вредных замыслов – гордость житейская. Но кто от смертоносного этого зла начнет благодатью Божией уклоняться, и, оставив тварь, Творца искать, того другое, злейшее, зло встречает – духовная гордость и фарисейское высокоумие. Эта всепагубная язва особенно в тех привыкает гнездиться, которые много постятся, много дают милостыни, как тот фарисей на себе показал (Лк. 18:10-11), а также в тех, которые удаляются в пустыни, заключаются в монастыри, одеваются мантиями, часто и много молятся, и прочие, по видимости неплохие дела, делать стараются. Так рядом с бедным человеком везде эта ехидна сидит и ищет, как бы ядом своим его умертвить! Против этого зла врачевство предлагает нам Сын Божий – смирение Свое и велит у Себя тому учиться: «Научитесь от Меня, ибо Я кроток и смирен сердцем».
• 184. Смирение рождается: 1) От рассуждения о своем недостоинстве и достоинстве другого. Такое смирение показал на себе сотник в Капернауме, который Христу, Спасителю мира, сказал: «Господи! Я недостоин, чтобы Ты вошел под кров мой»(Мф. 8:7-8); а также святой Предтеча, который, Духом Святым провидя Христово величие, и Свою перед Ним низость понимая, исповедал: «Идет Сильнейший меня, у Которого я недостоин развязать ремень обуви»(Лк. 3:16). 2) Бывает от рассуждения о бедности и окаянстве своем. Так смирился мытарь, который, множеством грехов отягчаемый, не хотел и очей возвести на небо, но, ударяя себя в грудь, говорил: «Боже! Милостив буди мне, грешному» (Лк. 18:13). 3) Происходит еще смирение от страха, когда перед кем-либо разгневанным и огорченным смиряемся, боясь последующей казни. Так смирились ниневитяне, услышав от проповеди пророка Ионы о грядущей на город их Божию казнь. «И поверили мужи ниневийские Богу, и заповедали пост, и облеклись во вретища от велика… до мала» (Йон. 3:5). Так и смиряются прочие грешники, когда сердец их коснется Бог страхом Своим; и так бывает «начало премудрости, страх Господень» (Пс. 110:10). 4) Бывает смирение от любви, когда один перед другим смиряется, не боясь суда и казни, но жалея, что его или сам оскорбил, или другой кто, за которого смиряющийся ходатайствует, и тем своим смирением желая его удовлетворить и оскорбление наградить. Так и самые высокие лица, страху человеческому не подлежащие, смиряются перед простыми, которых напрасно оскорбили. Приятное и любезное зрелище, когда высочество таким духом вниз нисходит и достоинство перед простотой склоняется! Князь и вельможа не стыдится просить прощения у раба! Плотским людям и сынам века сего снисхождение это безумием кажется; но истинная премудрость для христиан истинных, которые подражают в этом деле Христу, Спасителю своему, «Божией Силе и Божией премудрости» (1Кор. 1:24). Он, будучи Сыном Всевышнего и Господом славы, не устыдился «принять образ раба,… смириться,… быть послушным даже до смерти, и смерти крестной» (Флп. 2:7-8). К этому глубочайшему и нашим умом непостижимому смирению убедило Его не что иное, как любовь к Небесному Своему Отцу, Который гордостью и непослушанием человеческим разгневан был и оскорблен, – и сожаление к человеку, который из-за непослушания от Лица Божия отвержен был. Таким самопроизвольным смирением правде Божией раздраженной удовлетворил, и человека, от милости Божией отпадшего, опять в высочайшую Его милость привел. В это ясное зеркало смирения должны мы всегда смотреть, и перед Богом, Которого грехами оскорбили мы, смириться, и с пророком сердцем и устами исповедаться: «У Тебя, Господи, правда,… у нас же на лицах стыд» (Дан. 9:7), хотя бы геенны и муки не было. Ибо для нас более всякой муки быть должно одно то, когда видим нами прогневанного Того, Который есть вечная Любовь, Который нас по образу Своему создал и так чудно о нас промышляет.
• 185. Причины, приводящие человека к смирению: 1) Бедность и окаянство наше убеждает нас смиряться. Возьми всякий себе в рассуждение, и получишь довольную причину смиряться; приникни в глубину сердца своего, и увидишь, какое там зло и бедствие кроется. Это зло злыми помыслами, как злое дерево злыми своими плодами, себя показывает. «Изнутри, из сердца человеческого, исходят злые помыслы, прелюбодеяния, любодеяния, убийства, кражи, лихоимство, злоба, коварство, непотребство, завистливое око, богохульство, гордость, безумство», – говорит Христос (Мк. 7:21-22). А что внутри, в сердце кроется, то наружу, как из котла кипящего, что вместиться не может, через внешние деяния извергается. Отсюда происходят ссоры, вражды, проклятия, злословия, хулы, лесть, обманы, насмешки, укоры; отсюда гнева плоды: мщение, зловоздаяние, кровопролитие, убийство; отсюда хищение, лихоимство, клятвопреступление, обида бедных, пролитие слез вдов и сирот. Сердце извергает смрадные запахи и плоды свои: студодеяния, блудодеяния, прелюбодеяния, сквернословия, срамословия, слова и деяния стыдные, шутки бесстыдные, сладострастия скотские. Словом сказать, всякая мерзость и всякое зло из сердца исходит, как из земли посеянное семя возникает; и делом самим исполняется, если силою страха Божия не воспрепятствуется. Но, что человеческое окаянство умножает – человек этого зла и не узнает, пока Бог благодатью Своей не просветит его. Многие нечто о себе мечтают; против них апостол говорит: «Кто почитает себя чем-нибудь, будучи ничто, тот обольщает сам себя»(Гал. 6:3). Но такие, когда благодатью Божией осмотрятся, увидят, что они ничто, и признает всякий: «Я заблудился, как овца погибшая”(Пс. 118:176). И это бедствие и окаянство всем людям общие. Это должны мы познавать и признавать и так смиряться. 2) К этому бедствию другое, не меньшее, присовокупляется – многоразличная хитрость и вражда дьявольская. Этот враг «был человекоубийца от начала» (Ін. 8:44), и в сердце прародителя нашего злое свое семя (о котором в первом пункте сказано) посеял, не перестает и ныне плевелы свои рассевать. Везде он с коварством своим окружает нас: что ни делаем, о чем ни беседуем, примечает, и во всем хочет запнуть и озлобить нас. Спим ли, или отдыхаем? Он не спит, но бодрствует на погибель нашу. Ходим ли, или сидим? Он наблюдает хождение, сидение и вставание наше. Едим ли, или пьем? Подкладывает козни свои. К молитве ли обращаемся? И тут не оставляет нас, и тут препятствует нам, старается расслабить нас, отвратить ум наш и сердце от Бога. От зла ли уклоняемся? Старается опять в него ввергнуть нас. Добро ли делаем? Подвизается и тут, чтобы не с добрым намерением и не с доброй целью это делалось нами. «Вот, – говорит блаженный Августин, – распростер под ногами нашими бесчисленные сети, и все пути наши различными наполнил обманами, дабы уловить души наши. Сети положил в богатстве, сети положил в нищете, сети простер в пище, в питье, в роскоши, во сне и бдении; сети простер в слове, в деле и во всей жизни нашей» (Soliloqu, гл. 16). Поэтому святой апостол предостерегает нас, говоря: «Трезвитесь, бодрствуйте, потому что противник ваш, диавол, ходит, как рыкающий лев, ища, кого поглотить» (1Пет. 5:8). Сети и козни этого злоковарного врага усматривает и от них уклоняется одно смирение. Ибо «смиренным Бог… дает благодать» (Як. 4:6), которая их предостерегает, просвещает и сохраняет от коварных сетей его. 3) Без благодати Божией ничего благоугодного человек творить не может. «Бог производит в нас и хотение и действие по Своему благоволению», – говорит апостол (Флп. 2:13). И Христос говорит: «Без Меня не можете делать ничего» (Ін. 15:5), что и вышеуказанные в первом и во втором пункте причины показывают. Ибо человек в духовных делах без Божией благодати как иссохшая ветвь, которая никакого плода принести не может. «Как ветвь…, – говорит Христос, – не может приносить плода сама собою, если не будет на лозе, так и вы, если не будете во Мне» (Ін. 15:4). Итак, Богу, производящему в нас и хотение, и делание доброе, подобает всякая хвала и слава; а человеку приличествует стыд на лице и смирение, ибо не только делать, но и хотеть без Бога ничего доброго не может. «Если есть какое добро, малое или великое, – говорит упомянутый блаженный Августин, – это Твое дарование, Господи; наше же только зло. Чем похвалится всякая плоть? Разве злом? Это не похвала, а бедность. Твое, Господи, добро, Твоя слава! Поэтому кто от Твоего добра славы себе ищет, тот вор и разбойник и подобен дьяволу, который хотел похитить славу Твою. Ибо кто похвалы ищет от Твоего дарования и не ищет от того Твоей славы, но своей, тот хотя ради Твоего дарования и хвалится людьми, но Тобой осуждается, потому что от Твоего дарования не Твоей, а своей славы искал. А кто людьми хвалится, Тобой же осуждается, того люди не защитят, когда будешь судить, и не избавят, когда Ты осудишь». И немного ниже: «Господи! Исповедую, как научил Ты меня, что я не что иное есть, как всякая суета, сень смертная, и бездна некая темная, и земля пустая, из которой без Твоего благословения ничего не произрастает, и плода не приносит, кроме стыда, греха и смерти. Если какое добро имел я когда, от Тебя его принял; какое добро ни имею, оно Твое и от Тебя его имею. Если когда стоял я, Тобою стоял; если когда падал, собою падал, и всегда бы в болоте лежал, если бы Ты меня не воздвиг; всегда бы слеп был, если бы Ты меня не просветил. Когда пал я, никогда бы не восстал, если бы Ты мне руки Своей не простер; но и когда Ты меня воздвиг, всегда бы падал, если бы Ты меня не поддерживал; чаще бы погибал, если бы Ты мною не управлял. Так всегда, Господи, так всегда благодать Твоя и милость предваряет меня, она избавляет меня от всех зол, спасает от прошедших, восстанавливает от настоящих, и предваряет от будущих, пресекает и сети греховные передо мной, отнимает случаи и причины. Поскольку если бы Ты этого добра мне не сотворил, то я бы все грехи мира сотворил» (Soliloqu. Гл. 15). Так блаженный Августин о себе исповедует; так учит премудрый учитель и нас о себе исповедовать и со смирением признавать немощь свою и окаянство, и, от зла ли когда уклоняемся, или доброе делаем, благодати и милости Божией то все приписывать! 4) «Смиренным, – как Писание говорит, – Господь дает благодать» (Як. 4:6). Как воды обыкновенно с высоких гор на низкие места стекают, так реки дарований Божиих в долины смиренных сердец ниспускаются. И как сосуд пустой все удобно вмещает, так сердце, от суеты мирской и от гордости освобожденное, удобно к восприятию дарований Божиих. Бог милостиво и человеколюбиво смотрит на смиренное сердце, как Пресвятая Богородица говорит: «Призрел Он на смирение Рабы Своей» (Лк. 1:48). Бог, богатый в милости и щедротах, всем хочет подать благодать Свою. Но, поскольку не во всех находит удобное к восприятию сердце, потому не всем подает, а только тем, которые «нищие духом» и признают нищету свою, «алчут и жаждут правды Его» (Мф. 5:3,6). Как в начале Бог сотворил небо и землю, такие дивные дела из ничего, так Тот же Бог и ныне все из ничего творит. Кто считает, что он – ничто, из того нечто, как Всемогущий, соделывает. Отсюда бывает, что смиренный невежда и земледелец разумнее и мудрее в звании христианском, нежели гордый мудрец мира сего, хотя красивых речей и письма не знает. Поэтому апостол говорит: «Никто не обольщай самого себя. Если кто из вас думает быть мудрым в веке сем, тот будь безумным, чтобы быть мудрым» (1Кор. 3:18). 5) Как на смиренное сердце изливаются дарования Божии, так в смиренном сердце, как в некой сокровищнице, сохраняются. Ибо такое сердце благодать и страх Божий окружает и, как верный страж, хранит его. Не так надменная гордость, но она и то, что и имеет, губит. Так прародитель наш в раю, когда захотел богом быть, потерял и то, что имел, Богом данное; захотел богом быть, но «сравнялся с несмысленными скотами и уподобился им» (Пс. 48:21), – этого зла и сыны его причастились, и оплакать довольно не можем. Смирение есть как основание некое, на котором духовную храмину добродетелей должны мы созидать. Смиренный, без сомнения, «уподобляется мужу благоразумному, который построил дом свой на камне; и пошел дождь, и разлились реки, и подули ветры, и устремились на дом тот, и он не упал, потому что основан был на камне» (Мф. 7:24-25). Ибо смирение придерживается верой Того, Который все в руке Своей содержит; и потому это твердое основание. Без этого основания, все, что ни создастся духовного, падет и в прах обратится. Фарисей думал, будто он создал храмину свою; но, поскольку этого твердого основания не положил, обманулся, как пишется в Евангелии (Лк. 18:11-12,14). Без смирения и построить ничего духовного невозможно, ибо, как сказано выше, без благодати Божией ничего духовного сотворить не можем. Ибо «Бог гордым противится, а смиренным дает благодать» (1Пет. 5:5). 6) Без смирения истинного покаяния быть не может, но есть притворное и ложное, которое только на устах, а не на сердце. Ибо как больной, который хочет исцелиться, должен сначала признать свою немощь и лекарю объявить, так и грешник, который душой немоществует, должен прежде всего душевную свою немощь признать, бедность и окаянство, признать себя преступником святого закона Божия, перед судом Божиим виноватым, временного и вечного Божия наказания достойным, и с таким исповеданием прибегать верою ко Христу, душ и тел Врачу, и повергать себя духовно перед пречистыми Его ногами, подобно евангельской блуднице (Лк. 7:37-38), что без смирения быть не может. Ибо само такое сердечное признание бедности и окаянства есть признак смирения. Такое смирение показал блудный сын, когда признал свое недостоинство: «Отче! Я согрешил против неба и пред тобою и уже недостоин называться сыном твоим» (Лк. 15:21). Так смирился мытарь, когда стоял вдали, когда не хотел даже возвести очи на небо, «но, ударяя себя в грудь, говорил: «Боже! Милостив буди мне, грешному» (Лк. 18:13). 7) Без смирения молитва неполезна бывает, ибо «гордым Бог противится». Напротив, на смиренных милостиво призирает Бог: «Призрел на молитву смиренных и не уничижил моления их», – говорит Псаломник (Пс. 101:18). Так Он призрел на молитву смиренного мытаря, хотя грехами и обременен был, – как и отринул гордое самохвальство фарисейское. «Всякий, возвышающий сам себя, смирится, а смиряющий себя возвысится» (Лк. 18:14). Так сотник в Капернауме, который считал себя недостойным того, чтобы в дом его Христос вошел, получил желаемое, да еще с похвалою: «И в Израиле не нашел Я такой веры», – сказал Христос (Мф. 8:10). Так верная хананеянка, которая не отказалась быть подобной псам, едящим крохи, падающие с трапезы господ своих, слышит от Христа: «О женщина! Велика вера твоя; да будет тебе по желанию твоему». И исцелилась дочь ее в тот час» (Мф. 15:28). Ибо где вера истинная, там и смирение: смирение от веры неотлучно. С такой верой и смирением и мы должны приступать к величеству Божиему, если хотим чего просить и просимое получить, – помнить, кто мы и к Кому с прошением приступаем. 8) К смирению приводит нас начало и конец наш: из земли взяты, в землю и обращаемся, ибо мы земля, и в землю отойдем (Бут. 2:7,3:19). Если и утешает нас вера наша, что опять душа с телом в свое время соединится Божией силой, и в иной, прекраснейший, вид Божией благодатью облечемся, однако всякому следует «однажды умереть» (Євр. 9:27), в недрах земли, от которой взяты, скрыться и до общего воскресения почить. А эта мертвость и тление приводит нам на память и то, что нас в это плачевное состояние грех привел, хотя несомненная надежда питает и укрепляет сердца наши, ибо «жизнь ваша сокрыта со Христом в Боге» (Кол. 3:3). Размышление об этом конце, разрешении, тлении и рассыпании тела нашего не допустит нас надмеваться и над прочими возноситься. Ибо всем – высоким и низким, господам и рабам, богатым и нищим – следует по кончине один дом – земля, и всякому предстоит в смрад и в землю телом обратиться и рассыпаться. 9) Кто смирения не имеет и не старается иметь, тот опасаться должен, как бы с дьяволом, начальником гордости, не пасть и с ним вечно не быть отверженным от милости Божией. «Гордым Бог противится». Ибо как у смиренных путь хотя и низкий, но к высокому Отечеству – небу – ведет, так гордые, хотя высоко поднимаются и летают, но в конце вниз, то есть в ад, низвергаются. Этого низвержения всякий высокоумный должен бояться. 10) Христос, Сын Божий, хотя и есть для нас образ и зеркало всех добродетелей, однако смирению и кротости у Себя учиться нам повелевает: «Научитесь от Меня, ибо Я кроток и смирен сердцем» (Мф. 11:29). Отсюда видим, сколь великая добродетель – смирение: ибо начало свое имеет не от кого иного, но от Христа, Царя неба и земли. Научитесь от Меня…, – говорит, – не мертвых воскрешать и прочие чудеса творить, но чему? – Ибо Я кроток и смирен сердцем». Если Сам Господь неба и земли был «смирен сердцем», как исповедует; если «смирил Себя… до смерти… крестной» (Флп. 2:8); если не устыдился ноги ученикам умыть (Ін. 13:5); если свидетельствует Сам о Себе, что «Сын Человеческий не для того пришел, чтобы Ему служили, но чтобы послужить» (Мф. 20:28); если говорит: «Я посреди вас (учеников), как служащий» (Лк. 22:27), не тем ли более нам, рабам, по примеру Господа нашего, подобает смириться и не стыдиться братии своей служить, и с ними, какие бы ни были, обращаться дружески. На этот образ взирали святые апостолы и все святые, и у него учились, и так низким путем смирения в высокое Отечество – небо – вошли.
• 186. Смирение не только вне показывать, но особенно внутри должно стараться иметь. Есть такие, которые вне показываются смиренными, но внутри этого не имеют. Многие откладывают чины и титулы мира этого, но не хотят отложить высокого о себе мнения; отрекаются от чести и сана мирского, но хотят почитаться ради святости. Многие не стыдятся называть себя перед людьми грешниками, или, что еще более, даже всех грешнейшими, но от других того слышать не хотят, и потому устами только таковыми себя называют. Иные, как серп, согнутую шею носят, но внутри ум возносят. Другие низкие поклоны перед братией своей делают, но сердцем непреклонны бывают. Иной в разодранном рубище ходит, но сердца разодрать не хочет. Многие мало и тихо, а иные и совсем не говорят, но сердцами беспрестанно ближних порочат. Иные черной рясой и мантией тело покрывают, но сердца покрыть не хотят. Так и прочие знаки смирения показывают! Все таковые смирения на сердце не имеют. Могут эти знаки быть приметами смирения. Но если нет того, что они значат, то они не что иное, как лицемерие. И подобны таковые меху, воздухом надутому, который кажется, что чем-то наполнен, но, когда воздух выпустится, показывается, что пуст; или даже, по слову Христову, подобны «окрашенным гробам, которые снаружи кажутся красивыми, а внутри полны костей мертвых и всякой нечистоты»(Мф. 23:27). Поэтому смирение, как и всякое благочестие, в сердце должно иметь. Ибо Бог судит по «намерению сердечному»(1Кор. 4:5), а не по наружности, как перед людьми являемся.
• 187. Здесь предлагаются некоторые знаки истинного смирения, которое не только вне, но и внутри, в сердце, имеется. 1) Познать истинное свое окаянство и бедность и сердцем признавать; это окаянство всем нам общее, хотя мало кто это познает и признает; почему немногие и смирение истинное имеют. 2) Не презирать никого, и самого подлейшего. Никого не осуждать не только словом, но даже мыслью, а на свое окаянство и зло смотреть и оплакивать, и так милости у Всемогущего Бога просить. 3) Чести и славы не искать, и, хотя подается, недостойным себя считать не только устами, но и на деле. И если нужно быть в чести, жалеть о том, и с подвластными обходиться как с братьями своими, не считать себя лучше их, пользы их искать, а не почтения и поклонов от них. И хотя нужно будет кого наказывать и к страху приводить, в сердце думать, что и сам не лучше их. 4) Терпеть без роптания и охотно всякое презрение и бесчестие; ибо смирение без терпения быть не может, и где терпение истинное, там и смирение. Ибо кто не терпит презрения, тот любит почитание и похвалу, что есть знак гордости. 5) Доброхотно и усердно повиноваться и слушать не только высших, но и равных, и меньших в нуждах их и требованиях: ибо смирение пред всеми склоняется, как и любовь. 6) С низшими обходиться так, как с равными себе, не почитать себя выше и лучше их, но помнить, что все люди одного и того же естества – и сановитые, и простые. 7) Считать себя окаяннее и грешнее всех остальных. Ибо смирение, когда на свои только пороки смотрит, то и находит себя достойнейшим осуждения более других. 8) В истинном смирении примечается непрестанная алчба и жажда Божией благодати: ибо смирение не смотрит на то, что имеет, но рассуждает о том и ищет того, чего не имеет. Как учащиеся из книг и у учителей чем более учатся и узнают, тем более невежество свое видят, потому что намного больше не знают, нежели знают, так и учащиеся в школе премудрости Божией тем более познают, что они убоги духовно, чем более причащаются дарований Божиих: ибо видят, что многого не имеют, потому и ищут со смирением и воздыханием.
• 188. Здесь вкратце прилагается, каким образом смирение искать. 1) Стараться познать себя, свою бедность, немощь и окаянство, и ту немощь почаще перед душевными очами полагать. 2) О величестве Божием и о своей подлости рассуждать. 3) О смирении Христовом, Чья любовь к нам, как и смирение ради нас так велико, что и умом понять невозможно, размышлять с прилежанием, что святое Евангелие тебе представляет. 4) Не смотреть на то, какое имеешь добро, но смотреть, какого еще не имеешь. 5) Помнить прежде совершенные грехи. «Воспоминание прежних грехов, – говорит святой Иоанн Златоуст, – есть довольная узда, чтобы усмирить и уцеломудрить нас» (Беседа 31 на Книгу Бытия). А притом и о том рассуждать, что еще более и тяжелее можешь согрешить, если благодать Божия не поможет тебе, как блаженный Августинисповедует. 6) Какое добро сделал, Богу то приписывать и благодарить, а не считать своим. 7) Когда видишь или слышишь брата согрешающего, то не о грехе только его рассуждай, но и добре внимай тому, что он еще делает или делал, и так увидишь, что он лучше тебя, как говорит свт. Василий Великий(В слове о смирении). К тому же, от его падения своего берегись и свои грехи на ум приведи. Ибо падать – общее зло человеческое. Читай еще главу о гордости, и сравнивай одно с другим, чтобы лучше понять. Ибо что от гордости отводит, то приводит к смирению, которое всегда противно гордости.

Глава 3: О презрении и отрицании мира

«Какая польза человеку, если он приобретет весь мир, а душе своей повредит? Или какой выкуп даст человек за душу свою?»– говорит Христос (Мф. 16:26).

«Не сообразуйтесь с веком сим, но преобразуйтесь обновлением ума вашего, чтобы вам познавать, что есть воля Божия, благая, угодная и совершенная» (Рим. 12:2).

• 189. Под «миром» в Святом Писании понимается не одно и то же. 1) Мир понимается как весь небесный и земной круг, в котором все созданные вещи заключаются. Так понимается слово: «в мире был, и мир чрез Него начал быть»(Ін. 1:10). О создании этого мира пишется в главе 1 и 2-й книги Бытия. 2) Мир означает и лучшую часть мира сего, то есть человека. Об этом мире говорит Христос: «Так возлюбил Бог мир»(Ін. 3:16-17) и прочее. 3) Мир берется и как все, что в мире сем услаждает и увеселяет нашу плоть, разжигает похоть ее, и от Христа отводит, и ведет к вечной погибели. Об этом говорит апостол: «Все, что в мире: похоть плоти, похоть очей и гордость житейская, не есть от Отца, но от мира сего» (1Ін. 2:16). 4) Под миром понимаются и люди, которые, служа своим прихотям, не хотят евангельской истины принять и следовать. На этот мир указывает Христос, говоря апостолам: «Если мир вас ненавидит, знайте, что Меня прежде вас возненавидел» (Ін. 15:18).
• 190. От мира отречься означает: 1) Не то, чтобы от всех вещей отстать. Ибо без них ни одной минуты быть не можем; и ради нас они созданы, чтобы ими пользовались и Бога, Создателя, благодарили. Да и удалиться от них не можем, ибо везде они нас окружают, встречают и следуют за нами. 2) Опять же не то, чтобы людей ненавидеть и ими гнушаться. Ибо повелено нам друг друга любить, и любить не только добрых, но и злых, не только друзей, но и врагов наших, по словам Господа, подражая в том Небесному Отцу, Который «повелевает солнцу Своему восходить над злыми и добрыми»(Мф. 5:44-45). 3) Также не то, чтобы заключиться в монастыре или пустыне. Ибо мир тот, которого беречься должны мы, внутри нас носим, и потому, куда ни пойдем, не убежим от него. И как не все, живущие в монастырях или пустынях, его отрекаются, так и в городах и селах пребывающие, не все служат ему, как из следующего это увидим. Итак, что же значит отречься от мира? Значит не что иное, как отвратить сердце и любовь от всего того, что нас от любви Божией отводит и до вечного неблагополучия доводит. Сюда относится плоть наша со страстями и похотями, которую «должно распинать”, если хотим «Христовымибыть», а не мира этого чадами (Гал. 5:24). В этом мире заключается самолюбие, самоволие, сребролюбие, славолюбие, честолюбие, лесть богатства, славы и чести суетной, которыми надмевается и возносится плоть наша. К этому причисляется все, что увеселяет и услаждает чувства наши, и ударяет в сердце наше, и помрачает душевное око, которое Свет вечный – Бога – должно видеть; здесь имеет место богопротивное угождение чреву. К этому миру принадлежат братья и друзья наши, жена и дети, отец и мать наши и прочие, когда они нас от Христовой любви отводят. От самого здоровья нашего, от членов наших, от жизни нашей отречься должны мы; бесчестия, поругания, уз, темницы, смерти не ужасаться, когда того честь Христова требует и любовь Божия иначе сохраниться не может. «Всякий из вас, кто не отрешится от всего, что имеет, не может быть Моим учеником», – говорит Христос (Лк. 14:33). Самолюбие, самоволие, сребролюбие и славолюбие есть имение плоти нашей: о них она заботится, их ищет; а когда видит препятствие – не терпит, гневается, злобится и враждует. От этих бесполезных, даже вредных трудов отзывает нас Христос и призывает к Своему покою: «Придите ко Мне, все труждающиеся и обремененные, и Я успокою вас» (Мф. 11:28).
• 191. Признаки отрекшегося от мира примечаются такие: 1) Такой человек свою волю воле Божией во всем старается покорять. 2) Самолюбие свое обуздывает и усмиряет. 3) Богатства, славы и чести не желает, но, хотя и даются ему они, сердца к ним не прилагает. 4) Лишившись богатства, славы и чести и всего, что в мире этом имеется, не жалеет, но с Иовом говорит: «Господь дал, Господь и взял»(Йов. 1:21). 5) Пищу, питье, одежду, покой и прочие мирские вещи не ради роскоши, а ради нужды и требования немощной плоти употребляет и всякой сладости избегает. 6) Как похвалой не превозносится и не утешается, так укорами и поношением не оскорбляется. 7) Всякие обиды терпеливо сносит и на обижающих никому не жалуется. 8) От мира, то есть от злых людей, ненависть терпит, но ненавидящих любит. «Если бы вы были от мира, то мир любил бы свое; а как вы не от мира, но Я избрал вас от мира, потому ненавидит вас мир», – говорит Христос (Ін. 15:19). Это известнейший признак отрекшегося от мира – что «мир его ненавидит»: ненавидит, как не своего. Сказывают, что море содержит в себе только живых животных, а мертвых извергает вон из себя: так бывает в море мира этого. Кто для мира и прихотей мира живет, тот любезное миру чадо, а кто отрекся и умер для него, того извергает и изгоняет вон из себя. 9) Нищеты, бесчестия и поругания, в мире сем случающихся, не боится, поскольку богатства и славы не ищет. 10) Всегда помнит небесное Отечество и к нему сердцем и мыслью стремится: «где сокровищеего, там будет и сердце его», по слову Христову (Мф. 6:21). Ибо признаки, которые показывают любовь Божию, те доказывают отвержение мира: ибо кто Бога любит, тот не любит мира, и кто мира не любит, тот любит Бога.
• 192. Из вышесказанного следует: 1) Кто не старается воли Божией творить, а свою исполняет – тот самолюбец и миролюбец. 2) Если уклоняешься от зла не ради Бога, а ради стыда, или суда гражданского, или иной какой временной корысти, то ты политик и миролюбец, а не христианин. 3) Если ищешь чести, славы, богатства в мире этом, хочешь, чтобы тебя хвалили, почитали, прославляли, миру служишь сердцем твоим. 4) Попал ли в какую напасть и прибегаешь к серебру или золоту, к защитникам своим, чтобы избавиться, – на мир надеешься, а не на Бога; к миру прилепился ты, а от Бога отступил. 5) Расширяешь дом и строения богатые, украшаешь слуг, коней, кареты, одеваешься в одежды шелковые и разноцветные ради приобретения тщетной славы – похоти плотской, похоти очей, и гордости житейской служишь. 6) Собираешь столы богатые с дорогими винами и в том увеселение полагаешь – ты чреву раб, «твой бог – чрево», а не Господь (Флп. 3:19). 7) Делаешь какое добро, то есть или милостыню даешь, или в церковьходишь, или постишься, или храмы Божии строишь и украшаешь, или что иное, чтобы «явиться… пред людьми»(Мф. 6:18), – миру угождаешь, а не Богу. 8) Когда лишаешься отца, или матери, или жены, или детей, или братьев, или друзей, или богатства, или славы, или чести и прочего, и более скорбишь, нежели когда перед Богом согрешишь, и так через грех Бога лишаешься – более любишь мир, плоть свою и кровь, нежели Христа. Ибо чем более кого любим, тем более скорбим, когда его лишаемся. 9) Слышишь поносное слово от ближнего своего и гневаешься на него – еще мир имеет место свое в сердце твоем. 10) Ищешь, как бы зло за зло воздать, отомстить за обиду – единое мыслишь с миром, который не делает ничего, кроме зла. 11) Боишься бесчестия, изгнания, темницы, ссылки, смерти, и поэтому правды не свидетельствуешь – мира боишься, а не Бога; миру угождаешь, а не Богу. 12) Ищешь чести и ранга, и поэтому князьям и вельможам угождаешь, ласкаешь и поклоняешься – у мира в подножии лежишь, и миру, как «образу» тому “златому”, Навуходоносором поставленному (см. Дан. 3:1-7), бесстыдно поклоняешься. 13) Дома богатые, увеселительные пруды, сады, галереи и прочие забавы строишь, дочери приданое или сыну наследство богатое приготавливаешь, а ради имени Христова нагого одеть, или не имеющему, где главы приклонить, хижины построить, или сидящего в темнице за долг освободить, или пленного выкупить, или не могущего прокормиться питать, или в долгах увязшего освободить не хочешь – знай, что плоть и кровь свою и мирскую суету любишь только, а ко Христу никакой любви не имеешь. А когда с людей сдираешь богатство свое, которое для такой непотребной забавы употребляешь, – то не только не любишь Христа, но и гонишь Его бесстыдно со злым миром. От этих примечаний, любезный христианин, можешь и о прочих пристрастиях к миру рассуждать и верою с помощью Божией от мирской суеты себя отлучать. О клятвопреступниках, лихоимцах, похитителях, ворах, разбойниках, убийцах, пьяницах, блудниках, прелюбодеях и прочих сквернителях, о тех, кто ненависть за любовь, зло за добро, клевету и злословие вместо благодарности воздают, о ругателях и хульниках, о тех, кто суд Божий за серебро попирают, правду с престола на землю низвергают и попирают, и так плачущим вместо утешения большие слезы приносят, здесь нет слова: ибо они явные пленники и невольники мира, или даже миродержца и князя тьмы, и хотя имя христианское имеют, хуже самых язычников, которые, водимые только естественным законом, таких пороков берегутся. Не поминаю и о тех, которые в том поучаются, как бы в сердце человеческое вкрасться, как бы обмануть, прельстить, уловить, осмеять, одного пред другим оклеветать, одного с другим в ссору и вражду привести. Ибо они также явные служители и рабы князя мира сего, который через них дело свое совершает; а его дело – обманывать, лгать, прельщать, любовь искоренять, ненависть, ссору, вражду всевать, и прочее.
• 193. Причины, которые побуждают нас от любви мира сего отстать и к Богу обратиться, следующие примечаются: 1) Бог Сам нас от мира отзывает к Себе. «Не любите мира, ни того, что в мире: кто любит мир, в том нет любви Отчей. Ибо все, что в мире: похоть плоти, похоть очей и гордость житейская, не есть от Отца, но от мира сего. И мир проходит, и похоть его, а исполняющий волю Божию пребывает вовек», – говорит апостол (1Ін. 2:15-17). И Христос: «Придите ко Мне, все труждающиеся и обремененные, и Я успокою вас. До каких пор вам в суете этой напрасно и бесполезно трудиться? Не найдете, кроме Меня, истинного утешения и покоя; у Меня одного найдете покой душам вашим»(Мф. 11:28-29). 2) Апостол говорит: «Дружба с миром есть вражда против Бога, кто хочет быть другом миру, тот становится врагом Богу»(Як. 4:4). Сколь же страшно врагом Божиим быть, и как жалостно от дружбы Божией отпасть, не требует доказательства. Ибо с Богом и миром дружбу иметь, Бога и мир любить невозможно. «Никто не может служить двум господам: ибо или одного будет ненавидеть, а другого любить», – говорит Христос (Мф. 6:24). 3) Христос, Сын Божий, драгоценнейшей Своей Кровью искупил души наши для вечной жизни. Как несмысленно и безумно делаем, когда золоту, серебру, тленным сокровищам, чести и сладострастью порабощаем их и такую Его благодать презираем! Какую неблагодарность показываем Ему, когда небесные блага, неоцененной Кровью Его снисканные, оставляем и ищем тленных земных! 4) Великая также неблагодарность и презрение Ему бывает от нас, когда Его, Создателя, Любящего и Избавителя, оставив, сердцем к золоту, серебру и гордости житейской, как к идолам, обращаемся и прилепляемся. Здесь приличествует слово пророка Божия Моисея, которым он неблагодарность ветхого Израиля обличает: «Род строптивый и развращенный, это ли Господу воздаете» (Повт. 32:5-6)? Господь так тебя возлюбил, что ради тебя образ раба принял, пострадал горько и позорной смертью умер, а ты, оставив Его, любишь бесчувственное создание Его, и так, уклоняясь от Бога к миру, как бы вместо благодарного почитания и поклонения спину к Нему обращаешь, как об израильтянах говорит Господь: «Они обратились ко Мне спиною, а не лицом» (Єр. 32:33). Любить Бога и мир, Богу прилепляться и миру вместе невозможно, как сказано. 5) Сколь великое безумие – любить несмысленную и бесчувственную вещь, от которой взаимно любимы быть не можем! Ибо вещь бесчувственная и мертвая, как-то: золото, серебро любить нас не может, а только прельщает, ослепляет, пленяет и губит нас. Итак, и нам не подобает любить его, а только одного живого и бессмертного Бога, любящего нас, и подобного нам человека. 6) Высокое христианское благородство возбраняет нам к тленным и суетным вещам сердцем прилепляться; а оно не в чести, славе, титулах, знатной фамилии мира этого, состоит, а во внутренней душевной красоте, по образу Божиему созданной и благодатью Христа, Сына Божия, возобновленной. Этого благородства суетная честь и слава недостойна, хотя бы она и от всего мира воедино собрана была. И как для царского высокого титула – низшая почесть и для порфиры его – рубище, так для христианского достоинства, как небесного, земная честь не приличествует. Итак, как, будучи «родом избранным, царским священством, народом святым, людьми, взятыми в удел» (1Пет. 2:9), такую высокопочтенную фамилию раболепным честолюбием мира сего бесчестить, и, как солнца сияние, славу ее мглой славы суетной помрачать дерзаем? Зачем ищем вне нас чести и славы, когда внутри нас такое достоинство имеем? «Ибо вот, царствие Божие внутри вас», – говорит Христос (Лк. 17:21). Зачем стараемся собирать вне нас сокровище тленное, которое «моль и ржа истребляют и… воры подкапывают и крадут», когда внутри нас дано нам иметь такое сокровище, которого «ни моль и ржа не истребляют и ни воры не подкапывают и не крадут» (Мф. 6:19-20)? Зачем гоняемся за увеселением суетного мира, когда Сам Сын Божий хочет утешить нас и увеселить? «Вот, стою у двери и стучу: если кто услышит голос Мой и отворит дверь, войду к нему, и буду вечерять с ним, и он со Мною» (Об. 3:20). Эта пресладкая вечеря – не во вкушении сладкой и искусно приготовленной пищи, не в питии дорогих, сердце увеселяющих вин состоит, но в благоприятном вкушении любви и благости Божией. Этой вечери чем кто более будет причащаться, тем более для него мерзкими будут сладости мира сего. 7) «Мы не свои, ибо мы куплены дорогою ценою» (1Кор. 6:19-20). «Не тленным серебром или золотом искуплены мы от суетной жизни, преданной нам от отцов, но драгоценною Кровью Христа, как непорочного и чистого Агнца» (1Пет. 1:18-19). Итак, не для иного должны мы жить и служить, но Тому, Который искупил нас таким чудным образом. Раб купленный тому господину служит, который его купил, а иного господина не знает. Так и мы искупившему нас Христу должны жить и угождать, а не миру и не себе. «Христос за всех умер, чтобы живущие уже не для себя жили, но для Умершего за них и Воскресшего», – поучает апостол (2Кор. 5:15). 8) Пристрастившиеся к миру сытости не знают. Поэтому каждый должен заблаговременно от сетей этих пагубных отстать, дабы, в них запутавшись, так не окончить жизнь свою: тогда уже мир его и, когда он не хочет, оставит. 9) Пристрастие к миру причиной многих зол бывает. 10) Мирские вещи так пленяют человеческое сердце, что не допускают его о Боге помыслить и о душе своей заботиться. Богач сребролюбивый там всегда сердце свое имеет, где сокровище его: сегодня приходы, утром расходы считает, на третий день о новых приходах думает; в доме сидя заботится, чтобы товары, в торг пущенные, не пропали; вне дома боится, чтобы сокровище в доме не украдено было. В церкви стоит, и тут неспокойно сердце его, и тогда то к сундукам, то к лавкам, то к прочим местам, где товары ходят, мыслью бросается; днем об этом заботится, ночью заботится, и во сне заботится. Мучительная и бесполезная забота! Пишется в Апокалипсисе, что «не будут иметь покоя ни днем, ни ночью поклоняющиеся зверю и образу его» (Об. 14:11); подобно не имеют покоя, но непрестанно в сердце своем мучаются, то страхом, то печалью снедаясь, те, которые перед богатством мира этого, как пред звериным образом, сердца, как колена, преклоняют. Что о сребролюбии, то и о честолюбии и славолюбии должно разуметь. 11) Служащие миру непременно будут при смерти жалеть и совестью мучиться, что мир этот любили. Пленники, которые попадаются в варварские и мучительные руки, день целый работая, вечером не иное что от них, как посмеяние и биение принимают. Так и пленники мира сего, приблизившись к концу жизни своей, не что иное от него чувствуют, как ударения и язвы грехов, которыми совесть их уязвляется, что миру, а не Богу служили; принимают и посмеяние от князя мира сего, как бесчеловечного мучителя, который этой суетой их прельщал и обманывал. Спроси у умирающего миролюбца, ум и сердце которого были заняты суетой мирской: что он тогда чувствует внутри себя? Сильное ударение грехов, печаль, страх и ужас поражают совесть его и к конечному преклоняют отчаянью. Враг душевный предстоит и смеется: «В руки наши пришел и нам предан ты!». Тогда бедная душа мятется, кается, жалеет, сокрушается, что в такой непотребной суете жизнь проводила; тогда праведно, но поздно обо всем рассуждает; тогда признает, что «суета сует и все суета» (Еккл. 1:2). Итак, учись, всякий, и старайся мир сей оставить, пока мир тебя не оставит, и не опечалит, и не посмеется над тобой. 12) Мир сей непостоянен. Как на воздухе различные перемены бывают: то день, то ночь, то светло, то мрачно, то тепло, то холодно, так и с человеком в мире сем случается: то богатство, то нищета, то слава, то бесславие, то честь, то бесчестие последует. Бывает, что кто сегодня богат, наутро нищ; кто ныне ездит на колеснице, наутро заключается в темнице; кого вчера хвалили, сегодня ругают; кому поклонялись, того попирают. И едва ли найдется, кто бы в одном постоянном счастье до конца жизни своей дошел. Зачем же за такой суетой гоняться, которая, как дым, ненадолго является и исчезает? 13) Апостол говорит: «Мы ничего не принесли в мир; явно, что ничего не можем и вынести из него. Имея пропитание и одежду, будем довольны тем» (1Тим. 6:7-8). И Иов праведный то же: “Нагим вышел из чрева матери моей, нагим и опять отойду» (Йов. 1:21). Как, входя в мир сей, ничего, кроме нагого и немощного тела, не вносим, которое, кроме нужной пищи и одеяния, не требует ничего, так, и от мира сего исходя, ничего не износим. Золото, серебро, славу, честь, титулы, вотчины, дома, рабов, рабынь, коней, кареты, виссоны и прочее мирское в мире оставляем; и самого тела в день кончины нашей совлекаемся. С одними душами на тот свет отходим. Сколь же бедно умирает особенно тот, который «собирает сокровища для себя, а не в Бога богатеет» (Лк. 12:21)! Поэтому безумие такого Сам Бог обличает: «Безумный! В сию ночь душу твою возьмут у тебя; кому же достанется то, что ты заготовил?» (Лк. 12:20) 14) Христиане в мире этом – пришельцы и странники. «Не имеем здесь постоянного града, но ищем будущего», – говорит апостол (Євр. 13:14). И Давид Господу молится: «я странник у Тебя и пришелец, как и все отцы мои» (Пс. 38:13). Если странники и пришельцы мы на земле, как и отцы наши, то на ином месте Отечество наше и дом наш. Зачем так отягощаем странствующую душу нашу? Зачем столько богатств собираем ради одного смертного тела, которое может одним куском хлеба и чашкой воды довольствоваться, и которое со светом этим оставим? Не безумие ли, ради такого малого и бедного тела, которое малым довольствуется и в землю, будучи от нее же взятым, обратится, столько строить домов, столько собирать сокровищ, столько приготавливать одеяний, украшений, столько заготавливать кушаний, столько иметь слуг? Ей, прелесть одна суетного мира и обман князя тьмы, который помрачает душевные очи людей, чтобы этой суеты не могли усмотреть! 15) Отечество христиан – на небе, где и Отец их, Которому молятся так: «Отче наш, Иже еси на небесех!». И так, к этому Отечеству должны всегда сердца свои возводить, а не к земному прилепляться. Купцы, странствующие по чужим странам, товары там собирают, но предпосылают их или сами привозят в Отечество свое. Так и христиане, странствующие в этом мире, должны товары свои духовные – которые есть добродетели – собирать и предпосылать в небесное свое Отечество; «собирать себе сокровища на небе, где ни моль, ни ржа не истребляют и где воры не подкапывают и не крадут». Итак, «где сокровище их будет, там будет и сердце их», по слову Христову (Мф. 6:20-21). 16) Христианам наследие, богатство, честь, слава, венцы, царство и все блага на небесах уготованы. Итак, зачем ищем в мире и с миром царствовать, прославиться и веселиться? Разве хотим и здесь, и там царствовать? Но быть это никак не может, ибо “узкий”, а не пространный путь” к тому царствию приводит (Мф. 7:14). Итак, прельщаются те, которые и в мире сем хотят пространно жить, и со Христом вовеки царствовать, и надежда их обманет. 17) Христос, Сын Божий, как словом, так и житием Своим научил нас суету мира сего презирать и так входить в небесное царствие, которое Он горьким Своим страданием и смертью отворил верующим во имя Его. Он в нищете пожил и «не имел, где приклонить голову» (Мф. 8:20). Нам ли за богатством гоняться и дома расширять? Он «смирил себя, быв послушным даже до смерти» (Флп. 2:8). Нам ли, червям, гордиться и превозноситься? Он презирал славу и хвалу человеческую. Нам ли искать прославления? Он прощал врагов Своих. Нам ли искать отмщения? Он горькую чашу страдания пил. Нам ли в сластях валяться? Весьма прельщаемся, когда, так живя, хотим быть христианами! Не то Он в Евангелии христианам Своим предлагает. Не богатство, не честь, не славу, не роскошь, не пространство в мире сем обещает, – но что? Скорби, тесный путь и узкие врата, любовь к врагам, отвержение от себя и каждому свой крест, как Сам Себя во образ дал нам. Если мы христиане, то не только имя носить, но и Дух Его иметь должны. «Если же кто Духа Христова не имеет, тот и не Его», – говорит апостол (Рим. 8:9). Если Он Учитель наш, то не только слово Его слушать, но и тому, чему слово Его учит нас, учиться должны мы. Если житие Свое во образ дал нам и сказал: «Научитесь от Меня» (Мф. 11:29), – то не только смотреть на нищету, смирение, терпение, кротость и страдание Его, но и учиться этому от Него должны. Если Он Вождь нам к небесам, то должны мы за Ним идти тем путем, Каким Он Сам шел. «Если кто хочет идти за Мною, отвергнись себя, и возьми крест свой, и следуй за Мною» (Мф. 16:24; Мк. 8:34; Лк. 9:23). Если Пастырь Он наш, то мы, овцы Его, должны голос Его слушать. “Овцы Мои…, – говорит, – слушаются голоса Моего» (Ін. 10:27). Если Он Глава наша, то мы, как члены Его, должны Ему повиноваться. Если Он Жених наш, то должны мы веру и любовь к Нему цело хранить и не обращаться к нечистой любви мира сего. Этого от нас требует Христос наш, о христиане, если хотим не только именоваться, но и быть христианами. Посему рассмотри себя, всякий, христианин ли ты, хотя христианином и называешься; и, рассмотрев, всячески старайся, чтобы и делом быть христианином, дабы не услышать страшного того гласа от Христа: «Не знаю вас, откуда вы» (Лк. 13:25,27). 18) Христос говорит: «Какая польза человеку, если он приобретет весь мир, а душе своей повредит» (Мф. 16:26)? Что тебе пользы от того, что ты всю славу и все богатство мира сего будешь иметь, и лишишься вечных благ, против которых все блага временные – как ничто, и попадешься в горестное и мучительное состояние, в котором вечно, без конца страдать будешь? Какая там польза, где души погибель? Слава эта, как дым, исчезнет; богатство в мире останется; сладости и утехи прекратятся, но вместо того вечное поношение, печаль, воздыхание и мучение воспримет тебя. О какое обнимет тогда раскаяние! К этому бедствию и горести мир любителей своих приводит и за любовь их воздает им вечную погибель. Ибо «дружба с миром есть вражда против Бога», – говорит апостол (Як. 4:4). 19) Оставившие мир верой ради любви Христовой Христа со всем небесным и вечным сокровищем обретают; и как в мире сем Ему сообразны были в смирении, любви, терпении, кротости и прочем, так в будущем веке сообразны будут славе Его (см. Рим. 8:13,18,29). 20) Оставившие мир верой и временные свои сокровища имеют лучшее, нежели миролюбцы. Не ищут богатства, но живут, как и богачи. Не имеют богатства, но не имеют и излишнего попечения, печали, смущения, страха. Довольствуются тем, что Бог им подал, и потому наслаждаются всегдашним внутренним покоем. Этого не имеют сыновья века сего, которые имения свои ищут со многими трудами, хранят с великим страхом, лишаются с великой печалью. Избегают чести и славы, но за ними слава бежит. Ибо как к солнцу идущие, сколько ни убегают от тени своей, убежать не могут, так к Вечному Солнцу – Богу – приближающиеся чем более избегают славы суетной, как тени, тем более слава за ними следует. И как свет во тьме, так и они скрыться не могут. И хотя злой мир свет этот помрачить старается, однако помрачить не может: даже большее сияние издает. Уклоняются они от сладости и веселостей внешних; но внутри намного лучшую и истинную сладость и веселье имеют, которым утешаются более всех увеселений мира сего, – это веселье состоит в чистой совести и «радости во Святом Духе» (Рим. 14:17). Итак, хочешь ли быть богатым? Не ищи богатства. Ибо не тот богат, кто много имеет, а тот, кто тем, что имеет, довольствуется, и более не желает. Как называем сытым не того, кто много ест и пьет, а того, кто более есть не хочет. Хочешь ли иметь славу? Избегай славы и будешь иметь славу, хотя и не желаешь ее. Хочешь ли иметь сладость? Уклоняйся от сладости и будешь иметь истинную сладость. Каковых сокровищ мир иметь не может, хотя и много старается.
• 194. Может здесь кто-нибудь напротив помыслить и сказать: «Все создания ради человека сотворены – зачем от них отрекаться?» Отвечаю: 1) Не от создания отрекаться должно, а от любви к созданию. Известно, что все ради человека сотворено, тем самым все должно человеку служить, а не человек ему. Создание человеку должно служить по повелению Божиему, а не человек созданию. Служит же человек созданию, когда сердцем к нему прилепляется и любовь, которую Богу должен, созданию посвящает. 2) Должно создания употреблять умеренно, а не излишне, ради нужды, а не ради сладострастия. 3) Создания как следы и свидетельства, которые показывают Создателя, и от них учимся и увещеваемся любить и почитать Создателя. 4) Создания служат нам, чтобы мы Создателю служили; а если не служим, то и их служение нам тщетно бывает, и Богу отсюда великая неблагодарность следует. Ибо человек, как разумное создание, есть ближайший слуга Божий и как посредник между Богом и созданиями, пользуясь служением которых, Бога благодарить за них и Ему служить должен. Как рабы господину своему служат ради того, чтобы он Монарху и обществу служил, а если эту должность господин оставляет, то и их служение через нерадение его бесполезно бывает, так и создания человеку служат, чтобы он Богу служил, и в своем лице за всех их Бога, Создателя всех, благодарил и хвалил. А если этого не исполняет, то и создания напрасно употребляет, и потому Создателю своему неблагодарным является и причиняет обиду: обида бывает, когда должное не воздается.
• 195. Для того чтобы от любви к суетному миру отвратилось сердце нужно: 1) Вера нелицемерная (которая имеет место свое в сердце, а не только на языке); без нее этого отвращения быть не может. Ибо свойство веры в том примечается, что она одного Бога ищет, к Нему одному прилепляется, на Него одного надеется, уповает; защиты, помощи, избавления, спасения от Него одного ожидает и Его воле следует. Следовательно, удаляется от твари, от всего видимого, земного; от богатства, чести, славы, всякого пристрастия сердце человеческое, в котором находится, отвращает и к одному невидимому и вечному привлекает. Ибо как плоть и чувства наши склоняют и влекут сердце наше к земному и видимому, так, напротив, вера отвращает от этого и обращает к Богу и Его вечным обещанным благам, в основание полагая истину Божию, в слове Его святом явленную и утвержденную. 2) Нужно поучение усердное в Слове Божием, которое с помощью Божией веру укореняет и умножает и суету мира сего показывает. 3) Размышление о настоящей и будущей жизни, о настоящем и будущем веке, о временных и вечных благах. Ибо так человек внутренними глазами может усмотреть суету мира сего и прийти в познание истинного блаженства. Это более всего нужно – чтобы познать суету и то, в чем состоит истинное блаженство. 4) Поскольку «плоть желает противного духу»(Гал. 5:17), и через чувства, как орудия свои, влечет нас к земному и видимому, нужно подкрепление от помощи Божией. Для чего должны всегда усердно молиться с пророком: «отврати очи мои, еже не видети суеты; в пути Твоем живи мя», Господи (Пс. 118:37)!

Глава 4: О любви Божией

«Если любите Меня, соблюдите Мои заповеди», – говорит Христос (Ін. 14:15).

«Кто имеет заповеди Мои и соблюдает их, тот любит Меня; а кто любит Меня, тот возлюблен будет Отцом Моим; и Я возлюблю его и явлюсь ему Сам», – говорит Христос (Ін. 14:21).

• 196. Что есть любовь Божия, и какая сладость ее, слово изобразить не может. Одни только те познают ее, которые вкушают сладости ее. Поскольку любовь эта есть духовная и дело Святого Духа, так как «плод… духовный естьлюбовь”(Гал. 5:22). Однако плодами своими, как солнце лучами, показывает себя, и подает познание себя и другим. 1) Истинно любящий Бога старается волю Божию исполнять не ради страха наказаний, но ради того, чтобы Любимого не оскорбить. Отсюда следует тщательное соблюдение Божиих заповедей, в которых воля Божия изображается; о чем Сам Христос говорит: «Кто имеет заповеди Мои и соблюдает их, тот любит Меня». Так сын добрый волю отца своего, жена добрая волю мужа своего старается исполнять, чтобы любимого не опечалить: ибо опечаливание противно любви и любовь разоряет. 2) Истинно любящий Бога ради Бога любит всякого человека, ведая, что всякий человек – Божий и Бог его любит. Ибо любящий любит и того, кого любимый его любит. Например, поскольку любишь друга своего, любишь ради него и того, кого друг твой любит. Отсюда апостол заключает, что нет в том и к Богу любви, кто ненавидит брата своего, то есть всякого человека: «Кто говорит: «Я люблю Бога», а брата своего ненавидит, тот лжец: ибо нелюбящий брата своего, которого видит, как может любить Бога, Которого не видит? И добавляет: И мы имеем от Него такую заповедь, чтобы любящий Бога любил и брата своего» (1Ін. 4:20-21). 3) Истинно любящий уклоняется от всего того, чем любимый его оскорбляется, ибо оскорбление противно любви. А поскольку Бог всяким грехом оскорбляется, то истинно любящий Бога всякого греха бережется, как пророк увещевает: «любящие Господа, ненавидьте зло» (Пс. 96:10). 4) Истинно любящий Бога Его в сердце всегда обнимает и носит, ибо любовь истинная в сердце свое место имеет, почему всегда с любовью и почтением святое имя Его вспоминает, радуется Ему, благодарит Его, хвалит, поет и прославляет Его с радостью, без лицемерия. Так и сын добрый мать или отца своего, поскольку сердечно любит, часто вспоминает, когда не видит их или находится в удалении от них. 5) Истинно любящий Бога желает всеусердно с Любимым соединиться, почему часто молится, воздыхает, плачет, с пророком сердцем вопия: «Как лань стремится к источникам вод, так душа моя стремится к Тебе, Боже» (Пс. 41:2). Таковому смерть не страшна, но желанна, поскольку через нее к лицу любимого Бога перейдет. Таков был Павел, который «желал разрешиться и быть со Христом» (Флп. 1:23). 6) Истинно любящий Бога старается подражать Ему в нравах Его: старается быть кротким, терпеливым, незлобивым, милостивым, милосердным, щедрым не ради иного чего, но ради того только одного, что таков Любимый его. К этому апостол нас увещевает: «Подражайте Богу, как чада возлюбленные» (Еф.5:1). Ибо истинное Божие чадо не может не любить Бога, как Отца своего. 7) Истинно любящий Бога уклоняется от любви к миру сему, поскольку любовь Божия с любовью мирской совместиться не может, как говорит апостол: «Кто любит мир, в том нет любви Отчей» (1Ін. 2:15). 8) Истинно любящий Бога во всем ищет славы Божией, а не своей, и молится о том, чтобы имя Божие славилось: «да святится имя Твое», Отче Небесный, как Христос научил (Мф. 6:9), для чего старается от всякого зла уклоняться и всякое добро делать не ради суетной своей славы, но во славу и честь имени Божия. Отсюда бывает, что за честь Божию во всякую беду и саму смерть себе повергает и желает лучше умереть, нежели видеть или слышать бесчестие имени Божия, каковы были мученики святые. 9) Истинно любящий Бога безропотно терпит всякую беду и напасть, ведая, что не без воли Божией все бывает; и хотя в таком случае немощная плоть и начинает смущаться, однако духом терпения усмиряет ее. 10) Истинно любящий Бога, когда по немощи что согрешит и почувствует в совести ударение, очень жалеет о том, скорбит, ругает себя, гневается на себя, смиряется и повергает себя с любовным смирением перед Создателем и Отцом своим Небесным. Так сделал искренний и теплейший любитель Христа Бога святой Петр, который, отрекшись от Любимого, «выйдя вон, плакал горько» (Мф. 26:75). 11) Чем больше и горячее в ком любовь эта, тем большие являются действия ее. Эти действия несколько объясняются и от человеческой любви, которая бывает между родителями и детьми, между мужем и женой, между любезными и верными друзьями. О чем всякому оставляю рассуждать; а я здесь свое рассуждение предлагаю о поощрении к этой сладкой любви.
• 197. Причины, которые при помощи благодати Божией возбуждают любовь Божию, примечаются сии: 1) Бог есть Благость высочайшая, естественная, вечная и бесконечная. И кто из людей ни благ, не сам в себе благ, но постольку, поскольку благости Божией участник. Бог же Сам в Себе по Своему естеству Благ. Посему Христос говорит: «Никто не благ,… только один Бог»(Мф. 19:17). Итак, сама благость Божия привлекает всякого к любви Божией. И хотя люди любят и зло, однако под видом добра любят, как добро любят, а не как зло; зла, поскольку оно есть зло, никто не любит, но уклоняется от него. Итак, если созданное и несовершенное добро любим, тем более должны любить естественное и совершенное Добро, которое есть один Бог. К этому пророк увещевает: “вкусите ивидите, как Благ Господь» (Пс. 33:9). 2) «Бог есть Любовь», как говорит апостол (1Ін. 4:16), и Любовь вечная и неизменная. Если в созданиях, например, в матерях к своим детям, горячую насадил любовь, то несравненно большую и превосходную Сам имеет. Сама Божественная любовь Его к любви привлекает сердце человеческое. Ибо и человек ничем так, как любовью своей, к любви к себе других привлекает, ибо без любви ничто нам не приятно. Любовь и самых жестокосердных, как магнит железо, влечет к себе и привлекает. Хотя и не знаем кого, а слышим, что любвеобильный человек есть, сердце наше возбуждается к любви к нему. Мы же в Божией любви заключены, «ибо мы Им живем, и движемся, и существуем» (Деян.17:28). И куда ни обратимся, Божия любовь везде встречает нас. И столько ее свидетелей и проповедников, сколько Божиих к нам благодеяний, так что и малейшего времени без нее не можем быть. Итак, как такая любовь не подвигнет сердца нашего ко взаимной любви? 3) Бог есть Красота всех красот, которой Ангелы святые и все Божии угодники насытиться не могут. Красивое солнце, луну, звезды сотворил Он, то несравненно превосходную красоту имеет Сам. «В славу и великолепие Ты облекся, Ты одеваешься светом как одеждой», – говорит Ему Псаломник, Духом Божиим просвещаемый и восхищаемый (Пс. 103:1-2). Под красотой же этой понимается не телесная, а духовная некая любезность и благодать, всю красоту телесную несравненно превосходящие, и духи святых неизреченно веселящие. «Бог есть Дух» (Ін. 4:24), и что ни есть в Боге, то духовное, и есть Сам Бог. Некую каплю этой сладкой и увеселительной благодати и ныне любящие Бога в сердцах своих ощущают, когда со Псаломником иногда восклицают так: «Боже, Боже мой, к Тебе с утра обращаюсь: возжаждала Тебя душа моя!» (Пс. 62:2) Иногда так: «Как лань стремится к источникам вод, так стремится душа моя к Тебе, Боже. Возжаждала душа моя к Богу Крепкому, Живому: когда приду и явлюсь Лицу Божию» (Пс. 41:2-3)? Иногда так: «Что мне на небе и без Тебя что желать мне на земле? Изнемогло сердце мое и плоть моя, Боже сердца моего, и часть моя, Боже, вовек» (Пс. 72:25-26). Но тогда насытятся совершенно того, когда явятся Лицу Божию и увидят Его «лицом к лицу» (1Кор. 13:12), «как Он есть» (1Ін. 3:2). 4) Бог человека по одной Своей благости, без всякой нужды и пользы для Себя, создал и из небытия в бытие привел (см. Бут. 2:7). Это одно какой любви и благодарности нашей к Создателю требует, всякий может удобно познать. 5) Бог человека создал не так, как прочие вещи, но особенным советом. Весь мир созидая, Преблагой Создатель наш и Бог говорит: «Да будет! – и было так» (Бут. 1:3,6,9,11,14-15,20,24); «сказал – и были; повелел – и создались» (Пс. 148:5), – а когда человека хотел создать, как некое великое и преславное дело создавая, говорил так: «сотворим человека по образу Нашему и по подобию» (Бут. 1:26). О сколь великой чести удостоился человек в создании от Создателя своего! 6) Великое почтение человеку, что он таким Божиим советом сотворен, но большее то, что по образу Божиему сотворен. Все прочие созданные вещи, небо и земля и все украшение их – свидетельства всемогущества, премудрости и благости Божией; но человек есть образ Божий. Ум не может постигнуть этого Божия благоволения к человеку. О, сколь высоко почтен Богом человек! Как много обязан в этом благости и любви Божией человек! 7) Весь свет на службу человеку определил Бог. Небо, солнце, луна, звезды, воздух и земля с украшением своим одному человеку служат. Бог ради Себя не нуждается в них. Ибо что ни создал – для человека создал. 8) Бог падшего человека таким чудным и уму не понятным образом восстановил, и обновил, и в первое состояние, даже в лучшее, через Единородного Сына Своего Иисуса Христа привел, так, что «тем, которые приняли Его, верующим во имя Его, дал власть быть чадами Божиими» (Ін. 1:12). Небо вместо рая со всеми благами, которых «не видел… глаз, не слышало ухо, и не приходило… на сердце человеку» (1Кор. 2:9), человеколюбиво отворил им, и его жителями и царствия Его вечного участниками сделал. 9) Святого Духа, Утешителя, Просветителя, Наставника и Хранителя, когда они просят, им подает; Он вопиет в сердцах их: «Авва, Отче!» (Гал. 4:6) 10) Заблудших и отвратившихся со всяким желанием призывает и ожидает на покаяние. Кающихся с радостью принимает. 11) Все эти и прочие неведомые блага от одной любви делает нам. Ибо истинное благодеяние не от иного чего, как от истинной и горячей любви происходит. Итак, достойно и праведно любить Того, Который «прежде возлюбил нас» (1Ін. 4:10,19). Иначе без обиды и оскорбления возлюбившему быть не может, ибо долг любви ничем иным, как любовью, платится. 12) Бог есть «Отец наш» (1Кор. 8:6; 2Кор. 6:18; Еф.4,6). Это одно имя – Отец, может и должно во всяком огонь любви к Нему возбудить. Как сынам отца не любить? За срамное и гнусное чудовище от всех почитался тот сын, который бы отца родившего не любил. А так как Бог отец наш есть, то и Любитель и Промыслитель, Хранитель, Помощник, Заступник наш и проч. «И если вы называете Отцем Того, Который нелицеприятно судит» (1Пет. 1:17), и как отца призываем: «Отче наш, иже еси на небесех» (Мф. 6,9,4) – то как Отца должно нам и любить, и с любовью имя Его помнить и призывать. 13) Бог хочет быть любим человеком. Он любит человека и хочет, чтобы и тот Его любил, и так в дружбу с ним войти. Ибо дружба не что иное есть, как взаимная любовь, то есть, чтобы любить и быть любимым. Великим считаем, когда подданный раб с Царем земным дружбу имеет, сколь несравненно больше – когда человек с Богом, убогое создание с Создателем, земной и перстный с Небесным Царем имеет дружбу! Чести этой не только словом изобразить, но и умом понять невозможно. К этому такому высокому достоинству любовью Своею призывает нас Бог; и благодеяниями, как вестниками и свидетелями любви Своей, привлекает и убеждает. Здесь достойно с пророком удивиться и воскликнуть: «Господи, что есть человек, что Ты помнишь его?» (Пс. 8:5) О, сколь слепы и нечувственны мы, когда от такой высокой и сладкой дружбы уклоняемся, и от Живого и Бессмертного Бога к бесчувственному созданию обращаемся! Вместе с тем мы и неблагодарны, если Любящего нас любить не хотим! Поэтому «У Тебя, Господи, правда:… у нас же на лицах стыд» (Дан. 9:7), – так с пророком признавать и исповедаться должны.
• 198. Как и каким образом должны мы Бога любить, святое Божие Слово показывает. «Возлюби Господа Бога твоего всем сердцем твоим и всею душою твоею и всем разумением твоим»(Мф. 22:37; Повт. 6:5). Поскольку человек от Бога все воспринял: бытие свое, тело и душу, жизнь и дыхание – и без Бога жить не может, – «мы Им живем и движемся и существуем»(Деян.17:28), – и весь свет ему повелением Божиим служит. И через единородного Сына Божиего так чудно восстановлен и возобновлен падший, и к такому высокому благородству возведен, и потому такой любовью от Бога почтен, какой большая быть не может; и самую ту любительную силу, которой может Бога любить, с прочими душевными силами от Бога принял. Поэтому и такую любовь он должен Богу показывать, какой большая быть не может. Следовательно: 1) Должен Его любить не только больше всего создания, больше всех людей – больше брата и друга, больше жены своей и детей, больше отца и матери, – но и больше самого себя. Ибо человек всем собою Богу должен: тело и душу, временную и вечную жизнь, – и все это по одной любви от Бога принял (1Кор. 4:7). И поэтому человек всего себя любви Божией предать должен. Душу и тело, сердце все, и разум, память и волю, намерение, начинание, слово, дело и помышление Богу в любовь посвятить, ибо вся это от Бога воспринял. 2) Поскольку Бог даром, без всякой пользы, человека так сильно возлюбил, то и человек должен просто, без всякой своей пользы, Бога любить. Ибо, когда кого любим ради пользы нашей, не так самого его любим, как его благодеяние и нашу пользу, и потому самих себя более любим, и тем показываем, что не любили бы его мы, если бы не надеялись от него добра какого. 3) Должен Божию волю своей воле предполагать. Вместо своей чести, славы, похвалы Божией чести, славы и похвалы искать во всяких случаях, во всяком деле, слове и помышлении. 4) Не только честь и славу свою и всякое благополучие, жену и детей, отца и мать, друга и брата, но и саму жизнь свою презреть и оставить должен, когда того требует честь и слава Божия. В этом, кажется, смысле говорит Христос: «Если кто приходит ко Мне и не возненавидит отца своего и матери, и жены и детей, и братьев и сестер, а притом и самой жизни своей, тот не может быть Моим учеником» (Лк. 14:26).
• 199. Хотя Бог и хочет, чтобы мы его любили, однако не ради Своей какой пользы хочет того, но ради нашей пользы. Бог, так как совершенно Сам в Себе блажен, ничего и не требует от нас, но нам все подает, и ради нас все делает, и потому, если любим Его истинно и нелицемерно, Ему от этого нет никакой, но только нам самим любовь эта пользу приносит. И отсюда может всякий видеть, сколь великую любовь Он имеет к человеку, так что, когда и любимым быть им хочет, не ради Себя этого хочет, но только ради человека. Польза же двоякая последует от любви Божией: 1) В этом веке радость духовная, сердечная, утешение и восклицание сердечное, как сказано. Любящие мир этот радуются чести, славе, богатству, золоту, серебру, пище и питью, сладострастию и роскоши, ибо «где сокровищеих, там будет и сердцеих» (Мф. 6:21). Но боголюбцы иначе. Поскольку все сокровище их – один Бог, честь, слава и богатство – один Бог, то о Нем одном утешаются и веселятся. Радость же сия бывает не ниоткуда, как от благодатного Божиего обитания в сердце любящем. «Кто любит Меня, тот соблюдет слово Мое; и Отец Мой возлюбит его, и Мы придем к нему и обитель у него сотворим», – говорит Христос (Ін. 14:23). Не может там не быть радости, где любовь, ибо любовь дает радость, “Бог же есть Любовь» (1Ін. 4:8,16); и потому где Бог со Своею благодатью, там и радость. А поскольку сокровище это – радость, говорю, духовную – внутри имеют и всегда и везде носят ее в себе, то ничто ее отнять не может: ни счастье, ни несчастье мира сего, ни честь, ни бесчестие, ни богатство, ни нищета, ни болезнь, ни раны, ни скорбь, ни узы, ни темница, ни даже сама смерть. Истинному боголюбцу даже и страдать ради любимого радостно. Так апостолы «пошли из синедриона, радуясь, что за имя Господа Иисуса удостоились принять бесчестие» (Деян.5:41). Так апостол Павел «не только хотел быть узником, но готов был умереть в Иерусалиме за имя Господа Иисуса» (Деян.21:13). Так мученики святые на мучение и на смерть за имя Сладчайшего Иисуса Господа, как на сладкий духовный пир, с радостью себя предавали. И чем кто большую имеет любовь, тем большую чувствует в себе радость, тем безбоязненнее за имя Христово подвизается. А поскольку не может быть здесь совершенной любви из-за немощи нашей, то и радость не может быть совершенной, но только некая капля и, как малый луч солнца, сквозь облака проходящий, любящих сердца сладко ударяет. «Теперь мы видим как бы сквозь тусклое стекло, гадательно» (1Кор. 13:12). 2) Радость эта совершится в будущем веке, где то прекрасное и вечное Солнце все откроется и неизреченно увеселит любящих и зрителей Своих, когда Его не как в зеркале гадательно, но «лицом к лицу увидят», и сладким тем лицезрением без конца и без сытости насыщаться будут (1Кор. 13:12), и наследуют все блага те, которых «не видел… глаз, не слышало ухо, и не приходило то на сердце человеку, что приготовил Бог любящим Его» (1Кор. 2:9).
• 200. Когда человек любовь, которую должно воздавать одному Богу, обращает к себе, то это называется самолюбием, которое есть не что иное, как неумеренная любовь к самому себе. И где самолюбие имеется, там нет любви Божией. Признаки самолюбия можно видеть такие: 1)Признак самолюбия – когда кто, оставив волю Божию, свою исполняет, и не делает того, что воля Божия хочет, и делает то, чего воля Божия не хочет, отчего следует разорение всего закона Божиего. Самолюбием же это называется потому, что человек любит себя, а не Бога, и угождает себе, а не Богу. А любовь должна угождать любимому, а не себе, как выше сказано. 2) Признак самолюбия – когда кто уклоняется от зла не ради воли Божией, не желающей зла, но или ради страха человеческого, или ради похвалы, или ради иной какой корысти своей; или когда кто перед людьми не грешит, но грешит тайно, что лицемерию свойственно. 3) Признак самолюбия – когда кто добро делает ради похвалы и славы своей или иной какой корысти, ибо такой своей славы, а не Божией ищет. 4) Хотя кто и не ради тщеславия делает добро, но это своим силам приписывает, а не Богу, как будто он сам собою делал это, таковой самолюбец, ибо отнимает у Бога славу, которая за всякое добро Ему одному должно воздавать, и привлекает себе, который, кроме зла, сам собою «ничего не может делать»(Ін. 15:5; Флп. 2:3). Ибо всякое добро от Бога происходит (см. Як. 1:17; Рим. 11:36), потому Ему одному и приписывать его, и во славу Его обращать должно. 5) Кто какое-нибудь дарование имеет, например, богатство, премудрость, разум, здоровье и прочее – и то своему старанию и трудам приписывает, а не Богу, также самолюбец. Ибо «все», кроме греха, «от Бога» имеем, и самую «душу и тело, и жизнь и дыханиеот Него» имеем (Бут. 2:7; Деян.17:25). Богу же должно и приписывать и благодарить Его за то, и прославлять Его, а не себя. Поэтому всякая неблагодарность есть знак самолюбия. 6) Признак самолюбия – когда кто дарование, Богом данное, или скрывает, или не во славу Божию и пользу ближнего употребляет. Таковы те, которые богатство или хранят без всякого употребления, или на свои прихоти тратят, как-то: на великолепные строения, на роскошь, тщеславие, украшение, и прочее; также те, кто имеет разум и скрывает его, или на зло употребляет, например, на бесполезные сочинения, на коварные клеветы, и прочее; кто имеет здоровье и не хочет трудиться, и прочие. 7) Признак самолюбия – когда кто, в беде какой и несчастье находясь, не терпит, но ропщет. Ибо такой волю свою Божией воле предпочитает, без которой ничто с нами приключиться не может. 8) Признак самолюбия – когда кто от беды какой или и самой смерти с нарушением святого Божиего закона стремится избавиться; например, когда кто в болезни прибегает к чародеям и шептунам; также когда кто посредством денег или защитников ищет избавления. Такой более почитает себя, нежели Божию заповедь и Самого Заповедавшего. 9) Хотя кто и не ищет от беды избавления и терпит, чтобы похвалу от людей иметь, также самолюбием недугует, ибо не ради Бога терпит. 10) Наконец, кто что ни делает ради прославления имени своего, например, или богатые строения создает, или в богатое платье одевается, или богатство собирает, или богатые столы поставляет, или речь украшает, или разум свой показывает, или что-нибудь подобное этому делает ради похвалы и снискания славы себе, а также кто нищенствует, ханжой ходит, в рубище или черную рясу одевается, или в монастырь затворяется, или иной какой образ смирения и отрицания мира показывает ради того, чтобы люди его за святого почитали, – он самолюбец и миролюбец, а не боголюбец. Ибо «Бог на сердце смотрит», а не на внешний вид (1Сам. 16:7).
• 201. От вышесказанного видно: 1) Что как боголюбие есть корень и источник всех благ, душевных и телесных, мира, покоя, согласия и прочих, так самолюбие есть начало всех зол и бед на свете. Ибо как от боголюбия следует тщательное исполнение воли Божией, которая всех благ нам желает, так от самолюбия бывает закона Божиего презрение и святой воли Его отрицание, от чего все зло происходит. 2) Как боголюбие рождает истинную сердечную и неотъемлемую радость, так самолюбие делает ложную, прелестную и мнимую утеху, которая подобна сновидению, ненадолго явившемуся и исчезнувшему, и вместо того вводит истинную сердечную печаль, угрызения совести, и в будущем веке адское мучение, тем более жестокое и страшное, чем более себя грешник здесь любил и себе угождал. Ибо увидит тогда, что не иное здесь любил он, как истинное зло, и потому тем более себя тогда возненавидит, самим собой возгнушается, станет сам себе мерзким, чем более самому себе здесь угождал. 3) Видно отсюда, сколь тяжко грешит человек, когда любовь, которую должен Богу отдавать, к себе обращает; когда вместо Божией воли свою исполняет; когда послушание, которое должен Богу, как Верховному своему Господу, оказывать, своей плоти оказывает. Когда славу, похвалу, честь, прославление должен имени Божию искать и Ему приписывать во всем, но вместо того сам хочет прославляться, и таким образом, на том месте, на котором Великого Бога, Господа и Создателя своего должен иметь, на том себя, как идола, поставляет и почитает, а это не что иное, как великая неправда и бесстыдная вражда против Бога. Ибо «кто хочет быть другом миру, тот становится врагом Богу»(Як. 4:4). Ибо мир, который должны мы ненавидеть, внутри нас, а не вне нас. 4) Еще видно, сколь много согрешаем все, так что «грехопадения кто разумеет?»Потому и молиться и воздыхать должны со Псаломником: «от тайных моих очисти мя, Господи!» (Пс. 18:13) “Тайные” наши грехопадения – те, которых мы в совести своей не усматриваем. 5) Отсюда научаемся всю надежду спасения нашего полагать на едином основании великого милосердия Божия и неисчерпаемой благодати Единородного Сына Его, Господа нашего Иисуса Христа, а на наше благочестие не уповать, и всегда к благости Божией вопить: «Не вниди в суд с рабом Твоим, яко не оправдится пред Тобою всяк живый» (Пс. 142:2).
• 202. Если бы кто сказал: какая может быть боголюбцам радость, если многие скорби их окружают, как пророк говорит: «многи скорби праведным»(Пс. 33:20), – то это истинно: много бед и скорбей благочестивые души терпят, но те скорби извне только их ударяют, а душ их боголюбивых не касаются. Напротив, самолюбцев и вне, и внутри скорби смущают и погружают. Потому намного больше скорбей самолюбцам, нежели боголюбцам бывает. Боголюбцев, хотя и окружают скорби и беды, но не погружают; колют, как терние розу, но не прободают; покрывают, как мгла солнце, но не помрачают; бьют, как волны морские камень, но не разбивают: поскольку духовное сокровище и царствие Божие “внутри”них (Лк. 17:21), которое, как якорь волнующийся корабль, души их держит и благонадежными во всем делает. Не так самолюбцы, но они, как трость, и малым ветром неблагополучия колеблются и сокрушаются: поскольку, хотя вне и показываются, будто они нечто, как пузырь на воде, но внутри никакой крепости не имеют; и поэтому, как пузырь, исчезают, когда ветер противный повеет на них. Боголюбцы лишаются чести, славы, богатства мирского, но не лишаются внутреннего своего сокровища, поскольку они честью, славой и богатством не утешаются, но намного лучшее имеют утешение; и как не ищут чести и богатства, так и потеряв их, не скорбят. Притекает к ним богатство? Они «не прилагают сердца» к нему (Пс. 61:11), но одним внутренним сокровищем довольствуются. Дается им честь? Они не столько с желанием, сколько с послушанием принимают ее; и принимают не как честь, а как иго, Богом наложенное, которое должно носить во славу Его и на пользу ближнего. Славят ли их? Они того не принимают, ибо всякая слава одному Богу подобает. И так не для чего им и скорбеть, когда отнимается у них то, чего не искали. Лишаются и самолюбцы, но не так; но со скорбью и плачем лишаются. С великим старанием они ищут сокровищ своих сих; со страхом и опасением держат и хранят их; с болезнью и сетованием расстаются с ними. Какое утешение и радость может быть там, где непрестанное попечение, страх и печаль? Что за радость – вне золотом блистать, но внутри, в душе, мраком страха покрываться; вне на высоком месте сидеть, но внутри, душой, у подножия мира лежать; вне прославляться, но внутри от совести принимать бесчестие? Воистину это прелесть и обман и только вид утешения, а не само утешение! Ибо радость не может быть нигде, а только на сердце, как и печаль не бывает нигде, кроме сердца. И хотя ныне и не лишаются они своих сокровищ, как боголюбцы, однако с большей печалью принуждаются их оставлять, оставляя мир сей. Терпят боголюбцы клевету, злословия, поношения от людей, но «своей совестью” защищаются «и похваляются» (2Кор. 1:12); осуждает их злоречивый мир, но «Бог оправдывает их» (Рим. 8:33-34), итак, когда хулят их, утешаются (1Кор. 4:13). Терпят поношения и самолюбцы, но не так, как боголюбцы: ибо терпят не только от людей, но и от своей совести, а это поношение тяжкое. Хотя внешнего порицания и злословия и избегают, что весьма редко бывает, но не могут избежать внутреннего. Этот обличитель и поноситель везде с ними; нигде не перестает их обличать, укорять, осуждать, поносить за преступление закона Божия и устрашать праведным Судом Божиим. Как они ни скрывают свои злодеяния, но от этого надзирателя скрыть их не могут, ибо внутри себя имеют его – того, который и тайные их, сердечные советы видит и обличает их. Имеют боголюбцы врагов своих, но не имеют к ним вражды, злобы, мщения, и поэтому «внутри мир” и покой «имеют», хотя извне и терпят беспокойство (Ін. 14:27; Рим. 14:17). Имеют и самолюбцы врагов, даже между собой, друг с другом, враждуют; но как вне, так и внутри терпят беспокойство, и более сами себя, нежели враждующие их беспокоят. Невозможно словом изобразить, сколько полагают старания и трудов, сколько теряют сумм, сколько отирают порогов у своих защитников и судей, сколько им угождают, чтобы злом за зло воздать и обидой за обиду воздать; сколько друг на друга клевет сплетают, о том судебные свидетельствуют места, которые злохитрыми их клеветами отягчены, и таким образом не только сами себя, но и других в немалое беспокойство приводят. Так они ищут славы, но более бесславятся, ищут чести, но более бесчестятся. Ибо кто когда злобного и клеветника похвалил? Сами они такими гнушаются, но в себе того не усматривают. Какое состояние может быть беднее сего? Если бы кому в души их посмотреть можно было, увидел бы, что более они смущаются различными мыслями, нежели море волнами. Так отторгшемуся от воли и любви Божией, как от тихого пристанища, следует непременно различными и опасными на море мира волнами обуреваться! Не так боголюбцы, не так, но тихи, спокойны, мирны. И хотя ненавидят, враждуют и обижают их враги их, однако душами своими, как чада мира и покоя, безмятежно и сладко на пресладком лоне Божией любви почивают и всеприятного своего покоя не хотят оставить. Боголюбцы, поскольку одного Бога боятся, никого, кроме Него, не боятся, хотя и всех любят и почитают в Том же Боге, и так под всесильным кровом крыл Его безопасными пребывают. Самолюбцы не так, но, поскольку Божий страх отринули, принуждены всего опасаться. Ибо надо бояться создания тому, который Создателя не боится. «Нечестивый бежит, когда никто не гонится за ним» (Притч. 28:1). Совесть одна больше всякого гонителя гонит его: где бы ни был, что бы ни делал, везде над ним гремит и устрашает его. Судья неправедный, который Монаршие указы дерзает нарушать, кого не боится? Сами слуги его и рабы наводят на него страх, и друзья не без подозрения. Так всякий законопреступник там боится, «где нет страха» (Пс. 13:5,52:6). Страх от домашних, страх от внешних, страх от врагов, подозрение и страх от друзей; страх, как бы не потерять чести; страх, как бы не лишиться богатства; страх, как бы не подпасть гневу Цареву; страх, как бы не потерпеть зла от злых; страх, как бы не посрамиться перед добрыми; страх от совести, страх от суда Божиего, страх от геенны, страх от дьявола. Так небоящегося Бога везде встречает страх! Что это за жизнь, когда в такой тесноте находится бедная душа?! Какой радости и утешению быть там, где такое смущение и волнение совести?! Не так боголюбец; он всегда и везде с пророком говорит: «Господь – Просвещение мое и Спаситель мой, кого убоюсь? Господь – Защитник жизни моей, кого устрашусь?» (Пс. 26:1) «На Бога я уповал, не убоюся, что сделает мне человек» (Пс. 55:12,117:6). «Если я и пойду посреди тени смертной, не убоюсь зла, ибо Ты со мною”, Боже» (Пс. 22:4). Что может быть вожделеннее, чем то, чтобы и посреди самой тени смертной не бояться! Заключают в темницу боголюбцев, облагают узами, но не лишаются они духовной своей свободы, которая всегда с ними, ибо духа связать никто не может. Лишаются общего этого света, но не лишаются внутреннего просвещения. Уязвляются ранами на теле, но сладким свидетельством чистой совести облегчаются от болезни, ибо все это терпят не ради иного чего, как ради правды, и потому радуются и веселятся духом (1Пет. 3:14). Заключаются и уязвляются и самолюбцы, но не так, как боголюбцы, поскольку заключаются за свои злодеяния, воровство, хищение, лихоимство и прочее, а потому не только телом, но и душой страдают, совестью, как мечом, прободаемы. И хотя многие хитростью своей избегают этого заключения и биения, но биения совести, как домашнего своего и внутреннего мучителя, и вечной темницы не избегут, если покаянием истинным не очистятся. Ибо не все злодеи по недоведомым судьбам Божиим здесь наказываются. Удаляются боголюбцы от отца и матери, братьев и друзей, но не удаляются от Бога, Который везде с ними: и в темнице, и в ссылке; и более отца и матери, братьев и друзей, милостивым Своим присутствием утешает их (см. Іс. 41:10,43:1-3, 2Кор. 1:4). Удаляются и самолюбцы от друзей и братьев своих, но вместе с тем и утешения своего лишаются. Изгоняются боголюбцы в чужую страну; но поскольку они «не имеют здесь постоянного града, но ищут будущего» (Євр. 13:14), то им странствовать – везде одинаково, ибо для них жизнь в мире сем не что иное, как ссылка, из которой всегда на Отечество свое – горний Сион смотрят и «воздыхают, желая облечься в небесное их жилище” (2Кор. 5:2). Изгоняются и самолюбцы; но, поскольку они не грядущего, но настоящего упокоения ищут, то, лишившись его, неутешно и бесполезно сетуют, и чем более вспоминают его, тем более сокрушаются. Плачут в мире сем боголюбцы; но и плач их радостью бывает растворен, ибо плачут или потому, что «преселение» их «продолжительно» в мире сем (Пс. 119:5), или потому, что по немощи плоти не могут достойной любви Человеколюбцу Богу воздать; или потому, что видят закон Божий в попрании от беззаконных, как пророк говорит: «Печаль объяла меня при виде грешников, оставляющих закон Твой» (Пс. 118:53), – и так видят Законодателя презираемым и видят погибель презирающих. Но поскольку печаль эта – «печаль ради Бога» (2Кор. 7:10), то она есть причина радости, и как после дождя воздух, так сердца их после слез прохлаждаются и утешения божественного сподобляются. Плачут и самолюбцы, но поскольку о гибели богатства, или чести, или славы, или иных своих утешений плачут, то чем более плачут, тем более умножают печаль свою и к печали печаль приобретают. Ибо эта их печаль есть «печаль мира сего, которая, по апостольскому учению, производит смерть» (2Кор. 7:10). Так видим, что не только боголюбцы, но и самолюбцы в мире сем страдают. Лишаются чести и имения боголюбцы – лишаются и самолюбцы. Терпят поношение и злословие боголюбцы – терпят и самолюбцы. Затворяют в темницах боголюбцев – затворяют и самолюбцев. Уязвляют боголюбцев – уязвляют и самолюбцев. Посылают в заточения, отрывают от домов, родителей, друзей и братьев боголюбцев – терпят то же и самолюбцы. Умерщвляют боголюбцев – умерщвляют и самолюбцев. Общие страдания, но не общая причина страданий: те страдают ради правды, а эти – ради злодеяний. И поскольку те безвинно страдают, то не только не скорбят, но «и радуются в страданиях» (Кол. 1:24), и потому хотя телом страдают, но духом веселятся. Эти, поскольку по делам своим страдают, и телом, и душою страдают, совестью своей более всякого мучителя уязвляемые, и потому двоякое терпят страдание – телесное и совестное. Отсюда всякий может заключить, что самолюбцев и в сем веке ждут более многочисленные скорби, нежели боголюбцев. А отсюда и то признать должно, что как боголюбие бывает причиной радости сердечной, так и самолюбие бывает причиной печали. Боголюбцы, наконец, оканчивая многобедную эту жизнь, оканчивают и скорби свои, и к совершенной переходят радости, и, «поскорбев теперь немного… от различных искушений, великое получают веселие» (1Пет. 1:6-8), и «кратковременное легкое страдание их производит в безмерном преизбытке вечную славу» (2Кор. 4:17). Самолюбцы от мнимых утешений своих к истинным скорбям и от временных к вечным бедствиям при окончании жизни своей переселяются. И так как от боголюбия всякое блаженство, так от самолюбия всякое окаянство последует.

Глава 5: Об узком пути

«Входите тесными вратами, потому что широки врата и пространен путь, ведущие в погибель, и многие идут ими; потому что тесны врата и узок путь, ведущие в жизнь, и немногие находят их», – говорит Христос (Мф. 7:13-14).

«В мире будете иметь скорбь», – говорит Христос (Ін. 16:33).

«Многими скорбями надлежит нам войти в царствие Божие», – говорит апостол (Деян.14:22).

«Все, желающие жить благочестиво во Христе Иисусе, будут гонимы. Злые же люди и обманщики будут преуспевать во зле, вводя в заблуждение и заблуждаясь» (2Тим. 3:12-13).

• 203 Жизнь человеческая есть путь от самого часа рождения до часа окончания. Этот путь двоякий – «тесный… и пространный». Тесный путь пределом закона Божия огражден и не допускает нас ни направо, ни налево уклоняться, и по своей воле скитаться. Пространный путь есть тот, который ограду закона Божиего разрушил и дает свободу по своему изволению бродить идущим по нему. Тесный путь окружают скорби, беды, изгнания, бесчестия и поругания. Пространный все это отвергает и распространяет себя веселостями мира сего. На тесном пути у самого входа стоит крест, и с ним – смирение, самого себя отвержение, терпение, кротость и всякая добродетель, внешне презренная и умаленная, но внутри великолепная, как царица, одетая в ризу позлащенную (Пс. 44:10). На пространном – самолюбие, а при нем славолюбие, честолюбие, сребролюбие, злоба и всякий грех, внешне сладкий и надменный, но внутри горький и смрадный. «На тесном пути, – говорит свт. Василий Великий, – умерщвление плоти, а на пространном – угождение плоти. На тесном – пост, а на пространном – пьянство. На тесном – слезы, а на пространном – смех неумеренный. На тесном – молитва, а на пространном – танцы. На тесном – воздыхание, а на пространном – веселье и ликование. На тесном – чистота, а на пространном – блуд» (На Псалом 1).
• 204. На тесном пути Предводитель – Сам Христос, Сын Божий, Крест претерпевший и на Кресте распятый, Который говорит всем, кто хочет быть христианином: «Если кто хочет идти за Мною, отвергнись себя, и возьми крест свой, и следуй за Мною»(Лк. 9:23). По этому пути идут и следуют за Ним верные Его, от мира сего и его похотей отрекшиеся, и крест свой взявшие, и за Ним, как Вождем своим и Начальником, смирением, любовью, терпением, кротостью и послушанием следующие. На пространном – миродержец, князь мира сего и тьмы, по этому пути гуляют те, кто миру сему служит, и за ним следуют гордостью и величанием.
• 205. Причины, по которым благочестивые, идя по пути Христову, скорби терпят, примечаются сии: 1) Сатана, от ига которого благодатью Божией освободились, брань на них воздвигает, разнообразно искушает их, и так хочет от Христа отторгнуть и опять под свою власть темную покорить. И когда не может того сделать, делает им зло через своих служителей – злых людей. Против них подвизается «змий» тот «великий, змий древний». Он подвизается против «сохраняющих заповеди Божии и имеющих свидетельство Иисуса Христа»(Об. 12:17). 2) Сатана снова, не в силах сделать ничего Христу, Который царство его темное разрушил, устремляется на рабов Его, и в рабах Господа хочет произвести зло. «Дьявол, – говорит свт. Василий Великий, – не может Самому Богу обиды причинить и на образ Его, то есть на человека, ненависть свою обратил» (Слово в Лакизах). 3) Тот же злой дух завидует вечному блаженству и великой славе благочестивых и старается их от этого отторгнуть всякими напастями, как позавидовал благополучию прародителей наших и низринул их в бедственное состояние (см. Бут. 3). 4) Опять тот же лукавый дух, который не может душ благочестивых искушением повредить, старается хотя бы телу их причинить зло, ибо ему, как злобному духу, радость бывает, если какого-нибудь человека, а особенно верного, обидит. 5) Благочестивые – не от мира сего, но Отечество их – небо, поэтому мир их ненавидит и гонит, как не своих. «Если бы вы были от мира…, – говорит Христос, – то мир любил бы свое; а как вы не от мира, но Я избрал вас от мира, потому ненавидит вас мир»(Ін. 15:19). Как море умерших животных вон извергает, так мир сей, который, как море, бедами и напастями волнуется, всякого умершего для всего, что в мире: похоти плотской, похоти очей и гордости житейской (см. 1Ін. 2:16), изгоняет. 6) Добрые со злыми не сообщаются, но злобу их обличают святым своим житием, поэтому злые добрых гонят. Отсюда бывает, что в одном доме злой муж добрую жену, злой отец доброго сына, злой брат доброго брата, злая сестра добрую сестру ненавидит и гонит. Об этом-то и говорит Христос: «Думаете ли вы, что Я пришел дать мир земле? Нет, говорю вам, но разделение; ибо отныне пятеро в одном доме станут разделяться, трое против двух, и двое против трех: отец будет против сына, и сын против отца; мать против дочери, и дочь против матери; свекровь против невестки своей, и невестка против свекрови своей» (Лк. 12:51-53). 7) Бог попускает на них напасти, чтобы они помнили, что они здесь странники и пришельцы (Отечество же их не в мире сем, а на небе), и так бы от суеты удалялись. «Господь, кого любит, того наказывает» (Євр. 12:6). 8) Этими бедами они смиряются, познают немощь свою. Ибо как счастье возносит, так беда смиряет человека и в познание себя приводит. 9) Так научаются изрядной добродетели терпения, которая есть венец благочестия и которой без искушения и скорби научиться нам невозможно. «От скорби происходит терпение, от терпения опытность, от опытности надежда, а надежда не постыжает», – говорит апостол (Рим. 5:3-5). «Смотри, – говорит свт. Василий Великий, – к чему скорбь приводит? К упованию, которое не посрамит. Немоществуешь? Радуйся, поскольку «кого любит Господь,… наказывает». Нищ? Веселись, ибо с Лазарем блага наследуешь. Ради Христова имени поношение терпишь? Блажен ты, ибо это поношение для тебя в ангельскую славу обратится» (На Псалом 59). 10) Чем более люди благочестивые здесь бед и искушений терпят, тем более в вечной жизни прославятся. «Немного наказанные, они будут много облагодетельствованы, ибо Бог испытал их и нашел их достойными Себя. Он испытал их, как золото в горниле и принял их как жертву всесовершенную. И во время воздаяния им они воссияют, как искры, бегущие по стеблю» (Прем. 3:5-7). Тогда они поймут, «что нынешние временные страдания ничего не стоят в сравнении с тою славою, которая откроется в нас» (Рим. 8:18). 11) Так они делаются сообразными Христу, Сыну Божию, как духовные члены Главе, т.е. Тому, Который всякие беды, скорби и страдания претерпел ради нашего спасения. 12) Так познают «силу греха, жало… смерти» (1Кор. 15:56), познают, сколь великое зло – грех, который столько бед и напастей на мир навел, да стараются от него беречься. 13) Так познают гнев Божий против греха и исповедают правду Божию, как Давид говорит: «Праведен Ты, Господи, и правы суды Твои» (Пс. 118:137). 14) Так научаются познавать самым делом страдание Христово и его дорого и высоко почитать. Как сладость меда тогда хорошо познаем, когда его вкушаем, и горесть бедствий тогда больше чувствуем, когда сами ими будем искушены, так и горесть страданий Христовых тогда лучше познаем, когда сами горести бед и напастей вкусим. А от этого научаемся вкусить и видеть, «как благ Господь» (Пс. 33:9), Который такую чашу горести испил за непотребных рабов Своих! 15) Беды и скорби подвигают и побуждают нас к истинному покаянию, к отвращению от прелести мира и исканию истинного благополучия от Бога, которое никакими бедами не может быть отнято; подвигают к истинной молитве, и проч.
• 206. Поскольку тесный путь тесен и скорбен, то мало таких, по словам Христовым, которые находят его. Ибо сладости и увеселения мира сего чувствам нашим доступны и плоти нашей угодны. Вечное же блаженство, к которому тесный путь ведет, поскольку не плотскими, но душевными очами, верой просвещенными, можно видеть, то не всякий видит его, а только верой просвещенный. А кто не видит его, тот и не ищет его. И скорби терпеть плоти нашей горестно. Поэтому многие, следуя плоти страстной и похотливой, оставляют путь тесный, и на пространный выходят, и идут по нему, как плоти угодно.
• 207. Тесный путь, хотя и тесен и немногие по нему идут, но в пространство вечного веселья и утешения приводит. Пространный, хотя и широк и многие по нему идут, но в тесноту вечных скорбей, печалей и воздыханий вводит. Лазарь, в Евангелии упоминаемый, шел тесным путем болезни и нищеты; но по смерти отнесен был Ангелами на лоно Авраамово. Напротив, богач, о котором там же говорится, «одевался в порфиру и виссон и каждый день пиршествовал блистательно», и нищему и многоболезненному Лазарю не хотел милости оказать, но погребенный в аду возводит очи свои, будучи в муках, и после великого веселья великую скорбь терпит, и после дорогих вин капли воды просит, но не получает (см. Лк. 16:19-26). Поэтому говорит Христос: «Входите тесными вратами, потому что широки врата и пространен путь, ведущие в погибель, и многие идут ими; потому что тесны врата и узок путь, ведущие в жизнь, и немногие находят их»(см. выше).
• 208. Страшен путь этот плоти нашей. Ибо она хочет в пространстве и во всяких увеселениях, доступных чувствам, жить. Она любит, чтобы все ее почитали, хвалили и все ей поклонялись. Она стремится во всем по воле своей жить. Желающий же на путь узкий войти, должен отречься от всего этого: должен отсечь волю свою; должен оставить прихоти свои; должен не ужасаться бесчестия, поругания, нищеты, изгнания и прочих неприятностей; не должен помышлять об отмщении, и проч. На все это плоть смотрит, а того не видит, чего чувства понять и разум постигнуть не может. Как немощный неискушенный боится лекарства принимать, не зная в нем кроющейся пользы; или как младенцы убегают от бани и плачут, когда матери их моют, поскольку видят только настоящее, а дальнейшего не усматривают, так и немощная плоть наша только на то смотрит, что чувствам доступно, но не видит того, что от чувств удалено. Видит крест и горесть его, но пользы и утешения, горесть ту услаждающих, не видит, поэтому смущается и ужасается. Но чтобы смущение и страх этот уничтожился или уменьшился, желающему узкими вратами войти и тесным путем идти должно не только на видимые, но и на невидимые его обстоятельства смотреть; обращать рассуждение и внимание не только на одни скорби и беды, которые показывают чувства и тем смущают нас, но и на то, что представляет вера христианская. Она представляет нам Бога, как Отца, Который на чад Своих налагает крест от одной любви, а не от гнева. «Господь, кого любит, того наказывает; бьет же всякого сына, которого принимает. Если вы терпите наказание, то Бог поступает с вами, как с сынами»(Євр. 12:6-7). Она утешает, что тот же Милосердный Отец присутствует и помогает чадам Своим, под крестом находящимся и воздыхающим. «С ним Я в скорби и избавлю его»(Пс. 90:15). «Если проходишь через воду, Я с тобою, и реки не покроют тебя, и если сквозь огонь пройдешь, не обожжешься, и пламя не опалит тебя» (Іс. 43:2). Она указывает на Начальника и Предводителя Иисуса Христа, Сына Божия, Который путем крестным прежде прошел, и Своими прекрасными ногами жестокость его умягчил, и следующим за Собой удобным сотворил. Она показывает желаемый конец, к которому крестный путь приводит; она утверждает, что после этой горести последует вечная сладость, после временной скорби настанет вечная радость и веселье, после временного бесчестия и поношения воспримет нас вечная слава, после временной смерти будет вечная блаженная жизнь – и так горесть креста услаждает или растворяет. Ибо надежда и самые неудобные труды облегчает и горечь услаждает. Это примечаем и в надежде временных благ. Воина надежда победы и славы вызывает на подвиг против неприятеля. Купца надежда богатства поощряет скитаться по чужим странам и принимать всякие беды. Земледельца надежда плодов делает трудолюбивым, и он поднимает труды. Больного надежда здоровья ободряет к тому, чтобы принимать горькое и жестокое лечение. Тем более твердая надежда вечных благ подвигнет сердце к тому, чтобы поднять всякое бедствие и злополучие, а притом и всесильную обещает Божию помощь. (Об этом смотри подробнее в следующем параграфе).

Глава 6: О терпении

«Терпением вашим спасайте души ваши» (Лк. 21:19).

«Ибо то угодно Богу, если кто, помышляя о Боге, переносит скорби, страдая несправедливо. Ибо что за похвала, если вы терпите, когда вас бьют за проступки? Но если, делая добро и страдая, терпите, это угодно Богу. Ибо вы к тому призваны» (1Пет. 2:19-21).

«Итак, братия, будьте долготерпеливы до пришествия Господня. Вот, земледелец ждет драгоценного плода от земли и для него терпит долго, пока получит дождь ранний и поздний. Долготерпите и вы, укрепите сердца ваши, потому что пришествие Господне приближается. Не сетуйте, братия, друг на друга, чтобы не быть осужденными: вот, Судия стоит у дверей. В пример злострадания и долготерпения возьмите, братия мои, пророков, которые говорили именем Господним. Вот, мы ублажаем тех, которые терпели. Вы слышали о терпении Иова и видели конец оного от Господа, ибо Господь весьма милосерд и сострадателен» (Як. 5:7-11).

«С терпением будем проходить предлежащее нам поприще, взирая на Начальника и Совершителя веры Иисуса, Который, вместо предлежавшей Ему радости, претерпел Крест, пренебрегши посрамлением, и воссел одесную Престола Божия» (Євр. 12:1-2).

• 209. Житие человеческое от самого рождения до окончания всякими бедами исполнено: рождаемся со слезами; живем в бедах и слезах; оканчиваем жизнь с воздыханием и страхом. И хотя многие, по нашему мнению, в благополучии живут, однако нет такого благополучия, которое бы горестью неблагополучия не было растворено. Против всякого бедствия есть изрядное врачевство – терпение.
• 210. Как храбрость воина не познается иначе, как только во время сражения, так истинного терпения не познаем иначе, как во время приключившихся бед и неприятностей. Многие думают о себе, будто бы имеют терпение, но приключившееся бедствие показывает, терпеливы ли они. Искусен не тот хозяин корабля, который во время тишины и благополучного ветра хорошо управляет кораблем, но тот, который во время непогоды и бури дело свое хорошо исправляет. Так и терпелив не тот, который во время благополучия тихо и кротко себя ведет, но тот, который во время бедствия сердце свое, как корабль, бедствием возмущаемый, укрощает и усмиряет. Ибо терпение – это терпение бедствия, а не благополучия.
• 211. Терпение состоит не в том, чтобы много бед познавать и терпеть, но в том, чтобы их великодушно встречать, и безропотно и терпеливо переносить, и гнев восстающий укрощать, усмирять и побеждать, от роптания, негодования и гнева сердце свое удерживать, и сдаваться во всем на волю Божию. Ибо беды и с благочестивыми, и с нечестивыми приключаются. Но только одни благочестивые терпеливо и великодушно переносят их. Добрые и злые лишаются имений. Добрые с Иовом говорят: «Господь дал, Господь и отнял;да будет воля Господня”(Йов. 1:21); злые ропщут и негодуют, а часто и хулят. Добрые и злые принимают обиды от других. Добрые обидевшим прощают, и, хотя могут отомстить, не мстят и не хотят мстить; злые не терпят этого, но обиду обидою стараются отвратить, и, если не могут делом, словом язвительным и клеветою мстят. Ибо истинное терпение – не только не мстить, но и не хотеть мстить обидевшему, хотя бы сердце и поощряло к тому. Большее и высочайшее терпение – не чувствовать обиды и болезни в сердце своем. Такой подлинно для мира, плоти и греха умер, а живет для Христа. Такой ни похвалой не превозносится, ни поношением не оскорбляется; как в благополучии, так и в злополучии одинаков, постоянен, тих и кроток. Преблагополучно такое состояние сердца! Оно – лучшее из всех увеселений мира сего! Сладка эта тишина! Преблагоприятный покой, в котором так сердце успокаивается! К этому покою призывает нас Христос: «Возьмите иго Мое на себя и научитесь от Меня, ибо Я кроток и смирен сердцем, и найдете покой душам вашим» (Мф. 11:29).
• 212. Истинное терпение христианское от веры происходит и без веры быть не может. Поскольку плоть наша всегда хочет воле своей следовать, в приятностях и увеселениях мира сего пребывать, то всякой неприятности ужасается и, если она приключается, смущается и негодует. Но вера, в сердце живущая, это ее смущение укрощает и усмиряет, представляя, что все по Божиему Промыслу бывает; что Бог посылает наказание не от гнева, а от любви: «Господь, кого любит, того наказывает»(Євр. 12:6); что скоро этому бедствию конец будет; что за временной скорбью последует вечная радость; что нетерпением и негодованием благость Божия оскорбляется, – и так смущаемое и волнующееся сердце укрощает и утешает. Так святой Давид в печали и скорби душу свою верою утешал. «Почему прискорбна ты, душа моя? И почему смущаешь меня? Уповай на Бога, ибо я исповедуюсь Ему, говоря: «Ты спасение лица моего и Бог мой» (Пс. 41:6).
• 213. Итак, терпение – это добродетель, которая во всякой приключающейся неприятности, печали и скорби, предается воле Божией, и желает лучше страдать, нежели перед Богом согрешить. Или иначе терпение – это добродетель, укрепляющая сердце в подвиге крестном, и сохраняющая от негодования и роптания, и научающая в волю Божию во всем предаваться; и есть не что иное, как сама вера, подвизающаяся против самолюбия плоти и «покоряющая ее в послушание»воли Божией (2Кор. 10:5). И хотя верный, немощью плоти убеждаемый, молится и просит избавления от скорби, ибо «дух бодр, плоть же немощна»(Мф. 26:41), однако, следуя Начальнику веры и Совершителю Иисусу, Сыну Божию, добавляет слова: «не Моя воля, но Твоя да будет,… Отче» (Мф. 26:42; Лк. 22:42; Мк. 14:36). Так святой Давид, отец Христа по плоти, в гонении и печали своей говорил: «Если… обрету благодать пред очами Господними, то Он возвратит меня, и покажет мне его» (кивот Божий) «и красоту его. А если Он скажет так: «Нет Моего благоволения к тебе», – то вот:… пусть творит со мною, как благоугодно пред очами Его” (2Сам. 15:25-26).
• 214. Причины, побуждающие к терпению: 1) Все, что ни бывает, по Божиему святому Промыслу бывает. “Добро и зло, жизнь и смерть, нищетаи богатство – от Господа,» – говорит Сирах (Сир. 11:14). Итак, этим должно довольствоваться и укреплять себя в терпении, что «все от Господа»происходит, и так святой Его воле предаваться, и в бедах говорить с Иовом: «Если добро приняли от руки Господней, злого ли не стерпим» (Йов. 2:10). Ибо от Бога, как Благого и Источника благ, ничто произойти может, кроме добра. И хотя плотскому нашему рассуждению бедствие кажется злом, но, поскольку от Бога Благого посылается ради пользы нашей, то это есть благо, и оно хочет сделать нас духовно благополучными. 2) Наказание, через беды и напасти бываемое, есть знамение Божиего милосердия к нам. «Господь, кого любит, того наказывает», – говорит апостол (Євр. 12:6). 3) Грехи наши, которыми мы благость Божию оскорбили, намного больше, нежели Божие наказание, какое бы оно ни было. Ибо всегда Бог, по великой Своей милости, менее нас наказывает, нежели мы заслужили. 4) Бог, по богатству благости, и кротости, и долготерпения, на покаяние нас ведущего, «терпит нас», ожидая нас на покаяние (Рим. 2:4; 2Пет. 3:9). Итак, и нам должно терпеть, когда Он наказывает нас за грехи, и благодарить Его за Отеческое наказание, ибо тем наказанием ищет спасения нашего, и терпеливо милости Его ожидать, и благодарить, что нас в грехах наших не погубил. 5) Если бы кто обещал тебе великое богатство и славу в мире сем и повелел бы все терпеть, что ни приключится скорбного, уверен, что все терпеливо и великодушно перенесешь, если обещанное желаешь получить. Так принимают больные жестокое лечение, и терпят, взирая на обещанное лекарями здоровье. Так сражаются воины и подвергают себя великой опасности, поощряемые надеждой обещанного чина. Так и прочие сыны века терпят жестокие приключения ради надежды временных благ, хотя часто и обманываются. Бог обещает нам не временное богатство, а вечное, не земную славу, а небесную; и обещает неложно, и велит терпеть приключающееся зло. Итак, как не терпеть, если хотим получить обещанное? Он обещает печаль нашу в радость обратить нам: «Сеющие со слезами пожнут радостью. Уходящие уходили и плакали, бросая семена свои; а приходящие придут с радостью, собирая снопы свои» (Пс. 125:5-6). Скорбным путем и терпением доходят до вечной радости: «Многими скорбями надлежит нам войти в царствие Божие», – говорит апостол (Деян.14:22). «Это те, которые пришли от великой скорби», – говорит глас небесный о святых избранниках Божиих (Об. 7:14). 6) Требует Божия честь того, чтобы мы ради нее всякое приключающееся бедствие терпели. Трое отроков в Вавилоне разожженной печи не убоялись, когда нечестивым царем образу золотому повелено было им кланяться, и так изволили лучше жертвой огня быть, нежели жертву истукану принести и честь Творца воздать твари (см. Дан. 3:16-18). Так же поступали и святые мученики в новой благодати. Разжигает и ныне миродержец, князь тьмы, печь искушения, и устрашает ею воле его злочестивой не повинующихся; но, ради Божией чести, лучше нам в печь ту вверженными быть и терпеть, нежели, оставив волю Божию, его злому хотению повиноваться. Это-то и есть отречься от себя, душу свою возненавидеть (см. Ін. 12:25). Так к терпящему и страждущему приспеет Божия помощь, прохлаждающая, и научающая ликовать (см. Дан. 3:49-50). 7) Требует того любовь Христа, Сына Божия, к нам, чтобы мы случающееся бедствие ради любви Его безропотно, даже с радостью претерпевали. За кого Христос такое ужасное мучение претерпел? За тебя и за меня. Что Его понудило к тому? Только любовь к тебе и ко мне. Для чего? Чтобы мы спасение получили. О, сколь неблагодарными явимся мы рабами, если Господь наш ради нас столько страдал, а мы не хотим и немного ради Него потерпеть, даже ради себя! Ибо и терпение наше нам, а не Ему приносит пользу, и нетерпение наше нам, а не Ему вредит. 8) Требует того правда Божия, дабы грешник за грехи наказан был. Итак, если нужно грешнику наказанным быть, лучше здесь наказанным быть, и с благодарением терпеть, и с пророком правду Божию исповедовать и прославлять: «Праведен Ты, Господи, и правы суды Твои» (Пс. 118:137), – нежели не терпеть, и в том веке бесконечно мучимым быть, ибо к этому нетерпение приводит. Здесь наказывает Бог и утешает, а там нет утешения. Здесь наказание легкое, Отеческое, а там жестокое; здесь кратковременное, а там вечное. Ибо сто лет здесь всякое страдание терпеть – ничто по сравнению с этим. Смотри, куда пространный путь довел евангельского богача, который «одевался в порфиру и виссон и каждый день пиршествовал блистательно»? До ада!.. Из ада возводит очи свои, будучи в муках, из пламени гееннского вопиет: «Отче Аврааме! Умилосердись надо мною,… ибо я мучаюсь в пламени сем» (Лк. 16:23,24). Вопиет, но бесполезно, и вовеки вопить будет. О, сколь великое Божие милосердие к тем, которых здесь наказывает, да там помилует! Сколь блаженны те, кто это Отеческое наказание терпят! «Будучи же судимы, наказываемся от Господа, чтобы не быть осужденными с миром» (1Кор. 11:32). Сколь окаянны те, кто этого наказания избегает! Они подобны детям несмышленым, которые личин намалеванных боятся, а за горячие угли руками хватать не боятся. Убегай или не убегай, как хочешь, человек: надо или здесь, или там терпеть. Нет иного пути к небу, кроме пути крестного, пути тесного, а пространный путь «ведет в погибель», по слову Христову (Мф. 7:13). Итак, лучше нам молить Бога о том, чтобы здесь нас наказал, а там помиловал: “Накажи нас, Господи, но по правде, а не во гневе Твоем», – говорит пророк (Єр. 10:24); и здесь наказание Его с благодарением и к пользе нашей терпеть, нежели там с вечным воздыханием и бесполезно страдать. Если, любезный христианин, хорошо подумаешь, что такое вечность, и вообразишь в уме, сколь тяжко лишиться славы вечной и попасть в огонь гееннский, от которого и демоны трепещут, – изберешь всякое бедствие и страдание здесь терпеть и благодарить будешь Бога за милостивое Его Отеческое наказание. 9) Терпеть или не терпеть в страдании, однако не миновать его, и нетерпением не отвратить страдания, которое Промысел Божий нам определил. А от нетерпения не что иное, как вред и погибель следует. 10) Терпением облегчается всякое страдание. Посмотри на тех, которые в долговременной находятся болезни или которые долгое время сидят в темнице: они так к этому бедствию терпением привыкли, что как бы не чувствуют его. Ибо «от скорби происходит терпение» (Рим. 5:3). Напротив, нетерпением умножается болезнь, как самое дело показывает, и к тому приводит, что многие сами себя смерти предают, и так временной и вечной жизни лишаются. 11) Всякое страдание – жестокое или легкое. Если жестокое, скоро прекратится смертью; если легкое, то оно сносно и его удобно можно терпеть. Итак, и жестокое, и легкое должно терпеть: первое, так как скоро окончится; другое, так как легкое и удобное. 12) Если кто страдает от чего-нибудь, так можно в себе помышлять: «До этого времени терпел я, итак, и далее так же могу терпеть. Вчера терпел, итак, и сегодня, и завтра можно терпеть». Такое размышление утвердит в терпении с помощью Божией. Кто в прошедшие дни терпел, тот и в следующие может терпеть. Вчера и третьего дня болезнь, печаль и иную беду нес – и далее нести можно. Если нес беду и не исчез, значит, сносная беда, терпимая, можно терпеть. Желающему и укрепившему сердце свое нет ничего невозможного, тем более когда Бог старающимся помогает (см. Пс. 53:6,36:40). 13) Нетерпение и роптание в напастях не что иное, как хуление. Ибо ропщущий непременно думает, что он неправедно терпит напасти, которые на него Богом посылаются, хотя бы он устами того и не произносил. Сын, наказываемый отцом, когда ропщет и негодует на отца, показывает тем негодованием, что отец его или неправедно, или не по мере согрешения бьет, и так более отца на гнев подвигает. Так, когда в бедах, Богом нам посылаемых, негодуем, тем самым показываем, что неправедно страдаем, что благости и правде Божией весьма противно; и поэтому более Его раздражаем, и так большим бедам себе подвергаем. «Те, которые наказания Божии, – говорит свт. Иоанн Златоуст, – принимают не с благодарением, но с гневом и негодованием, превеликим бедам себя подвергают» (1 к Стагирию). Ибо кто безгрешен и кто оправдается перед Ним? Часто бывает, что перед человеком, который гонит нас, не согрешили мы, но перед Богом согрешили; и часто в том, в чем поносят нас, не виноваты, но в другом виноваты, и так во всем вина наша. Если бы грехов не было, не было бы и бед, ибо все беды от грехов произошли. Поэтому в бедствиях должно правду Божию, а нашу виновность признавать, и благодарно терпеть наносимое бедствие. 14) Мир сей подобен морю. Море всегда ветром волнуется – житие наше всегда бедами смущается. На море волна за волной следует – в житии нашем беда за бедою идет; одна прошла, другая наступает, и так беспрестанно кораблик наш то кверху, то книзу бросает. Терпение же, как якорь, который, в глубину Божиего милосердия с надеждою поверженный, не допустит кораблику нашему разрушиться; или как тихое пристанище, в которое убегаем от потопления. «Терпение, – говорит святой Иоанн Златоуст, – есть пристанище радости» (На псалом 14). 15) Чем более приближается день последний, тем более умножаются злобы, «и, по причине умножения беззакония, во многих исчезает любовь” (Мф. 24:12). В таких обстоятельствах нечего ожидать, кроме насилия и озлобления. Следовательно, всякому, «желающему благочестиво жить во Христе Иисусе» (2Тим. 3:12), должно себя терпением, как мечом духовным, вооружать и защищаться против нападения злобы. Ибо злоба ничем иным, как только терпением, побеждается. 16) Существо и сила подвига христианского не в чем ином состоит, как в постоянном терпении искушений и бед. Подвиг сынов века сего состоит в храбром сопротивлении против неприятеля, и победа – в изгнании и покорении его. Но христиане тогда хорошо подвизаются, когда находящие беды терпеливо, благодарно и великодушно переносят; и тогда преславно побеждают, когда гонящим их уступают, и добром зло побеждают, за ненависть любовь и за проклятье благословение воздают. О, сколь знатная это победа! Воистину знатнее, нежели покорять народы! Ибо победить свой гнев и негодование – нет большей победы. “Муж долготерпеливый лучше храброго, удерживающий же гнев лучше того, кто берет город”, – говорит Соломон (Притч. 16:32). 17) Сколько долготерпит беззаконников мира сего Сам Бог, Который во мгновение всех погубить может! Сколько имеется страшных хульников, которые на имя Его святое страшные отрыгают хулы? Сколько идолопоклонников, которые честь Его приписывают бездушной твари! Сколько безбожников, которые отвергают присносущное Его бытие! Сколько гонителей и еретиков, которые Церковь Его истребить стараются! Сколько прочих грешников, которые явно и бесстрашно закон Его святой нарушать не опасаются! Но благость Божия всех терпит. Этим великим долготерпением Его научаемся и мы врагов наших терпеть. Ибо всем будет конец; все, обижающие и обижаемые, свое воспримут: «Вот, Судия стоит у дверей» (Як. 5:9); «приготовил на суд Престол Свой» (Пс. 9:8). Явны перед Ним и насилующие, и насилуемые, гонящие и гонимые, лишающие и лишаемые, поношающие и поношаемые, бьющие и претерпевающие биение, изгоняющие и изгоняемые; сочтены у Него слезы плачущих и воздыхания убогих – все тогда будет явлено. «Всем нам должно явиться пред Судилищем Христовым, чтобы каждому получить соответственно тому, что он делал, живя в теле, доброе или худое» (2Кор. 5:10). 18) Истинное терпение есть такая добродетель, на которую Милосердный Бог благосклонно смотрит и благодать Свою на сердце терпеливого ниспосылает. «На кого воззрю? Только на кроткого и молчаливого, и трепещущего перед словами Моими», – говорит Господь (Іс. 66:2). 19) Терпение делает человека мужественным и непобедимым. Может терпеливый быть всего лишенным, может быть изгнанным, может быть побитым, может быть в темнице заключенным, может быть убит, но победим быть не может. Ибо крепость его не телесная, а духовная. Телом побеждается, но духом непобедим бывает; на теле принимает раны, но духом не принимает ран; телом заключается, но духом свободен; телом умерщвляется, но духом умереть не может, и так над всеми своими врагами духом торжествует. Так побеждали мученики святые, которых ни узы, ни темницы, ни раны, ни огонь, ни вода, ни зубы зверей, ни смерть, ни жизнь, победить не могли, но над всеми свободным торжествовали духом. Чего ни делали мучители им? Какого рода мучений ни изобретали? Но отходили с позорища посрамленными и побежденными ими, хотя плоть их, как звери, терзали. Мучитель Диоклетиан, когда ничего не смог святому мученику Виту своим мучительством сделать, побежал с позорища, бия себя по лицу, и взывая: «Горе мне, ибо от таким малым отроком побежден!» (Житие св. мчн. Вита. Июня 15 дня). 20) Страждущий, смотри на тех, кто большую имеют скорбь и болезнь терпят. Если находишься в долговременной болезни и имеешь какое-нибудь утешение от служащих тебе, посмотри на тех, кто большую твоей терпит болезнь, кого внутри жжет огонь скорби и печали, кто извне весь ранами осыпан, к тому же не имеют, кто бы им послужил, кто бы их накормил, напоил, поднял, омыл от ран, – но терпят. Если терпишь изгнание, приведи на ум каторжных, которые в кандалах, в рубищах, полунагие, от дома и Отечества удаленные, каждый день биение и раны принимающие, днем на тяжкой работе, ночью в темницах, нечистоты и смрада наполненных, заключенные, без всякого утешения пребывают, кому смерть приятнее, нежели жизнь, – но терпят. Если терпишь нищету, подумай о тех, которые прежде были богаты и славны, но до того дошли, что ни себя, ни жену, ни детей не имеют чем питать, одевать, где головы приклонить, скитаются по чужим дворам; к тому же долгами обременены, отовсюду тесноту, печаль, скорбь несносную терпят, как бы в печи горят. Ты, хотя своего потребного не имеешь, можешь испросить именем Христовым; а они и просить стыдятся потому, что прежде славными и богатыми были. Посмотри еще на бедных крестьян, нищих, полунагих, больных, которые не могут двигаться, с которых подати и оброки требуют; а они не только дать не могут, но и сами нуждаются в том, кто бы им дал, да еще и послужил в крайней нищете и болезни. Если терпишь поношение и клевету, приведи на память на высоком месте сидящих, сколько они от подчиненных роптания, поношения, злословия, ругания, наветов, коварств, лукавства, проклятий, насмешек, язвительных укоров терпят, подобно дереву, на высоком месте стоящему, которое от всякого, и малейшего, ветра колеблется. Так и от прочих принимай себе подкрепление терпения. Они большее и жесточайшее терпят – тебе ли малого не терпеть? 21) Нисходи умом своим в ад, рассуди, как мучаются осужденные, и вовеки будут мучаться те, которые, если бы можно было, желали бы здесь хотя бы до скончания мира в огне гореть, только бы освободиться от вечного мучения, но не дано им. 22) Возведи умные очи в небесные селения и осмотри там всех жителей: ни одного не найдешь, кто бы отсюда не пришел туда путем терпения. 23) «Нынешние временные страдания ничего не стоят в сравнении с тою славою, которая откроется в нас», – говорит апостол Павел (Рим. 8:18). Итак, какую беду ни будешь терпеть здесь, однако терпение то недостойно будущей славы, которая терпящим уготована, ибо «не видел того глаз, не слышало ухо, и не приходило то на сердце человеку, что приготовил Бог любящим Его» (1Кор. 2:9). 24) В страдании своем вспомни об ужасном страдании мучеников святых. Иные из них палками были побиты, у иных зубы и глаза вырваны, у иных язык, руки, ноги и сосцы отсечены, иные, почти все раздробленные, ко крестам пригвождаемы были, иных на съедение зверям бросали, иных в воде потопляли, иных в огне сжигали, иных живыми в землю зарывали, иных в раскаленных медных волах затворяли, с иных кожу и плоть до костей сдирали, иным смолу, олово растопленное в уста вливали, и прочие несказанные мучения терпели. Но все так великодушно терпели, что и смеялись, и насмехались над мучителями. Правда, что они терпели вся это с помощью Христовой, но та же помощь Христова и ныне всем терпящим готова: «Иисус Христос вчера и сегодня и вовеки Тот же» (Євр. 13:8). Христос, Сын Божий, Безгрешный, неповинно ради нас терпел ужасные и умом непостижимые страдания, и всем нам в пример Себя представляет: «Если кто хочет идти за Мною, отвергнись себя, и возьми крест свой, и следуй за Мною» (Мф. 16:24; Лк. 9:23). На этот пример верой издали взирали пророки и «лучше хотели страдать…, нежели иметь временное греховное наслаждение» (Євр. 11:25). Этому следовали святые апостолы, мученики и прочие святые, которые «прошли сквозь огонь и воду всяких искушений, и вошли в покой вечный» (Пс. 65:12). 25) «Посему и мы, имея вокруг себя такое облако свидетелей, свергнем с себя всякое бремя и запинающий нас грех и с терпением будем проходить предлежащее нам поприще, взирая на Начальника и Совершителя веры Иисуса, Который, вместо предлежавшей Ему радости, претерпел Крест, пренебрег посрамлением, и воссел одесную Престола Божия. Помыслите о Претерпевшем такое над Собою поругание от грешников, чтобы вам не изнемочь и не ослабеть душами вашими». Так увещевает святой апостол всех страждущих (Євр. 12:1-3). Христос говорит: «Я есмь Путь, и Истина, и Жизнь» (Ін. 14:6). Если хотим к Богу прийти, должны мы идти этим путем верой. Если не хотим прельститься, должны мы верить этой Истине, Которая говорит: «Кто Мне служит, Мне да последует» (Ін. 12:26), то есть Моему смирению, терпению и кротости. Если хотим получить вечную жизнь, к этой Жизни, кроме Которой нет жизни, верой и любовью прилепляться должны мы. Это Путь, приводящий к Богу! Это Истина, обмана не знающая! Это Жизнь, оживляющая тех, которые к Ней верой прилепляются! Итак, если кто этим Путем не идет, тот заблуждается. Если кто этой Истине не верит, тот прельщается. Если кто этой Жизни не держится, тот мертв и вовеки мертв будет. Плоть, как ни ласкает, обманет; мир прельстит нас, и к тому приведет, что каяться и жалеть будем бесполезно, но эта Истина прельстить не может. 26) Истинным терпением сообразными делаемся Христу, Сыну Божиему, Который столько скорбей и страданий ради нас претерпел, как члены Главе. А кто в терпении сообразен Ему, тот и славы Его причастится в воскресении, «если только с Ним страдаем…, – говорит апостол, – чтобы с Ним и прославиться» (Рим. 8:17). Каково же есть Божиему Сыну быть сообразным в терпении и славе и преблагословенной этой Главы быть истинным духовным членом – не только язык сказать, но и ум наш того постигнуть не может. 27) Требует того Божия любовь, чтобы мы безропотно, даже благодарно крест, который Он на нас налагает, понесли. Он нас по любви, а не от гнева наказывает, как сказано выше, итак, и нам должно не с гневом и роптанием, хотя бы сердце и смущалось, но с любовью и благодарением Отеческое Его наказание терпеть. Ибо ничто так не показывает любовь к Богу, как благодарное терпение бед и скорбей. Многие думают о себе, что они Бога любят; но нашедшая неприятность показывает, истинно ли это мнение их. В благоденствии и злые думают, что Бога благодарят, но в неблагоприятных обстоятельствах ропщут. В благополучии же и злополучии быть Богу благодарным – дело только боголюбивого сердца. 28) Сколь великую пользу терпение приносит в обществе и всяком звании! Терпением сохраняется любовь и согласие между властями и подвластными, между родителями и детьми, между господами и рабами, между братьями, между друзьями, между соседями, между покупающими и продающими, так что без терпения никакого добра быть не может. От нетерпения муж с женой, брат с братом, друг с другом, где должен быть мир и согласие, ссорится и враждует. От нетерпения господин раба, отец сына, муж жену, властелин подвластного мучительно бьет. От нетерпения в терпящих побои восстает злое помышление против бьющих; отсюда бывает, что раб господина, жена мужа, подвластный властелина, сын злого отца стремится умертвить, и умерщвляет, ибо это зло часто случается. Терпение же все это зло пресекает. Нетерпение разоряет дома, села, города и государства, ибо от нетерпения – несогласие, от несогласия – ссора и брань, от брани – кровопролитие и убийство в людях, которые общество составляют. Терпение все это зло отвращает. Ибо где терпение, там нет ссоры и брани. Какой быть там ссоре, когда один обидел, а другой уступил и простил обидевшего? От нетерпения человеческого и самое неповинное естество страдает. Так злобные сжигают дома, житницы, лавки, убивают или повреждают скот. От нетерпения сам себя человек бьет, свои волосы терзает, и делается подобным бесноватому и страшнее зверя; часто и себя убивает, и так душой и телом умирает. Терпение же этому бедствию быть не допускает. О, блаженны те дома, города, веси, села и общества, в которых терпение обитает: ибо оно более сохраняет общество, нежели оружие, более защищает город, нежели стены! О, любезное видение и слышание терпения – пристанище обуреваемых, источник мира, крепость, дружество, забрало и хранилище добродетелей, венец благочестия, известный признак веры, причина истиной радости, плод смирения, покой совести, герб христианский, знамя Христовых воинов, печать избранников Божиих, путь к вечной жизни, лестница к небу, предтеча вечной славы, победа над врагами, язва дьяволу и ангелам его, миру поругание, торжество над самим собой и прочее.
• 215. Терпение укрепляется: 1) молитвой, которая помощь Божию испрашивает в том, чтобы понести наложенной крест. Ибо как дети страдающие объявляют печаль свою родителям и так от них утешение получают; или как друг верному своему другу сообщает скорбь сердца и так некую отраду чувствует на сердце, так особенно облегчение печали нашей чувствуем, когда Богу, «Отцу милосердия и Богу всякого утешения»(2Кор. 1:3-4), печаль нашу через молитву сообщаем. 2) Укрепляется исповеданием грехов. Ибо в исповедании грехов познает человек, что он через собственные свои грехи в такое бедствие пришел, и потому ни на кого не жалуется, а только на себя и на свои грехи. Так исповедующемуся и кающемуся посылается Божие утешение. 3) Облегчается скорбь и печаль духовными песнями. Так путники скуку и печаль отгоняют различными песнями; так мастеровые люди растворяют печаль и скуку пением. Ибо пение печальному как пластырь, к ране приложенный, или как жаждущему – студеная вода. 4) Укрепляется терпение ожиданием избавления, которое, хотя и не до смерти, но со смертью последует. Ибо смертью всякое бедствие сокращается. 5) Воззрением на образ страдания Христова, святых мучеников и прочих святых, а также и тех, кто ныне всякое бедствие терпит, как сказано. 6) Ожиданием будущей славы утешение приобретается. Так утешаются земледельцы надеждой плодов, путники надеждой покоя, воины надеждой победы и славы, купцы надеждой приобретения богатства. Если надежда этих временных благ ободряет, тем более надежда верных и неизреченных благ ободрит и поощрит к терпению бедствия и печали. 7) Святое Писание подает разнообразные утешения скорбящим и сетующим душам. Как в богатой и изобильной аптеке различные имеются лекарства, которыми различные исцеляются телесные болезни, так и в Священном Писаниипредлагаются нам различные средства, которыми можем в терпении утешиться и укрепиться. Ибо для того и дано оно Богом, «чтобы мы терпением и утешением из Писаний сохраняли надежду» (Рим. 15:4).

Глава 7: О благодарении Богу

«За все благодарите: ибо такова о вас воля Божия во Христе Иисусе» – говорит апостол (1Сол. 5:18).

“Будьте благодарны. Слово Христово да вселяется в вас обильно, со всякою Премудростью; научайте и вразумляйте друг друга псалмами, славословием и духовными песнями, во благодати воспевая в сердцах ваших Господу» (Кол. 3:15-16).

• 216. Благодарение Бога есть внутреннее, сердечное и радостное чувствование благости Его и милости, которые Он нам, недостойным, оказывал и оказывает, – и сердцем и устами засвидетельствование. Образ этого сердечного благодарения показал нам Сам Христос, Сын Божий, когда «возрадовался духом… и сказал: «Славлю Тебя, Отче, Господи неба и земли!»– и прочее (Лк. 10:21); показала Пресвятая Матерь Его, Пречистая Дева Мария, когда радостным духом воспела эту песнь: «Величит душа Моя Господа, и возрадовался дух Мой о Боге, Спасителе Моем, что призрел Он на смирение Рабы Своей», – и прочее (Лк. 1:46-55). Святой Давид во многих псалмах радостным духом и благодарным сердцем и устами воспевает благость Божию и других к этому пресладкому ликованию созывает: «Возвеличьте Господа со мною,и вместе превознесем имя Его». И еще: «Вкусите и видите, как Благ Господь» (Пс. 33:4,9). Ибо свойство благодарного сердца – не только самому благодетеля своего прославлять, но стараться, чтобы и другие славили его.
• 217. Рождается это чувствование от размышления о благодеяниях Божиих, которые Он нам оказал и оказывает. Благодеяния Божии к нам не только неисчислимы, но и умом непостижимы. 1) Из небытия в бытие привел нас, за что одно никто не может как должно возблагодарить. 2) Душой разумной и образом Своим Божественным нас почтил. 3) Плод земной в пищу нам подал. 4) Всякое животное на службу нам определил. 5) Солнце, луну и звезды, чтобы освещали нас, на небе устроил. 6) Воздух пролил ради сохранения жизни нашей. 7) Облакам повелел орошать воздух, чтобы была нам прохлада, землю – для прозябания и плодоносности, дабы мы и скот наш имели в пищу. 8) Деревья и травы различные насадил ради различных наших потребностей и нужды. 9) Птицы различные, как музыку пресладкую, нас увеселяющую, произвел. 10) Огонь ради согревания и освещения в ночное время даровал нам. 11) Воды, моря, озера, источники и реки с различными рыбами и прочими животными к пользе нашей и нужде пролил. 12) Показал путь плавания по морям, дабы одна страна с другой, восток с западом, север с югом имели удобнейшее сообщение, и благами Его между собой обменивались. 13) День и ночь, зиму и лето, весну и осень устроил ради нас. 14) Ангелам Своим окрест нас ополчаться и, как стражам, хранить нас повелел (см. Пс. 33:8). 15) Согрешающих нас не тотчас казнит, но ожидает, призывает и увещевает к обращению и покаянию. 16) Предостерегает и сохраняет нас от наветов и козней врага нашего дьявола. 17) Но верх всех благодеяний – что через Сына Своего, Господа нашего Иисуса Христа, устроил нам путь к вечному блаженству. «Он, будучи образом Божиим, не почитал хищением быть равным Богу; но уничижил Себя Самого, приняв образ раба, сделавшись подобным человекам и по виду став как человек; смирил Себя, быв послушным даже до смерти, и смерти крестной», как учит апостол (Флп. 2:6-8). И рукою Содержащий вселенную, «был спеленут… в яслях»(Лк. 2:7). И Размеряющий пядью небо, «не имел, где приклонить голову»(Мф. 8:20). И, Богатый, «обнищал…, дабы мы обогатились Его нищетою » (2Кор. 8:9). И Хотящий прийти на облаках судить живых и мертвых, «неправедно от беззаконных судим был» (Лк. 23:1-24). И Тот, на Кого не смеют чины Ангельские взирать, «заушаем и оплеваем был» (Мф. 27:30). И Одевающий небо облаками, “в одежду поругания одет был» (Лк. 23:11; Мк. 15:17). И Одевающийся светом, как ризою, «обнажен был» (Мф. 27:28). И Тот, Которому служат Херувимы и Серафимы, «людям служить изволил» (Ін. 13:5). И руки, которыми чудеса сотворил, пригвоздить ко кресту попустил (см. Лк. 23:33). И Тот, Который никому никакого зла не сотворил, “бит был» (Мк. 15:19). И Тот, Который мановением мертвых воскресил, «волею Своею смерть крестную претерпел» (Ін. 19:30,10:18). Все же эти страдания ради вечного нашего спасения Благой Владыка наш претерпел. Но когда столь многие и великие благодеяния показал нам, не требует от нас ничего иного, как только одного благодарного сердца. Ибо даром, от одной к нам, недостойным, любви сотворил эти благодеяния Благодетель наш Господь. Ибо Он естеством Благ и не может не благотворить. Свойство благости есть себя другим сообщать и уделять. Итак, все эти благодеяния Божии: бытие наше, которое мы приняли от Него; душа разумная, которой мы почтены от Него; земля, которая держит и питает нас; вода, которая напаивает и омывает нас; скоты, звери, рыбы, деревья и травы, которые служат нуждам нашим; птицы, которые увеселяют нас; солнце, луна и звезды, которые освещают нас; воздух, который сохраняет жизнь нашу; огонь, который согревает нас; облака, которые проливают дождь на нас и на нивы наши; день, который для делания нашего светит нам; ночь, которая ради упокоения немощной плоти нашей устроена нам; несомненная надежда будущей жизни, таким чудным образом устроенная, надежда – всех благ забрало и конец, которую о Христе Иисусе, Господе нашем, имеем мы, – все это, говорю, и прочие неведомые Его благодеяния побуждают и как бы понуждают нас с усердием Бога, Благодетеля, благодарить и Ему благодарными быть.
• 218. Неизреченные Божии благодеяния делают нас обязанными Богу-Благодетелю и весьма благодарного сердца требуют от нас: «но что воздадим Господу за все, что Он воздал нам» (Пс. 115:3)? За то одно, что Им созданы, из небытия в бытие приведены и разумной душой почтены мы, по образу и по подобию сотворены, – всех себя, то есть душу и тело, отдать Ему должны мы. А что уже дать сможем за то, что согрешившие помилованы, погибшие взысканы, падшие восставлены таким чудным образом? Что – за то, что ради нас образ раба принял, на земле пожил, алкал, жаждал, трудился, плакал, болел, печалился, бесчестие, поругание, оклеветание, осуждение, оплевание, заушение, биение, раны, распятие и смерть позорную принял? Что, говорю, за эту такую чудную любовь воздадим? Ничего найти не можем! Что – за то, что «верующим во имя Его дал власть быть чадами Божиими»(Ін. 1:12), гражданами вышнего Иерусалима быть, лику святых Ангелов причтенными быть, вечного и небесного царства участниками быть? Ничего! Помни, христианин, сколько ты сверх того Господу Богу должен! Рассуди, сколько раз от юности твоей перед Господом Богом согрешил ты; сколько раз после Крещения закон Его святой нарушил ты; сколько раз обеты свои, которые при вступлении в христианство давал, нарушил ты; сколько раз от Господа твоего сердцем уклонился! Всякое преступление чинил ты перед лицом Божиим; всевидящее Его око смотрело на преступления твои. Бог везде есть, и что ни делаем – перед Богом делаем. Грешил ты, и Бог смотрел на тебя; смотрел и видел, но терпел тебя «по богатству благости Своей»(Рим. 2:4). Какой Царь может быть так благ, так кроток, так милостив; какой видел бы раба своего перед глазами своими преступающим закон свой и кротко терпел его? Скоро человеческая кротость в гнев обращается, и терпение в негодование претворяется. Но Царь – такой же человек, как подданные его, часто и сам закон преступает, как человек, однако не терпит, когда видит закон свой подданным нарушаемый. Но не так Бог, один Безгрешный, Бог, Царь неба и земли, один Праведный и вечная Правда. Хотя и видит грех человека, но по богатству благости Своей терпит его, не казнит его, не воздает ему тогда по делам его; и не только терпит, но и хранит согрешившего, дабы не погиб, ожидая покаяния его. Помни апостольское слово, что «противник наш, диавол, ходит, как рыкающий лев, ища, кого поглотить» (1Пет. 5:8). Этот враг наш, сколько раз от юности твоей согрешил ты, столько раз готов был погубить тебя; столько раз, как исполин, устремлялся на тебя, «как лев, бросающийся на добычу» (Пс. 16:12), хотел похитить душу твою и свести в ад. Но благость Божия возбраняла ему это. Ты заповедь Божию разорял, но Бог милости Своей не разорил от тебя. Ты Бога прогневлял, но благость Божия защищала тебя от врага твоего, который стоял при тебе согрешающем и хотел погубить тебя. Ты от Бога отступал сердцем своим, и приступал к врагу твоему; но благость Божия возбраняла ему и запрещала, да не похитит душу твою. Сколько времени, согрешив, в непокаянии пребывал ты, все это время подкладывал он сети под ноги твои, искал способа умертвить тебя и вечной погибели предать душу твою; но благость Божия пресекала злые умышления его. Помни, сколько таких, которые в любодеяние, в разбой, в хищение, воровство, в пьянство и сон погруженные, похищены без покаяния; но тебя благость Божия сохранила от этого. О, сколько в этой части благости Божией должен ты! Что живешь, что еще не погиб, что не низринут в ад, что можешь покаяться и спастись, – все это благости Божией благодарно приписать должен ты. В чувство ли пришел ты и пребываешь в истинном покаянии? Это дело благодати Божией. Пребываешь ли в нераскаянии и неисправлении? Это благость Божия, что ты еще не погиб. Сатана наблюдает за всеми путями твоими, входами и исходами твоими, хочет поставить тебе преграду и душу твою неисправную похитить у тебя и свести в ад, но благость Божия еще не дозволяет ему погубить тебя, еще терпит тебя, еще ожидает обращения твоего, ведет на покаяние тебя. Но слушай, что апостол нерадивому и неисправному говорит: «Или пренебрегаешь богатством благости, кротости и долготерпения Божия, не разумея, что благость Божия ведет тебя к покаянию? Но, по упорству твоему и нераскаянному сердцу, ты сам себе собираешь гнев на день гнева и откровения праведного Суда от Бога» (Рим. 2:4-5). Видишь ли, возлюбленный христианин, сколь удивительна благость Божия к нам, которая не только создала нас, и создала не так, как прочие вещи, несмысленными и бесчувственными, но чувствами и разумом почтила нас, созданных питает, одевает, согревает, сохраняет и освещает; не только нас, согрешивших, помиловала, но и согрешающих терпит нас; и не только терпит, но и сохраняет нас от козней врага нашего, погибели нашей ищущего, как выше видел ты. Но сколь велика Божия благость к нам, сколь велика любовь Его к нам, сколько мы обязаны Ему. Ум наш не в состоянии как постигнуть этой Божией к нам любви, о люди, так и изобрести, чем бы воздать за нее. Одно сие можем знать и признать от сердца, что ничего не можем воздать, что бы ради Него ни делали мы. «Что воздадим Господу за все, что воздал нам» (Пс. 115:3)? Так всегда с пророком исповедаться со смирением должно. Все, что ни делал или ни делает нам Господь наш, даром, от одной любви, делает. Но хотя и недостает в нас сил к достойному благодарению, однако должны мы, сколько сил наших есть, о том стараться, чтобы всегда сердцем и устами благодарными Ему быть.
• 219. Долг любви ничем иным, как любовью платится. Ибо любовь ничем иным, как взаимной любовью удовлетворяется. Ибо любящему ничто не приятно, что бы ни делал, что бы ни приносил ему любимый, если взаимной любви от него не видит. Тем более Богу, Любящему нас и Благодетелю нашему, Господу нашему, Который «не имеет нужды в наших благах» (Пс. 15:2), ведь блага, какие мы ни имеем, – Его, ничто не приятно, что ни принесем, если любовного и благодарного сердца не принесем. Итак, за долг любви Божией, которою мы несказанно Ему обязаны, ничего принести не можем, как только взаимную любовь и благодарное сердце. Этот долг всегда и всячески должны мы платить, но никак и ничем не можем заплатить. Этот долг требует от нас, чтобы мы всякое послушание Ему оказывали и не свою, а Его волю исполняли. Этот долг требует от нас, чтобы мы, если Ему не можем дать ничего, рабам Его, требующим ради имени Его, давали, голодных питали, нагих одевали, бескровных в дома наши вводили, печальных утешали, странствующих успокаивали, больных и в темницах сидящих посещали, и в прочих требованиях и нуждах им служили (Мф. 25:35-36). Этот долг требует от нас, чтобы мы согрешившей братии нашей от сердца «прощали… согрешения их»(Мф. 6:14-15). Этот долг требует от нас, чтобы мы «любили врагов наших, благословляли проклинающих нас, благотворили ненавидящим нас и молились за обижающих нас и гонящих нас»(Мф. 5:44). Этот долг требует от нас, чтобы мы «представляли тела наши в жертву живую, святую, благоугодную Богу, для разумного служения нашего» (Рим. 12:1); «умерщвляли земные члены наши: блуд, нечистоту, страсть, злую похоть и любостяжание, которое есть идолослужение» (Кол. 3:5). Этот долг требует, чтобы мы благость эту Божию на сердцах наших написали, устами свидетельствовали, с друзьями нашими беседовали, перед врагами не молчали о ней. Этот долг требует, чтобы и душ наших не щадили, где честь имени Его требует, – словом, все, что воле Его святой угодно, с усердием и радостью творить не отказывались (см. Еф.5:10).
• 220. И в противоположном, что нам посылается, должны Бога еще больше благодарить, к чему следующие причины побуждают: 1) От Благого Бога не может быть нам ничего, кроме блага, хотя нам кажется и наоборот. Ибо часто, по неразумию и слепоте нашей, считаем то добрым то, что для нас зло; и то, что для нас истинное добро, считаем злом. Но Преблагой и Премыдрый Отец Небесный иначе усматривает, и «вместо хлеба… камень, и вместо рыбы… змею… податьне хочет просящим у Него»(Лк. 11:11-13; Мф. 7:11). 2) Отнятием благ учимся познавать блага и Подателя благ – Бога. Ибо пока имеем добро и насыщаемся добром, не познаем добра, а так и Бога, всякого добра Подателя, забываем, но тогда истинно познаем добро, когда его лишаемся. Сколь великое добро – здоровье, в болезни познаем; сколь великое дарование Божие – хлеб, во время голода примечаем; пользу света во тьме или в слепоте, пользу мира и покоя во время нашествия врагов, пользу дождя во время засухи, пользу сияния солнечного во время непогоды, пользу свободы в неволе, пользу воды во время жажды, пользу огня во время холода и зимы узнаем. А узнав добро, отчасти вкушаем и видим, «как Благ Господь» (Пс. 33:9), Который блага нам дарует. 3) Когда отнимает Бог добро телесное от нас, хочет подать добро душевное. Когда отнимает богатство телесное, хочет подать душевное; когда отнимает здоровье телесное, хочет подать здоровье душевное; когда лишает славы временной, хочет подать славу вечную. А делает так потому, что, знать, усмотрел, что добро телесное с душевным не может в нас поместиться. И потому делает как искусный врач, который одну часть тела отсекает, чтобы все тело сохранить. Так и премудрый Врач душ наших, Господь, отсекает телесное добро, чтобы оба – и душа, и тело – в вечной жизни сохранились. На лекаря не гневаемся, когда такую о нас заботу проявляет, но даже благодарим его, любим его и плату ему даем. Намного больше Бога, так милостиво и человеколюбиво о нас промышляющему, должны благодарить. Ибо «Господь, кого любит, того наказывает» (Євр. 12:6). Ибо когда подает нам благополучие Преблагой Бог и тем нас к Себе привлекает, то растленное наше естество этим превозносится более, нежели к любви Божией побуждается. Поэтому Отеческий Божий Промысел попущением бед смиряет нас и тем исправляет. Итак, что нам кажется неблагополучием, то для нас истинное, прямое и какого должно желать благополучие. Плоти нашей беда, но духу счастье; плоти изнеможение, но духу подкрепление; плоть увядает, но дух процветает. Беды и наказания, как посланники Божии, которые возвещают нам, благодарно терпящим их, последующую Божию благодать. Ибо беды к Богу приводят нас. «В скорби своей они с раннего утра будут взывать ко Мне, говоря: «Идем и возвратимся ко Господу Богу нашему, ибо Он поразил нас и исцелит нас, уязвит и уврачует нас», – говорит пророк (Ос. 6:1-2). 4) Когда телесное добро отнимает Бог, не все отнимает, но оставляет некое, смотря на силу духа нашего. Ибо ведает Премудрый и Преблагой Создатель наш немощь нашу, а потому когда одного лишает нас, другое оставляет, чтобы смогли искушение понести без изнеможения; а притом искушаемым руку помощи подает. Так, когда отнимает богатство, оставляет здоровье; отнимая здоровье, оставляет другое какое утешение. Итак, если терпишь нищету, а здоров, благодари, что здоровье имеешь и можешь трудами себе снискать хлеб. Если ты нищ и нездоров, благодари, что имя Христово питает тебя. Если терпишь болезнь, а имеешь богатство, благодари, что имеешь утешение от довольствия. Если пожитки похищены, благодари, что дом цел и есть где покой иметь. Если имение и дом сгорел, благодари, что сам цел остался, ибо многие и сами с домами и имением сгорают. Если терпишь злословие и клевету, благодари, что еще не бьют, в ссылку не посылают, не заключают в темницу. Если в темнице сидишь просто, благодари, что не окован. Если окован, благодари, что видишь свет, имеешь пищу, и прочее. Если чести лишился, благодари, что с ней от многих хлопот, сует, зависти, проклятия, злословия, негодования, злобы, наветов и прочих зол, окружающих честь, освободился и что еще имения не лишился. Если чести и имения лишен, благодари, что в заточение не послан. Если в заточение послан, благодари, что смерти не предан. «Если на смерть осужден, – говорит свт. Василий Великий, – и неправедно, благодари, что тебе за это венец преславный на небе уготован. Если праведно, – говорит тот же св. отец, – благодари, что временной смертью от вечной смерти избавишься» (В Слове о Иулитте-мученице). Так по примеру этому и в прочем поступай. А притом знай, что мы никакого добра у Бога не заслужили, но, напротив, всякого наказания достойны; и какое бы наказание ни было, грехи наши еще большего достойны.
• 221. Здесь представляется, каким образом Преблагого Бога, Благодетеля нашего и Промыслителя, за все Его к нам благодеяния должны мы благодарить. Куда ни посмотрим, куда ни обратим очи и ум наш, везде имеем достаточно случаев, чтобы благость Божию прославлять. В ночи смотришь на небо чистое, звездами, как бисером, украшенное, и между звезд видишь луну сияющую, – тебе они служат. Благодари «Сотворившего…луну и звезды для управления ночью»(Пс. 135:7-9). Воссиял день; солнце лучи свои по всей вселенной распустило, – тебе свет его сияет. Благодари «Сотворившего… солнце для управления днем» (Пс. 135:7-8). Облака дождь кропят – тебе кропят. Благодари «Одевающего небо облаками и Приготовляющего для земли дождь» (Пс. 146:8). Поднялся ветер и начал облака прогонять и очищать небо – тебе он служит. Благодари «Изводящего ветры от сокровищниц Своих» (Пс. 134:7). Видишь поля, различными плодами наполненные, луга и леса зеленеющие, садовые деревья, плодами изобилующие это дело благости Божией, тебе это Богом посылается. Благодари Даровавшего, говоря: «благослови, душе моя, Господа» (Пс. 102:1). Пришла зима, оделась земля снегом, мороз сковал озера, реки и болота, и так везде свободный оказался путь, нет нужды в мостах и прочих надобностях для переправы – это Божие благодеяние; твоим потребностям служит это. Благослови «Расстилающего снег Свой, как волну» (Пс. 147:5). Проходит зима, и весна наступает – тем тебе как бы возвещается приближающееся воскресение всей твари, от мороза умершей, – благослови Благоволившего так. Наступила весна; тут открывается новое сокровище Божиих дарований: солнце благоприятно сияет и греет, чувствуется благорастворенный воздух, земля из недр своих издает сокровища свои, от семян и корней плоды являются, и всем себя подают в употребление; луга, нивы, поля, леса одеваются и зеленеют, украшаются цветами и издают всякое благоухание, из них протекают источники и речные потоки и не только зрение, но и слух веселят; всюду слышатся различные голоса различных птиц, как некая сладкая музыка; расходятся по полям и степям скоты, не требуют от нас корма, питаются и насыщаются, тем, что рука Божия отверзла им, довольствуются, едят и играют, и так как бы благость Божию благодарят. Словом, вся поднебесная вновь прекрасный и веселый принимает вид. Бесчувственная и чувством одаренная тварь как бы вновь рождается. Тебе, разумной твари, все это богатство благости Божией открылось – говори благодарно: «Благослови, душе моя, Господа» (Пс. 103:1). Принесла земля различные плоды для насыщения и утешения твоего – благодари Устроившего так, говоря духом радостным с пророком: «Возвеселил Ты меня, Господи, в творении Твоем» (Пс. 91:5). Вкушаешь пищу – благодари «Дающего пищу всякой плоти» (Пс. 135:25). Одеваешься одеждой: благость Божия одевает тебя – благодари Благодетеля. Греется покой твой или варится пища на огне, – огонь – Божий дар, который для тебя работает и служит – благослови Сотворившего его. День прошел – пой благодарно, ибо сподобил тебя Господь без вреда и погибели провести его; пой сердцем и устами: «Песнословлю Тя, Господи!» Уснул ночью и, поспав, встал – говори: «Благословлю Тя, Господи!» Говори с пророком: «Я уснул, спал и встал, ибо Господь защитит меня» (Пс. 3:6). Чувствуешь ударение совести за грехи – благодарение Богу принеси, потерпевшему согрешения твои и не предавшему тебя в руки врага твоего; исповедайся благодарно с пророком: «Исповедуюсь Тебе, Господи, всем сердцем моим, и прославлю имя Твое вовек: ибо милость Твоя ко мне велика и Ты избавил душу мою от ада преисподнейшего» (Пс. 85:12-13). Ощущаешь страх Суда Божия или желание вечной жизни Божией – то благодать зовет тебя на покаяние, – говори: «Благословен Господь, Который хочет, чтобы все люди спаслись и достигли познания истины» (1Тим. 2:4); повинись зову Божией благодати, пока «время благоприятно… и день спасения», пока слушает и помогает Господь. Ибо говорит: «Во время благоприятное Я услышал тебя и в день спасения помог тебе. Вот, теперь время благоприятное, вот, теперь день спасения» (2Кор. 6:2). Пришла скорбь, печаль, болезнь или иная какая превратность, – так спасения твоего ищет Господь твой; благодари Желающего и Ищущего спасения твоего; говори с Псаломником: «Благо мне, что Ты смирил меня, чтобы я научился уставам Твоим» (Пс. 118:71). Помышляешь о спасительном смотрении Сына Божия к роду человеческому (а ты всегда должен помышлять о таком великом и важном деле), – с радостью и глубоким смирением воспой: «Благослови, душе моя, Господа, и вся внутренняя моя имя святое Его! Благослови, душе моя, Господа, и не забывай всех воздаяний Его» (Пс. 102:1-2), и прочее. Или так с пророком Захарией благослови Господа: «Благословен Господь Бог Израилев, что посетил народ Свой и сотворил избавление ему, и воздвиг рог спасения нам в доме Давида, отрока Своего» (Лк. 1:68-69). Слышишь гласы пророческие и апостольские, слышишь проповедующих Божие Слово, разумей, что тебе эти посланники Божии служат, «благовествующие мир, благовествующие благое» (Рим. 10:15), проповедуют отпущение грехов, приблизившееся царствие небесное, учат правде, наставляют на путь правый, ведут к вечному блаженству – говори благодарным духом: Слава Богу, Благодетелю нашему, вовеки, аминь! – Из вышесказанного следует, что как в благоденствии, так и в злоденствии должны мы Бога благодарить. В благоденствии – ибо блага Его даром мы, недостойные, получаем от Него и ими утешаемся. В злоденствии – ибо исправляемся Им, в чувство приходим, познаем себя, свою подлость, недостоинство и окаянство, учимся блага Божии великим считать и Подателя благ почитать.
• 222. Благодарность, поскольку благоприятна, больших и многочисленных благодеяний удостаивается от Бога. И это, кажется, являет Христос, когда говорит: «Кто имеет, тому дано будет и приумножится»(Мф. 13:12); и еще: «Всякому имеющему дастся и приумножится»(Мф. 25:29). Ибо благодарность как дар Себе принимает Преблагой Владыка наш и за этот дар новые воздаст радости. «Благодарность, – говорит свт. Василий Великий, – в благодеяние вменяет Бог; и Тот, Который имения тебе дает, просит от тебя милостыни через руки нищих; и хотя Свое принимает от тебя, но, как за собственное твое добро, воздает тебе истинную Свою благодать» (Слово о Иулитте-мученице). То же и Христос к находящимся по правую руку от Него на Суде Своем праведном говорит: «Так как вы сделали это одному из сих братьев Моих меньших, то сделали Мне» (Мф. 25:40). Ибо что имеем свое, кроме грехов? И что можем дать Тому, от Которого все имеем, как выше сказано? Но с благодарением к Богу Божие добро дающий ближнему как бы свое дает; и Бог то дарование Себе вменяет, и потому новым благодеянием, как богатый в милости и щедротах, дающего награждает и благодать за благодать воздает.
• 223. Неблагодарность человеческую Божие Слово обличает во многих местах, некоторые из которых здесь предлагаю для того, чтобы показать, какой тяжкий грех – неблагодарность. Святой пророк Моисей, желая обличить неблагодарность людей израилевых, небо и землю призывает во свидетельство слов своих, говоря: «Внимай небо,и я буду говорить,и да слышит земля слова уст моих. Польется, как дождь, вещание мое, и… сойдут, как роса, слова мои, как туча на зелень и как ливень на траву. Ибо я имя Господне призвал, воздайте величие Богу нашему. Бог, истинны дела Его, и все пути Его, праведны; Бог верен, и нет неправды в Нем;_ праведен и преподобен Господь. Но они согрешили пред Ним, они не Его дети по своим порокам. Род строптивый и развращенный! Сие ли воздаете вы Господу? Эти люди глупы и неразумны! Не Он ли Отец твой, Который усвоил тебя, и сотворил тебя, и создал тебя? Вспомните дни древние, помыслите о летах прежних родов; спроси отца твоего – и возвестит тебе, старцев твоих – и… скажут тебе. Когда Всевышний разделял народы и расселял сынов Адамовых, поставил пределы народов по числу Ангелов Божиих. И были часть Господня, народ Его Иаков, наследственный удел Его Израиль. Он довольствовал его в пустыне, во время жажды и зноя в безводной, ограждал его, и учил его и сохранил его, как зеницу ока. Как орел покрыл гнездо свое и носится над птенцами своими, простер крылья свои, и принял их, и поднял их на плечи Свои.Господь один водил их, и не было с ними чужого бога. Он возвел их на высоту, насытил их произведениями полей; они пили мед из камня и елей из твердой скалы; Он питал их маслом коровьим и молоком овечьим, и туком агнцев и овнов, телят и козлов, и тучной пшеницей, и они пили вино, кровь виноградных грозд. И ел Иаков, и насытился, и отвергся возлюбленный; утучнел, потолстел, разжирел, и оставил Бога, сотворившего его, и отступил от Бога, Спасителя своего. Прогневали они Меня богами чуждыми и мерзостями своими преогорчили Меня; принесли жертвы бесам, а не Богу, богам, которых… не знали, новым и недавним, которые пришли от соседей, тем, которых не знали отцы их. Бога, родившего тебя, ты оставил и забыл Бога, питающего тебя» (Повт. 32:1-18), и прочее. Пророк Исайя тоже призывает небо и землю во свидетельство жалобы Божией на неблагодарность людей израилевых: «Слушай, небо, и внимай, земля, ибо Господь говорит: Я родил сыновей и возвысил их, они же отверглись Меня. Вол знает владетеля своего и осел – ясли господина своего, Израиль же Меня не познал, и люди Мои не разумеют Меня». А далее пророк, с великой ревностью по Богу укоряя их, говорит: «Увы, народ грешный, люди, исполненные грехов, семя лукавое, сыновья беззаконнии, вы оставили Господа, и разгневали Святого Израилева, возвратились вспять», и прочее (Іс. 1:1-4). Через пророка Малахию говорит Господь о не почитающих и не боящихся Его, чего корень есть неблагодарность: «Сын чтит отца, и раб господина своего боится; и если Я – Отец, то где почтение ко Мне? И если Я – Господь, то где страх предо Мной?– говорит Господь Вседержитель» (Мал. 1:6). Псаломник на неблагодарность людей израилевых жалуется, говоря: «Забыли благодеяния Его, и чудеса Его, которые явил им»; и еще: «возлюбили Его устами своими, и языком своим солгали Ему; сердце же их не было право пред Ним, и не были они верны завету Его» (Пс. 77:11,36-37). Христос, когда десять прокаженных очистил, а один только из тех очистившихся, самарянин, возвратился к Нему с благодарностью, говорит: «Не десять ли очистились? Где же девять? Как они не возвратились воздать славу Богу, кроме сего иноплеменника?» (Лк. 17:17-18). И Иуде, предателю Своему, обличая его неблагодарность, говорит: «Иуда! Целованием ли предаешь Сына Человеческого?» (Лк. 22:48). – Из этих приведенных и прочих мест Святого Писания можем видеть: 1) Сколь тяжка пред Богом неблагодарность. Тяжко людям терпеть неблагодарность тех, коим благодеяние какое-либо сделали; тем более Богу. Ибо люди, какое ни делают добро ближним своим, это есть Божие добро, а не их собственное; от Бога имеют, а не от себя, добро всякое. Ибо что ни имеем, кроме грехов, то Божие, а не наше, и потому, когда делаем кому добро, от Божия добра, нам данного, уделяем. Однако, хотя и не своим добром приносят кому пользу и от него не видят благодарности, не без болезни претерпевают то, как это для всякого несомненно. Сколь несравненно тяжелее наша неблагодарность перед Богом, Который не чужие, а Свои блага, блага бесчисленные, умом непостижимые, ведомые нам и неведомые, являет нам, как сказано выше. И являет не только каждый день, но и каждый час и минуту, так что и минуты без благ Его жить не можем! 2) Чем кто больших благ удостаивается Богом, тем более и тяжелее грешит, если Ему не оказывает благодарности. Более тяжелой неблагодарностью перед Богом была неблагодарных иудеев, нежели язычников, не знающих Его. Ибо иудеи, кроме общих благодеяний Божиих, которые изливаются добрым и злым, праведным и неправедным, то есть временные и земные блага, особливой милости более язычников Богом удостоились. «И были часть Господня, народ Его Иаков, наследственный удел Его Израиль. Он довольствовал его в пустыне», и прочее (см. в вышеприведенных местах Писания). «Им принадлежат усыновление и слава, и заветы, и законоположение, и богослужение, и обетования; их и отцы, и от них Христос по плоти, сущий над всем Бог, благословенный во веки, аминь», – воздыхает о них Павел (Рим. 9:4-5). «Не сделал он сие ни одному еще народу и судов Своих не явил им», – говорит пророк, то есть то, что сделал иудеям (Пс. 147:9). Потому и неблагодарность их перед Богом тяжелее, чем у язычников, как они во многих местах Святого Писания обличаются. “Но они согрешили пред Ним, они не Его дети по своим порокам. Род строптивый и развращенный! Сие ли воздаете вы Господу?» – говорит им святой Моисей в Песни своей (см. выше). “Я родил сыновей и возвысил их, они же отверглись Меня.», – говорит Бог через пророка. «Забыли благодеяния Его, и чудеса Его, которые явил им» (см. выше). Велика и тяжка была неблагодарность неблагодарных иудеев; но еще большая и тягчайшая неблагодарность – неблагодарных христиан. Ибо иудеи те не видели Бога во плоти, а христиане видят. Не видели они ходящего по земле в образе раба; не видели проповедующего, не видели чудодействующего; не видели Плотью страдающего, Плотью умирающего за грешников, Плотью восстающего из мертвых, возносящегося на небо, и с прославленной Плотью сидящего по правую руку от Отца, а христиане видят. Иудеи не видели Святого Духа, сошедшего в огненных языках, – христиане видят. Иудеи не слышали о приблизившемся царствии небесном, а христиане слышат. Иудеи избавлены от рабства египетского, христиане – от рабства и мучения адского. Иудеев Моисей избавил, христиан – Сын Божий. Иудеи введены в землю обетованную, христианам открыта дверь царствия небесного. Иудеи не причащались Тела и Крови Христовой, христиане причащаются. Иудеи не слышали Бога, с неба говорящего: «Сей есть Сын Мой возлюбленный, в Котором Мое благоволение» (Мф. 3:17), – христиане слышат. «Многие пророки и праведники желали видеть, что христиане видят, и не видели, и слышать, что… слышат, и не слышали» (Мф. 13:17) – христиане видят и слышат. Итак, большей милости, чести и преимущества удостоились от Бога христиане, нежели иудеи. Поэтому более благость Божию огорчают, когда являются неблагодарными, нежели иудеи. Ибо чем больше благодеяние, тем более обязывает к благодарению, тем бесстыднее бывает благодетельствуемый, когда благодарного почтения не воздает благодетелю своему. Иудеев неблагодарных обличали пророки, христиан неблагодарных обличит Сам Христос, Праведный Судия, во время страшного Своего пришествия: «Алкал Я, и вы не дали Мне есть; жаждал, и вы не напоили Меня; был странником, и не приняли Меня; был наг, и не одели Меня; болен и в темнице, и не посетили Меня» (Мф. 25:42-43). Хотя и всем грешникам страшен будет гром этот, но более христианам неблагодарным, познавшим истину и в истине не ходившим. Весьма стыдно и страшно будет выговор этот слышать неблагодарным грешникам; слышать перед всем светом, перед святыми Ангелами и избранниками Божиими; слышать от Христа, ради всех сошедшего с небес и воплотившегося, ради всех пожившего на земле, ради всех страдавшего, распятого, умершего, погребенного и из мертвых воскресшего, так всех возлюбившего, – страшно: ибо лишатся всей Божией милости на веки вечные.
• 224. Признаки неблагодарности примечаются следующие: 1) Благодеяние Божие забывать. «И забыли благодеяния и чудеса Его, которые явил им» (Пс. 77:11), об иудеях неблагодарных пишется. Ибо благодарный всегда помнит благодеяние, и, смотря умом на благодеяние, благодарит благодетеля. Так святой Давид всегда помнил и благословил Благодетеля своего Господа: «Благословлю Господа на всякое время, всегда хвала Ему на устах моих» (Пс. 33:2), – и к тому душу свою побуждал: «Благослови, душе моя, Господа, и не забывай всех благодеяний Его»(Пс. 102:2); – но и других к тому побуждал: «Возвеличите Господа со мною, и вместе превознесем имя Его» (Пс. 33:4). Так трое отроков, спасшиеся в печи халдейской, не только сами воспевали спасшего Господа, но и всю тварь к пению созывали: «Благословите, вся дела Господня, Господа, пойте и превозносите Его вовеки»(Дан. 3:57, Дан. 3:26-90). Неблагодарный не так: но тогда только помнит, когда получает благодеяние; тогда только хвалит благодетеля, когда утешается благодеянием его; а как утешение отойдет, забывает благодеяние и благодетеля. Так иудеи, вышедшие из Египта, как только через Чермное море перешли и воспели хвалу Божию, вскоре забыли такое великое Божие дело, как говорит о них Псаломник: «И воспели хвалу Ему, но вскоре забыли дела Его» (Пс. 105:12-14). Так и ныне многие христиане, или от болезни, или от смерти, или от темницы, или от иной какой беды избавившись, забывают это Божие благодеяние. Также питаются, одеваются и прочим добром Божиим снабжаются; но притом не поминают Благодетеля. Чают воскресения мертвых и жизни будущего века, но Умершего за них и Воскресшего от сердца не благодарят, и дела этого великого не стараются в памяти содержать, и так являются Богу, Благодетелю своему, неблагодарными. 2) Знак великой неблагодарности – Божие благодеяние себе приписывать и тем хвалиться, или приписывать немощной твари. Такую неблагодарность показали израильтяне, которые то великое Божие дело своего избавления из Египта тельцу золотому приписали: «Вот боги твои, Израиль, которые извели тебя из земли египетской» (1Царів. 12:28). Так и ныне многие, хотя не приписывают дела Божии бездушному идолу, но себя вместо идола поставляют; и что Богу одному приличествует, себе приписывают: «Я-де то и то сделал; я того и того научил; я того и того исцелил, того и того от смерти избавил; я того и того обогатил», – и прочие безумные речи. Что говоришь, о человек суетный? Что ты можешь доброго сделать без Бога? Откуда ты взял разум? Откуда богатство, откуда искусство? Что имеешь своего собственного, кроме грехов? «Что ты имеешь, чего бы не получил? А если получил, что хвалишься, как будто не получил?» (1Кор. 4:7) Как можешь других научить добру, когда сам зол и невежда? Как можешь других просветить, будучи сам слеп? Как можешь других обогатить, будучи сам нищ? Как можешь других избавить, сам каждую минуту помощи требующий? Бог один всех просвещает, один учит, один обогащает, один избавляет. От Него одного разум, помощь, избавление, богатство, исцеление. Тому одному подобает честь и похвала за все. Разум твой, искусство, богатство, крепость – это Божие дарование. Зачем же то, что Божие, себе, человеку немощному, скудному, бедному и ничтожному, присваиваешь? Как отнимет Бог Свое, то останутся тебе только твои грехи, которые тебя должны смирять, а не дарование Божие возносить? 3) Признак неблагодарности – дарование Божие скрывать или употреблять не во славу Божию, но ради своей корысти и прихоти. Таковы те, которые имеют разум, но не употребляют его на пользу ближним своим, или, что хуже, употребляют разум во вред братии своей: составляют язвительные писания, ложные клеветы, которыми стараются истину низложить, ложь поставить. Сколь же это великое зло, всякий может видеть. Также те, которые богатство мира этого имеют и скрывают его, или на непотребные расходы употребляют, а просящих ради Христова имени, презирают. Также те, которые, будучи в чести, не ищут чести и славы Божией и пользы ближних, ради чего в честь всякий призывается, а ищут своего скверного прибытка. Злоупотребление же дарованием Божиим потому неблагодарностью признается, поскольку дарование ради того нам дается, дабы мы и сами им пользовались, и благодарили Бога, и другим им пользу приносили в честь Давшего нам добро Свое. Ибо люди, пользуясь добром Божиим, нам подаваемым, убеждаются прославлять Бога, всех благ Подателя. Злоупотребляющий же дарованием пресекает это прославление и открывает путь к негодованию и хулению. Это-то и значит выговор Христа на Страшном Суде тем, кто по левую сторону Его: «Алкал Я, и вы не дали Мне есть; жаждал, и вы не напоили Меня; был странником, и не приняли Меня; был наг, и не одели Меня; болен и в темнице, и не посетили Меня. Я вам дал блага Мои ради вашей и ближних ваших пользы; а вы не хотели делиться ими ради имени Моего с нуждающимися, но ими прихотям и страстям своим служили. Не требовал Я от вас Себе пищи, одежды, покрова, посещения, утешения, но требовали братья Мои «меньшие», и так как им не сделали ради Меня, то не сделали Мне» (Мф. 25:42-45). 4) Признак неблагодарности – нетерпение и роптание в бедах, потому что бедами нас хочет Бог исправить и к Себе привлечь, за что подобало бы от сердца благодарить Бога, так милостиво о нас промышляющему. Сколько есть таких, которые бедами подвиглись к истинному покаянию и так к Богу возвратились, о чем не только Святое Писание, но и церковная история свидетельствует. Ниневитяне предстоящей бедой обратились от злых своих дел и начали каяться (см. Йон. 3). Манассия, царь Иудин, бедами подвигнулся и взыскал Господа смирением и покаянием (см. 2Хрон. 33:12-13). Израильтяне, бедами подвигнувшись, обращались к Богу, как о том больше всего книга Судей свидетельствует. Бедой понуждаемая, женщина хананейская вопиет Христу: «Помилуй меня, Господи, Сын Давидов» (Мф. 15:22), и проч. Апостол Павел согрешившего в Коринфе «предает сатане во измождение плоти, чтобы дух был спасен в день Господа нашего Иисуса Христа» (1Кор. 5:5). О, сколь многие и ныне в бедах ищут Бога – те, которые в благополучии оставляли Его! Сколь многих нищета смиряет – тех, которых богатство возносило! Сколь многих скорбь и печаль подвигает к истинной молитве и сердечному воздыханию – тех, которые в мирской радости не вспоминали Бога! Сколь многих болезнь убеждает презирать славу, честь, богатство, сладость мира сего – тех, которые, будучи здоровыми, ими утешались, – и искать царствие Божие и правду Его (см. Мф. 6:33), – тех, которые во здравии не думали о том! Искусившийся знает это. О, превратность – горькое по вкусу врачевство, но спасительное, жезл Отеческого Божиего наказания, от сна греховного пробуждающий, искоренение плотского пристрастия, возбуждение к духовной жизни, низложение гордости, училище терпения, воспитание смирения, начало духовной мудрости, вождь к молитве, приведение к Богу, ходатай “упования, которое не посрамит! От скорби происходит терпение, от терпения опытность, от опытности упование, а упование… не посрамит» (Рим. 5:3-5). Благословен еси, Господи, Боже отец наших, ибо различным образом приводишь нас к Себе и вечному Твоему блаженству. Итак, возлюбленный христианин, явный признак неблагодарности к Богу – если кто в бедах не имеет терпения, ибо бедами как бы убеждает нас Бог входить в блаженство Его вечное. Вспомни, сколько погибло поживших в благополучии и увеселении мира сего. Итак, лучше нам молить Бога о том, чтобы Отеческим Своим жезлом наказывал и милости Своей не отнимал у нас: «Накажи нас, Господи, но по правде, а не в ярости», – с пророком говорить (Єр. 10:24), нежели с роптанием и негодованием наказание Его принимать, что и Его благости противно, и нам вредно. Все верные Его от начала мира с благодарением наказание Его принимали и ожидали милости от Него, и получили. То же и мы должны делать, если хотим милость Его получить. 5) Признак неблагодарности – это немилосердие и суровость к ближнему, когда человек каждый день и час Богом великой милости удостаивается, а сам не хочет ради Бога подобного себе человека помиловать. Ибо ради милосердия Божия, которое человеку каждый день оказывается, сколько бы обиды ни принял от ближнего, все простить от сердца должен, так что хотя бы несколько раз убит был и ожил (если бы то могло случиться), простить должен убившего. Поскольку какая бы обида ни была причинена человеку от человека и сколько бы ни было обид, это ничто по сравнению с обидой, которой величество Божие подлый человек, «земля и пепел» (Бут. 18:27), оскорбляет, преступая закон Его, и милости Его не лишается. Тогда эту, такую великую Божию милость, не помнит человек, когда ближнему согрешившему не хочет простить. И это есть великое человеческое самолюбие и лукавство, что сам он от Бога получает милость, а ближнего не хочет миловать. Так поступил с товарищем своим тот жестокосердный должник, в притче евангельской упоминаемый, которому царь, по милости своей, десять тысяч талантов простил, а он сам товарищу своему не хотел и ста пенязей, такого малого числа, простить. Поэтому и милости, которой удостоился было от милостивого господина своего, лишился; и гнев от него с выговором почувствовал: «Злой раб! Весь долг тот я простил тебе, потому что ты упросил меня; не надлежало ли и тебе помиловать товарища твоего, как и я помиловал тебя?» И, разгневавшись, государь его отдал его истязателям, пока не отдаст ему всего долга» (Мф. 18:32-34). Такой же гнев от Бога, Царя неба и земли, почувствуют и все те, которые от Него всегда такой милости удостаиваются, так Его оскорбляя, не подпадают казни; а сами и малейшей милости ближнему явить не хотят, но за малое поносное слово влекут на суд и предают темнице. «Так и Отец Мой Небесный поступит с вами, если не простит каждый из вас от сердца своего брату своему согрешений его», – заключает Христос эту притчу (Мф. 18:35). Эту немилость являют господа рабам своим и командиры подчиненным, если или за свою обиду, или не соответственно мере преступления с гневом жестоко мучают их; а также и прочие, которые за обиду и погрешение или судом, или иным образом мстят ближним своим, несмотря на то, как милосердно с ними Бог поступает, Который если беззакония усмотрит, «кто постоит?» (Пс. 129:3). 6) Признак неблагодарности – устами Бога благодарить, а сердце с устами несогласное иметь: устами почитать, но сердцем и жизнью своей бесчестить Его. О таких говорит Псаломник: «возлюбили Его устами своими, и языком своим солгали Ему, сердце же их не было право пред Ним, и не были они верны завету Его» (Пс. 77:11,36-37). И в ином месте Бог говорит: «Приближаются ко Мне люди сии устами своими, и чтут Меня языком, сердце же их далеко отстоит от Меня» (Мф. 15:8; Іс. 29:13). Таковы те, которые в церковь на славословие ходят, но делами хулят Бога; языком поют, но преступлением святого закона Его бесчестят. Таковы те, которые создают храмы Божии каменные или деревянные, но разоряют храмы Божии одушевленные; украшают образ Христов и святых Его, но людей, по образу Божиему и по подобию созданных, обнажают; облагают святое Евангелие серебром, золотом и драгоценными, по мнению человеческому, каменьями, но написанного в Евангелии и коснуться не хотят. Еще таковы те, которые строят богадельни, обильные раздают милостыни, но с других, подобной себе братии, сдирают, а это есть не милость, но бесчеловечность, не жертва, а мерзость есть перед Богом. «Что заколающий сына пред отцом его, то приносящий жертвы от имения убогих», – говорит Писание (Сир. 34:20). Сколь приятно смотреть отцу, когда сын перед ним заколается, столь приятна Богу жертва твоя, которую ты приносишь от слез убогих! Да разве ты хочешь утаить перед Богом, что чужое приносишь, и, столько слез пролив, приносишь! Но «Насадивший ухо, не слышит ли плача рабов Своих? И Создавший око, не увидит ли слез» их, которые ты пролил (Пс. 93:9)? Ты приносишь имения их, а они плач и слезы проливают перед Богом: и обоих дела – твоя неправда и их стенание – до Бога доходят. И так Он и твою неправду видит, и их плач и стенание слышит, и воздаст тебе и им свое. И ты, что приносишь, то не твое, а бедных, тобой обиженных. Что ты обидел их, то твое собственное, и вошло уже в уши Господа Саваофа, и уже записано в книге Его, и объявит тебе в день Суда Своего. Итак, если осмотришься, то увидишь, что жертва твоя не что иное, как грех перед Богом тяжкий, к Нему вопиющий и отмщения тебе просящий, и потому “мерзость” (Лк. 16:15). А если кто, хотя и без обиды ближнего созидает и украшает храмы, дает милостыню и прочее подобное этому делает, но хочет прославиться от людей, – к вышеописанному же числу людей принадлежит. Ибо не с благодарностью Богу, а с тщеславием делает; не Божией славы ищет, а своей корысти; не Бога почитает, а себя; не Бога любит, а себя. Ибо без любви к Богу и почитания, от любви происходящего, благодарности быть не может. Ибо и человеку-благодетелю без любви и истинного почтения ничто неприятно. Любовь ничем иным довольствоваться не может, как любовью взаимною. 7) Превеликий признак неблагодарности есть хула, когда человек или не признает бытия Божия, или какие другие на имя Его святое и страшное изрыгает хулы. Этого рода люди, или даже выродки рода человеческого, и, если по правде признать, чудовища всего света, последнюю разума искру погасили, хотя бы они и звезды считали, или землю размеряли. Они поступают подобно тому, кто отца, от которого рожден, не признает: «Я-де не имею отца». Они хуже самих скотов, которые хозяев своих и питающих их знают и почитают. Они на здания, дома, искусство смотрят, а архитектора и хозяина не признают; они пищу сваренную едят, а повара не признают; они письма читают, а писателя не признают, и думают, что это само собой делается. Если бы кто заключил таких в темнице и не дал бы куска хлеба им, пусть бы тогда самобытным своим довольствовались хлебом и светом, Подателя которых не хотят признавать и почитать. 8) Наконец, всякая беззаконная и вере христианской противная жизнь есть признак неблагодарности. Ибо к Богу благодарности не может быть без любви Божией, которая познается в соблюдении заповедей Божиих, как говорит Христос: «Кто имеет заповеди Мои и соблюдает их, тот любит Меня» (Ін. 14:21).

Глава 8: О надежде

«Так говорит Господь: «Проклят человек, который надеется на человека, и плоть делает своею опорой, и сердце которого отступило от Господа. И благословен человек, который надеется на Господа, и будет Господь упование его; и будет, как дерево, посаженное около вод, и во влаге пустит корни свои; не убоится оно, когда придет зной, и будет на нем стебель зеленый, и во время бездождия не устрашится, и не перестанет приносить плода» (Єр. 17:5,7-8).

«Не надейтесь на князей, на сынов человеческих, в которых нет спасения» (Пс. 145:3).

“Лучше надеяться на Господа, нежели надеяться на человека. Лучше уповать на Господа, нежели уповать на князей» (Пс. 117:8-9).

«Надеющийся на Господа, как гора Сион» (Пс. 124:1).

• 225. Не все одну имеют надежду: иной надеется на князей и сынов человеческих, иной на богатство, иной на честь, иной на разум свой, иной на силу свою, иной на что-либо другое. Одни истинные христиане, все прочее оставив, на одного Бога надежду свою полагают. И как одни они истинную надежду имеют, так прочие ложную, и потому заблуждаются. Ибо как кто с истинного пути совратится, блуждает по различным дорогам, так и кто от Бога отстанет, вынужден бывает искать себе помощи от различных вещей; но не меньше блуждает, чем тот, который истинный путь потерял, или кто, света очей своих лишившись, не видит, куда идет.
• 226. Как терпение, так и надежда в бедствии познается. Многие думают, что они на Бога надежду имеют, но пришедшая беда открывает надежду их и показывает, на кого они надеются. От кого кто ищет в напасти помощи и избавления, в том и надежду свою полагает. Кто к человеку и прочему созданию в бедствии прибегает, тот на человека и надеется. Кто ни к чему иному, как только к Богу одному возводит очи свои и помощи от Него одного неуклонно ожидает, хотя и медлит помощь Его, тот показывает, что он и в счастье и в несчастье на одного Бога имеет упование.
• 227. Причины, которые возбраняют на человека и прочее создание надежду полагать, таковы: 1) Надеющийся на создание грешит против заповеди первой: «Я- Господь Бог твой»(Вих. 20:2), которая повелевает, чтобы мы одного Бога знали, почитали, любили, боялись, на Него надеялись, к Нему в нуждах наших прибегали и помощи просили. Ибо такой отступил сердцем своим от Бога, как пророк говорит: «И от Господа отступит сердце его»(Єр. 17:5), – и не верует Богу, хотя устами и исповедует Его. Ибо веровать Богу и на создание Его надеяться невозможно. Ибо надежда с верою совокупна, и одна без другой быть не может. Поэтому кто надеждой отступил от Бога и прилепился к созданию, тот и верой отступил от Бога. Вера же здесь разумеется живая, а не мертвая, которая не только на языке, но и на сердце имеется. Такая вера к одному Богу, как малое дитя к матери своей прилепляется, на Него одного надеется, от Него одного помощи и избавления ждет. 2) Таковые находятся под проклятьем, как святой пророк говорит: «Проклят человек, который надеется на человека, и плоть делает своею опорой» (см. выше). Напротив, «благословен человек, который надеется на Господа, и будет Господь упование его» (Єр. 17:7), как тот же пророк говорит в приведенном Писании. Сколь же страшно быть под проклятием! Какую пользу в таком случае приносит имя христианское? Совсем никакой! Сколь блаженно быть Богом благословенным! К тому состоянию надежда на человека и всякое создание приводит, к сему – упование на Бога. 3) Такому, который надеется на создание, и молиться правильно невозможно. Вера и надежда весьма необходимы для молитвы; и без веры и надежды молиться невозможно. Как и с какой надеждой возведешь очи свои к Богу, а сам надеждой от Него отторгнулся и приложился к человеку или другому созданию? Ибо молитва истинная «духом и истиною» (Ін. 4:23) совершается, а не только языком и словом. И Бог половины сердца, которое и к созданию, и к Богу хочет прилепляться, и потому надвое разделяется, не принимает; но всего сердца от нас требует. Итак, как прострет руки свои к Богу тот, который простирает их к человеку? Как без зазрения совести скажет: «Господи, помилуй»; а сам у человека немощного милости ищет? Как исповедует: «На Тя, Господи уповах, спаси мя»; а сам уповает на князей и на сынов человеческих? Лицемерная у такого молитва, а не истинная, поскольку одно на языке, другое на сердце имеет. 4) Такой человек в покое быть не может. Ибо всегда будет бояться, скорбь и печаль иметь, непостоянным быть, туда и сюда колебаться и всего опасаться, подобно дому, который не на твердом основании, а на песке создан, всякого ветра боится. Ибо всякое создание изменению подлежит, и потому непостоянно, а потому и надеющийся на него не может не бояться противного случая. Так надеющийся на князя боится, как бы его милости не лишиться (ибо скоро милость человеческая обращается в жестокость), или как бы с ним самим смерть или другое несчастье не приключилось. Богатый опасается, как бы богатства не потерять. Одна надежда на Бога ничего не боится. Ибо Бог неизменен и вовеки пребывает. «Надеющийся на Господа, как гора Сион, не подвижится… вовек», – говорит Псаломник (см. выше). 5) Никакой надежды не имеет, кто надежду возлагает на создание. Поскольку всякое создание сам помощи, подкрепления, хранения Божия требует: «мы Им живем, и движемся, и существуем» (Деян.17:28). Надежда на всякое создание – суетная и обманчивая. 6) На кого хотим надеяться в день смерти нашей, на того и ныне, в течение жизни нашей должны всю надежду полагать, к нему прибегать и прилепляться. Тогда нас все оставит: честь, богатство в мире останется; тогда исчезнет сила, разум, хитрость и премудрость; тогда ни друзья, ни братья, ни приятели наши не помогут нам; все оставят нас тогда. Один Христос, Искупитель наш, если в Него ныне истинно веруем и надеемся на Него, не оставит нас тогда. Он сохранит нас тогда; Он Ангелам Своим повелит сопровождать нас, нести души наши на лоно Авраамово, и там упокоит нас. Итак, к одному этому Помощнику верой ныне должны мы прилепляться и на Него одного все упование возлагать, и так это упование и во время смерти и по смерти не посрамит. Поэтому и Святое Писание так сильно запрещает нам надеяться на князей и на сынов человеческих и прочее создание, поскольку надежда эта от Бога отвращает и прельщает человека, к погибели ведет, хотя того он и не замечает.
• 228. Поскольку для всякого человека естественна немощь та и слепота, что чего этими глазами не усматривает, на то и не надеется, и что чувства показывают, к тому и стремится, и враг не спит, но различные мечтания в мысли наши вкладывает, и так от Бога старается отвести нас, поэтому не неправильно надежду назвать такой добродетелью, которая сражается против дьявольских козней, мечтаний, против упования на самого себя, на свою силу, разум, благочестие, честь, богатство, предстателей, князей, сынов человеческих – словом, против упования на все то, что помимо Бога, – и в одном только человеколюбии, всемогуществе, истине Божией утверждаться старается; или это вера, отводящая сердце наше от надежды на нас самих и на прочие создания, и к одному Богу приводящая, и от Него терпеливо ожидать милости нас наставляющая и убеждающая.
• 229. Итак, желающий иметь истинную и непоколебимую надежду должен от всего создания сердце свое отвратить и ни на что то не надеяться, но на одного Бога все упование возложить в счастье и несчастье и от Него одного искать и ожидать без сомнения милости, – к чему следующие причины, от Божиих свойств взятые, побуждают: 1)  Бог – вечный и неизменный, живой и бессмертный, итак, и надежда на Него тверда и непоколебима. 2)  Бог всемогущ, Он как из ничего все создал, так и все может сделать, хотя чего-то разум наш и не понимает. 3) Бог Премудр, Он знает, как помочь, избавить и спасти. Где способа спасения нет, там Бог способ находит, и где пути нет, там путь обретает. 4) Бог преблаг и милосерд, Он не может не благотворить нам и хочет нас помиловать и избавить. 5) Бог истинен, Он солгать не может в Своем обещании. Обещал же призывающих Его помощь спасать, как об этом во многих местах Святого Писания можно найти. Итак, несомненно, надежда на Него тверда и известна, и не может пасть, хотя бы ветры и реки на нее восстали, ибо «основана… на камне»(Мф. 7:25).
• 230. Надежда эта питается, укрепляется с Божией помощью: 1) Прилежным чтением или слушанием Святого Писания. «А все, что писано было прежде, написано нам в наставление, чтобы мы терпением и утешением из Писаний сохраняли надежду», – говорит апостол (Рим. 15:4). 2) Размышлением о прежних Божиих благодеяниях, отцам нашим явленных. Приведи на ум всех, от начала мира бывших отцов, которые на Бога уповали и получили милость. Уповал Ной, Авраам, Исаак, Иаков – и избавил их. Уповал Иосиф – и избавлен был. Уповал Израиль в Египте – и чудесно от рабства египетского освободился, и прочее. «На Тебя уповали отцы наши: уповали, и Ты избавил их.К Тебе воззвали, и спаслись; на Тебя уповали, и не постыдились»(Пс. 21:5-6), – вспоминает Псаломник пред Богом благодеяния Его и тем свою надежду укрепляет. И опять, прежнюю Божию милость вспоминая, молится: «Ты явил благоволение, Господи, земле Твоей, возвратил из плена Иакова. Отпустил беззакония людей Твоих, покрыл все грехи их. Прекратил весь гнев Твой, удержался от гневной ярости Твоей. Восстанови нас, Боже спасений наших» (Пс. 84:2-5). И этим воспоминанием укрепляет себя в надежде: «Услышу, что скажет во мне Господь Бог: как изречет Он мир на людей Своих, и на преподобных Своих, и на обращающих сердцем к Нему» (Пс. 84:9). Так, вспоминая прежде бывшие Божии благодеяния, и мы должны надежду нашу укреплять и не откладывать дерзновения. Их, молящихся, помиловал Бог – и нас помилует. Они на Бога уповали, и избавил их – и нас, уповающих, избавит. Их упование не посрамило – и нас не посрамит. «Ибо нет лицеприятия у Бога» (Рим. 2:11); всех равно милует Он, которые милости ищут у Него, всех равно принимает, приходящих к Нему.
• 231. Надежда эта без терпения быть не может. И где истинная надежда, там и терпение, и где терпение, там и надежда, поскольку надежда подвержена многому искушению, как и вера. Искушается отнятием временных благ, когда лишаемся здоровья, чести, богатства, благосклонности человеческой, мира, тишины, покоя, и попадаемся во всякое неблагополучие. В этом бедственном состоянии потребно терпение, чтобы непозволенным образом не искать от бед избавления, но лучше сдаться на волю Божию и ожидать от Него милости или помогающей в терпении, или избавляющей от бед, как Он знает Сам. Нет большего искушения надежде, как когда помыслы восстают в совести и говорят: «Нет спасения ему в Боге его»(Пс. 3:3), когда страх Суда Божия, ужас геенны и отчаяние смущают и колеблют душу и утесняют совесть. Удобнее человеку претерпевать всякое внешнее искушение, нежели это утеснение совести. От этого бывает, что человек никогда не может веселиться, всегда мраком печали покрыт; и что прочих веселит, то ему большую причину к печали подает. В таком тяжком искушении больше прочего потребно терпение, молчание, из глубины сердца воздыхание, пока сильная эта непогода пройдет или облегчится. Здесь нужно надеяться сверх надежды и уповать сверх упования, как об Аврааме пишется: «Он, сверх надежды, поверил с надеждою»(Рим. 4:18). Не слушать, что помысел говорит, а что Бог обещает: «Не хочу смерти грешника» (Єз. 18:23,32), и еще: «а когда умножился грех, стала преизобиловать благодать» (Рим. 5:20), – и прочим утешительным Божиим обещаниям внимать. К этому подвигу и терпеливой надежде увещевает пророк: «Уповай на Господа, мужайся, и да крепится сердце твое, и уповай на Господа» (Пс. 26:14), и милостью Божией обнадеживает: «Терпение убогих не погибнет до конца» (Пс. 9:19), а себя в пример представляет: «Терпеливо уповал я на Господа, и Он внял мне, и услышал молитву мою» (Пс. 39:2), и еще: «Верю, что увижу блага Господни на земле живых» (Пс. 26:13).
• 232. При этом должно примечать такое слово Псаломника: «Уповай на Господа и творидобро» (Пс. 36:3); это слово показывает нам, что уповающий на Бога должен добро творить, следовать воле Божией, а не своей. Напрасно тот надеется на Бога, который противится Богу; напрасно чает от Бога милости тот, который не перестает раздражать Его нераскаянным нравом; напрасно руки простирает и очи возводит к Богу тот, который сердцем от Него отвращается и обращается к мамоне, серебру и золоту, нечистоте и прочим бездушным божкам. Ибо Бог есть Избавитель “Своим”, а не чужим, то есть противникам Своим. «Господь крепость людям Своим даст», – говорит Псаломник, – а не чужим (Пс. 28:11), «желание боящихся Его… исполнит, а не небоящихся, и молитву их услышит и спасет их», а не небоящихся (Пс. 144:19). Не боятся же Бога те, которые бесстрашно дерзают закон Его нарушать. Таких “желанияне исполнит, поскольку сами они воли Его не исполняют; и молитвы не услышит,« поскольку сами Его не хотят слушать и каяться: «но лицо Господне против делающих зло, чтобы истребить от земли память о них» (Пс. 33:17). Услышал в Вавилоне трех отроков, и от огня избавил, но – почитающих Его и не отдавших чести Его образу золотому. Слушает и ныне, но тех, которые почитают Его устами и сердцем, и не поклоняются гордости мира сего, как высокому и позлащенному идолу, которого князь тьмы и мира сего поставляет к бесчестью имени Божия и погибели человеческой. Таковых, говорю, которые не страсти свои, ни золото и серебро, создание Божие, но Создателя почитают и поклоняются, слушает и в разожженной печи искушения прохлаждает, утешает и увеселяет благодатью Своею; вкладывает в уста их пресладкую песнь благодарения: «Благословен еси, Господи Боже отец наших, и препетый, и превозносимый во веки» (Дан. 3:52).
• 233. Слушает и грешников, но перестающих грешить и кающихся. Услышал Манассию, царя Иудина, но со смирением исповедующего грехи свои и оставившего мерзости свои (2Хрон. 33). Услышал ниневитян, но через проповедьИонину покаявшихся (Йон. 3). Услышал Закхея, но смирившегося и кающегося (Лк. 19:2-10). Услышал блудницу, но плакавшую и омывшую слезами ноги Его (Лк. 7:37-38). Принял блудного сына, но оставившего чужую беззаконную страну и возвратившегося к Нему со смирением и покаянием: «Отче! Я согрешил против неба и пред Тобою и уже недостоин называться сыном Твоим; прими меня в число наемников Твоих»(Лк. 15:17-24). Ибо грешник до тех пор грешник, пока грешить не перестает и живет в бесстрашии. А когда отстанет от грехов и в грехах кается, уже Божией благодатью к числу праведных присоединяется. Поэтому и грешники таковые не должны упования своего откладывать, но без сомнения должны ожидать милости Божией во Христе Иисусе, Который «пришел в мир спасти грешников» (1Тим. 1:15; Лк. 19:10).

Глава 9: О молитве

«И Я скажу вам: просите, и дано будет вам; ищите, и найдете; стучите, и отворят вам, ибо всякий просящий получает, и ищущий находит, и стучащему отворят. Какой из вас отец, когда сын попросит у него хлеба, подаст ему камень? Или, когда попросит рыбы, подаст ему змею вместо рыбы? Или, если попросит яйца, подаст ему скорпиона? Итак, если вы, будучи злы, умеете даяния благие давать детям вашим, тем более Отец Небесный даст Духа Святаго просящим у Него», – говорит Христос (Лк. 11:9-13).

«Итак, прежде всего прошу совершать молитвы, прошения, моления, благодарения за всех человеков, за царей и за всех начальствующих, дабы проводить нам жизнь тихую и безмятежную во всяком благочестии и чистоте» (1Тим. 2:1-2).

• 234. Молитваистинная от надежды происходит. Ибо как у человека ничего не просим, когда не надеемся от него желаемого получить: например, от нищего и скупого – милостыни, от скудоумного – совета, от немощного помощи не просим, ведая, что не могут нам дать то, чего желаем, так и кто не надеется от Бога желаемое получить, не прибегает к Нему с прошением, но уклоняется к немощной твари. Напротив, как к доброму и щедрому мужу многие прибегают, поскольку надеются от него помощь в нужде своей получить, так и кто твердую и непоколебимую имеет надежду на Бога, богатого в милости и щедротах, просит у Него милости и помощи. Из этого видно: 1) Что если кто на создание надеется и от него помощи и избавления ищет, это показывает, что сердце его от Бога отступило, в милости и помощи Его отчаялось, и прилепилось к созданию, что есть грех тяжкий, подобный идолопоклонству, хотя бы устами и исповедал Бога такой человек. 2) Хотя и не устами, но сердцем хулит таковой Бога, ибо считает Его немилосердным, или не всемогущим, или неистинным в обещаниях Своих, или иное что противное благости Божией в сердце имеет.
• 235. Молитваесть прошение добра, которое приносят благочестивые люди к Богу. Так описывает святой Василий Великиймолитву в Слове об Иулитте-мученице.
• 236. Поскольку молитва есть прошение добра у Бога, Источника благ и Подателя просящим у Него; и «всякое даяние доброе, и всякий дар совершенный нисходит свыше, от Отца светов», как апостол учит (Як. 1:17): молитва есть причина всякого добра, как душевного, так телесного и временного, и показывает истинного христианина. 1) Молитвой исповедуем то, что Бог Сам говорит: «Я – Господь Бог твой», то есть, показываем молитвой о себе, что мы иного Бога не знаем, кроме Него, и на Него одного всю надежду нашу возлагаем, Ему одному поклоняемся, Его одного почитаем, от Него одного милости ищем. И тем исповедуем, что Он есть Бог живой, вечный, вездесущий, всеведущий, всемогущий, обо всех промышляющий и один всякое добро подающий, и «есть Бог наш,… Господьнаш», Промыслитель наш, «и мы… люди Егои овцы паствы Его» (Пс. 99:3). 2)  Молитвой показываем, что мы Божие обещание за велико почитаем, и подаем известие, что мы верим тому, что Бог обещал, и что Бог есть истинный, неложный в Своих обещаниях, ибо Он сам велел нам молиться и обещал услышать нас. 3) Молитвой утверждается и умножается вера, подобно дереву, которое чем более орошается, тем более растет. Ибо Божия благодать, как дождь тихий, снисходит на молящегося, и орошает сердце его, и плодоносным делает для творения добрых дел. 4) Молитвой избегаем бесстрашия. Ибо молитвой исповедуем Бога вездесущего, всевидящего, Которого, как вездесущего, должно бояться и почитать. 5) Молитвой вооружаемся против искушения дьявола, греха и всякого неблагополучия. Ибо молитва есть оружие христианское, которым противимся дьяволу и служителям его и сохраняем себе и град наш душевный. 6)  Молитвой прогоняем печаль и скорбь. Ибо как отраду получаем некую, когда верному нашему другу сообщаем нашу скорбь, так, или намного большее получаем утешение, когда скорбь нашу Преблагому и Милосердному Богу объявляем, и просим от Него утешения. Так молитвой святой Давид скорбь и печаль свою сообщал Богу и получал утешение, как это во многих псалмах показывается. 7)  Молитва есть беседа с Богом. Сколь же великое дело есть человеку тленному с Богом великим и бессмертным беседовать! Великим считаем с Царем земным беседовать, тем более с Царем Небесным и Вечным беседовать – великое и желаемое дело! 8) От оставления молитвы все противное последует. В оставляющем молитву оскудевает и исчезает вера: ибо человек сам собою не может противиться искушению, и так впадает в бесстрашие и всякий грех. От этого следует развращенная и безбожная жизнь, а далее отчаяние, наконец, явная погибель.
• 237. Причины, которые подают надежду на молитву: 1) Бог всех побуждает к молитве и призывает, как о том во многих местах Святого Писаниях можно найти. 2) Молящегося услышать милостиво обещал: «Просите, и дано будет вам»(Мф. 7:7). 3) Сам Бог научил, как и молиться нам, как молитва “Отче наш”(Лк. 11:1-4), и псалмы, и прочие пророческие молитвы показывают. Ибо мы сами от себя не знаем, как и о чем молиться, посему Милосердный Бог и тому нас научил.
• 238. Поскольку Бог на всяком месте есть, – «Бог наш на небе и на земле», – говорит Псаломник (Пс. 113:11), – то на всяком месте и молитву слушает. Поэтому на всяком месте молиться возможно. К Царям и князьям надо далеко идти, трудиться ради нужды, а к Богу не так. Где находишься, там и Бог с тобой; там и молись Ему; там и слышит тебя. Так святой апостол “хочет, чтобы на всяком месте произносили молитвы мужи»(1Тим. 2:8). И Христос говорит: «Наступает время, когда и не на горе сей, и не в Иерусалиме будете поклоняться Отцу», но на всяком месте (Ін. 4:21).
• 239. Всякое время для молитвы удобно: день и ночь, утро и вечер, полдень и полночь. К человеку с прошением не всегда можно приступать, поскольку или нуждами, или немощью, или сном, или иным чем занят бывает, а к Богу не так. Но всегда, и всякое время свободно; всегда двери открыты нам, когда хотим приступать к Нему, пока в этом веке живем; всегда готов слушать прошение наше (Мф. 7:7-8; Іс. 65:24); всегда готов, ибо Благ, «благодать подать просящим»(Мф. 7:11, Лк. 11:13).
• 240. Поскольку Бог – «Сердцеведец», то и сердечное наше желание, воздыхание слышит и знает, хотя бы уста и молчали. «Желание убогих Ты услышал, Господи, преданности сердца их вняло ухо Твое» (Пс. 9:38). Ибо Бог не требует от нас слов. Человек человеку не может прошения своего иначе объявить, как только устами и посредством слов, а Бог без слова и само помышление наше знает; и равно перед Ним как слово, так и помышление наше. Но еще и то, что будем помышлять, знает. “Тыузнал помышления мои издалека», – говорит Псаломник (Пс. 138:2). Итак, молитва самим умом и без слов может совершаться. Так молилась святая Анна, мать Самуила, как о ней Писание говорит: “Иона говорила в сердце своем,… только уста ее двигались, а голоса ее не было слышно» (1Сам. 1:13).
• 241. Как сердечная молитва без голоса и слов может быть, так уста без сердца, и слова без разума, и голос внешний без внутреннего сердечного усердия никакой пользы не приносит. Ибо голос внешний и слово должно быть согласно с внутренним помышлением; и слово не что иное, как извещение внутреннего состояния. Бог же «проницает сердценаше, и смотрит на сердце», а не на слова (1Хрон. 28:9; 1Сам. 16:7). Следовательно, слова, если нет согласия с сердцем, – ничто. Это тогда бывает, когда одно говорит язык, другое помышляет ум. Поэтому должно стараться, чтобы и сердце молилось, когда молится язык, и ум помышлял то, что уста произносят; чтобы сердце согласно было со словом, и слово с сердцем, и помышление в том упражнялось, что голосом произносится.
• 242. Как праведнику, несмотря на свою правду, должно молиться, так и грешнику, из-за грехов сотворенных, не должно оставлять молитвы, но всякому должно со смирением на одно милосердие Божие взирать. Ибо как праведник от Бога, а не от себя имеет правду, так и грешник должен ту же правду от Бога молитвой, прошением, сокрушением сердца и истинным покаянием и верой во Христе Иисусе искать. Фарисей, поскольку на правду свою взирал в молитве, отвержен, а мытарь, обремененный грехами, поскольку одно милосердие Божие полагал перед собой в молитве, услышан. «Сей пошел оправданным в дом свой более, нежели тот», – говорит Христос (Лк. 18:14).
• 243. Как прилежно должно нам молиться, учит нас Христос притчей о друге, который в полночь пришел к другу своему просить хлеба (см. Лк. 11:5-8), притчей о вдове, которая неотступно приходила к судье нечестивому и просила защиты от соперника своего (см. Лк. 18:1-8). И еще: «Просите, и дано будет вам; ищите, и найдете; стучите, и отворят вам»(Мф. 7:7). Ибо должно не только просить, но и искать; не только искать, но и стучать, то есть неотступно просить и очи свои душевные к милосердию Божиему возводить, по примеру Псаломника: «К Тебе возвел я очи мои, живущему на небе. Вот как очи раба обращены на руки господ своих, как очи рабыни – на руку госпожи своей, так очи наши – к Господу Богу нашему, доколе Он помилует нас» (Пс. 122:1-2).
• 244. Молитва прилежная с верой все получает, чему пример подает женщина хананейская, в Евангелии упоминаемая: «Помилуй меня, Господи, Сын Давидов,– вопиет ко Христу, – дочь моя жестоко беснуется». Христос ответа ей не дает. Апостолы, приступив, просили Его: «Отпусти ее, потому что кричит за нами. Но Христос отвечает: Я послан только к погибшим овцам дома Израилева. Женщина не отступает, но усугубляет моление, кланяется, показывая смирение, и вопиет опять: Господи! Помоги мне!Христос же сказал в ответ: «Нехорошо взять хлеб у детей и бросить псам. Женщина и после этого, такого жестокого, ответа не отходит; но, о псах услышав, за благо принимая это и признавая себя псом, опять сердечное желание и горячность показывает: Так, Господи! Но и псы едят крохи, которые падают со стола господ их. Тогда, видя постоянную и твердую веру и неотступное прошение женщины, Иисус сказал ей в ответ: «О, женщина! Велика вера твоя; да будет тебе по желанию твоему» (Мф. 15:22-28). Вот что молитва прилежная, верой подкрепляемая, получила: «Да будет тебе по желанию твоему!» И не только желаемое получила, но и похвалу вере своей услышала от Господа, сердца и утробы испытующего. «Почему же так нескоро сотворил Христос по прошению жены той? Хотел показать великую ее веру». Так учит святой Златоуст (в Беседе 38 на Книгу Бытия). Подобно женщине той, должно и нам с верой стучать в двери милосердия Божия, и считать себя как бы псами, которые едят крохи, падающие с трапезы господ своих, да так призрит и на наше смирение Иисус Христос Господь наш, Который призрел на смиренную и верную молитву женщины хананейской. Ибо «Иисус Христос вчера и сегодня и вовеки Тот же» (Євр. 13:8). Ибо если ныне Он и невидим нами, но «Духом пребывает неотступно с верными Своими» (Мф. 28:20), милует с верой вопиющих к Нему, и исполняет прошение просящих.
• 245. Поскольку нет пользы от той молитвы, в который язык молится, а ум празден; язык говорит, а ум молчит; язык Бога призывает, а ум рассеивается по созданиям, как сказано, поэтому должны с помощью Божией о том стараться, чтобы и ум то помышлял и делал, что язык говорит, и слова в молитве были бы не что иное, как толкование и свидетельство совета и желания сердечного; чтобы «от избытка сердца говорили уста»(Мф. 12:34), а не только от памяти; и что сердце зачнет и породит, то бы на устах являлось, подобно воде, в котле кипящей, которая наверху издает пузыри, когда на дне котла становится горячей и кипит. К этому способствует: 1) Стараться о том, что Псаломник говорит: «Всегда я видел Господа пред собою»(Пс. 15:8), дабы хотя и всегда, но особенно в молитве Бога перед собою видеть, верой перед Ним с раболепным смирением стоять, Ему нужды свои излагать, и с сердечным преклонением голову и колени преклонять, и так ожидать милости от Него, как делаем, когда предстоим земному монарху и от него милости просим. Такое устроение не попустит уму нашему рассеиваться в молитве. Поэтому, когда хотим молиться, прежде начала молитвы должны мы помышлять и в уме положить то, что перед Богом хотим стать и о своей нужде Его просить. 2) Истинная молитва от размышления бывает, поэтому молитву с размышлением и начинать и творить должно. 3) Поскольку «истиною и духом» (Ін. 4:23) молиться должно, и того сами от себя сотворить не можем мы по немощи нашей, поэтому должны и о том молиться Богу, чтобы научил нас молиться и призывать имя Его духом и истиною. «Мы не знаем, о чем молиться, как должно», – говорит апостол (Рим. 8:26). Должны и мы просить Христа: «Господи! Научи нас молиться» (Лк. 11:1).
• 246. Молиться должно не только самому за себя, но: 1) Друг за друга. Ибо все верные, по всему миру рассеянные, это одно духовное тело, одну преблагословенную Главу имеющие – Христа, и одним Духом Божиим просвещаемые и наставляемые (см. Рим. 12:5, 1Кор. 10:17,12:12-13,20,27). Итак, как духовные члены, одно духовное тело составляющие, должны друг другу помогать молитвой. Как в вещественном теле члены друг о друге пекутся, так и мы, друг за друга молясь, как бы единый голос к Небесному Отцу должны испускать с верой и любовью: «Отче наш, Иже еси на небесех!»– и прочее. 2) Подданным молиться «за царей и за всех начальствующих, дабы проводить нам жизнь тихую и безмятежную во всяком благочестии и чистоте», как учит апостол (1Тим. 2:2). 3) За пастырей, людям в паству им порученным, и пастырям за людей своих. 4) Должно, по слову Христову, «молиться и за обижающих нас и гонящих нас»(Мф. 5:44).
• 247. Молитве препятствие чинит следующее: 1) Грех совершаемый, когда кто от греха отстать не хочет; например, прелюбодеяние и всякая нечистота, хищение, мздоимство, пьянство и прочее. «Когда прострете руки ваши ко Мне, отвращу очи Мои от вас; иесли умножите моление, не услышу вас, ибо руки ваши исполнены крови», – говорит Бог через пророка Исаию (Іс. 1:15). И еще: «Грехи вашипроизвели разделение между вами и между Богом, и из-за грехов ваших Он отвратил Лицо Свое от вас, чтобы не помиловать», и проч. (Іс. 59:2). Апостол говорит: «Да отступит от неправды всякий, исповедующий имя Господа» (2Тим. 2:19). Поэтому желающий молиться должен оставить грех и примириться с Богом, и так с надеждой приступать к Богу. 2)  Гнев и злоба, против ближнего в сердце питаемая. «И когда стоите на молитве, прощайте, если что имеете на кого, дабы и Отец ваш Небесный простил вам согрешения ваши. Если же не прощаете, то и Отец ваш Небесный не простит вам согрешений ваших», – говорит Христос (Мк. 11:25-26). 3) Немилосердие к ближнему. «Тот, кто затыкает уши свои, чтобы не слышать немощного, тот… сам призовет и не будет услышан”, – говорит Писание (Притч. 21:13). «Без милостыни бесплодна молитва», – говорит свт. Иоанн Златоуст (Беседа 6 на второе Послание к Тимофею). Итак, должны сами мы милость ближним оказывать, если хотим милость от Бога получить. 4) Препятствует обида, по отношению к ближнему сотворенная и невознагражденная. «Итак, если ты принесешь дар твой к жертвеннику и там вспомнишь, что брат твой имеет что-нибудь против тебя, оставь там дар твой перед жертвенником, и пойди прежде примирись с братом твоим, и тогда приди и принеси дар твой», – говорит Христос (Мф. 5:23-24). Итак, желающий молиться должен с обиженным ближним примириться. «Когда один молится, а другой проклинает, чей глас услышит Владыка?» – говорит Писание (Сир. 34:24). Ты молишься, а брат твой, обиженный тобой, плачет; Христос же говорит тебе: «Пойди прежде примирись с братом твоим». Поэтому должен примириться с братом, и тогда молиться.
• 248. Здесь прилично и нужно вспомнить о беззаконных и богопротивных призываниях имени Божия, которые не что иное, как дьявольские козни и вымыслы, ради бесчестия имени Божия и погибели человеческой ухищренно изобретенные. 1) У многих в обычае во всяких разговорах о низких вещах и почти ко всякому слову приговаривать: «Ей Богу!» Или: «На то Бог!» Или: «На то Христос!» Или: «Свидетель Бог!» Или: «Видит Бог!» – и прочее. Страшное и с глубоким смирением самими Ангелами почитаемое имя – Бог, при воспоминании о Нем трепетать и голову с сердцем преклонять должно! Но бесстрашное сердце того не понимает, и языком злым, как низкой (что и говорить страшно) вещи, касается. Монарха земного, человека, имя почитается его подданными, как и должно, и с почтением в нужных случаях поминается; а имя Божие, великое и превознесенное, от христиан и такого почтения не имеет! Странное и жалости достойное дело! Так сатана ослепляет бедного человека! Но что страшнее и горше – многие в шутках, многие для прельщения и обмана ближнего, поминают великое и страшное имя Божие. О, Твое долготерпение, Преблагой Владыка наш! «Благословен еси, Господи Боже отец наших,… и благословенно имя славы Твоея святое и препетое, и превозносимое вовеки»(Дан. 3:52)! О, если бы у этих людей открылись внутренние очи, и они увидели бы, что Бог есть Существо такое, у Которого в руке весь свет, и они сами, и смерть, и жизнь их: увидели бы, в каком бедственном и опасном состоянии находятся, и впредь опасались бы поминать Божие имя без почтения и страха! 2) У многих есть обычай к суду Божиему отсылать обидевшего: «Суди-де ему Бог!» А за что? «Обидел-де меня он». Что говоришь, несмышленый человек: «Суди ему Бог»? Ты говоришь: «Судит ему Бог», а Христос говорит: «Молитесь за обижающих вас»(Мф. 5:44). Так рассуди, каким ты духом здесь имя Божие призываешь и суда просишь у Бога на брата твоего? Он тебя обидел вчера, а ты его сегодня, а может быть, и прежде, как случается часто с живущими в обществе; ты на него суда просишь, а он на тебя. И что было бы, если бы по желанию нашему делал Бог? Едва бы кто на свете остался в живых: ибо много друг другу и перед Богом согрешаем. Так-то несмысленно делаем мы, когда друг друга к суду Божиему призываем! 3) Сюда относятся те, которые псалмы святые и прочие писанные молитвы скоро и, как может справиться язык, читают, что бывает и в церковных собраниях у клириков. Всякий может рассудить, что эта молитва не молитва, а чтение слов писанных, или лучше – шум и звук, в воздух ударяющий, и потому как чтецы, так и слышащие такое чтение остаются бесплодными; и каковыми приходят, таковыми, и если не хуже, отходят от молитвы. 4)  Еще хуже того делают те, которые в два голоса отправляют чтение свое, когда одновременно одни поют, а другие читают, в одном собрании один одно, другой другое читают вслух вместе. От такого чтения и пения не иное что последует, как только шум, которым храмы и слух слышащих наполняются, – ленивым угождение, добрым – печаль сердечная и воздыхание, всем приходящим – соблазн и вред. Что в таком шуме понять может пришедший в церковь человек? Что он будет слушать: пение или чтение? Того или другого чтеца? Хотя два уха имеем, но один слух, одну душу, которая слушает; один ум, который рассуждает; одно сердце, которое чтением должно пользоваться. Но на два голоса разделенный слух ни того, ни другого хорошо слушать, понять и в сердце допустить не может, и так стоит всякий пустой, никакой пользы от чтения такого не получает, как любой может это видеть. Жалости достойная вещь! Народ простой, который сам читать не умеет, приходят в церковь для того, чтобы послушать душеполезное чтение и пение, но обманываются, бедные, лишаются желаемого и так возвращаются в дома свои. Всему тому причиной леность неисправных попов и клириков, которые сами, закрыв глаза, спешно идут в ад и порученных им за собой туда же влекут. 5) Есть у некоторых обычай из святых псалмов петь между бокалами и поздравлениями. Но сколь неприлично, или даже богопротивно – священную песнь к плотоугодию присовокуплять, сами они видеть могут. Святые псалмы – это дело Духа Святого, и содержат высокие и великие тайны Божии, и переданы нам ради душевной нашей пользы; их должно петь трезвенным и целомудренным духом, сердцем и устами. Пьянство же есть дьявольское дело и причина многих соблазнов, оно от повторений бокалов и поздравлений бывает. «Что общего у света с тьмою? Какое согласие между Христом и Велиаром?» (2Кор. 6:14-15) «Грешнику же сказал Бог: «Зачем ты проповедуешь уставы Мои и держишь завет Мой в устах твоих? Ведь ты возненавидел наставление и поверг слова Мои назад» (Пс. 49:16-17). Должно таким опасаться, чтобы не быть подражателями Валтасару, царю вавилонскому, который приказал священные церковные сосуды на пьянственный пир принести и со своими вельможами и наложницами пил из них (см. Дан. 5). Там были сосуды, Богу посвященные, здесь – псалмы, органы духовные, которыми пророк Божий, Духом Святым движимый, Божию хвалу воспел. Можно петь христианам и за столом, и вне стола, и везде, и на всяком месте псалмы и прочие песни Божии; и долг христианский того требует, чтобы везде и на всяком месте благость Божию хвалить и благодарить, – но с трезвостью и целомудрием. Ибо псалмы святые, как и прочие книги Святого Писания, как Божие Слово, требуют высокого почтения.

Глава 10: О любви к ближнему

«Возлюби ближнего твоего, как самого себя» (Мф. 22:39).

«И как хотите, чтобы с вами поступали люди, так и вы поступайте с ними» (Лк. 6:31).

«Заповедь новую даю вам, да любите друг друга; как Я возлюбил вас, так и вы да любите друг друга. По тому узнают все, что вы Мои ученики, если будете иметь любовь между собою», – говорит Христос (Ін. 13:34-35).

«Любовь долготерпит, милосердствует, любовь не завидует, любовь не превозносится, не гордится, не бесчинствует, не ищет своего, не раздражается, не мыслит зла, не радуется неправде, а сорадуется истине; все покрывает, всему верит, на все надеется, все переносит. Любовь никогда не перестает» (1Кор. 13:4-8).

• 249. Каждый человек друг для друга есть ближний: я тебе, а ты мне ближний. Когда я помощи от тебя требую, то ты мне ближним должен быть; а когда ты помощи от меня требуешь, то я тебе ближним должен быть. Так богатый убогому, разумный невежде, молодой и здоровый старому, здоровый немощному, сильный беззащитному, свободный заключенному в темнице, имеющий дом страннику ближним должен быть. Так попавшему к разбойникам и от них уязвленному ближним был милосердный, в Евангелии упоминаемый, самарянин, который «сжалился и, подойдя, перевязал ему раны, возливая масло и вино», и прочее (Лк. 10:30-37). Следовательно: 1) Не родство, а нужда и бедность, не близость крови и плоти, а союз любви и милосердия делает нас ближними. И так мы с помощью нашей близкими должны быть там, где бедность какая-нибудь есть, – будет ли требующий помощи сродником нашим по плоти или несродником, знакомым или незнакомым, любящим нас или не любящим, единоплеменником или иноплеменником. Так, когда сатана, как разбойник, обнажил нас и смертоносными ранами беззаконий уязвил, Христос, Сын Божий, видя нашу бедность, сделался ближним нашим; сойдя с небес, приступил к нам; Вышний, Великий, всякой чести больший к нам, низким, подлым, бесчестным, отверженным, склонился, несмотря на то, что мы иноплеменниками, самовольно отлучившимися от Него, врагами Его были. Наша бедность и окаянство были причиной того, что Он, Высокий, смирился, Бог Человеком стал, Господь образ раба принял, Дух Плотью был, Невидимый – видимым, Неосязаемый – осязаемым, Сильный – немощным, Господь славы принял бесчестие, поругание, Судья живых и мертвых был осужден, Праведный к беззаконным был причислен, Бессмертный умер. Так ближним нашим сделавшись, обвязал струпы наши, возливая масло и вино, и таким образом исцелил нас и, отходя на небо, передал нас гостинникам – апостолам и преемникам их, пастырям, дабы были с нами. Так научил Преблагой Господь наш нас, рабов Своих, подобным нам быть ближними. 2) Имени этого – ближний – отрекаются те, которые, видя бедность человека, холодно, или даже бесстыдно говорят: «Какая мне до него нужда?» И так мимо идут, никакой не оказывая ему помощи, как поступили упоминаемые священник и левит, которые, не подав руки помощи попавшему к разбойникам и уязвленному, мимо прошли. 3) Не только имени этого – ближний – отрекаются, но и уподобляются разбойникам те, которые не только не помогают бедным, но и бесчеловечно их последнего лишают, и так к слезам слезы, к бедности бедствие прибавляют. Таковы все грабители, насильники, взяточники, судьи, похитители, господа, крестьян своих излишне обременяющие, удерживающие плату наемника, с пожара похищающие и прочие им подобные.
• 250. Плоды любви христианской: 1) Терпение. Кто любит ближнего, тот не мстит ему за нанесенную обиду, но великодушно переносит ее; и не только не мстит и переносит, но и молится за обидевшего, приписывая ту обиду главной причине – общему врагу, дьяволу, который подстрекает нас друг друга обижать, а о человеке соболезнует, видя его неисправность. В этом он подражает Христу молящемуся: «Отче! Прости им, ибо не знают, что делают»(Лк. 23:34). К этому апостол увещевает: «Не будь побежден злом, но побеждай зло добром»(Рим. 12:21). 2) Милосердие. Любовь, видя неблагополучие ближнего, соболезнует ему и считает это как бы своим, страдающему сострадает, с бедствующим бедствует и старается помочь бедствию его, не щадит себя, чтобы бедствию ближнего пособить, и так бедствие его и свое благополучие с ним пополам делит. Так делают те, которые убогим свое истощают богатство, нищих награждают, от себя отнимая, и так от своего временного благополучия убавляют, а тем самым у бедных бедствия убавляют. Таких ублажает Христос: «Блаженны милостивые, ибо они помилованы будут»; и к этому всех нас увещевает: “Будьте милосердны, как милосерден Отец ваш Небесный» (Мф. 5:7,48). 3) «Любовь не завидует» (1Кор. 13:4). О благополучии ближнего скорбеть и о радости унывать – дело зависти. В любви язва эта душевная не имеет места: она счастье ближнего и несчастье своим считает, и потому как о несчастье ближнего болезнует, так о счастье радуется; с плачущими плачет, с радующимися радуется. «Так радоваться с радующимися и плакать с плачущими» увещевает апостол Павел (Рим. 12:15). 4) «Любовь не превозносится, не гордится» (1Кор. 13:4). Ближнего презирать, уничтожать, себя возвышать – дело гордости. Любовь не так: она себя уничтожает, других выше себя ставит, всех почитает, перед всеми смиряется, высшим покорна и послушна, с равными учтива и к ним благосклонна, с низшими снисходительна и общительна; прежде себя, нежели других, осуждает, себя укоряет, а не других; всякому место уступает. К этому апостол нас поощряет: «Почитайте один другого высшим себя» (Флп. 2:3). 5) «Любовь… не бесчинствует» (1Кор. 13:4-5), но и срама не боится ради любимого. «Не знает любовь, – говорит святой Иоанн Златоуст, – что когда есть срам» (Беседа 33 на первое Послание к коринфянам). Где для прочих стыд, там для нее стыда нет; где прочие гнушаются, там она не гнушается; где прочие отвращаются и убегают, там она приступает и присоединяется. В этом деле она уподобляется слепому, который думает, что если он сам не видит, то и другие его не видят. Так и она помышляет, что как ей, так и прочим нет там стыда и срама, где нужда и бедность ближнего помощи требует. Так она не стыдится одетого в рубище, хотя сама порфирой и виссоном украшена; так не стыдится перед лежащим на гноище склоняться, хотя сама высокой честью почтенна; так не стыдится в темницу смрадную войти, хотя сама в чертогах обитает; не стыдится в дом свой ввести странника и упокоить, хотя бы нищий и ранами смердел; не стыдится утешать печального, хотя бы он и весьма низкий был: она там отлагает преимущество титула своего, где нужда бедного требует. Так Христос, Сын Божий, скрыл величество Божества Своего под Плотью человеческой, чтобы так удобнее мог бедствию нашему помочь; не устыдился нищеты нашей, чтобы нас обогатить; не устыдился в девическом чреве обитать, Имеющий «престол небо… и подножие землю» (Деян.7:49; Іс. 66:1); не устыдился пеленами младенческими быть повитым и в убогом вертепе быть положенным, «Одевающийся светом, как ризою» (Пс. 103:2). Не устыдился в образе раба и с рабами на земле пожить Господь и Царь небес. Не постыдился с мытарями есть, с блудницами беседовать и с прочими грешниками обращаться, бесконечная Святыня и Правда. Не постыдился на суде стоять и судимым быть Судия всех. Не постыдился бесчестие, поругание, заплевание принять, быть обнаженным, между разбойниками быть повешенным Тот, Которому Серафимы со страхом и трепетом предстоят. А так глубоко смириться не что иное Его убедило, как любовь Его к нам, не постижимая нами, чтобы так нас от беды избавить. Таким образом и нас научил не стыдиться там, где ближнего нужда требует от нас помощи. На этот образ любви должны смотреть начальники, и с низкими своими подчиненными обходиться любовно, не гнушаться ими, слушать предложения их, исполнять и помогать нуждам их; пастыри – не стыдиться ходить вослед погибших и погибающих словесных овец, и искать их; богатые и славные – не стыдиться в дома свои вводить убогих, угощать и успокаивать их; господа – не стыдиться рабов своих братьями называть; все христиане – не стыдиться посещать сидящих в темнице, окованных кандалами, посещать лежащих на одре болезни, помогать немощным и престарелым и прочим бедным. 6) «Любовь… не ищет своего» (1Кор. 13:4-5). Истинная любовь старается с радостью и весельем любимому благотворить, и благотворить без всякой пользы для себя. Она в этом уподобляется плодовитому дереву, которое плодами своими не себя, но других питает; уподобляется земле, которая не ради себя, но ради нас плоды производит; уподобляется солнцу, которое не себе, но нам светит и нас согревает; или лучше – следует той вечной и несозданной Любви и Благости, Которая все блага нам подает без всякой Своей корысти. Так святой Моисей «отказался называться сыном дочери фараоновой и лучше захотел страдать с народом Божиим, нежели иметь временное греховное наслаждение» (Євр. 11:24-25). Так святой Павел о себе написал: «Посему я все терплю ради избранных, дабы и они получили спасение во Христе Иисусе с вечною славою» (2Тим. 2:10). Так благочестивые Цари не для себя, но для Отечества своего царствуют; так добрые судьи не для себя, но для людей производят суд; так христолюбивые пастыри не ради себя, но ради овец Христовых митрою покрываются и жезл в руках носят; так боголюбивые воины не ради себя, но ради веры святой и Отечества против врага сражаются; так «любовь не ищет своего», но ищет пользы ближнего. К этой обязанности увещевает св. Павел: «Никто не ищи своего, но каждый пользы другого» (1Кор. 10:24). 7) Истинная любовь «не раздражается» (1Кор. 13:5), не гневается на ближнего, хотя от него и обиду принимает. Прочие обиду за обиду и злословие за злословие воздать стараются. Она же не только того не делает, но и в сердце гнева не имеет на обидевшего (Св. Иоанн Златоуст в толковании на это место Писания). И так не только не делает, но «даже не мыслит зла» (1Кор. 13:5). И хотя иногда и являет гнев свой, но гнев тот устремляется на грехи, а не на человека; грехи гонит и старается искоренить, а не согрешивших, такой гнев бывает особенно со стороны благочестивых начальников и пастырей. Такой гнев праведный и великую любовь в сердце гневающегося проявляет, которая всячески ищет спасения брата. Таковые подражают доброму и искусному лекарю, который иногда дает жестокое лекарство немощному, чтобы так удобнее выгнать из него немощь. Такой гнев показал святой Павел, любовью к Богу и ближнему горящая душа, когда так к галатам согрешившим написал: «О, несмысленные галаты! Кто прельстил вас не покоряться истине?» (Гал. 3:1 и проч.). Такой гнев нужен пастырям и начальникам, которые злость и злонравие подчиненных, как моровую язву огнем, прогонять и искоренять должны. Их дело – собственную свою обиду кротко претерпевать, а когда закон Божий нарушается и ближнему обида наносится, за то крепко стоять, не молчать и насильников усмирять. 8) «Любовь… не радуется неправде» (1Кор. 13:4-6), но соболезнует, когда ближнему наносится обида. Поскольку она благополучие и злополучие ближнего своим считает, то и обида, ближнему наносимая, не менее чем собственно неблагополучие, ее трогает. Так болезнует друг, когда друг его неправду терпит; болезнует мать и отец чадолюбивый, когда сын их от насилия страдает. «Любовь, – говорит святой Иоанн Златоуст в беседе на сие слово, – не услаждается злостраданиями». 9) «Любовь… сорадуется истине» (1Кор. 13:4-6), когда все благочинно и в благом состоянии видит. Так радуются святые Ангелы и все угодники Божии, когда грешники каются о грехах своих и добрые дела творят (см. Лк. 15:10). 10) «Любовь… всех любит» (1Кор. 13:4-7), добрых и злых не исключает от благоволения и благотворения своего. В этом она подражает Небесному Отцу, Который «повелевает солнцу Своему восходить над злыми и добрыми и посылает дождь на праведных и неправедных» (Мф. 5:45); уподобляется солнцу, которое и хулящих, и хвалящих его освещает и согревает; уподобляется плодовитому дереву, которое и хозяина своего, и чужого питает плодами своими; уподобляется источнику, который и засоряющих, и вычищающих его напаивает; уподобляется скоту, который и кормящих его, и бьющих возит; уподобляется земле, которая и возделывающим ее, и плюющим на нее подает плоды свои. Таков нрав любви. Она не смотрит на лица, не разбирает чина и родства, близости и дальности, приязни и неприязни; не спрашивает, кто он, нуждающийся в плоде любви: брат или не брат, сродник или несродник, единоплеменник или иноземец, приятель или неприятель, добрый или злой; тому являет действие теплоты своей, кто хочет того и нуждается в том. Тот ей и сродник, кто беден. Там она близко приступает, где нужда. Бедствие и нужда человеческая – для нее как родство, и ее к себе привлекает. Так сделал упомянутый милостивый самарянин. 11) «Любовь… всему верит» (1Кор. 13:4-7). Как сама простосердечна, таковыми и прочих считает; и как сама никого не обманывает, так и о прочих думает, и потому всякому верит. Ибо любовь чистосердечна, не лукава, не льстива, и потому, какова сама, так и относительно прочих надеется и подозрения не имеет. От этого-то и бывает, что добрых часто лукавые обманывают и они много бед претерпевают, поскольку со всеми чистосердечно обходятся. Этих людей нынешний свет дураками безумно называет, потому что с ним лукавить не умеют. 12) “Любовь на все надеется, все переносит» (1Кор. 13:4-7). Об этом святой Иоанн Златоуст так говорит: «Что значит – «на все надеется»?» Не отчаивается всех благ для любимого; но, если он и зол будет, она продолжает исправлять, промышлять прилежно. Если и не сбудутся надежды на блага эти, но и еще тяжелее он будет, и это терпит» (Беседа 33 на первое Послание к коринфянам.). 13) «Любовь никогда не перестает» (1Кор. 13:8). «Вера и надежда, – говорит святой Иоанн Златоуст, – когда те блага, в которые верят и на которые надеются, придут, перестанут; любовь же тогда особенно возгорится и станет еще сильнее» (Беседа 34 на первое Послание к коринфянам). Ныне верные веруют, надеются и любят, но в будущем веке будут только любить. Ибо увидят то, во что веруют; получат то, чего надеются, и потому вера и надежда перестанут, но любовь вовеки не перестанет. Ибо вовеки будут видеть Бога, Которого будут любить; и друг с другом вместе будут вовеки, и так друг друга будут любить. Лучше сказать – тогда будет совершение любви, ибо «лицом к лицу увидят Бога» (1Кор. 13:12), Которого ныне верой видят; и увидят друг в друге совершенную взаимную любовь, друг в друге совершенный образ Божий сияющий и совершенное блаженство, о котором будут радоваться. Этими плодами Бога и ближнего любящая душа изобилует! Этой утварью, как дочь царская, украшается! В себе она смиренна, но Бог ее превознес; вне она убога, но внутри богата; вне проста, но внутри благородна; вне презренна, но внутри почтенна; миром умалена, но Богом возвеличена!
• 251. Образ любви к ближнему показывает Святое Писание: «Возлюби ближнего твоего, как самого себя»(Мф. 22:39). Как любишь себя, так и ближнего своего люби. Как не хочешь, чтобы кто тебя обидел, отнял что у тебя, оклеветал, оболгал, прельстил, обманул, опорочил, похитил что, осудил тебя, укорил и прочее зло сделал, так не желай и не делай того и ближнему. Как не хочешь, чтобы кто тебя в нужде оставил, так не оставляй и ближнего своего. Как хочешь, чтобы кто тебе в бедности помог, так желай и помогай сам бедствующему. Как хочешь, чтобы кто тебя, голодного напитал, жаждущего напоил, нагого одел, странствующего в дом ввел и упокоил, сидящего в темнице и болящего посетил, печального утешил, сомневающегося вразумил, незнающего научил, заключенного освободил, пленного выкупил, немощному послужил и прочие дела любви сотворил, так желай и твори сам ближнему. «Икак хотите, чтобы с вами поступали люди, так и вы поступайте с ними», – говорит Христос (Мф. 7:12). А святой Иоанн Богослов, любимый Христом и любящий Христа и ближнего своего, еще добавляет к этой любви: “Он (Христос) положил за нас душу Свою: и мы должны полагать души свои за братьев» (1Ін. 3:16). И хотя это обязанность всех, кто хочет Христу, так нас возлюбившему, подражать, однако особенно – тех, которым Он поручил пасти стадо словесных Своих овец. Они тогда прежде всего должны с жезлом своим выйти и перед овцами своими стать, когда видят надвигающихся волков, которые хотят расхитить и распугать стадо Христово, и так должны отгонять и поражать их, или души свои полагать, а не бежать, как наемники делают (см. Ін. 10:1-16).
• 252. Причины, поощряющие нас к взаимной любви: 1) Все мы братья между собой. Единым Богом созданы, верные и неверные, добрые и злые. Единого на небесах имеем Господа Бога, Который есть Царь неба и земли, Который всеми: добрыми и злыми, мертвыми и живыми – обладает. Единого имеем Промыслителя Бога, Который всех питает, одевает и сохраняет; «повелевает солнцу Своему восходить над злыми и добрыми и посылает дождь на праведных и неправедных»(Мф. 5:45). Единого имеем Отца Бога, Который «так возлюбил нас, что отдал Сына Своего Единородного, дабы всякий верующий в Него, не погиб, но имел жизнь вечную»(Ін. 3:16). Единого имеем Законоположника Бога, Который велит нам друг друга любить: мне тебя, а тебе меня: «Возлюби ближнего твоего, как самого себя» (Мф. 22:39). Единого, наконец, имеем Судию, Того же Бога, Который всех будет судить и воздаст всем по делам. Итак, этот союз единства да увещевает нас к любви взаимной. 2) Одного родителя по плоти признаем, Адама, от которого все начало свое и рода своего ведем; единым образом все рождаемся; одно естество все имеем; одной душой все оживляемся; одной плотью обложены; все одним и тем же немощам подлежим и друг от друга взаимного вспоможения требуем. Итак, это братство убеждает нас друг друга любить. 3) Все, живущие в одном государстве, еще большее братство имеют, и потому – важнейшую причину к любви взаимной. В одном Отечестве, как в лоне материнском, почивают, упокоеваются и сохраняются; одного на земле Монарха, как члены главу, управляющего, повелевающего, промышляющего признают; одним законам подчинены, и ими, как союзом каким, связаны; одно общество, как части целость тела, составляют; одно имя имеют, так как живут в едином Отечестве: например, живущие в нашем Отечестве – россияне, в Италии – итальянцы, в Греции – греки; так и относительно прочих. Потому целость общества и союз состава его союзом любви соблюдать должны, а без этого союза оно падению подлежит. 4) Христиане, кроме вышеописанных причин, еще более важные имеют к любви взаимной. Единого Отца имеют Бога, от Которого духовно рождены, в Которого веруют, Которого призывают, благодарят, славят и поют; единого Христа, Сына Божия, Избавителя и Спасителя своего, надежду и упование свое; единого Святого Духа, Просветителя, Наставника, Животворящего и Освящающего имеют; Единого Триипостасного Бога, Помощника, Защитника, Сохранителя и Промыслителя почитают. Единых Тайн причащаются; к одной таинственной Трапезе Тела и Крови Христовой приступают; одно Божие Слово слушают; к одной вечной жизни на великую вечерю позваны. В единой Церкви святой, как в доме Божием, верном Сионе и граде Царя Небесного живут. Одну Главу, как духовные члены, Христа признают и Ею управляются. Видишь ли, любезный христианин, сколь крепко мы друг с другом связаны. А из этого признать должно, сколь крепок союз любви между нами должен быть, – так крепок, как в естественном и вещественном теле между членами. 5) Апостол говорит: «Пребывающий в любви пребывает в Боге» (1Ін. 4:16). О, сколь великое это дело есть – в Боге пребывать, – истинная христианская любовь получает. 6) Кто любит нелицемерно ближнего, тот – истинный Христов ученик, как Сам Христос свидетельствует: «По тому узнают все, что вы Мои ученики, если будете иметь любовь между собою» (Ін. 13:35). Истинный христианин – тот, кто истинно, а не ложно Христово имя носит, кто ближнего любит. Сколь же великое достоинство – быть истинным христианином! 7) Кто любит ближнего, тот во свете пребывает, как говорит апостол: «Кто любит брата своего, тот пребывает во свете» (1Ін. 2:10). Свет же здесь подразумевается душевный, а не телесный. Ибо все в свете телесном, то есть чувственном, пребывают, – все, говорю, то есть праведные и грешные, любящие и нелюбящие; но в душевном свете одни любящие пребывают, одни любящие им наслаждаются. А у «ненавидящих… тьма греховная ослепляет… очи душевные, и не знают, куда идут», не знают, что в ров погибели могут впасть (см. 1Ін. 2:11). Так имеющие христианскую любовь светом Божией благодати просвещаются, и так все предусматривают и остерегаются. В этом свете они видят Свет вечный и незаходящий, Которого и ныне отчасти наслаждаются, но тогда «увидят Его, как Он есть» (1Ін. 3:2), «тогда то, что отчасти, прекратится» (1Кор. 13:10). 8) Истинная христианская любовь есть предвкушение вечной жизни, в которой одна только друг к другу любовь будет, одна друг о друге радость и веселье. 9) Прочие дарования, как-то: на языках разговаривать, чудеса творить и прочее – без любви не приносят пользы нам, как апостол учит: «Если я говорю языками человеческими и ангельскими, а любви не имею, то я – медь звенящая или кимвал звучащий. Если имею дар пророчества, и знаю все тайны, и имею всякое познание и всю веру, так что могу и горы переставлять, а не имею любви, то я ничто» (1Кор. 13:1-2 и проч.). И Христос говорит: «Многие скажут Мне в тот день: «Господи! Господи! Не от Твоего ли имени мы пророчествовали? И не Твоим ли именем бесов изгоняли? И не Твоим ли именем многие чудеса творили?» И тогда объявлю им: «Я никогда не знал вас; отойдите от Меня, делающие беззаконие» (Мф. 7:22-23). И святой Иоанн Златоуст говорит: «Без любви все дарования не приносят пользы тем, которые имеют их» (Беседа 32 на первое Послание к коринфянам). 10) «Любовь больше всех жертв и приношений, и никакой жертвы не принимает Бог без любви», – говорит тот же святой учитель (Беседа 16 на евангелиста Матфея). “Пойдите, – говорит Христос, – научитесь, что значит: милости хочу, а не жертвы» (Мф. 9:13). Так высоко почитает Бог любовь к ближнему, что и жертвы без любви не хочет: «Милости хочу, а не жертвы». Ибо милость есть плод любви. Что пользы в молитве без любви? Что – в славословии и пении? Что – в создании и украшении храмов? Что – в умерщвлении плоти, когда к ближнему нет любви? Совсем ничего! Таким Христос с высоты отвечает: «Пойдите, научитесь, что значит: милости хочу, а не жертвы». 11)  Не любит Бога и тот, кто ближнего не любит. «Кто говорит: «Я люблю Бога», а брата своего ненавидит, тот лжец», – говорит апостол Иоанн (1Ін. 4:20). Ибо ближний наш представлен нам для испытания и искушения любви Божией. Если ближнего любим, то и Бога любим. Если ближнего ненавидим, то и Бога не любим. 12) «Всякий, ненавидящий брата своего, есть человекоубийца», – говорит святой апостол Иоанн (1Ін. 3:15). Ибо от ненависти последует убийство. Ибо как любящие ближних сохраняют их жизнь и не только не вредят им, но и от вреда предостерегают их и в нуждах помогают им, так и ненавистники, наоборот, или явный вред наносят им, или отнимают нужное, то, чем жизнь сохраняется, или не помогают в бедствии, которое жизнь отнимает, или опечаливают их, что для жизни вредно, и так жизнь их сокращают. Ибо не только тот убийца, который руками, мечом, или каким другим оружием убивает, но и тот, который путь к смерти стелет, или не избавляет от смерти, когда может. Не помогаешь утопающему в воде, когда можешь, – ты убийца. Не избавляешь от рук убийц брата твоего, когда можешь, – ты убийца. Не пускаешь в дом свой от мороза трясущегося – ты убийца. Презираешь уязвленного и лежащего на дороге – ты убийца. Отнимаешь у ближнего своего одежду, которою он одевается; отнимаешь пищу, которой насыщается, – ты убийца. Не питаешь от голода погибающего – ты убийца. Не одеваешь от холода трясущегося – ты убийца. Опечаливаешь брата своего злобой своей – ты убийца. Клевещешь и злословишь ближнего твоего – как мечом, уязвляешь его языком своим. Слушай, что Псаломник поет: «Сыны человеческие! Зубы их – оружие и стрелы, и язык их – острый меч» (Пс. 56:5). Словом, отнимаешь у ближнего нужное для жизни – убиваешь его. Не помогаешь бедствующему, когда можешь, – убиваешь брата своего, ибо не отвращаешь способ, через который смерть приходит. Ты не помогаешь ему, другой от этого отказывается, и так без помощи оставшийся брат погибает. Ты, и другой, и третий, которые не помогли ему в бедствии его, в погибели его виновны, ибо могли отвратить погибель его помощью своею, но не хотели; не хотели, поскольку любви не имели. 13) «Нелюбящий брата пребывает в смерти», – говорит апостол (1Ін. 3:14). Такой хотя телом и живет, но душою мертв есть. Ибо как тело душою, так душа Духом Христовым оживляется. А где нет христианской братской любви, там нет Духа Христова. Ибо «всякий, не делающий правды, не есть от Бога, равно и не любящий брата своего» (1Ін. 3:10). Но там, вместо этого, – дух неприязни: ибо душа или находится в благодати Божией и благодатью оживляется; или не имеет благодати и лишается жизни духовной. Ибо одно двух непременно последует: где нет жизни духовной, там смерть духовная, как где нет жизни телесной, там смерть телесная. За смертью духовной последует смерть вечная, если душа покаянием истинным не воскреснет. 14) Общее благополучие от взаимной любви процветает. О, сколь благополучную имели бы жизнь все, если бы взаимно друг друга любили! Не было бы тогда браней и такого ужасного и воистину плача достойного кровопролития. Не было бы так много в одно время вдов, плачущих по своим мужам, сирот, плачущих по своим отцам, отцов и матерей, плачущих по своим детям, которых столь много в короткое время оружие бранное поражает, ибо ссора и брань есть знак разорванной любви. Не было бы разбоев, воровства, хищения, убийства, насилия, ограбления, лукавства, лести, укорения, злословия, поношения, ругательства и прочих смертоносных язв христианства, от которых о сколь многие страдают, плачут и безвременно жизни лишаются! Ибо все это известнейшие знаки далеко прогнанной любви. Не укреплялись бы дома, лавки, житницы; не нужны бы были сторожа, запоры, замки; не было бы плачущих и кровавые слезы проливающих, претерпевших насилие людей; не слышались бы жалобные гласы вдов, сирот и прочих беззащитных на небо вопиющих; не скитались бы по улицам и площадям алчущие братья; не тряслись бы от холода и мороза полунагие члены Христовы; не были бы наполнены темницы за долги, недоимки и векселя сидящими узниками, ибо любовь не допустила бы до этих и подобных бедствий. Не было бы нищего и убогого, ибо любовь требует, чтобы все общее было для всех: нищему – богатство богатого, а богатому – недостатки нищего, и так изобилием богатого недостатки нищего восполнены были бы. Поэтому написано в Деяниях апостольских, что в то время среди христиан “не было… ни одного нуждающегося», поскольку, как там же написано, «у множества… уверовавших было одно сердце и одна душа; и никто ничего из имения своего не называл своим, но все у них было общее» (Деян.4:34, 32). Сказать невозможно, сколь великое благополучие любовь приносит во всяком чине: между начальником и подчиненными, между родителями и детьми; между мужем и женой, между братьями и сестрами, между рабами и господами; между соседями – и горожанами, и поселянами, между мастеровыми людьми, между воинами; в духовенстве между иереями и клириками и прочими. Без любви нет нигде радости и утешения: где любовь, там всегдашний духовный пир и ликование. Любовью связанным душам и в темнице сидеть приятно, слезы друг о друге проливать сладостно; без любви и прекрасные чертоги не отличаются от темницы. С любовью хлеб и вода сладко вкушается, без любви и сладкая пища горькой бывает. С любовью и неволя приятнее свободы, без любви и свобода горше неволи. Любовью дома, города, государства стоят, без любви – падают. Любовью присутственные места украшаются, советы бывают во благо. Любовь воинство укрепляет, делает его страшным и непобедимым для врага. О, блаженно то общество, тот город, тот дом, в котором взаимная процветает любовь! Раю земному, радости и сладости исполненному, подобно место, в котором любовь, как дерево сладкими плодами изобилующее, пребывает. О любовь-любовь, неоцененное сокровище, любовь! Всех благ мать – любовь! Известное знамение живой веры христианской – любовь! Сколь много бед, напастей и зол претерпеваем, поскольку любви не имеем! Подтверждает это святой Иоанн Златоуст, златым своим языком так говоря: «Если бы все на свете друг друга взаимно любили, не надобно бы было ни законов, ни судов, ни казней, и ничего тому подобного: поскольку всякое бы зло так удаленно было, что и само имя греха неизвестно бы было» (Беседа 32 на первое Послание к коринфянам).
• 253. Когда человек ту любовь, которую ближнему должен оказывать, к себе обращает, тогда это его дело называется самолюбием. Признаки самолюбия, которое противоположно любви к ближнему, таковы: 1) Сам хочет, чтобы остальные его любили, а другим того сам не делает, и не хочет делать. 2) Сам хочет всякое добро иметь и всякого зла и злополучия избежать, а о прочих не заботится. 3) Хотя кто и делает кому добро, однако не даром, а ради своей корысти. Таковы те, которые на обед зовут ближних, чтобы или самим ими позванными быть, или ими любимыми и почитаемыми быть; а также те, которые подают бедным помощь, чтобы от них какое-нибудь услужение иметь. Сюда относятся и те, которые ради того дают милостыню, чтобы принимающие Богу о них молились. Любовь истинная даром и из любви к добру делает добро, даром над всяким бедным умилостивляется. 4) Самолюбец обиды нанесенной не терпит, но мстит или хочет отомстить. Таковой есть самолюбец потому, что сам хочет прощение согрешений от Бога получить и хочет, чтобы ближний ему обиду простил (ибо никто не хочет, чтобы им обиженный на него злобился и ему мстил); но сам того не хочет ближнему делать, и так любит себя более, нежели Бога и ближнего. 5)  Сюда относятся богачи, которые или дома богатые строят и о прочих увеселениях заботятся, или богатые столы собирают, или богатыми одеждами украшаются и в прочем любят роскошь, а ближних бедных презирают, или подают им, но мало, так, что нужда их этим не удовлетворится. Таков был евангельский богач, который «одевался в порфиру и виссон и каждый день пиршествовал блистательно», а Лазаря нищего и немощного презирал (Лк. 16:19-21), а также те, которые богатое наследство сыновьям или богатое приданое дочерям готовят; а ближним бедным или ничего не дают, или копейкой награждают, ибо плоть свою и кровь таковые любят, а не ближних своих. Должно не оставлять и своих родственников по плоти; но истинная любовь и над не сродниками, как над сродниками, умилостивляется. 6)  Тягчайшее самолюбие есть, когда кто ищет своей корысти с обидой ближнего. Таковы те, которые крадут, похищают, отнимают чужое добро. Сюда относятся взяточники и неправедные судьи, которые правду за серебро продают ради своего скверного прибытка; богачи, которые серебро свою дают в лихву; те, кто удерживает плату наемников, и прочие, чужим добром неправедно обогащающиеся. 7) Опять же тяжкое самолюбие – когда ради какой-нибудь корысти не хотим научить ближнего тому, что сами знаем. Так делают многие мастеровые люди, как-то: живописцы, портные, сапожники и прочие, которые потому не хотят скорее учеников своих научить мастерству, чтобы на них дольше работали и служили. 8) Еще тяжкое самолюбие – когда кто не хочет и старается не допустить того, чтобы ближний его имел такое благополучие, пользу, похвалу, славу и честь, каковые он имеет. И это есть зависть злая. Так делают также люди мастеровые, которые потому не показывают мастерства ученикам своим, чтобы они такую честь и похвалу не получили, сделавшись искусными в мастерстве, какую они имеют. Так мудрецы века сего, которые потому не открывают тайн естества учащимся у них, чтобы они не достигли такой славы и чести, в какой они находятся; также и прочие, которые не хотят ближнего вразумлять, чтобы не был равен им в благополучии. 9) Также тяжкое самолюбие – когда ближнего перед людьми порочит для того, чтобы люди думали, что он таких пороков в себе не имеет. И это есть великое и несносное человеческого сердца лукавство и хитрость – хотеть от беды ближнего себе благополучие обрести, от поношения его прославиться. Так делают все те, которые ближнего тайно или явно осуждают, а о себе или молчат, или бесстыдно разглагольствуют и злость языка своего так прикрывают: «Я-де не к осуждению его говорю». Если не к осуждению зло о ближнем проносишь, то почему о себе ничего «не к осуждению» не говоришь? Разве никакого греха не имеешь? Такое-то зло, лукавство и слепота в сердце человеческом кроется! Сам зол, а других судит. 10) Признак весьма тяжкого самолюбия – за любовь ненависть и за благодеяние злодеяние воздавать благодетелю. Таковы те, которые, забыв благодеяние благодетелей своих, поносят их, клевещут на них и ищут, как над ними злобу свою совершить. Эти люди хуже самих животных, которые своих кормителей знают и никакого зла им не делают.
• 254. Из вышесказанного видно, что как любовь к ближнему есть источник всяких благ духовных и временного благополучия, так самолюбие – причина всяких зол, грехов и бедствия, которые бывают на свете. 1) От самолюбия – не терпение, но злоба и мщение – ибо «любовь долготерпит»(1Кор. 13:4). 2) От самолюбия – жестокосердие, немилосердие, мучительство, лютость, ибо «любовь… милосердствует»(1Кор. 13:4). 3) От самолюбия – зависть мучительная и смеха достойная печаль о блаженстве ближнего, ибо «любовь не завидует» (1Кор. 13:4). 4) Самолюбие кичливо, гордо, оно превозносится, презирает, ибо «любовь не превозносится, не гордится» (1Кор. 13:4). 5) При самолюбии – гнев и ярость, крик и хула, ибо «любовь… не раздражается» (1Кор. 13:4-5). 6) С самолюбием сопряжено злопамятство, ибо «любовь… не мыслит зла» (1Кор. 13:4-5). 7) В самолюбии заключается всякая неправда, всякая ложь, ибо любовь не только не делает неправды, но и «не радуется неправде, а сорадуется истине» (1Кор. 13:6). 8) Словом, сколько ни есть согрешений, обид, которые мы ближнему наносим, все от самолюбия, как от злого корня ветви прорастают. 9) От самолюбия всякое в мире бедствие. От самолюбия – войны, от самолюбия столько человеческой крови проливается, столько остается вдов, плачущих по мужьям своим, столько матерей, плачущих по сынам своим, столько детей, по отцам своим сетующих, столько государств и городов запустевает, столько казны истрачивается, столько делается беспокойства, смятения, страха в обоих сражающихся государствах. Самолюбие производит разбои, и следующие за ними убийства, насилия и ограбления. Самолюбие делает судебные места торжищем, учит попирать правду и неповинной кровью обагрять судейские мечи. Самолюбие наполняет темницы праведными и неправедными узниками. Самолюбию приписать должно то, что много скитается бедных без призрения, покрова, одежды, пропитания; ибо вместо того, чтобы друг друга снабжать от избытка, самолюбие одних научает отнимать и последнее у ближних, других – хранить у себя богатство, Богом данное, и не смотреть на требования братьев, третьих – жить в неумеренной роскоши. И так, когда один на чужое добро руку свою беззаконно простирает, другой добро, Богом данное ради общей пользы, своим называет и при себе держит, не делясь с нуждающимися, или на непотребные расходы употребляет, отсюда многие нищие и убогие появляются. Итак, от самолюбия – нищета и убожество. Тот дома богатые, увеселительные галереи, сады, пруды, мызы, статуи строит и украшает; другой столы с винами и прочими богатыми угощениями собирает; третий кареты, коней и слуг великолепно убирает; иной себя, жену, дочерей и сыновей драгоценным убранством украшает; иной иные увеселения затевает; и так, что должно было нужде и требованию ближнего служить, то роскошь пожирает; и чем ближний должен был довольствоваться, то самолюбивая душа к себе привлекает. Так самолюбие виновато в том, что один нищенствует, другой излишне изобилует; один голодает, другой пресыщается. От самолюбия и прочие в мире бедствия происходят, которых и исчислить невозможно. Итак, плоды самолюбия, коротко скажу, таковы: 1) всякий грех и беззаконие; 2)  всякое бедствие и злополучие, в мире этом случающееся; 3) самому самолюбцу – злая совесть, печаль и отчаяние вечной Божией милости; 4) по смерти в том веке вечное в аде и огне гееннском мучение. Тогда безмерно себя возненавидит тот, который себя ныне безмерно любил, сам собой возгнушается, самому себе станет мерзок тот, который себя здесь безмерно почитал; возжелает в ничто обратиться тот, который себя здесь чем-то великим считал. Так самолюбие – причина всякого зла.
• 255. Поскольку любовь к ближнему с любовью Божией сопряжена, не может любовь к ближнему разориться без нарушения любви Божией. Следовательно: 1) Кто грешит против ближнего, тот грешит и против Бога, и потому такой дважды грешит: против Бога, заповедавшего: «Возлюби ближнего твоего, как самого себя»(Мф. 22:39), – и против ближнего, которого ненавидит. 2)  Кто хочет покаяться и примириться с Богом, закон Которого разорил, тот сначала должен примириться с ближним, которого обидел. Так учит Христос: «Если ты принесешь дар твой к жертвеннику и там вспомнишь, что брат твой имеет что-нибудь против тебя, оставь там дар твой пред жертвенником, и пойди прежде примирись с братом твоим, и тогда приди и принеси дар твой»(Мф. 5:23-24).

Глава 11: О милости к ближнему

«Раздели с голодными хлеб твой и нищих бескровных введи в дом твой, если видишь нагого, одень его, и… единокровного твоего не презри. Тогда откроется, как заря, свет твой, и исцеление твое скоро возрастет, и правда твоя пойдет пред тобою, и слава Божия обымет тебя. Тогда ты воззовешь, и Бог услышит тебя, и еще когда будешь ты говорить, скажет: «Вот Я пришел” (Іс. 58:7-9).

• 256. Истинная милость есть плод христианской любви. Сколь же высоко милость превозносится в Святом Писании, и как ублажаются милостивые и творящие дела милости, и тем самым как сильно к этой добродетели поощряемся, читающему Святое Писание видно, так что и Христос, Праведный Судия, этой добродетели плоды превознесет на всемирном Суде, и как дорогие сокровища, в избранниках Своих скрытые, и, чтобы они были явлены всему миру, произнесет, говоря им: «Придите, благословенные Отца Моего, наследуйте царство, уготованное вам от создания мира: ибо алкал Я, и вы дали Мне есть; жаждал, и вы напоили Меня; был странником, и вы приняли Меня; был наг, и вы одели Меня; был болен, и вы посетили Меня; в темнице был, и вы пришли ко Мне»(Мф. 25:34-36). Ибо какую милость во имя Христово делаем нищим, ту Христос Себе приписывает (см. Мф. 25:40).
• 257. Как человек из двух частей – тела и души – состоит, так и дела милости, которые ближнему являются, двоякие: душевные и телесные. Дела милости, которые телу оказываем, – голодного накормить, жаждущего напоить, нагого одеть и прочее. Дела милости душевные – скорбящего утешить, заблудшего на путь истины наставить, сомневающегося вразумить и прочее. И к той и другой милости обязывает и поощряет нас святое Божие Слово.
• 258. Причины, поощряющие нас к душевной милости: 1)  Требует того от нас спасительная воля Христа, Бога нашего и как бы жажда спасения нашего, чтобы мы как своего, так и ближнего спасения искали, и друг друга к покаянию и богоугождению поощряли. Итак, если кто хочет со Христом едино мыслить, должен как о своем, так и о спасении ближнего заботиться. 2) Требует того честь Христова, чтобы мы друг друга исправляли. Брат брата по плоти увещевает, когда видит его бесчинствующим, дабы бесчестия отцу и дому их не было. Так должны и духовные братья, то есть христиане, друг друга увещевать и отводить от бесчинной жизни, чтобы имя Божие и христианское учение не терпело поношения от язычников. Ибо как “добрымжитием христиан славится”(Мф. 5:16), так житием «злым бесчестится имя Его» (Рим. 2:23-24). Слушай, что апостол пишет Тимофею: «Рабы, под игом находящиеся, должны почитать господ своих достойными всякой чести, дабы не было хулы на имя Божие и учение» (1Тим. 6:1). 3) Требует того братская любовь, дабы брат заблуждающийся не погиб, но на путь истины обратился, в покаяние пришел, и так бы спасение получил. 4) Тогда любовь ко Христу познается, когда не только о своем, но и о ближнего спасении заботимся. Когда Христос по Воскресении вопрошал святого Петра: «Симон Ионин! Любишь ли ты Меня больше, нежели они?» – отвечал Ему Петр: «Так, Господи! Ты знаешь, что я люблю Тебя». И сказал Христос: «Паси агнцев Моих» (ср. Ін. 21:15-17). Из этого видеть может любой, как хочет Христос, чтобы друг о друге заботились и друг другу спасение искали; если хотим любить Христа, должны как себе, так и ближнему желать спасения. И хотя вышесказанное слово пастырей касается, однако Кровь Христова, за грешников пролитая, ко всем вопиет, чтобы не даром как ради нас, так и ради братьев наших пролита была, но плод бы свой спасение наше возымело. Алчет и жаждет Он спасения нашего, без сомнения; но кто как себя, так и ближнего исправляет и к покаянию приводит, тот как бы алчущего Его питает и жаждущего напаивает. Немалую любовь ко Христу показывает тот, кто во имя Его милость телесную ближнему оказывает; но большая любовь – когда духовно ближнего созидает. Ибо чем душа больше тела, тем больше милость к ближнему и ко Христу любовь, когда душа созидается. Ибо Христос весьма души человеческие любит, так что и умереть за них благоизволил. И потому ничто не может быть благоприятнее Ему, как спасение человеческое; и никто не может более Его любить, чем тот, который спасения ближнего ищет. 5) Когда в вещественном теле один член немоществует, тогда другой немощному помогает: например, рука другую руку или ногу больную врачует. Так и в духовном теле, то есть христианстве, один здоровый другого, немощного, должен лечить и заботится о здоровье его. 6) Общество христианское, или Церковь, странствующая на земле, подобна воинству, сражающемуся против неприятеля. На брани мира этого один воин другого, когда тот изнемогает, поощряет и подкрепляет. Так и в брани христианской, которая «не против крови и плоти, но против начальств, против властей, против мироправителей тьмы века сего, против духов злобы поднебесной» (Еф.6:12), должно одному другого, когда тот изнемогает и падает, укреплять и восставлять. Дьявол и ангелы его единодушно на христиан вооружаются, и погибели их ищут. Так должны и христиане с помощью Божией против них стоять и друг друга побуждать. Пастырское, говоришь, дело – исправлять и к покаянию приводить людей? Ответ. Пастырское дело – публично и везде «Слово Божие проповедовать, настоять вовремя и не вовремя, обличать, запрещать, увещевать» (2Тим. 4:2); а твое – не публично, но тайно, дружески между тобой и братом, где благодать Божия подаст тебе случай. Иной отвечает: «Я-де невежда, как мне ближнего увещевать и учить?» Ответ. Любовь найдет слова, которыми можешь созидать ближнего; она представит тебе способ и ум и язык твой направит. И дело это не требует красивых речей; одного напоминания требует. Часто простое слово, благодатью Божией и любовью растворенное, то делает, чего многие красноречивые риторы не могут сделать. Когда сына или друга твоего уговаривать хочешь, не ищешь красноречия. Так поступай и с ближним твоим, который требует того. А если ты так скудоумен, что подлинно не можешь ближнему совета полезного подать, можешь другой способ употребить. Когда отец твой, или мать, или жена, или сын, или брат по плоти болеет, ищешь такого человека, кто бы им в болезни помог. Так поступай и с духовным твоим братом, который душой немоществует. Поищи такого, который бы мог ему пособить; объяви ему болезнь брата твоего; болезнь объяви, а не клевещи на его, – с сожалением и любовью к нему, а не с ненавистью и злобой, как многие привыкли делать, чтобы он, узнав о немощи его, приличное немощи лекарство подал. Так приобретешь брата твоего; а если не приобретешь, сам благодатью Божией лучше будешь. Ибо Бог как дело, так и намерение и старание доброе милостиво принимает и венчает. Иной отзывается: «Я-де сам грешник, как мне других увещевать?» Правда, никто не без греха; но ты в таком случае подражай доброму лекарю, который иногда сам недомогает, но другого больного лечит. А если такую любовь и милость покажешь ближнему твоему, то и сам от Бога получишь, по сказанному: «Блаженны милостивые, ибо они помилованы будут» (Мф. 5:7). Иной думает: «Мне-де стыдно ближнего обличать?» Ответ. Любовь стыда и срама не знает. Да и стыдиться худо и неполезно там, где погибель явная. Грешить стыдно, а не грех обличать и от греха отвращать. Иной помышляет: «Я бы-де и хотел ближнего обличить, но боюсь гнева и вражды его, ибо не всякому обличение приятно». Правда, что не все обличение любят, на что и Соломон указывает, говоря: «Не обличай злых, да не возненавидят тебе: обличай премудрого, и возлюбит тебя» (Притч. 9:8). На это так отвечаю: 1) Неизвестно тебе, зол ли тот, которого хочешь обличить, или доброе и благосклонное сердце имеет, потому и о вражде его от обличения неизвестно. 2) Часто бывает, что Божия благодать и злого в доброго изменяет через полезный и любовный совет и представление, чему многие примеры в церковной истории имеются. 3) “Любовь на все надеется», как сказано (1Кор. 13:4-7). Она и там надеется, где нет надежды. «Любовь, – говорит святой Иоанн Златоуст, – не отчаивается в любимом; но если и зол будет, продолжает исправлять, промышлять прилежно» (Беседа 33 на первое Послание к коринфянам). Сколько трудишься около сына своего неисправного, которого любишь и хочешь исправить; сколько способов для этого употребляешь, сколько роптания и негодования от него терпишь, и хотя видишь неисправным, однако не прекращаешь увещевать его, и еще новых способов к исправлению ищешь, ибо любовь не отчаивается, хотя и надежды нет. Так и ты, если любишь ближнего твоего, не оставишь никакого способа, чтобы исправить его, хотя он и непреклонным оказывается; ибо “любовь на все надеется», и хотя гневаться будет, будешь считать это благом, ибо «любовь… все переносит» (Беседа 33 на первое Послание к коринфянам). 4) Подобает более бояться Божия гнева, чем человеческого. Ибо Тот же Бог, Который повелевает нам «любить ближнего, как самого себя» (Мф. 22:39), велит нам и о спасении его заботиться, как о своем. Ибо любовь состоит не только в том, чтобы о телесной пользе брата промышлять, но более в том, чтобы о душе его заботиться. Ибо тело и польза телесная прекращается, а душевное спасение вовеки пребывает, и потому более о душе как нашей, так и ближнего попечение иметь должны мы, если хотим ближнего нашего любить, как себя. 5) Примет ли он твой совет, или не примет, возлюбит ли он тебя за обличение, или возненавидит – что тебе? Ты свой долг исполни. Если ему не принесет пользы совет твой, тебе пользу принесет, ибо долг любви брату исполнишь. Но любовь и в этом случае «не перестает» (1Кор. 13:8): она другой способ к исправлению ближнего находит. Она тогда теплые проливает молитвы к Человеколюбцу Богу, чтобы, какими Он Сам знает, судьбами обратил заблуждающегося брата. Есть еще такие люди, которые, видя погибель ближнего, говорят: «Какое мне дело до него?» Это речи не любящего и не христианского духа. Да слышат таковые, что свт. Иоанн Златоуст об этом деле говорит: «Не могу верить, чтобы тот спасение получил, кто о спасении ближнего не заботится» (Книга 6 о священстве, гл. 10). Если ты отрекаешься от брата твоего, за которого Христос умер, берегись, чтобы Христос от тебя самого не отрекся. Ибо, когда говоришь: «Какое мне дело до него?» – показываешь, что ни малейшей искры любви и сожаления не имеешь, без чего христианином быть нельзя.
• 259. Причины, к телесной милости побуждающие: 1) Создание Божие повелением Божиим всем равно служит. Солнце, месяц, звезды для богатого и нищего одинаково сияют; облака для богатого и нищего одинаково проливают дождь; воздух жизнь богатого и нищего одинаково сохраняет; огонь богатого и нищего одинаково греет; вода богатого и нищего одинаково напаивает; земля богатому и нищему одинаково дает плод. Итак, этим научаемся, что благами мира сего одинаково богатые и нищие довольствоваться должны. Следовательно, плохо делают те, которые богатством мира сего сами довольствуются, а с нищими не делятся им; хуже того делают те, которые не только не делятся своим, но и отнимают у других и себе забирают. 2) Какое ни имеем добро, не свое имеем, но Богом данное нам имеем; оно дано нам не ради нас одних, но и ради ближних наших. Поэтому вверенное нам добро должны мы не при себе удерживать, а с верной братией нашей, требующей во славу Божию, разделять. Следовательно, воздадут Богу ответ те, которые данное Богом добро не разделяют в честь Даровавшего, но или при себе удерживают, или расточают на роскошь и прочие непотребные расходы. 3) Требует того христианская любовь, чтобы над бедным умилосердиться и брату в нужде помощь подать, нагого одеть, и голодного накормить, жаждущего напоить и прочее (см. Мф. 25:35-36). 4) «Милостивые… помилованы будут», по Христову обещанию (Мф. 5:7). «Нищий, – говорит свт. Василий Великий, – который просит у тебя, взаймы просит, представляя тебе Богатого на небесах, Который отдаст тебе долг. Ибо сказано: «Милующий нищего, взаймы дает Богу» (На Псалом 14). 5) «Суд без милости не оказавшему милости»(Як. 2:13). И немилостивые в огонь вечный отсылаются, как говорит Христос: «Идите от Меня, проклятые, в огонь вечный, уготованный диаволу и ангелам его, ибо алкал Я, и вы не дали Мне есть; жаждал, и вы не напоили Меня; был странником, и не приняли Меня; был наг, и не одели Меня; болен и в темнице, и не посетили Меня»(Мф. 25:41-43). 6) Требует того закон естественный, чтобы делать ближнему нашему то, чего хотим себе. Сами хотим есть, пить, одеваться, успокаиваться – должны и для братии нашей то же делать. Ибо то же естество, плоть и немощь имеют, какую и мы; так же хотят есть, пить, одеваться, как и мы, и жить без этого не могут. Итак, если кто требующему в нужде отказывает, тогда как имеет, тот и последнюю искру закона естественного потерял, ибо никакого к подобному себе естеству сожаления не имеет, и он не человек, но только внешний образ человеческий носит, а на самом же деле – как зверь, или как камень, который никому никакого плода не приносит, и ни жалостью, ни гласом плача его нельзя подвигнуть. Поскольку сами язычники, естественным законом движимые, над бедными милосердствуют, то христиан не только родство естественное, то есть то, что все мы люди, но и родство духовное к сожалению и милосердию подвигнуть должно; а более всего имя Христово, которое для знающих Его должно быть великим, почтенным и сладким; это христианам не безызвестно, – имя, говорю, Христово, бедным упоминаемое и ради умилостивления предлагаемое, всякую милость и помощь от христиан тому, кто просит, получить должно. Ибо если, когда упоминается имя любимого друга или благодетеля, то ради него не щадим ничего, но прошения исполняем, тем более ради Христа, больше Которого нам не может быть благодетеля, всякое прошение, только бы оно было непротивно воле Его, исполнять должны. Рассуди всякий, велико ли не имеющему покрова хижину соорудить, или нагого одеть, или из плена выкупить, или долгами обремененного от той тяжести освободить, или за подати и оброки мучимого искупить, или в темнице сидящему, или болящему послужить, или иному какому бедствующему руку помощи подать тебе ради Того, Который, будучи настолько Велик, что никто Ему не равен, захотел так смириться и горчайшую чашу страдания и смерти ради тебя и ради твоего спасения испить? Не только имений наших о Христе, но и себя самих ради имени Его щадить не должны мы. Знающим, что есть имя Христово, говорю здесь. 7) С какою надеждой молиться будешь Богу, когда сам молитвы подобных тебе людей не слушаешь? Как скажешь: «Господи, помилуй», – когда сам не милуешь? Как будешь просить с прочими: «Подай, Господи», – когда сам не подаешь, а можешь подать? Какими устами скажешь: «Услыши мя, Господи», – когда сам не слышишь бедного или – лучше – в бедном Самого Христа, вопиющего к тебе? С каким упованием прострешь руки твои к Создателю твоему, когда сам от подобного тебе, простирающего руки, отвращаешься? Милостив Бог и преклоняется естественным милосердием на молитву, но на молитву милостивых. «Ибо таковые жертвы, то есть страннолюбие и общение, благоугодны Богу», – говорит апостол (Євр. 13:16). 8) Ныне «время благоприятное» (2Кор. 6:2) благотворить в честь и славу Благого Бога, расточать, давать убогим, «приобретать себе друзей богатством неправедным, чтобы они, когда обнищаем, приняли нас в вечные обители» (Лк. 16:9). Ныне эти добрые семена сеять благоприятно, да во время общего воскресения пожнем с радостью, несравненно более многочисленные и лучшие и вовеки пребывающие плоды. «Когда же тленное сие облечется в нетление и смертное сие облечется в бессмертие» (1Кор. 15:54), тогда каждый увидит своих добрых трудов плод; и что ныне сеял с надеждой, тогда с неизреченным весельем пожнет; тогда увидит свое «сокровище,… собранное на небе, сокровище нетленное, которого ни моль, ни ржа не истребляют, ни… воры не подкапывают и не крадут» (Мф. 6:20), которое здесь, на земле, во имя Христово «расточил, дал нищим» (Пс. 111:9; 2Кор. 9:9). 9) Как любезно, желанно и радостно будет милостивому явиться перед лицом Милостивого и кроткого Сына Божия со многою братиею Его, которых во имя Его здесь питал, напоил, одевал, успокаивал, болящих и в темнице сидящих посещал! Как преславно будет там называться отцом многих бедных, здесь помилованных и снабженных! 10) Сколь более желанно еще слышать от Судии Праведного благоприятный глас этот: «Придите, благословенные Отца Моего, наследуйте царство, уготованное вам от создания мира: ибо алкал Я, и вы дали Мне есть; жаждал, и вы напоили Меня; был странником, и вы приняли Меня; был наг, и вы одели Меня; был болен, и вы посетили Меня; в темнице был, и вы пришли ко Мне» (Мф. 25:34-37). 11) Напротив, как ужасно будет немилостивым слышать страшный тот глас Праведного Судии: «Идите от Меня, проклятые, в огонь вечный, уготованный диаволу и ангелам его: ибо алкал Я, и вы не дали Мне есть; жаждал, и вы не напоили Меня; был странником, и не приняли Меня; был наг, и не одели Меня; болен и в темнице, и не посетили Меня» (Мф. 25:41-43). 12) Богатства никто с собой не возьмет, отходя отсюда, но как нагим пришел в мир, так нагим и отойдет, одной душой. «Ибо мы ничего не принесли в мир; явно, что ничего не можем и вынести из него», – говорит апостол (1Тим. 6:7). Богатство же, которое здесь оставляем, по смерти погибает и нам никакой пользы не принесет; а которое здесь во имя Христово расточится, то на небесах с великим ростом обретется. Ибо вместо тленного нетленное, вместо земного небесное, вместо временного вечное, вместо малого несравненно большее сокровище от щедрой руки Господней воспримет расточающий и дающий убогим имение во имя Его. Ибо «милующий нищего, взаймы дает Богу; и воздастся ему по благодеянию его», – говорит Соломон (Притч. 19:17). Ибо так Милостив и Щедр Господь наш, что и тот, «кто напоит одного из малых сих только чашею холодной воды, во имя Его, не потеряет награды своей» (Мф. 10:42; Мк. 9:41). § 260. Вызвался богач и представляет резон, почему убогим отказывает: «Я-де имею детей, надо детям оставить наследство». Правда, не должно детей оставлять. Требует того естественная к детям отеческая любовь. Ближе тебе дети твои, нежели другие. И плохо и бесчеловечно делает тот, который, оставив домашних без хлеба, питает других. Итак, не оставляй детей, но не оставляй и убогих, которые просят у тебя милости ради Христа, за всех и за тебя умершего. Люби детей, но Христа, Который у тебя через убогих просит, не только более детей, но и более себя люби. Но притом внимай следующему предложению: 1) Если хочешь оставить наследство детям, неизвестно, детям ли оно достанется или врагам твоим. Ибо часто бывает, что имение чужим достается по смерти, а не тем, кому желаем при жизни нашей. 2) «Неизвестно, – говорит свт. Василий Великий, – будет ли им полезно оставленное богатство твое» (В Слове к богатым), поскольку многие дети оставленным им отеческим имением развращаются и погибают временно и вечно. 3) Душа твоя ближе тебе и дороже должна быть, нежели дети твои: должен ты более о ней заботиться, нежели о детях. Ибо с нею ты вовеки будешь – или в жизни вечной, или в муке вечной, а дети твои до тех пор твои, пока на свете этом с ними живешь, хотя и при жизни твоей оно более Божии, нежели твои, как и сам ты. 4) Дети, и без наследства оставшись, могут нажить имение, как и ты нажил. Ибо Бог, Который тебе дал, может и им дать. А душа, тобою оставленная, у кого найдет милость, когда и заповедь Божию презираешь, и милости к ближнему не показываешь? 5) Дети твои имеют Промыслителя общего – Бога, Который обо всех промышляет. Его Промыслу, как себя, так и детей вверяй, а не на богатство погибающее надейся, отчего апостол отвращает, и детей тому же учи, чтобы «уповали не на богатство неверное, но на Бога Живого, дающего нам все обильно для наслаждения» (1Тим. 6:17). 6) Нет лучшего наследства, чем чтобы дети твои наследовали твою добродетель и нравы добрые, чтобы от тебя, отца, научились милость творить ближнему; видя тебя, родителя своего милостивого, и сами бы милостивы были. Это наследство старайся им оставить. Постарайся «воспитать их в учении и наставлении Господнем», как апостол учит (Еф.6:4). А если без наставления этого оставишь их, то и богатство твое, им в наследство оставленное, также мечом будет, которым сами себе погубят, и сам ты перед судом Божиим повинным явишься. 7) Если детям оставить хочешь имение, а убогих презираешь, то никакой любви христианской не имеешь, а только плотскую, ибо христианская любовь всех объятиями своими объемлет. Итак, с какой надеждой без христианской любви умирать будешь? Ибо где любви христианской нет, там и веры нет, “без которой спастись невозможно» (Євр. 11:6): «вера, действующая любовью, спасает» (Гал. 5:6); и «вера без дел мертва», – говорит Святое Писание (Як. 2:20,26). Иной отзывается: «Я-де при смерти имение раздам». Ответ: 1) Неизвестно, как окончишь жизнь; неизвестно, сможешь ли слово сказать в день смерти своей; и хотя и напишешь завещание об имении своем, но будет ли сделано по завещанию, также неизвестно. 2) «Так смерти твоей, – говорит свт. Василий Великий, – приписывается милость, а не тебе» (В Слове к богатым). Ибо если бы смерть не побудила тебя к тому, не сделал бы ты милости. 3) Тогда ли хочешь раздавать богатство, когда уже и не можешь более его иметь и не в твоей власти остается? 4) Тогда ли хочешь милостивым и щедрым быть, когда перестаешь жить и от людей отлучаешься? Тогда ли добро делать, когда жизнь, дыхание, движение прекратится, и всякое действие кончится, и время испытания и суда настанет? 5) «Если не дерзаешь знатных людей останками трапезы твоей потчевать, – говорит свт. Василий Великий, – как дерзаешь Бога останками твоими на милость преклонять?» (В Слове к богатым). Итак, отложи все эти мысли, которые тебя отвлекают от добродетели и связывают сердце твое скупостью и сребролюбием; пресеки узы эти мечом веры и упования на Бога, и отдай имение свое руками убогих в руки Христу, Который, «будучи богат, обнищал ради нас, дабы мы обогатились Его нищетою» (2Кор. 8:9). Иной заявляет: «Я-де волен распоряжаться своим имением». Ответ. Ничего своего, кроме грехов, не имеешь ты, который «нагим… из чрева матери твоей вышел, нагим и отойдешь” (Йов. 1:21). Скупость и лакомство – твое; а имение – Божие добро, расходовать которое ты должен по воле Божией, а не твоей. А если по своей воле и своим прихотям Божие добро будешь расточать или при себе держать, не употребляя на законные и богоугодные расходы, непременно, как неверный и лукавый раб, суда Божиего не избежишь (см. Лк. 12:45-46). Иной думает и говорит: «Я-де хочу на свете жить, и для того имение запасаю и берегу». Ответ. Так-то думал и евангельский богач жить на свете, есть, пить и веселиться. Но слушай, что «Бог сказал ему: «Безумный! В сию ночь душу твою возьмут у тебя; кому же достанется то, что ты заготовил?» (Лк. 12:20). Так и ты обещаешь себе то, что не в твоей власти; жить хочешь на свете, но смерть перед тобой невидимо стоит, суд Божий у дверей, и Бог с небес говорит: «Безумный! В сию ночь душу твою возьмут у тебя; кому же достанется то, что ты заготовил?» Иной мыслит: «Если-де мне от имения убогим давать, то на что мне жить?» Ответ. Не жить тебе не на что будет, а не на что будет роскошно жить; не на что будет расширять и украшать здания, палаты, стены; не на что собирать богатые столы, не на что запасать дорогие вина, не на что принимать частых гостей; не на что шить различную дорогую одежду; не на что покупать бисера, алмазы, яхонты и прочую прелесть и суету; не на что доставать, украшать и содержать отборных коней, им приличных наборов и карет, богато одетых слуг; не на что в карты играть, не на что собачью охоту содержать, не на что увеселительных галерей строить и прочие прихоти исполнять, поскольку на все эти суетные и непотребные расходы много требуется денег. Не до милостыни, не до нищих, когда так пространно себя хочешь содержать. А когда отнимется излишество, прекратится роскошь, то и тебе и требующим у тебя довольно будет, ибо естество немногим довольствуется; а прихоть и роскошь пагубная и всем светом недовольна. Наконец, самолюбие, скупость, сребролюбие и немилосердие много вымышляет причин и извинений, которых и перечислить невозможно. По этим-то причинам «трудно богатому войти в царство небесное» (Мф. 19:23). Поскольку: 1) уповают на богатство свое, а не на Бога Живого, что есть идолослужение; 2) в богатых скупость и сребролюбие гнездится; 3) гордость и той дочь – презрение бедных и убогих; 4) немилосердие к страждущей, подобной себе, братии; 5) пагубная роскошь и прочее. А всему корень – самолюбие. Не богатство виновато в погибели богатых, ибо богатство есть Божие дарование, и многие богаты были, но и благочестивы, как-то: Авраам, Исаак, Иаков и прочие праотцы наши, каковы и ныне многие, – но что же? Сердце самолюбивое и прилепляющееся к богатству и от Бога Живого отвращающееся. Поэтому Псаломник говорит: «если притекает богатство, не прилагайте сердца» (Пс. 61:11). Примечай здесь, любезный читатель, что здесь говорится о богатстве праведном, а не о том, которое собрано неправдой, хищением, беззаконной лихвой, лестью и коварством. Это богатство пагубное, и стяжателя своего навечно погубит, если злом собранного хорошо не расточит и истинного покаяния и плодов его не принесет (о чем выше в статье первой части это сказано).
• 261. Здесь прилично и нужно вспомнить о словах многих христиан, которые не только холодны и удалены от любви, но и пусты и, если истину сказать, бесчеловечны. 1) Многие, видя бедность ближнего и не желая помощи ему подать, отрекаются бесчеловечно и в сердце кроющееся немилосердие объявляют: «Какое-де мне до него дело?» Язычники естественным законом преклоняются на бедность, бедному сострадают и милосердие оказывают, как довольно много в истории о том повествуется; а христиане, исповедующие Христа, Христа – Человеколюбца и милость ублажающего, закон богописанный и Евангелие слышащие, и чающие воскресения мертвых и жизни будущего века, отрекаются от сродного своего естества и произносят слова: «Какое мне до него дело!» Христу, Которого исповедуешь, до тебя и до всех нас дело было, когда видел нас в великом бедствии, и так над всеми нами умилосердился, и так чудно от бедствия избавил. А ты о подобном себе ближнем, которого Он повелел тебе любить и милость оказывать, ближнем бедствующем, произносишь бесчеловечные слова: «Какое мне дело до него?!» Бог каждый день о тебе промышляет, питает и одевает тебя, дает тебе здоровье и крепость, силу и прочие блага, чтобы ты и сам ими довольствовался, и требующей братии служил; а ты бедствующему отказываешь: «Какое мне дело до него?!» Сам милости сподобляешься, но других миловать не хочешь и бесстыдно отрекаешься: «Какое мне до него дело!» Это слово не только ослепленного, но и неблагодарного и лукавого: «Какое мне дело до него?» Брат в бедствии погибает, а ты помощи ему не подаешь, от погибели не избавляешь: нет сожаления о сродном страждущем естестве! Сам, думаю, многократно помощь от ближнего в нуждах познал, и ныне требуешь, ибо никто на свете не живет без помощи другого. Все друг от друга помощи требуют: нищий от богатого, невежда от разумного, немощной от здорового, в темнице заключенный от свободного, странствующий от имеющего дом. По этой-то причине и Бог, милосердствуя о нас, заповедал нам: «Возлюби ближнего твоего, как самого себя»(Мф. 22:39). «Во всем, как хотите, чтобы с вами поступали люди, так поступайте и вы с ними, ибо в этом закон и пророки», – говорит Христос (Мф. 7:12). Хочешь, чтобы тебе ближний помогал в нужде твоей, – это бесспорно. А если и хочешь, и познал, и познаешь помощь себе от другого, как сказано, и впредь без того не можешь жить, то сам рассуди, как безумно отказываешь требующему у тебя вспоможения, сам от другого получая помощь! Видишь, как лукаво сердце твое, которое издает слово: «Какое мне до него дело!» Притом внимай, что из того следует, когда в нужде отказываешь ближнему? Тебе до него нужды нет; другой подобный тебе то же скажет; третий также отречется; а он в том бедствии погибнет: что же тогда? Берегись, чтобы как ты, так и другие, отрекшиеся от него, к погибели его праведным судом Божиим присуждены не были. О, сколько на свете убийц, которые не руками, но своим немилосердием, жестокосердием и таким бесчеловечным отказом убивают людей, но думают о себе, что они чисты в том! Ибо не только тот убийца судится, кто как-нибудь ближнего убивает, но и тот, кто бедствующего от смерти не избавляет, а может избавить, поскольку, если бы он подал руку помощи бедствующему, не постигла бы его смерть. Ибо когда запрещается убивать нам брата нашего, то тем самым повелевается сохранять жизнь его, которая сохраняется помощью нашей. Итак, бедствуешь ты сам душой, если брату бедствующему не подаешь помощи, а можешь. Но притом еще осмотрись, принадлежишь ли к тому духовному и благословенному Телу Христову, которое есть Церковьсвятая, когда такое о себе и ближнем мнение имеешь, хотя устами и исповедуешь Христа? В одном теле член члену помогает: рука руку моет, глаз глазу, ухо уху, нога ноге и прочие друг другу помогают и охраняют. Так и христиане, которые духовное Христово Тело составляют, должны не только друг от друга не отрекаться, но и друг другу помогать. 2) Есть у многих обычай просящего отсылать к Богу: Бог-де даст. Это по видимости, кажется, не неправильно, поскольку Бог все дает, и дает даром. Но как примешь, христианин, в рассуждение слово это, то увидишь, что оно то же значит, что и вышеупомянутое слово: «Какое мне дело до него?» Ибо отсылаешь просящего к Богу не для того, чтобы Бог ему подал, а потому, что сам не хочешь подать, и потому от себя отсылаешь, а не к Богу посылаешь. А хотя и подлинно отсылаешь к Богу, то и тогда неправильно делаешь, ибо Бог его посылает к тебе и тебе велит ему подать: «Просящему у тебя дай» (Мф. 5:42); а ты обратно его отсылаешь к Богу: «Бог даст», и так заповедь Божию преступаешь. Бог блага Свои подал тебе, чтобы ты и сам нужды свои удовлетворял и требующим уделял во славу Его. Но ты, сам только довольствуясь, требующих отсылаешь: «Бог даст». И так Богу, Подателю благ, неблагодарным себя показываешь. Если бы кто сказал: «Я бы-де подал просящему, да сам не имею», – такому отвечаю: 1) Имеешь ли что подать, или не имеешь, о том знает Бог Сердцеведец, Которому имение твое и неимение известно. 2)  Здесь речь о таких, которые имеют что подать, но отсылают от себя нуждающихся ни с чем, а не о таких, которые сами нищие. 3) Милостыня, как плод любви, не только в действительном подаянии состоит, но и в святом к подаянию желании, сердечном сожалении и сострадании бедному (как увидишь в следующем параграфе), и во всяком служении, как-то: во введении странника в дом, в посещении больного и в темнице сидящего, и в служении им, и прочее. Наконец, заключаю это мое рассуждение учением святого Василия Великого, который так о немилостивых говорит: «Знаю я некоторых, которые постились, молились, воздыхали и прочую добродетель показали, но ни одного пенязя нищим не подали: какая от того польза?» (Слово к богатым).
• 262. Что есть милость и как ее должно оказывать? 1) Милость – это когда делается добро недостойным, то есть тем, которые ничем у нас этого не заслужили: иначе не милость, а воздаяние будет. Так не называем милостью того, что дается наемникам за труд, а называем платой, кроме того только, что сверх заслуженного дается, например, труд наемника недостоин более чем пятидесяти копеек, а дастся сто копеек: тогда такое даяние – милость. 2) Когда делается добро без всякой ожидаемой корысти от того, кто принимает его. Ибо “любовь, плод которой есть милость, не ищет своего»(1Кор. 13:4-5): иначе будет торг или даяние взаймы. Ибо возвращение долга не в том только состоит, чтобы возвратил должник заимодавцу самим тем, чем у него взял, но и в том, чтобы возвратил взятое чем бы ни было. Так, когда кто делает кому добро, а ждет от него чего-нибудь, тем самым как бы взаймы ему дает. 3)  Милость истинная – та, которая делается не с принуждением, но от любовного произволения, усердия и сердечного сожаления требующему милости. «Доброхотно дающего любит Бог», – говорит апостол (2Кор. 9:7). Так не считается милостью, когда хозяин, у которого в квартире солдат в силу указа Монаршего упокоевается; ибо указ ему дает квартиру, а не сам он добровольно; поскольку если бы он указа не боялся, то, может быть, и не допустил бы его в дом свой. Кто от доброго произволения принимает странников, тот, хотя бы и указа не было, доброхотно принял бы, а это называется страннолюбием и истинной милостью. 4)  Милость судится не по количеству подаваемого, но по качеству дающего, то есть по тому, с каким кто усердием и произволением подает. «Не по мере подаваемого, но по силе и произволению дающих, – говорит святой Иоанн Златоуст, – судится величина милостыни» (Беседа 1 на Послание к евреям). И еще тот же отец: «Не стоят данные без усердия десять тысяч талантов двух лепт, данных с усердием» (Беседа 15 на Послание к филиппийцам). 5)  За милость почитается не только дело милости сотворенное или творимое, но и само усердие и желание к творению милости. Ибо милость, как и всякая добродетель, в сердце имеет место, и потому хотя на деле и не производится, однако почитается так, как бы делом самим исполнена была. Ибо как не только тот только похититель, который самим делом похищает, но и тот, который хочет похитить, но не может, так не только тот милостив, который делает милость, но и тот, который хочет делать милость, но не может, хочет подать просящему, но не имеет, что дать, хочет помочь бедствующему, но не может. По сердцу и намерению всякое дело судится. «Если и ничего не имеешь, – говорит святой Иоанн Златоуст, – но имеешь соболезнующую душу, и за это тебе награда соблюдена будет. Поэтому и Павел, завещая плакать с плачущими, и с узниками как бы связанным быть повелел (Рим. 12:15)». И ниже: «И Христос, когда ублажает милостивых, не только имениями милующих, но и произволением творящих это ублажает и похваляет. Ибо тот, кто человеколюбивый и милостивый нрав имеет, если имения имеет, поделится; если в напастях увидит кого, восплачет и возрыдает; если обиженного увидит, заступится, и прочее» (Беседа 19 на Послание к римлянам). Ибо милость, как сказано, есть плод любви неразлучный и всегда с нею сопряженный, как теплота с огнем; и как огонь теплоту, так любовь милость издает. Эта теплота любви при случае себя проявляет. Милостивый не откажется бедствующему помочь, если может; если не может, соболезнует бедствию его. Милостивый не откажется нагого одеть, если имеет чем; не откажется странника в доме принять и удовольствовать, печального утешить, больного посетить, бедствующему руку помощи подать; а если не в силах этого сделать, сердечное желание и усердие к тому имеет. Ибо не каждый все может. Кто может помочь, но не хочет, тот подлинно милости не имеет, когда может просящему дать, но не хочет, и прочее; тут милость места своего не имеет, но имеет место немилосердие. 6) Милость должно оказывать не ради того, чтобы похвалу от людей иметь, но во имя Христово, во славу Божию и ради пользы ближнего, чтобы имя Божие, а не подающего славилось и ближний, требующий милости, созидался. Таково должно быть намерение дающего милостыню. 7) Милостыню должно подавать не от похищения и неправды, а от своих имений, Богом данных нам. Ибо у одного отнимать и другому давать – это не милость, а бесчеловечность и прельщение или умягчение совести, которая, раздраженная неправдой, не перестает обличать похитителя. Такая милостыня есть мерзость перед Богом: ибо «что заколающий на жертву сына пред отцом его, то приносящий жертвы от имениянищих», – говорит Сирах (Сир. 34:20). Такой должен сделать то, что кающийся мытарь Закхей обещал перед Христом сделать (см. Лк. 19:8), то есть что зло собрал, добре расточить, обиженных наградить, впредь неправды не делать, и в том, что творил неправду и закон Божий разорял, каяться и впредь благословенными трудами питаться. 8)  Милость должно делать всем, то есть сродникам и несродникам, друзьям и врагам, всякому, кто ни нуждается в милости. Истинная любовь и над врагами бедствующими умилостивляется: она не на лицо, но на бедность смотрит. 9) Милость должно делать, смотря на нужду требующего. У кого большая нужда, большую должно и милость показать: голодного накормить копейка или две могут, нагого одеть, хижину построить не имеющему, где голову приклонить, – для этого не две копейки требуется. Однако кто сколько может, смотря по своему достатку. У кого более прихода и достатка, более должен и уделять нуждающимся. 10) Милостью сотворенной не должно превозноситься. Поскольку, что ни имеем, не свое имеем, но Божие, и потому, что даем, Божие даем, а не наше собственное. Ибо мы строители, которые по воле Его должны производить расход вверенного Им нам добра; мы рабы, которые должны делать то, что Господь наш хочет и повелевает. Гope же нам, когда не слушаем Господа нашего и не делаем повеленного! Так рог высокоумия может сломиться. 11) Сделанное добро, насколько возможно, забывать должно, дабы не похитила левая рука то, что сотворила правая (см. Мф. 6:3). Ибо одна память о грехах нам полезна, поскольку смиряет нас. А о добродетелях память не полезна, ибо в высокоумие фарисейское приводит, что показывает притча о мытаре и фарисее (см. Лк. 18:10-14). Призывает Христос в вечное Свое царствие благословенных Своих и ублажает их, говоря: «Алкал Я, и вы дали Мне есть», и прочее; но они добродетелей своих не помнят и признаются, как будто их и не делали: «Господи! Когда мы видели Тебя алчущим, и накормили? Или жаждущим, и напоили? Когда мы видели Тебя странником, и приняли? Или нагим, и одели? Когда мы видели Тебя больным, или в темнице, и пришли к Тебе?» (Мф. 25:34-39) Этим показывается, что и мы добрые дела должны делать, но сделанное забывать. К тому же должно твердо помнить, что мы сами собой без Христова Духа не можем никакого добра делать. “Без Меня…, – говорит Христос, – не можете делать ничего» (Ін. 15:5). Потому всякое добро истинное от Бога происходит, и доброе дело есть Божие дело, Богу его и приписывать должно: Ему единому, как Источнику и Подателю благ, благодарение, честь и слава подобает.
• 263. Поскольку нищета немалую скорбь приносит, особенно тем, которые с женами и детьми в нищете живут, и подушные подати и оброки платят, то должны они в этом бедствии не чем иным, как терпением себя укрепить, на волю Божию отдаться и так милости Его ожидать. Однако да внимают следующему предложению: 1) Утешение нищим может быть от сравнения богатого с нищим. Хотя сыны века сего и полагают блаженство в богатстве, но если на состояние богатого и нищего посмотрим, то увидим, что этот блаженнее того. Ибо блаженство состоит не во многом стяжании, но в покое душевном; не в том, чтобы много иметь, но в том, чтобы тем довольствоваться, что имеем. Смотри на богатого и нищего: богатый проживет дни свои, и нищий проживет. Богатый живет в богатых покоях, богатым столом насыщается, в богатую одежду одевается, нищий – в хижине, хлебом с водой питается, в рубищах ходит, но также дни проводит, как и богатый. У богатого и нищего вчерашний день прошел, то же и впредь будет. Богатый имеет сокровище, но с сокровищем имеет и попечение, страх и боязнь, как бы его не лишиться; нищий не имеет сокровища, но не имеет и страха. Богатый боится воров и разбойников; нищий от этого свободен. Богатый вместе с богатством часто и жизни от злодеев лишается; нищий этого не боится, ибо на нищего не нападает разбойник. Богатому многие завидуют, как самое дело показывает; а кому завидуют многие, тому много и козней бывает, ибо зависть без того не бывает; нищий того не опасается, ибо кто нищете позавидует? Богатый осуждению и злословию подлежит из-за скупости и немилосердия; нищий того не знает, ибо кто чего не имеет, того и не дает. Богатый должен расходовать богатство по воле Божией, иначе перед судом Божиим будет виноват; нищий от того свободен. С богатством почти всегда неразлучна гордость, начало всякого греха; нищета учит смирению. Богатство или скупостью связывает, или роскошью и сластолюбием расслабляет сердца богатых; в нищете того нет, ибо что нищему давать, когда ничего сам не имеет? Или на что роскошно жить, когда терпит недостаток? Богатому следует ответ дать перед Богом о расходе богатства; нищий о том не думает. Богатый перед смертью рассуждает, кому и как оставить богатство, нищий о том не заботится. Богатый, умирая, оставляет богатство, нищий как не имел, так и не оставляет. Богатому и при смерти не допускает богатство заботиться о душе своей, а нищий об одной душе своей подвизается. О богатых говорит Христос: «Истинно говорю вам, что трудно богатому войти в царство небесное»(Мф. 19:23). О нищих – не то; но что? «Послушайте…, – говорит апостол, – братия мои возлюбленные: не бедных ли мира избрал Бог быть богатыми верою и наследниками царствия, которое Он обещал любящим Его»(Як. 2:5) Да не помыслит кто, что богатство само собой губит и нищета сама собой спасает! Но как неверие с плодами своими к погибели приводит, так «вера, действующая любовью» (Гал. 5:6), дверь к вечной жизни отворяет. Всем Бог хочет спастись – богатым и нищим; но по большей части нищие этой спасительной Божией воле повинуются; а богатые, прилепившись к суете мира сего, отрекаются от нее. Отсюда слышим, что званные на вечерю великую «начали все… извиняться…, все житейскими попечениями запутанные. Один сказал: Я купил землю и мне нужно пойти посмотреть ее; прошу тебя, извини меня. Другой сказал: Я купил пять пар волов и иду испытать их; прошу тебя, извини меня. И третий сказал: Я женился и потому не могу прийти» (ср. Лк. 14:16-20). Это означает не что иное, как пристрастие к земным и тленным вещам, презрение Слова Божия и преслушание воли Божией, которая хочет, «чтобы все… спаслись» (1Тим. 2:4). Напротив, нищие, хотя их и отводят от спасительного пути общие враги – дьявол, плоть и мир, но много им нищета против них помогает, как выше сказано. Видишь, сколь блаженнее нищета по сравнению с богатством, хотя люди за этим гоняются, а той избегают! 2) Утешение нищие в нищете своей получают от имени Христова, которое, хотя многие богатые, скупостью плененные, презирают, однако многие с радостью и усердием в слух и сердце принимают, и так отворяют двери милосердия просящим ради Него. Это имя для них более всякого сокровища мира сего, это имя их питает, одевает, напаивает и успокаивает; с этим именем везде им дом, трапеза, одежда, утешение, где только ни имеются христолюбивые сердца. Богатый часто приходит в скудость; но нищий с именем Христовым всегда равен, доволен и богат. На это драгоценнейшее сокровище надеяться, им утешаться должны нищие. 3) Хотя Бог, как Щедрый и Милостивый, обо всех промышляет, но о нищих, как беспомощных, особенно. Ибо называется «Отцом сирых и Судией вдовиц» (Пс. 67:6; Ін. 14:18). И еще сказано: «Сироту и вдову примет» (Пс. 145:9). Почему во многих местах Писания читаем, что о них нам заботиться, им помогать, им, просящим, подавать повелевает и вменяет то Себе, что нищим доброхотно подается. «Милующий нищего взаймы дает Богу» (Притч. 19:17). И Христос говорит: «Так как вы сделали это одному из сих братьев Моих меньших, то сделали Мне» (Мф. 25:40). 4) Христос, Сын Божий, «будучи богат, обнищал,… дабы мы обогатились Его нищетою» (2Кор. 8:9). От этого великое утешение нищим проистекает, что Христос, у Которого весь мир в руке, Царь неба и земли, «волею обнищал», так что «Сын Человеческий, как Сам о Себе сказал, не имел, где приклонить голову» (ср. Мф. 8:20). Ибо они нищетой своей Ему сообразуются, когда ее с благодарением терпят. 5) Как богатые, так и нищие не случайно бывают, но как «богатство, так и нищета – от Господа» (Сир. 11:14). Итак, что от Бога, не может быть зло, но добро. 6) Как всякое бедствие, так и нищету может Бог Своим человеколюбием или прекратить, или облегчить, – что и на самом деле бывает, когда «с земли поднимает нищего и от гноища возвышает убогого, чтобы посадить его с князьями, с князьями народа Своего» (Пс. 112:7-8). Так воздвиг Иосифа из темницы и посадил выше князей египетских. Так «избрал Давида, раба Своего, и взял его от стада овец» (Пс. 77:70). 7) Наконец, как всякое бедствие, так и нищета смертью оканчивается. Всему конец – смерть: богатству и нищете; и богатых утешение, и нищих терпение смертью заключается.
• 264. Когда здесь предлагается утешение нищим, то только те имеются в виду нищие, которые подлинно нищенствуют по Божиему, все нам на пользу строящему Промыслу; или которые расточают имения и дают убогим, и так самопроизвольно изволят ради имени Христова нищету терпеть и в след Христа, обнищавшего ради нас, ходить. Поэтому от этого утешения исключаются: 1) Те нищие, которые могут трудиться и трудами себя и домашних питать, но не хотят, и так, в праздности и лености живя, не имеют, чем себе довольствовать, и хотят чужими трудами питаться. Эти сами в своей нищете виноваты; они не утешения, а суда Божия, как тунеядцы, ожидать должны, если не покаются, ибо против заповеди Божией поступают, которой повелевается нам «в поте лицанашего искать хлебасебе» (Бут. 3:19). 2) Те, которые, имея, чем довольствоваться, притворяются нищими, в рубища одеваются, чтобы человеколюбие к себе привлечь. Они – обманщики, воры и похитители, а не нищие, поскольку и подающих обманывают, и подлинно нищих обкрадывают; ибо ту милостыню, которая истинно нищенствующим должна была быть подана, они ухищренным вымыслом похищают. Погрешают они против заповеди Божией: “не кради” (Вих. 20:15), и так, как воры, суду Божиему подлежат, если не исправятся. 3) Те, которые поданную ради имени Христова милостыню тратят на пьянство и прочие пагубные расходы. Эти также, как и обманщики, и воры, и пьяницы, суда Божия не избегнут, если не очувствуются. 4) Сюда относятся и те нищие, которые, не терпя нищеты, устремляются на воровство, хищение, разбой и прочие, законом Божиим запрещенные, дела. 5) В это число входят и те нищие, которые, не терпя, ропщут против Бога и хулят Его. И прочие, им подобные, из вышеописанного утешения исключаются.

Глава 12: О прощении согрешений ближнему

«Прощайте, и прощены будете», – говорит Христос (Лк. 6:37).

«Ибо если вы будете прощать людям согрешения их, то простит и вам Отец ваш Небесный, а если не будете прощать людям согрешения их, то и Отец ваш не простит вам согрешений ваших», – говорит Христос (Мф. 6:14-15).

• 265. Живущим в обществе трудно друг по отношению к другу не согрешить как-нибудь: или словом, или делом, или иным каким образом. Ибо сатана всегда и везде плевелы свои пагубные сеет, и подстрекает нас друг на друга, и старается мир и любовь братскую между нами нарушить, а ненависть и вражду посеять. Поэтому нужно нам друг другу прощать согрешения.
• 266. Причины, побуждающие к прощению согрешений ближнему: 1)   Бог повелевает прощать ближнему обиды, следовательно, мы обязаны делать это по повелению Божиему. Иначе грешим против повелевающего Бога, ибо не слушаем Его и противимся Ему, что тяжко и страшно. 2) Требует того христианская любовь, дабы брату нашему, который, будучи немощью естественной убежден и дьявольским действом поощрен, согрешил перед нами, не мстить, но, умилосердившись, простить, чтобы от мщения злого он не пострадал и мы бы о том после не жалели, что брату беду причинили. Ибо часто бывает, что как обидевший, так и отомстивший жалеет о содеянном деле, но уже содеянного не возвратить. Поэтому наперед то предусматривать должно и не попускать гневу перерастать в ненависть и злобу, но тотчас начинающее куриться зло должно угашать духом кротости и человеколюбия. 3) Да подвигнет нас ко взаимному прощению и друг друга помилованию милосердие Божие, которое каждый час нам, согрешающим, является, которое мы в себе познаем, которое столь велико, что, как бы ближний наш ни согрешил перед нами, хотя бы каждый день и час, должны мы ему прощать ради этого человеколюбия Божия, нам оказываемого. Ибо какое бы ни было согрешение ближнего нашего по отношению к нам, это как капля по сравнению с морем или ничто по сравнению с нашим перед Богом согрешением, в котором мы каждый день и час перед Ним виноваты. Ибо все мы, кто бы ни были, – люди, грешники, «земля и пепел»(Сир. 10:9); в сравнении с Богом, перед Которым весь свет, как капля, мы – как ничто. Итак, велико ли, когда человек пред человеком согрешает, и грешник грешника прощает? Великое воистину и страшное дело – человеку, рабу, грешнику, персти, перед Великим, Бесконечным, Святым и Праведным Богом согрешать, и от Него прощение, каясь, получать, и не только прощение получать, но и милости несказанной сподобляться! Этого милосердия Божия не только слово изречь, но и ум понять не может. Итак, да постыдится и умолкнет гордость и злоба человеческая, ищущая, как погубить брата за слово поносное, когда Бог Великий и Святой так кроток, долготерпелив и милостив к нам, согрешающим! 4) Да подвигнет к тому нас великая польза наша, которую приобретают прощающие обиды ближнему. Ибо кто прощает согрешения ближнему, тому удобный приступ к благости Божией открывается просить во имя Христово своим согрешениям прощения: «Если вы будете прощать…, – говорит Христос, – людям согрешения их, то простит и вам Отец ваш Небесный»(Мф. 6:14). Напротив, закрывается дверь к получению милосердия Божия и прощения своих согрешений для того, кто ближнему согрешений не оставляет, как Христос, Господь наш, явно об этом говорит: «Если не будете прощать людям согрешения их, то и Отец ваш не простит вам согрешений ваших» (Мф. 6:15). А что отсюда последует тому, кому грехи не простятся? Не что иное, как строгий и праведный Божий суд, вечное осуждение, вечное в аду мучение, которым за преступление закона Божия без конца будут платить осужденные, но никогда не заплатят правосудию Божиему. Читай притчу у Матфея, в главе 18-й. Что делается там с тем неблагодарным и лукавым рабом, которому царь его десять тысяч талантов простил, а он товарищу своему и ста динариев простить не хотел? «Тогда государь его призывает его и говорит: «Злой раб! Весь долг тот я простил тебе, потому что ты упросил меня; не надлежало ли и тебе помиловать товарища твоего, как и я помиловал тебя?» И, разгневавшись, государь его отдал его истязателям, пока не отдаст ему всего долга» (Мф. 18:32-34). Такое воспоследует от правды Божией определение и тем лукавым людям, которые пред Богом бесчисленным долгом согрешений виноваты, а ближнему не хотят оставить и малого. «Так и Отец Мой Небесный…, – заключает Господь притчу, – поступит с вами, если не простит каждый из вас от сердца своего брату своему согрешений его» (Мф. 18:35). А как так? Вот каким образом: не оставляешь ты брату твоему, то есть всякому человеку, малого долга согрешений, как ста пенязей – не оставит и тебе Бог десяти тысячей талантов, а против этого долга долг в сто пенязей, как ничто. То есть согрешения, которыми ближний твой тебя оскорбил, в сравнении с грехами, которыми ты величество Божие прогневал, как ничто считаться должны. Ибо ты в сравнении с величеством Божиим как ничто; и не только один ты, но и весь свет перед Ним, как капля воды против океана, потому и оскорбление твое в сравнении с оскорблением Божиим как ничто. Итак, если ты такого малого долга должнику твоему не отпускаешь – не отпустит и тебе Бог великого твоего долга. Ты, человек, человеку подобному не прощаешь – и какого прощения от Великого и Праведного Бога ожидаешь? Ближний твой тебя, подобного себе, оскорбил, и ты не прощаешь, а ты бесконечное величество Божие грехами оскорбил и оскорбляешь, и хочешь получить прощение? Влечешь на суд ближнего твоего – будет судить и тебя Бог. Мстишь ты ближнему твоему – будет мстить и тебе Бог. Предаешь в темницу товарища твоего за малый его долг? Предаст Бог и тебя за великий твой долг в темницу, где всю вечность будешь платить долг грехов твоих, но никогда не заплатишь. Посему святой Иоанн Златоуст говорит: «Нет ничего более безопасного, как врагу простить; и нет ничего более опасного, как ему мстить» (Беседа 2 о Давиде и Сауле). Итак, страшно злобиться на ближнего, страшно мстить, страшно суду предавать! Разбойникам, убийцам, блудникам, мытарям и всяким грешникам кающимся отворяются двери Божия милосердия, а перед злобными закрываются, ибо нет в них истинного покаяния, без которого к престолу благодати приступу нет. Ибо злоба есть великий грех, который ими обладает и покаяние их недействительным делает. Поскольку покаяние не истинно, но притворно, ложно и есть не иное что, как прельщение, или – лучше – умягчение угрызений совести, если кающийся чистосердечно от греха отстать не хочет. 5) Невозможно тому и молиться Богу, кто ближнему не прощает согрешений. Ибо как скажет: «Отче! Остави нам долги наша, якоже и мы оставляем должником нашим», – что в молитве Господней содержится, – а сам не оставляет? Ибо Бог знает сердце человеческое и на сердце смотрит, а не на слова. И так какое сердце, такая и молитва его. Когда сердце злобы исполнено, и молитва пуста. Тем более же – таковой, ибо хотя просит Бога устами, чтобы простил ему согрешения, но сердцем не хочет этого прощения, ибо сам не прощает. Ибо Бог сердце слушает, а не слова. И потому злобный с теми же грехами отходит от молитвы, с каковыми приходит к молитве, если не с еще более многочисленными. Ибо написано: «и молитва его да будет в грех» (Пс. 108:7). Устрашить это должно тех, которые в церковь на молитву ходят, которые к алтарю приступают и дар приносят, и думают, что не только о себе, но и о других молитвы воссылают, а злобы на ближнего оставить не хотят. Должны они опасаться, как бы их приношения и молитвы не были им в грех. 6)  Друг другу согрешаем все. Пред тобой сегодня или вчера согрешил брат твой; а ты пред ним завтра или уже и прежде согрешил, что с живущими в обществе удобно приключается. Поэтому друг друга прощать должны, как друг другу согрешающие, и тогда вражды не будет, и мир нерушим будет. 7) Если бы все друг другу мстили, общество бы стоять не могло, ибо все бы друг друга погубили. Ибо от взаимной вражды следует взаимная злоба и мщение, а от мщения – взаимная погибель, как то на брани бывает. «Если же друг друга угрызаете и съедаете, берегитесь, чтобы вы не были истреблены друг другом», – говорит апостол (Гал. 5:15). И так злобные вредят и губят общество, кроткие же приносят ему пользу и сохраняют своим терпением. 8) Оскорбления причиненного не возвратить, а мстить немалого труда требует, да и то, может быть, не удастся. Ибо часто бывает, что хотящие мстить не только желаемого не получают, но и в большие беды впадают и в ту яму, в которую ближнего хотят низринуть, сами нечаянно падают. Так Аман сам погиб на том дереве, которое неповинному Мардохею приготовил было (см. Ест. 6:10). (Смотри еще главу о злобе и терпении.)

Глава 13: О любви к врагам

«Если голоден враг твой, накорми его хлебом; если жаждет, напои его, ибо, делая сие, ты собираешь горящие угли на голову его; Господь же воздаст тебе доброе» (Притч. 25:21-22).

То же и у апостола: «Не будь побежден злом, но побеждай зло добром» (Рим. 12:21).

«А Я говорю вам: любите врагов ваших, благословляйте проклинающих вас, благотворите ненавидящим вас и молитесь за обижающих вас и гонящих вас, да будете сынами Отца вашего Небесного, ибо Он повелевает солнцу Своему восходить над злыми и добрыми и посылает дождь на праведных и неправедных. Ибо если вы будете любить любящих вас, какая вам награда? Не то же ли делают и мытари? И если вы приветствуете только братьев ваших, что особенного делаете? Не так же ли поступают и язычники? Итак, будьте совершенны, как совершен Отец ваш Небесный», – говорит Христос (Мф. 5:44-48; Лк. 6:27-36).

• 267. Под врагами здесь подразумеваются те люди, которые нам словом или делом какие-либо причиняют обиды, которые проклинают нас, ненавидят нас, творят нам напасти и изгоняют нас. Этих нам Христос велит любить. Поскольку в главе о любви к ближнему, то есть ко всякому человеку, сказано, что есть любовь христианская и каковы ее плоды, поэтому здесь о том не предлагается; там смотри, читатель. Ибо между ближними нашими не только приятели и друзья наши, но и враги наши имеются в виду, которых Христос нам повелевает любить: «Любите врагов ваших»(Мф. 5:44). Но предлагаются здесь только причины, которые побуждают нас к любви к врагам нашим: 1) Хотя бы мы и не знали другой какой причины, по которой любить нам врагов наших, однако одно то, что Христос повелевает нам любить их, побудить к тому должно нас, – что и о всякой Его святой заповеди разуметь должно. Христос хочет и велит нам любить врагов наших. Христос – вечная Истина, волей Небесного Отца нам открывшаяся, Которого Небесный Отец повелевает нам слушать: «Его слушайте»(Мф. 17:5). Итак, что Христос, Сын Божий, повелевает, того воля Небесного Отца от нас хочет, вечная Божия правда требует, то нам полезно. 2) Если примем в рассуждение, что есть Христос, Который нам говорит: «Любите врагов ваших», – то не только на это Его повеление, но и на саму смерть за имя Его всегда готовыми себя показать должны мы. Христианам должно знать, что Христос есть высочайшая Любовь к нам, какой больше быть не может, Избавитель, Искупитель, Ходатай и Примиритель наш к Богу, вечная надежда и упование наше. Этот наш такой высокий Благодетель повелевает: «любите врагов ваших». Если бы ты попал в такое несчастье, что по законам и монаршему определению следовала тебе смертная казнь, и нашелся бы такой добрый человек, который бы тебя не только от той казни избавил своим ходатайством и тем, что претерпел за тебя различные бедствия, но и в высокую монаршую милость привел, ты бы все, что тебе ни повелено от него было, по воле его без сомнения исполнял; разве бы только крайне неблагодарным захотел явиться такому великому благодетелю. Но эта любовь, это благодеяние, хотя и велико, однако в сравнении с Христовою любовью, которую Он нам показал, – как ничто, ибо это временное, и смерти этой по естественному закону никому миновать невозможно. Ибо Христос не от временной, но от вечной смерти избавил нас: «не тленным серебром или золотом,… но драгоценною Своею Кровью” искупил нас от той вечной горести (1Пет. 1:18-19). «Христос умер за грехи наши» (1Кор. 15:3). И не только от того бедствия избавил, но «тем, которые приняли Его, верующим во имя Его, дал власть быть чадами Божиими» (Ін. 1:12), и наследие вечного царствия отворил. Эта высочайшая Его к нам любовь требует от нас, чтобы не только друзей, но и врагов наших по заповеди Его любить старались, если хотим Ему благодарными быть. Открой Евангелие Его святое, и оно представит тебе любовь Его эту. Оно покажет тебе, что Он ради нас «образ раба принял» (Флп. 2:7), “обнищал” (2Кор. 8:9), «не имел, где головы приклонить» (Мф. 8:20), трудился, из города в город, из села в село ходил, проповедуя Евангелие царствия, плакал, болел, гонение, поношение, хулы, заушение, оплевание, посмеяние, терновый венец претерпел, страдал, умер и погребен был. Все это неповинно и ради одной к нам любви претерпел, и так нас от смерти, ада и дьявола искупил, и Небесному Своему Отцу в милость привел. Эта Его такая любовь может и должна умягчить и убедить сердце наше к любви к врагам нашим. Человека-благодетеля, ежели бы от временной смерти избавил нас, во всем бы слушали мы, если бы хотели ему благодарными быть. Не тем ли более достоин того Сын Божий, Который нас смертью Своею от вечной смерти искупил и к вечному блаженству дверь нам отворил? Кто хочет любить Христа, Искупителя своего, тот слово Его соблюдать будет. «Кто любит Меня…, – говорит Он, – тот соблюдет слово Мое» (Ін. 14:23). Иначе никакой любви ко Христу не имеет, что бы ни делал и ни исповедовал о себе. Итак, если любви ко Христу не имеет тот, кто врагов своих не любит, что же сказать о тех, которые не любят никакого зла не делающих им? О, как далеко отстоят таковые от христианства и Христа! 3) Сам Он нас, врагов Своих, так возлюбил, что и умер за нас, чтобы так с Небесным Отцом нас примирить и в вечное блаженство привести. Посмотри в книгу святого Евангелия, и увидишь, что Христос за грешников и нечестивых умер. «Но Бог Свою любовь к нам доказывает тем, что Христос умер за нас, когда мы были еще грешниками». И еще: «Будучи врагами, мы примирились с Богом смертью Сына Его» (Рим. 5:8,10). Итак, и мы должны, по примеру Его, врагов наших любить, если хотим учениками Его, то есть христианами, быть. Ибо христианин не иное что есть, как ученик Христа. 4) Кто любит не только друзей, но и врагов, тем показывает, что он есть сын Божий по благодати. Ибо такой на себе изображает нрав Небесного Отца, Который «повелевает солнцу Своему восходить над злыми и добрыми и посылает дождь на праведных и неправедных» (Мф. 5:45), то есть всем благодетельствует по одной любви Своей, добрым и злым, «хочет, чтобы все… спаслись» (1Тим. 2:4), праведные и грешные. Сколь же великое дело есть быть сыном Божиим, слово изъяснить и ум человеческий понять того не может. Итак, если кто любит друзей и врагов, тот следует Богу нравом своим, как сын отцу своему; «подражает Богу, как чадо возлюбленное» (Еф.5:1). 5) Одной христианской души свойство – врагов любить. Ибо тех, кто их любит, любят грешники, мытари и язычники. Христиане же на высшую степень любви должны восходить, то есть не только любящих любить, но и ненавидящих; не только благотворящих благодарить, но и творящих зло; не только благословляющих, но и проклинающих благословлять; не только молиться за делающих добро, но и за творящих напасть и изгоняющих (см. Мф. 5:44). Итак, если кто любит только любящих его, тот не христианское дело показывает, но делает то, что и для язычников, не знающих Христа, и для великих грешников одинаково, и в том от них не отличается. Ибо истинная христианская любовь «не ищет своего», но любит всякого без своей пользы (1Кор. 13:5). А кто любящего себя любит, тот равное воздает, и добром за добро платит, и любит себя более, нежели ближнего. Ибо любит его потому, что тот его любит, от него добро и пользу получает, и потому пользу и корысть свою любит более, нежели ближнего; иначе, если бы пользы и корысти от него не видел, не любил бы его, – как язычники и прочие грешники поступают. Поэтому Христос и говорит: «Если вы будете любить любящих вас, какая вам награда? Не то же ли делают и мытари? И если вы приветствуете только братьев ваших, что особенного делаете? Не так же ли поступают и язычники?» (Мф. 5:46-47). Итак, христианская добродетель состоит не в том, чтобы только любящих любить, но всех без своей пользы. Не любить любящих себя есть грех такой, которым и язычники гнушаются. Ибо таковых любить и природный разум велит; и больший грех творит тот, который любящих не любит, нежели тот, который врагов не любит. Ибо такой и естественного лишился разума, и горший неверного, который, законом естественным наставляем, любящих себя любит: «Если же кто о своих и особенно о домашних не печется, тот отрекся от веры и хуже неверного», – говорит апостол (1Тим. 5:8). О таком говорится: «Кто воздает за добро злом, от дома того не отойдет зло» (Притч. 17:13). 6) Высокая добродетель – любить врагов и добро творить ненавидящим. Ибо так человек самого себя побеждает, и эта победа – преславная и более славная, нежели города и государства побеждать. Так духом смирения дух гордости низлагается; так благость и кротость злобу гонит; так ветхий Адам новому уступает; так мир и миродержец попирается; так христианин «подвигом добрым» подвизается (2Тим. 4:7). На этот подвиг Подвигоположник Иисус благоприятно с неба взирает, и подвизающемуся неувядаемый венец готовит. Знатная победа – добром зло побеждать! Преславное торжество – над самим собой торжествовать! Благоприятное зрелище – ненавидящих любовью обнимать, делающим зло благотворить! 7) Как огонь огнем не гасится, так гнев гневом не побеждается, но еще больше разжигается. Отсюда восстают ссоры, брани, драки, кровопролития, убийства и прочее зло. А кротостью и любовью часто и самые свирепые враги преклоняются и примиряются. Известно из первой книги Царств, как гнал Саул кроткого Давида. Но когда Давид в пустыне взял копье от изголовья его, в то время как он спал, и не простер руки своей на него, – слушай, что пробудившийся Саул ему говорит, как признает свою вину перед ним: «И сказал Саул: «Согрешил я, возвратись, сын мой Давид, ибо я больше не буду делать тебе зла; потому что душа моя была ныне дорога в глазах твоих; безумно поступал я и очень много согрешал» (1Сам. 26:21). Так любовь и кротость и лютых врагов в сокрушение приводит. 8) Любовь ко врагам дает дерзновение в молитве. Ибо когда с любовью оставляем им обиды, без зазрения совести говорим Небесному Отцу: «Остави нам долги наша, якоже и мы оставляем должником нашим», – чему, напротив, вражда препятствует. 9) Враги наши нас смиряют, гордость, тщеславие и самомнение наше низлагают, приводят нас в познание себя самих и немощи нашей, побуждают нас к молитве усердной, и так, хотя не с этим добрым намерением гонят нас, душевными благами обогащают нас, если злобу их любовью побеждаем. Так гонимый врагами своими Давид и ими обижаемый к Богу, как олень, охотниками утружденный, с жаждой к источнику водному, с воздыханием и молитвою прибегал. Итак, любить их, а не гневаться на них должны мы за то, что они, хотя и не с добрым намерением, делают нам это добро. Так «любящим Бога и, по заповеди Его, врагов своих, все содействует ко благу» (Рим. 8:28). Им и вражда, злоба, гонение врагов великую приносит пользу, хотя они сами не знают и не желают той пользы им. 10) Христос говорит: «И как хотите, чтобы с вами поступали люди, так и вы поступайте с ними» (Лк. 6:31). Никто не хочет быть ненавидимым врагами – и сам не должен их ненавидеть. Но даже хочет всякий, когда нужно и от врагов помощь получить. Например, попался бы кто или разбойникам в руки, или к самим врагам своим, или в воде погряз, в таком стеснении непременно и от врагов своих искал бы милости, – так бывает во время сражения воинского, когда один воин противной стороны, побежденный другим, у победителя милости и жизни просит. А когда сам от врагов своих в нужде милости желает, того и им желать и самым делом показывать, по закону естественному, сам должен. Так святой Давид Саула, врага своего, который искал души его, пощадил и не отнял жизни его; почему и Саул принужден был приписать похвалу Давиду и признать любовь его к себе: «душа моя,… – сказал, – была ныне дорога в глазах твоих», как выше сказано. 11)  Наш истинный враг – это дьявол, который как душе, так и телу нашему старается причинить злобу и погубить. Этот лукавый и враждебный дух и людей учит, чтобы нас гнали и озлобляли. И так по большей части он нашей обиды причина. Он нас через людей гонит, и тем старается отвести от терпения и любви Божией, привести нас во вражду и ссору, о чем он, как дух злобы, радуется. Итак, на него должны мы всю вражду нашу обратить, как истинного и всегдашнего врага, ему противиться твердой верой, воле его не допускать над нами совершаться, – что от терпения и кротости бывает, не от воздания зла за зло и досаждения за досаждение, но от любви за ненависть и благотворением за злодеяние. А людям, которые, будучи хитростью его прельщаемые, гонят, духом любви соболезновать, что его слушают, злой и пагубный совет его исполняют и злой его воли повинуются. Ибо от этого их озлобления познаем, что под темной его властью находятся, служат ему, как пленники. «Всякий, ненавидящий брата своего (всякого человека), есть человекоубийца; и кто делает грех, тот от диавола, потому что сначала диавол согрешил», – говорит апостол Христов (1Ін. 3:15,8). К тому же часто бывает, что враги наши жалеют и каются о том, что гнали и озлобляли нас. Так вышеупомянутый Саул каялся и признавал грех свой, что гнал Давида: «безумно поступал… и очень много согрешил» (1Сам. 26:21). Ибо Бог, как Человеколюбец и Милосердный, Своею благодатью преклоняет и умягчает человеческие сердца, о чем свидетельствуют многие истории. Итак, должно жалеть о врагах, а не гневаться на них. Ибо более гонят себя, а не нас, более губят себя, нежели нас. Поскольку обижают наше тело и свою душу, которая намного выше и дороже тела. Ибо не может человек ближнего своего обидеть без собственной своей душевной пагубы, как заповеди Божией нарушитель, и потому перед судом Божиим повинный. 12) Поощряют нас к тому примеры Божиих святых. А о том, как Христос, Сын Божий, во дни плоти Своей и сожития с людьми, врагов Своих любил, святое Евангелие свидетельствует. Сколько Его фарисеи хулили, гнали, но Он им усердно желал обращения и спасения. Горячие пролил слезы над враждебным Ему и нераскаянным Иерусалимом (см. Лк. 19:41), провидя его будущую погибель. Ибо плакать о погибели вражьей всякий признает известнейшим признаком любви к врагам, как и о погибели их радоваться есть доказательство ненависти. О распинателях Своих молился: «Отче! Прости им, ибо не знают, что делают» (Лк. 23:34). Святой Стефан первомученик, камнями побиваемый, за побивающих молился: «преклонив колени, воскликнул громким голосом: «Господи! Не вмени им греха сего» (Деян.7:60). Святой Давид плакал и рыдал не только о сыне своем Авессаломе погибшем, который искал жизни отца своего (2Сам. 18:33), но и о Сауле, враге своем, когда тот был убит(2Сам. 1:11-12). Ибо плачь по врагу погибшему показывает любовь плачущего к врагу. Ибо милосердны, сострадательны и любвеобильны Божии святые, как любящим Духом Божиим водимые и не о своей обиде, но о погибели гонителей своих рассуждают и болезнуют. То же делали и апостолы, которые, свидетельствуя о себе, и нам пример представляют: «Злословят нас, мы благословляем» (1Кор. 4:12), и так всю вселенную не оружием, но любовным терпением и Словом Божиим Христу покорили, «при Господнем содействии и подкреплении слова последующими знамениями» (Мк. 16:20). То же показали мученики святые, которые злобу гонителей своих любовью побеждали и за мучителей своих молились, и так многих с помощью Божией в веру привели. 13) Послушаем еще, как святой Иоанн Златоуст златым языком о любви к врагам беседует с нами: «Может быть, – говорит, – мстить хочешь и обидевшему тебе равное или большее воздать стараешься. И что тебе в том нужды, если никакой после не будет пользы? А притом и на Страшном Суде том муку терпеть будешь, как преступник данных Им законов. Скажи мне, если бы царь некий земной закон тебе положил, дабы или о врагах твоих попечение имел, или смертью казнен был, не все ли, боясь телесной этой смерти, прибежали бы к исполнению закона того? Какого осуждения достоин тот, который, боясь телесной смерти (а смерти и без того сам долг естества требует от нас), все терпеть готов, а не боясь такой смерти, в которой невозможно найти никакого утешения, не заботится о законе, данном от Владыки всяческих!» (Беседа 4 на Книгу Бытия).
• 268. Следовательно: 1) Против заповеди этой Христовой погрешают те, которые от врагов своих любовь отнимают; которые не благословляют, но проклинают проклинающих их; не добро, но зло делают ненавидящим их, молятся не за творящих им напасть, но против творящих: «Суди-де им Бог», и: «Судит-де им (или ему) Бог», – а любят тех, от которых любовь к себе познают, в чем они от язычников, мытарей и только грешников ничем не отличаются, как Христос учит, ибо и те любящих себя любят. 2) Этим показывают, что они не принадлежат к числу сынов Божиих, которые следуют Отцу своему Небесному, и, как «Он повелевает солнцу Своему восходить над злыми и добрыми и посылает дождь на праведных и неправедных»(Мф. 5:45), объятием любви своей обнимать стараются не только друзей, но и врагов своих, и благотворить не только благотворящим, но и творящим зло. 3) Если от язычников, мытарей и грешников не отличаются те, которые только любящих их любят, в каком классе уже находятся те, которые любящих их не любят, которые проливают слезы неповинных, тогда как их отирать должны; делают зло никакого зла им не сделавшим, тогда как за них заступаться должны; обнажают вдов, сирот и прочих бедных, от которых никакой напасти не знают и которых, по причине бедности их, покрывать обязаны? Кажется, любой может из вышесказанного приметить, что они хуже самих язычников, которые этими бесчеловечными пороками гнушаются и законами своими казнят, и потому последнюю искру разума погасили, и зверский, а не человеческий нрав имеют, как бы они ни показывались перед людьми. 4) Те, которые благодетелям своим злодеянием за благодеяние воздают, и вместо благодарности, которую им должны воздавать, имя их ядовитым языком терзают и самих их попрать и погубить умышляют, кажется, хуже и самих неразумных скотов. Ибо скот знает господина своего питающего, служит ему и работает для него, пес ласкается перед тем, кто его кормит, охраняет и, когда надо, защищает его, сохраняет овечье стадо от находящих зверей; неблагодарные же этого долга не исполняют по отношению к своим благодетелям, и поэтому в этом безумнее скотов. К этому числу относятся все те, кто не воздают должной чести Монарху своему, заботящемуся о целости общества, в котором и они живут; те, кто злословят и поносят пастырей своих, заботящихся о стаде своем, в котором и они думают быть; те, кто имя учителей своих и наставников, от которых слово истины слышали, помрачают или иначе оскорбляют; сыновья, которые родителей своих не чтят, оставляют их, и, что еще хуже, ругают, обижают и бьют; и прочие, благодеяние получившие, но благодетелей ненавидящие и зло за благо воздающие. Все такие да внимают тому, что Соломон говорит: «Кто воздает за добро злом, от дома того не отойдет зло»(Притч. 17:13).
• 269. «Как-де мне врагов любить?» Ответ: 1) Знаю я, что любить врагов плоти нашей горестно; но того долг христианский от нас требует, чтобы мы делали не то, что сердце наше хочет, а что закон Божий повелевает. Ибо в этом подвиг христианский и состоит, чтобы мы против себя самих, то есть против страстей плоти нашей подвизались, “распиналиее со страстями и похотямии покоряли духу” (Гал. 5:24-25). Итак, что? Плоти ли хотим повиноваться, которая хочет нас погубить, не повинуясь закону Божиему, или заповеди Христовой, которая хочет оживить? «Если живете по плоти, то умрете, а если духом умерщвляете дела плотские, то живы будете», – говорит апостол (Рим. 8:13). 2)  Поскольку сердце наше не хочет делать того, что заповедь Христова повелевает, тем самым обличается немощь наша, и мы как бы убеждаемся молиться Самому Тому, Который бы дал нам «сердце новое и дух новый» (Єз. 18:31,36:26), дабы мы смогли усердно и с любовью заповедь Его исполнять, и хотеть, и делать добро. 3)  Рассуждай об учении святого Иоанна Златоуста об этом и о прочих причинах, о которых написано, когда злоба на врага твоего подстрекает тебя. 4) Вражда и злоба во враге твоем достойна ненависти, как дьявольское дело, а он сам, поскольку человек и создание Божие, как и ты, сам того же рода, естества, достоин любви. Итак, устремляйся на ненависть к врагу, а не на него самого; и гони злобу его, которая, как холод огнем, любовью и благосклонностью изгоняется, и так или его лучшим сделаешь, или, если не так, то сам лучшим будешь.

Заключения этой книги

Заключение 1: О конце добрых дел

«Так да светит свет ваш пред людьми, чтобы они видели ваши добрые дела и прославляли Отца вашего Небесного», – говорит Христос (Мф. 5:16).

«Что пользы, братия мои, если кто говорит, что он имеет веру, а дел не имеет? Может ли эта вера спасти его? и прочее. Ибо, как тело без души мертво, так и вера без дел мертва» (Як. 2:14-26).

«Я, узник в Господе, умоляю вас поступать достойно звания, в которое вы призваны, со всяким смиренномудрием и кротостью и долготерпением, снисходя друг ко другу любовью» (Еф.4:1–2), и прочее.

• 270. Не все то доброе дело, что очам человеческим кажется добрым. Доброе дело судится по доброму концу. Потому, хотя и добро делается, но не ради добра, добром быть не может. Творят часто и лицемеры добрые свои дела: часто молятся, воздыхают, еще и плачут, дают обильные милостыни, показывают знаки смирения, облекаются в рубища, преклоняют головы свои, тихо говорят, грешниками себя называют и, по видимому образу, благочестие показывают – но «силы… его отрекаются»(2Тим. 3:5) Ибо творят дела свои, чтобы «видели их люди»(Мф. 23:5), потому дела их отвергаются Богом, Который сердце и намерение всякого знает и по нему всякое дело судит. Поэтому то только дело доброе, подлинно доброе, которое правильно делается. Правильно же делается тогда, когда от веры и ради добра делается (как в следующем параграфе увидим). Ибо «не может дерево худое приносить плоды добрые», – говорит Христос (Мф. 7:18). Поэтому не только добро делать должно, но и правильно. Посему свт. Василий Великий говорит: «Не только то, что заповедано, но и так, как заповедано, должно делать» (В кн. 2-й о Крещении).
• 271. Конец добрых дел: 1) Должны мы творить добрые дела, чтобы показать повиновение и послушание Богу нашему, Который говорит нам: «уклонись от зла, и сотворидобро» (Пс. 33:15). Ибо если Его называем Отцом: «Отче наш, Иже еси на небесех», как в Господней молитве каждый день молимся, то, как сынам, от любви сыновнее Ему послушание должны оказывать. Если Он Господь наш, то, как рабы, должны мы Ему со страхом служить, и не быть рабами греха, не попускать, чтобы он нами обладал. Какой сын отца своего, какой раб господина своего не слушает? Если сын отцу плотскому, раб господину своему – подобным себе людям повинуются, тем более Богу это повиновение должны оказывать, Богу, Который есть Верховнейший Господь отцов и детей, господ и рабов. И хотя мы, по немощи нашей, и не можем такого повиновения Ему оказывать, какого святой и праведный Его закон от нас требует, потому что «плоть желает противного духу»(Гал. 5:17), однако должны мы о том от всего сердца заботиться, чтобы не попускать плоти над нами господствовать, но более плоть духу покорять, и «духом умерщвлять дела плотские», как учит апостол (Рим. 8:13). Это повиновение или послушание обещали мы показывать Богу, Господу и Отцу нашему, при вступлении в христианство, когда отрекались от сатаны и всех дел его и обещали «служить Ему в святости и правде пред Ним, во все дни жизни нашей» (Лк. 1:75). А чтобы это послушание наше от усердия и свободного духа происходило, обещал Он Сам в том нам помогать; поэтому и молиться повелел: «Просите, и дано будет вам» (Мф. 7:7). Столько раз повторяем мы свое обещание послушания, сколько раз каемся перед Ним о согрешениях наших. Следовательно, кто не старается послушания этого Богу оказывать, напрасно Ему говорит: «Господи, Господи!» – как Христос таким отвечает: «Что вы зовете Меня: «Господи! Господи!» – и не делаете того, что Я говорю?» (Лк. 6:46); ибо имеет другого господа, которому служит, то есть служит мамоне, или похоти злой и нечистой, или иному подобному тому. Также напрасно с сынами Божиими соединяет голос свой к Богу: «Отче наш, Иже еси на небесех», – поскольку имеет другого отца, которого нравами своими изображает и волю творит. Хвалились некогда иудеи, злобствующие на Христа: «Одного Отца имеем, Бога»; но услышали от Него страшный ответ: «Ваш отец – диавол; и вы хотите исполнять похоти отца вашего» (Ін. 8:41,44). Надо опасаться и христианам, которые «говорят, что знают Бога, а делами отрекаются от Него» (Тит. 1:16), чтобы не быть истинными сынами этого «человекоубийцы… и отца лжи» (Ін. 8:44). Страшно любому это слово, но, если принять в рассуждение свойства сына и отца, должно признать за истину. Ибо сын отцу непременно уподобляется, ибо каково семя, таков и плод его. И апостол говорит: «Кто делает грех, тот от диавола, потому что сначала диавол согрешил» (1Ін. 3:8). Этот страшный титул приличествует тем, которые не от немощи, но от произволения согрешают, и чем-то малым, или, что хуже того, ничем считают нарушение закона Божия. И до тех пор они от него не избавятся, пока чистосердечно не обратятся к Богу и истинным покаянием не очистят себя. 2) Должно нам уклоняться от зла и творить добро к прославлению святого имени Божия. Не так должны христиане творить добрые дела, как язычники некогда и ныне лицемеры делают – ради похвалы и славы своей – но ради похвалы и славы Того, от Которого они происходят, то есть Божией. Ибо без Бога ничего доброго сделать не можем (см. Ін. 15:5). Итак, поскольку добро от Бога происходит, то нами к Божией славе и обращаться должно, по Христову слову: «Так да светит свет ваш пред людьми, чтобы они видели ваши добрые дела и прославляли Отца вашего Небесного» (Мф. 5:16). Имя Божие как свято, так и славно само в себе и не требует прославления, но от нас или прославляется, когда Его исповедуем так, как святое Его Слово открыло, и живем так, как рабам Его, имя Его называющим и Его Господом своим признающим, должен; или бесчестится и хулится, когда не так Его исповедуем, как открыто, и не так обращаемся и обходимся, как рабам Божиим прилично, как апостол приводит из пророков об иудеях: «Имя Божие хулится у язычников» (Рим. 2:24; Іс. 52:5). Ибо слава отцу бывает, когда сыновья его в постоянстве живут, и господину похвала, когда рабы его в своем звании исправны. Истина эта бесспорна. Так слава Отцу Небесному бывает, когда христиане, которые Его Отцом и Господом своим признают, живут по правилу святого Божия Слова и так, как сынам такого Великого и Благого Отца и рабам такого страшного Господа прилично. К прославлению имени Божия подает нам повод познание Божественных свойств и прилежное размышление о них. Имя Божие заключает в себе Божественные его свойства, в Святом Писании открытые: Святой, праведный, присносущный, вездесущий, великий, всемогущий, благой, щедрый, милостивый, истинный и прочее. Так, прославляем присносущное бытие Его, когда от сердца признаем и исповедуем, что Он есть, есть Единый, и конца и начала не имеет. Прославляем истину Его, когда веруем сердечно неложным обещаниям Его. Так Авраам, праотец наш, «воздал славу Богу», как учит апостол, когда «не поколебался в обетовании Божием неверием, но пребыл тверд в вере» (Рим. 4:20). Прославляем правду Его, которая всем воздает по делам, когда признаем в научении с пророком: «Праведен Ты, Господи, и правы суды Твои» (Пс. 118:137), – и грехи наши исповедуем и каемся, и говорим так: «У Тебя, Господи, правда,… у нас же на лицах стыд» (Дан. 9:7-8). Прославляем величество Его и всемогущество, когда, познавая и признавая подлость и ничтожество наше, смиряемся перед Ним. Прославляем высочайшее господство и власть Его, когда воле и повелению Его с усердием повинуемся. Прославляем вездесущие Его и всеведение, когда везде и на всяком месте уклоняемся от зла и творим добро (см. Пс. 33:15); отдаем Ему, как вездесущему, Который слово наше слышит, дело и помышление видит, замысел и намерение проницает, – отдаем Ему, говорю, словом, делом и помышлением почтение высокое, как высочайшему Господину и Царю, не только не делая, но и не помышляя и не произнося ничего, для святейших Его очей и ушей непристойного. Прославляем святость Его, когда сами стараемся хранить святыню, хранимся «от всякой скверны плоти и духа» (2Кор. 7:1), по слову Его: «Будьте святы, потому что Я Свят» (1Пет. 1:16, Лев. 11:44,19:2). Прославляем премудрость Его, когда верим чудному Его Промыслу, которым Он все к надлежащей цели в должном порядке управляет, хотя нашему слепому уму и непонятно, и «не испытываем то, что выше нас», но со смирением и молчанием оставляем премудрости Его и всемогуществу то, что нам не дано знать и понять. Прославляем благость Его, когда Его одного, как высочайшее добро, любим и благодарим Его. Прославляем милость и щедроты Его, которые Он на нас всегда обильно изливает, когда усердно от сердца благодарим Его и, в знак благодарности, сами милостивыми и щедрыми к ближним нашим стараемся быть. Прославляем невещественное и духовное Его существо, когда поклоняемся «Ему в духе и истине» (Ін. 4:24); не полагаем этого почитания во внешних только обрядах, но в сердечном усердии, страхе и любви; и что «сердцем веруем, то и устами безбоязненно, где должно, исповедуем» (Рим. 10:10). И это не только сами делаем, но и других к тому словом и делом побуждаем. Так святится и славится в нас святое и страшное имя Божие. А поскольку этого долга, по слабости нашей, исполнять сами не можем, то, если исполняем, благодати Его, действующей в нас, должны это приписывать, дабы похвала и слава была Тому, от Кого добро происходит. И так прославляем Бога, когда не себя прославляем в делах, не нашему имени ищем чести и похвалы, но Божиему, по сказанному: «Не нам, Господи, не нам, но имени Твоему дай славу по милости Твоей и истине Твоей» (Пс. 113:9). Прославляем правду Его, когда нашу неправду перед Ним исповедуем с пророком: «У Тебя Господи, правда,… у нас же на лицах стыд» (Дан. 9:7-8), – и у Него просим, веруем и надеемся оправдаться «правдою единородного Сына Его», за грешников умершего (Рим. 3:21-28). Прославляем святость Его, когда нашу перед Ним исповедуем нечистоту и стремимся «иметь участие в святости Его» (Євр. 12:10). Прославляем истину Его, когда перед Ним нашу признаем ложь, ибо «всякий человек лжив» (Пс. 115:2). Прославляем благость, милость, долготерпение, премудрость и крепость Его, когда перед Ним нашу злость, немилосердие, нетерпение, слепоту и немощь чистосердечно признаем, и себе у Него просим этих Его благ. Так имя Божие прославляется в нас, когда имя наше, слава и похвала увядает «для того, чтобы никакая плоть не хвалилась пред Богом» (1Кор. 1:29), когда «охотнее… хвалимся с апостолом своими немощами, чтобы обитала в нас сила Христова» (2Кор. 12:9), добродетельная, и немощных укрепляющая, и оскудевающих восполняющая (см. 2Кор. 9:12),– чтобы Тому, Чья сила и крепость в нас действует, похвала и слава от нас была. Следовательно те, которые в своих добрых делах ищут не славы Божией, но своей, и те, которые соблазнительно и противно слову Божиему жизнь свою проводят, славы Богу не воздают; поэтому и сами той славы, которой Он обещает «прославляющих Его милостиво прославить» (1Сам. 2:30), не сподобятся; но услышат, что сказано пророком: “Да будет взят нечестивый, чтобы не видеть ему славы Господней» (Іс. 26:10). 3) Должны мы добрые дела творить, чтобы засвидетельствовать Богу, Благодетелю нашему, сердечную нашу благодарность (об этом смотри главу о благодарении Богу). Благодарность истинная требует не только устного исповедания и прославления благодетеля, но и сердечной любви к нему. Любовь же познается по исполнению заповедей Его святых. «Кто любит Меня…, – говорит Христос, – тот соблюдет слово Мое» (Ін. 14:23). И благодарение устное без сердечной любви не что иное, как лицемерие; о таковых Бог через пророка говорит: «Приближаются ко Мне люди сии устами своими, и устами… чтут Меня, сердце же их далеко отстоит от Меня» (Іс. 29:13). Поэтому не только устами, но и сердцем и делами добрыми, от сердца происходящими, благодарность Богу проявлять должно. Следовательно, не исполняющие этого долга христиане Богу, Благодетелю своему, неблагодарны, хотя устами своими и приближаются к Нему, ибо «делами отрекаются от Него» (Тит. 1:16). А поскольку они Бога оставляют, то и сами судом праведным Им оставляются. От этого бывает, что такие люди во всякое заблуждение и от греха в грех падают. Такой человек, как без Божией благодати находящийся, подобен свирепому коню без узды, которого ожидает самовольная погибель. Отсюда для именующихся христианами нет греха ближнего обидеть, клятву преступить, суд Божий извращать, судебное место торжищем и корчемницею делать, сироте и вдове насилие причинять, оправдать нечестивого и неповинного осуждать, лгать, обманывать, прельщать и прочие беззаконные дела, каковыми язычники гнушаются, делать. Это истинные приметы безбожного сердца, хотя и исповедуют устами имя Его. Должен всякий христианин этого опасаться и благодарность свою любовью и послушанием оказывать Богу, чтобы не впасть в вышесказанное заблуждение. 4) Требует того от нас вера, которую имеем в Бога и Сына Его Иисуса Христа, да покажем веру нашу от дел наших, как апостол говорит: «Покажи мне веру твою от дел твоих» (Як. 2:18). И хотя одна вера во Христа, Сына Божия, умершего за нас и воскресшего, оправдает нас без взгляда на дела наши, однако вера эта пустой быть не может, но любовь сопряженной с собой имеет. Любовь же есть источник добрых дел. Посему святые апостолы, проповедуя Христа всей твари, в основание полагают веру во Христа; но эту веру поучают нас и увещевают засвидетельствовать любовью и прочими добрыми делами, как видно из их посланий. «Покажите в вере вашей добродетель, в добродетели рассудительность, в рассудительности воздержание, в воздержании терпение, в терпении благочестие, в благочестии братолюбие, в братолюбии любовь», – говорит святой Петр (2Пет. 1:5-7). Ибо истинная вера, как искра, Святым Духом в сердце человеческом зажженная, которая теплоту любви издает. Эта Божественная искра взгревается и раздувается с Божией помощью чтением или слушанием Божиего Слова, размышлением о прежде бывших делах Божиих, молитвой, причащением святых Христовых Таин, и вне проявляет себя, как доброе древо, сладкими плодами любви: терпением, кротостью, милосердием, верностью, воздержанием, братолюбием, миролюбием и прочими христианскими добродетелями. Это плоды доброго дерева; это приметы доброго сердца, верою Христовою очищенного; это свидетели «живущего не по плоти, но по духу» (Рим. 8:1). Эти свидетели предстанут на всемирном Суде Христовом и засвидетельствуют в избранниках Божиих истинную и нелицемерную веру, которой оправданы и с помощью которой произросли эти прекрасные плоды. Это, как сокровище некое, произнесет Сам Судия Праведный, и объявит их перед всем светом: «Алкал Я, и вы дали Мне есть; жаждал, и вы напоили Меня; был странником, и вы приняли Меня; был наг, и вы одели Меня; был болен, и вы посетили Меня; в темнице был, и вы пришли ко Мне. Как для неверных свидетелями неверия их будут злые их дела: Алкал Я, и вы не дали Мне есть; жаждал, и вы не напоили Меня; был странником, и не приняли Меня; был наг, и не одели Меня; болен и в темнице, и не посетили Меня» (Мф. 25:35-36,42-43). И еще: «Обличу тебя и представлю пред лицом твоим грехи твои» (Пс. 49:21). Поэтому испытывай себя, возлюбленный христианин, пребываешь ли ты в вере, хотя Бога Христа, Сына Божия, устами исповедуешь. К этому испытанию увещевает апостол: «Испытывайте самих себя, в вере ли вы; самих себя исследуйте» (2Кор. 13:5). Знай точно, что веры спасающей нет в том, в ком нет добрых дел, но есть некая устная, лицемерная, или, как апостол учит, мертвая: «ибо, как тело без духа мертво, так и вера без дел мертва» (Як. 2:26). Поэтому и Христос говорит: «Не всякий, говорящий Мне: «Господи! Господи!» – войдет в царство небесное, но исполняющий волю Отца Моего Небесного» (Мф. 7:21). Воля же Небесного Отца в том состоит, дабы нам о грехах каяться, веровать во Христа и слушать святое учение Его, как Сам Он говорит: «Сей есть Сын Мой Возлюбленный, в Котором Мое благоволение; Его слушайте» (Мф. 17:5). А чему учит нас этот Небесный и всему миру проповеданный Учитель, святое Его Евангелие представляет нам. 5) Должны мы уклоняться от зла и творить добро (см. Пс. 33:15), чтобы не порочить и бесчестить высокого христианского звания и имени. Христианам должно рассуждать и помнить о том, что апостол пишет: «Призвал нас Бог не к нечистоте, но к святости» (1Сол. 4:7); помнить и внимать тому, что святой Петр им приписывает: «Вы -род избранный, царственное священство, народ святой, люди, взятые в удел, дабы возвещать совершенства Призвавшего вас из тьмы в чудный Свой свет; некогда не народ, а ныне народ Божий», и проч. (1Пет. 2:9-10 и далее); помнить, что они Бога Небесного призывают, чтят и молятся: «Отче наш, Иже ecи на небесех» (Мф. 6:9); прилежно внимать тому, что Богослов пишет: «Смотрите, какую любовь дал нам Отец, чтобы нам называться и быть детьми Божиими» (1Ін. 3:1); и еще: «А наше общение – с Отцом и Сыном Его, Иисусом Христом» (1Ін. 1:3); помнить и размышлять, что они, по апостолу, «храм Божий, и Дух Божий живет в них;… ибо храм Божий свят» (1Кор. 3:16-17). Великое, высокое и совершенно небесное звание христианское, почему оно должно быть от земных и мирских скверн и нечистот удалено. Царская семья мира сего в рубищах не терпит ходить и от пороков, помрачающих славу ее, бережется, но покрывается порфирой и виссоном и прочими украшениями, царству земному приличными. Христианство – это семья Небесного Царя, для которой рубища мирского смрада и греховной скверны крайне неприличны; но как она одета в порфиру и чистый виссон правды Христовой, так и ходить в этом царском украшении должна, и благодатью Божией украшать себя украшениями добродетелей христианских. Поэтому святые апостолы, рассуждая об этом высоком христианском достоинстве, везде в посланиях своих это нам перед душевными очами полагают и поучают нас достойно этого жить и увещевают: «Я, узник в Господе, умоляю вас поступать достойно звания, в которое вы призваны», и проч. (Еф 4и далее). И еще: «Явилась благодать Божия, спасительная для всех человеков, научающая нас, чтобы мы, отвергнув нечестие и мирские похоти, целомудренно, праведно и благочестиво жили в нынешнем веке» (Тит. 2:11-12). Сюда же относится и то, что поучают нас «распинать плоть нашу», которая «желает противного духу» (Гал. 5:17), распинать «со страстями и похотями,… совлекаться ветхого человека… и облекаться в нового» (Гал. 5:24; Кол. 3:9-10; Еф.4:22–24). Итак, о, сколь сильно звание это небесное бесчестят те, которые не только достойных его дел не творят, но и пороками греховными, как смрадными рубищами, себя оскверняют! Так они явно показывают, что от него удалились и обратились в ту тьму, из которой благодатью Божией призваны были «в чудный… свет» (1Пет. 2:9). Поэтому должны они, пока «время благоприятно, пока день спасения» (2Кор. 6:2), признав свое заблуждение, опять возвратиться с чистым сердцем к позвавшему их и ныне всех зовущему Богу, и молить Его, чтобы принял в первую Свою милость. 6) Должно христианам примечать и помнить и то, что Христос говорит: «Всякое дерево, не приносящее плода доброго, срубают и бросают в огонь» (Мф. 7:19), – и что говорит апостол: «Если живете по плоти, то умрете» (Рим. 8:13). Как бы некое духовное дерево – человек, который, хотя имя Христово исповедует и тем исповеданием, как листвой дерево, украшается и величается, но достойных плодов исповедания своего, то есть добрых дел, не творит, почему не иному чему, как вечному гееннскому огню, как дерево бесплодное на сожжение, праведным судом Божиим будет предан. Потому и апостол говорит: «Если живете по плоти, то есть плотским похотям следуете, – умрете” – здесь имеется в виду смерть не временная, а вечная, ибо и праведные, и грешные временной смертью умирают, но те воскреснут «в воскресение жизни вечной, а эти – в воскресение суда” (вечного осуждения) (Ін. 5:29). Этот страшный конец да устрашит нас от злых и горьких плодов греховных, которые вечному огню предают, и да подвигнет к покаянию и плодам его сладким. Но если и на временное бедствие посмотрим, увидим, что оно не откуда-нибудь, как от беззаконной и нераскаянной жизни человеческой происходит. Отсюда пожары, голод, оскудение хлеба и прочих житейских благ; отсюда моровые язвы, землетрясения; отсюда войны, ужасные сражения, кровопролития, многих тысяч людей падения, и от этого последующие жен, родителей, детей плачевные вопли, разорения и опустошения городов и государств, и прочее. Так правда Божия, беззакониями человеческими раздраженная, посылает страшный меч суда Своего и поражает беззаконников! Да убоимся страшного этого меча и «сотворим… достойные плоды покаяния» (Мф. 3:8; Лк. 3:8). 7) Апостол говорит: «Благочестие на все полезно, имея обетование жизни настоящей и будущей» (1Тим. 4:8). Благочестие Бог обещает милостиво и благодатно не только в будущем, но и в нынешнем веке наградить Своим благословением. “Если в повелениях Моих ходите, и заповеди Моя сохраните, и сотворите их, дам дождь вам во время свое, и земля даст плоды свои, и деревья полевые принесут плод свой; и молотьба хлеба будет достигать у вас собирания винограда, собирание винограда будет достигать посева, и будете есть хлеб свой досыта, и будете жить на земле вашей безопасно, и войны не будет земле вашей; и дам мир в земле вашей, и уснете, и не будет устрашающего вас, и погублю зверей лютых от земли вашей», и проч. (Лев. 26:3-6 и след.). Изрядно представляет очам нашим псалом 36-й благословение Божие, которое благочестивым подается: как нечестивые хотя и возносятся и высятся, как кедры Ливанские, однако исчезают, так что и места их не найдешь, хотя и поищешь. Благочестие и в день смерти благочестивому помогает. «Боящемуся Господа благо будет,… и в день смерти своей обретет он благодать” (Сир. 1:13). В будущем же веке «все блага, которые не видел… глаз, не слышало ухо, которые не приходили… на сердце человеку,… любящих Бога» ожидают, по неложному обещанию Его (1Кор. 2:9). Однако это не так должно понимать, что будто бы дела наши заслужили что у Бога; поскольку и дела наши добрые должно приписывать Богу, Который в нас благодатью Своею производит их; нашими же они называются потому, что мы благодати Божией зовущей и действующей повинуемся и, этой благодатью просвещаемые и укрепляемые, деяния плотские умерщвляем, и плоды веры, которая есть дар Божий, приносим, боимся и любим Бога, и ближнему дела любви оказываем. Ибо Бог никому не должен, и, что нам благое дает, даром дает, по одной Своей благости. Поэтому, как обещает блага Свои, и этим обещанием возбуждает в нас веру и охоту к благочестию, так и обещанное послушавшим Его и верующим дает даром, по одной Своей благости. Надо помнить нам в этом случае Христово слово: «Когда исполните все повеленное вам, говорите: «Мы рабы ничего не стоящие, потому что сделали, что должны были сделать» (Лк. 17:10). Но кто бы «все повеленное» исполнил? Один Христос, Исполнение закона и пророков, все исполнил и заслужил всем благодать и славу у Бога, Небесного Своего Отца. Ему слава и похвала подобает, нам же должно всегда признаваться со смирением: «У Тебя, Господи, правда, у нас же на лицах стыд» (Дан. 9:7), и молиться: «Не нам, Господи, не нам, но имени Твоему дай славу по милости Твоей и истине Твоей» (Пс. 113:9). Однако отсюда не должно заключать по плотскому мудрованию, что если даром, одной верой, а не добрыми делами, получаются блага от Бога, то не требуются и дела добрые. Мнение такое погрешительно. Кто такое мнение имеет, в том и веры нет, поскольку где добрых дел нет, там и веры нет, которая от добрых дел, как дерево от плодов, познается (как сказано под числом 4-м этого параграфа, и ниже будет предложено). Поэтому должно иметь веру и ее добрыми делами засвидетельствовать, да получим верой Божие обещание. 8) Требует того братская христианская любовь, дабы мы ближнему нашему в нуждах его помогали, как сказано о том в главах о любви, милости и прочих, и духовно его созидали примером христианской жизни и благочинного обращения. Это говорится опять не затем, чтобы мы добрые дела делали ради того, «чтобы увидели… люди» (Мф. 23:5), – эта цель и намерение, как фарисейское лицемерие, святым Божиим словом осуждается, – но затем, что добрая жизнь одного может другому подать повод или к более ревностному в христианском деле подвигу, или изнемогающим – к восстанию от уныния и бессилия. Ибо истинное благочестие есть как свет, в ночи мира сего сияющий, который хотя и таится, однако скрыться не может, но издалека видим. Этим примером благочестивой жизни люди не менее созидаются, чем словом. И хотя этот пример благочестия необходим родителям ради детей, пастырям, то есть епископам и иереям, – ради словесных Христовых овец, которых словом Божиим пасут, властям – ради подвластных, учителям – ради учеников, старым всем – ради юных, однако и всем христианам не должно этим пренебрегать, но должно друг другу в подвиге христианском против плоти и дьявола примером своим помогать и поощрять. Сколь силен пример доброго обращения, видим из истории о древних христианах. О том, как во время гонений на христиан христиане друг другу последовали в безбоязненном исповедании имени Христова перед мучителями, и друг друга взаимным примером поощряли к страданию за Христа, церковная история свидетельствует. Не только мужчины и женщины в совершенном возрасте, но и сами отроки и отроковицы, и даже почти младенцы усердно за Христа склоняли свои головы под меч. И хотя эта благочестивая ревность была даром Божиим, однако спасительный тот огонь силу и действие свое большее воспринял от взаимного примера, так же, как естественный зажженный огонь превращается в большее пламя, когда к нему другой огонь присоединяется и ветром раздувается. 9) К благочестивой жизни и благочинному обращению должен нас побуждать злой конец непостоянной жизни, то есть соблазн. Правило добрых дел – Божие Слово. «Светильник ногам моим – закон Твой, Господи, и свет стезям моим», – говорит Псаломник (Пс. 118:105). Этот светильник светит нам, во тьме мира сего ходящим, и показывает, как ходить, жить и обращаться, что делать и от чего уклоняться. Потому соблазн прежде всего двояким образом бывает: во-первых, через развращенное и слову Божию противное учение, как то делают еретики и прочие суеверы; во-вторых, подает соблазн и тот, который противно слову Божиему живет и развращенно среди братии своей ведет. Ибо как добрый, так и злой пример одного ударяет в сердце другого через слух или зрение; тот к добру, а этот ко злу побуждает видящего или слышащего. Соблазн подобен моровой язве, которая, зачавшись в одном человеке, многих близ живущих заражает и умерщвляет. Так и развращенное учение в одном ересеначальнике зачинается, но бесчисленный народ поражает и губит. Так и развращенная жизнь одного часто подает повод многим беззаконничать, и то, что видели или слышали, делать, и так же, как дом от соседнего дома горящего загорается, беззаконным пламенем нечестивого примера разжигаться и загораться. Отсюда видим, что иной город и село одним, иной другим беззаконием изобилует больше другого. Одним мамона и сребролюбие особенно обладает, в другом роскошь и всякое плотоугодие преизобильно разливается, в третьем гордость житейская более прочего себя показывает. То же примечается в домах и семьях. Ибо один у другого видит или слышит зло и перенимает, и так развращается; а от него другой тому же учится, и так расширяется смрадный запах беззаконной жизни и поедает души, подобно усилившейся язве. Хотя и каждый друг другу может подать соблазн, однако прежде всего подают родители детям, пастыри людям, начальники подчиненным, господа рабам своим, учителя ученикам, старые молодым. Ибо жизнь и пример высших для низших – как правило или как зеркало, в которое смотрят, и по тому себя исправляют. Распространению соблазнов много служат и помогают клеветники, которые рассеивают чужие грехи и беззакония, и этим слух слушателей своих наполняют. «Горе миру от соблазнов», – говорит Христос (Мф. 18:7). «Горе тому, через кого они приходят; лучше было бы ему, если бы мельничный жернов повесили ему на шею и бросили его в море, нежели чтобы он соблазнил одного из малых сих» (Лк. 17:1-2). Из этого видим, сколь великое зло – соблазн, который, как язва, разливается и многих умерщвляет. Это зло да убедит нас уклоняться от беззакония и стараться о добродетельной жизни, дабы нас то “горе”, которое ожидает соблазняющих, по слову Христову, не постигло. 10) О добродетельной жизни и для того должно нам заботиться, чтобы заградить уста противникам нашим и врагам, которые изощряют ядовитый язык свой на поношение и злословие наше, и наблюдают, как бы обратить речь против нас. Так они, увидев жизнь нашу не таковой, каковой считают и разносят, посрамятся и заградят уста свои и умолкнут. И хотя свойство клеветников – и там находить причину порицания и злословия, где нет причины; однако клевета их, как ложная и неправедная, тщетна будет, когда «выведет Господь, как свет, правду неповинных, и судьбу их, как полудень, и тогда меч их, который против неповинных извлекают, войдет в сердца их» (Пс. 36:6,14-15). 11) Жизнь нашу благочестиво должно проводить нам для того, чтобы, видя жизнь нашу добрую, не знающие и не исповедующие имени Христова обратились ко Христу и с нами едино были, «и прославили Отца нашего Небесного» (Мф. 5:16). Так древние христиане многих приобретали Христу, как читаем в истории церковной.
• 272. Рассуждение о добрых делах подает повод вспомнить о древних христианах (о которых немного в предыдущем параграфе сказано) и о состоянии христиан нынешнего века, для того, чтобы представить всякому перед умными очами, сколь далеко нынешние христиане от христианского долга отступили. Это может читатель приметить и от рассуждения, которое предлагалось о плодах веры, о послушании усердном Богу, о прославлении имени Его, о благодарности к Нему, и о прочем. Ибо для того предложено оно, чтобы «испытал… себявсякий, в вере лион» (2Кор. 13:5). В Апокалипсисе говорит Христос ангелу (епископу) Ефесской Церкви: «Имею против тебя то, что ты оставил первую любовь твою. Вспомни, откуда ты ниспал, и покайся, и твори прежние дела; а если не так, скоро приду к тебе», и прочее (Об. 2:4-5). Это увещательное Христа, Господа нашего, слово христианам нынешнего века приличествует и их касается, «ибо любовь», которую первые христиане имели, “оставили”. У древних христиан сердце и душа были едины, как апостол свидетельствует: «У множества же уверовавших было одно сердце и одна душа» (Деян.4:32), то есть был между ними мир, согласие и любовь, мать всех благ. Это есть знак истинного христианства, как об этом блаженном согласии пророк предвозвестил: «Перекуют мечи свои на орала и копья свои на серпы, и не поднимет народ на народ меча, и не будут более учиться воевать» (Іс. 2:4). И Христос говорит: «По тому узнают все, что вы Мои ученики, если будете иметь любовь между собою» (Ін. 13:35). У нынешних этого нет, но сердце против сердца и душа против души восстает; друг на друга умышляют зло в сердцах своих и душах. А что в сердцах кроется, то и вне является через ссоры, проклятия, злословия, клеветы, ябеды коварные, брани, биения и прочие злые плоды. Свидетель этой истины – не только каждый город, село, место и страна, но почти и каждый дом. Ибо едва найдем какой дом, в котором бы жалобы друг на друга не было. Но, что удивительнее, или даже достойно большего сожаления, – брат с братом, сестра с сестрой, муж с женой, те, которых естественная любовь должна соединять, в несогласии и ссоре пребывают. Между древними христианами «не было… никого нуждающегося» (Деян.4:34), поскольку они были человеколюбивы, милостивы и щедры, подражая Отцу своему, Небесному. У нынешних иначе. Но нищими наполнены улицы, дома; наполнены темницы обнищавшими должниками, сидящих за долги, недоимки оброчные, за векселя и прочие нужды; многие скитаются после пожаров, не имея дома, с женами и малыми детьми; многие лишаются дневной пищи, многие ходят в рубищах, многие полунаги. Причина тому – самолюбие и скупость богатых, которые сами хотят довольно и излишне насыщаться, успокаиваться, украшаться шелками и виссонами, жить в богатых палатах, представлять богатые столы, пить дорогие вина, иметь довольно много слуг, проезжаться цугом на отборных конях, держать собачью охоту, играть в карты и прочие забавы; а о своей, подобной себе, братии бедствующей не заботятся, и смотреть на нее не хотят. Древние христиане продавали села и дома, и цену проданного приносили на общую пользу верных (см. Деян.4:34–37, 32). Нынешние иначе. Но друг у друга отнимают села, земли, поля, нивы, суды и прочие житейские потребности; изгоняют из домов, проливают слезы бедных, вдов, сирот и прочих беззащитных людей. Древние христиане были простосердечны, друг друга не обманывали, но истину друг другу говорили, и потому друг другу верили. Нынешние иначе. Самая вещь показывает противное, когда друг другу льстят, угодничают, но в сердцах помышляют зло. Языком говорят, как Иуда Христу: «Радуйся!» – а в сердце на то, чтобы предать и убить, склоняются. Устами ласкают: «Братец», а в сердце как врага имеют. Словом обещают, а сердцем иное думают. У древних христиан целомудрие и воздержание процветало. Ныне не так. Пьянство, роскошь, похоть плотская и тому последующие неподобные игры, песни, крики почти везде можно видеть. Древние христиане были кротки, друг другу от сердца прощали погрешности. У нынешних не то. Но за противное слово или малую обиду хотят обидевшего искоренить. Свидетельствуют об этом судебные места, которые переполнены язвительными клеветами друг на друга. У древних христиан какое усердие было к славословию Божиему, к молитве, к слушанию Божия Слова! Посему, пока не имели храмов Божиих молитвенных из-за гонения, собирались по домам ради этого богоугодного дела, и так дома их были как церкви; иным пустыни и пещеры были молитвенными домами. Ныне не так. Но хотя храмы и есть, и всегда открываются, и всегда звоном колокольным, как гласом благоприятным, церковь зовет христиан на славословие Божие и молитву общую, однако мало кто спешит. Многие хотя и приходят, но ради церемонии, а иные, что хуже того, на один соблазн, со смехом, разговорами, и прочими непотребными забавами. Многие желают лучше по улицам скитаться, по домам питейным и шинкам шуметь и бесчинствовать, нежели на славословие Божие и молитву в храмы идти. О Слове Божием и говорить нечего: хотя оно и немного проповедуется, и редко, однако, как насыщенные, или лучше, как лихорадкой страдающие пищу принимают, многие предпочитают забавными и соблазнительными книжками утешать и увеселять плоть свою, нежели от Слова Божиего пользы душевной искать, для чего оно и дано. У древних христиан какая любовь и усердие ко Христу были! Отсюда явно, что мужи, жены, отроки, отроковицы и недоросли с радостью предавали себя на смерть за имя Его. Ныне того нет. Тех мучители – цари и князья – жесточайшими орудиями не могли отвратить от Христа. Нынешних серебро, золото, похоть плотская, роскошь, пьянство и прочие страсти отвращают. Древние христиане часто приобщались Христовых Тайн, как Пищи, которая есть причина бессмертия; посему и ныне повседневно призывает Церковь святая: «Со страхом Божиим и верою приступите!» У нынешних нет того, как самое дело показывает. Но раз в год, и то почти с принуждением, приступают к бессмертной той Трапезе, а многие до болезни, иные почти до самой смерти откладывают. Жалости достойная вещь! На банкеты с радостью спешат люди, а к той духовной и святейшей Трапезе, к которой Христос призывает, почти с принуждением идут! У древних христиан страннолюбие так сильно было, что друг друга предваряли в принятии странников, следуя вере и любви праотца своего Авраама. У нынешних не видно того, но или совсем не отворяют дверей странствующим, или отворяют, но, прежде договорившись о плате. У древних христиан лжи, лукавства не слышно было – у нынешних солгать, обмануть, прельстить грехом не считается. Пастыри древних христиан какое попечение и заботу о стаде Христовом имели, дивиться должно! О нынешних не говорю, все об этом знают (разумею пастырей, епископов и священников). Древние христиане, заседающие в судебных местах, как усердно соблюдали правду и отирали слезы бедных! Ныне этого не слышно, но вместо того клятвопреступление, попрание правды, или даже, выгнана она вон, и судебные места торжищами и корчемницами сделались; вместо Божия суда купля делается; вместо Бога мамона почитается и вместо правды золото и серебро голос свой издает. Любой эту истину узнает, если без денег в суд придет. Древние христиане детей своих обучали в законе Господнем, страхе Божием и всяком благочестии. У нынешних нет этого. Но вместо этого они обучают детей танцам, светской политике и прочей суете. Отсюда бывает, что в отцах нет, а в детях и внуках и искать благочестия нечего. Так нынешние христиане первых христиан любовь оставили, и с любовью веру и благочестие истинное. И хотя многие из христиан нынешних созидают храмы Божии, как видим, каменные или деревянные, но одушевленные разоряют. Украшают Евангелие золотом и серебром, но того, чему Евангелие учит, и перстом коснуться не хотят, или даже и не знают. Иные дают милостыню, но у других отнимают. И какая оттого польза? Ибо это не богоугодное, но богопротивное дело. И так в христианство нынешнее языческое состояние вошло. Ибо хотя не устами, но делами нынешние христиане отвергаются Христа, от Которого древние христиане, и муками принуждаемые, и не хотели отречься. «Они говорят, что знают Бога, а делами отрекаются», – говорит апостол (Тит. 1:16). И еще Христос говорит: «Приближаются ко Мне люди сии устами своими, и чтут Меня языком, сердце же их далеко отстоит от Меня» (Мф. 15:8).
• 273. Поэтому внимать мы должны, что далее Христос епископу Ефесской Церкви говорит: «Вспомни, откуда ты ниспал, и покайся»(Об. 2:5). Этот сладкий голос Милосердного нашего Избавителя в уши всех ударяет. О, да ударит и в сердца Божественной своей крепостью и возбудит души, тяжким сном греха уснувшие! Ударяет пастырей: «Пасите Божие(Мое) стадо, какое у вас, надзирая за ним не принужденно, но охотно и богоугодно, не для гнусной корысти, но из усердия, и не господствуя над наследием Божиим, но подавая пример стаду», которое стяжал Кровью Моею» (1Пет. 5:2-3). Ударяет судей: «Вспомните, на каком сидите месте; «Я сказал «Вы боги»… Доколе будете… судить неправедно и лицеприятствовать грешникам» (Пс. 81:6,2). Ударяет родителей: «Вспомните о чадах ваших; воспитывайте их в учении и наставлении Господнем» (Еф.6:4). Ударяет всех вообще и людей всякого чина: «Вспомните, откуда вы ниспали, и покайтесь» (см. Об. 2:5). Дух же Святой в псалме говорит: «Ныне, если голос его услышите, не ожесточите сердец ваших»****** (Пс. 94:7-8). «Смотрите, братия, -говорит апостол, – чтобы не было в ком из вас сердца лукавого и неверного, дабы вам не отступить от Бога Живого. Но наставляйте друг друга каждый день, доколе можно говорить: «Ныне», чтобы кто из вас не ожесточился, обольстившись грехом. Ибо мы сделались причастниками Христу, если только начатую жизнь твердо сохраним до конца» (Євр. 3:12-14). Если же ожесточим сердца наши, то послушаем еще, что еще говорит Христос упомянутому епископу: «Скоро приду к тебе», и прочее (Об. 2:5). Это уже и приходит к нам через различные наказания: нашествие иноплеменников, врагов наших, моровую язву, частые пожары, отнятие плодоносности от нив наших, болезни, скорби и различные напасти – и как бы убеждает нас послушать своего гласа и покаяться. Если же и так не послушаем: «Вот Он приготовил на суд Престол Свой» (Пс. 9:8). «Вот, идет Господь со тьмами святых Ангелов Своих – сотворить суд над всеми и обличить всех между ними нечестивых во всех делах, которые произвело их нечестие», и прочее (Іуд. 1:14-15 и далее). «Вот, – говорит Сам Господь, – иду, как тать: блажен бодрствующий и хранящий одежду свою, чтобы не ходить ему нагим и чтобы не увидели срамоты его» (Об. 16:15). Ибо «как во дни перед потопом ели, пили, женились и выходили замуж, до того дня, как вошел Ной в ковчег, и не думали, пока не пришел потоп и не истребил всех, – так будет и пришествие Сына Человеческого» (Мф. 24:38-39). Поэтому придите, пока день тот, страшный для грешников, не придет. Придите все. Возвратимся к Пастырю и Посетителю душ наших, Христу, Сыну Божиему. Зовет Он нас, как слышали мы, и ожидает; готов святейшими объятьями любви Своей принять всех, как отец блудного сына. Никого да не смущает множество и величество грехов! Всех Он, малых и великих, грешников призывает, и обещает вечный покой душам: «Придите ко Мне, все труждающиеся и обремененные, и Я успокою вас» (Мф. 11:28). Никто да не сомневается во все превосходящей этой милости и человеколюбии Его! Евангелие Его святое и изображенное в нем человеколюбие Его, которое Он грешникам, странствуя в святейшей Плоти на земле, показал, крепко уверяет нас. Как усердно привлекает жену самарянку, бывшую блудницу! Обещает ей «источник воды, текущей в жизнь вечную» (Ін. 4:14). Как благосклонным лицом смотрит на грешницу, омывающую слезами ноги Его и любезным и утешительным голосом говорит ей: «Прощаются тебе грехи» (Лк. 7:48). Как человеколюбиво разрешает прелюбодейку: «Я не осуждаю тебя; иди и впредь не греши» (Ін. 8:11). Как благосклонно и милостиво принимает всех приближающихся к Нему мытарей и грешников (Лк. 15:1). Как живо изображает Свое милосердие, тщательное и усердное ко взысканию грешников, во образе хозяина, который, «имея сто овец и потеряв одну из них, не оставит ли девяноста девяти в пустыне и не пойдет ли за пропавшею, пока не найдет ее? А найдя, возьмет ее на плечи свои с радостью», и прочее (Лк. 15:4-5 и далее). Какой милостивый Свой взор во время самого страдания обращает на отвернувшегося ученика (см. Лк. 22:61), и со взором милость и благодать Свою подает ему в утешение и укрепление его, «чтобы не оскудела вера его» (Лк. 22:32). Как милостивую руку помощи, уже на Кресте вися, подает разбойнику, и почти из самых адовых врат восхищает его и открывает двери небесного царствия: «Истинно говорю тебе, ныне же будешь со Мною в раю» (Лк. 23:43). Как, наконец, с высоты славы Своей милостивым и человеколюбивым гласом ударяет в уши и сердце Савла, бывшего хульника, гонителя и обидчика! «Савл, Савл! Что ты гонишь Меня» (Деян.9:4), – и из гонителя проповедником имени Своего и всей вселенной учителем делает (см. 1Тим. 1:13). Так кротко, так милостиво, так человеколюбиво поступает с грешниками Господь наш! Ибо «не хочет смерти грешника, но чтобы тот обратился… от пути зла и был жив» (Єз. 18:23). Итак, если имеем такого милосердного Господа нашего, придите, отложим темное облако противных помышлений, которое покрывает сердца наши, и, «отвергнув дела тьмы,… облечемся в оружия света» (Рим. 13:12), вспомним, «откуда мы ниспали», и, вспомнив, «восплачем пред Господом, сотворившим нас» и искупившим Кровью Своею, «ибо Он есть Бог наш, и мы народ паствы Его и овцы руки Его» (Пс. 94:6-7). Возвысим все единодушно от сердца глас наш: «Скоро да явятся нам щедроты Твои, Господи, ибо мы весьма обнищали! Помоги нам, Боже, Спасителю наш, славы ради имени Твоего. Господи, избави нас, и очисти грехи наша, имени ради Твоего» (Пс. 78:8-10). И еще: «Господи Боже Сил! Восстанови нас, яви светлым Лицо Твое, и спасемся» (Пс. 79:8). И еще: «Восстанови нас, Боже спасения нашего, и отврати ярость Твою от нас. Неужели вовеки будешь гневаться на нас? Или прострешь гнев Твой от рода в род? Боже! Ты снова оживишь нас, и народ Твой возвеселится о Тебе. Яви нам, Господи, милость Твою, и спасение Твое даруй нам» (Пс. 84:5-8). И еще: «Услышь нас, Боже Спасителю наш, упование всех концов земли и находящихся далеко в море» (Пс. 64:6). И еще: «Вспомни о нас, Господи, во благоволении к народу Твоему, посети нас спасением Твоим, дабы видеть благоденствие избранных Твоих, веселиться веселием народа Твоего, хвалиться с наследием Твоим. Согрешили мы с отцами нашими, беззаконновали, совершили неправду» (Пс. 105:4-6).

Это мое рассуждение не касается тех, которые благодатью Божией стоят неподвижно в вере и плоды веры показывают. Знаю я твердо, что имеет Господь Своих рабов, почитающих Его, и знает их. «Но твердое основание Божие стоит, имея печать сию: «Познал Господь Своих», – говорит апостол (2Тим. 2:19). «Он знает Своих, и Его знают Его» (Ін. 10:14). Им желаю в той благодати Божией пребывать и день ото дня преуспевать, «от силы в силу» восходить (см. Пс. 83:8), и до конца в том подвиге подвизаться, и своей братии, забывшей и забывающей христианский долг, усердной молитвой помогать. Таким говорит Христос: «Будь верен до смерти, и дам тебе венец жизни» (Об. 2:10). А только здесь слово мое к тем относится, которые благочестием хвалятся, «но силы… его, которая состоит в вере, страхе и любви Божией, отрекаются» (2Тим. 3:5), «говорят, что знают Бога, а делами отрекаются» (Тит. 1:16), на языке веру, а в сердце неверие и безбожие имеют (Як. 2:14).

Заключение 2: О постоянстве и конечном пребывании в вере

«Претерпевший же до конца спасется», – говорит Христос (Мф. 10:22).

«Никто, возложивший руку свою на плуг и озирающийся назад, не благонадежен для царствия Божия», – говорит Христос (Лк. 9:62).

«Будь верен до смерти, и дам тебе венец жизни» (Об. 2:10).

«Если праведник отступит от правды своей и сотворит неправду, будет делать все те беззакония, которые сотворил беззаконник, все правды его, все добрые дела,… которые он делал, не припомнятся; в преступлении своем, которое совершил, и в грехах своих, которыми согрешил,… умрет» (Єз. 18:24).

«Не знаете ли, что бегущие на ристалище бегут все, но один получает награду? Так бегите, чтобы получить» (1Кор. 9:24).

• 274. Не достаточно для спасения начать благочестие, но должно и окончить жизнь в подвиге благочестия. Многие начинают, но не все кончают, как самое дело показывает. Такой подобен начавшему путь от одного места к другому и опять назад с пути возвращающемуся; подобен начавшему строить дом, но оставляющему его, не завершив; подобен начавшему создавать столп и не окончившему. Такой отдает себя на посмеяние и поругание врагам своим, дьяволу и слугам его, которые, увидев, «станут смеяться над ним, говоря: «Этот человек начал строить и не мог окончить»(Лк. 14:29-30). Посему святое Божие Слово тем только верным приписывает спасение, которые до конца в вере пребывают, «претерпевают… до конца»(Мф. 10:22); которые «начатую жизнь твердо сохраняют до конца» (Євр. 3:14), «не возвращаются назад от преданной им святой заповеди» (2Пет. 2:21), до конца «подвигом добрым… подвизаться будут, течение совершат, веру сохранят» (2Тим. 4:7). Сим «соблюдается… венец правды» (2Тим. 4:8). Поэтому хорошо начавший, хорошо должен и окончить, чтобы обетование Божие – вечную жизнь – получить.
• 275. Препятствия к совершенному спасению и получению вечного блаженства. 1) Сатана, враг душ наших, с ангелами злыми различные подлагает нам козни. «Наша брань не против крови и плоти, но против начальств, против властей, против мироправителей тьмы века сего, против духов злобы поднебесной», – говорит апостол (Еф.6:12). И еще: «Противник ваш, диавол ходит, как рыкающий лев, ища, кого поглотить», – говорит святой Петр (1Пет. 5:8). 2) Плоть наша со страстями и похотями восстает против нас, ибо «плоть желает противного духу», – говорит апостол (Гал. 5:17). Чувствуем «в членах наших иной закон, противоборствующий закону ума нашего и делающийнас пленниками закона греховного, находящегося в членах наших»(Рим. 7:23). 3) Многие прелести и соблазны мира сего, которыми немощная плоть наша разжигается, и которые часто бьют совесть нашу, так что часто и нехотя принуждаемся видеть их или слышать. «Горе миру от соблазнов, ибо надобно прийти соблазнам», – говорит Христос (Мф. 18:7). И чем более приближается кончина века, тем более умножается их. “Знай же, – говорит апостол Павел Тимофею, – что в последние дни наступят времена тяжкие. Ибо люди будут самолюбивы, сребролюбивы, горды, надменны, злоречивы, родителям непокорны, неблагодарны, нечестивы, недружелюбны, непримирительны, клеветники, невоздержны, жестоки, не любящие добра, предатели, наглы, напыщенны, более сластолюбивы, нежели боголюбивы» (2Тим. 3:1-4). Они благочестия искусители! С этими врагами христианам всегда предстоит битва! Против них верные всегда должны подвизаться, днем и ночью, бодрым духом и неусыпным старанием! Эти супостаты часто отвлекают душу от пути благочестивых и при конце. С плачем уподобляет святой Василий Великий христианина купцу, который по морю мира сего, волнами искушений смущаемому, плывет, и часто видит, как у самой пристани его корабль разбивается (В слове на начало Притчей). Это для того здесь предлагается, чтобы желающие вечное спасение получить, оттрясли сон лености, смотрели не на начало, а на конец, ибо конец всякое завершает дело, чтобы надеялись не на свою силу, благочестие, труды поднятые, а на Бога, начинающего и совершающего. По этой причине святое Божие Слово везде нас к старанию, осторожности и бдению поощряет. «Вспоминайте жену Лотову», – говорит Христос (Лк. 17:32), которая «оглянулась назад и стала соляным столпом» (Бут. 19:26). «Будь верен даже до смерти» (Об. 2:10). «Кто думает, что он стоит, берегись, чтобы не упасть» (1Кор. 10:12). «Со страхом и трепетом совершайте свое спасение» (Флп. 2:12). «Трезвитесь, бодрствуйте» (1Пет. 5:8) и прочее.
• 276. Старание человеческое само собою ничего не может: ни начать, ни делать, ни совершить не может человек без Бога. «Без Меня не можете делать ничего», – говорит Христос (Ін. 15:5). Бог начинает дело спасения нашего, делает и совершает, если Ему не противимся и делаем то, что благодать Его производит. Итак, везде нужна нам Божия помощь. Обещается же Божия помощь тем, которые верой просят у Него: «Просите, и дано будет вам; ищите, и найдете; стучите, и отворят вам»(Лк. 11:9). И те, которые верой просят, ищут и стучат в двери неба, всегда для просящих с верой открытые, по обещанию принимают, обретают то, и открывается им. «Всякий просящий получает, и ищущий находит, и стучащему отворят», – говорит Христос (Лк. 11:10). Ибо “еслилюди, будучи злы, умеют даяния благие давать детям своим, тем более Отец Небесный, Который по естеству Благ и есть Источник благ, даст Духа Святаго просящим у Него» (Лк. 11:13). И родители, хотя желают помочь чадам своим, но часто бывает, что не могут, ибо не все человек может, что хочет. Бог же не так, но Он все может. Все хочет подать нам, ибо Благ; и все может, ибо Всемогущ. Поэтому должны мы в таких тесных обстоятельствах, в таком трудном и опасном подвиге нашем против врагов наших не унывать, не отчаиваться, но к Нему, как многомилостивому Отцу, Поборнику, Защитнику и Помощнику нашему, прибегать с верой, просить Его, искать у Него, всегда стучать воздыханием и верой в двери милосердия Его. Тогда «Начавший в нас доброе дело будет совершать его даже до дня Иисуса Христа» (Флп. 1:6). Тогда “силою Своею Божественной соблюдет нас через веру ко спасению, готовому открыться в последнее время» (1Пет. 1:5). Тогда «Призвавший нас в вечную славу Свою во Христе Иисусе, Сам, по кратковременном страдании вашем, да совершит нас, да утвердит, да укрепит, да соделает непоколебимыми» (1Пет. 5:10). Тогда «утвердит нас и сохранит от лукавого» (2Сол. 3:3). Тогда «не попустит нам быть искушаемыми сверх сил, но при искушении даст и облегчение, так чтобы мы могли перенести» (1Кор. 10:13). «У плавающих по морю, – говорит свт. Василий Великий, – есть обычай на небо смотреть, и по нему течение плавания определять: днем по солнцу, ночью же – по Северной или иной какой являющейся звезде, и по ним всегда правильное течение плавания примечать. Так, и ты, по морю мира сего плавая, очи на небо возведи, по примеру сказавшего: «к Тебе возвел я очи мои, Живущему на небе» (Пс. 122:1). Смотри на Солнце Правды, то есть Христа, и, как бы звездам неким светлым, заповедям Господним в управление себя отдай, и бодрствующее око имей. «Не дай сна очам твоим и векам твоим дремания» (Пс. 131:4), чтобы навсегда возыметь течение по заповедям. Ибо «светильник, – сказано, – ногам моим закон Твой и свет стезям моим» (Пс. 118:105). Ибо если никогда не будешь дремать у руля, пока в этой жизни находишься, получишь помощь Духа содействующего, Который тебя всегда далее будет вести, и легким и тихим дыханием даже до спасительного, тихого и веселого пристанища того доведет» (В слове на начало Притчей).

Отцу и Сыну и Святому Духу, Единому Триипостасному Богу, Творцу, Спасителю и Промыслителю нашему, честь и слава во веки веков. Аминь!

* * *

Источник: Святитель Тихон Задонский, “Полное собрание творений. Том 3”. Издательство сестричества во имя Святителя Игнатия Ставропольского, 2009 г. Об истинном христианстве, Книга 1, 5-856 с.